Реквієм блондинкам

Розділ другий

— Здається, за нами слідкують, — сказала спокійно Мерієн Френч.

Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.

Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.

Я поглянув на неї згори униз.

— А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?

Вона хитнула головою.

— Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.

Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.

— Я нікого не бачу, — сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу. — А ви?

— Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у дверях найближчого під’їзду. Саме те, що він так раптово щез, і викликало у мене підозри. Втім, можливо, я й справді надто збуджена сьогодні, — й вона вклала свою вузьку долоньку в широку мою, легенько її потиснувши.

— А як він виглядав?

— Я добре його не розгледіла. Він був кремезний, та я не встигла роздивитися, як саме він виглядав.

— Гаразд, — сказав я. — Не нервуйте! Можливо, він нас і не переслідує, та якщо так, то я це швидко з’ясую. Щойно звернемо за ріг, пройдіть уперед. Цокіт ваших підборів змусить його піти слідом. Я ж на нього зачекаю і трохи напоумлю.

— Гадаєте, це вдала ідея? — вона стурбовано глянула мені в обличчя. — Він може бути небезпечний!

Я широко їй посміхнувся.

— Не бійтеся, — сказав я, — зазвичай вони не є небезпечні.

Під полою піджака я намацав гладку рукоятку револьвера.

— Попереду поворот, тож ви завертаєте. Зможете знайти дорогу в готель, якщо мене щось затримає?

— Думаю, що так, — сказала вона із сумнівом у голосі. — А ви впевнені, що чините правильно? Ви ж не хочете, щоб вас... поранили? Я би не хотіла...

— Усе гаразд, — сказав я їй, підбадьорливо поплескавши по руці. — В моїй роботі таке трапляється доволі часто, а я й досі живий та здоровий.

Вона звернула за ріг, а я її ще й злегка підштовхнув.

— Сміливіше, золотко, — сказав я. — Зробіть так, щоби ваші підбори зацокотіли!

Вона швидко поглянула на мене й пішла уперед. Її підбори голосно зацокали бруківкою.

Я стояв, в очікуванні незнайомця притулившись до стіни й поклавши руку на рукоятку револьвера. Але міг почути лише віддалений гул транспорту на Мейн-стріт, стукіт підборів Мерієн та цокання мого наручного годинника.

Я стояв так вже кілька хвилин, коли почув кроки, що наближалися. Стиснув рукоятку револьвера, вичікуючи. На повороті кроки сповільнилися й затихли. Настала тривала тиша: здавалося, навіть транспорт зупинився.

Я стояв, не рухаючись, притиснувшись до прохолодної стіни, майже не дихаючи і намагаючись вловити найменший звук.

Раптом той, що стояв за вигином вулиці, кашлянув. Це був тихий, здавлений кашель, від якого я здригнувся. І вже витяг, було, револьвера, але, подумки посміявшись сам із себе, знову сховав його.

Почувся ледь вловимий порух, і висока довгаста тінь прослизнула тротуаром повз мене. Я поглянув на тінь, чуючись шпигуном-невидимкою. Піт цівкою стікав мені спиною, і під пахвами раптово стало прохолодно.

Чоловік стояв так, що я не міг його бачити, і лише довга тінь стелилася бруківкою.

Ця тінь була зловісною подобою людини. Вона робила її власника височезним — із могутніми плечима. Опущені криси капелюха здавалися абсурдно мізерними порівняно з чималими плечима; широченні холоші штанів виглядали, мов вітрила судна. Чоловік стояв непорушно, засунувши руки в кишені піджака та витягши голову вперед.

Дуже обережно я зняв револьвер із запобіжника. Упродовж кількох хвилин я спостерігав за непорушною тінню, однак вона так і не хитнулась. Я здогадався, що той, хто стояв за рогом, знав, що я на нього чекаю, тож він вирішив не висуватися першим.

Цокотіння підборів Мерієн врешті стихло. В нічному повітрі немовби зависла гаряча, задушлива тиша, що лише додавало ситуації моторошності. Потім зненацька істерично розреготалася якась жінка. Високий, майже ідіотський сміх лунав звідкілясь зверху. Я відступив від стіни на крок і поглянув угору.

На четвертому поверсі найближчого до мене будинку світилося одне-єдине вікно, відкидаючи яскраве світло на вулицю. Коли я на нього глянув, раптовий порив вітру підняв брудні занавіски, тріпонув ними і заплутався там, наче спіймана в сітці риба.

Жінка знову зареготала, і на цей раз регіт перейшов у якесь завивання. Іще за мить вона заридала.

Я знову визирнув за ріг вулиці, а потім на брукований тротуар. Тінь щезла. До мене долинало лише хрипке, гірке схлипування жінки нагорі та тріпотіння фіранок.

Я витяг револьвер і обережно просунувся до повороту. Знявши капелюха, виглянув на вулицю. Чоловіка, який нас переслідував, там не було. Вулиця була порожня, за винятком хіба що наїжаченого кота, котрий негайно шмигонув кудись у тінь, побачивши мене.

Я витяг носовичка та витер спітніле обличчя. І стиха засміявся.

— Щось я став полохливий, мов заєць, — сказав сам собі.

Сховав носовичка, думаючи про те, що ще кілька таких ночей, і я потраплю у божевільню.

Знову оглянув вулицю, пересвідчився, що там нікого нема, і тоді, незважаючи на спекотну ніч, припустив слідом за Мерієн. Вона чекала на мене за наступним поворотом, і, побачивши, швидко пішла назустріч.

— Нарешті! — сказала вона, хапаючи мене за руку. — А я вже злякалася — чи не трапилось, бува, чого із вами. Бачили когось?

— Нікого — окрім кота, в якого був дуже зголоднілий вигляд, — промовив я з усмішкою. — А котів боятися не випадає!

— А я злякалася, — визнала вона. — Щось я стала лякливою. Але я впевнена, що той чоловік таки переслідував нас.

Я помітив таксі, що вирулювало з-за рогу, і махнув рукою.

— Візьмемо таксі і ви як слід виспитеся. Тож зранку будете почуватися значно краще.

Коли ми врешті всілися в авто, вона спитала:

— Але ж ви мене не обманюєте, правда?

— Тільки не вас, крихітко, — запевнив я її. — Там справді нікого не було.

— Не розумію, — зауважила вона. — Справді нічого не розумію. Коли я побачила того чоловіка, котрий виринув із темряви, в мене аж мурашки спиною пішли. Ніколи раніше такого не відчувала.

Кожного разу, коли таксі зі свистом проносилося повз черговий вуличний ліхтар, я бачив її обличчя, бліде та змарніле, а її гарно окреслені брови були насуплені.

— Викиньте це з голови, — сказав я. — Там нікого не було — це ваша уява розігралася.

— Цікаво, чому ви сьогодні взяли мене з собою? — несподівано запитала вона.

