Що прихову. Серпанок

Що я побачу, коли ніж притиснуть до мого горла?

РОЗДІЛ 6

Святкування було вже в самому розпалі, коли Бранн покотив мамине крісло до головної вулиці селища. Вдалині маячів Серпанок, виблискуючи, немов брама в потойбічний світ.

Саме цим він слугуватиме для мене.

Моя кров заплямує землю, а моє тіло залишиться гнити там, допоки селяни не віднесуть мене до вогнища. На мить я посміхнулася братові, продовжуючи йти. Усе всередині мене та й наш день, проведений разом, здаються оманою. Ми грали в карти, сидячи втрьох за кухонним столом, що траплялося зрідка, адже нам із Бранном завжди доводилося наполегливо працювати, щоб хоч якось забезпечити нашу сім’ю.

Ми наближалися до центральної площі. Між численними будинками та крамницями, розташованими з обох боків широких вулиць селища, були прокладені ґрунтові доріжки. У центрі є криниця, звідки більшість із нас черпає воду, а навколо стоять будинки, що розміщуються вздовж ґрунтових доріг, переповнених селянами, які йдуть у своїх справах. Десятки із цих будівель щільно прилягають одна до одної, аби заощадити місце й захистити від негоди з настанням зими. У міру того, як доріжки віддаляються від головної частини селища, будинки трапляються дедалі рідше й мають занедбаний вигляд.

Лорд Байрон стояв посеред сільської площі, приймаючи співчуття від людей щодо втрати дружини. Його похмурий погляд був прикутий до мого обличчя, поки він очікував на продовження розмови, якої, як ми обоє знали, не вдасться уникнути. Йому потрібно зрозуміти, що я не відступлю, і промова, яку він збирається виголосити, завершиться не так, як він планував.

— Я зараз повернуся, — сказала з посмішкою на вустах, торкаючись руки Бранна, а тоді глибоко вдихнула.

Я відчула поколювання на шкірі й те, як тіло вкрилося сиротами під тканиною сукні. Холодок пробіг моєю шкірою не від осіннього повітря, а від тріумфального виразу обличчя Байрона, коли я підходила чимраз ближче до нього.

— Естрелло, — промовив він, і на його губах з’явився зарозумілий вираз чоловіка, впевненого, що здобич уже втрапила в його пастку. — Прогуляймося.

— Так, мілорде, — відповіла, приймаючи запропоновану ним руку. На площі враз запанувала тиша, бо лорд Містфелла не повинен пропонувати свою руку селянці. Він узагалі не мусить турбуватися про мене.

— Я знав, що ти передумаєш, — сказав він, ведучи мене стежкою до садів. Невдовзі й інші підуть за нами, щоб стати свідками щорічного жертвопринесення, перш ніж почнеться справжнє вечірнє святкування.

— Хочу дещо запитати, перш ніж я ухвалю остаточне рішення, — промовила, не підіймаючи погляду, щоб не зустрітися з ним очима. Його рука сіпнулася від здивування, і я зрозуміла, що він справді повірив у те, що я пристала на його пропозицію, просто підійшовши до нього.

— Тоді питай, аби ми вже покінчили з цими дурницями. Мені треба зробити заяву до того, як Верховний жрець зробить свою, — нетерпляче сказав лорд Байрон. Оскільки він навіть спромігся надати мені ілюзію вибору, отже, справді боїться того, що зробить король, коли звістка про його злочин дійде до Інберн-Сіті. Він уважав, що я настільки нижча за нього, що не зможу завдати йому такого болю, який він заподіяв мені.

Чоловіки завжди недооцінюють жінок, яких уважають незначними.

— Чому ви обрали мене? — запитала, нарешті підвівши погляд на нього. Опустивши підборіддя, я поглянула на нього крізь вії, аби створити той образ, який йому більше до вподоби. — Ми обоє знаємо, що є значно гарніші жінки, яким ви могли б віддати перевагу. То чому?

Стиснувши щелепи й на мить звузивши очі, він обмірковував моє запитання.

— Я навіть не здогадувався про твоє існування до того дня, коли помер твій батько. Більшість дітей мовчать, якщо обирають їхніх батьків, але не ти, Естрелло. Ти ридала, схлипуючи так голосно, що, я певен, тебе почули навіть у Порожнистих горах.

— Ви обрали мене, бо я оплакувала свого батька, який помирав? — запитала, стримуючи нудоту, що підступала до горла.

— Тобі треба спробувати уявити, як це — бути єдиним сином лорда. Якщо ти гадаєш, що я був суворим із тобою, то ти нічого не знаєш про те, як поводилися зі мною в дитинстві, — відповів він, дивлячись кудись удалину, поки ми йшли порожньою стежкою. — Я не тужив за батьком, коли він помер. І ось побачив, як ти страждала прилюдно, як плакала у храмі щотижня протягом декількох місяців після його смерті та як не могла навіть дивитися на Верховного жерця — це спочатку привернуло мою увагу до тебе. Хоча тоді я ще цілком того не усвідомлював. Я запросив тебе до своєї бібліотеки, бо хотів побачити цей смуток у твоїх очах. Проте минали роки, а в мене так і не з’явилася дитина. І згодом я зрозумів, що ти також могла б навчити своїх дітей любити всім серцем.

— Ви обрали мене, бо я любила свого батька, і ви хотіли, щоб я навчила наших дітей любити вас так само? — запитала я, спрощуючи його відповідь і відкидаючи все це лайно, яке мало спричинити в мене жалість до нього.

Я б не стала цього робити, бо він давно перестав бути жертвою і знущався наді мною, навіть знаючи, як це боляче. Я перечепилася, розмірковуючи про те, чи не знущався він раптом потайки над іншими або ще гірше — чи не завдав комусь непоправної шкоди, поки не мав наміру одружитись із жінкою.

— Так. Я обрав тебе, бо ти вмієш кохати всім серцем і тобі байдуже, що люди подумають про тебе через це. Чого ще може бажати батько для своїх дітей? — запитав він, повертаючись і дивлячись на мене з уразливістю. — їм пощастить, якщо у них будеш ти.

Лорд підійняв руку, щоб обхопити моє обличчя: м’які пальці чоловіка, який живе в достатку, торкнулися моєї опухлої щоки. Понад усе мені хотілося схопити цю руку й відштовхнути, але я не спинила його, коли люди почали з’являтися на стежці біля садів.

Вони мовчки проходили повз нас, ступаючи по зораній землі саду, в якому ми виривали всі рослини під час збору врожаю. Просуваючись групами вперед, з урочистими виразами облич селяни наближалися до місця, де щороку відбувалося жертвопринесення.

Люди сумно спостерігатимуть за жахіттям, яке тут розгорнеться, але потім вони святкуватимуть так, ніби мене ніколи не існувало.

— Та ні, — тихенько пробурмотіла я. У мене перехопило голос, бо перед очима постала картина того, що має статись. Я поглянула в натовп і згадала, як мого батька проти волі витягли вперед, згадала відлуння своїх криків і печіння в горлі.

— Естрелло, — сердито промовив лорд із виразом крайньої недовіри на обличчі, коли я відступила на крок.

— Ваші діти ніколи не полюблять вас так, як я любила свого батька. Знаєте чому, мілорде? — відверто промовила я, дозволяючи показати всю ненависть, яку відчуваю до нього. Я не можу завдати йому сильної шкоди — не тоді, коли вогнище кличе мене до себе, — але я можу позбавити його мотивації до всього, над чим він працював понад десять років.

— Чому? — запитав він, і його кадик смикнувся від нервування.

Байрон озирнувся через плече на фігуру, що причаїлася позаду мене. Мені не потрібно озиратися, аби зрозуміти, хто чекає на мене, натомість я поглянула на Байрона поглядом, сповненим ненависті.

— Бо ви ніколи не будете гідні такої любові.

— Я не втручатимусь, якщо ти зробиш цей вибір. Ти це розумієш? — запитав лорд.

— Так, — просто промовила я, підіймаючи підборіддя й дивлячись йому просто в очі. Я не очікувала від нього цього, навіть не хотіла, щоб він втручався — не тоді, коли виживання пов’язане з його ліжком і його садистськими захопленнями.

Кинувши злісний погляд на мене, з роздутими ніздрями, він швидко кивнув чоловікові позаду мене. Я розвернулася до Верховного жерця й зустрілася з його лагідними очима, а тоді він промовив:

— Тобі вже повідомили?

— Чи можу я спочатку попрощатись?

Я перевела погляд через його плече туди, де моя мати й Бранн наближалися до Серпанку. Брат штовхав її візочок по величезних земляних грядках, через які мати підстрибувала всім тілом.

— Звичайно, — урочисто відповів Верховний жрець, і я відійшла від нього й попрямувала до своєї родини, щоб допомогти Бранну.

Повернувшись спиною до Серпанку, я схопила колеса маминого візочка й потягла його до мерехтливого білого кордону.

До місця, де їй доведеться сидіти й дивитись, як я вмираю.

Єдине, про що я шкодую.

Я посміхнулася. Люди навколо нас розчинилися в тумані, й переді мною залишилися тільки очі матері та сумний вираз на її обличчі — безсумнівно, вона згадала ті часи, коли ми йшли цим шляхом колись. Згадала батька, який тягнув її подивитись, як він пожертвує своїм життям, а ми з Бранном плелися слідом із заплаканими обличчями.

Нарешті ми зупинилися, знайшовши місце, яке анітрохи не гірше за будь-яке інше. Ми розташувалися позаду натовпу, адже я сподівалася, що це захистить їх від жахливіших деталей.

Я опустилася перед нею навпочіпки, беручи її тремтливі руки у свої, та поцілувала тильний бік долонь.

— Я люблю тебе, — тихо промовила, посміхаючись попри печіння в горлі. Ледь стримуючи сльози, які ладні були линути будь-якої миті, я востаннє намагалася запам’ятати риси її обличчя.

Насупившись, вона подивилася на мене, прибираючи руку з моєї, та ніжно торкнулася моєї щоки.

— Я теж люблю тебе, донечко. Невдовзі все скінчиться, — промовила вона, припускаючи, що смуток у моїх очах спричинений тугою, яку я відчуваю цього дня щороку.

Я підвелася й обійшла її візок, щоб обійняти Бранна. Стиснула його заміцно, насолоджуючись миттю.

— Естрелло, що відбувається? — запитав він, відсторонюючись, щоб подивитися на мене.

— Бережіть одне одного, — промовила, багатозначно дивлячись на нього.

Хай що хотів сказати брат, його перервав голос Верховного жерця, який пронісся садом, немов тріск батога, змусивши всіх замовчати.

— Обрані, будь ласка, вийдіть уперед.

Я звільнилася з обіймів Бранна, повільно розвертаючись і глибоко вдихнувши. Коли я повернулась обличчям до Серпанку, мій погляд спрямувався на Верховного жерця, який чекав на мене зі стиснутим церемоніальним кинджалом у руці. Саме цим клинком він перерізав горло моєму батькові чотирнадцять років тому.

Мимохідь я глянула на місце поряд із Верховним жерцем, де стояв лорд Байрон із відстороненим і стриманим виразом обличчя. Цей незворушний вираз на його обличчі не виказував і краплі розчарування — лише стиснуті в кулаки руки притиснуті з обох боків.

Вдихнувши ще раз, я зробила перший крок назустріч смерті.

— Естрелло, — промовив Бранн на диво спокійним голосом, коли почав усвідомлювати мої рухи. Ще один крок — і погляди жителів села спрямувалися на мене, рознісши шепіт навкруги. Просто нечувано, щоб Батько обрав два покоління з однієї сім’ї. — Естрелло! — повторив брат, коли я зробила третій крок.

Я йшла крізь натовп, який розступався переді мною, відкриваючи мені шлях до Серпанку. Ніхто не хоче ставати на шляху в жертви. Ніхто не хоче ризикувати, привертаючи до себе увагу.

— Ні! Тільки не моя донечка! — вигукнула мама позаду мене. Її голос та слова тремтіли так само, як і її руки, на що я міцно заплющила очі, продовжуючи йти вперед. Ніхто з нас не очікував, що мене спіткає така доля, але, рухаючись крізь розпливчасті обриси натовпу, я чула, як у моїх вухах лунали останні слова батька, звернені до мене.

«Будь вільною, пташенятко!»

Я ніколи не мала такої можливості. Я ніколи не тікала від життя, яке він ненавидів кожною клітинкою свого єства. Але щось усередині підказувало, що попереду на мене чекає свобода.

Я підійшла до Верховного жерця та схилила голову на знак покірності, поки мати ридала позаду мене. ЇЇ крики луною розлягалися садами, і кожен із них відбивався в моєму серці.

— На коліна, — прошепотів свій наказ Верховний жрець, ведучи мене вперед. Серпанок погойдувався просто переді мною — досить близько, щоб доторкнутися до нього. І лише на мить я уявила, як простягаю руку, аби відчути його на дотик.

Раптом подумала про те, що б сталося, якби я це зробила, а тоді помітила, як мої пальці потягнулися вперед, немов хтось змусив мене. Промінь магії торкнувся моєї шкіри, ковзаючи моїми пальцями, коли Серпанок хитнувся до мене. Поклавши руку на моє плече, Верховний жрець змусив стати навколішки. Цей рух відтягнув мою руку від магії, яка огорнула мою шкіру, перш ніж я змогла доторкнутися до самого Серпанку. Він позбавив мене тепла, яке я майже пізнала.

У світі, наповненому тільки холодною, гіркою напівправдою, Серпанок вабив мене, немов теплі обійми, запрошуючи в місце, де б я почувалася захищеною.

Торкнувшись колінами піщаного ґрунту, я опустила руки на стегна, звернувши долоні до неба, і підвела голову, аби поглянути в очі Верховного жерця. Він стояв доволі близько, щоб завадити мені впасти просто в Серпанок, коли я помру, а відштовхнути трішки осторонь, аби моя кров заплямувала землю, а не його.

— Ми дякуємо тобі за твою жертву, Естрелло Барлоу з Містфелла. Нехай у наступному житті ти знайдеш спокій в обіймах Матері. — Він запустив руку мені у волосся, міцно стискаючи пасма на потилиці, щоб повернути мою голову під потрібним кутом. Вістря кинджала торкнулося мого горла, впиваючись у плоть і дозволяючи теплій крові потекти по моїй шкірі. — А тепер заплющ очі, дитя.

Жрець пронизав мене своїми очима, закликаючи виконати його наказ. Тієї миті я зрозуміла, що він не має бажання спостерігати, як життя згасає в моїх очах, коли він перерізатиме мені горло, — жрець не діставав задоволення від виконання волі Батька.

Я заплющила очі. Дзвін заполонив мої вуха, заглушуючи хрипкі крики матері й голос Бранна, який намагався її втішити. Моє тіло наповнилося теплом, попри прохолодний океанський вітерець, що обдував моє обличчя, немов тепло домашнього вогнища холодної зимової ночі, коли зірки мерехтіли за вікном, а я лежала, пригортаючи до себе книжку.

