Реквієм блондинкам

Розділ четвертий

Десь о шостій мене розбудив стукіт у двері. Я обережно підвів голову, вирішив, що мені вже краще, і пішов відчиняти. Проходячи повз дзеркало, глянув на себе і відсахнувся, бо все ще виглядав жахливо.

Мерієн Френч глянула на мене перелякано, коли я впустив її в номер.

— Щось сталося? — спитала вона стурбовано.

— Та так, посперечався з одним карликом, — відповів я, криво посміхнувшись. — Мене дивує, якими сильними іноді можуть бути пігмеї. Однак заходьте — я зовсім не так погано почуваюсь, як виглядаю!

— Ой, бідолашний! — вона увійшла, і, кинувши погляд на зім’яту постіль, промовила:

— Я, певно, вас розбудила!

— Нічого! — заспокоїв я її, сідаючи на ліжко і відчуваючи, що в голові мені паморочиться. — Я й так вже збирався вставати.

На голові в мене була ґуля завбільшки з дверну ручку, а ребра й досі нили, однак загалом могло би бути й гірше.

Мерієн сіла поруч зі мною і ніжними, прохолодними пальчиками обмацала мої синці та ґулю.

— Я оброблю вам садна, — сказала вона. — Просто ляжте і розслабтеся.

— Не турбуйтеся! — сказав я якомога бадьоріше. — Такі дрібниці не надто мені дошкуляють.

— Не будьте таким твердолобим та впертим, — сказала вона рішуче. — Ляжте і довіртеся мені!

І вона легенько штовхнула мене на ліжко. Це мені загалом сподобалося. Бо я вважав, що гідний хоч якогось хвилювання.

— Я повернуся за мить, — додала вона. — А ви поки що лежіть і не рухайтеся.

Коли вона зникла, я запалив сигарету й розслабився.

Сонце плямками розляглося на потертому килимку і в кімнаті стало душно, але мені було до цього байдуже. Дзенькнув телефон і я, нахмурившись, потягнувся до слухавки.

Впізнав Вулфове гарчання.

— Газета вже моя, — повідомив він. — То що мені, в біса, з нею тепер робити?

— Ваша? — повторив я тупо. — Швидко ж ви це провернули!

Він видав звук, що віддалено нагадував сміх.

— Я ж казав вам, що коли чогось хочу, то отримую це. І повірте мені, це обійшлося недешево. Правда, мені на це начхати.

— Чудово! — озвався я. — Сьогодні ми вже нічого не зможемо розпочати, однак пропоную зустрітися в редакції завтра. З допомогою цієї газетки ми скрутимо Мейсі в баранячий ріг.

— Я в цьому ділі нічого не тямлю, — буркнув він, — але гадаю, що швидко опаную й цією справою.

Я розповів йому про Реґа Фіппса.

— Він молодий, однак тямовитий. Залиште його на роботі і ви не пошкодуєте про це, — порадив я йому.

— Нехай залишається, — відповів Вулф. — Але як же вчинити з жінкою?

— Когось вам знайду на її місце, — пообіцяв я. — Обговоримо це завтра.

— Вам вдалося вже щось розкопати? — вимогливо спитав він.

Я про це не надто хотів говорити.

— Працюю, — поквапно сказав я і повісив слухавку.

Я саме телефонував у редакцію «Кренвільського вісника», коли повернулася Мерієн. Вона принесла миску з колотим льодом та якісь інтригуючі штучки.

Я підморгнув їй, чекаючи, поки до телефону підійде Фіппс.

— Все в порядку, — сказав я. — Вулф купив газету, і ви в ній залишаєтеся. Завтра вранці ми з ним до вас зайдемо.

Він не йняв цьому віри, та коли я запевнив його, що не шуткую, то схвилювався не на жарт. Я порадив йому заспокоїтися і повісив слухавку.

— Вам не слід було вставати, — суворо сказала Мерієн.

Я знову влігся на ліжко.

— Це останні розпорядження перед тим, як сконати, — промовив я слабким голосом.

Вона зробила мішечок із шматка фланелі, напхала його льодом і приклала до мого лоба. Божественне відчуття!

— Хіба ж так не краще? — запитала вона, сідаючи на ліжко поруч зі мною.

Я узяв її руку в свою.

— Чудово! Я навіть не проти отримувати таку ґулю щодня, якщо в мене буде така лагідна доглядальниця.

Вона забрала руку і спробувала набути суворого вигляду.

— Ви зовсім не такий поганий, яким хочете здаватися, — сказала вона, відсуваючись від мене. — Невдовзі ви ще, чого доброго, почнете до мене чіплятися!

— Дайте-но мені лише кілька годин — і самі здивуєтеся, що я зможу зробити, — пожартував я, а потім додав: — То як там ваша нижня білизна?

Вона спробувала нахмуритись, однак натомість посміхнулася.

— Я вже потрохи впадаю у відчай, — зізналася вона. — Якщо невдовзі не трапиться прорив, то я змушена буду голодувати. Кренвіль геть не годиться для мого товару!

Я глибокодумно поглянув на неї. Їй було далеко і до Бетті Ґреббл, і до Рити Гейворт, чи то до Джинджер Роджерс, але загалом вона була таки непогана. І я подумав, що вона сподобається Реґу Фіппсу.

— Чи вмієте ви друкувати на машинці і чи знайомі з основами стенографії? — запитав я.

Вона спантеличено підтвердила.

— У «Кренвільському вісникові» є вакансія. Якщо хочете трохи відпочити від торгівлі, то можете її отримати.

— Ви справді так гадаєте? — із запалом спитала вона.

— Так — якщо ви цього бажаєте.

— А там платитимуть регулярно? Я вже втомилася гадати, коли поїм наступного разу.

Я уважно глянув на неї.

— Невже все аж так погано?

Вона поміняла лід в мішечку.

— Аж так, — серйозно відповіла.

— Ну, тоді вас прийнято. Відішліть зразки білизни назад і передайте своєму босові, нехай продає їх сам, — сказав я, поплескавши її по руці. — Сходіть завтра у «Вісник» і скажіть Реґу Фіппсу — а це новий редактор — що ви його нова секретарка. І можете додати, що це я вас прислав.

Вона із сумнівом поглянула на мене.

— А ви впевнені, що він погодиться? Можливо, я йому не сподобаюся.

— Фіппсові? — засміявся я. — Ви би бачили, хто в нього працює зараз! Та він буде від вас у захваті!

— Не можу висловити, яка я вам вдячна... — почала дівчина, але я її зупинив.

— Ця робота не така вже й проста, — зауважив я. — Може, вона ще вам і не сподобається. А можливо, нам доведеться згорнути всі справи, щойно розпочавши. Однак якщо хочете спробувати — ось ваш шанс.

