Расмус-волоцюга

Розділ тринадцятий

— А як же воно так вийшло? — спитав Оскар.

Він сидів у кріслі для відвідувачів у ленсмановому кабінеті, і той частував його сигарою зі скриньки на столі.

— Як ви змогли з’явитися так на диво вчасно? Оскар зацікавлено дивився на ленсмана й курив сигару.

За його кріслом стояв Расмус. Він втягував носом запашний дим і намагався бути якнайнепомітнішим. Расмус сотів, щоб ленсман забув про його присутність у кабінеті.

Звичайно, ленсман дуже добрий. Він прийшов і врятував їм життя, потім до ранку вони проспали в його жовтому будинку, його служниця нагодувала їх сніданком, а тепер він сидить за столом, записує все, що Оскар розповідає про Ліва й Ліандера, і ось пригостив його сигарою. Він добрий, та однаково це та людина, що має владу відсилати хлопців до притулку, хочуть вони того чи ні. Тому Расмус уникав його погляду й намагався бути якнайнепомітнішим.

— Я отримав вашого листа, — сказав ленсман. — Без того листа Лів і Ліандер не сиділи б тепер під замком.

— Листа? — здивувався Оскар. — Ви ж його не могли отримати…

— Отримав, — сказав ленсман. — Пізно ввечері. Я був на бенкеті в заїзді, і коли ми вже сіли пити каву й пунш, мені сказали, що хтось хоче поговорити зі мною надворі. Я передав, що не можу вийти, бо не маю часу, та краще б я цього не робив. Бо тоді до зали зайшла старезна бабуся, її звати Фія Карл-Ісак…

— Фія Карл-Ісак? — мовив Оскар. — Так я й думав, що то не Манюня Сара…

— Ні, її звати Фія Карл-Ісак. Така стара, сухенька і, мушу визнати, дуже діловита, знає, чого хоче. Вона зайшла і простягла мені листа просто на стіл, біля якого я пив каву. «Не годиться вам тут сидіти, — сказала вона. — Одержуєте таку велику платню й нічого не робите». Вона пояснила, що знайшла листа на підлозі в сінях…

— Ох, та мені Манюня Сара… — промурмотів Оскар. — Вона збагнула, що це щось важливе, бо прочитала листа. «А тепер, ленсмане, будь ласка, зробіть решту», — сказала вона.

— Фія повинна отримати медаль, — мовив Оскар.

— Так, і ви, Оскаре, теж, — сказав ленсман. — Я був несправедливий і дурний, бо повірив служниці пані Гедберг, яка заявила, що їм погрожував пістолетом волоцюга. Та коли я прочитав вашого листа, то збагнув, що ви невинні, й не був аж такий дурний, щоб не побачити своєї помилки.

Оскар задоволено кивнув головою.

— Так, так, тепер я й сама бачу, сказала стара баба, наштрикнувшись оком на сучок. Добре, що нарешті все з’ясувалося.

Він випустив цілу хмарку диму, і Расмус втягнув у себе той дух. Дух був дуже приємний, у простих людей цигарки так не пахли. Але Расмус не спускав з ока ленсмана. І не переставав думати про сирітський притулок, хоч те, що говорив ленсман, було дуже цікаве.

Ленсман подякував Оскарові, що той сказав йому про Анну-Стіну.

— Я поїхав до пані Гедберг, як тільки прочитав листа, і, мабуть, саме вчасно. Бо якраз увечері вона отямилася. І хоч я не думаю, що та дурепа Анна-Стіна зважилася б на найгірше, а проте замкнув і її до в’язниці.

— Ви вважаєте, що пані Гедберг одужає? — жваво спитав Оскар.

— Так, сподіваюся, що одужає, — відповів ленсман. — Я щойно був у неї з намистом і можу сказати, що вона дуже зраділа.

— То наступного разу вона знов дасть мені п’ятдесят ере, — мовив Оскар. — Отже, Анна-Стіна тепер у в’язниці?

— Так, — відповів ленсман. — І як ми її замикали, то й помітили, що ви втекли. Отож ми пішли за вами назирці — Бергквіст, Андерсон і я.

— Той Бергквіст — дурень, — спокійно сказав Оскар.

— Може, й так, — відповів ленсман, — але він — один із найкращих стрільців з пістолета в країні, в чому ви й самі змогли переконатися цієї ночі.

— Так, жоден дурень іще не з’являвся так вчасно, як він, — погодився Оскар.

Він підвівся.

— То я тепер вільний і можу йти, куди хочу?

— Звичайно… Але цей відважний хлопець із Вестергазького притулку…

Ленсман глянув на Расмуса.

Той, не чекаючи, що ленсман іще скаже, миттю опинився за дверима й кинувся тікати. Але позад себе він почув Оскарів голос:

— Расмусе, почекай на мене!