— Я ж вам казав: почувався самотнім, та й ви самотня, до того ж Кренвіль — вельми похмуре місто. Хіба ви шкодуєте, що пішли зі мною?

— Шкодую? — вона заперечно мотнула головою. — Та це був один з найпрекрасніших вечорів у моєму житті! От якби я ще не була такою дурепою!

Вона випросталася на сидінні та розвернулася так, щоби бути обличчям до мене.

— Що не так із цим містом? Щойно я зійшла з потяга, як відчула... — вона помовчала, потім продовжила:

— О не звертайте на мене уваги — гадаю, що все це лише спека!

— То що ви відчули? — перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.

— Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?

— Тут справді безрадісно, брудно та неприємно, — сказав я якомога безтурботніше. — Але вам не слід боятися будь-чого...

— То ви жартували — про всіх тих зниклих дівчат? — раптом спитала вона. — Чи ви їх справді шукаєте?

— Звісно ж, я їх шукаю. Але це не має жодного стосунку до цього міста — дівчата зникають у різних містах. А чому ви раптом про них згадали?

— Не знаю. Думаю, я просто втомилася. Вранці зі мною все буде гаразд.

У цю мить таксі під’їхало до готелю.

— Це справді чудова думка — виспатись, — сказав я, допомагаючи їй вийти з машини. — А тепер — мерщій у ліжко!

Я розрахувався з водієм і піднявся за нею слідом на терасу.

На терасі у кріслах-гойдалках виднілися дві розпливчасті фігури. Я помітив, як вони зиркнули на нас, але не звернув на це уваги. Пройшов через увесь хол до конторки портьє.

— Доброго вечора, — сказав клерк, глянувши спочатку на Мерієн, а потім на мене. На його жовтуватому обличчі читався осуд. — На вас чекають два джентльмени.

— Чекають на мене? — перепитав я.

Він кивнув.

— Вони на терасі.

— Дякую, — сказав я, повертаючись до Мерієн, котра стурбовано спостерігала за мною.

— Піднімайтесь нагору і виспіться, як слід, — промовив я. — Це був чудовий вечір!

— Дякую! — озвалася вона. — Я також отримала неабияке задоволення!

Вона повагалася, а потім попрямувала до сходів.

Я гукнув їй:

— На добраніч! — і повернувся до клерка.

— Хто ці хлопці? — запитав я, запалюючи сигарету й суворо дивлячись на нього.

— Один із них — Мак-Артур, — сказав він байдуже. — Іншого я не роздивився.

Мак-Артур! Це означає лише одне — добре обмізкувавши мої слова, він вислизнув від своєї дружини і тепер готовий говорити.

— Добре, — сказав я. — Зустрінусь із ними, — і знову вийшов на терасу.

Мак-Артур, побачивши мене, звівся на ноги.

— Містере Сп’юек? — спитав обережно. — Так, тепер я бачу, що це справді ви. Хочу вибачитися за...

— Забудьмо, — відповів я, ногою підсуваючи до себе вільне крісло-гойдалку. — Якщо вам потрібна моя допомога — ви її отримаєте.

Інший чоловік також підвівся і тепер стояв, добре освітлений. Він був молодий, тендітний і лише на кілька дюймів нижчий за мене. Костюм мав гарного крою, але носив він його недбало. Краватка зсунулася набік і теліпалась мало не на правому вусі.

— Це — Тед Еслінгер, — неголосно відрекомендував свого супутника Мак-Артур. — Ми обговорили з ним деякі речі і вирішили зустрітися з вами.

— То ви — син Макса Еслінгера? — сказав я, дивлячись на нього з раптовим інтересом.

— Так, — відповів він, простягаючи руку для привітання.

Я втупився у нього. Він мав прекрасної форми голову. Чорне хвилясте волосся зачесане назад, а обличчя бліде, приємне і ніжне.

Ми потисли один одному руки, і я запитально глянув на Мак-Артура.

Але заговорив Тед Еслінгер.

— Містере Сп’юек, — звернувся він до мене, притишивши голос, — ви, певно, усвідомлюєте, в якому двозначному становищі я опинився? Чи є десь тут місце, де ми могли би поговорити без свідків?

Я згадав про чоловіка у номері поруч із моїм і хитнув головою.

— Тільки не в моєму номері. Назвіть будь-яке місце, і я радо з вами туди поїду.

Тед глянув на Мак-Артура і здвигнув плечима.

— Я на машині, — сказав він, — ми могли би поговорити під час їзди.

— Це мене цілком влаштовує, — сказав я, виходячи вслід за ними з готелю. Ми перетнули вулицю і підійшли до «понтіака» з відкидним верхом, що стояв в тіні. Тед відчинив дверцята і прослизнув на водійське сидіння.

Я кинув погляд через плече на готель. Штори на всіх вікнах були опущені, окрім одного вікна третього поверху. Я міг навіть розрізнити силует чоловіка, котрий стояв у вікні й дивився на вулицю. Він чітко вирізнявся на тлі вікна, і коли я звів на нього погляд, той відсахнувся і зник з поля зору. Я зауважив три важливі речі. Він визирав з вікна, що було поруч із моїм. На ньому був капелюх з опущеними крисами, і плечі він мав дуже широкі.

Я заліз у «понтіак» і грюкнув дверима.

Коли ми від’їжджали від готелю, мені стало не по собі, але я нікому про це не сказав.

Виїхавши з міста, Тед Еслінгер поїхав повільніше і звернув на узбіччя.

Припаркувавшись в якомусь сухостої, він відкинувся на сидінні і промовив:

— Тут ми зможемо спокійно поговорити.

Жоден із нас не сказав ані слова, поки ми їхали.

Мак-Артур, котрий сидів позаду нас, нахилився і почав важко дихати просто мені в потилицю. Судячи з його хаотичних рухів, він був стурбований і занепокоєний.

Я запалив сигарету, викинув сірника з вікна і застиг вичікувально. Запало тривале мовчання, під час якого я розглядав профіль Еслінгера. Тед дивився кудись у темінь дерев. При світлі місяця він виглядав дуже молодо. Йому не могло бути більше двадцяти трьох років, і він також нервував.

— Ви — наша єдина надія, — зненацька сказав він напівшепотом. — Ось чому ми до вас прийшли.

Я нічого не відповів.

Через плече він озирнувся на Мак-Артура.

— Не кажи про це нікому, Маку, — попросив він. — Батько буде розлючений, коли дізнається, що я...

Мак-Артур сказав, важко дихаючи:

— Продовжуй; я нікому нічого не скажу!

Я дав їм достатньо часу, щоби залякати один одного. Я не збирався полегшувати для них завдання. Вони прийшли до мене — їм і викладати карти на стіл.

Тед Еслінгер повернув голову так, щоби бачити мене.