— Я ним скористаюся, — запевнила вона.

— Тоді вирішено.

Дівчина поглянула на годинник.

— Не подумайте, що я невдячна, однак мушу полишити вас, бо пообіцяла Тедові Еслінгеру повечеряти разом, тож мені слід переодягтися.

— Еслінгеру? — я звів брови. — А він часу не марнує, чи не так? Адже ви лише вчора познайомились!

Вона зашарілася.

— Ну, ви знаєте, як це буває! Мені нічого було робити, а тут саме він зателефонував...

— Та я жартую, — поквапом сказав я, не бажаючи бентежити її далі. — Він хороший хлопчина. Сподіваюсь, ви добре проведете час.

— Але не робіть більше нічого відчайдушного. З такою головою, як у вас зараз, легко можете догратися до струсу.

І вона пройшла до дверей.

— Вам нічого більше не треба?

— Ні, — сказав я і додав: — Якщо Еслінгер з’явиться до того, як ви встигнете переодягнутися, направте його до мене. Я складу йому компанію, поки ви не будете готові.

Вона кивнула, висловила надію, що мені стане краще до ранку і ще раз подякувала за роботу.

Коли пішла, я запалив сигарету і почав думати про неї. Вона була хороша дівчина, і я радий був їй допомогти. Від неї мої думки переключились на Одрі Шерідан. Вона стала для мене сюрпризом. Я не очікував зустріти незалежну й розумну красуню в такому болоті, як Кренвіль. Цікаво, звідки в неї гроші? Я чув, що її детективне агентство геть провальне, а вся обстановка її контори та квартири свідчила про протилежне: що гроші в неї таки водилися. Можливо, гроші їй залишив батько; певно, так воно й було.

Те, як вона дала відсіч Старкі, свідчило, що клепки в неї в голові є. А це те, що мені подобається в жінках. До того ж, вона красуня. Я майже пошкодував, що працюю у ворожому таборі. Гадаю, було би справжнім задоволенням працювати з нею разом. Я подумав, як би зреагував полковник Форсберг, якби я запропонував найняти її як детектива Міжнародного бюро розслідувань. З ним би, певно, стався напад.

Я саме розмірковував над тим, як поквитатися зі Старкі, коли в двері мого номера просунув голову Тед Еслінгер.

— Заходьте! — запросив я його, сідаючи на ліжку й майстерно підтримуючи мішечок з льодом на чолі.

— Господи! — вигукнув він, витріщившись на мене. — Ну й вигляд у вас!

— Прошу, сідайте! — знову припросив я його, вказуючи на стілець поруч із ліжком. — Не зважайте на мій вигляд — хочу з вами поговорити.

Він присів, продовжуючи стурбовано витріщатися на мене.

— Що сталося?

— Впав на пухову перину, — коротко сказав я. — Жодних новин про Мері Дрейк?

Він хитнув головою.

— Жодних. У місті почалися заворушення. Натовп рушив до відділення поліції, і там була стрілянина.

— Стрілянина?

Тепер була моя черга дивуватися.

— Хтось поранений?

— Ні... Поліція стріляла в повітря. Це налякало натовп, і люди розбіглися. Ви знаєте, містере Сп’юек, якщо так і далі піде, то Кренвіль перетвориться на справжнє пекло.

— Що стосується мене, — зауважив я похмуро, — то я лише за те, щоб це сталося якнайшвидше. Оскільки місто вийшло з-під контролю, то Мейсі буде змушений щось робити.

Він поглянув на мене зацікавлено.

— А що такого він може зробити, чого не здатні зробити ви?

Я усміхнувся.

— Багато що, але менше з тим. Хто ховатиме Діксона?

— Діксона?

— Так. Хіба не ваш батько?

— Ні, міська влада взяла це на себе. Батько лише надіслав труну — якщо ви це маєте на увазі, але влада...

— Мене цікавить таке, — терпляче сказав я. — По-перше, де тіло? І, по-друге, хто його вкладатиме в труну?

— Воно зараз у міському морзі, — відповів Тед зі спантеличеним виразом на обличчі. — Туди ж сьогодні зранку була доставлена труна. Працівники моргу й помістять його туди, а потім привезуть в похоронне бюро мого батька. І наступного дня відбудуться похорони.

— Отож, тіла ніхто не бачитиме, окрім працівників моргу?

— Гадаю, що так, — сказав Тед зі зростаючим здивуванням. — А в чому річ?

— Ні про що не допитуйтесь, — сказав я. — Тут ставлю питання я. І ще одне. Що змусило вас запідозрити, що «Вуличне фото» причетне до всіх цих викрадень?

— Але ж я вам уже розповідав. Люсі Мак-Артур сфотографували на вулиці і дали квитанцію...

— Я знаю про це, однак цього недостатньо, щоби прив’язати до зникнення дівчат. Тут гадай, не гадай, а...

Я пильно на нього поглянув.

— Ви, певно, таки щось знаєте!

Він збентежився, почав було казати, що я помиляюся, але врешті-решт визнав, що я правий.

— Ну ж бо, кажіть!

Дуже важко бути суворим із купою льоду на голові, але, певно, мені це вдалося, бо в нього був зляканий вигляд.

— Я... я не знав, що це важливо, — сказав він, червоніючи. — Діксон мені якось казав, що...

— Діксон? То ви знали Діксона?

— Звісно ж! Я знав його з дитинства...

— Облишмо автобіографічні дані! — урвав я його. — То що сказав Діксон?

— Це він підказав мені, що «Вуличне фото» причетне до викрадень. А ще він не вірив, що дівчат вбито. Він думав...

— Я знаю, що він думав! — гаркнув я. — Отож, це не ваша теорія? Це — версія Діксона?

Еслінгер проковтнув слину.

— Так. Я хотів, щоби ви думали...

Я криво посміхнувся і влігся на ліжко.

— Хотів, щоб я подумав, що ви маєте власні думки, еге ж? — запитав я. — Гаразд — облишмо це. А Діксон розповідав, чому він підозрює у причетності до викрадень «Вуличне фото»?

Тед мотнув головою.

— Я його про це запитав, однак він одразу змінив тему.

— Ну, тепер ми вже його не спитаємо, — сказав я засмучено, — але мені хотілося б знати, чому він так вважав.

— Він був правий, — зауважив Тед. — І фото Мері Дрейк ще раз підтверджує це. Що ви маєте намір з усім цим робити?

Я не був схильний відповідати на подібні питання, отож сказав, що працюю над цим — до того ж, у мене страшенно болить голова. Я саме розповідав йому, що вона в мене просто розколюється, коли зайшла Мерієн Френч. Була в білій лляній сукні та в капелюсі з великими крисами, облямованому червоною стрічкою. Виглядала просто чудово.

