Реквієм блондинкам

Розділ п’ятий

Я втратив два дорогоцінних дні, полюючи на Одрі Шерідан, однак так її і не знайшов. Коли знову вдерся в її помешкання, то помітив, що деякі предмети її туалету, одяг та валіза, які я бачив перед тим, зникли. Скидалося на те, що вона вирішила на якийсь час щезнути.

Поки я метався в пошуках Одрі Шерідан, Вулф зайнявся «Кренвільським вісником». Я змушений був полишити газету на нього, і Реґ повідомив мені, що той узявся за «Вісник» усерйоз. Я ж не міг зайнятися газетою доти, доки не віднайду фото тіла Діксона. Але, здається, шансів на це було мало.

Я був злий, як чорт. Найгірше ж було те, що Старкі був впевнений, що фотографія у мене. Я знав, що він піде на все, аби не дати мені скористатися тим фото. Тож я пересувався містом вельми обережно — наче канатоходець хистким тросом. Щомиті був готовий до того, що мене підстрелять, мов куріпку.

Більшу частину часу я проводив, спостерігаючи за помешканням Одрі Шерідан чи чатуючи на неї в конторі.

Наприкінці другого дня я дійшов висновку, що вона або полишила місто взагалі, або «залягла на дно» в якійсь норі, відомій лише їй. За останні сорок вісім годин я спілкувався ще і з Тедом Еслінгером, однак він поняття не мав, де б вона могла переховуватись.

Правда, мені спадало на думку, що її також могли викрасти, але той факт, що вона спакувала валізу, та ще й мала при собі те нещасне фото, котре само по собі було вибуховим, видавалось мені достатньо вагомою причиною для того, щоб їй десь затаїтися. Вона знала, що я піду на все, аби повернути світлину, тож не мала анінайменшого бажання потрапити мені в руки.

На третій день після наших із Реґом відвідин моргу Старкі дав про себе знати. Усю ніч я провів у спостереженнях за будинком Одрі Шерідан і почувався препаршиво. Тож зранку повернувся в готель «Істерн» із наміром прийняти душ і плюхнутися у ліжко.

Один із головорізів Старкі примудрився метнути в мій номер свинцеву трубу з приблизно чотирма дюймами тротилу, повністю зруйнувавши спальню. Якби в той момент я не був у ванній, то від мене залишилася б лише волога пляма на стіні. А так мені на голову гепнулося всього лише півстелі з ванної кімнати.

Похитуючись, я вийшов із ванної, схопив на ходу рушника, який був майже похований під уламками штукатурки, і побрів у свою спальню. У зовнішній стіні була велика діра, стеля обвалилась, а вхідні двері хистко трималися на одній петлі. Меблі в кімнаті були знищені.

Цього вже з мене було досить. Щойно я спекався поліції, а ті, своєю чергою — роззяв, як я спакував те, що залишилося від мого одягу, і зажадав розрахунку.

Поки нічний клерк виписував його, до мене в хол спустилась Нора. Вона поглянула на мене цинічно-весело.

— Привіт, міцний горішку! — гукнула вона, перехилившись через балясину. — Виїжджаєте?

— Саме так! — відповів я, удавано налякано. — З мене досить вже цього містечка!

Вона задоволено хмикнула.

— Але не їдьте далеко, — додала вона. — Ми ще навіть не почали витрачати ваші гроші!

— Коли ваші хлопці починають жбурляти у мене «ананасики», — відповів, — то я відчуваю, що мені пора «звалювати». Повертаюсь у свій Нью-Йорк. Краще спокійно житиму у тихій заводі Бродвею.

Вона хитнула головою.

— Ой, не дуріть мене, — озвалася вона. — Такі круті хлопці, як ви, так просто не залишають місто.

— Однак я це зроблю! — наполягав я. — Ви би бачили, що залишилося від мого номера!

Вони з нічним портьє обмінялися значущими поглядами.

— Коли будете в наших краях, заходьте! — запросила вона. — Можливо, наступного разу тут до вас будуть привітнішими!

— О, так! Саме це мене й лякає! — проказав я, розраховуючись. — Бувайте, крихітко! Пильнуйте, щоб вас ніхто не мацав!

І я безшумно пройшов через хол на веранду.

Перед входом у готель стояли двоє копів та натовп роззяв, що вдивлялися у дірку в стіні мого номеру. Я дав одному з копів долар, щоб той викликав мені таксі — не хотів стовбичити на вулиці довше, ніж потрібно.

— Куди їдемо, босе? — спитав водій, від’їжджаючи від тротуару.

— На вокзал, — сідаючи в машину, голосно сказав я, щоб почули поліцейські та всі охочі.

Копи широко посміхнулися. Той, хто отримав від мене долар, засунув голову у віконце авта.

— Що, вам більше не подобається наше місто? — запитав він, показуючи свої жовті зуби.

Відповівши, що ні, я попросив таксиста рушати.

На півдорозі, на Мейн-стріт, я сказав йому, що передумав.

— Їдьмо в редакцію «Кренвільського вісника».

Але вже за кілька хвилин пересвідчився, що він мене туди не везе. Ми швидко віддалялися від ділової частини міста.

— Що, в біса, ви собі дозволяєте? — визвірився я. — Я ж сказав: «Кренвільський вісник»!

— Я почув вас з першого разу, сер! — заспокійливо озвався водій. — Просто сьогодні вони переїхали в інше приміщення.

Я щось буркнув і відкинувся на сидіння. Оскільки я не бачив Реґа з минулого ранку, то й не знав, що тепер робить Вулф. І подумав, що це непогана думка — перенести редакцію з такого жалюгідного району. Якщо Вулф справді має намір зробити щось путнє з тієї газетки, більш презентабельний офіс просто необхідний.

І справді, нове приміщення було хоч куди. Я знайшов редакцію «Кренвільського вісника» на восьмому поверсі сучасної великої будівлі у затишному куточку міста — подалі від заводських цехів, кіптяви труб та бруду.

Я розчахнув скляні двері, на яких назва газети була написана поки що крейдою. І розсіяно подумав, що коли вона буде вигравіювана золотом, це буде цілком солідно.

Всередині була вся трійця: Вулф, Мерієн і Реґ. Правда, за одним зі столів в кутку кімнати сидів ще якийсь худий чолов’яга з гострим обличчям та кошлатими бровами. Я його одразу й не примітив.

— Куди це, до біса, ви пропали? — гаркнув на мене Вулф, щойно я увійшов.

Я поставив валізу на підлогу.

— Працював, — сказав, плюхаючись у крісло і широко посміхнувшись Мерієн.

— Чи не знайдеться у вас чогось випити?

Вони проігнорували моє питання.

— То ви знайшли її? — схвильовано поцікавився Реґ.

— Дідька лисого! — озвався я, запалюючи сигарету. — Або ж вона виїхала з міста, або дуже вміло переховується. Це бісова місцина! Здається, увесь свій час я проводжу, розшукуючи ту чи іншу дамочку!

Вулф вирячився на мене.

— Та ви ще жодної не знайшли! — зауважив він. — Послухайте-но мене, молодий чоловіче...

— Ближче до справи, — урвав його я, витримавши похмурий погляд. — Сьогодні я не в стані вислуховувати будь-які зауваження. Я дуже хочу спати. Десять хвилин тому хтось жбурнув у мене бомбу, і мене й досі хитає!

На це вони нарешті зреагували.

Мерієн запитала стурбовано:

— Бомбу? Але ж вас не поранено?

Довготелесий за столом нарешті вийшов із трансу.

— Бомбу? Що ви маєте на увазі? — вимогливо спитав він. — Де?

Я оповів їм усю історію.

Реґ скочив на ноги ще до того, я скінчив. Схопив фотоапарат.

— Ходімо! — сказав він довготелесому. — Оце так новина!

Вони мало не налетіли один на одного в дверях, намагаючись проскочити разом.

Я тупо подивився їм услід, а потім глянув на Мерієн.

— Хто той чолов’яга з важким поглядом?

— Нед Летімер, — сказала вона, дивлячись на мене співчутливо. — Він тепер працює у нас. А ви впевнені, що з вами все гаразд?

— Так, цілком, — відповів я, знову відкидаючись у кріслі. — Але як довго я ще перебуватиму в безпеці — це ще питання!

Вулф запалив сигарету, продовжуючи дивитися на мене.

— Що я хотів би знати — так це...

Але я урвав його:

— Нам справді час поговорити. Зачекайте-но хвильку.

І я повернувся до Мерієн.

— Послухайте-но, серденько! Вже доволі пізно, може, ви б вже йшли додому?

— Саме збираюсь, — відповіла вона. — А що маєте намір робити ви? Тобто, я маю на увазі, де ви спатимете?

— Це крісло цілком мене влаштовує, — сказав я без жодного ентузіазму. — А завтра щось собі підшукаю.

— В одному з сусідніх приміщень є диванчик, — озвалася Мерієн, підводячись. — Я приготую його для вас.

Я сказав, що це було б чудово, і, підхопивши валізу, попрямував за нею у вузький коридорчик, куди виходило троє дверей.

— Отак вже краще, — зауважив я, коли вона відчинила якісь двері та увімкнула світло. Поки ми розстеляли диван, я запитав, як їй подобається нова робота.

