Реквієм блондинкам

Розділ шостий

Я розрахувався з таксистом і вийшов ярдів за сто від будинку Вулфа. І подолав цю невелику відстань, тримаючись неосвітленої частини вулиці. Було вже по опівночі, тож я сподівався, що в його будинку вже всі сплять.

На другому поверсі все ще світилося два вікна, але перший був темний. Я пересік галявину перед домом і пройшов до гаража. Кілька хвилин мені знадобилося на те, щоб відчинити замок, і ще кілька — щоб завести своє авто. На щастя, виїзд із гаража був похилий, тож я виїхав, не заводячи двигун. Поставив машину так, щоб можна було негайно рушити, і знову підійшов до парадного входу. Оглянувши замок, я з першого погляду зрозумів, що возитися з ним доведеться довгенько, тому спробував відчинити вікно. Мені вдалося підняти засув, відкрити вікно і проникнути в кабінет Едни Вілсон. Рухаючись обережно, я пройшов у хол і прислухався. Не почув жодного звуку, тож почав підніматися сходами. Досяг сходової клітки. Поки вагався, куди йти далі, двері в дальньому кінці коридору відчинилися. Я сховався за вигин сходів.

Коридором ішов Вулф. Поверх смокінга накинув блакитний шовковий халат. Із сигарою в роті він чвалав коридором — так, наче дуже втомився або важкі думи обсіли його. На мить мені навіть здалося, що він має намір спуститися сходами, і я вже розмірковував, як поясню свою присутність в його будинку о такій порі. Але на півдорозі він зупинився і постукав у двері. За мить в коридорі з’явилася Една Вілсон. Вона була в зеленому шовковому халатику. Щось впівголоса сказала Вулфу, і той сердито їй відповів. Його важке обличчя, здається, навіть почервоніло.

— Гаразд! — сказав він. — Якщо так...!

— Саме так! — гостро озвалася вона і зачинила двері у нього перед носом.

Вулф постояв ще трохи, бурмочучи щось собі під ніс, а потім повернувся до себе.

Я вичекав кілька хвилин і підійшов до дверей Едни. Узявся за ручку. На мій подив, двері легко піддалися. Я увійшов у велику, обставлену з показними розкошами кімнату, оздоблену в сріблясто-зелених тонах. Роззирнувшись довкола, я збагнув, що Едни тут немає. Двері наліво буди відчинені, і я пройшов туди. Саме в цю мить і з’явилась вона. Крізь нещільно запнутий халатик я узрів її білі стегна. Побачивши мене, вона автоматично звела руки до обличчя, і рот її округлився.

Лівою рукою я відірвав їй руки від обличчя, а правою навідліг ударив у щелепу. Вона повільно почала осідати на підлогу, однак я підхопив її та поклав на килим.

Постояв хвильку, роздивляючись дівчину. Без окулярів її обличчя було зворушливо беззахисним, як це зазвичай буває з короткозорими людьми, і щоби бути по-справжньому чарівною, їй не вистачало лише вмілого макіяжу. Мене вразило, наскільки окуляри спотворюють її зовнішність.

Побіжно оглянувши кімнату, я зауважив пару шовкових панчіх і, перевернувши Едну долілиць, зв’язав їй руки. Шовковий шарфик, перекинутий через спинку крісла, дозволив мені зв’язати їй ще й щиколотки. Переклавши її на спину, я дістав свого носовичка і я заткнув їй рота. Отоді підняв її — геть невагому, відчуваючи, як її кістки впиваються мені в тіло — і поніс до дверей.

Без подальших зволікань вийшов у коридор, спустився сходами і пройшов до виходу. Для того, щоб відчинити двері, змушений був покласти Едну на підлогу; потому знов узяв її на руки і побіг до місця, де полишив авто. Кинув її на переднє сидіння, а сам сів за кермо і завів двигун.

Вже за дванадцять хвилин шаленої їзди я був коло редакції. Зі скреготом гальм різко зупинився, і, пересвідчившись, що Една все ще непритомна, побіг до будівлі редакції. Постукав у двері приймальні.

На моє щастя, їх власноруч відчинив Реґ Фіппс. Я схопив його за руку.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — Старкі викрав Одрі Шерідан!

Вже на вулиці, не давши змоги йому щось сказати, я підштовхнув його до машини.

— Поведете машину ви, — сказав я йому, а сам усівся на заднє сидіння.

Він мовчки витріщився на Едну Вілсон. І швидко рушив.

— Куди їдемо? — перепитав.

— Послухайте-но, Реґу, — сказав я, нахилившись вперед. — Ця мала — донька Старкі. Вона працює у Вулфа та робить для нього багато чого — і навіть за ним шпигує. Можливо, Старкі достатньо дорожить нею, щоб обміняти її на Одрі. Принаймні, я хочу спробувати це зробити. Чи знаєте ви якусь містину, де б ви могли потримати Вілсон, поки я вестиму перемовини зі Старкі?

— Я? — вражено перепитав Реґ. — Ну, знаєте, приятелю, це вже буде справжнє викрадення! А за нього дають чималенький строк. Мене навіть можуть засадити за ґрати!

— Не будьте дурнем! — гаркнув я. — З цими бандитами лише так і можна розмовляти! Ви ж не хочете, щоб Одрі залишилася в їхніх руках, чи не так?

— Гаразд, гаразд, — озвався він. — Я завжди був боягузом. Звісно ж, я можу її десь заховати. А як надовго?

— Можливо, на кілька годин, — пояснив я. — А, може, й на день-два.

— Я знаю хлопця, котрий тримає маленький готель на Норт-стріт, — сказав Реґ. — Він здасть мені кімнату без зайвих запитань.

— Добре, так і зробіть. А як той готель називається?

— «Фернбенк». Номер є в телефонній книзі. — Висадіть мене біля контори Старкі, а самі їдьте в готель. Сховайте її до того, як вона опритомніє, але, заради Бога, добре сховайте її! Я зателефоную вам, коли вона мені буде потрібна. Але не везіть її до мене, якщо я скажу, що вас погано чути. Можливо, Старкі мене схопить, тож я не хочу, щоб ви наробили помилок.

— Але ж ви не маєте наміру піти до нього сам, еге ж?

— В мене просто немає часу вчинити по-іншому. Хіба би ви подзвонили Летімеру, коли влаштуєтесь у готелі, і розказали йому, що затівається. Можливо, він і не захоче підставляти свою голову. Але якщо він згодний допомогти, мені він придасться.

— Дозвольте піти з вами, — благально сказав Реґ. — Добре зв’яжіть цю дамочку, і тоді...

— Ні, — сказав я. — Будьте з нею. Це наша козирна карта.

Реґ пригальмував.

— Кубло Старкі за квартал звідси. Внизу, на першому поверсі, більярдна; його кімнати на другому. Позаду будинку є зовнішні пожежні сходи. Так ви зможете дістатися до нього.

Під’їхавши до краю тротуару, Фіппс висадив мене.

— Дуже дякую, Реґу, — сказав я, поплескавши його по плечу. — Пильнуйте цю малу!

Я полишив його і пішов вулицею, поки не дійшов до наступного кварталу, а там звернув у темний провулок. Врешті дістався високої п’ятифутової загорожі, переліз через неї і сплигнув на порослу бур’янами ділянку землі позаду будинку, в якому мешкав Старкі.

Усі три поверхи були темні й жахаючі. Я безшумно підійшов до будинку, тримаючи револьвер у правій руці. Звівши очі, зміг неясно розгледіти проти неба кінець пожежної драбини.

Навпомацки пробирався уздовж стіни, аж поки не зауважив вільно звисаючий кінець драбини. Він був приблизно у чотирьох футах наді мною. Трохи відступивши убік, я спробував дострибнути до нього. З другої спроби це мені вдалося, і я вхопився пальцями за залізну перекладину. Пожежні сходи наблизилися до мене, неголосно скрипнувши.

