Що прихову. Серпанок

— Не сумніваюся, що Меліан вірить у те, що говорить, — промовив Калем, а тоді взяв мене за руку й поклав її на свої груди. — Проте запевняю тебе, що моє серце б’ється лише заради тебе.

Моя рішучість ураз розсипалася, коли я дивилася в його обсидіанові очі, допоки його вуста не накрили мої. Він цілував мене лагідно й ніжно, немов я була єдиною коштовністю в його житті.

Проте я поки що не могла відповісти йому цими самими словами, навіть якщо вони відгукувалися всередині мене. Зізнатися у своїх почуттях означало дати йому владу наді мною, можливість завдати мені болю. Я ще не була готова до цього останнього кроку — не після того, як пережила стільки болю за останні кілька тижнів і ще стільки всього про нього не знала.

Калем відхилився та з розумінням посміхнувся мені, не вимагаючи нічого у відповідь.

— У нас попереду стільки часу, скільки забажаємо, крихітко, — промовив він, умощуючись зручніше й насолоджуючись теплом сонця на своєму обличчі.

— Яким було твоє життя до того, як розбився Серпанок? — запитала я, відчуваючи, що це запитання може дати йому поштовх більше відкритися мені. Якщо Калем зможе це зробити, тоді, мабуть, я зможу позбутися повсякчасного страху, що він зробить мені боляче.

Якщо я пізнаю цього чоловіка, можливо, тоді я дозволю собі кохати його.

— Що саме тебе цікавить? — запитав він, і його тіло на мить напружилося, перш ніж він змусив себе розслабитися. Він посовав своїми ногами, намагаючись улаштуватися зручніше, і я відразу зрозуміла, що розповідати про своє життя йому не дуже хотілося.

Щоб дізнатися про нього все, що мене цікавило, мені довелося витягувати цю інформацію з нього питання за питанням.

— Що завгодно. Чи були в тебе брати або сестри? — запитала я й помітила, як він здригнувся.

— Ні. У моєї рідної матері ніколи не було інших дітей, як і в мого батька. А моя мачуха народила дівчинку від іншого чоловіка поза шлюбом, але вона зникла, коли їй було лише кілька тижнів від народження, — відповів Калем, знизуючи плечима, ніби для нього це було несуттєвим.

— Це жахливо. Чи вдалося дізнатись, що сталося з нею? — запитала я, стримуючи нудоту від думки про викрадене дитя.

Ще й немовля.

— Ні, але я переконаний, що їй жилося краще деінде. Моя мачуха була мерзенною жінкою, і ця бідолашна дівчинка страждала б, якби в неї була така мати. Я впевнений у цьому, — сказав Калем, знову соваючи ногами.

— А як щодо твоєї рідної матері? Ти колись бачився з нею? — запитала я, на що він зітхнув, заплющивши свої очі.

— Мигцем. Моя сім’я мала стосунок до політики, як і мати. Через це наші шляхи часто перетинались, але вона завжди трималася на відстані через мою мачуху.

— Ніщо не могло б утримати мене від мого дитяти, — пробурмотіла я, не замислюючись, що це могло прозвучати так, ніби його мати любила його недостатньо. Я зовсім не мала цього на увазі.

— У цьому світі існують злі сили, що здатні обернути любов проти тебе. За таких обставин набагато безпечніше триматись осторонь. Сподіваюся, ти ніколи не потрапиш у таку ситуацію, моя зіронько, — промовив Калем, схоже не образившись на мої слова. — Нам уже час вертатися, — додав він, зітхнувши й підвівшись.

У мене було чітке відчуття, що ми просиділи б на сонці набагато довше, якби не мої важкі питання. Проте я не могла попросити вибачення за прагнення ближче пізнати чоловіка, який нібито мене кохав.

Він узяв мене за руку й повів назад до катакомб, залишаючи денне світло позаду. Це занурення в темряву здавалося мені тривожнішим, бо, хоча ми й поверталися до прихистку, було відчуття, ніби щось важливе залишилося позаду. Мені спало на думку, що, можливо, це був імпульс упізнавання, який надходив від моєї пари, — його здатність відчувати мене, хай де він є. Він полював на мене. Шукав у всьому королівстві.

Коли Калем схопив смолоскип зі стіни, я нервово ковтнула, відчуваючи полегшення від повернення до зачарованих тунелів, де ми були в безпеці. Ми попрямували до найближчого люка, щоб спуститися на нижні рівні. Коли звернули за ріг, тиша печер здавалася цілком звичайною. І поки ми йшли, я притулялася до боку Калема всім своїм тілом.

Він застиг на перехресті двох шляхів, міцніше стиснувши мою талію, тому я простежила за його поглядом і втупилась очима в тунель просто перед нами. Я нічого не бачила, нічого не відчувала, допоки печера не здригнулась, а з тіней попереду не з’явилася пазуриста лапа.

Услід показалося ще одне лапище, і тоді з темряви виринуло велетенське печерне чудовисько, яке ступило у світлове коло від смолоскипа. Всунувши в мою руку й змусивши мене міцно обхопити його, Калем потягнувся до одного зі своїх мечів, які завжди були прикріплені до його спини.

Я із жахом витріщалася на мордяку істоти, в якої були величезні блискучі чорні очі. Губ у цього створіння не було — лише два ряди величезних гострих зубів, що стирчали з-під його носа. Воно простягнуло до нас вкриту плямистою сірою шкірою лапу з гострими кігтями на кінцях пальців, які майже нагадували людські. Воно стояло на двох задніх кінцівках, його стегна були завбільшки з мій тулуб, а вуха стирчали до неба, наче роги, пробиваючись крізь волосся на маківці. Коли чудовисько зробило ще один крок, тунелі здригнулись, і мене відштовхнуло вбік від сили цього руху. Тоді воно розтулило свою пащеку й заревіло.

— Тікай! — наказав Калем, штовхаючи мене до іншого тунелю, що вів до люка, через який можна було потрапити в безпечні катакомби знизу.

— Ні! — заперечила я, попри страх, який пронизував моє тіло.

У голові крутилася наша обітниця: ми житимемо разом. Разом і помремо.

— Естрелло! Негайної — заревів Калем, і щось інакше промайнуло в його очах, коли він пронизав мене лютим поглядом.

Істота кинулася на Калема, коли мої ноги несли мене геть від місця бою. Я навіть не усвідомила, що втекла, хоча планувала залишитися з ним. Проте мої ноги рухалися всупереч моїй волі, і жах пронизував мене, поки я мчала коридором.

Калем був найкращим бійцем, якого я коли-небудь бачила. Якщо хтось і міг протриматися досить довго, допоки до нього примчить допомога, — то це він. Я стрімголов обігнула поворот, упустивши смолоскип, поки вовтузилася з люком, відчайдушно намагаючись зсунути його з місця. Камінь був такий важкий, що загрожував розчавити мої пальці, коли я відсувала його вбік. Бажання втекти покинуло мене тоді, коли я прошмигнула крізь люк в інший тунель. Захекавшись, я обернулася в пошуках Калема.

Потягнувшись до люка, я тримала його напоготові, щоб будь-якої миті зачинити за собою. Ревіння печерного чудовиська розлягалося печерою аж до мене, поки я шукала будь-який натяк на те, що Калем досі живий.

Я прислуховувалася.

На ревіння чудовиська пролунав оглушливий і вбивчий звіриний рик, від якого затремтіли стіни тунелю навколо мене.

Мов укопана, я залишалася на місці з висунутою головою з проходу в тунель. Не годна поворухнутися

чи покликати на допомогу, я перелякано спостерігала за танцями тіней удалині. Я дивилась, як темна кров розбризкувалася по стінах печери, і чула важкі кроки, що гупали по землі.

Бій тривав, даючи мені лише швидкоплинну надію на те, що Калем усе ще був живий. І хоча моє тіло здавалося неспроможним повернутися до нього, я не могла покинути його. Коли в тунелі запанувала тиша, я відсунула люк до кінця й підтягнулася нагору, залишаючись біля отвору на випадок, якщо з-за рогу з’явиться чудовисько, яке тепер мене переслідуватиме в кошмарах.

Звуки боротьби змінилися виразним роздиранням плоті, від чого моє серце підскочило до горла разом зі здавленим схлипуванням. Я не могла змусити себе піти, навіть коли кров підступала тунелем до мене, забруднюючи підлогу моторошним видовищем.

Я зробила крок уперед, бажаючи на власні очі переконатися, що Калема справді більше немає. Я не могла повірити, що мій новий сенс життя теж відібрали в мене. Не знала, ким стану та що робитиму без нього. Я відразу відчула жаль за тим, що не відповіла йому взаємними словами на його зізнання, що не відкрила своїх почуттів, перш ніж утратила його.

Раптом із-за рогу тунелю почулися впевнені тихі кроки. Калем вийшов з-за повороту й попрямував до мене, чіпляючись пальцями за стіну печери. Він мав моторошний вигляд: весь одяг і волосся забарвилися в червоний колір від крові гігантської тварюки.

Я кинулася вперед і доторкнулася тремтливими пальцями до його обличчя.

— Де воно? — запитала я, озираючись довкола нього, щоб побачити, що залишилося від печерного чудовиська.

— Мертве, — простогнав він, привертаючи мою увагу до себе.

Я опустила погляд на його закривавлену туніку, а тоді розсунула тканину спереду, де вона була розірвана. На його шкірі зяяли три величезні рвані рани, з яких сочилася кров. Вочевидь саме туди поцілило чудовисько.

— Ти поранений, — сказала я, закидаючи його руку на своє плече. — Тобі потрібен цілитель.

— Не все так погано, — відказав Калем, хитаючи головою. — Ми більше не люди, пам’ятаєш? Тому загоїться.

— Тоді що треба зробити? — запитала я, допомагаючи йому спуститися в катакомби та зсуваючи камінь за нами, щоб закрити отвір.

Ми повернулися до центральних печер, прямуючи до неминучого покарання за побиття Дженсена, яке на нас чекало.

— Потрібно промити рану, доки вона не загоїлася, — сказав він.

Я кивнула й повела його до купальні, намагаючись не думати про те, що на нас чекатиме там. Ризик зараження був значно серйознішим за те, що інші жінки побачать його оголеним.

Я знайду спосіб упоратися з ревнощами, що роз’їдали мене зсередини, якщо завдяки цьому Калем не помре від інфекції.

— Як ти вижив? Я не розумію, — прямуючи далі, пробурмотіла я.

— Вінікулум, — сказав Калем, і це пояснення видалося доволі логічним.

Я бачила, на що здатна моя мітка, яка перетворила людину на кучугуру снігу. Але якщо моя, очевидно, була пов’язана із зимою, то щось у мітці Калема, схоже, тішилося знищенням життя.

Роздираючи ворога на шматки.

Його руки були забруднені кров’ю, ніби його тіло так само боролось, як і фейрівська магія, що текла в ньому. А може, то його кров заляпала шкіру, а шматочки плоті застрягли під нігтями.

Ми зайшли до купальні, й усі погляди звернулися до закривавленого чоловіка, якого я вела до краю купелі. Люди снували навколо нас, поки я розривала спереду Калемову зіпсовану туніку, скидаючи клапті тканини з його плечей, а тоді опустилася навколішки перед ним, щоб зняти з нього чоботи й шкарпетки. Він злегка похитнувся, розв’язуючи шнурівку на своїх штанях, а тоді стягнув їх зі стегон і спустився сходинками у воду.

Навіть залитий кров’ю він мав такий неймовірний вигляд, що жінки поблизу не могли відвести від нього очей.

— Естрелло, — гукнула одна з них, підходячи до мене, поки я спостерігала, як Калем опускається у воду. — Ти поранена? — запитала вона мене, глянувши на мій закривавлений одяг і руки, вкриті кров’ю Калема.

Або чудовиська. Я навіть не знала.

— Він захистив мене, — сказала я, хитаючи головою, коли Калем виринув із води й повернувся, щоб поглянути на мене. Він уп’явся в мене своїм пронизливим поглядом, обтираючи шкіру руками та змиваючи залишки крові.

— Що сталося? — запитала жінка.

— Ми зіткнулися з печерним чудовиськом над катакомбами, — сказала я, хитаючи головою.

Якби все залежало тільки від мене, ми б більше ніколи не виходили за межі захисту, який надавала гора. Ми б жили спокійно й без насильства на поверхні. Я не могла знову ризикувати втратити його.

Жінка кивнула, і її увага зупинилася на одному із чоловіків, який стояв біля входу до купальні. Він чкурнув, імовірно, щоб сповістити охоронців, аби ті перевірили, чи всі входи в тунель надійно захищені.

— Йому треба допомогти вимитися. Він чітко дав зрозуміти, що нікому, окрім тебе, не дозволено торкатися його, — сказала вона, простягаючи мені шматок мила.

Я окинула поглядом печеру й чоловіків, які зібралися в кімнаті. Деякі з них купались у водах гарячого джерела, а інші — у гирлі струмка, який спускався до печери з вершини гори. Вода витікала з боку купальної печери, повільно стікаючи виїмкою, витесаною на краю басейну.

Зітхнувши, я намагалася витримати пильний погляд Калема, знімаючи свої чоботи зі шкарпетками та розв’язуючи шнурівку на моїй сукні. Я зсунула рукави з плечей, дозволивши тканині впасти, а тоді взяла мило з простягнутої руки жінки, намагаючись ігнорувати відчуття поглядів на собі.

Очі Калема загрозливо виблискували, коли він кидав убивчі погляди на чоловіків, які спостерігали за мною. Повільно зайшовши у воду, я дозволила ванні зігріти мою надто холодну шкіру, поки наближалася до Калема. Набравши води, я доторкнулася рукою до його ран, аби змити кров, а тоді намилила, щоб промити їх.

Він м’яко схопив зап’ясток, зупиняючи мій дотик.

— Я зараз не контролюю себе, крихітко. Я не буду ніжним із тобою.

Я окинула поглядом печеру й людей, які пильнували своїх справ. Деякі з них усе ще спостерігали за нами, безперечно зацікавлені загадковим чоловіком, укритим плямами крові в центрі купелі.

— Але ж тут люди, — пробурмотіла я, стримуючи своє занепокоєння.

— Тоді раджу дозволити мені помитися самостійно, якщо тебе бентежить присутність глядачів, — рикнув Калем. — І залишайся у воді. Бо якщо я ще раз побачу твоє тіло, побачу, як вони задивляються на тебе, я не нестиму відповідальності за те, що зроблю з тобою. Зрозуміло, моя зіронько?

Я знову ковтнула, озираючись і намагаючись зрозуміти, чи зможу я витримати відчуття, що за мною спостерігають, поки Калем трахатиме мене. Чи зможу я дозволити чоловікам бачити мене в розпалі пристрасті з ним?

Думка про те, що жінки витріщатимуться на нього, мене теж непокоїла. Але це здавалося прийнятним, адже вони побачать його член лише до того, як він зануриться в мене. Тоді вони зрозуміють, що я володію ним, заявляю на нього права.

