Расмус-волоцюга

Розділ десятий

— Швидше! — прошепотів Оскар. — Швидше тікаймо звідси!

Вони кинулись до сіней. Та було пізно. Голоси вже лунали біля самої хати. Надвір вони вже не могли вийти.

— Швидше на горище!

Оскар штовхнув поперед себе Расмуса на вузенькі, стрімкі сходи, якими той недавно так весело вистрибував. Тепер він спотикався на них, наче хворий, і він справді був хворий зі страху перед тими, що тієї хвилини розчахнули вхідні двері й зайшли до темних сіней.

Оскар і Расмус завмерли на сходах. Вони боялися поворухнутися, боялися навіть дихнути, щоб не викрити себе.

Расмус із жахом дивився на дві темні тіні внизу, що обернули його життя в суцільний кошмар — ох, як він ненавидів їх!

— Ти таки правду кажеш, ніяких скриньок тут не було, коли ми приходили сюди останнього разу.

Це був голос Ліва — він саме відчинив двері до кухні.

— А однаково в тебе не вистачило глузду стривожитись, коли ти побачив у кімнаті цілий склад скриньок, — осудливо сказав Ліандер. — Міг би збагнути, що вони самі сюди не примандрували.

— Я зразу про це не подумав, — відповів Лів. — Сам знаєш, як часом буває — дивишся на щось і ніби його не бачиш. А тоді раз — і тобі тенькне: звідки, в біса, взялися ті скриньки?

— Дивишся й ніби не бачиш! У нашому ремеслі цього собі не можна дозволяти. Тепер нам треба забрати звідси гроші!

«Вони вже забрані», — подумав Расмус. Хоч як він боявся, проте відчув невимовну радість. Але та радість миттю згасла. Бо з кухні долинув сердитий крик — то кричав оскаженілий Лів:

— Швидше за ними! Вони не могли далеко втекти! Грабіжники кинулись до сіней. Тепер вони були такі люті, як собаки, натреновані на пошуки злочинців. Вони хотіли якнайшвидше опинитися надворі й шукати, шукати невідомого ворога, що забрав їхню здобич, щоб знищити його, коли знайдуть. Раптом посеред сіней Лів зупинився.

— Стривай! Спершу треба оглянути будинок, чи вони не поховалися десь тут. Унизу нікого немає. Та, може, є на горищі.

Лів почав підійматися сходами й нагнався просто на Оскарові кулаки. Він зойкнув і полетів назад, на руки Ліандерові. Расмус також зойкнув за широкою Оскаровою спиною. Зойкнув тому, що побачив, як Ліандер вихопив свого гидотного пістолета і крикнув з такою люттю, що в нього аж голос задрижав:

— Стій, ні кроку далі, а то я стрілятиму!

Тим часом Лів схопився на ноги, і світло його кишенькового ліхтарика ковзнуло по двох постатях на сходах. Він аж засопів, коли помітив царя Соломона у всій його пишноті.

— У того ірода на шиї намисто!

Грабіжники витріщилися на Расмуса, наче не могли повірити власним очам.

— Тікай, Расмусе! — крикнув Оскар. Широкоплечий, дужий, він затуляв собою вузькі сходи. — Тікай! — крикнув він громовим голосом.

І Расмус кинувся тікати. Немов пацюк, за яким женеться кіт, майнув зі сходів на маленьке горище, а звідти до комірчини, де вітер хряскав рамами вибитого вікна, аж виляски йшли. За вікном був дах комори. Расмус перескочив через підвіконня й побрався тим дахом. На це він був мастак, стрибати він теж був мастак. До землі він летів кілька метрів, але якби було треба, то стрибнув би і з церковної вежі. Расмус трохи забив коліно, та не мав часу прислухатися до болю, адже він нажаханий пацюк, за яким женеться кіт. Лів був уже на розі хати, і Расмус помчав так, наче йшлося про його життя, — а втім, він відчував, що тепер справді йшлося про його життя.

