Реквієм блондинкам

Розділ третій

Вийшовши з ванної кімнати, я побачив у своєму номері двох незнайомців. Один ліниво стояв, прихилившись до одвірка, другий сидів на моєму ліжку.

Той, що біля дверей, огрядний, з помітним черевцем, був одягнений у смугастий чорно-білий костюм. Мав років сорок.

Щоки й ніс густо поцятковані ластовинням. Рот міцно стиснутий і недобрий.

Той, що сидів на ліжку, був короткий та товстий. Плечі мав широкі, а шиї наче не було зовсім. Обличчя було червоне й обрезкле, а квадратна щелепа справляла враження, наче її витесали в останню чергу — по тривалих роздумах. Пласка панама сповзла йому кудись на потилицю, однак світло-сірий костюм був хорошого крою і сидів на ньому, ніби влитий — незважаючи на всі опуклості власника.

Я глянув на них, муркнув: «Привіт!» і оперся на двері ванної кімнати. В мене склалося враження, що я їм не дуже сподобався, і що би я не робив, вони своєї думки не змінять.

Чоловік на ліжку поглянув на мене без особливого інтересу. Запхав свою жирну білу руку в кишеню піджака, витяг звідти сигару і, дбайливо її розкуривши, кинув сірника на килим.

— Хто вас сюди впустив? — поцікавився я. — Хоч я і живу в готелі, але мій номер — не прохідний двір.

— Ви — Сп’юек? — тип на ліжку тицьнув у мене сигарою, щоби я усвідомив, хто до мене звертається.

Я кивнув: «Саме збирався до вас зранку зайти, але проспав».

Його очі розширилися.

— Ви знаєте, хто я?

Я знову кивнув.

— Ви — шеф поліції Мейсі.

Він поглянув на чоловіка коло дверей.

— Ти чув? Він знає, хто я!

Лише кретин не відчув би глуму в його голосі.

Чоловік біля дверей не озвався ні словом. Він саме віддирав обгортку з жувальної гумки. Поклав пластинку в рот і почав старанно жувати.

— Отож, ви збиралися навідати мене — з якою метою? — запитав Мейсі, виставивши вперед свою квадратну щелепу і буравлячи мене очицями.

— Я — детектив із ліцензією, — повідав я йому. — Хочу з вами співпрацювати.

Він незмигно втупився в мене, перекочуючи сигару з одного кутика рота в інший.

— Справді? Ну, то я не зацікавлений у співпраці. Ми тут не любимо приватних сищиків. Еге ж, Бейфілде?

Чоловік біля дверей погодився:

— Ми їх ненавидимо! — підтвердив. Голос його йшов наче з утроби.

Я знизав плечима і підійшов до туалетного столика. Піднявши пачку «Лакі страйк» і вибравши собі сигарету, глянув у дзеркало.

Бейфілд поліз у кишеню і тепер там випинав чи то його палець, чи то пістолет.

— Це погано, — зауважив я, запаюючи сигарету. — Тим не менше, я прагну співробітництва, — і, повернувшись, обперся об стіну.

Мейсі пожвавішав:

— Якого співробітництва?

Тепер він вже дивився не на мене, а собі на ноги.

І я помітив, що на ньому дорогі замшеві черевики та зеленкувато-блакитні шкарпетки.

— У вашому місті зникло четверо дівчат, а й досі нічого не зроблено, — сказав я. — Мене найняли, щоб я їх відшукав.

— Четверо дівчат? — його голос звучав вкрадливо, однак на вилицях та шиї проступили червоні плями. — Хто вам таке сказав?

— Не має значення, — одповів я. — Так, вітер на вухо нашептав. А ви матимете серйозні проблеми, якщо й далі нічого не робитимете.

Він струсив попіл з сигари, а потім спитав:

— Хто розповів вам про Мері Дрейк?

— Нехай це вас не обходить, — відрізав я, підходячи до вільного крісла і всідаючись у нього. — Адже ви не робитимете з цього таємницю, чи не так? Ви би краще звеліли Старкі зупинитися — він переграє свою роль.

Мейсі стиснув губи і поглянув запитально на свого підлеглого.

— Ти чув? — доволі кисло спитав.

— Можливо, нам краще заспокоїти цього хлопця? — поцікавився той. — Щось він занадто істеричний.

— Я би волів цього уникнути, — озвався я, переводячи погляд з одного на іншого. — В мене й так багато доказів, щоб навести ФБР на Старкі. Як би вам це сподобалося?

Мейсі це явно не сподобалося.

— Які у вас докази?

Я хитнув головою.

— Ви поводитесь не так, як повинні діяти поліцейські. Тому я вам і не довіряю. Все, що мені вдалося розкопати, я передам у ФБР.

Мейсі випустив дим густою хмаркою собі під ноги та витяг із кишені автоматичний поліцейський пістолет. Направив його на мене, наказавши Бейфілду:

— Оглянь-но тут усе!

Бейфілд методично обшукав усю кімнату. Нічого не пропустив, але нічого й не розкидав — усе клав на свої місця. За десять хвилин впорався із завданням.

Я сидів, спостерігаючи за ним.

— Не забудь про ванну! — нагадав. Він щось пробурчав і пішов у ванну.

— Розумник, так? — обличчя Мейсі налилося кров’ю. — Я міг би тебе забрати до себе і змусити говорити!

— Вулфові це не сподобалося б, — парирував я. — Будьте розсудливим, Мейсі! Ви не можете як слід виконувати свої функції, допоки підтримуватимете Старкі. Я не боюся вас та ваших хлопців. Везіть мене у відділок і побачите, чи багато вам вдасться з мене витягти. Вулф підніме такий шум, що це дійде до губернатора.

Бейфілд вийшов із ванної кімнати, продовжуючи безжурно жувати жуйку.

— Нічого! — відрапортував він і знову сперся до одвірка.

Мейсі кивком показав на мій костюм, що лежав на кріслі. Коли він це зробив, я згадав про носовичок Мері Дрейк. Якщо вони його знайдуть, мені буде непереливки. Вони можуть навіть спробувати повішати викрадення на мене.

— Досить мені вже цього! — обурено сказав я. — Або залиште мої особисті речі в спокої, або приходьте сюди з ордером!

Пістолет повільно змінив кут нахилу, і тепер дуло було направлене просто мені межи очі.

— З такої відстані, — Мейсі оскалив свої жовті зуби, — я підстрелю тебе завиграшки. Якщо не віриш — лише порухайся і переконаєшся!

Бейфілд вміло оглянув мій костюм. Я спостерігав за його рухами з показним спокоєм, але насправді мені було не так вже й спокійно. Коли він дійшов до кишені, в яку я засунув носовичок, я ледь стримався, щоб не вдатися до якихось дій. Я був такий здивований, коли він врешті витягнув руку з кишені, що мало не видав себе.

— Скінчили? — запитав я, палко бажаючи оглянути кишеню сам. Я знав, що він не міг пропустити носовичок, а це означало, що його там вже не було. І це також означало, що він — в руках тієї майстрині джиу-джитсу, а це взагалі доводило мене до сказу.

Бейфілд пожував ще трохи жуйку, а потім промовив:

— Він блефує!

— Невже ви думаєте, що я такий дурний, що триматиму докази у себе в номері? — запитав я. — Що би в мене не було — воно в надійному місці. І, якщо ви скінчили, перейдімо до справи. То що ви маєте намір робити в зв’язку зі зникненням Мері Дрейк?

Мейсі сховав пістолет. Випнув нижню губу і глибокодумно втупився в мене. Я бачив, що він не знає, що зі мною робити далі.

— Ми її шукаємо, — нарешті озвався він. — І знайдемо свого часу.

— Люсі Мак-Артур зникла місяць тому, — сказав я. — І ви ще й досі її не знайшли!

