Що прихову. Серпанок

— Щось зарано для снігу, — заперечила я, зиркнувши на нього й кинувши виклик пориву вітру, який загрожував збити мене з ніг.

— Тут фейрі, крихітко. Усе, що ти досі знала, змінилося, — поклавши руки мені на плечі, промовив він і пригорнув до свого боку. Прикриваючи своїм тілом, він вів мене вперед крізь темряву.

Як і багато ночей тому, коли я потайки вислизала зі своєї спальні, аби прогулятися лісом, щось у темряві навколо нас знову втішало мене, запевняючи, що все згодом повернеться на свої місця. Наче це було геть не те затемнення, яке огорнуло нас неприродною пітьмою, позбавивши мене можливості нормально рухатися без яскравих місяця та зірок над головами, що мали освітлювати наш шлях крізь просвіти в листяному покриві.

Хоч темрява й була на нашому боці, холод усе ж проникав під мій одяг. Більше не було сподівань, що я зможу пробратися назад через вікно й переночувати на підлозі вітальні біля каміна, аби зігрітися.

Більше не було Лоріса, який зігрів би мене в інший спосіб, поки навколо нас валить сніг.

Поруч був лише Калем, і я відчувала, що саме цей чоловік міг дати мені все це й навіть більше, якщо я дозволю йому. Проте я також підсвідомо розуміла, що ніколи не буду такою, як раніше, щойно він торкнеться мене. Він зруйнував би мої спогади про невправні руки й поспішні дотики, пам’ять про друга, який дарував мені дещо приємне в жорстокому світі, налаштованому знищити мене. Я вбила його, перетворивши на сніг, перш ніж він устиг устромити клинок мені в серце й обірвати моє життя.

Стиснувши зуби, я згадала вартових, які шоковано розглядали мітку на моїй шиї. Та я бачила лише двох мічених, і знаки Калема збігалися з моїми, тому вони не здавались якимись особливими. Отже, реакція стражів була безпідставною.

Калем повернувся до скелястого обриву, вздовж якого ми рухались, і намагався розгледіти щось у темряві.

— Сюди, — взявши мене за руку, промовив він, а тоді потягнув за собою. Ми підійшли до вузького входу в печеру, який виявився для нього майже замалим, щоб протиснутися всередину, та й розташовувався на рівні моїх очей.

Я стримала бажання скрикнути, коли він обхопив мене за талію і підняв. Схопившись за виступ, я підтягнулася всередину, а тоді притиснулася до стіни біля входу, даючи змогу йому піднятися й плавно залізти в печеру. Витягнувши свій короткий кинджал, прикріплений на стегні, він звівся на ноги й пригнувся, а тоді пройшов повз мене тунелем. Я трималася позаду нього, спроможна випрямитися на повний зріст у замкнутому просторі. Ідучи за ним, я намагалася залишати йому достатньо місця для маневру в разі, коли щось вискочить на нас.

Це здавалося малоймовірним у такому маленькому проході, але хтозна, куди він міг нас вивести. Печерні звірі були справжньою загрозою в Порожнистих горах, і мені не хотілося б зіткнутись із ними. Я краще воліла бути заколотою вартовим Туману, аніж з’їденою живцем, відчуваючи, як півметрові пазурі роздирають мене на шматки.

Ми просувалися далі цим невеликим тунелем, допоки він не розширився й печера стала достатньо високою, даючи змогу Калему випростатися переді мною на повний зріст. Зі збільшенням простору в печері мої побоювання щодо звірів теж зросли. Не звертаючи уваги на мій острах, Калем вийшов із тунелю, спускаючись на кілька сходинок у закуток, схожий на кімнату. Навпроти тунелю, де я затрималася, був ще один ширший тунель, який мав загрозливий вигляд, наче зловісна істота. Він здавався достатньо великим, щоб печерні звірі могли прорватися крізь нього. Я ніколи не стикалася з ними, але гадала, що, аби не поміститися сюди, це чудовисько мало б бути гігантським.

— Зачекай тут, — промовив Калем, повертаючись до тунелю поруч зі мною.

— Що? Ні! — запротестувала я, крутнувшись, щоб піти за ним.

— Залишайся тут — і будеш у безпеці. Я лише зберу трохи гілок для багаття, щоб ти змогла зігрітися, — сказав він і похапливо торкнувся своїми вустами мого чола, перш ніж чкурнути, залишаючи мене стояти з роззявленим ротом та дивитися йому вслід. Затим я розвернулася й почала роздивлятися отвір у печері внизу.

Без світла місяця й зірок над моєю головою єдині промінчики світла проникали крізь тунель у мене за спиною та відбивалися від блискучого каміння внизу тунелю навпроти мене. Я не могла розгледіти нічого, окрім цих двох місць, і радше відчувала величезний розмір отвору печери, аніж бачила його.

Там, унизу, могло ховатися що завгодно, очікуючи, коли ми потрапимо просто в пастку. Затамувавши подих, я рахувала секунди, поки чекала на Калема.

А якщо він мене покинув?

Думка про те, що я залишуся геть сама, намагаючись заховатися від «Дикого полювання», здавалася мені нестерпною. Без нього в мене просто не було жодного шансу, і ми обоє це розуміли.

— Калеме? — засичала я, і мій голос луною пронісся безмовним тунелем.

— Скучила за мною, моя зіронько? — запитав він, і тінь його широкої постаті нарешті знову з’явилася біля входу до печери. Він квапливо пройшов повз мене з оберемком дров у руках і без вагань зістрибнув у велике заглиблення.

— А якщо тут небезпечно? — запитала я, залишаючись у своєму маленькому закритому тунелі.

— Тут уже давно нічого немає, — промовив він, прямуючи до стіни між двома тунелями. Він вивалив деревинки на землю, і стукіт уламків об каміння під ногами луною покотився печерою.

Поки я вичікувала кілька хвилин після того шуму, нічого так і не поворухнулося, не вдарило та й не з’їло Калема.

Я спустилася, підгинаючи коліна, щоб пом’якшити стрибок, і мої черевики ляснули об каміння. Спотикаючись, я попрямувала до Калема та примружилася, щоб розгледіти крізь темряву, допоки нарешті не відчула його поруч із собою. Звук скреготу металу об метал пронісся по місцині, й іскри від кресала спалахнули біля гілок, коли він намагався розпалити вогонь.

— Де тобі вдалося роздобути сухі деревинки? — запитала я, згадавши про сніг ззовні. Думка про те, що всю холодну пору року в нас не буде запасу дров, змусила мене зіщулитись. Я розуміла, що сьогодні нам пощастило, проте в майбутньому наші ночі навряд чи будуть такими ж вдалими.

— Сніг ще не встиг просочити землю та повалені дерева. Принаймні цієї ночі нам буде тепло, — відповів Калем, коли іскри почали розпалювати дрова. Світло осяяло все навколо, і мені нарешті вдалося роздивитись печеру, яка стала нашою домівкою на ніч.

Хай що думав про цю печеру Калем, він мав рацію. Не було жодних ознак того, що тут щось нещодавно перебувало. Він підкидав гілки у вогонь, допоки той не почав добряче потріскувати перед нами. Тунелі забезпечували вихід диму назовні.

Щойно Калем закінчив із розпалюванням, він притулився спиною до стіни печери й зітхнув, відчуваючи, як тепло проникало всередину його змерзлого тіла. Умостившись біля нього, я дозволила язикам полум’я відігнати дрижаки від себе. Від голоду в мене почало зводити шлунок, проте було вже занадто темно й прохолодно, щоб іти шукати їжу.

Калем почув бурчання в моєму животі й посміхнувся, заплющуючи очі.

— Зранку я розставлю кілька пасток. Подивимося, чи вдасться впіймати щось на сніданок, перш ніж рушити далі.

— Гаразд, — буркнула я, спостерігаючи, як він намагався влаштуватись зручніше.

— Поспи трохи, Естрелло, — пробурмотів Калем, улягаючись спиною на підлогу печери.

Він закинув руки за голову, утворюючи щось на кшталт подушки зі своїх передпліч, а я лежала на боці, згорнувшись калачиком, повернута обличчям до входу в печеру й багаття, яке відділяло від того, що могло прийти по мене.

У житті мене мало що могло налякати. Хоча я усвідомила, що то брехня, тільки-но почала думати про це. Гаразд, мало що мене лякало такою мірою, аби я припинила робити те, що хотіла. Упертість мала свої переваги — наприклад, у тому, щоб чимдуж стояти на своєму й ризикувати всім заради єдиної миті свободи.

Проте виживання — це геть інше. Картина загибелі в пащеці звіра, втричі більшого за мене, мучила мене настільки, що не давала заснути.

— Я навіть звідси чую твої думки, крихітко, — промуркотів Калем, розпливаючись у посмішці, коли я перекотилася на інший бік, аби поглянути на нього. Коли я зітхнула, він повільно розплющив очі та втупився своїм поглядом у мене.

— То розкажи, — я намагалася відвернути свою увагу від важких думок та щільніше вкуталась у його плащ. — Мені дуже кортить почути, як мої думки знову заповнені лише тобою, — сарказм сочився з моїх слів глузливою поблажливістю.

— Сунься до мене, і я зможу відтягти твою увагу від цих марних думок. Навіщо мріяти про те, що можеш дістати, лише простягнувши руку? — грайливо посміхнувся він, привертаючи мій погляд до яскравої білизни його зубів.

— Ми ж маємо спати, — заперечила я, відвертаючись від приголомшливих рис його обличчя та дивлячись на стелю печери.

Калем був нереально вродливим. Жоден із чоловіків у Містфеллі не мав таких досконалих рис обличчя, як у нього. Я ще ніколи не бачила таких темних очей, тіней, немов намальованих на його злегка засмаглій золотавій шкірі. У нього були пухкі вуста й ідеального розміру прямий ніс. Він мав квадратну щелепу, а чоло було міцне та суворе, попри його частий грайливий вираз обличчя.

— То чому ж ми не спимо? — запитав він, знову привертаючи мою увагу до себе. Нахилившись уперед, він обхопив мою долоню своїми руками. Його великі пальці ковзали нею, злегка пестячи. — Поговори зі мною.

Зітхнувши, я свідомо стукнулася головою об камінь, коли відчула, як моє обличчя спалахнуло від сорому. Він здавався таким безстрашним, таким байдужим до всіх небезпек, які нас оточували.

— Мені лячно, — пробурмотіла я, уникаючи його погляду.

— Чого може боятися зіронька? — грайливо запитав Калем, тим самим трішки заспокоївши мене. Він міцніше стиснув мою руку, заохочуючи продовжити розмову.

— Схоже, останнім часом я багато чого боюся, — промовила я, похитуючи головою, бо спіймала себе на думці, що боюся його більше, аніж лорда Байрона. Це здавалося безглуздям, адже Байрон торкався мого тіла. Проте він не зміг проникнути в мою душу й погратися нею на відміну від Калема.

— Але ти однаково рухаєшся вперед, моя відважна зіронько. Ти так яскраво сяєш, що я іноді боюсь, аби «Дике полювання» не відчуло тебе за багато кілометрів звідси, — промовив він, від чого у мене перехопило дух.

— Тоді чому ти залишаєшся зі мною? Напевно, хочеш триматись якнайдалі від мене, якщо справді цього боїшся? — запитала я, намагаючись перебрати в голові можливі причини, через які він ризикував своїм життям заради мене.

Ігноруючи запитання, він лагідно посміхнувся і заправив пасмо мого волосся за вухо.

— Чого ти боїшся? — перепитав він.

Я зітхнула, відмахуючись від напруження між нами, бо розуміла, що так буде краще.

— Печерних звірів, — відповіла, киваючи в бік розгалуження тунелю, де він звертав углиб гір.

Простеживши за моїм поглядом, Калем кивнув, ніби розумів, про що я.

— Ти справді віриш, що я коли-небудь дозволю комусь зашкодити тобі? Печерному звірові, фейрі або людині доведеться зіткнутись зі мною, щоб дістатися до тебе.

— Не розумію, чому ти так ризикуєш заради мене. Ми ледве знайомі, — прошепотіла я, і ці слова нависли над нами.

Вираз його обличчя змінився, і важке зітхання вирвалося з його розтулених уст. Притиснувши руку до моєї щоки, він прикусив свою нижню губу.

— Коли я з тобою, то не почуваюся таким самотнім, — пробурмотів Калем, нахиляючись уперед, щоб притулитися своїм чолом до мого. Його рука опустилася до мітки на моїй шиї, і, щойно чорнильні завитки на його шкірі торкнулися моїх, мене пронизала хвиля енергії. — Усе своє життя я почувався самотнім, навіть в оточенні інших. Я зробив би все що завгодно, аби не відчути цього знову. Ми з тобою однакові, — він погладив мою шию, торкаючись мітки фейрі. — Вона в незрозумілий спосіб пов’язує нас. Тож ти можеш боятися скільки завгодно, крихітко, але знай, що мої мечі будуть на твоєму боці до самого кінця.

Калем несподівано відсунувся назад, перериваючи палку мить між нами, щойно в мене почали пекти очі. Влаштовуючись зручніше для сну, він зі стогоном простяг ноги.

— Що ти робиш? — спитала, спостерігаючи, як він плескає рукою себе по животу.

— Сунься ближче, — гигикнувши, промовив він, і всі сліди серйозності, які відображалися на його обличчі ще мить тому, зникли. Не зволікаючи, я підсунулася до нього, дозволяючи його гарному настрою розвіяти напругу між нами. Мабуть, такі чоловіки, як Калем, не хотіли здаватися вразливими. Тож ті миті, коли він показував, що насправді ховалося за його зарозумілістю й позерством, були чимось рідкісним і цінним.

Вигинаючи брову, я перевела багатозначний погляд на його штани. Думку щодо його пеніса я вже висловила раніше.

— Та він не вистрибне й не вкусить тебе, Естрелло, — засміявся Калем. — Поклади свою голівоньку на мене, і я розповім тобі оповідку, допоки ти не заснеш.

Це змусило мене замислитись. Єдиним місцем у маєтку лорда Байрона, за яким я сумувала, була бібліотека, повна книг та оповідей, які вони містили, про пригоди, що пережили люди.

— І що ж це за оповідка? — запитала я, примруживши очі. — Якась збочена, так? Бо я не проти врізати тобі по яйцях.

— Естрелло, присягаюся, ти докумекаєш, коли справа дійде до збочень, — промовив він, знову плескаючи себе по животу. — Це найдавніша оповідь, яку я знаю.

Посунувшись уперед, я повернулася до нього спиною та опустила голову на його живіт. Коли я притиснулася щокою до його сорочки, то глибоко вдихнула особливий аромат, який відтепер був пов’язаний у мене саме з ним.

Від нього завжди пахло грушанками та свіжим снігом, що встеляє нічну галявину. Це немов вдихнути на повні груди пікантну морозну есенцію, що обпалювала зсередини.

Він укрив мене своїм плащем, огортаючи теплом. Я вже не мала сил сперечатися, що він змерзне, бо знала, що це так само марно, як намагатися не вдихати його запаху.