Це вперше, коли я відчула задоволення, вперше не було болю. Я більше не хотіла відчувати біль, не хотіла боятися того, що має статися.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як Верховний жрець глибше встромив ножа в мою шкіру та почав відводити його вбік. А тоді з’явилося відчуття, яке прорвалося крізь моє задоволення, немов хтось постукав по той бік дверей, хоча там нікого не було.

Раптом світ здригнувся від звіриного реву, який пролунав переді мною з іншого боку Серпанку. Від цього звуку волосся на моїх руках стало дибки, а потилицю вкрили сироти.

Різко розплющивши очі, я помітила, як крізь матерію Серпанку почала пробиватися чорна смуга.

— Ви це бачили? — запитав лорд Байрон, ступаючи вперед і скорочуючи відстань між нами. Я подивилася на нього, а тоді простежила за його поглядом туди, де за чорною хвилею йшли брижі яскравого світла.

Позаду мене всі враз завмерли та з повними жаху очима дивилися на Серпанок. Вартові Туману почали наближатися до кордону, поклавши руки на руків’я мечів і готуючись до найгіршого.

— Що нам робити? — запитав лорд Байрон, дивлячись на магічну завісу, яка тремтіла так, ніби по ній гамселили з іншого боку. Пронизливі звуки люті розносилися навколо крізь бар’єр, тоді як із нашої сторони запанувала тиша.

Ще один згусток чорнильної темряви просочився крізь нього, відбиваючи в такт моєму серцебиттю. Затамувавши подих і не наважуючись заплющити очі, я підвелася.

— Нам треба зміцнити Серпанок, — промовив Верховний жрець, знову повертаючись до мене.

Торкнувшись мого плеча, він штовхнув мене, змушуючи впасти на коліна, як і раніше, проте вже не так граційно. Я завалилася вперед, приземлившись рачки та майже уткнувшись обличчям у мерехтливу магію Серпанку, що нестримно пульсувала. Кров сочилася з мого горла й крапала на землю, розтікаючись, немов у сповільненому русі.

Коли чергова хвиля темряви знову ринула на мерехтливий білий бар’єр, земля здригнулася піді мною так, ніби сам світ гнівався. Тоді до мене рушив Верховний жрець із ножем, націленим просто на моє горло, і я зрозуміла, що він уб’є мене без жодних зволікань.

Простягнувши руку, я торкнулася пальцем магії, що кликала мене. Електричний струм пронизав мою руку, зриваючи з моїх вуст болісний стогін. Аж раптом загуркотіло небо, і звук луною розлетівся відкритою місцевістю садів.

Верховний жрець завмер, дивлячись на те, як темрява просочувалася крізь Серпанок, огортаючи світ тінями й затуляючи сонце. Вона поширювалася чимраз далі, розтікаючись по небу, доки не закрила хмар над головою, затьмарюючи все світло нашого світу.

— Що ти накоїла?

Він витріщив очі від жаху, згадуючи сказання, на яких ми зростали змалечку. Легенди про те, що приховує Серпанок, сформували нас усіх, попереджаючи, що може статися, коли ми припустимося помилки, торкнувшись речей, яких краще не чіпати.

Про монстрів, що прийдуть уночі, аби викрасти нас із ліжечок, і ніхто нас більше не побачить. Про людей, яким не пощастило отримати мітку фейрі й бути обраними для того, щоб стати жалюгідними хатніми тваринками для них.

Земля здригнулася так сильно, що Верховний жрець і лорд Байрон упали на коліна поруч зі мною. Тріщини продовжували розповсюджуватися Серпанком, а туман, що розділяв наші світи, дедалі сильніше просочувався крізь нього, змушуючи людей позаду нас голосно закричати й, розвернувшись назад, побігти стрімголов крізь сади, які відділяли їх від безпеки.

Пронизаний чорними смугами туман розповзався над обрієм, немов павутиння. Аж раптом Серпанок перестав майоріти на вітрі, немов примерз до скла.

— Тікаймо, — прошепотів лорд Байрон, незграбно зводячись на ноги. На його обличчі відображалися лише паніка й жах перед тим, що станеться, коли магія, яка захищала нас століттями, припинить діяти.

А тоді Серпанок розбився вщент.

Друзки посипалися на найближчі до кордону посіви. Хвиля чистої нерозбавленої сили охопила всю місцину. На тому місці, де колись мерехтів Серпанок, зосталася лише стіна туману, відкрита для тих, хто наважився б перетнути сушу й море між королівствами, щоб потрапити звідси до Альфгейму чи увійти до королівства людей.

Час сповільнився, і мені здалося, що минула ціла вічність, відколи я повернула голову й зустрілася поглядом із лордом Байроном. Він упав, відкинувшись назад, перш ніж я відчула спалах чорнильної сили на своїй шкірі. Вона проникла в подряпини на ній та оселилася в цьому тілі, яке колись належало мені, але тепер відчувалось якось по-іншому. Зі мною ніколи не відбувалося нічого схожого.

Сила занурилася всередину мене, а тоді відкинула назад, піднявши з колін і крутнувши моє тіло в повітрі силою вибуху, що прокотився садами. Я впала, вдарившись спиною об землю, і втупилася поглядом у небо, що поволі темніло, спостерігаючи, як ці завитки темряви обвивали сонце.

Настала справжня ніч, і, відчувши, як травинки лоскотали мою шкіру в тих місцях, де вона визирала з-під сукні й легкої накидки, на якусь мить я замислилася, чи зійде коли-небудь сонце знову.

А тоді я відчула лише пекучий біль.

РОЗДІЛ 7

Усі кістки ломило, коли я намагалася підвестись на коліна, задихаючись від болю, що спалахнув усередині мене. Здавалося, наче саму душу спалювали живцем і розривали навпіл, роздираючи шкіру, поки вона залишилася на загальний огляд.

Прагнувши переконатися, що з моєю родиною все гаразд, я продовжувала підводитися. Зануривши руку в землю, чіплялася за ґрунт під ногами, допоки він не застряг під моїми нігтями. Іншу руку я притиснула до пекучого болю на моїй шиї, прикриваючи шкіру й відчуваючи, яка гаряча вона на дотик. Проте я зразу прибрала руку, обпікшись, — шкіра на шиї зашипіла, немов свіже тавро на кінській шкурі.

Підвівшись, я розвернулася й поглянула туди, де Бранн схилився над нашою матір’ю. Її стілець добряче відкинуло назад силою розбитого Серпанку. Коли ми зустрілися поглядами, я помітила, як його широко розплющені очі наповнилися жахом, коли я зменшувала відстань між нами. Верховний жрець і лорд Байрон ще не встигли оговтатися, лежачи на землі, поки я розгублено проходила повз них.

Чому ніхто більше не рухається?

Бранн підійняв візочок і поставив його рівно, а я опустилася навколішки перед матір’ю. Схопивши мою накидку, брат зав’язав її навколо шиї, доторкнувшись до неї пальцями. Шкіра знову запалала від болю, і я ледве втрималася від бажання закричати, щоб виплеснути цю агонію в потемніле небо. Проте щось у виразі обличчя брата змусило мене мовчати.

Натомість я вдихнула повітря на повні груди, відчуваючи, як сльозились очі, а горло стискалося від потреби звільнити цей крижаний вогонь, що поширювався моїм тілом.

— Боляче, — прошепотіла я, а мама перехопила мій погляд. На її очі навернулися сльози, і вона повільно кивнула Бранну, немов кажучи щось таке, чого я не могла зрозуміти.

— Ш-ш-ш. Тобі треба поводитися тихо, — пробурмотів Бранн, хапаючи мене за лікоть і допомагаючи підвестися. Вартові Туману навколо садів також нарешті встали. Міцно стискаючи свої клинки, вони пробиралися крізь людей, які залишалися лежати на землі.

Мама вхопила мене за руки, стискаючи їх, і нахилилася, щоб поцілувати тильний бік кожної з них.

— Забирай її, і йдіть, — промовила вона моєму братові тихим владним голосом, попри тремтіння її нижньої губи.

— Що? Чому ми... — я замовкла на півслові, коли Бранн легенько штовхнув мене ліктем, змусивши відпустити мамині руки. Натягнувши мені на голову каптур, щоб повністю прикрити шию, він витягнув мою косу з-під накидки й почав розплітати, відчайдушно смикаючи пасма своїми пальцями, доки вони не спали мені на плечі, прикривши обличчя.

— Бранне, — пробурмотіла я, розгубившись від наполегливого виразу на його обличчі.

Та що з ним таке?

Схопивши мене за руку, брат повільно йшов до лісу на краю саду. Ми озирнулися навкруги, щоб переконатися, що ніхто не помітив, як ми вислизнули, а мама підбадьорливо кивала нам услід. Мій погляд блукав між братом та нею, і я геть не розуміла, що взагалі відбувалося.

Куди ми йдемо?

Раптом Бранн зупинився та скривився, помічаючи когось попереду в кущах сутінкових ягід. Над Руком — одним із ковалів нашого селища — стояв вартовий Туману й свердлив поглядом місце на шиї чолов’яги, яке той прикривав рукою з перекошеним від болю обличчям. Я підняла руку, щоб торкнутися своєї шиї — того самого місця, яке обпекло холодним вогнем, коли до нього доторкнулася рука Бранна.

— Будь ласка, не треба! — волав Рук. Проте вартовий проігнорував коваля, встромляючи меч йому просто в груди, притиснувши його до землі. Погляд селянина майже миттєво розслабився, а груди здригнулися, коли він востаннє зітхнув. Я затулила свого рота рукою, аби не видати й звуку.

Рук був шанованою людиною в нашому селищі, він забезпечував варту Туману мечами, одним з яких його щойно й закололи. Я й уявити не могла, що вони здатні стратити його так холоднокровно.

Але тепер, коли фейрі знову мали змогу перебувати серед людей, було можливо все.

— Він мав мітку, — багатозначно промовив брат, опускаючи погляд на накидку, що приховувала мою плоть, яка палала та щомиті пекла дедалі сильніше. Здавалося, наче щось різало мене на шматки, поступово здираючи шкіру з мого тіла, аби дістати зсередини те, що завжди мало залишатися там.

Вартовий відкинув руку мерця зі своєї шиї, і я помітила вихрові візерунки на його шкірі, які бачила вперше. Вони сяяли кольором свіжої весняної трави — магічна мітка, що зробила його коханцем фейрі. Від потойбічного крику, сповненого болю, земля знову здригнулась, і я не одразу зрозуміла, що цей звук насправді не належав звірам із лісових печер.

Це був жіночий крик — крик фейрі з протилежного боку туману, що відчувала втрату скарбу, який вона щойно знайшла.

Хтось, схожий на неї, прийде і по мене.

Я просунула руку під накидку, щоб торкнутися холодного вогню на своїй шкірі, і мене раптом охопило усвідомлення.

О боги!

Я розвернулася до мами — її слова ніс вітер, який завивав над водою, де колись розташовувався Серпанок. Проте її вуста ворушилися виразно, і я була певна, що зрозуміла її слова, попри відстань між нами.

— Тікайте. Хутчіше, — губами прошепотіла мати, розвертаючись на лорда Байрона, поки Бранн тягнув мене до дерев. Ліс мав темний і загрозливий вигляд без сонячного світла, яке зазвичай пробивалося крізь гілля, і глибоко в моєму серці оселився страх. Навіть я не наважилася б блукати лісом у такій темряві — без місяця та зірок, що освітлювали б небезпеку, яка може спіткати нас.

Я не хотіла залишати матір, кидати її наодинці із селищем і небезпекою, що насувалася.

— Бранне, ліс...

— Принаймні так у тебе буде шанс, — промовив брат, прискорюючи крок, і ми пірнули під гілки, що низько звисали на узліссі. Навіть коли я побачила, що сталося з Руком, і туманно розуміла, що означала ця мітка на його шиї, мій мозок відмовлявся усвідомлювати, що це могло означати для мене.

Усе, що було важливо, — вижити, бо люди, з якими я працювала пліч-о-пліч, які були частиною мого життя, скільки я себе пам’ятала, тепер хотіли моєї смерті.

Той самий чоловік, який лише кілька хвилин тому мав рішучий намір спинити мою страту, щоб затягнути мене до ліжка, тепер стане тим, хто власноруч віддасть наказ знищити мене, ніби мене ніколи й не існувало — стерта з пам’яті та з будь-яких записів. Я була готова померти, але не так.

— Знайдіть її! — волав лорд Байрон позаду нас, на що ми з Бранном перезирнулися та пришвидшились.

Я ледве могла розгледіти свою руку перед обличчям, не кажучи вже про обличчя брата у цій суцільній темряві, що розповзалася небом. Поки я поспішала, моя накидка сповзла із шиї, і раптовий спалах білого світла осяяв дерева, змушуючи мене перелякано ахнути й перечепитися.

Якщо раніше в мене й були сумніви, що магія фей-рі заволоділа мною, то цієї миті все стало очевидним.

Лінії магії тягнулися від шиї вниз по лівій руці, яка пекла від болю, здавалося, що навіть мої пальці палали у вогні. Зупинившись посеред галявини, я спостерігала, як на зап’ясті з’являлися чорні та білі блискучі завитки, формуючи темний місяць на тильному боці долоні.

Мої ноги відмовлялися рухатись далі. Вони геть перестали слухати мій мозок. Я висмикнула непо-значену руку від Бранна й звела до нього очі, сповнені страху.

— Естрелло, що ти робиш?!

— Вони не зупиняться, — уривчасто дихаючи, промовила я, коли це усвідомила. Вони полюватимуть на мене, допоки не знайдуть, уб’ють усіх, хто допоможе мені, і спалять цілі міста, щоб я не потрапила до рук фейрі, який зробить мене своєю коханкою.

Фейрі, який стане сильнішим поруч зі своєю парою.

— Ми розберемось із цим пізніше. Будь ласка, — промовив він, простягаючи руку, щоб знову взяти мою. Немає сумнівів, що єдине, чого я досягну, тікаючи разом із ним, — наражу його на небезпеку. А я не можу ризикувати його життям заради цього.

Навіть якщо нам вдасться втекти. Навіть коли фейрі не перетне туману, яке життя брат матиме зі мною на втіках? Що буде з матір’ю, коли ніхто з нас не подбає про неї?

— Я люблю тебе, — прошепотіла я.

Взявши Бранна за руку, я востаннє стиснула її, а тоді штовхнула його з такою силою, що він відлетів у кущі на краю вузької стежки та зник під густим листям папороті.

Почувши кроки позаду себе, я відчула слабкість у ногах, а тоді повільно розвернулась обличчям до вартових, що бачили, як я зростала. Ті, хто знав мене з дитинства, однаково без вагань устромлять меч у моє серце, подбавши про те, щоб я ніколи не відродилась. Якщо мою душу знищать разом із серцем, то я втрачу право на переродження.

