Реквієм блондинкам

Розділ восьмий

Мені знадобилась добра хвилина, щоб зрозуміти, в яку пастку ми потрапили. Тоді я кинувся до дверей і спробував їх відчинити. Але вони були такі важкі, що я просто забив об них плече. Оббіг з ліхтариком приміщення, але іншого виходу тут не було. Підлога була кам’яна — тож жодної надії підкопатися...

Я стояв, дивлячись на Одрі, і тепер моє обличчя при світлі ліхтарика видавалось, певно, смертельно блідим, бо Одрі гляділа на мене нажахано.

— Ти бачив? — задихаючись, сказала вона. — Він душить Реґа! Ти повинен щось зробити... просто мусиш допомогли йому!

Я притягнув її до себе.

— Заради Бога, Одрі, — сказав я, хапаючи її за руку, — не втрачай голови! Невже ти не розумієш, що ми нічого не можемо зробити? Ми поховані тут заживо!

Вона знерухоміла в моїх руках, однак не озвалася ні словом.

Я вичекав хвилину, а потім додав:

— Які ж ми були дурні, що пішли сюди, нікому не сказавши про це! Тепер ми справді попалися! І що, в біса, ми тепер робитимемо?

Намагаючись опанувати своїм голосом, Одрі промовила:

— Ми-то звідси вийдемо... а от Реґ... в нього на шиї була мотузка! — і вона схлипнула.

Тепер у мене не було навіть пістолета. За винятком тонкої викрутки, я нічим іншим не міг спробувати відчинити двері. Легенько відсунувши від себе Одрі, оглянув замок. І зрозумів, що це безнадійно. Їх не зрушив би й шматок динаміту.

Але що ще погіршувало справу — ліхтарик сідав. Я його вимкнув, і тепер ми стояли, прислухаючись, в цілковитій темряві, однак товсті стіни склепу не пропускали жодного звуку.

Затхле, важке повітря, темрява і сусідство із мертвими напружили мої нерви до краю.

— Мені вже не так страшно, — звідкілясь із пітьми долинув голос Одрі, — Сядьмо, Марку. Я впевнена, що хтось нас таки звідси визволить.

Я схопив її за руку, і ми разом опустилися на нижню сходинку. Мені не слід було показувати, що я налаштований зовсім не так оптимістично, як вона.

— Отож, це таки був Генч, — сказала Одрі, обпершись об мене. Тепер нам треба конче звідси вийти і змусити його заплатити за все.

— Не впевнений, що це зробив Генч. Чому б тут не міг бути ще й Тед? Знаєш, що я думаю? Генч з усім цим пов’язаний, однак не він убивця. Він — той, хто позбувається тіл, але в мене таке відчуття, що вбивця — не він.

Я обійняв Одрі за плечі.

— Але всі ці міркування не допоможуть нам вийти звідси.

— Не думай про це, — сказала Одрі.

Я відчув, як вона ледь помітно здригнулася.

— Ми не повинні про це думати, інакше збожеволіємо. Іноді мені сниться, що я похована заживо, а тобі?

— Ох, стули-но пельку! — доволі безцеремонно урвав її я. — Не слід про це говорити. От якби наш ліхтарик прослужив нам якомога довше!

Я знову увімкнув його. Слабке примарне світло було не надто великою розрадою.

— Зачекай-но хвильку, — сказав я, підводячись і йдучи до труни, котру нещодавно відчиняв. Знову підняв кришку, щоб пересвідчитися, що там справді лежала Мерієн Френч, а не привиділася мені. Вона там справді була.

Якби лише мені вдалося вибратися з цього склепу, я би так роздув цю справу!

Але тиша в гробниці була така всепоглинаюча, а повітря в ній — так мало, що врешті-решт стало важко дихати. За кілька годин, із відчаєм подумав я, ми просто тут задихнемося.

І знову повернувся до Одрі та увімкнув ліхтарика.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав я, знову пригортаючи її до себе, — ти вийдеш за мене заміж?

Вона схилила голову мені на плече.

— Гм-м-м, — задумливо промовила вона. — А ти справді цього хочеш?

— Так, й одружитися з тобою — більше, ніж з будь-ким іншим! — сказав я цілком щиро.

— Ото буде про що розповідати нашим дітям, еге ж? Це я про те, що ти освідчився мені в могилі!

Її голос тремтів, однак вона з усіх сил намагалася видаватися легковажною.

Я поцілував її.

— Ми неодмінно звідси виберемося, — запевнив її я, відчувши на обличчі легенький подув вітру. І знерухомів, а тоді поставив Одрі на ноги та повернувся лицем до дверей.

— Мовчи, — шепнув я їй. — Двері відчиняються!

Ми простояли отак упродовж кількох хвилин, потому, підштовхнувши Одрі під себе та прикриваючи її своїм тілом, я увімкнув ліхтарик.

Двері склепу повільно відчинялися, і в момент, коли я направив туди промінь світла, відчинилися повністю.

Я напружився, очікуючи побачити на порозі Емлера Генча, котрий прийшов, аби прикінчити нас, натомість там стояв Реґ, мружачись від світла.

— Я виходжу з гри, — сказав він здавленим голосом. — Друже, з мене вже цього досить!

Я підскочив до нього і вхопив його за комір.

— Реґу! — заволав я, однак Одрі, відштовхнувши мене, кинулась йому на шию і розцілувала.

Ми обидва витріщалися на нього впродовж кількох хвилин.

— Що сталося? — нарешті вимогливо спитав я, відтягуючи його від Одрі та добряче струсонувши.

— Навіщо ви все зіпсували? — гірко спитав Реґ. — Я саме насолоджувався поцілунком... Чи не може вона поцілувати мене ще раз?

— Не може, дурнику! — відповів я, радий знову його побачити. — Я думав, вас вже немає в живих...

Реґ поглянув через плече у темряву кладовища.

— І я так думав, — сказав він схвильовано. — Так би й сталося, якби в тих двох були клепки в голові!

— Двох?! — перепитав я. — То їх було двоє?!

— Так, Генч і ще хтось. І саме він проробив той трюк з мотузкою. Я якраз стояв у дверях, пильно вдивляючись перед себе, коли це яскравий спалах блискавки освітив довколишню пітьму. В цю долю секунди я й побачив Генча. Він стояв за добрих п’ятдесят ярдів від мене, однак я чітко його роздивився. Я саме збирався заволати вам, коли щось гепнулося мені на шию і ще до того, як я зміг крикнути, на моїй шиї затягнулася петля і мене кудись поволокли...

— Я бачив це, — перебив його я. — І від цього мало не збожеволів.