Калем підійняв руку й ніжно зарився пальцями у моє хвилясте волосся, тихенько мугикаючи.

— Спочатку не було нічого... — на мить він замовк, пропускаючи пасма мого волосся крізь свої пальці. Понизивши голос, він мелодійно продовжив бурмотіти слова своєї оповідки. Я не сумнівалася, що історія, яку він розповідав, була добре йому відома, і він неодноразово чув її протягом усього життя. Можливо, від батька, який навчив його всього того, чого нам знати було не варто. — Світ був геть порожнім — місцем без світла, матерії та тіней. У світі існував лише Хаос. Та згодом йому набридла самотність, тому він використав темряву навколо нього, щоб створити Ілту, первісну Ночі. Він закохався в неї та її мерехтіння у створених нею тінях. Вони поєдналися та згодом породили сина Едруса, первісного Мороку. Ілта й Едрус стали близькими, і вона відчула, що він став їй ближчим за Хаоса. Тож первісна Ночі покинула свого коханця заради сина, — оповідав він.

— Вона що? — перепитала я, обурена до глибини душі. Це ж справжнісіньке збочення.

— У всьому світі було лише три істоти, Естрелло. Хіба дивно, що сімейних кордонів, які ми знаємо сьогодні, не існувало, коли вони створювали... ну все? — запитав він багатозначно, доторкнувшись пальцем до мого носа. — В Ілти й Едруса народилося двоє дітей. І так тривало, допоки не з’явилося сім поколінь Споконвічних, утворивши світ, який ми наразі знаємо. Вони створили землю під нашими ногами й гори, що здіймаються в небо, а також море, яке омиває кордони королівства, та все, що нас оточує. Від цих Споконвічних походить останнє покоління богів, яким колись поклонялися люди, доки не дізналися правди.

— Споконвічні породили расу фейрі? — запитала я, позіхаючи та намагаючись тримати свої очі розплющеними. — Це те, у що вірять самі фейрі?

— Саме так. Вони по-своєму вірують у Батька й Матір, але не поклоняються їм так, як людський рід. Фейрі вірять, що Батько й Матір чекають на душі, щоб забрати в потойбіччя після завершення тринадцятого життєвого циклу, але вони не залежать від виборів, які роблять під час перебування у цьому світі.

— А що сталося зі Споконвічними? Чому вони дозволили, аби їхнім дітям поклонялись як богам, якщо цей світ насправді створили вони? — запитала я, посуваючи свою голову йому на коліна. Лежачи на спині, я пильно дивилася на нього, а він нахилився наді мною та ніжно провів кінчиками своїх пальців по моїй щоці.

— Яка допитлива, — сказав він. — Ти ж маєш засинати.

— Коли ти сказав про оповідку, я й гадки не мала, що це буде щось із заборонених текстів! Думала, ти розповіси казочку. Як тепер я можу заснути, коли ти розказуєш мені про створення світу?

— Я запам’ятаю це на майбутнє. То, може, розповісти тобі збочену оповідку? Можливо, одну з тих, які я читав про союз Пері з Маратом і святкування на честь їхнього сина? Оскільки в нас уже є наочний посібник, то певен, що ми могли б...

Калем ойкнув, коли я підняла голову й опустила її, потиснувши його в живіт, а тоді відвернулася до вогню. Я не могла змусити себе відірвати голову від нього, не тоді, коли тепло його тіла зігрівало моє майже задубіле вухо.

— Беру свої слова назад. Ти радше жорстока, а не допитлива. Бо допитлива істота прагнула б відтворити ті картини й зрозуміти, чому вони були такими приємними.

— Може, ти замовкнеш або просто скажеш мені, куди вже поділися Споконвічні? — запитала я, стогнучи від роздратування його фіглярством.

— Вони зникли, крихітко. Ніхто не знає, куди вони поділися та що з ними сталося. Тільки те, що вони покинули цей світ і всіх, хто в ньому живе. Діти Споконвічних, яких ми знаємо як Стародавніх богів, захопили владу. Вони поставили себе на вершину ієрархії та проживали життя, сповнене занепаду й гріха, — продовжував розповідати він, поки я притискалася до нього всупереч своєму здоровому глузду.

Калем оповідав про міста, вкриті золотом, про землі, які вони створювали на свою честь, та про храми, де їм поклонялися. Мої очі заплющилися, і сон нарешті затягнув мене у свої обійми, даруючи образи кам’яних храмів.

РОЗДІЛ 20

Я сильніше линула до тепла, що огортало мене, а тоді почала тертись обличчям об оголену шкіру, бо шнурівка Калемової сорочки розв’язалась уві сні. Протяглий стогін налякав мене так, що я миттєво розплющила очі й завмерла, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Я пам’ятала, як засинала, вмостившись галовою на його колінах. То чому ж зараз я пригорталася до його грудей? Окинувши оком наші тіла, я скривилася, коли помітила, що моя сукня задерлась, оголивши литку, яка лежала на його талії. Моє тіло наполовину лежало на ньому, ніби я намагалася поглинути тепло з його кісток. Із жаром за моєю спиною, теплом його тіла спереду й накинутим плащем мене більше не турбувала рання морозна зима ззовні.

Щось тверде притиснулося до мого живота — таке довге, що годі було й уявити, — і я ледве стримала шокований зойк, прикусивши нижню губу. Жмакаючи пальцями тканину моєї сукні, у такий спосіб задираючи її ще вище, він стиснув мою сідницю у своїй долоні. Його величезна рука повністю охопила її, притягуючи мене ближче до свого тіла, і він совався своїми стегнами й утикався ерекцією в мій живіт.

Я перевела погляд на його спляче обличчя та вдивлялася в розслаблені риси, які зазвичай були напруженими й натякали на жорстокість або ж виражали грайливу зарозумілість. Зараз його обличчя геть не видавало тієї людини, якою він був, коли не спав, — лише спокійний вираз, що створював ілюзію того, що він у якомусь розумінні був... звичайним.

Не такий небезпечний, не такий особливий.

Нервово ковтнувши, я повільно підняла голову з його грудей, щоб збільшити відстань між нами. Напевно, якоїсь миті я перекотилася на нього уві сні — можна було лише уявити його зарозумілість, якби він зараз прокинувся й побачив, як я вчепилася в нього, немов п’явка. Я прибрала ногу з його талії та повільно відвела її назад, щоб відсунутися, не розбудивши його.

Калем почав рухатись, а тоді підіпхав мене під себе так плавно й несподівано, що з мене вирвався писк, щойно моя спина торкнулася кам’яної підлоги. Він накрив мене своєю вагою, і здалося, що в його темних очах затанцювали тіні, коли він раптово розплющив їх.

— Куди тікаєш, моя зіронько? — запитав він, сильніше стискаючи мою сідницю у своїй руці, і на його вустах з’явилася самовдоволена посмішка, від якої мені закортіло врізати по його губах. — Невже ти гадала, що я не помічу, як ти оповила моє тіло? Що не відчую тебе, навіть перебуваючи у глибокому сні?

— Ненавиджу тебе, — пробурчала я, соваючи стегнами та намагаючись протерти його рукою бруд під нашими тілами, доки він не забрав її. Та оскільки він перекотився на мене, здавалося, що я лише терлась об його тіло з розсунутими ногами, поки його стегна були між ними.

— Якщо саме так відчувається твоя ненависть, то я не можу дочекатися, коли побачу твоє кохання, — промовив Калем, нахиляючись уперед і торкаючись кінчиком свого носа до мого. Затим він провів ним по прогину мого носа, рухаючись вище, допоки не притулився своїми вустами до мого чола. Відсунувшись, Калем опустив погляд на мої губи.

— Кохання? — перепитала я у цілковитій тиші, що повисла між нами, поки він задивлявся на мої губи.

— Так, крихітко. Кохання. Невже ти думала, що я прагну завоювати твою дружбу, тримаючи руку на твоїй сідниці та прилаштувавши член між твоїми стегнами? — запитав він, тручись своїм стояком, ніби підтверджуючи свою думку.

— Друзі теж можуть трахатися, Калеме. Гадала, що ти це добре знаєш, зважаючи на всі твої розпусні походеньки, — просичала я, відвертаючи голову від нього. Його обличчя було так близько до мого, що він, здавалося, міг почути думки, які вирували в моїй голові.

— О, знову ці ревнощі, — пустотливо промовив він, і з його грудей вирвався задоволений рик. — Чи ревнують друзі до колишніх коханців? Бо я не можу пообіцяти, що не випатраю кожного чоловіка, який був усередині тебе.

— Ну, на щастя, у цьому немає потреби, — похмуро відказала я. — Він уже й так залишився кучугурою снігу.

Калем завмер, і всі веселощі зникли з його обличчя. Він схилив голову набік і уважно подивився на мене.

— Той чоловік намагався зашкодити тобі після того, як тебе помітив фейрі?

— Він був одним із вартових Туману, яких відправили вистежити мене та прикінчити. Гадаю, що це хороший спосіб довести свою відданість.

— Він обрав обов’язок, а не тебе, — промовив Калем, нахиляючись до мене, доки не вткнувся носом у чутливу шкіру на моїй шиї. Його теплий подих окутав мою мітку, і ця близькість здалася мені знайомою. — Він був довбаним бовдуром.

— Обов’язок завжди понад усе, — сказала я, повторюючи викарбувані слова з дитинства. Обов’язок важливіший за сім’ю. Обов’язок важливіший за кохання. Обов’язок понад усе.

Моїм обов’язком було народити наступного лорда Містфелла. Цікаво, а який обов’язок обтяжував Калема? Якби я не знала напевно, то могла б заприсягтися, що він був просто ідеальним кандидатом у королівську армію.

— Кохання завжди має стояти на першому місці. Якщо ми забули про це, то геть утратили себе як людство. Колись люди були ладні спалити весь світ заради тих, кого вони кохали, — промовив він. Та раптом цю мить перервав мій буркітливий живіт, і це змусило його посміхнутися, продовжуючи нависати наді мною.

Мати когось, хто кохав би мене так палко, що, обравши мене, знехтував би всім, аби тільки бути зі мною, — це здавалося цілком неможливим у нашому світі. Бранн пожертвував усім, щоб захистити мене, але навіть тут відчувався якийсь прихований мотив. Наче між нами було щось, про що я не знала й не могла знати, і це змушувало його захищати мене.

Адже якщо для нього було так важливо переконатися, що фейрі не схоплять мене, то чому він не дозволив вартовому Туману вбити мене із самого початку? Це ж було б єдиною гарантією.

— Ходімо, — промовив Калем, злізаючи з мене й простягаючи руку, щоб допомогти мені підвестися. — Навчу тебе розставляти пару пасток. Почекаємо трохи й, можливо, щось упіймаємо, а тоді вирушимо далі.

— Ми все ще намагаємося дістатись гір Рош-пар? — спитала я, уявляючи виснажливу подорож у найхолодніші місяці. Не було жодного шансу, що ми встигнемо до настання лютої зими. Хоча я й не могла заперечувати, що триматись якнайдалі від розбитого Серпанку було вкрай важливо, проте дуба врізати від холоду теж не дуже хотілося.

— Згодом, — сказав він, підсаджуючи мене в тунель, через який ми потрапили сюди. Калем ішов позаду, і за мить ми вибралися з печери, побачивши в ранковому світлі, що погода стала сприятливішою. Вітер ущух, сніг припинився і майже повністю розтанув. — Але оскільки погода непередбачувана, гадаю, що нам треба знайти альтернативний варіант, де можна перечекати зиму. Подейкують, що існує рух

Гарпер Л. Вудз

опору проти фейрі та вартових Туману в Порожнистих горах. Ми рухатимемося далі, сподіваючись натрапити на них.

— І як же ми їх знайдемо? — запитала я, адже думка про рух опору, який протистояв фейрі, здавалася чимось далеким навіть від моїх найсміливіших мрій. Що більше ми зустріли б схожих на себе, то більше мали б шансів вижити, якби відшукали місце, де можна спокійно перечекати зиму.

— Ти не знайдеш, — зістрибуючи з тунелю, промовив Калем, а тоді простяг руки, щоб обхопити мене за талію та опустити на вкриту листям землю. — Вони самі знайдуть тебе.

Моя п’ята була вже досить понівеченою: шкіра, що давно потріскалася та вкрилась новими пухирцями навколо первинної рани, лопнула знову, утворивши глибшу, значно гіршу рану, ніж я гадала. Рухаючись далі, я повсякчас здригалася, бо відчувала, що вона боліла дедалі сильніше з кожним кроком.

Злегка піднявши голову, Калем обдивився мене, і в його очах спалахнула загроза.

— Ти травмована, — промовив він, спрямовуючи на мене погляд, який, на мою думку, ладен був спопелити дорослого чоловіка. — Чому ти нічого не сказала?

— Із цим нічого не вдієш. Не можу ж я ходити без черевиків, — сказала, ігноруючи біль у щиколотках. Одна нога боліла сильніше за іншу, і відчуття слизької крові на шкірі зводило мене з розуму.

Добре дібране взуття має величезне значення, якщо доводиться щодня багато ходити.

— Тобі натирають черевики? — насупившись, запитав він.

Одного погляду на його одяг було достатньо, аби зрозуміти, що він носив високоякісні речі ще до того, як Серпанок розлетівся на друзки. Лише шитво на його туніці та штанях, мабуть, коштувало дорожче, аніж мій річний дохід зі жнив.

— Так. Вони не за розміром, тому шкіряний задник натирає мої щиколотки, зминаючи мої шкарпетки та врізаючись у шкіру, — пояснила я, спостерігаючи, як стиснулися його щелепи.

Схопивши за руку, він повів мене в інший бік від підніжжя невисокої гори, вздовж якої ми йшли, щоб мати можливість сховатися в печері, коли сонце почне сідати.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Неподалік від Порожнистих гір є селище. Ми знайдемо тобі там якісь нові черевики, а може, ще й плащ. Ти не можеш продовжувати шлях у черевиках, які натирають, — докірливо промовив він, зиркнувши на мене.

— Кілька пухирців — це найменша з наших проблем, — промовила я, хоча й не відмовилася б від відповідного взуття й теплого плаща, який позбавив би мене від докорів сумління, що я все ще тягала плащ Калема, залишаючи його незахищеним від негоди.

— Вони за ніч загоїлися? — запитав він, пильно поглянувши на мене.

— Здебільшого, — зізналась я.

Я не хотіла розповідати йому про дивне зцілення, яке, схоже, відбувалося щоразу, коли я травмувалася. Подряпини швидко зникли, моє вивихнуте плече також припинило боліти за кілька годин. Нічого не залишалось, але щоразу, коли пухирці загоювалися, новий чутливий шар шкіри, що вкривав мої рани, знову починав кровоточити наступного дня.

— Тепер ти швидко зцілюєшся. Якщо нам вдасться роздобути тобі зручні черевики, то твої рани невдовзі затягнуться. Це важливо, Естрелло. Адже ти не зможеш нормально бігти, якщо тобі буде боляче.