Бейфілд почав неспокійно тинятися кімнатою, але Мейсі сердито зирнув на нього.

— Місяць — це не так уже й багато. Невдовзі ми їх усіх знайдемо.

— Старкі міг би їх віднайти хоч сьогодні!

— Чому ви так думаєте?

— Та це ж видно неозброєним оком, — відповів я. — Він же їх і викрав, щоб одним махом підставити і Вулфа, і Еслінгера.

Мейсі хитнув головою.

— Ви помиляєтесь.

Потім задумливо пожував кінчик своєї сигари і додав:

— Старкі ваші слова можуть не сподобатися.

— Все одно вони дійдуть до нього, — зауважив я. — Хіба б ви вимислили якусь іншу, кращу версію.

— Я? — він удав ображеного. — Ми працюємо над цією справою, але нам поки що нічого не відомо. Ці дівчата не такі вже й важливі для нас. Ми займемося ними, щойно трохи розберемося з іншими справами.

— Діксон стверджує, що їх убили, — сказав я, не зводячи з нього погляду. — А масове вбивство — це вам не жарти.

— Він несповна розуму. До того ж він мертвий.

— Мертвий? — повторив я, вдавано дивуючись. — Що ви хочете цим сказати?

Він хитнув головою.

— Лише те, що сказав — він справді мертвий. Я знав його багато років. Він був схиблений — але я вже навіть звик до цього.

— Однак я лише вчора розмовляв із ним! — сказав я, подаючись вперед у своєму кріслі.

— Ви ж знаєте, як це буває. Сьогодні живий, а завтра — мертвий. В нього стався напад чи щось таке. Лікар каже, що він мав хворе серце. Пішов із життя раптово. Його знайшли сьогодні вранці.

— А хто його знайшов?

— Та ми й знайшли, правда ж, Бейфілде?

Бейфілд щось буркнув.

— Працівники не змогли відчинити редакцію — а тут саме проходили ми.

Мейсі знову струсив попіл на підлогу, зітхнув і хитнув головою.

— Минулої ночі він працював допізна. І десь близько другої раптово помер. Принаймні, так стверджує лікар. Однак нам час іти.

— Так, — погодився я, — давно вже час.

Я продовжував сидіти, втупившись у підлогу. Хотів якнайшвидше спекатися тих хлопців, щоб як слід обміркувати все на самоті.

— У мене багато справ, — промовив я по довгій паузі. — Тож якщо ви скінчили...

Мейсі звівся на ноги.

— Ми просто так до вас заглянули, — озвався він. — Ми тут не дуже любимо приватних детективів, отож, вирішили вам про це повідомити. Щоб ви знали, як воно.

— Звісно, — сказав я.

— Найрозумнішим для вас було би поїхати звідси першим же потягом. Це було б дуже розсудливо, чи не так, Бейфілде?

Бейфілд щось муркнув.

— І ще одне, — додав Мейсі вже коло дверей. — Тримайтеся від Старкі подалі. Він також не любить приватних детективів.

— Я саме хотів сьогодні з ним зустрітися, — зронив я, гасячи недопалок. — Хочу оповісти йому про Федеральне Бюро Розслідувань. Це справді захоплююча історія — гадаю, йому сподобається.

— Він не любить вислуховувати побрехеньки, — зауважив Мейсі, вип’ятивши нижню губу. — І на вашому місці я би це собі уяснив. Мій відділок не може надавати охорону приватним детективам. Ми надто зайняті.

Бейфілд прочистив горло.

— А такий тупак, як ти, потребуватиме неабиякого захисту, якщо й далі залишатиметься тут, — довірливо повідав він мені своїм утробним голосом. Потому вони вийшли, полишивши мене самого.

Я сів за стіл і написав:

«Дорогий полковнику Форсберг!

Вчора я мав зустріч із Льюїсом Вулфом. Якщо коротко, то справа зводиться до такого: Вулф, колишній промисловий товстосум, не знаючи, чим зайнятися, вирішив балотуватися в мери. Опозиція складається з місцевого власника похоронного бюро, Макса Еслінгера, та картяра Рубі Старкі. Здається, люди тут на боці Еслінгера, однак Старкі має підтримку шефа місцевої поліції Мейсі та, можливо, ще кількох диваків, які живуть за рахунок міського бюджету. В будь-якому випадку, це гарне місце для Старкі, який має намір удатися до сили під час голосування. Вулф не має жодних шансів, однак відмовляється це визнати.

У місті зникло троє дівчат. Одна з них — донька місцевого помічника аптекаря, Мак-Артура; інша, — дочка двірника Денгейта; третя дівчина — сирота на ймення Джой Кунц. Зникнення викликали заворушення в місті — тривогу, паніку і навіть погроми.

Щоби знайти дівчат, Вулф нас і винаймає. Це все тому, що в нього повно грошей, і таким чином він сподівається здобути голоси виборців. Еслінгер, який має найбільше шансів на перемогу, вдається до послуг місцевого детективного бюро, яким володіє така собі Одрі Шерідан. Копи, добре знаючи Старкі, котрого вони підтримують і який врешті-решт й буде обраний, взагалі не працюють над викраденням. Вони вважають, що якщо дівчата не будуть знайдені, це зменшить шанси Еслінгера та Вулфа — адже ті пообіцяли знайти їх. Така суть справи. Ви би бачили ту опозицію! Ніхто не любить Вулфа, а, відповідно, й мене. Якщо б я не був обережний, то давно би отримав каменем по голові. Я навідав Мак-Артура, але його дружина виставила мене за двері. Один із людей Старкі стежив за мною і навіть підкинув записку з погрозами. Тед Еслінгер, син Макса Еслінгера, знайомий з усіма трьома дівчатами, доконче хоче їх знайти — і йому байдуже до результатів виборів. Минулої ночі він з’явився у мене разом із Мак-Артуром і запропонував допомогу. Він вважає, що дівчат викрав Старкі для того, щоб нашкодити і батькові, і Вулфу. Це може бути й правдою, хоча тут дещо не сходиться. Усе вказує на це, але поки я не опрацюю всі версії, не схильний триматися цієї. Якщо коротко, то всіх трьох дівчат сфотографували на вулиці і видали квитанції, щоб ті забрали свої світлини в місцевому фотоательє, яке належить Старкі. В день свого зникнення всі дівчата ходили туди. Їх цілком могли там вбити, але я поки що не розумію, як їх могли звідти вивезти. І ще — якщо їх справді вбили, то де ж їхні тіла?

Справи погіршилися минулої ночі. Напередодні зникла ще одна дівчина. Про це мене поінформував Тед Еслінгер. Покладаючись на інтуїцію, я вирушив у те фотоательє та у вікні побачив збільшену фотографію зниклої дівчини, Мері Дрейк. Надто все гладко? І я так подумав. Виглядає як підстава. Я зайшов всередину, і поки усе там оглядав, так і не знайшовши нічого суттєвого, в ательє прибуло троє людей Старкі. Не можу стверджувати офіційно, що то були люди Старкі, але майже готовий заприсягтися, що так воно й було: вони увірвалися, зірвали з вітрини фотографію, замінили її іншою та поїхали.

Вже виходячи, в коридорчику біля чорного виходу, на підлозі, я помітив носовичок із ініціалами „М.Д.“. Я певний, що його там не було, коли заходив. Можливо, я й помиляюсь, але не думаю, що міг його не помітити, заходячи в приміщення. Його могли підкинути, поки я був усередині. Все, що стосується „Вуличного фото“, щось занадто гладко складається в одну картинку. Це може бути підстава, задумана самим Вулфом або Еслінгером, щоби дискредитувати Старкі. Найвірогідніше, це справа рук Еслінгера, оскільки саме його син навів мене на це ательє. А вже чи Тед працює самостійно, чи він лише маріонетка в руках батька, я поки що не знаю. Здається, він непоганий хлопчина, але мушу ще придивитися до нього. З іншого боку, це може бути і план Старкі — викрасти дівчат. Поки що я ні до чого не схиляюсь.