— А уявіть, як було мені! — сказав Реґ, обережно погладжуючи шию. — Якби я не зметикував одразу, то тепер був би вже закляклим трупом. Відчув, як хтось промчав повз мене і почув, як із шумом зачинилися двері склепу. Я добре знав, що це означатиме, якщо вони мене доб’ють. Петля на шиї на той момент вже так затягнулася, що я ледь дихав. Тож я звівся на ноги і, похитуючись, побрів до типа, котрий тримав мотузку. Вчинивши так, я дещо послабив зашморг, але незначно. Відчував, що ось-ось втрачу свідомість, і саме тоді — не знаю, чому я не подумав про це раніше! — я й згадав, що у мене в руці пістолет. Я почав стріляти. І це подіяло. Тим двом вбивцям не сподобалося, що хтось чинить їм опір. Вони дременули. І, щойно той тип відпустив мотузку, мені відразу стало легше. Я випустив по них ще кілька куль, а тоді вже повернувся, щоб з’ясувати, що сталося з вами. Двері були зачинені і ключа в них не було, але невдовзі я знайшов його в траві, куди Генч впустив його, тікаючи. І ось я тут!

Я глибоко зітхнув.

— А ви не роздивились, хто був той інший? — запитав я.

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, але впевнений, що накидав мені петлю на шию не Генч.

Одрі вклала свою долоню в мою.

— А вам не здається, що нам час тікати звідси? Вони щомиті можуть повернутися.

— Зараз йдемо, — сказав я, потискаючи їй руку. — Нам залишилося ще дещо тут зробити, а тоді підемо звідси геть. У вас є ліхтар, Реґу? Мій майже сів.

Він подав мені крихітний кишеньковий ліхтарик.

— Що ви надумали? — стурбовано поцікавився він. — З мене вже досить цієї місцини!

— У вас ключ від склепу при собі?

— Так, — він витяг ключ з кишені, демонструючи його мені.

— Замкніть двері зсередини і станьте там насторожі. Я маю намір відчинити ще одну труну.

— Ви збожеволіли, — сказав він, але виконав наказ.

Одрі сіла на мармурову сходинку, притулившись головою до стіни. Вона була бліда та змучена, однак не вимовила жодного слова.

Я знову пішов до домовин і заходився відчиняти труну поруч із тою, яку вже оглянув.

За кілька хвилин відгвинтив усі шурупи і зняв кришку. Одного погляду виявилось достатньо.

— Реґу! — гукнув я. — Підійдіть-но сюди! Ви знаєте, хто це?

Він перетнув усипальницю і зупинився поруч зі мною.

— Всемогутній Боже! — прошепотів він, затамувавши подих. — Та же ж Люсі Мак-Артур!

Я закрив труну кришкою і витер руки носовичком. Вони були липкі від поту.

— Добре, — зауважив я. — Не відчинятиму інших. Дівчата напевно всі тут. Поїхали додому, однак нам доведеться викликати сюди поліцію, бо вбивця знову може зробити спробу позбавитися трупів.

Реґ відімкнув двері і витріщився в темряву. Починався дощ. Ми підійшли ближче і тепер стояли, прислухаючись.

Запаморочливий аромат тубероз, гвоздик, лілій, фіалок та жасмину завис у задушливому, нерухомому повітрі. Гроза відкотилась тепер далеко, але дощ почав накрапати великими краплями — наче тисячі пальців водночас вдарили по провислому барабану.

— Ви що-небудь бачите? — запитав я пошепки.

— Анічогісінько, але мене не надто надихає перспектива прогулятися кладовищем в такій темряві, знаючи, що десь — за котроюсь із могил — причаїлося двоє вбивць і лише чекають нагоди, щоб вистрибнути звідти на нас, — зауважив Реґ тривожно. — Може, ми би краще пересиділи тут до ранку?

Я обміркував його пропозицію, але мені здалося, що Одрі не в стані буде витримати в цьому склепі ще шість годин.

І тому хитнув головою.

— Ні, ми йдемо, — сказав я. — Якщо триматимемось усі разом, то вони не посміють нас чіпати. Але, гадаю, вони тепер вже далеко звідси.

Я вийшов на дощ, і мої супутники зробили те саме. Замкнув склеп на ключ, спустився сходами, пройшов до хвіртки і знову замкнув її за собою. Поклав ключ у кишеню.

— Ходімо, — промовив я, беручи Одрі за руку.

При світлі ліхтарика було видно, як дощ суцільним потоком ллється на насичену вологою доріжку. Верби похмуро струшували на нас воду з гілок. Далеко на горизонті спалахували блискавки, підсвічуючи сірі заплакані хмари.

Ми обережно просувались доріжкою, прислухаючись до найменшого поруху, і серця наші глухо калатали.

Окрім хрусту гравію під ногами та сильних ударів дощових крапель по листю, жодних інших звуків на кладовищі не вчувалося.

Нарешті з темряви визирнула біла сторожка наглядача, і ми вже знали, що знаходимось близько до виходу.

— Мені потрібен той журнал, — шепнув я Реґові, — а ви почекайте біля вікна.

— Ні! — Одрі схопила мене за руку. — Ми підемо з тобою! Не розлучаймося й на мить!

— Гаразд! — сказав я і спробував відчинити вікно.

Через п’ять хвилин ми всі вже сиділи в авто Одрі, і вона швидко повела машину в напрямку готелю. Журнал реєстрацій лежав у мене на колінах. Реґ сидів позаду, обтираючись вологим носовичком та щось бурмочучи.

— Завтра це все скінчиться, — сказав я їм. — А як саме скінчиться, залежить від тебе, люба!

— Я робитиму все, що ти скажеш, — спокійно озвалася Одрі, — але, будь ласка — ніяких більше могил!

Я поплескав її по руці.

— Це будуть не могили, — запевнив я її, — то буде щось набагато краще!

Промовивши ці слова, я помітив на узбіччі аптеку і попросив пригальмувати.

— Хочу переговорити з Бейфілдом, — пояснив я. — Треба, щоб склеп охороняли.

Мені пощастило застати Бейфілда на місці, бо той саме виходив. Він не виказав особливої радості, почувши, хто говорить.

— Вже до завтрашнього вечора, — запевнив я його, — ця справа буде розкрита. Якщо хочете бути задіяним, то допоможіть мені просто зараз. Якщо ж ні, мені дістануться всі лаври, а вас преса зацькує.

— А що треба зробити? — вимогливо спитав він. — Якщо ви щось знаєте, то приходьте в управління поліції і розкажіть усе — інакше я притягну вас за співучасть у злочині.

— Не верзіть дурниць. Розповім вам усе завтра ввечері — але не раніше, — огризнувся я у відповідь. — Хочу, щоб ви спорядили кілька своїх людей для спостереження за склепом номер 12 на Кренвільському кладовищі. Пошліть їх туди негайно. Все, що їм потрібно буде робити — це наглядати за входом і нікому не дозволити туди зайти. Ключ у мене, але, можливо, існує дублікат. У склепі достатньо доказів, щоби закрити цю справу.

Голос Бейфілда звучав схвильовано.

— То дівчата там, еге ж?