— Вулф не надто чіпляється до вас, еге ж?

Вона відповіла, що всі вони милі до неї, і вона в захваті від роботи.

— Сьогодні вранці я з’їхала з готелю «Істерн», — додала. — Зняла умебльовану кімнату в багатоквартирному будинку якраз навпроти редакції. Там дешевше, зручніше і нема того жахливого диму.

Я зауважив, що Реґ, певно, на сьомому небі від щастя, що працює разом із нею, й вона, сміючись, це підтвердила.

— Він таке ще дитя! — сказала вона, опоряджаючи мені постіль. — Але він далеко не дурний. Ось так — тепер вам буде не так вже й погано спати! Можливо, мені вдасться винайняти вам помешкання в своєму будинку! Чи це би вас влаштувало?

— Зачекаймо до вечора, — відповів я. — Це залежить від того, що ще надумає зробити зі мною Старкі. Можливо, мені справді краще буде зачаїтися десь, як це зробила Одрі Шерідан. Я більше не хочу, щоб у мене кидали гранати!

Ми повернулися у приймальню. Вулф досі задумливо сидів у кріслі, палячи сигару.

Промовив:

— Не змушуйте мене сидіти тут усю ніч. Мені є чим зайнятися, окрім того, щоб марнувати час в очікуванні!

Мерієн натягла капелюшок і взяла сумочку.

— Доброї ночі! — побажала вона мені і, посміхнувшись Вулфу, вийшла.

Вулф перекотив сигару з одного кутика губ в інший та подивився їй услід.

— Хороша дівчина, — пробурмотів. — До того ж, вправна.

Я всівся поруч і теж запалив сигарету.

— Тримайтеся вже краще міс Вілсон, — зауважив я. — Вона більше вам підходить.

Він злобно глянув на мене.

— То про що ви хотіли зі мною поговорити? — спитав він. — Ніколи ще не зустрічав таких людей, як ви! Чому ви, в біса, нічого не робите?

— Можливо, ви просто не знаєте, що я роблю, — озвався я, випростовуючи ноги й позіхаючи. — Тож обговорімо це.

Я виклав йому усе — хоча в моєму викладі це й наполовину не звучало так погано, як було насправді.

— Тепер ви бачите, з чим мені довелося стикнутися, — підсумував я. — Усі тут працюють один проти одного, і тому нам не вдається отримати якихось результатів. Але навіть якби мені таки пощастило роздобути фото Діксона, маю великі сумніви, що мені вдалося б пришити це вбивство Старку. Єдине, що я міг би зробити — це завдати неприємностей Мейсі, що само по собі було б уже непогано.

Вулф закусив нижню губу.

— Отже, в усьому замішаний Старкі! — гаркнув він. — Повішайте на нього смерть Діксона — і він змушений буде вийти з гри. Так, саме це ви й мусите зробити. Попишіть тих зниклих дівчат і займіться Старкі. Роздобудьте фото і знайдіть ще якісь докази його причетності до вбивства. Ми з Еслінгером цілком можемо позмагатися на виборах й удвох. Його я не боюся.

— А як же дівчата? — запитав я, уважно дивлячись на нього.

— Щойно Старкі опиниться у в’язниці, — рикнув Вулф, — як вони самі відшукаються. І так ясно, що вони працюють на Старкі.

Я хитнув головою.

— Не думаю. Він — чи хтось інший — таки викрав їх або вбив.

— До біса з дівчатами! — гукнув спересердя Вулф. — Займіться ліпше Старкі. І найкраще звинуватити його у вбивстві Діксона.

— Можливо, воно й так, — погодився я, — але мене не винаймали займатися Старкі. Мене найняли відшукати дівчат.

Його очі гнівно зблиснули.

— Вас найняли працювати на мене! — сказав він. — І поки я вам плачу, робитимете те, що казатиму!

Я заперечно мотнув головою.

— Отут ви не праві. Якщо ви хочете, щоб я займався Старкі, то повинні укласти новий контракт.

Він угруз у своєму кріслі, і очі його звузилися.

— Ах, так! — сказав він, і голос його задзвенів він гніву. — То ви ще намагаєтесь мною керувати?

— Називайте це, як хочете, — байдуже сказав я, — але я не візьмусь ні за що, настільки небезпечне, як це, без додаткових гарантій. Я цілком можу повернутися в Нью-Йорк, узятися за іншу справу, будучи впевнений, що прокинусь наступного ранку живим і не потребуватиму крил ангела, який би допровадив мене до ванної. А тут вже робота іншого плану. Будь-якої миті я можу почути звук небесної арфи. І якщо я все-таки займуся Старкі, то це майже так само погано, як і припуститися найменшої помилки в цій справі. Бо тоді Мейсі нічого не робитиме; ви нічого не робитимете — а Еслінгер із задоволенням надішле мені труну в подарунок!

Він повільно жував свою сигару, обмірковуючи почуте.

— Ідіть під три чорти! — нарешті озвався він. — Попрошу полковника Форсберга відрядити мені когось іншого.

Я криво йому всміхнувся.

— Не смішіть мене! — сказав я. — Полковник Форсберг керує детективним агентством. Такими справами, як ваша, він не займається. Якби він знав, що тут відбувається, то негайно б повернув вам гроші, а мене відкликав назад. Якщо ви мені не вірите — зверніться до нього і переконайтесь самі.

Я загасив сигарету і тицьнув пальцем у нього.

— Якщо хочете Старкі — ви його отримаєте; однак муситимете розщедритися і надати мені повну свободу дій. Зробіть це — і я вам його дістану!

— Як? — перепитав Вулф, задумливо дивлячись на мене.

— Нехай це вас не обходить, — відповів я. — Я можу це зробити. Лише скажіть мені, що ви хочете засадити його за ґрати — і я це для вас зроблю!

— Щось у вас мені дуже не подобається! — гаркнув Вулф. — Надто у вас все гладко, і говорите забагато. В яку гру ви граєте?

Я криво йому посміхнувся.

— Можливо, я й немало говорю, однак не так вже й багато можна з мене витягти.

Він струсив попіл у мідну попільничку.

— То скільки це коштуватиме?

— П’ять штук буде цілком достатньо, — озвався я. — За такі гроші я дістану вам Старкі за тиждень.

Він хитнув своєю коротко стриженою головою.

— Надто багато, — зауважив він. — І половини суми буде достатньо.

— Залежить від того, як на це поглянути, — сказав я. — Саме в таку суму я оцінив своє життя. Якщо Старкі таки вкоротить мені віку, я хотів би, щоб було чим прикрасити свій заповіт.

— Дві тисячі доларів і повна свобода дій, — рішуче сказав він. — Це остаточно.

Я бачив, що торгуватися з ним немає сенсу.

— Гаразд, — погодився я. — Для вас це вигідна оборудка, однак я завжди шукаю пригод на свою голову. Дайте мені чек — і я завтра ж розпочинаю полювання.

— Гроші — після того, як ви мені дістанете Старкі, — коротко сказав Вулф.

Я заперечно мотнув головою.

— Е, ні! — гроші наперед, або я виходжу з гри. Тут по-вашому не буде!

Він зміряв мене поглядом і вирішив, що сперечатися зі мною намарне.

Витяг чекову книжку, написав суму, розгонисто поставив у ній свій підпис і кинув чек на стіл.

Я узяв його, уважно розглянув і дбайливо заховав папірець у кишеню.

— Не забудьте про свободу дій, — нагадав я йому.

— А що вона передбачає?

— Те, що ви триматиметеся подалі від «Вісника». Є лише один спосіб скинути Старкі з сідла, а ви не повинні бути в це замішані.

Він забарабанив пальцями по столу.

— Що ви замислили? — запитав він, і в очах його читалися сумніви та підозра.

— Чим менше знатимете, тим краще, — озвався я. — Хочу, щоб ви трималися від усього цього подалі. Якщо за тиждень Старкі не буде за ґратами, я поверну вам гроші. Лише це вас і має обходити. Загнати Старкі у глухий кут — моя справа, і для цього мені потрібна газета, а якщо ви не хочете, щоби хтось метнув гранату у вас, то краще тримайтесь від усього цього подалі.

Він підвівся.

— Сім днів, — повторив він. — Але якщо за сім днів ви не впораєтеся із завданням, то заберетеся звідси геть і повернете мені гроші. Вам ясно?

— Аякже, — озвався я, позіхаючи. — То, можливо, тепер ви нарешті дасте мені поспати?

Він окинув мене довгим замисленим поглядом і вийшов, зачинивши за собою двері.

Наступного дня о десятій ранку я вже сидів в редакції за солідним столом, який Вулф замовив для себе.

Мерієн, Реґ та Летімер були тут же. Мерієн сиділа на стільці поруч, Реґ — обіч неї, а Летімер підпирав стінку коло вікна.

— Не знаю, як поставитесь до справи ви, — почав я, відкидаючись у кріслі так, щоби зручно примостити ноги на столі, — але мені надано свободу дій на наступні сім днів, і за цей час я маю намір розплутати усю цю справу і з’ясувати мотиви. Можливо, ви не схочете бути замішаними в таке. Все, що ви можете з цього отримати — це лаври та сенсаційну першу шпальту газети, яка надалі може стати вельми прибутковою. Можливо, все піде не так гладко, однак ви робитимете те, що справді принесе користь місту. Все залежить від того, як ви до цього поставитеся.