— Я хочу, щоби ви знали: я не стаю ні на чий бік у цій боротьбі, — сказав він, стискаючи в руках кермо. — Можливо, ви й працюєте на Вулфа проти мого батька, але я нічого не можу зробити. Просто я впевнений, що коли хтось і може знайти дівчат, то це ви. Тому я тут.

— Чому це так важливо для вас? — спитав я, запитально дивлячись на нього.

— Люсі була мені подругою. З Вірою я ходив до школи. Джой та я щотижня ходили на побачення. Я добре знав їх, і всі вони мені подобалися. Це були хороші дівчатка.

І, перш ніж вимовити наступні слова, він глибоко зітхнув:

— Такими темпами, як зараз, вони ніколи не будуть знайдені.

Я буркнув:

— Отже, всі вони були вашими приятельками?

Я наголосив на слові «приятельки».

Його обличчя застигло.

— Я знаю, про що ви подумали, — сказав він майже розлючено, — але між нами нічого такого не було. Всі вони були пристойними дівчатами. Звичайні дівчата, які любили час від часу розважитися. Я, разом із іншими кренвільськими хлопцями, любив до них залицятися — але нічого більше.

Я знову глянув на Мак-Артура. Його худе, жовтувате обличчя було зовсім нещасним.

— Він правий, містере, — додав він. — Дівчатка були цілком пристойні.

— Гаразд, гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Однак що змушує вас припускати, що їх ніколи не знайдуть?

Еслінгер із силою стиснув кермо — так, що навіть кісточки пальців побіліли.

— Бо це все політичні ігри, — в його голосі чулася гіркота. — Усім начхати на те, що сталося з ними насправді. Поліція нічогісінько не робить. І поки ніхто не знайде дівчат, Мейсі почуватиметься впевнено у своєму кріслі. Посада мера майже у нього в кишені. Старкі планує тримати виборців у руках. Його банда контролюватиме виборчі дільниці. Це доволі просто. Усе, що їм слід буде зробити, це...

— Знаю, знаю, — перебив я його. — Не марнуймо час — я дуже втомився. Чого ви хочете від мене?

— Але ж я хочу ввести вас у курс справи! — запротестував Тед. — Бачте, якщо тих дівчат не знайдуть, це не матиме жодного значення для Старкі, але важитиме для Вулфа та мого батька. Вони обіцяли знайти дівчат. Тож в інтересах Мейсі, щоб їх не знайшли.

— Чи ж можна повірити, щоб люди були такими жорстокими? — вигукнув Мак-Артур, вдаряючи кулаком у моє сидіння.

— Отож, поліція взагалі не займається цією справою? — спитав я, насуваючи капелюха на очі. — А як щодо детектива, котрого найняв ваш батько?

Тед нетерпляче махнув рукою.

— Одрі? Не знаю, про що думав батько! Невже він гадає, їй вдасться хоч щось зробити? Вона мила дівчина — я знаю її з дитинства. Але проти Мейсі та Старкі вона безсила. Крім того, в неї нема жодного досвіду в подібних справах.

Я випустив дим через ніздрі.

— Але ж вона детектив із ліцензією, чи не так? — зауважив я. — Якщо вона така нікчемна, то чому тоді ваш батько найняв її?

Том безпорадно розвів руками.

— Не знаю, — сказав він. — Хотів би я це знати! Адже батько повинен усвідомлювати, що їй нічого не вдасться з’ясувати.

— Так не піде, Теде, — втрутився Мак-Артур. — Ми просто зобов’язані сказати йому правду.

І він нахилився вперед — так, що я міг бачити його стурбоване обличчя.

— Одрі всім подобається, — продовжив він. — Тож батько Теда гадає, що зможе виплисти на її популярності в місті. Він вважає, що якщо тій і не вдасться віднайти дівчат, то ніхто її за це й не осудить.

— І це дратує мене найбільше! — вибухнув Тед. — Навіть мій батько не турбується про дівчат. Усе, про що він думає — це майбутні вибори. Тож ви розумієте, що насправді відчуваю я. І це зводить мене з розуму. Батько й слухати мене не хоче. Коли Мак сказав, що зустрічався з вами, я відразу зрозумів, що ви — єдина надія. Мені начхати, хто стане мером, але дівчата повинні бути знайдені!

— Якщо їх можна буде знайти — то я їх знайду! — пообіцяв я. — Але мені потрібна допомога. В цьому місті я відчуваю великий спротив — і це мені не дуже подобається. То як ви гадаєте — що сталося з дівчатами?

— Я можу лише робити припущення, — сказав Тед. — Мак із цим не погоджується, але я майже впевнений, що правий.

— Послухайте! — терпляче повторив я. — Я вже казав вам, що дуже втомився. Тому розкажіть все, що вам відомо — і я йду спати!

— Думаю, що все це затіяно для того, щоби дискредитувати батька та Вулфа. І навіть ризикну припустити, що це Старкі викрав дівчат, знаючи, що його суперники втратять від цього голоси.

— Припущення тут не допоможуть. Чи є у вас якісь докази?

— Є дещо, що зможе стати у пригоді. Я вже казав про це Одрі, та вона нічого не змогла вияснити.

Я затягнувся димом сигарети і вичекав трохи.

— За день до того, як Люсі зникла, вона сказала мені, що її сфотографував вуличний фотограф. Вона мала намір забрати фотографію наступного дня — у день свого зникнення. Фотоательє належить Старкі — це його додатковий бізнес.

Я обміркував почуте. На перший погляд, це ні про що не говорило, однак інформація мене зацікавила.

— То ви гадаєте, що саме там її викрали?

Він кивнув.

— Скидається на те.

— А ви не знаєте, чи інших дівчат також фотографували на вулиці? Якщо так, то в цьому щось таки є.

Раптом я згадав світлини, які показував мені Діксон, і різко випростався. Усі фото були зроблені на вулиці, бо позаду дівчат виднілися будівлі.

— Їх усіх так фотографували! — вигукнув я схвильовано. — В редакції місцевої газети є фото цих трьох дівчат — і всі вони сфотографовані на вулиці!

Мак-Артур зціпив зуби.

— Я ж казав, що цей хлопець може допомогти. Я знав це, щойно його побачив!

Тед витріщився на мене.

— Тоді за цим усім справді стоїть Старкі, — сказав він похмуро. — І що ми з цим робитимемо?

— Я займусь цією справою. Щось ще?

Вони перезирнулися і вирішили, що в них нічого більше немає. Я був задоволений — вони не змарнували мій час. І я вже мав за що зачепитися.

— Ми хочемо, щоби ви тримали нас у курсі справи, містере Сп’юек! — стурбовано сказав Тед. — Ви ж нічого не приховуватимете від нас, правда?

— Я працюю на Вулфа, — нагадав я їм. — Але якщо ви справді хочете, щоб дівчат таки знайшли, вам доведеться ділитися зі мною усією наявною у вас інформацією.

І я поглянув на годинник. Було вже по одинадцятій.

— Ви знаєте адресу того ательє?

