Що прихову. Серпанок

ЩО ПРИХОВУЄ

СЕРПАНОК

УДК 821.111(73)'06-312-9

В90

Вудз Гарпер Л.

В90 Із плоті й кісток. Книга 1: Що приховує Серпанок / Гарпер Л. Вудз; пер. з англ. М. Болотової. — Київ: Видавництво Букшеф, 2025. — 496 с.

ISBN 978-617-548-431-9 '

Колись ми вклонялись їм, як богам.

Майже 400 років Серпанок захищав нас від фейрі з Альфгейму. З їхнім зникненням ми викорінйли занепад та гріх і тепер виживали під пануванням нових богів, які прославляють доброчесність. Усе своє життя я доглядала ' сади біля кордону між нашими королівствами, і мене притягувало до цієї мерехтливої магії, немов метелика до полум’я.

Потім ми гинули від їхніх мечів.

Усе змінилося того дня, коли зруйнувався Серпанок, впускаючи фейрі у наш світ знову. Фейрівська магія позначила тих, кого вони хотіли забрати із собою. Проте вартові Туману, які боронять Нотрек, переб’ють нас усіх, перш ніж дозволять фейрі схопити нас. Залишалося тільки тікати від усього того, що я колись знала, якщо хотіла дожити до свого двадцять першого дня народження, як вільна жінка.

Тепер вони вимагатимуть те, що належить їм.

Калем урятував мене від «Дикого полювання» до того, як їм удалося мене схопити. Він — мічений втікач,-що міг протистояти їм так, як не могла я. Наш зв’язок міцнішав від хиткого союзництва до всепоглинальної пристрасті, поки навколо снували фейрі й зло підкрадалося дедалі ближче. Поки на шальках терезів перебувало моє життя, він — усе, чого я не повинна була жадати, те задоволення, яке я не могла собі дозволити. Проте я не здатна трима-тись осторонь, навіть коли на кону є дещо цінніше.

Моє серце.

Літературно-художнє видання

ISBN 978-617-548-431-9

Copyright 2022 Adelaide'

Forrest & Harper L. Woods

© Болотова M., переклад, 2025

© TOB «Видавництво Букшеф»,

виключна ліцензія на видання,

оригінал-макет, 2025

Для тих, хто знаходить свободу в темряві

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРО ТРИГЕРИ ТА ЗМІСТ

Події книжки «Що приховує Серпанок» розгортаються у світі, схожому на Середньовіччя, де жінки підпорядковуються своїм чоловікам. Цей світ жорстокий та небезпечний для жінок, особливо для тих, хто не підкоряється суспільним нормам і культу цноти, які диктують їм спосіб життя. Тому деякі частини можуть бути тригерними для певних читачів через:

— релігійний культ цноти;

— словесні образи та фізичне насилля (не стосується головного героя);

— згадки про розбещування й побиття неповнолітніх із боку представника влади (не стосується головного героя);

— жертвопринесення;

— суїцидальні думки та задуми;

— сцени насилля;

— сексуальні сцени.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Альфгеим — королівство фейрі.

Калфоллс — зруйноване місто, де колись уклонялися богу мертвих, доки він не знищив його у війні між фейрі та людьми.

Верховний жрець / жриця — головні жрець і жриця, які стверджують, що спілкуються з Батьком та Матір’ю й передають їхні послання.

Місто Інберн — столиця королівства людей, блискуче золоте місто.

Містфелл — селище на околиці Серпанку, де він найближчий до Альф гей му. Служить перехідним пунктом між королівствами, коли Серпанок не блокує проходу.

Вартові Туману — спеціально сформована армія з єдиною метою — захистити Серпанок від шкоди й дати відкоша фейрі, якщо його буде зруйновано.

Нові боги — Батько та Матір, яким уклоняються люди після того, як з’ясували, що Стародавні боги — це насправді фейрі. Саме Батько й Матір вирішують, чи піде душа до Валгалли, Фолкванґу або Гельхейму після остаточної смерті наприкінці тринадцятижитгєвого циклу.

Нотрек — людське королівство.

Стародавні боги — наймогутніші представники з раси фейрі, відомої як Сідхе. Найчастіше це нащадки споконвічних.

Жрець / жриця — чоловіки й жінки, які очолюють храм у служінні новим богам та їхнім бажанням (Батькові й Матері).

Споконвічні — перші істоти в усьому всесвіті. Вони не мають людської подоби від природи, хоча можуть прийняти їхню форму за потреби. Вони є уособленням того, що представляють.

Рух опору (Ті) — таємне товариство, що мешкає у тунелях Порожнистих гір (також у деяких місцях Нотреку), яке чинить опір правилам королівства та живе так, як їм заманеться. Вони також протистоять фейрі й пропонують захист міченим та іншим біженцям, що тікають від королівської гвардії або вартових Туману.

Королівська гвардія — армія, яка діє в інтересах короля Нотреку, забезпечуючи спокій королівству та задовольняючи його бажання.

Сідхе — людиноподібні фейрі, які не належать до перших поколінь і менш могутні за Стародавніх богів. Вони володіють магією, але обмеженіше, ніж їхні старші побратими.

Серпанок — магічний бар’єр, що відокремлює людське, королівство Нотрек від фейрівського королівства Альфгейму.

Вінікулум — мітка фейрі. Витіюватий чорнильний візерунок, колір якого відповідає Двору фейрі й тягнеться від руки до плеча чи грудей.

«Дике полювання» — загін привидоподібних фейрі з Двору Тіней, які вистежують мічених, щоб повернути їх до їхніх пар в Альфгейм, а також полюють на всіх, хто вважається ворогом фейрі.

Відьми — безсмертні істоти, наділені силами, що пов’язані зі стихіями та небесними тілами, наприклад тіньові відьми, місячні' відьми, природні відьми, водяні відьми тощо.

ІЄРАРХІЯ БОГІВ ТА ФЕЙРІ

Споконвічні

Хаос — споконвічний Порожнечі, що існував до ство-рення всесвіту. .

Ілта — споконвічна Ночі.

Едрус — споконвічний Мороку.

Зейн — споконвічний Неба.

Ділл — споконвічна Дня.

Убель — споконвічний, відповідальний за в’язницю Тартар.

Брін — споконвічна Природи.

Ошун — споконвічний Моря.

Ґервін — споконвічний Кохання.

Ервіна — споконвічна Морських істот.

Темпест — споконвічний Бурі.

Пері — споконвічна Гір.

Сауда — споконвічна Отрут.

Анке — споконвічна Примусу.

Марат — споконвічний Світла.

Ейлам — споконвічний Часу.

Мойра — споконвічна Долі.

Ахімот — споконвічний Приреченості.

Головні Стародавні боги

Адерін — богиня врожаю й королева Двору Осені.

Аластор — король Двору Зими та покійний чоловік Твайли.

Калдріс — бог мертвих.

Джонаб — бог змін пір року. Убитий під час Першої війни фейрі.

Кало — бог звірів і король Двору Осені.

Меб — королева Двору Тіней. Відома здебільшого як королева Повітря й Темряви. Сестра Рейґана (короля Двору Літа).

Рейґан — бог сонця та король Двору Літа. Законний король благих фейрі.

Сефтіс — бог Підземного світу й король Двору Тіней.

Шіна — богиня рослинного світу та королева Двору Весни.

Тіам — бог молодості й король Двору Весни.

Твайла — богиня місяця та королева Двору Зими. Законна королева неблагих фейрі.

«Дике полювання»

Сідхе

РОЗДІЛ 1

Крижаний північний вітер проносився садами на кордоні, прямуючи до мерехтливого Серпанку, що позначав місце, де закінчувався світ. Вигинаючись і колихаючись на вітрі, тонка біла бар’єрна стіна простягалася так далеко, скільки можна сягнути оком, аж доки не зникала у променях сяйливого осіннього сонця.

Кров стікала по моїй шкірі, я змахнула пасмо з обличчя своїми змерзлими пальцями, які нили від болю, намагаючись ігнорувати слизьке в’язке відчуття, що вкривало мою шкіру на скроні.

Тремтливими руками я знову потягнулася до сутінкового куща, схопила круглу барвінкову ягоду й обережно протягнула її крізь колючі гілки, щоб покласти в кошик, який звисав із мого передпліччя. Перенісши вагу свого тіла так, щоб полегшити біль у спині через згорблену позу, в якій я проводжу день у день протягом багатьох тижнів, я вишукувала крізь гілки достатньо великі характерного кольору ягоди завбільшки з долоню.

— Хутчіше, Барлоу, — гаркнув на мене вартовий з королівської гвардії, який здійснював обхід, спостерігаючи за збором урожаю. Обережність ніколи не завадить, якщо це стосується їжі, що росла в королівських садах. Її лорд Байрон відправляв до столиці, міста Інберн, щоб прогодувати королівський двір протягом лютої зими. Тим часом ті з нас, хто залишався у Містфеллі цілий рік, були приречені страждати й голодувати, бо мали тільки власні мізерні сади, що хоч якось забезпечували нас.

Скривившись, я сунула руку в кущ і здригнулась, очікуючи свист його батога. Шипи вп’ялися в мою долоню, роздираючи шкіру на кінчиках пальців, допоки я нарешті не обхопила ними м’якої ягоди.

Я витягнула її, обережно поклала в кошик, а тоді аж смикнулася, побачивши, як рубіново-червона кров забарвила світло-фіолетовий плід. Лорд Байрон змусить мене самостійно вимити їх, а потім посадить на свої коліна й почне годувати цими ягодами, ніби я маю бути вдячною за його увагу та їжу, яка в іншому разі була б недосяжною для мене.

Тонкі білі шрами, що вкривали мою руку, виблискували, немов павутиння Арахни, коли потрапляли на сонячне світло, і здавалися занадто блідими на тлі моєї засмаглої шкіри, яка стала такою від роботи під сонцем рік у рік. Одного разу я спричинила невдоволення лорда Байрона, тому мені довелося багато років збирати й доглядати сутінкові ягоди. Щоліта я збирала врожай, який вважався делікатесом через біль, що завдавала рослина тим, хто намагався її зірвати. Останній день збору врожаю завжди визнавали найважчим, але водночас і найважливішим для забезпечення процвітання двору. І саме тоді нас вабило до краю Серпанку, немов метеликів до полум’я.

Такі люди, як ми з братом, не мали іншого вибору, тому були пригнані сюди королівською гвардією, яка наглядала за садом і працювала разом з елітним підрозділом вартових Туману, що охороняли Серпанок. Здебільшого ми щодня працювали мовчки протягом довгих і кропітких годин, не наважуючись напитати собі гніву королівської гвардії, яка прагнула повернутися до королівського двору ще до настання перших приморозків.

Ніхто не міг звинуватити їх у тому, що вони поспішали втекти із селища Містфелл — якнайдалі від магічного бар’єра, який відокремлював нас від них.

Від фейрі Альфгейму.

Кожен, хто мав бодай краплю здорового глузду, ненавидів перебувати так близько до Серпанку й того, що він уособлював. Створений магією стародавніх відьом, які принесли найвищу жертву, аби захистити нас від жахіть за його межами, він був схожий на найтоншу тканину, що розвівалася на вітрі й мерехтіла світлом тисячі зірок, ув’язнених у ньому. В якийсь спосіб прозорий і водночас щільний водяний туман за ним створював ілюзію того, що ми єдині в цьому світі.

Навіть коли ми були зовсім не самі. Навіть коли ми ніколи не були єдиними в цьому світі.

Попри наш острах перед Серпанком та фейрі, що існували за ним, частинка тих земель притягувала нас сюди, бо магія споконвічної Природи проходила крізь саму землю. Саме це змушувало деяких із нас жити в цій глушині, де зима тривала понад пів року й занурювала світ у темряву, яка здавалася нескінченною для тих, хто жадав сонячного світла.

Сади Містфелла були розташовані найближче до Серпанку, тому щороку приносили найрясніші врожаї: ягоди були завбільшки з мою долоню, а овочі — достатньо великими, щоб прогодувати цілу родину. Саме через це ми відважувалися наближатись до Серпанку та проклятої фейрівської магії.

Тут розташовувалася найродючіша земля в королівстві. Магія самого Альфгейму просочувалася крізь землю під Серпанком і перетікала до нас, тому жодний врожай людського королівства не здатен зрівнятись із цим. Споконвічна Природи була тією істотою з Альфгейму, якій ми були вдячні за те, що вона взяла землю й воду та створила перших людей, вдихнувши життя в отриману глиняну форму. Вона була нашою захисницею проти фейрі. Але подейкували, що навіть вона поводилася з нами як із неслухняними домашніми тваринками.

Серпанок здригався й гуркотів, бо крізь нього проносилися грім із блискавкою. Таке часто траплялося без жодних на те причин, ніби його магія була створена з бурі. І все ж він був створений не з неба, а із чистої та непередбачуваної, неприборканої магії. Відблиски світла, які сяяли зсередини й змушували бар’єр мерехтіти, немов місячне сяйво, — це, напевно, найгарніше видовище, що я будь-коли бачила.

Люди, які були змушені працювати в королівському саду, вважалися найбіднішими з Містфелла й сусідніх селищ, витратним матеріалом для лорда Байрона. Він потребував нашої робочої сили, щоб забезпечити короля своїм улюбленим врожаєм узимку. Проте це не означало, що він не міг обирати собі фаворитів під час розподілу роботи між нами.

Ось чому нам із братом було доручено збирати сутінкові ягоди в задній частині садів. Ці кущі перебували далеко від Серпанку й закріпленої там магії. Вони підступали до маєтку Містфелла, щоб лорд селища міг спостерігати за мною з балкона своєї бібліотеки, коли він того забажає. Ми були з найбідніших сімей, тож мусили працювати біля Серпанку, потерпаючи від потужної магії, що намагалась просочитися крізь бар’єр. Наша мати мусила бути поруч із нами та виконувати виснажливу роботу, яку навіть не змогла б завершити. Ніхто не зважав на те, що вона стала немічною після виношування мене й тяжких пологів, і ця робота, найімовірніше, забрала б її життя — обов’язок є обов’язком, навіть на межі смерті.

Натомість мати працювала в маєтку — допомагала консервувати продукти, які могли зіпсуватися швидше, аніж їх з’їдять. Проте ця ласка мала свою ціну. Я ковтнула, згадуючи, як розплатилася за це пізніше однієї ночі, коли м’які, доглянуті руки лорда Байрона годували мене сутінковими ягодами й іншими делікатесами, а його набряклий пеніс притискався до мене.

Він не міг заволодіти мною, зважаючи на наші закони й вимогу богів щодо незайманості до шлюбу. Це могло приректи нас обох на вічні страждання.

Проте це не означало, що він не міг торкатися мене чи завдати мені шкоди.