Вони продовжували дивитися на мене вичікувально.

— Що нам треба робити? — поцікавився Реґ. — Коли я знатиму, чого від мене чекають, то можете на мене розраховувати.

— Спробуємо розворушити це місто, — відповів я, — що можна зробити доволі легко, але це лише початок. Ми маємо віднайти Одрі Шерідан та забрати в неї ті фото. Маючи їх, спробуємо звинуватити Старкі та його людей у вбивстві Діксона. Після цього клубок почне розплутуватися, і ми врешті вийдемо на слід зниклих дівчат.

— Мені доведеться на кілька днів зникнути, але вам поки що є чим зайнятися. Наприклад, з’ясувати, чи тіло Діксона вже забрали з моргу і чи відвезли його до Еслінгера. Також я хочу знати, що поліція робить у зв’язку зі зникненням Мері Дрейк.

Я поглянув на Летімера.

— От ви могли б цим і зайнятися. Зустріньтеся з Мейсі і візьміть у нього інтерв’ю. Дайте йому зрозуміти, що ви на його боці, однак витягніть з нього все, що можливо.

Я повернувся до Мерієн.

— Зустріньтесь із Тедом Еслінгером. Йому повинно бути відомо, чи зв’язувалась із вашим батьком Одрі Шерідан. Адже вона не може цілком ігнорувати свого клієнта. Мені страшенно потрібно її знайти. Також я хочу знати все про Едну Вілсон — у ній є щось фальшиве.

Я зробив паузу, щоб запалити сигарету.

— І ще хочу знати, де був Джефф Джордан того дня, коли був убитий Діксон.

Реґ сказав:

— Гаразд, ми цим займемося! — і запитально поглянув на Летімера; той ствердно кивнув.

— А як щодо «Вісника»? — запитав я. — Чи зможете ви одночасно виконувати мої завдання і випускати газету?

— Газета складається з постійних розділів та гарячих новин, — пояснив Реґ. — Звичайна інформація відразу йде в друк, а свіжі новини редактор переглядає безпосередньо перед випуском. Ми подаємо лише місцеві новини, а тому легко можемо впоратися з усім.

— Тоді беріться до роботи, — розпорядився я. — Мерієн відповідатиме за Еслінгера та Едну Вілсон. Реґ поцікавиться похоронами Діксона та місцезнаходженням Одрі Шерідан. А ви, Летімере, йдіть до Мейсі. Витягніть з нього все, що вдасться. Я хочу, щоб розслідування справи просувалося, і я це зроблю. Зустрінемося тут о сьомій і побачимо, що вам вдалося зробити.

Усі пристали на це.

— Якщо щось піде не так, зв’яжіться зі мною по телефону. Я буду тут увесь день. Якщо хтось із вас побачить Одрі, прослідкуйте за нею і негайно повідомте мені. Ця дама мені потрібна більше, ніж абихто.

Коли всі розійшлися, я написав черговий рапорт полковникові Форсбергу. Кожен детектив, котрий працював у полковника, повинен був надсилати йому щоденний звіт. Це була непогана ідея, адже вона демонструвала прогрес кожного співробітника і допомагала йому звернути увагу на такі деталі, які інакше могли би пройти повз нього.

Перечитавши рапорт, мене вразив у ньому один момент — із тим «Вуличним фото» було щось не так.

Я запалив сигарету і замислився. Чим більше я думав над цим, тим підозрілішим усе видавалося. Я поняття не мав, за якими параметрами Старкі добирав дівчину для викрадення — і чомусь був впевнений, що до кожного викрадення причетний саме він. Якщо це так, тоді теоретично ідея з фотографуванням дівчини одним з його людей, випискою їй квитанції з адресою ательє для того, щоб викрасти дівчину, коли та прийде по фото, була не такою вже й безглуздою. Але вона була хорошою лише теоретично. Бо дівчина могла й не захотіти забрати своє фото — і це було очевидно. Але якщо вона таки приходила і її викрадали — то як же її вивозили з приміщення ательє? І чому фотографія Мері Дрейк була виставлена у вітрині в день її зникнення? Щось тут було не так, і я не міг збагнути, що саме.

Нарешті я з огидою облишив свої домисли, і решту ранку провів у ліжку, дрімаючи та відпочиваючи. Не було жодного сенсу з’являтися на вулицях, розмірковував я. Якщо Мейсі та Старкі вважатимуть, що я полишив місто, то я зможу підготувати їм сюрприз. Я поки що не знав, що це буде за сюрприз, однак чим більше клював носом, тим дієвішим цей метод мені видавався. Коли прокинувся, побачив, що наді мною схилився Реґ — із роздратованим виразом на вельми досвідченому, юному обличчі.

Я кліпнув, позіхнув і сів на імпровізованій постелі.

— Не думайте, що я тільки те й робив, що спав, — сказав я, спускаючи ноги з ліжка та пригладжуючи рукою волосся. — Поки вас не було, я багато думав.

— Воно й видно, — саркастично зауважив Реґ. — А я тим часом мало не стоптав собі п’яти.

Я поглянув на годинник. Було вже по третій.

— От, чорт! — вражено вигукнув я. — А я й не знав, що вже так пізно! Я ще навіть не снідав!

— Не переймайтеся так своїм сніданком, — зауважив Реґ. — У мене є для вас новини.

— Тож сідайте й розказуйте! — сказав я, знімаючи телефонну слухавку і набираючи номер найближчої аптеки-закусочної за рогом.

— Одрі Шерідан у місті, — сказав він. — Я щойно її бачив.

— То що тоді ви робите тут? — озвався я, суворо глянувши на нього. — Чому не вирушили за нею слідом?

Але ще до того, як він встиг відповісти, озвався голос із закусочної, і я замовив сандвічі та півпінти «Бурбону».

— Продовжуйте, — сказав я, поклавши слухавку.

— У мене не було можливості, — сказав він із роздратуванням, — бо вона сиділа в таксі. Авто промчало на повній швидкості, і вона виглянула з вікна, проїжджаючи повз мене. Поки я знайшов вільне таксі, за нею вже загуло. Я об’їхав увесь район у пошуках її, але намарно; вона зникла надто швидко.

Я запалив сигарету і пройшовся до стола.

— Принаймні, добре, що вона десь тут. Якби Старкі знав, що фотографії у неї, я би гроша ламаного не дав за її життя.

— Таке і про вас можна сказати, — зауважив Реґ, сідаючи в крісло і прилаштовуючи ноги на ліжку.

— Так, але своє життя я оцінив трохи дорожче, — нагадав я йому. — Що ще вам вдалося розкопати? Що там із Діксоном?

— А ви не здогадуєтесь? — запитав Реґ. — Стара історія. Еслінгер вислав за ним катафалк, катафалк загорівся і все, що залишилося від Діксона — це купка попелу та кілька обгорілих кісток. Я би давно вже був тут, однак мені треба було забігти в друкарню і помістити новину на першу шпальту. Ніхто не знає, як виник вогонь, але фургон зненацька спалахнув, неначе смолоскип. Щастя, що водієві вдалося вчасно вистрибнути з машини.

Я буркнув:

— Розумно. — І додав: — Так, це справді мудро. Тож цінність того фото лише зростає — як для мене, так і для Старкі. Знищивши світлину, Старкі буде в безпеці.

— Але ж ми не впевнені, що саме він убив Діксона, чи не так? — перепитав Реґ.

— Майже впевнені, — виправив я Реґа. — Його вбив або сам Старкі, або Джефф. Однак є якась неув’язка з тим «Вуличним фото». Складається враження, що хтось дуже хоче «повісити» ті викрадення на Старкі. Не забувайте, що фотографії були у Діксона. Можливо, він мав намір шантажувати ними Старкі?

Реґ подивився зачудовано.

— Як саме?

— Поки що не знаю. Бо якби знав, то це мене б вже на щось наштовхнуло. Адже якщо Діксон справді чинив тиск на Старкі, то чим це не мотив для вбивства?

— Гадаю, що може бути й так, — зауважив Реґ із ноткою сумніву в голосі. — Думаю, ви справді на шляху до істини, але це ще не вся правда.

— Знаю, — визнав я, чухаючи потилицю. — Але невдовзі я її дізнаюсь. Може, ви би сходили до Еслінгера і підхопили по дорозі Мерієн? Скажіть їй, що бачили Шерідан. Може, вона також натрапить на Одрі.

Реґ погодився та підвівся з крісла.

За кілька хвилин з’явився посильний із сандвічами та віскі, і я всівся снідати.

За винятком кількох телефонних дзвінків від невідомих мені людей, загалом післяобідня пора пройшла доволі спокійно. Я палив, пив «Бурбон» та байдикував. Уже стемніло, а я ще й гадки не мав, що робити далі, хоча й знав, що треба таки щось робити. Все залежало від того, що вдасться розкопати іншим.

Десь перед сьомою з’явилися Реґ і Летімер. Коли вони зайшли в приймальню, я саме сидів за столом.

— Дивно! — ядуче зауважив Реґ. — А я думав, ви все ще спите.

— Маю ж я вам подавати приклад! — озвався я, запрошуючи їх присісти. — А де Мерієн?