Переривчасто зітхнувши, я підійняла очі, аби зустрітися з палким поглядом Калема, що вивчав моє обличчя в пошуках будь-яких ознак того, якою буде моя відповідь.

Я торкнулася рукою його грудей.

РОЗДІЛ 31

Неочікувано з грудей Калема вирвалося гарчання, від якого його тіло здригнулося під моєю долонею. Легенько притиснувши свою мильну руку до подряпин на його тілі, я обережно змивала закипілу кров із ран. Я зосередилася на тому, щоб промити їх якнайретельніше, перш ніж вони встигнуть загоїтися. Тієї миті моє серце шалено тупало в грудях.

Я поглянула на нього крізь свої вії та виявила, що погляд Калема прикипів до мого обличчя. Він залишався нерухомим, навіть не здригнувся, коли я промивала рану, яка, напевно, неймовірно боліла.

Людина б не змогла вижити без накладання швів, проте на ньому вже виднілися ознаки того, що плоть почала затягуватися. Поки я промивала рани, по краях поступово утворювалася рожева шкірка, яка швидко загоювалася.

Його темні очі виблискували світлом тисячі зірок, схованих у темряві ночі, повіки були прикриті, а щелепа стиснута.

— Ти боїшся, крихітко? — запитав він, і в його голосі прозвучало щось глибоке. Щось схоже на владування обволокло мою шкіру, вкривши її сиротами, ніби мене обдало холодом хурделиці.

— Я не боюся тебе, — проворкувала я, вірячи власним словам. Принаймні я не сумнівалася, що з Калемом моє тіло в безпеці. Він ніколи не зашкодив би мені, ніколи б не дозволив бодай комусь мене скривдити. Він був ладен віддати себе на поталу печерному чудовиську, щоб дати мені можливість утекти в безпечне місце.

Якщо раніше я сумнівалася в його освідченнях, то хіба могли залишитися хоч якісь сумніви після цього?

Його відповідь прозвучала тихо, а слова повисли в повітрі з легкою ноткою загрози:

— А варто.

Я нервово ковтнула й закінчила промивати його рани, після чого почала відтирати кров з інших частин його тіла, намагаючись не звертати уваги на загрозу, яка, здавалося, висіла між нами.

Хай що він казав, я не могла змусити себе дослухатися до його попередження.

Калем відкинувся назад і занурив волосся у воду, щоб я могла провести своїми пальцями крізь нього та змити кров істоти. Коли він нарешті став чистим, то виблискував, мов новенька золота монета. Здавалося, що після битви із чудовиськом, яке могло його зжерти, він став ще сильнішим і дужчим.

Він наче балансував на межі між чимось людським і чимось... іншим.

— Якщо я зараз просуну руку поміж твоїх гарненьких стегон, то відчую, яка ти волога для мене? — запитав Калем, і його слова більше нагадували гарчання, аніж звичайний голос.

Я озирнулася навколо, і моє нервування спалахнуло знову, коли я зрозуміла, що більшість людей, які залишилися в купальні, пильно стежили за нами.

Я не могла їх засуджувати з огляду на жагу, яку випромінював Калем. І не могла визначити, чи ось-ось стану частиною розпусної вистави, чи жертвопринесення.

Чи відтрахає він мене, чи пустить мені кров.

Якби я не була певна, що він не зашкодить мені, то, ймовірно, вже б утекла. Проте зараз я не могла змусити свої ноги зрушити з місця.

Я покусувала свою нижню губу, обдумуючи, чи правильно зробила, коли вирішила доторкнутися до нього. Забагато очей, забагато свідків. І я із жахом усвідомила, що, поки відмивала його, до купальні приєдналося ще більше людей.

— У тебе був шанс піти, — сказав Калем, ніжно доторкнувшись рукою до моєї щоки. Він заправив волосся за моє вухо, наближаючись до мене дедалі ближче, допоки його тіло не притиснулося до мого.

Я відчувала його збудження, коли своїм набряклим членом він чуттєво торкався мого живота.

— Але ти так і не відповіла на моє запитання, Естрелло. Ти вже мокра для мене? Думка про те, що вони дивитимуться, як я трахатиму тебе, збуджує тебе так само сильно, як і мене?

— Я гадала, що ти не хотів, аби вони витріщалися на мене, — прошепотіла, намагаючись збагнути, як його хіть може поєднуватися з власницькими «загонами». У цьому не було логіки, тому я чітко відчувала, що випускаю з уваги щось дуже суттєве.

— Я не хочу, щоб вони витріщалися на тебе, але не маю жодних упереджень, коли вони побачать, як ти засмоктуєш мій член усередину, немов створена для мене, — прогарчав Калем, зиркнувши на чоловіків, які спостерігали за нами. Його погляд зупинився, прикипівши до когось, і я озирнулася, щоб поглянути, хто це був. Я глитнула, помітивши Дженсена, який стояв біля краю купелі й не спускав із нас очей. Його ніс був викривлений, а шкіра навколо очей посиніла. — Бо, коли я закінчу з тобою, вони точно знатимуть, кому ти належиш.

Рука Калема ковзнула моєю міткою, спричинивши в мене здивований зойк, який він заглушив, коли рвучко припав до моїх губ. Він нахиляв мене так, як йому хотілося, керуючи моїм тілом, поки я ледве могла дихати від сили його натиску.

Вуста Калема роздирали мої. Його пальці грубо стискали мене за потилицю, владно тримаючи й не залишаючи місця для заперечень. Без шансів на втечу, без жодного порятунку від нього.

Він просунув свою руку між моїх стегон, розсовуючи їх достатньо широко, щоб відчути мене на дотик. Калем дістав відповідь, яку я не була готова озвучувати: мої соки вкрили його пальці, щойно він запхав їх усередину мене, розкриваючи мою піхву для свого велетенського члена.

Він загарчав мені в рот, і цей звук відлунював у моїх грудях, коли він потягнув мене до краю купелі. Калем підняв мене й посадив на виступ, як тієї ночі, коли вперше відтрахав мене. Вода розбризкувалася на підлогу печери навколо мене, і його рухи стали нетерплячими. Він штовхав мене назад, допоки моя спина не вдарилась об кам’яну підлогу.

Від різкого прохолодного повітря мої соски затверділи, а увага розсіялася через відчуття поглядів на моєму тілі, яке загрожувало поглинути мене з головою. Я зсунула ноги, намагаючись сісти, але рука Калема перемістилася до моїх грудей, обхопила їх і почала грубо стискати.

Здавлений стогін вирвався з мого горла, коли я намагалася підвестись, проте жорсткий хват міцно тримав мене на місці. Я була прикута до місця й виставлена на загальний огляд.

— Покажи їм свою кляту піхву, — наказав він, ляснувши вільною рукою по зовнішньому боці мого стегна, коли я відразу не послухалася. — Покажи їм те, чого вони ніколи не матимуть.

Уп’явшись зубами у внутрішній бік своєї щоки, я міцно заплющила очі, а тоді повільно розсунула ноги під завойовницьким поглядом Калема. Він витріщився згори вниз на промежину між моїми ногами, а тоді ніжно доторкнувся пальцями до мого входу. Це так суперечило його хижому погляду.

— Гарна дівчинка, — сказав він, проштовхуючи пальці всередину мене. Потім нахилився вперед і безсоромно вткнувся в мою кицьку обличчям.

Моя спина вигнулась, а груди здійнялися до стелі, коли він почав мною ласувати. Тихе скиглення наповнило кімнату, і мені знадобилося забагато часу, аби усвідомити, що воно йшло від мене. Він так безжально трахав мене своїми пальцями, водночас облизуючи мій клітор, що я миттєво опинилася на межі оргазму.

— Калеме, — застогнала я, запускаючи руку в його волосся та притискаючись до нього.

Мої стегна рухалися, підіймаючись і опускаючись разом із сованням його язика. Я ковзала по його обличчю, поки він дарував мені насолоду. Калем прикусив плоть навколо мого клітора, який був у його цілковитій владі, від чого шкіру защипало, і він застогнав у мене.

Позбавляючи дихання й відбираючи всі сили, оргазм зрушився на мене, мов облога. Я ногами обхопила його голову, втративши здатність мислити, а з мого горла вирвався крик, поки Калем продовжував усмоктувати мій клітор, змушуючи мій оргазм здаватися вічним.

— Моя, — прогарчав він, відриваючи своє обличчя від моєї піхви.

Його золотава шкіра блищала від моїх соків, а губи почервоніли й розбухли. Потім він просунув свої грубі руки під мій зад і перевернув мене на місці. Мої груди терлись об каміння, коли він обхопив мене за стегна, пальцями впиваючись у шкіру. Я була певна, що залишилися б синці, якби моє тіло швидко не зцілювалося.

Калем підійняв мене з каменю й притягнув до себе, ледве дозволяючи мені торкнутися виступу, а мої ноги знову занурились у воду. Він опускав мене дедалі нижче, розташовуючи так, щоб його член притиснувся до мого входу.

Він залишив мене висіти на краю, підтримуючи лише своїми руками на моїх стегнах. Зігнувся, притулившись своїми грудьми до моєї спини, і знайшов своїми вустами моє вухо.

— Це той момент, якого тобі варто боятися, моя зіронько.

Я озирнулася, щоб поглянути на нього через плече, і наші погляди зустрілися лише на мить. Тоді він різко подався вперед, водночас притягуючи мене до себе. Калем насадив мене на свій член так раптово, що я скрикнула, схиливши голову.

Не було жодного повільного звикання, як минулої ночі, тільки різкі поштовхи його стегон, коли він змушував моє тіло розсуватися для нього.

Я хапалася за виступ, намагаючись зачепитися за каміння, а моє тіло здригалося за кожним його поштовхом.

— Блядські боги! — скиглила я, опинившись затиснутою між ним і камінням на краю купелі. Калем безжально притискав мене до себе, тримаючи свої руки на моїх стегнах і штовхаючи мій зад на себе, аби проникнути глибше.

Рухаючись між моїми злегка розсунутими стегнами, він втрахував мене в стіну. Відірвавши від мене одну руку, він намотав моє волосся на свій кулак. Тоді потягнув мою голову назад, нахилився й облизав мітку на моїй шиї, хизуючись слідом від укусу, який мені там залишив.

— Бачиш, як вони спостерігають за тобою? — запитав Калем, муркочучи мені на вухо тихим насмішкуватим голосом, який мучив мене.

Його член входив і виходив із мене, вбиваючись у мою піхву зі швидкістю, яка здавалася нелюдською.

Некерованою. Дикою.

Я озирнулася навкруги як змогла і змусила себе зосередитися на людях, що тинялися кімнатою.

— Так, — хрипко прошепотіла я, не годна видавити більше звуку. Горло боліло так, ніби я дерла його кілька годин, навіть не помічаючи цього.

— Вночі, коли ми будемо в ліжку і мій член знову опиниться поміж твоїх ніг, вони лежатимуть у своїх постелях і дрочитимуть, згадуючи, як я тебе трахав. Вони шкодуватимуть, що не можуть змусити тебе кричати так, як змушую я. А знаєш, що я зроблю? — запитав Калем, підкреслюючи свої слова різким поштовхом до самих яєць. — Я заповню тебе такою кількістю свого сім’я, що завтра всі зможуть відчути його запах на тобі й точно затямлять, кому ти належиш.

Я зойкнула, коли він перемістив руку, якою обіймав мене за талію, до мого клітора, і став погладжувати набряклий вузлик нервів, допоки я не заскиглила в його обіймах.

— О боги.

— Якщо я — бог, то ти повинна зробити мені підношення. Такі правила, — дражнив він, рухаючись у мені повільніше. Його поштовхи все ще були грубими й доволі сильними. Найімовірніше, у мене залишаться синці. Калем рухався повільно, даючи моєму тілу час наблизитися до другого оргазму, через який я могла забути власне ім’я. — Ти ж знаєш, чого я хочу?

Я не могла дібрати слів, щоб відповісти йому, не могла відвернути увагу від жару, що наростав усередині мене.

— Я хочу, щоб ти кінчила. Хочу, щоб ти стиснула цю маленьку тугеньку піхву навколо мого члена й видоювала сперму з моїх яєць, допоки вона не потече по твоїх стегнах. Це єдиний дарунок, який я хочу, — сказав він, пощипуючи чутливу шкіру мого клітора й перекочуючи його між пальцями.

Моє тіло здригалося в його обіймах, а горло стискалося від беззвучного крику, поки я несамовито кінчала. Калем застогнав, штовхаючись глибоко в мене, а мій оргазм зробив свою справу — дав йому те підношення, про яке він просив. Тепло наповнило мене, коли він слідом за мною поринув у блаженство, заливаючи мене зсередини своєю спермою. Після цього Калем ніжно поцілував мене у вилицю.

Я глитнула, намагаючись звести подих. Мої очі лишалися заплющеними, а я відганяла від себе думку про наших глядачів, яка неодмінно змусила б мене пошкодувати про те, що я дозволила цьому статись, а потім ще й насолоджувалася.

Схоже, Калем відчув, що я хотіла кудись заховатись, оскільки після мого оргазму погляди, спрямовані на мене, були нестерпними.

— Ходімо, моя зіронько, — промуркотів Калем, виходячи з мене й відступаючи. Я покрокувала за ним по п’ятах, опустивши очі, коли підіймалася сходами з купелі.

Люди витріщались, а одна жінка простягнула мені рушник, водночас не посмівши дивитися на член Калема, який звисав між стегнами.

Вона кивнула мені, допомагаючи обернути рушник навколо мого тіла. Калем дивився на внутрішній бік моїх стегон і на суміш води та сперми, що стікала по моїй шкірі, доки не зникла з поля зору. Він обернув інший рушник навколо своєї талії, щоб теж сховатися від поглядів.

— Я розпоряджуся, щоб у вашу кімнату принесли запасний комплект одягу для кожного з вас, — сказала жінка, люб’язно посміхаючись. Вона ж подавала мені мило, коли ми зайшли сюди, залиті кров’ю. — Ну все, йдіть. Залиште решту нам, ми насолоджуватимемося буревієм, який ви тут спричинили, — сказала вона з посмішкою, відступаючи від мене й прямуючи до одного з чоловіків у купальні.

Він схопив жінку за талію, а тоді зім’яв її сукню та рвучко стягнув через голову.

Ми пішли, а ззаду почали доноситися перші жіночі зітхання, супроводжувані чоловічими стогонами насолоди.

РОЗДІЛ 32

Я злізла з постелі. Сон так не йшов до мене, тому я натягнула чоботи й накинула запасну ковдру собі на плечі. Сукня, яку надіслала жінка з купальні, була відвертішою, ніж я зазвичай носила, і призначеною якраз для вологого клімату всередині печер. Тонкі бретельки звисали з моїх плечей, оголюючи руки й лінію декольте.

За звичайних обставин мене б це не турбувало, проте я все ще намагалася впоратись із відчуттям, що на мене витріщаються, — як тоді, коли Калем штовхнув мене на виступ на загальний огляд.

