Реквієм блондинкам

Розділ сьомий

Я зупинив своє авто перед двоповерховою будівлею з сірого каменю та з великою вітриною, у верхній частині якої золотими літерами було виведено: «Кренвільське похоронне бюро». У центрі вітрини на підставці красувалася масивна дубова труна, а поруч стояла велика чорно-біла ваза зі штучними ліліями.

Скляні двері м’яко відчинилися. Повітря в приміщенні, застеленому пурпуровим килимом, було просякнуте запахом бальзамувальної рідини — пахучої, солодкуватої та нудотної. Я зачинив за собою двері та ніяково роззирнувся.

Біля протилежної стіни стояла виставкова труна з чорного дерева та чудернацькими срібними ручками. Запах смерті наче ширяв в повітрі, і від цього мені стало не по собі.

Углибині кімнати з мідного карниза звисали чорні оксамитові портьєри. Вочевидь, вони приховували двері. Поки я отак стояв, штори розсунулися і звідти виплив чоловічок. Виглядав так, наче щойно втік із шоу жахів. Обличчя його було безкровне, а сам він дуже нагадував скелет. Його солом’яне волосся було напомаджене і щільно прилягало до черепа, а запалі чорні очі горіли якимось пекельним полум’ям. Він підозріло оглянув мене і м’яким безбарвним голосом запитав, чим може бути корисним. Він так сильно нагадував упиря, що на мить я навіть утратив дар мови.

— Чи можу я бачити містера Еслінгера? — врешті вичавив я з себе.

— А хто його питає? — перепитав чоловічок непривітним безбарвним голосом.

— Скажіть, що його хоче бачити детектив із Міжнародного бюро розслідувань, — сказав я, витягаючи пачку «Лакі страйк» і не зводячи з нього погляду.

Він швидко відвів очі, але я встиг помітити в них страх.

— Я доложу йому про вас, — сказав чоловічок, — однак він зараз дуже зайнятий.

— А я й не поспішаю, — озвався я, кидаючи сірника на підлогу. — Просто повідомте йому про мене, а я тим часом роззирнуся довкола.

Він пильно глянув на мене і вийшов.

Я глибоко затягнувся і вичекав трохи. Потому підійшов до виставкової труни та уважно її оглянув. Вона була прекрасно зроблена, і мимоволі я подумав, а чи не підійде вона мені. Хоча вона й видавалася завузькою, в довжину мала б підійти... Після детальних оглядин труни впродовж кількох хвилин я цілком вдовольнив свій інтерес і підійшов до прейскуранта, що висів у рамочці на стіні, де була зазначена вартість домовин та всі можливі матеріали, з яких її можуть виготовити. Я був здивований, як зовсім недорого тебе можуть доправити в підземне царство.

— Ви хотіли мене бачити? — м’яко запитав голос за спиною.

Я злякано підскочив.

Макс Еслінгер був копією свого сина — тільки більш древньою, якщо можна так висловитися. Риси обличчя різкіші, очі глибокодумніші, однак схожість просто разюча.

— Можливо, ви вже чули про мене, — сказав я. — До сьогоднішнього ранку я працював на Вулфа.

Він посміхнувся і простягнув мені руку.

— Звісно ж, що чув, — сказав він приємним баритоном. — Ви — детектив із Нью-Йорка, чи не так? Радий з вами познайомитися. То ви вже не працюєте на Вулфа?

Ми потисли один одному руки.

— В нас виникла розбіжність поглядів, — сказав я з кривою усмішкою. — Тому ми й розсталися.

Еслінгер із розумінням хитнув головою.

— Боюся, що з Вулфом нелегко мати справу — я знаю його давно. Прошу, проходьте в мій кабінет! Там ми зможемо спокійно поговорити.

Я пройшов за ним у двері, прикриті чорними оксамитовими портьєрами, і далі коридором; проминувши кілька дверей, ми нарешті зайшли в приємну, гарно умебльовану кімнату.

Він показав мені на крісло, а сам сів за високий, масивний стіл.

— То чим можу бути вам корисний, містере Сп’юек? — поцікавився він, висуваючи шухляду і дістаючи звідти пачку сигар.

Я хитнув головою.

— Не мені особисто, — уточнив я, запалюючи свою сигарету. — Як я вже казав, сьогодні вранці я припинив працювати на Вулфа. Але мене зацікавила ця справа, містере Еслінгер, тож хотів би знати, чи не заперечуватиме ви, якщо я працюватиму разом із міс Шерідан. Вам це нічого не коштуватиме. Вулф видав мені аванс на розслідування цієї справи, і я не бачу підстав повертати йому гроші. Я хотів би з’ясувати все для себе — до того, як повернуся в Нью-Йорк.

Я був здивований, помітивши, що його обличчя враз прояснилося.

— Це було б вельми великодушно з вашого боку, містере Сп’юек! Мушу визнати, що досі так нічого й не було зроблено. А я дуже зацікавлений в тому, щоб розплутали справу!

Сумнівів у його щирості не було, і я згадав слова Одрі про те, що він просто не може бути замішаний у справу з викраденням дівчат. В Еслінгерові було щось таке, що йому мимоволі віриш.

— Чудово, — сказав я. — По правді, очікував від вас певної протидії. Я чув, що ви дали міс Шерідан повну свободу дій.

Він спантеличено глянув на мене.

— Чому ж — зовсім ні! — заперечив він. — Коли я почув, що Вулф найняв професіонала, щоб отримати з цієї справи певні політичні дивіденди для себе, то просто змушений був удатися до аналогічних заходів. Але, смію вас запевнити, містере Сп’юек, я не заспокоюся доти, доки дівчат не буде знайдено, або ж — якщо це все-таки вбивства — поки їх вбивця не буде покараний.

Я задумливо глянув на нього.

— Це справді вбивства, — повільно промовив я. — У цьому тепер нема жодних сумнівів.

І розповів йому про Мерієн Френч.

Коли скінчив, він відклав убік свою сигару. Я бачив, що моя розповідь його глибоко вразила.

— Але хто міг вчинити такий жорстокий злочин? — запитав він. — Не вірю, що хтось у Кренвілі міг зумисне вбити невинних дівчат, не маючи на те жодного мотиву. Це нечувано!

— Можливо, мотив усе-таки був, — сказав я, струшуючи попіл на його чудовий килим. — І це — те, над чим я маю намір попрацювати. Або мотив існує — або ж убивця сексуальний маніяк.

— Однак ви сказали, що тіло бідолашної дівчини зникло? — запитав Еслінгер. — Але яким чином? Куди його поділи?

Я хитнув головою.

— Не знаю, — озвався. — І це також маю намір з’ясувати.

По короткій паузі я випалив:

— Чому ви найняли Одрі Шерідан? Адже в місті ніхто не вірить, що їй вдасться розплутати цю справу!

Лише на мить в його очах промайнула обережність, але вона так швидко зникла, що я засумнівався, а чи була вона насправді.

— Гадаю, я не зовсім вас розумію, — зауважив він. У голосі його вчувалась холодність.

— Думаю, ви добре розумієте мене, містере Еслінгер! — заперечив я. — Одрі Шерідан — чудова дівчина. Вона мені подобається. І навіть дуже — але в неї нема досвіду в розслідуванні подібних злочинів. І змушений вам сказати, що вона наробила купу помилок, які мені тепер слід виправляти — саме тому, що вона так прагла з’ясувати все самостійно. Однак такого роду справи — не для жінок. Це надто небезпечно. То чому все-таки ви найняли її?

