Расмус-волоцюга

Розділ п’ятий

— Шановна добродійко, чи не знайдеться у вас якогось харчу для мене й для мого супутника?

Оскар стояв на порозі до кухні, тримав у руках кашкета й чемно кланявся.

— Ти знову з’явився, Райський Оскаре? — докірливо мовила селянка. — Ти ж недавно дістав від мене цілий пакунок меленого м’яса.

— Було таке, — відповів Оскар, — та хоч як дивно, а його вже нема.

Расмус тихенько пирхнув, і селянка докірливо глянула й на нього.

— Що це за дитину ти тягаєш із собою?

— О, це бідолашний нехрист, яким я заопікувався, — поважно мовив Оскар. — Ми шукаємо для нього якогось християнського дому. Вам, мабуть, не треба в хаті такого маленького поганина?

— Сам ти поганин!

Селянка сердито підійшла з ганчіркою до столу й почала змітати з нього крихти, лушпайки з вареної картоплі й розлите молоко. Вона всім своїм виглядом показувала, як їй не подобаються волоцюги, і Расмус ладен був повернутись і швидше піти геть. Та це була перша селянська кухня, в якій він опинився, і йому хотілось роздивитися на неї. Тут пахло інакше, ніж у кухні його притулку, не так приємно. Тут тхнуло помиями від свинячих відер біля лави, мокрими ганчірками, якими мили підлоги, і ще чимось, особливими хатніми запахами, яких Расмус досі не знав. Добре, що ці люди його не хочуть. У них і так є діти, ціла зграйка блідих, товстих дітлахів, що мовчки стояли й роздивлялися на нього. Добре, що Оскар сказав, нібито він нехрист.

— Якщо ти нарубаєш мені трохи дров, то я тебе нагодую, — неохоче запропонувала селянка.

Оскар схилив набік голову і благально глянув на неї.

— А треба неодмінно рубати дрова? Може, я краще трохи заграю.

— Дякую, я обійдуся без твоєї гри, — відповіла селянка, але обличчя в неї трохи полагіднішало.

Оскар глибоко зітхнув.

— Так, так, — мовив він, сумно киваючи головою. — Нарубати дров… Ти собі спокійно заходиш, думаєш, що тебе гостинно зустрінуть, не сподіваєшся нічого поганого… А чи не можна побачити меню?

— Гайда в дровітню й не балакай дурного, — мовила селянка, але вже зовсім не сердито.

Оскар і Расмус швиденько пішли до дверей.

— А як ви знаєте, де дровітня? — спитав Расмус.

— Ну, до неї я можу дійти навпомацки, — відповів Оскар. — У мене в тілі щось бунтує, коли я опиняюся поблизу дровітні, і тоді я кажу собі: «Ось вона тут». І можеш стукнути мене по макітрі, коли ми не втрапимо до неї.

Він зайшов до якоїсь повіточки — і то справді виявилась дровітня. Оскар узяв сокиру, ввігнав у пень і заходився швидко й спритно колоти товсті, не менше як сажень завтовшки, оцупки, аж тріски полетіли навколо.

Расмус узявся складати поліна на тачку, яка, видно, стояла там для цього.

— Як ви гарно рубаєте, — сказав він. — Та однаково ви, мабуть, ледачі, Оскаре.

Оскар кивнув головою.

— Авжеж, коли йдеться про роботу, то я вдовольняюся малим.

— І вам ніколи ніхто не давав справжньої, порядної роботи?

— Чого ж, давали. Але здебільшого люди й так були добрі до мене, — відповів Оскар і задумливо додав: — Розумієш, у мене ось яка натура. Інколи я маю бажання працювати, тоді мені нема спину. А інколи зовсім не маю такого бажання. А люди думають, що треба завжди працювати однаково. Цього вже я не можу збагнути своєю бідолашною макітрою.

— Ну, і я не міг цього збагнути своєю бідолашною макітрою в притулку, — признався Расмус.

Тачка була вже повна, і Оскар перестав рубати. Його рюкзак лежав біля дверей дровітні, і він витяг із нього невеличку гармонію, загорнену в шмат червоного сукна.

— Зараз ми заграємо, нехай господиня каже, що хоче.

Він перебіг пальцями по клавішах і добув із них кілька протяглих звуків. Тоді заграв по-справжньому, і дровітня сповнилася музикою та співом — кращих за них Расмусові не доводилося чути в житті.

співав Оскар сильним, теплим голосом, і в Расмуса аж мурашки пішли по спині з утіхи. Досі він тільки чув, як панна Шуліка грала «Сіонські тони» на органі в притулку, але хіба це було те! Вмостившись на пеньку, Расмус мовчки втішався Оскаровим співом і грою.