Я погодилася на це, і мене воно збудило, але сором’язливість, яка охопила мене після цього, відчувалася дуже реально.

Я зсунула фіранку, яка надавала нашій кімнаті трохи усамітнення, але так і не змогла стримати звуки, коли Калем розбудив мене посеред ночі, притиснувшись своїм членом поміж моїх ніг і шепочучи мені щось на вухо.

Я не мала багато досвіду, проте сумнівалася, що його ненаситність була нормальною. Майже дика поведінка Калема після бою з печерним чудовиськом у поєднанні з цим змушували замислитись, як саме мітка фейрі могла нас змінити.

Чи стали ми більш схожими на них ще в чомусь, окрім нашої сили, нашого зцілення? А як щодо несамовитої жаги, яка спонукала його проводити кожну мить усередині мене?

Ідучи крізь тунелі, я взяла смолоскип у загальній залі й запалила його дорогою до бібліотеки, яка забирала більшу частину мого дня. Попри те що від перекладу в мене боліла рука, книжки стали тим самим бажаним острівцем спокою.

Знання — це сила, і я прагнула мати будь-яку зброю для бою. Вранці я тренувалася з Меліан та іншими бійцями, але Калем украй зрідка брав у цьому активну участь. Після того як він пережив бій проти печерного чудовиська, я більше не сумнівалася, що він стримував свої удари, тренуючись зі мною, як і казала Меліан.

Це зворушило мене й водночас розлютило, адже він не вагався випускати свою жорстокість під час сексу. Він заволодівав мною такою мірою, що я все ще відчувала біль усередині себе кілька годин по тому.

Я увійшла до бібліотеки й прикріпила смолоскип до стіни біля столу, за яким зазвичай працювала. Книга, яку я перекладала напередодні, лежала розгорнутою там, де я її залишила, коли ми з Калемом поспіхом покинули кімнату після сутички з Дженсеном.

Я не знала, із чого почати свої пошуки, та й узагалі не була певна, про що саме хотіла дізнатись. Але нудота, яка скручувала мої нутрощі, підказувала мені, що щось тут було не так. Я підійшла до полиць і почала водити пальцями по корінцях книжок, чекаючи, що якась із них приверне мою увагу. Саме так я обирала перші книги для перекладу — навмання, занурюючись у текст кожної з них по черзі.

Мою увагу привернула менш пошарпана книга, що так і вабила взяти її з полиці. Я розглядала назву на обкладинці, яка була написана новомовою.

«Історичний нарис про створення Серпанку».

Це був не той текст, який я бачила в бібліотеці лорда Байрона, — цей виявився давнішим. Я розгорнула рукописний том на першій сторінці й пробіглася очима по тексту, намагаючись переконати себе, що це просто первісна версія загальновідомих фактів.

Однак, заглибившись у текст, я помітила, що оповідь у цій книзі про відьом, які створили Серпанок, значно відрізнялася від тієї, яку я чула в дитинстві. Мені завжди казали, що відьми пожертвували своїми життями заради створення Серпанку, аби захистити людство від фейрі, які масово знищували нас.

Ця книга описувала історію про те, що відьми не брали участі у війні між фейрі та людьми, і їм було байдуже, яка з двох рас переможе у своєму прагненні зберегти рівновагу у світі. Тут розповідалося про прокляття, яке вони наклали на фейрі за багато століть до появи Серпанку, прирікаючи тих на розділення їхніх душ під час народження. їхня половинка існувала всередині іншої особи, переважно людини, щоб фейрі нарешті припинили знущання та поневолення людей королівства Нотреку.

Поза цими зв’язками неможливо було народити дітей, що ще більше обмежувало здатність фейрі збільшувати свою чисельність. Однак навіть у парному зв’язку народження дітей вважалося рідкісним явищем, бо такою була природна особливість їхньої раси.

Проте одна лінія відьом була пов’язана з фейрівськими землями. їхня магія черпалася з самого ґрунту та природних елементів навколо. Ті відьми й прокляли фейрі від імені споконвічної Природи. Вони швидко вимерли після зведення Серпанку, оскільки їхня магія згасла без зв’язку із землею Альфгейму.

Ця інформація залишила мене з єдиним запитанням, яке не давало мені спокою, бо все це просто не мало сенсу. Навіщо взагалі ці відьми створили Серпанок, знаючи, що самі опиняться у пастці по той бік від своєї магії? У книзі писало, що це була велика жертва, яку принесли відьми для захисту того, що вони викрали з Двору Тіней. Але не було жодної згадки про те, що саме вони вкрали або чому так переймалися цим предметом.

Історія, яку я завжди знала, полягала в тому, що відьми стали на бік людей у війні. Вони пожертвували собою, створивши Серпанок, щоб ми мали шанс вижити в боротьбі проти чудовиськ-фейрі, які прагнули нас знищити. У дитинстві я бачила їхні моторошні ілюстрації в історичних писаннях, але жоден із малюнків у «Книзі богів» навіть віддалено не нагадував страхіть із тих книжок.

Фейрі в «Книзі богів» були приголомшливо прекрасні. Вони зображувалися неземними й звабливими істотами. Фейрі були будь-ким, проте не чудовиськами.

Якась думка ковзнула десь поза межами моєї свідомості — нав’язливий образ, який я не могла вловити, майорів у моїй голові.

Мій дитячий спогад. Відчуття зубів на моїй шкірі.

— Що ти намагаєшся знайти в цих запорошених старих книжках? — запитав Калем, змусивши мене повернутися до нього.

Від переляку я здригнулася й притиснула руку до своїх грудей.

— Ти мене налякав.

Схиливши голову набік, він підійшов і зупинився поруч із моїм стільцем. Доторкнувшись кісточками своїх пальців до моєї щоки, він кілька секунд розглядав моє обличчя, а тоді усміхнувся.

— А ти налякала мене, коли зникла з нашого ліжка.

Усвідомлення того, що це ліжко стало нашим, після того як ми «об’їздили» його, накрило мене з головою й наповнило теплом, попри сироти на моїй шкірі.

— Я не могла заснути, — зізналась, переминаючись із ноги на ногу. Я не могла визнати, що відчувала щось дивне в нас і наших стосунках. Щось непокоїло мене, проте я не могла цього пояснити. — Може, я і не здатна вистояти проти печерного чудовиська, як ти, але знання — це теж сила. Можливо, якщо я більше дізнаюся про те, з чим маю справу, то зможу краще захистити себе.

— Ось чому в тебе є я, — сказав Калем, провівши великим пальцем по моїй нижній губі, а тоді додав: — Я був загрубим із тобою.

Він кинув багатозначний погляд на мої стегна, помічаючи, як важко мені було всидіти на місці.

— Ні, — промовила я, хитаючи головою. Він скептично підійняв брову. — Можливо, трішки, але ти мене попереджав.

— Попереджав, але трахнути тебе ще двічі за ніч було жорстоко щодо твоєї бідолашної кицьки, — сказав він, відтягуючи великим пальцем мою губу вбік. — Здається, я ніяк не можу насититися тобою. Іноді я забуваю, наскільки тобі ще незвично ось так приймати в себе мій член, зіронько, — я глитнула, відкривши рот, щоб відповісти, і кінчик його великого пальця занурився всередину, багатозначно натиснувши на мій язик. — Я мушу скористатися й цією частиною твого тіла. Чи обхопиш ти губами мій член, поки я мучитиму твою піхву? Чи сядеш ти мені на обличчя й відсмокчеш мені, поки твоя дірочка просто не може приймати мене всередину?

— Боги! Що ти таке кажеш? — сказала я, відсуваючи свою голову від його великого пальця. Калем самовдоволено посміхнувся, насолоджуючись рум’янцем, що залив мої щоки.

— Хочу вклонятися тобі, як своїй богині. Хочу проводити цілими днями в тебе поміж ніг, змушуючи тебе кінчати так часто, щоб після цього ти не змогла підвестися, — промуркотів він, і його усмішка перетворилася на широку посмішку, коли він подивився на мене згори вниз. — А ще я хочу трахнути твій ротик, засунувши свій член тобі в горлянку, — він знизав плечима, ніби говорити непристойності — це просто частина його особистості, і мені варто було до цього звикнути.

Я гадала, що він лише знущався й дражнився до того, як уперше доторкнувся до мене. Проте я швидко усвідомила, що всі його тодішні натяки були туманні й дріб’язкові, якщо порівняти з тим, що він казав мені, коли я звивалася під ним на нашому ліжку.

— Вибачте, що перериваю, — сказала Меліан із порога, намагаючись стримати посмішку, коли увійшла до кімнати.

Опустивши руку й надувши губи, Калем схилив голову та щось пробурмотів собі під ніс.

— Ти не перериваєш, — буркнув він.

— Приємно бачити, що ти знаходиш користь у цих книгах, Естрелло. Це надзвичайно важливо для майбутніх поколінь, — сказала вона, швидко усміхнувшись мені, а тоді звернула свою увагу на Калема. — Але хай як дивно, насправді я шукала тебе.

Видно, що між ними й досі зберігалася неприязнь. Я закотила очі та знову зосередилася на книзі.

— І що ж тобі треба? — запитав Калем, схрестивши руки на грудях. Хоч я і перебувала у бібліотеці, проте зараз була глупа ніч. Тому я сумнівалася, що вона б розшукувала його через щось несуттєве, і Калем, схоже, дійшов такого самого висновку.

— Ми отримали повідомлення про групу мічених, що переховуються у Калфоллсі. Я очолюю загін, який на світанку вирушить по них. Твої навички володіння мечем можуть стати в пригоді, якщо у нас виникнуть проблеми, — сказала Меліан, кивнувши Калему. Непростий союз між ними базувався виключно на його майстерності та здібностях, які могли б збільшити шанси її загону на виживання.

— Я піду, — сказав він, після чого повернувся до мене. — А ти залишишся тут і триматимешся якнайдалі від неприємностей.

— Ото вигадав! — вигукнула, підвівшись зі стільця. — Ти обіцяв, що ми триматимемося разом. Ти не можеш розкидатися цими словами, коли тобі зручно, а потім тримати мене десь поодаль, мов тендітну принцеску, коли тобі заманеться. Ми або разом у всьому, або взагалі не разом, Калеме. Що ж ти обираєш? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

— Тут тобі безпечніше. А якщо вартові Туману закують тебе в залізні кайдани? — запитав Калем, дивлячись на мене згори вниз, ніби міг змусити мене зрозуміти його логіку та просто послухатися його.

Дідька лисого!

— А якщо вони спіймають тебе? Ми або йдемо разом, або ми взагалі не будемо разом, — промовила я, дозволивши словам повиснути між нами.

Він не проґавив сенсу моїх слів, чудово розуміючи, що залишить мене в укритті, повному чоловіків.

— Гаразд, — зрештою гаркнув він, зціпивши зуби. — Але ти робитимеш те, що я скажу.

— Щасти тобі із цим, — промовила я, посміхнувшись йому, а тоді поплескала його по руці й попрямувала до дверей. Меліан пирхнула зі сміху, коли я проходила повз неї, і це викликало посмішку на моєму обличчі, яку я не дозволила Калему побачити.

Якщо ми вирушатимемо на світанку, то мені потрібно було трохи поспати.

Меліан прийшла по мене, як і обіцяла. У катакомбах було неможливо розрізнити, коли ранок, а коли глупа ніч. Вони завжди були занурені в темряву й окутані тінями від факелів, що мерехтіли на стінах. Інші бійці забрали Калема та відвели його до зброярні, щоб спорядити для рятувальної операції, до якої, як я підозрювала, жоден із нас не був готовий.

Я чула перешіптування про інші місії з порятунку мічених, яких могли виявити або вартові Туману, або «Дике полювання», що вистежувало фейрівські пари, аби повернути їх до Альфгейму.

Меліан привела мене до своєї особистої кімнати, де я помітила дерев’яний комод, притулений до стіни, — залишок розкішного життя, якого в мене ніколи не було. їй, мабуть, було б важко зрозуміти те, що я зазвичай мала лише дві сукні. Вона витягла пару чорних штанів із шухляди й кинула їх мені.

Спіймавши жмут біля своїх грудей, я перевела погляд на тоненьку легеньку суконьку, яку мені дали, щоб я могла носити її у спекотних катакомбах.

— Ти колись одягала штани? — запитала Меліан, посміхаючись мені з іншого кінця кімнати так, ніби я її розважала. Потім вона кинула мені щільну чорну туніку, і я поклала одежу на ліжко, перш ніж спустити бретельки сукні з плечей.

Я повернулася до неї спиною, намагаючись впоратися з ніяковістю, яку відчувала від того, що стояла оголеною перед іншою людиною. Але після видовища, яке ми з Калемом влаштували минулої ночі, навряд чи варто було просити про усамітнення.

Я озирнулася на Меліан через плече, коли вона різко втягнула носом повітря, побачивши мої шрами. Потім зняла чоботи й натягнула на ноги товсті шкіряні штани з вовняною підкладкою, які вона мені дала.

— Я одягала лосини під сукню, — сказала, поспішно розправляючи тканину туніки, щоб натягнути її через голову.

— Що трапилося? — запитала вона, ковзаючи кінчиками пальців по чутливій шкірі моїх рубців. Вони ледве торкалися мене, проте відлуння присутності іншої людини поруч зі шрамами змусило мене інстинктивно відсахнутися від її дотику.

— Я не дозволю собі бути власністю. Більше ніколи, — промовила я їй, нарешті натягнувши туніку. Важка льняна тканина обтягнула мої груди й звисала до середини стегон, даючи мені вдосталь свободи для рухів і водночас залишаючись не надто помітною поза катакомбами.

Я повернулася й зустріла її погляд, який був сповнений співчуття.

— Більше ніколи, — повторила Меліан, ковтнувши й опустивши руку. Вона підійшла до комода, висунула верхню шухлядку та дістала маленьку пляшечку з пурпурною есенцією. Скло було прозорим, а коркова пробка здавалася зловісною. Меліан простягнула руку й узялася за мою. Затримавшись на мить, вона вклала її в мою долоню. — Есенція беладони, — вимовила вона, відповідаючи на моє невисловлене запитання.

Поглянувши на скляночку, я зрозуміла, що цього вистачить для смертельної дози.

— А на нас це взагалі діє тепер? — запитала, пирхнувши зі сміху й відганяючи від себе думки про можливі способи самогубства, якщо це знадобиться. Я мала померти разом із Бранном. Яка іронія — подолати такий шлях, щоб урешті закінчити так само.

— Якщо ти глитнеш її до того, як вони повернуть тебе до Альфгейму й завершать парний зв’язок, то покладеш край своєму життю. Це не завадить тобі перевтілитися в наступне життя. Можливо, в ньому ти матимеш шанс бути вільною, — сказала вона, відпускаючи мою руку й відступаючи.

Меліан була вже тепло вдягнена, тому лише накинула важкий чорний плащ на свої плечі та натягнула на голову каптур, поки я вдягала теплі шкарпетки, які вона теж кинула мені, і запихала свої ноги в чоботи.