Не можна було дозволити, аби фейрі робили людей своїми коханцями ані в цьому житті, ані в наступному. З усіх міфів, утрачених протягом століть, з усіх легенд і причин, чому саме так, існувала лише одна істина: коли фейрі обирали собі в коханці людину, це призводило до руйнівних наслідків.

— Господи, — пробурмотів Лоріс, дивлячись на мене, і я відчула, як блискучі мітки на моїй шкірі почали пульсувати, немов його слова пробудили щось у мені. — Це ж... — він замовк, а моє серце опинилось у п’ятах. Здавалося, він не наважувався заговорити про того, хто залишив мітку на моїй шкірі.

Про чудовисько, яке прагнуло заволодіти мною.

Я мало що знала про легенди, бо лише охоронцям потрібно було знати подробиці того, з чим вони можуть зіткнутись, якщо фейрі нарешті прорвуться крізь Серпанок. Решта з нас знала тільки те, що вважала за потрібне.

Коли фейрі знову перетнуть Серпанок, усі загинуть.

— Убийте її. Негайно, — промовив старий вартовий, підходячи до двох молодих. Той, хто стояв поруч із Лорісом, — його друг, якого я часто бачила під час їхніх сумісних чергувань.

— Не дозвольте їй страждати, — промовив літній чоловік.

Сльози покотилися по моїх щоках, коли я розвернулася й зустрілася поглядом із Лорісом.

— Лорісе, — промовила я, ковтнувши клубок у горлі. У мене було не так багато друзів, особливо серед вартових Туману, оскільки вони вважалися вищими за простих селян. Проте він один із небагатьох, кому я довіряла — такою мірою, що дозволила йому заволодіти своїм тілом, розповіла про свої нічні прогулянки лісом і розділила з ним ті миті, коли не потрібно було прикидатися людиною, якою мене хотіли бачити, коли просто ставала собою.

Ця зрада загрожувала розколоти моє серце навпіл, навіть коли я усвідомлювала, що його наміри праведні. Немає сенсу тікати, бо альтернативна доля гірша за смерть.

Бути схопленою фейрі.

— Не можу, — похитав головою Лоріс і розвернувся до свого капітана, подивившись в обличчя людині, яка навчала його та була йому мало не батьком протягом багатьох років.

— Ти повинен, — наказав він. — Вона вже не та дівчина, яку ти знав. Тепер вона просто повія якогось фейрівського виродка.

Я здригнулася, відчувши, як ці слова пролунали десь глибоко всередині. Мітка почала бунтувати, звиваючись усередині мене, ніби мала власну лють, але мені вдалось її подавити. Це ж справді моє майбутнє, якщо я виживу. Смерть стане благословенням.

Лоріс ступив уперед і скривився від болю, коли зрозумів, що я не збиралася тікати від долі, яка спіткала мене. Раптом я почула шелест папороті й побачила Бранна, який підводився з кущів, зрозумівши, що Лоріс має намір довести справу до кінця. Я зиркнула на брата, намагаючись донести до нього неминучість того, що повинно статися.

— Мені шкода, — промовив Лоріс із болем у голосі, не залишаючи в мене сумнівів у щирості його слів. Але обов’язок понад усе.

— Мені теж, — відповіла я, шкодуючи, що це мусить зробити саме він. Я не мала стосунків з іншими вартовими, та й взагалі вважала їх жахливими та холодними.

Але Лоріс відрізнявся від інших.

Важко ковтнувши, він кинувся на мене з мечем, проте відвів погляд, ніби не міг спокійно дивитись, як виконує свій обов’язок. Я підсвідомо підняла руки та з тремтінням відступила від удару.

Але болю я так і не відчула.

Розплющивши очі, побачила, як Лоріс намагався звільнити свій меч із потоку світла, яке я втримувала між долонями. Завитки тягнулися до руків’я меча, обвиваючи навколо зап’ястя, і повзли вгору по руці. Я тільки спостерігала за всім. Крижана лють у моїх руках була такою холодною, що обпікала, немов полум’я, яке охоплювало мої груди, поки білі промені світла спалювали одяг Лоріса, щоб дістатися до його шкіри.

Він широко розплющив очі від шоку, а тоді відкрив рот у безмовному крику.

— Естрелло, — зітхнув вартовий.

Коли Бранн зробив крок до мене, я голосно схлипнула.

— Не підходь, — попередила я, адже не мала жодного контролю над силою, що линула з мене, нічого, щоб зупинити інстинктивний захист, який діяв без мого дозволу. — Годі, — благала я магію, схлипуючи, коли ці білі лозини повзли далі по шиї Лоріса й торкалися його обличчя. Його карі очі біліли, а шкіра на обличчі тріскалася, здавалось, наче він старів на моїх очах. І все, що я могла робити, — це приголомшено спостерігати, як сама ж висмоктувала всі ознаки життя з його тіла.

Оскільки істота, що заволоділа моїм тілом, використовувала мене як зброю.

Раптом голова мого старого друга сіпнулася вбік, і хрускіт його шиї розлігся мовчазним лісом, після чого його тіло впало на землю. У момент, коли він торкнувся крихкого осіннього листя, від нього зосталася лише купка снігу на землі.

Насупивши брови, старий вартовий здивовано подивився на те, що мить тому було одним з його підлеглих, намагаючись осмислити побачене. Те, що я зробила, навіть я не могла усвідомити.

— Я не хочу завдавати вам болю, — промовила, хитаючи головою. Проте магію всередині мене не хвилювало те, чого хотіла я. Вона лише дбала про збереження мого життя та безпеки, доки фейрі, який нею володіє, не знайде мене.

Коли вартовий кинувся на мене, я навмисно впала на землю, щоб спробувати врятувати йому життя, але білі лози однаково дістали бажане, обвиваючи й міцно стискаючи його горло. Випустивши меч із рук, він ухопився за них, відчайдушно намагаючись вирватись із задушливих обіймів магії. Незабаром і він приєднався до купи снігу біля моїх ніг, на що я здавлено схлипнула. Єдиний вцілілий вартовий відступив, чкурнувши до Містфелла, щоб урятуватися від сили, яка заволоділа мною.

Усе сталося так швидко. Щойно вони стояли тут, готові мене вбити, аби врятувати від того, що мало статись, а потім просто... щезли.

— Нам треба йти, — промовив Бранн, тримаючись на відстані й не беручи мене за руку.

— Я... я... — намагаючись знайти слова, я хотіла передати ту порожнечу, яка переповнювала мене. Неможливо пробачити те, що я зробила.

— Рухайся! — наказав він, і різкий звук його голосу, що розлігся лісом, витягнув мене з роздумів.

Інші підуть слідом, коли зрозуміють, що Лоріс та інший вартовий не повернулися.

Я не хочу і їх убивати.

РОЗДІЛ 8

Уce боліло. Усе тіло нило від болю за кожним у кроком, який віддаляв нас від селища, що було колись для нас цілим світом. Дивлячись на Бранна, який ішов поруч зі мною, я не могла змиритися з думкою про те, що ми залишили маму саму й ніхто не подбає про неї.

Брат повинен був залишитися з нею. Я однаково мала б уже померти.

Минали години. Блукаючи у темряві, що настала посеред дня, я дедалі сильніше зміцнювала свою рішучість повернути Бранна додому. Ніхто не захистить нашої матері, коли фейрі перетнуть туман і знову прийдуть до Нотреку. Ніхто не завадить їм убити її разом з іншими жителями Містфелла під час полювання на позначених.

Я мусила зробити все можливе, аби відправити брата назад, щоб він подбав про неї, а я б продовжила тікати далі, допоки не знайшла місця, де змогла б сховатися.

— Тобі треба повернутися, — зітхнула я.

Легені пекло від холоду, поки ми продовжували бігти лісом, важко дихаючи. Бранн нісся поряд зі мною, через його довгі ноги мені доводилося докладати максимальних зусиль, щоб не відставати в цих смертельних перегонах. У боці щось кольнуло, а м’язи звело судомою, змусивши все всередині мене раптом стиснутися від болю.

Відколи ми почали бігти, у мене не було ні хвилини на перепочинок або відновлення після магії, яка змінила мене, коли Серпанок упав. Не було часу на таку розкіш, коли на карту поставили моє життя.

Гілки ляскали мене по обличчю, коли стежка зникала в темряві, яку переслідували тіні. Тому складно було розрізнити, чи то шаруділо листя під моїми ногами, чи щось інше перебувало в лісі разом із нами.

Тут мешкали найрізноманітніші тварини: від кроликів, які, без сумніву, вже розбіглися по своїх норах, до кам’яних тролів, що вдень ховалися в печерах. Проте важкі кроки велетнів, від яких здригалася земля, важко було сприйняти за шелест. Але якась павукоподібна істота чи змії цілком могли перебувати поруч із нами у цій темряві, залишаючись непоміченими.

— Не можу, — промовив Бранн, і хоча через темряву я не бачила його, але могла заприсягтися, що відчула, як він заперечливо хитав головою. — Послухай мене, Естрелло, хай що трапиться, ти не можеш дозволити фейрі зловити себе. Розумієш?

— Я це знаю, — прохрипіла, важко дихаючи й намагаючись не відставати від нього. Як він ще не захекався? Скільки себе пам’ятала, у нашому селищі Бранн уважався найшвидшим хлопцем та одним із найсильніших бійців, хоча він ніколи не збирався вступати до лав гвардії Туману.

Раптом я відчула удар, і біль пронизав чоло, а перед очима пронісся білий спалах світла. Спіткнувшись, я підняла руку та вхопилася за товсту гілку, на яку налетіла. Впавши на коліна, торкнулася кривавої рани біля лінії росту волосся, а тоді витерла накидкою, яку навіть не могла розгледіти в суцільній темряві.

— Естрелло! — тихо засичав Бранн. Його черевик торкнувся мого коліна, коли він намагався знайти мене. — Підводься.

Він не спромігся перевірити, чи все добре зі мною, або бодай спитати, що сталося. Лише його прагнення віддалити нас від монстрів, які могли рушити за нами, штовхало його йти вперед.

— Я не можу, — промовила, коли перед очима все почало кружляти у вирі темряви й тіней.

Порив морозяного вітру завив серед дерев, і всередині мене все стиснулося від жаху.

— Наближається загін «Дикого полювання», — беземоційно промовила я.

Стукіт копит лунав небом, немов гуркіт грому. Коли я озирнулася на темряву позаду, моє серце тьохнуло, бо неможливо було розгледіти навіть дерева, повз які ми щойно пройшли. Темрява навколо нас лише посилювала мій страх, зміцнюючи впевненість, що за нами щось стежило.

Щось, чого я не могла розгледіти.

— Підводься, — повторив Бранн. Намацавши мою руку, він ухопив мене за лікоть і ривком поставив на ноги.

— Тобі треба покинути мене, — попередила я, смикнувши ліктем, поки брат допомагав мені пробиратися крізь ліс. Він уповільнив кроки, даючи мені час звести дух, а тоді знову пришвидшився, коли засяяли різнобарвні вогні, що пронизували оніксове небо.

— Я ніколи тебе не покину, — затинаючись промовив він, піднявши голову, щоб подивитися на темряву ночі, забарвлену акварельними, пастельними кольорами, які кружляли та ковзали між хмарами.

Коли я спостерігала за кольорами, що звивалися й перепліталися, поглинені неземною красою, яка не належала до світу людей, у мене відвисла щелепа. У цілковитій тиші ми з подивом споглядали небо, і я відчувала, як печіння в легенях, здавалося, неохоче вщухало.

Неможливо було сховатися від таких сильних істот, що змогли зафарбувати небо. Я ніколи не відчувала справжньої свободи й цілком загрузнула в життя, призначене мені в Містфеллі, тому навіть і не задумувалася, що ж могло чекати на мене, якби я пішла вглиб країни.

Тепер я ніколи про це не дізнаюся.

Глибоко вдихнувши холодне повітря, я обернулася й поглянула на братове обличчя. Підсвічені акварельним небом, його бурштинові очі відбивали світло, допоки він не нахилив голови, щоб подивитися на мене. Раптом він нервово ковтнув і затамував подих, помітивши зграю птахів над нашими головами, які стрімко летіли лісом, ніби ризик урізатися в дерево був набагато менший, ніж небезпека, що переслідувала їх.

Ще одна пара бурштинових очей розглядала мене — єдиний птах, що не тікав із переляку. Моторошні очі загибельника блиснули в темряві, перш ніж він злетів і зник у нічному небі.

— Треба рухатися далі, — йдучи вперед, промовив Бранн і потяг мене за собою. Мої кроки сповільнились, і мене охопив страх перед тим днем, коли нам доведеться попрощатись. Бо емоції, які я помітила в його очах, тільки підтвердили те, що я і так уже розуміла глибоко в душі.

Ми обоє знали, що розлука буде неминучою.

Його золотаве волосся грало щоразу різними кольорами, які вирували в небі, коли ми проходили поміж деревами. Я намагалася зосередити свою увагу на ньому — на його силі поруч зі мною, яка підштовхувала й тягнула мене, не дозволяючи опускати руки.

Далеко позаду нас пролунав пронизливий крик, що змусив брата здригнутися.

— Нам нізащо не втекти від них, — промовила, усвідомлюючи, що, зрештою, це марна річ. Навіть не знаючи, якою магією вони володіють, що дозволяє їм пересуватися по землях людей, ми все ще йшли пішки. Ми вже втомились, адже не звикли проходити великі відстані, не кажучи вже про біг. Ми більше не могли підтримувати виснажливий темп, з якого почалася наша втеча кілька годин тому.

І навіть якби могли, цього однаково виявилося б недостатньо.

Бранн кивнув, схоже погоджуючись із моїми словами. Ми продовжували йти лісом, намагаючись

поводитись якомога тихіше, оскільки обоє розуміли, що будь-який галас призведе нас до неминучої загибелі.

Після нашого довгого, немов вічність, блукання в цілковитій тиші, кольори в небі почали зникати у млявій чорній хвилі, яка, здавалося, поглинала останні крихти світла з нашого світу. Коли я відчула, як чорні візерунки на моїй руці почали звиватися, резонуючи із цією моторошною темрявою, у мене всередині все стиснулося.

— Він тут, — прошепотіла, повертаючись у пошуках брата, якого не могла розгледіти, позаяк ліс знову занурився в темряву.

— Хто? — тихо запитав він, але я відразу зрозуміла, що відповідь йому вже відома.

Я не знала імені цього безликого фейрі, який прагнув заволодіти мною за допомогою магії. Проте я відчувала його — цю пульсацію всередині мене, немов інфекцію у моїй крові. Це було геть не схоже на усвідомлення того, що загін «Дикого полювання» нишпорив королівством. Виття їхніх гончих і тупотіння коней луною розлягались у повітрі.

Я відчула ту мить, коли його ноги торкнулися людського королівства, ступивши на землю Нотреку. Відчула його своєю шкірою, поки мітка звивалася на моїй руці, ніби могла дотягнутися до нього й покликати.