Я подолав перший проліт і відпустив кінець сходів так, щоб він і далі вільно звисав. Потому продовжив підйом, аж поки не опинився на пласкому даху. У центрі його був засклений отвір, і крізь нього пробивалося яскраве світло.

Пересуваючись майже нечутно, я пройшов уперед і заглянув униз. За столом сидів Джефф Джордан у капелюсі набакир; стілець його нахилився у бік стіни. Він читав газету. З кутика рота в нього стирчала сигарета. В іншому кінці кімнати, на ліжку, лежала Одрі Шерідан. Руки її були підняті над головою, а зап’ястя прив’язані до билець ліжка. Щиколотки також були зав’язані мотузкою, що звисала в підніжжі койки. Здавалося, вона спала.

Я замислився над тим, скільки всього бандитів Старкі знаходилося в будівлі, і чи є в мене шанси дістати звідти Одрі живою.

Я опустився на коліна і великим пальцем легенько натиснув на перекриття заскленого даху. Воно майже не порухалося. Поки я грався із заскленим дахом, двері в приміщенні відчинилися, і зайшов Старкі.

Джефф відкинув газету і звівся на ноги. Криво посміхнувся Старкі, і вони обидва наблизилися до ліжка, на якому лежала Одрі. Джефф її струсонув, і вона безтямно глянула на нього, але, побачивши Старкі, спробувала сісти, намагаючись вивільнитися від пут.

Старкі сів на ліжко поруч із нею і запалив сигарету. Почав щось говорити. Я не міг чути, що він казав, але, судячи з виразу обличчя Джеффа, легко міг здогадатися.

Одрі заперечно хитнула головою.

Старкі продовжував щось казати, але мені було зрозуміло, що вона не має наміру робити те, чого від неї вимагали. Нарешті Старкі полишив свої спроби й лише сидів та дивився на неї розлюченим поглядом.

Потім, здвигнувши плечима, підвівся. Сказав щось Джеффові, і той кивнув великою головою. Старкі вийшов, зачинивши за собою двері і залишивши Одрі та Джеффа удвох.

Джефф стояв над нею, розминаючи свої товсті пальці. Одрі спостерігала за його рухами, і її обличчя було блідим, але погляд — твердим.

Коли Джефф нахилився над нею, я набрав у груди побільше повітря, легко поставив ногу на перекладину між склом, а тоді різко перемістив усю силу ваги на неї. З оглушливим шумом я звалився вниз — разом з уламками дерева та осколками. Звівся на ноги, похитуючись, швидко відновив рівновагу і наставив дуло пістолета на Джеффа.

Той стояв, витріщившись на мене злякано, спантеличено і з ненавистю водночас.

— Забери руки — інакше я розкидаю твої нутрощі підлогою! — гаркнув я.

Він швидко звів руки догори.

— Обличчям до стіни! — додав я, зачувши тупіт кроків на сходах.

Коли він виконав мій наказ, я вмить підійшов до дверей і замкнув їх зсередини. Це були хороші, міцні двері, і я сподівався, що вони витримають натиск. Тоді підбіг до Одрі, обрізав ножем мотузки і поставив її на ноги.

— Тримайтесь подалі від дверей! — сказав я їй, коли вона, хитаючись, випросталася. — Вже за мить вони почнуть стріляти!

І тут по дверях почали гамселити кулаками, і чийсь голос крикнув:

— Що там відбувається?

Я вистрелив у двері. За ними почувся зойк, а потім звук квапливих кроків, що віддалялися.

— Це затримає їх ще на якийсь час, — зауважив я. — З вами все гаразд, люба?

Вона посміхнулася вимученою посмішкою.

— Якби не ви, мене б вже не було в живих, — визнала вона. — Я... я рада, що ви прийшли!

— Дурниці! — озвався я і підійшов до Джеффа.

— Повернися-но, жирний покидьку! Хочу з тобою побалакати!

Він обернувся і люто зиркнув на мене.

— Ти тут просто цап-відбувайло, — проказав я швидко. — Я тебе попереджаю, бо мені не подобаються ні Мейсі, ні твій шеф. Вони хочуть підставити тебе, звинувативши в убивстві Діксона. Сьогодні зранку я мав розмову з Мейсі. Він має намір притягнути тебе за вбивство. Вже виписаний ордер на твій арешт, і Старкі з ним заодно.

Обличчя орангутанга спохмурніло.

— Маячня! — зауважив він. — Не знаю, про що ти говориш.

— Ти вбив Діксона, щоб заволодіти фотографіями зниклих дівчат. І зробив це за наказом Старкі. Ти гадав, що він прикриє тебе — і так би воно й було, якби «Вісник» не мав у своєму розпорядженні фото задушеного Діксона. Мейсі знає, що єдиний спосіб врятувати власну шкуру — заарештувати вбивцю. Тож Старкі погодився видати тебе. Можеш мені не вірити — справа твоя! — але кажу тобі, що копи вже тебе шукають.

Коли я скінчив говорити, випадкова куля пролетіла крізь двері і відбила солідний шматок штукатурки в стіні навпроти. Оскільки ми всі стояли далеко від дверей, то вона й не завдала нам жодної шкоди. Я пальнув у відповідь і почув, як чоловік за дверима вилаявся та відступив.

Джефф стояв, витріщаючись на мене, і сумніви читалися на його обличчі, а рот перекосився від люті та страху.

— Брешеш! — рявкнув він.

Я гаркнув у відповідь:

— А яка користь із тебе Старкі, ти, недоумкуватий кретине? Яка користь із тебе будь-кому? Якщо Старкі викаже тебе поліції, то лише додасть собі голосів на виборах. Чи ти гадаєш, що він втратить свій шанс лише через те, щоби витягти тебе?

Великі кулаки Джордана то стискалися, то розтискалися.

— Фото в неї, — сказав він, тицяючи в Одрі. — Ти блефуєш, шмаркачу!

Я криво всміхнувся.

— У нас є два фото, — розтовкмачив йому я. — Одне в неї, друге — в мене. Мені би не хотілося, щоб копи схопили тебе. Це було б занадто просто, а я хочу, щоб Мейсі та Старкі мали великі неприємності, коли світлини з’являться у «Віснику». Ось чому я тебе й відпускаю.

І кивнув йому на віконце вгорі.

— Як ти гадаєш — зможеш туди вилізти?

Перш ніж він встиг відповісти, ще три кулі прошили двері, але ми не звернули на них жодної уваги.

— А навіщо? — запитав він, намагаючись збагнути почуте своїми курячими мізками.

— Дідько! — вигукнув я. — Що ще ти хочеш, щоб я тобі повідав? Тікай звідси, поки копи тебе не схопили. Дремени з цього міста! Якщо будеш достатньо розсудливим та обережним, то зможеш уникнути їхньої пастки.

Тепер я бачив, що до нього поступово починає доходити.

— Пастки? — тупо повторив він.

— Послухай-но, здоровенний та безнадійний ідіоте! — сказав я, відчеканюючи кожне слово. — Старкі продав тебе з тельбухами. Копи вже йдуть по твоєму сліду, а я даю тобі шанс утекти. Тепер ти врешті розумієш?

Він поглянув на двері, і обличчя його налилося кров’ю.

— Негідник! — промовив він крізь зуби. — То ось як він зі мною!

— Йди ж бо, нікчемо! — сказав я. — Ворушися! Я вже врешті хочу поговорити зі Старкі.

— І я також, — упівголоса сказав він, та, підстрибнувши, вхопився за верх слухового вікна і виліз на дах. Коли він вже був на даху, почулося виття поліцейської сирени. Воно пролунало вельми вчасно.

Я гукнув йому:

— Швидше! Вони їдуть сюди!

Я чув, як він вилаявся, а потім розлігся тупіт ніг на даху. Ще за мить він, певно, виліз на пожежні сходи і втік.