Знявши запасний плащ зі спинки стільця у своїй кімнаті, вона допомогла накинути його мені на плечі й натягнути каптур. Після цього Меліан підійшла до зброї, що висіла на стіні. Схопивши кинджал і ремінь, вона простягнула їх мені, щоб я закріпила шкіряний пасок на стегні. Я задоволено зітхнула, взявши зброю, бо розуміла, що не залишуся геть беззахисною, коли ми вирушимо назустріч небезпеці, від якої я так щасливо втекла лише кілька днів тому.

Здавалося неймовірним те, що минуло так мало часу, а все настільки змінилося.

— Я б дала тобі меч, але гадаю, що ти набагато вправніша із цим, — сказала вона, прикріплюючи свій меч і піхви до поясу.

— Так і є. Дякую, — підтвердила я, засовуючи скляночку з есенцією беладони в кишеню плаща.

Ще одне підтвердження — ще одне бажання, якого я не мала б прагнути. Це свідчило про те, яким мерзенним був світ, якщо можливість накласти на себе руки вважалася благословенням.

— Пообіцяй мені, що будеш обережною, — сказала Меліан, ревно дивлячись мені в очі. — Знаю, що твій Калем зробить усе можливе, аби захистити тебе, але ти набагато цінніша для мене тут із книгами. Те, що я дозволяю тобі приєднатися до нас сьогодні, суперечить усім моїм переконанням. Проте я відчуваю, що не маю іншого вибору. Ти доволі рішуче приєдналася до нас.

— І я все ще сповнена рішучості, — промовила я, залишаючись вірною своїм словам, які казала Ка-лему. Він хотів, щоб ми були разом у житті, разом у смерті — завжди разом. Я дотримаюся цієї обіцянки, адже все, чого я прагнула в цьому житті, тепер було пов’язано з ним.

— От же ж уперта, — сказала Меліан, весело похитавши головою. — Ходімо. Імельда начаклує кожному з нас захист від наших пар перед відправленням. Чари протримаються чотири дні, перш ніж нам доведеться хвилюватись. Цього часу цілком досить, щоб дістатися до Калфоллса й повернутись, якщо на шляху не виникне жодних проблем.

Я кивнула, вдячна бодай за це запевнення.

— А як щодо вартових Туману та «Дикого полювання»? — запитала я, а вона похитала головою та повела нас до виходу зі своєї кімнати.

— Вартових Туману ми вб’ємо, але якщо ми натрапимо на «Дике полювання», то єдине, що тобі залишається, — це тікати. Ніхто з нас не має шансу протистояти їм.

Та невловна думка знову промайнула в моїй голові, нагадуючи про те, що загін фейрівських мисливців був ще однією перешкодою, з якої Калем вийшов живим, хоча це здавалося неможливим.

Усе через те, що вони шукали саме мене.

Почувши це, я зробила єдине, що могла: зберегла в таємниці їхню зацікавленість мною, якої навіть сама не розуміла.

Я, бляха, тримала свого язика за зубами.

РОЗДІЛ 33

Холод пробирав мене до кісток, попри теплий одяг, що мав мене захищати. Після кількох днів у вологих теплих катакомбах, я не була певна, чи зможу колись знову витримувати холод так, як раніше. Усе своє життя я добре знала, що таке зима, і завжди відчувала нестачу тепла. Проте зараз було щось таке, що давало морозу проникати набагато легше, ніби холодна порожнеча всередині мене сама прикликала вітер.

Ми йшли цілий день лабіринтом вузьких тунелів, що простягалися крізь усі Порожнисті гори. Вони відрізнялися від тих, що були в самому таборі руху опору, бо були значно меншими й задушливішими. Тунелі виявилися такими вузькими, що ми могли йти лише по одному. І що далі ми просувалися, то більше стіни стискалися довкола нас. Щойно ми вийшли на сонце, я глибоко й судомно вдихнула морозяне повітря, відчуваючи безмежну вдячність за простір із боків і над головою.

Ми опинилися по інший бік тієї частини Порожнистих гір, де я подорожувала лише з Калемом, і побачили глибоку прірву протоки між основним континентом й островом Руїни на нашому боці. Стежка між гірським хребтом і стрімкою течією, що простягалася далеко вперед, залишала нам удосталь місця, аби спокійно пройти, не боячись послизнутися на засніженій землі. Це була лише пороша — перший натяк на наближення холодної пори, який вкривав траву. Проте цього було досить, щоб ми залишили слід для кожного, хто натрапить на здебільшого покинуту частину Порожнистих гір.

Калем із деякими членами особистого загону Меліан ішли попереду мене, обговорюючи стратегію проникнення в місто. Я волоклася за ними в повільнішому темпі разом із Меліан, намагаючись не збиватися з кроку через незвичне відчуття штанів на своїх ногах.

— Щось не так із цим твоїм Калемом, — сказала вона, легенько штовхнувши мене плечем, коли чоловіки попереду трохи віддалилися вперед. За нами все ще рухалися охоронці Меліан, прикриваючи свою лідерку від будь-якої загрози, тоді як інші відводили Калема, щоб вона могла поговорити зі мною. Здавалося, ніби вони заздалегідь підготувалися до розмови, яка, на її думку, була нам необхідна.

Відколи я приєдналася до руху опору, кілька разів частково зближалася з Меліан усупереч протестам Калема. Вона була прямолінійною настільки, що це іноді здавалося недоладним, проте я цінувала її за те, що вона не грала в ігри. Я завжди знала, яка її позиція з того чи іншого питання — на краще чи на гірше. І хоча не завжди поділяла її думку, я поважала те, що вона ухвалювала рішення, виходячи з міркувань безпеки всіх, за кого вона відповідала.

— Звісно ж, це геть не пов’язано з тим, що ти знаєш про наші інтимні стосунки, і тим, що я не запропонувала жодному з твоїх чоловіків зігріти мою постіль, попри твої застереження про надмірну прив’язаність, — промовила я, солодко посміхнувшись їй.

Меліан фиркнула, стримуючи сміх, підняла руку й дала мені щигля по носі.

— Який же гострий язичок. Колись він доведе тебе до біди.

— Та вже, — засміялась я.

— Але я серйозно, Естрелло. Я не довіряю йому і не певна, що тобі теж варто, — багатозначно сказала вона, спостерігаючи, як Калем навчав одного з її людей руху, який він часто використовував під час тренувань, водночас крокуючи вперед із координацією, якій я заздрила.

— Тобі й не треба, головне, що я довіряю йому. Він не раз жертвував собою, щоб урятувати мене. Як я можу не довіряти йому після цього? — запитала я.

— Ти колись зустрічала чоловіка, здатного самотужки розправитися з печерним чудовиськом? Ти не бачила тієї різанини після бою, а я бачила. Естрелло, там нічого не залишилося. Він розідрав цю істоту на шматки плоті, які не годилися навіть для рагу, — заперечила вона.

Прохолодний вітер обдував мої щоки, коли ми проходили крізь просвіт між деревами. До Калфоллса ми мали дістатися лише наступного дня, і перспектива вислухувати ще одну з її лекцій здавалася виснажливішою, аніж мандрівка самим Нотреком.

— Його Вінікулум надає йому захист, та й Калем — майстер меча. Навряд чи це можна вважати злочином. До того ж ти, здається, не вагаєшся, чи використовувати це на свою користь, коли тобі це вигідно. Інакше ми б не були тут, не супроводжували б вас до Калфоллса, — промовила я, глянувши на неї. — Якщо ти так йому не довіряєш, то навіщо взяла нас із собою?

— Ліпше наглядати за ним самостійно, аніж залишати його з моїми людьми, — сказала Меліан, штурхаючи сніг чобітьми на ходу. — Якщо хтось і має нести відповідальність за наслідки того, що довірилися не тій людині та впустили її в наше середовище, то тільки той, хто ухвалив це рішення. Тобто ми з тобою.

Я простягнула руку й зібрала грудку снігу з кам’яного схилу гори. Неповторні сніжинки швидко зникали, танучи на тканині рукавичок, які мені позичила Меліан.

— І що ж він, по-твоєму, збирається зробити? Вбити мене? У нього вже були сотні можливостей. Віддати мене вартовим Туману? Він міг би без проблем це зробити ще до того, як ми дісталися гір. У нього немає якоїсь іншої мети або прихованих намірів. Він просто хоче бути зі мною. Невже в це так важко повірити? — запитала я, виявляючи ту рідкісну мить уразливості.

На хвильку її обличчя пом’якшилося від розуміння, і вона похитала головою.

— Зовсім не важко повірити в те, що він хоче бути з тобою. Мене турбує не це. Я лише хвилююся, що ти така засліплена своїми почуттями до нього, що не можеш чітко мислити. Я не можу позбутися думки, що ти щось приховуєш від мене, аби захистити його, — сказала вона, нагадавши мені про інформацію, яку я справді від неї приховувала: Калем стверджував, що втік від «Дикого полювання», бо вони хотіли знайти мене. Я не знала, чи це було правдою, чи ні, але, безумовно, нічого доброго не вийшло б із того, якби я розповіла їй про це.

Вона або знову звинуватить його в тому, що він зробив неможливе, або вижене нас через потенційну небезпеку, яку я становитиму для них.

— Що я можу від тебе приховувати? Я не розумію, що саме ти вважаєш таким важливим, що треба про нього знати, — сказала я з виразним роздратуванням у голосі. Хай які таємниці він приховував про своє спотворене дитинство, що могло бути настільки важливим, щоб Меліан уважала це причиною для недовіри?

— Тоді розкажи мені про нього, — попросила вона, підібгавши губи й пронизавши мене пильним поглядом. — У якому місті він жив до того, як упав Серпанок? Яке в нього прізвище?

Я замовкла, відчуваючи, як почервоніли мої щоки від сорому, коли не змогла відповісти на жодне із цих питань.

— Він позашлюбний син представника знаті, — сказала я, надавши єдину інформацію, якою володіла.

— З якого роду? — спитала Меліан, схрестивши руки на грудях. Вона помітила мою слабкість і скористалася нею, зрозумівши, як мало я насправді знала про чоловіка, якого обрала собі в коханці. — Ти навіть цього не знаєш?

— Він не любить згадувати про свою сім’ю, — сказала я, витираючи обличчя рукою. Це було правдою. Я бачила сум на його обличчі, коли намагалася дізнатись щось про його батьків.

— Він годує тебе розпливчастими шматочками інформації, аби ти була задоволена, але не повідомляє нічого, що могло б допомогти встановити його особу. Якщо після цього тобі не здається, що з ним щось не так, то я вже не знаю, які саме докази ще потрібні, — сказала Меліан.

— Що? Що може бути з ним таке, через що нам варто перейматися нашою безпекою? Він не фейрі, — відрізала я.

— Можливо, він співпрацює з вартовими Туману, — відповіла вона, оглядаючи мечі, прикріплені до його плечей.

— У такому разі він убив би мене ще задовго до того, як ми дісталися Порожнистих гір, — сказала я, і мій недовірливий смішок повис між нами. — Я мала нещастя зіткнутися з ними кілька разів. Зазвичай вони не дозволяють міченим просто так піти.

— А що, як вартові Туману якимось чином дізналися про наше існування? Вони б зрозуміли, що ми не відмовимо у прихистку людині з міткою фейрі, або принаймні припустили б це. Калем міг би виторгувати собі життя, пообіцявши допомогти їм знайти якнайбільше таких, як ми. Люди підуть на все, аби врятувати свою шкуру, Естрелло, — сказала Меліан, і ці слова так нагадали мені занепокоєння Бранна щодо Калема, що моє серце завмерло в грудях.

— Він не має нічого спільного з вартовими Туману, — сказала я, відчуваючи істинність своїх слів глибоко в серці, попри біль, що пронизував мене від цієї думки.

— Яка ж уперта. Сподіваюся, що це не призведе до нашої загибелі, — промовила Меліан і похитала головою, даючи зрозуміти, що розмову завершено, коли Калем озирнувся на нас через плече. Він кинув на неї погляд, що аж ніяк не зміг би розвіяти її недовіру, проте якесь розуміння блиснуло в його очах.

Він перебував від нас доволі далеко, аби щось розчути з її слів.

Правда ж?

У темряві ночі Дженсен зістрибнув із товстої гілки дерева й приземлився на засніжену землю, зігнувши коліна, щоб пом’якшити удар.

— Галявина кишить вартовими Туману, — сказав він, випроставшись. Дженсен кинув на мене сердитий погляд, перш ніж перевести свою увагу на Меліан. На це вона лише вигнула брову, даючи зрозуміти, що розбереться з ним особисто, якщо він не вдасть, що мене більше не існує.

— Нам доведеться пройти через місто, аби дістатися тунелю в лісі з іншого боку, а тоді вирушити до Калфоллса, — сказала вона, невдоволено зітхнувши. — До падіння Серпанку було значно легше, коли ми просто здійснювали набіги на вантажі, що надходили від королівської гвардії.

— Як це — пройти через місто? — запитав Калем, зиркнувши на фортецю з іншого боку протоки. — Там, мабуть, повно вартових Туману.

— Ми не можемо перетнути мости через протоку з очевидних причин. Отже, єдиний вихід — перейти тут, оскільки потік води в цьому місці не такий потужний, щоб нас змило течією. Позаяк вартові Туману оточили стіни міста, ми не зможемо обійти його по периметру. Які ще варіанти ти пропонуєш у цій ситуації? — запитала Меліан, відповідаючи на його лютий погляд своїм.

Вони вдвох мене доконають.

— Повернутися. Від нас нікому не буде користі, якщо ми самі помремо, — відповів Калем, змусивши мене різко зітхнути. Через його повсякчасну турботу про нашу безпеку й захист від створінь, які полювали на нас, іноді було легко забути, що він не виявляв такої самої доброти до інших.

— Ти ладен залишити пів десятка мічених на неминучу смерть, щоб урятувати себе? — запитав Дженсен, і сталевий тон його голосу змусив мене насторожитися.

— Ні, — відказав Калем, повертаючись до чоловіка, якому хотів пустити кров, і кидаючи на нього такий лютий погляд, що навіть мене змусив здригнутись. — Але я зробив би це, щоб урятувати її.

Усі погляди спрямувалися на мене, чекаючи моєї відповіді. Я хотіла дорікнути Кал ему за готовність пожертвувати такою кількістю людей заради мене. Але було щось таке в тому, що я стала найважливішою людиною в його житті, через що я не могла вимовити й слова.

Те, що він був ладен залишити мічених помирати, здавалося неправильним. Це свідчило про те, що йому чогось бракувало, раз він не переймався їхнім порятунком, проте це не було виявом бездушності.

Він учинив би так, бо кохав мене. Бо моє життя було єдиним, що справді мало для нього значення.

— Я не хочу їх залишати, — прошепотіла я з ніжним виразом обличчя і подивилася на Калема, мовчки благаючи його зрозуміти. Ці люди були схожі на мене. Я могла зазнати такої самої долі, якби він не знайшов мене та не врятував. їм потрібен був Калем, він мав захистити їх. І вперше в житті я хотіла стати частиною чогось більшого. Я прагнула бути однією з тих, хто допомагає, а не тією, кого потрібно рятувати.

