Що прихову. Серпанок

От би знайти кинджал, який впустив Бранн, намагаючись мене вбити. Лише від самого спогаду в мене краялося серце, проте блискучого срібла ніде не було видно.

Найкраще, що мені вдалося знайти, — це гілляка, яку навіть я змогла б розламати навпіл голими руками. Однак я все одно підняла її з мовчазною погрозою. Попередження вже було готове злетіти з моїх губ: я не здамся без бою та не віддам усе, що в мене залишилося. Мені було начхати на те, що ця битва виявилася програшною від самого початку.

Я хотіла змусити їх відчути свій біль.

Аж раптом хтось з’явився між нами, і скрегіт металу пролунав у темряві, коли він оголив свій меч. Один удар важкою зброєю — і ватажок «Дикого полювання» здивовано відсахнувся. Мій несподіваний захисник скористався з нагоди й повернувся, щоб поглянути на мене, геть шоковану та розпростерту на землі.

Знайомі чорні очі подивилися на мене згори вниз, виблискуючи від люті, навіть коли він простягнув руку, щоб допомогти мені підвестися.

— Я ж казав тобі не робити дурниць, — прогарчав Калем, вишкіривши свої білі зуби.

РОЗДІЛ 13

Злісно зиркнувши на нього, я почала несамовито витирати сльози зі свого обличчя, а тоді підійняла гілляку вище.

— Ти не міг прийти на допомогу раніше? — гірко запитала я, знижуючи голос.

Калем схилив голову набік і звузив очі, побачивши, як я скрючилася через нестерпний біль у ребрах.

— Вибач, Естрелло. Наступного разу, коли ти підеш від мене, я намагатимуся переслідувати тебе швидше, — похитав головою Калем, немов я здавалася йому кумедною, а тоді повернувся до ватажка

«Дикого полювання», який витріщався на нього так, немов його охопила істерика.

Вочевидь позначені міткою фейрі зазвичай бігли не назустріч небезпеці й життю в неволі, а, навпаки, тікали якнайдалі. Мисливець, який раніше огорнув мою талію чорнильною магією, що не дозволила мені розбитися на смерть, підійшов ближче й нахилився до мене, ніби це могло захистити його яйця від мого гніву.

Замахнувшись гілкою, я не зупинялася, навіть попри те, що він відхилився, аби уникнути удару. Фейрі посміхнувся, а тоді похитав головою та зробив ще один крок до мене, ухилившись від мого наступного удару. Ця гілляка виявилася заважкою, щоб я могла швидко рухатися з нею, навіть попри адреналін, що вирував усередині мене, поки я виборювала свою свободу.

Праворуч від мене дзвін мечів прорізав нічне повітря. Відвертаючи увагу від свого опонента, я озирнулася, щоб подивитися на Калема, який рухався так, ніби він став єдиним цілим зі своїми клинками. Хай де він тренувався, хай яким було його життя раніше, він уникав атак ватажка «Дикого полювання» з такою витонченістю, якої я досі не бачила. Його мечі майстерно розсікали повітря, ніби він просто танцював, попри своє масивне тіло й широкі плечі.

Зважаючи на свою мускулистість, Калем мав рухатись як слимак — більше м’язів, менше спритності. Проте натомість він рухався так, немов був створений з нічних кошмарів і гріха. Він уособлював усе те, чого жінка не мала права бажати, такий небезпечний та вродливий.

Він був моїм єдиним шансом стати вільною й водночас захопленням, якого я не потребувала.

Піймавши хвилину, поки я милувалася Калемом, мій супротивник вирвав гілляку з моїх рук. Деревина тріснула під моїми пальцями, від чого я зойкнула, тим самим відвертаючи увагу Калема від бою. Він повернувся й стурбовано подивився на мене, тоді як один з його мечів завмер у повітрі.

— Усе гаразд! — вигукнула я, пригинаючись, аби не потрапити до рук мисливця, який мав намір мене схопити.

Кинувшись уперед, я витягнула ніж, прикріплений до його стегна, і швидко завдала йому трьох ударів у бік. Впавши переді мною на коліна, фейрі застогнав, а я крутнулась і швидко підвелася.

— О боги, — зітхнув Калем поруч зі мною і на мить примружив очі, споглядаючи, як я відштовхнула своє поламане тіло від полеглого фейрі.

Я не відчувала провини, не картала себе за те, що встромила клинок у його плоть. Не тоді, коли цей покидьок, не вагаючись ні секунди, проштрикнув мого брата своїм мечем.

Знерухомивши другого мисливця, я розвернулася й помчала до урвища, шкодуючи лише про те, що залишала Калема битися з ними наодинці. Він утрутився заради мене, врятував мене від полону, а я кинула його.

Тільки-но я повернулася спиною до мисливців, що причаїлися на узліссі, вони погнали своїх коней-скелетів уперед, а їхні гончі заклацали зубами, кинувшись услід. Розкидаючи грязюку своїми кігтями, що встромлялися в землю, вони метнулися до мене з відкритими пащеками, з яких стікала густа слина, що танула в тінях.

— Естреллої — вигукнув Калем, відштовхуючи своїм масивним чоботом ватажка у груди з несподіваною силою, від якої той розтягнувся на спині.

Від звуку його голосу, який луною розлігся навколо, волоски на моїх руках стали дибки, а шкіра вкрилася сиротами.

Поки я бігла до краю урвища, гончі намагалися вкусити мене за п’яти. їхні величезні зуби гучно клацали, але я дісталася до нього й кинулася вниз, водночас перекладаючи кинджал у поранену руку.

Мною крутнуло в повітрі, і я почала падати, відчуваючи, як тіло ставало невагомим. Мені доводилося стримувати крик, що вже ладен був вирватися з мого горла. Я помітила гончих, які гарчали через утрачену можливість скуштувати моєї крові, перш ніж повернути мене своєму господареві.

Темні очі Калема вп’ялися в мої, а на його обличчі застиг шок. Спотикаючись, він покинув супротивника й помчав до мене, не звертаючи уваги на гончих, що чекали на нього на краю. Падаючи вниз, я почала розмахувати руками й ногами.

Мені вдалося схопитись за одне з коренів дерева, що стирчало з бруду та глини на схилі урвища. Моє плече смикнулося від раптової зупинки, змусивши кістки занити від болю, поки я відчайдушно чіплялася за корінь. На відміну від ослабленого й майже безпорадного плеча здоровому вдалося витримувати вагу мого тіла, поки воно колихалося в повітрі. Кора кореня дряпала та здирала шкіру на моїй руці.

— Естреллої — знову заревів Калем, і його голос розлігся порожнечею, де земля спускалася до океану.

Ігноруючи благання в його голосі, я придушувала непереборне бажання відгукнутися й сказати, що зі мною все гаразд. Зі стогоном від болю я потягнулася до кинджала, а тоді випустила його з рук і лише почула плескіт заліза об воду. Вхопившись за нижнє коріння дерева, я намацала ногами місце для опори, щоб спуститися вниз. Бранн мав бути там. Мусив залишитися хоч якийсь слід від нього й від того, що сталося після його падіння. Мені потрібно було побачити його тіло, впевнитися, що він там.

Глина прилипала до кінчиків моїх черевиків, змушуючи мене спускатися вкрай повільно, поки звуки боротьби лунали в повітрі наді мною, запевняючи, що принаймні зараз із Калемом усе було гаразд.

Його ще не схопили, але це було лише питання часу.

Я продовжувала спускатися вниз, чіпляючись ногами, щоб трохи зняти навантаження з рук, які нестерпно боліли й були недостатньо сильними, щоб довго витримувати всю мою вагу. Я не могла повірити, що взагалі вижила після падіння, що в мене вистачило сил вхопитися за те коріння.

Безумовно, це був один із тих моментів, коли я діяла імпульсивно, не замислюючись, як саме я підійматимуся нагору потім, коли знайду те, що залишилося від мого брата.

Я придушувала дивне почуття провини, спричинене тим, що я обрала шукати Бранна, а не допомогти Калему в боротьбі. Проте в мене завжди на першому місці стоятиме брат, а не незнайомець, навіть якщо частина мене відчувала потяг до нього. Це все сталося через мене, тому я не мала іншого вибору, окрім як кинутися з урвища, намагаючись відшукати тіло свого брата.

Може, Бранн усе ще був живий — я не могла жити далі, допоки не дізналася б напевне. Та й, можливо, не довелося б нести відповідальність за те, що станеться з Калемом далі, якщо йому таки вдасться втекти від загону «Дикого полювання» і він не шукатиме мене. Йому було б набагато краще без мене, адже я наражала його на небезпеку.

Я спустилася зі схилу на скелястий виступ і через свій поспіх навіть не подумала про те, чи витримає він, чи розсиплеться від раптової ваги мого тіла. Похитнувшись уперед, я підігнула коліна, щоб не зламати ніг, а тоді насилу підвелася та, спотикаючись, попленталася по піску й бруду до припливу, що відступав унизу.

Підійшовши до краю берега, я продовжила рухатися далі, допоки крижана морська вода не почала заливати мої зношені черевики, поколюючи ступні, немов льодяними голками. За мить вона вже поглинула мене цілком, щойно я впала на коліна, огорнувши мою голову своїми хвилями.

Я підвелася й виринула із солоної води, затим, прибравши волосся з обличчя, почала відтирати його від бруду.

— Бранне! — вигукнула я, розглядаючись навсібіч.

Ніч видалася затемною, аби розгледіти щось на відстані, а вода біля моїх ніг була схожа на чорну безодню. Тож я просто обмацувала все навколо себе, шукаючи, куди б міг упасти мій брат. Я б не змогла зупинитись і заспокоїтися, допоки не побачила б на власні очі його тіла. Лиш тоді я б точно впевнилася, що мого брата більше не було на цьому світі.

Озирнувшись на крутий схил позаду мене, я пробіглася очима в пошуках тіла на березі й водночас обмацувала поверхню ногами. Якби йому навіть удалося доплисти до берега, через холод він однаково не зміг би рухатися далі. Не знайшовши жодних слідів брата, я повернулася до води, готуючись пірнути знову.

Мені все одно судилося померти разом із ним, тож я вирішила шукати його, допоки не знайду.

Чиїсь невблаганні руки вхопили мене за талію та, відірвавши від землі, понесли назад до берега, спричиняючи різкий спалах болю в усьому тілі.

— Ні! — заволала я, молотячи ногами по чорній воді навколо наших ніг. — Відпусти мене! Я мушу знайти його!

— Він помер, крихітко, — прошепотів Калем мені на вухо, відтягуючи назад. — Ти теж могла загинути. Про що ти, чорт забирай, думала, коли це втнула?

Здавлений схлип вирвався з мого горла, поки я чіплялася за його руки в останній спробі звільнитись. Я ледве змогла спуститися самостійно, спотикаючись об власні ноги, коли поспішала вниз по останньому схилу біля підніжжя скелі, тоді як Калему в якийсь спосіб удавалося підійматись, обхопивши мене однією рукою і тягнучи за собою.

— Відпусти! — закричала я, уткнувшись у його шию, поки він тримав мене у своїх обіймах, тягнучи на останній виступ схилу.

— Помовч! — гаркнув він, дивлячись на вершину скелі, де на нас, мабуть, ще чекав загін «Дикого полювання». — Твій брат уже мертвий. Він не відгукнеться з Порожнечі, хай як голосно ти його кликатимеш. Ніхто з людей не здатен пережити падіння.

— Але ж я жива, — заперечила, озираючись на воду.

— Бо вже не людина, — діставшись пагорбу над лінією припливу, багатозначно промовив Калем і торкнувся мітки на моїй шиї своєю замерзлою рукою.

Опинившись на рівній поверхні, він уважно оглянув урвище в пошуках будь-яких ознак руху. Він вимовив ці слова, притискаючи мене до землі своїм тілом. Вони відгукнулися в тій частині мене, яка продовжувала чіплятися за надію. Бранн завжди був сильнішим і спритнішим за мене, але навіть він не зміг би вижити після падіння, особливо тоді, коли його живіт проштрикнули мечем. Моє тіло обм’якло під вагою Калема, все бажання боротися щезло, щойно реальність звалилася на мене.

Мого брата більше не було. Він уже ніколи не дратуватиме мене своєю надмірною турботою. Ніколи не посміхнеться мені, як тоді, коли вважав, що я робила якісь дурощі, однаково люблячи мене попри це.

Бранн більше не житиме в цьому світі.

Я похитала головою, моя нижня губа затремтіла, а тоді я зазирнула в темні очі Калема, відчувши, як він притиснувся своїм чолом до мого.

— Мені шкода, крихітко, — прошепотів він, дивлячись на мої заплющені очі. Прагнення померти вслід за Бранном, як я обіцяла, ворухнулося на задвірках моєї свідомості, коли холод пробрав мене до кісток. — Я мушу зігріти тебе.

Злізши з мене, Калем потягнув моє тіло до себе, допоки мої ноги не перекинулися через його праву руку, а лівою він обхопив мене за спину. Він переніс мене через виступ біля підніжжя скелі, штовхаючи землю носком черевика за кожним кроком.

Мої зуби цокотіли. Я перевела погляд на горохово-зелену тканину своєї сукні, а тоді скривилась, усвідомивши, що вона обліпила мою шкіру. Калем не дозволив собі поглянути на це, уважно шукаючи щось навколо, допоки не зітхнув із полегшенням.

Простеживши за його поглядом, я повернула голову й помітила печеру, що розташовувалася просто перед нами. Вона була доволі великою для нас двох і досить високою, щоб безпечно перебувати тут під час припливу. Поглянувши наостанок угору, аби переконатися, що нас не помітили, він швидко заніс мене всередину.

Опинившись у найвіддаленішому кутку печери, Калем обережно опустив мене на землю та зняв свій плащ, накинувши його на мої плечі й натягнувши каптур, щоб прикрити моє мокре волосся. Він навіть не тремтів, лише спокійно почав збирати гілки та мох, які вдалося знайти біля входу в печеру.

Калем витяг із кишені кремінь, ударив по ньому кинджалом, і печеру осяяли іскри. Я ще ніколи не бачила, щоб хтось так майстерно розпалював багаття. Щойно вогонь торкнувся дерева й почав виділяти тепло, Калем відступив убік й повернувся до мене. Влаштувавшись позаду, він притиснув мене до своїх грудей.

Пильно вдивляючись у язики полум’я, я спостерігала, як вони танцювали на земляних стінах печери, яка слугувала нам прихистком. Калем уклав нас на землю, пригорнувшись своїм тілом до моєї спини. Байдуже... Попри холод у моєму тілі та серці, я усвідомила, що мене ще ніколи так не обіймали.

Досі я ніколи не лягала із чоловіком просто... поряд. В інший час, в іншому світі, можливо, було б приємно отак ідеально пасувати до когось, відчувати себе повноцінною в обіймах іншої людини. Проте зараз це здавалося зрадою всього, про що попереджав мене Бранн.