Він ледь помітно почервонів. Узяв сигару, покрутив її в пальцях, виявив, що вона загасла і знову запалив.

— Я був впевнений, що міс Шерідан зможе знайти зниклих дівчат, — нарешті сказав він. — Ви повинні пам’ятати, містере Сп’юек, що спочатку й мови не було, що їх могли вбити.

Я глянув на нього, і він відвів погляд.

— Дурниці! — коротко озвався я. — Але якщо не хочете казати правду, то я не можу вас примусити.

— Запевняю вас... — почав було він.

Я підняв руку.

— Забудьмо про це, — заспокійливо сказав я. — Коли я побачив вас вперше, то вирішив, що ви чоловік відвертий. Тепер я вже не так цього певний. У вас були якісь власні причини, щоб долучити до розслідування Одрі Шерідан — а зовсім не тому, що ви були переконані, що вона впорається. Тут щось інше. Можливо, ви просто хотіли, щоб ці вбивства так ніколи і не були розкриті, а з Одрі ви могли бути впевнені в цьому.

Він випростався.

— Як ви смієте мені таке казати? — розгнівано вигукнув він. — Одрі Шерідан — власниця єдиного в Кренвілі детективного агентства. Тож цілком природно, що я звернувся до неї.

— Справді? — уїдливо перепитав я, мотнувши головою. — Навкруги повно подібних агентств з прекрасною репутацією, які були б тільки раді узятися за подібну справу. Це коштувало б вам не набагато дорожче, аніж послуги Одрі Шерідан, а результати були б значно кращі. Ваша відповідь мене не вдовольнила, містере Еслінгер!

Він доклав певних зусиль, щоб опанувати себе; потому відкинувся у кріслі.

— Думаю, ви перебільшуєте, — сказав він із показним спокоєм. — Совість моя чиста — я зробив все, що в моїх силах. І буду лише радий, якщо ви долучитеся до розслідування, та, якщо треба, навіть згодний фінансувати вас.

— Добре, — сказав я, гасячи сигарету. — Гадаю, що за цим всім щось приховується, але я це з’ясую. Як ви гадаєте, які у вас шанси стати мером?

Він пильно до мене придивився. Тепер я бачив, що він взяв себе в руки, але був насторожі.

— Думаю, що легко зможу обійти Вулфа, — сказав він крізь зуби. — Він не надто популярний в місті, і тепер, коли ви вже на нього не працюєте, в нього майже нема шансів розшукати дівчат.

— Як ви гадаєте, чи зможе Мейсі виставити іншого кандидата замість Старкі?

Еслінгер стенув плечима.

— Не знаю. Можливо.

— А хто той схожий на скелет чолов’яга, котрий зустрів мене?

Його обличчя затьмарилося.

— Ви маєте на увазі Елмера? Елмера Генча? Це брат моєї дружини. Тепер він займається справами, бо політика забирає весь мій час.

Я підвівся.

— Гадаю, що це все на сьогодні, містере Еслінгер, — сказав я. — Віднині я починаю діяти. Побачимося!

Він ані порухався.

— Я повністю вам довіряю, — сказав він, не підводячи очей від своєї книги записів. — Упевнений, що ви зробите все можливе.

— В цьому ви справді можете бути впевнені, — коротко сказав я, повертаючись до дверей, і зупинився.

Бо в дверях стояла жінка. Я не знав, як довго вона там стояла. Вона була висока й сива, а очі її нагадували вологі камінці. Одягнена була в чорну шовкову сукню, яка висіла на ній, як на кілку, а у вухах блищали сережки із чорного бурштину. Коли вона заговорила, голос її прозвучав низько і безапеляційно — така не потерпить жодних заперечень.

— Хто це? — вимогливо спитала вона у Макса Еслінгера.

— Містер Сп’юек — детектив із Нью-Йорка, — відповів Еслінгер, неспокійно й втомлено дивлячись в обличчя жінки.

І додав, звертаючись до мене:

— Познайомтесь — це моя дружина.

Коли він це промовив, у голосі його не було ні радості, ні гордості.

Млявість тону та байдужий погляд, якими супроводжувались його слова, свідчили про якийсь прихований відчай.

Місіс Еслінгер подивилася на мене і облизала губи кінчиком блідо-рожевого язика. В цьому її поруху було щось моторошне. Її язик чимось нагадав мені безвільне тільце слимака.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Все в порядку, — швидко втрутився Еслінгер. — Він уже йде — просто хоче допомогти міс Шерідан. Вулф не бажає, щоб він працював на нього далі.

Безкровні руки місіс Еслінгер згорнулися на грудях, а пальці правої руки притримували ліву.

— Одрі не потребує допомоги, — сказала вона. — Скажи йому, щоб ішов геть.

— Я вже йду, — відповів я, проминаючи її. В цій високій, недобрій жінці було щось жахне. Я узрів разючу подібність до брата. Обидва були кістляві, гостроносі й безкровні; жорстокі лінії губ були ті самі.

— Терпіти не можу шпигунів у своєму домі, — сказала вона, коли я вже майже вийшов. — Тож не приходьте сюди більше ніколи.

Я вийшов у коридор і далі, через завішені двері, у приймальню.

Елмер Генч стояв біля виставкової труни з чорного дерева. Його довгі, худі, кістляві руки були згорнуті на животі, а голова схилена набік так, наче він до чогось дослухався.

Він провів мене очима, однак не озвався ні словом.

Я відчинив вхідні двері, і, набравши у груди побільше повітря, квапливо вийшов на сонячне світло — на гомінку вулицю.

В готелі я залишив на стойці адміністратора записку для Реґа та Одрі з проханням зустрітися в барі «У Джо», котрий знаходився за кілька кварталів від готелю.

Коли дістався того бару — а було трохи по сьомій — там було лише кілька відвідувачів, і жодного — в ресторанчику вглибині його.

Я сказав барменові, що пройду у ресторан, і якщо хтось мене питатиме, нехай шукатимуть там.

Він погодився, і я пройшов у заднє приміщення, вибрав собі столик подалі від входу і сів.

Офіціантка в синій уніформі підійшла, щойно я зручно розташувався. Запитала, що хотів би замовити.

— Чекаю тут на друзів, — пояснив я. — Тож поки що принесіть мені чогось випити.

Коли вона посміхнулася мені, я зауважив, що в неї чудові білі зуби, а, придивившись уважніше, з’ясував, що в неї така фігура, через яку водії вантажівок голови звертають.

— То що саме ви б хотіли? — перепитала вона, нахилившись до мене.

Від аромату її парфумів у мене запаморочилось в голові.

Я сказав, що хочу склянку віскі і, поки вона йшла до бару, провів її поглядом. Її форми спокусливо колихалися у такт ходи.

Але ще до того, як вона повернулась із замовленням, у бар влетів Реґ. Посміхнувся, побачивши мене, і присунув стільця ближче до столу.

— Я просто вмираю з голоду, — заявив він, плюхнувшись поруч. — Це нишпорення буквально роз’їдає мені життєво важливі органи.

— Не переймайтесь так своїми життєво важливими органами, — озвався я. — Чи вдалося вам щось розкопати?

Не встиг він мені відповісти, як повернулась офіціантка.

— Привіт, жовторотику! — промовила вона, від чого Реґ миттєво почервонів. Вона поставила переді мною віскі.

Я запитально поглянув на Реґа.

— Що питимете ви? — запитав.

— Не привчайте юнь до випивки, — сказала вона, дивлячись на нього поблажливо. — Я принесу йому коли.

Я знову з інтересом вивчав її фігуру, поки вона прямувала до стійки бару, а тоді запитав:

— Ваша приятелька?

