Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 8

У шкільний двір влетіла міліцейська машина. З неї виліз той самий капітан Слісаренко, якого зараз ненавиділа вся школа. Побачивши, хто приїхав, учні вибухнули:

— Ганьба капітану!

— Геть капітана! Геть капітана!

— Руки геть від Михи Мукоїда!

Учні все прибували й прибували. Вони забігали у відчинені двері по одному, по двоє, а один раз ускочило аж п’ятеро зразу. Всі хотіли взяти участь у незвичайній акції: цікаво ж було покричати щось із вікон, та й узагалі — відчути себе шматочком чогось одностайного, потужного, вільного й непереможного, до того ж справедливого. Крім того, Миху добре знала й любила вся школа.

Капітан підійшов до директора:

— Це неподобство треба припинити.

— Спробуйте, — глузливо запропонував директор. — Може, «Альфу» викличете?

— От чорт… — пробурмотів капітан.

— З ними можна тільки говорити! Переконайте їх у своїй правоті, переконайте, що Миха Мукоїд винен. Переконайте, що ви все зробили, щоб знайти злочинця. Будь ласка… Он їхня делегація на ґаночку стоїть, — директор вказав на четвірку, з якою розмовляв до приїзду капітана.

Нічого робити — капітан рушив до ґанку. Він одразу впізнав Льоху Ремесла й Настю, його сестру, а от ще двох підлітків він раніше не бачив.

— Хлопці-дівчата, в чому річ? Чого ви хочете?

Льоха підвів голову й випнув підборіддя, Янине обличчя набуло суворого виразу: вони домоглися свого! їхній головний ворог приїхав до них на перемовини, вони змусили з собою рахуватися!

— Ми вимагаємо, щоб ви відпустили Миху Мукоїда! Він невинуватий!

— Але ж його ніхто і не заарештовував!

— Ага, не заарештовував! — негайно втрутилася Бонасьє. — А де ж він тоді?

Яна взагалі нічого не казала, тільки так пропікала капітана очима, наче хотіла спопелити його на місці, а Рудик уособлював собою мовчазну підтримувальну силу.

— Та звідки ж я знаю, де він зараз?! Пішов з батьком, а куди, мені не відомо!

— Он де він! — раптом дзвінко вигукнула Яна, вказуючи пальцем за капітанову спину.

Школа радісно зітхнула, капітан теж: ось усе й розв’язалося. Чорт забирай цих школярів і Льоху Ремесла разом з ними! Капітан був упевнений, що вся ця витівка із захопленням школи — його рук справа. Яна зістрибнула з ґанку й побігла назустріч Михові, проте, не зробивши й п’яти кроків, зупинилась, як укопана:

— Кров! — закричала вона. — Дивіться, у нього все обличчя заюшене!

— А-а-а-а-а! — заволала вся школа. — Кати! Геть! Ганьба! Михо, ми з тобою!

Від несподіванки капітанові підкосилися ноги, і він мало не сів на землю.

— Дідько! Яка ще кров? Звідки?

А Яна, на очах у всієї школи, підбігла до Михи й кинулася йому на шию:

— Живий! Вони тебе катували, так?

— Хто? — не зрозумів Миха. — Хто катував? Що тут відбувається?

ВВ, побачивши, що в Михи половина обличчя в крові, посуворішав і повернувся до капітана:

— Як це розуміти, Ігоре Борисовичу, що за гестапівські методи роботи?

— Ви всі тут з глузду поз’їжджали, чи що?!! — знервовано заволав капітан. — Звідки в тебе кров?!!

У цю мить зі шкільних дверей почувся гул натовпу, що невідворотно наближався. Капітанові здалося, що це, загрозливо стрясаючи крем’яними сокирами, насувається первісне плем’я пітекантропів у звірячих шкурах.

«Ой-ой-ой, — подумав він, — зараз заб’ють, як мамонта!».

Юрба вихлюпнулася на вулицю.