Хлопець обернувся й побачив, що Оскар справді біжить за ним, аж рюкзак підстрибує на спині.

— Не віддавайте мене, — сказав, відсапуючись, Расмус, коли Оскар наздогнав його. — Я хочу бути з вами!

— Ох-ох-ох, — заклопотано мовив Оскар. — Та мене скоро замкнуть до в’язниці за крадіжку дітей. І такі, як ти, властиво, не повинні волочитися дорогами.

— Це лише доти, доки я знайду когось, хто захоче мене взяти, — благально мовив Расмус. — Ми скоро натрапимо на такого.

У душі він не вірив цьому, і йому здалося, ніби своїми словами він намагається обдурити Оскара. Ні, він уже не вірив, що натрапить на когось такого, хто захоче взяти його.

Але цього разу він помилився.

Вони мандрували цілий довгий день, і Расмус трохи втомився.

— Оскаре, де ми, по-вашому, сьогодні будемо ночувати?

Оскар спокійним кроком долав курну дорогу. Добре йому, він міг іти скільки завгодно й не втомлювався.

— Завжди знайдеться якесь місце, де можна переспати, — безтурботно відповів він.

— Де я вже тільки не спав, відколи втік з притулку, — сказав Расмус. — Дві ночі в повітках, одну на підлозі в порожній хаті, а тоді в Манюньої Сари, і ще одну в ленсмана. Цікаво, де мені сьогодні доведеться спати. І добре, що не знаєш цього заздалегідь, бо якби знав, то не було б так цікаво.

— Ох-ох-ох, — зітхнув Оскар.

Расмус замріяно дивився на червонясте надвечірнє небо.

— І цікаво, де я спатиму всі інші ночі у своєму житті.

— Ох-ох-ох, — знову зітхнув Оскар.

На якусь хвилину вони замовкли. Вони йшли путівцем, що вився через пагорки з луками, і його перетинали багато воріт.

— Сьогодні я вже відчиняю шістнадцяті ворота, — сказав Расмус. — Я їх рахував. А он іще одні, але вони вже відчинені.

— Так, на цій дорозі багато воріт, — сказав Оскар.

— А звідки ви знаєте? Ви вже сюдою ходили раніше?

— Ходив, і не раз, — відповів Оскар.

Вони зайшли у ворота. На стовпці була прибита табличка з написом. Расмус зупинився і прочитав:

«Чемний ворота завжди зачиняє, а як іде ледащо, то так їх лишає».

— Видно, останній цими воротами йшов якийсь ледащо, — сказав Оскар. — Ходімо, сядемо тут і трохи помилуємося природою.

Зразу за воротами починалася невеличка лука з м’якою, зеленою травою і безліччю квіток. Расмус старанно зачинив за собою ворота, бо не хотів бути таким, як той ледащо. Тим часом Оскар уже розташувався серед дзвіночків і стокроток. Расмус упав на траву поряд із ним. Приємно було дати спочинок стомленим ногам.

— Якби я був коровою, то спинився б на цій луці й нізащо звідси не пішов би, — сказав Оскар. Він почухав потилицю й додав: — Дивно, що людина ніяк не всидить на місці, все її кудись тягне. А однаково ж, хоч би де вона опинилася, всюди буде те саме. Трава і квітки, дерева й небо, ліс і сонце, місяць і оселі, які люди собі збудували. Таки справді дивно, що людині не сидиться на одному місці.

— Так, хоч мандрувати теж приємно, — мовив Расмус. — Принаймні влітку. Але, звичайно, взимку добре мати хату.

— Так, узимку на ногах наростають мозолі, тоді краще сидіти в хаті.

Здалеку почулося торохтіння підводи й цокіт копит, тому Расмус швиденько схопився й відчинив ворота. Хтозна, може, йому дадуть за це кілька ере.

Скоро з’явився й повіз. Він мав двоє сидінь, переднє й заднє, і тільки на передньому сидів якийсь чоловік.

— Це їде Нільсон із Кам’яного хутора, — сказав Оскар. — Чудовий господар.

Расмус притримав ворота й низько вклонився, коли господар Кам’яного хутора проїздив їх.

— Ти ба, який чемний воротар, — мовив господар, спиняючи коней. Він помітив Оскара, що сидів у траві при дорозі, й додав: — Кого я бачу! Об’явився Оскар. Та й пора вже!

Оскар кивнув головою.

— Авжеж, об’явився. Можна трохи під’їхати?

— Певне, що можна, — відповів господар.

Оскар і Расмус швидко вилізли на заднє сидіння, і повіз рушив далі.

— Тобі належить воротарська платня, — сказав господар і дав Расмусові п’ять ере.

Расмус засяяв. Диво дивне, як до нього котяться п’ятаки, відколи він знайшов перший коло льодівні.