Поки я намагалася приборкати тремтіння своїх пальців від цих спогадів, вартовий Туману перевів свої знущання на чергового жниваря, нарешті відвернувши увагу від мене. Я полегшено зітхнула, трохи втішившись тим, що мене не відшмагали за надмірну повільність. Останнього дня жнив ми всі почувалися страшенно втомленими й виснаженими, готові впасти та проспати тиждень. Та до кінця дня було ще далеко.

— Бранне, — прошипіла я братові, коли той запхав дві ягоди собі в одну з кишень. Йому пощастило, що вони ще досі не порвались, адже він частенько цупив плоди з королівського саду, ризикуючи залишитися без руки заради кількох шматочків розкоші, яку інакше ніколи не зміг би скуштувати. — Одного дня вони тебе спіймають.

— Розслабся, сестричко, — тихенько посміюючись, промовив він, ніби його геть не хвилював пильний нагляд вартових Туману, що проходжувалися стежками в саду. — Ніхто не помітить двох відсутніх ягід, адже поспішатимуть завершити збір урожаю.

— І все ж це не зупинить їх відрубати тобі руку, якщо спіймають тебе на крадіжці, — випалила я, роздратована його легковажністю. Брат засуджував мене за схильність до нічних вилазок до лісу, але сам ризикував усім заради кількох шматочків плодів. Він утратить не лише свою руку, а й усю прихильність лорда Байрона, яку я підлещуванням намагалася здобути для нього. Ця ласка особисто мені обійшлася дуже дорого.

Але хай якою страшною та ціна здавалася ночами, коли моє тіло вкривалося потом і я не могла заснути через спогади, які переслідуватимуть мене у кошмарах, робота на межі із Серпанком була жахливішою перспективою. Подейкували, що рослини, які перебували просто перед мерехтливою завісою, могли з’їсти вас із такою самою ймовірністю, як і ви їх. Якщо людина виживала після цього, то магія спричиняла хворобу, що забирала молодість з її плоті, перетворюючи все тіло на обтягнуті шкірою кістки.

— Гаразд. Тоді, гадаю, мені не доведеться ділитись із тобою пізніше, чи не так? — запитав брат із самовдоволеною усмішкою, бо добре знав, що я обожнювала сутінкові ягоди, коли ще була дівчиськом.

Я любила той натяк на розкіш у перші дні після смерті батька, коли лорд Байрон покликав мене до своєї бібліотеки, аби жриця приватно навчала мене. Якби не лорд Містфелла, який зіпсував солодкість цих плодів, перетворивши їх на кислятину своїми хтивими намірами, ці ягоди були б досі моїми улюбленими.

Очі Бранна потемніли, помітивши, як я зблідла, коли просунула руку в кущ та обхопила ягоду. Шип устромився мені в шкіру, відірвавшись від гілки й застрягнувши в тильному боці долоні, а я відскочила та зашипіла від болю. Обережно й повільно витягнула руку з куща, щоб не впустити ягоду, яку стискала пальцями. Я відганяла спогади про шепіт обіцянок на моїй шкірі про життя, що могла б мати, якби була покірною, якби заплющувала очі на деталі, що робили стосунки між нами неможливими й огидними. Наприклад, те, що він був удвічі старшим за мене й мав дружину, чи те, що саме він змусив мене дивитись, як Верховний жрець перерізав горлянку моєму батькові та приніс його в жертву Серпанку.

Ось такі дрібні деталі.

Скривившись, я оглянула свою руку, а тоді поклала ягоду в кошик і якомога обережніше поставила його на землю. Встромлена колючка проникла глибше в мою шкіру, ніж я сподівалася. Розчепивши пальці, я побачила, як плоть ворухнулася навколо шпички. Я боязко доторкнулася пальцем до рани, і з країв колючки потекло ще більше крові, заплямовуючи мою шкіру.

— Вам справді треба бути обережнішою, леді Естрелло, — пролунав чоловічий голос позаду мене. Моє тіло завмерло, а серце стиснулося від страху, і я краєм ока помітила, як Бранн повернувся до збору ягід із подвоєною енергією.

Повільно розвернувшись і шанобливо опустивши погляд на землю, я присіла в реверансі та стиснула брудними закривавленими руками краї поношеної сукні горохового кольору.

— З усією повагою, мій лорде, ми обоє знаємо, що я не леді, — вимовила я та підвелася на повний зріст. Продовжуючи дивитися додолу, я намагалася виказати ту повагу, на яку він, на його думку, заслуговував.

— Терпіння, — прошепотів він, наближаючись до мене й беручи за руку. Він затиснув шпичку пальцями та повільно витягнув, змушуючи мої губи скривитися від болю.

Лорд зачаровано спостерігав, як рана наповнилася кров’ю. Він насолоджувався видовищем моїх страждань, знаючи, що це дасть йому привід подбати про мої рани в його усамітненій бібліотеці ввечері.

— Ви дозволите обробити рану пізніше? — запитав він, вигинаючи брову.

Хоча ці слова прозвучали як запитання, насправді це була вимога скласти йому товариство вночі.

— Перепрошую, мій лорде, але мушу визнати, що почуваюся виснаженою після збору врожаю, — відказала я.

Він пильно вдивлявся в моє обличчя, безсумнівно простежуючи правду по колах під моїми очима.

— Дуже добре. Тоді завтра, — ледь помітно усміхнувся він, нахилившись уперед, щоб доторкнутися своїми губами до рани на тильному боці моєї долоні. Коли лорд відсторонився, його вуста були забруднені моєю кров’ю. Він висолопив язика й облизав їх.

— Завтра, — погодилась я, зненавидівши ці слова, тільки-но вони злетіли з моїх губ. Я хотіла сказати лише одне: щоб він піклувався про здоров’я своєї дружини, а не проводив час зі мною. Проте я втримала язика за зубами й мовчки повернулася до збирання сутінкових ягід.

Бо обов’язок завжди понад усе.

РОЗДІЛ 2

Із заходом сонця засяяв Серпанок, а з ним і моє безсоння. Виблискуючи у місячному сяйві, він манив мене до вікна моєї маленької тісної спальні, доки через мій подих не запотіло скло. Останні слова мого батька, як завжди, звучали в моїй голові, закликаючи до нічної свободи й зваблюючи тим, що могло чекати на мене за межами цього жалюгідного селища.

«Будь вільною, пташенятко».

Я щільніше закуталась у свою пошарпану ковдру, намагаючись відігнати холод пізнього осіннього повітря, яке просочилося крізь шпарини по краях вікна. Після смерті батька багато зим тому я напихала у шпарки клаптики тканини своїх старих суконь, з яких уже виросла, у жалюгідній спробі вберегти себе від лютих зимових ночей.

Восени я майже переконалася, що цього вистачить. Та щойно настала справжня зима, я лягла біля брата на підлозі перед каміном, тоді як мама спала неподалік в інвалідному візочку, який лорд Байрон зробив для неї після жертви мого батька.

Моя спальня була здебільшого порожньою, бо мої мізерні пожитки забирали дуже мало місця в кімнаті, яка була навряд чи більша за комірчину. Моє ліжко було власноруч вирізьблене батьком, а от дерев’яна підлога повсякчас прогнивала, тому брату часто доводилось її латати.

Я торкнулася пальцями прохолодного тріснутого скла, яке протирала рукавом стільки разів, що й не злічити за всі ці роки. Коли мої тремтячі пальці нарешті торкнулися засувки посередині вікна, я лише раз озирнулася через плече, аби переконатися, що брат не з’явився у дверях і не спіймає мене на тому, що я знову потайки вибираюся на свої нічні прогулянки.

Я потягнула стулки, і холодний вітер розчахнув вікно навстіж, увірвавшись до напіврозваленої садиби так раптово, що вибив повітря з моїх легень. Я ледь устигла вхопити стулки, врятувавшись від приниження перебудити весь будинок. Пасма темного волосся, що вибилися з моєї коси, здуло з обличчя. Я залізла на підвіконня, звісивши ноги, і відчула поколювання на шкірі, поки місячне сяйво обціловувало мої голі руки.

Я більше не могла страждати через це нічне ув’язнення, перебуваючи в пастці будівлі, яка була вже занадто зруйнованою, щоб уважатися домом. Не тоді, коли нічне небо гукало мене, а свіжий осінній аромат сосни наповнював мене з іншого боку підвіконня.

У моїх бунтівних прогулянках лісом було щось глибоко лікувальне. Було щось привабливе в тому, як вони суперечили вимогам корумпованого суспільства, що так часто прагнуло зберегти жінок цнотливими й доброчесними для чоловіків, яких ще навіть не було обрано. Хороших чоловіків у Містфеллі мешкало вкрай мало, це радше рідкість, аніж норма. Я навіть не наважувалася сподіватись на такий шлюб, як у моїх батьків, на життя, сповнене щастя та любові.

Відкинувши ковдру на підлогу позаду себе, я опустилася на траву й, поки мої очі звикали до темряви, стала нишпорити навколо в пошуках своєї палиці. Я занурила пальці в землю під ногами, вимащуючись у занедбаному ґрунті, який так і не зміг стати родючим. Сухі піщинки прослизали крізь мої пальці. Потім я підвелася й зачинила шибки. Я просунула гілку в щілину на підвіконні та скрутила, щоб вона зачепилася за інший бік, тримаючи вікно зачиненим, доки я не повернусь і не прокрадуся всередину, перш ніж брат помітить мою відсутність.

Суміш дерев’яних дощечок, глини й мазки, з якої були зроблені зовнішні стіни, спотворилася та потріскалась за роки занедбаності. А солом’яна покрівля потребувала ремонту в тих місцях, де згодом почала просочуватися дощова вода. У будинку було лише два скляні вікна, і то тріснуті й розбиті. їх батько з братом отримали в подарунок після того, як допомогли замінити одній із заможних сімей.

Залишивши будинок позаду, я пішла до лісу, що височів за околицею мого селища. Вдалині щось завило на місяць, кличучи мене в темряву, де під зорями блукали істоти, а жителі Містфелла боялися за своє життя. Проте замість страху, що мав пронизувати моє тіло, було лише відчуття, яке я ніколи не могла знайти в часи, коли вулицями снували люди.

Свобода.

Це була така тимчасова ілюзія у моєму світі, своєрідний обман, який я дозволила собі, щоб полегшити жахливу реальність. Привілей робити власний вибір мені не належав. Наразі моє життя визначалося лордом Містфелла й елітним підрозділом вартових Туману, які відхилилися від своєї первісної мети й перетворилися на армію збоченців, роблячи все, що вимагав лорд. Думка мого брата враховувалася лише після їхньої. Його рішення визначало моє життя за відсутності батька, якого лорд Байрон і Верховний жрець принесли в жертву Серпанку.

Одного дня, швидше ніж я хотіла б визнати, мою долю та діяльність вирішуватиме мій майбутній чоловік, і саме тоді почнуться справжні жахіття в моєму житті.

Підійшовши до узлісся, я провела рукою по корі першого дерева, навіть не озираючись, обійшла його й попрямувала вглиб лісу. Темрява швидко поглинула мене, огорнувши своїми міцними обіймами, які манили вперед, закликали до себе. Я відрізнялася від інших: вони боялися ночі, якої я жадала.

Навіть звуки маленьких створінь, що повзали серед чагарників біля моїх ніг, не змусять мене втекти з лісу. Навіть прохолодне повітря на моїй шкірі, від якого рожевіли щоки, не спонукне мене повернутися додому.

Усе, що мало значення, — темрява, яка оточувала мене й надавала відчуття усамітнення під прикриттям ночі. Тут я не мусила терпіти допитливі погляди людей лорда Байрона, які спостерігали за мною, вишукуючи ознаки того, що я знову зробила щось неприпустиме.

Я заглиблювалася далі в ліс, віддаляючись від селища такою мірою, якою наважувалася. Гірські тролі нечасто відходили далеко від своїх домівок, віддаючи перевагу здобичі, яка добровільно потрапляла до їхньої місцини, щоб сховатися від негоди. Але це геть не означало, що я воліла спокушати долю та блукати заблизько до них.

Моя мить свободи не матиме жодного сенсу, коли я проведу її в пащеці тварюки, втричі більшої за мене, яка пошматує мене на клаптики, а те, що залишиться від мого тіла, вкриватиме кров’ю землю.

Я утримувалась якнайдалі від стежинок, якими, без сумніву, патрулюватимуть вартові Туману, проводила пальцями по деревах, наче могла запам’ятати кожне з них, щоб потім знайти шлях додому. Я вже проходила цією стежкою, керуючись лише місяцем і зірками, що осяювали мені напрямок незліченну кількість разів.

Мою увагу привернув розсип вогників, що миготів удалині й рухався по колу між деревами. Зупинившись, я озирнулася через плече в пошуках будь-яких ознак того, що за мною стежили або що лорд Байрон та його вартові Туману чекали слушної нагоди, аби схопити мене, як допитливу домашню кицьку, яка швендяє там, де їй не місце.

Позаду мене не було нічого, крім лісу, який я вже пройшла. На мить замислившись, чи не повернути мені назад, я низько пригнулась і підкралася до дивних відблисків.

Вони нагадували мені вогники фейрі, про які розповідали батьки, коли я була маленькою. У давнину, ще до існування Серпанку, мерехтливі вогники спокушали людських діточок та підміняли їх. У ті часи фейрі господарювали в людському королівстві, беручи все, що заманеться, і залишаючи решту гнити та страждати від наслідків своїх набігів.

Я не могла відірватися від тьмяних вогників, які рухалися на галявині попереду. Коли я підійшла ближче, у мене перехопило дух від вигляду людей, одягнених у все біле.

На блискучому бежевому черепі в центрі галявини стояла свічка, а постаті ходили навколо, тихенько шепочучи, щоб їх не почули. Я причаїлася біля підніжжя вічнозеленого дерева, притиснувшись щокою до грубої кори, і спостерігала за їхніми ритмічними рухами. Всередині мене боролися цікавість та страх, змушуючи моє серце гупати так сильно, що мені здавалося, наче вони обов’язково це почують.

Вони кружляли по колу, тихо наспівуючи й рухаючись по межі, яку спорудили з гілочок, складених одна за одною. У середині кола розташовувався череп, мов мішень, із зовнішньою межею приблизно за десяток кроків від нього.

Час від часу хтось із них повертав обличчя в мій бік, а білі зуби виблискували в мерехтливому світлі, коли вони підіймали й опускали свічки, що міцно тримали перед собою. Мій погляд прикипів до черепа на землі й того, як усе зосереджувалося навколо нього. Цікаво, кому так не пощастило, щоб її або його кістки використовували в якомусь ритуалі?

Я гадки не мала, що бачила, але, безперечно, це було не поклоніння Батькові та Матері, які схвалювалися Короною. Минуло багато століть від часів, коли король Белхем Перший визволив нас від Стародавніх богів, що спонукали людей до гріхів і розпусти.

Він привів нас до доброчесності, яку ми віднайшли з Новими богами.

