Щоденник Фокса Міккі

Розділ 9. Як я заблукав

Олівець тремтить у моїх зубах… Ой, що сталося! У кінематографі це називається «траге­дія», а по-моєму, ще гірше. Ми повернулися з Парижа на пляж, і я трішки одурів. Гасав попри усі кабінки, стри­бав через дам, котрі відпочивали, обнюхував зна­йомих дітей — душечки! — і радісно гавкав. До біса Зоологічний сад, хай живе собача свобода!

І от… дострибався. Повернув до парку, пір­нув у якийсь зелений провулок, втрапив у чужий город — розшматував старий черевик, — звідти в по­ле, звідтіль на шосе — і все загинуло! Я заблу­кав… Сів на камінь, затремтів і втратив «присут­ність ду­ху». Досі не знаю, що таке ця «при­сутність»…

Обнюхав шосе: чужі підошви, пилюка, гума і автомобільні мастила… де моя вілла? Будиночки раптом стали схожі один на одного. Вилетів до моря — інше море! І небо не те, і берег пустий і шорсткий…

Старенькі і діти обдирали зі скелі устриці, ніхто на мене і не глянув. Ну звичайно, нікчемні устриці цікавіші за бездомного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурневі, добре — приріс до місця, не заблукає…

Сльози горохом покотилися по морді. І найгірше: я голий! Нашийник лишився вдома, а на нашийнику моя адреса. Будь-яке дівча (я би вже постарався!) прочитало би її і відвело мене додому. Ух! Якби не відплив, я би, напевно, втопився…

Примітка: і був би великим дурнем, тому що я все-таки знайшовся.

Перед жовтим парканом біля палісадничка* прихилився до телефонного стовпа і опустив голову. Я бачив на картинці в такій позі заблука­лого песика. Поза ця мені дуже сподобалася.

Що ж, я не помилився. У хвіртці з’явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші за хлопчиків) і присіла переді мною на стежці.

— Що з тобою, песику?

Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло і без слів.

— Заблудилася? Хочеш до мене? Можливо, те­бе ще й знайдуть… Мама в мене добра, а з татом упораємося.

Що робити? Ночувати в лісі… Невже я дикий верблюд? У животі порожньо. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в колінце. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно заведу її додому…

— Мамо! — запищала вона. — Мамусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки що лишити в нас?

О! Чому «Фіфі»? Я Міккі, Міккі! Але я, котрий має такі прекрасні думки, не можу і півслова сказати на їхній людській мові… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї і потрапляє…

Мама наділа пенсне (наче і без пенсне не вид­но, що я заблукав!) і посміхнулася:

— Яка гарненька! Дай їй, друже, молока з булкою. Вона дуже порядно виглядає… А там побачимо.

«Вона»… Він, а не вона! Чи ж я не хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було скоритися. Їв я без поспіху, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Спасибі, я скуштую. Але, прошу, не подумайте, що я якийсь-там голодний бродячий пес.

Потім прийшов тато. Чому ці татусі всюди пхають свого носа, не знаю…

— Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягнути всіх звірів до нас на віллу? Може, він сухотний… Йди, йди звідси геть! Ну!

Я? Сухотний?

Дівча запхинькало.

Я з гідністю зробив крок до хвірточки.

Але мама суворо зиркнула на тата. Він був дресирований: фукнув, знизав плечима і пішов на веранду читати свою газету. Проковтнув?

А я підвівся перед мамою на задні лапки, зробив три па і перестрибнув через лавочку. Гоп! Уперед, тур довкола кімнати і назад…

— Мамусю, яка вона розумниця!

Ще б пак. Якби я був людиною, давно б уже про­фесором став.

Новий тато робить вигляд, що мене не помічає. Я його — теж… Уві сні бачив Зіну і загавкав на радощах: вона годувала мене з ложечки гоголь-моголем і примовляла: «Ти мій скарбе… якщо ти ще раз заблукаєш, я ніколи не вийду заміж».

Лілі прокинулася — у вікні яснів світанок — і звісила голову з ліжечка:

— Фіфі, ти чого?

Нічого. Страждаю. Кішці все одно: сьогодні Зі­на, завтра Лілі. А я чесний, вірний собака…

Другий день без Зіни.

До нової дівчинки при­йшов у гості товстий хлопчик-кузен. У собак, сла­ва Богу, кузенів не­ма… Сідав на мене верхи, ледь не роздавив. Потім запряг мене в автомобіль — а я вперся! Собаку? В автомобіль?! Тицяв моїми лапами в піаніно.

Я все стерпів і з увічливості навіть не вкусив його…

Лілина мати мене оцінила, і коли дівчинка перевернула тарілку з супом, показала на мене:

— Бери приклад з Фіфі. Бачиш, як вона обережно їсть…

Знову Фіфі! Коли що-небудь не подобається, кажуть: «Фі!» Фі-фі, виходить, коли взагалі не подобається? Треба ж було вигадати таке курчаче ім’я… Я знайшов під шафою кубики з буквами і склав: «Міккі». Смикнув дівчинку за спідничку: читай! Здається, зрозуміло. А вона нічого не второпала і кричить:

— Мамо! Фіфі вміє показувати фокуси!

— Добре. Дай йому шоколаду.

Ох, коли ж мене знайдуть? Побіг навіть у мерію. Можливо, Зіна заявила туди, що я загубився. Нічого подібного. На порозі лежав волохатий дворняга і загарчав:

— Р-рав! Ти куди, волоцюго, прешся?

Я?! Волоцюга?! Мужик ти нещасний!.. Твоє щастя, що мене так виховали, що я з двор­нягами у бійку не лізу…

«Гора з пліч упала…» Куди впала, не знаю, але, словом… я знайшовся!

Лілі вийшла зі мною на пляж. І раптом вдалині — бузкова з білим сукеночка, смугастий м’яч і світлі кучерики. Зіна!!!

Як ми цілувалися, як ми вищали, як ми плакали!

Лілі тихенько підійшла і запитала:

— Це ваша Фіфі?

— Так! Тільки не Фіфі, а Міккі…

— Ах, Міккі! Вибачте, я не знала. Дозвольте вам її передати. Вона заблукала, і я її прихистила.

А в очах у самої «трагедія».

Але Зіна її втішила. Подякувала «дуже-дуже-дуже» і пообіцяла приходити зі мною в гості. Вони подружаться, це я по очах помітив.

Я, зрозуміло, послужив перед Лілі і передні лапки схрестив: Мерсі! Дуже-дуже-дуже…

І пішов за Зіною, ні на крок не відступаючи від її милих смаглявих ніжок.

Міккі