Діксон, редактор „Кренвільського вісника“, показував мені світлини тих трьох дівчат, зроблені фотографом „Вуличного фото“ просто неба. Щойно я зрозумів, який потужний спротив матиму в місті, відразу навідав Діксона, але мені вдалося з’ясувати лише одну річ до того, як йому хтось зателефонував і звелів стулити пельку. Діксон таки визнав, що Еслігнер не вірить у те, що Одрі Шерідан вдасться розкрити справу. Він найняв її лише для прикриття.

Знайшовши хусточку, я знову вирушив у редакцію. Але якась невідома жінка дісталася туди раніше за мене. Я наткнувся на неї в редакційному коридорі, і вона застосувала проти мене один із прийомів джиу-джитсу. Поки я був непритомний, вона витягла у мене з кишені хусточку. Пізніше я з’ясував, що Діксона задушили — хтось надто тісно затягнув йому на шиї мотузку. З моменту його смерті ще й десяти хвилин не минуло, як три фотографії зникли. Жінка не могла задушити його і забрати фотографії, адже це — не жіночий спосіб убивства. Хоча майстриня джиу-джитсу — також щось нове. Тих трьох фотографій та носовичка було б цілком достатньо, щоби справою зайнялося ФБР, але тепер їх у мене нема. Тією жінкою могла бути як Одрі Шерідан, так і будь-хто зі спільниць Старкі. Я цього ще не знаю, але маю намір з’ясувати. Але та жінка мене розвела, як дитину.

А цього ранку до мене завітав сам Мейсі зі своїм підлеглим. Вони діяли грубо, але зазнали невдачі. Вони гадали, що в мене є якісь вагомі докази. Певно, ті три фотографії та носовичок. Принаймні, вони шукали так, наче сподівалися знайти щось конкретне. Я зблефував, сказавши, що в мене є дещо на Старкі — бо, якщо хочу залишитись живим, повинен змусити їх так думати.

Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газети — більша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.

Невдовзі в Кренвілі має трапитися щось таке, що підірве його зсередини. А коли це врешті станеться, люди відреагують гранично жорстко. Сподіваюсь, ви виставите Вулфу додатковий рахунок за роботу в екстремальних умовах? Мені б не хотілось бути вбитим за нашими звичайними розцінками. Та й взагалі мені б цього не дуже хотілося. Щойно вдасться щось з’ясувати, я вам негайно повідомлю. Якщо маєте ароматичну паличку — саме час її запалити, бо мені зараз не зашкодить будь-яка підтримка — навіть спіритична!»

Я саме підписувався під усім цим, коли задзвонив телефон. Це був Тед Еслінгер.

— Привіт! — сказав я йому.

— Чи вдалося вам щось розкопати? — його голос був ледь чутний і лунав наче здалека.

— Ще ні, але це не означає, що не знайду, — я не був певний, але мені здалося, що нас підслуховують. — Не говорімо про це зараз. Я сьогодні до вас загляну. Але є дещо, що я хотів би знати вже. Чи є в місті жінка, котра володіє прийомами джиу-джитсу?

— Що? — в його голосі почулося здивування. — Що ви сказали?

Я повторив запитання.

— Джиу-джитсу?

— Так, — підтвердив я.

— Звісно ж! Одрі Шерідан колись цим займалася: її навчив батько. Але не знаю, чи вона все ще це пам’ятає. А чому ви питаєте?

— Та так, нічого, — відповів я й поклав слухавку.

Вдруге перетнув зелений газон, зайшов під той самий цегляний портик із гострим дахом та подзвонив у двері. Той самий спостережливий служник знову безшумно відчинив двері.

— Доброго ранку, сер! — привітався він. — Містер Вулф у себе.

Я пройшов за ним у хол.

— Зачекайте-но хвильку, — і він вийшов.

Крізь зачинені двері кабінету міс Вілсон долинало клацання її друкарської машинки. У холі приємно пахло свіжими квітами. Французькі вікна в кінці коридору, що вели в сад, були відчинені.

Служник повернувся.

— Сюди, будь ласка, — сказав він.

Я пройшов за ним у кабінет Вулфа.

Служник негучно оголосив:

— Містер Сп’юек! — і зачинив за мною двері.

Вулф сидів біля відчиненого вікна. Його тонкі губи стискали зеленкувату сигару. Невеличкий стіл поруч із ним був завалений паперами. У жирній руці він також тримав якісь документи.

— То ви їх знайшли? — гаркнув він, щойно двері зачинилися.

Я присунув стільця і зручно всівся.

— Розставімо всі крапки над «і», — коротко сказав я. — Ви вправі мене наймати, але я нічим не зобов’язаний ані вам, ані будь-кому іншому.

Він витяг із рота сигару і злобно витріщився на мене.

— Що ви хочете цим сказати?

— Поводьтеся зі мною коректно! — відповів я, великим пальцем дістаючи сигарету з пачки «Лакі страйк». — Якщо хочете, щоб я на вас працював, поводьтеся відповідним чином.

Я витяг сигарету та неквапно розпалив її.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Ще одна дівчина зникла! За що, ви думаєте, я вам плачу?

Але тон його став м’якіший.

— Ви платите мені, бо хочете, щоб тих дівчат відшукали. Я не можу покласти край їхньому зникненню, однак здатний їх відшукати.

Він поклав папери на стіл.

— До біса пусті балачки! — рикнув він. — Я казав вам, щоб приходили, коли щось знайдете.

— Вам конче потрібно стати мером? — поцікавився я.

Він похмуро глянув на мене.

— Я ж вам вже казав — я ним буду. Коли я щось кажу, то так і буває.

— Але ж не можна стати мером, цілісінький день протираючи штани у своєму кріслі. Інші щось для цього роблять. Вам слід вже на щось зважитися, бо це буде запекла боротьба.

— Що ви надумали? — нетерпляче спитав він.

— Хто власник «Кренвільського вісника»?

— Елмер Шенкс. А що?

— Що він за людина?

— Старий дурень. Спрацьований та ні на що не здатний! — знову гаркнув Вулф. — Завідує газетою Діксон, але з нього також мало користі.

— А Шенкс би міг її продати?

Вулф витріщився на мене. Попіл упав йому на костюм.

— Продати? А навіщо, в біса, це йому потрібно? Шенкс живе з прибутків від газети, а весь головний біль дістається Діксонові. Про що ви говорите!

— Діксон мертвий.

Вулф спочатку побілів, а потім став червоним.

— Мертвий? — повторив він. І раптом наче постарів на двадцять років.

— Ви що, газет не читаєте? Помер минулої ночі, — я ледь зміг стримати позіхання.

Вулф, здавалося, не міг перетравити новину. Він сидів і дивився на мене, раз по раз шарпаючи свій схожий на дзьоб ніс. Я дав йому ще трохи часу, щоби прийти до тями, а потім сказав:

— У поліції стверджують, що він помер від серцевого нападу, але це не так. Його було вбито.

Вулф здригнувся.

— Вбито?

Я кивнув.

— Звідкіля ви це знаєте?

— Я повинен знати такі речі.

Він знову запхав сигару в рот, пожував, виявив, що вже її допалив, витяг недопалок з рота та загасив у попільничці. Рука його при цьому тремтіла.

— Ви впевнені?

— Так, його справді було вбито. З якихось особистих причин Мейсі це приховує. Я ще не зрозумів, чому.

Я подався вперед і сказав:

— Оскільки Діксона вже нема, то ви легко зможете купити газету — якщо діятимете швидко.

Він обмізкував пропозицію. Коли знову поглянув на мене, в очах його читався інтерес, змішаний із сумнівами.

— А навіщо мені купляти «Кренвільський вісник»? — поцікавився він.

