Расмус-волоцюга

Розділ восьмий

— Що нам тепер робити? — спитав Расмус, коли розповів Оскарові про свої пригоди в будинку.

Оскар розгублено похитав головою.

— Гарно почався цей тиждень, сказав той, кого мали повісити у понеділок! Я далебі не знаю, що нам робити.

Світ був лихий. Вони подались у відлюдний сосновий гайок зразу за містечком, щоб обміркувати своє прикре становище.

Расмус лежав горілиць на осонні в піщаному видолинку й дивився на білі хмарки, що пропливали по небі, та на верхівки сосон, що поволі погойдувались над його головою. Він здригався, коли згадував пані Гедберг. Вона лежить тепер і, може, помирає наодинці зі своєю підступною служницею, а двоє замаскованих чоловіків украли її намисто і зникли невідомо куди.

— Ходімо до ленсмана, — сказав він. Оскар скривився.

— Тоді він мене справді посадить до в’язниці. Подумає, що і я нагрів руки на грабунку в Санде, а тепер ось у старої Гедберг.

— Але ж можна сказати, що ви не винні!

— Ох-ох-ох, коли я скажу, що не винний, він упреться й запроторить мене до буцегарні. Ти ще не спробував на своїй шкурі, що означає бути волоцюгою. Ні, до ленсмана я не піду. — Він почухав потилицю. — А може, написати йому? Ти добре вмієш писати?

— Сяк-так умію, — відповів Расмус.

— То нашкрябай кілька рядків, бо я нароблю багато помилок.

Оскар намацав у кишені камізельки недописок олівця й видер сторінку з нотатника, де були записані його пісні.

Папір виявився набубнявілий, наче нотатник вимок на дощі, та однаково писати на ньому можна було. І Расмус написав те, що йому продиктував Оскар:

Після цього вони залишили затишний гайок і вернулися в містечко. Расмус іще раз прокрався за ленсманів живопліт із кущів вовчих ягід і вкинув у відчинене вікно листа, обмотаного навколо камічника. Лист стукнувся об підлогу, а Расмус помчав назад до Оскара, що чекав на нього за рогом будинку.

Тепер вони зробили для пані Гедберг усе, що могли, й почали думати про себе.

— За скільки годин помирають із голоду? — спитав Расмус.

Йому здавалося, що він уже почав помирати. Полудень давно минув, а вони цього страшного дня з’їли тільки по бутербродові й по цукеркові.

— Так, пора нам братися до «Левової нареченої», якщо ми хочемо роздобути їжі, — сказав Оскар. — Я не вважаю себе за соловейка, але більше нічим їжі не заробиш.

І справді виявилося, що роздобути грошей на їжу найкраще можна «Левовою нареченою». Вони годин зо дві | походили по садибах, граючи й співаючи, і Расмус геть : забув про лихий світ і про свій голод, такий був захоплений монетами по п’ять і по два ере, що дощем посипались на них. Бо людям подобалися Оскарові пісні. Вони радо платили мідяки, щоб послухати, як жінок роздирав лев, як їх зраджував Альфред, як у них стріляли і вони купалися у власній крові. «Скільки є горя на світі…» — співав Оскар. І, здавалося, чим сумніші були його пісні, тим більше подобалися людям.

Вони ходили від садиби до садиби, і, зачувши перші звуки гармонії, служниці в кухнях кидали мити посуд. Вони спиралися на підвіконня, підморгували Оскарові й охоче давали п’ять ере, мабуть, тому, що світило сонце й вони мали зустрічатися зі своїми власними вірними Альфредами, коли настане вечір. Навіть господині стояли за фіранками у світлицях, усміхалися, підспівували Оскарові й посилали дітей на подвір’я з загорненими в клаптик газети мідяками.

Расмус збирав гроші і не тямився з радощів — як же гарно бути вуличним музикою!

— Я неодмінно стану вуличним музикою, коли виросту, — сказав він потім Оскарові.

— Он як! Ти так любиш співати?

— Ні, але я дуже люблю гроші, — признався Расмус.

— Таж не будеш ти ціле життя збирати по п’ять ере. Є ж бо й інша праця, де можна заробити більше.

Расмус висипав останні мідяки Оскарові в кишеню.

— Розумієте, мені чомусь найдужче подобаються п’ять ере.

По його обличчі майнула легенька тінь. Він намагався не думати про те, що робитиме, коли виросте, бо тоді доводилося думати й про те, що буде, поки він ростиме. Що станеться, коли він не зможе більше мандрувати з Оскаром? Що його чекає, коли в цілому світі не знайдеться нікого, хто б захотів дати йому домівку?