— Так, але тримайте це в таємниці до завтрашнього вечора — я ще не дістався до вбивці. Якщо відкриєте таємницю, то змусите вбивцю зачаїтися. Навіть і зараз він може бути настільки наляканий, що здатний скоїти ще одне вбивство. То ви обіцяєте мені не вдаватися до жодних дій аж до завтрашнього вечора?

Він зрештою погодився.

— Гаразд, Сп’юеку, — сказав він, — але завтра увечері ми все оприлюднимо!

— Звісно ж, — погодився я, вишкірившись на телефонний апарат, — завтра ви все оприлюдните.

Я повісив слухавку і знову вийшов на дощ.

Наступного ранку я встав рано, і, не турбуючи Реґа та Одрі, вийшов, щоби надіслати довгу телеграму полковникові Форсбергу. Потім пішов у ортопедичну майстерню і замовив в них дещо.

Коли повернувся в готель, було вже близько одинадцятої.

Я постукав у номер Одрі.

— Заходьте! — озвалася вона.

Вона сиділа на ліжку, і біля неї на столику стояв піднос зі сніданком. Одрі відклала убік вранішню газету і посміхнулася мені.

— Де ти був? — спитала вона, простягаючи мені руку.

Я присів на ліжко і взяв її за руку. І подумав, що вона виглядає премило.

— Займався організаційними питаннями, — відповів я, — і, між іншим, вже отримав офіційний дозвіл на одруження.

Вона розсміялася.

— Справді?

Я кивнув.

— Так! — підтвердив. — Невже ти гадала, що я не скористаюся такою чудовою нагодою? Ти казала, що вийдеш за мене заміж, якщо ми виберемося з того склепу. Ну то зараз ми й маємо намір це зробити.

— Думаю, що це справді непогана думка, — озвалася вона, притягаючи мене до себе. — Звісно, не так вже й весело бути дружиною детектива, але, принаймні, я знаю, на що йду.

Ми приємно провели найближчі кілька хвилин, а потім вона відштовхнула мене від себе.

— А тепер до справ, — сказала вона. — То що робитимемо далі?

Я запалив сигарету, пригладив волосся і посміхнувся їй.

— Багато чого, — озвався. — По-перше, сьогодні ввечері ти матимеш останнє побачення з хлопцем. Бо від завтра зустрічатимешся лише зі мною. А це вже щось!

— Ти натякаєш на Теда?

Я кивнув.

— Так. Доведеться пройти і через це. Можливо, ми його вже достатньо залякали. Можливо, він більше ні на що не наважиться, але якщо щось таке спробує, то тут-то ми його й схопимо!

— То ти справді гадаєш, що він — убивця? — запитала Одрі. — Я все ще не можу в це повірити!

— Найвірогідніше, що саме так і є, бо тоді все стає на свої місця. Напевно, виявиться, що він — сексуальний маніяк. І Генч покриває його злочини, ховаючи тіла, — сказав я серйозно. — Мені дуже неприємно тебе про це просити, але якщо ми не схопимо його на гарячому, він знову спробує викрутитися.

— То що я маю робити?

— Ви ж домовилися сьогодні з ним зустрітися, чи не так? Отож, все, що від тебе треба — піти з ним на побачення. Усе інше — якщо я не помиляюся — він виконає сам. Тобі нема чого хвилюватися. Ми з Реґом будемо поруч.

— Звучить доволі просто, — зауважила Одрі, — але ж ви будете пильними, еге ж?

— Звісно! — сказав я, цілуючи її. — Не переживай за це і не квапся вставати. Тобі нічого робити аж до самого вечора. Побачимось пізніше.

Реґ неспокійно міряв кроками наш номер. Нетерпляче озирнувся, коли я увійшов.

— Що ви затіяли? — запитав він. — І де ви були?

— Залагоджував деякі справи, — сказав я. — Ми нічого не зможемо зробити аж до вечора. Все тепер залежить від Теда. Якщо він не прийде на побачення, то нам доведеться діяти більш жорсткими методами. Але якщо він щось затіє — тут-то ми його і візьмемо!

— Отже, Одрі виступає в ролі приманки, чи не так?

Я кивнув.

— Вона розумна дівчинка, — додав. — Але краще б я її про це не просив!

Саме в цю мить задзвонив телефон.

Готельний клерк повідомив, що мене хоче бачити Бейфілд.

Я скорчив Реґові гримасу.

— Скажіть йому, нехай підіймається, — відповів я клерку і повісив слухавку.

— Бейфілд іде сюди, — повідомив я Реґові. — Сподіваюся, що він не дуже нам набридатиме.

За кілька хвилин у дверях з’явився Бейфілд. Він був все в тому ж незмінному чорно-білому смугастому костюмі, і на жирному обличчі застиг кислий, недовірливий вираз.

Я вказав йому на єдине крісло в кімнаті.

Реґ став біля вікна, я — коло каміна.

Не знімаючи капелюха, Бейфілд важко опустився в крісло. Потім зирнув спершу на Реґа, потім на мене.

— Сподіваюсь, ви, хлопці, знаєте, що робите, — озвався він, зриваючи обгортку з жувальної гумки. — Я не сказав шефові, що відбувається, і це мене дуже турбує, — він уклав пластинку в рот і почав жувати.

Я зосереджено дивився на нього.

— Я справді майже готовий розкрити цю справу, — зауважив я, — але просто зараз ситуація дуже неоднозначна.

— Краще вже ви її розкрийте, — кисло порадив він. — Мейсі зітре вас у порошок, якщо ви схибите.

— Чи направили ви своїх людей до склепу? — поцікавився я.

Він кивнув.

— Чудове завдання. Вони були від нього в захваті — простояли цілу ніч під зливою, дослухаючись до того, як мерці переверталися у своїх могилах. Щиро сподіваюсь, що ви не жартували, коли сказали, що зниклі дівчата там.

— Я не жартував, — похмуро сказав я. — Бачив їх на власні очі.

— То це таки Еслінгер? — різко спитав він мене.

Я хитнув головою.

— Не Макс, — додав.

Він вичекав трохи, однак я більше нічого не сказав. Ми мовчки дивилися один на одного, й годинник відлічував хвилини.

— Тоді це його хлопець? — врешті озвався він.

— Можливо. Точніше я знатиму це сьогодні ввечері.

Він знову пожував жуйку, а потім додав:

— Ну ви й розумник! Мак-Артур — мій друг, тому я й дав вам цю поблажку.

Я подякував йому.

— Мейсі б вам цього не дозволив — він негайно відчинив би склеп, — продовжив Бейфілд. — Я підставляю свою голову. Тож вам краще таки розплутати цю справу якнайшвидше!

— Якщо я й не доведу її до кінця, то, принаймні, я знайшов тіла. А це більше, аніж зробили ви, — нагадав я йому.

— Так, — погодився він. — Кренвіль — стояче болото.

І, трохи подумавши, продовжив:

— Гадаю, це буде кінцем Мейсі — але так йому й треба!

