Расмус-волоцюга

Розділ сьомий

Расмус опинився в гардеробі, невеличкій кімнатці, заповненій різним одягом. На полиці стояли опудала папуг. Цікаво було б на них роздивитися, але не тепер. Тепер йому було не до папуг.

Він зупинився перед дверима з гардероба. Чи безпечно їх відчиняти? Що там за ними?

Поволі, по сантиметрові, Расмус почав прочиняти двері, бо знав, що навіть найменше рипіння могло зрадити його, тож минула ціла вічність, поки він прочинив двері настільки, щоб можна було прослизнути крізь них.

Після цього він знов завмер, затамувавши подих. Він прислухався, боячись навіть поворухнутися, тільки його сторожкі очі обстежували кімнату, в якій він опинився.

Вона була гарно вмебльована. Тут стояла гарна квітчаста канапа, на стіні тихо, але чітко цокали старовинні дзиґарі, а посередині в горшку росла пальма. І звідси справді вели сходи до нижніх кімнат.

Расмус почув знизу здавлений крик, що вжахнув його. Серце в нього закалатало в грудях. Але це не могло його спинити. Він мусив досягти сходів і поглянути, що за страхіття відбуваються внизу.

А тим часом він прислухався, чи не почує ще чогось. І те, що чув, було дуже неприємне. Хтось унизу безнадійно, розпачливо плакав, а хтось швидко ходив по кімнаті. Все це наганяло на Расмуса страх. У проміжках між тими звуками западала тиша, і тоді він чув лише глухе цокання дзиґарів позад себе, що здавалося йому майже таким самим неприємним.

Крок за кроком Расмус підкрадався до сходів. Він спершу пробував кожну мостину, чи вона не рипить, і аж тоді ставав на неї. Коли внизу западала тиша, він завмирав на місці й боявся навіть дихнути, але спритно використовував кожне гупання і гомін унизу, що могли заглушити його власні скрадливі кроки. Ось близько й сходи. Він ліг на підлогу і далі вже плазом підліз до поруччя.

Він розрахував добре. З цього місця було дуже зручно стежити за всім.

Расмус бачив не цілу кімнату, проте пані Гедберг, що й досі сиділа в кріслі, йому було видно. Це вона плакала. Анна-Стіна стояла біля неї і заспокійливо гладила її по руці. І там… із того кутка, якого не видно було Расмусові, вийшов чоловік… навіть два чоловіки, — господи, та це ж два замасковані грабіжники! Так, обличчя в обох затуляли чорні маски, і на одному були ті черевики, що перед тим витикалися з-під завіси.

Ззаду зашурхотіли дзиґарі, і з ляку Расмус аж змокрів, поки збагнув, що вони просто мають зараз вибити годину. Почулося десять важких ударів. Расмусові майже здавалося, що це він зчиняє такий галас: він боявся, що ті замасковані чоловіки підіймуться сходами і втихомирять і його, і дзиґарі.

— Ні, ні, шафку не чіпайте!

Це внизу голосила пані Гедберг. Їй ніхто не відповів. Чоловік біля шафки, той, що був у ясних черевиках, заходився висовувати шухляди й мовчки, безцеремонно порпатися в них.

Тієї миті Расмус відчув, що біля нього хтось рухається. Господи боже, хтось підійшов до нього ззаду! Він так перелякався, що мало не крикнув, мало не помер. Аж виявилося, що то чорне кошеня терлось об його ноги. Расмусові завжди страшенно подобалися кошенята. Але не тепер. Тепер він не хотів, щоб та мала чорна біда терлася об нього й мурчала. Він спробував прогнати кошеня, легенько відштовхнув його, голою ступнею, але воно вперто поверну лося назад. Воно було раде, що може об когось потертись і біля когось помурчати. Кошеня легенько стрибнуло й знов опинилося біля Расмуса, цього разу біля його обличчя Воно почало тертися об прохолодні хлопцеві щоки, крутитися в нього перед очима, ще задоволеніше замурчало і попало хвостиком просто Расмусові у вухо.

Расмуса охопив відчай. Дивно, як кошеня не розуміє що в домі відбувається щось страшне й небезпечне, а мурчить собі далі, хоч його годувальниця внизу плаче і тремтить зі страху! Расмус спіймав кошеня і відштовхнув його цього разу трохи дужче, ніж перше. Воно посунулось по підлозі, принишкло на тому місці, де спинилося, тоді обернулось і, задерши вгору хвостика, відійшло геть. Видно, зрозуміло, що нема в кого запобігати ласки. Пані Гедберг іще дужче заголосила.

— Тільки не намисто! — благально вигукнула вона. — Беріть усе, тільки лишіть намисто! Я бережу його для дочки з Америки!

Чоловік біля шафки спокійно розглядав намисто й золотий ланцюжок. Так, наче й не чув пані Гедберг. Потім сховав намисто до кишені й заходився шукати далі. Другий стояв біля дверей. Тепер Расмус помітив, що він тримав у руках пістолет, спрямований на пані Гедберг і Анну-Стіну. Такого страхіття йому зроду не доводилося бачити. З відчаю він міцно вчепився руками в стовпчик поруччя.

І тоді сталося несподіване. Від поруччя відірвався клапоть дерев’яної лиштви. Тобто він був відірваний уже давно, ще до Расмусового народження, але не відпадав, а спокійно тримався на своєму місці. Тримався аж досі, до цієї злощасної миті, коли Расмус випадково штовхнув його. Лиштва торохнула об підлогу якраз позад чоловіка біля шафки.

