Різдво Еркюля Пуаро

— Я хотів би, — сказав Еркюль Пуаро, — спілкуватися — дуже часто — з членами родини.

— Ви маєте на увазі, що хочете ще раз їх допитувати? — трохи спантеличено запитав полковник.

— Ні-ні, не допитувати — розмовляти!

— Чому? — ніяк не міг збагнути Сагден.

Еркюль Пуаро рішуче махнув рукою.

— У розмові спливають деталі! Якщо людина багато розмовляє, вона не може уникнути правди!

Сагден спитав його:

— То ви думаєте, що хтось із них бреше?

Пуаро зітхнув.

— Mon cher, усі брешуть — хтось більше, хтось менше. Головне — відокремити нешкідливу брехню від смертельно шкідливої.

Полковник Джонсон обурено заявив:

— Я все одно вас геть не розумію. У нас особливо брутальне та жорстоке вбивство — і кого ми маємо за підозрюваних? Альфреда Лі та його дружину — але ж вони чарівні, виховані, тихі люди. Джорджа Лі, який є членом Парламенту та уособлює поважність? Чи його дружину? Вона просто звичайна сучасна красуня. Девід Лі здається ніжним створінням, і його брат Гаррі підтвердив, що той терпіти не може вигляду крові. Його дружина здається милою розсудливою людиною — звичайнісінькою жінкою. Залишилася іспанська племінниця і чоловік із Південної Африки. Іспанські красуні мають запальний темперамент, але я не можу собі уявити, щоб ця приваблива істота холоднокровно перерізала горлянку старому, тим паче, що, судячи з отриманої інформації, у неї були всі підстави залишити його живим, у кожному разі, поки він не підпише новий заповіт. Щодо Стівена Фарра… Так, може, він професійний шахрай і прийшов сюди з однією метою: поцупити алмази. Старий виявив крадіжку, і Фарр перерізав йому горло, щоб він мовчав. Так могло бути… Той патефон — не надто цінне алібі.

Пуаро похитав головою.

— Мій любий друже, — сказав він. — Порівняйте статуру містера Стівена Фарра та старого Симеона Лі. Якби Фарр вирішив убити старого, він міг би зробити це за хвилину… Симеон Лі навряд чи міг би так довго і активно пручатися, до того ж — улаштувати бійку. Чи можна повірити, що той немічний старий і цей чудовий зразок чоловіка боролися кілька хвилин, перекидаючи стільці та розбиваючи порцеляну? Мені така версія здається чимось зі сфери фантастики!

Полковник Джонсон примружився.

— Ви хочете сказати, — повільно вимовив він, — що Симеона Лі вбив слабкий чоловік?

— Або взагалі жінка! — зробив висновок суперінтендант.

XVI

Полковник Джонсон глянув на годинник.

— Більше я нічого не можу тут зробити. Сагдене, гадаю, ви й самі добре впораєтеся. А, ще одне. Нам треба допитати дворецького. Я знаю, що ви вже це робили, але тепер нам відомо трохи більше. Нам потрібно, аби він підтвердив, що всі справді були під час убивства саме там, де кажуть.

До кімнати повільно увійшов Трессіліан. Головний констебль запропонував йому сісти.

— Дякую, сер. Я скористаюся вашою пропозицією, якщо ви не проти. Я почуваюся дуже дивно… Справді дуже дивно. Ноги, сер, і голова…

Пуаро лагідно пояснив йому:

— Так, ви пережили шок.

Дворецький здригнувся.

— Така жорстокість… Такий жах… У цьому будинку! Де все завжди було так тихо…

Пуаро спитав:

— У будинку все йшло, як заплановано, так? Але щастя тут не було?

— Я б не хотів цього говорити, сер.

— У старі часи, коли вся родина була вдома, усі були щасливі?

Трессіліан замислено сказав:

— Навряд чи можна назвати їхні стосунки гармонійними.

— Покійна місіс Лі була певною мірою немічною людиною, чи не так?