— Мене анітрохи не цікавить ваш Кренвіль, — зауважив я. — Зловлю вбивцю — і вмиваю руки.

— А мені тут жити, — озвався Бейфілд, випробовуючи свої довгі ноги. — Мені би не хотілося, щоб містом заправляв Вулф, але це станеться, якщо Еслінгер зійде з дистанції.

— Еслінгер однозначно зійде з дистанції, — запевнив я його, — чи змушений буде зійти. Брат його дружини також причетний до всіх цих убивств, і вже одного цього цілком достатньо.

— Еге ж, — похмуро погодився він. — Можливо, ми ще знайдемо іншу кандидатуру на посаду мера. Я би не хотів Вулфа...

— Може, ми ще й Вулфа виведемо з гри, — зауважив я і розповів йому все, що мені стало відомо про Едну Вілсон.

Він уважно все вислухав і скоса глянув на мене.

— Ви нічого тут не пропустили, — підмітив він. — Якщо це справді так, то ми позбудемося і Вулфа.

— Все справді так, — кивнув я.

Він звівся на ноги.

— Гаразд, я обміркую почуте.

— Поділіться інформацією з Летімером, — порадив я. — Він черкне кілька слів у газеті. Велика стаття на першій шпальті «Кренвільського вісника» розбурхає все місто. Можливо, ви навіть станете шефом поліції, якщо добре все розіграєте.

На мить кисла посмішка освітила його обличчя.

— Я вже про це подумав, — визнав він. — Гаразд, я перекинусь із ним кількома словами.

— Хочете взяти участь у завершальній операції?

Він запитально глянув на мене.

— То підходьте сюди сьогодні ввечері. Мені лаври не потрібні — достатньо буде й того, що полковник Форсберг вважатиме роботу виконаною, — пояснив я.

Його обличчя враз засяяло.

— Ну, звісно ж! — радо пристав він на пропозицію.

— Добре. Тоді зустрінемось тут близько сьомої. Утрьох ми зможемо залагодити справу якнайкраще.

— Я буду, — запевнив він і пішов до дверей, і вже у дверях зупинився.

— Терпіти не можу приватних детективів, — зронив він, — але ви таки непоганий хлопець!

Я розсміявся.

— Не такий вже я й хороший! — зауважив я. — Пригадайте-но, скільки грошей я загрібаю!

Він кивнув.

— Так, а я про це й забув!

Він знову кивнув мені і вийшов, зачинивши за собою двері.

Реґ хмикнув.

— Хитрий лис! — зауважив він. — Щойно побачив, що ми і без нього впораємося, так одразу й приліпився до нас! Чому ви були до нього такі поблажливі?

Я запалив сигарету і зручно вмостився у кріслі, яке все ще тримало тепло масивного тіла Бейфілда.

— А чому б і ні? — запитав я. — Урешті-решт це справді робота поліції. Якщо йому вдасться приперти до стінки і Мейсі, і Вулфа — то нам що до того?

Я втягнув дим у себе, а потім випустив його під стелю.

— Не хочете переїхати в Нью-Йорк, Реґу? — поцікавився. — Гадаю, полковник Форсберг зможе знайти для вас роботу.

Реґ витріщився на мене.

— Ви жартуєте?

Я заперечно мотнув головою.

— Тепер вам нічого тут робити, — підкреслив я. — А ми з Одрі вирішили одружитися!

Коли він скінчив свої привітання, я перепитав:

— Ну то як? Їдете?

Він кивнув.

— Так! Я би дуже хотів цього!

Я підвівся:

— Добре! Ну що ж — тепер чекатимемо вечора! — і пішов до дверей.

— Куди ви? — поцікавився він.

— Куди? — здивувався я. — Яка ж ви ще дитина! Звісно ж, до майбутньої дружини!

Було вже по шостій, коли я зайшов у номер Одрі з великою коробкою в руках.

Вона сиділа перед туалетним столиком в яскравому халатику і вкладала волосся.

— Де ти пропадав? — запитала вона, розвертаючись на стільці і розкриваючи переді мною обійми.

Я поклав коробку, поцілував Одрі і сів у найближче крісло.

— Був зайнятий, — відповів. — Чиє новини від Теда?

Вона кивнула.

— Він зателефонував годину тому і запропонував зустрітися в клубі «Сайро» о восьмій.

— Отож, зустріч таки відбудеться, — сказав я, ледь приховуючи хвилювання. — Він казав ще щось?

— Нічого важливого, — відповіла вона. — Був товариський і, здається, зрадів перспективі знову зустрітися зі мною. Він багато жартував, оце й усе. Ти знаєш, я все ще не можу повірити, що...

— Невдовзі все з’ясується, — сказав я. — В чому ти йдеш?

— Думала йти в сукні, — вона була спантеличена. — А що? Ти хочеш, щоб я надягла щось особливе?

— Так, — озвався я. — Хочу, щоб ти одягнула білий костюм та блузку зі стоячим високим коміром — або навіть легкий светрик під шию.

— Але для цього надто жарко! — запротестувала вона, однак, побачивши вираз мого обличчя, замовкла. — Гадаєш, це справді серйозно?

— Так, — підтвердив я. — Хочу, щоб ти була в білому — аби мені легше було тебе розгледіти в темряві — до того ж хочу, щоб ти одягла светр з високим коміром, аби приховати ось це.

Я узяв коробку і відчинив її.

— Що це, в біса, таке?! — вигукнула Одрі.

— Та так — моя маленька примха, — промовив я, витягаючи звідти гіпсовий зліпок — протектор для шиї та плечей. — Він добре зроблений, міцний і складається з двох частин.

— Присядь-но на хвилинку і дай мені це приміряти!

— Але для чого? Навіщо мені одягати таке страхіття?

— З такою штукою на шиї, — пояснив я спокійно, — тебе ніхто не зможе задушити. Невже ти думаєш, що я випробовуватиму долю?

Вона кинула на мене швидкий здивований погляд, але заперечувати не стала. Розкрила халатик і припасувала частину штуковини до плеча. Вона добре лягла. Тоді я приклав другу половинку зліпка на інше її плече і зафіксував деталі. Тепер шия Одрі була цілковито захищена — починаючи від самісіньких вух. Однак пристосування не стискало їй шию і не обмежувало рухів. Я був страшенно гордий з себе.

— Але я не зможу ходити в цьому весь вечір! — задихаючись, вигукнула вона. — До того ж Тед це помітить!

— А тобі й не треба буде носити його весь вечір, — пояснив я. — Лише хотів пересвідчитися, що він тобі підійде. Коли виходитимеш із клубу, піди у вбиральню і вдягни це. Я буду поруч і подам тобі цей комір у потрібний момент. Тед нічого не помітить у темряві.

— Який же ти милий! — озвалася вона. — Невже ти сам до цього додумався?

