Різдво Еркюля Пуаро

Частина 3. 24 грудня

— Ти справді хочеш, щоб я залишився тут, тату? — запитав Гаррі та відкинув голову. — Знаєш, я ж розворушу справжнє осине гніздо.

— Про що це ти? — різко запитав його Симеон.

— Про брата Альфреда, — відповів Гаррі. — Мого доброго брата Альфреда! Він, скажімо так, проти моєї присутності тут.

— До біса Альфреда! — різко вигукнув Симеон. — Я господар у цьому домі!

— Усе одно, сер, гадаю, ви багато в чому залежите від Альфреда. Я не хочу засмучувати…

— Ти зробиш так, як я тобі скажу, — відрубав батько.

Гаррі позіхнув.

— Не знаю, чи зможу я весь час сидіти вдома. Досить нудне життя для хлопця, який звик швендяти світом.

Але Симеон наполягав на своєму:

— Тобі краще одружитися і почати вести спокійне життя.

Гаррі здивувався:

— Та з ким мені одружуватися? Шкода, що не можна одружитися із власною племінницею. Молода Пілар по-диявольському приваблива.

— Ти це помітив?

— Якщо вже говоримо про сімейне життя, то товстун Джордж гарну собі дружину обрав — принаймні на личко гарну. Ким вона була до заміжжя?

Симеон знизав плечима.

— Звідки мені знати? Здається, Джордж підібрав її на показі мод. Вона каже, що її батько — морський офіцер у відставці.

Гаррі хмикнув:

— Мабуть, другий помічник капітана каботажного пароплава. Джордж матиме з нею проблеми, якщо не буде обережним.

— Джордж, — зауважив Симеон Лі, — дурень.

— Заради чого вона вийшла за нього? Усе через його гроші?

Симеон знову знизав плечима замість відповіді, тож Гаррі повернувся до бесіди про Альфреда:

— То як гадаєш, ти зможеш стримати Альфреда?

— Ми скоро це вирішимо, — похмуро відповів Симеон і торкнувся дзвіночка, що стояв поруч на столі.

Горбері з’явився миттєво. Симеон звелів йому:

— Попросіть містера Альфреда зайти до нас.

Горбері вийшов, а Гаррі протягнув:

— Та цей тип підслуховує!

Симеон знизав плечима.

— Ймовірно.

Альфред квапливо увійшов, але коли побачив брата, його перекосило. Підкреслено ігноруючи Гаррі, він звернувся до батька:

— Кликав мене, батьку?

— Так, сідай. Я просто подумав, що нам слід трохи змінити плани, коли в нас ще двоє людей тут житимуть.

— Двоє?!

— Пілар, звісно, оселиться з нами. І Гаррі повернувся назавжди.

Альфред здивовано уточнив:

— Гаррі тепер житиме тут?

— Чому б і ні, старий? — запитав Гаррі.

Альфред різко повернувся до нього.

— Я думав, ти й сам здогадаєшся!

— Ну, вибачте, сер, але я й гадки не маю.

— Після всього, що сталося? Після того, як ти так ганебно поводився? Після скандалу?..

Гаррі легковажно відмахнувся від слів брата.

— Усе це в минулому, старий.

— Ти огидно поставився до батька — і це після всього, що він для тебе зробив!

— Слухай, Альфреде, мені здається, що це справа батька, а не твоя. Якщо він готовий пробачити й забути…

— Я готовий, — підтвердив Симеон. — Зрештою, знаєш, Альфреде, Гаррі — мій син.

— Так, але… Я проти… Заради батька.

Симеон рішуче наказав:

— Гаррі житиме тут! Така моя воля, — і він ніжно поклав руку на плече сина. — Я дуже тебе люблю, Гаррі.

Альфред підвівся і вийшов з кімнати. Обличчя в нього було бліде. Гаррі теж підвівся і, сміючись, пішов за ним.

Симеон сидів, усміхаючись сам собі. Раптом він стрепенувся і озирнувся.

— Хто тут у біса є? А, це ти, Горбері. Припини так підкрадатися.

— Перепрошую, сер.

— Пусте. Слухай, я маю для тебе кілька наказів. Хочу, щоб усі прийшли сюди після обіду — усі.

— Слухаюсь, сер.

— І ще одне. Коли вони йтимуть сюди, ти підеш за ними. І коли ви пройдете половину коридору, підвищ голос, аби я почув тебе. Придумай щось, будь-що. Зрозуміло?

— Так, сер.

Горбері пішов униз і сказав Трессіліану:

— Якщо хочете знати мою думку, у нас таки буде справжнє веселе Різдво.

Трессіліан різко спитав його:

— Що ви маєте на увазі?

— Почекайте — і побачите, містере Трессіліане. Сьогодні Святвечір, та вдома навряд чи пануватиме приємний різдвяний настрій!

ІІ

Вони зайшли в кімнату й зупинилися коло дверей.

Симеон у цю мить говорив по телефону. Він побачив їх і махнув їм рукою.

— Сідайте всі. Почекайте хвилинку.

І повернувся до телефонної розмови.

— Це «Чарлтон, Ходжкінс і Брюс»? Це ви, Чарлтоне? Говорить Симеон Лі. Так… Так… Ні, я хотів, щоб ви склали для мене новий заповіт. Так, із попереднього заповіту вже минув час. Обставини змінилися… О ні, не поспішайте. Не хочу, щоб ви зіпсували собі Різдво. Скажімо, 26 грудня або 27-го… Приходьте до мене, і я скажу вам, що хочу зробити. Ні, усе гаразд, мене це влаштує. Я поки що не збираюся помирати.

Він поклав слухавку на місце, після чого обернувся до вісьмох членів родини, зареготав і сказав:

— Ви всі маєте якийсь похоронний вигляд. Що сталося?

Альфред нагадав йому:

— Батьку, ти ж послав по нас…

Симеон швидко сказав:

— Ой, вибачте… Нічого страшного не трапилося. Ви подумали, що я скликаю сімейну раду? Ні, я просто сьогодні дуже втомився, от і все. Нікому з вас не потрібно приходити до мене після обіду. Я піду спати. Хочу бути свіжим на Різдво. — Він знову посміхнувся.

Джордж серйозно сказав:

— Звісно… Звісно…

Симеон додав:

— Різдво — велична стара традиція, котра сприяє укріп­ленню сімейних стосунків. А ти як думаєш, моя люба Магдалено?

Магдалена Лі аж підстрибнула. Її дурненькі губки розтулилися, але відразу знову стулилися. Вона тільки й промовила: «О-о, так!».

Симеон продовжив:

— Дай-но пригадаю… Ти жила із відставним морським офіцером, — він зробив паузу, — своїм батьком. Не думаю, що ви яскраво святкували Різдво. Для цього потрібна велика родина!

— Ну… ну… Так, можливо, і так.

Очі Симеона ковзнули повз неї.

— Не хочу говорити про щось неприємне в цю пору року, але знаєш, Джордже, боюся, що мені доведеться трохи зменшити ту суму, що я тобі даю. Тепер мій заклáд обходитиметься мені трохи дорожче.

Джордж сильно почервонів.

— Але, батьку, послухай, ти не можеш так зі мною вчинити!

Симеон понизив голос:

— Та невже?

— Мої витрати зараз дуже великі. Дуже серйозні. Я не знаю, як звести кінці з кінцями. Для цього потрібна найсуворіша економія.

— Нехай твоя дружина візьме це на себе, — запропонував Симеон. — Жінкам добре таке вдається. Вони часто вміють заощадити там, де чоловікові ніколи б не спало на думку. А розумна жінка може й сама собі одяг зшити. Моя дружина, пам’ятаю, вправно поралася з голкою. Це приблизно все, на що вона була здатна: добра жінка, але смертельно тупа… Вона з усім гарно поралася, була хорошою дружиною, але жахливо нудною…

Девід схопився на ноги, та Симеон велів йому заспокоїтися:

— Сядь, синку, а то розіб’єш тут щось…

Девід усе одно почав був захищати матір, але батько швидко заткнув йому рота:

— У твоєї матері мізків було не більше, ніж у воші! І мені здається, що ці мізки вона передала всім своїм дітям. — Він раптом підвівся. На кожній щоці в нього з’явилася червона цятка. Його голос став високим і пронизливим. — Ніхто з вас і пенні не вартий, ніхто! Мене від вас нудить! Ви не чоловіки! Ви слабаки. Просто купка нікчем. Пілар варта будь-яких двох із вас одночасно! Клянуся небом, десь у світі на мене чекає кращий син, ніж будь-хто з вас, навіть якщо він і народився поза межами священного шлюбу!

— Ну, тату, тримайся! — вигукнув Гаррі.

Він підскочив і завмер на місці, а його зазвичай веселе обличчя стало похмурим. Симеон гаркнув:

— Це і тебе також стосується! Що ти зробив за все життя? Нічого! Лише постійно скиглив і просив у мене гроші з усіх куточків світу! Я кажу, мене від вас усіх нудить! Забирайтеся!

Трохи захекавшись, він сів і відкинувся на спинку крісла. Повільно, одне за одним, його рідні виходили з кімнати. Джордж почервонів і насупився. Магдалена мала переляканий вигляд. Девід зблід і тремтів. Гаррі швидко вискочив із кімнати. Альфред рухався, наче уві сні. А Лідія ішла за ним, високо піднявши голову. Лише Хільда зупинилася у дверях і повільним кроком повернулася в кімнату.

Вона стала біля старого, нависаючи над ним, і той здригнувся, коли розплющив очі й побачив її поруч. У її нерухомій позі було щось загрозливе.

Симеон роздратовано спитав:

— Чого тобі?

— Коли ми отримали вашого листа, я повірила тому, що ви написали, — ніби на Різдво хочете зібрати навколо себе всю родину. І я переконала Девіда приїхати до вас.

Симеон роздратовано бовкнув:

— Ну, і що з того?

— Ви справді хотіли зібрати навколо себе всю родину, але не з тією метою, яку вказали в листі! Ви хотіли, щоб вони приїхали, аби влаштувати грандіозний скандал! Хай допоможе вам Господь. Це ви отак розважаєтеся?

Симеон засміявся:

— Я завжди мав специфічне почуття гумору. Я і не сподіваюся, що хтось інший оцінить мій жарт. Головне, що мені весело!

Вона нічого не сказала, і раптом Симеона Лі охопило дивне відчуття страху. Він різко спитав:

— Про що ти думаєш?

І Хільда Лі повільно відповіла:

— Я боюся…

— Ти мене боїшся? — здивувався Симеон.

— Не вас. Я боюся за вас!

Із цими словами вона відвернулася, наче суддя, що виніс вирок. А потім, рухаючись повільно й важко, вийшла з кімнати…

Певний час Симеон сидів і дивився на двері.

Потім підвівся і попрямував до сейфа. Пробурмотів собі під ніс: «Помилуюсь-но я своїми красенями».

ІІІ

За чверть до восьмої у двері подзвонили. Трессіліан пішов відчиняти. Повернувшись до комори, він побачив там Горбері, який піднімав із таці чашки для кави й дивився на позначки на них.

— Хто це був? — запитав Горбері.

— Суперінтендант поліції, містер Сагден. Обережніше! Що ви таке робите? — скрикнув він, бо Горбері з гуркотом впустив одну з чашок. — Лише погляньте на неї, — бідкався Трессіліан. — Одинадцять років я їх мив, і жодна чашка за цей час навіть не тріснула. А тепер сюди завалюється казна-хто, торкається речей, яких нема чого торкатися, і он що відбувається!

— Вибачте, містере Трессіліане. Я винен, — перепросив співрозмовник. Його обличчя блищало від поту. — Навіть не розумію, як це сталося… Ви сказали, що заходив суперінтендант поліції?

— Так, містер Сагден.

Камердинер провів язиком по блідих губах.

— Що… Чого він заходив?

— Збирав гроші для сиротинця, де дають притулок дітям загиблих поліцейських.

— Он як! — камердинер із полегшенням розправив плечі. Наступне запитання він уже поставив своїм звичайним голосом: — Він щось отримав?

— Я відніс книгу старому містеру Лі, і той велів мені запросити суперінтенданта і поставити на стіл херес.

— Нічого, крім жебрацтва, у таку пору року, — зітхнув Горбері. — Слід віддати належне старому дияволу — при всіх своїх недоліках, він людина щедра.

Трессіліан із гідністю зазначив:

— Містер Лі завжди був великодушним джентльменом.

Горбері кивнув.

— Це найкраща його риса! Ну, мені час.

— Підете в кіно?

— Збирався саме туди. Бувайте, містере Трессіліане.

Попрощавшись, він вийшов у двері, котрі вели до чорного ходу.

Трессіліан машинально подивився на годинник, що висів на стіні. Потім пішов до їдальні й поклав булочки в серветки. Переконавшись, що все так, як має бути, він вдарив у гонг у залі.

Коли в повітрі стихла остання його нота, сходами спустився поліцейський. Суперінтендант Сагден був великим і красивим чоловіком. Він носив застібнутий на всі ґудзики синій костюм і рухався з відчуттям власної важливості.

Сагден привітно сказав:

— Гадаю, сьогодні ввечері в нас буде мороз. Це добре: останнім часом погода була дуже несприятливою.

Трессіліан сумно похитав головою:

— У вогку погоду ревматизм мучить мене сильніше, ніж зазвичай.

Поліцейський поспівчував йому, зазначивши, що ревматизм — то дуже боляче, і на цьому Трессіліан відчинив йому парадні двері.

Старий дворецький замкнув за ним і повільно повернувся у коридор. Він провів рукою по очах і зітхнув. Потім, побачивши, що у вітальню зайшла Лідія, випростався. Джордж Лі саме спускався сходами.

Трессіліан завмер напоготові. Коли останній гість (ним виявилася Магдалена) увійшов до вітальні, дворецький також зайшов туди і пробурмотів:

— Обід подано.

У певному сенсі Трессіліан знався на жіночому одязі. Кружляючи навколо столу з графином у руці, дворецький завжди звертав увагу на сукні дам і, відверто кажучи, подумки критикував їх.

Місіс Лідія, зазначив він, вдягла нове плаття з тафти — чорно-біле, прикрашене квітами. Сміливий дизайн, дуже вражаючий, але вона могла собі таке дозволити, на відміну від багатьох інших жінок. Сукня місіс Магдалени була від відомого модельєра, він у цьому впевнений. Мабуть, коштувала купу грошей. Цікаво, як містер Джордж заплатить за таку сукню. Той не любив кидати гроші на вітер: така позиція в нього з самого дитинства. Так, тепер місіс Хільда: мила жінка, але не має жодного уявлення, як їй слід одягатися. Для її фігури найкраще підійшов би простий чорний оксамит. Візерунчаста тканина, до того ж малинового кольору, була невдалим вибором. Щодо міс Пілар, то не має значення, як вона одягнена, адже з її фігурою та волоссям вона все одно виглядатиме чудово. Хоча й ця тонка біла сукня має занадто дешевий вигляд. Та містер Лі незабаром подбає про це! Вона вже встигла закрутити йому голову. Із літніми чоловіками таке весь час відбувається. Молоде личко може з нього мички микати!

— Біле вино чи червоне? — шанобливо прошепотів Трессіліан на вухо місіс Магдалени. Краєм ока він помітив, що Волтер, лакей, знову подає овочі перед підливою — і це після численних пояснень!