Одна з постатей зупинилася й обернулась, демонструючи вигини жіночого тіла. Вона повернула голову та спрямувала погляд просто на мене, не залишаючи жодних сумнівів, що мене було викрито. Там, де я могла очікувати ворожості, оскільки поклоніння Стародавнім богам було суворо заборонено Короною, мене зустріла її доброзичлива посмішка. Вона зітхнула, схиливши голову набік, а темна коса спала на її плече.

Постать відірвалася від ритуалу, переступивши через коло, яке вони звели навколо свого братства за допомогою палиць і гілок. Усі в колі зупинилися, коли вона попрямувала до мене, а мої ноги, здавалося, прикипіли до місця. Хоча розумніше було б дати звідти драпака. Моя допитливість сама ж мене згубить. Ці люди можуть вирішити, що залишати мене живою занадто ризиковано, оскільки я можу повідомити про них вартовим Туману, а це призведе до їхнього спалення на вогнищі за інакодумство.

У мене перехопило дух через легкий туман, який огорнув моє обличчя, а тоді розвіявся в нічному повітрі. Жінка повільно рухалася, посмішка не полишала її обличчя. Вона наближалася до мене так, ніби я якась перелякана тваринка. Коли жінка підійшла ближче, я зрозуміла, що вона не з Містфелла. Придивившись до її супутників, я усвідомила, що й вони не місцеві: їхній одяг був у доброму стані, а шкіра та волосся — вимиті. Хай звідки ці люди прийшли, вони точно не належали до брудного селища, яке я називала домівкою.

— Ти тут у безпеці, — нарешті прошепотіла вона, змушуючи слова зависнути в повітрі між нами.

Переклавши свічку в одну руку, вона витягнула іншу, спонукаючи мене вхопитися за неї. — Боги раді всім, хто бажає дізнатися про них та їхні звичаї.

— Батько й Матір ніколи б не схвалили цього, — похитала головою я, дивлячись на її руку. Щось у цьому жесті гукнуло мене й потягнуло вперед, доки я не відчула легкого дотику кінчиків її пальців, усвідомивши, що ворухнулася не вона.

Моя щока запекла там, де холодне повітря торкалося шкіри, яку я подряпала об кору дерева. Моя ліва рука ковзнула грубими гілками, поки я віддалялася від ілюзії безпеки, що вони надавали.

— Я не кажу про богів, яким поклоняються за зачиненими дверима, навколішки благаючи про милосердя сутність, що обіцяє порятунок лише тим, хто дотримуватиметься їхніх указівок. — Її голос прозвучав задумливо й сумно, ніби їй було боляче від того, що я не знала про інші віри, які мене змусили забути.

— Служіння Стародавнім богам карається законом. Якщо вони вас спіймають... — урвала себе я, коди помітила її сповнений розуміння погляд, яким вона дивилася просто мені в очі без дрібки страху.

— Нам відомі наслідки викриття, та однаково ми обираємо вшановувати їх. Деякі вірування величніші за життя, — промовила жінка, ковзнувши своєю рукою по моїй, а тоді схопила її впевненіше. Вона обережно смикнула мене, відводячи від дерева — мого безпечного прихистку, — й потягнула до кола посеред галявини.

— Принаймні покиньте Містфелл. Варта патрулює недалеко звідси, — промовила я, кривлячись від її посмішки у відповідь.

— І все ж ти тут, ризикуєш бути покараною через те, що перебуваєш на вулиці в нічний час. Гадаю, ти краще за інших розумієш, чому ми маємо скористатися цією можливістю. Є щось прекрасне в тому, щоб знати, ким ти є насправді, приймаючи це, попри всі можливі наслідки. Ми приходимо сюди, щоб наблизитися до богів і відчути енергію, що лине із самого Серпанку, — промовила вона, киваючи в бік кордону, який відокремлював Нотрек від Альфгейму. Він вигинався, кружляючи в повітрі, поки ми споглядали крізь просвіти між деревами. Його мерехтливе світло так і вабило до себе, попри небезпеку.

Подейкували, що той, хто торкнеться Серпанку, віддасть своє життя та підживить силу, яка підтримувала його міцність. Заборонялося перешкоджати єдиній сутності, що захищала нас від фейрі Альфгейму, це вважалося найгіршим із гріхів проти людства. Проте заради збереження Серпанку й підживлювання енергії, яка підтримувала його, Верховний жрець щороку обирав одну людину для принесення в жертву на кордоні Серпанку, проливаючи її кров у день завершення осінніх жнив. У такий спосіб виказувалася подяка за ще один безпечний рік.

Саме так вони вчинили з моїм батьком.

— Це неправильно, — промовила я, зупинившись біля кола з гілок, які вони виклали на землі. Мені не вдавалося переконати себе піти звідси, але й зайти в коло, де вони поклонялися, здавалось неправильним. Відчувалося, немов я зраджувала все те, що мені так ретельно вбивали в голову, — чесноти, які повинні були мати для мене значення, але ніколи не приваблювали.

Це вже було б не просто вчинком допитливої дівчини, яка лише спостерігала за тим, на що випадково натрапила. Я знала, що, перетнувши цю межу, стану співучасницею ритуалу, якого не розуміла.

— Не треба засуджувати те, із чим ніколи не стикалася, — промовила жінка, заходячи в коло й спостерігаючи за мною. Наші переплетені руки нависали над гіллям, поки вона завмерла в очікуванні. — І неважливо, у що ти наразі віриш, бо немає нічого поганого в тому, щоб дослідити віру, яка відрізняється від твоєї. Ти можеш ознайомитись із чимось новим, не змінюючи своєї релігії. Якщо до ранку ти вважатимеш нас єретиками, то донесеш вартовим Туману про те, що бачила, та звільнишся від гріха.

Глибоко вдихнувши, я підняла ногу й ступила в коло, не годна довше ігнорувати цей потяг. Здавалося, що все за межами кола зникло, немов я занурилася під воду. Жінка підхопила із землі свічку, запалила від своєї та простягнула мені. А десяток людей, які чекали в колі, поступалися місцем для мене, щоб я змогла приєднатися до них.

— Хто це? — запитала я, дивлячись на череп у центрі кола.

— Джонаб, — промовила вона. — За життя він був богом змін пір року. Його вбили під час Першої війни фейрі, яка відбулася між Благим і Неблагим Дворами, коли Меб повстала проти свого брата Рейґана.

— Звідки у вас його череп? — мені було навіть складно уявити, як давно відбулася та Перша війна фейрі.

— У нас теж є свої традиції, які ми таємно передаємо через покоління й оберігаємо, — промовила жінка, нарешті повернувшись до мене спиною та рушивши вперед. Людські постаті, які перебували на відстані одного-двох кроків одна від одної, почали обходити по колу череп біля зведеного палицями бар’єра. Решта рухалася, тягнучи мене із собою на стежину навколо черепа, яка відтворювала коло, зроблене з гілок.

Ковтнувши від хвилювання, я підіймала й опускала свічку в руках так само, як це робили інші. Я повторювала їхні рухи, мету яких не розуміла, і не могла припинити. Якщо мені вже світять довічні страждання за участь у забороненому ритуалі, то чому б не піти до кінця? Я усвідомлювала, що не погоджувалася з віруваннями нових богів, мені завжди чогось бракувало в їхніх обіцянках.

Минали хвилини, які повільно перетікали в невизначені години, поки ми ходили цим колом. Я почала відчувати втому в ногах задовго до того, як ми зупинилися. Тихі співи зривалися з моїх вуст влад з їхніми, занурюючи мене в стан, схожий на марення. Лише зміна нічного неба над головою свідчила про те, як багато часу минуло. Слова, здавалося, були написані в моїй душі, немов стали частиною мене, але як саме — я не могла збагнути.

Від смерті до народження.

Від зими до весни.

Життя відроджується з часом

З попелу та пилу.

Коли нарешті кроки стихли, жінка переді мною повернулася, нахилилась і витягнула камінчик зі своєї кишені. Вона поклала його на землю, і решта повторила за нею, утворюючи в такий спосіб ще одне коло. Поставивши свою свічку на камінь, вона полізла до іншої кишені, а тоді сунула мені камінчик, щоб я зробила те саме.

— Якщо свічка впаде цієї ночі, це попередження про те, що людина не переживе зими, — пояснила вона, змусивши мене зупинитись і міцно встановити свою свічку на камені. Я не певна, у що саме я вірю: удачу, пророцтва чи Стародавніх богів, але зроблю все можливе, щоб не спокушати долі.

Жінка тихенько засміялася, побачивши, як я заметушилася над своєю свічкою, а тоді випрямилась і рушила за людьми, коли ті переступали через гілля, утворюючи зовнішнє коло. Зібравшись на краю галявини, вони, усміхнені, присіли на землю.

— Це те, що ви робите постійно? — запитала я, займаючи своє місце біля жінки, яка запросила мене приєднатися до них. Було складно зрозуміти, скільки їй років.

— Раз на рік, — промовила вона, граційно сідаючи поряд. — Тільки під час Саваню. У день, коли ми вітаємо довгу зиму.

— Але ж святкування завершення жнив через два дні, — промовила я, поглянувши на небо вдалині. Уже за два дні ми будемо змушені спостерігати, як Верховний жрець перерізатиме горлянку будь-якій жертві, яку обере. Уже за два дні я залишуся без роботи в холодну пору року, і тоді доведеться шукати якусь роботу по селищу, щоб допомогти прогодувати сім’ю.

— За словами лорда Містфелла, — промовив один із чоловіків. — Шанувальники Нових богів ненавидять усе, що стосується фейрі, тож кілька століть тому навмисне відклали святкування. Проте всі вони добре обізнані в тому, що жнива святкуються сьогодні.

— Чому у вас немає ненависті до фейрі? Після всього, що вони скоїли протягом історії? — із сумнівом запитала я.

— Завжди треба пам’ятати, що історію пише переможець. Можливо, ми й не виграли війни, але наші землі були вільними від фейрі протягом століть. Не залишилося нікого, крім людей, які воювали проти них, щоб розповісти історію. Як гадаєш, що б сказали фейрі про нас і нашу роль у війні? Якби вони змогли поділитися своїм баченням, сумніваюся, що воно було б таким однозначним, — промовила інша жінка.

Понишпоривши у своїй сумці, вона витягнула оберемок тканини й почала розмотувати на землі. У пакунку був пиріг, який вона розрізала на шматки.

— Гадаю, Адельфії треба пояснити тобі значення цього пирога, перш ніж ти його скуштуєш. Зобачив-ши, як ти провозилась із цією свічкою, думаю, ти захочеш уникнути цієї частини, — промовила вона, переводячи погляд на жінку, яка затягнула мене в коло. Адельфія.

— У пирозі запечені різні предмети, — гигикнувши, пояснила Адельфія. — Згідно з традицією, якщо ти вибереш шматочок з одним із цих предметів, він символізуватиме те, що станеться з тобою до наступного Саваню.

Один із чоловіків, найближчих до пирога, нахилився вперед і схопив кусень із тканини. Відкусивши шматочок, він задумливо пожував, а тоді виплюнув на долоню вирізьблену крихітну фігурку немовляти й промовив:

— От курва. Саме те, чого мені бракує. Ще одна голодна ротяка.

— Тоді тримай свій член у штанях, — промовив інший чолов’яга, ляскаючи його по спині.

Я сіпнулась, а тіло заціпеніло від його брутальних слів. Чоловіки вкрай зрідка так вільно висловлювалися перед жінками, які мали бути благочестивими та доброчесними. Я знала, що таке член, навіть бачила й відчувала його під час глупої ночі, поки пильні очі залишалися заплющеними від сну.

Окрім Байрона зі своїми коханками в його особистій бібліотеці, ніхто ніколи не говорив про члени переді мною. Хіба що жриця на своїх приватних заняттях, тож я знаю, чого очікувати шлюбної ночі. Проте вона геть не здогадувалась, яка марна річ це запізніле заняття для мене.

Адельфія взяла наступний шматочок, і решта повторила за нею. Без зайвих роздумів я нахилилася вперед і схопила кусень пирога, перш ніж здоровий глузд устиг мене зупинити. Адельфія засміялася поруч зі мною, бо її шматок виявився вільним від передвістя майбутнього. Вона витерла руки об траву, позбуваючись крихт.

Відкушуючи перший шматочок, я почала жувати, відчуваючи присмак ванілі й кориці на язику. Я не виявила нічого прихованого — лише солодкість самого пирога, поки спостерігала, як інші жували свої шматки навколо мене.

Відкусивши вдруге, я відчула, як щось вдарилось об мій зуб, тому піднесла руку до рота, щоб витягти це. Каблучка виблискувала бронзою на моїй долоні — такий собі знак кайданів, яких я очікувала все своє життя, знаючи, що ця мить обов’язково настане.

Уникнути шлюбу можна було лише у два способи в королівстві Нотрек — померти або стати куртизанкою. І все ж чіткий символ у моїй долоні відчувався немов зашморг на шиї, який і дорівнював смерті.

— Вочевидь, тебе треба привітати? — обережно промовила Адельфія.

Проте моє обличчя не випромінювало радості від перспективи незапланованого весілля. І було геть неважливим те, що я і гадки не мала, хто міг би стати моїм чоловіком.

Зрештою, всі чоловіки були майже однаковими: вишукували тепленьку печерку для свого члена та трофей для посіву власного сім’я.

— Здається, так, — посміхнулась я, намагаючись відігнати страх, що потік моїми жилами. Я ніколи не вірила у ворожок, які щотижня працюють на ринку, передбачаючи, в якому з тринадцяти перевтілень людина наразі перебуває, перш ніж остаточно полишити землю. Я ніколи не вірила в дію магічних предметів, які можна було придбати. Невже, коли промовити правильні слова й постояти у правильному місці, воно спрацює?

Я б не почала вірити у пророцтво лише тому, що воно передбачило подію, про яку я і так завше знала — рано чи пізно вона мусила настати.

Раптом позаду нас щось тихо гепнулось, і всі враз завмерли, подивившись через моє плече в коло. Я повільно озирнулася, простеживши за їхніми поглядами туди, де з каменя впала єдина свічка, немов скинута невидимою силою, і миттєво згасла, тільки-но торкнулася трави.

Ковтнувши, якусь мить я намагалася виявити, чия це свічка, озираючись на людей і переривчасто дихаючи. Тиша, яка запала між усіма, коли я підвелася, багато свідчила про їхню віру в традиції на Савань і віщування, яке воно в собі несло.

— Мені треба повертатися додому, — промовила я, глянувши на сонце, яке щойно з’явилося на обрії з-за дерев.

Адельфія кивнула, навіть не намагаючись заперечити. Більше нема чого казати.

Єдина свічка, що впала, виявилася моєю.