— Вбили! — кричали найзавзятіші. — Міліція вбила Миху Мукоїда! А-а-а-а!

Миха розгублено дивився на юрбище, що струменіло з відчинених дверей. Він намагався щось сказати, але не міг, хіба що кілька разів спромігся проковтнути слину.

— Повний апофігей… — пробурмотів директор, котрий єдиний з усіх зберіг здатність бодай трохи думати. Він рішуче став на шляху натовпу, чудово усвідомлюючи, що цей потужний потік може змити і капітана, і Миху разом з Яною, а якщо не пощастить, то і міліцейську «Шкоду». — Всім стояти! Негайно всім стояти на місці, блін!!!

Це спрацювало: директор є директор, його треба слухатися. Натовп сповільнив свій біг, і до директорських ніг прилинув слабкою хвилею, що втратила свою руйнівну силу. Зупинивши грізний потік, директор повернувся до Михи:

— Звідки у тебе кров? — суворо запитав він.

— Де? — Миха доторкнувся до обличчя й намацав невелику подряпину. — А… Ви тут як закричали: «Свободу Михові Мукоїду!» — то я від несподіванки аж перечепився й упав, ось щоку й подряпав.

— То вони тебе не катували? — заглядаючи Михові в очі, знову запитала Яна.

— Хто? — не зрозумів Миха.

— Міліція.

— З якого дива? У вас тут що, геть дах перехнябило?

Капітан з полегшенням зітхнув:

— Ну, слава Богу, розібралися…

— Що, капітане, страшно стало? — посміхаючись, запитав директор.

— Було трошки, — чесно зізнався Слісаренко, — як не настрахатися, коли на тебе сто чоловік мчить, наче дика орда!

Напруга, яка останню годину щільним енергетичним туманом огортала школу, розрядилася. Дехто вже почав усміхатися, тоді сміятися, і нарешті натовпом покотився нестримний регіт.

— А Миха в кровеняці…

— А капітан бочком, бочком…

— А дирик: на місці, блін!

Посміялися, пожартували, згодом заспокоїлися й посерйознішали.

— Жарти скінчилися, — сказав капітан. — Але винний все одно є! Хтось же дзвонив у міліцію? Хтось же розлив ртуть! Адже не сама вона розлилася!

Натовп принишк. Наперед ступив Льоха:

— Це добре, що Миху ніхто не катував і не заарештовував, і ви не думайте, що ми проти розслідування. Ми дуже навіть за, тільки Миха не винуватий у всій цій каламуті. Михо, скажи.

— Чесне слово, я не дзвонив і не розливав ртуть.

— Це все добре, але є дзвінок з твого телефону й відбитки пальців на пляшці теж твої. Це речові докази, і жодне чесне слово тут не допоможе. Або буде пояснення цим фактам, або ти, точніше, твої батьки, будуть відповідати.

Натовп грізно загув. ВВ стурбовано поглянув на учнів.

— Гудіть чи не гудіть — є закон, і його треба дотримуватися. Звичайно, ми будемо шукати, але поки що Мукоїд — єдиний підозрюваний.

З цими словами капітан забрався у свою «Шкоду» й поїхав, залишивши натовп школярів у глибокій задумі.

— І все ж таки, — сказав Льоха, — ми перемогли! Ми змусили його приїхати й вислухати нас. Правда, Владиславе Васильовичу?

Директор нічого не сказав, тільки похитав головою й пішов до хвіртки. Він-бо розумів, що в будь-яких подіях є, як мінімум, два боки: кепський і хороший. Те, що в школі зараз народився справжній колектив, який був готовий постояти за свого товариша, — це добре, а от те, що це вилилося в протистояння з міліцією, — це кепсько. Йому ще треба було розібратися в собі самому: перемога це чи поразка його як педагога…

А школярі, приймаючи в свої лави все ще трохи розгубленого Миху, знову здійняли галас.