Трессіліан обійшов стіл, пропонуючи всім суфле. Тепер, коли його інтерес до жіночих туалетів і невдоволення щодо недоліків Волтера залишилися в минулому, йому здалося, що сьогодні всі надто мовчазні. Хоча й містер Гаррі говорив за двадцятьох… А, ні, не містер Гаррі, а той джентльмен із Південної Африки. Інші теж розмовляли, але так, наче в судомах. За столом відбувалося щось дивне.

Містер Альфред, наприклад, виглядав зовсім хворим. Наче перебував у глибокому шоці. Він був приголомшений і просто колупався у їжі, що лежала на тарілці. Дружина явно непокоїлася за нього. Трессіліан це помітив. Вона постійно кидала на чоловіка погляди — звісно, непомітно, і мовчала. Обличчя містера Джорджа сильно почервоніло, і він поглинав їжу, не відчуваючи її смаку. Рано чи пізно в нього станеться удар, якщо він і далі так поводитиметься. Місіс Магдалена навпаки взагалі нічого не їла. Найімовірніше, сидить на дієті. А от міс Пілар, схоже, насолоджувалася їжею та весело базікала з джентльменом із Південної Африки. Він також у захваті від неї. Цих двох, здається, взагалі нічого не хвилює!

Містер Девід? Трессіліан непокоївся через нього. Він так схожий на матір! І все ще дивовижно молодий. Але нервовий; ну ось, келих на стіл перекинув.

Трессіліан миттєво прибрав келих і спритно витер розлите вино. Усе минуло. Містер Девід навряд чи помітив, що сталося: він просто сидів, дивлячись перед собою, із білим, як крейда, обличчям.

До речі, про білі обличчя: дивно, як Горбері — нещодавно, у коморі — різко зблід, коли почув, що до них завітав поліцейський… Майже так, ніби…

Думки Трессіліана різко перервали свій біг. Волтер упустив грушу з тарілки, яку пропонував гостям. Лакеї нині нікуди не годяться! Якщо він і далі так поводитиметься, то йому місце на конюшні, а не в їдальні!

Трессіліан пішов навколо столу, пропонуючи гостям портвейн. Містер Гаррі сьогодні ввечері мав трохи збентежений вигляд. Постійно дивився на містера Альфреда. Між ними ніколи не було любові, навіть коли вони були хлопчиками. Містер Гаррі, звісно, завжди був улюбленцем батька, і це гнітило містера Альфреда. Містер Лі ніколи не виказував теплих почуттів містерові Альфреду. Шкода, адже містер Альфред завжди справляв враження відданого сина.

Так, місіс Лідія уже закінчила обід. Вона встала й пішла навколо столу. Дуже гарний візерунок на тафті. І накидка їй теж пасувала. Яка витончена жінка!

Трессіліан пішов до комори, зачинивши двері їдальні, а джентльмени залишилися пити портвейн.

Потім відніс до вітальні тацю з кавою. Йому здалося, що чотири жінки, які сиділи там, почуваються ні в сих ні в тих: вони не розмовляли. Дворецький мовчки роздав каву і знову вийшов. Коли зайшов до своєї комори, то почув, як відчинилися двері їдальні. Девід Лі вийшов звідти й попрямував коридором до вітальні. Трессіліан повернувся до своєї комори і дав Волтеру гарного прочухана. Волтер поводився дуже нахабно!

Залишившись наодинці у своїй коморі, Трессіліан стомлено сів.

Він ніяк не міг позбутися відчуття пригніченості. Святвечір, а всі такі напружені… Йому це геть не подобалося! Із зусиллям він піднявся. Пішов до вітальні й зібрав чашки з-під кави. У кімнаті нікого не було, за винятком Лідії, яка стояла в дальньому кінці кімнати, напівприхована віконною фіранкою. Вона просто дивилась у ніч.

Із сусідніх дверей почулися звуки піаніно.

Грав містер Девід. Але чому, запитав себе Трессіліан, містер Девід грає «Похоронний марш»? Бо грає він саме це. О, все це дуже-дуже неправильно. Дворецький повільно пішов коридором і повернувся до комори.

Саме тоді він уперше почув шум над головою: дзенькіт розбитої порцеляни, гуркіт меблів, що впали, тріск і удари.

«Боже милостивий! — подумав Трессіліан. — Що там робить господар? Що відбувається?».

А потім пролунав голосний, пронизливий крик — жахливий крик, який перейшов у хрип чи булькання. І настала тиша.

Якусь мить Трессіліан стояв на місці, наче паралізований, а потім вибіг у коридор і піднявся широкими сходами. З ним бігли й інші. Адже галас було чутно по всьому будинку.

Вони помчали на крик: угору сходами, потім коридором, повернули вбік, проскочили повз нішу з білими статуями, що моторошно поблискували в напівтемряві, і попрямували до дверей Симеона Лі. Містер Фарр і місіс Хільда уже були там. Вона притулилася до стіни, а він смикав за дверну ручку.

— Двері замкнені, — повторював він. — Двері замкнені!

Гаррі Лі пройшов уперед і відштовхнув містера Фарра вбік. Теж посмикав за ручку.

— Батьку! — крикнув він. — Батьку, впусти нас!

Він підняв руку, і всі замовкли й прислухалися. Але відповіді не почули. Ані звуку не долетіло до них із кімнати. У вхідні двері подзвонили, проте ніхто не звернув на це уваги.

Стівен Фарр сказав:

— Ми маємо зламати двері. Іншого виходу немає.

Гаррі зауважив:

— Доведеться попотіти. Ці двері зроблені з міцної деревини. Ну ж бо, Альфреде…

Вони певний час налягали на двері, але марно. Нарешті взяли дубову лавку й використали її як таран. І тоді двері піддалися. Завіси розлетілися, і двері з гуркотом упали на підлогу.

Хвилину всі стояли, збившись у купу, і зазирали всередину. Те, що вони там побачили, було настільки жахливим видовищем, що запам’яталося їм на все життя…

Очевидно, тут точилася боротьба: важкі меблі були перекинуті, на підлозі валялися осколки розтрощених китайських ваз. На килимку перед каміном, освітлений вогнем, у великій калюжі крові лежав Симеон Лі… Усе було забризкане кров’ю. Місце стало схоже на руїну.

Почулося довге нервове зітхання, а потім, майже одночасно, заговорили два голоси. Як не дивно, обидві фрази, які вони вимовили, були цитатами.

Девід Лі сказав:

— Божі млини мелють повільно…2

Голос Лідії був схожий на тріпотливий шепіт:

— Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!3

IV

Суперінтендант Сагден подзвонив у дзвінок тричі. Нарешті в розпачі постукав дверним молоточком. І знову йому довелося чекати, поки переляканий Волтер відчинить двері.

— Ох, — сказав він. На його обличчі з’явилося полегшення. — Я саме дзвоню в поліцію.

— Навіщо? — різко спитав суперінтендант Сагден. — Що тут у вас відбувається?

Волтер прошепотів:

— Це старий містер Лі. Його прикінчили…

Суперінтендант відштовхнув лакея і побіг сходами вгору. Він заскочив до кімнати, але ніхто його не помітив. Опинившись усередині, він побачив, як Пілар нахилилася і підняла щось із підлоги. Потім побачив Девіда Лі, який стояв, закривши очі руками.

Помітив, що інші збилися в невелику групу. Лише Альфред Лі підійшов до тіла свого батька. Тепер він стояв зовсім близько, дивлячись униз. Обличчя його було порожнім.

Джордж Лі сказав, набундючившись:

— Нічого не можна чіпати. Пам’ятайте про це: нічого — аж до прибуття поліції. Це найважливіше!

— Вибачте, — промовив Сагден.

Він просунувся вперед, м’яко відсуваючи дам убік.

Альфред Лі впізнав його.

— А! — сказав він. — Це ви, суперінтенданте Сагдене. Ви дуже швидко приїхали.

— Так, містере Лі, — полісмен не гаяв часу на пояснення. — Що тут у вас?

— Мій батько, — почав Альфред Лі, — загинув… Його вбили…

Голос Альфреда зірвався.

Магдалена раптом істерично розридалася.

Суперінтендант Сагден підняв руку, привертаючи до себе увагу. Потім владно заявив:

— Нехай усі вийдуть з кімнати, крім містера Лі… е-е… містера Джорджа Лі.

Присутні повільно й неохоче, як вівці, рушили до дверей. Суперінтендант Сагден раптово перехопив Пілар.

— Вибачте, міс, — ласкаво сказав він. — Нічого не можна чіпати, навіть торкатися.

Вона вирячилася на нього. Стівен Фарр нетерпляче заявив:

— Звісно ж, не можна. Вона це розуміє.

Суперінтендант Сагден так само ввічливо пояснив:

— Ви щойно підняли щось із підлоги.

Пілар округлила очі. Вона вирячилася на поліцейського й недовірливо спитала:

— Хто? Я?

Суперінтендант Сагден залишався ввічливим. Його голос лише трохи потвердішав.

— Так, я бачив, як ви…

— Ой!

— Тож, будь ласка, віддайте це мені. Воно у вас у руці.

Пілар повільно розімкнула кулак. На долоні лежав шматок гуми та маленький дерев’яний предмет. Суперінтендант Сагден забрав у дівчини знахідки, поклав їх у конверт, сховав у нагрудну кишеню й подякував.

Він відвернувся. Буквально на хвилину в очах враженого Стівена Фарра з’явилася повага. Схоже, він недооцінював вродливого суперінтенданта.

Присутні потроху виходили з кімнати. Раптом позаду пролунав голос Сагдена, який офіційним тоном промовив:

— А тепер, якщо ви не проти…

V

— Ніщо не зрівняється зі справжнім вогнем, — задоволено зазначив полковник Джонсон, підкидаючи дров, а потім переставляючи стілець ближче до каміна. — Пригощайтеся! — додав він, гостинно звернувши увагу на підставку із графином, що стояла біля ліктя його гостя.

Гість ввічливо підняв руку на знак заперечення. Він обережно підсунув власне крісло ближче до вогню, хоч і вважав, що можливість підсмажити підошви (як у середньовічних тортурах) не компенсує холодного протягу, який кружляв навколо його плечей.

Полковник Джонсон, головний констебль графства Мідлшир, міг скільки завгодно казати, що немає нічого кращого за справжній вогонь, але Еркюль Пуаро вважав, що центральне опалення є набагато кращим у будь-якій ситуації!

— Вона дивовижна, ця справа Картрайта, — зауважив господар, поринувши в спогади. — І людина дивовижна! І манери чарівні, відразу всіх підкорюють. Та що там казати: не встиг він зайти сюди разом із вами, як ми всі вже їли з його рук.

Він похитав головою і додав:

— Такі справи випадають раз у житті! На щастя, отруєння нікотином трапляється нечасто.

— Були часи, коли ви б назвали всі отруєння не англійськими, — припустив Еркюль Пуаро. — Вигадкою іноземців! Неспортивною поведінкою!

— Я не думаю, що ми і справді колись так вважали, — здивувався старший констебль. — Миш’яком завжди багато труїли. Імовірно, значно більше, ніж ми підозрювали.

— Можливо, і так.

— Вести справу про отруєння завжди нелегко, — зітхнув Джонсон. — Суперечливі свідчення експертів, бо лікарі зазвичай дуже обережно добирають слова. І присяжним важко розглядати такі справи. Ні, якщо вже треба розслідувати вбивство (бережи боже!), то дайте мені просту справу. Таку, де немає двозначності щодо причини смерті.

Пуаро кивнув.

— Кульове поранення, перерізане горло, розтрощений череп? Таким справам ви віддаєте перевагу?

— Ну, не називайте це перевагою, любий друже. Не плекайте думки, що мені подобаються справи про вбивства! Сподіваюся, у мене ніколи не буде такої справи. У кожному разі, під час вашого візиту ми маємо поводитися достатньо обережно.

Пуаро скромно почав:

— Моя репутація…

Але Джонсон уже змінив тему.

— Різдво, — мрійливо протягнув він. — Мир, злагода і все таке. Благовоління з усіх боків.

Еркюль Пуаро відкинувся на спинку крісла.

З’єднавши кінчики пальців, він подивився на господаря.

Пробурмотів:

— Тож ви вважаєте, що Різдво — непідхожий сезон для злочинів?

— Саме так я і сказав.

— Але чому?

— Чому? — питання трохи збило Джонсона з пантелику. — Ну, як я щойно сказав, це сезон гарного настрою і всякого такого!

Еркюль Пуаро пробурмотів:

— Британці… Які ж вони сентиментальні!

Джонсон обурився:

— А що, коли так і є? Що, коли ми й далі любитимемо старі звичаї, традиційні свята? Яка з цього шкода?

— Та жодної шкоди. Навпаки, це просто чарівно! Але повернімося на мить до фактів. Ви сказали, що Різдво — це час гарного настрою. Це означає, що ви багато їсте і п’єте, чи не так? А отже, переїдаєте! А з переїданням приходить розлад травлення! А разом із розладом травлення з’являється дратівливість!

— Злочини, — зауважив полковник Джонсон, — вчиняються не через дратівливість.

— А от я не дуже впевнений! Візьмімо інший момент. На Різдво панує дух благовоління. Це, як ви кажете, «те, що потрібно зробити». Старі сварки залагоджуються, ті, хто сперечався, згодні знову домовлятися, навіть якщо це лише тимчасово.

Джонсон кивнув.

— Закопують сокиру, саме так.

Пуаро пішов на друге коло:

— І тепер сім’ї, які були розлучені протягом року, знову збираються разом. Але за цих умов, мій друже, і ви повинні визнати це, виникає велике напруження. Геть не приязні люди відчайдушно примушують себе поводитися привітно! У різдвяний час є багато лицемірства: лицемірства почесного, скоєного pour le bon motif, c’est entendu4, але все ж лицемірства!

— Ну, я би так не висловлювався, — невпевнено зауважив полковник Джонсон.

Пуаро аж засяяв, почувши такі слова.

— Ні-ні. Це я так висловлююсь, а не ви. Я звертаю увагу на те, що за цих умов: психічного перенапруження, фізичного нездужання — дуже ймовірно, що неприязнь, яка раніше була лише помірною, і розбіжності, які були дріб’язковими, можуть раптово набути більш серйозного характеру. Унаслідок того, що людина прикидається більш доброзичливою, більш поблажливою, більш високоморальною, ніж вона є насправді, рано чи пізно вона починає поводитись як неприязніша, безжалісніша та взагалі неприємніша людина, ніж насправді! Якщо ви перекриєте потік природної поведінки, mon ami, рано чи пізно дамба прорветься, і станеться катаклізм!

У погляді полковника Джонсона читалася недовіра.

— Ніколи не знаєш, коли ви серйозно кажете, а коли коники викидаєте, — пробурчав він.

Пуаро усміхнувся.

— Я не серйозно! Аж ніяк не серйозно! Але все одно те, що я кажу, правда: штучні умови спричиняють природну реакцію.

До кімнати увійшов слуга полковника Джонсона.

— Сер, на телефоні суперінтендант Сагден.

— Гаразд. Я підійду.

Перепросивши, старший констебль вийшов із кімнати.

Він повернувся через три хвилини. Обличчя його було серйозним і стурбованим.

— До біса все! — вилаявся він. — Справа про вбивство! У Святвечір!

Пуаро підняв брови.

— Це точно? Я маю на увазі, це точно вбивство?

— Іншого варіанта й бути не може! Стовідсотковий випадок. Убивство, і до того ж жорстоке!

— Хто жертва?