Він фиркнув:

— Сусідка, — сердито озвався він. — Саме тому, що в неї гарні зуби, вона й гадає, що я сохну за нею!

— Зуби — це не єдине, що в неї гарне, — глибокодумно озвався я, а потім додав: — То як просувається ваше розслідування?

Він пригладив пальцями розтріпане волосся.

— Теда знають у «Вуличному фото», — почав свою розповідь. — Він не раз там бував і викуповував фотографії. Але дівчина-продавчиня не пам’ятає, чи були то світлини зниклих дівчат, чи ні.

— І ви не змогли освіжити їй пам’ять?

Реґ стенув плечима.

— Вона мовчить, — сказав він із відразою. — Ви ж знаєте цей тип жінок. Вона не пам’ятає навіть, коли востаннє їла.

— А як же ж вона тоді пам’ятає, що він у них бував?

— Бо він до неї залицявся, — відповів Реґ. — Цей хлопець завжди підходить до справи серйозно: вона вважає, що купівля фотографій — лише привід, щоб побачитися з нею.

— А чи не вдалося вам дізнатися якихось подробиць? — запитав я, пропонуючи йому сигарету.

— Тед почав вчащати в ательє десь із місяць тому. Заприятелював із цією дівчиною — вона неабияк «запала» на нього — і, розмовляючи з нею, час від часу брав у руки одну-дві фотографії, які лежали на прилавку. Позалицявшись до неї трохи, він вибирав якусь фотографію і платив за неї. Дівчина була така схвильована, що навіть не помічала, які саме фотографії він вибирає.

— То він навіть не давав їй квитанцій?

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, гадаю, він надто розумний для цього. Але мені таки вдалося з’ясувати, що фото, зроблені напередодні, наступного дня обов’язково викладаються на прилавку. Скидається на те, що він — саме той, хто нам потрібний, однак ми нічого не зможемо довести.

Я буркнув: — Не густо. — Що ще вдалося вам дізнатися?

Реґ випустив дим через ніздрі.

— Я заскочив до його приятеля — хлопця на ім’я Роджер Кірк. Вони з Тедом усюди ходять удвох. Він мене знає, але мені нічого не вдалося з нього витягти. Можливо, з ним краще поговорити вам?

Я замислено поглянув на нього.

— Ви щось надумали?

— Цьому хлопцеві, Кірку, може щось бути відомо про причетність Теда до зникнень дівчат. Якщо ви змусите його заговорити, то він зможе пролити світло на цю справу.

— А це непогана думка, — озвався я. — Але мусимо бути дуже обережні. Якщо Кірк скаже Тедові, що ми його підозрюємо, то це може все зіпсувати. Якщо не помиляюсь, Еслінгер ось-ось стане великим цабе в цьому місті, тож мусимо бути обережними. Однак вважаю, що ми не можемо нехтувати будь-якою зачіпкою. Спробую щось витягнути з Кірка.

— Тож я полишаю його вам, — сказав Реґ, неспокійно вовтузячись на стільці. — Коли ж ми врешті їстимемо? Я страшенно голодний!

— Коли прийде Одрі, — сказав я, допиваючи віскі. — А що вам відомо про Елмера Генча?

— Про от такого? — і Реґ скорчив відповідну гримасу. — Від нього в мене мурашки по шкірі. Чи доводилось вам коли-небудь бачити щось подібне? Та його легко можна знімати у фільмах жахів!

— То що вам про нього відомо?

— Що він тепер займається всіма справами похоронного бюро замість Еслінгера. Про нього кажуть, що він природжений трунар. Спеціалізується на бальзамуванні трупів. Коли він завершує свою справу, то труп виглядає живішим, аніж за життя. Сам я не бачив його роботи — та й не дуже цього прагну! — однак знаючі люди високої думки про нього.

— Місіс Еслінгер його сестра, чи не так?

Реґ кивнув.

— Чудова пара. Сестра прилаштувала його на цю роботу, коли Еслінгер подався в політику — та так він там і прижився. Мені шкода Еслінгера, що в нього постійно перед очима такий упир.

— А це правда, що місіс Еслінгер випиває? — поцікавився я. — Так мені казав Діксон, але з її вигляду цього не скажеш.

Реґ знизав плечима.

— Не можу стверджувати, — зауважив він. — Утім, вона якась дивна. Еслінгер її боїться.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона керує і ним, і бізнесом. Я чув, що це вона змусила його піти в політику. Звісно ж, вона просто трясеться над Тедом, але, гадаю, це вам відомо.

Я кивнув головою.

— Але з того, що я бачив, навряд чи вона здатна переживати через будь-що. Вона мені не подобається — від неї у мене мороз по шкірі.

Повернулася офіціантка із колою для Реґа.

— Подавати їжу?

— Оце так! — запротестував Реґ, коли я заперечно хитнув головою. — Де це, в біса, Одрі? Хіба ж я вам не казав, що вмираю з голоду?

— Гаразд, — погодився я. — Тоді обід на двох.

Коли офіціантка вкотре зникла, я продовжив:

— Боюсь, щоб наша крихітка знову не встряла в якусь халепу!

Реґ поглянув кудись поверх моєї голови і вищирився.

— Тільки не цього разу, — повідав він. — Ось вона йде!

Я розвернувся.

Одрі, премила в своїй яблучно-зеленій сукні та великому білому капелюсі, прямувала до нас через усе приміщення. Очі її горіли від збудження. Я схопився з місця, бо зрозумів, що щось трапилося.

— Що сталося? — запитав.

Вона виклала блакитну квитанцію на білу скатертину.

— Ось це щойно вручили мені, — сказала вона, підтягаючи стілець і сідаючи поруч.

Мені не треба було двічі дивитися на ту квитанцію. Я вже знав, що це, ще до того, як прочитав на ній таке:

«Вас щойно сфотографували!»

Я повільно опустився на стілець і витріщився на Одрі, відчуваючи, що кров схлинула мені з обличчя.

— Ну, тепер ви вже маєте бути задоволені, — сказала вона, посміхаючись мені. — Хіба ж це не та нагода, на яку ми всі чекали?

— Що ти маєш на увазі? — гостро озвався я, намагаючись подолати шок, якого зазнав. — Якщо гадаєш, що таким можна легковажити, то ти божевільна!

Вона зітхнула, шукаючи підтримки у Реґа.

— Що з ним таке? — перепитала вона. — Ось перед нами пряма дорога, що виведе нас до вбивці, а він каже, що я божевільна!

Тепер навіть Реґ виглядав схвильованим.

— Послухайте-но, дівчинко! — лагідно озвався він. — Цей чоловік любить вас!

Тепер настала черга Одрі дивуватися.

— А я гадала, що це таємниця! — промовила вона із ніяковим смішком.

— І я так думав, — похмуро проказав я.

— Та навіть сліпий побачить, що він «запав» на вас, — презирливо сказав їй Реґ. — Де ви це взяли?

І підняв квитанцію та уважно її розглянув.

Одрі поклала сумочку на стіл і запалила сигарету.

— Якийсь чоловік мене сьогодні вдень сфотографував, — озвалася вона. — Я саме була з Тедом Еслінгером. Його також сфотографували.

Повернулася офіціантка зі стравами. Заздрісно окинула Одрі поглядом.

— Вам також принести порцію?

Я підсунув свою тарілку Одрі.

— Їж, — сказав я. — У мене пропав апетит.

Одрі заперечила.

— Тобі також слід поїсти! Ти не повинен так переживати за мене.

— Зі мною все в порядку, — і, звернувшись до офіціантки, я замовив ще віскі.