— Вона невдовзі буде, — сказав Летімер, перекинувши ноги через спинку крісла і запалюючи сигарету. — Чудова дівчина! Я багато чого міг би для неї зробити, якби вона була про мене такої ж думки.

Реґ сердито глянув на нього.

— Залиште її в спокої! — розлючено вигукнув він. — Вона моя секретарка, і я не потерплю жодних шурів-мурів у себе під носом!

— Заспокойтеся обидва! — втихомирив я їх. — Спершу послухаймо, що вдалося розкопати Летімерові.

Той хитнув головою.

— Не так вже й багато. Я зустрівся із Мейсі. Він нагодував мене звичними байками. Поліція очікує знайти дівчат з хвилини на хвилину. Але з того, як він це повідав, я бачив, що він бреше. Тепер він уже визнає, що це викрадення, і що нібито за цим стоїть Вулф — аби кинути тінь на роботу його поліцейського відділку.

— Що, так і сказав?

— Так, одначе він думав, що я на його боці, інакше він ніколи б так не висловився.

— Завтра ми розмістимо це на першій шпальті газети:

«Шеф поліції стверджує, що до викрадення дівчат причетний промисловий магнат!» «Зниклих дівчат очікується знайти вже сьогодні!» — повідомив я Реґові. — Ми процитуємо слова Мейсі дослівно. Якщо це не викличе якоїсь реакції, то я облишу цю справу.

Летімер почухав голову.

— Вже не знаю, що він зі мною за це зробить, — скорботно зауважив він. — Але якщо вам так треба — що ж, я погоджуюся.

Я повернувся до Реґа.

— Напишіть щось у такому дусі. Подивимося, що з цього вийде. Беріться до роботи, друже!

Реґ вийшов у сусідню кімнату, і вже за мить звідти почулося клацання друкарської машинки.

— Що вам вдалося дізнатися про Джеффа? — запитав я трохи згодом.

— Він грав у покер до першої години ночі у Лефті, — відповів Летімер. — Потім пішов додому. Пішов сам, тож цілком міг дорогою заглянути в «Кренвільський вісник».

— Скидається на те, що алібі в нього немає. Діксона було вбито десь близько другої. Чи не знаєте ви, де в той час був Старкі?

Летімер заперечно хитнув головою.

— Я міг би це з’ясувати, — сказав він, — можливо, воно й варте того.

— Тож зробіть це, — сказав я, поглянувши на годинник. Було вже пів на восьму.

— Де це, в біса, поділася Мерієн?

— Можливо, вона щось виявила, — озвався Летімер, підводячись з крісла. — Ну, якщо я вам більше не потрібний, то піду. В мене побачення, а після вечері я знову завітаю до Лефті і спробую дізнатися щось про Старкі.

— Але зробіть це дуже обережно, бо я не хочу сполохати цього негідника.

— Я буду обережний, — пообіцяв Летімер, виходячи.

Я пішов до Реґа і прочитав його статтю. Ми ще трохи над нею попрацювали, і врешті я задоволено відкинувся у кріслі.

— Гадаю, тепер добре, — сказав я. — Це таки завдасть Мейсі головного болю, а Вулф, можливо, подасть на нього в суд за наклеп.

— Мейсі все заперечуватиме, — махнув головою Реґ. — Мені не подобається ця ідея, друже! Це погана стаття. Якщо Вулф і Мейсі об’єднаються проти нас, то нам буде непереливки.

Я вишкірився.

— Не смішіть мене, Реґу! — зауважив я. — Вулф володіє цією газеткою. У нього купа грошей. Якщо Мейсі й подасть позов, то Вулф втратить не так багато, зате здобуде собі неабияку популярність.

Тут вже й Реґ усміхнуся.

— А що, це цілком можливо, — зауважив він. — Вам із цим розплутуватися. Якщо ви вважаєте, що так буде добре, то я, своєю чергою, віддам матеріал у друк.

— Звісно ж, що так буде добре, — сказав я. — Нехай це друкують.

Поклавши статтю в конверт, він раптово підвів голову.

— То де ж все таки Мерієн? — перепитав він. — Погляньте-но на вулицю — вже сутеніє!

Ми глянули один на одного і зрозуміли, що думаємо про одне й те саме.

— Вона зараз буде, — відповів я з важким серцем, — можливо, вона пішла додому перевдягнутися. Ви ж знаєте, які ті дівчата!

— Так, можливо, — погодився він, але від того ані йому, ані мені не стало легше.

Я глянув на телефон.

— Ви знаєте її номер?

Реґ підійшов до апарата і набрав номер. Почувши гудки, довгенько почекав, а тоді повісив слухавку.

— Ніхто не відповідає, — озвався він.

— Можливо, вона вже на шляху до нас, — сказав я, підходячи до вікна і визираючи на вулицю. — Будинок її якраз за рогом, чи не так?

Реґ підійшов до мене.

— Так, — відповів. — Але я її не бачу.

Вигляд у нього був наляканий.

— Чи не гадаєте ви, що...?

— Ні, — коротко сказав я. — Послухайте, Реґу, мерщій несіть статтю в друкарню. А я піду до неї додому і з’ясую, чи не з’являлася вона там. І якнайшвидше повертайтесь сюди — я чекатиму на вас.

Завагавшись, він таки узяв конверт.

— Постараюся бути недовго, — запевнив він мене. — На це в мене піде година.

— Я вам зателефоную, — пообіцяв я. — Запишіть на цьому клаптику номер телефону друкарні, і, щойно знайду Мерієн — негайно вам зателефоную.

Я бачив, як йому не хочеться йти, однак, записавши номер, він все-таки вийшов.

Коли я вже замикав двері, задзеленчав телефон. Я повернувся і узяв слухавку.

То був Тед Еслінгер.

— Чи є міс Френч? — запитав він.

— Ні, — відповів я. — Саме чекаю на неї. А чому ви цікавитеся?

— Містере Сп’юек? — голос Теда прозвучав здивовано. — Я чув, що ви полишили місто!

— Не вірте усьому, що чуєте, — сказав я коротко. — То навіщо вам Мерієн?

— Вона мала зустрітися зі мною о чверть на дев’яту, — пояснив він. — Тож я саме гадаю, що могло її так затримати.

Мені стало не по собі.

— Вибачте, друже! — муркнув я. — Але я її не бачив.

За чотири хвилини я вже був у помешканні Мерієн.

Подзвонив, вийшла сухенька, схожа на пташку жіночка і запитально глянула на мене.

— Міс Френч удома? — поцікавився я.

Її обличчя просвітліло.

— Її нема, — повідомила вона. — Але невдовзі має прийти. Ви зачекаєте?

Я відрекомендувався.

— Можливо, вона про мене згадувала? — спитав я, бачачи, що хазяйка симпатизує міс Френч.

— Мене звати місіс Сінклер, — сказала жінка, посміхнувшись мені. — Звісно ж, вона розповідала про вас. Заходьте, будь ласка!

Я пройшов за нею у велику, гарно умебльовану вітальню.

— Яка вона чарівна дівчина! — провадила далі міс Сінклер. — Така мила, незіпсута, розумна юна особа — і так радіє своїй новій роботі! Подумати тільки — містер Вулф купив «Вісника»! Як ви гадаєте, він внесе якісь зміни в газету? Я вже так до неї звикла, що будь-які зміни...

— Вибачте мені, місіс Сінклер! — перебив я її. — Але я трохи непокоюся про міс Френч. Розумієте, ми домовились зустрітися з нею о сьомій, а її й досі нема. Вона нічого мені не залишила?

Місіс Сінклер пильно поглянула не мене.

— Ні. Вона заходила десь о п’ятій. Я чула, як кількома хвилинами пізніше у неї задзвонив телефон; потому вона знову кудись пішла. Й не сказала, куди.

— Ви не заперечуватимете, якщо я пройду в її кімнату? — запитав я. — Я би про це не просив, якби це не було так важливо.

— Не думаю, що... — в очах її був спантеличений вираз.

— Вже четверо дівчат зникло у цьому місті, — сказав я таким хрипким голосом, який здивував мене самого. — Не хочу, щоб вона була п’ятою.

Жінка пополотніла.

— Але ж ви не хочете сказати... — почала було вона, кладучи свою руку на мою. — Ви ж насправді не думаєте, що...

— Проведіть мене в її кімнату, — нетерпляче повторив я. — Не знаю, що з нею сталося, але маю намір це з’ясувати.

Ми пішли нагору. На другому поверсі пройшли невеличким коридором, і в кінці його жінка відімкнула ключем двері. Я потрапив у велику світлу кімнату з квітами на столі, барвистими фіранками та килимком.

Я став, розглядаючись довкола. Тоді підійшов до телефонного апарату. Поруч лежав записник. З нього було вирвано аркуш, але, придивившись до наступної сторінки в косих променях світла, можна було розрізнити нечіткі відбитки олівця. Мерієн щось записала, а потім вирвала аркуш із блокнота, однак відбитки залишилися. Я вирвав сторінку й розглянув її на світлі. І розібрав адресу: Вікторія-драйв, 37.

— Ви знаєте, де знаходиться Вікторія-драйв? — запитав я у місіс Сінклер, яка стояла і стривожено дивилася на мене.

