Щоденник Фокса Міккі

Розділ 11. Клятий пароплав

Біля курортної пристані гойдався білий будинок-пароплав. Ко­мин, балкончик для ка­пі­та­на, внизу — круглі віконечка, щоб риби могли зазирати в каюти. Спереду ніс гострий, ззаду — тупий… Во­да ляскає знизу, мотузка скрипить, з па­ро­плав­­­ної печі — дим. «Гу-гу!». Фу, як комин паскудно гавкає. Всі затикають вуха, а я не можу…

Зіна бере мене на ручки — я тремчу, дошки під нами так само тремтять — і несе мене на цю противну штукенцію. Ззаду — тато. Прогулянка! Мало їм місця на землі… Я хоч плавати вмію, а вони що будуть робити у своїх черевиках і панчохах, якщо будинок перевернеться?

Люди йшли, ішли-йшли. Чисті костюмчи­ки, з кишень — хустинки (зубних щіток, слава Богу, в петлицях ще не носять!), і всі штовхаються, і всі вибачаються «пардон»! А ти не штовхайся, і пар­дона твого не треба, а то всі лапи віддавили…

Сіли на лавочки по боках, і вгорі, і внизу, як го­робці на телеграфних дротах. Небо гойдається, вулиця гойдається, і наша підлога гойда­ється. І я зовсім втратив центр ваги, присів на підлогу і розпластався, як жаба на льоду.

Так знущатися із наземного фокса! За що?

«Гу-гу-гу!» — поїхали. Всі махають лапами, по­силають повітряні поцілунки. Подумаєш... На три години від’їжджаємо, і таке лицемірство. Підкрався до загорожі посеред пароплава і глянув униз: залізні лапи ходять, цмокають і перевертаються, а головна нога, вся в мастилі, довкола себе танцює… Машина. «Чікі-фікі, фукі-чікі, пікі-Міккі, Міккі-пікі…» Та спинися ти хоч на хвилинку!

Поки йшли протокою — нічого. А потім затокою, а потім… ух! Там море, тут море, небо з водою кругом зійшлося, горизонти якісь зі всіх боків з’явилися… Хіба так можна? А земля де? За пароплавом — білий окріп, чайки навперейми за нами летять і кричать, як голодні кошенята… Стільки риби у морі, цілий день обідати можна, чого їм іще треба?

Ну що ж, раз прогулянка, нема чого під лавкою повзати. Пішов по ногах, ноги ввічливо розсуваються. Пардон, сіль ву пле. (Вибачте, будь ласка!)

У матросів дерев’яні черевики — кораблика­­ми, у пасажирів звичайні, білі і жовті туфлі. Практично й симпатично. А у панночок що не но­­­ги, то інший фасон: з бантиками, з пряжечками, з червоною решіточкою, з зеленими каблучками… Хто їм ці фасони вигадує?..

Був у капітана на балкончику. Старенький, товстенький, борода, як у різдвяного діда, оченята блакитні. Розставив ноги і розважається: по­верне колесо з палицями в один бік, потім у дру­гий, потім у третій, а сам у слухавку ри­чить: «Доброго ранку! Пів доброго ранку! Чверть доб­рого ранку!» — а може, я й наплутав.

Знайшов кухню. Підлога собі хитається, а кух­ня свою справу робить. Готує. Кухар тицьнув ме­ні в ніс омара… але я на нього так поглянув, що йо­му соромно стало, і він висякався (кухар).

А підлога все здіймається, хвилі, як бульдоги, зусібіч морди в піні, і всі на мене кивають. Ай! Підіймається, опускається. Смійся! Поклади-но краба на сушу, побачиш, йому також буде несолодко. Вітер свистить і вивертає вуха навиворіт. Ай!..

У нашого сусіди злетів у воду капелюх. «Свіжіє!» — заспокоїв його Зінин тато. Дуріє, а не свіжіє… Ба-бах! Ба-ба-бах!

Я притиснувся до ніг незнайомої старої, закрив очі і тихенько-тихенько вищав: море! Золоте моє море… Ну, припини, ну, втихомирся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нещасне собача, за що ти на мене гніваєшся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…

Ага, так воно тобі й стихне. І от я вийшов із се­бе. Стрибнув на лавку, повернувся до моря спи­ною і наступив лапою на рятувальне коло. На всякий випадок, якби довелося рятувати Зі­ну, її тата і капітана. Кухар нехай тоне… Злий фокс. Наві­що я пишу таку гидоту? Врятував би й ку­харя, пес із ним…

Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й вигадати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть глянути страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, видно, нема батьків, і нікому їх зупинити. А морем катаються всі: діти, мами, татусі, дідусі і навіть немовлята. Ото доля («доля» — це як великий злий кажан) їх і карає…

Гойдались — догойдались. Собаки, кажуть, себе погано ведуть. Ага! Собаки… Подивились би ви, як ведуть себе на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хустинками в кишенях, коли починається хитавиця!

Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну шкірку… Бр-р-р!

Але Зіна — молодець. І її тато — молодець. І капітан — молодець. А я… краще не питайте.

Коли забовваніла земля, люба зелена земля, тверда земля з будиночками, песиками, м’ясни­ми крамничками і купальними будками, я завищав так пронизливо, що перекричав гудок па­роплава.

Присягаюся і даю чесне собаче слово, що ла­пи моєї ніколи на пароплаві більше не буде! Чо­му мене всюди за собою тягають?.. Завтра Зінин тато влаштує прогулянку на хмарах, то я з ним літати повинен?!

Пардон! Сіль ву пле!

Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку* з місяцем і риболовлею…

Море сьогодні, щоправда, тихе, — знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перевертається, піна не лізе у вікно, і люди довкола не зеленіють і не жовтіють. Бр-р-р!..

Старий морський вовк — фокс Міккі