— От що робить любов із чоловіком, — співчутливо хитнув головою Реґ. — Якщо я колись відмовлюсь від їжі, то, принаймні, знатиму, що зі мною таке.

— Стуліть пельку! — розгнівано гаркнув я. — Хіба не бачите — я думаю!

— Звісно ж, що так! — із готовністю озвався Реґ, пакуючи свою їжу, наче три дні не їв.

— Їжте хоч ви! — спонукав він Одрі. — Смакує чудово!

Я побарабанив пальцями по квитанції.

— Мені це не подобається. Віднині, Реґу, ні на мить не випускайте Одрі з поля зору!

Реґ відірвав очі від їжі, посміхнувся й присвиснув.

— Це мене цілком влаштовує. То коли ви приймаєте ванну? — поцікався він, кинувши масний погляд на Одрі.

— Ні, — твердо сказала вона. — Так не піде. Отже, ви гадаєте, містере Марку Сп’юек, що я нездатна подбати про себе сама?

— Щось вся ця історія мені дуже не подобається, — відповів я. — З цієї миті у тебе власний охоронець.

— Ще й який охоронець! — ледь чутно пробурмотів Реґ. — Боже мій! Яке тіло!

— Якщо ви не станете врешті серйозним, — погрозливо сказав я, — то я відкручу вашу паршиву голову. Ви не повинні спускати з Одрі очей, ясно? Якщо з нею щось трапиться, ви за це відповісте!

Реґ відклав убік виделку.

— Невже ви серйозно вважаєте, що ця дівиця в небезпеці? — здивовано перепитав він.

— Не називайте мене «дівицею»! — обурено сказала Одрі. — Де вас виховували?

— Я кажу це цілком серйозно, — споважнів я. — Віднині — жодних ризиків!

— Згадайте, що сталося з Мерієн, — повернувся я до Одрі. — Чи Тед прокоментував якось те, що вас сфотографували?

— Здається, він був трохи наляканий, — озвалася Одрі. — І додав, що я мушу бути обережна.

Я хмикнув.

— Ще б пак! Але ми справді будемо обережними. Що ще тобі вдалося з нього витягти?

Одрі хитнула головою.

— Не так вже й багато, — сказала вона з жалем. — Практично нічого.

Я звів очі на Реґа.

— В мене склалося враження, що ви не варті тих грошей, які я вам плачу. Чи вдалося вам хоча б вияснити, чи є в нього алібі на вечори убивств?

Одрі перестала їсти.

— Послухайте, містере Сп’юек! — палко озвалася вона. — Якщо ви й далі будете таким зарозумілим, то я полишу роботу на вас і працюватиму сама на себе!

— Боюся, ви недовго це робитимете, — гірко зауважив я. — Але якщо серйозно, то ти щось вивідала?

— Ні, — зізналася вона. — Він не хотів про це говорити. Я спробувала завести розмову про це, але він замкнувся в собі, наче устриця. Однак запросив мене повечеряти з ним завтра.

Я взяв склянку з віскі із рук офіціантки й подякував їй. Коли мої супутники замовили собі морозиво, і офіціантка пішла виконувати замовлення, я перепитав:

— Ти хочеш сказати, що він призначив тобі побачення?

Одрі кивнула.

— Можливо, я й не бозна-який детектив, але достатньо приваблива як жінка, — підмітила вона.

— Обережніше з цим, — попередив я її. — Ви ж із Тедом — друзі дитинства. Чи не так?

— Це нічого не означає, — презирливо зауважив Реґ. — Хлопець може ходити разом із дівчиною до школи, смикати її за волосся, виливати на неї чорнила, а потім раптом із ним наче щось стається — і ось він вже закоханий! Таке і зі мною було!

— То ви наглядатимете за нею, чи ні? — коротко спитав я. — Коли мені знадобляться подробиці вашого любовного життя, то я звернусь до вас додатково.

— Не сваріться, — швидко промовила Одрі. — Ми з Тедом не спілкувалися багато років. І от тепер я розслідую його справу — тож він і зацікавлений.

— Сміх та й годі, — гірко зауважив Реґ. — Ну й слово — «зацікавлений!» Ніби за інших обставин цей хлопець дівчатами взагалі не цікавиться!

Я допив своє віскі, і, щойно офіціантка принесла дві порції морозива, замовив собі ще випивку.

— Вас що, палить? — перепитав Реґ, вирячившись на мене.

— Це я так готуюся, — відповів. — Сьогодні ввечері на нас чекатиме робота — і вона буде не з приємних.

— Тож ви накачуєтесь спиртним за нас трьох, чи не так? — єхидно зауважив Реґ, з відразою відсуваючи від себе колу.

— Ви ще за це заробите, — пообіцяв я. — Але спочатку вислухаймо Одрі.

І я повернувся до неї.

— То що ти надумала?

— Хіба ти не розумієш? Якщо Тед — убивця, то це — єдиний шлях вивести його на чисту воду. Коли мене сфотографували, я вже знала, що робити далі, а тому й почала заманювати Теда в пастку, і він в неї потрапив. Зараз ми опинились в тій же ситуації, яка призвела до інших вбивств. Я — нова подружка Теда. Мене сфотографували. Мій портрет з’явиться у вітрині «Вуличного фото». Наступний крок — я маю зникнути. Колесо завертілося по повній. Однак цього разу я не маю наміру зникати.

Я обміркував почуте.

— Можливо, поки що ти в безпеці — допоки твоє фото не буде виставлене у вітрині «Вуличного фото». А може, цього ще й не станеться. Однак якщо воно все-таки з’явиться там, ми й на секунду не повинні полишати тебе саму.

— Воно обов’язково з’явиться, — запевнила нас Одрі. — Я зателефонувала їм і замовила збільшений знімок. Вони пообіцяли виставити його у вікні.

Реґ із захопленням глянув на неї.

— А ви тямуща, — зауважив він. — Тепер ми врешті зможемо просунутися уперед.

Мені це все анітрохи не подобалося, але сперечатися з ними було марно.

— Гаразд, крихітко, — неохоче погодився я, — ми будемо весь час поблизу. То де ти завтра зустрічаєшся з Тедом?

— Він заїде по мене. Казав щось про вечерю і танці, але нічого конкретного.

Я глянув на Реґа.

— Коли стемніє, ми втрьох вирушимо на кренвільське кладовище. Хочу там трохи роззирнутися. Потім ви відвезете Одрі в готель, а самі залишатиметеся поруч. Я ж маю намір ще раз завітати в похоронне бюро Еслінгера.

— Послухай-но, — сказала Одрі, подавшись вперед. — Чому б тобі також не поглянути на спальню Теда? Він сказав мені, що повернеться пізно. Чому б нам не поїхати туди зараз же?

— Ви не можете цього зробити, — поквапно сказав Реґ. — Якщо Еслінгер вас побачить, то неодмінно здасть поліції.

— Ти знаєш, де знаходиться його кімната? — запитав я, бо ідея мені сподобалась. — Чи зможемо ми туди пробратися без зайвого шуму?

Одрі кивнула.

— Це з тильного боку будинку, — пояснила вона. — Ти легко зможеш туди залізти. Ходімо, я поведу машину.

Я відсунув стілець.

— Гаразд, — сказав, — ходімо!

Реґ аж застогнав.

— Ви лізете просто в петлю. Генч та його сестричка неодмінно будуть у будинку. Невже ви думаєте, що це вам так просто зійде з рук?

— Не тремти так, Жовторотику! — вишкірився я і пішов до виходу.