— Воно називається «Вуличне фото» і знаходиться на Мюррей-стріт.

— Гаразд, — і я запалив ще одну сигарету. — А тепер час повертатися. Де я зможу вас знайти у разі потреби?

Тед нашкрябав телефонний номер на зворотному боці старого конверта і подав мені.

— Але ж ви будете обережні, чи не так? — попередив він мене. — Батько сказиться, якщо дізнається...

— Не турбуйтеся! — заспокоїв я його. — Я подбаю про це!

Він завів двигун і сказав:

— Сподіваюсь, ваша дружина не дуже за вас хвилюватиметься!

— Моя дружина? — перепитав я здивовано. — Але в мене немає дружини!

— Вибачте! — він знітився. — Я гадав, що леді, з якою ви прийшли...

Я розсміявся.

— Вона зовсім мені не дружина! Я зустрів її лише сьогодні ввечері. Ми обоє почувались самотніми, отож повечеряли разом.

— Зрозуміло. — Йому все ще було ніяково. — Мені здалося, що я її раніше тут ніколи не бачив. Вона дуже гарна, правда?

Я пробурмотів:

— Загляньте сюди якось на днях — я вас відрекомендую. Маленьке товариство їй не зашкодить.

— Із задоволенням, — сказав він, і обличчя його просвітліло. Він натиснув на газ і помчав уперед.

Я зайшов у хол і роззирнувся довкола. Там нікого не було, окрім дівчини за конторкою. Вона жувала жуйку і читала ілюстрований журнал. Не звела погляду, аж поки я не підійшов до неї.

— Доброго вечора! — привітався я.

Вона кинула на мене зацікавлений погляд і потяглася за ключем.

— 367-й? — запитала.

— Так, — я взяв у неї ключ.

Вона була невеличка, темноволоса і загалом гарненька. Мала пухкі губи та величезні очі, в яких застиг похмурий вираз.

— Ви у штаті готелю чи вас наймають погодинно? — запитав я, перегнувшись через стійку і неприховано захоплюючись її фігурою.

— Як би я не працювала, вас це не обходить, — відрізала вона, поправляючи пухкими пальчиками зачіску.

— А може, якраз і обходить. Я люблю критично мислячих дам.

Вона глибокодумно пережовувала свою жуйку, розправивши плечі.

— Не витрачайте на мене часу, — сказала вона. — Коли мені потрібне золото, то я відшукую його за допомогою землечерпалки.

Я витяг пачку банкнот і помахав ними перед нею.

— З усього цього я зазвичай скручую сигарети, — сказав недбало. — А гроші я тримаю в банку.

Вона блимнула очима і стала більш привітною.

— Можливо, ми якось зайдемо у ваш банк разом, — додала вона.

— Звісно ж — коли захочете! — відповів я, і бачачи, що мені вдалося викликати її інтерес, продовжив:

— А скажіть-но мені, хто зупинився у номері 369?

— Але ж номер 369 не зайнятий! — відповіла вона. — А вам навіщо?

— Невже я сказав «369-й»? — докірливо хитнув я головою. — Це вже третя моя помилка сьогодні! Я мав на увазі 365-й!

Вона подумки щось підраховувала.

— Я не можу давати відповіді на такі питання, — врешті сказала вона, підперши щоку рукою. — Це респектабельний готель!

— Радий це чути. — Я знову витяг свою пачку і вийняв із неї п’яти доларову банкноту. Сховав решту, поклавши п’ять доларів на конторку.

— То хто, ви кажете, мешкає у номері 365?

Її рука блискавично схопила банкноту.

— Чоловік на ім’я Джефф Гордон.

— Джефф Гордон? Хіба це не людина Старкі?

Її обличчя вмить закам’яніло, а вираз очей знову став похмурим.

— Не знаю, — відрізала вона і знову втупилася у свій журнал.

Побажавши їй доброї ночі, я піднявся нагору.

Вже в номері повісив капелюха на ручку дверей і підійшов до бару. Голосно тупав, щоби той тип за стіною знав, що я вже повернувся. Щедро налив собі віскі та всівся у крісло.

Непогано як на перший день роботи. Скидалося на те, що тих трьох дівчат викрали. Для них це стало нелегким випробуванням. І це означало, що вони або вже мертві, або їх вб’ють, щойно вибори завершаться. Старкі не дозволить, щоби вони багато патякали. В наші дні термін за викрадення був чималенький.

Виглядало так, наче все це затіяв Старкі. Макс Еслінгер був лише третьосортним політиком, котрий намагався викараскатися нагору. І поводився, як і всі третьосортні політики: йому було байдуже, хто постраждає — аби його вибрали. З Вулфом було інакше. Він справді намагався відшукати дівчат. Але і йому за великим рахунком було начхати на те, що з ними сталося; головне — переграти Старкі та Еслінгера.

Я пив віскі та думав про Теда Еслінгера. Принаймні, той був щирим і цим мені сподобався. Він навіть готовий був підставити батька — аби лише дівчата знайшлися.

А ця ідея з вуличним фото була цікавою. Слід буде цим зайнятись. Непоганий спосіб заманити дівчат, яких планувалось викрасти. Я замислився — чи дівчат убили одразу, чи їх запхали в машину, вивівши з ательє чорним ходом і вже звідти кудись вивезли?

Тоді згадав, що черевик, котрий належав одній з дівчат, було знайдено в якомусь полишеному будинку. Звісно ж, це могла бути й підстава, щоб відвернути увагу від фотоательє. Так зрештою я і вирішив. Інакше все це не мало сенсу.

Я випив ще віскі і втупився у стіну навпроти. Був цілковито впевнений у тому, що саме Джефф Джордан шпигував за мною та Мерієн.

Я підвівся, поставив склянку на комод і знову замислено глянув на стіну. А що, думка таки непогана, і її слід було чи спростувати, чи підтвердити.

Я вийшов із свого номера і постукав у кімнату № 365.

Чоловічий голос запитав:

— Хто там?

— Офіціант, — стиха відповів я.

Двері відчинилися. Я швидко підпер їх плечем та розчахнув. Високий, схожий на мавпу чоловік відсахнувся убік, мало не втративши рівновагу. І здивовано витріщився на мене.

Він був не з тих, кого радо зустрічаєш у темному провулку. Клишоногий, з довгими руками та пласким обличчям — все це укупі вельми нагадало мені орангутанга.

Але навіть стоячи отак із ним віч-на-віч, я все ще не був впевнений, чи це той самий тип, який нас переслідував.

Він пильно глянув на мене.

— У чому річ?

— Щоби це з’ясувати, я сюди й прийшов, — відповів я, зачиняючи за собою двері і спираючись на одвірок.

— Чого вам треба?

— Ви за мною стежили, — сказав я. — Чому?

Він зирнув спочатку на підлогу, потім на мене.

— Ні за ким я не стежив! — гаркнув.

