Щоденник Фокса Міккі

Розділ 5. Я сам

В домі нема нікого. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в безлистім парку, а там і зірвати нема чого. Надворі ще якось із ним даю собі раду: стану спиною до віт­ру, головою донизу, ноги розставлю — і «начхати», як каже садівник. А в кімнаті від цього бан­дита не сховатися. Вривається з-під дверей, крізь віконні щілинки, крізь камінний комин, і так пищить, і так скулить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні пельки, ні живота, ні задка в нього нема. Чим він дме — не втямлю… Залізаю під диванну подушку, закриваю очі та намагаюся не слухати.

Віддав би цілу чашку з вівсянкою (жахлива бридота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? На алеї така непролазна багню­ка, яку я бачив лише під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле опудало, дражниться: кра! — чому тебе не взяли до міста?

Тому, що сам не захотів! А тепер шкода, але тримаюся молодцем. Учора лишень поплакав біля каміна, дуже вже гидко в темряві і сирості. Свічку знайшов, а засвітити не вмію. У-у-у-у!

Шкребуться миші. Хоча фоксам це не годиться, але я дуже люблю мишей.

Чим вони завинили, що такі маленькі і завжди хочуть їсти?

Учора одне мишеня вилізло і стало катати по підлозі минулорічний горіх. Я ж так само люблю катати все кругле.

Дуже хотів побавитися з ним, але стримався: лежи, дурню, тихо! Ти ж великий, як слон, — злякаєш малюка, і він більше не прийде. Хіба я не розумник?

Сьогодні інше до того осміліло, що видряпалося на диван і понюхало мою лапу.

Я прикусив язика і здригнувся. Тяв! Як я його люблю!

От лише як їх розрізняти одне від одного?..

Якщо кішка посміє їх зачепити, я її зажену на найвищу ялинку і цілий день стерегтиму… Гав! Паскуда! Ненавиджу!..

Чому ялинки цілу зиму зелені? Думаю, тому, що в них голочки.

Вітру листя обірвати не штука, а голочки — спробуй! Вони тоненькі — вітер крізь них і проходить, немов крізь решето…

До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи в грязюці?

В сабо* мені ходити, чи як?

Ах, ах… Одна лише радість — розшукав у ша­фі покинуту сигарну коробку з олівцями, поцу­пив у буфетній бухгалтерську книгу, і от знову веду свій щоденник.

Якби я був людиною, неодмінно видавав би журнал для собак!

Як же я схуд, якби ви знали. Зінина тітка була б дуже задоволена, якби була тепер схожа на мене. Адже вона цілісінький день щось наминає і затягується*.

Клятий садівник і консьєрж змовилися — з’їда­ють всю провізію самі, а мені готують лише ту жахливу вівсянку.

Дворовому псу дають великі кості і суп із черствим хлібом. Він зі мною ділиться, але де там мені розгризти таку кістку, якщо вона твердіша за праску? А суп… Таким супом у бістро тарілки миють!

Навіть молока шкодують, скупердяї! Молоко ж дає корова, а не вони. Ото вже я б їм подоїв: ми з нею дружимо, і вона мені завжди в очі дихає, коли я прибігаю в сарай. Але як же я буду її доїти своїми нещасними лапами?..

Придумав штуку. Соромно дуже, та що поробиш — їсти треба.

Коли дощ стихає, біжу інколи в сусідню місцинку до знайомого бістро. Там вечорами під гра­мофон танці. Танцюють фокстрот. Напевно, со­бачий танець.

Я на задні лапки стану, живіт підтягну, кру­чуся, головою киваю.

Усі пари і танцювати покинуть… У кружок зберуться і регочуть так, що й грамофона не чути.

І вже таку порцію м’яса мені замовлять, що я ледве додому добираюся. Та ще телячу кісточку в зубах принесу на сніданок…

От як через голод доводиться принижуватись!

Шкода лишень, що нема іншої маленької собачки. Ми би з ним танцювали удвох і завжди були б ситі.

Треба записати всі свої прикрощі, а то потім забуду.

Півень ні з того ні з сього дзьобнув мене в ніс. Я тільки підійшов привітатися… Навіщо ж битися, нахаба горластий!

Плакав, плакав, тицьнув носа в коритце з дощовою водою і до вечора не міг заспокоїтись…

Зіна мене забула!

В мою чашку з вівсянкою заліз чорний тарган, задихнувся і втонув. Яке паскудство! Птахи, крім півнів, так-сяк; кішки — гидотні, але все-таки звірі. Та кому потрібні чорні таргани?!

На шосе ледь не потрапив під автомобіль. Чому він не гудів на повороті? Чому обляпав ме­не брудом? Хто мене відмиє? Ненавиджу автомобілі. І не ро-зу-мі-ю…

Зіна мене забула…

Сполохав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна казала, що, якщо поріжешся іржавим залізом, треба відразу змастити йодом. Де я візьму йод? І йод же пече — я знаю…

Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!

Зіна мене забула…

Сьогодні знайшов у більярдній шматочок ста­­рого шоколаду і з’їв. Це, щоправда, не прикрість, а радість. Але радостей так мало, що не мо­жу ж я для них окрему сторінку відводити.

Самотній, нещасний, холодний і голодний фокс Міккі