О, якби переселенці до Мінесоти знали, що діялося тієї ночі біля їхніх сірих будівель! Поміж хатами тікає малий хлопчина зі смарагдовим намистом на шиї, а за ним женеться грабіжник. І немає нікого, хто б допоміг хлопцеві. Бо сірі хати стоять безмовні й покинуті, їхні вікна мертві й порожні. Нічия ласкава рука не відчинить дверей цієї вітряної літньої ночі, нічий ласкавий голос не погукає з відчиненого вікна: «Ходи сюди, ми тебе сховаємо!»

Ні, він повинен був сам рятуватися, цей босоногий хлопчик у блакитній смугастій сорочці, які носять діти в сирітському притулку, в залатаних штанях із грубого сукна й зі смарагдовим намистом на шиї. Ось він спинився, шукаючи захистку за найближчою хатою. Це була садиба Пера Андерса, але хлопчик, що бігав тут через багато років після того, як Пер Андерс поїхав до Америки, не знав цього. Він секунду постояв, відсапуючись і намагаючись зметикувати, в який бік бігти. Роздумувати довго не можна було, бо його переслідувач уже завернув за ріг. Вітер розкуйовдив йому чуба, він був уже не чепурним дженджиком у солом’яному брилі, а відчайдушним грабіжником, що ловив хлопчика, будь-що мусив його спіймати.

Расмус мчав, нетямлячись зі страху. Він біг швидко, та його переслідувач мав довгі ноги і біг ще швидше. Він наздоганяв хлопчика, дедалі наближався до нього. Коли Расмус обертав голову, то бачив, як швидко мигтіли ті довгі ноги і як метлявся на вітрі Лівів чуб.

До садиби Пера Андерса прилягала садиба Карла Нільса з багатьма прибудовами. За столярною майстернею расмус зненацька зупинився, зі страхом очікуючи на свого ворога. Ось той біжить. Але пробіг повз майстерню. Він не помітив хлопчика, що притулився до причілка, й дав йому хвилину відсапатись.

Але кіт знов помітив пацюка. Лів побачив, що його жертва побігла назад, у бік садиби Пера Андерса, й кинувся за нею. Расмус біг, хапаючи ротом повітря. Він виграв трохи часу, та перегонів із Лівом не міг виграти. Треба знайти якийсь сховок, і якнайшвидше. Ось хата Пера Андерса… Расмус ускочив туди, але боже мій, який сховок можна знайти в порожнісіньких кімнатах?

Є, правда, скринька на дрова. Малі діти в садибі Пера Андерса свого часу гралися в хованку. Бувало, залізе котресь у скриньку на дрова і, вдоволено всміхаючись, зачинить за собою віко. Та в жодної дитини, що колись ховалася тут, не стукотіло так шалено серце й жодна з них не боялася так, як Расмус. Він сидів у скриньці й чекав, що нещадні руки ось-ось витягнуть його зі сховку. Пастка замкнулася. Коли Лів знайде його тут, він пропав. Надбіг Лів. Расмус почув, як по підлозі в кухні загупали кроки. Грабіжник був біля самого нього й кожної миті міг підняти віко. Але, видно, він ніколи не грався в хованки, нічого не знав про скриньку на дрова. Бо побіг далі до кімнати, тоді вернувся до сіней, побрався сходами на горище й затупотів по ньому. Адже він знав, що хлопець десь у будинку, й лаяв його на всі заставки.

Тим часом Расмус вибрався зі скриньки й вибіг надвір. Він сподівався, що обдурив Ліва, і благав бога, щоб переслідувач дав йому спокій.

Проте Лів побачив у віконце на горищі, що хлопчик біжить подвір’ям. Його худі босі ноги лопотіли, мов барабанні палички. Кількома стрибками грабіжник здолав сходи і знов помчав за Расмусом, невблаганний, мов доля.