— Дурниці, — промовив я, приязно йому посміхаючись. — А ще ви писали мені записки.

Він тупо хитнув головою. Поки я говорив, він був напоготові: один мій невірний крок — і він мені вріже. Про це можна було судити з того, як він тримав свої довгі руки.

— Якщо ви зараз же не заберетеся звідси, я викличу адміністратора, — погрозливо сказав він.

Я зробив вигляд, що це мене переконало.

— Можливо, тут якась помилка, — озвався. — Але ви дуже подібні до того типа, який мене переслідував.

Він трохи розслабився.

— Нічим не можу допомогти, — зауважив. — Для чого мені було вас переслідувати?

— Саме це я й мав намір з’ясувати, — відповів. — Вибачте, що потурбував вас.

І повернувся, наче збираючись піти. На столику лежав телефонний довідник, тож, проходячи повз, я схопив книгу й блискавично шпурнув нею в здорованя. Довідник зачепив йому голову, і чоловік подався назад. Але ще до того, як він відновив рівновагу, я кинувся на нього.

Мій кулак поцілив йому в шию, і чолов’яга повільно осів. Я дав йому можливість сісти, а тоді копнув в обличчя. Цей удар оглушив його. Він упав горілиць, очі його закотилися і повітря зі свистом виривалося з відкритого рота.

Ставши на коліна, я обнишпорив його кишені. У штанях не було нічого цікавого, і я саме перейшов до огляду піджака, коли він опритомнів. Замахнувся було на мене, та я вчасно розгадав його намір і звалився на нього всією своєю масою. Двічі поцілив йому в живіт, поки йому врешті вдалося скинути мене з себе. Він був дужий, тож я таки відлетів до стіни. Він ще не встиг звестися на ноги, як я стрибнув на нього. Обома ногами він копнув мене в живіт. Я каменем упав на підлогу, і мені забракло дихання. Він зіп’явся на коліна, і на його пласкому обличчі палала лють. Я ж не міг навіть порухатися. Мене сильно нудило, а м’язи наче заціпеніли.

Поки він наближався, я витяг револьвер і наставив на нього.

Він різко зупинився — наче наштовхнувся на кам’яну стіну.

Мені вдалося опанувати диханням та подолати нудоту, однак я не зводив із нього очей і не опускав зброю.

Він стояв, понуро дивлячись на мене.

— Сядь на ліжко! — нарешті спромігся сказати я.

Він сів, склавши руки на колінах, і втупився у мене.

Кілька хвилин я продовжував лежати на підлозі, аж поки дихання повністю не відновилося, потім, не зводячи з нього очей, повільно звівся на ноги. Але вони були, ніби ватяні, тож мені довелося опертися об стіну.

— А тепер поговорімо, — сказав я, націливши револьвер йому в обличчя.

Він щось рикнув.

— Ти ж людина Старкі, чи не так?

Він відвів очі, і я зрозумів, що не помилився.

Тримаючи його під прицілом, я витяг з кишені записку і тицьнув йому.

— Невже ти думаєш, що такі дитячі погрози залякають мене? — і розсміявся.

Він стояв, переминаючись з ноги на ногу.

Я вичекав трохи, тоді продовжив:

— Не люблю, коли за мною стежать. Це змушує мене нервувати. А коли я нервую, мій револьвер цілком може вистрілити. Так Старкі й передай. А ще скажи, що я не думаю, що він стане мером. Також можеш додати, що завтра я планую його навідати.

Він витріщився на мене, і в його свинячих очицях промайнуло здивування.

Я кивнув на двері.

— А тепер забирайся. Забирайся звідси негайно і тримайся від мене подалі. Якщо я ще раз побачу тебе тут або помічу, що ти плентаєшся за мною слідом, то я тебе так оброблю, що тиждень не зможеш оговтатися.

Він підвівся, узяв свого крислатого капелюха, який лежав на стільці поруч, і насунув його на вуха. Тепер я вже точно знав, що саме його я й бачив, і це він шпигував за мною.

— Провалюй, — повторив я.

Він пішов до дверей, відчинив їх, і вже звідти поглянув на мене. В очах його застигла ненависть.

— Ви, місцеві «круті» хлопці — купка лайна, — додав я. — Щезни!

Він сплюнув на підлогу і вийшов. Я поплентався за ним і провів його поглядом, поки він спускався сходами. Той тип навіть не озирнувся.

Я прокинувся зненацька. На мить мені навіть здалося, що я в своєму помешканні в Нью-Йорку, однак комод, котрий білів у місячному світлі, повернув мене у дійсність. Я був усе ще у Кренвілі, в готелі «Істерн».

У двері мого номера хтось легенько, але настійливо стукав. Це був майже нечутний стук — так, наче мишка гризе підлогу. Але я знав, що це не мишка. Намацав вимикач поруч із ліжком і ввімкнув настільну лампу. Потім сів і пригладив рукою волосся. Почувався жахливо.

Стукіт продовжувався.

Я глянув на годинник, що стояв на камінній поличці. Було десять хвилин по другій. Мої повіки були важкими, а в кімнаті було задушливо, хоча перед сном я й розсунув штори та відчинив вікна.

Я виліз із ліжка, накинув халат і поліз під подушку за револьвером.

Стукіт тривав, поки я відганяв залишки сну і приходив до тями. Хто б це не був, але він явно не хотів потурбувати когось іще.

Я підійшов до дверей.

— Хто там? — спитав я через тонку перегородку.

Постук припинився.

— Це Еслінгер, — я упізнав голос Теда. Повернувши ключ в замку, відчинив двері.

Тед Еслінгер швидко зайшов, зачинивши за собою двері. Його краватка все ще метлялася десь під правим вухом, а обличчя було бліде та змучене.

Я пильно пригледівся до нього, потім повернувся до ліжка і сів. Знову сховав револьвер під подушку і по-масажував шию.

— Заради Бога, — сказав я, — чому ви не даєте мені поспати?

— Мері Дрейк не повернулась додому, — промовив він. Зуби його нервово цокали.

Я позіхнув, потягнувся і продовжив масажувати шию.

— Чергова ваша подружка?

— Ви що, не розумієте? — сказав він стиха, напруженим голосом. — Зранку вона пішла на роботу і досі не повернулася. Дрейк зараз у мого батька.

— Дідько! — сказав я, опираючись на лікті. — А я що тут можу вдіяти? Не можу ж я працювати цілодобово!

Він почав неспокійно міряти кроками кімнату.

— З нею щось сталося, — сказав він, вдаряючи кулаком собі в долоню. — Щойно до нас прийшов Дрейк, як я вислизнув з дому, щоби повідомити вам новину. Про це ще ніхто не знає, крім батька та Дрейка. Ви повинні щось зробити!

Мені ставало вже краще.

— Коли її бачили востаннє? — запитав я, ледь стримуючи позіхання.