Спостерігаючи за танком вогню, я заходилася плачем, доки не заплющила очей від ритмічного дихання Калема позаду себе, відчуваючи, як його серце билося влад із моїм.

РОЗДІЛ 14

Злапах приготовленої їжі викликав у мене приємні ^відчуття, витягуючи з глибин сну, оповитого су-цільним мороком. Загроза з боку фейрі, втрата мого брата все це занурило мене в таку темряву, що й годі було уявити.

Розплющивши очі, я помітила Калема, який сидів навпочіпки між мною та багаттям. У двох руках він стискав по палиці, на кінцях кожної було насаджено по рибині, що смажилася на багатті. Позіхаючи, я прикрила рот рукою та скривилася від присмаку металу. Як же я мріяла почистити зуби.

Посунувшись, я підійняла голову з руки, яку використовувала як подушку, і спробувала поворушити своїм затерплим тілом, щоб перевірити біль у м’язах. Почувши мої рухи, Калем обернувся та швидко оглянув мене, а тоді знову відвернувся до вогню, щоб узятися до риби.

— За кілька хвилин буде готово, — голосно промовив він, перекриваючи бурчання у мене в животі.

Я сіла та враз насупилася, бо не відчувала болю в тілі — лише особливе напруження у тих місцях, що нагадували про поранення під час спроби втекти від загону «Дикого полювання». Але плече більше не боліло. Я також не відчувала тиску ребер, ладних розчавити мої нутрощі будь-якої миті. Тканина моєї сукні все ще була вологою через пошуки тіла Бранна у воді й віддавала своєрідною трясцею по шкірі, яку, здавалося, не міг прогнати навіть вогонь.

— Як почуваєшся? — запитав Калем, відсуваючись від багаття. Він сів поруч зі мною, доторкнувшись своїм стегном до мого, тим самим поширюючи тепло свого тіла.

— Змерзла, але загалом усе нормально, — відповіла, ухиляючись від прихованого сенсу, що крився у його запитанні. Ми обоє знали, що фізичні травми, заподіяні минулої ночі, ніколи не зрівняються з втратою мого брата та шрамами, які я носитиму до кінця свого життя, усвідомлюючи, що саме я стала причиною його смерті.

Калем кивнув, дозволяючи мені на мить усамітнитися. Стримуючи сльози, що обпікали горло, я спостерігала, як він клав рибу на величезний лист, який, мабуть, зірвав десь, поки я спала. Використовуючи вичищений кинджал, на якому не було жодних слідів від учорашньої бійки, він відрізав голову й хвіст рибини, а потім розрізав її вздовж хребта, щоб відокремити філе. Його руки рухалися впевнено й механічно, схоже, він не вперше обробляв рибу.

— Це ж безпечно? — запитала я, спостерігаючи, як він двома пальцями підчепив шматочок очищеного м’яса й підніс до мого рота.

— А чому це має бути небезпечно? — здивовано перепитав він, ніби не міг до кінця повірити, що я таке спитала.

— У Містфеллі нам не дозволялось їсти рибу, — пояснила я. — Вартові Туману розповідали, що є завеликий ризик того, що магія фейрі потрапить усередину нас, якщо ми її з’їмо.

Калем лише усміхнувся на це, підносячи рибу до моїх губ. У відповідь мій шлунок забурчав, через що його обличчя спохмурніло.

— Навряд чи це зараз має значення, — промовив він, опускаючи погляд на мою мітку, яка, здавалося, запульсувала, відповідаючи на увагу людини, схожої на мене. — їж, Естрелло! — гаркнув він, змушуючи низ мого живота стиснутися від його наказу.

Я відкрила рот, дозволяючи йому покласти шматочок риби мені на язик, і відчула легкий дотик його пальців, перш ніж він прибрав їх. Я почала жувати, поки він відривав для мене ще один шматок. Відчувши незвичний присмак на язику, я зморщила ніс.

— Гадаю, просто треба звикнути, — посміхнувся Калем.

Коли він підніс до мого рота ще один шматочок, я припинила жувати й ковтнула, а тоді підійняла руку.

— Тобі теж треба поїсти.

— Я поїм, щойно нагодую тебе. Що хутчіше ти поїси, то швидше поїм я, — промовив він усміхнено, дивлячись на мої вуста.

Обираючи шлях найменшого опору, я знову відкрила рот, хоча й не була певна, що мені до вподоби риба, проте мене все життя привчали їсти їжу, хай яка вона буде. Глибоко в душі частинка мене хотіла запротестувати й сказати, що я можу їсти сама, але, побачивши бруд, що вкривав мої пальці, і поглянувши на його чистісінькі руки, я зрозуміла, що це неможливо.

Під брудом на моїй шкірі виразно проступав червоний відтінок — кров мисливця, якого я заколола. Простеживши за моїм поглядом і зупинившись на плямах закипілої крові, Калем задоволено всміхнувся.

— Підозрюю, що небагато людей можуть похизуватися тим, що вони зарізали мисливця з «Дикого полювання», крихітко, — промовив він, годуючи мене ще кількома шматочками, допоки я не доїла своєї рибини.

Це єдина їжа, яку я їла за останні дні, не рахуючи шматочка хліба, який Бранн приніс напередодні ввечері, та жменьки ягід, які ми тоді зібрали дорогою.

Я ніколи не рибалила, а полювання взагалі було під забороною для жінок. Я геть не мала навичок, завдяки яким могла б набити шлунок — нічого, що допомогло б мені вижити. Яка користь від навичок збирання врожаю, якщо я не мала, за чим доглядати? Дикорослі рослини в королівстві значно відрізнялися від тих, що вирощували в садах Містфелла. А це означало, що за кожним наступним кроком, який віддаляв мене від дому, я стикатимуся з рослинами, про які мені нічого не було відомо.

Проте принаймні я могла зарізати фейрі без жодних докорів сумління.

Цього поки що було достатньо.

— Гадаю, що так, — погодилась я, спостерігаючи, як Калем розрізав другу рибину, а тоді протягнув мені ще один шматочок. Хитаючи головою, я торкнулася свого нагодованого живота й попросила його з’їсти це самому.

Послухавшись мене, він з’їв свою рибину швидко й акуратно, залишивши тільки кістки. На задвірках свідомості я відчувала провину, яка шкреблася й нагадувала про те, що я повинна була померти разом із Бранном, а не їсти рибу з тією самою людиною, від якої він просив мене триматись якнайдалі. Проте, втративши брата, зі скорботою, що загрожувала поглинути мене цілком, я просто не мала сил упоратися з усім самостійно. Я не була певна, що колись мені це вдасться. Думка про те, що доведеться подорожувати королівством, якого я ніколи раніше не бачила, уникаючи як людей, так і фейрі, жахала мене. Так чи інакше, але мені здавалося, що легше жити, коли хтось на твоєму боці.

— Просто під печерою є мілководний басейн, — плавно підводячись, промовив Калем. Побачивши, як я скорчилася на землі, він простягнув руку. — Ходімо відмиємо тебе.

Він не звертав уваги на бруд і кіптяву, а спокійно чекав, коли я схоплюся за його руку, та щось мерехтіло в його очах. Цей виклик у його погляді спонукав мене самостійно підвестися, проігнорувавши допомогу, яку він пропонував, і довести, що я можу впоратись із цим самостійно.

Проте я вклала свою руку в його, приймаючи допомогу, хоча гордовитій частині мене було боляче визнавати, що я її потребувала. Прикро зізнатись, але я не була певна, що зможу продовжувати свій шлях самостійно. Я відчувала, що без сторонньої допомоги можу просто лягти в печері й чекати своєї смерті.

Іншою рукою Калем поправив свій плащ, накинутий на мої плечі. Застібаючи його спереду, він натягнув каптур, аби прикрити моє ще вологе волосся. Землисто-зеленого кольору тканина зливалася з природним пейзажем над скелею.

Він був одягнений у чорні штани й темно-сіру сорочку, які б могли добре маскувати його вночі, якби не попелясто-русяве волосся, що сяяло, немов маяк.

— Ти змерзнеш, — промовила я, протестуючи проти плаща, накинутого на мої плечі, попри тепло, якого я вкрай потребувала.

— Взагалі-то мені подобається холод. Подивимося, чи зможемо відшукати для тебе теплий одяг у найближчому селищі, — промовив він, міцніше стискаючи мою руку й виводячи мене з печери. Тьмяне ранкове світло проникало крізь вхід, освітлюючи шлях, поки Калем вів мене до басейну, утвореного припливом, біля підніжжя скелі під невеликим виступом, де нас захищала печера.

Спускаючись першим, він випустив мою руку, щоб перетнути слизьке каміння. Тоді я підняла поділ своєї сукні, аби бачити, куди ступати, і пішла за ним.

Опинившись унизу, він простяг свої довгі руки й обхопив мене за талію. Затим підійняв мене над землею та опустив так, що моє тіло зсунулося з його грудей. Поки він повільно опускав мене на землю, я відчувала кожен його м’яз, аж доки мої ноги не торкнулися землі попереду нього.

Мій погляд зупинився на ньому, загубившись у глибокому блиску його очей на якусь мить, поки він дивився на мене вниз. Приплив, що плескався об підніжжя скелястого схилу, нарешті привернув мою увагу, і я мимоволі оглянула берег у пошуках якихось слідів свого брата.

Так нічого й не виявивши, я перевела погляд на Калема, який, здавалося, геть не звертав уваги на мої пошуки, а просто взяв мене за руку й повів до мілководного басейну. Присівши навпочіпки, я підібрала край своєї сукні й затиснула його між своїх стегон, аби тканина ще більше не забруднилася сумішшю багнюки та піску під моїми ногами.

Опустивши руки в крижану воду, я оторопіла, коли усвідомила, що минулої ночі пірнула в неї. У своєму відчайдушному прагненні відшукати Бранна я не розуміла, як сильно промерзла, опинившись за крок від того, щоб замерзнути на смерть.

— Навіть не думай про це, крихітко, — наказово промовив Калем, привертаючи мою увагу. Тоді я збагнула, що занадто пильно вдивлялася в поверхню води й туман, який котився по ній. — Це надто небезпечно. Ми й так уже провели забагато часу в одному місці. Нам треба рухатись, якщо ми хочемо уникнути чергової сутички з «Диким полюванням».

Щойно я закінчила відтирати кров зі своєї шкіри, Калем ухопив мене за руку й повів угору невеликим схилом до урвища.

— Як тобі взагалі вдалося спуститись? — запитав він, прямуючи далі. Він оглянув прямовисну скелю, безсумнівно шукаючи найкращий спосіб піднятися нагору.

— Я стрибнула, — відповіла, зустрічаючи його приголомшений вираз обличчя, коли він подивився на мене згори вниз. Мені здавалося, що я говорила очевидні речі, адже він сам бачив, як я кинулася вниз і почала падати. Я навіть устигла помітити шок на його обличчі, коли зникала у прірві.

— Стрибнула? Ти вчора часом розумом не обідала? Я гадав, що ти знайшла якийсь шлях униз, якого не помітив я, коли прийшов по тебе.

— Я вчепилась у скелю, тому не розбилася на смерть, хоча спочатку планувала саме це, — промовила я та знизала плечима, помітивши, як він заскреготав зубами.

— Отже, ти справді несповна розуму, — промовив він, закочуючи очі аж до неба, немов боги могли врятувати його від необхідності мати справу з нерозважливою жінкою як його попутниця.

— Дуже ймовірно, що так, — огризнулась, відмахуючись від його дотику, коли він потягнувся до мене. Він схопив мою руку й притягнув до себе, притискаючись своїм торсом до моєї спини, а тоді ковзнув руками по рукавах моєї сукні, допоки не накрив долонями моєї оголеної шкіри.

Калем спрямував мої руки до місця, де в камені була заглибина, і я вчепилася за неї пальцями, а тоді стала навшпиньки.

— Ну гаразд, крихітко. Подивімося, чи зможеш ти піднятися самостійно, чи мені доведеться нести тебе на руках.

Я гнівно зиркнула на нього через плече й помітила, як його вуста скривила посмішка.

Гупання серця віддавало у вухах і майже відвертало мою увагу від виконання поставленого завдання. Моє тіло смикнулося від бажання стерти цей зарозумілий вираз з його обличчя.

— Гаразд, — фиркнула я, відпускаючи виїмку, на яку він поклав мою руку. Нахилившись, я підібрала тканину своєї сукні й скрутила її навколо колін.

Холодне повітря торкнулося моїх ніг, затанцювавши на оголеній шкірі, і я мимоволі здригнулась. Скрутила зношену подерту тканину у вузол так, щоб вона звисала з моїх стегон і не заважала вільно рухатися.

— Зазирнеш мені під сукню — і, можливо, одного ранку ти прокинешся без баньок, — промовила я, примружившись і піднявши руку назад до тієї заглибини, яку він показав мені раніше. Потягнувшись іншою рукою, я почала шукати місце, куди б її поставити, а тоді вклала всю свою енергію для того, щоб підтягнутися.

Ногами я намагалася відшукати опору, на яку можна було перенести частину своєї ваги. Спуститися виявилось куди легше — тоді мене переповнювали адреналін та відчай, і здавалося, ніщо не могло мене зупинити.

Крок за кроком я хапалася за каміння своїми тремтливими пальцями, неквапливо підіймаючись угору. Калем чекав унизу, допоки я не опинилася десь на середині скелястого підйому й не озирнулася на нього. Коли я глянула вниз із крутого схилу урвища, перед очима все попливло, і мені захотілося блювати.

Вночі було так легко недооцінити висоту падіння. Так само як і переконати себе, що Бранн міг вижити після цього. Проте на денному світлі я зрозуміла, що падіння на пісок або у воду переламало б йому всі кістки.

Навіть якби його не штрикнули до цього мечем.

Калем виліз на схил поруч зі мною, рухаючись набагато швидше за мене, зі спритністю, яка здавалася неможливою. Його руки й ноги були набагато довшими за мої, що дозволяло йому охоплювати більшу відстань за кожним рухом.

Він зупинився поруч і спостерігав, як я намагалася втриматись. Я нахилилася вперед і притулилася чолом до прохолодного каміння, а тоді глибоко вдихнула.

— Я все ще можу тебе понести.

— Іди в сраку, — огризнулась я, злісно зиркнувши на нього.

Думка про те, що хтось понесе мене цим крутим схилом, здавалася сміховинною, проте на обличчі Калема не було жодних сумнівів, поки він із такою легкістю підіймався поруч. Він підказував, коли я того потребувала, і не заважав, коли мені потрібно було довести, що я не така вже й безпорадна, — бодай самій собі.

Я важко дихала, і мої груди здіймалися від зусиль, з якими я піднімала своє тіло вгору скелею, в яку гарячкувато кинулася незадовго до того, а потім ще й з’ясувала, як це було безглуздо. Коли ми нарешті досягли вершини, я вже ладна була впасти на землю й розцілувати її.