Я нетерпляче клацнув пальцями.

— Ви ж самі мені казали, що після того, як відійшли від справ, вам страшенно нудно. Займіться газетою — і у вас буде зайнятий цілісінький день. Якщо вже вам не вдасться узяти під контроль місто за допомогою газети, то вам це ніколи не вдасться. З відповідною редакційною політикою ви могли би розгромити Старкі, Мейсі чи будь-кого, хто стоятиме у вас на шляху.

Він підняв руку, зупиняючи мене.

— Знаю, — зауважив Вулф, — мені не потрібно про це казати.

Він звівся на ноги і пройшовся кімнатою: обличчя розпашіле, очі палають. Потому знову повернувся до столу.

— Зачекайте! — зупинив я, коли його рука потяглася до дзвінка. — Що ви маєте намір робити?

Він кинув на мене розлючений, та заразом і заклопотаний погляд. — Залишмо це фахівцю, — сказав він. — Я хочу поговорити зі своїм повіреним.

— То говоріть, — і я вказав йому на телефон. — Але не доручайте нікому зробити це за себе. Наберіть номер власноруч.

— Що все це, в біса, означає? — гаркнув він.

— Як давно ви знаєте міс Вілсон?

— Міс Вілсон? Вона моя секретарка вже півроку. А вона тут до чого?

— Лише до того, що за ці шість місяців вона неабияк вас зненавиділа, — сказав я недбало. — Ви не той чоловік, у кого закохуються. І ви лише обманюватимете себе, якщо справді так будете думати. Якщо хочете придбати газету, вам слід діяти швидко й обережно. Старкі, певно, також би цього хотів.

— Ви або шахрай, або дурень, — сказав він злобно. — В Едні Вілсон нема нічого поганого.

— Зателефонуйте своєму повіреному самі, — повторив я. — Не випробовуйте долю. І дайте мені знати, коли придбаєте газету — я накреслю основні напрямки її діяльності.

Підвівшись, я попрямував до дверей.

— Зачекайте, — озвався він. — Я би хотів знати, що вам вдалося вже зробити. Поверніться і розкажіть все.

— Я ще не готовий розповісти вам все. Заволодійте «Вісником» за будь-яку ціну. З його допомогою ви зможете розкрити це діло і стати мером чи будь-ким — хоч Папою Римським!... якщо це все ще буде вам потрібно!

Я відчинив двері і вийшов у хол. Почув, як Вулф щось пробурмотів, але відразу потому почулося легке гудіння — так, ніби він підняв слухавку.

Я пішов у кабінет міс Вілсон. Йшов значно тихіше, ніж це зазвичай робить пір’їнка, опускаючись на бетон. Поклавши руку на дверну ручку, ледь чутно натиснув на неї і увійшов в кімнату.

Міс Вілсон сиділа за своїм столом, притиснувши слухавку до вуха. І ловила кожне слово з того, що Вулф казав своєму повіреному.

Я поглянув на неї, вона — на мене. Її повіки ледь помітно тріпнулися, але в цілому вона залишалась спокійною.

— Доброго ранку! — сказав я, посміхнувшись їй. — Вам добре було б погуляти трохи в саду. Сонечко пішло б вам на користь.

Вона спохмурніла і заперечно хитнула головою, продовжуючи слухати.

Я перехилився через стіл і узяв слухавку з її рук.

— Вам не слід підслуховувати, — сказав я. — Послухайте ліпше мене — це значно цікавіше.

Розчепіривши пальці, вона намірилась вчепитися мені в обличчя. Я вчасно відхилився — й вона знову тут же потяглася до слухавки, але я перехопив її руку і потягнув до себе. Вона пручалася, але я продовжував тягнути її на себе, аж поки вона не розпласталася на столі, перекидаючи все на своєму шляху.

Все це я проробив однією рукою, а іншою поклав слухавку на місце.

Потім опустив дівчину на підлогу і галантно підтримав, поки вона не відновила рівновагу.

Вона відскочила від мене і тепер стояла, дивлячись на безлад, і очі її були люті.

— Як ви смієте! — обурено вигукнула.

— Просто я не хочу, щоб ви почули те, що не призначене для ваших вух, — пояснив я, сідаючи на стілець. — Було б непогано, якби ви зібрали свої речі і забралися геть. Я не дозволю, щоб ви й надалі шпигували за Вулфом.

Гнів полишив її, і тепер в її очах були відчай та страх.

— Я нічого поганого не зробила! — губи її тремтіли. — Будь ласка, не кажіть йому! Я не хочу втратити цю роботу!

Я хитнув головою.

— Авжеж — гадаю, що таки не хочете! На кого ви працюєте? На Еслінгера чи Старкі? Чи на когось іще?

Вона закусила нижню губу. Очі її розширилися і темною плямою виділялися на тлі напруженого блідого обличчя. Я вже навіть подумав було, що вона знову хоче в мене вчепитися і приготувавсь ухилитися. Але вона опанувала себе.

— Не розумію, про що ви говорите, — спокійно озвалася вона. — Я працюю на містера Вулфа вже шість місяців — і досі не мала від нього жодних нарікань.

— Шість місяців — строк надто довгий. Пакуйте свої речі і забирайтеся звідси. Переміна місця піде вам лише на користь — а ще кориснішим це буде для Вулфа.

— Мені наказує тут лише містер Вулф, — сказала вона холодно. — Якщо він звелить мені піти, я піду.

— То спитаймо його, — сказав я, повертаючись до дверей.

Її очі знову потемніли і розширилися.

— Я до нього не піду.

Тож я сам перетнув хол, постукав у двері і зайшов у кабінет. Вулф саме поклав слухавку на місце.

Я розповів йому про міс Вілсон.

— Позбудьтеся її! Все, що ви робите, негайно стає відомим Еслінгерові чи Старкі.

Його обличчя набрало кислого виразу.

— Я поговорю з нею, — сказав він. — Поки що не хочу з нею розставатися. До того ж ми не знаємо напевне, чи дійсно вона розказує комусь про те, що чує. Допоки це лише ваші здогади...

Я тупо витріщився на нього.

— Але ж вона підслуховувала!

— Знаю, знаю! — він почав гарячкувати. — Залиште це мені. Коли мені знадобляться поради стосовно моїх службовців, я вам про це повідомлю.

Я кивнув йому і вийшов.

Една Вілсон стояла у дверях свого кабінету. Вона посміхнулась мені презирливо-тріумфально.

Я посміхнувся їй у відповідь.

— Чому ви не сказали, що спите з ним? Я би тоді його не турбував.

Посмішка повільно згасла на її губах — наче кулак, коли ви розтискаєте пальці.

Вона повернулась в кабінет, грюкнувши дверима.

Повернувши дверну ручку, я зайшов у тісну кімнатку з двома віконцями, обшарпаним письмовим столом, зі стелажами для паперів та витертим килимом на підлозі. Худа, неохайна жінка сиділа за столом, підперши голову руками. Вона поглянула на мене запухлими червоними очима.

Я вітально припідняв капелюха.

— Хто тепер займається газетою? — запитав.

Вона махнула рукою у бік сусідньої кімнати.

— Він! — зронила жінка і знову підперла голову руками.

Я підійшов до дверей, постукав й увійшов.

За столом Діксона сидів молодик, котрий запитально на мене зирнув. Він був невисокий, з дрібними правильними рисами обличчя, котрі цілком відповідали його статурі. Шкіру мав сліпучо-білу. Одяг його був далеко не новий і не найкращої якості, але на ньому — як і на його власникові — лежав своєрідний відбиток чоловічої охайності.

— Чого вам треба? — спитав він доволі стримано, що також цілком гармоніювало з рисами його обличчя.

Ногою я підтягнув до себе крісло, сів, витяг посвідчення і передав йому.