— О п’ятій вона полишила контору з наміром піти на танці. Роджер Кірк — хлопець, з яким вона зустрічається — каже, що вона так і не прийшла на побачення. Отож, він подумав, що їй нездужається, і пішов собі додому. І лише коли Дрейк зателефонував йому десь об одинадцятій, ми й подумали, що з нею щось сталося.

Я поліз у кишеню, дістав пачку «Лакі страйк» і висипав кілька сигарет на покривало.

— Паліть! І сідайте! — запросив я, запалюючи сигарету.

Він присів, однак від сигарети відмовився.

Кілька хвилин я розмірковував, а він тривожно дивився на мене.

Нарешті я спитав:

— А Дрейк уже повідомив поліцію?

— Ще ні. Спочатку він пішов до мого батька, бо подумав...

— Знаю, знаю, про що він подумав, — перебив я його. — І що зробив ваш батько?

— Ще нічого, — відповів Тед. — І нічого не робитиме аж до ранку. Ось чому я сюди й прийшов. У нас є принаймні сім годин до того, як своє розслідування почнуть ті двоє.

— Так, — сказав я без особливого ентузіазму, — але ми можемо небагато.

Я струсив попіл на підлогу, знову ледь стримав позіхання і спитав:

— Ви знали дівчину?

Тед кивнув.

— Вона — подруга Люсі Мак-Артур, — відповів він. — Ми з Роджером Кірком ходили разом до школи. І часто гуляли вчотирьох.

Я підвівся і попрямував до стільця, на якому скинув свій одяг. За три хвилини одягнувся і пішов у ванну, щоби вмитися та причесатися. Тоді повернувся в кімнату і хлюпнув собі трохи віскі.

— Вип’єте? — спитав я, хитнувши перед ним пляшкою.

Він відмовився.

— То що ви маєте намір робити?

— Покладусь на свою інтуїцію, — відповів я холоднокровно. — Гадаю, це не найкращий метод, однак спробую ним скористатися. Як далеко звідси те «Вуличне фото»?

Він видихнув:

— Це на Мюррей-стріт. П’ять хвилин їзди на машині.

— А ви на машині?

— Вона біля готелю.

— Гаразд, їдьмо! — Я схопив капелюха, вчергове позіхнув і повернувся до дверей. — Жахлива професія для сну! — зауважив я, виходячи з номера. — Не раджу вам її обирати!

Коли ми йшли коридором, двері Мерієн Френч раптово відчинилися і вона з’явилася у дверях.

— Ви що — лунатик? — запитала вона з цілком виправданою цікавістю. Присягаюсь, вона була просто чарівна в своїй ніжно-блакитній нічній сорочці! Її довге шовковисте волосся розсипалося по плечах, а обличчя було рожеве зі сну.

— Привіт! — сказав я пошепки. — Якщо добре прислухаєтеся, то почуєте, як зароджується новий день. Я той хлопець, хто його будить.

Вона глянула на Теда Еслінгера, а потім на мене.

— Це ваш помічник? — спитала вона, ледь стримуючи позіхання.

— Міс Френч, дозвольте відрекомендувати вам містера Теда Еслінгера, — сказав я церемонно. — А тепер будьте слухняною дівчинкою і повертайтесь у ліжко! Ми з містером Еслінгером вирушаємо на ранкову пробіжку.

— Щось сталося? — поцікавилась вона, посміхнувшись спочатку Еслінгеру, а потім мені.

Я заперечно хитнув головою.

— Я все життя у цей час бігаю. Це мене тримає в тонусі.

І я підморгнув їй та кивнув Еслінгеру.

— Ходімо!

Тед сором’язливо посміхнувся Мерієн і пішов за мною.

Я почув, як Мерієн перебільшено розпачливо зітхнула і зачинила двері.

— Гарненька, чи не так? — зауважив я, спокійно спускаючись сходами.

— Так, — погодився він, — однак, зараз не час...

— Не говоріть дурниць, — сказав я, коли ми вже були в холі, — я завжди таке помічаю.

Нічний портьє — кругленький чоловічок з розкішними вусами, запитально поглянув на нас, однак я пройшов, не зупинившись. Ми проминули вестибюль, вийшли на терасу і попрямували до машини, що стояла на узбіччі.

Еслінгер обійшов авто і сів на водійське сидіння.

— Заколисайте мене! — сказав я, зручно вмощуючись на сидінні. — Хочу хоч трохи сьогодні подрімати!

І він рвонув вперед. Вулиці були порожні, тож ми летіли стрілою.

— Що ви сподіваєтесь виявити? — запитав він, коли ми виїхали на Мейн-стріт.

— Не знаю, — відповів я, запалюючи сигарету. — Просто якась неясна думка крутиться мені в голові. Гадаю, що нічого в цьому нема, але...

Він швидко поглянув на мене, знизав плечима і зосередився на дорозі. Ми не сказали ні слова аж до Мюррей-стріт.

Вже там він загальмував і визирнув із вікна.

— Це десь тут.

Я не робив жодних спроб допомогти йому. Це було його місто — йому і розшукувати тут будь-що. Раптово він звернув на узбіччя та зупинився.

— Ось воно.

Я виліз із машини і оглянув невеличку вітрину, в якій були виставлені фотографії. Відступив на крок, щоби прочитати напис угорі. Він був зроблений великими хромованими літерами, що виблискували у місячному світлі.

— «Вуличне фото».

Так, це було воно.

Я витяг із кишені ліхтарика і направив промінь світла у вітрину.

Тед став поруч.

— Що ви надумали? — спитав він, слідкуючи за променем, поки я уважно оглядав фото завбільшки з листівку на склі вітрини, на рамах та на пологому стенді в нижній частині вітрини.

— Бачите когось знайомого? — спитав я, водячи променем туди-сюди.

До нього нарешті дійшло.

— Ви ж не думаєте, що... — почав було він, але я цитьнув на нього.

Просто переді мною у центрі вітрини красувалось усміхнене обличчя білявки. За її голівкою на задньому тлі проглядалась Мейн-стріт. Фотографія була вчетверо більша за всі інші. Під нею був напис: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

— Це вона? — спитав я в Еслінгера.

— Так, — він схопив мене за руку, здригнувшись.

— Коли покладаюсь на інтуїцію, вона мене зазвичай не підводить, — промовив я, вимикаючи ліхтарик.

— Ви, певно, розумієте, що все це означає, — сказав Еслінгер тремтячим голосом. — Усі дівчата були викрадені — і викрадені звідси. Можливо, Мері давно вже мертва?

Я обійшов Теда й наблизився до дверей ательє. Вони були хромовані й наполовину засклені. Єдиний спосіб потрапити всередину — це вибити скло.

Але я не хотів цього робити — надто багато шуму.

— Чи не можна зайти через чорний хід? — поцікавився я.

— Зайти? — перепитав він. На його обличчі читався страх. — Але ж ви не хочете...?