РОЗДІЛ 3

— Ти якась дуже тиха сьогодні, — спокійно зауважив брат, штурхаючи мене плечем, поки ми йшли стежинкою до центру селища пізніше цього самого ранку. Вічнозелені дерева й дуби тягнулися з обох боків уздовж дороги. Я не змогла змусити себе пройти повз шибеницю й побачити те, що залишилося від останньої людини, яку вони повісили за скоєні злочини проти лорда Байрона. Тож ми йшли довгим шляхом на відміну від інших жителів, яких, здавалося, не турбувало це жахіття. - Твоя прогулянка минулої ночі не допомогла заспокоїтися?

Я перевела погляд на Бранна й мимоволі всміхнулася, дивлячись на роздратовану посмішку на його обличчі. Його світле волосся коротко підстрижене, а шкіра золотава через роботу під пекучим сонцем у сезон жнив. Його карі очі, зазвичай сповнені пустощів, наразі пильно вдивлялися в моє обличчя, немов бажаючи покарати мене за те, що я продовжувала ризикувати своєю репутацією.

Брат уже давно відмовився від спроб приструнити мене, адже розумів: якщо заняття з лордом Байроном і жрицею не зробили з мене слухняної жінки, то в нього ще менше шансів щось змінити, оскільки він не хотів завдавати мені болю.

Це просто диво, що брат ще не забив мого вікна цвяхами з огляду на всі рази, коли він заскакував мене під час вилазок та повернень додому. Він чекав на мене в моїй кімнаті, коли я повернулася сьогодні вранці, все ще приголомшена, і забиралась у вікно, поки позаду сходило сонце.

— Ніч видалася цікавенькою, — промовила я, ухиляючись розповідати йому про людей, на яких натрапила. Хоча я не думала, що він засуджуватиме їх за віру, відмінну від нашої, проте й не можу уявити його підтримку щодо мого ризику бути страченою лише через допитливість. Особливо коли той нічний ритуал передбачив мою смерть до настання наступного Саваню.

— Тобі справді треба припинити вислизати з дому посеред глупої ночі, Естрелло, — докірливо промовила мати, озирнувшись на мене через плече. Бранн штовхав її візочок перед собою, міцно стискаючи пальцями дерев’яні ручки. — Що подумають чоловіки із селища, якщо дізнаються? Жоден із них не захоче одружуватись із жінкою, якщо в нього будуть підстави вважати її недоброчесною.

— Навряд чи це заохотить її залишатися вдома. Ми ж обоє знаємо, що Естреллу мало хвилює шлюб, — усміхнувся Бранн, викликаючи поблажливу усмішку в матері. Вона не дуже підтримувала мою ненависть до шлюбу й того, що з жінками поводяться як із племінними кобилицями. Проте вона й не засуджувала мене за це так, як, без сумніву, зробила б більшість.

Саме за це я любила її ще більше. Її терпимість до того, щоб дозволити мені вдома бути собою, допомагала витримати останні два роки.

Відколи я досягла повноліття, мене штурхали й провокували в храмі, моє обличчя повсякчас повертали з боку в бік та обдивлялися, мою поведінку диктували жриці Матері, намагаючись зробити мене слухняною і покірною дружиною, якою я повинна стати одного дня.

Щотижневого обряду в храмі я боялася всіма фібрами свого єства. Він поглинав мене вночі, не даючи змоги заснути. Саме тими ночами я найдовше блукала лісом, від чого з’являлися темні кола під очима, яких не схвалювали жриці.

Коли ми наближалися до західної частини селища, перед нами вимальовувалася велика кам’яна споруда, від вигляду якої я починала нервувати. Вежа простягалася високо вгору, в ній була розташована єдина кімната на верхівці храму, куди навідувався Верховний жрець, щоб зустрітися з Батьком. Але попри те, як гарно була збудована інша частина цієї споруди, вона не вражала. Вежа лише слугувала своєму призначенню, і це призначення не передбачало життя в достатку, а навпаки — обмеженість.

Якщо ритуал минулої ночі здавався благородним, то все, що було пов’язане з входженням у домівку жерців і жриць, відчувалося непристойним.

Ми підійшли до лави селян, що пробиралися до храму, радісно перешіптуючись між собою, ніби справді не помічали причин, чому я ненавиділа це.

— Пані Барлоу, — зупинившись, привітав лорд Байрон мою матір, коли ми підкотили її візок до дверей. Мати посміхнулась у відповідь чоловікові, який оплатив цей інвалідний візочок зі своєї кишені та надав їй такі умови роботи, про які ми навіть не могли й мріяти.

Багато разів я навідувалася до храму з молитвами, сповненими благань, щоб мати ніколи не дізналася про ціну, яку мені довелося заплатити за це лорду в стінах його власної бібліотеки. Я молилася, щоб вона ніколи не дізналася справжньої ціни його доброти.

— Мілорде, — промовила мати, приймаючи його простягнену руку й покірно торкаючись вустами до його персня.

Брат шанобливо схилив голову, коли лорд Байрон звернув увагу на нього, глянувши на мене краєм ока, поки я сідала у відпрацьованому реверансі. Я все ще відчувала на своїй шкірі біль від тростини наставниці за неправильну поставу. Навіть через стільки років після того, як я давно вивчила ці рухи, я не забуду, як лорд Байрон спостерігав за моїм скривленим від болю обличчям під час побоїв.

Схиливши підборіддя до землі біля його ніг, я чекала миті, коли його рука з’явиться переді мною, адже знала, що він ніколи не проґавить нагоди змусити поцілувати його перстень, нагадуючи мені про владу, яку він має над усіма.

Я обережно схопила його руку й нахилилася вперед, щоб доторкнутися своїми вустами до його персня, рахуючи.

Один.

Я хочу випустити тобі кишки, поки ти спиш.

Два.

Ти — найгірший з людей.

Три.

Краєчком ока я помітила величну леді Жаклен, яка зиркнула на мене, розпізнавши в цій сцені те, чим вона і є, — залицяннями її чоловіка. Одного дня вона власноруч мене вб’є.

Я повільно відпустила руку лорда й чекала його наказу, який нарешті припинить це знущання з уклоном перед ним. Я все продовжувала стояти в цій позі, поки селяни проходили повз нас, тоді як лорд Байрон змушував мене продемонструвати стійкість у реверансі, який не мав тривати довше ніж кілька секунд для вияву поваги.

Я не здригнулася, навіть коли мої м’язи напружилися. Здригнутись означало б розчарувати мілорда, а розчарувати його — постраждати самій.

— Естрелло, — нарешті привітався він, звільняючи мене від болю, що охоплював усе тіло. Я повільно підвелася з байдужим виразом обличчя, намагаючись не показувати йому, як боляче мені було.

— Мілорде, — буркнула я.

Дивлячись на нього крізь вії та схиливши голову так, як до вподоби йому, я прикусила внутрішню сторону своєї щоки, аби стримати слова, що так хотілося вигукнути. Слова, які хотілося кинути просто йому в обличчя, щоб ранити його так само, як він ранив мене.

— Леді Жаклен, — промовила я, вітаючи тендітну жінку, що стояла біля нього.

Вона зиркнула на мене. ЇЇ похмурий погляд відчувався важким на моєму обличчі. Вона не подала мені руки, як належало за нашими звичаями, вважаючи мене нижчою за себе такою мірою, що не хотіла забруднюватися, торкаючись моєї шкіри.

Усе було зрозуміло кожному, хто спостерігав за цією взаємодією, коли проходив повз. Можливо, я — та, з ким її чоловік щодалі частіше проводив ночі, відмовляючись від її ліжка, оскільки її стан здоров’я чимраз погіршувався. Але я варта меншого, аніж бруд під її шовковим взуттям, усіяним самоцвітами.

— Дивлюсь, у тебе досі немає чоловіка? — задумливо хмикнула вона, дивлячись поза моє плече на уявного, як вона сказала, чоловіка.

— Так, міледі, — погодилась я, ледь кивнувши. Кожен місяць, що минав без офіційного звернення щодо моєї руки, ставав ще одним ударом по низькому статусу моєї сім’ї.

Яка користь від дочки, яку не вдається успішно видати заміж?

— Можливо, незабаром, — промовив лорд Бай-рон, пропонуючи руку своїй кволій дружині. Леді притулилася до нього, дозволяючи підтримати її, поки вона намагалася встояти на своїх ногах. Щодня хвороба дедалі посилювалася. Щодня селяни чимраз більше перешіптувалися про те, яка недуга вже стільки років поглинала її, та про те, хто замінить її після смерті.

Байрон — лорд без спадкоємця. Жінки Містфелла намагалися привернути його увагу й сподівалися на смерть його дружини з тієї самої причини, з якої багато з них ледве терпіли мене.

Я мала його прихильність, навіть не бажаючи цього.

Лорд і леді Жаклен рушили далі до храму, залишивши мене заховати свій страх якнайглибше всередину, де ніхто не міг його помітити. Протягом багатьох років лорд неодноразово натякав завуальованими словами, але він не міг нічого зробити, доки його дружина залишалася живою.

Йому дозволено було мати коханок, якщо вони вже не були цнотливими, а отже, придатними до шлюбу з іншими залицяльниками. Моя остання перевірка на незайманість мала приректи мене на життя коханки або куртизанки, проте лікар визнав мене недоторканою. Я ж знала, що це брехня, і підозрювала, що він теж це розумів.

Я просто не знала, чому він приховав мою таємницю, чому захистив мене від суворих наслідків за те, що я робила вночі, коли моє тіло, здавалось, оживало й переповнювалось енергією, яку я не могла стримувати. Можливо, він уберіг сина свого друга — єдиного хлопця, якому я достатньо довіряла, аби мати з ним близькість, на відміну від лорда Байрона, що дістав би вигоду з утрати моєї цноти.

Можливо, лікар діяв у своїх мерзенних цілях. Я завжди сподівалася, що так і не дізнаюся правди.

Ми з братом нахилилися, схопивши візочок матері, щоб перенести його через сходинку до храму. Потрапивши всередину, я скерувала візок праворуч у приміщенні, схожому на печеру, до ряду жінок, які стояли навколішках на холодній кам’яній підлозі зі схиленими головами, поки жерці та жриці очікували перед святилищем.

Зупинивши мамин візок у проході поруч із місцем на підлозі, яке їй залишили інші жінки, я обійшла його й стала попереду. Взявши її руки у свої, я допомогла матері підвестися, поки її ноги тремтіли від ваги власного тіла. Міцно притиснувши матір до своїх грудей, я доклала всіх своїх сил, щоб відсунути її від візка, переставляючи її майже мляві ноги, і повільно опустила її на коліна.

Я давним-давно засвоїла: навіть якщо вона не відчуває удару, коли опускається, ті синці залишаються відбитками на моєму серці, тому я рухалася дуже обережно. Щойно її коліна торкнулися підлоги, я продовжила опускати її, допоки вона не присіла на п’яти й не поклала рук на свої стегна. Залишивши її там, я відкотила інвалідний візок у задню частину святилища, де він не заважатиме жерцям та жрицям, коли ті проходитимуть храмом.

У передній частині приміщення один зі слуг також допомагав леді Жаклен стати навколішки.

Усі схиляли коліна перед храмом, віддаючи себе Батькові та Матері — навіть леді Містфелла.

Я поглянула на матір, опустившись поруч із нею навколішки. Усе її тіло тремтіло, і за напруженим виразом її обличчя було зрозуміло, як важко їй підтримувати положення свого тіла. Я поклала свої руки на стегна долонями вгору, щоб бути відкритою до Матері, а голову схилила вниз, аби дивитися на підлогу перед собою.

На іншому кінці храму чоловіки стояли навколішках на вишитих подушках, які жриці вишивали для них власноруч, поки жрець тихо звертався до них голосом, що розсіювався між нами. Я вп’ялася поглядом у пляму на кам’яній підлозі, яка мала світліший вигляд, ніж решта підлоги навколо, і зосередилася на ній, поки жриці проходили між рядами жінок.

Вони торкнулися кількох із них, поправляючи поставу своїми твердими руками.

— Хм, — пробурмотіла Берніс, сувора Верховна жриця, яка колись була моєю наставницею, проходячи повз нас. Вона не торкнулася мене, знаючи, що давно вибила млявість із моїх плечей та розслабленість із ліктів. Проте лише від задумливого звуку її голосу моє серце починало калатати. Мені довелося докласти максимальних зусиль, щоб не здригнутися від удару по плечах, якого вона привчила мене очікувати.

— Погляньте на Матір, — промовила висока худорлява жінка, підходячи до передньої частини храму й займаючи своє місце біля кам’яної статуї жінки, що сиділа біля статуї Батька. Матір зображувалася навколішках біля ніг Батька зі схиленою головою, її долоні були відкритими до неба, щоб прийняти дари, якими він винагороджував її за слухняність і покірність дружини.

Його кохання. Його захист. Його сім’я, яке вона візьме, щоб народити дітей.

— Завтра завершується сезон жнив, — промовила Берніс з усмішкою на обличчі, оглядаючи жінок, які зібралися тут. — Батько передав свої побажання Верховному жерцю, тому один із нас віддасть своє життя, щоб захистити Серпанок. Настала наша черга після жертви пана Доґерті минулого року.

— Так, жрице, — буркнула я добре вивчені слова, дозволяючи звуку мого голосу відлунювати від тих, хто перебував поруч. — Це буде для нас честю, — слова опалили моє горло, немов кислота, яка жалить звуком моєї власної зради.

Ця честь залишила мене без батька, а матір — без чоловіка, саму з двома дітьми. Це взагалі не честь, а перекручена обіцянка покори, яка доводила те, що ми охоче підемо на смерть, коли цього вимагатимуть ті, хто стверджував, що виступав від імені Нових богів.

— Ми — жінки. Наш обов’язок — підтримувати наші оселі, чоловіків, синів і дочок, щоб зробити сильнішим наступне покоління. Зараз ми схиляємо голови й вимолюємо прощення за наші негідні думки, наші гріховні бажання, які спокушають нас та віддаляють розгрішення, яке може надати лише Матір.

Я знову схилила голову, розглядаючи ту саму пляму на кам’яній підлозі, поки чоловіки підводилися зі своїх місць. Берніс стала розмовляти з Верховним жерцем і лордом Байроном, коли ті приєдналися до неї в жіночій частині храму, тоді як мій погляд не відривався від цієї світлої цятки на вапняку.

— Одружені можуть піти, — промовив Верховний жрець із передньої частини храму. Бранн поруч зі мною допомагав нашій матері підвестися, коли один із чоловіків приніс її візок. Вони посадили в нього матір, поки я очікувала тієї частини храмової церемонії, до якої в мене ще менше терпимості, аніж до колінопреклоніння перед богинею, в яку я поволі втрачала віру.

Це життя не могло бути всім, що відбувалося зараз. У цьому не міг полягати сенс буття.