— Старий Симеон Лі. Один із найбагатших людей у нашому графстві! Спочатку заробив гроші в Південній Африці. Золото… ні, здається, алмази. Він вклав величезні статки у виробництво певного гірничого обладнання. Його власний винахід, здається. У кожному разі, воно окупилося багато разів! Кажуть, він двічі мільйонер.

Пуаро уточнив:

— Його дуже любили, так?

Джонсон повільно відповів:

— Не думаю, що він комусь узагалі подобався. Дивний тип. Уже кілька років він з інвалідністю. Я сам не дуже багато про нього знаю. Але, звісно, він є однією з важливих фігур у нашому графстві.

— Тож ця справа спричинить великий резонанс?

— Так. Я маю якомога швидше дістатися до Лонгдейла.

Він подивився на гостя і завагався. Але Пуаро швидко відреагував на не висловлене запитання:

— Ви б хотіли, щоб я супроводжував вас?

Джонсон зніяковів:

— Мені дуже незручно просити вас про таку послугу. Але, ну… Ви ж знаєте, як воно! Суперінтендант Сагден — хороша людина: він старанний, обережний, абсолютно надійний, але повністю позбавлений уяви. Ви вже тут, і я би був дуже вдячний, якби міг скористатися вашими порадами.

Останнє речення короткої промови вийшло в нього трохи незграбним, у телеграфному стилі. Пуаро швидко відповів:

— Із радістю. Ви можете розраховувати на мою допомогу — у будь-який спосіб. Але нам не слід ображати доброго суперінтенданта. Це буде його справа — не моя. Я лише неофіційний консультант.

Полковник Джонсон тепло відповів:

— Ви гарний хлопець, Пуаро.

Тож, похваливши один одного, чоловіки вирушили у справах.

VI

Двері їм відчинив констебль. Побачивши новоприбулих, він віддав честь. Із коридору в нього за спиною вийшов суперінтендант Сагден:

— Радий вас бачити, сер. Пропоную пройти в кімнату ліворуч — це кабінет містера Лі. Я хотів би зупинитися на основних моментах. Уся ця справа дещо химерна.

І він завів їх у маленьку кімнату, де стояв великий письмовий стіл, завалений паперами, і телефон. Стіни були заставлені книжковими шафами.

Головний констебль познайомив колег:

— Сагдене, це містер Еркюль Пуаро. Можливо, ви чули про нього? Він дуже вчасно зупинився у мене. Пуаро, а це суперінтендант Сагден.

Пуаро злегка вклонився і глянув на нового знайомого. Він побачив високого чоловіка з квадратними плечима та військовою поставою, який мав орлиний ніс, рішучу щелепу та пишні вуса каштанового кольору. Обмінявшись привітанням, Сагден нагородив Еркюля Пуаро важким поглядом. Пуаро ж не міг відвести очей від вусів суперінтенданта Сагдена. Їхня пишність, здавалося, зачарувала його.

Суперінтендант сказав:

— Звісно, я чув про вас, містере Пуаро. Ви були в цій частині світу кілька років тому, якщо я правильно пам’ятаю. Смерть сера Бартолом’ю Стренджа. Справа про отруєння. Нікотин. Не мій район, але я, звичайно, чув про це все.

Полковник Джонсон нетерпляче перервав його:

— А тепер, Сагдене, давайте нам факти. Ви сказали, що злочин очевидний.

— Так, сер, це й справді вбивство — у цьому немає сумніву. Містеру Лі перерізали горло — яремну вену, коли я добре зрозумів лікаря. Але в усій справі є щось дуже дивне.

— Що ви маєте на увазі?

— Я б хотів спершу розповісти вам, що мені відомо, сер. Ось такі обставини: сьогодні вдень, близько п’ятої години, містер Лі зателефонував мені в поліцейську дільницю Едлсфілда. Його голос здався мені дивним. Він попросив мене прийти до нього сьогодні о восьмій вечора — він назвав точний час. Крім того, доручив мені сказати дворецькому, що я збираю гроші для якоїсь поліцейської благодійної організації.

Головний констебль різко підвів погляд.

— Потребував правдоподібного приводу, щоб ви могли увійти в дім?

— Саме так, сер. Що ж, містер Лі — важлива особа, і я, звісно, задовольнив його прохання. Я прибув сюди трохи раніше восьмої години і прикинувся, ніби збираю гроші на поліцейський сиротинець. Дворецький, вислухавши мене, пішов у дім і невдовзі повернувся, щоб повідомити, що містер Лі прийме мене. Після цього він провів мене до кімнати містера Лі, яка розташована на другому поверсі, одразу над їдальнею.

Суперінтендант Сагден зробив паузу, віддихався, а потім продовжив доповідь у своїй дещо офіційній манері.

— Містер Лі сидів у кріслі біля каміна. Був у халаті. Коли дворецький вийшов із кімнати й зачинив двері, містер Лі попросив мене сісти біля нього. Потім невпевнено сказав, що хоче повідомити мені подробиці пограбування. Я запитав його, що викрали. Він відповів, що в нього є підстави вважати, що з його сейфа викрадено алмази (здається, він сказав «необроблені алмази») вартістю кілька тисяч фунтів.

— Алмази, га? — повторив старший констебль.

— Так, сер. Я ставив йому різні звичайні запитання, але він поводився дуже невпевнено, а його відповіді були дещо розмитими. Нарешті він сказав: «Ви маєте розуміти, суперінтенданте: я можу помилятися щодо цієї справи». Я сказав: «Я не зовсім розумію вас, сер. Алмази або зник­ли, або ні». Він відповів: «Алмази, звісно, зникли, але цілком можливо, суперінтенданте, що їхнє зникнення може бути просто чиїмось дурним жартом». Ну, це вже здалося мені дивним, але я нічого не сказав. Він продовжив: «Мені важко пояснити в деталях, але все зводиться ось до чого: наскільки мені відомо, каміння може бути лише у двох людей. Хтось із них міг так пожартувати. Якщо ж їх узяла інша особа, то вони точно вкрадені». Я запитав: «Що саме ви хочете, щоб я зробив, сер?». Він швидко відповів: «Я хочу, щоб ви, суперінтенданте, повернулися сюди приблизно за годину — ні, нехай це буде трохи більше ніж година, — скажімо, о дев’ятій п’ятнадцять. Тоді я зможу вам точно сказати, пограбували мене чи ні». Я був трохи збентежений, але погодився і пішов.

Полковник Джонсон прокоментував його розповідь:

— Цікаво, дуже цікаво. Що скажете, Пуаро?

Еркюль Пуаро повернувся до Сагдена:

— Дозвольте запитати, суперінтенданте, які висновки ви самі зробили?

Той повільно провів рукою по підборіддю і невпевнено відповів:

— Ну, різні варіанти спадали мені на думку, але в цілому я все зрозумів так. Ні про який жарт не йшлося. Алмази справді вкрали. Але старий джентльмен не знав напевно, хто їх украв. Гадаю, він казав правду про те, що це могла бути одна з двох осіб. Хтось із них був слугою, а інший — членом сім’ї.

Пуаро схвально кивнув.

— Très bien. Так, це дуже добре пояснює його поведінку.

— Саме тому він попросив мене повернутися пізніше. У цей проміжок часу він мав намір поговорити з особою, про яку йдеться. Він би повідомив, що вже розповів про крадіжку поліції, але якщо злочинець негайно поверне вкрадене, то він зможе зам’яти справу.

Полковник Джонсон спитав:

— А коли б підозрюваний не зізнався?

— У такому разі він збирався доручити розслідування нам.

Джонсон насупився і підкрутив вуса. Потім заперечив:

— Але чому б йому спочатку не влаштувати допит, а вже потім викликати вас?

— Ні, ні, сер, — похитав головою суперінтендант. — Хіба ж ви не розумієте: якби він так і вчинив, це могло б сприйматися як блеф. Він і на половину не був би настільки переконливим. Ця людина могла б собі подумати: «Та ні, старий ніколи не викличе поліцію, чого б він там собі не запідозрив!». Але якщо б старий джентльмен сказав йому: «Я вже поговорив із поліцією, суперінтендант щойно пішов»… Тоді злодій запитав би, скажімо, дворецького, і той би все підтвердив. Він сказав би: «Так, суперінтендант був тут перед обідом». Тоді злодій переконався б, що старий джентльмен не жартував, і йому довелося б повернути каміння.

— Гм, так, розумію, — погодився полковник Джонсон. — У вас є припущення, Сагдене, хто може бути цей «член сім’ї»?

— Ні, сер.

— Жодних здогадок?

— Жодних.

Джонсон похитав головою і резюмував:

— Ну що ж, продовжуймо.

Суперінтендант Сагден знову взявся до своєї офіційної манери висловлювання:

— Я повернувся сюди, сер, рівно о дев’ятій п’ятнадцять. Коли вже збирався подзвонити у двері, почув пронизливий вереск зсередини будинку, а потім розгублені крики та жахливий галас. Я подзвонив ще кілька разів і навіть постукав молоточком. Минуло три-чотири хвилини, перш ніж двері відчинили. Тоді я й зрозумів: сталося щось жахливе. Лакей тремтів усім тілом і виглядав так, ніби от-от знепритомніє. Він одним духом викрикнув, що містера Лі вбили. Я вмить побіг нагору. Кімнату містера Лі перевернули догори дриґом. Очевидно, там тривала запекла боротьба. Сам містер Лі лежав перед каміном у калюжі крові: йому перерізали горло.

Головний констебль різко спитав:

— Він не міг зробити це сам?

Сагден похитав головою.

— Неможливо, сер. По-перше, там був жахливий безлад: перекинуті стільці та столи, розбитий посуд і прикраси; а по-друге, не було жодних слідів бритви чи ножа, якими був скоєний злочин.

Головний констебль задумливо відзначив:

— Так, мені це здається переконливим. Хтось був у кімнаті?

— Більшість родини, сер. Усі просто стояли.

Полковник Джонсон різко спитав:

— Якісь ідеї, Сагдене?

Той повільно відповів:

— Дивна річ, сер. Мені здається, це зробив хтось із них. Я не розумію, як стороння людина могла скоїти вбивство і вчасно втекти звідти.

— А як щодо вікна? Зачинене чи ні?

— У кімнаті два вікна, сер. Одне було зачинене й зам­кнене. Друге — підняте на кілька дюймів, але його тримав спеціальний стопор, який використовується для попере­дження пограбувань. Крім того, я спробував відчинити вікно, та воно заклинило. Найімовірніше, його не підіймали роками. Та й стіна ззовні гладенька і без пошкоджень. Немає ані плюща, ані інших повзучих рослин. Я не уявляю, як хтось примудрився вдертися у будинок таким чином.

— Скільки дверей у кімнаті?

— Лише одні. Кімната розташована в кінці коридору. Двері були замкнені зсередини. Коли родичі почули шум боротьби та передсмертний крик старого й кинулися нагору, їм довелося зламати двері, щоб увійти.

Джонсон миттєво уточнив:

— А хто саме був у кімнаті?

Суперінтендант Сагден розважливо відповів:

— У кімнаті нікого не було, сер, окрім старого, якого вбили не більше ніж за кілька хвилин до того.

VII

Полковник Джонсон кілька хвилин дивився на Сагдена, а потім швидко мовив:

— Ви хочете сказати, суперінтенданте, що це один із тих клятих випадків, які трапляються в детективах, коли людину вбивають у замкненій кімнаті, наче вона загинула від дії якоїсь надприродної сили?

Ледь помітна усмішка сколихнула вуса інспектора, коли він поважно відповів:

— Я не думаю, що все так погано, сер.

Полковник Джонсон вигукнув:

— Самогубство! Це має бути самогубство!

— Якщо так, то де зброя? Ні, сер, це не самогубство.

— Тоді як убивця втік? У вікно?

Сагден похитав головою.

— Присягаюся, він цього не робив.

— Але ж ви самі сказали: двері були замкнені зсередини.

Суперінтендант кивнув. Потім витягнув із кишені ключ і поклав його на стіл.

— Відбитків пальців немає, — оголосив він. — Але подивіться-но на цей ключ, сер. Гляньте на нього через лупу.

Пуаро нахилився вперед. Вони з Джонсоном разом оглянули ключ. Головний констебль вигукнув:

— Клянусь Богом, я зрозумів! Ті слабкі подряпини на кінці ствола. Бачите їх, Пуаро?!

— Авжеж, бачу. Це означає, що ключ повернули із зов­нішнього боку дверей — за допомогою спеціального інструмента, який пройшов крізь замкову щілину й затиснув ствол, можливо, за допомогою звичайних плоскогубців.

Суперінтендант кивнув.

— Це цілком можливо.

— Тож задум полягав у тому, що смерть розглядатимуть як самогубство, оскільки двері були зачинені зсередини і в кімнаті нікого не було?

— Саме так, месьє Пуаро. Я б сказав, у цьому немає сумніву.

Пуаро невпевнено похитав головою.

— Але ж безлад у кімнаті! Як ви сказали, один лише цей факт знищив саму думку про самогубство. Напевно, убивця насамперед навів би в кімнаті лад.

Суперінтендант Сагден не погодився із ним:

— Але він не встиг, містере Пуаро. У цьому вся суть. Він просто не встиг. Скажімо, він розраховував заскочити старого джентльмена зненацька. Ну, не вийшло. Почалася боротьба, яку добре почули в кімнаті внизу. Ба більше: старий джентльмен зумів покликати на допомогу. Всі побігли нагору. У вбивці вистачило часу лише на те, аби вискочити з кімнати й повернути ключ ззовні.

— Ваша правда, — визнав Пуаро. — Убивця, можливо, і скоїв цю помилку. Але чому… так, чому він хоча б не залишив зброю? Бо природно, якщо немає зброї, це не може бути самогубство! Це найбільш серйозна помилка.

Суперінтендант Сагден незворушно пояснив:

— Злочинці роблять помилки. Так нам каже досвід.

Пуаро легенько зітхнув і пробурмотів:

— Але все одно: попри помилки, злочинець утік.

— Я не впевнений, що він саме втік.

— Ви хочете сказати, що він досі в домі?

— Уявити не можу, де ще він може бути. Це міг скоїти хтось зі своїх.

— Але tout de même, — м’яко зауважив Пуаро, — усе ж таки він утік, якщо розуміти під цим той факт, що ви не знаєте, хто він.

Суперінтендант Сагден ввічливо, але рішуче заявив:

— Гадаю, дуже скоро ми це дізнаємося. Ми ж іще не опитували прислугу і членів родини.

Полковник Джонсон перервав його:

— Слухайте, Сагдене, мене ось що вражає. Той, хто повернув цей ключ ззовні, — хто б це не був, — знав, як це робиться. Тобто він, імовірно, мав кримінальний досвід. Такими інструментами нелегко керувати.

— Ви маєте на увазі, що це була робота фахівця, сер?

— Саме це я і маю на увазі.

— Схоже, ви маєте рацію, — визнав його колега. — Виходячи з цього, маємо зробити висновок, що серед слуг був професійний злодій. Це пояснило б крадіжку алмазів, і вбивство тоді виглядає цілком логічним.

— Ну, і чим вам не подобається така версія?

— Я починав саме з неї. Але це складно зробити. У домі вісім слуг; шестеро з них жінки, і з цих шести п’ятеро працюють тут чотири роки й більше. Також є дворецький і лакей. Дворецький тут працює цілих сорок років — я б сказав, що це своєрідний рекорд. Лакей — місцевий: він син садівника і виховувався у цьому домі. Я не дуже добре розумію, як він може бути професійним злодієм. Єдина особа, що прийшла ззовні, — це камердинер містера Лі. Він відносно новенький, але його в домі не було — і досі немає: він пішов кудись незадовго до восьмої години.