Одрі дивилась на мене здивовано-недовірливо. Я підійшов до неї і взяв за руку.

— Спокійно! — підбадьорив я її, посміхнувшись. — У нас повно роботи.

— Але що ми можемо робити? — перепитала Одрі. — Вони ніколи нас звідси не випустять!

— А це ми ще побачимо, — зауважив я, полишаючи її і підходячи до дверей. Притиснувшись до стіни, узяв ключ, провернув його в замку і розчахнув двері.

— Скажіть Старкі, хай заходить! — крикнув я. — Хочу з ним побалакати!

У відповідь почулися постріли, і ще один шматок штукатурки відвалився від протилежної стіни.

— Агов! — гукнув я. — Припиніть це! Я хочу поговорити зі Старкі!

На мить запала тиша. Я чув, як хлопці за дверима перемовляються.

Звук сирени ставав голоснішим. Нарешті хтось озвався:

— Кидай свою «пушку» і виходь із піднятими руками!

Одрі сказала:

— Я не піду!

Я посміхнувся їй, викинув свій револьвер за двері й почув, як той клацнув, падаючи на підлогу. Я вийшов із піднятими руками.

Тут же мені в спину тицькнулося дуло пістолета.

У кінці коридору стояло четверо чоловіків. Старкі був серед них. Той, що тицяв у мене пістолет, був миршавенький, злобний бандит, одягнений у поношений чорний костюм. Він сердито зирнув на мене, коли я обернувся.

Старкі підійшов, і на його блідому худому обличчі читалося здивування.

— Обшукайте його! — голос його був верескливим та збудженим.

Бандит управно обмацав мене руками та кивнув головою.

— Все в порядку, — сказав він і відійшов, продовжуючи тримати мене під прицілом.

— Хочу поговорити з вами, — сказав я Старкі. — Лише ви, я та Одрі Шерідан.

Певно, йому щось не сподобалося в тоні, яким я це сказав, а, можливо, стало просто цікаво, тим не менш він пройшов у кімнату, а я — за ним. Уже біля дверей він сказав своїм людям:

— Будьте тут і реагуйте швидко, якщо цей тип надумає викинути якийсь трюк!

Тоді вийняв ключ із дверей і віддав миршавенькому бандитові.

Ми стояли посеред кімнати за зачиненими дверми і дивилися один на одного.

Одрі стояла коло ліжка. Вона була напружена, однак у погляді її читалась цікавість.

— Послухайте! — сказав врешті я. — Пропоную вам обмін. Річ у тім, що ваша донька Една у мене.

Навіть якби кінь брикнув його копитом у пику, то й тоді ефект був би меншим, ніж від моїх слів.

Довго ми стояли отак, вдивляючись один одному в обличчя. Лице Старкі враз наче пожовтіло, а очі розширилися. Він підійшов до ліжка і сів.

— Вам не слід було мені цього казати, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Ви навіть не уявляєте, у що ви тепер вляпалися.

Я знайшов сигарету і запалив її.

— Отямтеся, — лагідно сказав я, — Поки що це ви влипли. Або ж ви відпускаєте Одрі Шерідан, або з Едною буде покінчено!

Він звів на мене погляд. Очі його палали.

— Де вона?

— В безпечному місці, — озвався я, сідаючи на краєчок столу і розкурюючи сигарету.

— Ви мені зараз це скажете, — сказав він погрозливо. — І то негайно! Я знаю, як розговорити таких, як ви!

— За кого ви мене маєте? — спитав я. — Якщо за десять хвилин я не зателефоную своїм хлопцям, то вашу Едну розчленують. І дозвольте вас запевнити, що для моїх людей це не буде надскладним завданням.

Він витріщився на мене, потім відвів погляд. Я зрозумів, що цього разу висловився гранично ясно.

— А тепер послухайте, — скоромовкою продовжив я. — Вам не вдасться викрутитися у цій справі. Потрібен хтось, хто відповість за смерть Діксона. Скажімо, хай це буде Джефф. Зробіть, як я кажу, і тоді вам від того не буде жодної шкоди. Однак якщо ви розпочнете якісь дії проти мене, то я згодую вас собакам — як зробив це із Джеффом.

— Діксон помер від серцевої недостатності, — не дуже переконливо сказав Старкі.

— Бачу, ви все ще не розумієте, — сказав я, зісковзуючи зі столу й підходячи до нього. — Я доволі миролюбний, допоки мені не допечуть. Мене вже нудить від вашого Кренвіля, тож я маю намір висадити його в повітря. І якщо ви не дослухаєтесь до моїх слів, то злетите в повітря разом із усіма — мені на це начхати. Діксона задушив один із ваших людей. Той виконував ваш наказ. Поки що я не готовий це довести. Але ще до того, як я зажену вас у глухий кут, ви мусите дещо виконати. Отож, я пропоную зробити Джеффа цапом-відбувайлом. Віддайте його в руки Мейсі, і ваші ставки на виборах зростуть. Якщо ви цього не зробите, то це зроблю я, і подам так, що це ви віддали наказ убити Діксона. Не думайте, що в цьому місті лише Мейсі має реальну владу. Сюди, щойно я зателефоную до Вашингтона, враз наскочать агенти ФБР — а саме це я й маю намір зробити, якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції. Якщо ж захочете мене ліквідувати, то двічі подумайте перед тим, як це зробити. Ваша Една в моїх людей, а вони не дуже люблять таких кістлявих дівчат. Вони розріжуть її на шматки й охоче доставлять її вам порціями, якщо надумаєте поводитися зі мною грубо. Ось які справи. Гадаю, вас це влаштує, коли ви все обмізкуєте, як слід.

Він глянув на мене так, наче збирався придушити голіруч, але я ані поворохнувся — просто пильно дивився на нього, і за мить він заспокоївся.

— Ви ненормальний, — зауважив він. — Зі мною такий номер не пройде.

Я поглянув на годинник.

— Можливо, мені краще таки зателефонувати своїм людям, — задумливо сказав я. — Десять хвилин уже минуло, і я би не хотів, щоб вони починали щось, про що ви пошкодуєте.

Коли я підійшов до телефону, він мене не зупинив. Однак над його верхньою губою проступили краплинки поту, і вигляд у нього був геть хворий.

Я набрав номер. Реґ узяв слухавку.

— Я зараз у Старкі, — сказав я. — Він задумав якусь гру. Не чіпайте ту даму, поки я не зателефоную знову. Вичекайте ще п’ятнадцять хвилин. Якщо й тоді від мене не буде звістки, то відріжте їй ті чортові вуха і надішліть цьому придурку, — промовив я й повісив слухавку.

Ми подивилися один на одного, і я бачив, що він приголомшений.

— Ну ж бо, зважуйтеся, — сказав я. — Їдьмо втрьох — ви, я та Одрі Шерідан — до Мейсі. Ви повідаєте йому, як Джордан убив Діксона, а я віддам йому фотографію, — і повернувся до Одрі. — Заспокойся, крихітко, — невдовзі ми з тобою будемо вдома.

Разом із нею я підійшов до дверей і відчинив їх.

— Ходімо, — сказав я Старкі.

Він звівся на ноги, насунув капелюха на очі, повагався трохи і пішов за нами.

— Виходьте першим, друже, — просто на той випадок, якщо ваші хлопці почнуть нервувати.

Ми пройшли коридором повз його четвірку, котра з цікавістю витріщилася на Старкі, а потім зійшли вниз. Старкі не промовив ані слова, аж поки не опинився у холі більярдної. Тут він зупинився, обернувся і сказав:

— Можливо, ми з вами ще й домовимося.

Я витріщився на нього.

— Але ж ми й так вже ніби домовилися, — відповів я.