— Це в іншому кінці міста — там, де ливарний завод. Треба доїхати до кінця Мейн-стріт — до останнього світлофора, потім повернути направо — й останній поворот наліво і буде Вікторія-драйв.

— Дякую! — сказав я, ховаючи аркуш в кишеню. — Гадаю, що це все на сьогодні.

— Я так непокоюся, — озвалася врешті вона. — Може, слід повідомити поліцію?

Я відповів, що не треба: якщо поліція досі нічого не зробила, щоби віднайти зниклих дівчат, то я не вірю, що вона має намір робити це зараз.

— Полишіть це на мене, — сказав. — І я її знайду.

Вже виходячи з кімнати, я знову швидко обвів поглядом приміщення і затримався:

— Це часом не її сумочка? — запитав я, підходячи до крісла і беручи звідти гарненьку чорно-білу сумочку, прикриту диванною подушечкою.

— Цікаво, чому вона не взяла її з собою? — здивовано перепитала місіс Сінклер, поки я відкривав сумочку.

Але я вже не чув її, бо перше, що там побачив, була блакитна квитанція. Я вже знав, що вона там має бути, тож просто витяг її і уважно розглянув.

На ній було надруковано:

«Вас щойно сфотографували!

Зайдіть до нас після обіду по безкоштовну фотографію. Шість знімків — 50 центів. Ми також збільшуємо фото та виставляємо їх у вітрині. Можлива доставка — 1,5 долара за штуку.

Фотоательє „Вуличне фото“.

1655 Сінклер-стріт Вест, Кренвіль.»

Коли я доїхав до Вікторія-драйв, було вже темно. Я розрахувався з таксистом за рогом і пішов далі пішки, вивчаючи номери будинків.

Далеко попереду висвічував самотній вуличний ліхтар. Тепле світло, що лилося з вікон житлових будинків обіруч, скрашувало темряву ночі.

Я продовжував відраховувати номери — 29,31,33,35... і нарешті зупинився перед будинком, напівприхованим високою живою загорожею. Металеві стовпи воріт виблискували сріблом. На одному з них було пришпилено білий аркуш. Наблизивши очі до оголошення, я прочитав, що будинок продається або ж здається в оренду.

Я відчинив ворота і пішов по зацементованій доріжці до будинку. Довго стояв перед входом — біля сходів ґанку. Серце моє пришвидшено билося, і мене мучило тривожне відчуття, яке буває перед тим, як тобі вирвуть зуб. Жодного звуку не долинало з будинку, який стояв геть темний, якщо не зважати на ще один білий квадрат, пришпилений до дверей.

Я нечутно підійшов до дверей і прислухався. Нічого не почув. Підійшов до одного вікна, потім до іншого. Спробував відчинити вікна та двері, однак вони були замкнені. Я стояв, розмірковуючи, що робити далі. Невже Мерієн справді пішла в цей самотній, полишений будинок? І чи вона дійсно увійшла сюди, коли виявила, що тут ніхто не живе? Я не мав наміру гадати — хотів увійти і пересвідчитися сам.

Почаклувавши над одним із вікон, я відчинив засув. Вікно повільно і майже безшумно прочинилося. Я заглянув у темряву кімнати і учув вологий цвілий запах, який буває в будинках, де давно ніхто не живе.

Тримаючи пістолет у руці, я виліз на підвіконня, а потім зістрибнув у кімнату. Дошки підлоги скрипнули піді мною, і в ніс мені вдарило сперте, застояне повітря.

З хвилину я стояв, затамувавши подих і прислухаючись. Нічого. Витягнувши руку з пістолетом уперед, я почав повільно оглядати будинок. Жоден звук, окрім скрипу підлоги під моїми ногами, не потривожив тишу будинку. Нарешті, обмацуючи лівою рукою стіну, я наштовхнувся на обривки шпалер, що звисали зі стелі. Вони зашелестіли під моїми пальцями. Обійшов абсолютно порожню кімнату. Я просувався уздовж стіни, шукаючи двері. Півдюжини кроків — і я знайшов їх. Притулився до одвірка, постояв, дослухаючись. Ані звуку.

Намацавши ручку, легенько натиснув на неї і відчинив двері. Поки отак стояв, намагаючись призвичаїти очі до темряви, почув, як вулицею проїхала машина. Наблизившись до будинку, авто сповільнило рух і врешті зупинилося.

Чотири кроки — і я вже був коло вікна. Побачив лише обриси таксі, бо в темряві неможливо було розрізнити щось іще. Помітив, як хтось вийшов із машини. Грюкнули дверцята. Тінь швидко рухалася цементною доріжкою до входу. За хвилину ключ у дверях повернувся, і вони відчинилися.

Я прослизнув до дверей кімнати, в якій знаходився, і зачаївся за ними. Почув, як зачинилися вхідні двері, і кроки залунали вже у холі. З-під дверей пробився промінь світла, і стукнула дверна ручка. Потім двері розчахнулись, і я унюхав аромат бузку.

Я не здивувався, бо вже зрозумів, що до будинку стежкою прямувала Одрі Шерідан. Притиснувшись до стіни, я сховав пістолет у кишеню і чекав, поки вона увійде.

Світло ліхтарика повзло обдертими стінами. Великий павук з гігантськими лапами поспішно пробіг стелею, і, втративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Я відчув, що Одрі, нажахана, затамувала подих. І криво посміхнувся. Її чекає це більший переляк.

І ось вона вже в кімнаті. Я добре бачив її силует, окреслений світлом ліхтарика. Вона була в брючному костюмі, волосся перехоплене ззаду шовковою стрічкою.

Я не дав їй часу отямитись і кинувся їй просто під ноги. Вона коротко скрикнула, і ми разом повалилися на підлогу. Добру хвилину мовчки борюкались. Я боявся, що вона знову застосує до мене один зі своїх прийомів джиу-джитсу, а тому кожного разу, коли вона намагалася вивільнити руки, я стримував її, затуляючи їй обличчя і пришпилюючи руки до підлоги.

— Люба, — лагідно вмовляв я її, — просто розслабтеся — так для вас же буде краще!

Натомість вона вкусила мене в груди, і я з криком відсахнувся від неї. Вивільнивши одну руку, вона поцілила мені в обличчя, але коли спробувала повторити удар, я перехопив руку, скрутив її та завів за спину. Потягнувши Одрі на себе, я перевернув її і жбурнув обличчям до підлоги. Колінами затис спину.

— Поводьтеся, як слід, — сказав я, важко дихаючи. — Інакше я буду з вами по-справжньому брутальним.

Чув, як вона перевела подих і врешті розслабилася.

— Мені боляче, — жалібно промовила вона.

Але я її не відпускав.

— Це вам піде лише на користь, — запевнив я, пересідаючи з її спини на ноги, однак тримаючи її руку заведеною за спину.

— Під час нашої останньої бійки ви швиргонули мене об цегляну стіну, — нагадав я їй.

— І я зроблю це ще раз! — сказала вона, і голос її забринів від люті. — Відпустіть мене, мужлаю!

— Скажете, коли будете готові! — байдуже зауважив я, трохи посиливши тиск.

Вона скрикнула.

— Не робіть цього! Мені боляче!

— Вам давно вже пора було зустріти гідного супротивника, — повідав я їй. — Досі ви все робили по-своєму. Тож тепер або розповідайте все, або я зламаю вам руку!

— А кого ви ще запросите на допомогу? — презирливо хмикнула вона.

Я також вишкірився.

— То ви маєте намір бути чемною дівчинкою? — поцікавився я. — Якщо я вас відпущу, ви просто сядете і будете поводитися, як слід?

— Я сяду, коли мені цього захочеться, і поводитимусь, як забажаю! — виклично сказала вона, — і щоб зупинити мене, потрібна не така прочуханка, як ваша!

Я поклав руку їй на голову і притис носиком до підлоги.

— Не патякайте надто багато, — сказав я їй. — Інакше вся пилюка цієї затишної місцинки буде на вас!

Але наступної хвилини сталося бозна-що. Раптовим ривком вона підвелася, і за хвилину я вже лежав горілиць, а ноги її стискали мені шию — і так, що я мало не задихнувся.

Добре, що свого часу я займався боротьбою, і трохи на тому розумівся. Я скинув їй черевик і схопив за ногу ще до того, як вона зрозуміла, що я задумав. Вона ослабила захват і ухилилася від мене, тож на мить зникла з моїх очей.

Я сів, важко дихаючи, і у вухах мені дзвеніло. Щомиті очікував її нападу.

Раптом вона розсміялася:

— Рах![8] — промовила вона. — Гаразд — рах!

— Згода! — охоче відповів я. — Ці маленькі сутички з вами щоразу вкорочують мені віку. Це неприродно для дівчини — бути такою жорсткою. Ходіть-но до мене і сядьмо поруч. А якщо ви знову дасте волю рукам, я викличу поліцію.

Я чув, як вона підходить до мене. Знову спалахнув промінь ліхтарика. Я повернувся і побачив, що вона сідає поруч. Я також виявив, що сиджу на підлозі, вкритою товстим шаром пилюки, тож поквапно звівся на ноги.

Ми вдивлялися одне в одного при світлі ліхтарика. Обидва були в пилюці з голови до ніг, а на обличчі Одрі ще й були брудні патьоки.

— Думаю, вигляд у нас, як удвох волоцюг, — зауважив я. — Як ви гадаєте, що ви тут робите?