— Я просто не думаю, що це добра ідея — наражатися на вартових Туману, — зітхнула я, але пішла слідом за ним.

Цього разу зітхнув уже він. Тоді зупинився, зайшов за мою спину й поклав свою руку мені на талію. Іншою ж рукою він обхопив під моїми колінами та підійняв мене так, що я враз опинилася в його обіймах, а моя голова сперлася на його плече.

— Що ти робиш?

— Ти рухаєшся повільно, бо тобі боляче. Ми йтимемо швидше, якщо я понесу тебе, — промовив Калем, крокуючи вперед, ніби в нього на руках була не людина, а якийсь килимок, що він мав почистити.

— Та не будь гівнюком. Я можу йти сама.

— Справді? — підіймаючи брову, промуркотів він і пробіг очима по моєму тілу, ногах та черевиках, що, як я і сама знала, повільно наповнювалися кров’ю.

— Не змушуй мене бити тебе, — застерегла я, звиваючись, допоки він нарешті не поступився й не поставив мене на землю. Мої п’яти одразу ж запротестували, але я змушувала себе рухатися вперед, пришвидшуючи кроки, щоб іти поруч із Калемом.

Я не могла дозволити носити себе на руках у лісі, наче якусь панянку, знаючи, що була здатна йти самостійно. Думка про те, що така маленька рана змогла позбавити мене сил, лише розлютила мене ще дужче.

Кожен із нас варився у власному роздратуванні, йдучи мовчки кілька годин у пошуках селища, про яке він говорив. Я не хотіла нічого розпитувати, оскільки не думала, що було б розважливо намагатися дізнатись більше про його походження. Не тоді, коли його життя й минуле лише посилювали мою прив’язаність до нього.

— Твій батько був лордом чи щось на кшталт цього? — нарешті запитала я, не годна стримати палку цікавість.

— Можна й так сказати, — ухилився він від відповіді, знизуючи плечима.

Це, безумовно, пояснювало, чому його терпіли, хоча він був позашлюбною дитиною.

За гроші можна було купити багато чого. Навіть зробити офіційним спадкоємцем байстрюка.

Я замовкла, помітивши його небажання обговорювати титул свого батька. Зрештою, це не мало значення.

Відтепер нічого з того, що ми знали раніше, не мало значення.

РОЗДІЛ 21

— Ми вже припинили це? — огризнулась я, — відштовхуючи руку Калема, коли він намагався обхопити мене за талію.

Знову.

— Ти все ще кульгаєш, — сперечався він, ніби це виправдовувало його постійні спроби понести мене.

— Ти казав, що це недалеко, — промовила я та кивнула головою, проходячи повз нього, щоб він рухався далі.

У відповідь він лише загарчав. Цей рик продовжував звучати з його грудей, поки він ішов за мною.

Його величезна рука опустилася на мою маківку й повернула мене, спрямовуючи трохи північніше, аніж я йшла до того.

— У тебе відчуття напрямку, як у гідри.

— Хіба вони не сліпі? — запитала я, згадуючи картинки, що попереджали про жахи Альфгейму, які бачила в книжках, коли Верховна жриця лякала мене, аби я трималась якнайдалі від Серпанку. У них були зображені всілякі істоти, яких ми ніколи не бачили завдяки захисту Серпанку, тож я мала триматися від нього якомога далі. На малюнках фейрі зображувалися доволі страхітливо: їхні неземні тіла були схожі на наші, але водночас суттєво відрізнялись. А ілюстрації чудовиськ і звірів з їхнього королівства немов були створені з нічних кошмарів, сформовані з мороку та всієї злої магії, принесеної в цей світ. Ці величезні триголові зміюки навіть не мали очниць.

— Саме так. Вони сліпі, — підіймаючи брову, погодився Калем і сповільнив свої кроки, щоб іти поруч, тож мені більше не потрібно було гнатися за ним.

Хай як сильно я боялася печерних звірів, думка про те, що мені доведеться спати просто неба, віддаючись на милість негоди, «Дикого полювання» й інших, хто міг убити нас уві сні, здавалася мені ще страшнішою. Принаймні, поки Калем захищав мене, у нас двох міг бути шанс уникнути гніву печерного звіра.

Проте я сумнівалася, що «Дике полювання» дозволило б нам утекти вдруге.

— Шкода, що я не гідра, — пожартувала я. — Тоді я змогла б заковтнути тебе цілком і більше не терпіти твого нескінченного руйнування моїх особистих кордонів.

— Зіронько моя, ти можеш заковтнути мене цілком будь-якої миті, якщо...

Я ляснула його по животу, обриваючи на півслові й насолоджуючись його оханням, яке за мить перейшло у сміх.

— Так, саме це поколювання, — засміявся Калем, коли я злісно зиркнула на нього.

— Ти ж розумієш, що тобі не мусить подобатися, коли тебе б’ють, чи не так?

— Та я можу вигадати й гірші способи згаяти час, — промовив він, знизуючи плечима, ніби мої маленькі спалахи гніву його не хвилювали. Мене розлючувало й водночас інтригувало те, що йому було так байдуже до моїх виявів жорстокості, тоді як багато чоловіків побили б мене навіть за менше.

— А тебе не хвилює, що я можу відкусити твій член, якщо ти піднесеш його до мого рота? — запитала я, підбурюючи небезпечне напруження між нами, щоб продовжити тему, яку мені не варто було б чіпати. Його увага враз прикувалася до мене, проте я не дивилася на нього, відчуваючи його спраглий погляд на моєму обличчі. Натомість я зосередилася на своїх ногах, спостерігаючи, як мої завеликі черевики чалапали по опалому листю та чагарниках.

— Можливо, — нарешті промовив Калем, відводячи погляд від мого обличчя й спрямовуючи свою увагу на стежку перед нами. Вдалині бовваніла будівля, перша в селищі, де нам потрібно було зібрати припаси. — Але я пізнав би мить блаженства, перш ніж ти це зробила б.

Я сардонічно пирхнула зі сміху й зігнулася навпіл, намагаючись перевести дух.

— Ти справді віриш у те, що говориш жінкам, яких намагаєшся затягти в ліжко? Як тобі вдається ся казати ці фразочки з таким серйозним виразом обличчя?

— О, моя зіронько, ти, здається, неправильно зрозуміла ситуацію. Я не кажу жінкам «фразочок», не шепочу їм на вушко ніжностей і не даю хибних обіцянок, яких не збираюся виконувати. Вони охоче лягають під мене, прекрасно розуміючи, що я можу їм запропонувати лише одну ніч насолоди. Мені просто не треба використовувати якісь чутливі слівця чи лестощі.

— Тоді як ти поясниш свої слова про блаженство від мого рота? Драматичною напівправдою? — запитала я, дозволяючи йому відвести мене зі стежки в ліс, що оточував селище, аби ми могли трохи поспостерігати.

— Я б сказав, що це правда, — промовив Калем, раптово повертаючись до мене й проводячи кінчиком великого пальця по моїй нижній губі. — Гадаю, ми обоє знаємо, що існує не так уже й багато ліпших способів померти, аніж від твоїх губ, що обхоплюють мій член, крихітко. Єдине, що може бути краще, — опинитися між твоїми чарівними стегнами, занурюючись у тебе, поки ти намагатимешся прийняти мене.

Мені перехопило дух. Хоча ми говорили про його смерть і різноманітні способи, поєднані з насолодою, якими він волів померти, проте саме я відчула, що вже ладна була відійти в небуття. Наче мої легені більше ніколи не наповняться повітрям через розпусні слова, які злітали з його губ, і його темні очі, в яких, здавалося, мерехтіло усвідомлення, коли він уважно подивився на мене.

— Скажи ще раз, як сильно ти не хочеш мене, зіронько. Мені так подобається, коли ти брешеш.

— Ненавиджу тебе, — хриплувато повторила я слова, сказані раніше, і сліпуча посмішка розквітла на його обличчі.

— Хм, — гмикнув Калем, нахиляючись уперед, щоб торкнутися своїми вустами тієї частинки моїх губ, яку він раніше досліджував великим пальцем. У мене знову перехопило дух, і тремтливий хрип зірвався з моїх грудей, коли він притиснувся своїми вустами до моїх. — Навіщо боротися з неминучим? Ми ж обоє знаємо, до чого це призведе.

— До покинутої мене з розбитим серцем, щойно ти знайдеш привабливішу жінку? — слова зірвалися з моїх губ швидше, ніж я встигла їх обміркувати. Як же я ненавиділа цю вразливість, яку вони демонстрували. Ця слабкість лише підтверджувала, що він міг зробити мені боляче.

Ніхто не міг мати таку владу наді мною.

— Я знав чимало жінок. Повір мені, коли я кажу, що досі не бачив жодної гарнішої за тебе. Усе завершиться лише тим, що ти станеш моєю, — промовив він, відхиляючись, щоб багатозначно поглянути на мене згори вниз. — Назавжди.

Дивлячись на нього, я почала затинатися й губитися в потоці слів, які злітали з моїх губ. Усі вони перепліталися у незв’язну павутину, залишаючи в мене чітке відчуття, що він ніколи не припинить виводити мене з рівноваги.

Йому надто подобалося бачити, як я норовилася, щоб дозволити мені просто спокійно провести свій день і без остраху виставити себе дурепою, коли він казав мені такі слова, яких я ніколи не мріяла почути від чоловіка.

Торкнувшись рукою до моєї щоки, він провів великим пальцем по розсипу веснянок на вилиці.

Його м’які вуста все ще нависали над моїми губами на відстані подиху, і, коли він шепотів, вони ніжно торкалися моїх.

— Вийди та пограй зі мною, моя зіронько. Я знаю, що ти палаєш усередині, гадаючи, що тебе ніхто не бачить. Уяви, як яскраво ти засяєш, якщо приймеш увесь цей вогонь.

З його долонею на моїй щоці й обличчям поруч із моїм ми дихали одним повітрям. Щось відчутне описувало дуту в повітрі, схожу на зітхання, коли його рука повільно сповзала з моєї щоки до мітки на шиї. Коло на тильному боці його долоні спалахнуло білим світлом, коли він нахилився ще ближче до мене. Його вуста ніжно торкнулися моїх, і здалося, що в нас одночасно перехопило дух від цього плавного руху.

Калем тихо застогнав, пронизуючи тишу навколишнього лісу. Селище неподалік тьмарилось, а ймовірність того, що хтось побачить нас, утратила значення, щойно він опустив вільну руку на мою талію та відвів мене назад на кілька кроків. Міцно впершись спиною у стовбур дерева, я опинилася в пастці, яку він розставив так швидко, що я не встигла цього зрозуміти.

Його губи ширяли над моїми, майже торкаючись їх, поки він утримував мій погляд, рухаючи головою вперед-назад.

Підбурюючи мене. Розпалюючи мене.

— Зараз я тебе поцілую, — промуркотів він, і слова зачепили щось усередині мене. У них відчувалася загроза. У них відчувалась обіцянка. У них відчувалося все те, чого я не мала допускати.

І все ж я не могла відсунутися, не могла зупинити. Його палкий темний погляд прикував мене до місця.

Мені було цікаво, як це — горіти так яскраво, перетворюючись на попіл, розвіяний за вітром.

— Я гадала, ти вже це зробив, — прошепотіла я, відразу ж клянучи себе за дурість, на що Калем лише пирхнув зі сміху.

— Ні, Естрелло. Я ще навіть не починав тебе цілувати, — промовив він, відхиляючи голову набік, щоб отримати кращий ракурс.

Він обережно притиснув мою голову до стовбура дерева й накрив мій рот своїм поцілунком, зливаючись із вигином моїх губ в одне ціле. Я відчула легке поколювання там, де торкалися його вуста, і між нами пробігли маленькі холодні іскорки.

Його м’які губи ніжно досліджували кожен куточок моїх, лагідно пестячи та знаходячи кожне чутливе місце. Мій язик повторював за його рухами, наче в добре відпрацьованому синхронному танці, про який ми не мали права знати. Ми ніколи не танцювали разом, ніколи не цілувалися під покровом вічнозелених дерев, з яких низько звисали гілки. І все ж усупереч здоровому глузду він здавався мені таким знайомим. Він нагадував повернення додому після багатьох років, а його подих, який я відчула у своїх легенях, здавався першим і справжнім — подихом чистого морозяного повітря.

Дівчина, яка з’явилася під покровом цього дерева, вже ніколи не буде такою, як раніше.

Я розкривалася перед ним, дозволяючи йому закинути мою голову назад і покласти руку на мою шию. Його пальці здавалися надто шкарубкими на дотик. Його стогін проникав у мій рот і спускався вниз горлом, допоки його язик переплітався з моїм, ласуючи мною так жадібно, як віддавався й сам. Він цілував мене до нестями, змушуючи забути власне ім’я та обвити руками його шию. Щойно моя долоня торкнулася його мітки, він зітхнув мені в рот і сильніше притиснувся до мене всім тілом.

Відстань між нами геть зникла, і я відчула себе в безпечному коконі, оточена деревом та його широкою постаттю, яка схилилася наді мною. Він притиснувся своїми стегнами до мого живота, і відчуття його твердого члена немов обпалило мою шкіру через сукню, повертаючи мене до реальності.

Нам потрібно було повернутися в гори до настання ночі.

— Калеме, — прошепотіла я, відриваючись від його губ. Він розчаровано зітхнув, упікаючись обличчям мені в шию і проводячи вустами по мітці фейрі, яка була така схожа на його. Вона настільки сильно пекла, що обпалювала своїм крижаним вогнем, а біле сяйво на його шкірі мерехтіло у відповідь. — Вибач, — додала я, відчуваючи потребу це сказати. Я не просила його цілувати мене, але я, бляха, і не зупиняла його, хоча прекрасно розуміла, що не треба було цього робити.

Лише одним поцілунком він довів усе, що я і так уже знала: цей чоловік стане моєю загибеллю.

— Я б чекав на тебе цілу вічність, крихітко. Тобі ніколи не треба просити вибачення, — промовив він, востаннє ніжно поцілувавши мої вуста, а тоді відступив. Опинившись на деякій відстані, я відірвалася від дерева й знову поглянула на селище.

Мої губи вкрилися синцями та палали від його поцілунку, допоки холодне повітря не стерло тепла його вуст.

Проте я все ще вважала, що воно було того варте.

РОЗДІЛ 22

Храм у селищі, на який ми натрапили, виявився д меншим за храм у Містфеллі, де я проводила свої дні, стоячи на колінах. Він теж був побудований з каменю, проте не мав вежі, яка б здіймалась у небо, щоб тягнутися до потойбічного світу. Звичайний одноповерховий будинок, який низько схилявся до землі. Вікна здавалися простецькими, без поділу на чотири частини зі світлофільтром, що пропускав би кольорове світло крізь скло. Це було задорогою деталлю, якщо тільки його хтось не подарував.

Тримаючись близько до лісу, ми рухалися вздовж околиць селища й спостерігали за людьми, які ще не поспішали до храму та ризикували напитати собі гнів свого Верховного жерця через запізнення.