— Так, сер, вона мала дуже слабке здоров’я.

— Чи любили її діти?

— Містер Девід — так, він був їй відданий. Ставився до неї радше як дочка, ніж як син. А після того, як вона померла, він полишив будинок, не зміг більше жити тут.

— А містер Гаррі? Яким він був?

— Він ніколи не міг дати ради емоціям, сер, але він людина добросерда. Ой, лишенько, я страшенно перелякався, коли хтось подзвонив у двері… А потім знову, і так нетерпляче, і я відчинив двері, а там стоїть незнайомий чоловік, а потім голос містера Гаррі каже мені: «Вітаю, Трессіліане. Усе ще тут, еге ж?». Усе так, як завжди.

Пуаро співчутливо промовив:

— Мабуть, це було дивне відчуття, справді.

Трессіліан розчулився, і на його щоках проступив слабкий рум’янець:

— Іноді, сер, мені здається, ніби минуле — це не минуле! Здається, у Лондоні була вистава на цю тему. Щось у цьому є, сер, справді є. Вас охоплює таке відчуття, ніби ви все вже робили раніше. Мені просто здається, ніби дзвонить дзвінок, і я підходжу, щоб відчинити двері, а там містер Гаррі — навіть якщо це мав би бути містер Фарр чи хтось інший — і я просто кажу собі: але ж це щойно було…

— Це дуже цікаво… — підтримав його Пуаро.

Трессіліан вдячно подивився на нього.

Джонсон відкашлявся, дещо нетерпляче, і взяв розмову на себе.

— Власне, я просто хочу перевірити, чи справді певні події сталися у певний час, — сказав він. — Отже, коли нагорі почався шум, я так розумію, в їдальні залишалися тільки містер Альфред Лі та містер Гаррі Лі. Усе правильно?

— Якщо чесно, не можу сказати вам напевно, сер. Усі джентльмени були там, коли я подав їм каву, але це сталося приблизно чверть години по тому.

— Містер Джордж Лі розмовляв по телефону. Чи можете ви це підтвердити?

— Думаю, хтось таки зателефонував, сер. У моїй коморі є дзвінок, і коли хтось знімає слухавку, щоб зателефонувати, то дзвінок чутно і в мене, але дуже тихо. Я пам’ятаю, що почув його, але не звернув на це уваги.

— Тобто ви не знаєте, коли саме це сталося?

— Я не можу сказати напевно, сер. Після того, як я відніс каву джентльменам, — це все, що я можу сказати.

— Ви знаєте, де перебували жінки в той час, про який я згадав?

— Місіс Лідія була у вітальні, сер, коли я пішов по тацю для кави. Це було лише за хвилину або дві до того, як я почув крик нагорі.

Пуаро уточнив:

— Що вона робила?

— Стояла біля дальнього вікна, сер. Вона трохи відвела завісу вбік і дивилася назовні.

— І жодної з інших жінок у кімнаті не було?

— Ні, сер.

— Ви знаєте, де конкретно вони були?

— Я взагалі нічого про це не знаю, сер.

— Ви не знаєте, де були інші чоловіки?

— Містер Девід, здається, грав у музичній кімнаті поруч із вітальнею.

— Ви чули, як він грає?

— Так, сер, — старий знову здригнувся. — Це було як знак, сер, так я відчув потім. Він грав «Похоронний марш». Навіть тоді в мене від цього мурашки побігли, я добре це пам’ятаю.

— Так, це цікаво, — погодився Пуаро.

— А тепер щодо цього хлопця, Горбері, камердинера, — втрутився головний констебль. — Ви готові підтвердити, що він вийшов із дому до восьмої години?

— О, так, сер. Це сталося відразу після того, як сюди прибув містер Сагден. Я твердо це запам’ятав, тому що він розбив чашку для кави.

Пуаро напружився:

— Горбері розбив чашку для кави?