Коли одружені звільнили приміщення, то залою пролунали кроки самотніх чоловіків, які пройшлися між нашими рядами.

— Чи збільшиться посаг пані Ід цього року після угоди її батька з лордом Копстейджу? — запитав один із чоловіків.

— Так, її посаг подвоїться, якщо порівняти з минулим роком, — радісно оголосив жрець.

Я сиділа нерухомо, сподіваючись, що мене не помітять. Бруд і кіптява на моєму старому заплямованому одязі відвертала більшість чоловіків, і я могла тільки плекати надію, що так і триватиме. Лише селянин зацікавився б шлюбом із селянкою, а перед настанням зими ніхто не міг собі дозволити прогодувати ще один рот.

— А як щодо пані Барлоу? — запитав інший чоловік, підходячи до мене й опускаючи руку на моє плече. Його пальці перебирали кінчик моєї заплетеної коси, а тоді стягнули стрічку, розпускаючи моє волосся, що вільно спадало нижче за плечі. Я завмерла на місці, а моя нижня губа смикнулася, поки я намагалась залишатися спокійною та нерухомою.

Адже це було саме те, чого я б мусила бажати.

— У неї все ще немає посагу, — якось напружено й стримано промовив жрець. — І це навряд чи зміниться з огляду на її ситуацію, — додав він, посилаючись на той факт, що я залишилася без батька і ми вже давно витратили ту мізерну компенсацію, яку вони надали після того, як убили його заради безпеки Містфелла.

— Минулого року я робив запит на її руку, хоча й не дістав жодної відповіді. Посаг мене мало турбує, а ось на колінах вона стояти вміє добре. Гадаю, що хотів би побачити, як вона це робить деінде ще, — усміхнувся чоловік біля мене. Я прикусила внутрішню частину своєї щоки так сильно, що відчула мідний присмак крові на язику.

— Боюся, що наразі в Батька є плани щодо пані Барлоу, — промовив Верховний жрець, змусивши мене затамувати подих. Я перевела погляд на нього й помітила збентеження на обличчі лорда Байрона, який оглядав чоловіка в мантії поряд із ним.

Аж раптом тростина ляснула по моїй потилиці так сильно, що я завалилася вперед, але, на щастя, встигла втриматися, тому лише ковзнула щокою по кам’яній підлозі, замість того, щоб розбити собі обличчя. Моя спина пульсувала від болю, який розповсюдився вниз по моїй потилиці, поки я продовжувала покірно схилятися. Примружившись, я очікувала наступного удару, що так і не відбувся.

— Годі, Берніс. Гадаю, пані Барлоу згадала свої манери, чи не так, моя мила? — запитав Байрон своїм мерзенним голосом, який, немов слиз, прокотився між нами.

— Так, мілорде, — кинула крізь зуби я, торкаючись щокою кам’яної підлоги, а тоді повернула голову вбік і кивнула. Берніс зиркнула на мене — її ненависть до тієї, кого вона вважала невдячною свинею, що не гідна доброти лорда Байрона, палала в її очах.

Берніс стверджувала, що я не заслуговую на дотик його рук і догляд після її лупцювань. Не заслуговую на його увагу чи заняття, які він надавав мені із жалю через утрату мого батька й через мою немічну матір, яка не могла в належний спосіб піклуватися про мене.

Я б миттєво відмовилася від усього цього, щоб ніколи й гадки не мати, які його руки на дотик, коли він тиснув на рани, що вона залишила на моїй шкірі. Тому, можливо, я і справді була невдячною.

Такою і залишуся, допоки не відплачу їм за кожну мить страждань, які вони мені заподіяли.

Лорд Байрон ступив уперед, проходячи крізь ряди жінок, що залишилися. Чоловіки, які роздивлялися своїх потенційних дружин, відійшли. Він наблизився до мене, а тоді став переді мною, від чого я різко зітхнула. Перед моїми очима з’явилися його коричневі шкіряні черевики, які мали набагато чистіший і блискучіший вигляд проти мого зношеного й брудного взуття.

Я перевела погляд на Бранна, який стояв поряд із жінками, стиснувши руки в кулаки й напруживши щелепи. Проте він нічого не міг зробити, аби врятувати мене від бурі, що насувалася від люті Берніс, якої я напитаю собі, коли трішки поворухнуся.

Я залишалася цілковито нерухомою, лиш підвела очі, щоб зустрітися поглядом із лордом Байроном, який нависав наді мною, і помітила, як щось промайнуло в його очах. Він підняв руку долонею вгору й глянув на Берніс. Вона усміхнулася, зиркнувши на мене, та вклала дерев’яну тростину в його відкриту долоню.

— Мені потрібні кілька хвилин на самоті з пані Барлоу, — промовив він, стискаючи пальці навколо знаряддя мого болю.

— Але, мілорде, храм усе ще... — втрутилася жриця, коли люди навколо нас зупинилися, затамувавши подих та очікуючи, хто ж вийде переможцем у боротьбі за владу, яка за цим може настати. Адже Верховний жрець є посланцем самого Батька.

— З нагоди прийдешнього свята Батько відпускає вас усіх із храму завчасно, щоб ви змогли вдосталь насолодитися відвідуванням щотижневого базару, — промовив Верховний жрець, змусивши моє тіло вкритися сиротами.

Мої пальці намагалися вчепитись за кам’яну підлогу, до якої я повернулась обличчям, притискаючись чолом до прохолодної поверхні, щоб хоч якось утамувати свій острах, який розростався всередині мене. Всупереч моєму сповільненому серцебиттю я глибоко дихала, щоб запобігти тремтінню кінцівок.

Я не спостерігала за жінками навколо, які, не вагаючись, почали підводитися на ноги й тікати від незручної сцени. Вони залишали мене наодинці з одруженим чоловіком, що навіть не мусив знати моє ім’я. Саме такий шлях у нікчемної жниварки, яка не мала ні походження, ні статків.

Я завмерла в очікуванні наближення болю — удару, що будь-якої миті припаде мені по спині чи стегнах. У мене стиснулося горло, а рот наповнився слиною, оскільки я не могла й ковтнути.

Лорд змусив мене чекати, бо тортури, яких він мені завдавав, були майстерно відточені. Він розумів, що сам біль — це лише один з інструментів, які він використовував проти мене, а страх того, що мало відбутися, — ще сильніше катування.

— На коліна, — наказав він підступним загрозливим тоном, який відчувався немов бруд на моїй шкірі, поки я підводилася на коліна. Схиляючи голову на знак покори, я намагалася стримати печіння в носі й сльози в очах, що були ладні линути будь-якої миті. Здавалося, час сповільнився, поки я очікувала наступного наказу, зосередившись лише на звучанні його ритмічного дихання.

Я прикусила внутрішню частину своєї щоки, щоб придушити бажання здригнутися, коли відчула тростину, яка міцно притиснулася до мого горла. Лорд водив цією палицею по моїй ніжній шкірі вгору, підіймаючи моє підборіддя так, щоб я нарешті поглянула йому в очі.

— Ти не прийшла до маєтку минулої ночі, але маєш такий вигляд, немов не зімкнула очей. Чи варто мені хвилюватися, що ти знайшла собі компанію деінде? — запитав він, вигинаючи брову, коли я глитнула від нервування.

Раптом я відчула сильний тягар, який почав тиснути на мене через повне виснаження після жнив і зимові труднощі, що наближалися.

— Звісно ж ні, мілорде, — я не зізнаюся йому, що зустріла декого кілька місяців тому, нишпоривши навкруги тими днями, коли Байрон не потребував моєї компанії.

Якби він дізнався про це, то мені б настав кінець. Моя незайманість — це єдине, що захищає мене, інакше він би забрав мене цілком. Існувало чимало способів доторкнутися до жінки — багато методів, завдяки яким він міг знущатися, не позбавляючи мене ймовірної цноти. Проте його віра в мою непорочність означала, що бодай одна частинка мене залишалася моєю.

Саме ця єдина моя частинка лишалася в безпеці.

— Гадаєш, я не знаю про вартового Туману? Як, до речі, його ім’я? Лоріс? — запитав лорд Байрон, чітко окреслюючи тростиною дугу в повітрі.

Вона не торкнулася мене, але цього виявилося достатньо, аби я відчула, що моя безсмертна душа була ладна вистрибнути з тіла будь-якої миті. Його слів виявилося вдосталь, щоб моє тіло ослабло й опустилося від запаморочення, яке охопило мене.

Він ляснув тростиною по моїх ребрах трохи нижче від грудей так сильно, що різкий спалах болю відгукнувся в усьому тілі, поки я змушувала себе сидіти рівно. Слід від удару почав пекти так, ніби в мене встромили тисячі голок. Я ледве втрималася, щоб не закрити себе руками, стиснувшись від болю.

Лише розуміння того, що, прикрившись, я спровокую ще сильніше покарання, змушувало мене залишатися нерухомою.

Я намагалася дібрати слова, але не могла знайти жодного. Я була певна, що лорд пішов би далі в наших стосунках, якби дізнався правду — не вагаючись, він зробив би з мене ще одну коханку.

— Я... я не розумію, — затинаючись, нарешті вимовила я. Моє чуття підказувало мені попросити вибачення, ніби він мав якесь божественне право на моє тіло, що й справді не належало мені.

Я відмахнулася від цієї думки, зосереджуючись на нерозумінні, на тому, чому він це запитував.

Лорд Байрон опустив тростину на підлогу біля мене, схиливши голову набік, наче був здивований, що я могла й не здогадуватися про викриття правди. Він схопив моє підборіддя двома пальцями, і від цього інтимного доторку я почала нервувати.

Він же не збирається торкатися мене в храмі?

— У тебе немає від мене таємниць, Естрелло, — промовив лорд, повільно відпускаючи моє підборіддя. Він опустив руку на мою шию й нахилився вперед так, щоб його чоло торкалося мого. — Проте пригадай, що трапляється із чоловіками, які беруть те, що їм не належить. Було б прикро, якби вартовий Туману дізнався, що накоїв.

— Ні, будь ласка. Ви не можете...

Лорд Байрон відступив, пильно вдивляючись мені в очі, ніби хотів нагадати, хто він такий. Він міг і засудив би чоловіка до смерті лише за те, що той сунув свій пеніс, куди йому не місце, оскільки ніхто не може зупинити лорда.

Я сумнівалася, кусаючи нижню губу.

— Я просто хотіла мати щось своє. Вибір, який я могла б зробити бодай раз, — пояснила я. Визнання свого гріха в храмі здавалося найбільшим злочином, вибаченням за щось, про що я так і не змусила себе пожалкувати. Не тоді, коли це означало, що будь-який обраний для мене чоловік буде дуже розчарований дружиною, яка йому врешті-решт дістанеться.

— Мені достеменно відомо, чого ти хотіла. Ти вперта, безрозсудна й у більшості випадків дурна. Якщо ти так сильно бажаєш збезчестити себе для шлюбу й перетворитися на звичайну шльондру, то принаймні могла б мені дозволити зробити це з тобою, — загарчав він, немов ляснувши словами по моєму тілу.

— Ви б знали, мілорде, — промовила я пронизливим насмішкуватим голосом, що нагадував добре відпрацьовані стогони жінок, яких він трахав переді мною протягом двох років, пояснюючи це своєю сексуальною невдоволеністю, яку я спричиняла в нього.

Бо я була недоторканою, але насправді не була, і він знав про це весь час.

Тильним боком долоні він ляснув мене по щоці, і звук розлігся луною в порожній залі. Від ляпасу моя голова різко смикнулася вбік, а вилиця, куди поцілив його перстень, запульсувала від болю.

— Запам’ятай своє місце, — промовив лорд, хапаючи мене за обличчя. Великий палець його руки притиснувся до однієї моєї щоки, а інші — до другої, сам він схилився наді мною, скрививши від люті вуста.

— Так, мілорде, — пробурмотіла я, майже не рухаючи вустами через його жорстку хватку.

— Ти завітаєш сьогодні вночі до бібліотеки. Є речі, які нам треба обговорити. І я мушу заспокоїтися від твоєї зухвалості, інакше відшмагаю тебе тростиною, доки ти не стікатимеш кров’ю. Дякуй мені за мою люб’язність, Естрелло.

— Дякую, мілорде, — промовила я, здригаючись, коли він раптом відпустив моє обличчя.

— Сьогодні вночі. Не розчаровуй мене знову, — різко нагадав Байрон. Він поправив свою одежу, натягнувши той образ, який мали бачити всі інші, — його вуста вигнулись у заспокійливій та лагідній півусмішці. Здавалося, лише я бачила те, ким був лорд насправді. Він попрямував до дверей, і звук їхнього скрипіння пролунав у святилищі, коли він штовхнув їх.

Залишившись наодинці, я підняла своє побите тіло з холодної кам’яної підлоги, мабуть, уже вмільйонне за останні два роки, розуміючи, що ця ніч буде набагато гіршою за будь-яку іншу.

РОЗДІЛ 4

Цієї ночі я не вилізла через вікно. Замість цього я просто вийшла зі своєї кімнати та попрямувала крізь передні двері, як часто й робила вечорами, коли мене викликали до особистої бібліотеки лорда Байрона в маєток Містфелла. Тими вечорами я могла не ховатися від свого брата, адже мені офіційно наказали поводитися в неналежний спосіб. З відчуттям остраху, що чекає на мене, я намагалася зануритись у затишок, який дарувала мені ніч, і знайти розраду у відчутті знайомості, перш ніж усе зміниться.

Лорд Байрон зазначив, що нам потрібно поговорити. Він не сказав, що збирається використати моє тіло так, як не робив до того, та й не приховував би цих намірів від мене, якби вони були. Йому б хотілося мучити мене протягом усього дня, наповнюючи жахом і стражданнями.

Я відштовхнула гілки від свого обличчя, просуваючись крізь них стежкою. Зрештою, вона приведе мене до казарм та маєтку неподалік від центру селища. Попри те що мою нічну прогулянку схвалили, я однаково не хотіла мати справу з вартовими Туману, які б грубо супроводили мене до маєтку.

Я подивилася на дерева й проблиски місяця, що світив крізь крону над головою. Дивування у бурштинових очах, які спостерігали за мною з гілляки, змусило мене спіткнутись, а тоді завмерти, дивлячись у зарозумні очі загибельників.

Подібні до воронів, які зазвичай літали протягом дня, загибельники — це нічні птахи. Подейкували, що вони створені завдяки магії самого Двору Тіней. Народжені з темряви, вони шпигували для істот, які більше не могли перетнути Серпанок.

Я глитнула від нервування, щойно він схилив голову набік, спостерігаючи за мною та пересуваючись так, щоб його кігті міцніше вчепилися за гілку. Він кліпнув своєю майже прозорою повікою, що тільки додало туманності оку, яке не втрачало мене з поля зору. Злетівши в небо, він попрямував назад до Серпанку, що на межі туману, тим самим підживлюючи чутки про його призначення.