Схопившись за край урвища, я намагалася зробити останній ривок, хоча мої руки тремтіли від напруження. Калем підтягнувся й переліз через край поруч зі мною, а тоді простяг мені руку, щоб я змогла вхопитися за неї. З бурчанням та ненавидячи цю мить слабкості, я все ж прийняла його допомогу. Я була занадто виснаженою, аби перейматися цією швидкоплинною думкою, хоча знала, що вона повернеться до мене й турбуватиме, коли наступного разу я спробую заснути.

Випроставшись на землі, я намагалася віддихатись, поки Калем оглядав галявину на вершині скелі, тримаючи руку на руків’ї меча. Не було навіть натяку на «Дике полювання», яке змусило нас із Бранном стрибнути зі скелі минулої ночі. Вони зникли безслідно, вирушивши на пошуки інших мічених людей.

— До речі, а як тобі взагалі вдалося втекти від «Дикого полювання»? — запитала я.

Навколо можна було побачити підтвердження нічної бійки: сліди черевиків на землі, вирвана трава й понівечене листя на узліссі, а також відбитки копит по всій галявині.

Земля була вкрита плямами крові.

Зупинившись, Калем обернувся й подивився на мене з піднятою бровою.

— Вони були значно більше зацікавлені в тому, щоб зловити тебе, ніж у перемозі наді мною. Щойно ти впала з обриву, вони посідали на своїх коней і почали шукати інший шлях, аби спуститися зі скелі, — промовив він, зиркнувши на мене своїм пильним поглядом. — Тож скажи мені, крихітко, що в тобі такого особливого?

Усі думки враз завмерли, поки я здивовано кліпала очима, прокручуючи в голові його слова. Отже, «Дике полювання» зацікавилося моєю міткою, як і вартовий Туману в Містфеллі.

— Гадки не маю, — пробурмотіла я, відчуваючи, як у мене пересохло в роті.

Переслідування «Дикого полювання» й без того видавалося доволі неприємним, проте я гадала, що була лише однією з тих, кого вони мали схопити. Думка про те, що мене якось виокремлювали, здавалася просто немислимою.

Я злегка похитала головою, очікуючи, що Калем завалить мене запитаннями, але він лише кивнув, немовби розуміючи, що в мене не було на це відповіді. Я взагалі не розуміла, чому вони вирішили переслідувати мене й залишити його. Проте я чітко усвідомлювала, що ніколи не зможу впоратися з ними самотужки. Першого разу в мене нічого не вийшло, а Калем зміг вистояти проти них. Зрештою, він би програв, якби вони не припинили бійки, але мені потрібен був хтось поруч, хто допоміг би мені, коли настане час зіткнутися з ними знову.

Я потребувала його значно більше, ніж він мене. Почуття провини відгукувалося глибоко всередині від усвідомлення того, що через мене його, ймовірно, вб’ють, так само як убили Бранна.

— Що нам тепер робити? — запитала я, зніяковівши через свою поведінку біля підніжжя скелі. Я мала більше цінувати той факт, що він прийшов мене рятувати, але щось у ньому лише посилювало мою запальність.

— Ми триматимемося разом. Попрямуємо всередину країни до Порожнистих гір. Пройдемо ними стільки, скільки зможемо, щоб урешті-решт дістатися гір у Рошпарі, — пояснив він.

— Це ж на іншому кінці королівства, — заперечила я, намагаючись не думати про те, скільки тижнів триватиме така подорож пішки.

— У тім-то й річ. Що більшою буде відстань між нами та фейрі, то краще для нас обох, — промовив Калем, і з кожним вимовленим словом його голос ставав більш пригніченим. — Але спочатку нам обом треба перевдягнутися в сухий одяг.

— Добре, — погодилась я, стримуючи надокучливий голос у своїй голові, який торочив, що я не повинна залишати цю скелю живою.

У пам’яті зринали слова Бранна — його настійне прохання не потрапити до рук фейрі. Він був у такому відчаї, що сам намагався вбити мене, мало не встромивши кинджала мені в серце.

Шкода, що ми не мали більше часу, аби я дізналася від нього про все, що чекало на мене за Серпанком.

— Пообіцяй мені, Естрелло, — промовив Калем, підходячи ближче. Його темні палкі очі пильно дивилися на мене, а тіло нахилилося вперед, допоки його чоло не торкнулося мого, а тоді він задоволено зітхнув.

— Пообіцяти що? — перепитала, напружено ковтнувши, бо хвилювалася поруч із ним. Щось у ньому змушувало мене нервувати, ніби він міг чути мої думки та знав, що я сумнівалась у правильності свого вибору, йдучи з ним.

— Пообіцяй мені, що ми залишимося разом. Усе буде добре, і ми знайдемо безпечне місце, де зможемо оселитись. Але ми повинні зробити це разом, розумієш? — запитав Калем із тією самою наполегливістю в голосі, яку я відчувала в голосі Бранна.

Кивнувши, я вирішила свою долю одним коротким словом, хоча й геть не розуміла його впливу.

— Присягаюся.

РОЗДІЛ 15

Я пленталася за Калемом, поки він прокладав шлях через ліс, ідучи зі спокійною впевненістю людини, яка вміє орієнтуватися на місцевості, де все має однаковий вигляд. Здавалося, що ми прямували туди, звідки прийшли минулої ночі, — назад до селища з амбаром, яке все змінило й змусило нас іти шляхом, про який я шкодувала щоподиху.

Вряди-годи Калем намагався вкинути слівце й зав’язати розмову, але, мабуть, він уже втомився діставати від мене однослівні відповіді. Він обачливо обдивлявся мене, немов гадав, що я могла просто лягти посеред лісу й проспати цілу вічність, хоча у мить слабкості мені справді хотілося саме цього.

— Він би не хотів, щоб ти здалася, — нарешті промовив Калем, визнаючи те, що, як ми обоє знали, змушувало мене бути такою мовчазною. Горе з’їдало мене, й усвідомлення того, що через мене помер Бранн, лежало важким тягарем на моїх плечах.

— Ти нічого не знаєш про мого брата, — різко відказала я, і перед очима виплив спогад про сповнений каяття погляд Бранна, який замахнувся кинджалом, готуючись устромити його мені в серце. Я не знала, що саме бачив Калем біля урвища, перш ніж утрутитися, не знала, чи відомо йому про замах Бранна на моє життя, проте навіть я розуміла, що в мого брата були таємниці від мене.

— Я знаю, що, якби мені пощастило мати сестру, я захищав би її всіма силами. Навіть якби це означало віддати своє життя, щоб вона могла продовжувати жити. Ти не можеш зараз здатися, не тоді, коли він віддав за тебе своє життя, — ніжно промовив Калем, попри мої різкі слова, наче знав, що йому потрібно було якось пом’якшити їх, аби відігнати мій нервовий зрив якнайдалі.

— А що я маю робити, якщо він хотів, аби я померла? — слова злетіли з моїх вуст швидше, ніж я встигла обдумати їх. Одразу пошкодувавши про це, я міцно заплющила очі, дорікаючи собі за свою ж тупість.

Коли я потребувала Калема, то збільшувати ймовірність того, що зі мною щось було суттєво не так, — мабуть, найдурніше рішення, якого я могла дійти.

— Що? — майже беззвучно запитав Калем, геть зупинившись на місці. Він пильно вдивлявся в мене своїми темними очима, його щелепа напружилась, а руки то стискалися в кулаки, то розтискалися. — Тобто він хотів, щоб ти померла?

Відвертаючись від нього та його напруження, я, кусаючи нижню губу, просто продовжувала йти далі.

— Краще померти, аніж бути схопленою. Це все, що я мала на увазі, — ледь не зізнавшись, я відмахнулася, сподіваючись, що він не стане копати глибше те, що й так було легко зрозуміти.

— Не бреши мені, Естрелло, — промовив Калем, хапаючи мене за передпліччя й знову повертаючи обличчям до себе. Порушуючи мій особистий простір, він майже доторкнувся своїм животом до моїх грудей, варто було лише глибоко вдихнути — і ми притиснулися б одне до одного. Цю мить можна було б назвати інтимною, якби не ненависть, що палала в його очах. — Це єдине, чого я не стерплю від тебе. Якщо хочеш тримати свої таємниці при собі — нехай. Приховуй їх, але принаймні вияви до мене повагу й не забруднюй свого гарненького ротика огидною брехнею, дивлячись мені просто в очі.

— Гаразд, — різко буркнула я єдине слово. Якщо він не хотів, аби я брехала, то не буду. Просто залишу свої трикляті таємниці при собі.

Калем пирхнув зі сміху з якимось дивним грудним звуком, і лють зникла з його обличчя.

— О крихітко. Я збираюся насолоджуватись, повільно розгадуючи кожну частинку тебе, — промуркотів він, підіймаючи одну зі своїх мозолистих рук, щоб прибрати пасмо волосся з мого обличчя. Я відчула ніжний дотик його шкіри, коли він провів своїм пальцем по моїй щоці й далі вниз лінією підборіддя, зупиняючись на мить, аби схопитися за нього, перш ніж відпустити мене.

— Ти ж щойно сказав, що я можу тримати свої таємниці при собі, — промовила я, і мій голос затремтів через його посмішку, яка охопила мене. Його голос — це найгріховніший звук, що обволікав слова, змушуючи їх лунати, мов чуттєві обіцянки.

— Можеш спробувати, — промовив він, відпускаючи моє передпліччя, щоб провести своїм пальцем по рукаву моєї сукні. Саме в тому місці, де раніше був кинджал, прив’язаний до моєї шкіри, й очікував, коли я використаю його, щоб убити себе. Бранн позбавив мене цього клопоту, витягнувши його та спробувавши взяти цей тягар на себе. — Проте, гадаю, ми обоє знаємо, що це лише питання часу, коли ти впустиш мене у свої думки. А якщо бути цілковито відвертими, — промуркотів він, пронизуючи мене своїм палким поглядом, — я вже там.

— Доволі зухвале припущення щодо людини, з якою ти нещодавно познайомився, — промовила я, висмикуючи свою руку з його хватки, і покрокувала далі.

Руки Калема опустилися мені на плечі, а тоді демонстративно повернули мене в потрібному напрямку, щоб я не зійшла з визначеного шляху. Він порівнявся зі мною і йшов поруч, прогулюючись із таким виглядом, ніби йому було начхати на весь світ і це не він ще хвилину тому намагався потроху влізати в моє особисте життя.

— Можливо, це просто правда. Якщо тебе це якось утішить, то ти теж у моїх думках, крихітко. Щоразу, коли я заплющую очі, то бачу, як ти тримаєш лезо біля мого горла, а твої очі палають так, ніби ти народжена у крові та жорстокості, — промовив він, і я відразу згадала ті жахливі історії, які чула від батька, коли той розповідав про моє народження, про те, як моя мати ледь не померла під час пологів.

Калем узяв мене за руку, і прохолода його шкіри викликала в мене тремтіння. Потім він відвів мене вбік, де дерева розташовувалися ближче одне до одного й забезпечували ліпше укриття. Попереду вимальовувалося селище, яке ми з Бранном покинули минулої ночі, і безпосередньо сам амбар, який немов знущався і водночас нагадував про все те, що я втратила відтоді.

— Знайдімо тобі щось тепліше, — промовив він, низько пригинаючись і тягнучи мене за собою околицями селища. Люди снували дорогою, що пролягала між будинками, не підозрюючи, що ми прокрадалися поблизу. Ми проходили повз паб, куди Бранн навідувався, щоб відшукати нам трохи їжі в обмін на допомогу, і моє серце стиснулося, щойно я побачила чоловіка його віку, який метушився з того боку брудної вітрини. — Почекай тут.

Я зробила так, як наказав Калем, і лише спостерігала, як він зігнувся, немов зменшуючись у розмірах. Припадаючи якомога нижче до землі, він наблизився до однієї з хатинок на околиці селища, де на білизняній мотузці висіла вовняна сукня. Швиденько знявши її, Калем непомітно поквапився назад до дерев, і я полегшено зітхнула. Останнє, що нам обом було потрібне, — це привернення до себе уваги крадіжкою. Щось мені підказувало, що надалі такого буде ще багато, оскільки ми не могли дозволити, аби хтось побачив наші фейрівські мітки.

Калем повернувся до мене із сукнею, яка звисала в нього на передпліччі, й ми рушили далі околицями селища.

— Чомусь не помітив жодного плаща.

— Більшість людей тільки починають їх вдягати. Сумніваюся, що вони встигли забруднитися настільки, щоб уже прати, — промовила, знизуючи плечима, хоча мені й гірко було від того, що нам не вдалося знайти жодного. Не могла ж я носити плащ Калема вічно, а зимувати без плаща, в який можна було закутатися, неможливо.

Повернувшись до місця, де ми вперше натрапили на селище, я знову побачила цей триклятий сарай, і Калем приречено зітхнув.

— Пошукаємо в наступному селищі, — погодився він.

Я мріяла навіть про тонесеньку накидку, яку я втратила, сподіваючись, що ми натрапимо на неї, коли повернемося сюди. Частинка мене була навіть упевнена, що ми проходили повз ті самі дерева, де я її загубила, проте так і не змогла відшукати.

Наче вона розвіялася, як попіл за вітром.

Калем ніс сукню, поки ми минали селище та йшли в напрямку, протилежному скелям. Кілька хвилин ми крокували майже безшумно, і його плащ важко звисав із моїх плечей. Я промерзла до кісток, бо моя сукня була холодною й досі злегка вологою. Тому усвідомлення того, що мені невдовзі доведеться повернути його плащ, не допомагало розслабитися.

— Ну ж бо, переодягайся, — промовив він, зупинившись на достатній відстані від селища, щоб зменшити ризик бути поміченими.

Я нервово ковтнула, дивлячись, як його темні очі стежили за моїми тремтливими пальцями, що тягнулися до плаща, аби розстібнути його.

Повернувшись убік, я перекинула його через повалене дерево в лісі, щоб краї одежі не торкалися землі.

— Ніщо не бентежить? — запитала я, побачивши, як він продовжував спостерігати за мною, поки я розв’язувала верх своєї сукні.

— Та начебто ні, — посміхнувся він, спостерігаючи, як мої пальці припинили рухатися.

Прикусивши внутрішній бік своєї щоки, я стримала різку відповідь, яка крутилася на язиці.

— Я не збираюся роздягатись перед тобою, — промовила я, намагаючись не звертати уваги на його зарозумілий вираз обличчя, який збіса дратував.

— Запевняю тебе, крихітко, я вже бачив оголену жінку раніше та здатний себе контролювати, — промовив він, здіймаючи брову.

Вирвавши сукню з його рук, я відвернулася й роздратовано попрямувала в гущавину лісу.

— Запевняю тебе, мені по цимбалах! — вигукнула я через плече, пірнаючи за найбільший стовбур дерева, який вдалося знайти.

