Расмус-волоцюга

Розділ чотирнадцятий

Другого дня Расмус прокинувся рано. Він відчував, що ще дуже рано, бо сонце, яке пробивалося крізь блакитні завіси, було червонясте, а звуки в домі — ранкові. Хтось у кухні вибирав попіл із плити, хтось молов каву.

Він сонними очима озирнувся по кімнатці. Вона справді була охайна, а в такому м’якому ліжку він зроду не спав.

У кухні почулася хода: туди напевне зайшли його нові батько й мати. Він спробував уявити собі, як вони виглядають, ці господарі Кам’яного хутора, і пригадав, що обличчя в них лагідні, саме про таких батька й матір він часто мріяв у притулку. Так, сталося велике диво… Він отримав власну домівку і власних батька й матір.

То чому ж він не радів? Чому відчував дивний смуток? Що більше з Расмуса спадав сон, то більшав його смуток, і нарешті він відчув, що за ці дні, відколи утік з притулку, не був іще такий нещасний, як тепер. Щось дивне здавило йому серце, щось таке важке, ніби він ось-ось мав померти від нього. Расмус спробував думати про цуценят, яких мав сьогодні побачити, та з таким тягарем на серці не міг зосередитись на них.

Оскар! Це за Оскаром Расмус тужив так, що йому стискало груди, і на той біль була тільки одна рада: треба застати Оскара, треба побалакати з ним, попросити його, палко попросити, щоб він дозволив йому й далі мандрувати з ним.

Але, мабуть, уже пізно. Оскар, певне, вже пішов. Расмус немов бачив, як він іде сам ген на дорозі, залитий промінням ранкового сонця. О, він цього не переживе, але вже пізно!

Стиха застогнавши, Расмус вискочив з ліжка й почав одягатися. Він так квапився і був такий нещасний, що в нього нічого не виходило, руки тремтіли, він не міг застібнути сорочку, не міг надягти штанів.

Коли він уже був готовий, двері відчинилися, і зайшла пані Нільсон — ох, чого вона нагодилася саме тепер, коли немає часу на довгі пояснення!

— Я тільки хочу щось сказати Оскарові, — промурмотів Расмус і шаснув повз господиню.

— Мабуть, Оскара вже нема! — гукнула вона йому вслід. — Я бачила, як він виходив із горища півгодини тому.

Сльози затуманювали Расмусові очі, коли він біг сходами вниз і далі подвір’ям. Він розумів, що Оскар пішов, але мусив сам побачити, що це правда. Мусив переконатися, що вже немає ніякої надії. Мов навіжений, здолав подвір’я і вискочив на місток, де востаннє бачив Оскара вчора ввечері. Насилу відчинивши важкі двері, він зайшов на горище. Після яскравого сонячного світла там було зовсім темно. Він нічого не бачив, тільки гукав:

— Оскаре! Оскаре!

Відповіді не було, і Расмус захлипав. Очі його вже звикли до темряви, і він зазирнув у кожен закуток. На хуторі ще не почали звозити сіна, й горище здавалося порожнім, як пустеля. Оскара там не було.

Расмус застогнав. Йому стало так тяжко на серці, що він не зміг стриматися. То був жалісний, розпачливий стогін. Він прихилився лобом до стіни й заридав, навіть не пробуючи стриматися.

Враз він почув, що позад нього відчинилися двері, — це пані Нільсон прийшла по нього якраз тоді, коли він хотів, щоб його не чіпали. Господиня не повинна чути, що він плаче. Расмус спробував опанувати себе, але дарма. Він аж тремтів з плачу. Йому стало соромно, і він, затуливши обличчя руками, прихилився до стіни. Сльози текли йому крізь пальці.

— Ото мені жалібна пісня зранку, — почув він голос позад себе.

Але голос не пані Нільсон, а… Оскарів! У дверях стояв Оскар!

Расмус наосліп кинувся до нього й міцно вчепився йому в руку.