Калем міцно стиснув щелепи, і через роздратування його точена лінія підборіддя стала ще виразнішою.

— Якщо ти постраждаєш... — його примружений погляд випромінював лють. Вона була такою ж загрозливою, як і будь-які слова, що він міг вимовити.

Калем звинуватить усіх причетних до цього: чи це буде Меліан, чи вартові Туману. Я б не хотіла опинитися по той бік цього гніву. Він скоротив відстань між нами й поклав руку на мою шию. Великим пальцем він підняв мою голову, не звертаючи уваги на чотирьох глядачів, які пильно спостерігали за нами.

— Ти не утнеш нічого дурного й не ризикуватимеш собою. Ти зрозуміла?

Я примружилася, намагаючись вивільнити свою шию з його хватки, але він не відпускав мене.

У його очах спалахнуло застереження, ніби подальший тиск на нього міг призвести до фатальної помилки.

— Калеме, — промовила я, і мій голос стишився до застережливого.

— Ти зробиш те, що я скажу, або я потягну тебе назад до катакомб, навіть якщо мені доведеться нести тебе на руках, — сказав він і навис наді мною, притиснувшись до мене всім тілом. — І коли ти знову почнеш на мене гарчати, я можу достеменно розповісти, що ми робитимемо, тільки-но дістанемося туди.

Я глитнула, переборюючи бажання, яке викликала його стишена погроза, і змусила себе поступитися, відчуваючи, як пересохло у мене в горлі.

— Гаразд.

Окрім того, що в Калфоллсі ховалися мічені, моя зацікавленість найлегендарнішим зруйнованим містом також спонукала мене рухатися вперед. Руйнування, спричинене богом мертвих під час війни, стало ідеальною повчальною історією, яка змусила нас боятися фейрі.

— У мене не дуже добрі передчуття щодо його рішучості провести всіх нас через Трейдсхольд живими, — скривившись, сказав Дженсен і відвернувся від нас, ніби він більше не міг дивитися на це видовище.

Особисті охоронці Меліан — Бек і Данкан — попрямували за ним у непорушному мовчанні. Потім прибрали купу гілок, за якими ховався човен, прив’язаний до дерева біля берега.

— Лізьте всередину, якщо пливете з нами. Якщо ні, то вертайтеся назад, але не заважайте мені, — гаркнула Меліан Калему, поки троє чоловіків розвернули великий човен та втримували його на місці біля берега. Вона залізла всередину й, сівши спереду, стала дивитися на протоку.

— Може, нам бодай дочекатися світанку? — запитала я.

— Поки ми не маємо змоги ховатися за деревами, краще пересуватися вночі. Ми знайдемо місце для ночівлі на іншому боці Трейдсхольда, — відповів Бек, забираючись усередину слідом за Меліан.

Наступною залізла я, сівши в середині човна разом із Калемом. Відштовхнувши судно від берега, Дженсен і Данкан поквапились забратися всередину та сіли ззаду. Меліан простягнула весла й передала одне Калему, а інше Дженсену, щоб вони могли веслувати з протилежних боків.

Течія загрожувала змити нас навіть у тому місці, де протока розширювалася й ставала менш стрімкою. Я вчепилася пальцями за борт човна й дивилася через нього в темні води під нами.

Здавалося, що дно взагалі було відсутнє й вода занурювалась у безодню, що з’єднувалася з домівкою для втомлених душ, які спричинили невдоволення Батька та Матері. Наближаючись до мосту, я почувалася неспокійно, оскільки розуміла, що коли нас підхопить сильна течія, то ми рушимо просто назустріч вартовим Туману.

Місто-фортеця на іншому боці протоки виявилося більшим за все, що я колись бачила. Воно височіло над безплідним пейзажем та освітлювало каміння мерехтливими смолоскипами. Проти нього фортеця вартових Туману здавалась іграшковим будиночком — а це був навіть не Капітолій.

Щойно ми дісталися протилежного берега, всі поквапно вилізли із човна, і чоловіки кинулися ховати його в кущах ожини, яка росла вздовж пляжу. Дженсен вилаявся, коли одна з гілок уколола його зап’ясток, а тоді присмоктався до рани, щоб зупинити кровотечу, перш ніж вона залишить червоний слід на снігу.

— Ходімо! — прошепотіла Меліан, узявши мене за передпліччя. Вона потягнула мене до кам’яної стіни міста, а тоді відсунула вкритий мохом камінь, відкриваючи вузький прохід.

Ми увійшли в темний тунель, стіни якого гнітили. Чоловіки рушили за нами й затулили каменем вхід, щоб замаскувати його.

— Як ти дізналася про це місце? — тихо запитала я.

— Прикрийте свої мітки, — сказала вона, закликаючи Калема, Дженсена й мене щільніше обгорнути плащі навколо шиї, так само як і вона. Бек та Данкан не були міченими, тому без проблем пройшли б будь-яку перевірку, якби нас схопили вартові Туману. — Може, до куртизанок і не дуже добре ставляться на поверхні, але вони знають про все, що відбувається. Лорд Трейдсхольда полюбляє опіум, і це один зі шляхів, яким він потайки провозить його в місто.

Лорд Байрон учиняв навпаки, дозволяючи своїм коханкам входити через передні двері й проминати його дружину у вітальні, коли вони йшли вдовольняти його. Лише я була тією брудною таємницею — єдиною, яку він намагався приховати.

Це здавалося логічним, адже він не зміг би одружитися зі мною, якби Верховний жрець гадав, що він уже зі мною забавлявся.

Калем підтримував мене, обіймаючи за спину. Він низько пригинався, щоб не вдаритися головою об стелю низького тунелю, вирубаного в самому підмурку міста. Вода протікала через нього, слугуючи каналізацією для вулиць міста, і стікала по кам’яній основі, де ми повільно просувалися вперед. Меліан ішла попереду, а її люди позаду. Я ж крокувала між ними, тримаючи руку біля кинджала, прикріпленого до стегна, готова витягнути його за найменшої загрози.

Дійшовши до кінця тунелю, Меліан обернулася й пробіглася по кожному з нас своїм поглядом, а тоді тихо заговорила:

— Тунель, що веде до виходу з Трейдхольда, розташовується біля конюшень з іншого боку. Якщо ми розділимося, то шукайте камінь із витесаними маками на правій частині. Це ще один шлях, яким вони забезпечують лорда опієм.

Бек і Данкан протиснулися повз нас, підійшли до неї та взялися штовхати плечима камінь, який затуляв вихід до міста. Кам’яна брила відсунулася вбік, повільно відкриваючи краєвид на тиху вуличку нічного міста. Вийшовши назовні, Данкан ступив на доріжку, яка була вимощена бруківкою, а тоді уважно озирнувся й махнув рукою, кличучи Меліан і Бека йти за ним. Дженсен поквапився вслід, не гаючи часу з нами.

— Виходьте, — наказав він, відсунувши камінь назад, і ми з Калемом вийшли в темне місто. Меліан кивнула, а тоді разом з іншими чкурнула кудись, поспішаючи вулицею, ніби вони добре знали дорогу.

— Тримайся поряд зі мною, — прогарчав Калем, коли ми прямували за ними, наказово стишивши голос.

Занепокоєння Меліан не давали мені спокою. Воно додалося до запитань, які я ставила собі минулої ночі і які спонукали мене йти до бібліотеки по додаткову інформацію. Попри мої запевнення Меліан, насправді я дещо сумнівалася в чоловікові, з яким будувала стосунки. Як він знайшов мене? Чому так переймався, що навіть вирушив за мною тієї ночі, коли «Дике полювання» напало на нас із Бранном? Та і як він дізнався про рух опору?

Я поглянула на Калема й помітила, що він пильно вивчав моє обличчя своїм важким поглядом. Він узяв мене за руку й повів вулицями, рухаючись так, ніби очікував, що хтось вискочить і нападе будь-якої миті. В його очах відбивалася підозра, наче він міг бачити крізь мої запевнення й знав про сумніви, які вирували всередині мене, відколи він убив печерне чудовисько.

Відтоді в наших стосунках щось змінилось, і Калем чудово це розумів.

— Ти хочеш про щось поговорити, моя зіронько? — запитав Калем, схиливши голову набік і глибоко вдихаючи.

— Просто нервую, — збрехала я, відчуваючи потребу приховати від нього свої думки. Я не могла передбачити, як поводитиметься Калем, якщо дізнається про мої сумніви щодо його намірів та одержимості мною. Я сумнівалася, чи це завершиться добре й чи не опинюсь я в ще більшій пастці.

— Ти могла б залишитися в безпечних катакомбах руху опору, — зауважив він, тягнучи мене за ріг, тоді як Меліан та інші зникли в одному з віддалених провулків. — Там ти перебувала б у теплі й затишку, чекаючи, коли я розбуджу тебе своїм членом.

— І це все, що тебе зараз хвилює? Я — більше, аніж просто твоя трахальна лялька, — відказала, стишивши голос. Я обожнювала його натяки й жагу до мене, але в ті моменти, коли я починала сумніватися в серйозності наших стосунків, останнє, чого б мені хотілося, — це відчувати, що вся моя значущість пов’язана лише з діркою поміж моїх ніг.

Калем зупинився посеред провулка й кинув на мене попереджувальний погляд.

— Повір мені, коли я кажу, що достеменно знаю, чого ти варта, крихітко, я чітко переконаний, що ти незамінна. Саме тому я волів би, щоб ти залишалася в катакомбах, ціла й неушкоджена, де ніщо не зможе забрати тебе від мене, — сказав він, нахиляючись уперед, щоб ніжно торкнутися губами мого чола.

Я намагалася відкинути занепокоєння Меліан, яке переплелося з моїм, створюючи симфонію тривоги всередині мене, якої я, здавалося, не могла позбутись. Я відчувала, наче балансую на межі чогось, не помічаючи важливого, що перебувало просто перед очима.

— Не знаю, що саме я зробила й чим змусила тебе сприймати мене як гульвісу, Калеме, але я точно не така, — манірно сказала я, вигинаючи свої губи в посмішці та спостерігаючи, як розгладилася зморшка на його чолі від моєї раптової зухвалості. Попереднє напруження між нами миттєво спало.

— Ну це поки що. Я справді хотів би, щоб одного дня ти зажила комфортним життям, — сказав Калем, підходячи до рогу провулка.

Він визирнув з-за нього, а тоді вивів мене на головну вулицю, і ми попрямували за тінями Меліан та її людей, що виднілися в далечині. Калем рухався позаду мене, поки я перетинала відкриту місцевість, тримаючись у тінях поза колами світла смолоскипів. Я витягнула кинджал із піхов і стиснула його в руці, почуваючись упевненіше з маленьким лезом, яке привертало менше уваги, ніж меч.

Здавалося, що кожна пара очей у вікнах будинків, розташованих уздовж вулиці, була спрямована на мене. Я боялася, що люди ось-ось піднімуть тривогу й видадуть нас через страх постраждати від наслідків нашої свободи. Ми пірнули в поперечну вузьку вуличку, і я полегшено зітхнула, відчуваючи себе менш помітною.

— Ну то що, поговоримо про те, що ти від мене приховуєш? — украй тихо прошепотів Калем за моєю спиною. Я судомно вдихнула, не наважуючись озирнутися на нього, і відчула, як прохолодне повітря наповнило мої легені.

— Я нічого від тебе не приховую, — сказала, кинувши погляд у темний куток провулка й відчувши приємне полегшення від того, що ніхто не дивився на мене звідти.

Ми підійшли до перехрестя, і Калем притиснувся спиною до стіни, побіжно глянувши на іншу головну вулицю. Він підійняв два пальці, сигналізуючи мені швидше перетнути бруківку, щоб потрапити до провулка на протилежному боці. Опинившись там, я чекала, спостерігаючи, як Калем пригнувся й поквапився наздогнати мене.

— Якщо ти нічого від мене не приховуєш, то чому іноді поводишся так, немов бачиш привида, дивлячись на мене, моя зіронько? Невже я в якийсь спосіб став твоїм ворогом за останні два дні? — запитав він, ідучи поруч зі мною темною дорогою між головними вулицями.

— Чого б тобі бути моїм ворогом, Калеме? Ми ж на одному боці.

— Справді? — запитав він, пильно дивлячись на мене, поки я шукала хоч якісь ознаки Меліан та інших. — Єдиний бік, на якому я перебуваю, — це той, що гарантує твою безпеку і де ти залишаєшся моєю. Ба більше, мені геть однаково, що станеться із цим світом, незалежно від того, як це мене характеризує у твоїх очах.

— Тебе зовсім не турбує порятунок інших мічених? — запитала, застигнувши на місці. Я розуміла його бажання тримати мене в безпеці. Але те, що йому було цілковито начхати на інших, здавалося жорстоким.

— Мені важлива лише ти, — підтвердив Калем. — Я погодився на цю місію, бо знав, що ти хотіла б, аби я врятував їх. Ці люди важливі для тебе, тому я зроблю все, що від мене залежить. Проте це все лише через відданість тобі, крихітко. Не руху опору.

— Вони такі самі, як і ми. Чому ти не хочеш їм допомогти? — запитала я, рухаючись далі, бо залишатися на місці було б надто ризиковано.

— Гадаєш, наша подібність завадить їм віддати нас вартовим Туману, якщо це допоможе врятувати власні шкури? Відданість нічого не варта, якщо вона не є обопільною, — промовив він, вигнувши брову, наче відчував, які думки вирували в моїй голові після того бою з печерним чудовиськом. Наче розумів, що я віддалялася від нього, ставлячи під сумнів його наміри.

— А як щодо чесності? — запитала я.

Тієї миті Калем схопив мене за горло й притиснув до стіни, вдавивши в кам’яну поверхню.

Намагаючись не злякатись, я підійняла руку та приклала гостре вістря свого кинджала до його горла, на що він вишкірився, дивлячись на мене.

— Залежить від обставин. Існують певні істини, які людина може не бути готовою сприйняти. Тому часткові замовчування або брехня використовуються лише задля твого захисту. Це стосується багатьох моментів, моя зіронько, — сказав він, нахиляючись до вістря, допоки воно не прокололо шкіри й тонесенька цівочка крові не потекла по його шиї. — Так само як і з довірою. Але твоя схильність приставляти ніж до мого горла змушує мене думати, що ти мені не довіряєш. Чи означає це, що мені теж не варто тобі довіряти?

— Як ти вбив печерне чудовисько, Калеме? — запитала я, чіпляючись за подію, що породила всі ці питання у моїй голові.

— А ти хотіла б, щоб я помер? — запитав він сповненим болю голосом.

— Звісно, що ні! Я лише хочу зрозуміти, як саме. Яка сила у твого Вінікулума, що ти зміг знищити цю істоту нанівець?