Тепер вони бігли давньою сільською вуличкою. Колись воли мирно возили нею овес на тік Пера Андерса й сіно до садиби Карла Нільса, а літніми вечорами дітлахи спокійно гралися на ній і котили коліщата. Ніхто ніколи ще не тікав нею, рятуючи своє життя. А тепер вуличкою мчав босоногий хлопчик, якого переслідував грабіжник. Він здолав усю вуличку й побіг до води — невже надумав утопитися в морі? Грабіжник ще наддав ходи. Хотів нарешті покласти край цій гонитві.

Від берега просто в море виступав старий трухлявий поміст, а біля нього стояло напіврозвалене піддашшя на човни.

Расмус побіг помостом, що захитався під ним. Він ще дужче захитався, коли на нього ступив і Лів. Грабіжник переможно посміхався: зараз він спіймає хлопця. Зробити таку дурницю, забігти на поміст! Адже звідти не було відступу. Тепер хлопець або дасться в руки, або стрибне в море й потоне.

Поміст завертав під кутом за ріг піддашшя на човни.

Расмус біг хистким помостом. За час цієї гонитви сорочка висмикнулася в нього зі штанів і метляла на вітрі. Полу тієї блакитної смугастої сорочки якраз устиг ще побачити Лів, коли хлопець зник за піддашшям.

Задудніли дошки помосту. Лів біг з усієї сили. Зараз… зараз той клятенний хлопчисько дістане по заслузі! Лів кинувся за ріг піддашшя.

І враз його швидкий біг припинився, а натомість почувся хлюпіт. Не встиг пан Лів вилаятись, як над ним зійшлися солоні хвилі моря. Щоправда, він спробував вилаятись, та з води долинуло тільки невиразне «буль».

На коротку мить Расмус відчув себе майже щасливим — принаймні чогось він та навчився у Вестергазькому притулку. Навчився не тільки полоти картоплю, а й підставляти ногу.

Ось Лів вигулькнув на поверхню. Він кашляє і аж сичить з люті. Не хоче купатися, хоч тут таке гарне місце. Мов сердитий павук, він вилазить на поміст, і Расмус холоне зі страху й мало не плаче, що ніяк не може спекатися цього немилосердного чоловіка. Але він триматиметься до останнього. Тікатиме, аж поки впаде. Це швидко станеться, бо серце в нього гупає, наче ось-ось лопне.

Він гайнув з помосту й побіг вуличкою. Ось подвір’я Карла Нільса, де він уже був. Ось садиба Пера Андерса. Він тікав, ніби в кошмарному сні. Расмус знов виграв трохи часу, але ззаду мчав його нещадний ворог, хляпаючи мокрим одягом, — від нього йому не втекти.

А ось льох Пера Андерса. Расмус також був уже в ньому, коли оглядав хати. Він тоді хвилину постояв, уявляючи собі, що в нього є п’ятнадцять мішків картоплі і їх треба позаносити сюди.

Стомлений до краю, Расмус заскочив у темний льох. Він у розпачі сподівався, що, може, Лів не надбіг ще так близько, не помітив, де він сховався, й не здогадається шукати його тут. То була слабенька надія, і тривала вона недовго.

За мить він почув, як хтось ухопився за великого ключа. І ось уже Лів у льоху. Мокрий, сердитий, просто-таки розлючений на клятенного хлопця, що виробляє з ним такі штуки. Він ускочив у льох…

Але Расмус навчився у Вестергазі не тільки підставляти ногу. Він навчився також стояти на чатах за дверима і, коли супротивник так безтямно влітає до приміщення, тікати в нього за спиною. Саме це і зробив тепер Расмус. Швидко, мов ласиця, він вискочив з льоху, нестямно захряснув за собою двері і обернув у замку іржавого ключа. І аж коли почув, як Лів затарабанив у двері, збагнув, що йому пощастило зробити. З боязкою втіхою він поступово усвідомлював, що замкнув свого ворога в льоху Пера Андерса. А втім, що це льох Пера Андерса, Расмус, звичайно, не знав.