— Не май мене за дурника! — вишкірився я. — Ти йдеш на ризик, а я не хочу, щоб із тобою щось сталося. А з цим ти будеш захищена. Тепер вони можуть підвісити тебе навіть під дах, а ти лише сміятимешся їм у вічі!

— Сподіваюсь, що зі мною нічого такого не робитимуть, — відповіла Одрі. — Ну, а тепер іди, бо я мушу переодягнутися. Мою шию можеш взяти з собою!

Я зняв свою гіпсову штуку, поцілував Одрі і пішов у свій номер, де застав Реґа, котрий лежав на ліжку, і курив.

— Мене аж трясе, — сказав він, сідаючи. — Де ви були увесь цей час? І що це у вас в руках?

Я розповів йому про зліпок.

— Святий Боже! — вигукнув він. — Оце так думка! Невже ви серйозно думаєте, що вони спробують її задушити?

Я запалив сигарету.

— Якщо вони не зроблять такої спроби, тоді я на хибному шляху. Однак не хочу ризикувати.

— Але ви надумали щось іще, — зауважив Реґ, із підозрою дивлячись на мене. — То що це?

Я посміхнувся.

— У нас ще буде для цього вдосталь часу, — сказав я. — Обіцяв Бейфілду розплутати цю справу, і маю намір виконати свою обіцянку. Але поки що зарано розкривати всі свої карти.

Він сердито глянув на мене.

— Ну що ж, нехай так — якщо волієте бути загадковим, — сказав він, — але подумайте про мої нерви...

— А я про них і думаю, — озвався я, поглянувши на годинник. Була за чверть сьома. Час наче застиг. Я присів, вичікуючи. Прокрутив у голові свої плани і залишився ними задоволений. Я більше нічого не міг зробити.

О сьомій приїхав Бейфілд. Він був збуджений і вишкірився, побачивши нас із Реґом.

— Нарешті ми до чогось наближаємось, — сказав він, сідаючи на краєчок ліжка.

— Я зустрівся з Летімером, і ми маємо намір викрити Вулфа.

— І чого це вам коштувало? — поцікавився я, знаючи Летімера.

Він підморгнув мені.

— Та ми з ним просто друзі! — В цьому місті є один чоловік, котрий мріє купити «Кренвільський вісник». Уже завтра Вулф буде радий спекатися цієї газетки.

— Може, ви ще й знайшли нову кандидатуру на посаду мера? — спитав я, пильно до нього придивляючись.

— Може, й так, — відповів він, — але все тепер залежатиме від вас. Якщо цей ваш ефектний трюк сьогодні ввечері не спрацює, то ми обидва опинимося у дуже непростому становищі.

— У мене все вийде, — запевнив я його. — А як щодо випивки?

Він кивнув.

— Я саме хотів вас про це попросити! То що ви задумали?

Я взяв слухавку і попросив чергового принести нам віскі в номер. І розповів Бейфілду, що Одрі йде на побачення з Тедом Еслінгером у клуб «Сайро». Тож все подальше залежатиме від Теда.

— Отже, це таки Тед Еслінгер? — перепитав Бейфілд, хитнувши головою. — Це стане справжнім шоком для старого. Мені подобається Макс, однак я не в захваті від сина — надто вже той бігає за дівчатами. Свого часу ми навіть отримували скарги — ви знали про це?

Я хитнув головою.

— Чув, що він надто запальний, але не знав, що він ще й розпусний, — зауважив я. — Цей його друг — Роджер Кірк — певно, міг би свідчити проти нього в суді?

Бейфілд буркнув.

— Той такий самий. Обидва рано чи пізно мали би неприємності. В такому маленькому місті, як Кренвіль, важко довго щось приховувати, але досі все їм сходило з рук. Гадаю, що дотепер вони вибирали дівчат, які боялися що-небудь сказати. Одна-дві з них таки робили спроби заговорити, однак Еслінгер все швидко залагоджував за допомогою Мейсі.

Обличчя Бейфілда спотворила гримала огиди.

— З Мейсі можна залагодити будь-що — якщо у тебе достатньо грошей.

Принесли замовлення, і я зробив три «хайболи»[11]. Коли ми допивали своє віскі, зайшла Одрі. Вона пречудово виглядала у білому лляному костюмі та кашеміровому біло-блакитному легкому светрику.

Бейфілд захоплено глянув на неї.

— Ні, це мені подобається! — вигукнула вона. — Ви тут без мене дудлите віскі, а де ж моя порція? Врешті-решт, я тут головна дійова особа, і це мене мають намір задушити!

— Не верзи дурниць! — відповів я. — Не хочу, щоб моя дружина пила віскі. Куплю тобі в клубі джин!

Вона сумовито хитнула головою.

— Я вже починаю сумніватися, чи добре вчинила, погодившись стати твоєю дружиною, — зауважила вона, хлюпнувши собі віскі в мою склянку і додаючи трохи содової. — Поки не вийду за тебе, робитиму все, що хочу. Коли ж вийду — можливо, й виконуватиму твої забаганки — якщо вони будуть достатньо розсудливими.

— Ви, я думаю, краще ладнаєте зі своєю дружиною, — сказав я Бейфілду.

— Моєю дружиною? — фиркнув той. — Я не бачив її вже шість років і мені байдуже, побачу я її ще коли-небудь, чи ні!

— Боюся, місіс Бейфілд думає так само, — озвалася Одрі, посміхнувшись йому. — Отож, ви обидва приречені бути щасливими!

Я поглянув на годинник.

— Гадаю, нам час іти. Візьмемо таксі і поїдемо в клуб.

Я підійшов до Одрі.

— Ми будемо увесь час поруч. Якщо Тед захоче повести тебе ще кудись — сміливо йди за ним. Але, коли полишатимеш клуб, не забудь надіти ось це! — і я поплескав по коробці зі своєю гіпсовою штуковиною.

— Не забуду, — пообіцяла вона і, повернувшись до Реґа з Бейфілдом, сказала:

— Впевнена, що ви не образитесь, якщо я попрошу вас на хвильку залишити мене з моїм майбутнім чоловіком наодинці. Можливо, він схоче ще дещо мені сказати — щось конфіденційніше!

Бейфілд збентежено попрямував до дверей, дурнувато посміхаючись. Реґ вийшов слідом.

Уже за п’ять хвилин ми приєдналися до них у вестибюлі, й Одрі сіла в таксі. Ми сіли в інше і поїхали за нею.

— Ця дамочка доволі тямовита, — раптово сказав Бейфілд, наче не в силах більше стримуватись. — Ви — щасливчик, що заволоділи такою жінкою!

— Сам прекрасно це усвідомлюю, — озвався я цілком щиро.

Нічний клуб «Сайро» був єдиною яскраво освітленою точкою Кренвіля. Коли ми ввійшли — а була вже майже восьма — то саме зауважили, як Одрі піднімається широкими сходами нагору, у бар.