— Те саме я хотіла б спитати у вас, — парирувала вона. — Але я не така цікава. Тож попрощаймося без зайвих вивертів.

— Е, ні! — сказав я. — Це все може продовжуватися довго. Ви не підете звідси, поки не пообіцяєте віддати фото Діксона, яке в мене вкрали. Саме через вас я ні на крок не просунувся в розслідуванні цієї справи. Якби в мене була та світлина, я давно би відшукав зниклих дівчат!

— О, ні! — заперечила вона, тримаючись, втім, від мене подалі. — Невже ви думаєте, що цим змогли б викликати Старкі на відвертість? Я спробувала — воно не спрацювало.

— Ви спробували?? — вигукнув я. — Тобто, ви хочете сказати, що були настільки божевільні, що повідомили Старкі, що фото знаходиться у вас?!

Вона кивнула.

— Саме так я й зробила, — сказала вона сумно. — Ось чому мені на якийсь час довелося «залягти на дно». Я не думала, що він наважиться щось зі мною зробити.

— Боюся, що ви переконалися в протилежному, — зауважив я. — Мене вражає те, що ви й досі живі.

— Я знаю, що це він викрав дівчат, — швидко промовила вона в раптовому нападі відвертості. — І гадала, що змушу його відпустити їх, коли як слід на нього натисну.

— Ну, то ви помилилися, — зауважив я. — Старкі непричетний до викрадень — я майже впевнений в цьому. А все, чого вам вдалося досягти — це наразити себе на небезпеку.

— Кажу вам, що за цим всім стоїть саме він, — сказала вона майже розлючено. — Він на таке здатний! Переконана, що помиляєтеся ви.

— Гаразд — облишмо цю розмову, — сказав я. — Краще розкажіть мені, що ви тут робите. Що стосується мене, то я розшукую Мерієн Френч, — і я нетерпляче ляснув пальцями. — Ви, звісно ж, нічого про неї не знаєте!

— Ні, чому ж — знаю, — швидко озвалася Одрі. — Я знаю, наприклад, що вона працює в редакції «Вісника».

Я похмуро глянув на неї.

— Це справді так, — підтвердив я. — А тепер повідайте, що тут робите ви.

— Сьогодні по обіді я побачила її портрет у вітрині «Вуличного фото». Отож, я й вирішила прийти сюди, щоб пересвідчитися, що Старкі справді причетний до викрадень.

— Але чому саме сюди? — спантеличено перепитав я. — Вона справді мала сюди прийти, бо я побачив цю адресу в її блокноті, але звідкіля про це дізнались ви?

Вона нерішуче поглянула на мене.

— Це саме той будинок, де було знайдено черевик однієї зі зниклих дівчат, — пояснила вона мені. — Я веду за ним спостереження вже кілька днів, і коли запримітила у вітрині «Вуличного фото» збільшену світлину Мерієн Френч, то інтуїція привела мене сюди. Отож, я отримала ключ від агента, котрий займається продажем будинку — і ось я тут.

Мені стало моторошно.

— Ми змарнували з вами стільки дорогоцінного часу! — простогнав я. — Ходімо ж швидше оглянемо будинок! Дайте-но мені ваш ліхтарик!

Удвох ми вийшли у темний коридор. Звідти нагору вели сходи. Повсюдно зі стін звисали шматки шпалер. Я витяг пістолет і, тримаючи його у витягнутій руці, почав повільно та тихо підійматися сходами. Ті поскрипували під вагою мого тіла. Одрі йшла за мною. Просто перед нами було троє дверей. В одній з кімнат ми й знайшли Мерієн Френч. Вона лежала на запилюженій долівці у незручній позі. Руки її все ще намагались звільнитись від мотузки, яка міцно стискала їй шию. Скляні очі дивилися в стелю. Буро-червоне обличчя її виражало агонію. Проста картата біло-блакитна сукня — вся в пилюці і розірвана на плечі. Дівчина була мертва — в цьому не було жодного сумніву. Я вже нічим не міг їй допомогти. Отже, Мерієн Френч мертва.

Я почув, як Одрі хапнула ротом повітря, і заспокійливо узяв її за руку, але не в стані був вимовити ні слова. Бо сам був приголомшений і ошелешений.

Отак ми стояли кілька хвилин, дивлячись на зворушливе та жахаюче тіло, а потім Одрі затулила руками обличчя й заголосила — жалібно та ледь чутно. Я міцно схопив її за руку.

— Заспокойтеся! — м’яко сказав. — Тримайте себе в руках. На нас чекає робота.

Вона повільно відвернулася від тіла.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона крізь зуби. — Але хіба ж це... не жахливо?

Я буркнув щось і підійшов до місця, де лежала Мерієн. Намагаючись не дивитися на її перекошене, спотворене агонією обличчя, торкнувся її плеча. Тіло було холодне і наче воскове. Я відійшов убік і тихо вилаявся.

— Хто б це не зробив, він за це заплатить, — сказав я впівголоса. — Я змарнував стільки часу, розслідуючи цю справу, однак тепер налаштований вдатися до рішучих заходів.

Я різко обернувся і схопив Одрі за руку.

— Гадаю, ви розумієте, наскільки це небезпечно? — злісно спитав я. — Знаряддя вбивства те саме. Чотири інші дівчини зникли так само. Тепер вже можна бути в цьому впевненими. То ви збираєтесь допомагати мені віднайти того негідника, чи й далі боротиметеся за честь свого дорогоцінного агентства?

Вона метнула на мене розлючений, однак багатообіцяючий погляд.

— Я заслужила на це, — спокійно озвалася вона. — Але справді думала, що за всім цим стоїть Старкі, і таки гадала, що сама зможу з ним впоратися. Я допомагатиму вам — якщо ви цього потребуватимете.

— Чудово, — промовив я, легенько підштовхуючи її до дверей. — А тепер нам слід викликати поліцію.

— Чи це нам якось допоможе? — із сумнівом спитала вона.

— Нехай Мейсі сам для себе вирішує. Тепер він вже не зможе проігнорувати справу. Ми розворушимо усе місто. Ходімо знайдемо телефон.

Ми полишили будинок, із шумом захлопнувши вхідні двері, і побігли до будинку навпроти. Я тримав палець на спусковому гачку доти, доки опецькуватий чоловічок у спідній сорочці не відчинив двері, вичікувально дивлячись на мене.

— Що сталося? — запитав він, чухаючи пальцем миршавенькі вуса і несхвально витріщаючись на брудне обличчя Одрі.

— В будинку номер 37, навпроти вас, скоєно вбивство, — повідомив я. — Хотів би скористатися вашим телефоном.

Його очі округлилися.

— Убивство? — перепитав він. — А кого вбито? У 37-му? Але ж там ніхто не живе!

Я відштовхнув його і пройшов у дім.

— Мені негайно треба зв’язатися з поліцією, — сказав я. — То де ваш телефон?

Він підвів мене до апарата; коли я набирав номер поліції, з вітальні до нас вийшла жінка і пильно оглянула мене та Одрі.

Опецькуватий сказав:

— Вони стверджують, що в будинку номер 37 когось убили!

Здається, сказав він це навіть із якимось торжеством.

Жінка років п’ятдесяти — сива та наче задерев’яніла — незмигно поглянула на Одрі, а потім сказала:

— Дурниці. Нехай забираються звідси, — і повернулася у вітальню.

— Вам краще піти, — нещасним тоном промовив чоловічок. — Вона гадає, що ви підпилі. Я це можу визначити за поглядом, яким вона на вас глянула.

— Маячня! — озвався я, і, почувши, як на тому кінці лінії просто мені у вухо гаркнули: «Поліцейський відділок!», попросив покликати Бейфілда.

Після хвилинної затримки у слухавці почувся його голос.

— Беріть машину і мерщій їдьте сюди! — сказав я йому. — Я повідомляю вам про вбивство на Вікторія-драйв, 37.

— Хто це говорить? — запитав він громовим голосом.

— Діна Дурбін[9] — відповів я, повісивши слухавку.

Маленький чоловічок вже розчахнув двері перед нами і чекав, поки ми вийдемо, але я не звертав на нього жодної уваги. Натомість набрав номер редакції, який дав мені Реґ Фіппс, і, коли той узяв слухавку, якомога делікатніше повідомив йому новину. Відразу відчув, як засмутився хлопець, однак він був перш за все журналістом, тож не став гаяти часу на пустопорожні розмови.

— Ми дістанемо того сучого сина! — сказав він. — Якщо ви не зможете, то це зроблю я!

Я пообіцяв йому знайти винних.

— Приїжджайте сюди, Реґу, — і прихопіть із собою Летімера, якщо зможете його знайти. Він зараз працює по Старкі, і, якщо вам пощастить, то застанете його у Лефті. Я би хотів, щоб він забрав звідси міс Шерідан, відвіз її в готель і опікувався нею, поки я не звільнюся.

Він промовив: «Гаразд!» і повісив слухавку.

Одрі лише серйозно дивилася на мене, не кажучи ні слова, аж поки ми не вийшли на вулицю.

— Що то за дурниці з готелем? — запитала вона. — Ви ж не маєте наміру усунути мене від розслідування?