— Оскаре, я хочу до вас, дозвольте мені бути з вами!

— Ну, ну, ну, — мовив Оскар. — Давай сядемо на сонечку й побалакаємо про це.

Він вивів Расмуса надвір, і вони посідали на містку спиною до дверей горища. Оскар обняв його рукою.

— Дивись, Расмусе, — показав він навколо. — Дивись, у якій гарній садибі ти мешкатимеш. Зараз везтимуть молоко до молочарні, і ти зможеш також поїхати з ними, а потім, коли повернешся, підеш поглянути на цуценят і трохи побалакаєш зі своїми матір’ю і батьком.

— Я хочу бути з вами, Оскаре, — схлипуючи, сказав Расмус.

— Побалакаєш зі своїми власними матір’ю і батьком, подумай про це, — наголосив Оскар. — Ти їх так довго шукав.

— Але я краще хочу бути з вами й мандрувати дорогами. Ви не могли б стати моїм батьком?

Оскар ніби аж розсердився.

— Волоцюзі стати батьком — на що це схоже? Ти хочеш мати за батька волоцюгу?

— Такого волоцюгу, як ви, хочу, — промурмотів Расмус.

— Але ж ти весь час казав, що хочеш опинитися в когось гарного і багатого.

Расмус обернувся і похмуро зміряв Оскара очима.

— По-моєму, якраз ви і є гарні.

Тоді Оскар засміявся.

— Авжеж, я гарний, як наречена. І багатий. Ленсман дав мені десять крон, отже, я багатий.

— Коли мандруєш дорогами, не треба багато грошей, промурмотів Расмус. — І нічого, якщо взимку виростуть на ногах мозолі, я однаково піду з вами мандрувати, любий Оскаре…

Він не зміг доказати, бо знов заплакав. Оскар довго мовчав, потім поплескав Расмуса по плечі й задумливо мовив:

— Нехай буде так, як ти хочеш. Що сталось, те сталось, сказала баба, коли дід повісився. Що ж, нехай буде так, як ти хочеш.

Расмус зітхнув, глибоко, полегшено зітхнув. І поступово на його заплаканому обличчі з’явилася усмішка. Він смикнув Оскара за рукав.

— Ну, то вирушаймо в дорогу.

— Ні, спершу тобі треба піти й сказати пані Нільсон, що ти передумав.

Расмус злякано глянув на нього.

— Справді треба? Може б, ви…

— Ні, синку, це ти повинен зробити сам.

Нелегко було піти й сказати господарям, що ти не хочеш мати їх за батьків. А для такого несміливого хлопчика тим більше. Та Расмус ладен був витримати що завгодно, аби тільки мандрувати з Оскаром.

Він підійшов до помпи біля стайні і змив з обличчя всі сліди сліз. Тоді помахав рукою Оскарові, щоб підбадьорити себе, й рішуче подався в кухню.

Він застав там обох, і господаря, і господиню, вони сиділи за столом і снідали. Расмус став біля порога, як звичайно волоцюги. Він весь тремтів, адже зараз доведеться пояснювати їм усе. Що вони скажуть, чи дуже розгніваються на нього?

— Я хочу краще лишитися з Оскаром, — промурмотів Расмус.

Якусь мить у кухні стояла тиша, тоді пані Нільсон сказала:

— Сідай снідати, а ми послухаємо, чому ти хочеш краще лишитися з Оскаром.

Расмус довго не зважувався відповісти, та нарешті тихо сказав:

— Я більше звик до нього.

Пані Нільсон хотіла посадовити його до столу, але він опирався. Він випростав ноги і пручався, мов норовистий цапок, боячись, що вони не захочуть пустити його з Оскаром.

— Треба попоїсти, якщо ти хочеш іти в мандри, — сказав господар і засміявся.

— Краще швидше попоїж, адже Оскар чекає, — додала пані Нільсон.

З їхніх слів наче не виходило, що вони мають намір затримати його силоміць. Він перестав опиратися і дав себе притягти до столу. Він обережно сів у найдальшому кінці й винувато глянув на господарів, що мали стати його батьками.

