Расмус-волоцюга

Розділ одинадцятий

Він знов був у притулку, зараз прийде панна Шуліка й загадає йому нарвати кропиви. Бо його збудило куряче сокоріння, знайоме, безглузде сокоріння дурних курок, на яких він так лютував.

Расмус обережно розплющив очі. Атож, біля нього щось дзьобали дві старі курки. Але не білі вестергазькі леггорни, а якісь дрібні й строкаті. І лежав він на підлозі в незнайомій кімнаті. В ній була відкрита піч, а перед піччю сидів Оскар і пив каву разом із маленькою сивою бабусею в смугастому фартусі. Вони наливали кави в блюдця, дмухали на неї, пили й балакали.

— Так, шкода мені тебе, вічно ти волочишся дорогами, — лагідно мовила стара. — І однаково не попадеш до раю.

— Е, ви, Манюня Саро, все плутаєте, — відповів Оскар. — Думаєте, що самі попадете до раю тому, що вічно сидите вдома й тримаєтесь за свою піч? Вам також може не пощастити.

Стара засунула шматочок цукру в беззубий рот і розважно кивнула головою.

— Побачиш, — мовила вона. — Побачиш, як воно буде. Расмус ворухнувся. Хотів, щоб Оскар помітив, що він прокинувся. Проте перша помітила його стара жінка.

— Може, й ти хочеш чашку кави? — спитала вона, глянувши на нього добрими щирими очима. — Чашку кави і шматок хліба. Тобі треба ще не один буханець з’їсти, поки ти виростеш.

Оскар засміявся.

— Скажу вам, Манюня Саро, що він молодець. Що правда, те правда. Але трохи хліба йому не завадить.

І зненацька Расмус усе згадав. Згадав, як добре він тримався цілу довгу ніч, у нього й досі через це все боліло.

Але він не міг згадати, як опинився в кімнаті Манюньої Сари. Йому тільки невиразно мрілося, що Оскар ніс його на руках і що над ними літали й кричали чайки.

Він озирнувся по кімнаті, по якій походжали кури так, наче мали її за своє житло. То була вбога, забита мотлохом, брудна кімната, але як приємно було в ній лежати! Бо на жару стояв триногий кавник, а біля нього сидів Оскар і спокійно сміявся.

Манюня Сара подала Расмусові кави в блакитному кухлику без вушка. Потім узяла ножа й відрізала велику скибку житнього хліба.

— Масла дістанеш іншим разом, бо в мене його немає.

Расмус узяв скибку. Хліб був глевкий, із темним закальцем, але Расмусові подобався й такий хліб, аби був. Він умочав його в каву і їв з великим смаком.

— Манюня Сара добра до волоцюг, — сказав Оскар. — А тому напевне попаде до раю.

Стара кивнула головою.

— Хоч тепер головне ленсман, — повів далі Оскар. — Добре було б, якби ви якнайшвидше пішли до нього з листом.

Манюня Сара заклопотано почухала потилицю. Її голова скидалася на моташку білої вовни.

— Але розмовляти з ним я не буду, — боязко мовила і вона. — І словом не озвуся. Тільки віддам листа й піду. ’» А то він почне вимагати, щоб я перебиралася до притулку для старих.

Оскар заспокійливо поплескав її по плечі.

— Не озивайтеся і словом. Тільки віддайте листа, та й годі. Принаймні буде якась надія.

Та Манюню Сару його слова, здавалося, не заспокоїли. Вона була мов дитина, що боялася якоїсь невідомої небезпеки.

— Мені не хочеться йти. Але піду, бо треба бути доброю до бідних, каже священик. А ти бідний.

Оскар засміявся, йому вочевидь сподобалося, що він бідний.

— Ох-ох-ох, Манюня Саро, до мене треба бути доброю. Бо я бідний, як церковна миша.

Манюня Сара заклопотано похитала головою.

— Мені спершу треба нагодувати курей, — мовила вона.

— Ох-ох-ох, будьте добрі й до курей, — сказав Оскар. Стара покликала своїх строкатих курей і зникла з ними за дверима.

Оскар глянув на Расмуса, що сидів долі на своїй убогій постелі й допивав каву.