— Реґу, — сказав я. — Хочу, щоб ви залишилися біля входу. Цілком може статися так, що якщо перед входом збереться натовп, ми проґавимо Одрі. Не відпускайте таксі і просто чекайте, гаразд?

Він кивнув, і ми його полишили.

Бар був переповнений, і ми з Бейфілдом з неабиякими зусиллями прокладали собі шлях усередину. Я замовив дві порції подвійного віскі, і, чекаючи на замовлення, оглянув натовп поверх голів.

Одрі сиділа за столиком при вході. Вона була сама.

— Він ще не прийшов, — пошепки сказав я Бейфілду. — Цікаво, чи він часом не здрейфив?

Бармен подав нам замовлення, кивнув Бейфілду, котрого знав, і пішов обслуговувати інших клієнтів.

Ми полишили бар і сіли в іншому приміщенні, звідкіля нам добре була видна Одрі, однак ми не дуже кидалися в очі.

Не минуло й п’яти хвилин, як до Одрі підійшов розсильний і щось сказав.

— Щось сталося, — сказав я Бейфілду й підвівся. — Будьте тут, а я піду з’ясую, в чому річ.

Коли я підходив до Одрі, посильний саме відійшов.

Одрі звелася на ноги.

— Він передав мені записку, — сказала вона, і в очах її читався острах. — Хоче, щоб я зараз приїхала на Меддокс-авеню, 49. Пише, що його друзі влаштовують там вечірку.

— Тепер нам все зрозуміло, — зауважив я. — Ось як він заманював інших дівчат на Вікторія-драйв!

І я махнув рукою Бейфілду, котрий швидко приєднався до нас.

— Де Меддокс-авеню? — запитав я.

— Це бічна вуличка від Вікторія-драйв, — сказав він, дивлячись на мене. — А навіщо вона вам?

— Тед передав для Одрі записку, щоб вона приєдналась до нього. Пише, що його друзі організовують там вечірку. Номер будинку — 49.

— Зачекайте-но хвильку, — сказав Бейфілд і важко протупотів до телефону.

За кілька хвилин повернувся, і на обличчі його читалася тривога.

— Це нежилий будинок, — пояснив він. — Я послав туди своїх людей — щоб оточили дім, коли ми туди зайдемо. Дійсно скидається на те, що ви на правильному шляху.

Я подав Одрі коробку, яку тримав тепер в руках.

— Начепи це на себе, крихітко — й поїхали!

Вона глибоко зітхнула.

— Це навіть гірше, ніж виривати зуб! — жалібно сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Швидше би це все скінчилося!

Ми провели її поглядами, коли вона заходила у вбиральню, і спустилися вниз, щоб зачекати на неї в таксі.

Меддокс-авеню була тьмяно освітленою вуличкою з будинками з одного боку та великим пустищем з іншого. За пустищем розташовувався ливарний цех. Будинки стояли далеко один від одного — наче зуби у роті старигана — й були сірі через постійну багаторічну кіптяву довкруж. Було надто темно, щоб детальніше щось роздивитися.

Ми підійшли до таксі Одрі, щоб обговорити все до того, як вона увійде в будинок.

— Ми з Бейфілдом підемо першими й сховаємося в саду, — сказав я. — Реґу, ви приєднаєтеся до нас пізніше.

Одрі, висунувшись із вікна свого таксі, промовила стурбовано:

— А що мені робити?

— Коли наблизишся до будинку, подзвони й чекай. Якщо до дверей підійде Тед, іди за ним. Ми зайдемо слідом, — додав я. — В тебе є пістолет?

— Т-так, він у моїй сумочці.

— Ну то дістань його звідти. Тримай в руках, але так, щоб непомітно було. Якщо ситуація ускладниться, і ми не встигатимемо — стріляй. Бейфілд не заперечуватиме.

Поки ми все це говорили, водій таксі слухав, відкривши рота.

— Звучить так, ніби у вас буде пречудова вечірка! — нарешті устряв він. — Оце буде про що розповісти своїй старій!

Бейфілд коротко звелів йому стулити пельку.

— Все ясно? — перепитав я.

Мої супутники кивнули.

Я потиснув Одрі руку.

— Не бійся! — сказав я, і, стишивши голос до шепоту, додав, щоб почула лише вона:

— Я тебе дуже люблю!

Полишивши її, ми з Бейфілдом пішли вздовж Меддокс-авеню, тримаючись її неосвітленого боку.

Номер 49 був останнім будинком на вулиці. Він поодиноко стояв посеред великого саду і виглядав темним та нежилим. Ми обережно наблизились, і коли до будинку було вже зовсім близько, я розгледів світло в холі.

— Дивіться! — прошепотів я Бейфілдові. — Він там і чекає на неї!

— А, може, нам просто увірватися і пальнути в нього? — запитав Бейфілд. — Мені не дуже подобається те, що молода жінка змушена зайти сюди сама!

— Мені теж, — коротко озвався я. — Але що нам залишається? Ми повинні спіймати його на гарячому!

Тепер ми зупинилися і крізь щільну загорожу дивилися в сад. Окрім світла у холі, решта вікон були темними.

— Спробуймо проникнути через чорний хід. Можливо, це нам вдасться, — пробурмотів я.

— Мої люди мали б уже оточити будинок, — прошепотів Бейфілд у відповідь. Поглянув на годинник. Була за десять дев’ята.

— Йдіть обережно, інакше отримаєте по черепу!

Я відступив.

— Тоді йдіть першим! — сказав я. — Ваша голова виглядає міцнішою для подібних ударів!

Він щось буркнув, але пішов вперед. Слідом за ним я обійшов будинок. Не пройшли ми й десяти кроків, як перед нами з темряви виринув якийсь силует. Я помітив блиск формених срібних ґудзиків, і Бейфілд гукнув:

— Ну що тут, сержанте? — запитав.

Поліцейський сержант хитнув головою.

— Ми тут лише кілька хвилин, — відрапортував. — В будинку хтось є, але ми поки що нікого там не чіпали.

— Скільки вас усього?

— Шестеро. Розосередилися в саду по периметру. Я сказав своїм підлеглим, щоб усіх впускали в будинок, але нікого не випускали. Правильно?

— Так, — і Бейфілд повернувся до мене. — Може, йому краще піти з нами?

— Гаразд. Але без шуму.

Ми нечутно пробралися до чорного ходу в будинок. До нього вела зацементована доріжка, тож ми пішли нею і розчули звук таксі, котре саме під’їхало.

Я нервував, і руки мої тремтіли. Раптом мені захотілося відмінити свої попередні інструкції Одрі. І лише величезним зусиллям волі я подолав напад паніки.

Бейфілд спробував відчинити двері чорного ходу.

— Замкнені! — прошепотів він мені на вухо.

Я легко відштовхнув його й оглянув замок. Він відчинявся нескладно, тож я витягнув з кишені ножик, трохи почаклував із замком і розчахнув двері.

Поки я все це робив, почув, як біля парадного входу зупинилось таксі, і за хвилину десь у будинку пролунав електричний дзвінок.

