Розділ 2. Вірші, кошенята і блохи

Дорослі завжди читають мовчки. Нудні люди — ці дорослі, точ­нісінько як старі пси. А Зі­на читає вголос, на розспів, і постійно крутиться, ляскає себе по колінцю та показує мені язика. Звісно, так веселіше! Я лежу на килимкові, слухаю і ловлю бліх. Як же це під час читання приємно...

І от я помітив, що є деякі штучки, що їх Зіна цілком по-особливому читає — так, наче котлет­ки рубає. Передихне, язиком прицмокне і знову затарахкотить. А наприкінці кожного рядка — вухо в мене тонке — схожі один на одного шматочки звучать: «діти — вітця, сіті — мерця»… ось це і є вірші.

Учора цілий день пролежав під диваном, навіть схуд. Усе хотів одну таку штучку скласти. Склав — і страшенно пишаюся.

По веранді вітер дикий

Гонить листя, все підряд.

Я веселий фоксик Міккі,

Наймудріший із звірят!

Чудово! Склав і так хвилювався, що навіть не міг обідати. Подумайте лишень! Це перші у світі собачі вірші, а я ж не вчився ні в ґімназії, ні в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, коли мені тільки два. Гав! Зіна, ця пампушка, навіть не підозрює, хто живе у її домі. Спеленала мене в серветку, тицьнула в коліна і робить мені замшевою шматинкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось пут­­­нє вигадає?

І от, лежачи, намагався прочитати про себе свої вірші навпаки. Тяв! Можливо, це ще дзвінкіше?

Дикий вітер веранді по

Підряд все листя гонить.

Міккі, фоксик веселий я

Звірят із наймудріший!

Ой-ой-ой! Що ж це таке?

Кошенята! Скажіть, будь ласка!.. Їхня матір, хитра звірина, щезає в парку на весь день: шмиг — і нема, як комар в ялині. А я маю бавити її дітей. Один лиже мене в ніс. Я так само його лизнув, хоча зуби в мене чомусь клацнули… Другий смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третій лізе до мене на спину і так дряпається, наче ме­не теркою шкребуть. Р-р-р-р! Тихше, Міккі, тихше… Зіна хихоче, аж захлинається: ти, каже, їхній двою­рід­ний татко.

Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати. Та чому це дівчисько сміється?

Ах, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовіс­на кицька повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони покинули мене і полізли всі під свою маму — я глянув з-під скатертини, затремтів цілою шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це вірша.

Пішов на алею. Не хочу більше гратися з кошенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися з Зіною! Вона вимастила мені носа губною помадою…

Стану диким фоксом, житиму на каштані і ло­­витиму голубів. У-у-у-у!


* * *

Бачив на грамофонній платівці надряпану картинку: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Нісенітниця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипу­чу, безум­ну машину. Якби я був Зіниним татом, то вже б краще тримав у вітальні корову. Вона ж так само мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, аніж бігати у хлів. Дивні люди…

Із Зіною помирився: вона катала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її з усіх лап ловив. Ех, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..

Але дівча… завжди лишається дівчам. Сіла на підлогу і позіхає: «І як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити те саме?»

Так? У неї лялька, і книги, і подруги, тато її ку­рить і грає в якісь дурноверхі карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А в мене лише моя куля — і мені ще випоминають!

Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли би, здається, кусати кухарку (Зіни мені шкода), так ні ж — цілісінький день гризуть мене, ніби я цук­ровий… навіть з кошенят на мене перескочили.

Ну й нехай! Піду до передпокою, ляжу на шорст­кий килимок спиною донизу і так їх ро­зітру, що вони умліють. Гав-гав-гав!

Розпалили в каміні. Дивлюся на вогонь. І що таке вогонь — нікому не відомо.

Фокс Міккі,

cобака-поет,

мудрішого за нього іще не бачив світ

Загрузка...