Навіть коли вірити, що Серпанок непроникний для будь-яких потойбічних істот, мою шкіру однаково обдало холодом, а тіло вкрилося сиротами лише від самої думки, що шпигун доповідає про мене монстрам потойбіч. Не було жодних підстав уважати, що фейрі хоч трохи цікавилися моїм існуванням, але ніщо не могло зупинити це зловісне передчуття, яке огортало мене.

Похитавши головою, я продовжила йти стежкою, хоча частина мене бажала повернутися додому. Розуміла, що, навіть коли мені вдасться відкласти неминучий візит до лорда Байрона, я все ж не зможу цілком його уникнути. Зустріч із птахом, що спостерігав за мною вночі, видалася короткочасною, але деякі легенди краще лишати відголосом для залякування дітей.

Як казав мій батько, деякі таємниці краще залишити в темряві.

Між деревами праворуч від мене проходила та сама межа між королівствами у вигляді мерехтливого Серпанку, який колихався на вітрі й підсвічував сади поруч. Туман по інший бік приховував усе, що було розташовано за ним, окутуючи тінню простір між нашими землями.

Я звернула ліворуч, попри потяг, який відчувала до Серпанку, вирішивши не спокушати долі через перебування заблизько. Особливо зараз, коли останнім часом, здавалося, в моєму житті переважали потрясіння та зміни. Не встигла я ступити й кілька кроків, як чиясь рука обійняла мене ззаду навколо грудей і міцно притиснула до безжального чоловічого тіла, якого я не бачила. Від раптового викиду адреналіну в мене прискорилося серцебиття, і я відчула, як шию обпік холодний дотик леза до шкіри. Мене знову пронизав страх.

Будь-хто з людей лорда Байрона розлютився б, побачивши, що я знову блукаю вночі, принаймні доки б не дізнався, що лорд сам викликав мене.

— То що ж тобі говорили про блукання вночі? Я ж можу помилково прийняти тебе за коханку фейрі, — промовив чоловік, нахиливши голову нижче, щоб тихо прошепотіти мені ці слова на вухо. Я враз заспокоїлася, дозволяючи тілу розслабитися від полегшення, коли впізнала знайомий голос і зрозуміла, що чоловік не збирався повідомляти про мене.

Коли мій первісний страх бути спійманою минув, я підстрибнула так швидко, як він навчив мене, і, схопивши обома руками його зап’ястя, пригнулася до землі й крутнулася. Він зойкнув, коли я вивернула його руку за спину, а ногою підбила його коліна, підігнувши їх.

— Про що я думав, коли навчав тебе цього прийому? — запитав він, примруживши свої карі очі, які випромінювали теплоту, дивлячись на мене знизу.

Його погляд зосередився на невеличкому синці на моїй щоці, який здавався темною плямою після удару Байрона. Проте він стиснув щелепи та проігнорував це, як годиться вартовому.

Я посміхнулася й відпустила його руку, дозволяючи позбутися болю, перш ніж він сховав свій кинджал у піхви. Шкіряний нагрудник Лоріса закріплювався збоку застібками, які подзвенькували, коли він підводився, аж доки він знову не випрямився наді мною. Лоріс усміхнувся своїми тонкими вустами, трішки ховаючи ту суворість, яка була важливою частиною його рис.

Як вартового Туману його тренували так, щоб вибити всю доброту. Лоріс був прихильником свого обов’язку, керований потребою захищати Серпанок та утримувати фейрі по той бік за будь-яку ціну. Ніщо не могло бути важливішим за це.

Обов’язок був на першому місці, навіть якщо через це доводилося брати участь у жертвопринесенні невинних людей.

— Можливо, тобі до вподоби бути єдиним, хто...

Лоріс урвав мою відповідь, нахилившись уперед і притиснувшись своїми губами до моїх. Його карі очі заплющилися, коли він торкнувся мене, ніби якась частина його душі заспокоїлася, що я не вимовила жодного слова, аби принизити те, ким ми стали одне для одного.

Це не було коханням, але ми стали такими близькими, як ніколи. Це повстання проти обраного для нас життя, де його обов’язок — ніколи не одружуватись, а мій, навпаки, прирікав мене на це.

Ніжні руки торкалися моєї талії, притискаючи мене ближче, коли я відповідала на його поцілунок та линула до його тепла. Я усвідомлювала, що це буде наш останній поцілунок, бо, тільки-но я зізнаюся про лорда Байрона, якому відомо про наш зв’язок, Лоріс більше не захоче мати зі мною нічого спільного.

Він ніжно цілував мене, дозволяючи бодай на мить повірити, що я чогось варта для чоловіка в нашому світі. Я могла бути кимось особливим хоча б для однієї людини. Відсторонившись, він поглянув на мене важким поглядом і поблажливо посміхнувся.

— Ти ж знаєш, що тобі не варто ходити лісом уночі, — прошепотів він, заправляючи пасмо мого темного хвилястого волосся за вухо й не зводячи погляду з моїх зелених очей.

— Мені подобається бути тут уночі, — відповіла я, відхилившись і зухвало підійнявши своє підборіддя. Кожна секунда, яку я витрачала на те, щоб відтягнути зізнання, здавалася брехнею або недомовкою.

— Навіть якщо печерне чудовисько не знайде тебе й не зробить із тебе закуску, хтось із мандрівників, що приїхали до Містфелла на святкування, може прийняти тебе за куртизанку, які тут гуляють у цей час, — зауважив Лоріс, притягуючи мене знову до своїх грудей і торкаючись вустами кутиків моїх губ. Мене охопила спокуса поступитись, але я відштовхнула його, впершись обома руками в його груди.

— Тоді, гадаю, для них було б жахливим побачити мене у твоїх обіймах, чи не так? — запитала я із солодкою посмішкою, розвертаючись, щоб попрямувати до садиби.

Допоки в мене не з’явиться офіційний господар, я нікому не належатиму ночами.

— Естрелло, почекай! — гукнув Лоріс, поспішаючи за мною, та схопив мене за зап’ястя. Коли він потягнув мене до своїх грудей, на його обличчі з’явилася впевнена посмішка. — Ти ж знаєш, я просто турбуюся про тебе, — він знову поцілував мене, цього разу пристрасно, поглиблюючи поцілунок, від якого, як він знав, мені було важко відмовитися.

— Ти можеш більше про мене не турбуватися, — зітхнула я, бурмочучи суворе нагадування про те, що ми обоє і так визнаємо, це мало статися. Він просто не розумів, що це, найімовірніше, вже відбулося. — Лорд Байрон знає про нас.

Лоріс відсахнувся, насупивши брови, і перевів погляд на мене згори вниз.

— Що?

— Вочевидь, він відає про це вже якийсь час, — визнала я, знизуючи плечима та вдаючи невимушеність щодо ситуації, яка мені ой як не до серця. Щось усередині мене стиснулося лише від самої думки про можливі наслідки мого вчинку від лорда Байрона.

— Але ж твоя втрата цноти зробила тебе непридатною до шлюбу. Чому тоді він не відправив тебе до куртизанок або, коли вже на те пішло, не розповів командиру про те, що я зробив? Для нього немає жодного сенсу зберігати нашу таємницю, коли ми порушили вчення Матері, — розгублено промовив Лоріс, витираючи рукою обличчя.

— Він нічого не робить просто так. Я саме збираюся з’ясувати, в чому річ, — зізналась я, схиливши голову й на мить торкнувшись чолом його грудей. — Він попросив мене прийти до своєї бібліотеки, тому невдовзі я знатиму більше. Але хай що він казатиме, ми більше не можемо зустрічатися. Це занадто небезпечно для тебе.

— Здається, він не заперечував, якщо дозволив, аби це тривало так довго. Він міг би повісити мене кілька місяців тому за те, що я зганьбив тебе в очах Матері, — глузливо промовив Лоріс, відступаючи на крок. Навіть якщо його слова мали сенс і лорд Байрон був ладен дозволити іншому чоловікові торкатися мене, Лоріс уже відійшов від мене на необхідну відстань, усвідомивши небезпеку продовження наших стосунків, коли таємницю розкрили.

— Не думаю, що він сказав би мені, що знає, якби не хотів, аби це припинилось. Хай які будуть його причини, я не думаю, що вони все ще мають значення.

Я не розповіла про слова Верховного жерця в храмі й не згадала про натяк, що в Батька є плани щодо мене. Не сказала й що це може означати для майбутньої жертви. А ймовірність того, що лорд Байрон планував тримати мене при собі задовго, здається малою.

Лоріс відпустив мене, щойно я відступила, аби попрямувати до садиби, бо йти проти волі лорда

Байрона, навіть невисловленої, означало б порушити обітницю, яку Лоріс дав, щоб служити Містфеллу та Серпанку.

А його обов’язок понад усе.

Він зник зі стежки в протилежному напрямку, коли я розвернулася до нього спиною. Ми обоє пішли своїми шляхами, оскільки завжди розуміли, що колись це мало статись. Я й не уявляла, що буде так боляче позбавитися всіх ілюзій, які я дозволяла собі ті кілька хвилин у його обіймах.

Щотижня на кілька годин Лоріс ставав для мене прихистком, коли не ніс варти і нам удавалося таємно проводити час разом. Він змусив мене відчути, що я маю якесь значення. Я відчувала себе важливішою, ніж племінна кобилиця, і, можливо, навіть вартою ризику, щоб бути разом. Проте Лоріс однаково відвернувся від мене без особливого жалю. Зрештою, він все одно пішов у ліс, аби зробити те, чого від нього очікували.

Я продовжувала йти через ліс, змахуючи пекучі сльози зі своїх очей, яких не чекала, від утрати того, що й так ніколи мені не належало. Поспішаючи сховатися в тіні дерев, щоб уникнути подальших пригод, я трималася біля стежки, дозволяючи гілкам прикрити мене, коли наближалася до казарм, де розміщувалися вартові Туману.

Позаду них був розташований маєток, захищений від Серпанку величезною фортецею. Подейкували, що вона була такою ж міцною, як і палац у столиці. Мені ніколи не дозволялося заходити в самі казарми. Взагалі нікому не дозволялося перебувати там, окрім вартових Туману. Лоріс відмовчувався про подробиці свого життя в цих стінах, щоб я не відчувала різниці між нами. Однак інші вартові геть не обізнані щодо бідності, яка панує в Містфеллі, і щодо того, як страждає більшість із нас, поки вони живуть у розкоші.

Вартові Туману вважалися окремим класом, який існував у своєму ідеальному світі, не заплямованому корупцією лорда Байрона. Вони не мусили звітувати ні перед ким і ні перед чим, окрім власних упереджень та ієрархії: ані перед лордом Містфелла, ані навіть перед королем Нотреку. Передбачалося, що вони будуть відокремлені від корони.

Тож до них, звісно, ставились як до членів королівської сім’ї. Це така собі винагорода за те, що вони обрали все життя захищати королівство від істот по той бік непроникного Серпанку.

Кам’яні стіни, що оточували фортецю, побуріли з плином часу. Я оминала їх стороною, тримаючись на відстані від патрульних, що, як я гадала, могли вистрибнути будь-якої миті. Сумно перевела погляд на коней, які повисовували голови зі своїх стійл. Здавалося дуже несправедливим те, що у вартових були найкращі коні в селі, тоді як селянам часто доводилося мати справу зі старими шкапами, які не могли виконувати важку роботу.

Казарми служили бар’єром і відокремлювали Серпанок від селища. Тож незалежно від того, в якому місці Містфелла ви опинитеся, вартові Туману стоятимуть там, немов безмовні сторожові, аж до самого Серпанку. Якщо фейрі колись проникнуть до Нотреку, то найперше вони зіткнуться з вартовими та садами. Якщо вони колись перетнуть Серпанок, то лише задля того, щоб заявити права на людей, які, на їхню думку, належали їм після стількох років примусового розділення королівств, що тримало їх так далеко від їхніх смертних побратимів.

Ідучи через узлісся, я наближалася до мерехтливого білого Серпанку, який колихався по той бік дерев. Гілки тягнулися до нього, немов прагнули якнайбільше наблизитися до всепроникної магії фейрі, що обіцяла краще життя та родючіший ґрунт.

Усупереч здоровому глузду я зробила те саме: пробралася до межі кордону, де в мерехтливій магії і тумані зникала земля, що простяглася за нею. Праворуч від мене виднілися сади, позаду за деревами розташувалися казарми, а вдалині над деревами височів і виблискував маєток. Я ж у той час погойдувалася, ніби деревце, назустріч Серпанку. Він майорів, мов найлегша тканина, підхоплена океанським вітерцем, а густий туман з іншого боку не дозволяв розгледіти крізь неї країну фейрі. Іноді вночі я вдивлялася в цей туман і, присягаюся, бачила сліпучий блиск блакитних очей, які дивилися на мене.

Але ж це неможливо, тому іноді я замислювалася, чи було це все-таки благословенням, про яке всі говорили. Моя допитливість і нудне життя привели мене вночі до Серпанку, аби побачити зірки, що мерехтять у тумані, та грози, які проносяться крізь кордон, немов гнів Стародавніх богів за те, як із ними повелися.

З огляду на те, що Стародавні боги, яким ми колись поклонялися, зрештою, виявилися наймогутнішими серед фейрі, я гадала, що вони, ймовірно, розгнівалися. Після того як усі дізналися, хто ці створіння насправді, спалахнула війна, що розколола Нотрек навпіл. Цілі міста були зруйновані руками цих богів, які розлютилися, бо їм більше не хотіли вклонятися.

Відчуття порожнечі охопило мене, коли я простягнула руку так близько, як тільки наважилася, вдивляючись у туман за Серпанком. Мерехтіння зірок відлунювало чимось усередині мене. Якщо тиша темряви — це бажаний перепочинок від хаосу в моїх думках, то моя хвороблива цікавість до того, що могло існувати по той бік Серпанку, — моя вада.

— Бачу, наш останній урок пристойності, як завжди, виявився безрезультатним, міс Барлоу, — промовив лорд Байрон звідкись із-за моєї спини.

Я здригнулася та прибрала руку, яку підіймала, аби доторкнутися до магії, що викликала мою допитливість.

Розвернувшись, я опинилася віч-на-віч із власником м’якого голосу, який переслідував мене в нічних кошмарах.

— Лорде Байрон, я можу пояснити...

— Мілорд, — виправив він, неквапливо пробираючись крізь зарослі дерев, які, я гадала, забезпечать мені прикриття.

Легіон вартових слідував за ним крок у крок. Не маючи й краплі природної грації, якою володів лорд, вони пересувалися грубо, як їх навчили. Вартові нагадали мені, про що я геть не хотіла думати: як цокав годинник, який лорд тримав над моєю головою.