— Ну йдіть-бо вже, молодь, — сказав я, заплющуючи очі. — Хочу ще трохи поспати. Цей мішечок із льодом творить чудеса, і завтра вранці я вже буду у формі.

Мерієн ще кілька хвилин пометушилася біля мене, а потім вони врешті пішли. Я подумав, що вони чудова пара. Можливо, Мерієн була й старша за таке дитя, як Еслінгер, але, принаймні, вона вбереже його від нерозсудливих вчинків; до того ж вони дуже підходили одне одному.

Випровадивши їх, я схопив телефон і знову набрав номер редакції.

Фіппс узяв слухавку. Сказав, що мені пощастило застати його, бо він саме йшов додому.

Я буркнув:

— Від сьогодні, Реґу, — сказав я йому, — у вас немає дому. Знаєте, де знаходиться міський морг?

Він сказав, що так, але що мені знадобилося в міській трупарні?

— Не будемо розводитися про це зараз, — відповів я. — Приходьте десь близько опівночі. В мене є для вас робота.

— Гаразд! — в його голосі чулася цікавість. — То це щось, пов’язане з моргом?

Я не став вдаватися в подробиці, однак запитав його, чи вміє він фотографувати.

— Звісно ж! То ви хочете, щоб я прихопив і свій фотоапарат?

Я відповів, що він, певно, ясновидець, бо саме про це я й хотів його попросити.

— Надягніть темний костюм та черевики на гумовій підошві — було б добре, щоб ви справляли вигляд нічного грабіжника, — сказав я йому. — І будьте там опівночі.

І ще до того, як він встиг щось запитати, я повісив слухавку.

Одрі Шерідан відчинила двері свого помешкання та насмішкувато звела брови, відступивши убік і пропускаючи мене всередину. Вона виглядала премило в своєму білому домашньому халатику зі складним візерунком з червоних квітів, накинутому на білу шовкову піжаму, та червоних сандалях. Я знову подумав, що вона наче зійшла з однієї з картин Варґаса.

— Оце так сюрприз! — сказала вона, зачиняючи двері і ведучи мене в кремово-червону вітальню. — Отож, ви таки наважилися встати! Я вже, було, подумала, що ви проваляєтесь в ліжку з гарненькою доглядальницею під боком.

— Ви майже вгадали, — озвався я, зауваживши, що в кімнаті вже все прибране.

— Але проблема в тому, що доглядальниця втомилася від мене ще до того, як я одужав.

Поклавши капелюха на крісло, я продовжив:

— А як ваша рука?

Вона підійшла до столика з пляшками, склянками та колотим льодом.

— Дякую, добре, — сказала вона, поклавши лід в одну зі склянок. — Сподіваюся, що ви почуваєтесь краще, ніж виглядаєте.

Я відповів, що зі мною все гаразд. Незважаючи на позірну турботу одне про одного, між нами відчувалась ніяковість і навіть ворожість.

— Чудово!

Вона поглянула на мене з потайною задоволеною посмішкою.

— Гадаю, ви не відмовитеся випити? То що вам налити?

— Чи мусимо ми бути аж такими ввічливими? — запитав я, присідаючи до столика. — Зрештою, ми колеги.

— Мені це лестить, — сказала вона. — Але я — лише аматор. Питимете віскі?

Я відповів ствердно і додав:

— А ви не така вже й погана як для аматора!

— Справді? Ви просто так кажете: знаю, які ви, чоловіки!

Вона подала мені віскі, а сама присіла на диванчик.

— У вас що, завжди повно бандитів в конторі, коли до вас навідуються клієнти? — поцікавився я, всідаючись у крісло навпроти.

— А, ви про це? — вона недбало хитнула головою. — Рубі просто втратив терпець. Зазвичай він не такий вже й поганий.

— Ви хочете сказати, що не віддасте йому той носовичок?

Вона поглянула на свої сандалі, а потім сказала:

— Гадаю, що вам ще не вдалося як слід оглянути місто? Звісно, воно не таке вже й гарне, але є кілька цікавих закутків!

— До біса з вашим містом! Розкажіть краще, як вам вдалося так навчитися прийомам джиу-джитсу!

— Я не хотіла би говорити про себе, — швидко сказала вона. — Розкажіть краще про себе ви. Давно працюєте детективом?

— Охоче б оповів вам історію свого життя. Вона справді захоплююча, однак зараз не маю часу, — сказав я. — Можливо, якось пізніше ми знову зустрінемося і погомонимо про те, про се. І ви вислухаєте мене, а я — вас. Але ви казали, що не плутаєте приємне з корисним — то нехай поки що так і буде.

Вона звела брови, однак нічого не відповіла.

— У місті зникло четверо дівчат. Нас із вами найняли віднайти їх. Але поки що усім, з ким мені вдалося поговорити, абсолютно байдуже, що з ними сталося. Я займаюся цією справою лише сорок вісім годин, а це вже немало. І весь цей час люди залагоджують власні справи, а тим часом дівчат або вже немає в живих, або сліди їхні губляться все далі. Хіба було б не краще, якби ми об’єднали наші зусилля і поділилися інформацією?

— Можливо, й так, — сказала вона обережно. — Але це залежить від того, чи дійсно у вас є якась інформація, чи ви просто хочете з’ясувати, що відомо мені.

— Отож, ви сповнені рішучості розплутати справу самостійно?

Очі її потемніли.

— Коли батько помер, він залишив мені це агентство. Це було все, що він міг мені дати. Він пишався ним і багато чого зміг досягти, незважаючи на свій похилий вік та недугу. Він хотів, щоб я продовжила його справу — отож, я й продовжую. Поки що мене ніхто в цьому місті не сприймає всерйоз, однак невдовзі вони будуть змушені це робити. Всі сміються з мене і вважають, що я ненормальна, якщо хочу досягти успіху в такій справі, але я йтиму вперед і ніхто мене в цьому не зупинить.

— Тим часом, — сухо зауважив я, — зникло четверо дівчат, а ви й досі їх не знайшли. Чи не гадаєте ви, що краще було б об’єднатися зі мною? Спільними зусиллями ми би розкрили справу швидше.

Вона вперто стиснула губи.

— Цікаво, що змушує вас думати, що ви розкриєте цю справу? — холодно запитала вона.

— Напередодні ви вчинили зі мною нечесно, — нагадав я їй. — З тими трьома фотографіями та носовичком я би вийшов на слід того фотографа. А це я називаю марнуванням часу. В нас було достатньо доказів, щоб приперти Мейсі до стінки. Натомість ви викрадаєте носовичок, і ми працюємо одне проти одного.

