Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 2

Другу годину поспіль, поки сапери обстежували школу, учні та вчителі товклися на вулиці. І хай не було аж надто холодно, та все ж таки надворі жовтень, а жовтень — це вам не червень, і навіть не травень. У жовтні вже прохолодно, і вітерець часом так провіває — хай Бог милує, а вибігали ж на двір похапцем, про одяг ніхто навіть не подумав. Але всі терпляче чекали, розуміючи — кокер-спаніеля не поквапиш. Собака — не людина, вона свою справу виконує ретельно й сумлінно за будь-яких обставин. Нарешті, коли навіть директорові це вимушене неробство набридло, а учні промерзли до кісток, сапери вийшли зі школи. Старший, у спеціальному шоломі й грубезному цупкому костюмі, підійшов до міліцейської машини. З неї назустріч саперу виліз капітан міліції. Миха впізнав його відразу: це був Ігор Борисович Слісаренко. Миха стикався з ним не раз, у різних справах. Особливого захвату з того, що відбувається, на капітановому обличчі видно не було. Ще б пак! У відділку лежить ціла гора термінових і вкрай важливих справ, а він застряг тут більш як на дві години! Капітан був певен: дзвінок — це жарт якогось телепня-двієчника, що зателефонував до міліції, щоб зірвати урок. Це капітанові геть не подобалося, і він заприсягся собі показово покарати нахабного жартівника.

— Пане капітане, — сапер приставив долоню до скроні, — вибухових речовин не виявлено.

— Точно? Ти певен? Це школа, відповідальність усвідомлюєш?

— Усвідомлюю. Бося будь-яку вибухівку за кілометр чує.

— Бося — це воно? — Капітан кивнув у бік кокер-спаніеля.

— Бося — це спец, яких мало. Даремно ви про нього так зневажливо.

Бося жваво заметляв куцим хвостом.

— Так-так, — сказав Слісаренко, — дякую. Ви свою роботу зробили, а ми тепер візьмемося до своєї. Хтось добряче відповість за це все… Ти ба, який жартун!

Сапери, забравши кокера, сіли в свою жовту машину. Гаркнув стартер, кашлянув двигун — і лише хмаринка сизого диму залишилась на шкільному подвір’ї, за мить розвіявшись. Капітан, заклавши руки за спину, пройшов сюди-туди перед школярами, не відриваючи від землі замисленого погляду. Директор запитально дивився на нього.

— Пане капітане, можна заводити дітей у класи?

— Га? — отямився Слісаренко. — Так, заводьте..

Директор заплескав у долоні, привертаючи загальну увагу:

— Прошу всіх повернутися до класів! Продовжуємо заняття!

Шоу закінчилося, доводилося повертатися в класи — й особливого ентузіазму в учнів це не викликало, хоча всі добряче задубли. Все ж таки, кепський відпочинок кращий за найпрекрасніше навчання. Але що вдієш? Учні поволі розходилися по своїх класах. — Я таких приколів ще не бачив, — говорив ідучи Миха.

— Аналогічно. Це ж треба! Зірвати заняття всій школі! Повний капець… Ох, і влетить комусь від ВВ!

— Якщо знайдуть… — з сумнівом похитав головою Миха. — Звичайно в таких випадках телефонують з таксофону. Спробуй злови вітра в полі!

До класу зайшла історичка Оксана Петрівна. Вся школа позаочі називала її Конячиною. Вона була висока, огрядна, ходила — немов цвяхи туфлями забивала. Коли Конячина крокувала другим поверхом, то на першому, на столах в учительській, підстрибували кухлики з кавою. Свій предмет вона знала досконало, до найменших подробиць, і того ж вимагала від школярів. Дисципліна на її уроках була зразкова, і навіть Філімон не ризикував заявляти їй, що він пофігіст: Конячина могла й стусана дати. Начебто жартома-доброзичливо, але вельми дошкульно.

— Отже, — сказала Конячина, промарширувавши від дверей до столу, — наблазнювалися? Дізнаюся, хто це зробив, — вона здійняла вгору товстий, як сосиска, вказівний палець, — змушу жартівника всі дати з підручника вивчити. Напам’ять.

Усі з полегшенням зітхнули: це ще не так страшно, могло бути й набагато гірше.