У селищі панувала тиша, бо всім потрібно було відвідати щотижневу службу в храмі. Отож, це був ідеальний час, щоб непомітно зібрати припаси. З досвіду я знала, що навіть вартові Туману мали суворі обмеження щодо чергування, яке відвертало їхню увагу від священного щотижневого богослужіння.

Калем визирнув у бік храму крізь вікно. Його погляд зупинився на вірянах, що стояли навколішках перед жрицею, яка ходила з лозиною на поясі, готова покарати будь-кого, хто не кланявся так, як вона того бажала.

— Хворі фанатики, — буркнув Калем, відвертаючись від розгорнутої перед нами сцени. Намагаючись триматись якнайдалі від храму, ми продовжили свій шлях.

— Здається, ти дуже зацікавлений Стародавніми богами, — примружившись, промовила я, поки він рухався у тіні вздовж узлісся. Пересуваючись із відпрацьованою легкістю по затінках, він так уміло зливався з ними, немов володів самим мороком. Мабуть, я не помітила б його, якби була простою перехожою. — Дехто обізвав би фанатиком саме тебе.

— Принаймні Стародавні боги не закликали до нудного життя. Вони жили заради задоволення, а не заради якоїсь потенційної загибелі, яка настане після тринадцяти життєвих циклів. Я ніколи не зрозумію, чому люди воліють проводити своє життя на колінах, коли вони можуть робити все що завгодно й бути ким завгодно, — промовив Калем, узявши мене за руку й потягнувши за собою, щоб я не відставала, бо мені не так добре вдавалося ховатись у тінях, як йому.

— Гарне уявлення, але чи справді це вибір, коли альтернативою покірності є смерть? — запитала я, заходячи разом із ним на подвір’я одного з будинків на околиці селища.

Схопивши з білизняної мотузки важкий вовняний плащ, Калем накинув його на мої плечі поверх свого, а тоді, притримуючи його, потягнув мене до дверей самого будинку.

— Та я радше помру стоячи, ніж присвячу своє життя служінню тому, у що не вірю, — знизуючи плечима, промовив він і притиснувся вухом до дверей. Переконавшись, що з того боку було тихо, він натиснув на засув і повільно відсунув його.

Нікого не було.

Калем швидко зайшов усередину, затягуючи й мене, і зачинив за собою двері.

— Черевики, — скомандував він, указуючи на кілька пар взуття збоку від дверей. Я роззулася та скривилась від плям крові, які просочували п’яти на шкарпетках і стікали вниз, вкриваючи ступні. Уже прямуючи до однієї зі спалень, Калем поглянув на кров і застиг на місці. — Наступного разу, коли ти спробуєш применшити свої травми, я перекину тебе через плече й понесу, хочеш ти цього чи ні. Зрозуміло, крихітко? — гаркнув він, поки я стягувала зіпсовані шкарпетки зі своїх ніг.

За мить він повернувся, тримаючи жіночі штани й пару шкарпеток.

— Одягни це, — скомандував він і дав мені в руки штани. Я ще ніколи не носила такої теплої тканини, яка до того ж виявилася важкою.

— Що це? — запитала я, бо ніколи в житті не бачила жінки в штанях.

Задерши сукню, я просунула ноги в кожен отвір, а тоді задоволено зітхнула, коли тепла тканина обтягнула мої ноги.

— Заможні жінки носять їх під сукнями, коли холодно. Це називають лосинами, — пояснив Калем, на мить відводячи погляд, коли ледь не показалася моя спідня білизна. Він і так усе вже бачив, але я все ж таки була вдячна за цю хвилинку усамітнення, коли натягувала лосини до талії, прикриваючи свої сідниці.

Я витерла зайву кров зі своїх ніг знайденою на кухні ганчіркою, намагаючись не зіпсувати нових товстих шкарпеток, які вдягла перед тим, як узути обрані жіночі чоботи. Вони не підходили мені ідеально за розміром, але були значно кращі за ті, що я носила до цього.

— Гадаю, ти недооцінюєш силу виховання у такій глибокій вірі, коли по-справжньому боїшся наслідків непокори, які спіткають після смерті, — промовила я, згадуючи всі ті рази, коли Берніс докучала мені розповідями про те, що чекає на мене в обіймах Матері, якщо я продовжуватиму розчаровувати її.

Страждання. Тортури. Кара, яку я могла спокутувати лише кров’ю.

— І все ж, здається, тепер ти не зобов’язана відвідувати храм. Ти жила за їхніми правилами, і що це тобі дало? — запитав Калем, і тінь люті промайнула на його обличчі, перш ніж він устиг стримати її. — Вони не заслуговують на твою відданість.

— Вони й не мають моєї відданості. Ніколи не мали, попри їхні відчайдушні спроби зробити з мене леді, — промовила я, приймаючи простягнуту їм руку.

Калем обережно вивів мене з будинку й попрямував до узлісся, де знайшов сокиру, встромлену в пеньок, яку господар використовував для рубання дров. Витягуючи важкий інструмент із пня, він навіть не сповільнив своїх кроків.

— Саме тому ти, не вагаючись, утекла? Треба було робити це швидко, щоб залишитися неушкодженою, — сказав Калем, озираючись на селище, коли ми знову сховалися серед дерев.

— Скажімо так: єдине, що чекало на мене у Містфеллі, — це смерть, навіть до руйнування Серпанку, — промовила я.

Насупивши брови, він міцно стиснув щелепи, а тоді скривився та відвернувся від мене.

— Залишайся тут, — наказав Калем, повернувшись до мене спиною та попрямувавши назад до селища. Я однаково кивнула йому вслід, спостерігаючи, як він снував околицями й збирав запаси з подвір’їв селян.

Перевівши погляд на небо, я стала оглядати положення сонця, очікуючи завершення богослужіння. Калем повернувся до мене із сумкою через плече, наповненою припасами, які він зібрав на околиці селища, поки я спостерігала за ним краєчком ока. Він нишпорив у амбарах і будинках, запихаючи в сумку мотузки, ковдри, кресало й запасну флягу.

Знайдену сокиру він почепив за перехрещені ремінці на своїй спині, приховані під плащем. Із сокирою між двома мечами й кинджалом, пристебнутим до стегна, він справляв грізне враження.

Я простягла руку до сумки з припасами, розуміючи, що вся зброя на ньому, напевно, була важка. До того ж сумка лише заважала б, якби знадобилося швидко дістати зброю.

Можна було з упевненістю сказати, що цей день рано чи пізно настане.

— Гей! Злодій! — заверещала жінка, вийшовши з храму й поглянувши на порожню мотузку, де до цього висів її плащ. Вона повернулася до лісу та помітила нас, одразу розпізнавши свій лісово-зелений плащ, який щільно обгортав мої плечі.

Мене охопило почуття провини, оскільки я розуміла, що, найімовірніше, вона не зможе дозволити собі ще один плащ цієї зими. Але принаймні у неї був дах над головою та камін в оселі.

Я ж була приречена лише на холодну печеру й блукання крізь хуртовину.

— Тікаймо, — наказав Калем, коли люди почали виходити з храму, почувши її вереск.

Розвернувшись, я чкурнула назад до гір, схованих за деревами. Я лише сподівалася, що рухаюсь у правильному напрямку, адже згадала слова Калема про мої жалюгідні навички орієнтування на місцевості.

— Вони побігли у той бік! — заволала жінка позаду нас, поки я продиралася крізь чагарники.

Калем мовчки біг за мною і вряди-годи долонею торкався моєї спини, спонукаючи поквапитися. Безсумнівно, він навмисно сповільнював свої кроки, щоб бігти поруч зі мною, хоча його довгі ноги були здатні долати відстань значно швидше за мої.

— Хутчіше, — підганяв він, на мить хапаючи мене за руку, щоб змінити мій напрямок.

Імовірно, південніше.

— Поверніть плащ, і вас не покарають! — вигукнув чоловік десь позаду нас.

Він був близько, заблизько, щоб ми почувалися в безпеці. Я озирнулася, ризикуючи, оскільки через це вони могли наблизитися ще більше. Якби вони нас упіймали, то покарання за крадіжку було б найменшою з наших турбот.

Усім було відомо, що могли зробити вартові Туману з тими, хто не виказав мічених, які опинилися на їхньому шляху. Вони ж без вагань видали б нас, бо їхні життя теж опинилися під загрозою.

— Естрелло! — застеріг Калем позаду, і його голос прокотився лісом. Я почула його крізь звук власного важкого дихання саме тоді, коли моя нога зачепилася за корінь дерева і я полетіла вперед.

Він якось побачив те, чого не помітила я. Під моїми ногами зникла земля, і здавалося, що минула ціла вічність, поки Калем намагався схопити мене за новий плащ, накинутий на мої плечі. Тканина вислизнула крізь його пальці, проте він далі силувався вчепитися за неї, поки я падала.

Спочатку я вдарилась об землю своїми руками, обдираючи шкіру колючими заростями ожини, що вкривали ущелину. Потім про’їхалася по ній щокою, заплющуючи очі у відчайдушній спробі захистити їх. І тільки тоді гепнулася всім тілом. Приземляючись на бік, я покотилася насипом у рівчак і зупинилась аж на самому дні. Моя рука опустилась у вузький струмок, і крижана вода миттєво обпекла мою шкіру холодом. Я відсмикнула її та відкотилася назад до схилу.

Калем кинувся вниз за мною, прориваючись крізь кущі ожини, що розривали його одяг та шкіру, і вже за мить дістався до мене. Я спостерігала за селянами, які стояли на вершині схилу й дивилися йому вслід.

Вони перемовлялися між собою, проте ніхто з них не наважувався спуститись в ущелину, що дало нам трохи часу. Спершись рукою об каміння біля струмка, я дивилася на кров і подряпини, що вкривали мою шкіру, і тішилася, що рукавиці, які знайшов для мене Калем, були надійно сховані в його сумці, а не розірвалися на шматки.

Попри те що моя щока саднила, а тіло пульсувало від болю, я змусила себе підвестися. Саме тоді Калем опинився біля мене й обійняв за талію, відриваючи від землі.

— Ти як? — запитав він і став уважно обдивлятися рани на моєму обличчі, зціпивши зуби. Він зиркнув своїм палким поглядом на селян, які почали повільно пробиратися крізь зарості ожини, щоб спуститися вниз.

— Зі мною все буде добре. Ходімо, — промовила я, киваючи на стежку біля струмка.

Зробивши перший крок, я підвернула ногу відразу ж, щойно перенесла на неї свою вагу. Коли я оступилася, Калем із гарчанням підхопив мене, а тоді потягнувся до свого меча. Тієї самої миті він наче скинув полуду люті, позбувшись хибного переконання, що зможе самотужки протистояти селянам.

— Накинь через плече, — промовив він, простягаючи мені сумку.

Я зробила, як він сказав, проте здивувалася, чому він звалив на мене зайву вагу, якщо я навіть не могла встояти на ногах.

Усвідомлення прийшло у той момент, коли він витяг сокиру й опустився переді мною на одне коліно.

— Не сміши мене, — сказала я, відчуваючи, як стиснулося моє горло лише від думки, що нас схоплять. — Навіть ти не зможеш утекти від них зі мною на спині. Просто залиш мене.

Він обернувся, приковуючи мене до місця таким лютим поглядом, що мені здалося, ніби я могла зіщулитися на місці. Це було гірше за будь-яке приниження,

яке я відчувала, коли він піддражнював мене щодо неминучої близькості з ним.

Це було найгірше.

— Щоб я більше ніколи не чув від тебе таких слів. Ти зрозуміла мене, Естрелло? — запитав він, беручи мене за руку й притягуючи до себе.

Поклавши одну мою руку собі на шию, він почекав, поки я самостійно обхоплю його іншою. Щойно мої руки опинилися на його плечах, він завів свої за спину й підхопив мене за стегна. Зваливши мене собі на спину, Калем спокійно встав без жодних труднощів, які могло спричинити щось громіздке, як-от людина та сумка з припасами. Ще й зброя.

Його мечі, закріплені на спині перехрещеними ремінцями, стирчали між моїми руками та ногами. Злегка нахилившись уперед, він підхопив кинуту на землю сокиру й поквапливо рушив.

Він пересувався спритніше, ніж я зазвичай рухалася самостійно, поспішаючи так швидко, як міг, не зрушуючи мене з місця й не завдаючи мені нових травм. Крики селян, які намагалися пробратись крізь зарості ожини та спуститися в ущелину, затихли вдалині, коли Калем переступив струмок і попрямував до лісу.

Коли ми дісталися вершини, його дихання стало уривчастим, але він однаково продовжував іти, допоки не залишилося жодних сумнівів, що ми відірвалися від переслідувачів. Лише тоді Калем знову повернув униз до струмка, пильно оглядаючи місцевість на випадок, якщо хтось надумав продовжити пошуки. Коли ми нарешті опинилися, мабуть, за кілька кілометрів від місця, де я впала, Калем нахилився, щоб поставити мене на ноги перед колодою, на яку я могла присісти.

Знявши з мене сумку, він витяг звідти поцуплене простирадло. Мені це здалося дурістю, але, коли він розрізав його кинджалом, а тоді занурив у струмок, я зрозуміла, чому зайва тканина була зовсім не поганою ідеєю.

Прохолодною тканиною він торкнувся мого обличчя, промиваючи порізи, які я відчувала на своїй щоці.

— Наскільки все погано? — запитала я, здригаючись від згадки про те, що лише кілька годин тому він казав, що я — найгарніша жінка, яку він коли-небудь бачив.

— Гірше, ніж мені хотілося б, — промовив він, очищаючи найглибші подряпини.

Переконавшись, що моє обличчя повністю очищене, він ще раз промив ганчірку в струмку і взяв мої руки у свої. Засохла кров укривала мої долоні, адже основний удар припав саме на них. Поглянувши на його плащ і сорочку, я помітила, що плями від моїх ран забруднили і його одяг також.

Я скривилася, коли Калем доторкнувся тканиною до моєї руки й витер кров, щоб оглянути порізи. Він злісно обдивлявся рани на долоні, а тоді відклав її та почав вимивати іншу долоню. Подряпини були не такі жахливі, щоб я померла або потребувала серйозного догляду цілителя, але цього було достатньо для зараження та болю за будь-якої спроби поворушити рукою.

Найгірше пошкодження було на кінчику мого пальця — глибока проколота рана, що нила від болю, коли Калем провів по ній клаптиком тканини. Примружившись, він відклав шматину вбік, а тоді нігтями дістав шпичку, яка вп’ялася в мою шкіру. Коли він витяг її, я пискнула від болю, а на кінчику пальця виступила кров.

Калем нахилився вперед і поклав мій палець собі в рот, злизуючи кров із рани, а я оторопіло спостерігала за ним. Коли його темний погляд зустрівся з моїм, мене охопило тепло, яке ширилося моєю рукою, проникаючи у змерзлу шкіру. Жар розливався по моїх жилах, спалюючи мене зсередини та змушуючи жадати того, чого не треба. Я пригадала, як він терся об мене своїм членом, коли притискав до дерева.