— Облиште ці свої штучки, і я дам вам за це дві тисячі доларів. Окрім того, ви передаєте мені Едну і назавжди забуваєте про Діксона.

Я заперечно мотнув головою.

— П’ять штук, — сказав він коротко.

Я знову заперечно мотнув головою.

— Дотримуймося початкової угоди, — сказав я. — Хочу справедливості щодо Діксона. Він був непоганим старим.

Старкі повагався, а потім пересмикнув плечима.

— Ви ще пошкодуєте про це, — сказав він упівголоса, коли ми виходили на вулицю.

— Ми зачекаємо тут, — озвався я, беручи Одрі за руку, — поки ви не знайдете таксі.

Він не узрів у цьому нічого поганого і відчинив двері. Коли ступив на тротуар, я вхопив Одрі за руку і з силою потягнув праворуч, подалі від дверей. Почулася кулеметна черга, і жовті спалахи прошили темряву ночі.

Поруч із нами були якісь двері, і я заштовхнув Одрі у порожнє приміщення, зачиняючи їх за собою.

Почулися ще постріли. В будинку пролунав тупіт ніг та знову якась стрілянина.

— Що відбувається? — спитала Одрі, бліда й налякана.

— Боюся, що ми втратили нашого маленького друга, — сказав я, підходячи до інших дверей в кімнаті. Відчинив їх і обережно визирнув у тепер уже безлюдний хол більярдної.

— Ходімо. Полишмо цей будинок якомога швидше!

Схопивши її за руку, побіг крізь велику прокурену залу, петляючи між яскраво освітленими більярдними столами до вікна, яке виходило на пустир за будинком. Відчинив вікно і ступив на пожежну драбину. Одрі приєдналася до мене, і залізними сходами ми спустилися униз.

Від фасаду будинку пролунало ще кілька пострілів, почулися поліцейські свистки та сирена.

Ми побігли порослою бур’янами ділянкою, перелізли через п’ятифутову загорожу і трималися її, поки не наблизилися до вулиці. Тоді виринули з темного провулка. Перед більярдною зібрався чималий натовп. На протилежному боці вулиці стояло кілька поліцейських машин, і я бачив велику кількість копів, котрі намагалися протиснутися крізь натовп.

З-за рогу вигулькнуло таксі, і, проминаючи юрбу, наблизилось до нас. Я вийшов на тротуар і махнув рукою.

— Готель «Палас», — сказав водієві. — А що то за галас, приятелю?

Таксист обернувся на натовп, і губи його скривилися.

— Та так, кілька хлопців вирішили собі постріляти, — байдуже сказав він. — Поняття не маю, що найшло на це місто.

Я підсадив Одрі в таксі.

— З містом усе гаразд, — зауважив я, — непокоїтися вам слід про його мешканців!

— Мені? — здивовано перепитав водій, заводячи двигун і різко рушаючи. — Вони мене геть не обходять. Мене цікавлять лише власні справи.

Я глянув на Одрі й посміхнувся.

— Гадаю, що він має рацію, — зауважив я. — Якби ви, Одрі, не пхали свій ніс, куди не слід, то й не опинилися б у такій халепі.

— Це правда, — озвалася вона, і голос її тремтів. — Можете мене сварити.

Спальня була велика і гарно умебльована. Поміж двох ліжок стояв столик із телефоном. Два великих крісла, туалетний столик, дві шафи та великий килим на підлозі доповнювали обстановку кімнати.

Одрі лежала на одному з ліжок із сигаретою у роті, підклавши руки під голову. Я сидів у кріслі, і переді мною на підлозі стояла пляшка віскі та напівпорожня склянка, а на бильці крісла чекала своєї черги содова.

— Ви усвідомлюєте, що компрометуєте мене? — ліниво озвалася Одрі.

Я буркнув:

— Хіба ж це гірше за смерть?

— Ні, — сказала вона по певних роздумах, кинувши на мене насмішкувато-зацікавлений погляд. — Але невже ви справді гадаєте, що узяти окремий номер було б для мене смертельно?

Я допив віскі, зітхнув і поставив порожню склянку на підлокітник.

— Може, й ні, але я не хочу ризикувати. Допоки не впевнюся, що Старкі мертвий, доти триматиму вас під своїм захистом.

— Я все ще не розумію, що сталося, — мовила вона. — Чому ви сказали тому типові, котрий мене стеріг, що Старкі хоче його здати поліції? Це справді так?

Я хитнув головою.

— Справа стає надто заплутаною. В ній замішано забагато людей. Тож я й подумав, що вивести з неї кількох гравців піде лише на користь, — і я посміхнувся Одрі, розмірковуючи над тим, яка ж вона гарна.

— Отож, я й сказав Джеффу, що Старкі має намір зробити з нього цапа-відбувайла. Я добре знаю людей цього типу. Ти робиш боляче мені, а я — тобі. Це — єдина мова, яку вони розуміють. Отож, що він робить? Вистрибує у слухове віконце, спускається вниз, йде до входу і чигає там на Старкі. Ось чому я й волів триматися подалі від парадних дверей, коли Старкі вийшов ловити таксі. Джефф уже чекав на нього там, аби поквитатися. Я ж не мав жодного бажання отримати випадкову кулю в живіт. Єдине, що мене зараз цікавить — чи Старкі мертвий, чи лише поранений. Сподіваюсь, що його таки пришили!

Одрі сіла, опершись на спинку ліжка.

— То ви хочете сказати, що послали його на вірну смерть? Ви знали, що Джефф чекає на нього?

Я стенув плечима.

— Не знав цього достеменно, але сподівався на це.

— Як ви могли?!

— Тепер ви бачите, серденько, — терпляче розтовкмачив їй я, — що це не жіноча справа: не така собі сентиментальна робота у білих рукавичках. Це справді диявольське заняття для крутих чоловіків. Після всього, що ми йому зробили, Старкі не дав би нам вийти звідти живими. Він підстеріг би нас, коли б ми цього навіть не сподівалися, і безумовно вбив би. Ні, Старкі мав вийти з гри, тож я щиро сподіваюся, що Джефф добре зробив свою справу.

І я налив собі ще віскі.

— Невдовзі має зателефонувати Летімер: тоді ми й знатимемо все напевно.

Вона знову вляглась на ліжко.

— Мені це не подобається, — зауважила вона. — Це була жахлива ідея.

— Вона б вам видалася не такою вже й жахливою, якби Джефф встиг застосувати до вас хоча б один зі своїх методів переконання. Ці бандюки — доволі жорстокі, тож мусимо вдаватися до їхніх методів.

Вона несхвально хитнула головою, однак більше нічого не сказала.

— Щойно почую від Летімера, що зі Старкі покінчено, — доволі прохолодно додав я, — то негайно полишу вас. Отоді ви зможете гарненько влягтися в ліжечко і виспатися, як слід.

— Ви гадаєте, що я невдячна, — раптом сказала вона, — але це не так. Не знаю, що би зі мною було, якби ви вчасно не нагодилися. Це було дуже сміливо з вашого боку і я вдячна, от тільки...

— Проїхали, — озвався я. — Ця гра не для жінок. То що ви зробили із фотографією Діксона?

Вона поглянула на мене, а потім швидко відвела погляд. — Я намагалася дістати її з фотоапарата, але вона там застрягла. Я... я розбила фотопластинку!

Я витріщився на неї.

— Розбили? — перепитав ледь чутно.

— Так, саме тому я й була така налякана. Я... я не могла б її віддати Старкі, хоч би що він зі мною робив, і знала, що він мені не повірить, якщо скажу, що розбила пластинку.

Я розв’язав краватку і жбурнув її собі під ноги.

— Думаю, нам із вами треба молитись, щоби Старкі таки був мертвий, бо якщо це не так, нам обом не позаздриш. Знаєте, крихітко, бувають моменти, коли я страшенно хочу надавати вам ляпасів. Якщо ви ще хоч раз утнете щось подібне, я так і зроблю. Присягаюся!