Тепер йому так захотілося до Оскара, що він мало не заплакав. Ноги під ним угиналися, він був смертельно стомлений. У нього аж серце защеміло, так він захотів до Оскара. Та, може, Оскар уже мертвий…

Расмус почав якомога швидше скрадатися до «своєї» хати. Наближався він до неї дуже обережно, бо не знав, Де тепер Ліандер і де Оскар.

Почало розвиднятися. Скоро над старим висілком переселенців до Мінесоти, де цієї ночі нікому не довелося спати, зійде сонце.

Расмус ліг у траву й поплазував до кухонного вікна. Потім підвівся навпочіпки й зазирнув крізь порожню раму, де скло давно вже було повибиване.

Він побачив Ліандера, що стояв спиною до нього біля самого вікна. А далі, коло печі, стояв Оскар з піднятими вгору руками. Ліандер тримав у руці пістолета, а біля його ніг лежав Оскарів рюкзак.

— Стріляй, чи на одного волоцюгу буде більше на світі, чи менше, не має ніякого значення, — сказав Оскар.

— Так, будь певний, що в мене аж пальці сверблять уколошкати тебе, — відповів Ліандер. — Я б оце й зараз пальнув у тебе, та не хочу засмучувати ленсмана. Йому, щоб ти знав, кортить посадовити тебе в буцегарню за грабунок у Санде. І, щоб ти знав, за напад на пані Гедберг.

— Аж не віриться, що на світі є такі свині, як ти, — спокійно сказав Оскар. — А коли я візьму та розповім ленсманові, що ви за пташки?

У Расмуса на очі навернулися сльози. Він-бо знав, що ленсман ніколи не повірить волоцюзі, і був певен, що Оскар також знав це.

Ліандер глузливо зареготав.

— А чого ж, спробуй!

— Ти сам годину тому був трохи занепокоєний, — сказав Оскар. — Боявся, що пані Гедберг отямиться й дещо спростує. Наприклад, що Анна-Стіна набрехала на мене. Ану ж пані Гедберг усе-таки отямиться?

— Вона не отямиться, — тихо відповів Ліандер. — Після того, що тут сталося цієї ночі, я певен, що пані Гедберг уже не отямиться. На такий ризик не піде ні Анна-Стіна, ні ми.

Расмус за вікном заломив руки. З усіх поганих людей на світі найгірші Лів і Ліандер. Те, що Ліандер сказав про пані Гедберг, прозвучало як погроза.

— Дарма ти, дурню, завчасу радів, — повів далі Ліандер. — Навіщо було пхати носа в чужі справи? По-моєму, ти заробив, щоб ленсман запроторив тебе до в’язниці. Зрештою, там не так уже й погано, можу тебе запевнити.

— Авжеж, видно, що ти там бував, якщо знаєш це, — відповів Оскар. — І я зроблю все, що можу, аби ти ще раз туди попав.

— То ти ще більший дурень, ніж я думав, — сказав Ліандер. — І досі не втямив, що ти сам попадеш до в’язниці, якщо спробуєш нас туди запхати. Якби в тебе були всі клепки в голові, то ти б якнайшвидше вшився звідси, тримав язика на припоні й ніколи більше не показувався в цих місцях.

— І довіку, побачивши поліцая, ховав би очі, — гірко відповів Оскар. — Якби я був знав, які ви з Лівом мерзотники! Ох, і кортить мені оце затопити тобі в пику!

Расмус схвально кивнув головою за вікном, де він, принишклий, сидів навпочіпки. Ото було б добре, якби Оскар налупцював того мерзотника! Оскар дужий, як віл, багато дужчий за Ліандера. Але той мав страхітливого пістолета і, стоячи біля вікна, цілився ним в Оскара. Аби в нього не було пістолета…

Під вікном лежав клапоть старої дошки. Расмус, не усвідомлюючи до пуття, що робить, узяв її в руки. Він поводився наче вві сні, нічого не думав, просто взяв дошку, швидко підвівся і з усієї сили вдарив нею Ліандера по правій руці. Той крикнув з болю і злості, а пістолет, описавши гарну дугу, полетів на підлогу. Оскар, радісно заревівши, кинувся на Ліандера, і вони покотилися додолу. Расмус нажахано втупив у них очі. Він знервовано здригався й кусав нігті, бо, власне, ніколи не міг дивитися, як люди б’ються.