Расмус вирішив нічим не журитися, а сприймати день таким, як він є, і тішитися тим, що йому дає втіху саме тепер.

— Якщо тобі так подобаються п’ятаки, то візьми два собі, — мовив Оскар і тицьнув йому в руку дві монети.

Расмус аж почервонів з радості. Він поважно вклонився Оскарові — так, як його вчили кланятись, коли йому щось дають. Потім надовго замовк, та врешті розчулено погладив Оскара по рукаві й сказав:

— Ви, Оскаре, найдобріший з усіх волоцюг. Расмусові в житті дуже рідко щось давали. Кожен подарунок був для нього величезною подією: адже коли тобі щось дають, то це означає, що тебе люблять. Для Расмуса два п’ятаки були доказом, що Оскар його любить. Ідучи, він стискав пальцями монети, що лежали глибоко в кишені, й почував себе багатим.

— Ет, я такий, як здебільша бувають волоцюги, — сказав Оскар. — Коли добрий, а коли сердитий. Тепер ходімо до Гультмана й купимо собі ласощів!

Від думки про їжу в Расмуса запаморочилося в голові. У нього мало не підігнулися коліна, коли він зайшов до Гультманової крамниці з ковбасами та бакалією. У крамниці по-райському пахло смачними наїдками. На тацях стосами лежали червоні й брунатні ковбаси, стояли масні холодці, закопчені ялівцем окости торували над паштетами й головами різного сиру. А ще там була окрема полиця з шоколадними тістечками, м’ятними цукерками і з бляшанками карамельок. І всім цим порядкував звичайний крамар, який, почувши дзвоник над дверима, відразу вбігав із задньої кімнати до крамниці, готовий дати кожному все, що той бажав. У нього були невеличкі товсті руки з чорними смужками під нігтями, але як же вони вміли спритно краяти скибочками шинку чи ковбасу, як швидко крамар відважував ними шматок булки, масла, сиру й тютюну для Оскара і як ласкаво розмовляв із ним, поки все це робив! От якби саме такий крамар захотів узяти його, Расмуса, за свого!

— Літо якраз у розпалі, — мовив тим часом крамар, подаючи Оскарові тютюн. Тоді обернувся до Расмуса і сказав щось іще краще: — Хочеш тістечко?

І, не чекаючи відповіді, взяв тістечко з полиці — звичайно, найменше, але все ж таки! Воно було загорнене в червону фольгу і блищало в товстих крамаревих пальцях, мов самоцвіт.

— Прошу, їж на здоров’я, — сказав крамар.

Расмус знов поважно вклонився, і Оскар схвально зауважив:

— Наче тобі перед Карлом Дванадцятим! Зараз побачимо, чи нам вистачить грошей на пиво й лимонад, тоді ми матимемо все, що треба.

Було вже після третьої, і вони вирішили якнайшвидше повернутися до соснового гайка і там спокійно пообідати. Про грабунок, видно, ще нічого не було відомо. Коли Оскар із Расмусом ішли містечком, воно, осяяне післяобіднім сонцем, здавалося дуже мирним, його вулиці були тихі й спокійні.

— Почекай, поки люди довідаються, що сталося, тоді побачиш, як воно загуде, наче вулик, — сказав Оскар. — Але той глухуватий ленсман, мабуть, іще не знайшов листа. Йому мало кинути камінця, треба було шпурнути бомбу, щоб він прокинувся.

Над річкою в невеличкому гарному парку стояв заїзд. Біля нього, навколо маленьких круглих білих столиків, сиділи люди й попивали післяобідню каву. Їх було там чимало, і Оскар сказав:

— Я знаю, Расмусе, що ти голодний, але тут варто пограти, навіть якщо ми ризикуємо померти з голоду. Таку силу п’ятаків не можна поминути.

Оскар витяг гармонію, і вони спинилися на належній відстані від тих, що пили біля столиків каву, побрязкуючи ложечками й жуючи булочки з цинамоном та інше печиво. Здебільшого то були дами, вичепурені, у великих розкішних капелюхах, у рюшах і мереживних комірцях. Расмусові приємно було дивитися на них. На вигляд вони були багаті й гарні, а йому дуже подобалися багаті й гарні дами. Саме одну з таких дам йому хотілося б називати матір’ю. Аби ж то можна було котрусь із них прихилити до себе! Расмус уже переконався, що це не так легко зробити. Дами зацікавлено дивилися на нього, але тільки тому, що хотіли почути, як він співає. Він і Оскар, а насамперед Оскар. Серед них не було жодної, яка б подумала: «Такого хлопчика я б хотіла взяти за дитину».

Расмус зітхнув. Та ось Оскар заграв, і йому довелося підспівувати.