Полковник Джонсон уточнив:

— У вас є точний перелік людей, котрі перебували в будинку?

— Так, сер. Я отримав його від дворецького. — Він дістав свій блокнот. — Мені прочитати?

— Будь ласка, Сагдене.

— Містер Альфред і місіс Лідія Лі. Містер Джордж Лі, член Парламенту, і його дружина; містер Гаррі Лі; містер Девід і місіс Хільда Лі. Міс, — суперінтендант зробив невелику паузу, старанно вимовляючи незнайоме ім’я, — Пілар Естравадос. Містер Стівен Фарр. Тепер слуги: Едвард Трессіліан, дворецький. Волтер Чемпіон, лакей. Емілі Рівз, кухарка. Квіні Джонс, посудниця. Гледіс Спент, головна покоївка. Грейс Бест, друга покоївка. Беатріс Москомб, третя покоївка. Джоанна Кенч, молодша покоївка. Сідней Горбері, камердинер.

— Чимала купка, еге ж?

— Чимала, сер.

— Чи відомо, де всі були під час убивства?

— Лише приблизно. Як я вже казав, я ще нікого не допитував. За словами Трессіліана, джентльмени ще не виходили з їдальні. Жінки пішли до вітальні. Трессіліан подав каву. За його словами, він щойно повернувся до своєї комори, коли почув шум нагорі. Після цього пролунав крик. Він вибіг у коридор і піднявся нагору слідом за іншими.

Полковник Джонсон уточнив:

— Скільки членів сім’ї постійно мешкають у будинку, а хто просто залишився тут?

— Тут мешкають місіс Лідія і містер Альфред Лі. Інші — просто гості.

Джонсон кивнув.

— Де вони всі?

— Я попросив їх залишитися у вітальні, поки не буду готовий узяти в них свідчення.

— Розумію. Ну, краще піднімімося нагору й подивімося, як там справи.

Суперінтендант першим пішов широкими сходами вгору й далі коридором. Увійшовши до кімнати, де стався злочин, Джонсон глибоко вдихнув.

— Просто жахливо.

Він постояв хвилинку, розглядаючи перекинуті стільці, розбиту порцеляну та забризкані кров’ю уламки.

Худорлявий літній чоловік, що стояв на колінах біля тіла, підвівся і кивнув поліцейським.

— Добрий вечір, Джонсоне, — сказав він. — От же ж халепа, чи не так?

— Цілком із вами згоден. Маєте щось для нас, лікарю?

Лікар знизав плечима і всміхнувся.

— Офіційний звіт подам вчасно! Бо нічого складного тут немає. Горло перерізане, як у свині. Він стік кров’ю менш ніж за хвилину. Жодних слідів зброї.

Пуаро перетнув кімнату й підійшов до вікон.

Як сказав суперінтендант, одне вікно було на засуві. Друге — прочинене приблизно на чотири дюйми знизу. У такому положенні його тримав спеціальний товстий стопор, який давно вже використовується для попередження пограбувань.

Сагден зазначив:

— Зі слів дворецького, це вікно ніколи не зачинялося, незалежно від погоди. Під ним поклали шматок лінолеуму на той випадок, якщо сильний дощ потраплятиме всередину, але користі від нього небагато. Над цим місцем нависає дах, що й так захищає його від дощу.

Пуаро кивнув. Потім повернувся до тіла й подивився на загиблого.

Його губи розтягнулися над знекровленими яснами, утворюючи щось схоже на злу посмішку. Пальці скрючилися, як кігті.

— Він не схожий на сильну людину, ні.

Лікар заперечив:

— На мою думку, він був міцним горішком. Переніс кілька вельми серйозних хвороб, які б убили більшість чоловіків.

— Я не це мав на увазі. Я про те, що він не був великим, сильним фізично.

— А, тут я згоден, здоров’я у нього було вельми слабке.

Пуаро відвернувся від мертвого. Потім нахилився, щоб оглянути перекинуте крісло — велике, з червоного дерева. Біля нього стояв круглий стіл з такого самого матеріалу й лежали уламки великої порцелянової лампи. Поруч були перекинуті два інші крісла, меншого розміру; картину безладу доповнювали уламки графина та двох склянок, важке скляне преспап’є (воно дивом не розбилося), кілька різних книжок, розтрощена велика японська ваза і бронзова статуетка, що зображувала оголену дівчину.

Пуаро схилився над усім цим і почав, не торкаючись, уважно розглядати. При цьому він супився, ніби побачене збило його з пантелику.

Головний констебль ввічливо спитав:

— Вас щось вразило, Пуаро?

Еркюль Пуаро зітхнув і пробурмотів:

— Такий тендітний, висохлий старий… І все ж… усе це.

Джонсона його відповідь здивувала. Він відвернувся і спитав сержанта, який займався своїми справами:

— Як щодо відбитків?

— Їх багато, сер, по всій кімнаті.

— Що там із сейфом?

— Нічого цікавого. На ньому лише відбитки самого старого джентльмена.

Джонсон звернувся до лікаря.

— Знайшли щось у плямах крові? Звісно, той, хто його вбив, мав бути в крові.

Лікар похитав головою:

— Не обов’язково. Кров витікала лише з яремної вени. Тому вона не била фонтаном, як у випадку з артеріальною кровотечею.

— Звісно, я розумію. І все ж таки, здається, там багато крові.

Пуаро підтримав висновок поліцейського:

— Так, крові багато… Це вражає, так. Багато крові.

Суперінтендант Сагден шанобливо уточнив:

— Ви… е-е… це наводить вас на якісь думки, містере Пуаро?

Пуаро озирнувся навколо себе і спантеличено похитав головою. Тоді почав міркувати вголос:

— Тут щось є… Якесь насильство… — Він замовк на хвилину, а потім продовжив: — Так, це воно — насильство… А кров… наполягання на крові… Тут — як це сказати? — занадто багато крові. Кров на кріслах, на столах, на килимі… Ритуал на крові? Жертовна кров? Це воно? Можливо. Такий немічний старий, такий худий, зморщений, висохлий… І все ж… коли помер — втратив стільки крові…

Його голос стих. Суперінтендант Сагден, дивлячись на нього круглими, здивованими очима, благоговійно промовив:

— Дивно. Так і вона сказала — та леді…

Пуаро різко підняв голову:

— Яка леді? Що сказала?

Сагден відповів:

— Містер Альфред Лі… Місіс Лідія. Стояла біля дверей і шепотіла. Для мене це не мало сенсу.

— Що вона сказала?

— Щось таке… Ну, хто б міг подумати, що в старому джентльмені так багато крові…

Пуаро тихо виправив його:

— «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!». Це слова леді Макбет. Вона це сказала… Ага, це вже цікаво…

VIII

Альфред Лі та його дружина зайшли в маленький кабінет, де на них чекали Пуаро, Сагден і старший констебль. Полковник Джонсон вийшов наперед.

— Радий познайомитися, містере Лі. Ми ніколи не зустрічалися, але, як ви знаєте, я головний констебль округу. Мене звуть Джонсон. Мені бракує слів, щоб висловити свій сум з приводу того, що сталося.

Альфред подивився на нього очима побитого собаки і хрипко сказав:

— Дякую. Це жахливо… Просто жахливо. Я… Це моя дружина.

Лідія стиха промовила:

— Для мого чоловіка це стало справжнім шоком… Для всіх нас, але для нього — особливо.

Вона обіймала чоловіка за плечі.

Полковник Джонсон запропонував їм сісти:

— Прошу, сідайте, місіс Лі. Дозвольте представити вам месьє Еркюля Пуаро.

Пуаро вклонився. Його погляд зацікавлено переходив із чоловіка на дружину.

Руки Лідії м’яко стиснули Альфредове плече.

— Сідай, Альфреде.

Той сів і пробурмотів:

— Еркюль Пуаро. Так, а хто… хто…

Він ошелешено провів рукою по чолу.

Лідія Лі пояснила:

— У полковника Джонсона до тебе багато запитань, Альфреде.

Головний констебль схвально подивився на неї. Йому пощастило, що місіс Лідія Лі виявилася такою розумною та компетентною жінкою.

Альфред бовкнув:

— Так-так, звісно…

Джонсон подумав: «Схоже, шок повністю вибив його з колії. Сподіваюся, він зможе трохи зібратися докупи». А вголос сказав:

— У мене тут список усіх, хто був у домі сьогодні ввечері. Можливо, ви скажете мені, містере Лі, чи все правильно?

Він дав сигнал Сагдену, і той дістав блокнот і ще раз прочитав список імен.

Така ділова процедура, здавалося, підбадьорила Альфреда Лі, і він став більш схожий на себе. Нарешті відновив контроль над собою, його погляд більше не був затьмареним і порожнім. Коли Сагден закінчив, Альфред кивнув на знак згоди.

— Усе правильно, — сказав він.

— Ви можете розповісти мені трохи більше про своїх гостей? Місіс і містер Джордж Лі та місіс і містер Девід Лі, як я розумію, родичі?

— Це два мої молодші брати з дружинами.

— Вони тимчасово живуть у вашому домі?

— Так, вони приїхали до нас на Різдво.

— Містер Гаррі Лі теж ваш брат?

— Так.

— А двоє інших гостей? Міс Естравадос і містер Фарр?

— Міс Естравадос — моя племінниця. Містер Фарр — син колишнього партнера мого батька, він із Південної Африки.

— А, давній друг.

У розмову втрутилася Лідія:

— Ні, насправді ми його ніколи раніше не бачили.

— Розумію. Але ви запросили його залишитися з вами на Різдво?

Альфред завагався, потім подивився на дружину. Вона спокійно пояснила:

— Містер Фарр з’явився вчора. І вельми несподівано. Він випадково був по сусідству і зайшов до мого свекра. Коли свекор дізнався, що він син його давнього друга й партнера, то наполіг, аби містер Фарр залишився з нами на Різдво.

Полковник Джонсон кивнув:

— Розумію. Так, із членами родини закінчили. Щодо слуг… Місіс Лі, чи вважаєте ви їх усіх такими, що заслуговують на довіру?

Лідія трохи подумала, перш ніж відповісти. Нарешті сказала:

— Так. Я цілком упевнена: усі вони абсолютно надійні. Більшість із них у цьому домі вже багато років. Трессіліан, дворецький, — взагалі з дитинства мого чоловіка. Єдині новенькі — покоївка Джоанна та камердинер, які доглядали за свекром.

— Як щодо них?

— Джоанна не дуже розумна. Це найгірше, що можна про неї сказати. А про Горбері мені взагалі мало що відомо. Він тут трохи більш як рік. Він гарно порався з роботою, і свекор, здавалося, був задоволений ним.

Пуаро різко спитав:

— Але ви, мадам, були не дуже задоволені?

Лідія злегка знизала плечима.

— Мене це не обходило.

— Але ж ви господиня дому, місіс Лі. Слуги — це ж ваша турбота?

— О, так, звісно. Але Горбері був особистим помічником свекра. Він не підпадав під мою юрисдикцію.

— Розумію.

Полковник Джонсон оголосив:

— Тепер ми переходимо до подій сьогоднішнього вечора. Боюся, це буде для вас боляче, містере Лі, але я б хотів, аби ви розповіли нам про те, що сталося.

— Звісно. — Тихо промовив Альфред.

Полковник Джонсон поставив йому навідне запитання:

— Коли, наприклад, ви востаннє бачили свого батька?

Обличчя Альфреда смикнулося від болю, але він знайшов у собі сили тихо відповісти:

— Після чаю. Я був у нього недовго. Насамкінець я побажав йому на добраніч і залишив його — дайте-но поміркувати… — десь за чверть до шостої.

Пуаро знову втрутився:

— Ви побажали йому на добраніч? Ви не сподівалися побачити його знову того вечора?

— Та ні. Вечерю — щось легеньке — батькові завжди приносили о сьомій. Після цього він часом рано лягав спати або ж сидів у кріслі, але зазвичай уже не спілкувався з членами сім’ї, якщо тільки спеціально не посилав по них.

— І часто таке траплялося?

— Інколи. Якщо йому хотілося побачитися.

— Але звичаю такого в нього не було?

— Не було.

— Продовжуйте, будь ласка, містере Лі.

І Альфред продовжив:

— Ми вечеряли о восьмій. Вечеря закінчилася, і моя дружина та інші дами пішли до вітальні, — його голос затремтів, а погляд знову став скляним. — Ми сиділи за столом… Раптом згори почувся шалений шум. Наче хтось перекидав крісла, трощив меблі, бив скло й порцеляну, а потім… О, боже, — він здригнувся, — я все ще чую його… Мій батько закричав — жахливим протяжним криком — криком людини в агонії…

Альфред підняв руки — вони тремтіли — і закрив обличчя долонями. Лідія простягла руку й торкнулася його рукава. Полковник Джонсон лагідно спитав:

— А потім?

Голос Альфреда переривався:

— Мені здається, на мить ми були приголомшені. Потім разом підскочили, вийшли з вітальні та піднялися сходами до кімнати батька. Двері були замкнені. Ми не могли потрапити всередину. Їх довелося зламати. Потім, коли ми зайшли, то побачили…

Його голос завмер.

Джонсон швидко запевнив його:

— Немає потреби вдаватися в цю частину, містере Лі. Повернімося трохи назад, до того часу, коли ви ще перебували в їдальні. Хто був з вами, коли ви почули крик?

— Хто там був? Та всі були… Ні, дайте подумати. Там був мій брат… Мій брат Гаррі.

— І більше нікого?

— І більше нікого.

— То де ж були всі інші джентльмени?

Альфред зітхнув і насупився, намагаючись пригадати.

— Дозвольте подумати… Здається, минуло стільки часу, наче роки… Що ж трапилося? А, так, Джордж пішов до телефона. Потім ми почали говорити про сімейні справи, і Стівен Фарр сказав, що розуміє: ми хочемо обговорити певні речі поміж собою. І він пішов. Фарр вчинив дуже мило й тактовно.

— А ваш брат Девід?

Альфред спохмурнів.

— Девід? Його не було? Ні, звісно ж, не було. Я не можу сказати напевно, коли він вислизнув із кімнати.

Пуаро лагідно повернув його до попередньої теми:

— Тож ви мали обговорити сімейні справи, так?

— Е-е… так.

— Точніше, ви хотіли обговорити певні питання лише з одним із членів родини?

Лідія скинулася:

— На що ви натякаєте, месьє Пуаро?

Той швидко обернувся до неї.

— Мадам, ваш чоловік каже, що містер Фарр покинув їх, бо побачив, що вони мають обговорити сімейні справи. Але це не був conseil de famille, не була сімейна нарада, оскільки і містер Девід, і містер Джордж вже пішли. Отже, мала статися бесіда лише між двома членами сім’ї.

Лідія уточнила:

— Мій дівер, Гаррі, провів за кордоном багато років. Цілком природно, що вони з моїм чоловіком мали про що поговорити.

— Ага! Розумію. Он у чому річ.

Вона кинула на нього погляд, але швидко відвела очі.

Джонсон підсумував:

— Що ж, ситуація, на мою думку, цілком зрозуміла. Може, ви помітили ще когось, коли бігли нагору до кімнати батька?