А тут Оскар з Ліандером билися, аж дрантя летіло. Ліандер теж був досить дужий. Вони перекидались на підлозі, стогнали, і кожен намагався дотягтися до пістолета.

Пістолет… Расмус стрепенувся. Пістолет! Ліандер нізащо не повинен заволодіти ним!

Расмус звівся на тремтячі ноги, що насилу несли його, і чимдуж подався до кухні. Там підлога аж гула. Супротивники перекидалися по ній так, що не було куди ступити, бо всюди заважали чиїсь руки та ноги. Он лежить пістолет, і Ліандер усе тягнеться до нього.

Расмус так підгилив ногою ту гидотну чорну цяцьку, що вона полетіла в куток. Тоді взяв її тремтячими пальцями, наче отруйну гадюку. Вона була така відразна, що він не міг тримати її в руці. І не міг дивитися, як супротивники качалися й билися на підлозі, не міг слухати, як вони стогнали.

Він вибіг надвір, тримаючи пучками пістолета. Його нудило, але він не мав часу блювати. Він стояв, тихо схлипуючи, й дивився, як вітер шарпав віття беріз. За островами в морі саме зійшло сонце, і його відблиски вигравали на хвилях. Чайки вже теж прокинулися. Вони літали над сірим виселком і кричали так, наче й самі чогось боялися. Та боявся лише Расмус. І був такий стомлений, що хотів би лягти й заснути навіки. І ще одного хотів би.

Позбутися пістолета. І, далі хлипаючи, Расмус побрався через прибережне каміння. Вітер так налітав на нього, що він насилу тримався на ногах. Та нарешті він досяг найкращого купального місця переселенців до Мінесоти. Гидливо скривившись, він глянув на пістолета і шпурнув його в зеленаву воду.

Не встиг Расмус спекатись пістолета, як подумав, що, мабуть, зробив дурницю. Може, Оскарові для захисту не завадила б зброя. Та було вже пізно. Пістолет лежав на двадцятиметровій глибині серед морської риби й лежатиме там довіку.

Він знов переліз через прибережне каміння й побачив, що назустріч йому йде Оскар у пошарпаному одязі, розпатланий, проте з рюкзаком на спині, з суворим і водночас задоволеним виразом на обличчі. Коли Расмус побачив Оскара, йому ще дужче захотілося плакати, але він зробив зусилля над собою, проковтнув клубок, що підступав йому до горла.

— Ходімо звідси, — сказав Оскар.

— А Ліандер? — спитав Расмус.

— Ліандер трохи задрімав у кухні. А де Лів?

— Я замкнув його в льоху, — стомлено сказав Расмус. Оскар глянув на хлопця, і обличчя його розпливлося в усмішці.

— Ну й молодець! І ти не боявся?

— Ні, я страшенно боявся, — мовив Расмус і заплакав. — Лів скоро вилізе, бо двері в тому льоху геть трухляві.

— А де ти дів пістолета? — спитав Оскар.

— Викинув у море, — відповів хлопець і ще дужче заплакав.

Оскар розгнівається на нього, бо йому потрібен буде пістолет, коли Лів вилізе з льоху.

Та Оскар не розгнівався, лише кивнув головою і мовив:

— Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб. Ми з тобою не стрільці. А тепер найкраще буде, як ми наддамо ходи і вшиємося звідси.

Расмус зітхнув. Він не мав сили наддавати ходи. Не мав сили ні на що. Він благально глянув на Оскара і сказав:

— Я маю силу тільки на одне, Оскаре. Лягти і спати!