Щось кипіло в його погляді, згущуючи повітря між нами. Він повільно витяг мій палець зі свого рота, а тоді зубами відірвав суху смужку тканини, яку затим притиснув до мого пальця, щоб зупинити кровотечу.

— Потримай так, — наказав він, ніби й гадки не мав, що я збудилася, побачивши, як він злизує кров із мого пальця.

Зі мною точно було щось не так.

Калем став навколішки переді мною та вхопив мене за новенький чобіток. Розв’язавши шнурівку, він зняв його та стягнув шкарпетку. Навіть я побачила синюшно-багровий набряк навколо моєї щиколотки, яка, здавалося, випирала між гомілкою та стопою.

— От лайно, — вилаявся Калем, опустивши голову.

Він знову розірвав простирадло на смужки, якими потім обережно обмотав мою щиколотку, перш ніж натягнути шкарпетку назад.

— Вибач, — пробурмотіла я, розуміючи, що значно сповільнюю нас. Калем ніяк не зміг би носити мене увесь час до повного зцілення моєї щиколотки. Я навіть не знала, чи наступного дня взагалі зможу ходити.

— Годі вже просити вибачення за те, у чому немає твоєї провини. Ти ж не планувала падати в той довбаний яр. Ти тікала, рятуючи своє життя. Мені просто треба було вбити їх. Принаймні тоді ти б не постраждала.

— Ти не можеш убити цілу групу людей через плащ, Калеме, — промовила я, хитаючи головою.

Щось ховалося в затінку його очей, коли він перевів погляд на моє обличчя.

— Може, і ні, але я вбив би цілу групу людей за те, що наразили тебе на небезпеку.

Коли він обережно натягнув чобіт на мою ногу, я нервово ковтнула, втягуючи прохолодне повітря.

— Тебе це лякає, крихітко? Знати, як далеко я ладен зайти, щоб захистити тебе?

Він підвівся та простяг мені руку так, ніби це було щось більше, аніж просто допомога піднятися. Здавалось, що, приймаючи його руку, я приймала його жорстокість і готовність убивати всіх, хто стане в нього на шляху.

— Так, — зізналась я, не годна осмислити таку реальність.

Я була готова вбити, щоб захистити Калема від тих, хто мав намір зашкодити йому. Проте чи була я готова піти на таке, коли це стосувалося невинних людей, які просто хотіли вижити?

Навряд чи я була здатна на таке.

— Добре. Можливо, це змусить тебе пам’ятати про те, що не варто наражати себе на невиправданий ризик у майбутньому. Для всіх буде краще, якщо ти залишатимешся у безпеці. Ти ж не хочеш дізнатися, що я зроблю, коли хтось спробує забрати тебе в мене.

Прив’язавши сумку до своєї спини, Калем обхопив однією рукою під моїми колінами, а іншу завів за мою спину. Тоді, взявши мене на руки, почав рухатися вгору зарослим ожиною схилом урвища. Підйом виявився не таким крутим, як той, де я впала, і незабаром попереду почали вимальовуватися гори. Перетнувши схил, він попрямував до них — до можливості знайти більше печер чи бодай перечекати, поки я відновлюся достатньо, щоб рухатися далі. Ми щогодини втрачали час через те, що я не могла пересуватися самостійно.

Для нього я була лише тягарем, і все ж я не могла змусити себе тихенько втекти від нього вночі.

Однієї думки про те, що він зробить, коли знову вистежить мене, було досить, щоб утримати мене поруч із ним. Мене дивувало, що мій рятівник чомусь перетворився на чоловіка без моральних принципів і меж, та й ще з очевидною необізнаністю у справах залицяння.

Чоловік же не міг просто вирішити, що повинен захищати жінку після кількох днів, проведених разом.

Чи ні?

РОЗДІЛ 23

Я сиділа перед входом до печер та спостерігала, як заходило сонце, поступово зникаючи з неба, і тіні почали витанцьовувати над обрієм. Світло, що пробивалося крізь гілки крони й вічнозелену хвою, заливало землю моторошним сяйвом, поки Калем крадькома рухався крізь чагарники. Проводячи долонями по пнях та корінню дерев, він шукав мох і якийсь вид листя, з якого, за його словами, можна було зробити припарку, щоб зняти набряк із моєї щиколотки.

Ніколи б не подумала, що така людина, як Калем, розумілася на припарках. Цікаво, ці знання він теж почерпнув із бібліотеки свого батька? Він попрямував до однієї з печер, вхід якої був напрочуд великим, що одразу змусило мене нервувати. Складалося враження, що він був занадто помітним для переховування.

Якраз достатньо великий для печерних звірів, які могли використовувати цю печеру під покривом ночі.

Сховавши зібрані трави й мох у свою сумку, Калем перекинув її через плече та відвів за спину, а тоді підійшов до мене, щоб забрати з пенька, де й залишив. Без зайвих слів він підхопив мене й перекинув через плече, а іншою рукою підняв сокиру та, розмахуючи нею, пішов уперед.

— Можна ж нести мене трохи ніжніше, — різко сказала я, підіймаючи голову рівно настільки, щоб кров не прилила до неї та не спричинила запаморочення, поки Калем неквапливо проходив крізь вхід до печери. Ідучи, він весело насвистував щось, геть не звертаючи уваги на тіло, перекинуте через його плече, немов мішок із коренеплодами.

— Так я зможу швидше скинути тебе, якщо доведеться відбиватися від печерного звіра, — промовив він, упевнено крокуючи вглиб печери, видовбаної у схилі гори.

— О, ну так значно краще. Я ж просто у захваті від думки про те, що мене скинуть на каміння, — сказала, відчуваючи потребу посперечатися з ним просто так. Я ненавиділа бути залежною від нього. Ненавиділа те, що не могла навіть ходити самостійно, не кажучи вже про виживання без його допомоги.

— Та краще це, ніж бачити, як твою плоть здирають із кісток. Зрештою, твоя плоть така гарненька, — промовив він, ляснувши мене по дупі рукою, якою підтримував за стегна.

— Гей!

— Тихо, — пошепки наказав він. — Мені треба прислухатися.

— Як вчасно, — пробурчала, але замовкла одразу після короткочасного протесту. Суперечки були не варті того, щоб нас заскочили зненацька. Усе ж таки мені теж подобалося, коли моя плоть обліплювала мої кістки.

Калем крокував далі, допоки тунель не звернув убік, що гарантувало нам захист від нижчої температури. Дійшовши до ніші, він обережно опустив мене на землю і дістав складники для припарки, а також дрова, які він зібрав для багаття на ніч.

Спиною я притулилася до стіни печери й зітхнула, витягнувши ногу перед собою. Ми нічого не їли із самого ранку, і, схоже, це ставало нормою, позаяк на нічліг ми зупинялися вже тоді, коли сонце починало хилитися за обрій. Можливо, за той час, що міг знадобитися для зцілення моєї щиколотки, ми встигли б зібрати їжу, якби ж, звісно, наважилися пробути поза печерою вдень досить довго, щоб спробувати знайти якісь ягоди, овочі чи ще якийсь урожай.

Нам потрібно було поквапитися, допоки все це не зіпсувалося до настання зими.

Щойно багаття розгорілося, Калем ухопив дві каменюки й почав розтирати ними трави. Додавши трохи води, він перетворив їх на пасту.

— Та я можу сама це зробити, — запротестувала, коли він зняв із мене чобіт, а потім повністю стягнув шкарпетку, промив її водою з фляги й залишив сушитися на ніч біля вогню.

Ігноруючи мої запевнення, що я здатна самостійно подбати про свою травму, Калем сів переді мною боком до вогню. Затим поклав мою ногу собі на коліна й ніжно провів пальцями по синцях, перш ніж почати згинати та розгинати її, перевіряючи рухливість. Біль пронизував мою щиколотку під час кожного згинання, але я не сумнівалася, що це було лише розтягнення зв’язок.

Кістки я не зламала та й не зробила нічого, що б назавжди скалічило мою ногу.

— Гадаю, що зранку ти зможеш ходити, — промовив Калем, приголомшуючи мене, і занурив кінчики моїх пальців у приготовану ним суміш. — Перевіримо пастки та з’їмо щось, перш ніж вирушимо далі.

— Тобто як це я зможу ходити вранці? — глузуючи, перепитала я. Та неможливо, щоб такий набряк, як у мене, зник за одну ніч.

— Ти вже не зовсім людина, крихітко. Вінікулум не тільки робить тебе сильнішою та спритнішою, а й прискорює процес зцілення. Твої подряпини вже не такі жахливі. А до ранку вони й геть зникнуть.

Простеживши за його поглядом, я глянула на свої подерті руки, які ще кілька годин тому відчувалися так, немов із пальців здерли всю шкіру.

Справді, все, що залишилося від порізів, — це трохи припухлі рожеві рубці. Те, що колись загоювалося б днями, в магічний спосіб зцілилося протягом декількох годин.

Калем приклав свою лікувальну суміш до моєї набряклої ноги, втираючи її у травмований суглоб, який відразу почав поколювати. Прохолода вкрила мою шкіру, коли він нахилився вперед і зосереджено подмухав на мою змащену щиколотку.

— Якщо Вінікулум нібито робить мене спритнішою, то чому він не запобігає моєму спотиканню об власні ноги? — запитала, зиркнувши на нього, і він перевів на мене свій погляд, сповнений веселощів. Його складені бантиком вуста через дмухання на мою щиколотку та палкий погляд, яким він поглянув на мене крізь свої вії, змусили низ мого живота стискатись. Я втратила зв’язок із реальністю від раптового уявлення цього ж виразу його обличчя, коли він хукатиме вже на інші місця.

Цей мерзотник посміхнувся, ніби зрозумів мої думки.

— Ти знаєш, як новонародженому оленяткові доводиться вчитися ходити на своїх нових ніженьках? — запитав Калем, розпливаючись у посмішці, попри напруження, що вирувало між нами.

Ахнувши, я приголомшено витріщилася на нього.

— Ти щойно порівняв мене з тим, хто ніколи раніше не ходив?

— Це неточна метафора, але схожа. Твоє тіло змінилося. Ти рухаєшся швидше, тому частіше натрапляєш на перешкоди. Тепер твоїм рефлексам треба надолужити згаяне й активніше реагувати.

— Спочатку ти кажеш, що моє відчуття напрямку, мов у гідри, а тепер, що я ходжу, як вайлуватий новонароджений олень. Ти справді вмієш робити компліменти жінці, яку намагаєшся затягнути в ліжко, Калеме Мічений, — похитуючи головою, промовила я, і недовірлива усмішка підійняла куточки моїх губ. Заразливий веселий блиск у його очах неможливо було ігнорувати, проте я намагалася стримати бажання піддатися йому.

— То скажи мені, що з того брехня, і я залюбки відкоригую свої слова, Естрелло Зоряна, — промовив він, піднявши брову й чекаючи, що я почну сперечатися.

Єдине, чого я хотіла, — це довести, що він помилявся, хоча досить добре розуміла, що мені вистачило б і хвилини, аби загубитися, блукаючи тут самостійно. Та й моя набрякла щиколотка була вагомим аргументом, аби не сперечатися щодо здатності рухатися самостійно на своїх двох.

— Яка промовиста тиша, — сказав Калем, розпливаючись у широченній посмішці.

— Стулися. Не всі ж ми можемо бути такими досконалими, щоб розумітися на місцевості, боротьбі й бездоганному ходінні, — промовила, прикусивши язик, щоб не зморозити щось про те, як штани обтягували його сідниці та стегна, коли він рухався.

— Крихітко, ти досконала такою, якою є, навіть коли спотикаєшся на своїх незграбних ніжках і володієш жахливим відчуттям напрямку. Я міг би провести решту ночі, розповідаючи тобі про всі твої особливості, які я ніколи й нікому не дозволив би змінити, — промовив Калем, знижуючи свій голос до хриплуватого та розкотистого. Між нами знову почало вирувати напруження, і вся веселість загубилася в спалаху пристрасті. — Але не думаю, що ти вже до цього готова. Одного дня я прошепочу це тобі, досліджуючи кожен сантиметр твого тіла своїми губами.

— І що б ти зробив, якби я відповіла тобі тим самим? — запитала, затамувавши подих. Здавалося, ніби я цькую тигра: коли граєшся з хижаком, його очі стають темнішими за беззоряне нічне небо.

— Запам’ятав би, як відчуваються твої слова, коли вуста зливаються з моїми. Стримувався б якнайдовше, перш ніж підім’яти тебе під себе й зануритися в тебе, — промовив він глибоким, ретельно контрольованим голосом. Здавалося, ніби він розумів, що, хоч я і сама затягнула його до цієї розмови, одне необережне слово могло змусити мене відсахнутися, злякатись того, чого я так сильно жадала.

Відкашлявшись, я відвела від нього погляд і знову зосередилася на своїй щиколотці, перериваючи напруження, що виникло між нами, аби не утнути чогось такого, про що могла потім пожалкувати.

— Звідки ти дізнався про такі припарки? — запитала я, намагаючись зав’язати розмову, щоб заглушити ніяковіння, яке відчувала через його близькість.

Калем нахилився до краю моєї трохи задертої сукні й почав засукувати лосини, ніжно погладжуючи мою гомілку та литку.

— З особистої бібліотеки батька, — промовив він, підтверджуючи мої нещодавні підозри. — У нього були всілякі книжки, більшість з яких суворо заборонялася й передбачала смертний вирок, якби його колись викрили.

— Ти сумуєш за ним. Це відчувається щоразу, коли ти говориш про нього, — сказала, вловлюючи нотку смутку в його голосі й те, як він щоразу відводить свої очі вбік, уникаючи мого погляду, коли говорить про свого батька.

Подивившись угору, Калем нарешті зустрівся зі мною поглядом, і на його вустах з’явилася вимучена посмішка.

— Я сумую за його присутністю. Сумую за тим, якими були б наші стосунки, якби обставини склалися по-іншому, — зізнався він.

— Ти маєш на увазі, якби твоя мачуха не була... — я замовкла на півслові, не бажаючи вкладати свої слова в його вуста. Подробиці, які він розповів про неї, були такі мізерні й розпливчасті, що я не могла скласти реалістичне уявлення про жінку, яка допомагала виховувати його.

— Жорстока? Так. Якби вона не була такою лихою, то, без сумніву, мій батько пішов би на необхідні жертви, щоб бути з моєю матір’ю. Хто знає, як би склалося тоді моє життя? — роздумував він, посунувшись, аби витягнути свої ноги.

Я ненавиділа той смуток, який закарбувався у рисах його обличчя, і ту вразливість, що ховалася за зовнішністю цього приголомшливого красеня з грайливим ставленням до життя, якого я, на жаль, не мала. Глибина його думок була ледь помітна і найбільше виявлялася в ті миті, коли він знімав маску, яка приховувала його справжні емоції. Якби я уважно не роздивлялася його, щоб запам’ятати кожну рисочку на обличчі, в яке поступово закохувалася, то, можливо, навіть і не помітила б цього.