Він нишком подивився на господаря Кам’яного хутора. На вигляд добрий чоловік, і не старий, обличчя засмагле, а очі сині, як небо.

— Де ти знайшов цього героя, Оскаре? — спитав господар, показуючи пальцем через плече на Расмуса.

— Підібрав на дорозі, — відповів Оскар. — Він поки що мандрує зі мною.

— Хіба він не має батька й матері, які б його виховували?

— Не має, бідолашний хлопчина.

Расмус сидів і вперто дивився на захід сонця. Йому було ніяково, що чоловіки балакають про нього, а він слухає.

— Якщо ви хочете знати все, то хлопець утік із сирітського притулку. І тепер шукає когось, хто б захотів його взяти.

Господар Кам’яного хутора кивнув головою.

— Ага, то це, мабуть, той хлопчик із Вестергаги, про якого вчора писали в газеті.

Він обернувся і глянув Расмусові просто в обличчя лагідними очима.

— А чого ти втік із притулку?

Расмус і далі дивився на захід сонця й нічого не відповів. Та коли господар запитав удруге, він тихо сказав:

— Я не хочу там бути.

Мабуть, господаря Кам’яного хутора вдовольнило таке пояснення, бо він більше нічого не спитав.

Путівець звивався, робив коліна, спинався на пагорки, і його перетинали ще багато воріт, які Расмус, не чекаючи, щоб йому загадали, відчиняв. Нарешті вони під’їхали до високого пагорба, такого стрімкого, що Оскар із Расмусом пожаліли коней. Вони злізли й пішли поряд із повозом.

— Скоро ми будемо на Кам’яному хуторі, — сказав Оскар.

І справді, коли вони вибралися на пагорб, то побачили перед собою будівлі. Хутір стояв на узгір’ї. Гарні червоні будівлі, які освітлювало надвечірнє сонце, здавалися затишними й гостинними.

— А не можна спитати, чи нам не дозволять переночувати тут? — прошепотів Расмус Оскарові.

Та коли вони доїхали до роздоріжжя, господар Кам’яного хутора сам спитав:

— Може, заїдете й перекусите?

— Ти хочеш, Расмусе? — жартівливо спитав Оскар.

— Так, дякую, — швидко відповів Расмус.

Бо Оскар навчив його, що не можна казати «ні», як їх запрошують їсти, бо не відомо, коли знов трапиться така нагода.

— Думаю, що буде не тільки їжа, — сказав Оскар і глянув на господаря, — а й повчання?

Але господар нічого не відповів йому.

А невдовзі вони вже сиділи біля великого відкидного столу в хутірській кухні і їли разом з господарем замішений на свинячій крові хліб із салом. Расмусові господиня принесла молока й дала звичайного хліба, товсто намастивши його маслом. Вона засміялась і сказала:

— Це найменший волоцюга, який сидів у моїй кухні, а їх тут сиділо багато.

Расмусові вона сподобалася. У неї були біляві кучеряві коси і вродливе обличчя, поважне й ласкаве.

Расмус їв і слухав, як Оскар розповідав про Ліва й Ліандера та про намисто пані Гедберг.

— Днями про це буде в газеті, — гордо сказав Оскар. — І ви зможете прочитати про мене й про Расмуса. Він таки герой.

Пані Нільсон сиділа й дивилася на Расмуса. Дивилася так довго, що йому стало ніяково, і він відвернувся.

— Сердешна дитина, — мовила вона. — Тобі було погано У Вестергазі?

Расмус дивився в тарілку й мовчав.

— Ай справді, як там у тій Вестергазі? — знов спитала пані Нільсон. — Ми вже не раз думали поїхати туди і взяти собі вихованця, але так і не поїхали. Взимку вже були зібралися, та в мене почала дуже боліти рука.

— Так, усе не виходило, — озвався і її чоловік. Расмус підвів очі від тарілки й глянув на пані Нільсон.

— Ви, звичайно, хочете дівчину? — несміливо спитав він.

Господиня всміхнулася.

— Ні, ми думали про хлопця. Бо ж у нас хутір, а своїх дітей нема, то не буде кому потім доглянути госпот дарство.

— Атож, ми думали взяти хлопця, — сказав господар.

— Кучерявого? — спитав Расмус.

Пані Нільсон вражено глянула на нього й засміялася.

— Так, а як ти вгадав? Я собі уявляла кучерявого хлопчика. Справді такого уявляла.

Расмус кивнув головою.

— Розумію, — тільки й сказав він і заходився завзято розжовувати шкірки з сала.

— Хоч може бути й інший чуб, ради бога, — сказав господар і жартома скуйовдив Расмусові рівні патли.

— Авжеж, далебі не в чубові діло, — підхопив Оскар. — Бувши вами, я б узяв собі цього героя Расмуса з рівним чубом. Звичайно, якщо він хоче.