— О, бачу, Меліан знову розпустила язика, — зітхнувши, Калем похитав головою. Здавалося, наче він геть не переймався тим, що мій клинок подряпав його шкіру. — Мені треба було здогадатися, що саме вона стала причиною твоєї відчуженості.

— А хіба це не правда?

— Правда. У нас однаковий Вінікулум, — промовив він, торкаючись рукою верхівки біло-чорних завитків на моїй шиї. — Це означає, що в нас тече однакова магія. Усе, на що здатний я, можеш і ти, крихітко.

— Моя магія перетворила людину на сніг, — заперечила я, пирхнувши зі сміху, — а не на калюжу з плоті та кісток.

— Білий колір відповідає за Двір Зими, — він провів пальцем по білій смужці на його шиї, привертаючи мою увагу до звивистої лінії, яка наче злегка світилася від його дотику, — чорний — колір Двору Тіней. Це свідчить про те, що наші фейрі мають батьків з обох Дворів, і вони володіють обома видами магії. Схоже, що ти більше схиляєшся до зимової сторони свого Вінікулума, тоді як я віддаю перевагу тіням, а вони володіють найжорстокішими видами магії. Тож так, крихітко, я перетворив печерне чудовисько на купу плоті та кісток, бо він погрожував тобі.

Я й не уявляла, що Вінікулум діє в такий спосіб. Але навіть в умовах загрози для мене Калему також потрібно було боротися за своє життя.

Це здалося мені доволі логічним, щоб відкинути найгірші побоювання. Проте щось таки залишалося й тиснуло на мене, хоч я не могла зрозуміти, що саме.

Я опустила чоло йому на груди, і відчуття його хватки на моєму горлі змусило мене усвідомити, як сильно все змінилося за такий короткий час. Прибравши кинджал від його горла, я зітхнула:

— Вибач.

— Не дозволяй їм налаштовувати тебе проти мене. Вони роблять це не заради тебе, а заради себе. Я завжди обстоюватиму твої інтереси, Естрелло, — сказав Калем, відпускаючи моє горло, щоб обхопити мою потилицю.

— Чому?

— Бо я кохаю і завжди кохатиму лише тебе. Усе гранично просто.

— Хай як зворушливо звучатимуть твої слова, мушу зазначити, що це геть неможливо, — сказав чоловік, заходячи до провулка.

Його обличчя було кутастим, без жодної вади, а очі сяяли бурштиновим кольором у темряві. Його тіло було стрункішим, аніж я уявляла після перегляду малюнків богів. Проте всі сумніви зникли, коли у світлі смолоскипа показалися загострені кінчики його вух.

Фейрі.

РОЗДІЛ 34

Ми знали про присутність вартових Туману в Трейдсхольді, але я навіть припустити не могла, що тут у тінях ховалися і фейрі, залишаючись непоміченими вартовими, навченими вбивати тих своєю залізною зброєю.

Калем відтягнув мене за себе, витягуючи свій меч із піхов на спині. Але увага фейрі була прикута до мене, ніби Калем виявився для нього незначним, попри таку саму мітку на його шиї, як у мене.

— Отже, чутки не брешуть. У нього й справді є людська пара, — співчутливим голосом промовив фейрі до мене, коли зробив перший крок до нас. — Не певен, що королева Повітря й Темряви буде в захваті, коли я тебе доставлю.

Я глитнула, намагаючись не замислюватися над тим, що означали ці слова. Яке відношення мала королева Повітря й Темряви до мене? Здавалося, що від почутого моя мітка почала поколювати та бриніти на шкірі так, ніби відчула загрозу в словах фейрі.

— У нас однакова мітка, — прошепотіла я, і слова зависли між нами. На мить фейрі примружився та схилив голову набік, розглядаючи мітку Калема.

— Так і є, — промовив він, і зловісна посмішка заграла на його губах.

— Забирайся звідси, — наказав Калем, простягнувши руку за спину, щоб підштовхнути мене вглиб провулку. Хоч він і зміг здолати печерне чудовисько силою свого Вінікулума, але це не захистить його від самих фейрі. Я не могла кинути його тут самого.

І не покину.

Я витягнула кинджал із піхов на моєму стегні, залишаючись позаду Калема, поки фейрі невимушено наближався до нас. Калем підштовхнув мене ще далі за свою спину, затуляючи огляд своєю широкою постаттю.

Його тіло подалося вперед і заблокувало удар фейрі своїм, схрестивши мечі. Я спостерігала, як Калем просувався вперед під час бою з фейрі, синхронно рухаючись із супротивником.

Хай хто вчив його битися, він навчив майстерно. Калем рухався з такою плавною грацією, якої я ніколи не бачила у вартових Туману. Він розсікав повітря з небезпечною витонченістю. Його клинок різнув по руці фейрі, і шкіра навколо рани відразу зашипіла, а поріз одразу не загоївся. У мене від подиву відвисла щелепа і сперло дух, коли я усвідомила, що приголомшливий меч Калема із золотим руків’ям мав залізне лезо.

— І де ж це ти взяв залізний меч із захисними чарами, хлопче? — запитав фейрі, відступаючи та кривлячись через поріз на своїй руці. Тепер він спостерігав за Калемом зі значно більшою повагою, вивчаючи його стійку й те, як він тримав руків’я своєї зброї.

— Від батька, — відповів Калем, високо задерши підборіддя й цілячись супротивнику в груди. Фейрі відступив убік, ледве ухилившись від меча Калема.

Я рухалася синхронно, крутнувшись навколо ніг Калема, а тоді розітнула фейрі стегно. Перш ніж він устиг зосередити на мені свою увагу, я відскочила за спину Калема, а фейрі, спіткнувшись, відступив і поглянув на кров, що хлинула з його ноги.

Кровотеча сповільнилася за кілька секунд, і я побачила, як шкіра під тканиною його штанів зростається, оскільки мій клинок не був викуваний із заліза.

Калем скористався тим, що фейрі відвернув увагу, тому повернувся до мене та схопив попід пахви. Він допоміг мені підвестися й побіг поруч, підштовхуючи в протилежному напрямку провулком. Ми мчали стрімголов, петляючи містом і намагаючись триматися темніших вуличок.

Хтось затулив мені рот долонею і втягнув у сусідній провулок. Калем щось пробурчав поруч, занурюючись у темний прохід за мною. Я штовхнула ліктем у живіт чоловіка, який тримав мене, а тоді крутнулася й приставила свій закривавлений кинджал до обличчя Дженсена, що витріщився на мене разом із Меліан.

— Тут фейрі, — хрипко промовила я, коли Калем обхопив мене за потилицю. Це було схоже на володіння мною, але він мусив переконатися, що я в безпеці й поряд, а не віддана на милість чоловіку, який... здавалося, геть не виявляв жодної цікавості до Калема, лише вважав, що той стояв у нього на шляху.

— Місто кишить ними, — процідив Дженсен крізь стиснуті зуби.

— Це нормально? Не можу повірити, що в місті не посилили охорони, — промовила я.

— Я зовсім не очікувала, що вони будуть тут, — відповіла Меліан. — Якби я знала, то ми б нізащо не вирушили цим шляхом незалежно від того, скільки мічених застрягло в Калфоллсі. Ми пішли б в обхід. — Вона озирнулася через плече на Бека.

— Нам треба забиратися звідси, — промовив Дженсен, оглядаючи вхід до провулка, щоб переконатися, чи не подався за нами наш фейрівський дружбелло.

— Веди, — погодилася Меліан із виразом болю на обличчі.

— А що з Данканом? — запитала я, озираючись у пошуках іншого чоловіка, якого ніде не бачила. Він не був міченим, тому не становив жодної цінності для фейрі, які снували містом.

— Мертвий, — сказала вона, поклавши руку на моє плече та підштовхнувши мене піти за Дженсе-ном. Калем ішов поряд, і в мене не було часу, щоб зупинитися й запитати, що сталося.

Оскільки Данкан і так був мертвий, це могло зачекати, допоки ми не дістанемося безпечного місця, навіть з огляду на скорботу на обличчі Меліан. Спотикаючись об власні ноги, я прямувала за

Дженсеном, а в моїх вухах дзвеніло від моторошного погляду того фейрі.

Так дивилися на мене вартові Туману та «Дике полювання».

— Хіба наші мітки унікальні для фейрі? — запитала я, перебираючи в пам’яті інших людей у катакомбах, намагаючись згадати когось із такими самими кольорами. Там були люди з білими мітками, були також із чорними, проте лише в мене й Калема білі та чорні завитки перепліталися.

Калем узяв мене за руку й повів за Дженсеном, поки Меліан і Бек ступали позаду нас.

— Зараз не час. Ходімо, крихітко, — прошепотів він, поклавши руку мені на поперек, щоб я рухалася далі.

Я не звернула належної уваги на мітки фейрі в «Книзі богів», бо була надто захоплена вивченням неземних рис їхніх облич. Але одна з них усе ж таки запам’яталася. Мене охопило неприйняття, і я відчула, що мої ноги ось-ось підкосяться.

Ми зрізали шлях через провулки, пробираючись міськими вуличками. Дженсен знайшов кам’яну плиту, що затуляла вхід до тунелю біля стайні, а тоді відсунув її вбік і жестом запросив усіх нас увійти. Меліан і Бек поквапилися наздогнати нас. Я спинилася, чекаючи на них, щоб вони повели нас цим вузьким проходом, адже всередині було затісно, аби ми змогли пройти одні повз одних, міняючи стрій. Через темряву за рогом мені здалося, що тунель був набагато довшим, аніж той, через який ми потрапили до міста.

Я взагалі не помітила наближення заліза, не відчула жодного коливання у повітрі, доки не стало вже запізно.

Пекучий біль спалахнув у моїй руці, коли я відчула поріз на біцепсі, який обпалив мою шкіру. Тієї самої миті я відсахнулася вбік і врізалася в Калема. Металевий ніж відскочив від кам’яної стіни переді мною та, брязнувши, впав біля моїх ніг. Мій шлунок перевернувся від нудоти. Калем схопив мене й затулив своїм тілом, тримаючи в колисці своїх рук, а тоді глухо застогнав від удару, якого, напевно, завдали йому наступної миті.

Ще залізо, яке було призначене для мене.

— Лізь у довбаний тунель! — наказав він, штовхаючи мене вперед якнайдалі від себе, а сам знову здригнувся. — Ну ж бо!

Я поквапилася до входу, обхопивши рану й намагаючись зупинити кровотечу, а вже за мить Меліан стала переді мною і потягнула далі вглиб. Я озирнулася через плече, очікуючи, що Калем піде за мною. Проте він із Дженсеном перезирнулись, і розуміння промайнуло між ними. Коли з десяток вартових Туману почали з’являтися з-за рогу, прямуючи до тунелю, Дженсен із силою закрив кришку, відгороджуючи нас від солдатів.

— Ні! — закричала я, вирвавшись із хватки Меліан, і почала бити по каменю, що був заважким, аби я могла зрушити його самостійно. — Допоможи мені відсунути його! — рявкнула, дряпаючи пальцями брилу. Мої нігті зламались об нерівну поверхню, а кінчики пальців обдерлися через відчайдушні зусилля.

— Естрелло, зупинись, — сказала Меліан, підходячи до мене ззаду. Гі руки опустилися на мої плечі, відтягуючи мене від каменю, який заважав мені дістатися до Калема. — Нам треба йти.

— Я не покину його! — заперечила я, відштовхуючи її руки. У мене перехопило дух. — Ти йди, якщо так хочеш залишити його тут. Я не зрушу з місця.

— От же ж вперта дурепа, — сказала вона, розчаровано хитаючи головою. Бек потягнув її за руку, ведучи далі тунелями й лишаючи мене позаду чекати на Калема.

Коли якимось дивом він виживе, то я все ж сподівалась їх наздогнати, оскільки не знала іншого шляху, щоб повернутися до руху опору. До того ж нам більше не було куди податися.

Я не могла уявити, що робитиму, якщо Калем загине.

З іншого боку кам’яного бар’єра лунали звуки бою. І поки я чекала, шанси здавалися мінімальними. Стогони болю й крики жаху були всепоглинальними, а я продовжувала чекати, уявляючи, як будь-якої миті ця брила відсунеться і вартові Туману прийдуть за мною.

Моя рука запульсувала від загрози, а рана від залізного ножа, що зачепив мене, немов пропалювала мою плоть, як кислота. Я не була фейрі. Це виявився лише відгомін душі моєї пари, замкненої в людському тілі через зв’язок, який поєднав нас. Якщо залізо завдало мені такого сильного болю, то я не могла уявити, як воно впливало на самого фейрі.

Раптом повітря наповнилося злістю, від якої волоски на моєму тілі стали дибки. Мої руки затремтіли, коли останній крик прорізався в темряві.

— Естре...

Вигук мого імені відлунював у повітрі, змушуючи моє серце підскочити аж до горла. Голос, який кричав мені, не належав Калему.

Це був Дженсен.

Я глитнула й відступила на крок, коли хтось ударив по брилі з іншого боку. Раптом вона відсунулася вбік, і тінь чоловіка з’явилася на вході в тунель, затуливши його собою.

— Калеме? — гукнула я, бо тіні, що спадали на обличчя чоловіка, приховували його від мене. Він підійшов ближче, і тіні розвіялися, коли той вийшов на світло. Його одяг та обличчя були забризкані кров’ю, а очі здавалися світлішими, ніж зазвичай. Він підійняв меч і провів ним по шматку тканини, яку стискав у руці, стираючи кров із леза, а потім запхав його назад у піхви. — Де Дженсен? — запитала я, і моя нижня губа тремтіла від страху, який охопив мене.

Це був не той чоловік, у якого я закохалася. Цей був заражений фейрівською магією, той самий, що знищив печерне чудовисько.

— Мертвий, — сказав він, схиливши голову набік. — Тобі не байдуже, моя зіронько?

Я промовчала, намагаючись зрозуміти, чи справді це мало значення для мене. Не сам Дженсен як людина, а ще одне загублене життя міченого.

— Ти вбив його? — запитала я, пошкодувавши про свої слова, щойно вони злетіли з моїх уст.

Калем посміхнувся, і щось зловісне промайнуло на його обличчі.

— Ні, але я і не рятував його.

РОЗДІЛ 35

Ми наздогнали Меліан і Бека в кінці тунелю, які чекали на нас серед дерев просто за таємним входом у місто.

— Дженсен? — запитала Меліан, але, зважаючи на пригнічений вираз її обличчя, вона вже усвідомила, що з ним трапилося.

Я підозрювала, що Калем був би вже мертвим, якби вона дізналася, що він залюбки дозволив цьому статися. Моя голова йшла обертом від розуміння, що він дозволив іншому чоловікові померти лише тому, що той перетнув межу дозволеного щодо мене. І все ж я відчувала полегшення від того, що Калем ішов поруч зі мною, хоча й був забризканий кров’ю тих, кого він убив. Та усвідомлення того, що він зробив, залишалося десь поза моїм розумінням, ніби я перебувала в шоковому стані, чекаючи, коли реальність звалиться на мене й поглине цілком.