— Отже, нам не буде кому допомагати біля цуценят, — сказала пані Нільсон.

Расмус опустив очі і знов промурмотів:

— Я хочу краще бути з Оскаром. Господиня погладила його по щоці.

— Не журися, — мовила вона. — В нас нема іншої ради, як поїхати до Вестергаги й пошукати собі іншого помічника.

Расмус раптом пожвавішав, його несміливість де й ділася.

— Я знаю, кого вам треба взяти! — вигукнув він. — Візьміть Гуннара! В нього чуб також рівний, але все інше гарне. Він найкращий. Я знаю всіх хлопців у притулку і знаю, що Гуннар найкращий.

— А він не захоче волочитися по дорогах? — трохи сердито спитав господар.

— Ні, йому аби сидіти біля худоби. Він страх як любить її. І не лається, лаються Великий Петер, і Еміль, і майже всі. А Гуннар найкращий.

— Можна поїхати й поглянути на твого Гуннара, якщо він такий гарний, — сказала пані Нільсон, підсовуючи йому повну тарілку каші.

Потім, коли Расмус зібрався йти, він урочисто попрощався з господарями за руку. Дивлячись на пані Нільсон великими, поважними очима, він благально сказав:

— Не беріть кучерявої дівчини. Гуннар найкращий.

Уночі випав дощ. І хоч уранці вигодинилось, дорога, на яку вони вийшли, була мокра. Оскар переступав калюжі своїми довгими ногами, а Расмус ішов просто по них, аж бризки летіли.

— Моїм ногам так приємно, — сказав він, побачивши між пальцями налиплу глину. — Та й усьому моєму тілові приємно.

Оскар засміявся.

— Атож, приємно відчувати, що ти спекався великої садиби з кіньми, з худобою і з усім тим багатством.

Расмус задоволено побрів новою калюжею.

— Знаєте, що я думаю, Оскаре?

— Не знаю, але напевне щось не дуже мудре.

— Я думаю, що як отак волочишся дорогами, то володієш геть усім, що бачиш.

— Авжеж, і в такому разі ти нічого не втратив. Не втратив, бо володієш усім цим, — мовив Оскар, обводячи рукою краєвид, що, обмитий дощем, розкинувся перед ними в сонячному промінні.

Він на мить зупинився і озирнувся навколо.

— Боже святий, як тут скрізь зелено й гарно! Не диво, що людину так тягне мандрувати.

Расмус бадьоро чимчикував поряд із ним.

— І все тут наше. Берези наші, і ставок наш, і лука наша, і всі квітки, і дорога наша, і калюжі наші.

— Калюжі твої, — мовив Оскар. — Досить того, що я забрів в одну, краще б і ту був обминув.

— Але хати не наші, — повів далі Расмус. — Бо в них скрізь мешкають якісь люди.

— На це можна не зважати, — відповів Оскар. — Хати також наші, принаймні одна буде наша.

Расмус споважнів і тужним поглядом обвів сірі хатини орендарів, повз які вони проходили.

— Авжеж, одна "хата нам із вами не завадила б, — сказав він і легенько зітхнув. — Де б ми змогли оселитися взимку й не натирати на ногах мозолів.

— Ох-ох-ох, — зітхнув і собі Оскар.

Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.

Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.

Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість. Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало зелений мох на землі й рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день.

— Ми йдемо лісами Кам’яного хутора, — сказав Оскар. — Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді.

— Але я хочу краще бути з вами, — відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.

Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий — одне слово, волоцюга з голови до п’ят.

— То я скажу тобі одну річ, — мовив Оскар. — Я також хочу бути з тобою.

Расмус почервонів і промовчав. Це вперше Оскар сказав, що хоче бути з ним. Тілові його стало ще приємніше, він брів калюжами й відчував, що здатен пройти скільки завгодно миль.