Поки молодик вивчав моє посвідчення, я вивчав його. Йому явно не було ще й двадцяти, а обличчя ще не знало бритви.

Ретельно вивчивши посвідчення, він повернув його мені. Зиркнув своїми карими очима з довгими, закрученими віями на мої плечі.

— Все життя мріяв стати приватним детективом, — сказав він довірливим тоном. — Це, певно, так цікаво!

Я витяг пачку «Лакі страйк» і витрусив на стіл кілька сигарет. Одну з них запропонував хлопцеві, а іншу взяв собі.

— Дякую! — сказав він, вставляючи сигарету в свої пухкі губи.

Запаливши, я відкинувся у кріслі.

— У тієї жіночки доволі згорьований вигляд, — зауважив я, кивнувши у бік сусіднього приміщення.

Молодик також кивнув.

— Вона працювала на нього шість років. Він був непоганий старий дивак — якщо пізнати його ближче.

Хлопчина обвів поглядом кабінет, немовби щось шукаючи, а потім спитав:

— То що ви хотіли?

— Ви той хлопець, про якого мені розповідав Діксон? Ну, той, хто висунув ідею з масовими вбивствами?

Він кивнув.

— Так, це справді я, — підтвердив із гордістю. — Також я казав старому дивакові, що це вдвічі збільшить наш наклад. Він і про це згадував?

— Так, — я випростав втомлені ноги. — Усе це було вигадане лише для того, щоби збільшити тираж?

— Я справді так казав, але й сам у це вірю.

— Як вас звати? — запитав я.

— Реґ Фіппс. Можливо, я й виглядаю дитиною, але працюю в газеті вже три роки.

— Отож, ви гадаєте, що всіх цих дівчат було вбито?

Він кивнув.

— Ясна річ! Це ж так хвилююче, правда? — очі його запалали. — Але я не можу вимислити, що він зробив із їхніми тілами.

— Він? Хто він?

Фіппс нахмурився.

— Вбивця, звісно ж!

— То це все — лише ваші припущення, чи не так? І ви не знаєте напевно, що це вбивства?

— Так, я не знаю напевно, що це вбивства, — повторив він мої слова, — але готовий присягтися, що так воно й є.

Я змінив тему.

— Облишмо це. То хто тепер буде редактором?

Обличчя його затьмарилося.

— Не я, — гірко зауважив він. — Шенкс не хоче дати мені шансу. Знову викопає якусь стару руїну...

— А ви могли б із нею впоратися?

— З цією газеткою? — він засміявся. — Ще б пак! Я міг би керувати нею навіть з наривом у вусі!

Я оповів йому, що, можливо, йому й не доведеться чекати нариву у вусі.

— Справді?

Обличчя його прояснилося, але потім він недовірливо хитнув головою.

— Я порадив Вулфові купити цю газетку, — відповів я. — Якщо Вулф її придбає — нема жодних причин, чому б вам не стати її редактором.

Він загасив сигарету і обережно поклав недопалок в жерстяну банку, повну недокурків.

— Тобто, вона перейде до відомого мені старигана, — пробурмотів він. Відставив банку убік і на мить замислився.

— Гадаю, це буде нелегко — працювати на Вулфа, — нарешті озвався він.

Я хитнув головою.

— Я за ним наглядатиму. Все, що мені треба знати — чи дійсно ви б змогли нею керувати, чи це просто пусті балачки.

— Я не жартую, — сказав він серйозним тоном. — Я й так все в ній робив. Діксон здійснював лише загальне керівництво. Але я й цим міг би зайнятися — або ж це міг робити сам Вулф.

Я буркнув щось у відповідь.

— А що робити з нею? — і я кивнув на двері.

— Вона тут не залишиться, — впевнено сказав Фіппс. — Я хотів би бачити на її місці когось, подібного до Джинджер Роджерс[2] чи Рити Гейворт[3] — Він перебрав в голові ще кілька імен знаменитостей і додав:

— Бетті Ґреббл[4] також підійшла б, але не думаю, що вона погодиться.

Я сказав, що будь-яка з них малоймовірна.

Він підтакнув, зітхаючи.

— Якщо Вулф заволодіє газетою, ми підірвемо це місто, — сказав я. — Переслідуватимемо Еслінгера та Старкі доти, доки не прицвяхуємо їх. Як вам таке?

Він захвилювався.

— Одного разу я вже присвятив передовицю Старкі. Діксон мало не зазнав нападу. Стаття так і не була надрукована. Гадаю, що Старкі і Мейсі — гідна парочка.

— Боюся, це їм не сподобається.

Він запустив замазані чорнилом руки в свою густу шевелюру.

— А що вони можуть вдіяти? Нам не слід їх боятися.

Він пильно на мене глянув і запитав:

— Чи таки слід?

— Вони вбили Діксона, — м’яко зауважив я.

Його великі карі очі широко розплющилися.

— У старого було спрацьоване серце, — сказав він. — Принаймні, так сказав лікар.

— Але ж ви не вірите всьому, що кажуть, чи не так?

Він відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на стіл. Я помітив, що манжети його сорочки добряче потріпані.

— Ви не жартуєте?

— Хтось накинув мотузку на шию Діксона і забув її зняти. Його холоднокровно задушили, але Мейсі видає це за серцевий напад. Не знаю чому, але саме так воно й є.

Хлопчина глибоко зітхнув. Обличчя його зблідло, але вогник в очах не загас.

— Ви хочете сказати, що мене можуть вбити?

— А також мене і Вулфа. — Я дав йому ще одну сигарету.

Він обміркував почуте.

— Якщо ви можете цим займатися, то й я зможу, — нарешті озвався він.

Я підвівся.

— Чудово. Щойно Вулф повідомить мені, що купив газету, я негайно з вами зв’яжуся. А поки що будьте на місці і нікому нічого не кажіть. Особливо про Діксона.

Він провів мене до дверей.

— Ви справді думаєте, що Вулф дозволить мені...?

— Я його вмовлю, — пообіцяв я, а потім додав:

— Чи не підкажете, де я можу знайти Одрі Шерідан?

— В неї контора на Сінклер-стріт. Не пам’ятаю номер будинку, але це така велика будівля з підсвіченими театральними афішами на фасаді. Ви її не проминете.

— А де вона мешкає?

— На Лорел-стріт. Це багатоквартирний будинок. Він розташований на півдорозі до її контори — справа. Там ще є сад на даху, — і він зітхнув. — Сам би не відмовився там жити.

— Можливо, колись так і буде, — сказав я. — А поки що — до зустрічі!

— До зустрічі, — відповів він, а я вийшов у приймальню. Потім, згадавши дещо, повернувся.

— Чи говорить вам про щось ім’я Едни Вілсон?

Фіппс наморщив лоба.

— Щось знайоме, — потім швидко поглянув на мене. — А в чому річ? Це ж секретарка Вулфа, хіба ні?

Я кивнув.

— А з ким вона ще зустрічається?

— Ви це серйозно? Я гадав, що вона надто «домашня», щоб іще будь з ким зустрічатися.

— Вулф так не вважає.

— В його віці вибирати не доводиться.

— То в неї нікого більше немає?

— Ще є Блеклі. Я якось її з ним бачив, але він нічим не кращий за Вулфа. Старий, лисий, зморшкуватий і таке інше.

— А хто такий Блеклі?

— Прокурор округу. Він нічого собою не представляє. Ви ж не думаєте, що в цьому щось є, чи не так?

Я напружено розмірковував.

— В цьому? Що ви маєте на увазі?

Він стенув плечима.

— Ви постійно говорите якимись загадками. Хто для вас Една Віл сон?

— Послухайте-но, синку! — промовив я, поплескавши його по плечу. — В цій справі все — суцільна загадка!