— В мене нема фотографій, — сказала вона тихо. — Хтось вийшов на них до мене.

— Ви бачили Діксона? — спитав я байдужим тоном.

Вона пильно глянула на мене.

— Діксона? Що ви маєте на увазі?

— Діксон знаходився у кріслі біля вікна. Він був мертвий, як свиняча відбивна. То ви його не побачили?

Вона витріщилася на мене.

— Його там не було — ви ж жартуєте, правда?

Вона цілком могла його не помітити, якщо користувалася кишеньковим ліхтариком і підійшла відразу до шухляди письмового столу і тим самим шляхом повернулася.

— Ні, я не жартую. От бачите — ви сунете свій ніс, куди не треба. Якби Мейсі застав вас там, то легко міг би повішати вбивство на вас.

— Але ж Діксон помер від серцевого нападу...

— Гаразд, гаразд, облишмо це, — урвав я, не маючи бажання вдаватися в подробиці. — Можливо, він таки помер від серцевого нападу, однак з вашого боку було нерозважливо ломитися в його кабінет.

— Яке нахабство! — обурено вигукнула вона. — Адже ви зробили те саме!

Я вишкірився.

— Можливо, що й так, — визнав я. — Але ця робота не для дівчини. Це політичні розбірки; тут замішані великі гроші. Чи ви гадаєте, що хтось дозволить вам втрутитися в їхні справи?

Вона нахилилась вперед.

— А вам, ви думаєте, вони це дозволять?

— Така моя робота, і мені за неї платять, — терпляче пояснив я їй. — Крім того, я чоловік.

Вона відкинулась назад й поглянула на мене чи то розгніваним, чи то зацікавленим поглядом.

— Ви мене не переконали, — заявила вона. — Вам слід іще попрацювати над цим.

— Гаразд, — сказав я. — Погляньмо на це з іншого боку. То як ви гадаєте — дівчат було викрадено чи вбито?

Вона випустила кільце диму мені над головою.

— А що думаєте ви?

— Все вказує на те, що це викрадення. Якби це були вбивства — то який мотив та де тоді тіла?

Вона кивнула, погоджуючись.

— То що це насправді і де дівчата? — спитала вона, і в її очах я прочитав глузування.

Це мене роздратувало.

— Чи, може, ви гадаєте, що це і не викрадення, і не вбивства?

— То що тоді? — перепитала вона, дивлячись кудись у вікно.

— Припустімо, Старкі їм заплатив за те, щоб вони на якийсь час зникли. Це дискредитує і вашого клієнта, і мого, чи не так?

— Ви самі до цього додумалися? — сказала вона з перебільшеним подивом.

— Послухайте-но, колего, — сказав я, — такий перехресний допит нікуди нас не приведе. Ви можете допомогти мені, а я — вам. Ви добре знаєте обстановку в місті. В мене є досвід. То ви погоджуєтесь працювати разом чи ні?

— Мені дуже шкода вас розчаровувати, — сказала вона спокійно, — але я займатимусь справою самостійно.

— То ви ще більша дурепа, ніж я гадав, — промовив я, розлючений її впертістю. — Еслінгер найняв вас лише про людське око. Йому насправді байдуже, будуть ці дівчата знайдені, чи ні — його цікавлять лише вибори. Саме тому він і найняв вас трохи попрацювати над цією справою. Кренвіль ставиться до вас як до сумлінного й мужнього маленького детектива, який хоче продовжити батькову справу. Вони сміються з вас, але ставляться з симпатією. І Еслінгер цим скористався. Невже ви цього не розумієте?

Вона знерухоміла, і в її очах читались гнів та образа.

— Та я все одно робитиму своє, — сказала вона, підводячись. — І ніхто мене не зупинить. І останній, хто це буде — пихатий сищик із Нью-Йорка!

Я підвівся також.

— То ви так? — розгнівано перепитав я. — Тоді дозвольте мені дещо сказати. Ви — вперта маленька дурепа, і вас би здалося провчити як слід. І я маю намір це зробити!

— Разом із ким? — презирливо поцікавилась вона.

— Сам, — відповів я, беручи свого капелюха. — Я упокорював ще й не таких дівчаток, як ви!

Вона розчинила двері навстіж.

— Розкажіть ці казочки комусь, хто їм повірить — якщо знайдете таку простушку, — сказала вона відверто глумливо.

— Я вас попередив, — мовив я, тицьнувши у неї пальцем. — Ця робота заважка для вас: ви лише зламаєте свою ніжну шийку. Тримайтеся від цього подалі і придбайте собі краще в’язальні спиці. А я куплю вам клубок вовни.

— О! — вибухнула вона люттю. — Я вас ненавиджу! Не смійте більше тут з’являтися!

Я зробив крок до неї, пригорнув її до себе і поцілував. Так ми й стояли з хвилину — руки мої в неї на плечах, а губи — на її губах. Потім я відступив і глянув на неї.

— І навіщо, в біса, я це зробив? — тупо спитав я.

Вона піднесла руку до вуст і стояла, дивлячись на мене.

Гнів з її очей зник.

— Можливо, вам цього хотілося, — тихо відповіла вона слабким голосом і м’яко зачинила за мною двері.

Коли я зайшов у вестибюль готелю «Істерн», то побачив, як Реґ Фіппс балакає з сумною та похмурою дівчиною-портьє.

Вона тримала на колінах журнал «У світі кіно» і жувала гумку, і вигляд у неї був байдужий до всього. Реґ перегнувся через стійку, і, здавалося, намагався у чомусь її переконати.

Почувши мої кроки, він обернувся, і очі його просвітліли.

— Побачимося, — сказав він дівчині. — Не тужи за мною!

Вона кинула на нього вбивчий погляд і знову втупилась у свій журнал.

— Привіт! — сказав я йому і простяг руку по ключі. — Як справи, красуне? — звернувся я до дівчини. — Бачу, ви, як завжди, у відмінній формі!

Вона оглянула мої синці.

— Я, на відміну від вас, пильную власні справи! — відповіла холодно. — А ви не такий вже й крутий, якщо дозволили так швидко прикрасити собі обличчя!

— Я дістав це у бійці! — сказав я, торкнувшись ґулі на голові, але краще б я цього не робив. — Ось який я хлопець! До речі, ви можете помацати мої м’язи. Я міцний і повний войовничого запалу, віскі та...

— Пустих балачок, — докінчила вона. — В нашому місті повно таких дужих та пустопорожніх хлопців!

Я поплескав її по плечу, посміхнувся і пообіцяв надіслати в подарунок опудало змії — якщо мені вдасться її роздобути.