— Тобі подають каву в ліжко, наче великому панові, — сказав Оскар. — А зараз ти побачиш, що я зробив, поки ти давав хропака. Я написав ленсманові цілий роман.

Він витяг з кишені камізельки списаний аркуш паперу, що коштував йому мозольної праці, й подав Расмусові.

— Я маю прочитати його? — спитав хлопець.

— Так, будь ласка, — відповів Оскар.

Расмус узяв папір і почав читати. Оскар справді писав не дуже гарно, трішечки гірше за нього самого.

«Я нічого ни зробив, я нивинний як наречена. Ні я ни зробив того що думає ленсман той справунок у Санде залагодили два дженджики які там були а звуться вони Лів і Ліандер вони зупинилися в заїзді якщо ни втикли і в старої Гедбержихи теж були вони, хоч служниця бреше на мене, а я ни робив нічого я нивинний як наречена. Але це я стояв надворі і співав Своя криничка в кожнім лісі. Запитайте пані Гедберг коли вона жива але вона нижива бо якби була жива то її відправила б на той світ Анастіна, тож думаю що вона нижива бо ті люди ни мають серця в грудях. Але намисто я забрав і гроші теж такої купи грошей я ще ніколи не бачив прочитайте тепер папірець що я додаю де я сховав їх і забиріть їх звідти а то вони пропадуть. З листом прийде Манюня Сара я боюся сам бо ніхто ни вірить волоцюзі а я йду далі в мандри бо я ВІЛЬНИЙ бо я нивинний як наричена бо нічого ни зробив.

Вітання від Райського Оскара.

Ни залишайте Аннустіну саму з пані Гедберг».

Расмус згорнув папір і віддав назад Оскарові.

— А де ви сховали гроші? — спитав він.

— У потаємному місці, — відповів той, — але не питай мене де. Ти молодець, проте я не хочу вплутувати тебе в це діло більше, ніж треба. Іншим разом дізнаєшся. А ленсманові я на цьому папірці, що додаю до листа, написав де.

«Усе іншим разом — і дізнаюся, де гроші, і дістану масла до хліба», — подумав Расмус.

-Вони розташувалися на узбіччі пагорка за хатиною Манюньої Сари. Оскар не хотів вирушати в дорогу, не переконавшись, що ленсман справді отримав листа. Та Манюня Сара барилась — її не було вже чотири години, і Оскар почав непокоїтися.

— От бісова яга! Нікудишній із неї листоноша, — лаявся він. — Ніколи не знаєш, що їй може стрілити в голову.

Але Расмусові було приємно відпочивати на пагорку. Він ще трохи поспав, і вони ще трохи попоїли. Сонце пригрівало, пахло живицею з сосон, що захищали хатину Манюньої Сари від лютих вітрів, а білий кіт старої підійшов і почав ласкаво тертися об нього. Ні, Расмусові тут було гарно лежати.

Побачивши кота, він пригадав свій сон. Йому снилося, що в нього є кошеня, хоч те кошеня було чорне, таке самісіньке, як у пані Гедберг. Ціле своє життя Расмус мріяв мати якусь тваринку, і Гуннар також мріяв, вони часто говорили про це. Але в притулку жодна дитина не мала ніякої тварини, хіба що воші в голові, казав Гуннар. Зрештою, і вошей не можна було мати, бо тоді на тебе налітала панна Шуліка з густим гребінцем.

Але тепер, на пагорку за хатиною Манюньої Сари, йому приснилося чорне кошеня, і то було його власне кошеня. Расмус годував його, давав йому бульбу з оселедцем. І добре, що те кошеня вві сні їло бульбу з оселедцем. Згадуючи про нього, Расмус стиха сміявся.

— Чого ти зуби продаєш? — спитав Оскар.

— Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня, — жваво відповів Расмус.

— «Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня», — проказав за ним Оскар. — Виходить рима. Я так і думав, що ти лежиш і складаєш вірші.

— А знаєте, що моє кошеня їло? — спитав Расмус.

— Мабуть, мишей, — мовив Оскар.

— Ні, воно їло бульбу з оселедцем. Ох, яке воно було гарне…

— Коти не їдять бульби з оселедцем, — заперечив Оскар.

— А моє кошеня їло.