З’явилися бліді господарські діти, хоч спинилися на належній відстані. Вони мовчки слухали, витріщивши очі.

Селянка знайшла собі роботу на грядці з ревенем поряд із дровітнею: заходилася рвати бур’ян так завзято, немов би нічого не чула й не бачила. Та коли Оскар доспівав пісню, вона підійшла до нього і сказала майже лагідно:

— Ходіть, попоїсте.

— Смажена риба з гарячою бульбою — оце-то наїдок, кращого й бути не може! — мовив Оскар, сідаючи до столу, і ляснув себе по колінах.

Расмус був згоден із ним. Він не їв вареної страви, відколи пішов із Вестергаги, і в нього аж ніздрі роздималися від запаху риби й цибулі. Селянка щедро поклала йому на тарілку п’ять великих картоплин і майже цілу рибину. Вона вже почала подобатись Расмусові, хоч, поки він їв, прискіпливо позирала на нього і врешті сказала:

— Він надто малий, Оскаре, щоб волочитися дорогами! Оскар тієї хвилини так напхав рота, що ледве спромігся відповісти.

— Авжеж, — погодився він. — Проте його мандри не триватимуть довго, бо хлопець іде до своїх батька й матері.

Це таки правда, подумав Расмус. Адже як він знайде когось, хто захоче його взяти за сина, то перестане волочитися дорогами. Але нема чого поспішати, тепер він не квапиться знайти собі батька й матір. Він спершу хоче роздивитися на світ, бо волочитись дорогами з Оскаром дуже приємно. Він нізащо в світі не розлучився б із ним. Та, може, Оскар вважає його тягарем для себе? Може, Оскар хоче якнайшвидше знайти для нього батьків? Расмус спитав його про це, коли вони вийшли з садиби.

— Ви хочете мене спекатись, Оскаре? Оскар уже швидко простував дорогою.

— Якщо я захочу спекатися тебе, то сам скажу, — відповів він.

Ця відповідь не дуже заспокоїла Расмуса. А що, як Оскар захоче спекатися його, перше ніж він знайде собі якусь домівку? Що ж йому робити? Він одну-однісіньку ніч спробував перебути сам і більше не хоче такого переживання. Расмус крадькома глянув на Оскара. Ох, він буде такий слухняний, робитиме геть усе, аби тільки не стати Оскарові тягарем, аби тільки не набриднути йому.

— Оскаре, дайте, я сам нестиму свою сорочку, — палко сказав він.

Проте Оскар не погодився на таке.

— Нащо? Сорочка ж лежить у рюкзаку, а чи рюкзак із нею, чи без неї, однаково.

Оскар ішов сягнистим кроком, і Расмус аж підбігав, щоб устигнути за ним.

— Ви не хочете, щоб я взяв вас за руку? — спитав він, коли вже засапався й почав відставати.

Оскар зупинився й задумливо глянув на нього.

— Прошу, бери! Тримай мене за руку, коли твоя ласка, щоб я не відставав.

Расмус засунув свою руку в Оскарову, і вони пішли далі вже не так швидко.

— Я ще не навчився як слід ходити, — провинним тоном сказав Расмус.

Бо він розумів, що Оскар сповільнив ходу через нього.

— Певне, що за годину не станеш справжнім волоцюгою, — погодився Оскар.

Він почав учити Расмуса, як треба ходити: весь час з однаковою швидкістю, весь час рівномірним кроком.

— Але нам нема чого поспішати, наче ми повинні дійти до вечора на другий кінець світу! — сказав Оскар. — Досить буде, як ми дійдемо туди завтра.

Расмусове серце вщерть сповнилося почуттям вдячності Оскарові за його доброту. Він хотів якось відплатити йому, чимось пожертвувати для нього або дати йому щось таке, щоб той без слів зрозумів, як він його любить.

Біля дороги, якою вони йшли, стояла крамничка, сільська крамничка, де можна було купити все — від кінського шкребла, чобіт, гасу до кави й цукерок. Але цей рай був доступний тільки для тих, хто мав гроші. Расмус кинув тужний погляд у відчинені двері крамнички, і його ноги мимохіть сповільнили ходу. Як приємно було б хоч стати й роздивитись на все це! Проте Оскар не зупинявся біля жодної крамнички. Він і тепер уже був далеченько попереду.

Расмус глибоко зітхнув і кинувся його доганяти. Він засунув руку до кишені, і ти ба: там лежало п’ять ере! Через напружені події останнього часу він зовсім забув про них. Він аж підстрибнув з радощів, коли намацав пальцями монету — яка вона велика й гарна!

