Щоденник Фокса Міккі

Розділ 4. Осінній гармидер

Осінь. Хлюпає дощик. Як йому не набридне цілий день хлюпати? Жовте листя все падає, і скоро дерева стануть зовсім лисі. А потім підуть тумани — великий пес залізе в буду і хропітиме від ранку до вечора. Я іноді ходжу до нього в гості. Та він дурний і неосвічений: коли я з ним граюся і обережно кусаю його за хвіст, він б’є мене лапою по голові і хапає зубами впоперек живота. Село!

Тумани — тумани — тумани. Грязюка — грязюка — грязюка. І раптом потягне теплом. Налетять звідусіль шалені птахи. Небо стане, як випрана Зінина блакитна спідничка, і на чорних пали­-цях з’являться зелені грудочки. Потім вони лус­нуть, розгорнуться і зацвітуть… Ох, гарно! Це називається — весна.

Дерева, он навіть старі, молодіють щовес­ни. А люди і дорослі пси — ніколи. Чому? От Зінин дядь­ко зовсім лисий, уся шерсть з голови об­ліз­ла, точнісінько більярдна куля. А якби раптом у нього навесні на черепі зелена травичка ви­росла? І квіточки?

Або щоб у кожного собаки у квітні на кінчи­-ку хвоста пуп’янок розпускався?..

Все б я на світі переінакшив. Але що під силу маленькому фоксу?

А в домі — гармидер. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не заходжу. Лежу на веранді а лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і пристає. Просто нещастя!

Зіна збирає свої книжки і нявчить. Братик її лежить у своєму возику перед клумбою і вищить, немов цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Хай, хай збирається. Нізащо я в Париж не поїду. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць — мільйон, а мільйон — це більше, ніж десять. Куди не глянеш — ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п’яні носороги, летять, хриплять — і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті?!

Нізащо! Щоб я сидів біля вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені нагадували, що я розводжу в домі бліх?! Я ж їх не фабрикую — вони самі розводяться…

О, які там паскудні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутими мордами і за­ку­шеними язиками; смугасті доги, схожі на м’яс­ників; мопси на подобі жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки — волохаті комахи з обвислими вухами і мокрими очима…

Фу! Гав-гав! Чому ці собаки такі різні, а кішки всі на один фасон? І знаєте — це, зрештою, Зі­на сказала, — вони всі схожі одне на одного: хазяї на своїх собак і собаки на своїх хазяїв. А Міккі та Зіна? Що ж, і ми схожі, лишень бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.

Ох, як із дверей дме! Пальто на дивані, а вкри­тися не вмію. Ні, що не кажи — руки іноді річ потрібна.

Вантажівка забрала речі. У їдальні — папери та сміття. Навіщо ці люди переїжджають з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» — каже Зінин тато. Та ні, собаче краще, дозвольте мені про це міркувати.

Мене залишають. Подружуся з дворовим псом, нічого не поробиш. Зіна каже, щоб я не пла­кав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, як­що я буду себе добре поводити. Буду! Дуже її люб­лю: я її сьогодні лизнув просто в око, а вона ме­не в ніс. Чудесна дівчинка!

Садівнику наказали мене годувати. Хай спробує не годувати — я йому всі пляшки переб’ю! Та й м’ясник мене любить: кожного разу, коли приїжджає, що-небудь дасть. Кошенята виросли, швид­ко це в них робиться… Зовсім мене забули і ганяють по парку як оглашенні* (що це таке «огла­шенні»?). Доведеться з ними подружитися…

Та найобразливіше — закінчується мій останній огризок олівця. А з письмового столу все при­брали. Ах, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденнику…

Я вже Зіну так благав, так благав — за сукню смикав, перед письмовим столом служив, та во­на не розуміє і все мені шоколадки в писок тицяє, от лихо! Без рук важко, без язика — як без лап!..

Мій золото-срібно-діамантовий зошит. Засуну тебе під шафу, лежи там до наступної весни… Ай-ай! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Іде до мене! Відніма…