Якусь хвилину вони лежали мовчки, дивлячись на верхівки сосон над собою. Расмус тримав на руках кота Манюньої Сари.

— «Вітання від Райського Оскара. Не лишайте Анну-Стіну саму з пані Гедберг», — замугикав Оскар.

— «Й кошеня те їло бульбу з оселедцем», — підхопив Расмус і весело пирхнув.

Оскар трохи подумав і заспівав:

— «З оселедцем!» — підхопив Расмус. — Оскаре, це вже майже пісня.

— Так, це пісня, — мовив Оскар і витяг гармонію. Він задумливо почав награвати мелодію, яку щойно мугикав.

І, чекаючи на Манюню Сару, вони ще раз заграли й заспівали свою пісню про кошеня:

Подумати тільки, так легко скласти пісню! Расмус вирішив наскладати їх багато — про котів, про собак, а може, й про ягнят. Звичайно, його пісні не будуть такі гарні, як «Твою дитину я убила» або «Ох, яке страхіття сталось», не конче, щоб у них лилася кров. Після моторошної ночі з Лівом і Ліандером Расмусові не хотілося ніяких страхіть.

Нарешті з’явилася Манюня Сара. На вигляд вона була дуже задоволена.

— Ленсмана немає вдома, — мовила вона, лагідно всміхаючись беззубим ротом. — Пішов брати людей до в’язниці. Це не так швидко робиться, і я не могла чекати.

— Але ж, думаю, листа ви залишили? — занепокоєно спитав Оскар. — Котромусь із поліцаїв.

Манюня Сара винувато похитала головою, схожою на моташку вовни.

— А ми так довго сидимо тут і чекаємо, — сказав Оскар. — То що ж ви робили весь цей час?

— Та я поспішала. Тільки зайшла до Фії Карл-Ісак випити кави, — спробувала виправдатись Манюня Сара.

— На чотири години?

— Нам треба було багато про що поговорити, — з гідністю відповіла стара. Вона не хотіла слухати ніяких докорів.

— Давайте листа, — сказав Оскар.

Расмус помітив, що він був трохи сердитий на Манюню Сару. На обличчі в старої знов з’явився винуватий вираз.

— Листа я забула у Фії Карл-Ісак, — відповіла вона. — А хіба в ньому було щось важливе?

Вона як стояла, в картатій хустині і в смугастому фартусі, так і взялася нишпорити в кущах винограду й щось общипувати в них, удаючи, що дуже заклопотана й не має часу думати про листа.

Оскар зітхнув.

— Ні, Манюня Саро, в ньому не було нічого важливого. Ви таки напевне попадете до раю. Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб!

— А я ж писав того листа кров’ю свого серця, — мовив Оскар Расмусові дорогою, коли вони йшли до Фії Карл-Ісак, щоб забрати забуте там повідомлення. — Я не здатен створити ще один роман того самого дня. Хоч би Фія нікуди не діла того листа.

Але вони так і не дійшли до Фії Карл-Ісак, дарма що були вже зовсім близько від її хатини край дороги, навіть бачили її. Бо зненацька перед ними ніби з-під землі виросли два поліцаї, ті самі, що забирали їх раніше. Ті самі невблаганні поліцаї.

Оскар розгнівався — таким сердитим Расмус його ще не бачив. І не дивно. Адже поліцаї повелися з ним так, наче певні були, що він найгірший шахрай на світі, а не мирний невинний волоцюга.

— Забери в нього пістолет, — сказав один.

Вони кинулися до Оскара й почали обмацувати його, шукаючи зброї.

— Я не маю пістолета! — крикнув Оскар. — І ніколи не мав. Навіть іграшкового, коли був малий, хоч я плакав і канючив його в матері.

Поліцаї завели Оскара до ленсманового кабінету, і там один із них сів писати протокол. Другий стояв, не спускаючи Оскара з ока, наче боявся, що той утече.

На Расмуса він не звертав уваги. Та цього й не треба було, бо Расмус і так тримався біля самого Оскара. Яке ж у них собаче життя — ні хвилини спокою, весь час бійся то грабіжників, то ленсмана, то поліцаїв!

Проте Оскар не боявся. Він лютував.