Вийшовши на вулицю, я взяв таксі і звелів водієві відвезти мене на Лорел-стріт. Уже за дванадцять хвилин ми були там, і я сказав таксистові, щоб висадив мене за рогом, не доїжджаючи до будинку. Я знайшов будинок із садом на даху просто у центрі вулиці — по правий її бік. Це було прекрасне місце, і я подумки погодився із Фіппсом, що було б таки непогано тут пожити.

Зайшов у вестибюль і підійшов до консьєржки.

— Я до містера Селбі.

Дівчина нахмурилась.

— Тут нема ніякого містера Селбі!

Я оповів їй, що містер Селбі — мій давній друг, і я подолав дві сотні миль, щоб із ним побачитися, і що він мешкає саме тут. Зауважив, що якщо вона не знає всіх своїх мешканців, то краще б покликала свого шефа.

Вона показала мені перелік всіх пожильців, щоб я сам переконався в своїй неправоті. Одрі Шерідан жила в квартирі № 853. Тоді я сказав, що, напевно, таки помилився, вибачився і... чи не можу я скористатися внутрішнім телефоном? Вона показала, де знаходяться телефони, і я подякував їй.

Зателефонував у квартиру № 853, але ніхто не відповів. Телефони розміщувались поза зором дівчини, натомість ліфт був поруч. Я піднявся на восьмий поверх, пройшов довгим безлюдним коридором і підійшов до помешкання 853. Тихенько постукав, вичекав трохи, а тоді дістав з кишені ножичок. За півхвилини я вже був всередині.

Кремово-рожева вітальня милувала око і була розцвічена квітами в керамічних вазах. Приємний аромат лілій надавав кімнаті жіночності. Я поклав капелюха на диванчик з горіхового дерева і методично обшукав кімнату. Обшарив кожну шухляду, оглянув кожну поличку; відчинив кожну коробку й валізу і піддав усе скрупульозному аналізу. Обмацав кожен сантиметр одягу на предмет промовистих опуклостей або хрускоту паперу. Заглянув під килимки та меблі. Опустив жалюзі, щоб пересвідчитись, чи нічого в них не загорнуте. На кухні дослідив вміст каструль, горщиків та кухонного начиння. Дістався навіть зливного баку у туалеті і виглянув з вікна — чи не підвішене там, бува, щось. Систематично, сектор за сектором, оглянув усю квартиру, але не знайшов ані фотографій, ані носовичка Мері Дрейк.

Я не надто все розкидав, але трохи таки «наслідив». Стояв, споглядаючи все це, втомлений і пригнічений. Хоча мені не пощастило знайти потрібне, однак я зміг отримати уявлення про Одрі Шерідан за предметами, що її оточували. От узяти хоча б її одяг. Одяг жінки свідчить про її характер — а, особливо, її нижня білизна. Білизна Одрі Шерідан була спартанською в своїй простоті — жодного мережива, яскравих кольорів чи вигадливих вигинів. Все охайне й ретельно дібране. Одяг був функціональний і простий. Костюми хорошого крою, три-чотири пари фланелевих штанів різних кольорів, светри під шию, яскраві сорочки. Речі гарні та зі смаком підібрані.

Усю її косметику складали кольдкрем, кілька помад та парфуми з ароматом бузку. В квартирі було повно книг. Вони були навіть на кухні та у ванній кімнаті. В невеличкому кабінеті на столі край вікна стояла радіола з купою платівок на поличці поруч.

Одного погляду на бібліотеку і фонотеку було достатньо, аби переконатися, що Одрі Шерідан — жінка серйозна. Я завжди з пересторогою ставився до серйозних жінок — але вдумлива жінка, котра ще й примудрилася навчитися прийомам джиу-джитсу й яка ні на мить не завагалася, щоб викрасти речові докази у колеги-детектива — це все вкупі неабияк зачепило мою гордість.

Я запалив сигарету, кинув сірника в камін і глибоко затягнувся.

Вирішив, що час нам із Одрі Шерідан познайомитися особисто.

Востаннє поглянувши на пануючий безлад, я вийшов, зачинивши за собою двері.

В дальньому кінці світлого, просторого коридору знаходились двері, де золотом на склі було вигравірувано: «Агентство швидкого реагування».

Я повернув ручку й увійшов.

Кімната була маленька. Я відразу звернув увагу на два чепуристих віконця, запнутих кремовими сітчастими гардинами. Коло зеленкувато-яблучних стін стояли три крісла; на письмовому столі зі світлого дуба розкидані були примірники «Сетердей Івнінґ Пост», «Гарперс» та «Нью-Йоркер». Вази з квітами утворювали яскраві острівці по всій кімнаті, а пухнастий перський килим — достатньо товстий для того, щоб в ньому потонули мої щиколотки — прикривав підлогу. Як на приватне детективне агентство, то це було шикарно.

Щойно я отямився від першого потрясіння, як на мене вже чекав новий удар. Двері, що вели в кабінет шефа, розчахнулися і звідти вийшов... Джефф Джордан! У руці він тримав пістолет, направлений на мене. Дуло «пушки» чомусь видалося мені мало не тунелем.

— Боже ж мій! — промовив Джефф, вишкіривши свої жовті зуби. — Ви тільки погляньте, хто до нас завітав!

— О, яка радість! — парирував я. — Невже це справді Джефф? Ви таки всюдисущий!

Він помахав мені під носом пістолетом:

— Стули пельку, сучий сину — і ніколи не затівай те, що не в стані довести до кінця!

Я картинно підняв руки вгору.

— Кінокомпанія «Ворнер бразерз» відпочиває! — пафосно заявив я. — Хіба не можна обійтися без цього мелодраматизму?

Джефф гукнув крізь відчинені двері:

— Погляньте-но лише, хто до нас завітав!

Чоловічий голос роздратовано відповів:

— Хто там?

Голос був високий і пронизливий; це був той самий голос, котрий погрожував Діксонові по телефону.

— Детектив із Нью-Йорка, — гукнув Джефф, недобре мені посміхаючись.

— Приведи його сюди! — знову сказав тип із пронизливим голосом.

Джефф кивнув у бік дверей:

— Ну, ти — заходь!

— Зачекайте-то хвильку! — сказав я. — Взагалі-то я прийшов до міс Шерідан. Але якщо вона зайнята, я завітаю якось пізніше.

Джефф хихикнув.

— Вона й справді дуже зайнята, — зауважив він, — але хай тебе це не обходить. Обличчя його почервоніло:

— Ну ж бо, заходь, гнидо!

Я стенув плечима, і з піднятими руками зайшов у суміжне приміщення. Воно було значно більшим за попереднє. Ще один килим лежав на підлозі. Біля відчиненого вікна стояв добротний письмовий стіл з червоного дерева. Два зручних крісла, стелажі з документами та інше офісне умеблювання доповнювали обстановку. Однак в цій кімнаті й сліду не було від охайності попередньої. В ній наче ураган пронісся. Шухляди висунуті, вміст шаф для зберігання документів вивалено на підлогу, на підлозі повно паперів.

В кімнаті було троє — дівчина і два чоловіка.

Дівчина, звісно ж, була Одрі Шерідан. Я вже готовий був побіжно на неї глянути, але передумав. Натомість витріщився по-справжньому. Бо вона сиділа на стільці просто посеред кімнати. І руки її були прив’язані до спинки стільця. На мить це мені видалося несуттєвим, бо я зосередився на її зовнішності. Адже вона як особистість справді була варта уваги. Мала широкі плечі й вузькі стегна — типаж, який так любить малювати Варґас[5]. Великі блакитні очі обрамлені довгими шовковистими віями. Губи пухкі та яскраво-червоні. Волосся, руде з золотавим блиском, спадало на плечі важкими хвилястими кучерями. Якщо після такого опису ви все ще не можете її уявити, тоді пригадайте Джоан Кроуфорд[6] — і портрет буде повним.

На ній був блакитний кашеміровий светр, картатий синьо-білий піджак, блідо-блакитні штани та коричневі замшеві черевички.