Я пройшов на кухню і увімкнув ліхтарик.

— Вона вже біля дверей, — прошепотів я Бейфілдові. — Дайте мені кілька хвилин — а потім ідіть за мною! Нехай сержант охороняє чорний хід!

Бейфілд мовчки потис мені руку на знак згоди, і я пройшов уперед. Засунув руку в бічну кишеню і зняв із запобіжника свій поліцейський револьвер 38 калібру.

Дзвінок пролунав знову, і коли я, вимкнувши ліхтарика, вийшов у коридор, то почув, як хтось спускається сходами.

Я стояв, вичікуючи, у вузькому, темному проході, тримаючи у витягнутій руці револьвер, і серце моє калатало десь між ребрами. Притінена гасова лампа наверху сходів освітлювала жовтуватим світлом хол.

На стіні відбився витягнутий у довжину силует — згорблена фігура з довгими тонкими пальцями та гротескно розчепіреними долонями-клешнями. Фігура мовчки й швидко наближалася до дверей. За мить я побачив, що це — Елмер Генч. Він постояв перед дверями, прислухаючись, потому рвучко розчахнув двері.

Я почув, як Одрі приглушено скрикнула — а тоді кістляві пальці Генча вхопили її за зап’ястя і затягли всередину. Одрі пручалася, однак він зачинив за собою двері, ще й підперши їх своїм тілом.

— Доброго вечора, міс Шерідан, — озвався він, посміхаючись.

У миготливому світлі гасової лампи його бліде примарне обличчя виглядало просто жахаючим.

Одрі спробувала відсахнутися убік. Вона була так близько до мене, що я міг чути її уривчасте, пришвидшене дихання.

— Не бійтеся, міс Шерідан! — сказав Генч. — Тед чекає на вас. Він нагорі. Там всі його друзі чекають на вас. Ходімо ж наверх і приєднаймося до них!

Одрі застигла на місці, мов паралізована.

Генч нахмурився, і тоді на його обличчі з’явилась жахлива усмішка.

— То на що ви чекаєте? — спитав він, і його моторошні пальці потяглися, було, до Одрі, але потім відсмикнулися.

— Підіймайтесь же до Теда. Він так давно чекає на вас!

І видав їдкий смішок.

— О, як же він вас жадає!

Дуже повільно Одрі почала наближатися до сходів. Час від часу вона кидала погляд на Генча, який продовжував стояти біля вхідних дверей.

Одрі поставила ногу на першу сходинку і завмерла. Я чув, як мені в спину дихає Бейфілд, але не обертався, бо не зводив очей із Одрі.

І тоді це сталося. Пролунав ледь чутний свист. Одрі скрикнула. Руки її вчепилися в мотузку, яка оповила її шию. Потім її злегка підтягнули наверх. Коли її ноги відвались від землі, Генч, видавши ледь чутний звук, схожий на гарчання тварини, кинувся Одрі в ноги, втримуючи їх.

Потім пролунав постріл, котрий мало мене не оглушив.

Я рвонув уперед — туди, де лежав тепер непорушно Генч. Обійнявши Одрі за талію, я поставив її на ноги і вивільнив шию від петлі. Її тіло було в’ялим, і на одну страшну мить мені здалося, що ми запізнилися.

Бейфілд, котрий і пальнув у Генча, зняв зашморг із шиї Одрі, я розчув слова:

— Все гаразд, Марку! — і Одрі розридалася.

Реґ та поліцейський сержант вже бігли нам назустріч.

— Подбайте про неї, — сказав я Реґові, і, підштовхнувши Одрі до нього в обійми, побіг услід за Бейфілдом.

Він чекав на мене на верхній сходинці.

— Ми його таки дістали, — сказав він крізь зуби. — Тепер він нікуди не втече. В житті ще такого не бачив.

— Ви ще й не таке побачите, коли я врешті дістануся до диявола, — люто сказав я.

Ми пройшли темним коридором, і наші ліхтарики відкидали дві точки світла попереду. По дорозі я відчиняв одну за одною всі двері, поки Бейфілд залишався в коридорі, готовий негайно вистрілити, щойно вбивця зробить спробу проскочити повз нас.

Так ми обійшли всі кімнати.

Робота була нервовою і копіткою. Кожна порожня кімната наближала нас до вбивці, що причаївся десь у темряві, дослухаючись до наших кроків.

Нарешті залишилась остання кімната.

— Тепер він наш, — сказав Бейфілд, відштовхуючи мене. — Виходь! — люто заволав він. — Ти чуєш мене? Руки догори!

У кімнаті почулося якесь шарудіння.

— Виходь же! — гаркнув Бейфілд.

У кінці коридору з’явились сержант та двоє поліцейських. Їхні потужні ліхтарики були направлені на поїдені шашіллю двері.

У кімнаті пролунали кроки. Легкі, повільні, невпевнені.

Ми наставили пістолети на двері.

Ті повільно відчинилися всередину, потім розчахнулися. На порозі стояла місіс Еслінгер і дивилась на нас. Губи її були міцно стиснуті, а очі — ніби дві крижини.

Вона була в тій самій погано пошитій чорній сукні, а на голові її красувався чорний капелюшок із блискітками з чорного гагату. Вона постояла трохи, дивлячись на нас, а потім вибухнула холодним моторошним сміхом.

Ми сиділи у барі готелю, попиваючи віскі та затягуючись сигаретним димом. Це був наш останній вечір у Кренвілі, а тому ми розкошували.

Бейфілд аж сяяв від щастя. Для нього все складалося якнайкраще: він уже бачив себе шефом поліції. Щойно уся ця історія з’явиться в газетах, губернатор штату однозначно зажадає розслідування справи. І Мейсі змушений буде піти у відставку.

Бейфілд підняв свою склянку і, затинаючись, виголосив тост за моє здоров’я.

— Ви — чудовий хлопець, — заявив він. — І справді чогось варті — попри те, що є приватним детективом.

Я подякував йому.

Одрі поклала голівку мені на плече і чомусь загадково посміхалася.

— Я була явно не на висоті, — м’яко визнала вона. — Діяла гарно, але провально. Тепер я знаю, як стати успішним детективом. Усе, що треба зробити, — це обрати невинну людину і чекати, поки усе з’ясується само по собі. Любий, зізнайся: ти ж був упевнений, що вбивця — Тед?

Я криво всміхнувся.

— Ну, справді: якийсь час я гадав, що це Тед, але невдовзі змінив думку.

Побачивши розгнівано-іронічний вираз на її обличчі, швидко продовжив:

— Гаразд, гаразд; я справді думав, що це Тед, але ужив заходів, щоб перевірити місіс Еслінгер та її братика. Ці двоє геть спантеличували мене. Але як же мені було з’ясувати, що вони ненормальні? Я ж не прожив усе своє життя в цьому місті, як дехто... Тому ви й не можете мене критикувати!