Будинок Еслінгера був скромною двоповерховою будівлею, розташованою на околиці міста. Він стояв окремо від інших будинків на осібній ділянці, схований від стороннього ока високою огорожею.

У сутінках, що швидко згущалися, Одрі повела авто вузькою відлюдною дорогою до чорного ходу у дім. Коли ми дісталися туди, було вже близько десятої, і хоча вікна другого поверху були темні, на першому все ще світилося одне вікно.

Одрі зупинила машину, і всі ми вийшли.

— Його кімната он там, — прошепотіла вона, вказуючи на маленьке мансардне віконце вгорі. — Усе, що залишається зробити, це пройти садовою доріжкою і видряпатися по водостічній трубі на дах. І звідти вже неважко дістатися того віконця.

— То ви гадаєте, що наш шеф — Тарзан чи мавпа? — пробурмотів Реґ.

— Гаразд, — промовив я. — Чекайте на мене тут. Якщо помітите якийсь рух, дайте мені знак.

Одрі торкнулася моєї руки.

— Будь обережним, добре? Я не хочу, щоб ти зламав собі шию...

Я глянув на неї зверху вниз, палко бажаючи, щоб Реґа в цей момент не було поруч.

— Не хвилюйся за мене, — заспокоїв я її. — Зі мною все буде гаразд.

— Якщо вам потрібні якість інтимні ніжності, не зважайте на мене, — саркастично озвався Реґ. — Я вам не заважатиму!

Я легко відштовхнув Реґа і посміхнуся Одрі. Потім перемахнув через огорожу і приземлився на м’яку клумбу.

Намагаючись триматися тіні, мовчки пройшов через сад. Світло з вікна першого поверху падало на галявину, і я вже бачив, що мені доведеться проминути цю освітлену ділянку. Чим ближче я підходив до неї, тим повільніше йшов, і вже перед самим квадратом світла зупинився й заглянув у вітальню.

Обличчям до мене в кріслі сиділа місіс Еслінгер і в’язала. Хоча її пальці й літали туди-сюди з неймовірною швидкістю, погляд був направлений у вікно. Здавалося, вона дивиться просто на мене, і від цього холодного незмигного погляду мені стало не по собі. Інстинктивно я знову пірнув у темряву. Вичекав мить, гадаючи, чи справді вона мене побачила, а потім знову зазирнув у вітальню.

Вона продовжувала дивитися в темряву, однак тепер я був певен того, що вона мене не бачила. Але мені слід було бути обережним, проминаючи освітлену ділянку.

Я став навкарачки і повільно виповз на світлий квадрат. І поки не досяг рятівної тіні, почувався, мов голий.

Потому підвівся, наблизився до будинку і прислухався. Нічого. Якщо не брати до уваги гуркоту машини, що пронеслася повз парадний вхід — жодного звуку. Однак я не рухався. Притулився до дерев’яного поруччя веранди й чекав.

Доволі довго нічого не відбувалося. Потім я побачив довгу тінь на галявині поруч зі мною. То місіс Еслінгер підійшла до вікна. Світло з кімнати робило її тінь на коротко підстриженій траві химерною і нереально довгою. Серце моє пришвидшено билося, у роті пересохло.

Я притиснувся якомога щільніше до веранди, добре знаючи, що мене не видно, однак мені було лячно. Звідкіля узявся цей страх, я не знав. Підсвідомо я був дуже здивований такою своєю боязкістю. Місіс Еслінгер однозначно діяла мені на нерви.

Я чекав, втиснувшись у стіну, ледь дихаючи, весь у холодному поту. Раптом тінь колихнулась, і я побачив голову місіс Еслінгер, що висунулась з вікна. Жінка мовчки і пильно вдивлялась у сад. Я знав, що вона до чогось прислухається.

Вона була так близько, що, ступивши кілька кроків, я міг би торкнутись її рукою. Якби вона повернула голову і поглянула туди, де я стояв, то напевно б помітила мене. Це був чи не найгірший момент мого життя.

Раптом вона, певно, вирішила, що в саду нікого нема, бо відхилила голову і різко запнула занавіски. Сад поринув у цілковиту темряву, і кілька хвилин я нічого не бачив. Поступово мої очі звикли до пітьми, і я знову розрізнив обриси будинку. Ніяк не міг наважитися пробратися в будинок, гадаючи, де зараз Генч і чи піднялася вже місіс Еслінгер нагору. Саме це мені і слід було передовсім з’ясувати.

Пересуваючись майже безшумно, я прослизнув до вікна. Портьєри були щільно запнуті, але вікно відчинене. Я нахилився вперед, і серце моє калатало, мов навіжене. Прислухався. Чомусь підсвідомо очікував, що місіс Еслінгер стоїть за портьєрами і чигає, щоби стрибнути на мене. Від самої думки про це коліна мої затремтіли. Але тут почулося ледь вловиме клацання в’язальних спиць, і я, трохи заспокоївшись, відступив від вікна.

Якщо я збирався проникнути в будинок, то мав зробити це швидко. Світло більше не з’являлося у жодному з вікон, і я від усієї душі побажав, щоб Генча та Еслінгера в будинку не було.

Я відшукав водостічну трубу, про яку казала Одрі. Вона проходила в дальньому кінці будинку — не там, де сиділа місіс Еслінгер. Я її випробував та вирішив, що вона достатньо міцна для того, щоб витримати вагу мого тіла. Перед тим, як видряпатися на дах, зняв черевики, і, вхопившись обома руками за залізну трубу, поліз нагору.

За кілька хвилин я вже був на покатому даху мансарди, і, вчепившись за жолоб, підтягнувся та виліз на черепичний дах. Від напруження аж спітнів, і саме тоді врешті усвідомив, що ніч дуже задушлива. Хоча на небі й з’явився місяць, важка чорна хмара швидко росла на горизонті. Скидалося на те, що невдовзі буде гроза.

Я стояв на даху і дивився через сад на дорогу. Міг розгледіти машину, припарковану на узбіччі, та нечіткі обриси Одрі та Реґа. Мої супутники стояли й дивилися у мій бік. Я махнув їм рукою, і вони помахали мені у відповідь. Потому я повернувся і помалу почав спускатися пологим дахом до Тедового вікна.

Воно було не завішене, і в кімнаті було темно. Пальцями я зачепив віконну раму і підняв уверх. Вікно безшумно відчинилося, і я прослизнув всередину. Світла місяця було достатньо, щоб побачити, що кімната порожня. Це було аскетичне чоловіче помешкання з полірованою дерев’яною підлогою та кількома килимками з індійським орнаментом. Умеблювання кімнати складали два простих стільці, комод із темного дерева з чоловічим туалетним приладдям та чорними свічками у високих мідних канделябрах.

Ліжко, вузьке і жорстке на вигляд, було вкрите зеленим покривалом. У кімнаті було доволі прохолодно.

Я підійшов до дверей. Відчинив їх трішки і прислухався. В будинку панувала могильна тиша. Тоді я зачинив двері, витяг із кишені маленький дерев’яний клин і вставив його у шпарку між дверима. Я не хотів ризикувати — не хотів, щоб хтось зненацька зайшов і застав мене за роботою.

Потім одразу підійшов до комода і почав — шухляда за шухлядою — оглядати його вміст. В останньому ящичку знайшов те, що шукав. У кутку, під стосом шовкових сорочок, виявив купку фотографій. Я підніс їх до вікна і при світлі місяця розгледів, що це — фотографії зниклих дівчат. Почув, як у скронях мені запульсувала кров, розгледівши спокійне, миле обличчя Мерієн Френч.