Дратівливий сміх Калема розлігся лісом, окутуючи мене, поки я скидала свою горохово-зелену сукню на землю й одягала через голову нову, темно-коричневу.

Гівнюк.

Коли я закінчила з переодяганням та успішно приховала своє тіло від допитливих очей Калема, ми продовжили наш шлях лісом, який здавався просто нескінченним. Години минали одноманітно, немов у тумані, і це нагадувало мені ті дні, коли я проводила багато часу, дивлячись на кущі сутінкових ягід.

З настанням ночі я одразу пошкодувала, що вважала цей похід нудним, бо, тільки-но темрява огорнула мене, я почала здригатися від кожного шурхоту. Власне, раніше мені подобалася ніч, і я завжди знаходила відраду в чорнильних тінях, які окутували мене. Проте після того, як фейрі полонили наш світ, а мене почали переслідувати під час суцільного мороку й довелося тікати разом із братом, рятуючи своє життя, я більше не почувалася в темряві, як удома.

Фейрі відібрали в мене й це відчуття, тому я ненавиділа їх ще сильніше. Якщо я більше не могла знайти свій прихисток у ночі, то де взагалі міг бути мій дім?

— Нам треба зупинитися на ніч, — промовив Калем, дивлячись на небо над нами.

— Але де? — запитала я, озираючись у пошуках місця, де можна було сховатися від негоди та небезпеки.

Навколо не було жодного окремого місця, яке могло врятувати нас від «Дикого полювання» чи вартових Туману — нічого, що забезпечило би хоч якусь подобу укриття.

— Ми не завжди матимемо амбар або печеру для ночівлі, крихітко. Сьогодні нам доведеться спати під зірками й чергувати, — промовив він, прямуючи до місця, де дерева росли густіше та могли трохи більше прикрити нас від очей переслідувачів.

— Звідки мені знати, що ти справді приглянеш за мною, поки я спатиму? — запитала, схрещуючи руки на грудях, коли він граційно опустився на землю, немов його масивне тіло було рідиною, яка плавно розтікалася лісовою галявиною.

— Якби я захотів тобі зашкодити, то не чекав би, поки ти заснеш, щоб зробити це, моя зіронько.

І я б точно палець об палець не вдарив, аби врятувати тебе від «Дикого полювання», — промовив він, вишкіряючи зуби.

Я скривилася від його слів, які нагадали про мою слабкість. Соромно визнавати, але мені подобалося, коли він називав мене крихіткою, хоча я ніколи не зізнаюся йому в цьому. Однак, коли він назвав мене своєю зіронькою, мене захлеснуло відчуття, дуже схоже на ніжність, від якого я зашарілася.

Проте я роздратовано придушила його.

— Ти такий красень, допоки не відкриєш свого рота, — промовила я, мило посміхаючись Калему. — Спробуй не псувати цієї краси.

Він посміхнувся, коли я сіла поруч із ним, і мої щоки враз почервоніли від цієї посмішки на його вустах. Прикусивши нижню губу своїми білими зубами, Калем пильно стежив за моєю реакцією, немов хижак, що чатує свою здобич.

— Чому ти червонієш, роблячи мені комплімент? Хіба не моє обличчя має червоніти? — запитав він, беручи мене за руку й смикаючи так, ніби хотів, щоб я посунулася ближче до нього. Проте я не піддалася.

— Лише ти міг сприйняти за комплімент те, що хтось уважає тебе привабливішим із закритим ротом, — саркастично відповіла я, уникаючи його запитання.

Калем не мав знати, що я вважала його нереально привабливим. Щось вабило мене до нього, але я і сама не розуміла, що саме. Він здавався мені важливішим, аніж раніше. Він лякав мене й водночас зачаровував, змушував мліти та перетворюватися на жінку, з якою можна було побавитись і зліпити все, що йому заманеться.

— Та я чув і гірше, — промовив він, знизуючи плечима й вигинаючи брову. — Цікаво, як сильно ти зашарієшся, коли я скажу, що ти найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив.

Усередині мене все завмерло, і я відвернулася від нього, щоб приховати насичений червоний розлив на своїх щоках. Навіть знаючи, що це брехня чи банальне перебільшення, або й те й інше, я однаково не могла стримати рум’янець, від якого палало обличчя.

— А, то ось як.

Така краса мала б бути протизаконною, бо загрожувала звести мене з розуму, поки слова, які вилітали з його рота, з такою легкістю виводили мене з рівноваги. Я відкашлялася, намагаючись оговтатись якнайшвидше.

— Можливо, це тобі варто хвилюватися, Калеме Мічений, — промовила, розтягуючи вуста в улесливій посмішці, поки він уважно дивився на мене. Я намагалася втриматись від тремтіння, але навіть сукня не допомагала від холоду, який проникав з-під землі в моє тіло.

Навіть не питаючи, я розуміла, що сьогодні вночі нам не вдасться розпалити багаття, аби зігрітися, — не без укриття, яке могло б приховати світло від усіляких хижаків та істот, що полювали на нас. Я здригнулася лише від однієї думки про те, що саме могло нас вистежити. Я навіть не знала, яка смерть стала б ліпшою в цьому разі: бути загризеними або заколотими, чи просто померти від переохолодження.

— Ти плануєш випатрати мене, поки я спатиму, моя зіронько? — запитав він, укладаючись на землю. Попри те що його плащ усе ще накривав мої плечі, здавалося, його взагалі не турбувала холодна земля, на яку він приліг. Витягуючи руки над головою та підгинаючи коліно так, щоб підошва черевика вперлася в землю, він зігнув лікті й умостився головою на передпліччя, використовуючи його як подушку. — А може, спопелиш мене вогнем, який жевріє всередині тебе й тільки чекає, щоб спалахнути?

— Наразі ти потрібен мені живим, але це не означає, що твоя цюцюрка має функціонувати. Мене завжди цікавило, як кричатиме чоловік, якщо я відріжу таку дорогоцінну плоть поміж його ніг, — промовила я, зморщуючи носа.

Єдина причина, чому я не зробила цього з лордом Байроном, окрім очевидного смертного вироку, який би я отримала, — це те, що для цього мені б довелося доторкнутись до його пеніса.

Я б краще відмовилася від цього за будь-якої можливості.

— А ось і моя дівчинка, — промовив Калем, стискаючи вуста, тим самим приковуючи мої очі до них.

Усе, що я хотіла, — це нахилитися вперед і впитися зубами в пухку спокусливу губу, розбризкуючи кров, що взагалі не було характерним для мене. У минулому мені подобалося, що я могла себе захистити, але я ніколи не вважала себе особливо жорстокою.

Аж доки фейрівська мітка не забрала моєї особистості й не почала змінювати мене, перетворюючи на озлоблену, сповнену люті жінку, що посилювалося щогодини. Темрява, яка ховалася всередині мене, здавалася непереборною, коли я гостро реагувала на безглузді коментарі Калема та його спроби роздратувати мене.

Він провокував мене, кидав виклик, але не робив нічого такого, що справді заслуговувало б на мою лють. Він навіть урятував мені життя. То що ж тоді в цьому неймовірному красеневі змушувало мене повсякчас ґедзатися між бажаннями посваритися з ним та поцілувати?

— Я не твоя, хай як ти мене називатимеш, — промовила, лягаючи на землю поруч із ним.

Тримаючись поодаль, я стежила за тим, щоб наші тіла ніяк не торкалися. Не хотілося виказувати, як я змерзла, тому, зціпивши зуби, стримувала цокотіння, що так і намагалося вирватись назовні.

— Подивимось, як довго це триватиме, — пирхнувши від сміху й повертаючись до мене, відказав Калем.

Він повільно підсунувся до мене ближче по траві та сухому листю. Цей хрускіт дратував мене, поки я продовжувала спостерігати за останнім небесним просвітком над нашими головами. Незабаром у темному небі мали засяяти лише місяць і зірки.

Щось ковзнуло моїм зап’ястком, спричинивши в мене тихенький писк, тому я сіпнула рукою. Усвідомивши, що це лише дотик чоловічої руки до моєї долоні, я полегшено зітхнула. Відсутність луски чи слизу заспокоїла мене всупереч першому припущенню, що я привернула увагу чогось значно загрозливішого.

Хоча кілька проведених ночей у бібліотеці лорда Байрона змусили мене замислитися про те, чи є щось небезпечніше, аніж чоловік, який не дістає бажаного.

— Що ти робиш? — запитала, відсахуючись, коли він міцніше обійняв мене та притягнув до своїх грудей. Його тіло все ще якось випромінювало тепло, зігріваючи мене, коли я притиснула свої задубілі руки до його живота.

— Ти змерзнеш, — спокійно промовив Калем, немов констатуючи очевидний факт.

Тіні приховували вираз його обличчя від мого погляду, за винятком ледь помітних обрисів його вилиць. Він ухопився за свій плащ, обгорнутий навколо мене, і розстібнув його навколо моєї шиї, а тоді посунувся ближче та вкрив ним нас обох. Іншу руку він просунув під мою шию, пропонуючи її як подушку. — Поспи трохи, крихітко. Я почергую першим.

Я кивнула, проте не була певна, що мій розум дозволить мені заснути поруч із незнайомцем. Мене ніколи просто так не обіймали, і я ніколи просто не лежала поряд із чоловіком. Попри весь свій досвід жорстоких доторків лорда Байрона на моїй шкірі й поспішливих митей пристрасті з Лорісом, хіба я коли-небудь відчувала істинну близькість по-справжньому?

Мені й на думку не спадало, що може бути інтимнішим за відчуття подиху Калема, від якого тихо шелестіло моє волосся, та його рівномірне серцебиття, що тихо пульсувало біля мого обличчя, коли я тісніше тулилася до нього.

«Щоб зігрітися», — подумки запевнила я себе, коли він підсунувся ближче і я відчула його погляд на своєму обличчі, після чого мої очі заплющилися. Від м’якого дотику його губ до мого чола я відчула, як мурашки пробігли потилицею, а тоді знемога врешті-решт окутала мене.

Безумовно, щоб зігрітися.

РОЗДІЛ 16

Ми знову вирушили в дорогу, перед цим швидко поснідавши диким зайцем, якого спіймав Калем. Йому вдалося впіймати куцохвостого, поки я ще спала. За цілу ніч красень жодного разу не розбудив мене, щоб я змінила його на варті, та я не була певна, чи це тому, що він теж заснув, чи тому, що боявся, аби я справді не відірвала йому яєць, поки він спатиме.

У будь-якому разі я проспала всю ніч і прокинулася набагато пізніше за нього. І на моє розчарування, ми продовжили наш шлях до Порожнистих гір.

Сукня, яку Калем поцупив із мотузки для білизни, виявилася мені замалою — тканина щільно прилягала до тіла й стискала до болю. Проте альтернативою цьому була тільки моя тонка, волога й брудна сукня, на якій дірок налічувалося більше, аніж можливо порахувати.

Калем мовчав майже весь день, залишаючи мене варитись у власній скорботі, поки ми рухалися далі. Навіть перебуваючи поряд із ним, я відчувала, що зраджую Бранна, який хотів, аби ми продовжували йти своїм шляхом, тримаючись якнайдалі від цього чоловіка. Проте я не могла самостійно подолати такий довгий шлях до безпечного місця в горах у Рошпарі.

Я не знала дороги, не вміла орієнтуватися так само, як Калем, що лише вряди-годи витягував компас із гравіюванням з кишені своїх штанів.

Через безперервний шлях мої ноги вже нили від болю, бо довгі прогулянки, тим паче нерівною місцевістю, були для мене незвичними. Мої опівнічні вилазки до Серпанку ніколи не зрівняються з невблаганним темпом, який влаштував мені тут Калем.

Ми підійшли до чергової западини в долині з нерівним схилом, де б ми неодмінно поранились, якби наважилися продовжити наш шлях у темряві минулої ночі. Калем стрибнув униз і плавно приземлився на міцні ноги, згинаючи коліна, щоб пом’якшити стрибок.

Випрямившись, він повернувся до мене обличчям, а я підійшла до виступу й приготувалася повторити за ним, задираючи сукню до литок. Він обхопив мене за талію та підійняв, а тоді, притягнувши до себе, опустив на землю, як робив уже незліченну кількість разів. Вдивляючись у його очі, я стримувала бажання запротестувати. У Калемі було щось таке, що потребувало опікуватися кимось, — риси джентльмена, які не могли дозволити мені доводити, що я здатна подбати про себе сама.

Я так довго піклувалася про себе самостійно, що, коли відчула до себе турботу, частинці мене це сподобалося, навіть якщо я ніколи в цьому не зізнаюсь. Я зістрибнула з урвища й зуміла дістатися самого дна, не загинувши, тому я могла впоратися й із западиною на нашому шляху, і він чудово це розумів.

Тієї миті, коли я торкнулася ногами землі, він прибрав руку з моєї талії, яку міцно обтягувала сукня. Плащ Калема все ще звисав із моїх плечей, огортаючи мене теплом. Було очевидним, що лише туніка не могла достатньо зігріти його тіло. Проте, як і з перепочинками в долині, він усе ж наполягав на моєму комфорті, а не своєму. Попри дивні почуття, які він викликав у мене, я не могла позбутися думки, що в нашому світі таких чоловіків, як він, залишилося не так уже й багато. Більшість із них були цілком поглинені потребою володіти людьми та майном такою мірою, що вже й забули, що означає піклуватися про інших.

Калем заправив пасмо мого волосся за вухо своїми прохолодними пальцями, затримуючи їх на моїй шкірі, і вдивлявся у місце, де я відчувала його дотик. Моє серце почало тріпотіти у грудях, і хвилювання, яке я завжди відчувала поруч із ним, було ладне виринути назовні.

Коли він мовчав, я могла забути, якою пильною була його увага. Коли він мовчав, я могла не помічати пристрасті, що палала в його очах, і те, як усе зникало навколо нас тієї миті, коли його погляд зустрічався з моїм.

Моя фейрівська мітка випромінювала тепло, зігріваючи мене під його плащем і змушуючи почуватися винною, коли я усвідомлювала, якими крижаними були його пальці. Йому доводилося мерзнути й страждати, аби я залишалася в теплі.

Піднявши руку, я потягнулася до застібки на плащі, й у відповідь його мітка фейрі засвітилася м’яким білим світлом, приголомшуючи мене своїм сяйвом. Калем перехопив мою руку й ніжно похитав головою, щоб я не повертала його одежі.

— Тобі він потрібен більше, ніж мені, — промовив він, нахиляючись і ніжно торкаючись своїми вустами мого чола.

Це нагадало мені про той самий дотик його губ, який я відчула минулої ночі, перш ніж поринути в сон. Щось у цьому дотику здавалося захисним. Мені було навіть важко скласти свої думки докупи, щоб поміркувати, тим паче зараз, коли наші життя висіли на волосині, а нас оточувала лише невідомість.

