Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 10

Гості разом з господарем уважно оглянули діру в дерев’яній стіні сараю. Було очевидно, що дві дошки відірвали знадвору. Варіант, що дошки вибито зсередини про людське око, відразу відпав. Миха почав чухати за вухом.

— Ти чого? — запитав у нього Льоха. — Щось не так?

Миха оглянув усіх присутніх і зупинив погляд на Рудикові:

— Ану, спробуй пролізти…

— Та нема питань! — Рудик пройшов крізь діру, наче в двері. — І що тепер?

— Та сам поки що не знаю… — замислено відповів Миха. — В будь-якому разі, — він повернувся до Філімона, — з тебе підозри не знято. Адже ртуті немає, правда? А дошки ти міг і сам виламати.

— Та ви що? На фіг мені все це потрібно? — вперше за весь час Філімон розхвилювався. — Не дзвонив я нікуди і ртуть не брав, ясно?

— Побачимо…

Хлопці пішли, залишивши Філімона в сум’ятті щодо його ідеї всесвітнього й загального пофігізму: виявляється, не завжди виходить, щоб усе було по цимбалах. Перша ж серйозна перевірка змусила теорію затріщати по всіх швах.

Дорогою додому Миха весь час мовчав, Льоха намагався його розговорити, але марно. Рудик попрощався й звернув до свого під’їзду. Пройшли ще кроків десять, і Миха раптом зупинився.

— Але ж був ще й Грошик! — не зрозуміло навіщо сказав він.

— Не зрозумів? — перепитав його Льоха. — Де був?

— Біля дошки, а сидить він через дві парти за мною. Значить, він ішов до дошки повз мою парту й міг прихопити мобілку. Міг?

Льоха знизав плечима:

— Запросто. Але Грошикові це все навіщо?

— А хто його знає?! Зараз так усе переплуталося, хіба розберешся! Але один гачечок є.

— Ну? — Від нетерпіння Льоха просто підстрибнув на місці. — Про що ти знову мовчиш?

— Ти теж це знаєш. Адже Грошик здоровий.

— Щось я не допетраю… Хіба на такі витівки здатен лише хворий?

— Ні, ти не зрозумів. Крізь діру в стіні могло пройти двоє Рудиків, правда? Навіщо худому виламувати дві дошки? А от Грошик — здоровезний, як шафа. Йому стовідсотково треба було б виламувати дві дошки. І він проходив до дошки повз мою парту. Треба перевіряти Грошика, тільки як?

— Якби ж я знав…

— Отож. І я не знаю…

Миха засинав з кепським настроєм. Він зовсім не міг придумати, як же перевірити, брав Грошик його телефон чи ні? Десь о третій ночі Миха прокинувся від того, що по вулиці промчав мотоцикл. Від оглушливого ревіння прокинулася,

напевно, половина Горобинівки. Миха довго не міг заснути, з тривогою очікуючи, що той мотоцикліст-пришелепок їхатиме назад і знову його розбудить. Минуло хвилин двадцять, але назад ніхто не їхав.

«Це не мотоцикліст пришелепок, — раптово подумав він, — а я… Як же я раніше не здогадався?»

Відтак він заснув з утішною усмішкою на вустах: Грошик не винен.

Льоха теж довго не міг заснути того вечора. Вся ця справа заплуталася, як величезний клубок волосіні, в якому ніяк не можна знайти кінчик. У класі було не так уже й багато народу, але визначити, хто винуватець Михових неприємностей — все одно, що знайти той самий кінчик у клубку заплутаної волосіні. Десь же він є, десь принишк, замаскувався і не видно його, хоч сто окулярів одягай! Він прокинувся вночі: якийсь мотоцикліст на повному газу промчав під вікнами, розбудивши якщо не всіх, то більшу частину мешканців будинку. Сонний Льоха побажав йому навздогін по сто дірок на колесо, повернувся на другий бік і знову безтурботно заснув.

Уранці, як зазвичай, утрьох зустрілися біля Михового під’їзду.

— Грошик не винуватий! — привітався Миха.