— Якщо не знайдете — не біда: ви й самі недалеко пішли від неї! — сказала вона в’їдливо і знову занурилась у свій журнал.

Ми з Реґом піднялися нагору.

— Хіба ж ми не домовлялись на дванадцяту? — спитав я, поглянувши на годинника. Було лише пів на одинадцяту.

— Мені вже не варто було повертатись додому, — пояснив він. — Отож, я заглянув, аби побалакати з Норою. Але я прийду пізніше, якщо ви ще не готові.

— То її звати Нора? — перепитав я. — Оту похмуру безрадісну дівчину з неначе огородженою навколо себе територією?

Його косий погляд не справив на мене жодного враження.

— Так, це вона, — сказав він повагом. — Її батько — власник цього готелю. Я намагаюся «закадрити» цю даму впродовж останніх шести років.

Помітивши мій здивований погляд, він пояснив:

— Ми разом ходили до школи.

Я відімкнув двері, і ми зайшли в номер.

— Будьте обережні, — застеріг його я. — Щось мені підказує, що ця дівчина — справжній динаміт!

— Це справді так, — відповів він спокійно. — Бо інакше чого б то я з нею так довго грався?

Я показав йому на крісло.

— Сідайте й перестаньте хизуватися, — сказав я, запропонувавши йому сигарету.

— Узяли фотоапарат?

— Він у машині, — відповів він, дивлячись на мене з прихованим хвилюванням. — Що ви затіяли?

— Сьогодні ввечері в нас буде пречудова роботонька, — озвався я, сідаючи на ліжко. — Тіло Діксона знаходиться в міському морзі. Ми сфотографуємо труп, а тоді розмістимо на першій шпальті нашої газети фото та повідаємо про вбивство Діксона і про те, як Мейсі намагається це приховати.

Очі Реґа широко розплющилися.

— Господи Ісусе! — вигукнув він. — Ви ж не думаєте, що це нам зійде з рук?

— А чому б і ні?

Він відкинувся у кріслі, витріщившись на мене.

— Та це підірве місто! — почав було він.

— Це саме те, чого я хочу, — втрутився я. — Це єдиний спосіб змусити поліцію зайнятися цією справою. Послухайте-но, Реґу; я ніколи не знайду цих дівчат, поки усі не об’єднаються. А вони не об’єднаються, допоки думатимуть лише про вибори. Я хочу, щоб саме про це ви й написали.

Я оповів йому про «Вуличне фото» та про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.

— Тепер у вас є всі факти. Те, як ви їх подасте, повинно викликати питання. Чи люди в місті знають, що всіх чотирьох дівчат сфотографовано «Вуличним фото», і що в Діксона були їх фотографії? Але світлини було викрадено, а Діксона вбито. Хто викрав їх і вбив Діксона? Хто є власником «Вуличного фото»? Чому шеф поліції Мейсі заявив, що Діксон помер від серцевого нападу? Погляньте на це фото: чи подібне це на серцевий напад? Тепер ви розумієте, як слід таке подати. І нехай Кренвіль складе власну думку з цього приводу.

— Це просто жахливо, — сказав Фіппс, стиснувши руки в кулаки. — Але який же вибухне скандал! Якщо це не запрошення для Старкі всадити кулі нам в живіт, то я тоді не знаю, як це назвати.

Я глянув на нього задумливо.

— Ще є час відмовитись, Реґу, — нагадав я йому.

— Не смішіть мене! — сказав він, і очі його зблиснули. — Це ж мій шматок хліба. Вулф був не проти, коли ви розказали йому про мене?

— Зовсім ні, — відповів я. — Це принесе вам сотню баксів на тиждень, Реґу, та надбавку за особливо небезпечні завдання.

— Та ви жартуєте! — озвався він. — Я би робив це і за вдвічі меншу платню!

— Все гаразд, — заспокоїв я його, обмацуючи свою ґулю. — Якщо вся ця історія виллється на вулицю, невдовзі ми вже матимемо перші результати.

Я загасив недопалок і розкурив іншу сигарету.

— Я знайшов вам секретарку. Гадаю, вона те, що треба.

Обличчя Реґа витягнулося.

— Оце так! — вигукнув він. — А я ж думав, що зможу вибрати її сам! То яка вона?

— Перший сорт! — відповів я. — Не переживайте так! Можливо, в неї криві ноги та пласка стопа, але допоки вона триматиме їх під столом, то яка різниця?

Вигляд у нього був нещасний.

— Що ж, гадаю, мушу змиритися з цим, — похмуро відповів хлопець. — Сотнею баксів на тиждень не можна нехтувати!

— Що вам відомо про Одрі Шерідан? — запитав я.

— Майже все, — він підбадьорився. — Ласий шматочок! Бачили її?

Я кивнув.

— А це правда, що її агентство — цілковито провальне?

— Але це не її провина, — відповів Реґ. — Це тому, що в Кренвілі досі не було справжніх злочинів — аж до цієї справи. Я навіть не знаю, як вдавалося її старому зводити кінці з кінцями.

— То звідкіля ж у неї гроші? Вона виглядає на мільйон доларів, а її помешкання — наче номер в готелі «Рітц-Плаза» в Нью-Йорку!

— Її дядечко, який жив десь на Заході, дав дуба і залишив їй купу грошей, — пояснив Ріґ. — За ці гроші вона умеблювала своє помешкання і накупила одягу, сподіваючись, що це допоможе їй в роботі. Але це не допомогло.

Я щось буркнув.

— Певно, вона несповна розуму, — додав я. — Вона просто викидає гроші на вітер. Але дуже приваблива, чи не так?

Він окинув мене всерозуміючим поглядом.

— А ви часу даремно не витрачаєте, еге ж? На вашому місці я би витер помаду з губ!

Що я поквапно й зробив за допомогою носовичка.

— Я стаю нерозважливий, — пробурмотів, не дивлячись на Реґа.

— Я й сам би не відмовився скуштувати смак таких губ, — зауважив він, підморгнувши мені. — Ням-ням! То було справді смачно?

Стук у двері поклав край моїй ніяковості.

В щілину просунулася голівка Мерієн Дейлі.

— Що ви, в біса, робите? — вигукнула вона. — Чому не в ліжку?

Реґ Фіппс дивився на неї широко розплющеними очима. Він затамував подих, а потім тихенько присвиснув.

— Привіт, Мерієн, — сказав я. — Не турбуйтесь про мене — зі мною все гаразд. У мене були справи. А ви добре розважилися?

Вона підійшла до нас ближче.

— Ви, певно, збожеволіли, якщо розгулюєте всюди з такою головою, — насварила мене вона.