Проте ніхто не знав, чи настане завтра, і якщо це могло б спонукати деяких людей жити на повну, то для мене це було лише нагадуванням, що Калема можуть схопити будь-якої миті та вбити, або ми можемо розділитись, і я знову залишуся сама. Коли він якось зрадить мене або вирішить покинути, то мені болітиме ще дужче.

Я не могла дозволити собі ще раз пережити втрату небайдужої мені людини, тому не піддавалася його чарам, хай якими спокусливими вони здавалися. Бо єдиний чоловік, якому я колись дозволила торкнутися себе, перетворився на кучугуру снігу, коли намагався мене вбити. Можна було з упевненістю сказати, що моя піхва, на жаль, перебувала під забороною.

— Ми маємо дістатися гір до кінця дня, — промовив Калем, прибираючи руку з моєї щоки, де вона ненадовго затрималася, й опускаючи іншу руку з плаща, коли я припинила наполягати на його поверненні. — Ітимемо, тримаючись їхнього підніжжя. Там будуть печери, де ми зможемо ховатися вночі, а багаття допоможе нам не змерзнути, коли погода стане прохолоднішою, — пояснив він, беручи мене за руку.

Калему доводилося рухатись значно повільніше, аніж зазвичай, щоб я не відставала від його довгих кроків. Проте, здавалося, він не заперечував, оскільки продовжував стискати мою руку, буденно погойдуючи нею. Ніби ми були подружжям, що прогулювалося перед заходом сонця, а не двома втікачами з мітками фейрі.

— Гаразд, але що ми робитимемо, коли випаде сніг? — запитала я, поглянувши на свою сукню, а тоді на його тонкі штани й туніку. Навіть якби ми обоє мали плащі, вони б аж ніяк не змогли захистити, коли б нам довелося брести крізь сніг до пояса, поки морозний вітер завивав би у кронах дерев. Якщо ми хотіли вижити, то нам були потрібні укриття від негоди, кілька ковдр і багаття.

— Поки випаде сніг, ми знайдемо безпечне місце, щоб перечекати найгіршу частину зими. Вибору в нас однаково немає. Бо сліди на снігу приведуть вартових Туману прямісінько до нас, — промовив він. — Якщо погода не зміниться, то, гадаю, у нас є ще тиждень, перш ніж нам доведеться перейматись снігопадом. До того часу ми зможемо відійти на пристойну відстань від кордону.

Його несказані слова повисли між нами як суворе нагадування однієї незаперечної істини: за кілька тижнів багато чого могло трапитись, і нам треба було ще дожити до того, поки доведеться турбуватись про зиму. Хоча думка про необхідність переховуватися з ним у печері цілу зиму та байдикувати змушувала моє серце тріпотіти. Без жодних хвилювань, що хтось потурбує нас. Не треба буде зніяковіло вдягатися, шукаючи одяг навпомацки, якщо зачуємо чиїсь кроки поблизу.

Тільки ми вдвох.

Помітивши, що Калем не зводив із мене очей, я похитала головою і почервоніла, як маків цвіт. Він посміхнувся так, ніби знав, куди були спрямовані мої думки, а тоді, зглянувшись наді мною, відкашлявся зі сміхом і знову звернув свою увагу на лісову стежину, якою ми йшли.

— Розкажи мені про свою сім’ю. Ви були лише вдвох із братом? — запитав він із похмурим і співчутливим виразом обличчя, скоса глянувши на мене.

— І мати, — промовила я. — Але нам довелося залишити її там. Коли вона народжувала мене, її пологи видалися важкими, і в неї відмовили ноги. Тож вона сказала нам тікати після того, як мене було позначено міткою.

Я зітхнула, шкодуючи, що не могла повернутися й переконатись, що з нею все гаразд, адже моя присутність лише знову поставила б її життя під загрозу. Вартові Туману, не вагаючись, використали б мою ж родину проти мене самої, якби це означало позбавлення королівства чергової позначеної фейрі людини.

Я волочила ноги, човгаючи ними по листю, на знак невеликого протесту проти того, що мої кроки відводили мене чимраз далі від неї та від життя, яке я колись знала.

— А твій батько? — насуплюючись, запитав Калем.

Оскільки я не згадала про свого тата, коли відповідала, то, мабуть, він уже мав збагнути, що щасливого кінця для цієї історії не було передбачено.

— Мертвий. Принесений у жертву Серпанку, коли я ще була маленькою, — відповіла, мимоволі підіймаючи руку, щоб намацати те місце на шиї, де торкався клинок Верховного жерця. Рани вже не було, тому я ковтнула, нагадуючи собі про те, що я більше не зовсім людина.

— Принесений у жертву Серпанку, — повільно повторив Калем, ніби обмірковував почуте, намагаючись зрозуміти, що з цим робити. А тоді міцніше стиснув мою руку, ймовірно, відганяючи від себе якусь думку, що його полонила. — Мені шкода, крихітко.

— То було дуже давно, — відповіла я, ігноруючи різкий біль у грудях, ніби час міг полегшити втрату когось настільки важливого для мене. Хай куди я прямую, мої привиди невідступно йшли поруч: моя скорбота за ними висіла наді мною як повсякчасне нагадування про те, яким швидкоплинним було життя.

Однак я не була відвертою і не згадувала про те, що мене майже спіткала така сама доля, або про те, що я торкнулася магічного Серпанку за мить до його падіння.

Я не була в цьому винна. Але ніхто не мав знати, що я зробила: саме я доторкнулася до магічного бар’єра за мить до того, як він розбився на друзки. Жодна жива істота, коли я хотіла жити без звинувачень, які люди звалили б на мої плечі.

— Спогади про важливих для нас людей не зникають, хай скільки років мине, — промовив він і замовк, допоки я не зустрілася з ним поглядом краєчком ока. Щось небезпечне промайнуло в його очах: похмуре нагадування про те, як мало я насправді знала про чоловіка, що став моїм супутником. — Ніколи не соромся виказувати свою любов до них і дозволяй знати, що сумуєш за ними щодня.

Я мимоволі всміхнулася — лише куточками губ, проте він помітив цей ледь помітний рух.

— То за ким щодня сумуєш ти? За дівчиною? — запитала я, бажаючи подумки відтяти собі язик.

Не таке питання я збиралася поставити, щоб пізнати його краще, — геть недоречне з огляду на те, що я не мала наміру заповнити цю порожнечу, коли вона існувала.

О боги. Просто вбийте мене!

— Я б не назвав її своєю дівчиною. Наші з нею взаємини в найліпшому разі можна було назвати складними, а якщо чесно, то віддаленими. Проте все змінилось. Я більше не сумую за нею, — зізнався він. — Це ж стосунки. Вони повсякчас розвиваються та змінюються. Не так, як із сім’єю.

— Справді. Не так, як із сім’єю, — погодилась я, згадуючи Лоріса. Хоча я і вважала його не більше аніж другом, попри наші сексуальні стосунки, та я все ж по-своєму дбала про нього.

— А в тебе був хтось у рідному селищі? — запитав він, майже непомітно стискаючи пальцями мою руку.

Я вловила цей рух лише тому, що була зосереджена на ньому: на тому, як моє тіло, здавалося, підлаштовувалось під його рухи й усі їхні тонкощі.

Усе має мету.

— Важко пояснити, — пирхнула я від сміху, усвідомивши, якими схожими виявилися наші відповіді. — У мене був дехто трохи більше ніж просто друг. Проте наші взаємини ніколи не могли вийти за ці межі.

Калем зціпив зуби, і на його обличчі відбилося роздратування, коли він повернувся назад до стежки, демонструючи мені свій профіль. Я насолоджувалася суворим виглядом його щелепи й тим, як його гнів практично завис у повітрі. Навіть якщо я не планувала переспати з ним, однаково було приємно усвідомлювати, що я не єдина відчувала цю дивну жагу між нами.

— Чому ні? — запитав він, видавлюючи слова крізь стиснуті зуби.

— Лорд Містфелла зацікавився мною, — промовила, поглянувши на сонце, яке повільно сідало за обрій. Невдовзі мала настати ніч, тому я сподівалася, що Калем мав рацію і ми досягнемо підніжжя гір до того часу. Не хотілося проводити ще одну ніч просто неба, якщо можна було цього уникнути. — Він отруїв свою дружину й вирішив, що натомість одружиться зі мною.

Калем сіпнувся, а його рука враз напружилася. Проте він продовжував іти так, ніби щойно не здригнувся від моїх слів.

— Ти сказала, що це він так вирішив. І ти погодилася на це?

Осуд у його голосі мене розчарував і зачепив за живе. Чоловіків у Містфеллі ніколи не засуджували за їхні інтрижки — тільки жінок, з якими вони це робили.

— Звісно, що ні, але буцімто я мала вибір, — огризнулась я. — Він — лорд, а я лише селянка, яка не може дозволити собі нову пару черевиків. Він чітко пояснив, що в мене немає іншого варіанту, якщо я хочу жити. — Я висмикнула свою руку з хватки Калема.

Оскільки короткочасна близькість між нами зникла, я більше не хотіла якось контактувати з ним, тим самим нагадуючи собі, якими чоловіки були насправді. Вони осуджували й трахали жінок, а тоді залишали їх боротися з наслідками наодинці.

Я не хотіла мати із цим нічого спільного.

— Я не хотів, щоб це прозвучало так, ніби ти якось відповідальна за це, — зупиняючись, промовив Калем. Я продовжила йти вперед, проносячись повз нього, сама на себе зла та не годна повірити, що навіть на мить дозволила собі послабити пильність і подумати, що він міг відрізнятися від усіх тих чоловіків. За кілька швидких кроків він опинився поруч та вхопив мене за зап’ястя, повертаючи обличчям до себе. — Вибач, крихітко.

— У мене є ім’я, — промовила я суворіше, аніж планувала.

— Мені відомо. І це чарівне ім’я, — весело промовив він, розпливаючись у посмішці.

Коли я зрозуміла, що він не сприймав моєї злості серйозно, мене переповнило бажання вдарити його в горло.

Тому я зігнула кінчики пальців і поцілила ними просто в його гортань. Але він перехопив моє зап’ястя вільною рукою та подивився на мене згори вниз, піднявши брову.

— Це було б боляче.

— Іди в дупу! Так і планувалося, — гаркнула я, намагаючись висмикнути свою руку з його безжальної хватки. Міцно тримаючи, він не відпускав мене, а лише притягнув ближче до себе. Притискаючись верхньою частиною свого живота до моїх грудей, він схилився до мого обличчя й посміхнувся. Його очі пустотливо заблищали, коли він розтулив свої пухкі вуста, показуючи ідеальні білі зуби.

— А ти готова до такого, Естрелло? — прошепотів він моє ім’я таким улесливим і глибоким голосом, схожим на задоволене муркотіння. — Мені здалося, що ти все ще прикидаєшся, що не хочеш насправді саме цього.

Зашарівшись, я штовхнула його в груди обома руками, намагаючись відсторонитися. Він дивився на мої порожевілі щоки, і його посмішка та блиск в очах означали, що мені треба було триматися від нього якнайдалі.

Я хотіла позбавитися відчуття його напружених м’язів, що торкалися моїх грудей.

— Цього не станеться, — промовила я, злісно зиркнувши на нього, а тоді підійняла вільну руку, щоб насилу прибрати його пальці зі свого зап’ястка. В якийсь спосіб він не завдав мені болю, але я не могла послабити його хватку, доки він сам цього не захотів би.

— Кажи собі що хочеш, коли це допомагає тобі міцно спати вночі, крихітко. Ось я сплю досить спокійно, моя голова наповнена думками про тебе й твій охриплий голос, що стогне моє ім’я, поки я трахаю тебе до знемоги, — сказав він, послаблюючи хватку на моєму зап’ястку.

Відсахнувшись, я нарешті дістала ту відчайдушно необхідну відстань між нами.

— Не будь таким огидним, — огризнулась я, поправляючи плащ Калема на своїх плечах, і щільно закуталась у нього, ховаючи свої затверділі соски від його пильного погляду. Вибиваючи все повітря з легенів, мої груди здіймалися від збудження та приниження, які були дуже помітними.

— Заради тебе я можу бути збіса непристойним, Естрелло, і ти насолоджуватимешся кожнісінькою секундою цієї розпусти, — промовив він, знову скорочуючи відстань між нами на декілька кроків. Підійнявши руку, він почав накручувати на свій палець пасмо мого темного волосся, яке спадало тканиною його плаща, накинутого на мої плечі. Я зціпила зуби й відштовхнула його руку, спостерігаючи, як його обличчя освітлювалося веселощами. — Наступного разу, коли такий чоловік, як лорд Містфелла, спробує доторкнутися до тебе без твого дозволу, встроми ніж у його кляте горло, — сказав він, торкаючись ніжними пальцями мого підборіддя, а тоді підняв його, щоб зазирнути мені просто в очі.

Щось у цих словах відгукнулося всередині мене, пробуджуючи ту частинку моєї душі, яка повстала проти необхідності підкорятися своїй родині. Ту часточку мене, яка завше бажала чогось більшого.

— Тоді це стосується й тебе? — запитала я, відхиляючи голову від його дотику.

— Якби я мав бодай найменший намір поводитися з тобою неприпустимо, тоді так. Та мені не треба примушувати тебе до чогось, крихітко. Незабаром ти охоче прийдеш до мене сама, — зарозуміло промовив він, що тільки посилило моє роздратування.

Калем опустив свою руку та пройшов повз мене, рухаючись далі, і я одразу відчула прохолоду в тому місці, де була його долоня.

— Нам треба поквапитись, якщо хочемо дістатися гір до настання темряви, — невимушено сказав він, ніби протягом останніх кількох хвилин не було жодного напруження між нами. Кілька секунд я дивилася йому вслід, мимоволі спостерігаючи за тим, як перекочуються його м’язи під час руху.

Він стане моєю погибеллю.

Якщо я не вб’ю його першою.

РОЗДІЛ 17

Порожнисті гори виявилися більшими, ніж я могла собі уявити. їхні круті вершини здіймалися над нами, поки ми рухалися вздовж підніжжя. Усі тексти, які я читала в бібліотеці лорда Байрона, описували їх маленькими, якщо порівнювати з горами в Рошпарі, і ще меншими проти легендарних фейрівських гір, які існували по інший бік бар’єра.

Калем простежив за моїм поглядом, який вже втисячне спрямувався вгору, оглядаючи вершини. Як він й обіцяв, ми дісталися гірського хребта ще до настання темряви, але тепер сонце сховалося за горами, заливаючи ліс біля підніжжя моторошним золотистим сяйвом. У цій місцевості, так далеко від кордону з фейрі, листя вже пожовкло від морозу й почало опадати на землю. Магія фейрі була задалеко звідси, щоб підтримувати ознаки життя холодними осінніми ночами.

Відколи Калем заявив, що незабаром я сама прийду до нього й добровільно віддамся йому, він лише зрідка перекидався зі мною кількома словами. Він ніяк не міг допетрати, що, хоча я і не мріяла про «жили вони довго та щасливо» із чоловіком, за якого колись вийду заміж, мені однаково було потрібне щось більше, аніж просто обіцянка насолоди на одну ніч.