— Він, — промовила я, помітивши, як Бранн перечепився та зник. Ось так просто зник, розчинившись у ночі, в якій було неможливо щось розгледіти, аби відшукати його. — Ти як? — запитала я, опускаючись навпочіпки й обмацуючи землю. Я помітила, коли проводила по ній пальцями, аби намацати брата, що під шаром листя вона виявилася вологою, м’якою та родючою.

Щось гладке й лускате ковзнуло по тильному боці моєї долоні та промайнуло повз мене, не зупиняючись. Я заверещала, підносячи покриту брудом руку до обличчя, щоб затулити собі рот і заглушити звук.

— Бранне! — все ще навпочіпки прошепотіла, озираючись навкруги й відчайдушно намагаючись знайти брата.

Паніка охопила мене, поки я чекала його відповіді, й нарешті він простогнав:

— Я тут, здається, я впав у нашу схованку.

Щось торкнулося моєї щиколотки, залізаючи під поділ сукні й чіпляючись за неї.

— Це я, — промовив Бранн, міцно тримаючись за мене, коли я намагалася звільнитись від його хватки.

— Налякав бл...

— Дай руку. Я допоможу тобі, — сказав брат, і я послухалася його вказівок. Він допоміг мені спуститися з виступу, на якому я стояла. Вільною рукою я вхопилася за вологий гнилий корінь дерева й спустилася в яму.

Сидячи поруч із ним і притуляючись спиною до бруду та коріння позаду мене, я не могла стримати істеричне гигикання, яке клекотало в моєму горлі, не могла позбутися відчуття недовіри, що простежувалося в очах Бранна, коли той зиркав на мене.

— А як ми дізнаємося, що насправді сховані, якщо нічого не бачимо? — запитала, коли нарешті змогла віддихатися від сміху.

Він фиркнув і захитав головою, опускаючи її мені на плече. Я підібгала ноги до тіла, міцно обхопивши їх, а він обійняв мене за плечі, щоб зігрітися. Оскільки нас оточувало холодне нічне повітря, то за відсутності будь-якої рухливості ризик замерзнути до смерті був доволі-таки реальним. Ми потребували багаття, але ніщо так не приваблює з лісу всіляких хижаків, як полум’я в темряві.

Чи зійде сонце вранці? Чи фейрі занурили нас у вічну темряву, з якої нам ніколи не вибратися?

Оскільки втома стала для мене нестерпною, очі поволі почали заплющуватися. Сумуючи за відчуттям сонячних променів на своїй шкірі, я поринула в царство снів, де монстри не погрожували забрати мене у світ таємниць та магії і де найнебезпечнішою істотою в моєму житті був розпусний лорд, який хотів зробити мене своєю дружиною.

Я заснула.

Я різко розплющила очі. Чиясь долоня, притиснута до мого рота, розбудила мене, витяіуючи з нічного кошмару. Пронизливий крик вирвався з мого горла назовні.

— Тсс, — прошепотів Бранн мені на вухо тремтливим голосом, на що я відчайдушно кивнула з його рукою на моєму обличчі, яка була покрита брудом і тхнула гнилим листям і трухлявістю.

Нарешті він прибрав руку з мого рота, тому я прикрила його своєю. Я гадки не мала, що змусило Бранна розбудити мене з таким острахом, тому робила все можливе, аби заглушити своє дихання. Від моєї руки відчувався металевий запах крові та бруду, що затвердів на шкірі, а розкришене опале листя вкривало мої рани.

Небо все ще було темним, і я не мала жодного уявлення. котра година і чи справді зараз ніч. Я могла проспати як декілька хвилин, так і години, але точно знала тільки те, що цього було замало. Я тихенько чекала, тому, коли настала повна тиша й нічого не відбулося, мені закортіло спитати брата, чому він налякав мене до смерті. Проте саме цієї миті я нарешті зрозуміла причину.

Глухий стукіт копит, приглушений листям, що вкривало її та відсутністю твердої поверхні, по якій коні могли б стукати своїми підковами, ударився об землю. Хай хто там їхав верхи, рухалися вони повільно й розмірено.

Я розвернулася, щоб поглянути крізь коріння дерев над нашими головами. Перед моїм обличчям постала лише темрява. Я вдивлялася в нічну тишу, міцніше притискаючи долоню до рота, і мружилася, заглиблюючись усім тілом у бруд перед собою, щоб стати непомітною. Вперше я була вдячна своїй брудній тьмяній сукні за те, що вона зливалася з гнилим лісом, що нас оточував.

Цього разу бідність і відсутність можливості придбати собі нову сукню, здається, зіграли мені на руку.

У мене перехопило дух, коли в полі зору заявилося перше копито, що виблискувало сріблом, ніби воно випромінювало власне світло в цій непроглядній темряві. На місці шкури виблискували гладенькі відполіровані кістки, що піднімалися й опускалися щокроку. Усе тіло було створене з кісток — це виявився скелет тварини, яка вже померла.

І все ж воно крок за кроком рухалося в темряві, а інші йшли за ним, проходячи повз нас. Я підвела погляд на примарну фігуру чоловіка, який сидів верхи. Здавалося, що він сам світився, перетворившись на згусток білих і чорних тіней. Темне волосся спадало до плечей, немов кидаючи виклик самій силі земного тяжіння. Воно розвіювалося в чорнильно-темному повітрі навколо нього, стаючи частиною цих тіней.

Його очі сяяли білим — не було й натяку на будь-який інший колір, коли його огортав магічний туман. Широкі плечі цього чоловіка вкривав хутряний плащ, якому позаздрили б найбагатші люди Містфелла. У темні пасма його волосся було вплетене пір я, що похитувалося за кожним важким кроком коня-скелета.

Єдине, що вирізнялося кольором у тінях, які кружляли навколо та, здавалося, складали всю його сутність, було крижано-блакитне татуювання на його обличчі. Воно тягнулося посередині його чола, розділяючи обличчя навпіл, і вигиналося над переніссям, а далі яскраве чорнило розділялося й завитками вкривало його вилиці.

Попри те що в його зовнішності не було нічого жахливого, він мав нищівний вигляд. Напівпрозора істота, від якої віяло Інакшим, з якою я ніколи не бажала б зустрітися за таких обставин.

Він проїхав повз нас, а за ним рушили інші вершники на своїх скелетоподібних конях. Кожен із них відрізнявся своєю зовнішністю: різні зачіски, різне поєднання тіней та світла, що дуже нагадувало людину. Проте кожен із них мав блискучу блакитну мітку на обличчі.

Я достеменно знала, хто вони такі, — сила, яка, за легендами, першою почне вистежувати тих, кого позначили фейрі.

Загін «Дикого полювання».

Поглянувши вперед, я перелякано помітила, як ватажок загону натягнув віжки й зупинив свого коня. Він швидко озирнувся, смикнувши головою та плечима, і пильно вдивлявся у кінець загону. Погляд цих білих очей спрямовувався просто на мене, і на мить здалося, що він не лише помітив мене, а й проник у саму сутність того, на що я перетворилася. Печіння на шиї посилилося, віддаючи холодним жаром попередження.

Розвернувшись, я знову притиснулася спиною до землі й щільніше натягнула накидку на голову та шию, сподіваючись придушити відчуття, яке охопило мене полум’ям ізсередини.

Раптом лісом від чоловіка покотився глухий звук, що луною відбився від дерев навколо нас. Я сильніше притиснула руку до свого рота, намагаючись стримати паніку, яка наростала всередині. Моє серце гупало так, немов будь-якої миті могло вистрибнути з грудей.

Я була переконана, що не тільки він чув, як кров калатала в моїх жилах, а й істота, що снувала в кущах біля його ніг.

Завмерши в очікуванні, я рахувала вдихи й видихи між кожним кроком. Пауз між кожним його човганням виявилося забагато, і вони здавалися занадто довгими. Або він хотів помучити свою здобич, або й справді не був певен, де ми ховаємося. На останнє я навіть і не сподівалася.

Я вже вирішила здатися заради порятунку життя Бранна, тому потягнулася, щоб схопити брата за руку. Я відчайдушно бажала відчути тепло його руки у своїй ще хоч на мить, перш ніж усе втратити, і зненавиділа сироти, що виступили на його шкірі.

Ця примарна постать продовжувала наступати, підбираючись дедалі ближче, допоки я не впевнилася, що це був не привид, посланий з підземного світу, щоб покарати мене за спробу втекти.

Останній крок він зробив просто над нашими головами, і земля просіла під його вагою. Згустки бруду посипалися вниз, потрапляючи між корінням дерев, яке ховало нас, допоки цілком не вкрило мого волосся та накидки.

Ми завмерли, затамувавши подих в очікуванні миті, коли він простягне руку крізь коріння й витягне нас зі схованки.

Я голосно вдихнула й відчула, як паніка наростала всередині мене, коли я тільки уявляла це. Бранн повернувся й мовчки поглянув на мене з докором за надто гучний подих, але виття собаки вдалині заглушило зітхання, яке вирвалося з мене найбільш неслушної миті.

Вітер розніс гавкіт гончих, які знайшли свою здобич, і почуття провини вмить охопило моє тіло в тремтливі обійми.

Коли ватажок «Дикого полювання» осідлав коня і вся їхня процесія поскакала вдалину, я відчула вдячність за те, що гончі натрапили на інший слід, за те, що доживу до наступного дня, навіть коли це означало, що комусь іншому так не пощастить.

РОЗДІЛ 9

Я прокинулася від променів світла. Попри всі мої сумніви щодо того, чи справді наш світ занурився у вічну темряву, вранці зійшло сонце. Яскраве світло осяяло ліс, змушуючи крону вічнозеленої хвої мерехтіти навколо нас.

Мої руки були вкриті грязюкою, тому я стримувала бажання протерти очі, щоб відігнати сонливість. Після того, як ми майже зіткнулись із загоном мисливців, я ще довго не могла заснути, тому тепер почувалася занадто втомленою.

Пересуваючись навкарачки, я низько пригнулася й виповзла з нашої схованки під корінням дерев. Обережно, щоб не потурбувати сплячого Бранна, я підвелася на невеличкій галявині й оглянула ліс навколо. Минулої ночі я не змогла нічого роздивитися, проте саме тут я повзала по землі, намагаючись відшукати Бранна, але знайшла лише пожовкле листя та гнилі дерева.

Обережно озираючись навколо, я вилізла з ніші, яка стала нам притулком, і пішла вперед, допоки ноги самі не привели мене в центр галявини. Я повільно розглядала цвітіння польових квітів, що росли у стовбурі поваленого дерева, під яким ми ховалися.

З такими холодними ночами та морозом, що насувався, ці квіти не могли вирости минулої ночі, й усе ж в якийсь спосіб вони опинилися тут. Стежка, по якій пройшов загін «Дикого полювання», тепер була вкрита зеленню та всіяна чорнобривцями й лавандою. Я милувалася тим, як нові квіти вперше розпускались і поверталися бутонами до сонця. Підвівши обличчя догори, аби відчути тепло на своїй шкірі, я гірко всміхнулася від усвідомлення того, що фейрі змогли відігнати загрозу зими зі сходом сонця. Морози, які так сильно відчувалися останніми днями жнив, минули. Це дало мені надію на те, що я зможу знайти якийсь прихисток і теплий одяг до того, як випаде сніг.

Я повільно обернулася, ненадовго замилувавшись красою лісу, перш ніж перевести погляд на сплячого Бранна. Його груди здіймалися й опускалися рівномірно, ритмічно та безтурботно, немов сон відганяв усі хвилювання. Я була певна, що, прокинувшись, брат згадає все, що трапилось і від чого він відмовився заради мене.

Спостерігаючи за ним якийсь час, я відчула, як у мене почала тремтіти нижня губа, а дихання стало уривчастим. Тоді я обернулася в той бік, де, на мою думку, ми пробігали минулої ночі.

Коли він прокинеться, то зненавидить мене за те, що вирішила зробити, але принаймні він залишиться живим.

Зробивши крок, я зосередилася на єдиному, що могла зробити, коли майбутнє здавалося неможливим, коли все моє життя я буду змушена тікати й ховатися в лісі аж до самої смерті. Тільки одне спадало на думку й не полишало мене, навіть коли сльози почали стікати вниз, намочивши накидку.

— Ти й дня не протримаєшся наодинці, — промовив брат позаду, змусивши мене озирнутися й побачити, як він насторожено сидів, спостерігаючи за мною своїм похмурим поглядом, повним невдоволення, ніби я провалила перевірку, яку він улаштував. — По-перше, ти збираєшся туди, звідки ми прийшли. По-друге, ти не тихіша за кам’яного троля.

— Ой стулися, — промовила я, захрипівши від сміху, а він підвівся та наблизився до мене.

Зупинившись переді мною, він обвив мене тремтливими руками й притягнув до своїх грудей. Я зітхнула, занурившись у цей заспокійливий дотик, шморгаючи носом. Це було схоже на прощання, ніби він зрозумів, що немає іншого вибору, окрім як дозволити мені продовжувати свій шлях самостійно.

Усе було налаштоване проти мене, тому шанси вижити й залишитися вільною практично дорівнювали нулю. Проте усвідомлення того, що, можливо, Бранну з матір’ю вдасться віднайти нормальне життя без Серпанку, втішало. Вони не цікавили фейрі й не мали наміру приєднатися до лав бійців, які стають на шляху в мисливців.

— Мені лячно, — зізналась я, піднімаючи руки, щоб обхопити його за плечі.

Він відхилився й кивнув на підтвердження моїх слів. Тільки дурень не злякається смерті чи невідомого, адже все, що було нам таке знайоме до вчорашнього дня, зникло. Навіть люди, яких не позначили, вже ніколи не будуть такими, як раніше.

Не тоді, коли фейрі перебували серед нас.

— Мені теж, — зізнався він, гірко посміхнувшись. — Але незалежно від того, що станеться, ми зіткнемось із цим разом.

— Бранне, — заперечила я, похитуючи головою. Його прагнення залишитися зі мною в найліпшому разі означатиме просто дурість, а в найгіршому — смерть.

— Я не залишу тебе помирати на самоті. Навіть не проси мене про це, — промовив він із суворим виразом обличчя, на якому простежувалася вся рішучість його наміру. Він похитав головою, остаточно даючи зрозуміти, що не жартує, а його кудлате волосся захиталося з боку в бік.

— Може, мені треба було просто дозволити їм упіймати мене, — промовила, важко зітхнувши. Навіть вимовляючи ці слова, я не сумнівалася, що Бранн відмовиться від цього. Хоча було б правильно вчинити саме так. — Принаймні тоді ти був би вдома з мамою.

— Послухай мене, Естрелло. Минулої ночі я не жартував. Хай що трапиться, ти в жодному разі не маєш дозволити фейрі забрати тебе до Альфгейму. Пообіцяй мені, — промовив він низьким голосом, немов благаючи.

Така відчайдушність у його голосі змусила мене зупинитися й розгублено витріщитися на нього. З усіх жителів Містфелла, які проклинали фейрі та все, що вони уособлювали, Бранн ніколи не казав про них ані слова. Його не тягнуло до Серпанку так, як мене, а зараз він наполягав на тому, щоб триматися на безпечній відстані від усього, що було пов’язано з монстрами, які перебували за Серпанком.