Пані Нільсон усміхнулася до хлопця:

— Ти хотів би?

У Расмуса в грудях щось тьохнуло — невже вони хочуть його! Невже справді є хтось на світі, що хоче його!

«Ти хотів би?» — спитала ця вродлива жінка, ніби про звичайну річ. Ще б пак! Адже вони обоє гарні, Нільсон і його дружина, і напевне багаті. Кухня в них така затишна, з мідяними тарелями на стінах і ганчір’яними хідниками домашнього ткання на підлозі, хата велика, з багатьма кімнатами, вони мають дві служниці й велику червону клуню. Певне, що вони багаті.

Багаті, добрі і гарні… і хочуть його взяти!

— Побудь тут кілька днів, і побачимо, чи ми вживемося разом, — сказав господар. — Таке, мабуть, не вирішують за одну мить.

— Я вже вирішив, що хотів би, — несміливо сказав Расмус.

— Атож! — підхопив Оскар. — Кращого хлопця ви не знайдете.

Пані Нільсон поважно глянула на Расмуса і сказала:

— Так, мені здається, що я любитиму його.

Потім вона дала їм на веранді кави, і Расмус залишився з Оскаром наодинці. Аж тепер він збагнув, що мусить розлучитися з ним, і на груди йому ніби навалився камінь.

— Оскаре, — мовив він, — ви вважаєте, що мені треба тут залишитися?

— Звичайно, треба. Кращого місця ти ніколи не знайдеш.

Расмус притих. Десь у глибині душі він сподівався, що той скаже інше… скаже, що не може розлучитися з ним… що, на його думку, вони мають бути разом. Але Оскар цього не сказав. Та й зрозуміло, адже такий хлопець — тягар для того, хто мандрує дорогами.

— Тепер, коли мене не буде, ви зможете йти багато швидше, — сказав Расмус тремтячим голосом. — Зможете долати в день ого скільки миль…

— Певне, що зможу, — погодився Оскар. — Та милі більш-менш усі однакові, тож байдуже, скільки їх пройдеш.

Расмус зітхнув.

— Сподіваюся, що тепер, коли я лишуся тут, вам уже не трапляться злодії.

— А не трапляться, їх багато й не буває. І я їх обминатиму десятою дорогою.

Расмус трохи помовчав.

— Ви сьогодні спатимете самі, — врешті сказав він. Оскар узяв його руки у свої.

— Сам… і старому Оскарові буде не легко. Але мене втішатиме те, що ти спатимеш в охайній кімнатці на хуторі і цієї ночі, і кожної наступної протягом свого життя і що тобі не доведеться терпіти голод і холод на дорогах.

Расмус проковтнув клубок у горлі.

— Подумати тільки, що ми вже ніколи не побачимося з вами.

Оскар і далі не відпускав його рук.

— Ну звичайно, ми бачитимемось. Одного чудового вечора, коли ти сидітимеш у кухні і вечерятимеш із батьком і матір’ю, у двері хтось постукає і перед тобою з’явиться справжня божа зозуля. І скаже: «Можна мені переночувати на сіні у вашій клуні?» І ти, наїдений, гладкий і радісний, відповіси: «Аякже, можна, Оскаре». Хіба нам не буде обом приємно?

Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:

— А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.

— Це ви твердо кажете, Оскаре?

— Твердо, як «амінь» у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.

— А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? — спитав Рас мус.

Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:

— Ні, кота немає, бо я їх не зношу. Але наша сука привела вчора п’ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.

Якщо тобі десять років, задля п’яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки є на світі. Расмус аж підскочив з радості — завтра йому справді буде цікаво, о, ще й як цікаво!

— Ти зовсім сонний, — сказала пані Нільсон. — Я зараз прийду й покажу, де ти спатимеш.

І вона пішла з тацею до хати.

— Найкраще буде, як ми попрощаємося зараз, — мовив Оскар. — Я спатиму на сіні й вирушу в дорогу рано вранці.

— Але ви скоро прийдете відвідати мене? — занепокоєно спитав Расмус.

Якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що він, мабуть, більше не побачить Оскара, а цього він не міг витримати. Але тепер він не думатиме про це. Він так хоче спати… А ще думки його заполонили цуценята, яких він мав завтра побачити. Він схопив Оскара за руку.

— Дякую, що ви взяли мене з собою в мандри. І дякую за те, що ви такі добрі.

— А я дякую тобі, — відповів Оскар. — По-моєму, ти дуже милий хлопчик із рівним чубом.

І Оскар пішов. Расмус трохи постояв на веранді, дивлячись йому вслід пекучими від сліз очима. Ось він віддаляється в присмерку з рюкзаком на спині. Ось він перейшов місток до дверей горища. Ось він відчинив важкі двері, зайшов усередину і зник.