— Звісно, що хочу — але вас я сюди не вплутуватиму, — відповів я. — Їдьте додому!

Він повагався, потім вперто сказав:

— Якщо ви йдете туди, то я — з вами!

— Ні, — твердо сказав я. — Мені платять за те, що я підставляю свою шию. Якщо вас спіймають, то батько знатиме, що ви мені допомагаєте. А я цього не хочу. Ви мені корисні, поки про це ніхто не знає. Ви й так багато зробили. Їдьте додому і покладіться на мене.

Він знову завагався, однак цього разу кивнув, погоджуючись.

— Гадаю, ви праві, — сказав він неохоче. — Вдома навіть не знають, що я взяв машину. Вона вам потрібна?

— Я би міг нею скористатися, але хтось може її впізнати. Тож забирайте її та їдьте додому.

— Я би не хотів полишати вас отак... — почав було він, але я не був схильний провести залишок ночі в суперечках.

— Послухайте мене — їдьте звідси! — сказав я і, полишивши його біля машини, пішов вулицею униз. В сотні ярдів помітив бічну вуличку. Пірнувши у темряву, почав гадати, чи приведе вона мене до чорного ходу ательє. Почув, як завівся двигун, і «понтіак» з шаленою швидкістю рвонув із місця. Перед тим, як звернути у вуличку, я провів поглядом габаритні вогні авта.

Мені відлягло він серця, коли побачив, що він поїхав. Непрофесіонал в такій справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе.

Вуличка була вузенька та смердюча. І вона таки привела мене до чорного ходу в будівлю, де розташовувалось фотоательє. Місце було погано освітлене. Двері не справляли враження особливо міцних, отож я просто підважив їх плечима і штовхнув. Вони лише скрипнули. Тоді я знову натиснув на них — вже сильніше. Почувся тріск, і цього разу двері піддалися й відчинилися. Я відступив на крок і прислухався. На вулиці і в будівлі було тихо. Прикриваючи рукою ліхтарика, я зазирнув у відчинені двері і пройшов у вузький коридорчик. Переді мною були двері, що вели в приміщення ательє. Інші двері, справа, були напіввідчинені.

Я пройшов коридором і відчинив двері ательє. На вікнах не було жалюзі, тож світло місяця дозволяло мені роздивитися довкруж. Я швидко роззирнувся, і, не побачивши нічого, що могло б мене насторожити, знову вийшов у коридор. Не мав жодного бажання, щоби мене помітив перший-ліпший коп, що проходитиме повз.

Відчинив інші двері. Зайшов у велике приміщення, яке, вочевидь, слугувало лабораторією. Підлога була всіяна обрізками фотографій. Картон та фотопапір горами лежали на двох столах у центрі кімнати. Промінь ліхтарика проповз кімнатою і висвітив підлогу. Я уважно оглянув камін, де було повно попелу від спалених паперів, але не знайшов нічого, що можна було б пов’язати зі зникненням дівчат.

Я відсунув капелюха з лоба і визирнув у вікно. Сам не знав, для чого це роблю, але сподівався, що побачу там щось важливе для себе. Тоді знову пішов до дверей і визирнув у провулок. Сюди неможливо під’їхати машиною. Це мене спантеличило. Я не міг зрозуміти, як можна було вивести дівчат з ательє — якщо їх справді викрали звідси.

Поки я стояв, розмірковуючи, почув, як на шаленій швидкості до ательє наближається машина. Вже за мить пролунав скрегіт гальм, і авто різко зупинилося. Я швидко пройшов у коридорчик і зачинив за собою двері. Рухаючись блискавично, підійшов до дверей, що вели в ательє, і відчинив їх на кілька дюймів.

Крізь вікно-вітрину я міг бачити вулицю. Великий спортивний автомобіль зупинився біля ательє, і звідси вилізло троє чоловіків. Один з них залишився коло машини, пильно оглядаючи вулицю. Двоє інших ступили на тротуар, і один з них вставив ключ у замок та відчинив двері ательє.

Це сталося так швидко, що я не встиг сховатися в коридорі. Зачинив двері і вичекав, тримаючи руку на револьвері.

Почув, як ті двоє заходять в ательє.

— Швидше віддирай її, — сказав один з них. — За п’ять хвилин тут вже буде поліцейський патруль.

Голос у чоловіка був хрипкий і дихав він важко.

— Ну ж бо, не тремти так, — відповів інший грубим голосом. — Дай-но мені ту фотографію!

Я почув, як щось важке впало на підлогу, і прочинив двері, однак не зміг розгледіти, що ж там відбувається.

— Я не можу туди добратися, — сказав чоловік із хрипким голосом. — Дивись, що робиш, йолопе! — рявкнув інший, із грубим голосом. — Ти розвалиш усю вітрину!

Знову почулася приглушена сварка, і тоді той, що з грубим голосом, сказав:

— Добре! Вимітаймося звідси!

Я почув, як вони йдуть до дверей, виходять і замикають за собою двері на ключ.

Я обережно зазирнув у приміщення ательє. І побачив крізь вікно-вітрину, як вони сідають в машину. Я не встиг їх роздивитися, однак запримітив, що всі вони дужі й широкоплечі. Один з них міг навіть бути Джеффом Джорданом, однак я не був у цьому впевнений.

Авто рвонуло з місця.

Якщо поліцейський патруль буде тут за п’ять хвилин, то й мені слід забиратися. Я швидко оглянув кімнату, але у темряві не можна було збагнути, що саме зробили тут ті двоє. Тож я попрямував у коридорчик, щоби вийти через чорний хід.

Уже відчиняючи двері, помітив, що на підлозі щось біліє. Направив туди промінь ліхтарика. Просто в мене під ногами лежав зіжмаканий носовичок. Я підняв його. Це був крихітний мережаний жіночий носовичок з монограмою «М. Д.», вишитою у кутику.

Я вийшов на вуличку, зачинив за собою двері і швидко подався униз.

Для мене ініціали «М.Д.» означали лише одне — хусточка належала Мері Дрейк! Із цим доказом та фотографіями трьох інших дівчат, що свідчили про їх викрадення, я міг створити неабиякі проблеми для Мейсі — якщо він не захоче зі мною співпрацювати. Викрадення людей — прерогатива ФБР, і цих доказів їм буде цілком достатньо.

Я запхав носовичок у кишеню і обережно вийшов з провулка на центральну вулицю. Ніде нікого не було, тож я повернувся до ательє.

Місяць був тепер саме над головою. Я міг чітко розрізнити кожну фотографію у вітрині. Але мене цікавила лише одна — та, на якій внизу було написано: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

Одного погляду було достатньо. Тепер я вже знав, чому та трійця примчала до ательє і що вони поквапом робили. Фотографію підмінили. Блондинка, про яку Тед Еслінгер сказав, що це — Мері Дрейк, більше не посміхалася мені з вітрини. Її замінила дівчина з дрібними рисами обличчя — у білому крислатому капелюсі. Поки я тупо витріщався на фото, дівчина неначе глузливо мені посміхнулася.