— Але ще би божевільніше було гуляти без неї, — парирував я з кривою усмішкою. — Познайомтесь — це Реґ Фіппс, редактор «Кренвільського вісника». Реґ, це — Мерієн Френч, ваша нова секретарка.

Реґ скочив на ноги і почервонів, як буряк.

— Ви жартуєте? — перепитав він благально.

Я підморгнув Мерієн.

— Я ж казав вам, що він буде від вас у захваті! — зауважив.

— О, міс Френч! — вигукнув Реґ, цілковито ігноруючи мене. — Це просто неймовірно! І це — найкращий момент в моєму житті! Думаю, що ми з вами спрацюємось!

Мерієн Френч висловила надію, що так воно й буде; при цьому вигляд у неї був зніяковілий.

— Не бентежте дівчину! — втрутився я. — Не дивіться на неї так, наче хочете її з’їсти!

Реґ сердито глянув на мене.

— Облиште! — попрохав. — Припиніть мене піддражнювати!

І знову повернувся до Мерієн.

— То ви завтра прийдете?

Вона кивнула.

— Я не дуже добре друкую, — визнала вона. — Але навчуся, якщо у вас буде достатньо терпіння.

Він глибоко зітхнув.

— Час у вас буде, — запевнив він її. — Я нікуди не кваплюся. Запитуйте все, що вам буде потрібно.

— Але будьте обережні, питаючи, — додав я. — А де Еслінгер?

— Він підвіз мене, висадив і поїхав додому, — сказала вона, йдучи до дверей. — Я не хочу вам більше заважати, однак, чи не вважаєте ви, що вам краще бути зараз в ліжку?

— Я так і зроблю, — збрехав. — Радий, що ви добре провели час! Побачимось завтра.

Реґ відчинив перед нею двері.

— На добраніч, міс Френч! — грайливо сказав він їй. — Ви навіть не уявляєте, як мені буде приємно працювати з вами!

Мерієн кинула усміхнений погляд на мене, подякувала Реґу та полишила нас.

— Сподобалася? — недбало спитав я.

Реґ заплющив очі.

— Це дівчина моєї мрії, — відповів. — Де ви її відшукали?

Я ввів його в курс справи.

Раптом він із підозрою глянув на мене.

— А чому ви питали про Еслінгера? Вона що, була з ним?

— Так.

— Ну й ну! Я просто дивуюся, де він їх всіх знаходить! — простогнав він. — За цим хлопцем бігають всі дівчата Кренвіля!

— Ну то й що? — запитав я, бачачи його обурення і посміхаючись. — Еслінгер приємної зовнішності, розумний та неодружений. То чому б їм за ним і не бігати?

— Мені не подобається цей хлопець, — відповів Реґ. — Він відбив у мене надто багато дівчат. Варто йому лише на когось глянути, як ті вже його.

— В його віці я був такий самий, — знову посміхнувся я, підходячи до бару за пляшкою віскі. — І всі інші хлопці також мене ненавиділи, але це мене не зупиняло.

Реґ фиркнув і скривився.

— Бачу, що і його нічого не зупиняє, — зауважив він.

Я налив собі подвійну порцію віскі.

— Вам ще зарано пити, чи не так?

— Зовсім ні, якщо це надурняка, — відповів Реґ поквапно.

— Можливо, сьогодні вам краще не пити, — сказав я, перекочуючи рідину у склянці. — Сьогодні вам потрібна тверда рука. Багато що залежатиме від цього фото.

Я залпом випив віскі, втягнув носом повітря і заплющив очі.

Реґ невдоволено підвівся.

— Коли йдемо? — вимогливо запитав.

Я скоса глянув на нього.

— Можливо, нам краще потихеньку вислизнути вже. Слід бути обережними, щоб Мерієн не вислідила нас. Скидається на те, що вона має намір тримати мене в залізному кулаку.

Допивши віскі, я запалив сигарету і підвівся: — Пішли?

— Звісно! — Реґ відчинив двері і виглянув у коридор.

— Нікого! — повідомив він, і ми нечутно спустились у вестибюль готелю.

Нора відірвалась від журналу.

— Ви що, ніколи не спите? — запитала вона мене, коли я проходив повз.

— Ну чому ж, і в мене бувають моменти сну, — промовив я, махнувши їй рукою. — Хіба ж я не казав вам, що крутий?

— Це ні про що не говорить, — сказала вона з презирливою усмішкою. — Я знала купу крутих хлопців — і що з ними тепер?

— Розкажете мені по це якось іншим разом, — сказав я, не зупиняючись. І вийшов услід за Реґом у темну, задушливу ніч.

Ми сіли в розбитий «форд»-купе, і Реґ від’їхав від готелю.

— Хіба ж можна порівняти цю дамочку із Мерієн Френч? — спитав він.

— Облиште хоч на мить думати про жінок! — попросив я його. — На нас чекає робота. Чи далеко звідси до моргу?

— Чотири квартали — й направо, — заволав він, намагаючись перекричати гуркіт двигуна.

Я глянув на свій наручний годинник при світлі вуличного ліхтаря, коли ми проїжджали повз. Була одинадцята тридцять.

— Хто там сьогодні чергує?

— В нічну зміну має бути Джонсон. Більше нікого не повинно бути. Можливо, нам вдасться прослизнути чорним ходом — якщо ви не маєте наміру розповісти Джонсону, що хочете робити. Але фотографувати трупів заборонено, тож, можливо, нам все-таки краще пробратися чорним ходом.

— А що за тип цей Джонсон?

— Дивак. Ми б його обеззброїли, й пальцем не торкнувшись, — відповів Реґ, зупиняючись перед світлофором. Ми запалили сигарети.

— Як на мене, вдиратися в морг не надто весело, — додав він, викидаючи сірника у вікно.

Я також не був у захваті від майбутньої роботи, але не сказав йому про це. Сорочка прилипла мені до тіла, у скронях пульсувало, у грудях боліло.

На зелене світло Теґ знову завів двигун.

— Так чи інакше, — провадив далі Реґ, — але в морзі дуже холодно. Ми можемо замерзнути там до смерті.

— Сподіваюсь, ми зможемо дістатися туди без шуму, — сказав я. — Не хочу мати жодних проблем із тим Джонсоном. Навіть якщо він хирлявий, сьогодні дуже жарко, щоб із ним боротися.

— А ми й не боротимемося, — засміявся Реґ. — Лиш плюньте — і він впаде!

Нарешті ми звернули направо, і Реґ припаркував авто під найближчим ліхтарем.

— Нам треба буде пройти лише з сотню ярдів униз, — сказав Реґ, витягаючи свій фотоапарат і беручи його під пахву. — Краще пройтися трохи, чи не так?