— Маю, — твердо сказав я. — Мейсі та Старкі працюють заодно. Якщо Мейсі побачить вас, то підплатить Старкі, і тоді з вами станеться те, що вам не дуже сподобається. Не забувайте, що Старкі полює на вас. Поки я не засаджу його за ґрати, ви не будете в безпеці.

— Якось це переживу, — зауважила вона. — Тепер, коли все закрутилося, я мушу працювати. Не можу собі дозволити...

Але я її урвав.

— Ми працюємо разом, — нагадав. — Ви маєте щезнути з поля зору, тож не ускладнюйте справу.

І я дав їй ключ від редакції «Вісника».

— Йдіть в газету і чекайте там на Летімера. Я попрошу його влаштувати вас на ніч у готель, і, щойно розберуся з поліцією, приєднаюся до вас. Нам багато про що треба поговорити. Без вашої допомоги я не скоро зможу в усьому цьому розібратися.

Поки я говорив, повз нас проїхало жовте таксі, і я махнув рукою водієві. Все ще протестуючи, Одрі всілася в таксі.

— Я повернуся за кілька годин, — пообіцяв. — Нікому не відчиняйте, аж поки не почуєте обумовлений стук: два коротких і один довгий. Це буде Летімер. Ви можете йому довіряти. Мені дуже шкода, крихітко, але зараз не час ризикувати.

Вона почала, було, щось заперечувати, але тут ми почули виття поліцейської сирени.

— Їдьте звідси! — поквапно сказав я. — Побачимося пізніше, — додав, захлопуючи дверцята авто і велівши таксистові рушати.

В кінці вулиці поліцейська машина та таксі мало не зіштовхнулися. Коли поліцейське авто зі скреготом гальм зупинилося біля будинку номер 37, я пересік вулицю і приєднався до трьох поліцейських, які висипали з машини.

Упізнав Бейфілда, однак двох інших я раніше ніколи не бачив. Водій, котрий також був у формі, вийшов із машини і підозріло витріщився на мене.

Бейфілд теж глянув на мене.

— Мені слід було здогадатися, що то були ви, — сказав він із огидою. — Якщо це жарти, то ви дуже про це пошкодуєте!

— Я не жартую, — холодно озвався я. — В будинку ви знайдете дівчину — її було задушено.

— Справді? — недовірливо перепитав Бейфілд. — А ви звідки знаєте?

— Я її бачив, — повідомив я, відчиняючи ворота. — Погляньте спершу на неї, а тоді поговоримо.

— Ви обидва залишайтесь тут, — звелів Бейфілд водієві та одному з детективів у цивільному. — А ви, Гаррісе, пильнуйте цього птаха, аби він нікуди не втік.

Гарріс, кремезний коротун з червоним лискучим обличчям, став поруч зі мною.

— Я чув про вас, — сказав він крізь зуби. — Не робіть нічого такого, що б не сподобалося вашій матусі — і тоді я не надаю вам ляпанців.

Я не був налаштований обмінюватися з ним дотепами, тож просто мовчки простував цементною доріжкою, що вела до будинку. Коли ми з Одрі полишали дім, то захлопнули вхідні двері, отож, тепер я підійшов до вікна, яке відчиняв раніше, підважив його та зістрибнув усередину.

— Мене вельми цікавить, як ви взагалі тут опинилися, — зауважив Бейфілд, сплигуючи з підвіконня услід за мною.

Я пробурчав щось нерозбірливе.

Гарріс зістрибнув у приміщення останнім й увімкнув потужний ліхтарик.

— Це часом не той будинок, де ми знайшли черевик дівиці Кунц? — спитав він, важко дихаючи, у Бейфілда.

Бейфілд ствердно кивнув.

— Якщо тіло й справді тут, — зауважив він, — то, можливо, цей тип сам же його й підкинув сюди.

Ми піднялися нагору, досягли сходового маршу, і я розчахнув двері кімнати, в якій ми знайшли тіло Мерієн.

— Погляньте-но на це, — похмуро сказав я.

Світло ліхтарика стрибнуло на стіну, а потім поповзло підлогою.

— Дивлюся, — сказав Бейфілд, і голос його зненацька став погрозливим.

Окрім пилюки, шматків звисаючих шпалер та купки попелу в каміні, в кімнаті нічого не було.

— Сідайте! — промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.

Я сів.

Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.

Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.

— Я не люблю приватних детективів, — почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями, — але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?

Бейфілд щось ствердно буркнув.

Я витяг сигарету і розкурив її.

— Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них, — м’яко погодився я, — але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.

Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.

— Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте, — зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари, — а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.

Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:

— Ніхто не знає, що ви тут.

Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибрати — а якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинило — то ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.

— Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так? — перепитав Мейсі. — Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?

— Поняття не маю, — відповів я. — Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.

Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.

— Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло, — сказав Мейсі. — Але яким чином вийшли на це тіло ви?

Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.

— Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї, — провадив я далі. — І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о п’ятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.

— Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам? — спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміття — Мені начхати, повірите ви цьому, чи ні, — озвався я. — І не вірю, що ви зможете знайти вбивцю — я сам маю намір це зробити — але хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.

Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:

— А який зв’язок між тими чотирма дівчатами та Френч?

— Поговорімо начистоту, — запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола. — Все, що вас цікавить — це вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.

Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.

Мейсі вибухнув:

— Припиніть! — і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.

— Сядь і стули пельку! — крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.

Я поставив стілець на підлогу.

— Якщо хочеш поборотися, — запропонував я Бейфілду, — ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!

Мейсі знову гаркнув:

— Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!

Бейфілд повернувся до дверей і став там, жуючи жуйку і з ненавистю дивлячись на мене. Знизавши плечима, я пішов до свого стільця.

— Будьмо розсудливими, — закликав їх я. — Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтеся — забудьмо про це.

Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.

— Продовжуйте, — озвався він. — Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.

— Ви не робите спроб розшукати зниклих дівчат, бо побоюєтеся, що сліди приведуть до Старкі. Адже гадаєте, що до цієї справи причетний Старкі, і якщо ви копнете, як слід, то вам доведеться його заарештувати. Оскільки ви хочете бачити його мером Кренвіля, то достатньо налякані, аби удатися до якихось заходів у цій справі.

Його маленькі очиці уникали мого погляду, і він промовчав.

— Але не Старкі вбив Мерієн Френч, і він непричетний до викрадень усіх інших дівчат, — продовжував я. — Усі докази свідчать проти нього, однак хтось зумисне намагається його підставити.

Тепер на обличчі Мейсі читалась ледь помітна зацікавленість.

— Продовжуйте, — спонукав мене він. — Що змушує вас так думати?

— Можливо, сірої речовини у вас і не більше, ніж у баранячій ніжці, — уїдливо зауважив я, — однак ви повинні були чути про історію з «Вуличним фото». І, напевно, знаєте, що збільшений портрет кожної зі зниклих дівчат спочатку виставлявся у вітрині «Вуличного фото». Вам також, певно, відомо, що ательє належить Старкі.

І ви гадаєте, що ці світлини були наживкою для дівчат, щоб вони знову туди завітали. Але це не так. У місті є хтось, хто будь-якою ціною хоче підставити Старкі. Невідомо, хто це робить, але діє він таким чином. З якоїсь причини — а я ще не з’ясував, якої — він вирішив викрасти та вбити кілька дівчат у цьому місті. Можливо, він вважає, що так він зможе позбутися Старкі; може, в нього якісь інші причини. Я ще цього не знаю, але маю намір вияснити. Так чи інакше, але цей хлопець організовує безладні викрадення. Спочатку він іде до «Вуличного фото» і дивиться, чий збільшений портрет там виставлено. Світлина змінюється у вітрині кожні чотири дні, тож він має досить часу, аби вибрати потенційну жертву. І коли він віднаходить ту дівчину, то викрадає її, вбиває та ховає тіло. Проробивши це тричі, він надсилає фотографії дівчат Діксону і дає йому наводку, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат. Він сподівався, що Діксон розповість про це в своїй газеті і змішає передвиборчі карти Старкі. Ось що я мав на увазі, кажучи, що хтось дуже хоче підставити Старкі.

Мейсі замислився. Я бачив, що це його зацікавило. Він навіть забув про свою сигару.

— Але як цьому хлопцеві вдалося заволодіти фотографіями для передачі їх Діксону? — запитав він, просто, аби спитати, а не для того, щоб віднайти слабкі місця в моїй розповіді.

— Це було зовсім нескладно. Кожна з викрадених дівчат мала при собі квитанцію «Вуличного фото». Ця квитанція дозволяла її власникові піти в ательє і забрати фотографії. Ательє, вочевидь, має великий оборот, тож той, хто видавав фото, навряд чи здатний запам’ятати усіх відвідувачів.

Мейсі ще трохи подумав, і саме тоді, коли вже відкрив рота, щоб щось сказати, задзвонив телефон. Він підняв слухавку та щось гаркнув у неї.

Я спостерігав за ним, поки він говорив, і помітив, що очі його загорілися, але, глянувши на мене, він відвів погляд. Потім сказав:

— Гаразд! — і поклав слухавку.

— Можливо, в тому, що ви кажете, і є щось, — сказав він мені, але я бачив, що він ніяк не може зосередитись, бо думає про щось інше.

— Припустімо, що саме так і було — тоді хто той хлопець?

Я знизав плечима.