— Так, сер, — одну зі старої вустерської порцеляни. Одинадцять років я їх мив, і жодна не розбилася… До цього вечора.

— Що Горбері робив із чашками для кави? — здивувався Пуаро.

— Звісно, сер, йому взагалі нема сенсу поратися з ними. Він просто тримав чашку, милуючись нею, і тут я випадково згадав, що до нас завітав містер Сагден, і Горбері впустив чашку.

Пуаро уточнив:

— Ви сказали «містер Сагден» чи вжили слово «поліція»?

Таке питання, очевидно, здивувало Трессіліана.

— Тепер, коли ви так питаєте, сер… Я сказав йому, що прийшов суперінтендант поліції.

— І Горбері впустив чашку з кавою, — значливо промовив Пуаро.

— Здається, тут щось є, — сказав головний констебль. — Чи ставив Горбері якісь запитання щодо візиту суперінтенданта?

— Так, сер: запитав, що йому тут треба. Я сказав, що він прийшов за пожертвами на притулок для дітей-сиріт, яким опікується поліція, і завітав він особисто до містера Лі.

— Як вам здалося: Горбері відчув полегшення, коли ви все пояснили?

— А знаєте, сер, тепер, коли ви згадали про це, — так, точно відчув. Його манери одразу змінилися. Він заявив, що містер Лі — стара добра душа і може вільно розпоряджатися своїми грошима, — він висловився доволі нешанобливо й пішов.

— Яким шляхом він вийшов?

— Через коридор для слуг.

Сагден втрутився у розмову:

— Так і було, сер. Він пройшов через кухню, де його побачили кухарка з помічницею, і вийшов через задні двері.

— А тепер послухайте, Трессіліане, і добре подумайте. Чи існує якийсь спосіб, за допомогою якого Горбері міг би повернутися у дім так, щоб його ніхто не побачив?

Старий похитав головою.

— Я не розумію, як би він міг це зробити, сер. Усі двері замкнені зсередини.

— А якщо припустити, що він мав ключ?

— Двері зачиняються на засув.

— То як же він потрапляє всередину, коли приходить?

— У нього є ключ від задніх дверей, сер. Усі слуги йдуть туди.

— Тож він міг повернутися в такий спосіб?

— Але йому довелося б пройти через кухню, сер. І там залишалися люди — до пів на десяту або навіть до за чверть на десяту.

Полковник Джонсон зізнався:

— Звучить переконливо. Дякую, Трессіліане.

Старий підвівся і з поклоном вийшов із кімнати. Проте через хвилину чи дві він зайшов до неї.

— Горбері щойно повернувся, сер. Ви б хотіли побачити його зараз?

— Так, будь ласка, негайно приведіть його сюди.

XVII

Сідней Горбері виглядав не надто приязно. Він увійшов до кімнати і стояв, потираючи руки та швидко переводячи погляд з одного слідчого на іншого. Камердинер поводився занадто догідливо.

Джонсон почав допит:

— Ви Сідней Горбері?

— Так, сер.

— Камердинер покійного містера Лі?

— Так, сер. Жахливо, правда ж? Я ледь не знепритомнів, коли почув цю новину від Гледіс. Бідолашний старий джентльмен…

Джонсон перервав його.

— Просто давайте відповідь на мої запитання, будь ласка.

— Так, сер, звісно, сер.

— О котрій годині ви пішли сьогодні ввечері і де ви були?

— Я вийшов із дому незадовго до восьмої, сер. Я пішов у «Суперб», сер, туди йти лише п’ять хвилин. Сьогодні показували стрічку «Любов у старій Севільї», сер.

— Хтось бачив вас там?

— Молода леді в касі, сер, вона мене знає. І швейцар біля дверей, він мене теж знає. І… е-е… я був із мо­лодою леді, сер. Я зустрів її там за попередньою домов­леністю.

— Он як? Як її звати?

— Доріс Бакл, сер. Вона працює на молочному комбінаті, сер, адреса — Маркгем-роуд, 23.