Скоро ліс скінчився, і дорога лагідними закрутами почала спускатися до озера. На березі озера була розташована орендарська садиба — така сама сіра хатина, як усі інші, з кількома яблунями на подвір’ї і поганенькою огорожею навколо.

Оскар зупинився біля воріт.

— Авжеж, ми й хатами володіємо. Тільки треба на якійсь спинитися. Десь на такій, як ця. Давай вирішимо, що вона наша.

Він відчинив ворота. Расмус засміявся.

— Які ви смішні, Оскаре! Невже ми тут співатимемо?

— Ні, думаю, що тут нам навряд чи доведеться співати.

Проте він пішов до хати, і Расмус подався за ним.

Аж тепер він побачив, що на подвір’ї стоїть жінка й розвішує білизну. Вона стояла до них спиною і розвішувала рушники та іншу білизну на мотузці, натягненій між двома яблунями.

— Мартіно, — сказав Оскар.

Жінка обернулася. В неї було широке обличчя з грубими рисами, що прибрало сердитого виразу, коли жінка побачила Оскара.

— Ага ти з’явився, — сказала вона.

Расмус спинився на кілька кроків від них. Видно, Оскар, знав цю жінку, проте вона була аж ніяк не ласкава до нього, просто-таки сердита. Аж ось вона показала на Расмуса і спитала:

— Кого це ти привів із собою?

Оскар підбадьорливо глянув на Расмуса.

— А це я, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця. Але він такий малий, що майже непомітний. Звати його…

Жінка й далі була сердита, і Расмус нетерпляче чекав, коли вже вони з Оскаром підуть звідси.

— Як ти тут жила, поки мене не було? — боязко спитав Оскар.

— А як тобі здається? — відповіла жінка. — Тяжко працювала, боролася зі злиднями і скрутою, а тобі лише одне на думці: піти собі й волочитися десь дорогами.

— Ти дуже сердита на мене, Мартіно? — покірно спитав Оскар.

— А сердита, — відповіла жінка. — Така сердита, що оце кинулася б на тебе з кулаками…

Вона замовкла. А тоді зробила щось зовсім несподіване. Обняла Оскара за шию і, сміючись, сказала:

— Так, я сердита. Але, господи святий, яка я рада, що ти знов удома!

Расмус стояв спантеличений і нічогісінько не розумів. Невже Оскар тут мешкав? Невже справді було таке місце, де він мешкав? Він зроду не сподівався такого. Оскар мандрував собі день за днем, і влітку, і взимку. Оскар ніде не мешкав. Але якщо це все-таки його домівка, то хто така Мартіна? Може, він одружений з цією жінкою? Расмус стояв біля яблуні й намагався стулити все це докупи. З його серця зникло радісне почуття. Він раптом став дуже самітний.

Оскар і Мартіна стоять собі, дивляться одне на одне й пересміхаються. Так, ніби Расмуса й нема поряд. Вони забули про нього.

Раптом Мартіна кинула Оскара й підійшла до Расмуса. Вона стала перед ним, узявши руки в боки, велика, широка в плечах, майже як Оскар. Вираз обличчя в неї тепер був ласкавий, веселий і хитруватий. Вона сміялася з Расмуса, але добрим сміхом, так, немов бачила в ньому щось кумедне.

— Отже, ти, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця, Оскаре, — мовила Мартіна, розглядаючи Расмуса з ніг до голови.

— Так, чудного хлопця — уяви собі, він хоче мати за батька волоцюгу. Воліє, щоб його батьком був я, а не Нільсон із Кам’яного хутора. Що ти на це скажеш?

— Якщо хлопець хоче тебе за батька, то він не дуже мудрий, — відповіла Мартіна.

— Так, щира правда. Та якщо ти станеш йому за матір, він не знатиме лиха.

— Це для мене велика несподіванка, — мовила Мартіна. — Зрештою, твої шаленства, Оскаре, завжди несподівані. А що, в хлопця немає батьків?

— Ні, тільки ти і я, інших немає.