Хай як я хотіла вберегти своє серце, але підозрювала, що такий чоловік, як Калем, прослизне всередину й заволодіє ним, щойно я йому це дозволю. Без надії на завтрашній день або взагалі на майбутнє, наш зв’язок міг завершитися для мене лише розбитим серцем незалежно від того, виживемо ми чи помремо. Я була не такою наївною, аби думати, що такий чоловік, як Калем, залишиться надовго зацікавленим мною після здобуття бажаного. Звісно ж, якщо ми взагалі знайдемо інших людей, подібних до нас.

Щось було в тому, як його сила — енергія — огортала мою шкіру, коли він спрямовував свій погляд на мене. Не така енергія, яку я відчувала від загону «Дикого полювання» або від фейрівської магії, коли розбився Серпанок, проте це все ж була енергія, яка линула зсередини нього.

Я підозрювала, що це була геть не магія за своєю природою, а те, чим він володів ще задовго до отриманої мітки. Лише енергія Калема, і саме це робило його ще небезпечнішим.

— Нам треба знайти місце для ночівлі, — буркнула нарешті я, ненавидячи себе за те, що мій голос злегка тремтів від думки про ще одну ніч просто неба в темряві лісу.

— У мене є краща ідея. Ходімо зі мною, — промовив він, беручи мене за руку.

Від його дотику я відчула крихітні іскри, які пробігали моєю долонею та тягнулися вгору по моїй руці, допоки вона не засяяла м’яким білим світлом. Це було вперше, коли моя мітка так жваво відреагувала на Калема, шокуючи мене. Немов розпізнавши поклик моєї мітки, темні візерунки на його руці почали перегукуватися з моїми: ледь помітний бузковий відблиск освітлював чорну частину мітки.

Щось змінилося в нас, щось зрушило з мертвої точки, і мені було страшно зізнатися, що, можливо, це і є моє визнання того факту, що я хотіла його, попри будь-які наслідки. Тепер моя мітка живилася цією реакцією на його дотик.

Калем повів мене до дерев, що росли поруч із нами, і зупинився біля ряду товстих гілок. Відводячи вбік одну з них із загадковою посмішкою на обличчі, він показав вузьку стежину, на яку я приголомшено витріщилася.

— Не можу повірити, що вона досі тут. Минуло вже стільки років, відколи я востаннє мандрував Порожнистими горами, — промовив він.

Стежина звивалася вгору вздовж одного з пагорбів передгір’я, зникаючи в темряві затінених дерев. Потягнувши мене вперед, Калем відпустив гілку, яка приховувала вхід, щоб вона повернулася на своє місце, знову маскуючи стежину.

— Що це за місце? — запитала я, здивовано глипаючи очима, поки він вів мене до самого підніжжя пагорба, який розташовувався окремо від інших у передгір’ї та був більше схожий на останець.

Хтось витесав кам’яні сходи в тому місці, де схил ставав закрутим, щоб полегшити підйом. За поворотом, що вів до задньої частини пагорба, вся стежина була ще більше встелена камінням, поверхню якого вкривали старі плями та тріщини, ймовірно, від багаторічної занедбаності.

Зовні дерева облямовували доріжку, якою ступали ми з Калемом, ховаючи нас від сторонніх очей, якби хтось раптом вирішив поглянути на останець. Піднявши руку, я провела нею по кам’яному обличчю праворуч від себе. Здавалося, сама земля розплавилась, утворивши прохід із того самого каменю, з якого були витесані сходи. Він здіймався так високо, як я могла бачити, закинувши голову вгору.

На кам’яній поверхні були вирізьблені обличчя неземних істот із трохи загостреними вухами й грубими рисами облич, що здавалися ще різкішими та виразнішими. Проте я не була певна, якою мірою це підкреслювалося різьбленням на камені та як відповідало їхній справжній подобі.

Єдині фейрі, яких я зустріла, мали прозорий вигляд, але члени «Дикого полювання» — це окремий вид в Альфгеймі. Мої пальці ковзнули по тонких вустах чоловіка, чиї риси обличчя здавалися особливо різкими, а волосся вкривали сніжинки.

— За легендами, це лики Стародавніх богів, — промовив Калем, підходячи до мене ззаду.

Я навіть і не помітила, як повернулась обличчям до скелі, а мої руки перемістилися з губ чоловіка на жінку, що зображувалася поруч із ним. Її волосся чомусь здавалося світлішим, ніж у решти, ніби вся скеля була просякнута її присутністю.

— Твайла, богиня місяця, — сказав Калем, поклавши свої руки на мою талію.

Він вів моєю рукою вздовж сукні, а тоді завів її за спину, торкаючись попереку. Незручний вигин руки змусив мене зупинитися, тоді як кінчики його пальців натиснули на мій хребет та округлість сідниць, і він нахилився до мене, аж доки його дихання не залоскотало моєї щоки. — Подейкують, що вона королева Зимового Двору.

— Звідки ти так багато знаєш про фейрі? З бібліотеки свого батька? — пошепки запитала я, відступаючи вбік.

Калем плавно покрокував за мною, віддзеркалюючи своїм тілом кожен мій рух, ніби ми рухалися влад. Я торкнулася кам’яної богині, що була зображена поруч із Твайлою, впиваючись пальцями у різкі лінії її прекрасного обличчя. Очі в неї були розфарбовані так, що аж сама скеля замерехтіла темрявою ночі з іскорками світла всередині.

Довге волосся спадало на її плечі, а колір губився в камені, наче різьбяр не вклав у її образ стільки ж єства, як у Твайлу.

— Мій батько вірив, що для того, аби протистояти, ми маємо знати їх. Коли решта королівства прагнула знищити знання про наших ворогів, він збирав їх. Вивчав. Розповідав мені про них, — пояснив Калем, торкаючись своїми вустами моєї шкіри. Його насмішкуваті слова, сказані раніше, про те, що одного дня я віддамся йому, міцно засіли у мене в голові.

Цього просто не могло статись, і все ж неможливо було ігнорувати мурашки, що пробігли по моїй шкірі, де він торкався мене.

— Хто вона? — відкашлявшись запитала я, примушуючи себе зосередитися на предметі розмови.

Вчення його батька цікавили мене набагато більше аніж я ладна була визнати. Цікавість до фейрі засуджувалась, а моєї цікавості до Серпанку було вдосталь, щоб мене повісили, якби я не мала захисту лорда.

Знати про істот, що полювали на нас, — чи могло щось бути кориснішим за це?

— Королева повітря й темряви, — промовив він, і щось у його голосі змусило мене озирнутися на нього через плече. — Меб — королева Двору Тіней.

Калем мав суворий вигляд, і риси його обличчя загострилися, коли він дивився на зображення приголомшливої жінки.

— Вона розкішна, — сказала я, і моє серце завмерло від його пильного погляду на неї. У різких рисах її обличчя ховалася загроза, і здавалося, ніби вона вдивлялася в саму мою сутність своїми темними очима.

— Згідно з книгами, — промовив він, відтягуючи мене вбік до наступного зі Стародавніх богів, — вона — найбільше зло, яке коли-небудь знав світ.

Сонце продовжувало сідати позаду нас, осяюючи моторошним відблиском скелю, коли ми проходили повз чоловіка поруч із Меб.

— Я гадала, що це стосується всіх фейрі, — сказала я, посміхаючись і намагаючись поліпшити його настрій. Калем стиснув мене міцніше й наполегливіше, проте зовсім не боляче, ніби він не міг дозволити собі відпустити мене.

Ніжно посміхнувшись мені, він повернувся до наступного бога, продовжуючи рухатися далі разом зі мною.

— Гадаю, фейрі дуже схожі на людей. Деякі з них хороші, деякі — погані, а загалом більшість просто намагається вижити. Я не вірю, що цілий вид може бути лихим. А ти? — тихо прошепотів він мені на вухо.

У його голосі лунав виклик, загроза всьому, чого, як він знав, мене навчали. Фейрі — найбільше лихо на землі, що прирікало тих, кого відзначили мітками, на довічне ув’язнення у фейрівському королівстві.

У полоні не було свободи, не було жодного вибору в тому житті, яке вони пропонували.

— Ти казав, що твій батько вважав: найкращий спосіб протистояти нашим ворогам — це мати інформацію про них. Коли ти не віриш, що вони лихі, то чому...

— Я вважаю, що деякі з них лихі. Те, що згадується в книгах про Меб, змусило б страждати й дорослу людину від кошмарів. Допоки лихо таке могутнє, як про нього говорять, світло ніколи не зможе по-справжньому запанувати в їхньому королівстві. Між нашими расами ніколи не може бути надії на мир.

— Гадаєш, що без неї настав би мир? — запитала я, спрямовуючи свій погляд на іншого бога переді мною, поки ця думка набридливо крутилася в моїй голові. Витесані кам’яні очі ніби стежили за мною, дивлячись невблаганно згори вниз, наче різьбярі хотіли використати його для залякування тих, хто проходитиме цим шляхом.

— Гадаю, альтернативою є ще одна війна, в якій ми знищимо одні одних. Доводиться лише сподіватися, що є мирне рішення.

Мені теж доводилося сподіватись на це, оскільки останні відьми віддали свої життя, щоб створити Серпанок. Удруге нам так не поталанить.

Калем нахилився вперед і торкнувся моєї щоки своєю, а грудьми притиснувся до моєї спини. Нарешті він відпустив мою руку й натомість обійняв за талію, ніби відчув раптову лихоманку, що охопила мене.

— Моторошний, чи не так? — запитав він, потираючи своєю щетиною об мою щоку. — Бог мертвих завжди був тим, хто відлякував людей від цього місця.

Всередині мене все заціпеніло. Я мало знала про фейрі, проте про Стародавніх богів шепотілися то тут, то там. А про бога мертвих — більше аніж про будь-кого іншого.

Кам’яне обличчя бога, що дивився на мене, належало тому, хто зрівняв із землею ціле місто під час Великих воєн, тому, хто вбив більше людей, аніж можна було знайти в будь-яких записах. Він був передвісником смерті, єдиним фейрі, який міг оживляти трупи наших близьких, щоб потім використовувати їх проти нас. Коли щось і можна було вважати наймерзеннішим у цьому світі, то сумніваюся, що це Меб.

Це, без сумніву, був він.

Відчувши моє занепокоєння, Калем неквапливо ковзнув своїми долонями по моєму животу, а потім однією рукою охопив моє стегно. Я дозволила собі поринути в його дотик, аби зігрітися від холоду, що пройняв мене, поки я дивилася на Бога мертвих. Він відвів мене геть від облич на стіні, ступаючи вгору проходом.

Ми мовчки піднялися кам’яною стежиною, І я відчула важкість, що сповнила моє серце від суперечливих думок щодо слів Калема. Глибоко в душі мені дуже хотілося вірити, що істоти, які полювали на нас, були не такими вже й поганими і що колись може настати мир, який покладе край жалюгідній долі позначених фейрі.

Та хіба люди кращі, якщо вони хотіли знищити всіх нас через мітку на шиї, яку ми не здатні були контролювати? Відповідь мене точно не потішить.

— Чому люди вбивають позначених? — запитала я, і від моїх слів у лісі запанувала тиша. Здавалося, Калем на мить забув, як дихати, і напруга, що охопила його тіло, передалася мені. — Яка їм різниця, мертві ми чи захоплені? Чому це не наш вибір?

Рухаючись далі, він зітхнув, а тоді схилив голову, і його підборіддя торкнулося моєї маківки.

— Утворивши пару, фейрі стають ще сильнішими. Саме це і є Вінікулум — ось чому він нас захищає. Десь є партнер, який шукає нас. Установлення парного зв’язку збільшує силу фейрі. Якщо вдасться відокремити фейрі від їхньої пари, то можна стримувати їхню силу на одному рівні. А якщо вдається вбити їхню пару, то деякі фейрі навіть не виживають.

Я чула, що пари посилюють могутність своїх фейрі, але гадала, що то були лише роздуті чутки, щоб нагнати страху.

— Вони помирають разом із нами? — запитала я, поглянувши на нього, і він прибирав своє підборіддя з моєї маківки.

— Якщо це остаточна смерть? Іноді, — відповів Калем. — Іноді вони впадають у божевілля. А іноді здається, що вони божеволіють ще до того, як відшукають свою пару.

— А фейрі можуть утворювати пари між собою? Чи тільки з людьми? — розпитувала я, навіть не турбуючись про те, що демонструвала свою зацікавленість більше, аніж треба було. Адже жодне правило з мого минулого більше не працювало, бо мене помітив якийсь фейрі, і це тепер була моя реальність.

Знання — це моя єдина сила.

— Іноді, — промовив він, знизуючи плечима. — Таке трапляється, але не так часто, як зв’язок між фейрі та людиною. Це стало наслідком прокляття

відьом, спрямованого на підтримку балансу між світами. Гадаю, ти вже здогадалась, як утворення пари між фейрі впливає на їхню магію, якщо людська душа діє як підсилювач. Поєднання двох фейрі робить їх ще могутнішими.

— Мабуть, жахливо мати партнера з дуже обмеженою тривалістю життя, якщо, звісно, у фейрі взагалі є якісь почуття до людини, — сказала я, ненавидячи думку про те, що належу чоловікові, який спостерігатиме, як я старію, в’яну та вмираю, поки він залишатиметься вічно молодим.

— Стаючи парою фейрі, людина не старішає, Естрелло. Щойно зв’язок установлюється, життєві сили обох поєднуються. Поки живуть наші фейрі, ми теж житимемо.

— Але ж фейрі не вмирають, — промовила я і подумки додала: «Якщо тільки не проштрикнути їхнього серця залізом або не відтяти голови». Убити фейрі було можливо, але їх не чіпали ані хвороби, ані старіння. Як я знала, Стародавнім богам було щонайменше тисяча років.

— Так, це правда, — погодився Калем, підіймаючись на останню сходинку, а тоді ступив на плато¹ збоку останця. Взявши мене за руку, він допоміг подолати останні круті сходи, доки мої ноги нарешті не торкнулися кам’яної поверхні.

Усі думки про вічне життя миттєво зникли з моєї голови перед дивом, що постало переді мною.

РОЗДІЛ 18

- Що це? — запитала я, втупившись у природну водойму перед собою. Вода стікала поверхнею останця, потрапляючи в гаряче джерело перед нами. Різьблення на скелястих стінах навколо нього відрізнялися від зображень унизу. Люди й ті самі боги, яких ми бачили, підіймаючись сюди, були переплетені в позах, які не залишали сумнівів щодо того, якій меті колись слугувало це місце.