— Гаразд. Ми перевіримо. Після кіно ви відразу повернулися сюди?

— Спочатку провів свою молоду леді додому, сер. І відразу повернувся сюди. Ви перевірте, я правду кажу, сер. Я жодним чином не причетний до цього. Я був…

Полковник Джонсон коротко заявив:

— Ніхто й не звинувачує вас у причетності.

— Ні, сер, авжеж, сер. Але це не дуже приємно, коли в будинку стається вбивство.

— Повністю із вами згоден. Отже, чи довго ви були на службі в містера Лі?

— Трохи більш як рік, сер.

— Вам подобалося працювати тут?

— Так, сер. Я був цілком задоволений. Оплата добра. Іноді з містером Лі було вельми складно, але я, звісно, звик доглядати за людьми з інвалідністю, тож без жодних проблем пристосувався до всього.

— У вас уже був попередній досвід?

— О, так, сер. Я служив майорові Весту та його світлості Джасперу Фінчу…

— Ви можете надати всі ці подробиці Сагдену пізніше? Я хочу знати ось що: о котрій годині ви востаннє бачили містера Лі сьогодні ввечері?

— Було близько пів на сьому, сер. Щовечора о сьомій годині містеру Лі приносили легку вечерю. Потім я готував його до сну. Після цього він сидів перед вогнем у халаті, доки не вирішував, що можна йти в ліжко.

— О котрій годині це зазвичай траплялося?

— У різний час, сер. Бувало, що він лягав спати вже о восьмій, якщо відчував втому. Іноді сидів до одинадцятої або навіть пізніше.

— Що він робив, коли вже хотів лягти спати?

— Зазвичай дзвонив мені, сер.

— І ви допомагали йому дістатися ліжка?

— Так, сер.

— Але того вечора у вас був вільний час. Він завжди відпускав вас увечері щоп’ятниці?

— Так, сер. Зазвичай це була саме п’ятниця.

— А що містер Лі робив би, коли б захотів лягти спати?

— Подзвонив би у свій дзвінок, і Трессіліан або Волтер подбали б про нього.

— Він не був безпорадним? Він міг рухатися?

— Міг, сер, але лише трохи. Він страждав на ревматоїдний артрит, сер. У деякі дні його стан погіршувався, але бували й такі, коли йому ставало легше.

— Він ніколи не заходив до інших кімнат удень?

— Ні, сер. Він волів залишатися в одній кімнаті. Смаки містера Лі були прості, розкоші він не любив. Його кімната велика, там багато повітря та світла.

— Кажете, містер Лі повечеряв о сьомій?

— Так, сер. Я забрав піднос і поставив на комод херес і дві склянки.

— Чому ви так зробили?

— Наказ містера Лі.

— Таке часто траплялося?

— Іноді. Існувало таке правило: ніхто з членів родини не має заходити до містера Лі ввечері, якщо він їх не запросив. Деякими вечорами він любив побути на самоті. Іншими вечорами запрошував до себе містера Альфреда чи місіс Лідію. Або обох.

— Але, наскільки вам відомо, цього разу він їх не запрошував? Тобто він не запрошував жодного члена родини, не казав, що хоче їх бачити?

— Через мене він таких запрошень не переказував, сер.

— Тобто він не чекав нікого з родини?

— Він міг запросити когось із них особисто, сер.

— Звісно.

Горбері продовжив:

— Я переконався, що все гаразд, побажав містеру Лі добраніч і вийшов із кімнати.

Пуаро запитав його:

— Ви розпалили вогонь у каміні, перш ніж вийти?

Камердинер завагався.

— У цьому не було потреби, сер. Він уже був розпалений.

— Чи міг містер Лі зробити це сам?

— О, ні, сер. Я гадаю, це зробив містер Гаррі Лі.

— Містер Гаррі Лі був із батьком, коли ви прийшли перед вечерею?

— Так, сер. Він пішов, коли я з’явився.

— Якими були стосунки між ними, наскільки ви можете судити?