Для мого серця було б безпечніше, якби я цього все ж не помітила.

— Розкажеш мені ще якусь оповідку? — запитала, нервово ковтаючи клубок, що підступав до горла.

Понад усе на світі я хотіла піддатися цьому потягу, що пульсував між нами. І можливо, я б це зробила, повставши проти Корони й усього, що вона вимагала від мене, якби моє серце не тріпотіло у грудях щоразу, коли його погляд зустрічався з моїм. Я б зробила цей крок, якби в животі не пурхали метелики після кожного його дотику.

Якби не той факт, що я могла напрочуд легко закохатися в цього чоловіка, який ніколи не стане моїм. Адже навіть якщо він не покине мене заради когось іншого, він однаково не належатиме мені цілковито.

Мітка фейрі на його шиї означала, що десь там у нього є пара, яка шукатиме його до самої смерті.

Я не знала, що могло статись, якби вона знайшла його або якби фейрі, який шукав мене, досяг своєї цілі. Невже вся попередня прив’язаність тоді просто розвіялася б? Невже це так мало працювати чи то був суто фізичний зв’язок, який затьмарював усі інші почуття? А чи відчувають це люди взагалі, чи просто гають вічність із кимось, кого не кохають?

Кожна з можливих відповідей була лише ще однією причиною, чому ми з Калемом не могли вступати в стосунки. Я не хотіла цього, але ще більше не хотіла такої долі для нього.

Я була в цілковитій дупі.

— Гаразд, крихітко. Я розповім тобі ще одну оповідку, — промовив він, витягуючи вкрадену ковдру із сумки.

Влігшись біля багаття, Калем відвів для мене місце поруч. Затим легенько поплескав по землі поряд із собою, і я нервово перевела туди погляд.

Минулої ночі я не погоджувалася спати, згорнувшись у його обіймах, проте вчора це здавалося невиннішим, аніж сьогодні. Після того як він зацілував мене до нестями, я не могла не думати про те, що могло статися, коли я знову ляжу поруч із ним.

Проте, попри розпалений вогонь, я змерзла, а ковдра в нас була лише одна.

Заштовхавши своє нервування якнайдалі — туди, де, як я сподівалася, Калем його б не побачив, — я вляглася на запропоноване ним місце, розтягуючись на спині й повертаючи обличчя до нього. Він перекотився на бік, розвернувшись до мене, і підклав свою руку під мою голову, щоб я не лежала на твердій землі.

— Яку оповідку хочеш почути? — запитав Калем, обхоплюючи іншою рукою мій живіт.

Затамувавши подих, я змушувала себе вимовляти слова, хоча вся моя увага була зосереджена на його дотику.

— Ти знаєш щось про фейрі та їхні пари?

— Так, — повільно кивнувши, здивовано промовив він. — Парні зв’язки з’явилися дуже давно. Фейрі були прокляті відьмами, які воювали проти них у нескінченних війнах. Тепер душі фейрі розколюються навпіл під час народження, і їхня друга половина переселяється у геть іншу особу — чи то в людину, чи то у фейрі. Подейкують, що життя без пари — це болісний досвід, ніби бути напівістотою.

— Це більше схоже на історичну повість, ніж на оповідку, — піддражнила я.

— Гаразд, крихітко, — засміявся Калем. — Жив собі фейрі, який понад триста років чекав на перше народження своєї пари. Це було незвично, бо очікування понад сотню років зазвичай доводило навіть найстійкіших фейрі до нервового зриву. Життя без половини своєї душі було немислимо жорстоким. І ось однієї ночі він відчув ту мить, коли вона досягла повноліття, і заплакав із радості.

— Що сталося? — запитала, відчуваючи, що його серйозне обличчя не віщувало щасливого кінця для цієї історії. Схоже, я мусила попередити його на майбутнє: всі романтичні історії мають завершуватися тим, що закохані проводять усе життя разом.

Життя й без того доволі важке та жорстоке. Останнє, що мені було потрібне, — це нагадування про мою самотність у казках на ніч, які мали, навпаки, відвертати увагу від мого горя.

— Відьми приховали її від нього, щоб він не зміг до неї дістатися. Вони наклали на неї заклинання, яке приховувало її місцеперебування, втримуючи його якнайдалі від неї протягом багатьох життєвих циклів. Проте заклинання не відгородило його від того, щоб відчувати її. Воно не заважало йому закохуватися в її сутність щоразу, коли вона досягала повноліття. Воно не заважало щоразу відчувати, як вона вмирала, як згасало її життя, яке він потім оплакував. І так тривало століттями. Протягом тринадцяти життів він чекав і боровся, щоб знайти спосіб дістатися своєї пари, перш ніж вона остаточно помре і він утратить її назавжди.

— То він її знайшов? — запитала, стримуючи пекучі сльози, що підступали до горла.

Мені не треба було жаліти безіменного фейрі. Не треба було взагалі відчувати щось до нього, знаючи, що якби в нього з’явилася можливість, то він би забрав ту жінку від її усталеного життя.

Мене вчили, що ми для них лише власність, істота, чиї бажання не мали значення проти потреб фейрі. Проте смуток пронизував мене зсередини від гадки про те, як було важко проживати всі ці століття на самоті, відчуваючи, як друга половина твоєї душі повсякчас умирає. Думати, що десь там жив фейрі, який нібито був моєю другою половиною, я не могла — це здавалося чимось неможливим. Як інша половина мене могла існувати поза моїм тілом?

— Так. Він нарешті відшукав свою пару в її останньому перевтіленні, коли захист відьом було зруйновано. Проте для завершення зв’язку він мусив повернути її на фейрівську землю, щоб поєднати їхні життя. Без цього вона залишиться смертною та остаточно помре, — промовив Калем, нахиляючись уперед, щоб ніжно торкнутися моїх губ своїми.

Різко відсахнувшись, я стримала бажання гаркнути на нього від розчарування.

— І вони це зробили?

Калем зітхнув, бурмочучи щось у простір між нами:

— Не знаю. Історія так і не була завершена. Вони могли продовжувати жити щасливо в Альфгеймі, а могли й обоє зникнути: вона — в обіймах остаточної смерті, а він — у божевіллі, яке поглинуло б його після її втрати.

— Навіщо розповідаєш мені історію, кінця якої навіть не знаєш? — огризнулась я, прибираючи його руку зі свого живота на знак протесту.

Усміхнувшись, Калем відразу ж повернув її на місце й розвернув мене обличчям до себе.

— Бо життя не завжди безхмарне. Ми не завжди дістаємо відповіді, які хочемо. Та й кохання не завжди прекрасне, — промовив він, спрямовуючи свій пильний погляд на мене, від чого я голосно ковтнула. — Кохання нестримне й болюче, але воно завше того варте. Воно завжди є відповіддю, моя зіронько, а не проблемою.

— Хочеш сказати, що я мушу покохати фейрі, який нібито є моєю парою? — насупившись, запитала я, обмірковуючи невідповідність із тим, що він казав раніше.

Це був ще один доказ того, що наші стосунки могли бути лише тимчасовими. Ще один цвях у труну того, що могло б виникнути між нами, якби не загроза, що маячіла на горизонті.

— Ні. Я кажу, що ти мусиш дозволити собі покохати когось. Якщо це твоя пара, то нехай так і буде.

Але не відгороджуйся від більших можливостей через острах відчути біль. Адже кохання варте кожної секунди болю, — промовив він, і від розуміння на його золотавому обличчі в мене перехопило дух. Його слова збігалися з думками, які вирували в моїй голові трохи раніше, немов були відлунням чогось, що я знала глибоко всередині.

— Який сенс кохати когось, коли доля вирішила вас розлучити? — ледь прошепотіла я, і ці слова повисли між нами. Скоротивши відстань, Калем побіжно торкнувся своїми вустами моєї нижньої губи, і вона розтягнулася в усмішці.

— Бо хоч і ненадовго, але нам не треба залишатися на самоті. Немає гарантії, що вони коли-небудь нас знайдуть. Немає гарантії, що нас заберуть до Альфгейму. Але якщо це й станеться, невже тобі захочеться потрапити туди, так і не поживши для себе й не зробивши власного вибору? Хіба ти не хочеш насолодитися свободою, поки її маєш, перш ніж вони позбавлять тебе усього цього? — запитав він.

Це нагадало мені про ночі, які я проводила в обіймах Лоріса, ризикуючи життям заради кількох митей забороненої для мене насолоди. Він ніколи не був призначений для мене, але й не становив небезпеки для мого серця.

Чи могла я справді ризикнути своїм серцем, віддавшись йому? А може, воно ніколи не належало мені, щоб комусь подарувати?

— О, відчуваю твій напружений процес мислення, — промуркотів Калем, обхоплюючи мою щоку рукою під пасмами волосся, що на неї спадало.

Він нахилився до мене, і його вуста знову накрили мої, відганяючи всі раціональні думки. Перекотившись, він накрив мене собою та притиснув власною вагою до землі.

Замість задухи, яку я частенько відчувала з Лорі-сом, коли він мостився на мене зверху, в обіймах Ка-лема я відчувала комфорт. Цілуючи мене, він ковзав рукою вниз по моєму тілу поверх сукні, допоки не обхопив задньої частини мого стегна.

Коли він провів своїми пальцями по моїх сідницях, стогін вирвався з мене просто в його рот. Він закинув мою ногу собі на талію, аби ще сильніше притиснутись. Аби повністю накрити мене своїм тілом.

Я обвивала його ногами, аж доки гострий біль не пронизав моєї щиколотки, змушуючи мене перелякано зойкнути. Калем застиг на місці, а тоді відірвав свої вуста від моїх, залишаючи мене розгублено хапати ротом повітря, ніби мені потрібно було наново вчитися дихати.

Зітхнувши, він опустив мою травмовану ногу на землю, а тоді сперся на передпліччя й уважно глянув на мене.

— Вибач. Зі мною буде все гаразд, справді, — промовила, прикушуючи нижню губу. Я не могла змусити себе визнати, що не хотіла, аби він зупинявся, що була готова до всієї тієї насолоди, яку він пропонував мені незліченну кількість разів.

Здавалося, що я зраджу саму себе, якщо викажу ту слабкість, яку він пробудив усередині мене, і визнаю, як відчайдушно потребую відчути бодай щось після втрати всього, що я колись любила.

Присутність Калема — єдине, що змушувало мене почуватися живою, наче я не загинула разом із Бранном на тій скелі.

— Буде, але ми маємо весь час у світі, крихітко, — промовив він, скочуючись із мене та притягуючи моє тіло до себе. Потім обережно вклав мою травмовану щиколотку на свої стегна, ніби мій набряк мав завадити йому розпускати руки вночі.

Калем заплющив свої очі, показуючи, що нам уже час лягати спати. Мій живіт стиснувся від розчарування, адже я була така близька до того, щоб перетнути межу, звідки вже б не повернулася.

Це було лише питання часу, коли я її перетну. Усе стало зрозуміло за нетривалий період поруч із Калемом.

Головне питання полягало в тому, що залишиться від мене, коли всьому цьому настане кінець.

РОЗДІЛ 24

Раптом хтось зіштовхнув мене на землю з такою силою, що вибив усе повітря з моїх легень, змушуючи мене судомно вдихнути.

— Не чіпай її, сучий сину, — застеріг Калем сповненим злоби голосом, і я враз кинула на нього схвильований погляд. Поволока сну миттєво розвіялась, і мій розум раптово насторожився, намагаючись збагнути, що тут відбувається.

Кінчик меча навис просто перед моїм носом — чоловік, який тримав його, стояв наді мною з трохи розставленими ногами. Зустрівшись з його холодними блакитними очима, я нервово ковтнула, а тоді кинула погляд у бік, де Калем бився із чотирма чоловіками, які намагалися притиснути його до землі.

Він витяг кинджал, прикріплений до його стегна, і притиснув вістря до горла одного із чоловіків так сильно, що всі завмерли. Чоловік, що стояв наді мною, із цікавістю спостерігав за видовищем, схиливши голову набік, а тоді знову перевів свій погляд на мене й торкнувся кінчиком леза до моїх грудей.

Просто над серцем... Якби він проштрикнув мене, я б одразу померла.

— Ти можеш убити його, — знизуючи плечима, промовив чоловік до Калема. — Проте гадаєш, що доберешся до неї раніше, ніж я проткну її наскрізь?

Міцно стиснувши щелепи, Калем застиг на місці, тоді як один із чоловіків обхопив його руку, якою він стискав руків’я кинджала. Дозволяючи їм забрати його зброю, він не зводив своїх очей з моїх та з клинка, який застережливо притискався до моїх грудей.

— Коли я з тобою покінчу, не залишиться нічого, що можна буде відродити, — гаркнув Калем.

Глузливо кривлячи свою мармизу, чолов’яга наді мною пирхнув зі сміху.

— А ти непогано так прив’язала його до свого мізинчика, красуне, чи не так? — запитав він, прибираючи кінчиком леза волосся з моєї шиї.

Моя мітка почала вібрувати, витягуючи блакитне сяйво з його власної мітки фейрі. Він єдиний також мав її, тоді як інші четверо, що пильно спостерігали за Калемом, були звичайними людьми.

— Ти кажеш про це так, ніби це щось погане, — шкірячись, промуркотіла я, відчуваючи, як щось злісне охопило мене. Я так збіса втомилася бути жертвою. Втомилася, що мене не вважали рівною чоловікам, бо в мене не бовтається шмат плоті поміж ніг. Доторкнувшись пальцем до його меча, я грайливо провела ним по пласкій частині леза. — Він має свої переваги.

— Певен, що так, — розсміявся чоловік і примружив очі до мого невинного пальчика.

Різко затиснувши пласку частину леза між своїми долонями, я відвела меч убік, водночас зачепила ногами його щиколотки й прослизнула поміж них, змусивши його втратити рівновагу та похитнутися вперед.

Крик Калема розрізав повітря у маленькій ніші, тоді як я ухилилась і схопилася на ноги, а меч чолов’яги встромився в землю над моєю головою. Моя щиколотка злегка занила від болю, але втримала мене на ногах — за кілька годин вона встигла зцілитися завдяки моїм новим здібностям.

Коли він зігнувся переді мною, я опустила свій чобіт йому на дулу й відштовхнула вперед.

— Є значно приємніші способи розбудити жінку вранці, — гаркнула я, здригнувшись, коли пара рук схопила мене за волосся. Інший чоловік смикнув мою голову назад, повертаючи мою шию з боку в бік, оглядаючи мої вуха.

Я зрозуміла, що він намагався відшукати легендарні загострені вуха фейрі.

Я підняла руки над головою та схопила його за плечі, а тоді потягнула до себе, зігнувшись і відштовхнувшись ногами. Він гепнувся на землю з глухим стуком переді мною, опустивши руку вздовж тіла, а тоді схопив нею свій меч. Проте я наступила на його зап’ясток і присіла біля нього, щоб вирвати зброю з його пальців.