— Оскаре, ви любите льодяники? — спитав він голосом, у якому бриніла прихована радість і хвилювання.

— Певне, що люблю, — відповів Оскар. — Хто їх не любить. Але тепер у мене немає грошей, розумієш? Тому ми не можемо купити льодяників.

— Можемо, — мовив Расмус і показав п’ять ере.

Він побоювався, що Оскар навертатиме його до ощадливості, але той страх був цілком даремний.

— Ти диви! — сказав Оскар. — Ну, то біжи й купи льодяників.

Расмус помчав назад. Як же йому пощастило, що він згадав про п’ять ере саме біля крамнички! І як же йому пощастило, що він не витратив грошей раніше!

Радий-радісінький, він повернувся до Оскара, що сидів на узбіччі дороги й чекав на нього. Він відчував невимовне Щастя, коли відкрив торбинку й показав Оскарові п’ять великих льодяників.

Оскар схилив голову набік і ласо подивився на цукерки.

— Зараз поглянемо, котрого з них узяти.

— Беріть усі, — палко сказав Расмус. — Я хочу, щоб вони всі були ваші.

Проте Оскар відмахнувся.

— Ет, найкраще знати міру. Мені досить одного.

Те, що Оскар знав міру в цукерках, викликало в Расмуса ще більший захват. Він щиро хотів віддати йому всі п’ять льодяників, але ж сам був тільки людина і також дуже любив їх.

Що є краще, ніж сидіти на узбіччі дороги й відгортати папірець такого льодяника! Папірець прилип. Довелося якийсь час потримати в роті цілий льодяник, поки він розмокне. Після того папірець легко відстав, і з нього вивільнився смачний, чудовий цукерок. Якщо бути ощадливим і смоктати поволі, то його вистачить надовго.

— Ось так, — мовив Расмус і навмисне повільно засунув цукерок у рот.

Оскар учив його, як треба ходити, а він покаже йому, як треба їсти льодяника.

Вони довго сиділи на осонні і смоктали по цукеркові, та хоч які були ощадливі, льодяники невблаганно танули. Кінець кінцем у роті залишився тільки легенький солодкавий смак і більше нічого.

— Решту ми сховаємо, — запропонував Оскар. — У житті все може статися, часом би яка скрута, добре мати цукерок і посмоктати його.

Оскар і сам не знав, як мудро він зробив. Не знав, як близько від них була скрута.

Увечері вони розташувалися біля озерця. День був гарячий, і дорога довга. Расмус стомився, мріяв тільки простягтися нарешті на кам’яній плиті й відпочити, але бажання скупатися перемогло. Він швидко скинув одяг за кущем.

— Не заходь далеко, — застеріг Оскар, — бо нагодиться русалка й забере тебе.

— Ет, я вмію плавати, — відповів Расмус, і йому кольнуло в серці зі смутку, бо він згадав, як вони з Гуннаром училися плавати в притулку.

Ох як це було давно, наче відтоді минуло тисячу років!

Вода була тепла й лагідно огортала тіло. Приємно було плисти по ній, втома скоро зникла. На поверхні погойдувались водяні лілеї, коли Расмус підпливав до них. Вони були дуже гарні, такі білі, що наче аж світилися. Мабуть, це русалчин сад, де вона зриває квітки літніми ночами, подумав Расмус.

Він перевернувся на спину й трохи полежав на воді горілиць, глибокодумно роздивляючись пальці своїх ніг, що витикалися з води. Віддалік на другому березі озерця кувала зозуля. Расмус слухав ті чудові сумовиті звуки, і йому захотілося зробити щось дуже гарне.

— Ця зозуля дурна, — сказав Оскар. — Івана Купала минуло, хіба вона не знає, що мала стати яструбом?

Він сидів на березі й голився перед уламком дзеркала, якого витяг зі свого бездонного рюкзака.

— Учителька в школі казала, що це просто таке повір’я, нібито зозуля після Івана Купала стає яструбом, — озвався Расмус з озерця.

— А ти доведи, — мовив Оскар.

— І доведу! Ось ви справжня божа зозуля, а не стали після Івана Купала яструбом.

— Що ж, це ти правду кажеш.

Оскар скінчив голитися, витяг мідяного гребінця й заходився розчісувати свого кучерявого чуба.

— Авжеж, я не став яструбом! Гм, таке мале, а таке вже розумне.

На пасовиську поряд з озерцем паслися корови. Вони збилися в купу біля огорожі й витріщили очі на непроханих гостей. Корова з дзвоником статечно, важкою ходою рушила до води напитися. Дзвоник приємно задзеленчав.