— Що ти...

— Ніщо не дається легко, і все не так, як здається. Якщо відчуваєш, що програєш бій, то завершуй його, — промовив він, дістаючи із черевика невеличкий кинджал. Він відірвав смужку тканини від свого плаща, а тоді засукав рукав на моїй сукні, щоб закріпити чохол на внутрішньому боці мого передпліччя за допомогою відірваної тканини. — Ти не ризикуєш програти бій, якщо використаєш це на комусь іншому. Це тобі.

— Мені? — опустивши тканину сукні, щоб приховати зброю, я насупилася, бо це не вкладалося в голові.

Навіщо брату було тримати ніж у чоботі?

— Якщо я помру й не зможу взяти на себе цей тягар замість тебе, ти повинна будеш зробити це сама, — промовив він, нахилившись уперед і торкнувшись своїм чолом мого.

— Звідки це? — запитала я, дивлячись на нього очима, сповненими сліз.

У нього перехопило дух від виру емоцій, що збігався з моїм. Коли він доторкнувся вустами до мого чола в братньому поцілунку й поклав руку мені на потилицю, на його очах виступили сльози. Від усвідомлення того, що мій брат мав намір убити мене, аби не дозволити фейрі схопити, моє серце переповнили суперечливі почуття страху й тепла.

Я ладна була померти, щоб не дозволити лорду Байрону заволодіти мною, те саме стосується й фейрі. Проте брат не зробив би такого вибору, якби чоловік, який прийшов за мною, був людиною.

— Я люблю тебе понад усе на світі. Хоча ти й так це знаєш, — він відхилився, щоб побачити реакцію на моєму обличчі, а тоді додав: — Повір, я б не просив тебе про таке, якби це не було таким важливим. У королівстві фейрі для тебе не буде світла — тільки темрява та страждання, які й годі уявити.

Я витріщилася на нього, а в моїй голові завирувало стільки запитань, що здавалося, наче я потону в них. Проте я вирішила довіритися братові, який завжди хотів лише захистити мене. Я кивнула, стримуючи сльози, що підступили до горла. Він мав уже здогадатися, що я озвучу ті запитання, які повисли між нами, проте не була певна, що готова почути відповіді, які відображалися в його очах. І все ж я вирішила запитати, навіть знаючи із суворого виразу його обличчя, що це марно.

— Що ти приховуєш?

— Одного дня я відповім на всі твої запитання, але не сьогодні, — похитав головою брат, коли я вже відкрила рот, щоб заперечити. Він знову притиснувся своїм чолом до мого, прикривши очі. — Іноді незнання — це щастя, сестричко. Насолоджуйся цією миттю.

Взявшись за руки, ми попрямували далі, чудово розуміючи, що цим недомовкам рано чи пізно настане кінець. Коли прийде час, я зроблю все можливе, аби переконатися, що лише на мене спрямований клинок, а Бранн звільниться від наслідків того, на що я перетворилася.

Коли трапиться нагода, я відпущу його.

Бранн допоміг мені підстрибнути та вибратися з ями на галявині, й ми разом попрямували через ліс. Ми покрокували швидко та виважено, бо усвідомлювали жорстоку реальність: неможливо бігати день у день.

Бранн зупинився й витягнув руку вбік переді мною. Наштовхнувшись на неї, я миттєво спинилась, а він нахилив голову вбік.

— Ти це чула? — запитав брат, озираючись туди, звідки ми прийшли.

Я застигла на місці й відчула, як мороз поза шкірою пішов, коли я повернула голову, щоб простежити за поглядом брата. Крізь дерева з іншого боку галявини я помітила коня у блискучих срібних обладунках. Захисний метал закривав його голову й ноги та виблискував, немов маяк на сонці. Обличчя вершника мало беземоційний вигляд — не було й крихти провини за ті жахіття та насилля, які він заподіє, якщо схопить нас. Погнавши свого коня вперед, він ступив на стежку, якою лише кілька годин тому пройшов загін «Дикого полювання», і мені вдалося розгледіти його.

Бранн обернувся до мене та щось промовив, а на його обличчі застиг жах. Його слова губились у звуці копит, що вже мчали до нас, але мені однаково вдалося чітко розібрати його слова по губах, тому я розвернулася, щоб підкоритися.

«Тікаймо!»

РОЗДІЛ 10

Мої черевики шаркали по землі, вкритій листям, поки намагалася не відставати від упевненого темпу Бранна, хапаючи ротом повітря.

— Хутчіше! — підбадьорив він, простягаючи свою руку до моєї, щоб схопити й пришвидшити мене. Озирнувшись через плече, я посковзнулася на листві під ногами.

Вартового Туману, що нас переслідував, ніде не було видно, але я була не такою наївною, аби повірити, що він не кинувся слідом, тільки-но ми помчали геть.

Бранн тягнув мене вперед, пробиваючись крізь дерева, поки я намагалася знову звестися на ноги. Моє серце несамовито калатало в грудях, а думки зосередилися тільки на тому, щоб не відставати від брата й допомогти йому дістатися безпечного місця. Вартовий уб’є його без вагань за допомогу мені.

Аж раптом я врізалась у Бранна — коли збила його з ніг, моя душа опустилася в п’яти, а тіло здалося невагомим. Розпластавшись, він упав біля ніг величезного гнідого коня, і, поки я намагалася підвестись з його спини, вершник люто дивився на нас зверху вниз.

Я кинула останній погляд на брата — він спочатку підвівся на коліна, а тоді поквапився стати на ноги, поки вершник повільно злізав із коня. Металевий брязкіт лунав навколо, коли той виймав свій меч і, міцно тримаючи його, наближався до мене.

Шалене гупання мого серця віддавало луною від звуку його масивного кроку й поширювалося мовчазним лісом, поки Бранн нарешті підвівся, щоб протистояти вартовому. Хоча брат не мав зброї, він стояв, стиснувши руки в кулаки, ніби в нього був якийсь шанс проти блискучого залізного меча супротивника.

У мене стиснулося горло від бажання благати не вбивати Бранна, але я розуміла, що мене не почують. Випрямившись, я зверхньо зиркнула на вартового, намагаючись відвернути його увагу від мого невинного брата.

— Ну і який з тебе вартовий Туману? — огризнулась я, видавлюючи із себе глумливу посмішку, хоча насправді відчувала лише жах: за себе та Бранна. — Не можеш навіть прикінчити одну фейрівську хвойду в лісі.

Іронічно скрививши вуста, я дотримувалася своєї ролі й спостерігала, як голова вартового повернулася від Бранна до мене. Відкинула волосся із шиї, дозволяючи мітці фейрі засяяти у м’якому світлі лісу, де сонце пробивалося крізь крони сосон над нами. Щойно він підвів свої темні очі й оглянув мітку на моїй шиї, всі ознаки людського вмить зникли з його обличчя, а в рухах з’явилося щось механічне.

Залізний шолом вартового закривав маківку й прилягав до вилиць, залишаючи видимим лише проміжок від очей до рота. Його темні очі мали впалий вигляд, а шкіра неприродно блідий, ніби він ніколи не бачив денного світла. Кривий ніс і щільно стиснуті губи не створювали враження доброзичливості, особливо коли його ніздрі злегка роздувалися, поки його увага зосереджувалася на мені. Я гадала, що знаю всіх вартових Туману, думала, що вони живуть серед нас і вільно пересуваються Містфеллом, проте ця людина без будь-яких емоцій не була мені знайомою.

Хоча, здавалося, він мене впізнав.

— Естрелла Барлоу. Дівчина, яка перетворила двох чоловіків на сніг, — промовив він, крутнувши мечем і відвернувшись від Бранна. Коли він наближався до мене, його металеві обладунки брязкали в такт його кроків. — Я шукав тебе.

Зосереджуючи всю його увагу на собі, я відступила, щоб відвести його якнайдалі від Бранна. Я дала йому шанс урятуватися, змусивши вартового піти за мною в ліс.

— Чому ти вирішив, що це число не збільшиться до трьох? — запитала я.

Переконавшись, що він відійшов на значну відстань і тепер радше переслідуватиме мене, аніж повернеться по мого брата, я розвернулася й помчала крізь дерева.

Вартовий позаду пирснув від сміху, оповиваючи загрозою атмосферу навкруги. Брязкаючи металом, він помчав за мною слідом так швидко, як це було можливо з таким доважком на тілі.

— До тебе коли-небудь доходили чутки про те, що трапиться з фейрі, якщо порізати їх залізним мечем? — вигукнув він, поки я втікала від нього. Ці слова неприємно ковзнули по моїй шкірі. Петляючи кругами, я намагалася відірватись від нього, а тоді пірнула за дерево.

Я не відповідала й не видавала жодного звуку, щоб ненароком не сповістити про своє місцеперебування. Важко дихаючи, притиснулася спиною до дуба й завмерла, прислухаючись, куди він подівся. Я обережно визирнула на мить з-за дерева, проте не помітила жодних ознак вартового Туману, який збирався мене прикінчити.

Визирнувши ще раз, я ретельніше оглянула дерева в пошуках будь-яких ознак його присутності, але нічого не знайшла, наче це був плід моєї уяви, що розчинився в повітрі.

Аж раптом почувся свист його меча, що розсік повітря, намагаючись відокремити мою голову від тіла. Я низько пригнулася, падаючи сідницями на землю, а тоді відповзла вбік, щойно звук меча, встромленого в дерево, відбився всередині мене.

— Вони вмирають. То що ж тоді зробить мій залізний клинок із тобою, як гадаєш?

Схопившись на ноги, я відстрибнула назад, коли він замахнувся ще раз. Магія линула моєю шкірою, поглинаючи мітку за кожним його замахом. Я відчула, як тіло почало тремтіти від спроб стримати цей потік. Я не була певна, чи варто мені жити, чи померти.

Навіть зараз, дивлячись своїй смерті в очі, я не могла наважитися на занурення в Порожнечу, яка чекала на мене після загибелі. Не могла здатися на милість тому цілковитому спокою, який відчувала напередодні, гадаючи, що все скінчено.

Щось пробудилося всередині мене, і, тільки подивившись на вістря меча, я вперше відчула спрагу до життя.

Поки я ухилялася від його ударів, які були спрямовані на те, аби збити мене з ніг, мої пальці почали палати від холоду. Минали хвилини, але формування сили всередині мене потребувало більше часу, аніж тоді, коли ми тікали вперше. Врешті-решт мене поглинув крижаний зимовий лід, що змусив побіліти кінчики моїх пальців, коли я відхилилася вбік, аби уникнути його удару в поперек. Я простягнула свої крижані пальці до нього, обережно торкаючись кінчиками його оголеної шиї.

Білі кришталики, схожі на сніжинки, розповзлися його шкірою. Ці візерунки кружляли й звивалися, немов найлегший сніг над полем, підхоплений вітром. Якусь мить я заворожено спостерігала, як вони рухалися вгору по його шиї аж до очей.

Раптом щось холодне притиснулося до мого порізу на шиї, залишеного жерцем, і з клацанням замкнулося на потилиці, роблячи моє тіло важким. Білі завитки припинили розповзатися, цілком зникаючи з його шкіри, і він полегшено зітхнув. Натомість я почала хрипіти, відчуваючи, як мої легені стискаються від потреби вдихнути. Енергія покинула моє тіло, я не мала сили навіть утриматися на ногах. Відчувала, як підгиналися коліна, проте чимдуж намагалася встояти.

— Ах ти маленьке розумне стерво, — промовив він, міцніше стискаючи мені горло й утримуючи прямо моє ослаблене тіло. Метал обпалював мою шкіру, поки я наполегливо намагалася вдихнути. — Проте недостатньо розумна, щоб устояти проти мого заліза, яке послаблює твою магію. — Вартовий безжально стискав мою шию, а тоді підняв меч і торкнувся вістрям моєї сукні. Зрізавши верхній гудзик, він відсунув тканину, щоб побачити шкіру над моїм серцем. — Майже шкода вбивати тебе так швидко, — пробурмотів він, нахиляючись уперед і дивлячись на мене своїми темними очима. — Мені до вподоби жінки, що вміють битися.

— Тоді зніми цей ошийник і бийся зі мною як чоловік, — прошипіла, намагаючись не зважати на тиск його леза, що впивався в шкіру, та на пекуче відчуття, яке охоплювало мене від цього незначного порізу.

Схиливши голову набік, він розглядав мою шкіру, яка, палаючи, почала чорніти навколо його леза.

— Що за... — пробурмотів він, захлинаючись власною кров’ю.

Я перевела погляд на кинджал, який стирчав з його горла — я й не підозрювала, що в Бранна все ще була зброя. Бризки крові розлетілися дугою, тільки-но брат витягнув лезо з його горлянки. Вартовий Туману впав навколішки, витріщаючись на мене знизу й хапаючи ротом повітря.

Бранн витер свій кинджал об кітель чоловіка, швидко оглядаючи мене, а тоді підійшов ближче. Смикаючи застібку з-під мого волосся, він намагався розстібнути ошийник. Щойно йому це вдалось, я полегшено зітхнула, вперше вдихнувши на повні груди від тієї миті, як мене закували в кайдани.

— Так, майже шкода, — промовила я, вигинаючи брову й дивлячись на вартового, що вмирав. У ту мить я відчувала, як щось темне й злісне поглинало мене. Ця темрява всередині робила мене жорсткішою, мене потішав вигляд людини, яка захлиналась у власній крові, людини, що могла вбити мене ще хвилину тому. — Мені теж до вподоби чоловіки, які вміють битися.

РОЗДІЛ 11

Я знову була вкрита кров’ю. До червоних плям на шкірі звикаєш доволі швидко, та й чудовиська всередині мене це не лякає так, як я гадала. Вбивши Лоріса, я відчувала провину й бажала тільки одного — зупинити магію, яка заволоділа мною й обірвала його життя. Я навіть відчувала провину за вбивство командира.

Проте після смерті цього вартового в лісі я відчула лише гордість за свого брата, який прикінчив його, перш ніж він зміг убити мене. Цей гівнюк скував мене залізним ошийником, немов собаку, і, за його власними словами, позбавив можливості захищатися.

Чвалаючи, я помітила, як сонце почало ховатися за обрієм, і ніч огорнула ліс без магічного втручання. Вона не мала такого самого всеосяжного вигляду, як та магічна ніч, що ми провели, блукаючи в темряві, — цього разу зірки на небі осяювали наш шлях.

Ноги боліли від пухирів на п’ятах, де черевики врізалися в шкіру, та кровили, просочуючи вовняні шкарпетки, від яких спітніли ступні. Я була одягнена по-зимовому, але, очевидно, через фейрівську магію погода ніяк не могла вирішити, що робити: у повітрі витав свіжий весняний аромат, навколо нас жваво квітнули рослини, хоча лише день тому ми боялися, що приморозки настануть надто швидко.