— Містер Гаррі Лі був у дуже доброму настрої, сер. Він відкинув голову і щиро сміявся.

— А містер Лі?

— Він був тихий і задумливий.

— Зрозуміло. А тепер я хочу ще дещо дізнатися, Горбері: що ви можете сказати нам про алмази, які містер Лі зберігав у своєму сейфі?

— Алмази, сер? Алмазів я у нього ніколи не бачив.

— Містер Лі тримав у сейфі багато необроблених каменів. Ви, мабуть, бачили, як він ними грається.

— Ці дивні маленькі камінці, сер? Так, я бачив його з ними раз чи двічі. Але я не знав, що то алмази. Він тільки вчора показував їх іноземній юній леді — чи це було напередодні?

Полковник Джонсон різко уточнив:

— Ці камені були вкрадені.

Горбері перелякався:

— Сподіваюся, ви не думаєте, сер, що я маю до цього якийсь стосунок?!

— Я не висуваю жодних звинувачень, — запевнив його Джонсон. — А тепер чи можете ви сказати нам щось, що якось стосується цієї справи?

— Алмазів, сер? Чи вбивства?

— Обох.

Горбері замислився.

Провів язиком по блідих губах. Нарешті підняв погляд — непевний, стриманий.

— Я так не думаю, сер.

Пуаро тихо уточнив:

— Може, ви щось почули, скажімо, під час виконання своїх обов’язків, що може бути нам корисним?

Повіки камердинера ледь помітно затремтіли.

— Ні, сер, я так не думаю, сер. Між містером Лі та деякими членами його родини виникло невелике непо­розуміння.

— Між ким саме конкретно?

— Наскільки я розумію, через повернення містера Гаррі Лі виникли невеликі проблеми. Містер Альфред Лі обурився. Як я зрозумів, вони з батьком обмінялися кількома фразами на цю тему, але й по всьому. Містер Лі навіть не натякав на те, що той викрав його алмази. І я впевнений, що містер Альфред так ніколи не вчинив би.

Пуаро швидко спитав:

— Його бесіда з містером Альфредом відбулася вже після того, як він дізнався про крадіжку алмазів, чи не так?

— Так, сер.

Пуаро нахилився вперед.

— Я думав, Горбері, — тихо сказав він, — що ви не знали про крадіжку алмазів, поки ми вам не повідомили про це — щойно. Звідки ж тоді ви знаєте, що містер Лі дізнався про свою втрату ще до розмови із сином?

Обличчя Горбері набуло цегляно-червоного відтінку.

— Бачите, брехати немає сенсу. Облиште, — заявив Сагден. — Коли ви дізналися?

Горбері похмуро зізнався:

— Я чув, як він комусь розповідав про це по телефону.

— Вас не було в кімнаті?

— Ні, я стояв за дверима. Та й чув небагато — лише кілька слів.

— Що саме ви почули? — люб’язно запитав Пуаро.

— Я чув слова «пограбування» й «алмази». І ще я чув, як він сказав: «Я не знаю, кого підозрювати», а потім щось типу: «Сьогодні ввечері, о восьмій годині».

Суперінтендант Сагден кивнув.

— Це він зі мною розмовляв, хлопче. Приблизно о п’ятій десять, чи не так?

— Саме так, сер.

— І коли ви потім зайшли до його кімнати, він мав засмучений вигляд?

— Трохи, сер. Здавався розгубленим і стурбованим.

— Настільки, що ви злякалися, еге ж?

— Послухайте, містере Сагдене, я не дозволю вам так розмовляти зі мною. Я ніколи не торкався алмазів, і зворотного ви довести не можете. Я не злодій.

Суперінтендант Сагден не повірив йому і сказав:

— Це ще належить з’ясувати. — Він запитально глянув на головного констебля, дістав схвальний кивок і продовжив:

— Із вас досить, мій хлопче. Сьогодні я вас більше не чіпатиму.