— Згідно з книгами мого батька, колись це місце вважалося священним для фейрі. Стародавні боги народилися від первісних — перших істот, які не мали людської подоби, проте могли прийняти її на деякий час, якщо того хотіли. Ця гора була священною для первісних Пері й Марата, — промовив Калем, вказуючи на пару, зображену в центрі вирізаних на скелях фігур. Дві істоти в подобі чоловіка та жінки обіймалися: її ноги обвивали його стегна, а спина вигнулася в екстазі. — Колись вони були коханцями, допоки їхнього єдиного сина не вбили в одній з перших воєн фейрі між Світлими й Темними Дворами. Вони щороку відзначали його народження, навідуючись у місце його зачаття і святкуючи разом із фейрі та людьми, які приєднувалися до них, — торкаючись мене своїми пальцями, Калем ніжно прибрав волосся з моєї шиї, обпалюючи мою прохолодну шкіру своїм гарячим подихом. Він посміхнувся, без сумніву помітивши, як моя шкіра вкрилася сиротами від його близькості. — Гадаю, ти вже здогадалась, як саме вони святкували.

Відкашлявшись, я відійшла від нього й кам’яної картини, на якій була викарбувана кожнісінька деталь мерзенної оргії. Спотворені насолодою обличчя Стародавніх богів дивилися на мене, розважаючись одне з одним або з людьми, які прийшли причаститися.

Я ще ніколи не бачила такої насолоди, що відображалася на обличчі кожної людини — не було й натяку на біль, який я очікувала побачити після всього того, чого мене навчали про цих неземних істот.

— Скільки років цим різьбленням? — запитала я, глянувши на зловісне обличчя бога мертвих.

Він сидів на одному з кам’яних стільців біля гарячого джерела, а двоє людей стояли навколішках поміж його ніг. Його волосся ледь торкалось оголених плечей, а рельєфні м’язи тіла випирали від напруження. Він зарився рукою у волосся жінки й притягнув її до свого оголеного торса, демонструючи набряклий член.

Кляті боги.

Я відвернулася від цього хтивого зображення, спрямовуючи свій погляд на інших богів, які брали участь у схожих збоченнях. Не лише чоловіки-фейрі насолоджувалися товариством кількох людей одночасно — жінки-фейрі також зображувалися з двома-трьома чоловіками.

— Схоже, що фейрі не вірять у моногамію? — фиркнула я, відвертаючись від різьблення. Поглянувши на Калема, помітила, як він повільно відвів свій погляд від цього хтивого мистецтва на схилі гори, а на його вустах з’явилася посмішка, щойно він зустрівся зі мною поглядом.

— Що сталося, крихітко? Ніколи не кохалася з двома одночасно? — запитав він, і його усмішка стала ширшою, коли він побачив, як я зашарілася.

— Ніколи, — відрізала я, обходячи його та прямуючи до гарячого джерела, де опустилася навколішки. Провівши пальцями по поверхні води, я відразу відчула, як тепло проникло в мою шкіру. — А ти?

— Гадаю, що пробував багато, чого не робила ти.

— Фу, — застогнала я, одразу пошкодувавши, що поставила це запитання, оскільки мене охопила заздрість.

Чоловіки були вільні робити все, що їм заманеться, незалежно від того, стосується це однієї жінки чи шести. Якби я зробила те саме, мене б відправили на очищення до священників або ж повісили за мої злочини проти Матері.

Усе залежало від настрою лорда Байрона та Верховного жерця того дня.

Калем лише знизав плечима й наблизився до мене. Він витяг туніку зі штанів, знімаючи її через голову. Стоячи навколішках біля джерела, я відразу згадала зображення людей, які стояли на колінах перед богом мертвих.

Я перевела погляд на нього й помітила, як він пильно дивився на мене згори. Нервово ковтнувши, я кілька секунд утримувала його погляд. Проте ці секунди відчувалися мені немов години. Напруження між нами зростало, не залишаючи сумнівів у правдивості його попереднього передбачення.

Я не уявляла, як зможу подорожувати з ним, спати поруч щовечора й ніколи не шукати тієї обіцянки, що ховалась у його очах, коли він дивився на мене. З такою палкістю, як усередині них, я ще ніколи не стикалася: його жага була настільки сильною, що навряд чи я змогла б йому протистояти.

Калем простяг свою масивну мозолисту руку й обхопив мою щоку, а тоді провів великим пальцем по моїй нижній губі. Затим, просунувши кінчик свого пальця всередину мого рота, він почав пестити мій язик, розпалюючи бажання присмаком своєї шкіри.

— Скажи ще раз, Естрелло, як сильно ти мене не хочеш, — промовив він, навмисно називаючи моє ім’я та дивлячись на мене згори.

Від зарозумілості цих слів щось клацнуло всередині мене, змушуючи моє бажання згаснути й повернувши мене до раціонального мислення.

Зубами я впилася в його великий палець, відчуваючи задоволення, коли Калем сіпнувся від болю. Відпустивши його, я плавно підвелася й зиркнула на нього, спостерігаючи, як він підносить свій палець до рота й злизує крапельку крові зі шкіри.

Я ігнорувала останній спалах пристрасті, яка все ще пульсувала всередині мене, ігнорувала дивне бажання обхопити його великий палець вустами й посмоктати. Калем пильно вдивлявся у вираз мого обличчя, і щось темне виблискувало в його погляді.

— Який же ти хтивець, — промовила я, пирхаючи та збираючи своє волосся у хвіст. Торкаючись скуйовджених кінчиків, я скривилася, щойно усвідомила, який огидний вигляд мала.

Скільки днів минуло, відколи я востаннє милася? Коли востаннє я розчісувала своє волосся?

— О, то чому б нам і не з’ясувати, як сильно тобі до вподоби цей хтивець, крихітко? — запитав Калем, опускаючи руки на зав’язки на штанях. Я ошелешено спостерігала: мої очі стежили за плавними й спритними рухами його пальців, які розв’язували шнурки.

Він скинув свої черевики й поставив їх убік, а я знову перевела погляд на його обличчя. Витримуючи його випробувальний погляд, я щільно стиснула губи, коли він посміхнувся мені, а тоді приспустив свої штани.

Нервово ковтнувши, я змушувала себе не дивитися, навіть коли Калем нахилився, щоб зняти їх повністю, стягуючи тканину зі своїх литок разом із вовняними шкарпетками. Він випрямився переді мною та провів рукою по своєму короткому світлому волоссю на маківці.

— Та він тебе не вкусить, Естрелло, — посміхнувся Калем, наближаючись на крок до мене.

Він навис наді мною на відстані подиху, проте не торкнувся. Був так близько, що я витріщалася на його оголені груди та звивисті лінії фейрівської мітки, яка обвивала його біцепс і тягнулася вгору шиєю. Затим завитки опускалися нижче, торкаючись ключиці, і різко переривались. Як я могла судити, моя мітка мала такий самий вигляд, ніби була незавершеною та чекала кінцевої частини. Якщо вірити тому, що казав раніше Калем, то мітка чекала на завершення зв’язку.

Я здригнулася, коли Калем стиснув мою руку у своїй, а тоді підійняв її, щоб торкнутися того місця, де краї мітки закручувалися на його грудях. У мить дотику його очі заплющились, і моє тіло пройняло тремтіння від відчуття комфорту, яке почало наповнювати мене.

Коли я торкнулась його мітки, відчуття, що охопило мене, нагадало тепло домівки більше, ніж у хатині, де я мешкала зі своєю родиною. Немов істинне місце, якому я завжди належала, було серед інших позначених мітками.

— Більшість фейрі вступають у моногамію лише після того, як знаходять собі пару, — промовив він, відповідаючи на моє давно вже забуте запитання. Ця його близькість відвертала мою увагу.

Своєю оголеністю.

— О, — сказала я, намагаючись сконцентруватися на розмові, бо знала, що тільки-но опущу свій погляд нижче, то побачу його у повній красі.

— Судячи з того, що розповідав мені батько, фейрі дуже прив’язані до своїх партнерів. Відомо, що вони вбивають, коли хтось бодай раз подивиться неналежно на їхню пару, — промовив Калем, простягаючи руку, щоб розстібнути плащ на моїх плечах.

Тканина грудкою впала позаду мене на каміння, що обрамлювало гаряче джерело. Я здригнулася від раптового вітерцю, що пронісся крізь дерева, торкаючись моєї шкіри своєю прохолодою.

Посміхнувшись, Калем нахилився вперед і ніжно торкнувся своїми вустами мого чола. Затим повернувся обличчям до гарячого джерела, побіжно торкнувшись моєї руки, і попрямував просто до його краю, спустившись схилом, що вів до води. Пара заклубилася ще дужче над поверхнею, коли його прохолодне тіло торкнулося води, а м’язи сідниць напружувалися з кожним кроком.

О боги!

Нервово ковтнувши, я старанно відганяла від себе думки, як я нігтями впиваюся в його шкіру, що хаотично наповнювали мою голову. Я намагалася приборкати ті почуття, які викликала його широка м’язиста статура. Раптом Калем повернувся до мене, стиснувши щелепи й примруживши свої темнющі очі, що здавалися майже чорними.

Я так захопилася розгляданням Калемового заду й зосередилася на відносній безпеці цієї частини його тіла, що, коли він повернувся, я побачила його цілком.

Він зупинився там, де вода доходила йому трохи вище від колін і майже торкалася кінчика його члена, що звисав уздовж стегна. Я застигла на місці, немов статуя, з роззявленим ротом від шоку.

— О боги, — пробурмотіла, піднімаючи руки, щоб прикрити рот, коли усвідомила, що вимовила це вголос.

Посміхаючись, Калем схилив голову набік і пильно стежив за моєю реакцією, навіть не намагаючись зануритися глибше у воду. Та він узагалі не збирався приховувати своє чоловіче причандалля, яке, мабуть, і слугувало джерелом його зарозумілості.

За звичайних обставин я б сказала, що цей чоловік своєю бравадою намагається компенсувати те, чого

бракує в іншому місці. Проте «звичайні обставини» — це точно не про Калема. Та його член був просто поза межами можливого. Схоже, магія парного зв’язку обрала партнера для фейрі, яка залишиться ну дуже задоволеною.

— Побачила щось, що тобі сподобалося? — запитав він нарешті, відступаючи, допоки нижня частина його тіла не занурилась у воду, позбавляючи мене спокуси продовжувати милуватися його членом.

— Це більше схоже на знаряддя для тортур, аніж на інструмент для насолоди, — сіпнувшись, промовила я, а тоді обхопила себе за талію.

Приснувши зі сміху, Калем пірнув у воду з головою. Коли він виринув назовні, то провів руками по своєму волоссю, відкидаючи пасма з обличчя й дозволяючи воді стікати по його грудях і м’язах живота.

— Коли настане час, ти повністю відчуєш його всередині й благатимеш, щоб я відтрахав тебе, крихітко, — сказав він, ідучи у воді, допоки не досяг краю, де стояла я.

Він дивився на мене з такою ніжністю, яка здавалася недоречною, бо не відповідала тому, як мало він мене знав. Я б могла порівняти його із зображеннями людей, які стояли навколішках і з цілковитим благоговінням на обличчях задовольняли бога.

Він простяг руку й ухопив мене за щиколотку, а тоді обережно підійняв мою ногу. Коли він торкнувся мене, сильна іскра жадання пробігла моїм тілом. Я ще ніколи не відчувала нічого такого. Проте це також супроводжувалось усвідомленням, що все це було несправжнім. Річ була не в Калемі чи мені, а в магії на наших шиях, яка робила нас схожими. Він міг виявитися будь-ким із позначених фейрі, й, мабуть, моє тіло відреагувало б так само.

По-іншому я ніяк не могла це пояснити. Такого потягу одне до одного просто не існувало.

Калем зняв із мене черевик і шкарпетку та відкинув їх до своїх чобіт.

— Що ти робиш? — запитала я, відступаючи на крок, щоб опинитися поза межами його досяжності.

— Гадаю, це очевидно, що ти не зайдеш у воду, якщо я трохи тебе не підштовхну, — промовив він, простягаючи руку до моєї другої ноги.

Я копнула босою ногою по його зап’ястку так сильно, що завдала б болю більшості чоловіків. Однак Калем лише посміхнувся моєму вияву жорстокості.

— Я взагалі не збираюся заходити, — скрививши вуста й похитавши головою, сказала я.

— Лазні не часто трапляються на дорозі у втікачів, і незабаром стане занадто прохолодно для будь-чого іншого, що не є гарячим джерелом. Не будь дурепою, Естрелло. Залазь у воду, — промовив він, відступаючи від краю, щоб дати мені трохи простору.

Я з пожадливістю дивилася на воду, понад усе на світі бажаючи зануритися в її тепло. Попри пару, що клубочилася навколо мене, температура води відчутно впала, оскільки сонце вже сховалося за обрій. Прикусивши нижню губу, я обмірковувала, як би це зробити, щоб не підходити оголеною до нього заблизько. Джерело було достатньо великим, щоб туди влізло з десяток людей. Питання полягало в тому, чи залишиться Калем на своєму боці.

— Відвернися, — наказала я, підіймаючи ногу, щоб скинути інший черевик.

— Ну, це не зовсім чесно. Ти ж мене вже бачила, — промовив він з усмішкою на обличчі, яка відбивалася в його голосі. Проте все ж таки покрокував до протилежного боку водойми, а тоді сперся ліктями на край, поглянувши на долину.

Я поспіхом зняла сукню й хутко хлюпнула у воду, щоб відійти до глибини та повністю зануритися, перш ніж він устигне повернутися. Тепло огорнуло мене, проникаючи всередину й зігріваючи мої кістки. Я навіть не усвідомлювала, що так змерзла. Кожен суглоб у моєму тілі практично стогнав від відчуття насолоди, яке дарувало тепло.

Я продовжувала рухатися, допоки не занурилася до шиї, не бажаючи відповідати на жодні запитання про те, що Калем міг уже помітити. Його тіло мало бездоганний вигляд, без жодного шраму, натомість моє тіло ніколи не стане таким, і це нагадувало мені про те, що ми відрізняємось. І неважливо, ким ми невдовзі станемо за рішенням фейрі, наші життя не були схожими із самого початку.

— Чудово, — зітхнула я, відкидаючи голову назад, щоб намочити волосся. Як слід намочивши у воді, я перебирала пальцями прядки, намагаючись розплутати його, наскільки це було можливо без гребінця.

— Дозволь мені допомогти, — промовив Калем, підходячи ближче до мене, поки я намагалася дотягнутись до сплутаного волосся на потилиці.

— Щиро дякую, але ти зі своїм Василіском у штанях залишайтеся на місці, — сказала я, виструнчившись, щойно він підійшов ближче.

Заледве я вимовила це, як він ураз зупинився й пустотливо всміхнувся.

— На мені немає штанів.

— У цьому-то й проблема. Мені до вподоби, коли мої кишки залишаються у шлунку, а не запхані аж до легень. Просто тримай цю штуку якнайдалі від мене, — промовила я, спостерігаючи, як він пирхнув зі сміху й подивився на мене так, немов у мене відросла друга голова.