Від голоду та спраги в мене вже зводило шлунок. Я не хотіла навіть думати про те, що доведеться провести ще один день без їжі й води. На ягодах, які ми зривали з кущів, довго не протриматись. Я торкнулася рукою свого живота, який нестерпно бурчав, ніби це могло вгамувати його.

— Поглянь, — промовив Бранн, указуючи на вогник попереду. Крізь дерева я ледь могла роздивитися полиски факелів.

Промінчик надії швидко згас, тільки-но я усвідомила, що, найімовірніше, я більше не могла перебувати серед людей. У нас не було грошей, щоб купити їжу чи напої, та й цінного нічого ми не мали, аби продати.

Кожен, хто розпізнає мою сутність, спробує позбутися мене. Від цієї думки всередині на мить спалахнула цікавість. Чи почую я перед смертю, як реве від люті фейрі, який помітив мене? Чи це станеться лише тоді, коли я вже покину цей світ, тож однаково не зможу цього почути?

— Нам потрібна їжа, — промовив Бранн, взявши мене за руку й потягнувши до узлісся. Ми спостерігали, як полум’я факелів тьмяніло, а тоді й зовсім згасло, і люди почали вкладатися спати. Я не могла поставити їм це на карб. Мені теж не хотілося залишатися на вулиці, поки «Дике полювання» рискало в темряві.

— Зачекай тут, — багатозначно глянув на мене брат, а тоді попрямував до маленького селища попереду.

Ніхто не помітив його на порожніх вулицях, принаймні я нікого не побачила, допоки й він не зник із мого поля зору. Я провела довгі кілька хвилин в очікувані, роздумуючи, чи варто мені просто повернутися до лісу й залишити його тут. Так йому було б набагато краще, адже я вже не раз ставила його життя під загрозу.

Проте він мав рацію: нам були потрібні їжа та вода, і сумна дійсність полягала в тому, що, коли хтось побачить мою шию, я буду приречена. Я не могла пересуватися селищами, не привертаючи до себе уваги, на відміну від нього.

Повернувшись, брат притиснув палець до своїх губ і махнув рукою, щоб я пішла за ним. Я натягнула каптур своєї брудної накидки на голову, аби приховати мітку, і ступила на галявину.

Поспішаючи, намагалася не зважати на біль, що пронизував мої ноги з кожним кроком, поки ми обходили околицями селище. Бранн привів мене до порожнього амбара, прихованого позаду галявини, і прочинив двері, щоб ми змогли прослизнути крізь щілину всередину.

У стійлі зліва стояв кінь і голосно жував сіно, проте більше, здавалося, нікого не було.

— Далі вулицею недалеко звідси є невеличкий шинок. Ми проходили повз нього. Завтра вранці спробую дістати нам трохи їжі в обмін на якусь роботу.

— Ми не можемо залишатися тут уранці, — заперечила я. — Якщо мене побачать...

— Ніхто й не побачить. Ти заховаєшся в лісі ще до сходу сонця, — кивнув він наостанок і вислизнув за двері, не сказавши більше ні слова.

Зціпивши пальці, я озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, що мені робити. Здавалося неправильним сидіти на місці, немов моє тіло знало, що для подальшого існування воно мусило продовжувати рухатися.

Ігноруючи це відчуття, я зі стогоном задоволення опустилася на купу соломи біля проходу між стійлами, тим самим позбуваючись важкості в ногах. Я відчувала, як вони набрякли й нили від болю, але не наважувалася зняти черевики, адже, можливо, довелося б раптово тікати.

Закинувши голову назад, я витріщилася на крокви, що підтримували стелю. Солома піді мною була теплою, навіть занадто, тому накидка, накинута на плечі, була зайвою. Проте тільки вона й приховувала цю мітку фейрі.

— Я справді чимдуж намагаюся тебе не налякати, — промовив глибокий веселий голос, змушуючи мене заклякнути від страху. — Проте ти ускладнюєш мені це завдання, витріщаючись на стелю.

Я повільно вирівнялася, міцно стискаючи накидку на шиї, і відчула, як зростає мій страх. Лише усвідомлення того, що швидкі рухи збільшать імовірність бути поміченою, стримувало мене від утечі.

Незнайомець витяг уперед свої огрубілі брудні руки, які здавалися доволі масивними. Вони були вкриті мозолями та потріскані — схоже, внаслідок важкої праці.

Стримуючи тремтіння, поки моє серце несамовито калатало від переляку, я сперлася рукою на солому, а тоді підвелася, не звертаючи уваги на колючі стебельця, що встромлялися в мої і без того поранені долоні (люб’язно дякую кущам сутінкових ягід). Чоловік пильно поглянув на мене своїми темними очима. Його обличчя, обрамлене коротким попелясто-русявим волоссям, було приголомшливо вродливим. Нижня губа здавалася пухкою та соковитою, коли він розпливався в доброзичливій усмішці, а статура — високою і такою широкоплечою, що мені не хотілось, аби він наближався до мене.

У мене перехопило дух.

Тіло цього велетня цілком укривали м’язи, тому, якби він мене впіймав, не було б жодного шансу втекти.

— Мені не потрібні неприємності, — промовила, ковтаючи крижаний страх, що проймав усе моє тіло.

— Жодних неприємностей, — погодився незнайомець, киваючи головою. Я оглянула його обличчя й відчула себе маленькою навіть на протилежному боці амбара, оскільки він здавався на голову вищим за мене. Стиснувши вуста, я глянула на двері, через які ми потрапили сюди. Це був єдиний вихід звідси, і незнайомець простежив за моїм поглядом своїми темними очима, які, здавалося, пильнували все. — У цьому немає потреби, крихітко, — промовив він глибоким насмішкуватим голосом, який розлягався навколо. Від цього звуку в мене здригнулося серце, і я знову поглянула в його пильні й надто темні очі. — Повір, у мене немає наміру завдавати тобі болю.

Щойно він потягнувся до кишені свого плаща, я зробила те, що здавалося логічним у разі зустрічі із чоловіком, який випромінював хижу грацію, що несла для мене смерть: розвернувшись, я чкурнула до дверей збоку амбара.

— Дідько, — пробурчав чоловік, покинувши ідею дістати щось зі своєї кишені, аби наздогнати мене.

Його довгі ноги хутко скорочували відстань між нами, наближаючись до мене швидше, ніж мені вдалося дістатись дверей. Я не могла покликати на допомогу — не тоді, коли це означало б, що мене викриють, унаслідок чого моє серце проштрикнуть мечем, або ж я ненавмисно знищу ціле селище, повне невинних людей.

Одна сильна рука обійняла мене за талію і потягла назад, притискаючи до міцного чоловічого тіла, а інша затулила мені рот. Від його шкіри віяло ароматом першого сезонного морозу, ніби він вичищав рослини в саду від льоду, щоб вони змогли протриматися трохи довше.

— Ш-ш-ш, — лагідно прошепотів він, і м’ятна свіжість його подиху ковзнула моєю щокою.

Він легко підняв мене, і я почала пручатися чимдуж, звиваючись і несамовито б’ючи ногами навмання. Поки він ніс мене глибше в амбар, ніби я геть нічого не важила, я відчула, як його рука зісковзнула й кінчики пальців притиснулися між моїми вустами.

Я щосили вкусила його за палець, не розтискаючи щелеп, а тоді відчула мідно-солодкий присмак крові в роті. Будь-яка нормальна людина заволала б від болю чи бодай намагалася вивільнитись із моєї мертвої хватки, проте він лише пирснув зі сміху біля мого вуха й потяг мене назад до купи соломи, де я збиралася відпочити із самого початку.

— Обережно, любонько, мені може це сподобатися.

Я буркнула у відповідь, міцно тримаючи його шкіру, а за мить скривилася, коли він висмикнув свій палець, не звертаючи жодної уваги на те, що від цього мій укус ще дужче розривав його плоть. Клацнувши зубами, я відчула, як біль пронісся вібрацією по всій щелепі.

— Відпусти мене! — злісно вигукнула я, і звук мого голосу прокотився порожнім амбаром.

Однак він не хотів поступатися, тому не залишив мені іншого вибору, окрім як боротись із загрозою, якої я не розуміла. Він не хотів моєї смерті, принаймні поки що, але й не збирався мене відпускати. У теперішньому світі, особливо з фейрі на волі, доводилося побоюватись усього невідомого.

Я різко відкинула голову назад, цілячись розквасити йому ніс. Проте він рухався з блискавичною швидкістю, уникнувши удару, який міг би розбити його гарненьке личко. Водночас його хватка нарешті послабилася такою мірою, що мені вдалося вислизнути.

Відчувши, як увесь адреналін ринув моїми венами, я крутнулася й вихопила кинджал, що висів у нього на поясі. Покрутивши його в руках так, як учив мене Лоріс, та ігноруючи почуття провини, яке я відчувала через смерть свого коханця, я кинулася вперед і притиснула вістря клинка до його шиї.

Незнайомець здивовано глипнув на мене, його погляд потемнішав, проте він навіть не намагався позбавитись загрози. Поки він утримував мій погляд, його тіло залишалося нерухомим, а дихання рівним.

Я ж важко дихала й намагалася побороти паніку, що зростала всередині.

Чому це він не боїться?

Чолов’яга зробив крок ближче, збільшуючи тиск вістря на шкіру, допоки маленькі червоні крапельки не почали стікати по його горлу. У нього потекла кров, проте він лише самовдоволено посміхнувся. Усвідомивши, що я не відступлю, цей зарозумілий тип розплився в широкій посмішці.

— А ти жорстока, чи не так? — запитав він, проводячи язиком по верхівці своїх ідеальних нижніх зубів.

— Тільки коли йдеться про настирливих чоловіків, які, схоже, вважають, що мають право торкатися мене, — огризнулась я, ще сильніше притискаючи кинджал до його горла.

— Цілком справедливо, — задумливо пробурмотав він, рухаючись так швидко, що я не встигла зреагувати.

Піднявши руку, він штовхнув мій лікоть — і кинджал ковзнув його горлом, залишаючи тонкий поріз. Позбавившись загрози, він швидко роззброїв мене з витонченою майстерністю, викрутивши кинджал із моєї руки й переклавши у свою, а тоді кинув його на дерев’яну підлогу біля наших ніг.

Посунувшись, чоловік притягнув мене до себе й підняв. Він обережно кинув мене, розрахувавши відстань так, щоб я знову повалилася спиною на купу соломи. Від мого падіння суха трава здійнялася вгору, усіявши моє обличчя та волосся колючими травинками, які, здавалося, діставали скрізь.

Від нашої сутички моя накидка трохи зсунулась, і я помітила, що його погляд ковзнув до моєї шиї. Я відчула, як до горла підступила невблаганна паніка, тому намагалась якнайшвидше опанувати себе. Він уважно глянув на мене й напружив щелепу, стискаючи зуби, а в його погляді промайнуло щось первісне.

— Зі мною ти в безпеці, — промовив він, потягнувши комір свого каптура, і показав поєднання чорно-білих завитків на своїй засмаглій шкірі.

— На тобі мітка фейрі, — промовила я, сідаючи й прибираючи солому зі свого волосся та обличчя, не годна відірвати очей від малюнка на його шкірі.

Він знову запхав руку в кишеню свого плаща, а тоді витяг флягу, загорнуту у вощену тканину та простяг мені.

— Тобі треба попити. Підозрюю, що ці вуста набагато гарніші, коли зволожені. — Демонстративно тримаючи фляжку, він підійшов ближче.

Я обережно взяла її, а тоді, нюхаючи вміст, насторожено зазирнула в маленький отвір. Нарешті, підносячи пляшку до губ, я влила в рот перші краплі води й застогнала від свіжого смаку.

Вода виявилася прохолодною, попри те, що лежала в кишені деякий час. Я жадібно ковтнула її, але примусила себе зупинитися, щоб не випити всього вмісту фляги.

— Пий усю, — наказав він, торкаючись нижньої частини фляги й перехиляючи її так, що в мене не залишилося вибору, окрім як ковтнути решту води.

Щойно я допила останню краплину, цей дивак підійшов до краю амбара, де за стійкою для сідел стояла водяна помпа, якої я не помітила раніше, і швидко наповнив місткість, після чого заховав флягу назад до кишені.

— Дякую, — буркнула я, опустивши погляд на палець, у який до цього вп’ялася зубами. Витираючи куточки рота рукавом своєї сукні, я скривилась. Якою ж нечупарою я, мабуть, здавалася в цій замиз-каній кров’ю та брудом тканині горохового кольору.

Зважаючи на бруд, ночівля в лісі не покращила мого зовнішнього вигляду.

Скоротивши відстань між нами, він сів поруч і взяв мене за руки. Я відсунулася трохи, насторожено спостерігаючи за ним і намагаючись зрозуміти, чого він хоче.

Зблизька безжальна краса його обличчя вражала. Незнайомець був геть не схожий на хлопців і чоловіків у Містфеллі, тому, коли він розв’язав свій плащ і відкинув його вбік, у мене перехопило дух. Коли він повернувся до мене обличчям, я помітила, якими широкими були в нього плечі. Туніка обліпила його м’язи такою мірою, що, здавалося, вона ось-ось лусне. Штани також туго обтягували його стегна.

Цей красень налив воду у свою долоню, а тоді підніс її до моєї шиї та промив рану, завдану Верховним жерцем. Завершивши із цим, він відвів мою руку вбік, відкинув накидку й задер рукав моєї сукні до ліктя. Знову діставши свою флягу, він повільно облив мою руку, змиваючи кров та бруд, від чого я почала почуватися трохи більше схожою на людину. Нарешті можна було побачити мою шкіру під тими шарами грязюки, що накопичилася, відколи ми залишили Містфелл.

Переконавшись, що моя рука вже достатньо чиста, він перевернув її та уважно оглянув тонкі порізи й білі шрами, що вкривали мою шкіру.

— Що сталося? — запитав він, піднімаючи її, щоб розглянути рани зблизька. М’які пухкенькі вуста торкнулися тильного боку моєї долоні з ледь помітною усмішкою, підкреслюючи арку губів.

— Сутінкові ягоди.

Нервово ковтнувши, я відчула, як тілом поширилося дивне оніміння від дотику його губ.

Після цього він узяв іншу руку у свою й повільно обмив і її, проводячи великими пальцями по ранах та оглядаючи їх. Чоловік хотів упевнитися, що вони були достатньо чистими, аби запобігти зараженню.

— Ти — жниварка, — кивнув він, наливши трохи води у свою руку.

Незнайомець поволі простяг свою величезну долоню до мого обличчя, очікуючи, що я запанікую та відсахнуся від дотику. Відчувши тепло його шкіри на своїй, я пригорнулася ближче, хоча й не розуміла цього потягу.

Шкіра навколо його мозолів відчувалася напрочуд м’якою. Великим пальцем він провів по моїй вилиці, а тоді притулив долоню до моєї щоки, змусивши мене тремтливо зітхнути. Він повільно почав протирати моє обличчя своїми вологими руками з такою ніжністю, що я б навіть і не подумала, що цей чоловік був здатний на таке. Не мігши відірвати від нього погляд, я дивувалася, чому дозволяю йому торкатися мене й піклуватися про мене так, ніби я цінна, хоча він був лише незнайомцем.