— Мілорде, — промовила я, схиляючи голову, доки мій погляд не зупинився на пожовклій траві біля його ніг. Я радше обрала дивитися на траву, аніж на лицемірну доброзичливість у його блакитних очах і привабливих рисах обличчя, через які, безсумнівно, багато дівчат прагнули опинитися в його ліжку.

Стати коханкою лорда Містфелла — нелегке завдання, особливо через те, що в нього була дружина.

— Я певен, що це не моя бібліотека, Естрелло, — промовив він, а потім зупинився переді мною та взяв моє підборіддя двома м’якими пальцями, вп’явшись своїми очима в мої.

— Так, це не бібліотека, —- підтвердила я, і мене охопило бажання плюнути йому в обличчя.

— Бурмотіння — це нижче за гідність такої жінки, як ти.

Проводячи своїми пальцями вниз по моєму горлу та притискаючи їх до ключиць, він підштовхнув мене назад, щоб я стала рівно й благородно, ніби моя сукня не була забруднена та порвана, а на чоботях не виднілися дірки від постійного збору врожаю.

Лорд дивився на мене й бачив те, що нескладно було вдосконалити та чим можна володіти, тоді як єдине, чого хотіла я, — бути вільною.

— Більше такого не трапиться, мілорде, — промовила я, стримуючи бажання знову пробурмотіти.

— Переконайся, що так і буде, — промовив він, забираючи свою руку з мого тіла й відступаючи на крок. — Я не жартував, коли казав, що нам треба дещо обговорити.

— Зараз ми обоє тут, — промовила я, глянувши йому через плече.

Навіть якщо присутність вартових Туману — це хибна втіха, так я все ж не залишалася з лордом на самоті. Найгірші його покарання відбувалися там, де не було сторонніх очей.

Лорд пильно глянув на мене, відступаючи на крок, і схопив себе за підборіддя тими самими пальцями, які торкалися мене.

— Лорісе, будь ласка, допоможи міс Барлоу знайти дорогу до бібліотеки. Ми ж не хочемо, щоб вона знову заблукала, — звернувся лорд Байрон до Лоріса, який намагався сховатись за спинами інших вартових Туману. Коли вартовий зустрівся поглядом із лордом Байроном, усвідомлюючи, що той знав про його вчинок, у нього нервово смикнулось адамове яблуко. Ковтаючи слину, він вийшов уперед і швидко кивнув головою.

— Так, мілорде, — пролунав його голос у тиші ночі, тоді як інші вартові спостерігали за тим, що відбувається. Лоріс підійшов до мене без будь-якого жалю чи турботи й міцно схопив за лікоть, потягнувши до маєтку.

Я намагалася висмикнути руку.

— Я можу йти сама, — огризнулась я, люто дивлячись на нього. Проте він не звертав на мене жодної уваги та не відпускав, навіть не сповільнив темпу. Він просто тягнув мене до маєтку, що бовванів удалині.

— Можливо, для тебе це стане нагадуванням про те, що головний тут я, Естрелло. Усе, що стається у Містфеллі, відбувається тільки з мого дозволу. Бо я володію цим селищем і всіма, хто тут живе, — промовив лорд Байрон, крокуючи позаду нас із Лорісом і дозволяючи значенню своїх слів повиснути між нами. Я поглянула на нього через плече й побачила, як він поправляв свій плащ і перекидав через плече насичений червоний оксамит, зустрічаючи мій погляд. — Так само як я володію тобою.

Світлі кам’яні стіни маєтку Містфелл виблискували в місячному сяйві, поки Лоріс вів мене стежкою до входу для слуг, що розташовувався збоку. Той самий вхід, яким я користувалася щоразу, коли лорд Байрон вимагав з’явитися в його бібліотеці. Мені доводилося прокрадатись до будинку, не привертаючи уваги жодного зі шпигунів Верховного жерця. Куртизанки проходили крізь вхідні двері, не ховаючись, тоді як мене лорд водив через боковий вхід, наче я якась брудна таємниця, про яку ніхто ніколи не має дізнатися.

Один з охоронців маєтку поквапився відчинити нам двері. Лоріс затягнув мене всередину й швидко повів коридорами, доки не схопився за позолочену ручку величезних дверей бібліотеки. Він відчинив їх, щоб ми зайшли всередину.

Щойно ми переступили поріг, стаючи на полірований камінь із золотим візерунком, Лоріс відпустив мене й опустив очі додолу. Я ж спіткнулася, проте втримала рівновагу. Піднявши руку, я потерла лікоть — на шкірі вже виступав синець. Краєчком ока Лоріс спостерігав за мною, і на мить його обличчя зморщилося, коли він помітив мій вияв уразливості.

Зрада все ще відчувалася між нами, хоча я знала, що би він обрав, якби довелося, між його прихильністю до мене й обов’язком перед Містфеллом. Я лише обманювала себе, намагаючись переконати, що мені байдуже. Від болю в мене стиснулося в горлі, і я насилу глитнула, відводячи від нього очі й оглядаючи кімнату, яка була мені так добре знайома.

— Залиште нас, — гаркнув лорд Байрон, заходячи в кімнату та позбавляючись подальшої присутності вартових Туману на випадок того, що мало статися далі. А точніше — покарання, яке на мене очікувало.

— Як гадаєте, що я повинен зробити з вами за цю постійну непокору, міс Барлоу? — запитав він, коли двері бібліотеки зачинилися за вартовими, залишаючи нас у кімнаті, якої я боялася понад усе. Я зненавиділа це місце за те, що воно асоціювалося з моїм болем і порочністю вчинків лорда Байрона в цих чотирьох стінах.

Книжки розміщалися на пишно оздоблених дерев’яних полицях, що сягали аж до стелі. Вони були геть заповнені накопиченими знаннями цілих поколінь, для доступу до яких потрібні сходи. Знання, якими сам лорд Байрон цікавився доволі зрідка — він був зосереджений на сьогоденні та зміцненні власної влади в королівстві, а це потребувало забагато часу.

У дальній частині кімнати стояв письмовий стіл лорда, на якому лежав пергамент поруч із пляшечкою з чорнилом і пером. Я провела забагато ночей, схилившись над стільницею та чіпляючись нігтями в край гладкої відполірованої деревини. Я слухала свист його батога, що розсікав повітря, і чекала спалаху болю від його удару.

А скільки ночей я провела за читанням текстів, які лорд задавав, забиваючи мою голову міркуваннями про цнотливість Матері й наслідки гріха, поки він писав листи королю в Інберн-Сіті? Я вже давно втратила лік, і щось схоже на відчай стиснуло мої груди.

Байрон підійшов до карафки, яка стояла на столі, та спокійно налив собі келих червоного вина. Стоячи до мене спиною, він розстібнув свій плащ, а тоді повісив його на спинку стільця.

— Я й думки не припускала, що гідна визначати власне покарання, мілорде, — промовила я, прикусивши язика, щоб не погіршити того, що може статися далі.

Наливши ще один келих вина, він повернувся та простяг його мені.

— Випий, — наказав він. Я ступила вперед, розгублено насупивши брови та скорочуючи відстань між нами. За всі ночі, проведені з ним у бібліотеці, він жодного разу не пропонував мені вина. — Це допоможе тобі розслабитися, гадаю, сьогодні це тобі необхідно.

За його словами, алкоголь занадто притуплював мої відчуття. Наблизившйсь до нього та прийнявши келих з його рук, я відчула запаморочення, від якого кімната пішла обертом. Які ж тортури він запланував, коли вважав, що мені необхідно випити?

— Певен, що в тебе є багато запитань, — промовив він, відхиляючись, доки не вткнувся у стіл, схрещуючи руки на грудях. Я зробила перший ковток — гіркий смак вина змусив мене скривитися.

Я лише мовчки кивнула, стримуючи свої запитання. Я не така дурна, аби не збагнути, що він закликає мене замислитися над його мотивами. Ніби я розумію, в які ігри він грає.

— Завжди така допитлива. Сідай, — промовив він, указуючи на стілець просто перед собою. Я послухалася й сіла, а лорд знову наповнив свій келих і дістав ще один, наповнивши і його. — У тебе є одне запитання, Естрелло. Це все, на що вистачить моєї доброти після сьогоднішньої твоєї поведінки.

Я зробила ще один ковток вина, зустрівшись з його суворим поглядом.

— Чому ви не відправили мене на навчання до куртизанок? Чому лікар не повідомив, що я більше не цнотлива? — випалила я, перш ніж удалося стримати свої подальші запитання. Нагальні думки, що крутилися в моїй голові, потребували уваги, навіть якщо найрозумнішим було б запитати про плани Верховного жерця щодо мене в ім’я Батька.

Проте я не могла думати про це — про ймовірність померти так само, як мій батько багато років тому. Особливо тому, що хочу продовжувати дихати, продовжувати жити, доки не настане моя природна смерть.

— Це два питання, — насмішкувато промовив лорд Байрон, піднявши брову, — але відповідь на них однакова.

Я полегшено зітхнула, сподіваючись, що він не покарає мене за зухвальство. Він витягнув із кишені маленьку пляшечку й деякий час задумливо дивився на неї, а потім відкрутив корок і поставив на стіл.

— Ти завжди була красунею.

Нахиливши пляшечку, він налив бурштинову рідину в третій келих вина. Коли флакон спорожнів, повітря наповнилося гіркувато-солодким ароматом беладони, яка трохи освітила колір вина.

— Мілорде, — завмерши, прошепотіла я. Прийняти таку дозу беладони — самогубство, я б точно не дожила до ранку.

Схопивши келих зі столу, він обійшов мене й попрямував до дверей бібліотеки. Постукавши, він покликав покоївку, яка за мить відчинила двері та прийняла цей келих вина без жодного слова. Вона вийшла з бібліотеки, зачинивши за собою двері, тоді як Байрон розвернувся до мене й став біля мого крісла.

— Вона мусила вмирати повільно, протягом багатьох років, щоб ніхто нічого не запідозрив. Але схоже, у нас лишилося мало часу, — промовив лорд, проводячи кісточками пальців по моїй щоці, поки я намагалась осягнути сенс його слів.

Я вирішила тримати язика за зубами, не ставлячи питань, що не стосувалися мене. Хай кому він послав цю отруту, я не могла дозволити своїй допитливості завадити мені отримати відповіді на те, що насправді має значення для мого життя.

Чекаючи моєї реакції, він вишкірився, коли помітив, як я прикушую свого язика.

Я завадив лікарю повідомити правду й не відправив тебе на навчання як куртизанку, бо це б завадило плану, який я розробляв протягом довгого часу. — Простягнувши руку, він закрив пляшечку з отрутою та викинув її у смітник біля свого столу. — Ти б усе зіпсувала, якби я не втрутився.

— Леді Жаклен... — промовила я, закривши рота, перш ніж питання встигло пролунати. Мій язик почав пекти від сильного укусу, а руки затремтіли, стискаючи коліна.

— ...помре ще до світанку, — промовив її чоловік, знову притулившись до свого столу. Він простягнув руку й схопив мене за підборіддя, нахиляючись уперед, доки його обличчя не опинилося заблизько до мого. — Тепер ти розумієш, Естрелло?

Я кивнула й міцно заплющила очі, усвідомивши весь жах його намірів. Я завжди вважала себе захищеною від таких виявів уваги, доки він не дізнається, що я вже не цнотлива. Навіть якщо я спала з іншим чоловіком, то вважала, що бодай від лорда я в безпеці.

Насправді я ніколи не була в безпеці.

— Чому ви дозволили цьому тривати? — я ризикнула поставити наступне питання.

Він усміхнувся, і в його очах зачаїлося щось зловісне. Саме тоді я зрозуміла: те, що станеться далі, спричинить у мене жах.

— Твоя незайманість ніколи не мала для мене значення, хоча я б залюбки позбавив тебе її. Це має значення тільки для Верховного жерця. Якщо вже на те пішло, твій вартовий туману позбавив мене необхідності слухати, як ти плачеш під час першого разу. Тепер мені не треба турбуватися про всі ці дурниці, бо він уже засадив тобі. Згодом я міг би й сам це влаштувати.

— Але Верховний жрець сказав, що в Батька є плани щодо мене. Не думаю, що зараз це має значення, — заперечила я, намагаючись відігнати від себе думки про те, що могло б статися. Наразі думка, що мене принесуть у жертву Серпанку, здається не найстрашнішим кошмаром, який я могла собі уявити. — Ви не зможете зробити мене своєю коханкою, коли я помру.

— Мені б не довелося вбивати Жаклен, щоб зробити тебе своєю коханкою, — промовив він, хапаючи хустинку зі столу, біля якої стояла миска з водою. Беручи одну з моїх тремтливих рук із колін, він змочив хустинку у воді. — Мені треба, щоб вона померла, аби ти могла стати моєю дружиною.

Здригнувшись, я відчула, як біль від цих слів уразив мене, немов справжній удар. Я не могла стати леді Містфелла. Я довго не витримаю жити з Байроном як зі своїм чоловіком — днями й ночами задовольняти його потреби та терпіти його компанію.

— Я шокував тебе. Як гадаєш, чому я привів тебе сюди й навчив читати? Чому я вчив тебе правил поведінки леді, витрачаючи на це великі гроші? Моїй повії необов’язково володіти такими здібностями, — промовив він, притискаючи тканину до однієї з ран, які залишили мені напередодні сутінкові ягоди.

— Я ніколи про це не думала, — зізналась я. Мені навіть на думку не спадала така ймовірність. Убивство власної дружини, яка доводиться королю далекою родичкою, є чимось немислимим навіть для нього.

— Містфеллу потрібен спадкоємець. Перед завтрашнім жертвопринесенням я оголошу про смерть

Жаклен і сповіщу жителів селища, що обрав іншу дружину, яка подарує їм спадкоємця, на якого вони заслуговують. Вони дізнаються, що сам Батько повідомив мені про своє бажання щодо нашого союзу, коли я сидів біля смертного ложа Жаклен. Верховний жрець не наважиться позбавити тебе цього божественного призначення, тому йому доведеться обрати когось іншого для принесення в жертву. Ми одружимося протягом тижня...

— Ні.

Це слово зависло між нами, наповнюючи бібліотеку приглушеним звуком мого голосу й тихою непокорою, яку я навіть не збиралася вимовляти вголос. У моїх вухах задзвеніло, а до горла підступила нудота.

— Що ти щойно сказала? — перепитав лорд, застигши на місці й гнівно поглянувши на мене. Усі сліди лагідності, яку він дозволив виявити до мене, зникли, і вся правда вилізла назовні.

— Ні, — повторила я твердішим голосом. Серце шалено гупало в грудях, а шкіру вкривав холодний піт, коли я окреслювала цю межу. Деякі долі гірші за смерть.

Саме ця — одна з них.

— Ти розумієш, що в іншому разі тобі переріжуть горло, як твоєму батькові? — запитав він, і недовірливий сміх, який зірвався з його губ, лише зміцнив мою рішучість утекти від нього, зробити вибір, якого він би не схвалив.