— Не певен, що коли-небудь раніше чув щось схоже. Зазвичай жінки просять мене познайомити їх із богами, — сказав він.

— Який же ти бридкий, — я стримувала сплеск ревнощів, що почав вирувати в моїх жилах. — Може, не хизуватимешся своїми попередніми здобуттями, коли намагаєшся змусити мене відтрахати тебе? Це якось грубо.

— Ревнуєш, крихітко? — вигинаючи брову, запитав Калем, зробивши ще один крок. — Може, допоможеш мені стерти спогади про тих, хто був до тебе? Ми обоє знаємо, що вони більше не мають значення.

Я нервово ковтнула, ігноруючи збентеження, спричинене його словами. Калем зробив ще один крок, і ця близькість хвилювала мене значно більше, аніж те, чому інші вже не мали значення.

— Присягаюся богами, Калеме, якщо ти доторкнешся до мене, то я відірву твого пітона й змушу тебе його з’їсти, — промовила я, відступаючи на крок.

Його усмішка поширшала, і він зробив ще один крок уперед.

— Напевно, мені не варто збуджуватися, коли ти погрожуєш мені, і все ж я щоразу відчуваю легке поколювання, — знизав він плечима, ніби нічого не міг із цим удіяти, а тоді продовжив наближатися до мене з невинно піднятими руками. — Я ж обіцяв, що не торкатимуся тебе, допоки ти сама не будеш готова до цього. Я не жартував, Естрелло. Ти можеш довірити мені своє тіло.

— Та я тебе навіть не знаю, — промовила я, притискаючись спиною до краю джерела.

Скоротивши відстань між нами, він зупинився на відстані витягнутої руки. Усвідомлення того, що він перебував так близько, відчуття його присутності, що проникала крізь воду до моєї шкіри, затуманювала мій розум.

Це випробовувало мій самоконтроль і ставило під сумнів усе, що я, здавалося, знала про себе.

— Розумію, і ми маємо купу часу, щоб пізнати одне одного. А зараз повернися. Дозволь мені допомогти з твоїм волоссям. Хтозна, коли наступного разу нам випаде така нагода.

Калем опустився у воду, і на поверхні виднілася лише його голова поруч із моєю. Прибравши пальці з ковтуна, який я ніяк не могла розплутати, я зітхнула й повернулася до нього спиною. Він запустив свої пальці в моє волосся, обережно відділяючи його від мого оголеного тіла так, що кісточки його пальців лише зрідка торкалися моєї шкіри, поки він мовчки допомагав мені.

— Де зараз твій батько? — запитала я, намагаючись заповнити тишу, що повисла між нами.

— Помер. Кілька років тому.

— Мені дуже шкода, — прошепотіла я, розуміючи цей скорботний біль. Схожість, що нас об’єднувала, — це ще один зв’язок між нами, що створював підґрунтя для розуміння, яке ми не мали відчувати.

— Ми не були близькими, — промовив він, проводячи пальцями по моєму волоссю. Його слова суперечили тому, як він відгукувався про людину, що розповіла йому про звичаї фейрі та їхню історію. — Він був відданий своїм дослідженням і обов’язкам. Його дружина ненавиділа моє існування та робила все можливе, щоб забити клин між нами. Здебільшого це спрацьовувало.

Я отетеріла.

— Його дружина не була твоєю матір’ю? — запитала я, замислюючись, чи померла його рідна мати, коли він був молодшим. Це було єдине пояснення, бо варіант, що він народився від любовного зв’язку, але виховувався батьком, був просто нечуваним.

— Так. На одному гулянні мій батько переспав із заміжньою жінкою. Затим якось було вирішено, що саме він виховуватиме мене, проте його дружина ніколи не ставилася до мене з теплотою. Власних дітей вони так і не завели, тому я став єдиним спадкоємцем, попри свій статус.

— Це просто жахливо. Зростати в будинку, де немає любові... — я замовкла, не годна уявити собі життя без своєї сім’ї, яка зробила б для мене все що завгодно. Що батьки, що Бранн, не замислюючись, віддали б за мене свої життя.

Зітхнувши, Калем нахилився до мене, і його подих залоскотав мою щоку. Вірний своєму слову, він не торкався мене, залишаючи між нами тонкий шар води. Я повернула голову й подивилася на нього. Моє волосся вислизнуло з його рук, а вуста опинилися в небезпечній близькості від його губ: один хибний рух — і вони могли торкнутися.

Погляд Калема спрямувався на мої вуста й затримався там, перш ніж його пронизливі темні очі зустрілися з моїми знову.

— Це саме так погано, як ти можеш собі уявити.

Його слова повисли в повітрі між нами, і захисна стіна в моєму серці дала тріщину.

Не всі шрами можна побачити.

— Проте це дечого мене навчило, — промовив він, простягаючи руку, щоб заправити моє пасмо волосся за вухо, а тоді почав розгладжувати заплутані кінчики. — Незалежно від того, яким буде моє майбутнє, ніщо не розлучить мене із жінкою, яку я кохаю. Навіть смерть не забере мене від неї.

Відкашлявшись, я раптом відчула потребу відсторонитися від потужних Калемових слів. Хоча я ледве знала його, думка про те, що одного разу він кохатиметься з іншою жінкою, наповнила мої груди свинцем.

Душевним болем, на який я не заслуговувала.

Яка мені різниця, чи він торкатиметься іншої жінки своїми ніжними пальцями, що так часто пестили мою шкіру, чи його дихання лоскотатиме її щоку, коли він шепотітиме їй щось на вухо, чи він розірве її навпіл своїм монументальним членом?

Та жодної. Це не мало мене хвилювати.

— Вона буде щасливою жінкою, — сказала я, проводячи рукою по своєму волоссю, коли він нарешті закінчив розплутувати ковтуни. Шкіра на пальцях моїх рук побабчилась, а на ногах стала ніжною від того, що мої п’яти скреблись об дно гарячого джерела.

— Сподіваюся, що вона саме так і вважає, — промовив Калем із посмішкою, знизуючи плечима. Здавалося, він і сам знав, що від нього водночас неможливо було ні відмовитися, ні витерпіти.

— Мені треба вийти з води. Відвернешся? — запитала я, зніяковіло посміхаючись, щойно Калем відійшов. Він розвернувся до мене спиною та залишився стояти посеред водойми, дозволяючи мені спокійно вилізти на край джерела.

Від раптового віяння прохолодного вітерцю моя шкіра вкрилася сиротами, змушуючи все в моєму тілі завмерти. Я озирнулася через плече й помітила напружене обличчя Калема, який дивився на мене.

Проте його погляд був спрямований не на моє обличчя, а на мою оголену шрамовану спину, яка рясніла товстими білими рубцями.

Коли він поглянув мені нарешті в очі, у мене перехопило дух від загрози, що крилася в них. Зі стиснутими щелепами й роздутими ніздрями Калем зробив крок до мене. Вода хлюпала навсібіч, коли він пробирався крізь гаряче джерело з виразом справжньої люті, що палала на його прекрасному обличчі. Я хутко підскочила до своєї сукні та вхопила її, щоб прикрити тіло, а тоді розвернулася до нього обличчям, відриваючи його погляд від своїх шрамів і сподіваючись, що зможу якось розрядити ситуацію та заспокоїти монстра, який, здавалося, лютував усередині Калема.

Поклавши руки на кам’яний виступ навколо джерела, він підійняв своє оголене тіло з води з тваринною грацією, якої мені ніколи не досягти, і випростався на повний зріст. Крізь пару його темні очі виблискували обіцянкою відплати й насильства.

— Що це, бляха, таке? — прогарчав він, і щось темне пролунало в його голосі.

Наближаючись до мене, Калем тремтів від люті, немов і справді був наполовину звіром. Мітка фейрі на його шиї виблискувала від гніву: чорно-білі чорнильні завитки пульсували в такт його крокам.

Можливо, ця мітка викрадала нашу людську природу, роблячи нас здичавілими, як ті фейрі, що помітили нас.

— Нічого, — нервово ковтаючи, промовила я та вичавила із себе жалюгідну посмішку. Мої щоки спалахнули від сорому, і мені безмежно захотілося лише одного — прикинутися, що останніх кількох хвилин ніколи не траплялося, що він не побачив наслідків моєї непокори в дитинстві.

— Це геть не нічого.

Коли він подолав відстань, що розділяла нас, його очі хижо заблищали. Усі думки про його обіцянку не торкатися мене, допоки я сама не почну благати, геть зникли з моєї голови, і я в паніці позадкувала. Притискаючи сукню до тіла, я прикривалася від нього, а він утрачав самоконтроль у гніві, що відбивався на його обличчі.

Коли Калем притиснувся до мене всім тілом, я вдарилася спиною об наскельні малюнки на схилі гори, відчуваючи, як кам’яні фігури Стародавніх богів упивалися в мій хребет. Спираючись своїми передпліччями на скелю над моєю головою, він схилився до мене, повністю оточивши.

— Калеме, — прошепотіла я, помітивши, як за його спиною посипав перший сніг на тлі сутінкового неба.

— Хто, чорт забирай, зашкодив тобі? — гаркнув він, і я відчула, як калатало серце в його грудях просто перед моїм обличчям, коли перевела погляд на його обсидіанові очі. Щось промайнуло у виразі його обличчя, і він стиснув щелепи від люті, якої я досі не бачила, через те що я не дала йому відповіді, якої він вимагав. — Хто?

— Я була важкою дитиною, — похитала головою, намагаючись виправдати те, що, як мені вже було відомо, виявилося просто ще одним способом, який лорд використовував, аби виховати мене під себе. — Повсякчас ускакувала в халепу. Грала з хлопцями, замість того, щоб шити з дівчатками. Лорд Байрон уважав, що це змусить мене поводитись як годиться молодій леді.

— Він ще дихає? — запитав Калем, трохи схиляючи голову набік і дивлячись на мене згори вниз.

— Не знаю, — зізналась, ковтаючи від переляку, через який мені перекривало кисень. — Я втекла з Містфелла, коли Серпанок розлетівся на друзки. Це був єдиний спосіб вижити.

Схопивши мене за підборіддя двома пальцями, Калем підійняв мою голову та схилив своє обличчя. Його вуста опинилися на відстані подиху від моїх, і тоді він дав обіцянку, якої, я не сумнівалася, мав намір дотримати:

— Це ненадовго, — я нервово ковтнула, мені було складно бодай щось відповісти, поки гнів вирував на його обличчі. Ніхто при здоровому глузді не наважився б погрожувати вбити лорда за те, що він покарав дівчинку за непослух. — Він відповість за кожний шрам на твоїй шкірі, за кожну мить, коли він тебе налякав, за кожну пролиту тобою сльозу, перш ніж я нарешті позбавлю його страждань.

Нахилившись уперед, він торкнувся своїми вустами кутика мого рота — не зовсім поцілунок, але майже. Усе всередині мене напружилося, страх розвіявся, і раптом мене сповнило бажання відчути його пухкі губи на своїх.

Калем пильно подивився на мене, немов точно знав, яка саме думка крутилась у моїй голові: картина в уяві, як він убиває мого мучителя, збуджувала мене не менше, ніж відчуття його твердого члена, що вперся в мій живіт.

Так само миттєво він відступив, а тоді повернувся до мене спиною та провів обома руками по волоссю, напружуючи свої м’язи від розчарування. Від самоконтролю. Я розуміла це, оскільки все ще не попросила його торкнутися мене. Калем дотримувався свого слова, гарантуючи безпеку мого тіла поруч із ним. Навіть коли я стояла перед ним оголена, він не розпустив своїх ручищ, як би це зробила більшість чоловіків.

Примружившись, я розглядала низку шрамів на його спині — жахливі сліди від ударів батогом, значно гірші за ті, яких свого часу зазнала я. Глибокі й випуклі білі рубці вкривали його спину, перетинаючись і накладаючись один на одний, ніби його шмагали незліченну кількість разів.

Моя сукня впала на землю, я про неї враз забула, поки скорочувала відстань між нами. Я не розуміла, як не помітила їх раніше. Невже мене настільки захопили його сідниці?

Так!

Доторкнувшись кінчиками своїх пальців до одного зі шрамів у центрі хребта, я відчула, як його тіло завмерло від мого дотику.

— Хто це з тобою зробив? — запитала я лагіднішим і трохи надломленим голосом, якого я ще не чула досі від себе. Невже це те, що він мав на увазі, коли згадував про труднощі свого дитинства, про те, що його виховувала жінка, яка його ненавиділа?

— Дехто, кому я ніколи не дозволю доторкнутися до тебе, — присягнувся Калем, повертаючись до мене обличчям.

Між нами не було жодної тканини, тому, коли він притягнув мене до своїх грудей і притиснувся всім тілом, я відчула лише його оголену шкіру на моїй.

Його руки обмацували мої шрами, ковзаючи пальцями по рубцьованій спині, ніби йому вкрай необхідно було запам’ятати кожен із них. Мов незабаром йому знадобиться ця інформація.

Потонувши в його обіймах, я знаходила втіху в єдності з незнайомцем. Ми обоє розуміли цей пекучий біль і відчуття, коли кров стікає по спинах та ногах. Ми знали, як це — стояти в калюжі власної крові й ковзати в ній, висячи на зап’ястях, бо не можеш утриматися на ногах.

Сніг закінчився так само швидко, як і розпочався. Проте невдовзі мене пробрали дрижаки, змушуючи відсторонитися від Калема, щоб одягнутися та пошукати захищене від вітру місце для ночівлі.

Я ніколи не забуду виразу його обличчя — ту цілковиту лють через мій біль. Моя сім’я любила мене, але вони ніколи не обіцяли помститися за мене. Ніхто ніколи не піклувався про мене так, як він.

Це страшенно лякало.

РОЗДІЛ 19

Ми мовчки спускалися повз вирізьблені кам’яні обличчя й сходи, ігноруючи напругу, що утворилася між нами, і те, як лють Калема кипіла в повітрі. Сніг невпинно посилювався та лягав навколо нас, залишаючись порошею біля моїх черевиків, поки я пробиралася крізь мокрі чагарники, щоб не відставати від нього. З настанням темряви я почала шпортатися позаду, поки Калем прокладав нам шлях через ліс.

Гори, повз які ми йшли, ставали дедалі вищими — велетні, що зникали в небі над головою. Я не могла розгледіти їхні верхівки, та взагалі нічого, окрім підніжжя, яке змінювалося перед моїми очима: із затишного й порослого деревами до скелястого та зубчастого.

— Ми вже майже біля печер, — вигукнув Калем попереду мене, а я йшла, прикриваючи обличчя від вітру, який, здавалося, пронизував мене наскрізь, і, їжачись під плащем, дивувалась, як він узагалі міг рухатися в такий холод. — Нам треба знайти для тебе тепліший одяг.

Я навіть не намагалася сперечатись, що це малоймовірно, оскільки ми покинули селища позаду, щоб залишитися в горах. Бо так було набагато безпечніше за умови, що я не замерзну на смерть.