— Ось так набагато краще, — закінчивши, відкашлявся він і повільно прибрав руку.

— Вибач, що вкусила тебе, — промовила, визнаючи, що, можливо, неправильно зрозуміла ситуацію.

— Певен, що ти не звикла таке казати, — сказав він, задумливо стиснувши вуста.

— Так воно і є, — тихенько всміхнулась я від абсурдності ситуації.

— Ну, найменше, що ти можеш зробити після того, як поранила мене, — сказати своє ім’я. Мені ж треба буде щось розповідати людям, які цікавитимуться, хто мене здолав. На жаль, мушу визнати, що звучить доволі кепсько, коли я розповідатиму про жниварку, яку називав крихіткою. Зрештою, мені треба підтримувати свою репутацію, — жартував він, поклавши руку мені на коліно.

Лорд Байрон неодноразово торкався мене так само після того, як годував сутінковими ягодами. Проте його дотики здавалися розпусними, тоді як цей незнайомець просто сперся рукою об мене. Це не нагадувало жалюгідної спроби доторкнутися до мене, а, найімовірніше, йому просто було так зручніше.

— І чому ти гадаєш, що моє ім’я звучатиме краще у твоїй історії? — запитала я, відкидаючись назад на купу соломи, а тоді розтягнулася поруч із ним. Я не знала, коли саме це сталось, але в якийсь момент нашого короткого спілкування я зрозуміла, що він справді не хотів заподіяти мені шкоди.

Принаймні не зараз.

— У жінки, яка може так сильно вкусити й поранити мене моїм же кинджалом, має бути страхітливе ім’я, — промовив він, знизуючи плечима та вмощуючись на спину поруч зі мною. Його рука була лише в декількох сантиметрах від моєї, й усвідомлення цієї близькості пробуджувало щось живе всередині мене. Він поворухнув пальцями, і його мізинець доторкнувся мого, змушуючи мене замислитися, чи відчув він це напруження між нами.

Можливо, це відбувалося тому, що нас обох позначили фейрі, і магія всередині нас викликала взаємну симпатію. Втім, незалежно від причини він, здавалося, не поспішав переривати невеликий контакт між нашими тілами, а лише повернув голову до мене.

Зробивши так само, я перевела погляд на нього й розглядала, як його темні очі, здавалося, мерехтіли, немов онікс, віддаючи ледь помітним морозним блиском у райдужці. У мене перехопило дух, коли його погляд опустився на мої губи, і я мимоволі замислилася, чи не поцілує він мене зараз.

— То яке ж у тебе ім’я, крихітко? — натомість перепитав він, змушуючи мої щоки почервоніти від сорому, поки я роздивлялася його.

— Естрелла, — промовила, намагаючись позбутися незручності, яку відчувала, коли його вуста роз-пливлися в усмішці.

— Естрелла, — прошепотів він, повторюючи моє ім’я якомога непристойніше. — Зірка набагато страшніша за жниварку.

— Можливо, і так, — погодилась, шкодуючи, що в мене не було сили бодай однієї блискучої зірки з неба. Натомість я була просто боягузкою, яка втекла та сховалася, яка поставила під загрозу життя свого брата, взявши його із собою. — Тепер ти знаєш, хто я така. А як мені звертатися до чоловіка, що полюбляє підкрадатися до невинних жінок, поки ті відпочивають, і лякати їх?

— Калем, крихітко. Мене звати Калем.

РОЗДІЛ 12

- Гадаю, приємно познайомитися з тобою, — Калеме Мічений, - промовила я, коли його мізинець знову торкнувся моєї руки. Він не здавався непосидьком, бо його тіло залишалося неприродно нерухомим поруч із моїм, за винятком єдиного місця, де ми торкались одне одного.

Дотик його шкіри до моєї заспокоював щось усередині мене — саме ту частинку, яка замислювалася, чи знайду я коли-небудь місце, де почуватимусь як удома. Може, Калем і був незнайомцем, може, ми й виявилися схожими на два кораблі, що пропливали повз пізно вночі, які більше ніколи не зустрінуться знову, проте ми обоє мали мітки фейрі — знак того, що, можливо, десь були такі самі, як ми, і готувалися до життя втікачів.

Розглядаючи риси його обличчя, я помітила, що хоч мозолі й вкривали його мізинець, яким він так ніжно торкався мене, проте його шкіра не була обгорілою на сонці. Він не мав зморщок, що з’являються внаслідок роботи на природі чи впливу негоди. На його шкірі виблискувала природна бронзова засмага, але не було ані веснянок, ані сонячних плям, типових для такої шкіри.

Може, він мечник? Руків’я мечів, що визирали з-за плечей Калема, безсумнівно, підтверджували це припущення: зброю могли дозволити собі тільки багатії чи вправні люди, окрім вартових Туману й королівської гвардії. Його одяг здавався якісним, здебільшого чистим і без жодних ознак зношування, якщо порівняти з моєю сукнею.

— А мені як приємно, Зірко Естрелло, — промовив він, піднімаючи кутики губ у легкій грайливій усмішці.

Моє тіло вкрилося сиротами від того, як він майже промуркотів слово «приємно», натякаючи на всілякі непристойності, про які я не мала права думати тієї миті.

Навіть якщо він був найвродливішим чоловіком, якого я коли-небудь бачила.

Двері амбара відчинились, і я інстинктивно сіла, прибираючи руку від Калема з почуттям провини за те, в якому напрямі блукали мої думки. Він посміхнувся, помічаючи, як почервоніли мої щоки, а тоді сів поруч зі мною, коли голова Бранна просунулася крізь прочинені двері.

Коли брат зайшов усередину, його брови насупились, а губи стиснулися, він намагався приховати своє очевидне занепокоєння.

— Усе гаразд, — промовила, встаючи. Я відійшла від Калема й попрямувала до брата.

Двері амбара Бранн залишив частково відчиненими, аби легко втекти, якщо він вирішить, що мої судження виявилися неправильними.

Навряд чи можна його в цьому звинувачувати. Мені було доволі складно мислити раціонально в присутності такого чоловіка, як Калем, що роззброював усі мої думки про втечу своєю чарівністю.

— Поясни мені тоді, що саме гаразд? — указав Бранн на мою шию, яку тепер було видно через те, що накидка сповзла набік.

Коли я поправила тканину, аби прикрити шию, мені здалося, що я відчула пульсацію, немов ця мітка мала свідомість і їй не сподобалося те, що її знову приховали.

— Калем такий самий, як і я, — відповіла братові, повертаючись, аби подивитися на чоловіка.

Пустотливі іскорки в його темних очах зникли, перетворившись на жорсткий погляд, яким він зиркнув на Бранна. Навіть атмосфера навколо нього стала напруженою, ніби сила, що таїлася в ньому, побачила в моєму братові загрозу.

Нервово ковтнувши, я ретельно обмірковувала спосіб зберегти мир. їм необов’язково було ставати найліпшими друзями — достатньо лише поводитися ввічливо один з одним. Та й, окрім того, я не була готовою прощатися з першою людиною, схожою на мене, яку ми зустріли за останні дні.

— Це мій брат, Бранн.

Ковтнувши й стиснувши зуби, Калем торкнувся свого важкого плаща й потягнув його вбік, показуючи свою мітку. Стоячи осторонь, я спостерігала, як вони обмінювалися спантеличеними поглядами, і чекала завершення цієї німої сутички.

— Брат? — перепитав Калем, поглянувши на мене. Мовчки він пильно вдивлявся в моє обличчя, а тоді нарешті спрямував свою увагу на Бранна, заспокійливо усміхнувшись. — Як дивно, що ти тікаєш разом із нею.

— Я не збирався залишати її саму на милість фейрі чи вартовим Туману, — огризнувся Бранн.

Нарешті його увагу привернула мітка на шиї Калема, він, примружившись, уважно оглядав чорно-білі завитки, а тоді знову підвів свій погляд, відверто зиркнувши на Калема.

Мені просто хотілося поїсти й поспати у відносній безпеці амбара, відчуваючи теплу кипу соломи за спиною.

— Ми йдемо, — оголосив Бранн, потягнувшись уперед і схопивши мене за руку.

— Там же темно, — заперечила я. — Ми не зможемо знайти укриття деінде, ще й так пізно вночі. І тільки богам відомо, чи пощастить нам натрапити на інше місце, де можна сховатися. Нам треба почекати до ранку.

Калем відкашлявся, привертаючи мою увагу, і я помітила, що він стояв ніби з каменю вибитий. Його погляд був спрямований не на мене чи Бранна, а на те місце, де мій брат міцно стискав мою руку.

— Я справді гадаю, що розумніше триматися разом, — промовив він, скрегочучи зубами, немов він так сильно стискав щелепи, що вони злилися разом.

— Чому це? Бо ти можеш мене використати, щоб потрапити в місця, де тебе ніхто не помітить? — примружився Бранн, дивлячись на співрозмовника.

— Так, — погодився Калем, навіть не намагаючись заперечити того, яким корисним міг бути Бранн. — Ми можемо допомогти одне одному. Схоже, я в жодного з вас не бачу зброї. Продовжувати шлях без будь-якого захисту — це вкрай нерозумно.

— Яка буде користь від меча, якщо фейрі прийдуть, аби викрасти її? — запитав Бранн. — Припускаю, що тобі ще не доводилося захищатись, бо, якби довелося, ти б знав, що мітка на твоїй шиї здатна зробити це за тебе, — додав він, зробивши паузу, щоб гордо посміхнутись. — Або принаймні її мітка на це здатна.

Увага Калема перевелась на мене: примружившись, він пильно вдивлявся, намагаючись зрозуміти мою реакцію на братові слова. Мої щоки спалахнули від сорому при нагадуванні про те, що зробила мітка, і це змусило мене опустити погляд.

— Хтось намагався тебе вбити? — запитав він, міцно стиснувши губи від гніву.

Я кивнула.

— Двоє вартових Туману з мого селища під час нашої втечі. Я не хотіла вбивати їх, — соваючи черевиком бруд на підлозі, пробурмотіла я.

— Зрозуміло, що ні, — промовив Калем, здивувавши мене. Відкашлявшись, він поглянув на мене співчутливим і лагідним поглядом. — Вінікулум активується лише в крайньому разі, щоб зберегти життя.

— Вінікулум? — перепитала я, спостерігаючи, як він наближається.

Здавалося, що його повільні кроки тривали цілу вічність, і водночас він рухався зашвидко, скорочуючи відстань між нами. Рука Бранна міцніше стиснула мою, коли незнайомець зупинився переді мною, простягаючи долоню до завитків на моїй шиї.

Немов пробудившись, мітка спалахнула світлом, яке просвічувалося між пальцями, де він торкнувся моєї шкіри.

— Мітка фейрі, — пояснив він, а в його темних очах віддзеркалилося біле світло, що випромінювалося з мого тіла. Коли Бранн торкався цих візерунків, мітка палала, а зараз немов ожила від дотику іншого чоловіка.

— Звідки ти так багато знаєш про цю мітку? — запитав Бранн, смикаючи мене за руку, допоки не відтягнув від Калема, рука якого відразу опустилася вниз. Подув свіжого повітря, що охопив мою шкіру, здався занадто теплим, ніби я перегрілася від дотику Калема.

— Мій батько — поціновувач нашої історії. Він проводив багато часу, вивчаючи заборонені тексти, які зберігав у своїй бібліотеці, — відповів Калем, і я кивнула, попри те що Бранн продовжував тягнути мене назад до дверей. Якщо його батько справді ризикував, тримаючи в себе заборонені книжки, то недивно, що Калем володів інформацією, хай що там думав мій надмірно турботливий брат. — Не будь дурепою, крихітко. Нам буде набагато безпечніше триматися разом.

Я зупинилася, не відводячи погляду від нього, допоки Бранн не потягнув мене знову.

— Ходімо, Естрелло, — попередив він, знизивши голос до наказового, який використовував, коли ми були ще дітьми, а я опинялася там, де мені не треба було.

ІЦо приховує Серпанок

Я не вперше вскочила в халепу й навіть не вдесяте. Моє бажання блукати лісом повсякчас призводило до покарань у бібліотеці лорда Байрона.

— Мені шкода, — прошепотіла я, прикушуючи нижню губу, а тоді повернулася, щоб піти за Бранном.

— Естрелло, — застережливо промовив Калем, проте його голос обірвався, щойно за мною зачинилися двері.

Бранн попрямував до лісу, і я дозволила йому відвести себе в безпечне місце, попри відчуття порожнечі, бо вчинила саме так, як Калем попереджав мене не робити, адже вихід уночі міг виявитися справжньою дурістю.

Не звертаючи уваги на тривожне відчуття, я йшла за братом, який ризикував усім заради мене.

Сім’я стоїть на першому місці.

— Не можу повірити, що ти так нерозважливо вчинила. Про що ти думала, показуючи йому свою мітку? — запитав Бранн кілька хвилин по тому, плентаючись лісом.

Ми йшли повільно, і зірки в небі лише частково освітлювали наш шлях крізь густу крону дерев. Листя ще не встигло цілком змінити забарвлення, воно чіплялося за гілки в останніх спробах пережити негоду. Погода знову змінилася на свіжий морозець прийдешньої зими.

Щойно листя осиплеться, ми матимемо більше світла вночі, але й менше укриттів від тварюк, що нам наступатимуть на п’яти.

Тільки-но ми вийшли з амбара, мені відразу ж захотілося повернутись. Те укриття, тепло соломи й присутність схожої на мене людини — все це тягнуло мене назад до полишеного нами селища.

— Нерозважливо було піти звідти. Яка шкода в тому, щоб дозволити йому подорожувати з нами? Він став би ще однією людиною, яка могла б допомагати нам у стеженні та бою, — заперечила я.

Досі нам просто щастило натрапляти лише на невелику кількість людей одночасно, але якби нас виявив загін вартових Туману, які б мали при собі один із тих залізних ошийників, що, схоже, забирав у мене всі сили, то шанс устояти проти них був би нульовим.

— Він став би ще одним ротом, який довелося б годувати, — різко відказав Бранн, шокуючи мене своєю байдужістю до чужого людського життя. Цієї миті всі сліди турботливого й ніжного брата, якого я знала все життя, зникли, і риси його обличчя загострилися від люті.

— Бранне, — пробурмотіла, похитуючи головою. Я не хотіла жити у світі, де кожен був мені ворогом або жертвою, яку я мала б принести, щоб урятувати себе. — Нам варто повернутись.

Озирнувшись, я пильно подивилася на шлях, яким ми дійшли сюди. Я не здатна була знайти дорогу до амбара без допомоги Бранна, і розуміння цього стримувало мене від спроби, навіть якщо мої ноги прагнули змінити напрямок.