— Саме це я й маю намір з’ясувати, — відповів, — але позаяк я знаю, що це не Старкі, і ви це тепер також знаєте, то ми легко можемо зірвати покрив з таємниці, не боячись, що з цього вийде.

Він підсунув до себе клаптик паперу і щось на ньому нашкрябав.

— Та-ак, — сказав він, — але якщо це, скажімо, Вулф? Ви дієте в його інтересах, тож вас не влаштує підставити його, чи не так?

— Це не Вулф, — сказав я твердо, — але якщо б це навіть був він, мене б ніщо не зупинило.

— Передай це Джо, — сказав Мейсі, простягаючи аркуш Бейфілду. — І накажи діяти.

Щось в моїй підсвідомості підказало мені, що те, що зараз відбувається, не піде мені на користь. Але я не міг знати, що там написано — хіба би видер той аркуш із рук Мейсі. Я бачив, як Бейфілд узяв папірець і вийшов з кімнати.

— Мої люди знайшли одного типа, якого ми давно шукали, — пояснив Мейсі, не піднімаючи на мене очей. — Вибачте, що перебив вас, але я мусив послати за ним.

— Звісно ж, — відповів я. Знав, що він бреше, але не міг зрозуміти, яку гру він веде.

— Тобто, вам би було байдуже, якщо би за цим всім стояв Вулф?

Я ствердно хитнув головою.

— Мені подобалась Мерієн Френч, — відповів я. — Вона була чужою в цьому місті, і я нею опікувався. І той, хто її вбив, відповість за це. І мені байдуже, хто він.

— Припустімо, що ви праві, і це справді вбивство, — сказав Мейсі, склавши руки й поклавши їх на стіл. — Але де ж тіла?

— А де ви їх вже шукали? — поцікавився я, запалюючи ще одну сигарету.

На мить це його збентежило. Я чудово знав, що він їх взагалі не шукав, і він також знав, що це мені відомо.

— А ви як гадаєте? — спитав він нарешті.

— Поняття не маю, — озвався я. — Вони можуть бути будь-де. А що, якби ви задіяли увесь свій штат і, розбивши місто на окремі ділянки, прочесали всю місцевість? Візьміть карту і поділіть її на квадрати. На кожний квадрат поставте з десяток чоловіків, і нехай вони там шукають. Тіло не так-то легко сховати. Так, це важко, але іншого виходу не бачу.

Він буркнув:

— Але як же, на вашу думку, забрали з будинку тіло Френч?

— Через чорний хід. Це доволі легко вчинити, якщо за справу взявся достатньо дужий чоловік. Все, що йому треба було зробити, це відволокти тіло вниз, перекинути через огорожу в садку і витягти в провулок, що йде уздовж саду. І якщо там ще й стояла машина, то проробити все це було доволі нескладно. Адже було темно, і якщо він не дуже шумів, то його ніхто й не побачив.

— Я пошлю своїх людей перевірити, чи є сліди від шин у провулку, — озвався Мейсі. — Гаразд, Сп’юеку, я беруся до роботи. Якщо ми щось знайдемо, я вам повідомлю.

— Отож, ви тепер переконалися, що Старкі тут ні до чого?

— Це не має значення, — коротко сказав він. — Я збираюся почати шукати тіла так, як ви порадили, однак маю великі сумніви, що нам вдасться їх віднайти.

— Це залежить від того, наскільки ви старатиметеся, — відповів я, підводячись. — Можливо, тепер Старкі нарешті зрозуміє, що я його більше не підозрюю. Чомусь мені здається, що цей хлопець не в захваті від мене.

— Я скажу йому про це, — пообіцяв Мейсі і посміхнувся. Це була холодна та хитра посмішка, й вона мені не сподобалася.

Я зійшов униз і побачив, що Реґ Фіппс чекає на мене.

— Як ви здогадалися, що я тут? — поцікавився я, коли ми попрямували відмежованим жовтуватими стінами проходом до виходу.

— Коли я приїхав до будинку номер 37 і не знайшов вас там, то подумав, що вас, певно, забрали у відділок, — пояснив він. — А що сталося?

Я коротко виклав йому суть справи.

— А вам вдалося розшукати Летімера?

— Так, він чекає на нас у машині на найближчій парковці. Ми не знали, як зв’язатись із Одрі Шерідан, отож, вирішили краще почекати тут на вас.

Я пришвидшив кроки.

— Хочу, щоб та крихітка трималася від цього подалі, — сказав я. — Якщо Старкі дізнається, де вона, то клопотів їй не уникнути.

— Отож, ви більше його не підозрюєте у викраденні дівчат, але на ньому все ще висить вбивство Діксона, так?

— Так, і Мейсі це знає, — відповів я. — Ми поки що не торкалися цього аспекту, але якщо Старкі заволодіє тим фото тіла Діксона, який ви зробили, то вийде сухим із води.

Підійшовши до Летімера, ми всілися в його авто.

— Їдьмо в редакцію! — сказав я. — І то мерщій!

Коли авто рвонуло з місця, Реґ спитав:

— Отож, це таки вбивства, а не викрадення?

— Так, — підтвердив я, думаючи про Мерієн і про всю цю справу.

— Ми висадимо вас біля друкарні. Вам доведеться викинути усі ті дурниці, що я наговорив вам про Мейсі, а натомість розмістити на першій шпальті матеріал про вбивство Мерієн Френч. На деякий час облишимо Мейсі в спокої і побачимо, що він робитиме. Якщо й далі нічого, то ми пустимо в хід всі свої заготовки.

Реґ застогнав.

— Ви перетворюєте роботу журналіста на пекло, — поскаржився він. — Ви й самі не знаєте, чого хочете.

Я вищирився у темряві.

— Я знаю, чого хочу, — відповів. — Не вистачає лише останньої ланки. Я рішуче налаштований дістатися до вбивці, і зроблю це, навіть якщо це буде моя остання справа.

На мить запала тиша, після чого Реґ сказав:

— Знаєте, я й досі не можу повірити, що вона мертва. Вона була така чудова!

— Авжеж, — промовив я. — І це найбільше мене засмучує. Тепер це вже справа особиста.

Летімер пригальмував коло друкарні, і Реґ вийшов.

— Наведіть всі відомі вам факти, — нагадав я йому, — а коли з цим покінчите, подрімайте хоч трохи. Побачимося уранці.

Я пересів на переднє сидіння до Летімера.

— Відвезіть мене в якийсь тихий готель, — попросив я його. — Чи знаєте ви такий?

Він відповів, що «Палас» — саме те, що мені треба, до того ж знаходиться недалеко від редакції.

Ми вже якось проїжджали повз цей готель, і він мені видався цілком підходящим. Коли доїхали до редакції, я звелів йому повертатись додому.

— Ви впевнені, що я вам більше не потрібний? — перепитав він.

Я кивнув головою.

— Прихоплю зі собою Одрі Шерідан, і ми разом підемо в готель, — додав я. — Вночі ми вже нічого не зможемо зробити. А завтра будьте в редакції якомога раніше.

Коли я вже прямував тротуаром до будівлі редакції, він гукнув:

— У всій цій метушні забув вам сказати...! — крикнув він. — Я перевірив Старкі. У нього залізне алібі на другу ночі. Ви не зможете повістити на нього вбивство Діксона.

— Я й не думав, що це мені вдасться, але я зможу довести причетність до вбивства одного з його людей, що остаточно зіпсує репутацію Старкі в Кренвілі, — відгукнувся я. — Так чи інакше — дякую!

— І ще одне, — продовжив він. — Не знаю, чи це має для вас якесь значення, але Една Вілсон — донька Старкі.

Я завмер на місці.

— Його... хто??

— Саме так. Я зустрів одного свого знайомого, і він мені це повідав. Приблизно вісімнадцять років тому Старкі одружився, однак дружина швидко втомилася від його вибриків і полишила його. Минулого року вона померла, а її мала — донька Старкі — повернулася в Кренвіль в надії, що батько їй допоможе. Старкі й прилаштував її до Вулфа: відтоді вона підгодовує татка інформацією. Чолов’яга, який все це мені розповів, колись жив у місті, де мешкала колишня дружина Старкі, й він упізнав Едну.

— Я відчував, що з нею щось не так, — відповів. — Цікаво, що би сказав Старкі, якби знав про справжні відносини Едни із Вулфом? Це ж просто чудова дівчина — одночасно і спить із чоловіком, і «зливає» інформацію на нього!

Летімер знизав плечима.

— Всі жінки однакові, — цинічно зауважив він. — Вони спроможні водночас і любити вас, і перерізати вам горло. Але що почув, те вам і передав.

Я сказав, що інформація мені вельми придасться, і увійшов у будівлю, де розташовувалась редакція. В щілину дверей з приймальної світло не пробивалося. Я з тривогою подумав, чи не заснула, бува, Одрі. Спробував відчинити двері і виявив, що вони незамкнені.

Вже побіжний огляд приміщення — відразу після того, як я увімкнув світло — підтвердив мої найгірші побоювання. Кімнатою наче пронісся ураган. Стільці поперекидані, письмовий стіл відсунуто до стіни, килимки чомусь зібгані в кутках.

Одрі витримала неабияку битву. Безмовний та розтрощений офіс розповів власну історію. Старкі таки її дістав.