— Не треба, — сумно промовила вона. — Я більше ніколи вам не заважатиму.

— Чудово! — зауважив я. — Не сказав би, що ви впороли дурницю, однак і розумним це не назвеш.

Вона лягла так, щоби бачити мене.

— А ви самі, містере Сп’юек, зробили не так вже й багато — попри всю свою похвальбу. Згадайте про це наступного разу, коли знову захочете виставити себе суперменом.

Я кивнув, погоджуючись.

— Але невдовзі ви все-таки дещо побачите, — запевнив я її похмуро. — Щойно тут заявиться Летімер з останніми новинами, я маю намір удатися до рішучих дій. І ви будете здивовані, дізнавшись, як багато я всього встигну лише за кілька годин.

— Не хваліться, — сказала вона. — До речі, я би зовсім була не проти щось перекусити! Довго нам ще чекати, як ви гадаєте?

Я стенув плечима.

— Не знаю, але зараз щось замовлю. Тепер, коли ви мені про це нагадали, я й сам би чимось підкріпився. То як щодо сандвічів з куркою та гарбузового пирога?

— Поменше говоріть — швидше замовляйте! — сказала вона, нетерпляче всідаючись на ліжку. — Я страшенно голодна!

Я підняв слухавку і замовив вечерю в ресторані. Не встиг покласти слухавку, як у двері постукали.

— Хто там? — обережно запитав я.

— Це я! — пролунав голос Реґа. — Впустіть мене!

Я підійшов до дверей і відчинив їх. У Реґа був якийсь очманілий вигляд, а на обличчі — стривожений вираз.

— Що сталося? — запитав я, з цікавістю до нього придивляючись.

Він саркастично розсміявся.

— Сталося? — повторив він. — Друже, а ви наче не знаєте? Гарненький же жарт ви зіграли зі мною!

— Який жарт? — перепитав я, нахмурившись. — Ось тримайте: випийте! Бачу, що це вам вкрай потрібно!

Він схопив склянку і залпом випив.

— Хіба ж я не казав вам, що це безглузда ідея — викрадати Едну? — вимогливо спитав він, перевівши подих. — То зараз ви зі мною погодитеся. Тут заварилося справжнє пекло!

— Але ж ви все зробили, як я вам звелів? — промовив я, пильно вдивляючись в нього. — То що тепер не так?

Він провів рукою по розкуйовдженому волоссю.

— Не так?? Це ви ще м’яко висловилися!! Послухайте-но — ця дамочка така налякана, що боїться навіть сама себе. Вона бігала кімнатою, мов обпечена. Ніколи ще не бачив нічого подібного. Як на мене, то краще мати справу із тигром з наривом у вусі, ніж з тією навіженою!

Я тупо глянув на Одрі і стенув плечима.

— Не розумію, про що ви говорите! — зауважив я щиро. — Чого вона так казилася?

Він благально зирнув на Одрі.

— Ви чуєте його? — перепитав він. — Послухайте, можливо, ви не знаєте, що він зробив? То я вам розповім. Отож, він вдирається у дім одного з найвідоміших політиків Кренвіля, дає ляпаса подрузі боса, вивозить її напівголу з будинку і навішує її мені. І що роблю я? Ні, ви тільки послухайте! Я — йолоп номер один! Я заковтую наживку, яку цей тип підкидає мені, і везу дамочку в готель, вкладаю її у ліжко, прикриваю ковдрою і затикаю їй рот, аби вона не волала на весь готель. І ось тоді цей тип каже:

— Відпустіть її!

Я намагаюсь їй це розтовкмачити, однак дамочка зчиняє такий лемент, наче це цілий рій шершнів. Бачу, що вона мене розтерзає, щойно я її розв’яжу, тож прошу адміністратора готелю розшнурувати її, коли я піду. І цей дурень ще допитується, в чому річ!

Одрі захихотіла.

— Як ви до такого додумалися? — запитала вона мене.

— Я змушений був це зробити. Една — донька Старкі. Це був єдиний спосіб змусити Старкі вислухати мене. То що тут такого? Една Вілсон зовсім мене не лякає.

— Ваші останні слова — вершина нахабства! — з гіркотою зауважив Реґ. — Але я ще не скінчив. Вона вчинила скандал Вулфові і підняла на ноги всіх копів. Отож, друже, поліція розшукує вас у справі про викрадення. І, смію вас запевнити, мене вони притягнуть за це також!

— Шукають мене? — перепитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Вулф висунув проти вас обвинувачення у викраденні, — терпляче роз’яснив мені Реґ. — А Мейсі лише радий цьому. Саме зараз вони вас і розшукують.

В цю мить задзвонив телефон. Я схопив слухавку. На лінії був Летімер.

— Що сталося? — спитав я різко.

— Старкі вбито. Джефф його застрелив, — повідав він мені. — А поліцейські застрелили Джеффа при спробі втекти.

Я полегшено зітхнув.

— Чудово, — сказав я. — Це — найкраща новина, яку я почув останнім часом.

— Радий за вас, — відгукнувся Летімер. — Але вам нема чого особливо радіти. Що ви втнули? Мейсі щойно підписав ордер на ваш арешт.

— Справді? — несподівано розлютився я. — Ну, це ми ще побачимо. Якщо ці нікчеми думають, що зможуть мене залякати... — і я жбурнув слухавку та повернувся обличчям до тих двох, котрі з інтересом дослухалися до розмови.

— Будьте тут, — зронив я. — А я йду до Мейсі!

— Зачекайте-но, — швидко озвався Реґ. — Ви не можете піти до нього просто зараз! Копи прочісують усе, шукаючи вас!

— Тоді йду до Вулфа! — розгнівано вибухнув я. — І жоден кренвільський коп мене не зупинить!

Я вийшов із номера, грюкнувши дверима.

Коли дістався будинку Вулфа, звідти саме від’їхало поліцейське авто.

Я трохи зачекав, щоб воно остаточно зникло з очей, і тоді знову проминув галявину перед домом і натиснув на дверний дзвінок.

Хоча була вже перша година ночі, будинок стояв яскраво освітлений, і двері розчахнулися майже миттєво.

Плечем я відштовхнув служника і пройшов у хол.

— Де Вулф? — спитав я.

Служник здивовано витріщився на мене сонними очима.

Судячи з виразу його обличчя, я був останнім, кого він сподівався тут побачити.

— Я не радив би вам зустрічатися зараз із містером Вулфом, — сказав він пошепки. — Він дуже ...е-е... розгніваний і...

— Облиште, — коротко озвався я. — То де він?

Згори пролунав голос — Вулфів голос.

— Хто там? Джексоне, з ким ви розмовляєте?

Я підійшов до підніжжя сходів — так, щоб він міг мене побачити.

— Доброго вечора! — привітався я і почав підніматися йому назустріч.

— Забирайтеся з мого дому! — загримів він. — Джексоне, викличте поліцію! Ви чуєте? Негайно викличте поліцію!

Я різко розвернувся і витяг пістолет, націливши його на служника. Той зблід і мало не зімлів.

— Ну ж бо! — погрозливо сказав я йому, — підіймайтесь за мною!

Коли служник піднявся до нас, я наставив пістолет на Вулфа, котрий споглядав усе це, відкривши рота — здивовано і розгнівано водночас.

— А зараз завітаймо до маленької Едни, — холодно сказав я, — усі разом.

— Ви ще за це заплатите! — гаркнув Вулф, але пішов в кімнату Едни у супроводі служника та мене.

Една була в ліжку, але зі здавленим криком підвелася, щойно мене побачила.

— Спокійніше, мала, — промовив я, гадаючи, що синець на її підборідді навіть додавав їй певного шарму. — Розслабтеся! Я більше не завдам вам жодної шкоди!

Я розчахнув двері ванної та заштовхнув туди служника.