— Я… Насправді, я не знаю. Можу лише припускати. Ми всі прийшли туди з різних сторін. Але, боюся, я нікого не помітив… Я був такий стривожений. Той страшний крик…

Полковник Джонсон швидко змінив тему.

— Дякую, містере Лі. Тепер до іншого питання. Я так зрозумів, що у вашого батька були цінні алмази…

Альфред відверто здивувався інформованості полі­цейського.

— Так, — сказав він. — Справді були.

— Де він їх тримав?

— У сейфі, у своїй кімнаті.

— Чи можете ви описати їх?

— Це були необроблені алмази, тобто необроблені камені.

— Навіщо ваш батько їх зберігав?

— Це була його примха. Ці камені він привіз із Південної Африки. Батько ніколи не хотів віддавати їх на обробку. Йому просто подобалося тримати їх біля себе. Як я вже сказав, це була його примха.

— Розумію, — кивнув старший констебль.

Хоч з його тону було очевидно, що нічого він не зрозумів. Тож він продовжив:

— Чи були вони дуже цінні?

— Мій батько оцінив їхню вартість приблизно в десять тисяч фунтів.

— Тобто це були дуже цінні камені?

— Так.

— Яка дивна ідея — зберігати такі камені в сейфі спальні.

Лідія втрутилася в розмову:

— Мій свекор, полковнику Джонсоне, був справді дивною людиною. Його ідеї не були загальноприйнятими. Йому, безумовно, було приємно тримати камені при собі.

— Можливо, вони нагадували йому про минуле, — припустив Пуаро.

Вона кинула на нього короткий вдячний погляд.

— Так, — погодилася. — Гадаю, що так.

— Вони були застраховані? — запитав старший констебль.

— Думаю, ні.

Джонсон нахилився вперед і тихо запитав:

— Чи відомо вам, містере Лі, що ці камені були вкрадені?

— Що? — вирячився на нього Альфред.

— Ваш батько нічого не говорив вам про їхнє зникнення?

— Жодного слова.

— Ви не знали, що він викликав сюди суперінтенданта Сагдена й повідомив йому про втрату?

— Я навіть не здогадувався про таке!

Головний констебль перевів погляд.

— А ви, місіс Лі?

Лідія похитала головою.

— Я нічого про це не чула.

— Наскільки ви знали, камені все ще лежали в сейфі?

— Так.

Вона недовго вагалася, а потім запитала:

— Через це його вбили? Заради тих каменів?

Полковник Джонсон відповів:

— Саме це ми і збираємося з’ясувати! У вас є якісь пі­дозри, місіс Лі, хто міг організувати таку крадіжку?

Вона похитала головою.

— Відверто кажучи, ні. Я впевнена, що всі слуги — чесні люди. У кожному разі, їм було б дуже важко дістатися до сейфа. Мій свекор завжди сидів у себе. Він ніколи не спускався вниз.

— Хто прибирав у кімнаті?

— Горбері. Стелив ліжко й витирав пил. Друга хатня працівниця щоранку приходила чистити камінні решітки та розпалювати вогонь, а все інше робив Горбері.

Пуаро уточнив:

— Тож у Горбері було більше можливостей, ніж у інших слуг?

— Так.

— Як ви гадаєте, це він викрав алмази?

— Можливо. Я вважаю… У нього було найбільше можливостей. Ох! Я не знаю, що й думати.

Наступне запитання поставив полковник Джонсон:

— Ваш чоловік розповів нам про той вечір. Будь ласка, місіс Лі, тепер ми хочемо почути все від вас. Коли ви востаннє бачили свого свекра?

— Сьогодні ми всі були в його кімнаті перед чаєм. Це був останній раз, коли я його бачила.

— Ви не приходили до нього пізніше, аби побажати йому на добраніч?

— Не приходила.

— Зазвичай ви ходите до нього, аби побажати на добраніч? — запитав Пуаро.

Лідія різко відповіла:

— Ні.

Головний констебль продовжив:

— Де ви були, коли стався злочин?

— У вітальні.

— Ви чули шум боротьби?

— Здається, я почула, як упало щось важке. Звісно, кімната свекра розташована над їдальнею, а не вітальнею, тому я і не могла почути багато.

— Але ви чули крик?

Лідія здригнулася.

— Так, це я чула… Це було жахливо… Як… Як душа в пек­лі. Я відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. Я вибігла з вітальні й кинулася нагору, за чоловіком і Гаррі.

— Хто ще був у вітальні в той час?

Лідія спохмурніла.

— Чесно, я не пам’ятаю. Девід був поруч, у музичній кімнаті: він грав Мендельсона. Я думаю, що Хільда пішла до нього.

— А дві інші жінки?

— Магдалена пішла до телефона. Не пам’ятаю, повернулася вона чи ні. І я не знаю, де була Пілар.

Пуаро лагідно уточнив:

— Тобто, можливо, у вітальні ви були зовсім самі?

— Так… так… Власне кажучи, я вважаю, що так і було.

Полковник Джонсон узяв слово:

— Повернімося до алмазів. Я вважаю, що нам слід уточнити інформацію щодо них. Чи знаєте ви комбінацію сейфа вашого батька, містере Лі? Я бачу, що він дещо старомодний.

— Шифр записаний у маленький блокнот, який батько носив у кишені халата.

— Добре. Зараз підемо й подивимось. Мабуть, буде краще, якщо ми спочатку опитаємо інших учасників домашньої вечері. Жінки, можливо, захочуть лягти спати.

Лідія встала.

— Ходімо, Альфреде. — Вона повернулася до поліцейських. — Відправити їх до вас?

— По черзі, якщо ви не заперечуєте, місіс Лі.

— Добре.

Вона підійшла до дверей. Альфред пішов за нею.

Раптом в останню мить він розвернувся.

— Ну, звісно! — вигукнув чоловік і швидко повернувся до Пуаро. — Ви Еркюль Пуаро! Я, певно, глузд втратив. Я мав відразу впізнати вас.

Він говорив швидко — тихо, але схвильовано.

— Нам так пощастило, що ви тут! Ви повинні дізнатися правду, месьє Пуаро. Докладіть усіх зусиль! Я відшкодую вам будь-які витрати. Але дізнайтеся… Мій бідолашний батько убитий… Убитий з такою жорстокістю! Ви повинні дізнатися, месьє Пуаро. За мого батька треба помститися.

Пуаро тихо відповів:

— Я можу запевнити вас, месьє Лі, що готовий зробити все можливе, аби допомогти полковникові Джонсону та суперінтендантові Сагдену.

Альфред Лі продовжив:

— Я хочу, щоб ви працювали на мене. За мого батька треба помститися.

Він сильно затремтів. Лідія підійшла до нього і взяла за руку.

— Ходімо, Альфреде, — сказала вона. — Ми маємо покликати інших.

Вона зустрілася поглядом із Пуаро. Десь у глибині її очей ховалися таємниці. Та вона не відвела погляду.

Пуаро тихо промовив:

— «Але хто б міг подумати, що в старого…».

Вона перебила його:

— Припиніть! Не кажіть цього!

Пуаро пробурмотів:

— Але, мадам, це ж ви сказали.

Вона тихо зітхнула:

— Я знаю… Я пам’ятаю… Це було так жахливо.

І вона поспішно вийшла з кімнати, забравши із собою чоловіка.

IX

Джордж Лі тримався урочисто й стримано.

— Жахлива річ, — сказав він, хитаючи головою. — Жахлива, жахлива річ. Єдине, що спадає на думку: це, мабуть, вчинив якийсь божевільний!

Полковник Джонсон ввічливо уточнив:

— То це ваша версія?

— Так. Так, справді. Маніяк-убивця. Можливо, втік із психлікарні десь поруч.

Суперінтендант Сагден спитав його:

— І як, на вашу думку, цей… е-е… божевільний зміг увійти до будинку, містере Лі? І як він звідси вийшов?

Джордж похитав головою.

— А це, — рішуче заявив він, — повинна з’ясувати поліція.

Сагден пояснив йому:

— Ми відразу оглянули будинок. Усі вікна були зачинені та заґратовані. Чорний хід було замкнено, парадний — також. Ніхто не міг залишити кухню так, щоб його не помітив персонал.

Джордж Лі вигукнув:

— Але ж це абсурд! Далі ви скажете, що мого батька взагалі не вбивали!

— Його справді вбили, — сказав суперінтендант Сагден. — У цьому немає жодних сумнівів.

Головний констебль відкашлявся і почав допит.

— Де ви були під час злочину, містере Лі?

— У їдальні. Ми щойно пообідали. А, ні, я, здається, був у цій кімнаті. Я щойно закінчив телефонну розмову.

— Ви комусь телефонували?

— Так. Я телефонував представникові консерваторів у Вестерингемі — моєму виборчому окрузі. Деякі термінові справи.

— І саме після цього ви почули крик?

Джордж Лі злегка здригнувся.

— Так, дуже неприємний крик. Аж мороз поза шкірою побіг. Але невдовзі крик стих, наче захлинувшись.

Він дістав хустку й витер піт із лоба.

— Жахлива річ, — пробурмотів знову.

— А потім ви поквапилися нагору?

— Так.

— Ви бачили своїх братів: містера Альфреда та містера Гаррі Лі?

— Ні, вони, мабуть, випередили мене.

— Коли ви востаннє бачили свого батька, містере Лі?

— Цього вечора. Ми всі там були.

— І після цього ви його більше не бачили?

— Ні.

Головний констебль зробив паузу, а потім спитав:

— Чи знали ви, що ваш батько зберігав певну кількість цінних необроблених алмазів у сейфі у своїй спальні?

Джордж Лі кивнув.

— Дуже нерозумно з його боку, — пихато заявив він. — Я часто говорив йому про це. Його могли вбити заради них… Я маю на увазі… Тобто…

Полковник Джонсон перервав його:

— Вам відомо, що ці камені зникли?

У Джорджа відвисла щелепа. Його й без того витрішкуваті очі вирячилися на поліцейського.

— Тоді його вбили заради них?

Головний констебль повільно відповів:

— Він помітив їхнє зникнення і повідомив про це в поліцію за кілька годин до смерті.

Джордж ошелешено пробурмотів:

— Але тоді… Я не розумію… Я…

Еркюль Пуаро лагідно запевнив його:

— Ми теж не розуміємо…

Х

Гаррі Лі увійшов до кімнати з дуже впевненим виглядом. Якусь мить Пуаро дивився на нього, зсунувши брови. У нього виникло відчуття, що він десь уже бачив цю людину. Він відзначив собі його ніс із високою перемичкою, гордовиту поставу голови, лінію щелепи — і зрозумів: хоч Гаррі був високим чоловіком, а його батько — максимум середнього зросту, між ними була чимала схожість.

Він зазначив і інше. Попри всю свою пихатість, Гаррі Лі нервував. Він тримався невимушено, але тривога все одно проривалася з-під цієї маски.

— Ну що ж, панове, — сказав він. — Що я можу вам розповісти?

Полковник Джонсон відповів:

— Ми будемо раді, якщо ви зможете пролити світло на події цього вечора.

Гаррі Лі похитав головою.

— Я взагалі нічого не знаю. Це все просто жахливо й абсолютно несподівано.

Пуаро теж поставив йому запитання:

— Здається, ви нещодавно прибули з-за кордону, містере Лі?

Гаррі швидко повернувся до нього.

— Так. Приземлився в Англії тиждень тому.

— І довго вас не було?

Гаррі Лі підняв підборіддя і засміявся.

— Я можу відразу вам це сказати, адже хтось усе одно скоро розповість! Я блудний син, панове! Минуло майже двадцять років відтоді, як я востаннє заходив у цей будинок.

— Але ви повернулися — зараз. Будь ласка, скажіть: чому зараз? — запитав Пуаро.

Гаррі, очевидно, вирішив і далі бути відвертим; він охоче відповів.

— Є така стара добра притча. Мені набридли помиї, які їдять свині… Або не їдять — я вже забув. Я подумав, що відгодоване теля стане приємною зміною меню. Я отримав лист від батька: він пропонував повернутися додому. Я виконав його прохання і повернувся. Це все.

Пуаро уточнив:

— Ви повернулися на короткий час чи надовго?

Гаррі відверто відповів:

— Я повернувся додому — тобто назавжди!

— Ваш батько схвалив таке рішення?

— Старий був у захваті. — Гаррі знову засміявся. У кутиках його очей з’явилися чарівні зморшки. — Жити тут з Альфредом доволі нудно! Альфред ще той зануда — дуже гідний син і все таке, але компанія з нього ніяка. Свого часу мій батько був дуже веселим хлопцем. Він із нетерпінням чекав на мою компанію.

— А ваш брат і його дружина — вони були задоволені, що ви плануєте оселитися тут?

Пуаро поставив своє запитання, злегка піднявши брови.

— Альфред? Альфред ледь не сказився від люті. Про Лідію не знаю. Імовірно, вона була роздратована, бо співчувала Альфреду. Але я не сумніваюся, що зрештою вона буде дуже задоволена. Мені подобається Лідія. Вона чудова жінка. Я б швидко з нею порозумівся. Але Альфред — то зовсім інша річ. — Гаррі знову засміявся. — Альфред завжди ревнував батька до мене. Він завжди був добрим слухняним сином, який сидів удома. І що він мав за це врешті-решт отримати? Те, що кожен хороший хлопчик завжди отримує від родини: копняка під сраку. Повірте мені, джентльмени, честь не оплачується, — він переводив погляд з одного обличчя на інше. — Сподіваюся, моя відвертість вас не шокувала? Але ви ж шукаєте правду. Зрештою, витягнете на світло всю сімейну брудну білизну. Я можу відразу показати свою. Я не дуже засмучений смертю батька — зрештою, я не бачив старого диявола з дитинства, але він був моїм батьком, і його вбили. Я дуже хочу помститися вбивці, — він провів долонею по підборіддю, дивлячись на поліцейських. — У нашій родині ми дуже мстиві. Ніхто з Лі не схильний забувати зло. Я хочу переконатися, що вбивцю мого батька спіймають і повісять.

— Я думаю, ви можете довіритись нам: ми докладемо максимум зусиль у цьому напрямку, містере Лі, — запевнив його Сагден.

— Якщо ви цього не зробите, я візьму закон у свої руки, — оголосив Гаррі Лі.

Головний констебль негайно спитав його:

— Тож у вас є якісь підозри щодо особи вбивці, містере Лі?

Гаррі похитав головою.

— Ні, — повільно сказав він. — Ні, немає. Зрозумійте мене правильно, я просто піддався емоціям. Тому що я міркував про все це… На мою думку, це не міг вчинити хтось сторонній…

— Ага, — кивнув Сагден, погоджуючись із ним.

— А якщо я маю рацію, — продовжив Гаррі Лі, — то його вбив хтось тут, у домі… Але хто, чорт забирай, міг так вчинити? Слуги в мене жодної підозри не викликають. Трессіліан працює тут із давніх-давен. Недоумкуватий лакей? Та ніколи в житті. Горбері — перший у черзі на підозри, але ж Трессіліан каже, ніби той пішов у кіно. Тож які висновки можна зробити? За винятком Стівена Фарра (а навіщо Стівену Фарру їхати сюди аж із Південної Африки та вбивати абсолютно незнайому людину?), залишаються тільки члени родини. Але, заради бога, я не розумію, навіщо комусь із нас убивати батька. Альфред? Він батька обожнював. Джордж? Та йому на це сміливості не вистачить. Девід? Девід просто мрійник. І завжди таким був. Він би знепритомнів, якби побачив, що в нього з пальця кров іде. Дружини? Жінки не можуть холоднокровно перерізати чоловікові горло. То хто ж це зробив? Та щоб мені не жити, якщо я знаю. Але це мене збіса нервує.