Я засунув фотокартки в кишеню і знову повернувся до комода. На мить застиг і відчув, що волосся мені стає сторч. Бо світло місяця падало тепер просто на білі вхідні двері, і я чітко розгледів, що ручка їх повільно повертається. Двері хитнулися, однак відчинитися повністю їм завадив кілок.

Це вже було занадто. Я мовчки кинувся до вікна, став на підвіконня і виліз на дах. Махнув рукою Реґові, і той махнув мені у відповідь, а потім я чи то зісковзнув, чи то скотився до водостічної труби. Ноги мої зависли в повітрі, поки я намацував жолоб труби. Я повисів так із хвилину, відчуваючи, удари серця десь у горлі, і страх скував мої кінцівки. Я мовчки зісковзнув у сад, похитуючись, відновив рівновагу і врешті випростався. Ще за мить увіпхав ноги в черевики, і, не нахиляючись, щоб зашнурувати їх, помчав садовою доріжкою.

Раптовий свист змусив мене пригнутися. Відчув, як щось вдарилося мені в плече. Кинув нажаханий погляд на канат з петлею на кінці, а тоді припустив через сад. Перемахнув через огорожу і приземлився просто під ноги Реґові.

— Мерщій! — заволав я. — Мерщій тікаймо з цього клятого місця!

Одрі завела двигун, і я плюхнувся на сидіння поруч із нею. Реґ вмостився за нами.

— Газуй! — вже спокійніше крикнув я Одрі. — Вони нас вистежили!

Упродовж кількох наступних хвилин усі мовчали. Одрі мчала з граничною швидкістю, зосередившись на дорозі, а я, скоцюбившись, намагався прийти до тями.

— Добре, — промовив я. — Тепер вже можна повільніше. Гадаю, ми вже достатньо далеко від’їхали.

Одрі поїхала повільніше і пригальмувала під вуличним ліхтарем.

— Ти тікав, мов обпечений, — зауважила вона, пильно придивляючись до мене. — Чорт забирай, та цей чолов’яга має доволі наляканий вигляд!

Я набрав у груди побільше повітря.

— Наляканий?! — перепитав я. — Та це ще доволі м’яко сказано! Я мало не мав серцевого нападу!

Реґ нахилився вперед, важко дихаючи мені в спину.

— Детективи не можуть лякатися, — сухо констатував він. — Принаймні, не нью-йоркські сищики.

— Стуліть пельки, ви обидва! — гаркнув я. — Це все дуже серйозно. Хтось чекав на мене в саду і мало не накинув мені на шию петлю!

— Ви марите! — з презирством озвався Реґ. — Чому вам просто не зізнатися, що ви злякалися власної тіні — й від неї ж і дременули?

— Не кепкуйте з нього, Реґу! — м’яко сказала Одрі. — Я вірю, що щось його дуже налякало.

Я вийняв фотографії з кишені та висипав їх Одрі на коліна.

— Погляньте-но на це, — похмуро промовив я. — Можливо, це вас, дурнів, приведе до тями.

— Де ти їх узяв?! — вигукнула Одрі, щойно розгледіла, що то за фото.

— Вони були сховані під сорочками Теда в комоді, — похмуро сказав я. — І це, по суті, перші справжні докази, які в нас є. Тут всі вони — навіть Мерієн. Не знаю, як йому тепер вдасться викрутитися.

— То ти не жартував про те, що тебе намагалися задушити? — запитала Одрі, дивлячись на мене широко розплющеними очима.

— Звісно ж, що ні, — сказав я, беручи сигарету і простягаючи їй пачку. — Хтось спробував накинути на мене ласо. Якби я не ухилився, мене б точно заарканили. Це був суто цирковий трюк, — і я повернувся до Реґа. — Чи серед Тедових досягнень часом нема володіння ковбойським мистецтвом накидати ласо?

Реґ заперечно хитнув головою.

— Це щось нове для мене, — здивовано промовив він.

— Саме так усі дівчата і були вбиті, — продовжив я. — Я радий, що це сталося зі мною. Тепер ми, принаймні, знаємо, що нам шукати.

— Сподіваюсь, ти когось помітив? — запитала Одрі.

Я мотнув головою.

— Чи Тед часом не казав, куди йде сьогодні ввечері? Якщо вбивця — він, то саме він і чекав на мене з мотузкою.

— Він сказав, що проведе вечір в нічному клубі «Сайро». Перевіримо?

— Аякже! — озвався я у відповідь. — Ходімо знайдемо аптеку і подзвонимо звідтіля в клуб, а потім вирушимо на кладовище. Знаєте, в мене таке відчуття, що розслідування цієї справи добігає кінця.

— То ти справді гадаєш, що Тед — убивця? — перепитала Одрі, заводячи двигун і повільно кермуючи тьмяно освітленою вулицею.

— Скидається на те. Самих вже фотографій як доказів буде достатньо, щоб відправити його на електричний стілець — якщо грамотно до цього підійти. До того ж спроба накинути на мене ласо знову ж таки свідчить проти нього. І якщо нам вдасться знайти тіла, що ми вже точно зможемо приперти його до стінки.

За кілька хвилин їзди ми вже були біля аптеки.

Я попросив Рега зателефонувати у клуб «Сайро» і довідатися, чи Тед зараз там.

Поки ми чекали на нього в машині, я сказав Одрі:

— Коли все скінчиться, чи ти вже думала, що робитимеш далі?

Вона відвела погляд.

— Не знаю. He впевена, що продовжуватиму займатися розслідуванням. Здається, це не надто добре у мене виходить.

Я обійняв її.

— На пару зі мною, — озвався, — ти була б зовсім непогана. Чому б нам не стати партнерами?

— Я подумаю над цим, — обережно сказала вона. — Але ти страшенно деспотичний.

— Але не в ролі чоловіка, — сказав я безтурботно. — Ти будеш здивована, яким милим я можу бути. Хіба ти не знала, що я — найкращий у світі коханець?

— І гадки не мала, що ти себе таким вважаєш, — сказала вона хихикнувши. Шкода тільки, що так думаєш лише ти!

Я обійняв її за талію і притягнув до себе.

— Ну ж бо, моя мила, — спонукав я її, — скажи, що ти просто не можеш без мене жити! Скажи — «так»!

Реґ просунув голову у вікно.

— Заради Бога! — вибухнув він. — Невже ви й двох хвилин не можете подумати про справу? Щойно я вас полишу, як ви вже голубитеся.

— Хтось із нас колись таки вас зненавидить! — люто гаркнув я, поквапно забираючи руки. — Не думав, що ви так швидко впораєтеся.

Він відчинив дверцята машини і пірнув на заднє сидіння.

— Я хутко все з’ясував, — відповів він, косо дивлячись на мене. — Чому лише вам можна насолоджуватися, зваблюючи дам?

— Ну, кажіть-бо вже, дурню! Він що, все ще там?

— Ні, ба більше — там його сьогодні взагалі не було! То що ви про все це думаєте?

Ми з Одрі обмінялись значущими поглядами.

— Добре, — сказав я. — Здається, ми на правильному шляху. Поїхали — і кренвільське кладовище буде нашою першою зупинкою!

Ми приїхали туди, щойно місцевий годинник вибив північ. Темні рвані хмари над нашими головами заслонили місяць. Зловісно клекотав далекий грім.

— Для повного щастя нам бракує лише Белли Лугоші[10] Тоді б це був справжній пікнік! — зауважив Реґ, і зуби його почали клацати.

— Стуліть пельку! — сказав я, висовуючи голову з вікна. — Так не можна говорити в безпосередній близькості до померлих! Де ваша повага?