— Будьте тут, поки я вас не покличу! — сказав я, зачиняючи за ним двері.

— Якщо ви гадаєте, що це вам зійде з рук... — почав було Вулф, і обличчя його зробилося багряним.

Я вказав йому пістолетом на крісло.

— Сідайте краще, — сказав я, — і ми втрьох гарненько собі побалакаємо.

Раптом Една відкинула ковдру і вискочила з ліжка. На ній була оранжево-рожева піжама, в якій вона виглядала, як дитя-переросток, котре пограбувало магазин жіночої білизни.

— Я викликаю поліцію, — заявила вона, і голос її бринів від ледь стримуваного гніву. — Цей дешевий сищик не зможе мене більше залякати. Якби в тебе була хоч крапля розуму, ти би давно викинув його звідси!

Обличчя Вулфа трохи перекосилося, однак він більше ніяк не зреагував. Дуло, направлене йому просто в живіт, видалося достатньо вагомим аргументом.

Я дозволив їй підійти до телефону, а тоді двома стрибками наздогнав її і вхопив за зап’ястя, уник оскаженілого удару кулаком в обличчя і швиргонув її на ліжко. Коли вона спробувала звестися, я з розмаху ляснув її по сідницях. Звук вийшов такий, наче тріснув паперовий пакет, і вона із завиванням болю, люті та переляку залізла назад під ковдру.

— Ще один порух, — запевнив її я спокійним тоном, — і я відхльостаю вас по-справжньому!

Вона дивилася на мене широко розплющеними оскаженілими очима, але більше не робила спроб підвестися.

Я сів так, щоби тримати на прицілі їх обох, і запалив сигарету.

— А тепер побалакаймо, — сказав я, дивлячись на Вулфа. — Час нарешті нам з’ясувати стосунки.

— Вас звільнено, — процідив він крізь зуби. — Ви більше на мене не працюєте. Я подаю в суд на вашого боса та на вас. І засаджу вас у в’язницю!

Я розсміявся.

— Гаразд, — відповів, — нехай я звільнений. Це мене цілком влаштовує. Але перш, ніж піду, маю вам дещо повідомити. Старкі мертвий. Його було вбито півгодини тому. То як вам це?

В його очах з’явився інтерес, однак він нічого не сказав. Една голосно скрикнула; на її обличчя стало страшно дивитися. Вона відвернулась і почала ридати в подушку.

Вулф здивовано глянув на неї.

— Вона його донька, — пояснив я Вулфу. — Старкі підсадив її до вас, щоби шпигувати за вами.

Запала довга тиша, яка переривалась лише схлипуваннями Едни.

Вулф дивився собі під ноги, і обличчя його наче враз постаріло.

— Ви брешете, — нарешті озвався він.

— А ви запитайте її самі, — запропонував я. — У вас не було жодного шансу стати мером — бо вона відстежувала кожен ваш крок. Ця парочка легко б могла вимислити пречудову історію, яка б дискредитувала вас, а то й взагалі би змусила полишити місто. З цією маленькою пташкою ви гралися, немов зі шматком динаміту.

Він вказав мені на двері.

— Геть! — голос його задзвенів від люті.

— Так, я піду, — пообіцяв я, — але перед тим ви зателефонуєте Мейсі і скажете, щоб він залишив мене в спокої. Оповісте, що вирішили забрати свій позов проти мене — або ж я повідаю всьому Кренвілю вашу любовну історію — і то в найяскравіших барвах!

— Забирайтеся з цього міста! — гаркнув він. — Я вже ситий вами по горло! Я заберу свій позов, якщо ви зникнете звідси назавжди!

Я криво йому посміхнувся.

— Ви заберете свій позов без жодних умов. Я тут гравець з козирною картою. У мене вже готова сльозлива історія на першу шпальту вашої газети, і ви вже не в силах відізвати статтю. Я залишусь тут доти, доки газета не з’явиться на вулицях. Коли Кренвіль дізнається, що Една — донька нікчемного картяра з сумнівною репутацією, та ще й ваша коханка, становищу вашому не позаздриш!

Він все ще вагався; однак я підійшов до телефонного апарата і набрав номер управління поліції. Коли на тому кінці лінії озвався Бейфілд, я передав слухавку Вулфу.

— Скажіть йому, що ви помилилися. У малої просто була істерика, а тому й хотіла засадити мене за ґрати. Ну ж бо, сміливіше!

Він щось довго бубонів Бейфілдові, а потім те саме пояснював Мейсі. В якийсь момент навіть відклав слухавку, і я зрозумів, що Мейсі лютує. Так чи інакше, але Вулф довів справу до кінця. Потім жбурнув слухавку і витріщився на мене.

Я підвівся.

— Гаразд, — сказав я, — далі розбирайтесь самі.

Поглянув на Едну, котра все ще лежала, вткнувшись у подушку.

— Гадаю, вам краще звільнити її. А я відтепер працюю на самого себе. Я приїхав у Кренвіль для того, щоб відшукати трьох зниклих дівчат. Ну то я їх знайду. Будь-кого, хто заважатиме мені у цьому, буде зметено зі шляху. Тримайтесь від цієї справи подалі — й тоді, можливо, станете мером. Або не станете. Мені начхати, хто ним буде. Оскільки Старкі зійшов з дистанції, боротьба топитиметься між вами та Еслінгером. І за це ви маєте подякувати мені. Я усунув Старкі і позбудусь будь-кого, хто мені заважатиме. Це і вас стосується.

І ще до того, як він спромігся щось сказати, я вийшов з кімнати. Спустився сходами, відчинив вхідні двері, вкотре пересік галявину і сів у свою машину.

Годинник на щитку приладів показував пів на другу.

Я був втомлений, але не зневірений. Тепер міг нарешті зосередитися на пошуках убивці Мерієн Френч. Можливо, це буде й нелегко, але я мав намір його знайти. Кренвіль — не таке вже й велике місто. Хтось у Кренвілі вчинив це, і якщо знайти відповідний важіль, його не так вже й тяжко буде приперти до стінки.

Я повернувся в готель «Палас», піднявся нагору і виявив, що Одрі та Реґ спокійнісінько сплять. Вони лежали на різних ліжках одягнені, і я був змушений довго трясти їх, поки вони врешті прокинулися.

Нарешті Одрі сіла на ліжку і ледь чутно застогнала.

— О, я така змучена! — мовила вона. — Що сталося? Ви бачились із Вулфом?

— Так, — сказав я похмуро. — Можете тепер спати спокійно! Зустрінемося завтра. Є дещо, про що я б хотів із вами поговорити. Ходімо, Реґу; знімемо собі номер на двох і хоч трохи поспимо. Тепер ми безробітні. Вулф мене звільнив, а, отже, і вас. Чи не хотіли б ви стати детективом?

Реґ дивився на мене сонно, поволі зводячись із ліжка.

— Звісно! — сказав він, — тим паче, що я все життя мріяв про це. Я й гадки не мав, що затримаюся на посаді редактора «Кренвільського вісника»!

Я криво йому посміхнувся.

— Ходімо ж! — повторив я. — Можливо, вам і не судилося стати редактором, однак з вас вийде пречудовий детектив. Ходімо знімемо нарешті номер!

Неквапною ходою він пішов до дверей.

— То ви хочете сплавити мене до клерка, поки розважатиметеся з нею? — і він по-юнацьки масним поглядом глянув на Одрі.

— Замовте номер на двох, — сказав я, виштовхуючи його в коридор. — Нам слід бути економними.

— Але не надто баріться з побажаннями «на добраніч!» цій білявці, — парирував він. — Я, на відміну від вас, просто дуже хочу спати!

Коли він врешті пішов, я нахилився над Одрі, що лежала у ліжку, і ми посміхнулися одне одному.

— З вами все гаразд? — перепитав я. — Чи вам ще щось потрібно?