— Як це? — заглитнувся жуйкою Льоха. — Він же тлустий! Йому дві дошки…

— Це ви про що? — поцікавилася Бонасьє.

— Про Грошика, йому дві дошки треба…

— Які дошки?

— Щоб у сарай пролізти. Чуєш, Настю, почекай… Згодом поясню. То чому він не винуватий? — нетерпляче запитав Льоха.

— Коли ми зайшли в клас, він стояв біля дошки, так?

Бонасьє заплуталася остаточно, а Льоха заплющився, пригадуючи, де ж був Грошик, коли вони з Михою повернулися до класу. Все правильно, Грошик стояв біля дошки, тільки що це нам дає?

— Розумієш, він міг пройти повз парти, непомітно взяти мобілку з заплічника, але не міг з неї подзвонити, а тим більше покласти на місце.

Вдруге повз мою парту він ішов, коли я вже за нею сидів!

— Але ти міг не помітити! Ти що, стеріг цей заплічних? Очей з нього не зводив?

— Може й так, заплічник я не стеріг… Ще й дівчат поруч цілий табун стояв, але я все одно б помітив, чесне слово… Ні, це не він!

— Ну, припливли! Знову гола школа…

— Ох і справа! Чесне слово, складнішої в нас ще не було!

— А з дівчат ніхто не міг це провернути?

— Але ж у міліцію пацан дзвонив.

— А хіба Слісаренко про це щось казав? Він повідомив, що в міліцію хтось подзвонив, але ж не стверджував, що це був пацан.

— Та-а-ак… Як же я це проґавив? От роззява!

Насилу дочекалися закінчення уроків і рушили до міліції. їм пощастило: капітан Слісаренко був у себе.

— Здрастуйте, Ігоре Борисовичу!

— Ага, головний детектив і головний терорист. Що цього разу? Знову якогось лиха накоїли? Чи Мукоїд прийшов зі щиросердним зізнанням?

Капітану було аж ніяк не до жартів: на ньому висіла нерозкрита справа, і він навіть не знав, з якого боку до неї підступитися. До того ж це була справа, в якій всі підозрювані — неповнолітні. Такі справи завжди суцільний головний біль, трохи схибиш — матимеш клопіт. Ось і тепер: скоєно два серйозні злочини, а він, наче вихователь у дитячому садку, мусить панькатися з підозрюваним, наче з трирічним малюком.

Капітан важко зітхнув.

— Ігоре Борисовичу, а хто в міліцію про бомбу повідомив: пацан чи дівчисько?

— Це таємниця слідства.

— Ігоре Борисовичу, може, ми впізнаємо його голос? Дайте нам послухати запис.

Капітан завагався. Взагалі-то так чинити не годилося, але з іншого боку — раптом хлопці справді впізнають голос?

— Гаразд! — махнув він рукою. — Ходімо зі мною.

Вони спустилися на перший поверх і зайшли до кабінету поруч із кімнатою чергового. Там незнайомий сержант переглядав щось на моніторі. Побачивши в кімнаті сторонніх, він запитально подивився на капітана.

— Сергійку, прокрути-но нам запис дзвінка про мінування другої школи.

Сержант мовчки кивнув і натиснув кілька клавіш на клавіатурі. З динаміків почувся неголосний квапливий голос, радше навіть шепіт:

— Агов, йолопи! Другу школу заміновано! Виводьте всіх звідти, поки не бахнуло! Даю вам на це півгодини часу, потім натисну кнопку!

— Хто говорить? — почувся ясний і гучний голос чергового.

— Хто… Хто… Туз в пальто!

Далі були короткі гудки.

— Це все? — здивувався Льоха.

— А ти думав, що він нам тут напам’ять поему «Катерина» читав? У таких випадках ніхто довго не розмовляє.

— Це пацан, питань нема, але хто — не впізнаю, — Миха почухав за вухом. — А що там фонило — наче якісь іще голоси чулися?

