Що прихову. Серпанок

Я спіткнулась і завалилася на бік, а потім спробувала підвестися, тримаючись рукою за залізний ланцюг, що обвивав моє горло. Гудіння магії, яке зазвичай линуло від моєї мітки, зникло, так само як і Меліан.

Без магії, якої я навіть спершу не хотіла, нічого не залишилося. Моє тіло знову стало обтяженим тим, що я була людиною все своє життя. Але я вже так звикла до відчуття чогось інакшого всередині себе, тому, важко дихаючи, спробувала підійняти свій меч.

Різкий удар чобота вибив його з моїх рук, і переді мною постав чоловік. Я впала на коліна, оскільки мої легені більше не функціонували, і я не могла вдихнути повітря.

Своїм чоботом чоловік штовхнув мене в груди, відкинувши назад на землю. Я підвела погляд на нього, коли він став наді мною, схиливши голову набік.

Він був схожий на багатьох хлопців із мого селища, а вираз його обличчя здавався таким людським, коли він розглядав мене.

— Як шкода. Вони завжди обирають найгарніших, — промовив він, стиснувши губи, ніби визнаючи, якою великою втратою стане моя загибель.

А все через моє трикляте обличчя.

Я загарчала на нього, а він здійняв свій меч над головою, готуючись завдати удару, поки я дивилася смерті в обличчя. Я не могла відвести очей від леза його залізного меча й маніакального виразу на юнацькому обличчі, який вказував на те, що він уважав це правильним учинком.

Цей вартовий вірив, що моя смерть мала значення, що вона могла щось змінити.

Я очікувала болю, готувалася до нього і вже прийняла кінець, який настав для мене. Я шкодувала лише про те, що Калем, імовірно, піде за мною, адже втратить розум від люті й не зможе більше боротися.

— НІ! — заревів Калем, і від цього крику волосся на моїх руках стало дибки. Вартовий Туману замахнувся своїм клинком.

Проте меч завмер за пів метра над моїми грудьми, зупинений пульсацією цілковитої сили, що захлеснула зруйноване місто. Вона вибухнула десь праворуч від мене, привертаючи увагу чоловіка, що стояв наді мною.

Я простежила за його переляканим поглядом до джерела тієї сили — до місця, де Калем бився з іншими вартовими Туману.

Усі вони лежали мертвими біля його ніг, а Калем, не озираючись, переступив через них. Він ішов уперед, крокуючи вулицею якнайшвидше, але не біг. Калем узагалі не звертав уваги на солдатів, які мчали до нього, хоча їхня увага була зосереджена виключно на ньому.

Магія струменіла від нього. Тіні у вигляді рук виходили з його тіла й торкалися трупів під його ногами. Я витріщалася на обличчя Калема, і мене охопив жах, коли сила хлинула від нього, формуючи тіні, що впали до його ніг.

Мене охопив жах, коли на його маківці з’явилася сяйлива срібна корона, а повітря почало змінюватися, ніби розсуваючись перед ним і відкриваючи щось нове. Чи краще сказати — щось дуже предковічне. Срібна корона була просякнута темрявою, а чорнильно-чорна рідина стікала з металу на його волосся, яке посвітлішало до попелясто-сріблястого, стало трохи довшим, густішим і спадало до його плечей.

Риси його обличчя змінилися, ставши різкішими та ще неймовірнішими, вуха подовжились, а очі заблищали яскравою морозною блакиттю. Він став вищим і грубішим, його вродливе обличчя спотворилося від жорстокості, а туніка й плащ перетворилися на суміш блідо-блакитної тканини, чорних обладунків і шкіряних чохлів. Ця істота була величезною та грізною, проти неї Калем, якого я знала, здавався слабаком, навіть коли прорвався крізь цілий загін вартових Туману, що намагався стати на його шляху.

Закручена чорнильно-чорна частина мітки на його шиї звивалася від сили, коли він прибрав меч у піхви за спиною та підійняв руки. Від них заструменів темний примус: чорні щупальця чорнильної магії обвивали трупи вбитих ним людей і змушували встати знову.