— Ні, зі мною все гаразд — окрім того, що я дуже втомлена. Оце й усе. А що там із тим викраденням?

Я сів на ліжко і взяв її за руку.

— Я загнав Вулфа у глухий кут. Тепер він нічого не зможе зі мною вдіяти.

Вона глянула на наші переплетені руки.

— Сподіваюсь, що так, — озвалася вона. — Але ви будете обережні?

— Не турбуйтеся про мене. Я надто давно займаюся своїм ремеслом, щоб мене міг вибити з сідла такий старий товстун, як Вулф.

І я легенько погладив її руку, розмірковуючи над тим, яка ж вона все-таки гарна.

— Ми тепер із вами партнери, — додав я. — І я, звісно ж, старший. А як я сказав, так і буде.

— Гадаю, що тепер просто мушу дозволити вам чинити по-своєму, — ліниво озвалася вона. — Так, я визнаю, що наробила купу дурниць, тож тепер ні в що не втручатимусь.

— Нарешті ви порозумнішали, — зауважив я. — Тож тепер ви не вправі ні в чому мені відмовляти.

— Так-таки ні в чому? — глузливо перепитала вона.

— Ні в чому, — з притиском сказав я, підсовуючи руку їй під шию і злегка піднімаючи її голівку, що тепер покоїлася у вигині моєї руки, й обличчя наші були в небезпечній близькості.

— Це вас непокоїть?

Вона серйозно глянула на мене.

— Та ні! Гадаю, що ні!

— Ви впевнені? — сказав я, цілуючи її в губи.

Вона притягнула мою голову до себе.

— Мені це навіть сподобалося, — м’яко сказала вона. — Повторімо?

Наступного ранку об одинадцятій ми попрямували в контору Одрі, щоб як слід спланувати наші подальші дії.

— Тож погляньмо, що ми маємо, — сказав я, щойно ми вмостилися у крісла.

— Існує певна ймовірність того, що Вулф спробує покласти край нашому розслідуванню. Не знаю, як на це подивиться полковник Форсберг. Можливо, він мене відкличе. Якщо це станеться, облишу працювати на нього. Я вимантачив у Вулфа дві штуки, і цього нам поки що повинно вистачити. Наша справа — знайти вбивцю Мерієн, і ми його знайдемо. Я розділю наші дві штуки на три рівні частини, щоб у кожного з нас була якась копійка, однак маємо діяти швидко і розплутати справу до того, як у нас скінчаться гроші. Чи ви з Реґом пристаєте на таке?

— Але хіба ж це не глупство — полишити роботу в Бюро міжнародних розслідувань? — спитала Одрі доволі стурбовано. — Робочі місця не ростуть на деревах, і ти би міг...

— Побачимо, — втрутився я. — Може, Форсберг ще мене й не відкличе. Він отримав аванс від Вулфа і може надати мені свободу дій. Так чи інакше, я мушу дочекатися подальших розпоряджень. Хоча в принципі мені все одно. Я навіть не проти розслідувати справу на свій страх та ризик. Утрьох ми б могли непогано все організувати. Але нас поки що цікавить інше. Обговорімо справу, щоб з’ясувати, що в нас є.

— Не так вже й багато, — похмуро зауважив Реґ. — Здається, ми поки що не просунулись ані на крок.

— І я вам поясню, чому. Досі ми зосереджувались лише на виборах. Але припустімо, що викрадення не мають нічого спільного з виборами!

— Але ж вони з ними пов’язані! — запротестувала Одрі.

Я заперечно хитнув головою.

— Тут нема жодної прямої залежності. А що, як абстрагуватись від виборів? І забути про Вулфа, Еслінгера та Мейсі. Тож почнімо все з початку. У місті зникають чотири дівчини. Немає жодної зачіпки, окрім черевика однієї зі зниклих дівчат, знайденого в порожньому будинку. Тоді щезає й п’ята дівчина — точнісінько так, як і попередні чотири — тільки цього разу нам вдалося виявити тіло, бо вбивця не встиг його сховати. Якщо б ми не потрапили в той будинок саме вчасно, то так ніколи і не дізналися б, що сталося з Мерієн. Вона би просто зникла, як її попередниці. Цілком можна припустити, що й ті чотири дівчини були задушені так само — і навіть в тому самому будинку. А це вже хоч щось, чи не так?

— Гадаю, що так, — із сумнівом у голосі озвалася Одрі. — Це нас на щось наштовхує, але не надто допомагає.

Я підійшов до її стола і всівся поруч.

— Накидаймо все це на папері, — запропонував я, беручи олівець. — Обсудімо спершу дівчат. Що ми знаємо про них?

— Що всі вони — звичайнісінькі дівчата, — сказав Реґ. — І що тут такого? Для чого комусь їх вбивати?

— Всі вони — блондинки, — дописав я олівцем. — Можливо, це й несуттєво, однак відзначити це не завадить. Усі вони молоді і належать до одного кола — окрім Мерієн.

Я витріщився на папір, а тоді додав:

— Це не надто далеко нас веде, еге ж?

— А я би хотіла знати, як вбивці вдавалося переконувати їх усіх іти разом із ним в полишений будинок. На мою думку, треба бути вже зовсім безголовим — погодитися йти в нежилий, мало не примарний будинок... хіба що ти повністю довіряєш своєму супутникові! — зауважила Одрі.

Я витріщився на неї.

— Та-ак, — сказав я, — в цьому щось є! Бо хтось таки зателефонував Мерієн і запропонував зустрітися саме в тому будинку. Ми знаємо про цей дзвінок і маємо адресу, нашкрябану в блокноті. Чому вона пішла туди, навіть не повідомивши мені про це? Адже вона знала, як зі мною зв’язатися!

— Вона не повідомила вам, бо знала людину, котра їй зателефонувала, й гадала, що їй можна довіряти! — сказала Одрі, і всі барви враз полишили її обличчя.

— Тед Еслінгер, — м’яко сказав я. — Він був єдиний, окрім Реґа, Вулфа та мене, кого вона знала в цьому місті!

— Інші дівчата також добре знали Теда, — сказав Реґ, і очі його загорілися. — Усі вони доволі добре його знали, щоб податися з ним в порожній будинок — якщо те, що він їм наплів, було достатньо переконливим.

Одрі схопилася з місця і почала гарячково міряти кроками кімнату.

— Але це ж безумство, — сказала вона. — Він не міг цього робити! Навіщо? Цього просто не може бути! Це ж безглуздо!

— Заспокойтеся, — закликав її я, запалюючи сигарету і глибоко затягуючись димом. — Ми ж і не стверджуємо, що це Еслінгер. Лише припускаємо, що це може бути він.

— Цей хлопець завжди упадав за дівчатами, — сказав Реґ із ноткою гіркоти в голосі. — Але мені незрозуміло, навіщо йому було їх вбивати? Який мотив?

— А я цьому не вірю, — заявила Одрі. — Я знаю його все своє життя. Тед — не вбивця! Я впевнена, що це не він.

Я сидів, замислившись. Збудження поступово оволодівало мною.

— Зачекайте-но, — озвався я. — Забудьмо на мить про Теда. Скажіть мені таке: якби ви були вбивцею і вам треба було позбавитися тіла жертви — що б ви зробили?

— Закопав би десь у відлюдній місцині, — висунув свою версію Реґ.

— Тобто там, де його ніколи не знайдуть, — уточнив я, — на якійсь абсолютно безпечній ділянці. А поховати у відлюдній місцині не є безпечно.

— В ливарному цеху є велика плавильна піч, — мерзлякувато зіщулилась Одрі. — Хоча я навіть не уявляю, як можна непомітно перевезти тіло з Вікторія-стріт на завод.

Я заперечно хитнув головою.

— Вони цього й не робили — надто ризиковано. Скажу вам, де я б ховав тіла, якби хотів, щоб їх ніколи не знайшли — на кладовищі!