Калем з усмішкою спостерігав за цим, неуважливо відбиваючись від трьох чоловіків, що залишились і силувалися стримати його, хоча він і не звертав на них особливої уваги. Я не сумнівалася, що він міг би подолати їх усіх разом, якби не ризикував мною.

А це збіса приємно знати, що я можу подбати про себе бодай у цій ситуації.

— Відпусти мого друга, якщо ще хочеш дихати, — сказала, притуливши меч свого нападника до його ж горла.

Чоловік, який першим приставив свій меч до мого обличчя, повільно підвівся, виставивши свої руки в мирному жесті, ніби вони й насправді не мали наміру нашкодити нам. Гадаю, він не брехав, бо усвідомив, що ми не фейрі, які полюють на нього.

— Хочеш щось додати? — запитав він Калема, потираючи рукою обличчя.

— Думаю, що вона зрозуміло все пояснила, — відповів Калем із посмішкою.

Він поворухнувся з плинною грацією, яка заскочила наших нападників зненацька, підтвердивши мою підозру про те, що він не відбивався від них лише заради моєї безпеки.

Це не мало змушувати мій шлунок стискатися й відчувати метеликів, ладних випурхнути з мого горла. Усвідомлення того, що моя безпека важливіша за його, мала мене жахати. Натомість мені захотілося поцілувати його, хоча я не була певна, що готова стати ініціатором наших інтимних стосунків.

Принаймні поки що.

Калем спритно роззброїв нападників, і їхні мечі опинились або в його руках, або на землі, а чолов’яги здивовано глипали своїми балухами.

— Може, ви поясните мені, що саме збиралися зробити, доки моя кохана не вихолостила вас? — запитав він, зважуючи в руці руків’я одного з мечів й уважно спостерігаючи за чоловіками.

— Шукаємо тих, хто вижив. Ми повинні були переконатися, що ти не один із цих мерзотних фейрі. Ось Еван, він знає, як бачити крізь їхні чари, — відповів один із нападників, указуючи на іншого, який розпростерся на землі піді мною. Затим він подивився то на мене, то на Калема, оглядаючи нас так, ніби вдирався в наше приватне життя.

— А наші мітки вам ні про що не сказали? — запитала я, кинувши злісний погляд на чоловіка, який говорив.

— Ти ніколи не бачила фейрі, красуне, чи не так? Ці виродки народжуються з міткою, — пробурчав він.

Чоловік уважно подивився на свого друга, який, за його словами, міг бачити крізь фейрівські чари, і той нарешті кивнув, змусивши інших полегшено зітхнути. Чолов’яга, що раніше приставляв до мене свій меч, вийшов уперед і простягнув руку Калему.

— Мене звати Дженсен, — сказав він, витримуючи суворий погляд Калема, який іронічно дивився на його простягнуту руку.

— Я не згоден тиснути руку чоловікові, що віддає перевагу мені перед жінкою, яка перемогла його, — сказав Калем, киваючи в мій бік, щоб визнати зневагу, яку виказав Дженсен. Адже він пройшов повз мене, хоча не став би цього робити, якби у мене був член. Навіть коли я довела, що гідна того, аби до мене ставились, як до рівної, він однаково обрав Калема. Хоча я і не могла цілковито звинувачувати його в цьому, адже наразі найбільшою загрозою тут був саме Калем.

Та все ж таки він заступився за мене, коли ніхто інший цього не зробив би.

— Ти ж добре знаєш, що не варто недооцінювати жінку, Дженсене, — дорікнув жіночий голос, і його власниця вийшла з-за рогу тунелю.

Її плащ був щільно обгорнутий навколо тіла, а каптур низько натягнутий та прикривав її голову й волосся. Вона рухалася тунелем з якоюсь смертоносною грацією — її хода мала мужніший вигляд, ніж я звикла бачити у жінок Містфелла, які цінувалися лише за свою жіночність.

Вона повільно відкинула каптур, відкриваючи своє гарне обличчя, понівечене шрамом, який перетинав брову та вилицю. Її туго заплетене в косу біляве волосся спадало плечем аж до живота. Мітка фейрі звивалася на її шиї, підіймаючись до лиця.

Жінка зупинилася переді мною, кинувши погляд на двох чоловіків, від яких я раніше захищалась, і на її вустах з’явилася іронічна посмішка. Потім її увага перемістилася на Калема, і, затримавшись на якусь мить, вона уважно розглядала його, а тоді знизала плечима.

— Гадаю, мені не треба питати, чи можете ви двоє битися.

— Якщо ти не хочеш гаяти час на очевидні речі, то схоже, що ні, — сказала я, глянувши на її простягнуту руку. Я вклала свою долоню в її, спостерігаючи, як мітка на її шиї засвітилася м’яким червоним світлом.

— Дивлюся, що язичок у тебе гострий, як і лезо, — посміхнулася вона. — Як тебе звати?

— Естрелла. А це Калем, — відповіла я.

— Ласкаво просимо в рух опору, Естрелло й Калеме. Ми виступаємо проти всіх, хто бажає диктувати нам, як жити. По суті, ми пропонуємо притулок усім, хто шукає його, щоб сховатися від фейрі, монархії чи вартових Туману. Мене звуть Меліан, і я настійно рекомендую вам піти зі мною. Минулої ночі мої розвідники помітили фейрі в цій місцевості. Пощастило, що ми знайшли вас першими, — сказала вона, нахиливши голову й озирнувшись на тунель, з якого вона з’явилась і який тягнувся вглиб гори.

— Навіщо нам іти з тобою? Як ми можемо бути певні, що завтра знову не прокинемося з мечем перед обличчям? — запитав Калем, змусивши мене гнівно поглянути на нього. Він сам казав, що нам треба сподіватися, що рух опору нас знайде, от вони це й зробили.

То чому б нам не піти з ними, щоб перезимувати?

— Якщо ви хочете ховатися в цих печерах, немов звірі, — будь ласка. Але я можу запропонувати вам те, чого ви ніколи не знайдете самостійно, — сказала Меліан.

— І що ж це? — запитав Калем, злісно дивлячись на жінку, яка наважилася виявити повну байдужість до того, що він міг би випатрати її, перш ніж вона встигнула б кліпнути очима.

— Безпечне місце, де можна відпочити. Місце, де можна жити без страху, — відповіла вона. — Ліжко з ковдрами та їжу, щоб наїстися. Ми дамо вам кілька хвилин, аби обговорити це між собою. Якщо вирішите піти з нами, то ми чекатимемо за рогом.

Вона кивнула своїм супутникам, і ті миттю попідіймали із землі свою зброю.

Чоловік, якого я обеззброїла, підвівся, щойно я прибрала ногу з його зап’ястя, і з невпевненою посмішкою прийняв меч, який я йому повернула. Коли Меліан звернула за ріг, вони попрямували за нею, залишивши нас із Калемом витріщатись одне на одного.

— Ти як? — запитав він, здіймаючи й опускаючи свої груди так, ніби йому довелося докласти всіх сил, щоб опанувати себе й стримати гнів, який він відчув, коли ми потрапили в засідку.

— Зі мною все гаразд, — промовила я. Навіть якщо я на мить і сумнівалася, що ми знайдемо вихід із нашого скрутного становища, вони все ж не заподіяли мені шкоди.

Думка про те, що вони зможуть зашкодити Калему, взагалі здавалася кумедною.

— Добре, — сказав він, нахиляючись, аби підійняти ковдру, яка залишилася на підлозі, коли вони відтягнули його від мене, поки ми спали. Запхнувши її у нашу сумку, він сховав решту пожитків, а тоді перекинув її через плече. — Ходімо.

Калем попрямував до виходу з печери, рухаючись у протилежному напрямку від Меліан та інших.

— Чекай, що? — запитала, кинувшись за ним і схопивши його за руку. — Ти ж сподівався, що вони знайдуть нас. Якщо вони можуть надати нам безпечне місце, то ми маємо погодитися.

— Це було до того, як вони приставили меч до твого серця, Естрелло. Ми не можемо їм довіряти, — зітхнув він, озирнувшись у бік, де чекали повстанці. Я не сумнівалася, що вони зацікавили його.

Здавалося незбагненним те, що вони існували ще до руйнування Серпанку. Проте це так, адже вони не встигли б щось організувати за такий короткий проміжок часу.

— Не можна звинувачувати їх за обережність. Інакше їх би вже давно вбили. Вони ж не зашкодили нам, — промовила я, потягнувши його в той бік, куди попрямував рух опору. Калем кивнув, але вираз його обличчя залишався настороженим і сповненим сумнівів. Не мігши знайти переконливий аргумент, чому нам треба триматись якнайдалі від них, він озирнувся в їхній бік.

— Якщо вони спричинять у мене погане передчуття, ми йдемо. Без жодних запитань. Просто зробиш те, що я тобі скажу, крихітко, — відповів він, діставши у відповідь мій погляд, сповнений люті.

— З мене годі чоловіків, які вказують, що мені робити. Гадала, що ти вищий за це, — промовила, смикнувши рукою, намагаючись змусити його відпустити мене. Якщо він думав, що я знову стану іграшкою та власністю чоловіка, тоді я просто піду, скориставшись зі свого шансу.

Свобода була важливішою за кохання, навіть якщо моє серце завмирало від усвідомлення того, що, ймовірно, саме це я відчуваю до Калема.

— Коли я кажу тобі щось зробити, то тільки тому, що хочу захистити тебе. Не для того, аби вказувати, як діяти. Це велика різниця, Естрелло. Ти можеш робити що завгодно за умови, що будеш у безпеці, — сказав він, знизивши голос так, що я зрозуміла, наскільки він це серйозно.

— Припускаю, бути поруч із тобою — це теж обов’язкова вимога? — запитала я, злісно подивившись на нього, коли він схопив мене за руку.

— Це не так вимога, як настійна рекомендація, — сказав Калем, ведучи мене до людей з руху опору.

Вони чекали за рогом, як і казала Меліан, а тоді підійняли із землі смолоскипи й запалили їх кресалами, які витягли зі своїх кишень.

Коли з глибини тунелів пролунав гуркіт, Меліан озирнулась, а тоді стала попереду з двома чоловіками з обох боків і повела нас за собою. Ми з Калемом пішли слідом за нею, а інші троє замикали колону. Дискомфорт Калема відчутно повис між нами, коли він міцніше стиснув мою руку.

— Що це за шум? — запитала я, повертаючись до нього обличчям, оскільки гуркіт, здавалося, ставав голоснішим щомиті.

— Печерні звірі, — відповіла Меліан, яка йшла попереду, стискаючи свій меч, як і решта.

Калем не відпускав руків’я свого меча, а я, на диво, почувалася беззахисно без власної зброї. Витягнувши кинджал із піхов Калема, прикріплених до стегна, я міцно стиснула його в руці.

— Що станеться, якщо вони нас знайдуть? — запитала, озираючись на чоловіків позаду мене.

Дженсен зустрівся зі мною поглядом, і на його обличчі розквітла хитра посмішка.

— Битимемося. Ти ж не боїшся, красуне, чи не так? Я залюбки захищу тебе, але ти маєш знати, що тепер, коли Серпанок упав, у лісах тиняються набагато страшніші істоти. Печерні звірі — це найменша з твоїх турбот. — Його рука опустилася мені на плече, змусивши мене презирливо подивитися на цей дотик.

— Якщо ти цінуєш свою руку, то негайно прибереш її, — прогарчав Калем, і його голос розлігся вузьким тунелем, змусивши Меліан зупинитися й озирнутися на суперечку позаду себе.

— Або що, красунчику? — запитав Дженсен і, з викликом піднявши брову, подивився на Калема.

— Або я відрубаю твою долоню від зап’ястка й віддам їй на знак моєї прихильності, — шкірячись, відповів Калем, і здалося, що навіть повітря в тунелі стало холоднішим через напругу, яка зростала між двома чоловіками.

— Годі, Дженсене, — сказала Меліан. — Ти знаєш правила: ти можеш торкатися до неї лише з її дозволу.

Вона продовжила свій шлях тунелем, який за кожним кроком звужувався, тож ми могли йти лише по двоє. Причина наявності смолоскипів швидко стала очевидною, оскільки тунель ставав дедалі темнішим, допоки взагалі не зникли всі сліди природного світла й лише вогонь освітлював наш шлях.

Меліан раптово зупинилась, а чоловік, що стояв поруч із нею, опустився навколішки біля її ніг і підійняв із землі кам’яну плиту. Коли він відсунув її вбік, нам відкрився отвір, видовбаний у землі під нею. Штучний тунель пролягав перпендикулярно до природного тунелю печери та зникав у темряві внизу. За мить один із чоловіків зістрибнув униз.

— Катакомби? — запитав Калем, обертаючись до Меліан. — Як ви могли встигнути все це зробити?

— Мої пращури були першими членами руху опору. Вони були міченими, яких урятував Серпанок багато століть тому. Вони знали, що це лише питання часу, коли фейрі повернуться на цю землю та знову прийдуть по них у наступному житті або по життя їхніх дітей. Ми перебували тут, відколи звели Серпанок сотні років тому, і готувалися до дня, коли ті, кого обрали фейрі, потребуватимуть безпечного місця, — пояснила вона, спостерігаючи, як ще один з її людей стрибнув у тунель.

— Я гадала, що фейрі можуть якось відстежувати тих, кого помітили. Хіба це неправда? — запитала я, коли вона ступила до отвору та, схоже, збиралася стрибнути.

— Можуть, — погодилася Меліан. — Ось чому так важливо мати безпечний притулок, захищений відьмою. Поки ми тримаємо наші схованки в таємниці, ніхто ніколи не зможе нас відшукати, — легка посмішка осяяла її обличчя, коли вона пірнула в темряву, закликаючи мене йти слідом за нею.

— Іди, — наказав Калем, скоса глянувши на Дженсена й інших чоловіків, які залишилися на верхньому рівні. Він явно довіряв Меліан мою безпеку більше, аніж їм. Я кивнула, повернувши кинджал Калему, щоб не штрикнути себе ним, бо й сама не дуже довіряла своїй координації.

Стрибнувши в отвір, я й оком кліпнути не встигла, як уже приземлилася, підігнувши коліна, щоб пом’якшити удар. Доторкнувшись до землі, я відчула, як моя щиколотка трохи занила, але це було ніщо проти болю, який я відчувала напередодні. Щойно я випросталася, він майже вщух. Катакомби були видовбані у скелі самої гори, тому приземлення виявилося жорсткішим, аніж хотілося б.

Калем приземлився за моєю спиною, і його рука відразу ж опустилася мені на плече, ніби запевняючись, що зі мною все гаразд. Він узяв мене за руку й відтягнув убік, щоб інші могли зістрибнути вниз.

Погляд Меліан зупинився на наших зчеплених руках, і на мить в її очах промайнуло щось схоже на презирство. Потім вона повністю перевела свою увагу на Калема, коли він заговорив.

— Як далеко тягнуться ці тунелі? — запитав він.