Мартіна взяла Расмуса за підборіддя, підвела його обличчя так, щоб можна було глянути йому в очі, й довго, прискіпливо дивилася в них.

— Ти хочеш лишитися в нас? Хочеш?

І Расмус тієї миті відчув, що хоче саме цього. Хоче мешкати в Оскара й Мартіни в сірій хатині біля озера. Оскар і Мартіна не гарні й не багаті, в Мартіни немає блакитного капелюшка з перами, та однаково він хоче мешкати в них.

— А ви хіба хотіли б мати хлопця з рівним чубом? — несміливо спитав він.

Мартіна обняла його, і він відчув на собі її руки. Ніхто його не обіймав відтоді, як йому стріляло у вусі й він сидів на колінах у панни Шуліки. Руки в Мартіни були тверді й дужі, але якісь приємні, навіть приємніші, ніж у панни Шуліки.

— Чи я хотіла б мати хлопця з рівним чубом? — перепитала, сміючись, Мартіна. — Уяви собі, що так. Не хочу кучерявої дитини, коли в мене самої коси рівні, як дріт. Досить із мене в родині одного кучерявого, — додала вона і скоса глянула на Оскара.

— Нам або потрібен хлопчик з рівним чубом, або не треба ніякого, — мовив Оскар. — Ми з Мартіною завжди так казали.

Очі в Расмуса спалахнули, і все обличчя засяяло.

— Расмусе, — мовив Оскар, — ти бачиш цього котиська?

Расмус прискочив до Оскара, сів біля нього на поріг, погладив кошеня, потім узяв його на руки й пригорнув до себе.

— Воно таке саме, як мені снилося, — мовив він.

— Оце й буде твоє кошеня, — сказав Оскар. — Уяви собі, Мартіно, ми з Расмусом склали пісеньку про кошеня, що їсть бульбу з оселедцем.

— Бульба й оселедці в мене якраз стоять на плиті, хочете? — спитала Мартіна.

Оскар кивнув головою.

— Звичайно, хочемо, — мовив він, а тоді на весь голос заспівав: — «Бо хоч вір, хоч не вір, кошеня — такий звір, що їсть саме бульбу з оселедцем».

Потім обняв Расмуса за шию і сказав:

— Ну, заходьмо.

Може, Расмус колись народився в такій сірій орендарській хатині, може, перше, що він побачив у житті, й була така вбога кухня з чистою, вишуруваною підлогою, розсувною канапою, складаним столом і калачиками на вікнах? Може, саме тому він відчув себе так, ніби прийшов додому, коли переступив високий поріг, стоптаний багатьма ногами?

Він сидів з Оскаром і Мартіною біля столу і їв бульбу з оселедцем. На серці в нього було тепло, адже він прийшов додому. Мартіна жваво балакала й голосно сміялася, ніхто б не повірив, що це була та сама жінка, яка спершу мала такий сердитий вигляд. Біля неї просто не можна було ніяковіти, бо вона розмовляла з тобою, хотів ти цього чи ні. Але не так, як інколи з тобою розмовляють дорослі люди — аби тільки показати свою чемність. Мартіна розмовляла з тобою тому, що сама вважала ту розмову приємною.

— Який жах, — мовила вона, коли Оскар із Расмусом розповіли їй про Ліва й Ліандера. — Хотіла б я поговорити з тими негідниками.

— Ну, вони своє отримають, — сказав Оскар. — Але я знаю, з ким тобі треба поговорити. Доведеться тобі піти в управу і сказати, що Расмус лишиться в нас. Я не вмію розмовляти з урядовцями, то мені дарма й іти туди, бо вони тільки спитали б: «Що ти, Оскаре, робив у четвер?»

— Я б також хотіла знати це, — мовила Мартіна. — Мені цікаво, що ти робив у четвер, коли я до одинадцятої години вечора гнула спину у священиковій пральні.