Він швидко обернувся й також витяг пістолета.

— Хто там є нагорі? — крикнув він так гостро, наче ляснув батогом.

«Я пропав, — у відчаї подумав Расмус. — Оскаре, рятуйте!»

— Нагорі немає нікого, — відповіла Анна-Стіна.

— Ти вважаєш, що лиштви падають самі собою? А по-моєму, такого не буває.

Тримаючи пістолета напоготові, чоловік почав поволі, обережно підійматися сходами.

Не тямлячись зі страху, Расмус поплазував назад, а почувши на сходах кроки, блискавично шаснув за квітчасту канапу. З усіх хованок, у які він ховався протягом свого життя, ця була найгірша. Канапа виявилась дуже поганим сховком, але іншого тут не було. І не було часу його шукати.

Расмусові залишалося тільки тихенько лежати й дослухатись до кроків, що наближалися сюди.

Він чув кожен крок, і йому здавалося, що на світі не було гіршого звуку. На коротку мить стало тихо, грабіжник спинився, прикидаючи, звідки можна чекати нападу, якщо нагорі є якийсь супротивник.

Ох, супротивник не був готовий до нападу! Він лежав за канапою і палко бажав опинитись якнайдалі звідти, бажав, щоб він був ніколи сюди не заходив, щоб з’явився Оскар і врятував його.

Але тепер навіть Оскар не міг йому допомогти.

Ось знов почулася та неприємна хода. Дедалі ближче… ось… ось вона вже так близько, що Расмус бачить ті гидотні ясні черевики з чорною облямівкою біля підошви… Пробі, рятуйте! І порятунок прийшов із того боку, з якого Расмус не сподівався.

Чорне кошеня якийсь час гралося важкою завісою на вікнах, що звабливо ворушилася від протягу. Кошеняті не дозволяли чіплятися за завісу пазурами, але ж то була дуже гарна розвага, кошеня любило її. Зненацька воно помітило поряд хлопчикові босі ноги, на яких зі страху ворушилися пальці. Це було ще краще, ніж завіса. Кошеня з запалом налетіло на свою жертву. Воно вп’яло в палець гострі пазурі, почало шарпати його й кусати, уявляючи собі, що то миша. Невже хлопчик не розуміє, яка це весела розвага?

Ні, Расмус не розумів цього. Бо він безцеремонно вхопив бідолашного пустуна і шпурнув ним наосліп так, що той упав просто під ноги чоловікові, який піднявся нагору. Але чоловік також не хотів гратися. Не встигло кошеня ще й принюхатись до нього, як він подався вниз, тільки сказав бридким голосом:

— Клятий котисько!

Расмус лишився лежати за канапою. Серце в нього гучно стукотіло. З усіх земних тварин найкращий кіт, а з усіх котів найкраще це чорне кошеня! Воно врятувало його. Той дурний грабіжник подумав, що то «клятий котисько» відірвав лиштву. Ох, як добре, що він так подумав!

Расмус іще не зважувався покинути свій сховок, проте нашорошив вуха й пильно прислухався, що діялось унизу. Пані Гедберг уже не плакала, бо не чути було жодного жалібного звуку. Натомість до нього долинув зляканий голос Анни-Стіни:

— Господи, стара, мабуть, померла! Адже вона була хвора. Гільдінгу, що мені робити?

— Це вже твій клопіт.

Їй відповів той у черевиках. Расмус зроду не чув такого холодного, як крига, жорстокого голосу.

А сама Анна-Стіна! Оскар добре сказав, що вона проява. Виходить, вона в спілці з грабіжниками!

— Гільдінгу, я подзвоню лікареві! — сказала Анна-Стіна.

Тепер вона вже була справді перелякана.

— Нічого не роби, — відповів той самий жорстокий голос. — До того ж я перерізав кабель.

— Але ж пані Гедберг помирає! — крикнула Анна-Стіна.

— Годі! Затям собі: до вечора тобі не можна кликати ні лікаря, ні ленсмана!

— А як я їм поясню…

— Скажеш, що стара була дуже хвора, і ти боялася залишити її саму.

— Мені страшно, — сказала Анна-Стіна. — Я не хочу вплутуватися в це.

Ото дурепа, подумав Расмус. Вона аж тепер так каже! Які бувають погані люди. Расмус мав добре серце й дуже вболівав за пані Гедберг. Ох, якби він був дужий, найдужчий у світі, то схопив би цих негідників за карк, а не лежав би принишклий, як миша.

Грабіжники внизу заквапились і похапцем попрощалися. Хряснули двері, і коли та дурепа Анна-Стіна залишилася сама, Расмус почув її голос:

— Люба пані, прокиньтеся! Прокиньтеся, голубко!

У Расмуса аж ніс побілів, як він за кілька хвилин спустився до Оскара.

— Нарешті, — сказав той, — нарешті… Расмус перебив його.

— Ви їх бачили? — схвильовано прошепотів він. — Бачили тих чоловіків?

Оскар похитав головою.

— Не бачив нікого, відколи ти заліз у віконце. Ох як я натремтівся!

— То ви їх не бачили, — розчаровано мовив Расмус. Адже Оскар міг стежити з-за рогу будинку, і тоді б, мабуть, побачив грабіжників без масок.

— Ви мали стояти на чатах, — сказав Расмус. — Що ви робили?

— Що робив? Тремтів, — із притиском відповів Оскар.