За столом, якраз навпроти неї, сидів чоловік, поклавши ногу на стіл й обхопивши руками іншу. Другий чоловік стояв у дівчини за спиною, поклавши їй руки на плечі й уважно слідкуючи очима за рухами того, що за столом.

Я здогадався, що тип за столом — Рубі Старкі. З цікавістю на нього поглянув. Він був маленький. Дрібний, але жилавий. Обличчя мав рябе, очі чорні й непроникні, губи — тонкі. Одягнений у білий фланелевий костюм, білий крислатий капелюх, насунутий на одне око, що надавало йому хвацького й безтурботного вигляду. Але у виразі його обличчя нічого безтурботного не було.

Чоловік, котрий стояв позаду Одрі Шерідан, був того ж типу, що і Джефф Джордан — великий, тупий на вигляд, міцний і схожий на орангутанга.

— Сп’юек, — відрекомендував мене Джефф Джордан, кивнувши головою у мій бік.

— Чого вам треба? — запитав Старкі, дивлячись на мене холодним поглядом.

Я витримав цей погляд.

— Що тут відбувається? — запитав я. — Ви поки що не мер, Старкі. Тож краще облиште ці дурниці. Розв’яжіть її!

Джефф схопив мене за плечі і розвернув до себе. Я побачив його кулак, що звівся мало не від колін, і вчасно відхилився вправо. Почув свист, з яким його кулак пронісся повз моє вухо, і сам вдарив його в живіт. Коли Джефф подався вперед, я поцілив йому ще й в щелепу.

Пістолет вилетів йому з рук, і я метнувся, щоб перехопити зброю. Однак Старкі виявився моторнішим. Він зробив це зі швидкістю ящірки. Його рука вибила в мене пістолет, щойно я потягся до нього самого. Старкі спробував від мене ухилитися, але я вже був на ньому верхи. Поцілив йому в живіт, однією рукою обхопив талію, а іншою захопив ногу та жбурнув назустріч іншому головорізові, котрий мчав через усю кімнату до мене. Вони впали додолу, захоплюючи з собою ще й Одрі Шерідан на стільці. Уся трійця розтягнулася на підлозі.

Я ще не встиг зайнятися ними, як до мене вже наблизився Джефф Джордан. Обличчя мав червоне, а очі налиті кров’ю. Я ухилився від його нищівного удару, натомість поцілив у нього кулаком, але сам не уник удару між ребра, який добряче струсонув мене. Я позадкував, помітивши, що інший бандит звівся на ноги. Тепер обидва вони насувалися на мене. Я швиргонув стілець у Джеффа, отримав удар в плече від іншого типа і поцілив тому межи очі.

Я зауважив, що Старкі звівся на ноги, але коли ті двоє знову ринулися на мене, він знаком зупинив їх. Ті відступили, і тепер ми лише мовчки дивилися один на одного.

Старкі тримав в руках поліцейський револьвер.

— Стій, де стоїш! — промовив Старкі зловісним свистячим шепотом.

— Ти не можеш скористатися своєю «пушкою» звідти, — сказав я. — Якщо я тобі потрібен, мусиш підійти сюди і спробувати мене узяти.

Крутнувшись, я схопив вазу з квітами і шпурнув її в Старкі. Він встиг ухилитися, впавши на підлогу долілиць.

Ті двоє мало не перечепились один через одного, намагаючись до мене дістатися. Я підскочив до столу, вхопив телефонний апарат і поцілив ним в обличчя Джеффа, котрий саме летів до мене. Він відскочив назад, завивши від болю, і при зіткненні збив із ніг іншого бандита. Я схопив стілець і став біля вікна.

— Послухайте-но ви, тварюки! — заволав я. — Лише крок — і стілець вилетить у вікно. Цей звук приверне увагу копів — і я вам навішаю замах на вбивство. Тоді ніякий Мейсі не зможе вас «відмазати».

Зі звірячим риком Джефф вже готовий був кинутися на мене, але Старкі його зупинив:

— Не чіпай його!

І знову всі ми витріщилися один на одного.

— Накажіть тим недоумкам забратися звідси, — сказав я Старкі. — Хочу поговорити з вами наодинці.

Бліде поцятковане обличчя Старкі залишилося непроникним. Витріщившись на мене з хвилину, він раптом сказав своїм хлопцям:

— Йдіть геть!

Коли вони пішли, я поставив стільця.

— Хтось намагається підставити вас, щоби пришити убивство. І навіть Мейсі вас не витягне, якщо звинувачення будуть достатньо серйозними.

Старкі промовчав. Оправив костюм, натягнув капелюха і знову всівся в крісло. Кивком показав мені на дівчину, яка все ще лежала на підлозі, прив’язана до стільця.

Я підійшов до неї і розв’язав руки.

— Пильнуйте його і не зважайте на мене, — шепнула вона.

Але запізнилася з порадою на якусь долю секунди. Бо Старкі, блискавично кинувшись на мене, копнув у скроню. Його важкий черевик поцілив мені в голову, і я звалився просто на Одрі Шерідан.

Неясно я чув голос Старкі, який пронизливо й збудливо верещав:

— Хапайте його, дурні!

Тоді чиїсь руки схопили мене, силоміць поставили на ноги і ще до того, як в голові у мене розвиднілося, щелепа моя наче розкололася, і я відлетів до стіни. Зісковзнув на підлогу, вгледівся в дико оскалену пику Джеффа Джордана і схопив його вже підняту для копняка ногу. Ухопившись за неї, сильно шарпнув її вперед. Джордан змахнув руками, матюкнувся і впав горілиць. Мені вже майже вдалося звестися на ноги, коли підскочив інший гангстер. Він схопив мене, впершись плечем у живіт, і руками обплівши стегна. Я з грюкотом звалився на підлогу, перед цим поціливши йому в обличчя. Краєм ока зауважив Старкі, котрий біг до мене, тримаючи пістолет. Я спробував ухилитися, однак рукоятка поцілила мені якраз у потилицю. З очей мені посипалися іскри, і я знепритомнів.

Був непритомний не більше п’яти хвилин. Відчув, що мені зв’язують руки за спиною, за пекучим болем в зап’ястках, коли мотузки вп’ялися мені у шкіру.

Звідкілясь із рожевого туману виринула чиясь рука, схопила мене за комір і силоміць поставила на ноги. Ноги мені підігнулися, але та рука втримала мене від падіння. Я хитнув головою, щоби прийти до тями, і переді мною вималювалося обличчя Джеффа Джордана. Він легенько мене струсонув, а тоді звів руку і тричі вдарив мене в обличчя. Удари були сильні, і від них на очі мені навернулися сльози.

Я пробурмотів прокляття, і він вдарив ще раз, доволік мене до крісла та жбурнув у нього. Тоді зник з мого поля зору.

Безформною купою я валявся у кріслі, і червона завіса застеляла очі. Єдиним моїм бажанням було допастися до Джордана і гамселити його доти, доки від нього нічого не залишиться. Я також хотів схопити Старкі і колотити його головою об кут столу, щоб його мізки сірою масою розповзлися на килимі. Хоча я й був засліплений, і біль змією заповзав у тіло, я був свідомий того, що ненавиджу цих двох так, як ще ніколи нікого досі.

Раптовий пронизливий крик вирвав мене з полону ненависті. Я розплющив очі, нелюдським зусиллям намагаючись сфокусувати зір, і в тумані, що зненацька розсіявся, розгледів фігури вдалині.

Джордан разом з іншим покидьком розпластав на столі Одрі Шерідан. Вони зняли з неї піджак та светр, а Старкі спробував прикласти запалену сигарету до її оголеного плеча.

Спина Одрі вигнулася дугою, а тіло звивалося, намагаючись уникнути палаючої сигарети.