Расмус легко запам’ятовував і слова, і мелодію: після кількагодинного ходіння по садибах він уже знав усі Оскарові пісні, в яких густо лилася кров.

— «Сталось лихо, нечуване лихо», — виспівував Расмус, а сам придивлявся до дам.

Котру з них він хотів би отримати в матері, якби була змога вибирати? За столиком зовсім близько від нього сиділа пухкенька тітка, мабуть, господиня заїзду, бо час від часу гукала щось дівчатам, які обслуговували відвідувачів. Але більше вона розмовляла з двома вишуканими чоловіками, що сиділи біля того самого столика. Видно було, що вони їй подобаються. Вона схиляла набік голову, маніжилась і весь час сміялася, навіть без причини.

— Любий пане Ліве, візьміть іще тістечко, — припрошувала вона. Або: — Пане Ліандере, можна вам підлити кави? — І все таким голосом, наче для неї не було більшої втіхи, як прислужувати їм.

Панове Лів і Ліандер також були вичепурені: обидва з вусиками, у білих брилях, а один мав навіть квітку в петельці.

— «Аж здригнулася з жаху земля», — співав Расмус, і його дзвінкий, високий голос гарно зливався з низьким Оскаровим.

Обидва чоловіки були в смугастих літніх костюмах з дуже вузькими штаньми, а один був узутий у такі черевики, як… як…

У Північній Америці вбито…

Зненацька Расмус перестав співати.

В одного були черевики зі світлим верхом і облямівкою з чорної блискучої шкіри біля підошви! Це в того, що звався Лів!

Перед очима в Расмуса знов постали вранішні події. До нього повернувся страх. Він згадав жалісний плач пані Гедберг і моторошну ходу чоловіка, від якого ховався за канапою. Згадав ноги якраз у таких черевиках, згадав, як вони загрозливо наближалися до нього, і знов перелякався.

Тому спів застряв йому в горлі, коли він побачив такі самі черевики. Не допомогло навіть те, що Оскар суворо глянув на нього, дивуючись, чого він раптом замовк. А Расмус просто втратив голос, хоч пан Лів був, мабуть, цілком невинний чоловік і чисто випадково мав такі самі черевики, як той грабіжник. Через ті черевики Расмус якось дивно обважнів і навіть перехотів їсти.

— Слухай, Гільдінгу, завтра ми підемо рибалити трохи раніше, — сказав другий чоловік біля того столика.

Гільдінг! Прізвище пана Ліва Гільдінг! Гільдінг, як і того грабіжника, і черевики в нього такі, як у того грабіжника!

— Так, треба використати ті дні, що в нас лишилися, — відповів пан Лів.

І голос у нього такий самий, як у грабіжника!

— Але ви ще з тиждень побудете? — стривожено спитала пухкенька дама.

— Ну певне. Нам тут дуже приємно.

Зате Расмусові не було приємно. Йому стало недобре, він відчував, що ось-ось зомліє. І тільки-но Оскар доспівав пісню про американського короля, він швидко потяг його за рукав геть від заїзду.

— Що нам тепер робити? — спитав Расмус.

Вони знов розташувалися у піщаному видолинку. Світ і далі був лихий. Расмус виблював за сосною те, що з’їв: шлунок не хотів приймати їжі після всіх сьогоднішніх переживань. Оскар довго не відповідав йому, тільки мовчки смоктав свою люльку. Нарешті мовив:

— Нема іншої ради, як іти до ленсмана, ох-ох-ох! І сказати йому, що, на нашу думку, це ті два панове з заїзду пограбували пані Гедберг. Та як примусити ленсмана, щоб він мені повірив? Ось іще одна п’ятірка, сказала стара, написавши сімку.

Він вибив попіл з люльки й надяг на плечі рюкзака.

— Коли треба йти до ленсмана, ноги стають ледачі. Але якось уже доплуганимося.

— Так, і хай нас береже Господь, — мовив Расмус, бо так завжди казала тітка Ольга, коли до притулку приїздила інспекція, а ленсман іще гірший за інспекцію. Така Ніневія… краще триматися сіл, там немає злодіїв.

Містечко, яке Оскар гучно назвав Ніневією, дивно змінилося за час їхньої відсутності. На розі вуличок купками стояли люди й жваво розмовляли. Оскар з Расмусом здалеку помітили, що люди балакали про щось незвичайне, і зразу здогадалися, про що саме.

— Хотів би я послухати, що вони кажуть, перше ніж з’явитися до ленсмана, — мовив Оскар.

Він засунув у кулак Расмусові п’ять ере і звелів:

— На, купи собі торбинку карамельок і добре нашорош вуха.