Вийшовши із секретного тунелю, ми блукали ще десь годину, заглиблюючись у ліс і залишаючи місто позаду, в пошуках безпечного місця для ночівлі. На острові Руїни не було печер, які могли б нас захистити від холоду, — лише безплідні поля й лісиста місцевість слугували нам притулком.

— Нам треба перепочити, — сказала Меліан, розчищаючи землю від снігу під одним із великих дерев.

Бек усівся на землю, спершись на стовбур, а Меліан опустилася між його розсунутими ногами та притулилася спиною до його грудей. На мить я затихла, із цікавістю спостерігаючи за цією звичною миттю близькості між ними.

— Потрібно вертатися, — сказав Бек, порушуючи тишу.

У той час Калем розчищав ще одне місце від снігу, а тоді сів так само, як і Бек. Він обхопив мене за талію та притягнув до себе, тож я зручно вмостилася в його обіймах. Його тепло проникало в мене, зігріваючи ті частини мого тіла, які, здавалося, більше ніколи не зігріються.

Я пошкодувала, що не дозволила йому переконати мене повернутися до печер, заплющивши очі на тих, хто ховався у Калфоллсі та страждав.

— Ми вже зайшли так далеко. Нам треба дістатися до людей у Калфоллсі, — відказала Меліан, поглянувши у протилежний бік від домівки. — Може, Беку варто повернутися довгим шляхом, обійшовши місто, і попередити інших, щоб вони були насторожі й не залишали катакомб без крайньої потреби. Якщо фейрі вже проникли в міста так далеко на північ, то ніде не буде безпечно.

— Я не залишу тебе тут без захисту, — сказав Бек, міцніше обіймаючи її за талію. Між ними було щось більше, аніж випадкові зв’язки, хоча я також помічала натяки на схожі стосунки між нею і Данканом.

У русі опору все було по-іншому.

Меліан зітхнула, але кивнула, визнаючи, що він не залишив би її за власним бажанням — не тоді, коли скрізь снували фейрі.

— Ти колись бачила зруйноване місто, Естрелло? — запитала Меліан.

— Ні, — похитала головою я, впевнена, що вона вже й так знала відповідь. Навряд чи у світі ще залишилося багато людей, які на власні очі бачили Калфоллс. Люди взагалі зрідка відвідували покинуте та зруйноване місто.

— Кожен із нас має бодай раз у житті побачити його. Нам треба бачити руйнування, які фейрі спричинили під час останньої війни, аби по-справжньому зрозуміти, що зараз стоїть на кону. Вам обом потрібно усвідомити, що існують важливіші турботи, аніж те, що між вами двома, — сказала Меліан, глянувши на Бека й кивнувши йому на підтвердження своїх слів.

— Чому мічені у зруйнованому місті? — запитала я. Місце, позбавлене всього живого, здавалося дивним вибором для групи живих людей.

— Ніхто не додумається там шукати, — відповіла Меліан, опустивши голову. — Але якщо фейрі здатні проникати в міста, переповнені вартовими Туману, то більше не залишилося безпечного місця.

Я поклала голову на плече Калема, відчуваючи, як страх поступово проникав усередину мене. Ми знову опинилися під загрозою, і наша безпека вислизала з наших рук. З’явилося стільки всього нестабільного, що важко було витримати. За якусь мить мої очі повільно заплющилися.

Я вдихнула зимовий аромат Калема. Дзижчання його мітки витало між нами поверх запаху грушанки. Усвідомлення того, що він належав іншій, — якщо фейрі прийдуть за нами, він ніколи не буде по-справжньому моїм — пронизало мене, і я притиснулася до нього ще міцніше, поки інші засинали.

Калем чергував першим. Він лагідно пригортав мою голову до себе, заколисуючи мене своїми ніжними пальцями й шепочучи обіцянки. На мить я розплющила очі й побачила, як його темні бездонні колодязі дивляться на мене так, наче ніщо інше в цьому світі не мало значення.

— Якщо ти продовжиш шукати відповіді, моя зіронько, цілком імовірно, що ти їх знайдеш, — промуркотів він, і мої очі востаннє заплющилися.

Сон захопив мене у свої обійми, і ці зловісні слова та попередження, що містилося в них, занурили мене в глибини сновидінь, які краще залишити недоторканими. Мені снилися монстри з королівства фейрі: чудовиська, які колись ховалися за Серпанком, а тепер перетинали туман та оселялися в людському світі. Снилися руїни, попіл Бранна, розвіяний за вітром, і величезна постать фейрі, який наближався до мене, знищуючи світ.

Я металась уві сні, перевертаючись із боку на бік, допоки дотик холодної землі до моєї щоки не розбудив мене. Калема поряд не було — зникло тепло

його тіла там, де я спала. Я сіла й почала вдивлятися в темряву навколо, перераховуючи товаришів, які спали біля багаття.

Меліан. Бек. А Калема не було.

Підвівшись, я оглянула лісисту місцевість, де ми отаборилися на ніч. Холодне повітря торкнулося моєї щоки, коли я вийшла з-за дерев на засніжену траву поруч. Обережно, щоб не розбудити інших, я рушила вглиб лісу в пошуках чоловіка, який покинув мене посеред ночі.

— Калеме? — гукнула я, покликавши його так голосно, як наважувалася в тиші лісу.

Страх, що з ним могло щось трапитись, охопив мене, і я запхала тремтливі руки в кишені плаща. Я крутнулась, оглядаючи стежку в пошуках будь-яких ознак чоловіка, якого так відчайдушно хотіла знайти. Я ж ніколи собі не пробачу, коли з ним щось сталося, поки я спала.

Ми мали піти разом, попри мої сумніви щодо нього. Я не могла віддатися йому всім серцем, доки між нами існувало те, що він приховував від мене. Але й відпустити його я теж не могла.

З-за дерев з’явилася постать, яку обвивали тіні, наче друга шкіра. Він вийшов на галявину переді мною, і місяць над головою розігнав темряву, залишивши тільки Калема.

Він пильно дивився на мене згори вниз, трохи схиливши підборіддя до грудей, а його очі на мить здалися світлішими, ніж зазвичай.

— Ось ти де, — промовила, полегшено зітхнувши. Він був живий. З ним усе було гаразд.

Навіть якщо він до біса мене лякав.

— Усе добре? — запитала я, схиливши голову набік і невинно посміхнувшись, ніби геть не помічала монстра, що ховався під його шкірою, — чудовиська, на якого перетворював його цей парний зв’язок.

Проте я знала, яким чоловіком він був насправді. Знала, як ніжно він обіймав мене та як лагідно пестив мою шкіру, гадаючи, що я сплю, немов до кінця не міг повірити, що я справжня.

І я належала йому.

— Ти повинна спати, — промовив він, і його глибокий голос прокотився між нами, коли він ступив до мене.

— Ти теж, — зауважила я. Схоже, ми пропустили час, коли настала черга Бека нести вахту, бо той досі спав, поки Калем блукав лісом на самоті. — Що ти робиш?

— Як завжди, така допитлива, — відповів він, узявши мене пальцями за підборіддя. — То ти вже готова почути відповіді на всі питання, моя зіронько?

— Я не знаю, — пробурмотіла, і слова прозвучали набагато тихіше, аніж я того хотіла. Я не знала, як упоратись із чоловіком, який стояв переді мною, — з монстром, що дивився на мене згори вниз, ніби я самотужки повісила місяць на його небі, сповненого тіней, і тепер він мав намір зжерти мене цілком.

Калем схопив мою руку та притиснув її до своїх грудей просто біля серця. Він гмикнув, і цей звук віддався в моїй долоні, поки він роздивлявся мене.

— Тоді чому б мені не змусити тебе забути про всі ті запитання, які крутяться у твоїй чарівній маленькій голівоньці? — запитав він, розстеляючи свій плащ і тягнучи мене за собою на засніжену землю.

Я сіла поруч, знаючи, що піду за ним куди завгодно, коли він дивиться на мене так.

Калем уклав мене поверх свого плаща, а тоді розв’язав шнурівку на моїх штанах і стягнув їх із моїх стегон. Я скривилася від холоду. Калем посміхнувся, знявши їх з моїх ніг разом із чоботами. Він широко розсунув мої ноги, поки я шоковано витріщалася на нього, і влаштувався між моїми стегнами.

— Сподіваюся, ти вже відновилася, крихітко, бо я збираюся знову тебе розірвати, — промуркотів він, розв’язуючи шнурівку на своїх штанах. Головка його члена терлася об мене, знову і знову торкаючись мого клітора й викликаючи хвилю насолоди в усьому тілі.

Калем лякав мене, але я однаково неймовірно жадала його.

Він повільно проштовхувався всередину, розтягуючи мене для свого нападу, а тоді застогнав, щойно цілком заповнив мене. Його яйця вперлися в мій зад, а тіло схилилося наді мною. Обхопивши мене, Калем просунув руку мені під плечі, а тоді почав рухатися повільно, але жорстко.

Кожен різкий поштовх його члена відгукувався у моїй душі, вириваючи задоволене скиглення з моїх грудей.

— Що для цього потрібно, крихітко? — запитав Калем, не зводячи з мене свого блискучого погляду. Він утримував мене у своєму полоні, і від палкого виразу його обличчя в мене перехопило дух.

— Що потрібно й для чого? — перепитала я, обхопивши його спину руками. Мої нігті вп’ялися в його сорочку, а насолода розлилася всім тілом від його заволодіння мною.

— Що треба зробити, аби ти нарешті визнала, що так само до нестями закохана в мене, як і я в тебе? Аби ти зізналася, що твоє серце б’ється влад із моїм? — запитав Калем, прикладаючи руку до моїх грудей.

Він утримував мене на місці, впиваючись пальцями в мою шкіру й залишаючи на ній синці.

— Калеме, — зітхнула, заплющивши очі від його слів. Я не хотіла їх вимовляти, не хотіла поступатися цією останньою частинкою себе.

Що станеться, коли він заволодіє і цим?

— Скажи це, моя зіронько, — наказав Калем, торкнувшись пальцем мого клітора. Він почав розмірено описувати кола — недостатньо, щоб довести мене до оргазму, але зводячи з розуму, — і продовжував свої глибокі й повільні поштовхи стегнами.

Я відчувала кожну випуклу жилку його члена, яка терлась об стінки мого лона, кожен його дотик усередині, і це все доводило мене до нестями. Калем прибрав іншу руку з моїх грудей і натиснув на низ мого живота, посиливши біль усередині.

— О боги, — простогнала я.

— Я твій бог, — сказав він із лукавою усмішкою, і пустотливий вираз заграв на його обличчі. — А тепер скажи, що ти до біса кохаєш мене.

— Я кохаю тебе, — схлипнула я, і ці слова вирвалися з тієї часточки мене, про існування якої я навіть не підозрювала. Наче вони завжди були поміж нас на очах у всього світу.

— Знаю, що кохаєш, крихітко, — ніжно промовив Калем. У його погляді з’явилося співчуття, і він почав сильніше пестити мій клітор та швидше проникати в мене. — Тепер кінчи для свого бога.

Коли моє тіло підкорилося його наказу, я побачила зірки, а тоді поринула в темряву ночі. Тієї миті воно належало йому — моє тіло, моє серце.

Я сама.

Калем залив мене своїм теплом зсередини, кінчивши одразу після мене, а тоді накрив своїм тілом, притулившись торсом до моїх грудей і шепочучи всілякі ніжності мені на вухо.

Жах миттєво охопив мене, нагадавши про все те, що я не наважувалась озвучувати. Він обережно вийшов із моєї понівеченої піхви, витріщаючись, як сперма витікала назовні та вкривала мої стегна.

Він просунув руку поміж моїх ніг, зібрав своє сім’я двома пальцями та заштовхав його всередину з переможним виразом обличчя. Я з тремтінням глитнула, помітивши того монстра в його погляді, який був так близько, щоб вийти назовні. Я навіть подумала, що, можливо, настав мій кінець.

Але Калем допоміг мені натягнути штани й чоботи, а тоді відвів назад до місця, де спали Меліан і Бек, ніби він щойно вкотре не перевернув увесь мій світ догори дриґом.

Він сів, спершись спиною до дерева, і притиснув мене до себе так, що його дихання лоскотало мені шию.

Я більше не змогла заснути, вдивляючись у тіні навколо нас та очікуючи, коли зло, яке я відчувала поруч, знайде мене.

РОЗДІЛ 36

Ййшла поруч із Калемом, а Бек і Меліан рухалися попереду нас. Ми наблизилися до річки на вершині Калфоллса. Кинувши побіжний погляд через край обриву, я побачила залишки колись могутнього міста, де замість блискучих біло-срібних веж бовваніла тільки купка уламків. Металеві й кам’яні частини будівель були вигнуті або розбиті вщент, що відкрило перед нами повний панорамний огляд руйнувань унизу. Місто вкривав тонкий шар снігу, що приховував жахіття багатовікової давнини, коли сонце відбивалося від нього,

— Що могло спричинити таке? — запитала я, хоча глибоко в душі вже знала відповідь. Я чула легенди.

Чула, як його ім’я вимовляли пошепки, залякуючи нас повчальною історією про монстрів, що ховалися за Серпанком.

Він був найжахливіший серед фейрі. Найжорстокіша істота, яка вбивала без роздумів і ставила на коліна цілі міста. Саме так він і вчинив із цим колись квітучим містом.

— Калдріс. Бог мертвих, — глузливо відповіла Меліан. Вона плюнула на землю під ногами й наблизилася до річки, що живила величезний водоспад, який протікав крізь зруйноване місто. — Бог, аякже! Немає нічого святого в монстрі, що здатен на таке.

— Але... як? Чому? — запитала я, думаючи про те, яка, мабуть, знадобилася лють для вчинення такої жахливої руйнації. Калем мовчки стояв поруч зі мною, дивлячись на сліди різанини, яка сталася багато століть тому. Здавалося, що ненависть палахкотіла в його очах.

Я добре розуміла це почуття.

— Це було його місто, — пояснила Меліан, наближаючись до стежки, прокладеної через річку. З води стирчали кам’яні брили, і Бек, очоливши наш шлях, стрибнув на перший з них, а Меліан повернулася до мене: — Він жив тут, дозволяючи місцевим поклонятися йому як богу, за якого він себе видавав. Коли король Белхем розкрив правду про те, ким були фейрі, більшість із них утекла назад до Альфгейму, допоки напруження не вщухло. Згідно з текстами, написаними нашими пращурами, Калдріс вирішив залишитися в людському королівстві — у своєму дорогоцінному місті, де люди піклувалися про нього, — пояснила вона, стрибаючи на першу брилу, поки

Бек просувався далі через річку. — Проте Калфоллс повстав проти нього, і люди, які колись поклонялися йому, вирішили з ним розправитися. Вони закололи Калдріса залізом, а тоді повісили на шибениці над містом, щоб відсвяткувати свою перемогу.