Одрі натиснула ногою на гальма, й авто зупинилося.

— І що тепер? — спитала вона, боязко озираючи масивні стіни кладовища.

Я відчинив дверцята і вийшов. Повітря було важким та задушливим. У повітрі пахло дощем, і далеко на сході виднілися поодинокі спалахи блискавок.

— Невдовзі, — зауважив я, поглянувши вгору, а потім обвівши поглядом пустельну дорогу, — буде гроза.

— Та Бог із нею, з тією грозою! — сказав Реґ, вилазячи з машини слідом за мною. — Мене більше непокоїть ця мила місцина!

— Дурниці! — озвався я гостро. — Що таке кладовище для справжніх друзів?

До того, як він спромігся відповісти, я підійшов до цвинтарних воріт і штовхнув їх. Вони відчинилися з пронизливим скрипом, від якого в мене все всередині похололо.

— Гаразд! — сказав я Одрі. — Зможеш сюди заїхати?

Авто повільно проминуло ворота і зупинилося на центральній алеї кладовища.

Я зачинив за нами браму і звелів Одрі вимкнути габаритні вогні.

В повітрі завис задушливий аромат цвинтарних квітів. Під ногами поскрипував шлак, і цей звук у мертвій тиші видавався мені справжнім феєрверком. Могили були оповиті ледь помітним серпанком, котрий в тіні надгробних пам’ятників та верб курився, мов дим.

Одрі та Реґ трималися якомога ближче до мене. Скидалося на те, що їм це місце подобалося не більше, ніж мені.

— І що, в дідька, нас сюди принесло? — прошепотів Реґ, тривожно озираючись довкола. — Що ми збираємося тут робити?

— Ми маємо намір поглянути на журнал поховань, — пояснив я, показавши на сторожку цвинтарного наглядача, котра біліла поруч із воротами. — Хочу поцікавитися, кого ховали останнім часом.

— Блискуча ідея! — зітхнув Реґ. — Хіба не можна було цього зробити вдень? Для чого обирати саме північ?

— А ви помізкуйте, — коротко озвався я. — Якби я відразу робив те, що вважав за потрібне, то вбивця давно був би спійманий!

Одрі витріщилася на мене.

— Якщо не помиляюсь, — відповів я, — то віднайду зниклих дівчат уже сьогодні.

Реґ глибоко зітхнув.

— Мені страшно, — сказав він тоненьким голоском. — Невже ніхто не здогадався прихопити з собою щось випити?

— В машині є півпінти віскі, — згадала Одрі. — Піду принесу.

Ми всі випили, однак це не дуже допомогло. Гроза наближалася.

Тепер гриміло зовсім поруч. Спалахи блискавки освітлювали найближчі могили примарним жовтим світлом.

— Ходімо, — сказав я, прямуючи доріжкою до сторожки.

Щоби пробратися всередину, мені довелося розбити вікно. Одрі та Реґ залізли вслід за мною. Через кілька хвилин пошуків я знайшов книгу в шкіряній палітурці.

— Ось вона, — сказав я, викладаючи журнал на стіл. — Присвітіть-но мені, Реґу, щоб я зміг щось тут розгледіти.

В яскравому світлі ліхтарика, під звуки грози, що наближалася, із Реґом та Одрі за плечима, я розкрив журнал на останній сторінці і почав читати.

Для того, хто був знайомий із фактами, усі докази були в наявності.

За останні десять тижнів було всього два поховання, але на сторінці, поміченій як «Приватні склепи» й було те зрадницьке свідчення:

«Склеп № 12:

Власник: Макс Еслінгер

Домашня адреса: Максвелл Драйв, 18

Кренвіль

Липень, 6:

Гаррі Мак-Клей

Липень, 13:

Мері Воррен

Серпень, 2:

Едвард Кук

Серпень, 11:

Шейла Росс

Серпень, 19:

Ґвен Херст».

— Що це, в біса, означає? — прошепотів Реґ, тупо дивлячись на прізвища.

— Чи відомі вам ці люди? — запитав я, поглянувши спершу на Реґа, а потім на Одрі.

Вони обидва заперечно мотнули головами.

— Хіба ви не розумієте, як це робилося? — сказав я. — Все це — вигадані імена, щоб обдурити реєстратора кладовища та ошукати сторожа. Ходімо поглянемо на той склеп № 12!

Раптовий окрик Одрі потонув у сильному гуркоті грому. Вона схопилася за мене, і серце моє шалено закалатало.

— Хтось заглядає у вікно! — сказала вона, затинаючись. — Я бачила обличчя, притиснуте до скла!

Я швидко відштовхнув її і підбіг до вікна. Тепер за ним було темно, хоч в око стрель. Я висунув голову і прислухався, але, крім завивання вітру в верхівках дерев, нічого не міг почути. Потім знову пролунав оглушливий гуркіт грому.

Я повернувся в сторожку.

— А ти впевнена, що дійсно бачила когось? — перепитав я.

Одрі здригнулася.

— Це справді було схоже на обличчя. Я бачила його лиш мить, але скидається на те, що хтось таки справді спостерігає за нами.

Реґове обличчя сполотніло.

— Ходімо звідси, — сказав він тремтячим голосом. — Щось мені тут зовсім не подобається.

— Але не раніше, ніж ми оглянемо склеп № 12, — вперто сказав я. — Розгадка криється саме там.

Поки я шукав ключі від склепу, мої супутники мали доволі безпорадний вигляд, час від часу зі страхом поглядаючи на вікно. Я знайшов потрібні ключі на щитку за дверима — із биркою, на якій було зазначено номер гробниці.

— Ось він, — сказав я, вдивляючись у номер, випалений на шматку дерева. — Ходімо!

— Терпіти не можу блукати в темряві, — зауважив Реґ, нервово вдивляючись у вікно.

— Можете зачекати мене тут, якщо вам так цього хочеться, — зауважив я, ставлячи ногу на підвіконня, — але я мушу оглянути той склеп!

— Ми підемо з тобою, — швидко озвалася Одрі. — Я нізащо не залишусь тут сама!

Я пішов вперед, освітлюючи шлях ліхтариком, а ті двоє за мною. Я поняття не мав, де знаходиться склеп № 12, але був сповнений рішучості його знайти.

Ми йшли доволі довго, поки дісталися першої гробниці. На ній була цифра «7». Здавалося, що у нумерації склепів не було жодного порядку, бо наступним був номер 23, а далі — 15.

Раптовий спалах блискавки змусив нас пригнутися. Удар грому пролунав майже одночасно. І від цього удару Одрі аж захиталася.

— О, мені страшно! — застогнала Одрі, чіпляючись за мене.

— Тримайся! — сказав я, поквапно пригортаючи її до себе. — Ми повинні це зробити!

Отож, ми й пішли, блукаючи між могилами, кружляючи шлаковими доріжками, спускаючись трав’янистими схилами, перечіпаючись об клумби та спотикаючись об свіжонасипані горбики землі. Це було, наче жахний сон — коли шукають голку в копиці сіна. І весь цей час грім вибивав свій приглушений скорботний похоронний марш.

Нарешті ми знайшли його. Знайшли саме тоді, коли я вже почав утрачати надію. Ми були втомлені, спітнілі та налякані. І ось зненацька в темряві щось забіліло: просто перед нами був масивний мармуровий склеп із залізною огорожею. Світло ліхтарика вихопило номер: «12».

— Слава Богу! — промовив я. — Нарешті!