І, нарізаючи їм хліба й накладаючи оселедців, Мартіна почала жалітися на свою долю. Мовляв, дуже важко жити на світі, коли в тебе чоловік — такий ледар, як Оскар.

— Розумієш, Расмусе, як у мене стає на душі, коли я прокидаюся вранці і ні з того ні з цього бачу, що Оскара нема, лише в кухні лежить записка: «Я знов подався в мандри». Лише папірець із повідомленням, що він «знов подався в мандри». Що ти на це скажеш?

Не видно було, щоб Оскар ображався. Він їв усмак бульбу з оселедцем і задоволено проказував:

— Лай мене, Мартіно, лай дужче.

— Не знаю, що ще придумати, коли я вже сказала «ледар», — відповіла Мартіна.

Расмус узявся захищати Оскара.

— Оскар не справжній ледар. Він сказав мені, що не хоче працювати день у день. Зате коли хоче працювати, то йому нема спину.

Мартіна кивнула головою.

— Так, це правда. Знаєш, Оскаре, що недавно сказав Нільсон із Кам’яного хутора? Сказав: «Оскар — мій найкращий орендар, якщо тільки він хоче працювати».

— Саме тепер я хочу працювати, — відповів Оскар. — І проситиму бога, щоб він відібрав у мене потяг до мандрів, а натомість дав трохи запалу до орендарської праці. — Він глянув на Расмуса й хитро додав: — Хоч другого літа ми з Расмусом зробимо один тур.

Расмус глянув на нього захопленими очима. Як гарно мати за батька волоцюгу, як гарно мати за батька справжню божу зозулю!

— Один день ми побудемо всі вдома. Ти полагодиш огорожу й підгорнеш картоплю. А післязавтра підеш на Кам’яний хутір возити сіно.

Оскар кивнув головою.

— Так, я вже знаю, Нільсон казав мені. Але завтра ми з Расмусом раненько підемо вудити окунів. У мене є на озері старий дуб, ми його візьмемо й попливемо туди, де водяться окуні. Ти любиш ловити рибу?

— Я ще ніколи не ловив її, — признався Расмус.

— Ну, то вже пора спробувати, — сказав Оскар. Так, гарно мати за батька волоцюгу. І за матір Марті.

І взагалі гарно мати батька й матір, він же казав Гуннарові, що сам піде й пошукає, чи хтось не захоче взяти його.

Гуннар! Расмуса немов блискавка вдарила. Навіть шматок оселедця застряг йому в горлі від несподіваної думки.

Якщо Гуннар справді опиниться на Кам’яному хуторі то це ж буде хтозна-як добре — тоді він зможе бачитись з ним. Через ліс туди не більше як півмилі, він зможе піти з Оскаром, коли той працюватиме на хуторі. Зможе поглянути на Гуннарових цуценят. І, мабуть, Гунна{ зможе часом вудити з ними окунів.

— Авжеж, — сказав Оскар, коли Расмус спитав його про це. — Нехай Гуннар приходить і вудить з нами окунів.

— І подивиться на моє кошеня, — сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

Авжеж, нехай подивиться й на твоє кошеня. Рас мус не міг усидіти на одному місці. Хіба всидиш, коли тебе переповнює щастя?

— А знаєте, у Вестергазькому притулку не можна було мати нічого живого, крім вошей у голові.

Мартіна засміялася.

— І тут вошей не можна мати. До речі, ви брудні, як поросята. Ану гайда до озера купатися.

Оскар зітхнув.

— Починається, — сказав він.

Расмус вибіг надвір. Як добре, що тут є й озеро… Це був день дивовиж, нечуваних дивовиж.

Він зупинився за порогом і почекав на Оскара. Он на сонечку спить його кошеня. Так, це день дивовиж! Він отримав і озеро, і кошеня, і батька, і матір. Він має домівку. Ця домівка — сіра стара хатина. Колоди, з яких вона збудована, від старості і вжитку аж блищать, наче шовк.

Він несміливо погладив грубі колоди. Маленькою брудною рукою погладив хату, що стала його домівкою.