— Але як він вижив, якщо вони закололи його залізом? — запитала я, стрибаючи на першу брилу. Я зосередилася на втриманні рівноваги, намагаючись приховати свою зацікавленість її словами. Калем рухався позаду мене, пильнуючи, щоб я не впала й не загубилась у смертельному потоці водоспаду.

— Тоді люди тільки дізналися про те, що проти фейрі можна використовувати залізо, і ніхто достеменно не знаві, що треба вразити саме серце. Вони послабили його, залишивши леза в тілі, тож він утратив свідомість на кілька годин, поки люди калічили те, що вважалй його трупом. Але тієї ночі Калдріс знову прокинувся й зумів звільнитися. Він доповз до темного закутка, щоб залікувати найсерйозніші рани та зростити свою плоть. Наступного ранку люди виявили, що він зник. А Калдріс помстився за те, що вони зробили, знищивши все місто та всіх його мешканців.

Я проігнорувала співчуття, яке вирувало в моїх грудях, відганяючи роздуми про те, що б я зробила в такій ситуації. Достеменно невідомо, чи був він жорстоким богом до того, як люди відвернулися від нього. Але прокинутися й побачити своє понівечене тіло...

Я здригнулася, перестрибуючи на наступну брилу.

— Але чому вони взагалі накинулися на нього? Чи був він жорстоким до них?

— Калдріс дозволив їм поклонятися йому, хоч і знав, що не був гідний такого вшанування. Фейрі дозволяють нам приносити жертви до їхніх ніг? Падати ниць перед ними? Це було лише шарлатанство. Може, вони й діти споконвічних, але нас теж створили споконвічні. Чому ж вони мають бути вищі за нас? — промовила Меліан.

Я проігнорувала явну диспропорцію сил, яка, мабуть, і призвела до вікового напруження між расами.

— Що вони з ним зробили? — запитала я, стримуючи нудоту, яка вирувала в моєму шлунку.

— Можливо, деякі речі краще залишити в минулому, моя зіронько, — ніжно промовив Калем, стрибаючи на брилу позаду мене, поки я пересувалася вперед вервечкою каменів, які утворювали шлях через річку.

— Окрім того, що підвісили його, як шматок м’яса? — запитала Меліан із гірким смішком, залюбки продовжуючи розповідь, якою, на її думку, мало пишатися все людство. Так, їм удалося здолати бога мертвих, але якою ціною? — Вони відірвали йому ноги, розпиляли член, який він так любив, та згодували його свиням. Тоді випотрошили живіт, залишивши нутрощі звисати до землі, і вирвали його пронизливі блакитні баньки, дозволивши птахам розкльовувати очниці.

— Який жах! — промовила я, витримуючи її лютий погляд, який Меліан спрямувала на мене.

— Як ти могла подумати, що чоловік, здатний на таке, заслуговує на менше? — запитала вона, зістрибуючи з останньої брили на інший берег річки. Я йшла за нею, розмірковуючи, чи справді в нас із Меліан так багато спільного, як я сподівалася спочатку? Хоча фейрі були моїми ворогами, та, хай що вони готуватимуть для мене, я не була й ніколи не буду здатна на таку жорстокість. — Саме через нього ми тепер спалюємо наших мерців. Він підіймав їх із могил і наказував нападати на живих. З кожною смертю його армія ставала дедалі більшою, а коли серед живих не залишилося нікого, він наказав їм руйнувати цілі будівлі. Вони поховали себе під завалами, перетворивши місто на гробницю.

— Якщо ми були здатні скоїти щось таке із чоловіком, якого вважали мертвим, то чим ми кращі? — запитала я, зітхнувши, коли Калем мовчки підтримав мене, поклавши свою теплу руку на моє плече.

Я хотіла провалитися крізь землю, коли Меліан пронизала мене одним із найлютіших поглядів, які вона зазвичай зберігала для Калема. Проте вона лише закотила очі й різко відвернулася.

— Мені здавалося, що ти, як ніхто, мусиш розуміти, як це — бути приниженою кимось сильнішим за тебе, — сказала вона, натякаючи на мої шрами, які бачила раніше за зачиненими дверима. — Як би ти помстилася чоловікові, що тебе скривдив?

Я хвильку помовчала, роздумуючи над тим, що мені довелося пережити через лорда Байрона. Я згадала ту жагу помсти, яку колись відчувала. Був час, коли я прагнула лише одного — бачити, як він страждає за все, що заподіяв мені.

Тепер же сама думка про це мене втомлювала.

— Нічого, — відповіла я, вражена цим відкриттям. — Я вільна. Це вся помста, яка мені потрібна.

Ці слова зависли між нами, коли Меліан із Беком звернули до стежки на краю урвища, де водоспад зникав, упадаючи в глибоку водойму. Стежка зиґзаґами тягнулася вниз скелястим схилом, і від цієї картини в мене перехопило дух.

Прохід був вузьким, тому нам довелося йти по одному, спускаючись із вершини та прямуючи в долину, де розташовувалося місто. Я проводила рукою по камінню, міцно чіпляючись за нього й тримаючись якнайдалі від стрімкого обриву з іншого боку. Меліан ішла попереду, рухаючись швидкими та впевненими кроками вслід за Беком. Її фізична форма була результатом тривалих тренувань. Прекрасно розвинені м’язи надавали їй впевнену ходу, про яку я завжди мріяла.

— Якщо ти бодай трішки смикнешся в бік цього краю, Естрелло, присягаюся богами, я зв’яжу тебе й потягну за собою, — наказав Калем, крокуючи за мною по п’ятах.

— Сьогодні я не маю наміру вмирати, — промовила я, озирнувшись через плече, і посміхнулася його невдоволеному обличчю.

— Розкажи це кожному обриву чи пагорбу, з якими ти колись стикалася, — буркнув він, тримаючи свою руку лише за декілька сантиметрів від моєї, ніби він міг підхопити мене й урятувати від падіння, якби я справді вирішила спробувати політати.

— Перебувати біля вас двох — це суцільне божевілля, — простогнала Меліан. — Вам обов’язково загравати одне до одного з кожним словом?

— Я не заграю, — лукаво сказав Калем. — Це надто по-дитячому для того, що відбувається між нами, — самовдоволено додав він.

— Просто припиніть і покваптеся. Нам треба повернутися до катакомб до того, як захист Імельди зникне. Ще й доведеться обрати довгий шлях, якщо хочемо уникнути Трейдсхольда. — Меліан оглянула місто, коли ми наблизилися до підніжжя скелі. Руїни були скрізь, будівлі стали купами уламків. А ті, які ще стояли, здавалися кам’яними велетнями з

розтрощеними боками, що здіймалися в небо, немов нарешті звільнилися від того, що їх знищило.

Вона продовжила свій шлях зруйнованим містом, зникнувши за рогом будинку, поки Калем допомагав мені спуститися з виступу стежки.

— Через неї ми загинемо, — рикнув він, не відстаючи від мене, поки я поспішала за Меліан. Розділятися тут було небезпечно, особливо після того, як ми вже зіткнулися з фейрі під час цієї вилазки.

— Вона оплакує й намагається зробити все можливе, щоб фейрі не забрали ще когось із нас. Чи можна їй дорікати за трохи безрозсудну поведінку? — запитала я, поглянувши на Калема, поки він оглядав зруйноване місто.

— Я можу дорікати їй у чому завгодно, якщо її вчинки загрожують твоїй безпеці, — сказав він, повертаючи свою квадратну щелепу до мене, і його темні очі прикували мене до місця.

— Я не така вже й тендітна, — відказала, поспішаючи вздовж будівлі.

Калем схопив мене за руку й крутнув так, що я притулилася спиною до потьмянілої срібної будівлі позаду мене. Він нахилився та прибрав пасмо мого волосся за вухо, поки я звивалась, ухиляючись від його дотику.

— Ти навіть не уявляєш, яка ти тендітна.

Його рука торкнулася мітки збоку на моїй шиї, а тоді ковзнула вниз по горлу. Він обережно обхопив його, злегка стискаючи своїми пальцями мою шкіру, ніби розмірковуючи над тим, що міг би зламати мені шию одним рухом.

Я вдивлялася йому в очі, і на рисах його обличчя відбилася холоднеча. Щось стародавнє просвічувалося в глибині його темних очей, які я так добре вивчила за кілька тижнів, проведених разом.

— Припини шукати відповіді, до яких ти ще не готова, моя зіронько, — застеріг Калем, нахиляючись уперед, допоки його губи не торкнулися моєї шиї збоку.

Від його тихих слів усередині мене все завмерло, і хвиля паніки спалахнула в моєму тілі. Проте він стер усе це, провівши язиком по моїй мітці й ковзнувши до верхівки звивистих вусиків, які, здавалося, танцювали під його дотиком.

Калем устромив зуби в мою плоть і стиснув так сильно, що на мені знову з’явилися синці. Але шкіри не прокусив. Я припинила чинити опір, і моє тіло обм’якло в його хватці всупереч моїй волі. Він відхилився й непохитно подивився мені в обличчя, і з моїх уст вирвався тихенький схлип, а всі мої побоювання щодо нього знову виринули на поверхню.

— Що ти від мене приховуєш? — запитала я, здригнувшись, коли він міцно стиснув мою руку й раптово потягнув за ріг. Вираз на його обличчі був божевільним, ніби він відчував щось, чого я не помітила. Попереду, в тінях зруйнованого міста, блиснула копиця світлого волосся Меліан, і, вирвавши свою руку з хватки Калема, я побігла за нею.

Щось було не так. Я відчувала це своїм єством, і, судячи з напруження в тілі Калема, він теж це відчував.

Мене не хвилював галас, який я здійняла в поспіху втекти від нього. Я відчувала, як він ішов за мною крок у крок, і мене обтяжували його присутність та невисловлене зізнання.

Але зізнання в чому?

Калем порівнявся зі мною, і я помітила, що будь-які ознаки інакшості зникли з його обличчя. Залишилася тільки тривога, коли він озирався навколо. Схопивши за руку, він змусив мене зупинитися й застережливо приклав палець до своїх губ.

— Що? — прошепотіла я, здивовано витріщаючись на нього. Вираз його обличчя став зловісним, коли він поглянув на Меліан. Я простежила за його поглядом і побачила, як вона озиралась, оглядаючи зруйноване місто, насупивши брови.

Бек зник.

Меліан продовжувала озиратися навсібіч, шукаючи чоловіка, який ще кілька хвилин тому йшов попереду неї. Його ніде не було видно, і я побачила, як її рука повільно потягнулася до меча, закріпленого в неї на поясі.

— Ви це чули? — запитала Меліан, повернувшись до нас. Стоячи біля уламків однієї з будівель, вона поглянула на розтрощену бруковану вулицю. Я стала прислуховуватися, намагаючись не дихати, поки Калем міцно тримав мене.

Стояла мертва тиша: ані шелесту дерев удалині, ані птахів чи іншої живності, що снувала попелищем, яке колись було могутньою даниною богу мертвих.

— Меліан...

Я ненавиділа відстань між нами та хватку Калема, яка не давала мені підійти до неї. Декілька хвилин його тіло було нерухомим, як у статуї, а тоді він швидкими кроками почав наближатися до відважної жінки, що очолювала рух опору.

Я йшла поруч із ним, поспішаючи наблизитися до Меліан, аби ми могли протистояти разом тому, що на нас чекало. Мені залишалося тільки сподіватися, що це були мічені та їхні заходи безпеки, але тривога на її обличчі змусила мене думати інакше.

Вона відступила від нас на кілька кроків, похитала головою, щоб ми не йшли слідом за нею, і підняла руку, наказуючи почекати. Я зупинилася біля Калема, коли він підкорився наказу.

Меліан подивилася собі під ноги, спостерігаючи, як раптовий порив вітру почав розносити уламки вулицею. Потім вона підвела свій погляд на мене й розгублено насупилася.

— Мабуть, мені почу... — її слова раптом урвалися.

Меліан захрипіла, і з куточка її рота потекла цівочка крові, стікаючи вниз по її підборіддю.

Вона опустила погляд на свої груди. На вістря меча, що повільно нанизувало її живцем, проштрикуючи грудну клітку й виблискуючи на сонці плямами її крові, яка крапала на землю біля її ніг.

Меч зник так само повільно, як і з’явився, і Меліан повалилася на каміння й уламки під собою. Жіночий крик розірвав тишу, підкреслюючи смерть виттям банші.

Але жодної банші тут не було.

Була лише я.

РОЗДІЛ 37

— Естрелло! — заволав Калем, і його голос прорвався крізь мій затуманений розум, коли один із вартових Туману повільно переступив через тіло Меліан і попрямував до нас. Рука Калема знову опустилася на моє передпліччя, ляснувши по ньому, після чого він міцно схопив мене та смикнув убік.

Калфоллс виявився зовсім не таким покинутим, як ми гадали, оскільки інші чоловіки у формі вартових Туману виходили з тих самих вулиць, через які ми проходили раніше. Калем підштовхнув мене за ріг, і ми чкурнули з неприродною швидкістю як для такої нерівної місцевості. Він кинув мені свій меч, який я незграбно зловила, біжучи вулицею.

Якийсь чоловік загородив нам шлях, змусивши Калема раптово відпустити мене й витягнути другий меч. Брязкіт їхньої зброї пролунав у повітрі. Я низько пригнулась, а тоді вдарила чоловіка мечем по ногах, розсікаючи стегно, від чого він повалився на землю.

У моїй голові безперервно звучала мантра Калема: мій меч — це лише продовження мене, яке я могла використати на свою користь.

Я завжди вважала, що вагатимуся, коли настане час свідомо позбавити когось життя, а мого небажання бачити чужі страждання буде досить, щоб утримати мене від убивства заради власної вигоди. Однак мені стало байдуже тієї миті, коли я побачила, як Меліан упала на землю. Я відчула біль утрати, якої зазнає рух опору через її загибель.

Ми з Калемом не приєднаємося до неї у Порожнечу.

Ні, якщо це залежатиме від мене.

Калем кинувся до наступного вартового Туману, швидко розрубавши його й водночас підганяючи мене рухатися далі.

— Естрелло, тікай! — вигукнув він, а його голос був сповнений паніки, коли я зупинилася, щоб дочекатися його. Щось у цьому наказі проникло всередину мене, змушуючи рухатися вперед, хоча я хотіла залишитися й битись разом із ним.

Ми повинні були жити разом. І разом померти.

То чому ж мої ноги несли мене вулицею, залишивши його позаду, ніби я могла пожертвувати ним, коли насправді це було не так?

І все ж я, не зупиняючись, мчала нерівною кам’яною дорогою та перестрибувала через уламки.

Я застрибнула на один із валунів, а тоді відштовхнулася від нього та злетіла в повітря, а мої ноги продовжували бігти, готуючись до тієї миті, коли я знову торкнуся землі.

Удар припав зліва, влучивши біля моєї шиї з такою силою, що мене відкинуло в протилежний бік. Щось обвилося навколо неї, а тоді я відчула залізо, яке вп’ялося у мою шкіру, відбираючи все повітря з легень.