Реґ озвався:

— Це чудова думка — однак доставити тіло з Вікторія-драйв на місцеве кладовище майже так само небезпечно, як і в ливарний цех!

— Не так вже й небезпечно — якщо за діло узявся б трунар! — спокійно зауважив я.

Вони обоє витріщилися на мене, а Реґ ураз скочив на ноги.

— А й справді! — вигукнув він. — Пряме попадання! Звісно ж, це Тед Еслінгер! Він убиває всіх цих дівчат, а батько їх ховає! Все, що тому залишається зробити — запхати тіло в катафалк і під покривом ночі відвезти на кладовище. Якщо хтось і бачив катафалк, то відразу ж про це й забув. Оскільки в них є ключі від воріт кладовища, то вони легко могли «підкладати» трупи в чужі могили.

Одрі пополотніла.

— Я цьому не вірю, — сказала вона. — Ви не знаєте Макса Еслінгера. Він не міг цього зробити.

— Але все сходиться, — прокоментував Реґ. — І все пояснює.

— Ні, не все, — зауважив я. — Це не пояснює, навіщо Тед убивав дівчат. Який мотив убивства?

— Жодного, — зауважила Одрі. — Ви просто дали волю своїй буйній уяві.

— Гаразд, обсудімо все знову. Припустімо, що вбивця — Тед Еслінгер. То який у нього може бути мотив? Для чого йому вбивати п’ятеро дівчат упродовж кількох тижнів? Напрошується відповідь, що він психічно хворий.

Одрі мотнула головою.

— Я знаю його з дитинства. Ми разом ходили до школи. Він такий же нормальний, як ви чи я.

— Ми не можемо бути в цьому впевнені, — заперечив я. — Можливо, в нього бувають раптові напади безумства. Яким він був в дитинстві? Запальним, мрійливим, похмурим?

— Абсолютно нормальним, — стояла на своєму Одрі. — Звісно ж, йому подобалися дівчата, але ж це не свідчить про божевілля, чи не так?

— Та ні... Ну що ж, облишмо поки що цей аспект. З якої ще причини він міг би їх вбивати?

— А чи не думаєте ви, що він міг би їх усувати, аби врятувати власну шкуру...? — почав було Реґ, але зненацька зупинився.

— Що, усіх п’ятеро? — сказав я. — Ні, це виключено. Окрім того, із Мерієн це б не пройшло.

Тоді ми сіли і ще кілька хвилин розмірковували, а потім я спитав:

— Чи дуже прив’язаний Тед до батька?

— Вони великі друзі, — сказала серйозно Одрі. — І ладні зробити один для одного все. Але не так добре Тед ладнає з матір’ю.

— Чи хоче він, щоб його батько став мером? Ну, я маю на увазі, по-справжньому?

— Гадаю, що так, однак стверджувати це не стала б.

— Це доволі химерна ідея, але вона спадає на думку, — сказав я схвильовано. — Якби, скажімо, Тед хотів допомогти батькові виграти на виборах? Бо якби він вивів Старкі із гри, то шанси батька б виросли, чи не так?

Реґ сказав:

— Ну то й що? Не міг же Тед вбивати дівчат лише заради того, щоб батько зайняв крісло мера? Це доволі безглузде припущення.

— Я цього й не мав на увазі. Але, припустімо, що в Теда є якісь дивацтва. Наприклад, він релігійний фанатик. Чи, може, навіть сексуальний маніяк. Зрештою, він може виявитися будь-ким. Тоді, задовольняючи свої нахили, він міг би одночасно навішати їх наслідки на Старкі.

— Але в нього немає ніяких таких нахилів! — заперечила Одрі. — Я надто добре його знаю!

— Послухайте: якби в мене було щось таке, то я вам про це ніколи б не сказав. Я б тримав це при собі, — коротко озвався я.

— А у вас воно є? — вишкірився Реґ.

— Облишмо мене — а зараз повернімося до Еслінгера. Припустімо, що він псих. Ви ж пам’ятаєте історію з «Вуличним фото»? Тед міг бути тим, хто підкинув Діксону фотографії дівчат. А вже, виходячи з цього, міг вбити і самого Діксона. Ні, найвірогідніше, це таки був Джефф, бо ті світлини конче були потрібні Старкі.

Я провів пальцем по волоссю.

— Чорт! Збожеволіти можна! Але зачекайте-но: саме Тед Еслінгер і висунув теорію про «Вуличне фото»! Він змусив мене вести розслідування в тому напрямку. Припустімо, він вирішив повішати на Старкі всі свої вбивства. Все, що йому треба було зробити, то це стежити за вітриною фотоательє. Коли в ній з’являвся збільшений портрет знайомої йому дівчини, він заманював її у закинутий будинок, душив її і відправляв у похоронне бюро. Потім відбирав у дівчат квитанції і заволодівав фото. І розповів Діксонові, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат, і цим намагався підставити водночас і Вулфа, і Еслінгера, адже ті обіцяли розшукати дівчат. Але Діксон, вочевидь, на це не повівся, тож Тед прийшов і покінчив із тим йолопом. Чи те, що я сказав, має хоч якийсь сенс?

Вони тупо витріщилися на мене.

— Ні, це звучить надто фантастично, — нарешті сказала Одрі.

Я добре обміркував сказане і сам із нею погодився.

— Ну, принаймні, приблизно так, — сказав я із сумнівом у голосі. — Можу побитися об заклад, що похоронне бюро Еслінгера якимось чином до цього причетне!

— Але ж ви не знаєте напевно, що тих дівчат було вбито. Якщо так сталося з Мерієн, то це не означає, що... — почав було Реґ.

— Не псуйте мені версію, — сказав я. — Все має спрацювати, бо саме так і було — от побачите. Тож берімося до роботи. Єдиний шлях добратися до суті — це почати копати і продовжувати це робити неустанно. Я хочу, щоб ви, Реґу, пішли у «Вуличне фото» і вияснили, чи бував там Тед Еслінгер. Спочатку перевірте це. Також спробуйте з’ясувати, хто саме забирав фото інших трьох дівчат — Люсі Мак-Артур, Віри Денґейт та Джой Кунц. Виясніть це — і тоді ми вирішимо, що робити далі. А тепер — до діла!

Реґ відповів:

— Гаразд! Спробую все розвідати!

Коли він пішов, я звернувся до Одрі:

— Послухай-но, крихітко! Я би хотів, щоб ти перевірила Теда Еслінгера. Дізнайся, що він робив у ті вечори, коли зникали дівчата. Перевір його алібі. Будь милою з хлопцем і не випускай його з поля зору. З’ясуй, чи нема у нього якихось нав’язливих думок. Якщо ми чогось не пропустили, то всьому цьому може бути лише одне пояснення: — Тед — божевільний. Тож спробуй вияснити, чи це насправді так.

Одрі кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Я спробую все зробити. А чим займешся ти?

— Мені саме час зустрітися з Максом Еслінгером, — відповів я. — Хочу поглянути на його похоронне бюро. Можливо, мені вдасться щось там знайти.

Вона взяла рукавички та сумочку.

— Тобі сподобається Макс Еслінгер, — зауважила вона. — Присягаюсь, він непричетний до усієї цієї справи, і ти дійдеш такого ж висновку, щойно із ним зустрінешся.

Я притягнув її до себе.

— На щастя, ти не така підозрілива й похмура, як я, — констатував я, цілуючи її.

Вона відштовхнула мене.

— Досить! — суворо промовила вона. — Руки геть!

— Іще хвилинку! — промовив я благально, знову пригортаючи її до себе. — Хіба ж я не казав, що старший партнер тут я? Тож слухайся мене!

— Увесь час? — перепитала вона, посміхнувшись.

— Увесь час! — підтвердив я.

На мить в кімнаті стало тихо.