— Розумію, — піднявши підборіддя й розправивши плечі, я продемонструвала йому поставу жінки, яку він намагався з мене зробити.

— Ой не сміши, — глузливо відповів він, але в його погляді недовіра перетворилася на розуміння. Він так само добре, як і я, усвідомлював, що я не жартую, а твердо відмовляю йому.

— Мені було шість, коли ви міцно тримали мене, змушуючи спостерігати, як вони перерізають горло моєму татові. Випустивши з нього всю кров, яку тільки могли, вони спалили його на вогнищі та святкували навколо попелу. Мені ще не виповнилося й семи років, коли ви вперше запросили мене до цієї бібліотеки та дозволили жриці бити мене, допоки я не зробила реверансу в належний спосіб, доки не виструнчилася та не стояла навколішках стільки, скільки вимагалося, без жодних нарікань. Я все життя терпіла ваші дотики й вашу увагу. Але з мене годі, — промовила, відчуваючи пекучі сльози, що пощипували мене в горлі та носі, проте я стримувала їх, відмовляючись віддавати йому цю останню частинку себе.

— А якщо я вирішу, що мені не потрібна твоя згода? Гадаєш, я зробив усе це лише задля твоїх примх?

— Тоді я розповім Верховному жерцю про те, що ви накоїли. Вам не вдасться зберегти мені життя та змусити мене мовчати, мілорде. Хай то буде завтра чи через рік, я розповім кожному, хто погодиться слухати, що ви вбили свою дружину. Як гадаєте, що король зробить із цією інформацією про свою родичку, коли ми обоє знаємо, що ви прагнете набагато більшого, ніж Містфелл? — запитала, впиваючись зубами у свою нижню губу. Це була не порожня погроза, це обіцянка, на яку я витрачу кожен день свого життя.

Не знаю, чи хвилюватиме це короля і Верховного жерця, чи мала Жаклен узагалі хоч якусь владу, але початковий план лорда повільно отруювати її протягом багатьох років змусив мене замислитися, що, можливо, — це тільки припущення — його засудять за злочин.

їй уже завдали шкоди: смертельну дозу отрути подали ще до того, як лорд заговорив зі мною. Він був такий певний, що я зроблю те, що мені сказали, і стану тією, ким він хотів мене бачити, що навіть не уявляв моєї відмови.

— Ти могла б мати розкішне життя. Подумай про те, що ти змогла б дати своїй родині, якби я став твоїм чоловіком. Про них дбали б так, як ти й уявити собі не можеш.

— Так, — погодилась я, киваючи головою. Колись це було все, чого я хотіла, — перспектива, на яку я навіть не сподівалась. Я просто неймовірно втомилася й виснажилась від цих ігор, у які грала, щоб підтримувати наші життя протягом довгих років. Без мене Бранн міг би краще подбати про себе та нашу матір.

З ними все буде гаразд.

— У тебе є ніч, аби подумати. І пам’ятай: якщо ти комусь розпатякаєш про те, що я зробив, то вранці не тільки ти страждатимеш від наслідків. Упевнений, що ти зміниш свою думку до завтрашньої церемонії у другій половині дня. Легко бути сміливою, коли гадаєш, що я відступлю. Але присягаюсь, Естрелло, якщо ти не прийдеш до мене вранці, то помреш за свою зухвалість.

— Я краще помру, аніж дозволю тобі засунути в мене свій в’ялий член, — огризнулась, вишкіривши зуби й дозволивши собі хоч раз виявити усю ненависть, яку відчувала. Я так довго була змушена підкорятися чоловікові, який контролював моє життя.

Але він не може контролювати те, чого більше не існує.

Лорд ударив мене тильним боком долоні по вилиці, розсікши своєю каблучкою мою щоку в тому самому місці, де він залишив синець удень. Я гепнулася на підлогу, і перед моїми очима все потемніло.

— Геть звідси, — промовив лорд, даючи мені можливість піднятися й попрямувати до дверей бібліотеки. — Ти відпрацюєш за це завтра ввечері, Естрелло. Ми обоє знаємо, що ти передумаєш.

Я торкнулася дверей, ігноруючи біль, що пульсував у щоці, і відчинила їх. Коридорами снували слуги з панікою на обличчях. Один із них прошмигнув повз мене до бібліотеки, щоб повідомити лорда Байрона про смерть дружини.

Смерть уже кликала мене.

Я охоче кинуся в її обійми.

РОЗДІЛ 5

Останню ніч я вирішила провести у своєму ліжку, дивлячись на стелю. Навіть цілковите виснаження, яке охоплює кожен м’яз, не може змусити мене заснути.

Сон вислизає від мене, адже я знаю, що за лічені години опинюся в Порожнечі між життями, а мій брат із матір’ю, які сплять далі коридором, і гадки не мають, як мало дорогоцінного часу нам залишилося провести разом. За вікном сходить сонце, проте люди в селищі поки не прокинулися, дозволивши собі після завершення жнив поспати трохи довше, ніж зазвичай. Гуляння часто тривають до пізньої ночі, селяни збираються навколо вогнища, яке розпалюють лише раз на рік.

Таке святкування легковажне й непотрібне, але відвертає увагу людей від жахів скоєного — від трупа, що палає у вогнищі, поки його душа чекає на перевтілення.

Відчинивши двері моєї спальні, Бранн зайшов до кімнати, і я повільно сіла.

— Ти знову тікала з дому, — промовив він голосом, сповненим звинувачень, наближаючись до мого ліжка.

За звичайних обставин я б заперечила, що вислизнула на вулицю, бо Бранн не знає про мою зустріч із лордом. Не знаючи напевно, чим завершиться розмова з Байроном, я не хотіла даремно хвилювати свого брата.

Проте я тішилася, що нічого не розповіла, бо зараз зможу провести останній день із ним та мамою не зіпсований тим, що мене має спіткати. Буде краще, якщо вони не знатимуть про це так довго, як я зможу це приховати. Краще не проводити всього ранку, оплакуючи втрату, яка ще не настала, як це було з моїм батьком.

Мій горбистий матрац заскрипів, коли брат умостився на краєчок. Він насупив брови, щойно його погляд упав на свіжий поріз на моїй щоці, якого не було ще вчора.

— Що це? — роздувши ніздрі, запитав він і підійняв руку, щоб обережно доторкнутися до рани кісточками пальців.

— Та, дурниці, — промовила я, відмахуючись від дотику з посмішкою, від якої натягнулася пошкоджена шкіра.

— Це не дурниця, Естрелло. Тебе хтось ударив? Тебе впіймали? — запитав він, мимоволі припускаючи кару, на яку вартові Туману віддають тих, хто опиняється вночі заблизько до Серпанку.

Можливо, мене не відразу відправили б на шибеницю, але кінцевий результат моїх мандрівок призвів би до цього. Я ворухнулася на ліжку та знову почула, як воно скрипить, а тоді на мить уявила, яке м’яке й розкішне ліжко чекає на мене в маєтку.

Ця думка доволі спокуслива, але варто було уявити, хто лежатиме поряд зі мною, і цього виявилося достатньо, щоб моя шкіра вкрилася сиротами. Усе, що я коли-небудь хотіла, — стати вільною. Врешті-решт розкішна клітка, яку пропонує мені лорд, — це лише чергова в’язниця.

— Немає значення. Обіцяю, що все буде добре, — промовила я, спускаючи ноги з ліжка й театрально потягнувшись. Дерев’яні дошки прогнулися під моєю вагою, погрожуючи зламатися від гнилі, що вразила нашу напівзруйновану домівку.

Я могла б дати їм краще життя, якби тільки розсунула ноги.

Я скривилася.

— Естрелло, — сварливо промовив Бранн, долаючи відстань, що розділяла нас, аби ніжно схопити мене за передпліччя, — що сталося?

Його допитливий погляд здавався занадто пильним, що майже не лишало сумнівів у тому, що він не дасть мені спокою, доки я хоч трошки не поясню ситуації.

— Леді Жаклен померла, — я скривила губи, вимовивши ці слова. Мій брат може знати про все, окрім наступної жертви. Він може знати, що вимагає від мене Байрон, бо в нього немає іншого вибору, крім як змиритись із цим і, можливо, навіть побачити в цьому користь.

Допоки Байрон не отруїть мене, так само як Жаклен.

— Вона... що? — перепитав він, прибираючи руку з мого передпліччя. — Ти була в маєтку минулої ночі? Ось куди ти втекла?

— Лорд Байрон знову попросив мене завітати до бібліотеки, — зізналась я, кусаючи щоку зсередини. Брат не знає подробиць того, що відбувається в тих розкішних стінах, заставлених книжками. Знає тільки те, що я ніколи не бажала розмовляти про синці й подряпини, які іноді вкривали мої стегна та спину.

Він уже збирався наполягати. Проте навіть якщо я не хочу відповідати, не треба бути генієм, щоб зібрати всі шматочки докупи. Ми всі чудово бачили, як Берніс полюбляє використовувати свою тростину в будівлі храму.

— Гадаю, сьогодні відбудеться похорон? — спитав Бранн, киваючи головою й обмірковуючи інформацію. Він не сумнівався у причині смерті Жаклен, і я підозрюю, що й більшість селян теж. Вона хворіла багато років, і брехня Байрона щодо її слабкого здоров’я лише слугувала метою, аби зробити її смерть природною.

— Думаю, так. Лорд Байрон оголосив про свій намір одружитися зі мною після церемонії, — зізналась я, що змусило його міцно заплющити очі.

— У мене було передчуття, що він таке зробить, — нарешті промовив брат. — Протягом багатьох років було кілька залицяльників, які просили твоєї руки. Ми представили лорду Байрону пропозиції на затвердження, але він відмовив кожному з них без пояснень. Знаю, що це не життя, про яке ти мріяла, — лагідно промовив Бранн, простягаючи руку, щоб покласти її на моє плече, — але ніхто з нас і не мріяв про такий титул для тебе. Він піклуватиметься про тебе: ти завше будеш нагодована та зможеш багато відпочивати. Особливо якщо він має намір швидко завести дітей.

Відійшовши від мене, брат скривився й почав швидко ходити кімнатою, немов точно знав, яка битва чекає на нього.

Для декого життя, яке пропонував мені лорд Байрон, здавалося мрією. Варто лише розсунути ноги за його бажанням — і я мешкала б у найгарнішому будинку цього селища, у теплі, зі слугами, які дбали б про всі мої потреби, поки я виховувала б своїх дітей, не відчуваючи страху залишитися без їжі, з яким стикається більшість селян.

— Я не хочу, аби мною опікувались. Я хочу приходити і йти, коли мені заманеться, і просто жити, — заперечила я. Бути змушеною підкорятися чоловікові, якого я не хочу, заради найнеобхіднішого в житті — це не життя.

Це просто спосіб не померти.

— Наш світ улаштований інакше, Естрелло. Наразі це твоє місце, — промовив він, але лагідність у його очах свідчила про те, що йому, як і мені, не до вподоби така ситуація. Брат бажав для мене свободи, та йому не сила, як і мені, досягти цього.

— А що станеться зі мною, коли лорд Байрон насправді виявиться бездітним або я не зможу народити йому сина, Бранне? Чи означає це, що на мене також чекає повільна смерть від беладони? — запитала я, насміхаючись із приголомшеного виразу обличчя брата.

— Він отруїв її? — промовив Бранн, важко ковтнувши.

Я відвертаюся від шокованого Бранна, не годна більше терпіти його необізнаність. Сперечатися про своє місце в житті лорда Байрона — не те, як я хотіла б провести свій останній день із сім’єю, не тоді, коли я вже все вирішила. Кожна крапля ненависті до нього після того, що він зробив, лише зміцнювала мій вибір.

Я радше піду назустріч смерті з високо піднятою головою, ніж проведу решту свого довгого життя на колінах.

Мати чекала на кухні, вже присунувши стілець до столу, де вона насилу нарізала черству хлібину.

— Дозволь мені, — промовила я, забираючи ніж з її рук і швидко нарізаючи хліб. Намастивши шматочок її улюбленим домашнім варенням, я простягла його матері й відвернулася, щоб не соромити її.

Після смерті чоловіка вона так і не змогла звикнути до того, що про неї піклуються діти. А щороку слабкість у її тілі лише посилюється, поширюючись від ніг до пальців на руках. Тремтливими руками вона піднесла шматочок хліба до рота й відкусила, повільно жуючи.

— Ти почуваєшся щасливою тут, чи не так? — запитала я, опускаючи ніж у відро з посудом, яке мені потрібно винести надвір, щоб вимити у мидниці, перш ніж ми вирушимо на святкування. Останнє, що я хотіла зробити, — це залишити їх із роботою, якою вони мусять перейматися, поки тужитимуть за мною.

Вона сумно всміхнулася та промовила:

— Звісно, серденько. Це єдине місце, яке нагадує мені про твого батька.

Згадуючи батька, я стримую полум’я, що спалахнуло всередині мене: все в кухні нагадує його, немов я бачу його привид, а тоді усвідомлюю, що невдовзі мій привид приєднається до нього. У мами залишаться тільки спогади про спільні моменти, щоб згадувати про мене.

— Та й лорд Байрон люб’язно поставився до мого стану. Я й не очікувала, що десь ще до мене ставитимуться краще. А чому ти питаєш?

— Та так, — промовила я, змушуючи себе знизати плечима й посміхнутись їй у відповідь, хоча сльози вже починали пощипувати очі. — Доїдай свій тост. Я збираюся помити посуд. Це останнє, що нам захочеться робити, коли лягатимемо в ліжко після сьогоднішнього святкування.

— Ти не збираєшся щось поїсти? — запитала мати, стурбовано насупивши брови. Якщо я чимось і була відома, то це моєю любов’ю попоїсти. їжі завжди бракувало, саме тому я ніколи не втрачала можливості щось перекусити. Проте за кілька годин я однаково помру. Вони потребують їжі більше, аніж я.

— Я сьогодні не дуже голодна, — промовила, кинувши багатозначний погляд на Бранна, коли той нарешті вийшов із коридору на кухню. Мати зраділа б пропозиції лорда Байрона, знаючи, що це означатиме краще життя для нас усіх. Як і мій брат, вона не знає всіх подробиць моїх із ним стосунків.

На відміну від Бранна мати й гадки не мала, чому я плакала щоразу, коли вона відправляла мене в маєток у супроводі вартових Туману — тоді я була ще замала, щоб ходити самостійно. Ми з братом докладали багато зусиль, аби захистити її, приховуючи найгірші мої рани, допоки вони не загоювалися.

Я вийшла з кухні й пішла мити посуд, як і обіцяла, залишивши Бранна виправдовуватися за мій поганий апетит. Щорічне жертвопринесення завжди змушувало мій шлунок стискатись, оскільки я бачила обличчя свого батька в кожній людині, яка стікала кров’ю.