— Я хочу поговорити з ленсманом! — крикнув він і стукнув кулаком по бар’єру перед тим поліцаєм, що сидів і писав.

— Ленсман на бенкеті, на службі він буде аж завтра вранці, — сказав той поліцай, що стеріг його.

— На бенкеті? — крикнув Оскар. — А я мушу стовбичити тут, невинний, як наречена?

— Ми вже чули це, — сказав той, що писав.

Він, видно, звався Бергквіст, принаймні так його називав другий поліцай.

— Ти так брешеш, що й сам віриш у свої слова, — повів далі Бергквіст. — Але цього разу ти не відкрутишся. І добре, що не відкрутишся, бо такі, як ти, не повинні ходити на волі.

Оскар аж застогнав з люті. Він обернувся до поліцая, що стеріг його, і спитав, показуючи пальцем на Бергквіста:

— Можна мені назвати його дурнем чи за це мене оштрафують?

— Атож, пару десяток заплатиш, — відповів поліцай. — Угамуйся нарешті, щоб ми почули твоє прізвище і щоб Бергквіст міг записати його.

— Я Оскар. А тебе як звати?

— Мене звати Андерсон, але це до справи не стосується. Оскар, а прізвище як?

— Це до справи не стосується, зви мене Оскаром, за Це не платять штрафу?

Андерсон пирхнув. Він, певне, був добродушніший за того, що писав. А Бергквіст сердито глянув на Оскара і сказав:

— Твій тон не пасує до цього місця. Будь такий ласкавий, зміни його!

— Будь такий ласкавий і телепни дурного по колінах, щоб присів, — сказав Оскар. Тоді знов спитав Андерсона: — Справді не можна назвати Бергквіста дурнем? Справді за це можуть оштрафувати? Ну, а коли я зустріну репаного дурня і назву його Бергквістом, то за це ж мене не ув’язнять?

Від цієї думки Оскар гучно зареготав, потім перехилився через бар’єр, пильно подивився Бергквістові у вічі і сказав з притиском:

— Бергквіст! Заплішений Бергквіст, ось ти хто! Той почервонів і обернувся до Андерсона:

— Замкни його до в’язниці, щоб ленсман завтра дав йому урок пристойної поведінки.

Аі.дерсон глянув на Расмуса.

— Аз ним що зробити?

І Бергквіст відповів щось жахливе:

— Він утік із Вестергазького притулку, нам треба відвезти його туди.

Перед Расмусом розчахнулася прірва, і все горе, всі біди світу наринули на нього, мов потужна чорна хвиля. Його повернуть до притулку, а це майже те саме, що для нього скінчилося життя. Так, скінчилося життя! Оскара він утратив, Оскара посадять до в’язниці, а самого його запроторять до притулку, де він не хоче жити. Він не хоче там бути, кожна частка його єства бунтувалася проти повернення туди.

Якусь мить Расмус стояв і перелякано дивився на Бергквіста витріщеними очима. Ні, звідти дарма було сподіватися милосердя, і він у розпачі почав шукати допомоги з іншого боку, адже десь мав бути вихід!

Крізь відчинене вікно на підлогу падала смуга сонячного проміння, мов широка золота стрічка, і освітлювала понурий ленсманів кабінет. Це й була золотава стежка на волю.

Не довго думаючи, Расмус безтямно скочив у вікно, мов тваринка, якій загрожувала пастка. Він чув, як позаду щось кричали йому, але не зупинився послухати, що саме. Він мчав, як вітер, порожньою вулицею. Вчора вранці він їхав нею на підводі з молоком, але тепер не пам’ятав цього. В голові в нього не було жодної розважної думки, він просто біг вулицею в напрямку молочарні, мов наляканий кролик, лопотів босими ногами по теплому камінню бруківки, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. Мчав наосліп, не знаючи, куди біжить.

Вулиця була порожня. Але біля самої молочарні з бічної вулички раптом вигулькнуло двоє чоловіків. Расмус помітив їх аж тоді, коли порівнявся з ними. Він мало не нагнався головою одному просто в живіт. Той чоловік міцно схопив його за плечі й зупинив.

— Обережно на поворотах! — сказав Лів. — Я з тобою залюбки побалакаю.