— Вони охоплюють більшу частину Центрального каналу, — відповіла вона, маючи на увазі материк, що простягався від Містфелла до гір Рошпар на іншому кінці королівства. — Кожна з чотирьох допоміжних земель також має власну мережу тунелів.

— Це неймовірно, — сказала я, і в моєму голосі пролунало благоговіння, яке я відчувала перед чимось дивовижним, що весь цей час існувало просто під носом у королівської гвардії та вартових Туману. Ці люди, ймовірно, мали свій спосіб життя й свою історію, про яку ані королі, ані лорди нічого не відали та ніяк не контролювали.

Ким би я стала, якби моє життя не диктувалось очікуваннями суспільства?

Наша групка людей ішла мовчки, поки Меліан вела нас проходом, а я зачаровано роздивлялася стіни навколо себе, уявляючи, скільки часу знадобилося, щоб вирити й прорубати бодай один тунель із цільного каменю. Калем міцно стискав мою руку у своїй, чіпляючись за мене так, ніби тунелі могли забрати мене від нього, розлучивши нас.

Я геть не очікувала такої кількості людей, що чекали в головній печері, коли ми нарешті дісталися туди. Десятки! Деякі з них були добре екіпіровані й озброєні, хоча їхні обличчя здавалися розслабленими, ніби вони були в себе вдома.

Інші ж мали кепський вигляд — побиті й пригнічені, ніби щойно врятувалися від долі, яка чекала на них на поверхні. Не всі мали фейрівські мітки, тому припускаю, що в цих тунелях жили цілі покоління.

— Я відведу тебе до жіночої половини, щоб ти могла влаштуватися, — сказала Меліан. — Познайомлю тебе з деякими молодшими дівчатами.

— Я піду з нею, — втрутився Калем, відмовляючись відпускати мою руку, коли я кивнула, щоб піти за нею. Попри те що мені не хотілося розлучатись із ним у незнайомому місці, я розуміла, що ми тут новаки. Ми були лише гостями в їхньому побуті.

— Чоловіки й жінки сплять окремо. Ти можеш бачити її, коли захочеш, — пояснила Меліан, обводячи жестом головну печеру, яка, очевидно, була чимось на кшталт загальної зони.

— Тоді ми йдемо. Ми або залишаємося разом, або взагалі не залишаємося, — сказав Калем, ігноруючи мій роздратований погляд.

— Здається, ти забув, хто кому потрібен у цій ситуації, — відповіла Меліан, схрестивши руки на грудях. — У мене є надійний прихисток, який вам у знадобі. А що можеш запропонувати ти?

— Бійця, який допоможе тобі вистояти проти фейрі, щоб захистити цих людей, якщо до цього дійде, — сказав Калем, з викликом здійнявши брову. — Ми обоє розуміємо, що я — найкращий боєць, який у тебе зараз є. Якби у твоєму розпорядженні був хтось кращий, ти б не відправилася в тунелі.

Меліан зітхнула, опустивши голову.

— Безглуздо заводити романтичні стосунки, коли на вас уже є мітки, — попередила вона, звернувши свою увагу на мене.

Уже запізно, сестро.

Я знала про це, і моє серце закалатало у відповідь.

— Але гаразд. У нас є кілька приватних ніш, які зазвичай призначені для наших осіб вищого рангу. Будьте корисними для нас, або я передам її наступному в черзі. Якщо мені знадобиться твоя допомога, то підеш зі мною, — сказала вона, зиркнувши на Калема, перш ніж звернути в один із коридорів.

Уздовж стін тягнулися витесані з каменю дверні прорізи, а ті, де люди, вочевидь, хотіли усамітнитися, були накриті пологом.

На передостанньому дверному отворі полог був відсунутий. Кімната була порожньою, за винятком розкладеної постелі на низькому дерев’яному настилі.

— Я розпоряджуся, щоб вам принесли ще одну постіль, — сказала Меліан, похитуючи головою. —

Можете витратити решту дня, щоб адаптуватись і познайомитися з усіма. Завтра я дам вам обом роботу.

Зникнувши за відчиненими дверима, вона залишила нас наодинці, а в повітрі запахло сваркою, що наспівала між мною та Калемом.

Одного дня я збиралася пошматувати його гарненьке личко.

— Гадаєш, я не здатна подбати про себе, — схрестивши руки на грудях, випалила я і гнівно подивилася на нього.

Він скинув плащ зі своїх плечей — здавалося, вперше за багато днів. Забруднена тканина туніки обтягувала його груди й широкі плечі, демонструючи м’язисте тіло, яке задовго було прихованим. Повісивши плащ на кілок, що стирчав із кам’яної стіни, він підійшов до мене, щоб розстебнути під підборіддям і мій. Коли його пальці ковзнули ямочкою на моєму горлі, я придушила те тремтливе усвідомлення, яке завжди виникало, коли він торкався мене.

Моє тіло було зрадливим стервом, але й він мав усвідомити, що я була налаштована серйозно.

— Звісно, я знаю, що ти можеш подбати про себе. Я щойно бачив, як ти поклала двох чоловіків на лопатки, — приснувши зі сміху, промовив він і відвернувся, щоб повісити мій плащ поверх свого. У катакомбах виявилося тепліше, бо вони захищали від холоду, що панував на поверхні. На мить я замислилася, чи не було в них якоїсь системи обігріву, бо я не помітила жодного вогнища в загальній зоні або будь-якій з відкритих ніш.

— Тоді чому мені не дозволено спати з іншими жінками? — запитала я, злісно спостерігаючи, як він оглядав маленьку нішу, що мала стати нашою кімнатою. Спальний настил у дальньому кутку був присунутий до стіни. Я відчула безмежну вдячність до Меліан за те, що вона пообіцяла принести нам ще одну постіль.

Спати поруч із Калемом і так було доволі небезпечно, а коли в нас з’явилася власна ніша, це здавалося ще небезпечнішим.

— Ми дбаємо одне про одного, Естрелло. Ти обіцяла мені, що ми залишимося разом попри все. Ти вже намагаєшся порушити цю обіцянку? Я сподівався, що ти будеш відданішою, — промовив він із гіркою гримасою на обличчі, що приголомшила мене.

— Як саме ночівля в окремих кімнатах порушує обіцянку триматися разом? Я ж не кажу про те, щоб розійтися й більше ніколи не бачитися, Калеме, — запротестувала, недовірливо похитуючи головою. — У тому-то й різниця між відданістю та залежністю.

— Не говори зі мною так, ніби я нічого не тямлю у відданості, моя зіронько. Ти навіть не уявляєш, як глибоко вона сягає, — застережливо промовив він, роблячи кілька кроків до мене, допоки не скоротив відстані між нами й не зупинився так близько, що його живіт торкнувся моїх грудей. Його очі виблискували, коли він дивився на мене, і щось холодне промайнуло в його погляді, загостривши риси обличчя.

— Якщо ти посадиш мене в клітку поруч із собою, то нічим не відрізнятимешся від чоловіка, який намагався змусити мене розсунути перед ним ноги, зробивши це метою мого існування. А мені треба щось більше. Я хочу робити щось більше, аніж це, Калеме, — зітхнула, сподіваючись достукатися до здорового глузду й тієї свідомої версії його, що, як я знала, існувала десь під цією... жорстокою власницькою поведінкою.

— Ти вже більше, аніж це, Естрелло, — сказав він ніжнішим голосом, простягнувши руку, щоб торкнутися моєї щоки. — За весь цей час, що я тебе знаю, не було жодної миті, коли б ти не була такою неймовірною.

Я схилила голову набік, і кутики моїх губ піднялися в усмішці.

— Навіть коли я впала в ущелину?

— Гаразд, може, тоді ти не була такою вже неймовірною, — посміхнувся Калем, трохи знімаючи напругу між нами.

— Мені треба, аби ти спокійно ставився до того, що вдень я пильнуватиму своїх справ. Ми не можемо жити тут і ніколи не розлучатись. У нас будуть різні цілі й обов’язки. Я хочу зробити свій внесок у їхню спільну справу. У нашу справу, — сказала, поправляючи себе. Можливо, я ще була не зовсім членом руху опору, проте однією з мічених, яких вони захищали.

Я хотіла допомогти таким людям, як я, що не мали жодного шансу врятуватися від фейрі самотужки. Тим, хто втратив усе, що знав і цінував, коли їхні селища відвернулися від них.

Стиснувши щелепи, Калем нахилився вперед і торкнувся своїми вустами мого чола, а тоді розвернувся та зняв зброю зі свого тіла. Він поклав її біля складеної постелі, хоча до настання ночі залишалося ще кілька годин.

— Гаразд, крихітко, але в мене є кілька умов. — Опустившись на ліжко, він погладив місце поруч із собою, не залишаючи мені іншого вибору, як вислухати його.

Стосунки будуються на компромісі, тому найменше, що я могла зробити, — це вислухати його сторону. Сама думка вже виявилася приголомшливою, оскільки я усвідомила, що в якийсь момент нашої спільної подорожі я почала думати про це, як про стосунки.

Я ступила до нього й сіла поруч, хоча серце в моїх грудях шалено калатало. Мені не треба було мати почуттів до цього запального чоловіка, який, здавалося, дратував мене так сильно, як і змушував моє серце тріпотіти.

— Попри щоденні завдання, ми проводитимемо ночі разом. Якщо комусь із нас потрібно буде вийти за межі цих катакомб, ми йдемо разом. Якщо ми помремо, то помремо разом, — вимовив Калем, і в його словах відчулося щось украй важливе. Здавалося, що повітря на мить завмерло, визнаючи його обітницю, ніби самі стародавні відьми почули його й поділилися своєю силою.

— Разом, — погодилась я на ці умови, завагавшись лише на мить.

Я не могла пригадати, коли це сталося, не могла визначити момент, коли він заволодів моїм серцем, але я більше не хотіла думати про своє життя без нього. Поки мала свободу й могла бути ким сама захочу, я могла ночувати поруч із ним.

Це не було важкою умовою.

РОЗДІЛ 25

Калем відсунув полог у нашій приватній кімнаті, зшитий з клаптів щільної тканини, яка не пропускала світла й деяких звуків, а тоді вийшов у лабіринт тунелів. Ідучи слідом за ним, я трималася поруч, бо почувалася невпевнено в новому місці й серед незнайомих мені людей, які стануть нашими сусідами, якщо ми залишимося. Саме те, що я жінка, навчило мене більше необхідності розбиратися в обставинах навколо й визначати своє місце серед людей.

У Містфеллі більшість часу мені доводилось удавати скромну леді, яка береже себе до шлюбу. Та все ж я спілкувалася з людьми, які дозволяли мені бути собою.

Зі своєю родиною. З Лорісом.

Моє серце стискалося від утрати їх усіх, але я сподівалася, що мати впорається й виживе у хаосі, який, мабуть, утворився після зруйнування Серпанку. Не залишилося нікого, хто міг би її захистити, — не тоді, коли Бранн пішов зі мною і через це загинув. Було б краще, якби він залишився з нею і спробував сховатися від армії фейрі, яка, найімовірніше, напала на Містфелл.

— З тобою все гаразд? — запитав Калем, ніжно торкаючись великим пальцем мого підборіддя. Я кивнула, не годна дібрати слова, щоб відповісти йому. Я вижила, але було важко позбутися відчуття, що тієї дівчини, якою я була вдома, більше не існувало.

Ми продовжили рухатися коридором із дверними отворами й нішами, в якому єдиним джерелом світла були смолоскипи, розташовані на кам’яних стінах. Вони тиснули на мене, спричиняючи нудоту та відчуття пригнічення. Я завжди любила темряву, але опинитися замкненою під землею здавалося чимось неприродним — тривожним.

Провівши рукою по шорсткій поверхні, я глибоко вдихнула вологе повітря. Тепло в тунелях було благословенням. Я залишила свій плащ у нашій спальні, оскільки він мені не знадобився, але мріяла про якусь легшу суконьку чи сорочку, як у чоловіків, і лосини.

Нарешті ми вийшли в загальну кімнату, де, здавалось, зібралася більшість руху опору. Вона виявилася округлою, а стеля у цій частині підземної печери вигиналася до вершини в центрі. Дерев’яні стовпи були втиснуті між шорсткою кам’яною підлогою та високою стелею і слугували опорою. Ця кімната не спричиняла такого нервування, як вузенькі тунелі, якими ми дісталися сюди, або наша з Калемом маленька спальня, позаяк простір над моєю головою давав мені можливість дихати.

Я зупинилася, щоб озирнутись, і побачила з десяток людей, які розмовляли між собою, схилившись над дерев’яними столами з розкладеними на них мапами. Ми з Калемом перезирнулися, розмірковуючи, чи варто нам представитися, чи зачекати, доки хтось зверне на нас увагу.

Довго чекати нам не довелося: минуло лише кілька хвилин, перш ніж люди, які схилялися над столами, відчули присутність незнайомців. Більшість із них бачили, як ми заходили раніше, але не наближалися, ніби знали, що ми обоє не в захваті від перебування тут.

Кроки Калема сповільнилися, коли ми вийшли в центр зали, повністю заявивши про свою присутність і чекаючи, допоки хтось підійде. Я занадто сильно нервувала, щоб почуватись як удома та знайомитись. Особливо з огляду на напруження Калема, яке мене дратувало.

Я озирнулася на нього й простежила за його пильним поглядом, спрямованим на жінку, яка стояла, причаївшись позаду людей за столами. Одне її око сяяло, немов місячне світло, виблискуючи на темній смаглявій шкірі, тоді як інше було темним, немов нічне небо. Її волосся було біле, як сніг, і спадало довгими хвилями, закручуючись навколо плечей. Вона мала чарівний вигляд — приголомшлива красуня з бездоганною шкірою та червоними вустами.

Жінка підійняла руку до сяйливого місяця на своєму чолі, що мерехтів, немов зоряне світло самого Серпанку, і відблискував м’яким сяйвом на кінчиках її пальців, які були ще темнішими.

Спрямувавши очі на Калема, вона відповідала на його пильний погляд своїм. Оглядаючи їх по черзі, я відчувала, як щось відбувається між ними, чого я не розуміла.

Мої підозри почали посилюватись, а в шлунок наче налили свинець. Вони знали одне одного, і від цього усвідомлення перевернулося все моє нутро.

Калем повернувся й обійняв за спину, заспокоюючи ту частину мене, до якої він не мусив дістати. Уражене дівоче самолюбство не хотіло визнавати, що я не мала жодного шансу втримати його поряд.

Ось чому я взагалі не повинна була дозволяти йому проникати у свої думки.

Калем зарився обличчям у моє скуйовджене волосся, а його губи торкнулися мого вуха.

— Вона — відьма, — прошепотів він, і я зрозуміла, що він не хотів, щоб інші почули.

Сяйлива мітка, пальці, які були немов занурені в темряву самої ночі, та моторошні очі різного кольору — все це мало сенс, зважаючи на те, що вона була інакшою. Вона втупила свій погляд у мене й стала уважно розглядати, затим на мить стиснула губи, а потім посміхнулася.