Коли я дійшов до редакції «Кренвільського вісника», вуличний годинник вибив третю. Крокуючи тротуаром у місячному світлі, у всіх на виду, я почувався, мов нудист у метро. Було все ще душно, і я геть спітнів, здригаючись від найменшого шуму.

Проходячи повз знайому напівзруйновану будівлю, я про всяк випадок глянув на двостулкові двері редакції і зауважив, що вони замкнені. Але я не зупинився, а пройшов уперед ще з двадцять ярдів, і вже там пірнув у дверний проліт.

Це була чудова робота — відчиняти замок на залитій яскравим місячним світлом вулиці. Неначе працюєш у білий день. Варто було лише якомусь сумлінному копу висунути голову з-за рогу, щоби помітити мене за роботою — і тоді проблем не уникнути. З того, що я встиг зауважити у Кренвілі — тут копи спочатку стріляють, а вже потім проводять дізнання.

Я стояв у дверях, прислухаючись. Все було спокійно, і я вже майже наважився узятися до роботи, коли почув, що хтось до мене наближається. Я притиснувся до дверей і подумки похвалив себе, який же я розумний, що мене не спіймали за роботою.

Вулицею йшла жінка. Те, що це жінка, я міг визначити за клацанням підборів бруківкою. Спочатку вона йшла швидко, потім сповільнила ходу, і вже за мить цокання підборів стихло.

Я зняв капелюха і виглянув. Побачив її. Вона стояла перед дверима «Кренвільського вісника». Я зміг лише зауважити, що вона середнього зросту, струнка і начебто одягнена в строгий темний костюм. Зненацька вона огледіла вулицю. Цей рух був скрадливим і видав її нервозність. Я знову пірнув у проліт, сподіваючись, що вона мене не помітила.

Вона нікуди не тікала, тож за кілька секунд я поглянув на неї ще раз. Тепер вона стояла якраз перед дверима будинку, в якому розташовувалась редакція. Поки я спостерігав за нею, гадаючи, що вона тут робить, почулося тихе клацання замка, який відкривали. За мить вона відчинила двері й зникла у будівлі.

Я автоматично потягнувся за сигаретою, подумав трохи та знову помасажував собі шию. Побачене мене спантеличило.

Я дав їй кілька хвилин, а потім вийшов зі свого укриття і спробував відчинити двері. Вони були замкнені.

Моє тіло було заклякле, мов у кількаденного трупа. Я не міг вирішити, що мені робити далі, тому все ще тупо витріщався на двері, коли почув чиїсь кроки. У мене вистачило здорового глузду відійти подалі від дверей «Кренвільського вісника», бо просто переді мною нізвідки виріс патрульний і став, дивлячись на мене.

— Як ви гадаєте, що ви тут робите? — спитав він, помахуючи своїм важким кийком, висунувши свою квадратну щелепу, яка, здавалося, була висічена з каменю.

Я удав підпилого і хитнувся у його бік.

— Д-друже, — затинаючись, сказав я, плескаючи його по плечу. — П-постій тут ще тр-рохи — і ти побачиш чудового в-великого нишпорку, котрий ось-ось звідси вийде. Кажу тобі — зачекай трохи і...

— Я почув тебе з першого разу, — сказав він, гидливо відштовхуючи мене, — Провалюй звідси, приятелю, інакше мені доведеться прочистити тобі мізки цим кийком!

— Звісно! — охоче погодився я, непевними кроками віддаляючись від нього. — Але жінки та діти — передусім. Спочатку я мав би щось зробити... Але що?...

До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.

І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.

Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на мене — мені не минути лиха.

Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.

Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.

Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на п’ятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.

На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.

Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.

Я простягнув руку і вхопив це щось — це була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.

Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже, я пролежав без свідомості майже чверть години. Світло сліпило мені очі, тож я вимкнув ліхтар. Не підводився, бо найменший рук викликав різкий біль в голові. Я знову вилаявся. Якби знав, що мені доведеться мати справу зі спеціалістом із джиу-джитсу в спідниці, то краще би залишався в ліжку. Ніколи б не подумав, що мене зможе так обробити жінка. Я гадав, що трохи знайомий з японським бойовим мистецтвом, але це була робота справжнього майстра.

Я повільно сів на підлозі, відчуваючи пульсуючий біль у скронях; за якийсь час мені стало краще, і я звівся на ноги. Почувався так, наче по мені проїхали котком. Накульгуючи, дістався сходів і прислухався, однак нічого не почув. Певно, вона вже була на півшляху додому.

Я знову повернувся до редакції «Кренвільського вісника». Двері були незамкнені. Чомусь це мене вже не здивувало. Ногою відчинив двері і присвітив ліхтариком. Приймальня виглядала не менш похмуро, ніж удень. Я підійшов до кабінету Діксона, прислухався, а тоді розчахнув двері.

Світло ліхтарика впало на потертий письмовий стіл. Підійшов до нього. Середня шухляда була висунута. Цього я й чекав. Побіжний огляд підказав мені, що фотографії трьох дівчат, які Діксон показував мені лише кілька годин тому, зникли.

Я стояв, дивлячись на шухляду, і розмірковував. Звісно ж, та жінка їх й узяла. Це все ускладнювало. З тими фотографіями я міг звернутися в Федеральне Бюро. І міг змусити шефа поліції Мейсі робити все, що я йому звелю. Цікаво, чи знала вона про це?

Голова знову розболілася, і мені страшенно захотілося прилягти. Не було сенсу товктися тут довше. Цікаво, що подумав би Вулф, якби знав, як мене розмазала по стіні жінка, і що я дозволив їй піти чи не з єдиним доказом, який мені вдалося знайти в цій справі! Я вирішив, що не скажу йому про це.

Вже направляючись до дверей, я зупинився, мов укопаний. Бо в кріслі біля вікна хтось сидів. Я аж підскочив — а хто б цього не зробив на моєму місці? Від несподіванки аж випустив із рук ліхтарика, і, підіймаючи його, відчув, як піт стікає мені обличчям, наче з вичавленої губки.

— Хто там? — хрипко спитав я, хапаючись за револьвер. У роті у мене пересохло, а ноги тремтіли.

У кімнаті мокрим рядном зависла тиша. Я направив промінь ліхтарика на крісло. Звідти на мене блискучими осклянілими очима дивився Діксон. На його багряно-фіолетовому обличчі застигла гримаса жаху. Кров цівочкою стікала з кутика рота, а висунутий язик був, мов шматок чорної шкіри.

Я зробив крок уперед і пригледівся. На шиї в нього була затягнута мотузка. Вона глибоко впилася йому в складки шкіри та там і загубилася.

Безформною масою сидячи у кріслі, міцно стискаючи в смертельній агонії руки, він виглядав дуже самотнім і дуже мертвим.