Гомін літа, подумав Расмус. З озерця, де він плавав, йому було чути лише дзеленчання дзвоника, кукання зозулі десь далі на другому березі і свій власний хлюпіт — все це разом і було гомоном літа.

Оскар, видно, теж відчував літо, бо, розплутуючи гребінцем свого чуба, раптом почав наспівувати що йому на думку спадало:

Він замовк і невдоволено подивився в дзеркальце на свою зачіску. Чуб стирчав на всі боки, як і перед тим, тож Оскар сховав гребінця в рюкзак.

— Ви не хочете скупатися? — гукнув Расмус.

— Ні, але ноги помию.

Оскар закотив штани й заліз у воду.

— Я вже купався, — сказав він.

— Коли?

— Того літа, — відповів Оскар. — Ушанував купанням королівську родину. Бо то було п’ятнадцятого травня, на іменини королеви Софії. Вода тоді виявилась безбожно холодною. Я не хочу залазити цілий. Можна бути чистим, миючи себе по частині.

— Доведіть!

— Довести можна ось як… — почав Оскар, та тієї миті спіткнувся і впав.

Він сидів по пояс у воді і спантеличено озирався навколо. Расмус весело зареготав, і Оскар сердито глянув у його бік.

— Як я сказав… довести можна ось як, — невдоволено мовив він і виліз на берег, але вже не сердитий. Там він сів на камінь, старанно витер ноги й почалапав у мокрих штанях берегом, стиха наспівуючи:

— Оскаре, я вас люблю! — гукнув йому Расмус, сам не знаючи, чому в нього з’явилося бажання так гукнути.

Скоро геть стемніло. Оскар розпалив на прискалку багаття, щоб висушити штани й щоб відлякувати комарів.

— І щоб у нас було табірне багаття, як в індіанців, — сказав Расмус, присуваючись якнайближче до вогню.

Вони того дня були у великому маєтку, і їм дали з собою бутербродів та молока. Оскар за те співав там гарних пісень і грав на гармонії. Співав про Ідину могилу, про Левову наречену і ще інших, яких Расмус досі не чув.

Він розгорнув газету з бутербродами. Ти ба, і в цій газеті писалося про злодіїв. Один заголовок повідомляв: «Ніякого сліду від грабіжників, що вчинили напад на фабрику в Санде». А другий: «Поліція старанно прочісує місцевість».

Расмус підніс газету Оскарові до носа і спитав:

— А далеко звідси до тієї фабрики, Оскаре?

— Та десь не більше, як три або чотири милі, — відповів Оскар.

Расмус розіклав бутерброди на пласкому камені.

— Ті, що з сиром, — від Левової нареченої, — сказав він, — а ті, що з ковбасою, — з Ідиної могили.

— А це гук водоспаду Авеста, — підхопив Оскар і приклав до губ пляшку з молоком.

Расмус почав наминати бутерброд із ковбасою.

— Та жінка в маєтку гарна й добра, але вже має двох кучерявих дівчат.

— Думаєш, що якби не мала, то взяла б тебе? — спитав Оскар.

— Так, — відповів Расмус. — Хотів би я опинитися в такому місці. В когось гарного й багатого.

— Ох-ох-ох, — тільки й сказав Оскар.

Навколо них витанцьовували комарі, і чим більше вичахало багаття, тим набридливіші вони ставали.

— Ми зараз обдуримо цих кровопивців, сховаємося від них на нічліг, — вирішив Оскар.

Він приніс кухликом з озерця води й залив вогонь, тоді спакував свої речі.

Поблизу видніла садиба. Оскар уже бував там і тепер попросив дозволу переночувати на горищі з сіном.

Уся садиба вже спала, коли вони обережно побралися містком до дверей на горище.

Расмус вимостив собі місце й нагорнув на себе сіна стільки, що витикався лише його ніс. Тут також були комарі, тому він хотів якомога більше затулитися від них.

— Тобі зручно? — спитав Оскар, коли й сам уже вмостився.

— Так, тільки трохи болять хідлі, — відповів Расмус. Оскар позіхнув.

— Всьому є кінець, сказав селянин, коли перевернувся з возом у ставок. За ніч перестануть.

Расмус іще трохи полежав, не засинаючи. В сіні щось дивно шелестіло й полускувало. Він би боявся, якби близько від нього не лежав у темряві Оскар. У хліву під ними тихо подзенькував ланцюг. То ворушилася у стійлі котрась корова. А над ним виводили свою набридливу пісню комарі. Це було останнє, що Расмус чув, засинаючи.