Полковник Джонсон прочистив горло — за службовою звичкою — і спитав:

— Коли ви востаннє бачили свого батька?

— Після чаю. Він якраз посварився з Альфредом — через вашого покірного слугу. Старий був нескінченно збентежений. Йому завжди подобалося створювати неприємності. На мій погляд, саме тому він і приховав мій приїзд від інших. Хотів побачити, як пух і пір’я полетять, коли я з’явлюсь тут як грім із ясного неба! Ще й тому він говорив про зміну заповіту.

Пуаро тихо поворушився і пробурмотів:

— Отже, ваш батько згадав про заповіт?

— Так, перед усіма нами, і очей із нас не спускав, аби побачити, як ми відреагуємо. Просто велів хлопцеві-юристу прийти сюди після Різдва.

— Які зміни він планував зробити?

Гаррі Лі всміхнувся:

— А от цього він нам так і не сказав! От же ж хитрий старий лис! Я припускаю — або, скажімо, я сподівався, — що ці зміни були на користь вашого покірного слуги! Я підозрював, що в жодному з попередніх заповітів мене не було. Тепер, здалося мені, мене мали б додати. Неприємний удар для інших. І Пілар теж мала щось отримати — він полюбив її. Я здогадувався, що на неї чекав сюрприз. Ви її ще не бачили? Моя іспанська племінниця. Прекрасна особа: увібрала чарівне тепло Півдня і його жорстокість. Шкода, що я її дядько!

— Кажете, ваш батько полюбив її?

Гаррі кивнув.

— Вона знала, як втертися старому в довіру. Довго сиділа поруч, складаючи компанію. Готовий закластися — вона чітко знала, чого хоче! Ну, тепер він мертвий. Жодні заповіти не можуть бути змінені на користь Пілар — і на мою теж, от же ж нещастя.

Він насупився, на хвилину замовк, а потім продовжив, хоча й іншим тоном.

— Але я відходжу від суті. Ви хотіли знати, коли я востаннє бачив батька? Як я вже казав, це було після чаю — може, за кілька хвилин після шостої. Тоді старий був у гарному настрої — можливо, трохи втомився. Коли я пішов, із ним залишався Горбері. Більше я батька не бачив.

— Де ви були на момент його смерті?

— У їдальні, разом із братом. Мав не дуже приємну розмову. Ми саме гаряче сперечалися, коли раптом почули шум над головою. Враження було таке, ніби там, нагорі, билися десять чоловіків. А потім мій бідолашний старий закричав. Звук був такий, наче свиню ріжуть. Цей звук паралізував Альфреда. Він просто сидів, роззявивши рота. Я добряче потрусив його, аби повернути до життя, і ми разом піднялися нагору. Двері в батькову кімнату були замкнені. Довелося їх ламати. Треба було попотіти. Уявити не можу, якого біса хтось замкнув двері! Крім батька, у кімнаті нікого не було, і нехай мене грім поб’є, якщо хтось міг утекти через вікно.

Суперінтендант Сагден вирішив уточнити:

— Двері були замкнені ззовні.

— Що? — вирячився на нього Гаррі. — Але я присягнуся, що ключ був усередині.

— То ви це помітили? — пробурмотів Пуаро.

Гаррі Лі різко відповів:

— Я все помічаю. Така вже в мене звичка.

Він перевів гнівний погляд з одного обличчя на інше.

— Ви ще щось хочете знати, панове?

Джонсон похитав головою.

— Дякую, містере Лі, не зараз. Можливо, ви запросите наступного члена сім’ї зайти сюди?

— Авжеж, запрошу.

Він підійшов до дверей і вийшов не озираючись. Троє чоловіків переглянулися. Полковник Джонсон спитав:

— Яке у вас враження, Сагдене?

Суперінтендант із сумнівом похитав головою і відповів:

— Він чогось боїться. Цікаво, чого саме.

ХІ

Магдалена Лі ефектно зупинилась у дверях. Довгою тонкою рукою вона поправила ретельно укладене платинове волосся, що випромінювало здоровий блиск. Оксамитова сукня кольору свіжого листя підкреслювала витончені лінії її фігури. Жінка виглядала дуже молодою і трохи наляканою.

Троє чоловіків на мить завмерли, не в змозі відвести від неї погляду. В очах Джонсона раптово спалахнуло здивування і захоплення. Тим часом суперінтендант Сагден не виявляв жодної зацікавленості, лише нетерплячість людини, яка прагне якомога швидше закінчити роботу. В очах Еркюля Пуаро світилося визнання (як їй здалося), але не краси як такої, а майстерного її підкреслення. Магдалена навіть не підозрювала, що насправді він мав на гадці: «Jolie mannéquin, la petite. Mais elle a les yeux durs»5.

Полковник Джонсон думав: «Диявольськи гарна дів­чина. Джордж Лі матиме з нею проблеми, якщо не буде обережний. Вона, певно, крутить чоловіками».

Суперінтендант Сагден подумав: «Пустоголова й марнославна дівка. Сподіваюся, ми з нею швидко впораємося».

— Прошу, сядьте, місіс Лі. Підкажіть, будь ласка, ви…

— Місіс Магдалена Лі.

Сідаючи, вона тепло і вдячно всміхнулася. «Зрештою, — ніби говорив цей погляд, — хоч ти й чоловік, та ще й поліцейський, але ти не такий уже й жахливий».

Завершальна частина усмішки зачепила й Пуаро. Усі знають, як легко іноземці закохуються. Суперінтендант Сагден її взагалі не непокоїв.

Вона прошепотіла, нервово ламаючи руки:

— Це все так жахливо. Мені так страшно…

— Заспокойтеся, місіс Лі, — ласкаво, але швиденько промовив полковник Джонсон. — Я розумію, для вас це стало шоком, але тепер усе позаду. Ми просто хочемо, щоб ви розповіли нам, що саме сталося сьогодні ввечері.

Вона вигукнула:

— Але я нічого не знаю, справді не знаю!

На мить головний констебль примружився і сказав:

— Звісно, не знаєте.

— Ми приїхали сюди лише вчора. Джордж просто змусив мене приїхати на Різдво! Як я шкодую, що послухалася його! Ця подія сильно вплинула на мене…

— Дуже сумна подія, так.

— Розумієте, я майже не знаю родини Джорджа. Я бачила містера Лі лише кілька разів — а точніше, два рази: на нашому весіллі та один раз після нього. Звісно, Альфреда й Лідію я бачила частіше, але, чесно кажучи, усі вони для мене чужі.

Знову цей переляканий погляд широко округлених, наче в дитини, очей. Еркюль Пуаро ще раз високо оцінив жінку й подумав: «Elle joue très bien la comedie, cette petite»6.

— Так, так, — кивнув полковник Джонсон. — Тепер просто розкажіть мені про останній раз, коли ви бачили свого свекра — містера Лі — живим.

— Ах, ви про це! Це було сьогодні вдень. Жахлива зустріч!

Джонсон миттєво спитав:

— Жахлива? Чому?

— Вони так розлютилися!

— Хто розлютився?

— Ой, та всі… Я не маю на увазі Джорджа. Батько йому нічого не сказав. Але всі інші…

— Що саме сталося?

— Ну, коли ми прийшли туди — він запросив нас усіх, — він розмовляв по телефону зі своїм адвокатом про заповіт. А потім сказав Альфреду, що в того дуже похмурий вигляд. Я думаю, це через те, що Гаррі повернувся жити додому. Мені здається, Альфред був дуже засмучений через це. Розумієте, Гаррі зробив щось жахливе. А потім свекор сказав щось про свою дружину — вона давно померла, — що в неї мізків не було чи щось таке… А Девід підскочив і так на батька подивився, ніби хотів його вбити… Ой! — Вона раптом замовкла, а в очах з’явився страх. — Я не це мала на увазі… Я зовсім не це мала на увазі!

Полковник Джонсон заспокоїв її:

— Нічого-нічого, це просто така фігура мови, ось і все.

— Хільда — дружина Девіда — заспокоїла його, і… Здається, і все. Містер Лі сказав, що більше нікого не хоче бачити того вечора. Тож ми всі розійшлися.

— І це був останній раз, коли ви його бачили?

— Так. До… до…

Вона здригнулася.

— Що ж, гаразд. А де ви були під час злочину?

— Ой, дозвольте подумати… Здається, у вітальні.

— Ви не впевнені?

Очі Магдалени дивно зблиснули, і вона опустила повіки.

— Ой, точно! Яка ж я дурна… Я пішла до телефона. Я просто заплуталася.

— Отже, ви кажете, що телефонували. З цієї кімнати?

— Так, цей телефон — єдиний на поверсі, а нагорі, у кімнаті свекра, є другий апарат.

Суперінтендант Сагден уточнив:

— Чи був ще хтось із вами в кімнаті?

Її очі розширилися.

— О ні, я була сама-самісінька.

— І довго ви там перебували?

— Ну, трохи часу це в мене зайняло. Увечері доводиться чекати, поки вас з’єднають з абонентом.

— Отже, ви телефонували в інше місто?

— Так, у Вестерингем.

— Зрозуміло. А потім?

— А потім я почула той жахливий крик… І всі побігли… І двері були замкнені, їх довелося ламати. Я наче потрапила в страшний сон! Ніколи цього не забуду!

— Ну-ну, годі, — автоматично заспокоїв її полковник Джонсон і продовжив допит: — Чи вам відомо, що ваш свекор зберігав у сейфі певну кількість цінних алмазів?

— Що, справді? — вона не встигла приховати захват. — Справжні алмази?

Еркюль Пуаро уточнив:

— Алмази вартістю близько десяти тисяч фунтів.

— Ой! — у цьому придушеному зойку, хоч яким тихим він був, пролунала вся сутність жіночої жадібності.

— Що ж, — підсумував полковник Джонсон, — гадаю, поки що це все. Не сміємо вас більше затримувати, місіс Лі.

— О, дякую.

Магдалена встала, усміхнулася Джонсону і Пуаро усмішкою вдячної маленької дівчинки.

І вийшла з високо піднятою головою та розправленими плечима.

Полковник Джонсон крикнув їй услід:

— Будь ласка, запросіть наступного — вашого дівера, містера Девіда Лі. — Зачинивши за нею двері, він повернувся до столу.

— Ну, яка ваша думка? Вже стає трохи зрозуміліше! Ви помітили одну річ: Джордж Лі телефонував, коли почув крик! Його дружина теж телефонувала, коли почула крик! Щось тут не так… Щось тут не так…

І додав:

— Що ви думаєте з цього приводу, Сагдене?

Суперінтендант неквапливо відповів:

— Я не хочу ображати цю леді, але мушу сказати: хоча вона, напевно, чудово вміє витягувати з чоловіків гроші, я не думаю, що вона з тих, хто може перерізати горло. Це зовсім не в її стилі.

— Ах, але ніколи не знаєш напевно, mon vieux7, — пробурмотів Пуаро.

Головний констебль обернувся до нього.

— А ви, Пуаро, що скажете?

Еркюль Пуаро нахилився вперед. Він розправив серветку, що лежала перед ним, і струснув маленьку порошинку зі свічника. Потім відповів:

— Я б сказав, що характер покійного містера Симеона Лі починає потроху проступати. Саме в цьому, на мою думку, полягає вся суть справи… У вдачі загиблого.

Суперінтендант Сагден здивовано повернувся до нього:

— Я вас не зовсім розумію, містере Пуаро, — зізнався він. — Як характер покійного стосується його вбивства?

Пуаро мрійливо пояснив:

— Характер жертви завжди має щось спільне з його чи її вбивством. Відвертість і наївність Дездемони стали безпосередньою причиною її смерті. Більш підозріла жінка запримітила б махінації Яго і обійшла їх заздалегідь. Нечистоплотність Марата спричинила його смерть у ванній. Смерть Меркуціо від вістря меча сталася через його вдачу.

Полковник Джонсон потягнув себе за вуса.

— Куди ви ведете, Пуаро?

— Я кажу вам: оскільки Симеон Лі був людиною певного типу, він привів у рух певні сили, які зрештою призвели до його смерті.

— І не думаєте, що свою роль тут могли зіграти алмази?

Пуаро всміхнувся, побачивши щире здивування на обличчі Джонсона.

— Mon cher, — сказав він. — Саме через свій особливий характер Симеон Лі зберігав у сейфі необроблених алмазів на десять тисяч фунтів! Це зовсім не типова поведінка.

— Ваша правда, містере Пуаро, — погодився суперінтендант Сагден, киваючи головою з таким виглядом, наче лише зараз зрозумів, до чого веде співрозмовник. — Він був диваком, цей містер Лі. Зберігав камені там, щоб мати змогу будь-якої миті дістати їх, потримати й наче повернутися в минуле. Закладаюся, саме тому він так і не віддав їх на огранювання.

Пуаро енергійно кивнув.

— Точно-точно. Я бачу, ви дуже кмітливий, суперінтенданте.

Сагден не був упевнений, чи не знущаються з нього, але тут слово узяв полковник Джонсон:

— Є ще щось, Пуаро. Я не знаю, чи це вас вразило…

— Mais oui, — кивнув Пуаро. — Авжеж, я знаю, що ви маєте на увазі. Місіс Магдалена Лі — вона вибовкала трохи більше, ніж хотіла! Ми дістали певне враження від тієї останньої сімейної зустрічі. Вона підказала нам — о! як наївно! — що Альфред злився на батька, а Девід мав такий вигляд, наче був готовий того вбити. Я вважаю, що обидва ці твердження правдиві. Але, спираючись на них, ми можемо відтворити ситуацію в інший спосіб. Для чого Симеон Лі зібрав сім’ю? Чому вони мали прибути якраз у ту мить, коли він телефонував адвокату, і почути розмову? Parbleu! Чорт забирай, це не випадковість. Він справді хотів, щоб вони все почули! Бідолашний старий: сидить днями у своєму кріслі, усі розваги юності вже позаду. Тож він вигадує нову забавку. Він розважається, граючи на жадібності та ненаситності людської природи — так, і на емоціях та пристрастях людини! Але з цього випливає ще один висновок. У своїй грі, розпалюючи жадібність і розхитуючи емоції своїх дітей, він нікого не жалів. Він, напевно — бо це цілком логічно і вкладається в картину його характеру, — постійно дражнив містера Джорджа Лі, та й інших також! Дружина на цю тему мовчанку справляє. У неї він теж міг випустити пару отруйних стріл. Я думаю, ми дізнаємося від інших, що саме Симеон Лі сказав Джорджу Лі та дружині Джорджа Лі…

Пуаро замовк. Двері відчинилися, і до кімнати увійшов Девід Лі.

ХІІ

Девід Лі тримався добре. Поводився спокійно — майже неприродно спокійно. Він підійшов до поліцейських, підтягнув собі стілець, сів і похмуро подивився на полковника Джонсона.

Світло лампи відбилося від білявої чуприни, що звисала Девіду на лоба, і підкреслило тонкі вилиці. Він занадто молодо виглядав, аби бути сином того зморщеного старого, чиє мертве тіло лежало нагорі.

— Ну, панове, — сказав він, — що я можу вам розповісти?

Полковник Джонсон відповів:

— Я так розумію, містере Лі, сьогодні вдень у кімнаті вашого батька відбулася якась сімейна зустріч?