Я стояв на тротуарі, відчуваючи під ногами розпечений асфальт.

— Господи! — сказав я. — Ну й гаряче!

Ми мовчки й неспішно пішли вулицею. Пройшовши трохи, Реґ зупинився і кивнув у бік вузької вулички, якою могла проїхати лиш одна машина.

— Це тут, — сказав він пошепки.

Я оглянув пустинну вулицю, а тоді ми пірнули в провулок. Там було темно.

В повітрі завис якийсь дивний запах: солодкуватий, прокислий, нудотний — запах повільного розкладання.

— Чудовий запах, щоб подихати ним перед сном, — прошепотів я Реґові. — В наступну відпустку обов’язково сюди приїду!

Він нервово розсміявся.

— Якщо маєте на увазі свою останню відпустку, — підіграв він мені, — то ви неодмінно сюди потрапите, подобається це вам, чи ні!

Пересувалися ми майже нечутно, тримаючись середини вулички. Темрява навкруги огортала нас непроникним рядном, і ми нічого не бачили — навіть неба над головою.

— Просто мурашки по шкірі, еге ж? — сказав я, бо було мені доволі лячно. — Не вистачає тільки, щоб хтось зненацька на мене вискочив — і я закричу, мов дитя.

— Тільки й того? А я взагалі втечу! — сказав з переконаністю Реґ. — Чи не можете ви помовчати — в мене нервовий дрож!

Зненацька з темряви долинув пронизливий крик. Він прорізав, мов серпом, густу задушливу темряву, і захлинувся десь удалині жахливим коротким смішком.

Ми різко зупинилися, вхопивши один одного за руки.

— Що то, в біса, було? — спитав я, відчуваючи, що волосся на голові мені стало сторч.

Почув, як Реґ дихає, мов загнаний кінь.

Моє серце пришвидшено билося.

— Тут недалеко є психлікарня, — сказав Реґ мертвим голосом. — Певно, одна з божевільних щось собі вигукнула!

Я зняв капелюха і витер вологим носовичком спітніле чоло та потилицю.

— Сподіваюсь, вона більше не кричатиме, — побажав я палко. — Це мене мало не добило.

Ми стояли, прислухаючись, і, не почувши нічого, окрім слабкого гулу далекого транспорту, продовжили свій путь. Вуличка знову звернула направо, і, пройшовши вигин, ми помітили тьмяний вогник над двостулковими дверима.

— Ось тут ми й зайдемо, — прошепотів Реґ. — Всередині знаходиться приймальня.

— Можливо, я краще увійду першим і роззирнуся довкола, — сказав я. — А тоді вже повернусь за вами.

— І залишите мене тут самого? — запитав Реґ. — Нізащо! Я тут і на мить не залишусь без вас!

Я обміркував його слова.

— Гаразд, — сказав я, цілком розуміючи його почуття. — Але заради Бога — не здіймайте шуму!

Ми разом направилися до вхідних дверей. Замість сходів до них вів цементний пандус, щоб вільно переміщати лікарняні візки.

— Спокійно! — сказав я і смикнув дверну ручку. Двері були зачинені. Я витяг ліхтарик і оглянув замок.

— Це легко відчинити, — сказав я. — Присвітіть-но мені!

Я взяв свій складаний ножичок. Вибрав одну з відмичок, вставив у замкову щілину і підважив двері.

— Це у вас добре виходить, — зауважив Реґ. — Найму вас відчинити скарбничку моєї молодшої сестри!

Я махнув йому, щоб він замовк, і став у дверях, дослухаючись. Не було чутно жодних рухів, тож я узяв ліхтарик і оглянув усе довкруж. У приміщенні було холодно і дуже чисто. Уздовж стіни стояли хірургічні столи. Дві білі шафи доповнювали умеблювання.

Ми зайшли в приміщення, зачинивши за собою вхідні двері, відтак пройшли в кімнату навпроти. Знову прислухалися — і нічого не почули. Тут все гнітило, однак було приємно прохолодно після задухи вулиці.

Я відчинив двері і заглянув у темну кімнату. Тут сильно пахло антисептиками. Увімкнув ліхтарик.

Реґ сказав:

— Тут розтинають трупи, — і з цікавістю зазирнув через моє плече.

Кімната була порожня. В центрі стояв операційний стіл з лампами над ним, а біля нього знаходились дві скляні вітрини з хірургічними інструментами із нержавіючої сталі.

— То куди нам тепер? — запитав я, вмикаючи світло.

Реґ підсліпувато роззирнувся.

— Десь тут має бути коридор, що веде в морг, — озвався він. — Я вже давненько тут не був!

Він перетнув кімнату, підійшов до інших дверей і зазирнув туди. Тоді кивнув:

— Сюди!

Я вийшов услід за ним у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентним світлом. У коридорі було значно холодніше, і зуби мої почали нервово клацати.

Наприкінці коридору були сходи, що вели в підвальне приміщення та на другий поверх.

Притишивши голос, Реґ сказав:

— У Джонсона кімнатка нагорі, — і показав пальцем на сходи.

— Спустимося вниз?

Він кивнув.

— Страшно, правда?

Ми спустилися сходами. Повітря ставало вологішим, і відчувався запах розкладання.

— Запах — наче з пащі крокодила, — прошепотів Реґ.

Я натиснув на ручку важких сталевих дверей, котрі повільно прочинилися.

Солодкуватий різкий запах формальдегіду застряг мені в горлі, а крижане повітря негайно перетворило мою сорочку на холодний панцир. Я натиснув на ряд вимикачів на цементній стіні, і сталеві двері з глухим звуком зачинилися за нами.

— Ну, ми вже на місці, — сказав я, оглядаючи два довгі ряди металічних полиць, де зберігались трупи.

Реґ також роздивлявся навкруг. Обличчя його набуло кольору риб’ячих тельбухів, а коліна помітно тремтіли.

— Чим швидше ми звідси виберемося, тим щасливішим я буду, — сказав він, кладучи фотоапарат на найближчу лавку.

— І як ви маєте намір відшукати тут Діксона?

Я задумливо оглянув ряди трун.

— Не можу вимислили нічого кращого, ніж оглянути цієї незабутньої ночі закоцюблих мерців одного за одним, — сказав я з гримасою огиди.

— А ви покличте його, — з сарказмом озвався Реґ, сідаючи на лавку і зводячи тремтячі коліна докупи. — Може, він відкине убік кришку свого ящичка і помахає вам рукою!

— Ви стаєте істеричний, — зауважив я, шукаючи в кишені свою рятівну пляшечку.

Очі Реґа зблиснули.

— Так, я стаю істеричний, — визнав він, нетерпляче простягаючи до мене руку за флягою.

