Різдво Еркюля Пуаро

Частина 7. 28 грудня

— Пілар, гадаю, тобі краще залишитися з нами, поки ми не придумаємо для тебе щось конкретне, — сказала Лідія Лі.

Пілар покірно вимовила:

— Ви дуже добрі до мене, Лідіє. І гарні. Ви легко пробачаєте людям і не вихваляєтесь із цього приводу.

Лідія усміхнулась і додала:

— Я все ще називаю тебе Пілар, хоча, мабуть, тебе звуть інакше.

— Так, я насправді Кончіта Лопес.

— Кончіта? Теж гарне ім’я.

— Ви справді дивовижно мила людина, Лідіє. Але не переймайтеся через мене. Я збираюся вийти заміж за Стівена, і ми поїдемо до Південної Африки.

Лідія знову всміхнулася і сказала:

— Що ж, це приємний кінець для всієї історії.

Пілар соромливо спитала:

— Оскільки ви так по-доброму поставилися до мене, Лідіє, то як гадаєте, можна ми колись приїдемо до вас і залишимося тут на деякий час?.. Може, на Різдво… І тоді ми поласуємо крекерами, палаючими родзинками та помилуємося тими блискучими штуками на ялинці й маленькими сніговиками.

— Звісно, приїздіть, тоді ви зможете насолодитися справжнім англійським Різдвом.

— Це буде чудово. Розумієте, Лідіє, на мою думку, цього року Різдво було зовсім не веселе.

У Лідії перехопило подих.

Вона змогла лише повторити:

— Так, веселим Різдво не було…

II

— Ну, до побачення, Альфреде, — сказав Гаррі. — Не бійся, що стану набридати вам своєю присутністю. Я їду на Гаваї. Завжди хотів жити там, коли розбагатію.

— До побачення, Гаррі. Сподіваюся, тобі там сподобається. Щиро сподіваюся.

Гаррі зніяковів, але знайшов у собі сили промовити:

— Вибач, що так тебе дражнив, старий. У мене погане почуття гумору. Не можу не жартувати з когось.

Альфред знайшов у собі сили зізнатися:

— Гадаю, мені слід навчитися сприймати жарти.

Гаррі полегшено зітхнув:

— Що ж… Бувай.

III

— Девіде, ми з Лідією вирішили продати будинок, — оголосив Альфред. — Я подумав, що, мабуть, тобі захочеться забрати деякі речі, які належали нашій матері: її крісло й табурет. Ти завжди був її улюбленцем.

Десь із хвилину Девід вагався, але нарешті повільно відповів:

— Дякую за пропозицію, Альфреде, але, знаєш, я не думаю, що скористаюся нею. Я не хочу нічого забирати з дому. Гадаю, краще взагалі порвати з минулим.

— Я розумію тебе, — кивнув Альфред. — Може, і твоя правда.

IV

— Ну, до побачення, Альфреде, — попрощався Джордж. — До побачення, Лідіє. Який жахливий час ми пережили! А попереду ще й суд… Гадаю, уся ганебна історія обов’язково випливе назовні — адже Сагден… е-е… син мого батька. Як ви вважаєте, можна зробити так, щоб йому пояснили: усім буде краще, якби він оголосив, що пішов на вбивство через передові комуністичні погляди і що ненавидів мого батька як капіталіста — чи щось таке?

Лідія хмикнула:

— Мій любий Джордже, невже ти справді думаєш, що така людина, як Сагден, говоритиме неправду, аби пощадити наші почуття?

Джордж відповів:

— Е… Може, й ні. Ні, я розумію, про що ти. Усе одно ця людина, напевно, божевільна. Ну, ще раз до побачення.

— До побачення, — промовила Магдалена. — Можливо, наступного року на Різдво поїдемо всі на Рив’єру чи кудись іще, влаштуємо собі справжню веселу вечірку?

Джордж ухилився від чіткої відповіді:

— Залежить від ситуації на біржі.

— Любий, не будь таким занудою, — дорікнула йому Магдалена.

V

Альфред вийшов на терасу.

Лідія сиділа, схилившись над вазоном. Побачивши чоловіка, вона підвелася.

— Ну ось, усі роз’їхалися, — зітхнув Альфред.

Лідія кивнула:

— Так, яке щастя.

— Погоджуюсь, — кивнув чоловік і спитав її: — Ти радієш, що теж поїдеш звідси?

Вона відповіла запитанням на запитання:

— А ти сильно проти?

— Ні, я буду радий. Є стільки цікавих речей, які ми можемо зробити разом. Жити тут означало б постійно пам’ятати той жах. Слава богу, що все минулося!

Лідія уточнила:

— Завдяки Еркюлю Пуаро.

— Так. Знаєш, я дуже здивувався, як усе стало на свої місця, варто йому було лише надати пояснення.

— Я знаю. Те ж саме відбувається, коли закінчуєш складати пазл, і всі одинокі шматочки, які начебто нікуди не годяться, раптом цілком природно розташовуються на своїх місцях.

Альфред додав:

— Є одна дрібниця, яку так ніхто й не пояснив. Що робив Джордж після того, як поговорив по телефону? Чому він не сказав нам?

— Хіба ти не знаєш? Я відразу здогадалася. Він копирсався у твоїх документах на столі.

— Що? Та годі тобі, Лідіє, ніхто б такого не зробив!

— Такий уже Джордж. Його страшенно цікавлять фінансові питання. Але, звісно, він не міг зізнатися у такому. Для цього йому треба було справді опинитися на лаві підсудних.

— Робиш ще один садочок? — Альфред окинув оком роботу дружини.

— Так.

— Що цього разу?

— Гадаю, — зізналася Лідія, — це замах на райський сад. Нова версія — без жодного Змія, і до того ж Адаму і Єві тут років по сорок.

Альфред ніжно промовив:

— Мила моя Лідіє, якою терплячою ти була всі ці роки. Такою доброю до мене.

— Розумієш, Альфреде, я кохаю тебе…

VI

— Боже, благослови мою душу! — вигукнув полковник Джонсон.

Потім скрикнув:

— Чесне слово!

І повторив:

— Боже, благослови мою душу!

Нарешті він відкинувся на спинку крісла, вирячився на Пуаро й жалібно промовив:

— Мій найкращий співробітник! Куди котиться поліція?

Пуаро відповів:

— Навіть у поліцейських є особисте життя! А Сагден був дуже гордою людиною.

Полковник Джонсон похитав головою.

Аби випустити пару, він штовхнув ногою колоду, пересуваючи її вглибину каміна, й уривчасто промовив:

— Я завжди кажу: немає нічого кращого за живий вогонь.

Еркюль Пуаро, відчуваючи протяги навколо шиї, подумав: «Pour moi15 найкраще — то центральне опалення…».

15 Для мене (фр.).