— Ти його не знаєш. Як гадаєш, що б він зробив, якби йому довелося тікати? Він би пожертвував нами, щоб урятувати своє життя, Естрелло. Ти не можеш довіряти нікому, окрім мене, розумієш? — стиснув мою руку брат, невідривно дивлячись на мене. — Є речі, яких ти не знаєш, про які ти ніколи не мала дізнатися... — піднявши голову й подивившись у нічну далечінь, тихіше додав він.

— Що таке, Бранне? — запитала я, простеживши за його поглядом.

Я нічого не побачила й не почула, окрім його заклику помовчати. Стоячи деякий час у цілковитій тиші, ми вдивлялися в темряву крізь дерева, допоки нарешті я не почула того, що змусило його завмерти на місці.

Цокіт копит.

Виття гончих, яке розносилося вітром.

Цей стукіт копит, що звучав у темряві, немов щокроку бив мене у груди. Обмінявшись поглядами з Браном, ми чкурнули вперед. Ми надто довго тинялися в темряві, шукаючи нову схованку, завдяки його безглуздій ідеї зробити це вночі.

Будь-що було б краще, аніж це.

Я відчувала, як піт стікав униз моєю спиною аж до рук, які ритмічно рухалися, допомагаючи бігу. Несподівано моя накидка зачепилася за гілку, і голова різко смикнулася назад. Намагаючись не задушитись, я силувалася відірвати тканину.

— Облиш це! — наказав Бранн, і я тремтливими пальцями потягнулася, щоб розв’язати вузол на шиї.

Усе тіло ламало. Кожна його частинка нила від болю, і я почувалася такою виснаженою, що задумувалася над тим, аби зупинитися й дозволити їм схопити мене. У мене не було жодних ілюзій, що магія, яка текла в моїх жилах, захистить мене від «Дикого полювання» — не тоді, коли вона походила від самих фейрі.

З накидкою я провозилася недовго — лише три швидкі вдихи, звуки яких заглушували все навколо,

— і тоді я закашлялася від напруження, яке до цього загрожувало зламати мені шию. Проте, звільнившись, я повернулася до Бранна й помчала до нього. Перестрибнувши через великий корінь дерева і мало не впавши обличчям униз, я у відчаї прогарчала:

— Нам треба було залишитися в цьому довбаному амбарі!

Злісно зиркнувши на брата, я помітила вибачення в його погляді, а тоді він кивнув, усе ще біжучи на межі своїх можливостей.

Ми перекусили лише буханкою хліба, яку розділили між собою, щойно полишили амбар, а від браку рідини в організмі тіло Бранна змарніло. Йому не пощастило випити води з Калемової фляги. Я не відставала від нього ні на крок, хоча за будь-яких інших обставин йому довелося б тягнути мене за собою.

— Бранне! — зітхнула я, потягнувшись, аби схопити його за руку й різко зупинити.

Те, що я помітила крізь дерева, могло стати нашою смертю швидше, аніж те, що переслідувало нас. Різко загальмувавши, брат зупинився поруч зі мною — його нога завмерла лише за декілька кроків від краю урвища. Прірва перед нами була такою глибокою, що здавалася чорною навіть на світлі місяця, який сяяв над головою. Вижити під час падіння було просто неможливо. Це перетворило б тіло на місиво з переламаних кінцівок і крові.

Ще три хриплі зітхання вирвалися з моїх грудей.

Озираючись назад, я перелякано глянула на Бранна. Стукіт копит лунав у лісі за нашими спинами й ставав дедалі голоснішим, тому я з цілковитою впевненістю розуміла, що вони наздоганяють нас.

Швидко кліпаючи очима й уривчасто дихаючи, брат вивільнив руку з моєї хватки. Затим його пальці торкнулися моїх, переплітаючи їх разом. Він повернувся до мене, наче в уповільненому темпі, і глянув на мене сумними очима, які виблискували в місячному сяйві.

— Разом, — лагідно прошепотів він.

Я так сильно захитала головою у відповідь, що вона почала боліти.

— Ні. Тікай, — відхиляючи його запропоноване рішення, я махнула головою вліво, бо знала, що він матиме можливість утекти, якщо я відверну їхню увагу.

Брат мав шанс повернутися додому. Він міг би подбати про нашу матір, а не безглуздо вмирати.

Міцніше стиснувши мою руку, Бранн ніжно посміхнувся й похитав головою.

— Вона не може забрати тебе. Разом, — нахилившись і вмостивши своє підборіддя на моїй маківці, повторив він. Позаду нас наближалося «Дике полювання». Я практично відчувала важке дихання скелетоподібних коней на своїй шиї. — Один.

Я міцно заплющила очі й відчула, як слово застрягло в горлі.

— Два, — насилу вимовила я, стримуючи ридання, від якого стискалося серце.

Мене поглинав страх перед невідомим. Страх болю, що міг виникнути, перш ніж смерть нарешті принесла б спокій.

— Три, — разом із Бранном вимовила я, швидко долаючи останні кілька кроків до краю урвища.

За кожним кроком мої ноги тремтіли дедалі дужче, і тієї миті, коли я відштовхнулася ногою від виступу, серце завмерло в грудях. Холодне повітря підняло поділ моєї сукні, і вона кружляла навколо ніг, поки

я летіла вниз. Протягом кількох швидкоплинних секунд усе навколо мене було невагомим і затримувало мене в підвішеному стані. Я чекала, коли темрява смерті увірветься й поглине мене цілком.

І все ж рука Бранна продовжувала стискати мою, поки ми летіли.

Ні, ми падали.

Крик вирвався з мого горла, прорізавшись із глибин душі, коли мій страх сягав апогею. Я не хотіла вмирати. Але краще смерть, аніж довічне ув’язнення. Одного разу я вже зробила цей вибір.

Раптом щось ковзнуло моїм животом, привернувши мою увагу в ці нескінченні хвилини польоту. Погляд Бранна посуворішав через те, що він бачив у мене на животі. Тоді брат підвів очі, зустрічаючись зі мною поглядом востаннє, і я побачила в ньому провину, вибачення та смиренність.

Цієї миті він розумів не гірше за мене, що врешті-решт залишає мене саму.

— Ні! — пронизливо закричала я на все горло, проте звук мого голосу здався якимось іншим. Тіні навколо моєї талії міцніли й тверділи, змушуючи тіло різко зупинитися. Щось хруснуло всередині мене, спричиняючи гострий біль, і на мить моє тіло безвольно повисло.

Звук мого вивихнутого плеча перекрив шум хвиль, що розбивались об берег унизу, а Бранн продовжував падати вниз. Хапаючи його долоню іншою рукою, я міцніше стиснула її, відмовляючись відпускати, моє друге плече боліло від вивиху, а рука мляво звисала збоку.

Через нашу спробу втечі пальці Бранна спітніли й поступово вислизали з моїх, поки він звисав над урвищем, благально дивлячись мені в очі.

— Відпусти, Естрелло, — прошепотів брат, відпускаючи мою руку. Хитаючи головою крізь біль, я з останніх сил чіплялася за нього, хоча глибоко в душі вже розуміла, що це марно.

Я звивалася в жалюгідних спробах звільнитися, поки затверділі тіні на моїй талії скорочувалися, тягнучи мене назад на вершину урвища. Ми обоє мали померти.

Коли я опинилася нагорі, чиясь сильна рука вхопила мене ззаду за сукню й відтягнула якнайдалі від урвища, аж допоки не кинула на лісову підстилку. Хапаючи ротом повітря, я відчула, як тіло Бранна розпласталося на мені зверху, впавши вслід. Чорнильні тіні на моїй талії відступили, востаннє ковзнувши поверх сукні. Я захрипіла, відчуваючи, як усе тіло пульсувало від болю. Моя права рука мляво звисала вздовж тіла, і навіть думка про те, щоб поворухнути нею, спричиняла біль.

Бранн повільно просунув руку під рукав моєї сукні й витяг прив’язаний там кинджал. Невиразна чоловіча примара нависла наді мною, люто витріщаючись на те, як я кривилася під тілом Бранна, і не помічаючи його повільних та обережних рухів озброєння.

Мітка фейрі залишалася нерухомою: магічна сила, яка пульсувала під шкірою, ніяк себе не виказувала, хоча я очікувала, що вона мене захистить. Можливо, це через вплив залізного ошийника, а може, магія, що протікала крізь мітку, не спрацьовувала проти фейрі. Схоже, я ніколи так і не дізнаюся цього.

Істота, яка витягла мене з урвища, вхопила Бранна ззаду за плащ і підняла його так, щоб добре розглянути мене та мої рани. Хоча тіло цього створіння було прозорим, воно все ж таки мало фізичну форму, і йому не потрібно було багато зусиль, щоб схопити мого брата. Відблиск срібного кинджала замерехтів у темряві, і ця істота раптом відпустила Бранна та потягнулася до свого меча.

Приземлившись, брат схилився наді мною, вчасно поставивши руку біля моєї голови, щоби втриматися. Він подивився на мене вологими очима, і мені здалося, що час зупинився, коли він опустив кутики своїх губ.

— Пробач, — прошепотів він, швидко піднімаючи руку.

Кинджал заблищав, розсікаючи повітря й опускаючись просто до моїх грудей. Шоковано кліпаючи, я запізно усвідомила, що мій брат збирався зробити, аби хоч якось зреагувати. Усе, що я могла, — це витріщатися на його спотворене агонією обличчя, поки кинджал цілився у моє серце.

Раптом брат застиг разом із кинджалом біля моїх грудей. За мить його тіло смикнулось, і я помітила вістря срібного меча, яке стирчало з його живота.

Зітхнувши, Бранн опустив погляд і глянув на лезо, а примара висмикнула свій меч, відриваючи його тіло від мого. Піднявшись навколішки, я намагалася дістатись до свого брата, в якого з губ стікала кров. Він щось бурмотів, але звук змінювався невиразним бульканням, а фейрі вхопив його за плащ і потягнув до краю урвища.

Він здригнувся лише раз, поки я намагалася повзти за ним, спираючись на своє вивихнуте плече. Раптом із мого горла вирвався крик, коли ця тварюка відірвала Бранна від землі й кинула його просто в безодню.

— Ні! — заверещала я, поспішаючи кинутися за ним услід. За мить почувся плескіт, який пронизав мене наскрізь, поки я вдивлялася вниз.

Мені не вдавалося розгледіти тіло брата — взагалі нічого, окрім темних глибин морської води внизу. Другий сплеск, який означав би, що Бранн зміг виринути на поверхню, чіпляючись за своє життя, так і не почувся.

Фейрі навис наді мною, а тоді обхопив мене рукою й потягнув назад. Він повів мене якнайдалі від обриву, намагаючись не зачепити мого покаліченого тіла об дерева.

— Вона поранена, — промовила істота, поглянувши своїми моторошними білими очима на постать, що чекала верхи на коні. Це був саме той чоловік, якого я бачила тієї ночі в лісі. Чорнило на його обличчі світилося блакитним кольором, поки він дивився на мене з нудьгою.

Фейрі, що стояв поруч зі мною, нахилився й торкнувся мого підборіддя, а тоді повернув мою голову вбік, щоб добре роздивитися мітку. Решта загону «Дикого полювання» проривалася крізь дерева, йдучи слідом за кількома істотами, які клацали зубами в повітрі.

Скрізь лунало загрозливе гарчання, від якого в мене почало несамовито гупати серце. З їхніх пащек сочилася чорна рідина, яка в’язкими цівками стікала з ікол завтовшки з моє зап’ястя. Вона змішувалася з тінями й розчинялася в повітрі, не встигаючи доторкнутися землі, ніби випаровувалася. Цих тварюк можна було б сприйняти за собак, якби їхні кістки вкривала шкіра, а не розплавлені гнилі стрічки. Крізь діри в червоній плоті, що сочилася, виднілись їхні скелети — понівечене місиво життя й смерті. їхні зігнуті та масивні кігті занурювалися в бруд. Блискучі білі очі були такі самі, як у їхніх більш схожих на людей господарів, і вони могли атакувати будь-якої миті за наказом ватажка.

Увесь загін «Дикого полювання» перевів погляд на мою фейрівську мітку, і вона вмить потеплішала, немов упізнала цих безсмертних істот навколо, кличучи їх та сяючи в темряві, ніби маяк. Це відчуття відрізнялося від того, коли мітка збиралася когось убити. Воно було сповнене глибокого задоволення, що намагалося оселитись усередині мене. Ця сила наче володіла власною свідомістю й хотіла заспокоїти мене, сказати, що тепер усе буде добре. Дехто із загону, хто приєднався до нас біля урвища пізніше, недовірливо приснув зі сміху.

— Що ж, хто б міг подумати, — промовив ватажок, а тоді підвів коня ближче, щоб краще мене розгледіти.

Інший фейрі відпустив моє підборіддя й поклав руки мені на плече, а тоді без жодних попереджень вправив його. Гострий біль пронизав моє тіло, і я здивовано закричала. Після цього мене огорнуло заціпеніння, і відчулася важкість у всьому тілі від пережитого потрясіння.

Мій брат щойно загинув, а я продовжувала існувати у світі, повному монстрів і кровожерних примарних чоловіків-убивць.

Важливим був лише мій брат. Тепер мені хотілося тільки помститися й відшукати те, що від нього залишилося.

Прибираючи з обличчя своє довге сиве волосся, фейрі міцно обхопив мене за талію та підійняв із землі. Я заволала, молотячи ногами, допоки не поцілила йому в пах, а тоді задоволено посміхнулася, коли виявила, що примари з «Дикого полювання» теж були вразливими до влучних ударів, як людські чоловіки.

Поки привидоподібний мисливець хитався й кректав від болю, ватажок загону, гнівно зиркаючи на мене, намагався вхопити мене, щоб перекинути перед собою на коня. Коли він зістрибнув зі свого жеребця, його масивні чоботи стукнулись об землю переді мною.

— Ну добре. Якщо ти не можеш поводитися пристойно, то поїдеш зі мною, звірятко, — промовив він, простягаючи руку, аби забрати мене у свого супутника.

Пручаючись, я намагалась опуститися вниз усією вагою тіла, допоки не вперлася задом у землю. Зачерпнувши жменьку, я проклинала магію своєї мітки за те, що вона мовчала саме тоді, коли була потрібна мені найбільше.

Жбурнувши землю, я задоволено всміхнулася, коли ватажок різко заплющив очі, щойно крупинки прилетіли йому в писок. Коли він підійняв руку, щоб струсити бруд, я спробувала просунути свою здорову руку під себе. Мої ребра нили від болю, коли я сперлася на ноги та відштовхнулася, силкуючись відчайдушно підвестися, поки інший фейрі намагався схопити мене.

— Це... — зробив паузу ватажок, зблиснувши своїми білими очима й витираючи залишки бруду з мордяки, — було не дуже чемно.

— Я сьогодні геть нечемна, — виплюнула я, задкуючи у спробі дістатися краю урвища.

Він перекрив мені доступ до моєї мети й похитав головою, мовчки докоряючи. Я почала нишпорити по землі в темряві, шукаючи щось, що можна було б використати як зброю.