Земля піді мною здригнулась, і просто з-під неї поруч із моєю головою висунулася рука скелета. Я заверещала, спостерігаючи, як скелет вилізає назовні. Я не могла поворушитися, прикована до місця, поки він збирав свої кістки у форму людини, якою колись був, а тоді повернувся до вартового Туману, що стояв наді мною. Скелет кинувся на чоловіка своїми кістками й повалив його на землю.

Нарешті звільнившись від заціпеніння, я відповзла та вперлася спиною в стіну будівлі позаду мене. Підтягнувши коліна до грудей, я із жахом спостерігала, як Калем і його армія мерців наближалися до мене.

Він устромив руку в груди чоловіка, що намагався протистояти йому, а тоді обхопив пальцями серце й вирвав його. Воно все ще пульсувало в його долоні. Калем кинув його на землю, переступивши труп, який знову підійнявся за ним, щоб битися з рештою вартових. Ті, схоже, були досить тупими, коли вважали, що мають бодай якийсь шанс вистояти проти монстра, який прямував просто до мене.

Чоловіка, якого я покохала, насправді ніколи не існувало. Калем був несправжнім — лише ілюзією. Я вже бачила його істинну подобу раніше. Бачила малюнки й статуї цього прекрасного та водночас страшного обличчя, яке завдавало жаху своєю владою над мерцями.

Калдріс.

Безліч скелетів підіймалася навколо мене, поки я намагалась підвестися, спираючись руками об кам’яну стіну за спиною, попри те що всередині я була ладна здатися.

За скелетами, які оточували мене, я мимоволі помітила, що бій усе ще тривав. Я бачила людей, що вибиралися з-під завалів, рятуючись від армії мерців Калдріса, який наближався до мене.

Скелетоподібні мерці сформували навколо мене бар’єр, позбавивши будь-якої можливості втекти. Вони повільно розступилися перед ним, пропускаючи його в утворене ними захисне коло.

Зблизька він здавався більшим, ніж це можливо для людини. Його постать була вищою за будь-який скелет, тому підносилася над усіма, коли він зупинився переді мною. Мітка на моїй шиї палала, відчуваючи магічну силу фейрі зовсім поруч.

Я похитала головою, коли він простягнув одну зі своїх досконалих та міцних рук, щоб доторкнутися до мене. Тепер, коли чари зникли, кожен контур його тіла нагадував дикого звіра: різкі риси обличчя, рухи.

Я відсахнулася до стіни, і моя рука ковзнула до пальцевої кістки одного зі скелетів, що охороняли мене, і з моїх грудей вирвався переляканий вереск.

Мій бог був чистою та жорстокою красою, і я не хотіла мати з ним геть нічого спільного. Більше ніколи.

— Вони не зашкодять тобі, крихітко, — сказав він, схиливши голову набік і дивлячись на мене згори вниз. Його блакитні очі сяяли. Навіть його голос став глибшим, у ньому відчувалося щось прадавнє.

Я відвела від нього погляд, втупившись у простір між скелетами, де тіла загиблих вартових Туману билися з міченими, які вибралися з-під руїн, щоб урятуватися. Ми знайшли людей, яких шукали, але, прийшовши сюди, я привела фейрі просто до них.

Армія мерців роззброїла їх, поставивши на коліна, й утримувала групами, а я із жахом спостерігала за цим.

— Припини, — благала я, повернувшись до Калдріса, який чекав на мене з простягнутою рукою, ніби не міг до кінця повірити, що я більше не впаду в його обійми.

Я ніколи не дозволю йому доторкнутися до мене після того, що він зробив, і всієї брехні, яку він видавав мені на кожному кроці.

Я навіть імені його не знала. Та він, бляха, і людиною не був.

— Ти ж знаєш, що я не можу цього зробити.

Коли він пильно дивився на мене згори вниз, на його обличчі промайнуло щось, але не думаю, що то було каяття. Він ні на мить не відвертав своєї уваги від мене, геть ігноруючи бій, який розгорнувся навколо нас.

— Відпусти людей, і я піду з тобою. Ти ж цього хочеш, чи не так? Це твоя мета? Просто відпусти їх, — я благала, стримуючи страх від думки про те, що на мене може чекати в Альфгеймі, коли мене туди заберуть.