Горбері подякував йому і якомога швидше вийшов.

Сагден схвально заявив:

— Непогана робота, месьє Пуаро. Ви так чітко спіймали його — я такого ніколи ще не бачив. Може, він і злодій, а може, і ні, але він, безумовно, першокласний брехун!

— Непоказна людина, — додав Пуаро.

— Той іще тип, — погодився Джонсон. — Питання в тому, як ставитися до його свідчень?

Сагден ретельно підбив підсумки:

— Мені здається, що є три можливих варіанти: (1) Горбері — злодій і вбивця. (2) Горбері — злодій, але не вбивця. (3) Горбері — людина невинна. Маємо певну кількість доказів для першого варіанта (1). Він підслухав телефонний дзвінок і знав, що факт крадіжки відомий. З поведінки старого зрозумів, що його підо­зрюють. Відповідним чином усе спланував. Вийшов чітко о восьмій і подбав про своє алібі. Досить легко вислизнути з кінотеатру й повернутися туди непоміченим. Однак він мав бути впевненим у дівчині, що вона не викаже його. Завтра я подивлюся, що зможу отримати від неї.

— Як же йому вдалося знову ввійти до будинку? — запитав Пуаро.

— Це вже складніше, — визнав Сагден. — Але тут можливі варіанти. Одна зі служниць могла відімкнути йому двері чорного ходу.

Пуаро здивовано підняв брови.

— Отже, він віддає своє життя на милість двох жінок? З однією жінкою це вже було б великим ризиком, а з двома… Еh bien10, я вважаю, ризик колосальний!

Сагден пояснив:

— Деякі злочинці думають, що їм усе зійде з рук!

І продовжив:

— Візьмемо другий варіант (2). Горбері поцупив ці алмази. Сьогодні ввечері він виніс їх із дому й, можливо, передав якомусь спільнику. Це доволі легко й дуже ймовірно. Тепер ми маємо припустити, що хтось інший обрав саме сьогоднішній вечір, щоб убити містера Лі. Хтось, хто зовсім не знає про ситуацію з алмазами. Це, звісно, можливо, але імовірніше, що збіг обставин.

Сагден перейшов до третього варіанта розвитку подій.

— Можливо (3), — Горбері невинний. Хтось інший забрав алмази і вбив старого джентльмена. Ось і все. Дізнатися правду можемо лише ми.

Полковник Джонсон позіхнув. Потім знову глянув на годинник і підвівся.

— Ну що ж, — сказав він, — на цьому й закінчимо, еге ж? Але про всяк випадок, перш ніж піти, зазирнемо в сейф. Оце диво буде, коли виявиться, що ці бісові алмази весь час лежали на місці.

Але алмазів у сейфі вони не знайшли. Комбінацію від сейфа відшукали (там, де і сказав їм Альфред Лі: у маленькому записнику, у кишені халата померлого), а в сейфі — лише замшевий мішечок. Порожній. І якісь документи. Серед документів знайшовся і один цікавий папірець.

Заповіт, датований приблизно п’ятнадцятьма роками раніше. Після переліку різноманітних подарунків та відмов від успадкування йшли прості розпорядження. Половину статків Симеона Лі отримував Альфред Лі. Другу половину мали розділити в рівних частинах усі інші його діти: Гаррі, Джордж, Девід і Дженніфер.

2 Ці слова невідомого автора цитував ще давньогрецький філософ Секст Емпірик; в англомовній культурі вислів набув поширення через вірш Г. Лонгфелло Retribution.

3 Цитата з твору В. Шекспіра. «Макбет». Акт V, сцена І (перекл. Бориса Тена).

4 Із поважної причини, звичайно (фр.).

5 Ця юна дама — красива манекенниця. Але очі в неї жорстокі (фр.).

6 Вона дуже добре ламає комедію, це дівчисько (фр.).

7 Друже мій (фр.).

8 Жінки (фр.).

9 Дякувати богові (фр.).

10 Ну (фр.).