У цю ж мить в широко відкриті ворота в’їхала ще одна машина. В неї на борту було написано: «ТВ «Сатурн». Відчинилися дверцята, й назовні вистрибнув схожий на колобка дядечко.

— Це тут, так? Друга школа тут? У вас заручників захопили? Ага… — товстунчик побачив Миху з закривавленою щокою. — Чудово… Просто чудово… Операторе, сюди! Міліція, як завжди, проспала? Чудово…

З машини вискочив ще один чоловік, з великою відеокамерою на плечі.

— Швидко… Швидко… — бурмотів колобок, — великим планом бери… Зроби підводочку… А тепер школу… Чудово! Прошу тиші, я зараз братиму інтерв’ю. Як тебе звуть? Михась Мукоїд? Чудово! А мене Михайло Петрович Бринзак, отже, ми тезки. Я тебе зараз розпитуватиму, а ти відповідай. Говори спокійно, просто в мікрофон, а дивись сюди, в об’єктив. Чудово… Ввечері побачиш себе по телевізору. Готовий? Камера, пишемо!

— Зараз ми на території другої школи, де сьогодні розігралася кривава драма. Невідомі захопили в заручники одного з учнів, Михайла Мукоїда. Михайле, розкажіть нам, як усе сталося…

— Бандитів було вісімнадцять, — як по нотах заторохтів Миха. — Вони увірвалися в школу, зв’язали тітку Тетяну, хоча вона чинила героїчний опір. Колись вона була десантницею, в неї тринадцятий дан з карате-до, — й далі чіпляв локшину на вуха телевізійників Миха. — Але й вона нічого не змогла вдіяти. Нас усіх замкнули в спортзалі й цілу годину не давали ні їсти, ні пити. Ми дуже мучилися. Потім прибіг директор школи й хотів нас визволити, проте бандити його не злякалися. В них був кулемет, і вони виставили його у вікно. А коли приїхав капітан Слісаренко…

Миха продовжував городити небилиці, й до коротуна почало поступово доходити, що тут щось не так. Якщо десантницю тітку Тетяну він проковтнув з легкістю, то щодо тринадцятого дану в нього виникли відчутні сумніви. Чоловік пам’ятав, що данів у карате-до було всього десять, звідки ж узявся тринадцятий?

— Тоді капітан Слісаренко заліз на дах і звідти по линві спустився у спортзал, — натхненно брехав Миха, бачачи, як за коротуновою спиною хлопці мало не корчаться від німого реготу.

Оператор відірвав очі від видошукача.

— Михайле Петровичу, та він же приколюється, ви що, не бачите?

— Як це? — не зрозумів коротун. — Ми ж телебачення… У нас же новини…

Коротун розгублено роззирнувся, шукаючи співчуття й підтримки, але навколо побачив тільки школярів, що аж заходилися реготом. Рудик у захваті ляснув Миху по спині:

— Ну, ти втнув… Кулемет, кажеш? А тітка Тетяна — десантниця?

— Тітонько Тетяно, ви коли останній раз з парашутом стрибали? Вчора? Певно, в літаку пального не вистачило?

До коротуна нарешті остаточно дійшло, що його розіграли, він уже й сам посміхався, правда, невпевнено.

— Але щось же у вас сталося? — спитав телевізійник, коли сміх майже стих.

— Вибачте, — серйозно відповів Миха, — це родинна справа. Ми спочатку самі розберемося, бо інакше… хоч би дров не наламати!

— Ну, добре… — відповів коротун. — Не хочете казати — не треба, тільки майте на увазі: люди хочуть знати правду. І ще: телебачення — могутня сила! Завжди буду радий вас бачити! Ви добре трималися в кадрі, юначе, — поплескав він Миху по плечу, махнув операторові й відчинив дверцята машини. Оператор разом з камерою зник усередині, за ним заліз Михайло Петрович, дверцята хряснули — і машина рушила в бік дороги.

— Здуріти можна… — Миха розвів руками, — що за день такий сьогодні?