— Зачекайте хвильку, — сказав я, відгвинчуючи кришку фляги. Зі здивуванням помітив, що руки в мене тремтять.

— Здається, я ще більше потребую випивки, ніж ви!

Саме коли я підніс баклагу до губ, знову почувся пронизливий крик. У цьому приміщенні він видався ще більш моторошним, аніж в провулку. Я захлинувся, проливши віскі.

— Не виливайте його весь на сорочку, — попрохав Реґ. Обличчя його стало сіро-зеленим, а очі закотилися.

Я випрямився, відпив ковток і передав пляшку Реґові. Те, як він учепився губами у шийку баклажки, слід було бачити!

Поки він працював над спустошенням пляшки, я почав оглядати труни. На кожній був ярлик із ім’ям. Невдовзі я вже знайшов ящик із Діксоном.

— Ось він, — сказав я, повертаючись до Фіппса.

— Гаразд, гаразд, — відповів він, помахуючи порожньою пляшкою. — Як там наш старий? Запропонуймо йому випити!

Я забрав у нього флягу.

— Якби я так швидко набирався, як ви, то зекономив би купу грошей!

Реґ нетвердо звівся на ноги.

— Не турбуйтеся про мене, — озвався він із дурнуватим смішком.

Я відкрив ящик і поглянув на Діксона. Він все ще виглядав просто жахливо.

— Погляньте-но на нього, — порадив я Фіппсу. — Це вас трохи витверезить.

Реґ так і зробив — і це його таки витверезило.

— Бідолашний старий! — сказав він, заплющуючи очі. — Бідний, бідний самотній дивак!

— Зараз не час складати некролог. Беріться до роботи!

Реґ простягнув руку за фотоапаратом, витяг його з футляра і навів об’єктив. Та раптом завмер, і очі його розширилися. Він дивився на щось позаду мене. Я обернувся, і душа мені пішла в п’яти.

Сталеві двері повільно відчинилися.

Обидва ми відскочили у різні боки. Реґ — ближче до Діксона, а я — до дверей.

Я помітив тінь надто пізно. Бо в приміщення прослизнув Джефф Джордан, тримаючи в руках пістолет, і погляд його був нажаханий, але водночас і сповнений ненависті.

Ноги продовжували нести мене до нього, і я просто не міг зупинитися, отож, всліпу копнув його в живіт. На щастя, це був вдалий копняк, бо моя нога поцілила йому в зап’ястя, і я вибив пістолет з його рук. Стрибнув на нього, і ми обидва розтягнулися на підлозі.

— Фотографуйте швидше, — закричав я. — Тим часом я притримаю цю свиню!

Хоча насправді це Джефф тримав мене. Його довжелезні руки обхопили мене за ребра — і стискали їх доволі боляче.

— Наваліться на нього! — збуджено волав Реґ. — Вибийте йому мізки!

Я й так добряче напосів на нього, але це мені не надто допомогло, бо вільною була лише одна моя рука. Права була намертво затиснута Джеффовими ведмежими обіймами. Лівою я вліпив ляпаса в його мавпячу пику, але він усівся на мене, мало не розчавивши. Я схопив його за вухо і почав крутити, аж поки він не спробував піддати мені головою під підборіддя.

Сліпучий спалах засвідчив, що Реґові таки вдалося нас сфотографувати. Хвилиною пізніше він підбіг до місця, де ми боролися, і вдарив футляром апарата Джеффові по голові. Поки засліплений Джефф із ревом намагався вхопити мене, мені вдалося викараскатися з-під нього. Але коли я спробував підвестися, Джефф вчепився мені в ногу і намертво прицвяхував її. Я беркицьнувся і приземлився поруч із пістолетом.

— Тікайте звідси! — задихаючись, гукнув я Реґу. — Я можу його затримати, але біжіть звідси разом із фотоапаратом!

Реґ вискочив за двері. Він розумів, яким цінним є це фото і був достатньо розумним, щоб не переживати за мене. Рукояткою пістолета я вдарив Джордана по голові. Згадав, як він поводився з Одрі Шерідан та яким брутальним був до мене, тож вклав в удар усю свою силу. Він безвільно осів.

Я забрав футляр з його голови, поклав Джеффа горілиць, пересвідчився, що він справді непритомний, і, хитаючись, вийшов у коридор. Там нікого не було. Не чутно жодного звуку. Скидалося на те, що Старкі вирішив, що Джефф упорається зі мною в морзі самотужки.

Я полишив морг і вийшов у темний провулок. Прокисле спекотне повітря раптово вдарило мені в ніс після прохолоди трупарні. Але тепер там відчувався ще один запах. Це був аромат бузку.

Я зупинився і принюхався. Це таки були пахощі бузку. Я гукнув Реґа. Він застогнав десь у мене під ногами, і я увімкнув ліхтарик. Він сидів, притулившись до стіни, і на його обличчі був ошелешений вираз.

— Вона забрала фотоапарат, — сказав він, намагаючись сісти.

Я сказився.

— Про що ви говорите? — гаркнув на нього. — Хто забрав?

— Якась жінка... — затинаючись, сказав він. — Коли вийшов, вона вхопила мене...

— І ви дозволили якійсь жінці забрати у вас камеру? — запитав я, не вірячи власним вухам.

— Вона перекинула мене через стегно і швиргонула об стіну... — почав було він, але я й слухати його не захотів.

— Мала розумниця! — люто просичав я. — Це та рудоволоса — Одрі Шерідан. Кренвільська крихітка-сищик. Вона відібрала у мене всі докази, які мені досі вдалося добути — і з мене досить! Ну ж бо, підводьтеся — годі сидіти тут, як фарширована гуска, ходімо!

Він зіп’явся на ноги.

— Так, це справді могла бути вона, — сказав він нещасним голосом, шкандибаючи за мною. — Ці її прийоми джиу-джитсу справді вивели мене з ладу!

— Їй і мене вдалося нейтралізувати, — похмуро визнав я. — Але це було востаннє. Коли я врешті покінчу із нею, вона харчуватиметься лише крихтами зі столу!

Ми допленталися до нашої автівки.

— То куди тепер? — спитав Фіппс, заводячи двигун.

— А ви як гадаєте? Маємо намір навідати нашого горе-слідопита і забрати фотоапарат!

Коли ми виїжджали з того духмяного провулка, жінка з божевільні потішила нас черговим моторошним верещанням.

— Якщо ви гадаєте, що це крик, то ви помиляєтеся: почуєте, як волатиме наша красуня-розумниця, коли я врешті дістану її! — промовив я мстиво. — Ну ж бо, ворушіться!

— Хотів би я на це поглянути, — сказав Реґ, натиснувши на акселератор.