— О зіронько моя, — сумно сказав Калдріс, і в його погляді з’явилося співчуття. Його рука опустилася на залізний ланцюг, що обвивав мою шию, і він почав повільно розмотувати його. Кінчики його пальців горіли від дотику до зачарованого металу, допоки він не відкинув ланцюга вбік. — Ти однаково підеш зі мною.

РОЗДІЛ 38

Мої коліна майже підігнулися від припливу сили, що повернулася до мого тіла. Мітка засяяла білизною, як свіжа пороша, а чорнильні тіні закружляли всередині неї влад із рухом мітки на шиї Калдріса.

Я відштовхнула його руки, не бажаючи, щоб вони торкалися моєї шкіри, оскільки зрозуміла, що все між нами було лише брехнею. Його освідчення. Його потяг до мене. Я була такою дурепою, щоб повірити в усе це, коли він лише грав зі мною, використовував, щоб проникнути до руху опору.

Він схопив мене за підборіддя своїми невблаганними пальцями, нахиляючи мою голову вбік, а тоді оглянув сліди від опіків на моїй шиї в місцях, де залізо обпалило шкіру. На мить він зморщив своє чоло, а потім відпустив мене так само раптово, як і схопив.

Калдріс підніс кинджал до свого зап’ястка й ковзнув гострим краєчком леза по своїй шкірі. З рани вмить хлинула кров, стікаючи його шкірою й крапаючи на землю. Він підніс зап’ясток до мене та притулив до мого рота, скривившись, коли я відсахнулася від його руки.

— Пий, — наказав Калдріс, вишкірившись.

Я похитала головою і ще сильніше втиснулася в стіну. Тоді він притиснув свій зап’ясток до моїх губ, удавлюючи так сильно, що в мене не залишилось іншого вибору, окрім як розтулити їх, інакше вони б розірвались об мої зуби. Його смак проник усередину мене, обгортаючи мій язик і стікаючи по горлу розплавленим жаром. Здавалося, що моїми жилами водночас розливалися пекуча лава й крижаний холод.

Він зігрівав мене зсередини, його кров наповнювала мій шлунок і дозволила вперше відчути себе повноцінною. Я стиснула стегна, бо в мені почало наростати бажання. Та розумом я усвідомлювала, що хочу вбити його за те, що він зробив зі мною.

Я подалася до нього, коли він нарешті прибрав свій зап’ясток від мого рота, жадаючи ще більше цього нектару, що наповнив мене такою ейфорією, якої я ніколи не відчувала. Моє тіло немов прокинулось, а шкіра завібрувала від упізнання. Навіть сонце над нами здавалось яскравішим. Він відсахнувся й витріщився на рани, які з’явилися на моїй руці, коли я впала на уламки після удару залізним ланцюгом.

Я зачаровано спостерігала, як порізи загоюються, вкриваючи новою шкірою кровоточиві рани, допоки не залишилося нічого, окрім легкого рожевого відтінку.

Коли я знову поглянула на Калдріса після зцілення моїх ран, його погляд був прикутий до моїх губ. Я облизала їх, відчуваючи легкий присмак крові, що вкривала їх, а тоді глитнула всупереч здоровому глузду.

— Бляха, — простогнав він, обхоплюючи мене за шию. Тієї миті, коли його долоня торкнулася самої мітки, сила хлинула в мої жили. Зимовий холодний вітер. Тіні, що переслідували сонце.

Я відчула домінування бога переді мною, коли він підійняв моє обличчя і його рот заволодів моїм. Його язик проник усередину, смакуючи власну кров. Калдріс пожирав мене, знищуючи всі мої ілюзії про те, що він колись мене до цього цілував. Та він раніше був справжнім джентльменом проти того, як він зараз намагався злитись із моїм тілом, удавлюючи мене в стіну.

Я розтанула під його натиском, відчувши ту знайому силу його обіймів, яка тепер показала, ким він був насправді. Це висіло між нами раніше. Щойно правда відкрилася, він нарешті зміг бути самим собою.

Із цією думкою я поклала руки йому на плечі й відштовхнула його від себе. Він відірвався від мене, тільки-но я цього захотіла, кидаючи запитальний і роздратований погляд на мене.

