Щоденник Фокса Міккі

Розділ 7. На пляжі

Ой, як же змінилося моє жит­тя! Зіна влетіла до кімнати — зробила колесом реверанс, ру­че­нята — пташками, оченята — до­­низу, і ляпнула:

— Міккі, мій коханий принце… ми їдемо до моря.

Я тут же полетів донизу, до консьєржчиної бо­лонки. Вона народилася поблизу моря і ду­же симпатично до мене ставиться.

— Кікі, муфточко… мене везуть до моря. Що це таке?

— О! Це багато-багато води. У десять разів біль­­ше, ніж у люксембурзькому фонтані. І всюди протяги. Моїй господині було добре, вона могла затикати вуха ватою… Море то гарчить, то ши­­­пить, то мовчить. Повний безлад! За столом ду­же багато риби. Діти порпаються в піску і наступають собакам на лапи. Але ти фокс: тобі кидатимуть у воду палиці, і ти їх приноситимеш…

— Чудесно!

— А коли ти втомишся, то завжди поруч із морем на пагорбі є ліс. Розриватимеш кротячі нірки і ковзатимеш по вересу.

— А це що за штука?

— Травичка така кучерявенька. Наче борода. Бузкові квіточки, і пахне скипидарчиком.

— Ну, дякую! Дай лапку. Що тобі з моря привезти?

— Поцупиш у котрогось дівчати тепленький шалик. Мій уже зносився.

— Кікі, я чесний! Я не можу. Але сьогодні в нас гості, я поцуплю для тебе шоколадного зайця.

— Мерсі. Прощавай, Міккочко…

Вона пішла в куток і витерла портьєрою очі. Здається, вона в мене закохана.

«У десять разів більше за люксембурзький фонтан…» У цих болонок нема жодного окоміру. У двадцять разів більше! До самого неба вода і біль­ше нічого. І солона, як оселедець… Чому соло­на? Дощик же прісний і струмочок у лісі, що по­стій­но підливає в море воду, також прісний. Га?

Люди ходять голі, у смугастих і чорних вдяганках. У дірки знизу встромляють ноги. Ґудзики на плечі. Взагалі — по-дурному. Я, слава Богу, купаюся без костюма. Ох, що ми з Зіною виробляємо у воді! Я гавкаю на прибій, Зіна кидає в мене м’ячик… Але той великий і слизький, а рот у мене маленький. І ніяк його, дідька, не прокусиш! Гав!

Потоваришували зі всіма дітьми. Є такі маленькі, що навіть не можуть сказати «Міккі» і кличуть мене: «Мі»! Сидять голенькі на піску і пускають бульбашки. А один все намагається но­гу собі до рота засунути. Навіщо?..

Я бігаю, витягую з води дитячі кораблики, стрибаю через їхні піщані будівлі, ганяюся навперейми з пуделем Джеком, і весь берег мене знає. Що за чудесний фокс! Чий це фокс? Зіни? Чудовий фокс…

Учора підгледів. У дітей жодних хвостиків не­ма. Даремно я сумнівався…

Тепер про дорослих. Чоловіки ходять у білих костюмчиках. Півдня курять. Півдня читають газети. Півдня купаються. Півдня фотографуються. Плавають добре, але дуже далеко запливають. Я стежу з купальної драбинки і все хвилююся: а раптом потоне… Що я тоді маю робити?

Дуже добре стрибають у воду з містка. Руки по швах, голову вперед і — бум! Перевернеться в повітрі рибкою, руки вниз — і просто в воду… Шумовиння. Нікого нема… І випливе зовсім в іншому місці.

Я так само піднявся на місток і страшен­но хотів стрибнути. Але так високо! І так глибоко! Затремтів і тихенько зійшов додолу. От тобі й Міккі…

Дами все переодягаються і переодягаються. Потім роздягаються, потім знову одягаються. Купатись не дуже полюбляють. Помацає великим пальцем правої ноги воду, присяде, побризкає на себе водою і лежить на березі, наче індичка у вітрині гастроному.

Звичайно, є й такі, що плавають. Але вони біль­ше схожі на хлопчиків. Взагалі, я нічого не ро­зу­мію.

Фотографуватися вони ж так само люблять. Я сам бачив. Одні лежали на піску. Над ними стояли на колінах інші. А ще інші стояли над ними в човні. Називається: група… Внизу фотограф встромив у пісок табличку з назвою нашого курорту. І ось дама знизу, котру трохи заступило табличкою, тихесенько пересунула її до ін­­шої пані, щоб її заслонити, а себе відкрити. А та пересунула назад. А перша — знову до неї. Фух, які ж у них були злючі очі!

Віршик:

Ага! Про що я дізнався! Море інколи сходить з розуму і відходить. Курорт йому набридає чи що, я не знаю. І на піску всілякі мушлі і креветки, і слизняки… Зіна каже, що все це морські глисти. А потім море затужить і вертає назад. Називається «приплив» і «відплив».

Тутешнє море люди чомусь називають океаном.

Я було якось погнався за морем, коли воно відходило, але Зіна прив’язала мене панчохою до лавки. Яка недопитлива дівчинка!

Учора познайомився в російському пансіоні з кухаркою Дарією Галактіонівною. Руки в неї товсті, мов італійська ковбаса, але взагалі вона мила. Називає мене Микитою і все бурчить, що я з пляжу до кухні їй піску на лапах наношу.

Пісок вимести легко! Подумаєш!..

Їжа так собі. Хоча я не цікавлюся: діти мене годують шоколадом, котлетками і чим душа забажає. Зіна все просить, щоб я багато не їв, а то в мене станеться ожиріння серця і мене доведеться везти до Марієнбада. А що якби був курорт для фоксів? Фоксенбад! От би відкрити там собачий кінематограф… Собачі перегони, собачу рулетку, собачу санаторію для подагричних* бульдогів… вмираю від злості! Чому, чому, чому для нас нічого не роблять?

Кішок тут нема. Жодної кицьки. Ані пів кицьки. Ані чверть кицьки… Невже вони всі пішли на котлетки? Бр-р-р! Ні, ні, я бігав на кухню, ди­вив­ся: кури, теляче м’ясо, баранина… А то би я утік з курорту світ за очі!

Зіна вчора влаштувала мені місячне затемнення. Місяць був таким круглим, величезним, блідим… Точнісінько як черево в нашого господаря пансіону. Я замислився, засумував і трі­шечки підвив. Якісь дві-три нотки… А Зіна взя­-ла й одягла мені на голову купальні штани.

— Ти, каже, не маєш права після десятої вити!

Ну, по-перше, в мене нема годинника, і навіть кишені для нього нема… А по-друге… настрій від годинника не залежить.

Хотів надіслати Кікі вітальну картку… Але консьєржка ревнива — не передасть.

Чудесний, дивовижний

фокс Міккі