Я набрав в груди побільше повітря, відпихнув стільця і кинувся на мерзотників. Плечем відштовхнув Старкі, котрий, захитавшись, відлетів убік. Він обернувся, ухилився від мого удару ногою й натомість болюче поцілив мені кісточками пальців в лице. Я гепнувся на килим. Падаючи, мені вдалося виконати ногами захват «на ключ». Старкі звалився поруч із шипінням, мов розгнівана змія. Спробував поцілити мені в обличчя кулаком, однак це в нього не вийшло. Я посилив захват, і його обличчя позеленіло. Тоді він почав молотити руками по килиму, волаючи по допомогу.

Джефф відпустив Одрі і кинувся до мене. Я ще щільніше зімкнув захват, і почув, як Старкі хапає ротом повітря. Я спробував ухилитися від черевика Джордана, котрий зі свистом пролетів повз мою скроню. Джефф лише зачепив мене ногою, але й цього було достатньо, щоб оглушити мене. Я розпластався на килимі.

Усе подальше відбувалося, немов уві сні. Я все усвідомлював, однак нічого не міг вділяти.

Коли Джордан відпустив руки Одрі, вона підвелася і застосувала один зі своїх прийомів до іншого здорованя. Той упав на коліна, схопившись за шию, і заскавулів. Одрі зісковзнула зі столу.

Вона ухилилась від Старкі і кинула важку попільничку у вікно. За дзенькотом розбитого скла настала оглушлива тиша.

Потому Старкі сказав:

— Ми ще побачимося.

Ледь стримувана лють, що бриніла в його голосі, прорізала туман моїх думок і охолодила кров. Наостанок він копнув мене черевиком. Грюкнули двері.

Я зручно влігся на килимі і «вирубився».

Пролежав так, мабуть, хвилин із десять, коли це мене знову потурбували. Хтось легенько мене трусонув, і я відчув приємний запах бузку. Обережно розплющивши одне око, побачив Одрі Шерідан, котра схилилась наді мною. Тугі завитки її волосся майже торкалися мого обличчя.

Я протяжно застогнав і заплющив око. Вона знову труснула мене.

— Не будьте дитиною, — сказала вона. — Нічого у вас не ушкоджено. Занадто ви ніжний і трохи не в формі. Ну ж бо, сідайте! Я їх звідси витурила, і тут тепер цілком безпечно.

Це мене розлютило. Я розплющив очі і холодно глянув на неї.

— Дуже люб’язно з вашого боку так казати! — палко вигукнув я. — Мене копали, по мені товклися, лупили в голову і колошматили троє здоровенних бандитів — а ви ще маєте нахабство стверджувати, що я надто ніжний!

Вона сіла на п’ятки, склавши руки на стегнах, і посміхнулася.

— А я гадала, що детективи з Нью-Йорка зроблені зі сталі, — зауважила вона.

Голова в мене розколювалася.

— Ви набралися усіх цих дурниць з книжок, — сказав я, зводячись на лікоть і поморщившись від болю, який наче пронизав мені голову.

— Я — суцільні синці та поламані кістки. Хребет мій перебитий, а стегнова кістка роздроблена. Я більше ніколи не зможу ходити!

Вона продовжувала дивитися на мене з іронічною посмішкою. Потім я згадав, як Старкі підсмалював їй плече сигаретою і поглянув на неї з німим здивуванням. Так, вона була бліда, але посмішка її була щирою.

— До речі, про сталь, — продовжив я, — здається, ви й самі не з олова зроблені.

Вона поглянула на червону пляму на своєму передпліччі і скривилася. — Це справді боляче, — визнала вона. — Але мені не так боляче, як обурливо через те, як вони це робили. — Її фіалкові очі гнівно зблиснули. — Якою ж худобою бувають часом чоловіки!

Підтримуючи голову руками та опершись ліктями на коліна, я обвів очима безлад в її конторі.

— Чи знайдеться у вас щось випити? — запитав я. — Мені б зараз не завадив ковток чогось міцного — та й вам також.

Вона звелася на ноги і повільно пішла до бару. Витягла звідти пляшку віскі та дві склянки. Повернулася і знов опустилася на підлогу поруч зі мною.

Я взяв у неї пляшку і налив у склянки міцного трунку.

— Будьмо! — сказав я, кивнувши їй.

— Будьмо! — відповіла вона.

Ми випили.

— Отак краще, — задоволено промовив я, втягуючи носом повітря. — То що сталося? Були копи?

Вона кивнула.

— Поки ви валялися на підлозі непритомний, я усе залагодила з копами. — От і покладайся після цього на чоловіків — уся брудна робота дісталась мені. Я повідала їм, що попільничка просто вислизнула мені з рук. І вони повірили. Вислухавши байки про те, які вони дужі та кремезні хлопці, і як я вдячна їм за їхню доброту, вони пішли геть — такі самовдоволені й пихаті, якими можуть бути лише чоловіки.

Я докірливо поглянув на неї.

— Щось мені підказує, що ви неабиякий цинік, — зауважив я. — Але в моєму теперішньому стані я не готовий вести довгі дискусії з цинічними дівчатами. Може, ми би з вами трохи причепурилися та вирушили по домівках? Й зустрілися трохи згодом — коли я остаточно прийду до тями і зможу вести довгі задушевні розмови.

— Гаразд, — погодилася вона, ставлячи свою склянку. — Так і зробимо. Як ви гадаєте: зможете ви самостійно добратися до ванної, чи хочете, щоб я вас туди віднесла?

— Сарказм в такій юній особі, як ви, викликає у мене відразу, — зауважив я, повільно зводячись на ноги.

— Ви завжди висловлюєтесь, як шанувальник Волта Вітмена[7], чи ви все ще не в собі?

Похитуючись, я якось добрів до письмового столу.

— Леді, я справді ще не в собі, але ви б послухали мене, коли я підпилий!

Вона показала мені ванну кімнату і стояла поруч, поки я мив свою побиту голову. Після душу мені стало набагато краще — хіба що ребра дуже боліли.

— Хочете, щоб я перебинтувала вам голову? — поцікавилася вона. — Ви дуже мило виглядаєте — люди подумають, що вашою головою кололи горіхи.

— Нічого, — зронив я, розглядаючи себе у дзеркало. Виглядав так, наче мене переїхала вантажівка. — Але якщо ви дасте мені бинт, то я перев’яжу вам плече.

Вона заперечно хитнула головою.

— Дякую, але я завжди піклувалась про себе сама — обійдуся й цього разу.

Ми пройшли крізь спустошений офіс до дверей.

— Вибачте, що я поки що не можу прибрати тут все, — сказав я, зупиняючись і розглядаючись довкола. — Але, гадаю, це було б для мене зараз занадто.

— Нічого, ви не повинні поводитися зі мною, як джентльмен. Я ж сама детектив.

Я тяжко зітхнув.

— Припиніть мене піддражнювати! — поскаржився я. — І зробіть щось зі своєю рукою. Нам справді треба поговорити. То як щодо сьогоднішнього вечора? Гадаю, що до того часу я вже буду в формі. Повечеряймо разом?

Вона мотнула головою.

— Я не вечеряю з детективами, — сказала вона твердо. — Намагаюсь не поєднувати справи з розвагами.

— Не будьте такою суворою, — сказав я благально. — Ви могли б отримати море задоволення від спілкування зі мною.

Вона глянула на мене задумливо.

— Гадаю, що так, — сказала вона, — Але це не означає, що я з вами зустрінуся за вечерею.

— Гаразд, не буду наполягати. Тоді, можливо, я завітаю до вас сьогодні ввечері? Нам багато про що треба поговорити.

Провагавшись, вона кивнула.

— Я буду вдома після дев’ятої. А поки що до побачення. Якщо вам буде млосно, купіть собі нюхальні солі.

Я пообіцяв неодмінно так і зробити та полишив її.