Летімер випростався у кріслі і втомлено поглянув на мене.

— Не сперечайтеся! — благально промовив він. — Я мушу переповісти цю історію, але як я її передам, якщо не знаю, що й до чого?

Реґ поплескав його по руці.

— Ви п’яний! — сказав він щасливо. — Забудьте про всю цю історію і випиймо ще!

Летімер сердито зирнув на нього.

— Відчепіться! — рявкнув він. — Робота є робота — незалежно від того, скільки я випив!

І він поглянув на мене.

— Розкажіть мені все по порядку. Старушенція, може, й з’їхала з глузду, однак це нічого мені не пояснює.

— Пояснює, якщо ви як слід все обмізкуєте, — заперечив я, граючись із кучериками Одрі.

— Історію її хвороби мені переслав полковник Форсберг. Місіс Еслінгер одразу мені не сподобалася, тож я вирішив її перевірити. Що я й зробив. Вона розпочала свою кар’єру в мандрівному цирку, опанувавши мистецтвом родео і навчившись майстерно накидати ласо — не гірше за справжнього ковбоя. Батько її помер у божевільні, бо був убивцею-маніяком та ще й, до того ж, душевнохворим. Вона була також хвора і певний час перебувала в клініці, звідки її витяг брат. Вони разом переїхали на схід, де вона вийшла заміж за Еслінгера, котрий нічого не знав про її минуле. Братик за нею пильно наглядав, і коли вона почала робити промахи, то поселився разом із нею. Ось чому Еслінгер і змушений був зробити його своїм управляючим. На той час Еслінгер уже все знав, але був надто слабкий для того, щоб відіслати її назад у клініку.

Одрі випрямилася.

— Де ви все це накопали? — вимогливо спитала вона.

— Ось одна з переваг роботи в такому солідному агентстві, як Бюро міжнародних розслідувань. Це все для мене відкопав Форсберг, — пояснив я. — У місіс Еслінгер лише одна слабкість — це її син. Вона страшенно ревнує його до всіх дівчат, і коли він почав із ними зустрічатися, вона стала смертельно небезпечною. Генч також несповна розуму, але по-іншому. Він не вбивав... але бальзамував трупи! Коли місіс Еслінгер почала вбивати Тедових дівчат, Генч зміг нарешті уповні віддатися своїй пристрасті до бальзамування. Однак в нього вистачило розуму ховати трупи в родинному склепі Еслінгерів — але про це вам відомо.

Летімер кивнув.

— Так, — озвався він. — Тож ця справа не має нічого спільного із «Вуличним фото»?

— Я би так не сказав, — заперечив я. — У своєму безумстві місіс Еслінгер надумала зробити чоловіка мером міста. Вона вирішила прибрати Старкі з дороги за допомогою того ательє і зосередила свою увагу на дівчатах, чиї фотографії з’являлися у вітрині фотоательє Старкі. Пам’ятаєте, як я знайшов там носовичок Мері Дрейк? Присягаюсь, що то Генч його туди підкинув, щоб навести мене або Теда на хибний слід. Тед був щиро переконаний, що Старкі причетний до всіх цих вбивств, бо мати це йому навіяла.

— А як же дівчата — чи це випадковість, що всі вони були блондинками?

Я притягнув Одрі до себе ближче.

— Просто Тед віддає перевагу білявкам — так само, як і я. Нема нікого кращого за блондинок!

— Тоді все ясно, — сказав Бейфілд, посміхаючись мені. — Чоловіче! Хотів би я побачити фізіономію Мейсі, коли він завтра про все це дізнається! Цим я його просто-таки доб’ю!

— Не можу збагнути, чому місіс Еслінгер і Генч намагалися вбити ще й мене, коли дізналися, що нам все відомо про тіла, — зауважила Одрі. — Логічніше було б вичекати хоч трохи.

— Але ж вони обоє божевільні, — озвався я. — Ми підготували їм пастку, і вони не змогли противитися спокусі потрапити в неї.

— Але де був увесь цей час Тед? — запитала Одрі. — І чому він зі мною так і не зустрівся?

— Це все підлаштувала місіс Еслінгер. Син розповів їй, що має намір зустрітися з тобою, і та побачила для себе нову можливість та вирішила негайно цим скористатися. Вона доручила Генчу зателефонувати у клуб «Сайро» і залишити записку для тебе з проханням зустрітися на Меддокс-авеню. Потім вона під якимось приводом затримала Теда, аби він спізнився на побачення з тобою, і, звісно ж, він приїхав, коли ти вже пішла. Гадаю, що той самий трюк вона проробляла і з іншими дівчатами.

— Це все? — уточнив Летімер, гасячи сигарету.

— Гадаю, що так. У вас має вийти пречудова стаття. Не забудьте всю славу приписати Бейфілду!

Бейфілд аж засяяв.

— Якщо вам потрібна допомога в підготовці статті, — озвався Per, — то я готовий це зробити!

Летімер звівся на ноги.

— Тоді ходімо. Спочатку підготуймо статтю, а тоді вже відірвемося, як слід!

— Побачимося зранку, Реґу! — гукнув я йому вслід. — Бо я їду першим же вранішнім поїздом!

Бейфілд допив своє віскі і також підвівся.

— Що ж, не буду вас затримувати — відпочивайте! — сказав він, простягнувши мені руку. — Мені навіть шкода, що ви їдете. Наступного разу, коли приїдете в Кренвіль, ви будете приємно здивовані тутешніми змінами. Коли з політичної арени зійдуть Мейсі і Вулф, у місті знову стане спокійно.

Він глянув на мене через плече, а тоді, стишивши голос, прошепотів:

— З того, як все складається, я тепер не здивуюся, якщо мером міста стане Мак-Артур. У мене є своя людина, яка його підтримає, а він неабиякий розумник — якщо його відокремити від дружини!

Він примружив одне око і непевно махнув нам рукою.

— Бувайте, — додав він, променисто нам посміхнувшись, — сподіваюсь побачити вас наступного разу в церкві, на вінчанні.

І нетвердою ходою пішов до виходу, нарешті полишивши нас із Одрі на самоті.

— Взагалі-то він приємний, правда? — сказала Одрі, вкладаючи свою руку в мою.

— Коп завжди приємний — коли йому чогось від вас треба, — парирував я. — Ходімо ж, моя люба — нам час у ліжечко!

Вона глянула на мене.

— Я знаю, що то було сказано жартома, — додала вона, — але пам’ятаєш, ти колись казав, що Макс Еслінгер насправді не вірив, що я зможу розплутати цю справу... Якщо він так казав, то на віщо ж він мене тоді найняв?

Я вишкірився.

— Місіс Еслінгер переконала його в цьому, — сказав я, обіймаючи її за талію. — Вона вважала, що якщо за справу візьмешся ти...

— Досить! — поквапно урвала мене Одрі. — Не смій сміятися!

Я пригорнув її до себе і поцілував.