Довгий, зигзагоподібний спалах блискавки лише на долю секунди освітив поховання. Я встиг розгледіти обличчя Одрі і Реґа поруч. Лиця їх були бліді, а очі — широко розплющені. Справа від мене білів склеп, а трохи далі — в якихось п’ятдесяти кроках — стояв Елмер Генч!

Я встиг це розгледіти за якусь долю секунди, а потім знову довкола запанував непроглядний морок. Інстинктивно я схопився за пістолет.

— Стійте тут! — гукнув я і метнувся вперед.

Чортихаючись, досадував на те, що ліхтарик світить так слабо.

Його світло було мов розчерк пера на чорному безкрайньому оксамиті неба.

Елмера Генча ніде не було видно, хоча я знав, що він усе ще десь тут. Я чітко бачив його — високого, кістлявого та моторошного, що був ніби привид, який повстав з могили, докоряючи нам за те, що ми потривожили його вічний сон.

Липкий холодний піт стікав мені за комір сорочки. Я був нажаханий. Від страху мені пересохло в горлі, кров застигла в жилах, а ноги стали, мов ватяні.

Сенсу продовжувати пошуки не було. Генч міг заховатися будь-де. Він міг бути поруч, за мною чи просто переді мною. Міг навіть розчинитися в повітрі.

Я повернувся назад до склепу. Одрі та Реґ так там і стояли, наче закам’янілі.

— Що це було? — запитав Реґ, і зуби його клацали.

— Тут є Генч, — пояснив я, намагаючись вимовити це якомога спокійніше. — Я його бачив.

Реґ втупив погляд у темряву.

— Цей упир! — сказав він, задихаючись. — Мерщій забираймося звідси! З мене вже досить цього всього!

Я сунув йому в руку пістолет.

— Ми з Одрі зайдемо в гробницю, — сказав я, — а ви пильнуйте, щоб Генч не потурбував нас. Це буде ваше завдання.

— Не думаю, що з мене вийде детектив, — відповів він, і голос його задрижав. — Гадаю, мені краще облишити це заняття.

Але я його вже не слухав. Тремтячими руками вставив ключ у замок залізної брами і провернув його. Штовхнув хвіртку. Одрі йшла за мною услід. Тим самим ключем відчинив масивні двері мармурового склепу. Ми з Одрі спустилися на кілька сходинок вниз та опинилися в фамільній усипальниці. На нас війнуло запахом смерті та задушливим ароматом зів’ялих квітів.

Одрі вклала свою холодну долоню в мою.

— Я боюся! — промовила вона.

— Ш-ш-ш! — шикнув я на неї, прислухаючись.

Над нами загуркотів грім і завмер, відлунюючи десь вдалині. Я чув поруч пришвидшене дихання Одрі. Химерний промінь ліхтарика помандрував квадратним приміщенням. Я розгледів стелажі — і на кожній поличці лежало по труні. Усього я нарахував їх п’ять.

— Де Реґ? — запитав я, не рухаючись, схвильовано дивлячись на домовини.

— Коло дверей, — відповіла Одрі високим неприродним голосом.

— Спокійніше, крихітко, — підбадьорливо сказав я, кладучи руку їй на плече. — Вже за мить ми звідси підемо!

І я повернувся до дверей, врешті помітивши Реґа, що в напруженій позі застиг, вдивляючись в темряву.

— Будь пильний, Реґу, — прошепотів я. — Стріляй, щойно зауважиш щось підозріле!

— Заради Бога! — попрохав Реґ. — Швидше там закінчуйте! Я тут із вами посивію!

Я розумів його почуття — сам почувався не краще. На саму думку про те, що Емлер Генч чигає десь тут, у темряві, мене починало трясти. Мені не так було би страшно, якби я міг його бачити, але гроза, цілковита темрява та Емлер Генч на додачу — все це вже було занадто!

Я віддав Одрі ліхтарик.

— Стій, де стоїш, і присвіти мені так, щоб я зміг щось побачити, — промовив я. — Маю намір відчинити одну з трун.

Я почув, як вона затамувала дихання.

— Не роби цього, — попрохала вона. — Марку... будь ласка!... це ж просто жахливо! Ти не можеш цього зробити!

Я дістав із кишені довгу тонку викрутку, котру завбачливо прихопив із машини.

— Мушу це зробити, люба! — додав я. — Іншого шляху встановити істину просто немає!

Я полишив Одрі і підійшов до широкого стелажа просто переді мною. Там були розміщені дві труни з червоного дерева. Їхні сріблясті ручки зблиснули при світлі ліхтарика.

Коли я спробував прочитати написане на мідній табличці, пригвинченій до однієї з домовин, світло несподівано застрибало вгору-вниз.

Я обернувся й поглянув на Одрі. Вона побіліла і, здавалося, ось-ось зімліє. Я підскочив до неї і підхопив на руки.

— Ой, вибач — мені дуже шкода, — м’яко сказав я. — Не слід було брати тебе з собою. Послухай-но — йди краще до Реґа!

Вона хитнула головою.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона, вчепившись у мене. — Просто тут нічим дихати і я... дуже налякана! Я присяду на мить, і все буде в порядку.

Я взяв у неї ліхтарик, і вона присіла на верхній щабель мармурових сходів.

— Що відбувається? — непевним голосом запитав Реґ.

— Пильнуйте Генча, — одповів я. — Не зважайте на те, що відбувається тут.

— Я й пильную, — озвався він. — Надворі темно, хоч в око стрель — навіть громовиці вже не блискають. Я би дуже хотів, щоб ви швидше зав’язували з усім цим. Я хочу додому.

— Можеш потерпіти ще п’ять хвилин? — спитав я в Одрі. — Я довше не буду.

— Звісно, — сказала вона, але вигляд мала такий, що я за неї злякався.

Тож уже з ліхтариком я повернувся до трун. Я й сам був добряче наляканий, однак, якщо хотів довести справу до кінця, мусив пройти й через це.

Я вивчив табличку на першій домовині. Там було написано:

«Гаррі Мак-Клей. 1900-1945».

Я почав веселеньку справу з відгвинчування кришки труни. Руки мої були мокрі від поту й зрадницьки тремтіли. Викрутка постійно зривалася з пазів, а одного разу зісковзнула так, що залишила довгу відмітину на полірованій поверхні труни. Десь вдалині вдарив грім. Тож тепер у вологому, задушливому склепі було чутно лише поскрипування викрутки та моє важке дихання.

Нарешті я відгвинтив усі шурупи і відступив трохи, надто наляканий, щоб продовжувати своє заняття. Світло ліхтарика підсвітило протилежну стіну склепу, і на ній відбилася моя тінь. Я поклав викрутку на поличку і витер спітнілі руки носовичком.

Одрі спитала приглушеним голосом:

— Ну що там?

Я оглянувся на неї. Вона вже встала і спробувала зробити кілька кроків назустріч мені, але зупинилася.

— Все в порядку, — озвався. — Майже скінчив.

Я поклав руки на відгвинчену кришку і підняв її.

В цей момент косий зиґзаґ блискавки освітив усипальницю. І на мить я побачив злякане, гротескне обличчя Мерієн Френч, що дивилося на мене з домовини. І тоді Одрі скрикнула.

Впустивши кришку труни, я озирнувся. Одрі відповзала назад на колінах, затуливши руками обличчя. Я глянув поверх неї на двері. Реґ відчайдушно хапався руками за горло. Поки я стояв отак, витріщившись на нього, нездатний порухатися, він зненацька зник у темряві, а вже за мить важкі двері склепу з глухим стукотом зачинилися. У тиші, що настала після чергового гуркоту грому, я почув, як ключ у замку повернувся.