Я похитала головою, відводячи очі, які пекли від загрозливих сліз. Я не могла дозволити йому побачити їх. Не могла показати йому, як сильно він мене знищив.

Я кохала його. Кохала кожну його брехню.

— Як ти міг? — нарешті запитала я, стримуючи сльози, через які вже відчувала печіння в носі, і люто глянула на нього. — Ти заохочував мене бути незалежною. Для чого? Після всіх твоїх балачок про те, що в мене є вибір? Про який вибір може йтися, якщо я не знаю правди?

— Я змінююся на краще завдяки твоєму коханню, — сказав Калдріс, піднявши підборіддя, немов провокуючи мене спростувати слова, правдивість яких ми й так обоє знали. — Я зроблю це заради нас. Заради майбутнього, яке на нас чекає, навіть попри те, що ти ще замолода, аби це помітити крізь сліпу ненависть вашої раси до нашої.

— Я читала книги. Я знаю про звірства, скоєні вами, і про те, що ви робите зі своїми парами! Я знаю, що ти тут накоїв. Знаю про кількість людей, яких ти знищив, — гаркнула я, намагаючись вирватися з його хватки на моїй шиї.

— Книги збрехали. Серпанок не врятував людей від монстрів, що хотіли ними заволодіти. Він відрізав половину вашої довбаної душі, дурне дівчисько. Ми ніколи не хотіли війни. Можеш сперечатися скільки заманеться, але саме фейрі врешті-решт поклали їй край, — сказав він, змусивши мене вмить замовкнути.

— Відьми...

— Не змогли б створити Серпанок без допомоги фейрі, який віддав за нього своє життя. І саме я знищив його після стількох століть, — сказав Калдріс, нахиляючись до мене. Його обличчя наблизилося до мого, зупинившись лише за декілька сантиметрів. — Коли я не дозволив цьому стати між нами, то ти справді гадаєш, існує щось, що може втримати мене від тебе?

Я глузливо посміхнулася:

— Ти навіть не знав мене.

На що Калем, Калдріс, самовдоволено всміхнувся. На його обличчі затанцювала загроза, спотворена й жорстока.

— Бачу, ти все ще заперечуєш це. Тож дозволь мені пояснити тобі, моя зіронько, — він доторкнувся губами до моєї щоки з глузливою ніжністю, яка так суперечила жорстокому виразу його обличчя. — Мені не треба було знати тебе, бо я міг тебе відчувати.

Він стиснув мою руку у своїй і притиснув її до свого серця.

Воно билося, повторюючи ритм серця, яке калатало у моїх грудях.

От дідько.

Ні.

— Я чекав на тебе століттями, — сказав Калдріс, а його пальці міцніше притиснули мою руку до його грудей, коли я похитала головою і спробувала відсторонитися.

— Ні! — вигукнула я, відчайдушно протестуючи, оскільки не хотіла чути те, що він збирався сказати.

— Я відчував, як ти живеш і вмираєш незліченну кількість життів. Відчував, як завершувався кожен із твоїх життєвих циклів, й оплакував жінку, яку мені так і не довелося зустріти. Я знаю тебе, адже ти — друга половина мене, — ці чужі блакитні очі почорніли, коли він подивився на мене, і його магія завібрувала між нами. — Ти — моя пара, Естрелло, і ніщо не стане між нами тепер, коли ти поруч зі мною.

Кінець... поки що.

ПОДЯКИ

Келлі, Арін та Рене, які зробили все можливе, щоб допомогти мені розкрити весь потенціал цієї історії, і вислуховували мене, коли я потребувала цього.

Шері за те, що завжди поруч, коли мені потрібна підтримка, і за те, що вдосконалюєш мої слова до блиску.

Карлі за те, що ти найліпша подруга, без якої я не уявляю свого життя, і за те, що віриш у мене, навіть коли я сама сумніваюся в собі.

Читачам, які ризикнули й пішли за мною в інший світ. Щиро дякую за те, що вирушили зі мною у цю подорож.

З любов’ю назавжди, Аделаїда.

Notes

[

←1

]

Плато — підвищена рівнина з пласкою або хвилястою слаборозчленованою поверхнею, яка відокремлена від сусідніх ділянок чіткими уступами. — Тут і далі — прим. пер.