А Конячина вела далі:

— І скласти залік за цією книжкою! — Вчителька гепнула об стіл товстелезним фоліантом.

Всі злякано принишкли — знали, що скласти залік з «Історії України» Конячині вартує вступного іспиту до університету імені Шевченка. Такі покарання в історії школи вже були, і ті, хто їх зазнавав, тремтіли при самій лише згадці про них. У книжці було безліч дат, імен, по батькові та прізвищ, які Конячина пам’ятала назубок.

— А тепер — до справи! До дошки піде… — не встигла вона закінчити фразу, як у Михи в портфелі задзвонив телефон.

— Хто не вимкнув торохкотілку? — Конячина зсунула брови до перенісся, — хто в нас найрозумніший?

— Не розумію, — розгублено промимрив Миха, — вимикав я, Оксано Петрівно, чесне слово, вимикав…

Він витяг із заплічника свою мобілку й подивився на дисплей: там висвітився геть незнайомий номер. Миха стенув плечима:

— Нічого не розумію… Що за маячня?..

— Так, Мукоїде, — зловісно проказала Конячина, — до дошки!

Добре, хоч учора Миха двічі прочитав параграф у підручнику й пречудово запам’ятав усе, що там було написано. Він достеменно згадав усі дати, назвав імена всіх князів і навіть доречно прочитав напам’ять уривок зі «Слова о полку Ігоревім», чим утішив Конячину й отримав свою законну десятку. Клас із полегшенням зітхнув: вмить опанована гарним настроєм, Конячина припинила питати домашнє завдання й заходилася розповідати нову тему.

— Ото ти красунчик, Михо, — шепнув Льоха другові, — я вже думав, що тобі глина…

Конячина суворо зиркнула на Льоху, і той миттю замовк. Допіру продзвенів дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку, як Миха дістав з заплічника телефон і ввімкнув його: раптом знову подзвонять. Цікаво, хто ж це був? Нарешті телефон таки задзвонив. Миха приклав до вуха слухавку:

— Алло.

— Хто це? — почув він чийсь голос.

— Михайло Мукоїд.

— Мукоїд? Ти в другій школі вчишся?

— Так, — здивовано відповів Миха.

— Добре. — Михові здалося, що голос відповів якось погрозливо.

— Що добре? — не втримався він від питання.

— Усе добре! — уїдливо відповів голос і відімкнувся. На дисплеї висвітився той самий незнайомий номер. Миха спантеличено хмикнув.

На передостанній перерві в двері класу зазирнув однокласник:

— Михо! Тебе ВВ викликає!

— Мене? — здивувався Миха. — Навіщо? Ні, щось тут не те…

— Чого це ти завібрував? — й собі здивувався Льоха. — Може, він хоче дізнатися твою думку щодо бомби? Хто в школі найкращий детектив? Ти! То що ж тут дивного?

Миха з сумнівом похитав головою:

— Ну так, авжеж! Тільки мене їм не вистачало! Тут зараз уся міліція копати буде! А може, навіть і СБУ! Це ж тероризм! Хоч і телефонний…

У кабінеті був ВВ і той самий капітан Слісаренко.

— Добрий день, — привітався Миха.

— Так-так… — тоном, що не віщував нічого доброго, промовив капітан, — я думав, що ти нормальний хлопець, Михайле Мукоїд, а ти, виявляється, терорюга?

В Михи відвисла щелепа:

— Хто? Я?!!..

— Михасю, це ти дзвонив у міліцію про мінування школи? — раптом запитав ВВ.

— Я дзвонив?!!

— Михайле, я був про тебе дуже гарної думки, — сказав капітан. — Кажи, це твій номер?

Капітан ляснув долонею по клаптику паперу, на якому був написаний номер мобільного телефону. Миха з жахом упізнав свій номер.

— М-м-мій…

— Його зафіксували в черговій частині. Саме з цього номера дзвонив жартівник-терорист.

— Здуріти можна… Та не дзвонив я нікуди!

— Де твій телефон? — дивлячись Михові просто в очі, суворо запитав капітан.

— У заплічнику, в класі… Я піду принесу.