— Я так слухатиму, що аж ворушитиму вухами, — запевнив його Расмус.

Він мчав вулицею, поки натрапив на бакалійну крамничку. Крізь засклені двері він побачив, що всередині було чимало людей. Ну й добре. Доведеться трохи почекати, поки дійде його черга, і тим часом він почує, про що вони балакають. Тоді купить карамельок. І, сповнений надій, він відчинив двері крамнички.

А через кілька хвилин, уже сповнений жаху, прибіг до Оскара. Обличчя в нього було бліде, як крейда.

— Оскаре, біжімо! Негайно!

— Чому? Хіба в нас під хвостом запалена губка? Расмус розпачливо схопив його за руку.

— Оскаре, Анна-Стіна сказала ленсманові, що це ви напали на них!

Оскар витріщив очі і аж почервонів, так розсердився.

— Я? Вона ж зі мною незнайома, не знає навіть, як мене звати.

— Вона сказала, що в них був волоцюга, який грає на гармонії і водить із собою хлопця. А як почав грати, то зайшов у будинок, пригрозив їй та пані Гедберг пістолетом і взяв смарагдове намисто…

Оскар стукнув себе по лобі кулаком.

— Ото проява! Якби я спіймав її, то видушив би з її проклятого горла всю брехню, хай би знала. А пані Гедберг? Що вона каже?

— Люди в крамниці гадають, що вона помре. Вона не може сказати ані слова, просто лежить ні жива, ні мертва, і серце в неї ледь б’ється. Там тепер лікар.

Видно було, як на скронях в Оскара пульсували жили. Він був червоний з люті й ще раз стукнув себе кулаком по лобі.

— Гарна пригода, нічого не скажеш! Та дівка бреше, без сорому казка, а ленсман, звичайно, вірить кожному її слову.

Расмус нетерпляче смикнув його за рукав.

— Швидше тікаймо!

— Тікають тільки злодії, — сердито відповів Оскар. — Треба перестріти ту дівку на розі ленсманового будинку, і нехай вона мені у вічі скаже, коли зважиться, що грабіжник я.

У Расмуса на очах виступили сльози.

— Оскаре, ленсман забере вас. Ви самі казали, що він не вірить волоцюгам. А ще як ви зчините бучу, то…

Він замовк. Він не міг собі уявити, що буде, коли Оскар зчинить бучу.

Оскар теж не міг собі цього уявити. Його лють раптом ущухла. Він стояв з опущеними руками і вже здавався тільки засмученим і стурбованим.

— Ні, ти правду кажеш: якщо я піду до ленсмана, то мені клямка. Якщо я почну переконувати його, що то Лів і Ліандер пограбували стару, він тільки зарегоче так, Що аж дістане гикавку.

— А та проява брехатиме далі, — сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

— Авжеж, бо пані Гедберг така хвора, що не зможе й слова сказати на мою оборону. Ні, якщо я піду до ленсмана, мені буде клямка.

Він схопив Расмуса за руку.

— Швидше тікаймо звідси, поки ще не пізно! Він квапливо потяг хлопця за собою вулицями.

— Аби тільки справді не було вже пізно, — мурмотів він.

Бо, мабуть, не так легко буде вибратися з містечка, де тепер кожен зверне увагу на волоцюгу з гармонією.

Та їм пощастило. Вони йшли бічними, безлюдними вуличками, обережно й швидко обминули всі рогатки, і ось уже перед ними простягся гостинець зі своїм пустельним привіллям.

— Ми тікаємо, наче пара подвійних убивць, — сказав Оскар, коли нарешті розтулив рота.

Расмус сповільнив ходу. Він був такий засапаний, що насилу спромігся сказати:

— А ви ж якраз зовсім невинні, Оскаре!

— Невинний, як наречена!

— І я також, — додав Расмус.

— Ти також, — погодився Оскар.

Він обернувся й сердито глянув на лихе містечко, червоні дахи якого тонули в літній зелені.

— Ніневія! Добре, що ми знов на дорозі.

Расмус від щирого серця погодився з ним. На дорозі не було ні грабіжників, ні бандитів, тут панував спокій, над канавами обабіч неї цвіли буркун і бутень, а з лук котився гарний солодкий запах конюшини. Сонце зникло, повітря було непорушне, ніби перед дощем. По небу статечно, мов кораблі на морі, пливли сірі купчасті хмари, а під ними в’юнилася дорога, порожня й самітна, скільки око сягало. Ген на обрії, де земля зустрічалася з хмарами, вона напевне вела просто в небо.

— Куди ми тепер ідемо? — спитав Расмус.

— У таке місце, де зможемо сховатися, — відповів Оскар. — Я певен, що такого ти ніколи не бачив.