— Відбулася, так. Але вельми неформальна. Я маю на увазі, що це не була сімейна нарада чи щось таке.

— Що саме там сталося?

Девід Лі спокійно відповів:

— Мій батько був у поганому настрої. Він був уже старий, та ще й мав інвалідність, і, звісно, на ці обставини слід було зважати. Здавалося, він зібрав нас там, щоб… ну… виплеснути на нас усю злість.

— Ви пам’ятаєте, що він сказав?

Девід тихо відповів:

— Насправді він молов якісь дурниці. Назвав нас усіх нікчемами — взагалі всіх! — і заявив, буцімто жодного чоловіка в сім’ї немає! Стверджував, що Пілар (це моя племінниця, вона з Іспанії) варта двох таких, як ми. Він сказав… — Девід замовк.

Пуаро попросив його:

— Будь ласка, містере Лі, пригадайте точні слова батька, якщо можете.

Девід неохоче підкорився:

— Він говорив вельми грубо… Сказав, що сподівається, що десь у світі в нього є кращі сини, навіть якщо ті народилися не у священному шлюбі.

Його чуйне обличчя віддзеркалювало відразу, яку він відчував до промовлених слів. Суперінтендант Сагден раптом насторожився, підвів погляд від блокнота, нахилився до Девіда й спитав:

— Чи сказав ваш батько щось особливе вашому братові, містеру Джорджу Лі?

— Джорджу? Не пам’ятаю. О, я пригадав: здається, він сказав йому, що доведеться скоротити витрати в майбутньому, бо батько змушений зменшити допомогу. Джордж дуже засмутився, почервонів, як індик. Тоді спалахнув і відказав, що грошей у нього й так заледве вистачає. Батько холоднокровно відповів — мовляв, нічого не поробиш, доведеться звикати. І порадив попросити дружину допомогти йому заощаджувати. Дорікання несправедливе, адже Джордж завжди вирізнявся поміж нас своєю заощадливістю: він рахував кожен пенні. Здається мені, що Магдалена, навпаки, марнотратна — дуже полюбляє все екстравагантне.

— Її це теж роздратувало?

— Так. Крім того, батько ще якось так грубо згадав, ніби вона жила з морським офіцером. Звичайно, він насправді мав на увазі її батька, але прозвучало це вельми сумнівно. Магдалена почервоніла. Я не звинувачую її.

Пуаро уточнив:

— Чи згадував ваш батько свою покійну дружину, вашу матір?

Скроні Девіда вкрилися червоними плямами. Руки, які він поклав на стіл перед собою, затремтіли та стиснулися в кулаки.

Тихо й наче придушено він промовив:

— Так, згадував. Він образив її.

Полковник Джонсон продовжував тиснути на свідка:

— Що він сказав?

Девід різко мотнув головою:

— Не пам’ятаю. Просто згадав недобрим словом.

Пуаро тихо спитав:

— Ваша мати померла кілька років тому?

— Вона померла, коли я був малою дитиною.

— Можливо, життя тут не дуже їй подобалося? Вона була нещаслива у шлюбі?

Девід зневажливо засміявся:

— А хто може бути щасливий з таким чоловіком, як мій батько? Мати була святою. Вона померла з розбитим серцем.

Пуаро продовжував:

— Її смерть, напевно, засмутила вашого батька?

Девід різко відповів:

— Не знаю. Я пішов із дому.

Він помовчав, а потім додав:

— Можливо, ви не знаєте, але до свого приїзду сюди я не бачив батька майже двадцять років. Отже, я не можу багато чого розповісти вам про його звички, чи ворогів, чи про те, що тут взагалі відбувається.

Полковник Джонсон уточнив:

— Чи знаєте ви, що в сейфі у спальні ваш батько зберігав багато алмазів?

Девід відреагував цілком байдуже:

— Справді? Гадаю, це дуже нерозсудливо.

Джонсон узяв чергу в опитуванні свідка:

— Будь ласка, стисло опишіть нам, куди ви ходили минулої ночі.

— Ходив? Ну, я швидко поїв та вийшов з-за столу. Мені нудно сидіти за столом і цідити портвейн. Крім того, я бачив, що Альфред і Гаррі от-от посваряться. Я ненавиджу сварки. Тож вислизнув звідти, пішов до музичної кімнати та пограв на піаніно.

Пуаро уточнив:

— Музична кімната — вона ж поруч із вітальнею, чи не так?

— Так. Я грав там деякий час, доки… Доки все не сталося.

— Що саме ви почули?

— Ну… Нечіткий шум згори, наче меблі падали. А потім пролунав цей жахливий крик. — Він знову стиснув пальці. — Наче душа в пеклі. Господи, це було жахливо!

Настала черга Джонсона:

— Крім вас, у музичній кімнаті нікого не було?

— Моя дружина була, Хільда. Вона підійшла туди з вітальні. Ми… Ми піднялися разом з іншими.

Він швидко й нервово додав:

— Ви ж не вимагатимете від мене, щоб я детально розповів… Розповів, що я побачив у батьковій кімнаті?

Полковник Джонсон запевнив його:

— Ні, немає потреби. Дякую, містере Лі, більше питань немає. Ви, бува, не підозрюєте, хто міг би бажати смерті вашому батькові?

Девід Лі нерозважливо заявив:

— Я гадаю, що таких людей вельми багато! Але нікого конкретно назвати не можу.

Він швидко вийшов, гучно зачинивши за собою двері.

ХІІІ

Полковник Джонсон не встиг навіть прочистити горло, коли двері знову відчинилися і до кімнати увійшла Хільда Лі. Еркюль Пуаро зацікавлено подивився на неї. Йому довелося визнати, що жінки, з якими одружилися ці Лі, були цікавим матеріалом для дослідження. Лідія вирізнялася стрімким розумом і грацією хорта; Магдалена — зловмисним виразом обличчя і легковажністю; Хільда, яка щойно зайшла у двері, — внутрішньою силою та спокоєм. Вона була молодшою, ніж можна було подумати, дивлячись на її неохайну зачіску та немодний одяг. Її волосся приглушеного брунатного кольору не мало жодних ознак сивини, а спокійні карі очі сяяли на пухкенькому личку, наче маяки доброти. На думку Пуаро, вона була миловидною жінкою.

Полковник Джонсон якомога лагідніше звернувся до Хільди.

— …Велике навантаження для всіх вас, — казав він. — Я так зрозумів зі слів вашого чоловіка, місіс Лі, що ви вперше приїхали у Горстон-Хол?

Вона схилила голову на знак згоди.

— Чи були ви раніше знайомі зі своїм свекром, місіс Лі?

Хільда відповіла, і голос її теж виявився приємним:

— Ні. Ми одружилися незабаром після того, як Девід пішов із дому. Він не хотів мати нічого спільного зі своєю родиною. Досі ми не бачили жодного Девідового родича.

— Як же так сталося, що ви вирішили завітати до свекра?

— Мій свекор сам написав Девіду. Він наголосив на своєму поважному віці та висловив бажання, аби всі його діти побачилися з ним цього Різдва.

— І ваш чоловік відгукнувся на запрошення?

Хільда зітхнула:

— Боюся, це я наполягла, аби він погодився. Я цілком неправильно зрозуміла ситуацію.

Пуаро перехопив ініціативу:

— Чи не могли б ви висловитися трохи зрозуміліше, мадам? Те, що ви нам щойно повідомили, можна тлумачити в різний спосіб.

Хільда одразу повернулася до нього й відповіла:

— На той момент я ще не була особисто знайома зі свекром. Я й гадки не мала, який його справжній мотив. Припускала, що він старий та самотній і справді хоче помиритися з усіма своїми дітьми.

— А який, на вашу думку, був його справжній мотив, мадам?

Хільда хвильку вагалася. Потім повільно промовила:

— Я не маю жодного сумніву — жодного! — що мій тесть насправді хотів не встановити мир, а розпалити розбрат.

— Яким чином?

Хільда тихо відповіла:

— Він так розважався — звертався до найгірших проявів людської природи. Його вирізняла — як це сказати? — певна диявольська пустотливість. Він хотів пересварити геть усіх членів власної родини.

Джонсон негайно спитав:

— І йому це вдалося?

— На жаль, так, — кивнула Хільда Лі. — Його план спрацював.

Пуаро уточнив:

— Нам розповіли, мадам, про одну сцену, яка сталася сьогодні вдень. Здається, це була вельми жорстока сцена.

Вона лише мовчки схилила голову.

— Опишіть її нам — і якомога правдивіше, будь ласка.

Хільда на хвилину замислилася.

— Коли ми зайшли до кімнати свекра, він саме розмовляв по телефону.

— Із адвокатом, я так розумію?

— Так, він просив містера… Чарлтона, здається… Я не пам’ятаю його ім’я, на жаль. Так от, просив адвоката підійти, бо він, мій свекор тобто, хотів скласти новий заповіт. А попередній, за його ж таки словами, уже застарів.

— Добре подумайте, мадам, перш ніж відповісти на наступне запитання. На вашу думку, чи ваш свекор навмисно зробив так, щоб ви всі підслухали цю розмову, чи це сталося випадково?

— Я майже цілковито впевнена, що він хотів, аби ми підслухали, — сказала Хільда Лі.

— Щоб розпалити сумніви й підозри серед вас?

— Так.

— Тож він, можливо, зовсім не збирався змінювати свій заповіт?

Вона заперечила:

— Ні, я думаю, що ця частина відповідала дійсності. Імовірно, він і справді хотів скласти новий заповіт, але йому подобалося підкреслювати цей факт.

— Мадам, — сказав Пуаро, — я не маю офіційного статусу, і мої запитання, як ви розумієте, не ті, які поставив би представник англійського закону. Але я дуже хочу знати: яку форму, на вашу думку, міг мати цей новий заповіт? Я хочу дізнатися, ви ж розумієте, не якусь перевірену інформацію, а лише вашу думку. Les femmes8, вони дуже швидко формують думку, Dieu merci9.

Хільда Лі трохи всміхнулася.

— Я не проти висловити свою думку. Сестра мого чоловіка, Дженніфер, вийшла заміж за іспанця Хуана Естравадоса. Її дочка, Пілар, приїхала сюди лише зараз. Вона дуже мила дівчина і, звичайно, єдина онука в сім’ї. Старий містер Лі був у захваті від неї. Вона йому страшенно полюбилася. На мій погляд, він хотів залишити їй чималу суму в новому заповіті. Імовірно, у попередньому вона мала отримати лише трошки грошей або навіть узагалі нічого.

— Ви були з нею знайомі?

— Ні, я ніколи в житті її не бачила. Її чоловік, іспанець, помер за трагічних обставин, здається, невдовзі після одруження. Сама Дженніфер померла рік тому. Пілар залишилася сиротою. Ось чому містер Лі запросив її — він хотів, аби вона приїхала до Англії та оселилася в цьому домі.

— А інші члени сім’ї — вони зраділи її приїзду?

Хільда тихо промовила:

— Гадаю, вона всім сподобалася. Нарешті в домі з’яви­лася молода та жвава особа.

— А їй, схоже, теж тут сподобалося?

Хільда непевно відповіла:

— Не знаю. Дівчині, яка виросла на Півдні, в Іспанії, наша країна могла здатися холодною і дивною.

Джонсон пояснив:

— Життя в Іспанії наразі нелегке. А тепер, місіс Лі, ми хотіли б почути вашу розповідь про ту розмову, що сталася сьогодні після обіду.

Пуаро пробурмотів:

— Перепрошую. Я відійшов від теми.

Хільда Лі почала розповідь.

— Коли мій свекор закінчив телефонувати, він озирнувся на нас, засміявся і сказав, що у всіх дуже похмурий вигляд. Потім додав, що втомився і має лягти спати раніше. Цього вечора ніхто не мав його турбувати. Він пояснив, що хоче бути в хорошій формі на Різдво. Щось таке. А потім… — вона насупила брови, намагаючись пригадати. — Здається, він сказав щось про необхідність бути членом великої родини, щоб цінувати Різдво, а тоді перейшов до теми грошей. Він повідомив, що в наступному році витрати на будинок зростуть, тому Джорджу та Магдалені доведеться заощаджувати. Порекомендував їй самій шити собі сукні. Боюся, це доволі старомодна ідея. Не дивно, що вона розсердилася. А він іще додав, що нібито його власна дружина гарно вправлялася з голкою.

Пуаро лагідно уточнив:

— І більше він про неї нічого не казав?

Хільда почервоніла.

— Він сказав щось зневажливе про її розум. Мій чоловік був дуже відданий матері, і це його сильно засмутило. А потім раптом містер Лі почав кричати на нас усіх. Усе більше накручував себе. Звісно, я можу зрозуміти, що він відчував, але…

Пуаро швиденько перервав її:

— То що ж він відчував?

Хільда перевела на нього безтурботний погляд карих очей.

— Звичайно, він був розчарований, — відповіла вона. — Тому що в нього немає онуків — тобто немає хлопців, — немає жодного молодого Лі, який би міг продовжити рід. Я так розумію, це накипало протягом тривалого часу. І раптом він не зміг більше тримати все в собі й виплеснув лють на синів — сказавши, що вони просто купка безпомічних бабусь чи щось на кшталт цього. Тоді мені стало його шкода, бо я зрозуміла, як сильно страждає його гордість.

— А потім?

— А потім, — повільно відповіла Хільда, — ми всі пішли геть.

— І більше ви його не бачили?

Вона кивнула.

— Де ви були під час скоєння злочину?

— З чоловіком, у музичній кімнаті. Він мені грав.

— А потім?

— Ми чули, як нагорі перевертаються столи та стільці, розбивається порцеляна, наче хтось запекло б’ється. А потім пролунав жахливий крик — коли свекрові перерізали горло…

Пуаро уточнив:

— Це був справді жахливий крик? Наче, — він зробив паузу, — наче душа волає в пеклі?

Хільда Лі рішуче відповіла:

— Ще гірше!

— Що ви маєте на увазі, мадам?

— Наче волала людина, у якої немає душі… Крик був нелюдський, радше звірячий…

Пуаро абсолютно серйозно резюмував:

— Отже, ви таки засудили його, мадам?

Вона підняла руку, наче з нею стався нервовий зрив. Її погляд різко опустився додолу, і пусті очі завмерли.

XIV

Пілар увійшла до кімнати з обережністю тварини, яка очікує на пастку. Її погляд перестрибував туди-сюди. Але вигляд у неї був не так наляканий, як підозрілий.

Полковник Джонсон підвівся і запропонував їй стілець, після чого уточнив:

— Ви, мабуть, розумієте англійську, міс Естравадос?

Пілар широко округлила очі та здивовано відповіла:

— Моя мама була англійкою. Я справді дуже англійка.

На губах полковника Джонсона з’явилася ледь помітна усмішка, коли його очі помітили чорний блиск її волосся, горді темні очі та викривлені червоні губи. «Дуже англійка»! Невідповідне визначення для Пілар Естравадос.

Натомість він продовжив:

— Містер Лі був вашим дідом. Він запросив вас приїхати сюди з Іспанії. І ви таки приїхали, лише кілька днів тому. Все правильно?

Пілар кивнула.

— Так. У мене було… О, було багато пригод, коли я вибралася з Іспанії: бомба з повітря, і шофера вбило… Голови не лишилося, усе було в крові. А я не вмію керувати, тому довелося довго йти пішки… А я не люблю ходити, я ніколи не ходити. У мене боліли ноги, так боліли…

Полковник Джонсон усміхнувся і сказав:

— У кожному разі, ви дісталися цього місця. Чи ваша мати багато розповідала вам про дідуся?