Миха розвернувся й хотів було збігати в клас, але капітан зупинив його:

— Куди? Стояти! Владиславе Васильовичу, попросіть когось принести Мукоїдів заплічник.

За п’ять хвилин Михів телефон лежав на директорському столі, а ще за хвилину на дисплеї висвітився номер чергового по відділку із зазначенням часу дзвінка.

— Ось бачиш? — показуючи Михові телефон, запитав капітан. — І час зазначено: двадцять хвилин по дев’ятій. Телефон твій?

— Мій, — Миха ствердно кивнув.

— Ти його нікому не давав? — продовжував допит капітан.

— Нікому… — розгублено відповів Миха.

— Отже, так, — повів далі капітан, діставши з портфеля тоненьку теку, а з неї — аркуш, — телефон я вилучаю як речовий доказ.

— Е-е… — розгубився Миха, — а що я батькам скажу?

— Батькам, очевидно, говорити буду я, — капітан зашкрябав ручкою по бланку, — на них ще чекають неприємні сюрпризи. Чи ти вважаєш, що можна отак безкарно жартувати? їм доведеться заплатити за виїзд саперів, а ще заплатять штраф за те, що виховали такого синочка… Матимуть неприємності… Тут усе ясно, як божий день… Як вас звати? — несподівано запитав він директора.

— Мене? Навіщо?

— Я вас записую до протоколу, як понятого… І ще покличте когось із приймальні. Мені потрібні двоє понятих.

Поки директор шукав другого понятого, капітан знову втупився в Миху суворим поглядом.

— Двадцять по дев’ятій — це ж перед початком другого уроку?

Миха мовчки кивнув.

— А який у тебе був другий урок?

— Математика.

— Ага, он воно що… — глибокодумно зауважив капітан, — і як у тебе справи на цьому фронті?

— Нормально, — сказав Миха, — я ж програмістом збираюся стати.

— Добре, зараз перевіримо, — й звернувся до ВВ, який саме зайшов до кабінету. — Попросіть, будь ласка, принести класний журнал.

Директор знову вийшов, щоб розпорядитися. В кабінеті залишилися другий понятий і прибиральниця тітка Тетяна. Капітан вніс до протоколу її дані, показав телефон і номер на дисплеї.

— Та не розумію я в цьому нічого, — відмахнулася тітка Тетяна. — Де розписуватися треба?

Тим часом до кабінету повернувся директор, приніс класний журнал. Капітан зашурхотів сторінками.

— Так… Математика… та-а-а-ак… Ой, як цікаво!

Миха закляк. Він згадав про вчорашню двійку. Як же воно все підозріло ліпиться одне до одного!

— Ось ти казав, що в тебе з математикою все добре, а сам учора лебедя піймав! Га, Михо? Піймав? — глузливо запитав капітан.

— Та розумієте, Ігоре Борисовичу… — і Миха раптом збагнув: якщо він зараз почне пояснювати, що в нього загубився зошит з математики, а потім сам собою ввімкнувся телефон, то все це виглядатиме смішно й непереконливо.

«Ото вже мерзотник якийсь підстроїв! Ну, я не я буду, якщо його не виведу на чисту воду…» — промайнуло у нього в голові.

Капітан підвівся з-за столу і пройшовся кабінетом. ВВ мовчав. Він був такий приголомшений усім, що відбувається, що й досі не міг оговтатися.

А капітан повів далі:

— Отже, так. Завтра я відправлю тобі й твоїм батькам повістку. Прийдеш до міліції й даси офіційні свідчення. Ретельно продумай, що ти будеш говорити. Те, що сьогодні відбулося в школі, тягне на статтю карного кодексу. Я тебе знаю, тому даю тобі маленьке відтермінування: поки повістку відправимо, потім поки її пошта доставить — це днів зо два, може, навіть три. Скористайся цим часом, якщо ти й справді не винен. Але телефон я забираю — це речовий доказ.

— Михасю, невже це ти? — нарешті схаменувся ВВ. — Але навіщо?

— До побачення, — і капітан, запхавши до портфеля телефон і підписаний Михою, понятими та ним самим акт, пішов.

— Михасю, навіщо ти це зробив? Вже від кого, від кого, але від тебе я такого не очікував… — ВВ здивовано й сумно похитав головою.