— Ми намагалися розібрати, але нічого не вийшло, — сержант знизав плечима. — Начебто про спорт щось, бадмінтон, здається. Може, якась спортивна програма? Новини, скажімо, — чи то по радіо, а чи по телевізору — хтозна…

— У вашому класі є телевізор або приймач? — запитав капітан Миху.

— Немає.

— Може, на перерві обговорювали щось про спорт?

— Ми саме Логарифму… тобто, Василину Степанівну чекали. Мала бути контрольна з математики. Навряд чи хтось думав про спорт… Льохо, ти щось розумієш?

— Так, хіба дещо.

— Наприклад?

— Це був хлопець і він явно поспішав.

— Звісно, — кивнув Миха, — ми ж могли повернутися до класу будь-якої миті! А йому треба було взяти телефон, увімкнути, набрати номер… Стоп! А як же він міг з мобіли на 102 подзвонити?

— Дзвінок був на міський телефон, — уперше за весь час усміхнувся капітан. — Я вже думав, що ти не запитаєш.

— Тобто, він цей телефон знав? — продовжував розмірковувати вголос Миха.

— Та він і не секретний. Ми завжди кажемо: зателефонуйте на 9-15-15 або 102.

— Ми вже так багато всього знаємо про цю справу, але нічого такого, що могло би вказати на слід, — Льоха роздратовано махнув рукою.

— Та не кажи. Одне ми знаємо точно: йому потрібно було відірвати дві дошки, щоб пролізти в сарай.

— У який сарай? — миттю насторожився капітан.

Миха з Льохою перезирнулися: вони не хотіли підставляти Філімонового брата: хтозна, може, досліди з ртуттю справді незаконні?

— Ігоре Борисовичу, ми вам розповімо про це трохи згодом. Якщо ця інформація стосуватиметься зараження школи ртуттю, ми її не будемо приховувати, добре?

— Ой, діточки, щось ви не те замислили… — примружився капітан. — Аби вам самим не перепало! Може, розповісте?

Хлопці перезирнулися, Льоха кивнув головою.

— Добре, — сказав Миха, — тільки за однієї умови: я не буду називати імен. Поки що.

Капітанові нічого не залишалося, як погодитися, і Миха розповів, як вони знайшли бабцю, що випадково стала власницею літра ртуті, як вона продала її студентові-хіміку, і що з цього вийшло.

— Він справжній учений! У першу чергу кинувся до своїх наукових записів, і це мені сподобалось, — закінчив свою розповідь Миха.

— Це важлива інформація, — сказав капітан. — Хоч це не зовсім законно, але нехай буде так, прізвище цього студента ти назвеш пізніше. Але прошу тебе не забувати, — тут обличчя капітана набуло суворого виразу, — поки єдиним підозрюваним у цій справі залишаєшся ти. І як би я до тебе не ставився, вище за мене стоїть закон. Хочеш — не хочеш, а я повинен робити свою роботу. Завтра в тебе останній день.

Коли друзі повернулися додому й сиділи за козлячим столиком, Миха похнюплено промимрив:

— Божевільна справа, чесне слово! Тупцюємо, тупцюємо — а результату катма! Ще й ігри якісь почалися…

— Це ти про що? — не зрозумів Льоха.

— Та про запис телефонного дзвінка. Пам’ятаєш, сержант казав про сторонні шуми? Про спорт — бадмінтон, мовляв, розмова йде!

— А-а. Справді, гра… Якийсь щур з тобою грається.

— І хто ж це в нас у класі такий розумний? Ще й спортом захоплюється?

— Свєтка Пономаренко на теніс ходить.

— Теніс — то не бадмінтон.

— Це точно. Хоча й схоже — і там, і там ракетки…

— Так, але в тенісі м’яч, а в бадмінтоні воланчик…

— А пам’ятаєш, Артемон щось таке казав, що з вікна дивився, як хлопці з «Г» грали в баскетбол?

— Так, але ж він, начебто, сам стояв біля вікна, ні з ким не розмовляв. Та й нащо йому дві дошки виламувати… Ні, щось тут не те… Додому?

Так невесело закінчився черговий день.