Пілар енергійно кивнула.

— О, так, вона казала, що він старий диявол.

Еркюль Пуаро всміхнувся і теж поставив запитання:

— А що ви про нього подумали, коли приїхали, мадемуазель?

— Звісно, він був дуже, дуже старий. Постійно сидів у кріслі… І обличчя все висохло. Але він мені все одно сподобався. Я вважаю, що коли він був юнаком, то, мабуть, був гарним, дуже гарним, як ви, — зізналася Пілар, повернувшись до суперінтенданта Сагдена. Вона не зводила наївного, веселого погляду з його красивого обличчя, яке від таких компліментів набуло темно-червоного кольору.

Полковник Джонсон ледь стримав сміх. Це був один із рідкісних випадків, коли він побачив розгубленість на обличчі зазвичай стриманого суперінтенданта.

— Але, звісно, — з жалем продовжувала Пілар, — він ніколи не міг бути таким великим, як ви.

Еркюль Пуаро зітхнув.

— Отже, вам подобаються великі чоловіки, так, сеньйорито? — спитав він.

Пілар з ентузіазмом погодилася.

— О, так, я люблю, щоб чоловік був дуже великий, високий, з широкими плечима і дуже, дуже сильний.

Полковник Джонсон рішуче повернув усіх до справи:

— Чи ви спілкувалися з дідусем, коли приїхали сюди?

Пілар зовсім не вагалася:

— О, так. Я часто сиділа з ним. Він розповів мені дещо: що він був дуже злою людиною… і про все, що він робив у Південній Африці.

— Він коли-небудь казав вам, що в його кімнаті є сейф, а в сейфі — діаманти?

— Так, і навіть показав їх мені. Але вони не були схожі на діаманти — вони були як камінчики. Такі потворні… Справді дуже потворні.

Суперінтендант Сагден коротко уточнив:

— То він їх вам показав, так?

— Так.

— Він не подарував вам хоча б один такий камінь?

Пілар похитала головою.

— Ні, ні. Я подумала, що, можливо, одного разу він це зробить, якщо я буду дуже доброю з ним і часто приходитиму посидіти. Тому що старі джентльмени дуже люблять молодих дівчат.

Полковник Джонсон поставив наступне запитання:

— Чи відомо вам, що ці діаманти вкрали?

Пілар широко округлила очі.

— Вкрали?

— Так. Чи знаєте ви, хто міг їх забрати?

Пілар кивнула.

— О, так, — заявила вона. — Це, напевно, Горбері.

— Горбері? Ви маєте на увазі камердинера?

— Так.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що в нього обличчя злодія. Його погляд так стрибає туди-сюди, він тихо ходить і прислухається до дверей. Він схожий на кота. А всі коти — злодії.

— Гм, — здивувався полковник Джонсон. — Зупинімося на цьому. Тепер я розумію, що вся родина була сьогодні вдень у кімнаті вашого дідуся, і там пролунали деякі… е-е… сердиті слова.

Пілар кивнула й усміхнулася.

— Так, — підтвердила вона. — Це було дуже весело. Дідусь їх так — ух! Як розлютив!

— То вам це сподобалося?

— Так. Я люблю дивитися, як люди сердяться. Мені це дуже подобається. Але тут, в Англії, вони не сердяться так, як ми це робимо в Іспанії. В Іспанії дістають ножі, лаються і кричать. В Англії нічого такого не роблять, просто сильно червоніють і щільно закривають рот.

— Ви пам’ятаєте, що саме було сказано?

Пілар, схоже, сумнівалася.

— Я не впевнена. Дідусь казав, що вони нікчемні, що дітей у них немає. Він сказав, що я краща за будь-кого з них. Я йому дуже сподобалася.

— Він говорив щось про гроші чи заповіт?

— Заповіт… Ні, не думаю. Я не пам’ятаю.

— І що сталося потім?

— Вони всі пішли — крім Хільди, товстої дружини Девіда. Вона залишилася.

— Он як? Точно?

— Так. Девід мав дуже смішний вигляд. Він весь тремтів. І такий білий був. Виглядав так, ніби йому зле.

— І що потім?

— Я пішла звідти і знайшла Стівена. Ми танцювали під патефон.

— Стівена Фарра?

— Так. Він із Південної Африки — син друга дідуся. Він теж дуже гарний. Такий засмаглий, і великий, і в нього гарні очі.

Джонсон запитав:

— Де ви були, коли стався злочин?

— Ви питаєте, де я була?

— Саме так.

— Я пішла до вітальні з Лідією. А потім піднялася до своєї кімнати й підмалювала губи. Я збиралася знову танцювати зі Стівеном. А далі десь далеко пролунав крик, і всі побігли, і я теж пішла. І вони намагалися зламати двері до кімнати. Гаррі зі Стівеном ламали: вони обидва великі, сильні чоловіки.

— А далі?

— А далі — бабах — двері впали, і ми всі зазирнули туди. Ой, таке видовище… Усе розтрощено й перекинуто, а дідусь лежить у калюжі крові, і горло йому ось так перерізано, — вона зробила театральний жест: провела ребром долоні по шиї, — просто під вухом.

Пілар замовкла, мабуть, отримавши задоволення від своєї розповіді.

Джонсон уточнив:

— І вам не стало зле від виду крові?

Вона здивовано глянула на нього.

— Ні, а мало? Зазвичай, коли вбивають людей, є кров. Було так багато крові, скрізь!

Пуаро запитав її:

— Хтось щось казав?

— Девід сказав таку смішну фразу… Що ж він сказав? О, так. Божі млини — це те, що він сказав, — вона повторила з наголосом на кожному слові: — Млини… Божі… Що це означає? Млини роблять борошно, чи не так?

Полковник Джонсон не став відповідати на її запитання, а замість цього завершив допит:

— Що ж, гадаю, на сьогодні це все, міс Естравадос.

Пілар слухняно підвелася і швидко, але чарівно всміхнулася — кожному чоловікові по черзі.

— Тоді я зараз піду, — заявила вона й вийшла.

Полковник Джонсон процитував:

— Божі млини мелють повільно, але незворотно. І це сказав Девід Лі!

XV

Коли двері знову відчинилися, полковник Джонсон підвів очі. На мить він вирішив, що то Гаррі Лі, але коли до кімнати увійшов Стівен Фарр, поліцейський зрозумів, що помилився.

— Сідайте, містере Фарре, — люб’язно промовив він.

Стівен сів. Його погляд, холодний і розумний, переходив від одного поліцейського до іншого. Нарешті він зазначив:

— Боюсь, від мене вам користі буде дуже мало. Але прошу, питайте мене про все, що, на вашу думку, може допомогти. Мабуть, спершу краще пояснити, хто я. Мій батько, Ебенезер Фарр, у минулі часи був партнером Симеона Лі в Південній Африці. Я говорю про період понад сорок років тому.

Він трохи помовчав.

— Мій тато багато розповідав мені про Симеона Лі, якою він був особистістю. Вони з татом зірвали непоганий куш. Симеон Лі повернувся додому багатою людиною, і мій батько теж почувався непогано. Батько завжди казав мені, що коли я приїду в цю країну, то маю відшукати містера Лі. Якось я зауважив, що це було занадто давно і що він, мабуть, не знає, хто я такий, але тато висміяв мене. Він сказав: «Коли двоє чоловіків разом переживають те, що пережили ми з Симеоном, вони цього не забувають». Мій батько помер кілька років тому. Цього року я вперше приїхав до Англії і подумав виконати пораду тата і знайти містера Лі.

Усміхнувшись, він продовжив:

— Я, звісно, трохи хвилювався, коли прийшов сюди, але не варто було. Містер Лі тепло прийняв мене й наполіг, аби я залишився з його родиною на Різдво. Я боявся, що заважатиму, та він і чути про відмову не хотів.

І Стівен трохи сором’язливо додав:

— Вони всі були дуже добрі до мене, особливо місіс і містер Альфред Лі. Мені страшенно шкода, що їх спіткало таке горе.

— Скільки часу ви перебуваєте у цьому домі, містере Фарре?

— Від учора.

— Ви сьогодні бачили містера Лі?

— Так, я мав із ним розмову сьогодні вранці. Тоді він був у гарному настрої і дуже хотів почути про багатьох людей та різні місця.

— Це було востаннє, коли ви його бачили?

— Так.

— Чи згадував він при вас, що зберігає у своєму сейфі певну кількість неогранених алмазів?

— Ні.

Фарр швидко додав, перш ніж полковник встиг поставити наступне запитання:

— Ви хочете сказати, що тут ідеться про вбивство й пограбування?

— Ми ще не впевнені, — відповів Джонсон. — Перейдімо до подій цього вечора. Чи можете ви розповісти мені, що ви робили?

— Звісно. Коли жінки вийшли з їдальні, я залишився і випив келих портвейну. Потім зрозумів, що Лі хочуть обговорити якісь сімейні справи і що моя присутність їм заважає, тому я перепросив і вийшов із кімнати.

— І що ви зробили потім?

Стівен Фарр відкинувся на спинку стільця, погладив нижню щелепу вказівним пальцем і напружено відповів:

— Я… е-е… пішов у велику кімнату з паркетною підлогою — на зразок танцювальної зали, здається. Там є патефон і танцювальні платівки. Я послухав кілька платівок.

Пуаро уточнив:

— Можливо, хтось міг приєднатися до вас там?

На губах Стівена Фарра з’явилася ледь помітна усмішка. Він кивнув:

— Це було можливо, так. Людина завжди сподівається.

І він широко всміхнувся.

— Сеньйорита Естравадос дуже красива, — зауважив Пуаро.

— Вона найкраще, що я бачив відтоді, як приїхав до Англії.

— Міс Естравадос приєдналася до вас? — уточнив полковник Джонсон.

Стівен похитав головою.

— Ні, я все ще був там сам-один, коли почув галас. Я вийшов у коридор і побіг щодуху, аби дізнатися, що там сталося. Потім допоміг Гаррі Лі зламати двері.

— І це все, що ви можете нам сказати?

— На жаль, усе.

Еркюль Пуаро нахилився вперед і тихо промовив:

— А от я думаю, месьє Фарре, що ви могли б розповісти нам багато чого, якби хотіли.

Фарр вороже спитав:

— На що ви натякаєте?

— Ви можете розповісти нам щось дуже важливе в цій справі, а саме те, який характер мав містер Лі. Ви кажете, що ваш батько багато розповідав вам про нього. Як він описував свого друга?

Стівен Фарр повільно сказав:

— Здається, я розумію, до чого ви ведете. Яким був Симеон Лі в молодості? Гаразд, ви хочете, щоб я був відвертим?

— Будьте ласкаві.

— Ну, по-перше, я не думаю, що Симеон Лі був високоморальним членом суспільства. Я не маю на увазі, що він був шахраєм, але він полюбляв ловити рибку в каламутній воді. У кожному разі, моральність не була його сильним боком. Але в нього був шарм, багато шарму. І він був фантастично щедрим. Усі бідолахи, які зверталися до нього по допомогу, діставали її. Він трохи пив, але не надто багато, був приваб­ливим для жінок і мав почуття гумору. Проте була в ньому якась дивна мстива жилка. Кажуть, що слони ніколи не забувають образ? Так от, Симеон Лі — типовий слон. Мій батько розповідав мені про кілька випадків, коли Лі роками чекав, щоб поквитатися з людиною, яка дошкулила йому.

Суперінтендант Сагден зауважив:

— У цю гру можуть грати двоє. Ви, мабуть, не знаєте, містере Фарре, ні про кого, кому дошкуляв Симеон Лі? Якась подія з минулого, що могла б пояснити злочин, скоєний тут цього вечора?

Стівен Фарр похитав головою.

— Звісно, вороги в нього були, мали бути, беручи до уваги його характер і мстивість. Але я не знаю жодного конкретного випадку. Крім того, — він примружився, — наскільки я розумію (насправді, я розпитував Трессіліана), цього вечора в домі чи поблизу нього чужих не було.

— За винятком вас, месьє Фарре, — нагадав йому Еркюль Пуаро.

Стівен Фарр різко повернувся до нього:

— Ось ви куди хилите, га? Підозрілий чужинець у самісінькому серці дому! Ну, тут ви нічого подібного не знайдете. Жодної історії про те, як Симеон Лі насолив Ебенезеру Фарру, а син Еба прийшов помститися за свого батька! Ні. — Він похитав головою. — Симеон і Ебенезер не мали нічого проти один одного. Я приїхав сюди, як я вже казав, із чистої цікавості. Ба більше, мені здається, що патефон — таке ж гарне алібі, як і будь-яке інше. Я постійно ставив платівки, одну за одною — отже, хтось мав їх почути. Однієї платівки не вистачило б мені на те, щоб побігти нагору: коридори тут завдовжки цілу милю, — перерізати старому горло, змити кров і повернутися, перш ніж інші кинуться до батька. Сама думка про таке абсурдна!

Полковник Джонсон запевнив його:

— Вам ніхто не висуває обвинувачень, містере Фарре.

— Мені не надто сподобався тон містера Еркюля Пуаро, — буркнув той.

— Це, — визнав Еркюль Пуаро, — справді прикро!

І він доброзичливо всміхнувся співрозмовнику.

Стівен Фарр сердито глянув на нього.

Полковник Джонсон швидко втрутився:

— Дякую, містере Фарре. На цьому поки що все. І, звісно, я не радив би вам полишати цей дім.

Стівен Фарр кивнув. Тоді підвівся і вийшов із кімнати, крокуючи широко й розгонисто.

Коли за ним зачинилися двері, Джонсон зауважив:

— Ось і наш X, невідома величина. Його історія здається вельми щирою, але все одно він темна конячка. Він, можливо, і поцупив ці діаманти: міг прийти сюди з вигаданою історією, щоб його впустили. Вам, Сагдене, краще взяти в нього відбитки пальців і перевірити, чи є вони в базі.

— Я їх уже маю, — сухо відповів суперінтендант.

— От молодець! Ви нічого не пропускаєте. Гадаю, ви знаєте, що робити далі?

Суперінтендант Сагден почав перелічувати все по пунктах, загинаючи пальці.

— Перевірити телефонні дзвінки: час тощо. Перевірити Горбері. О котрій годині він пішов, хто його бачив. Перевірити всі входи та виходи. Перевірити персонал у цілому та фінансовий стан членів родини. Звернутися до юристів і перевірити заповіт. Обшукати будинок — може, знайду зброю чи плями крові на одязі, також, можливо, алмази все ще заховані десь у домі.

— Гадаю, це все, — схвально відгукнувся полковник Джонсон. — Чи можете ви щось порадити, месьє Пуаро?

Той похитав головою і зауважив:

— Я вважаю перелік суперінтенданта надзвичайно ретельним.

Сагден похмуро сказав:

— Це не жарт — оглянути весь будинок у пошуку алмазів. Ніколи в житті не бачив стільки прикрас і коштовних дрібничок.

— Схованок і справді багато, — погодився Пуаро.

— І ви справді нічого не можете нам порадити?

Головний констебль мав дещо розчарований вигляд — як у людини, чий собака відмовився виконувати звичайний трюк.

Пуаро спитав:

— Ви дозволите мені проводити розслідування за власною методикою?

— Так, звісно, — погодився Джонсон у той самий момент, коли суперінтендант Сагден підозріло спитав:

— Якою ще методикою?