Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 9

Цілісінький день нічого не відбувалося. Миха сидів удома й не знаходив собі місця. Він то сідав за комп’ютер, то витріщався в телевізор, то намагався читати книжку, тільки нічого в нього не виходило. У голові скалкою засіли капітанові слова: він єдиний підозрюваний. Пізно ввечері зателефонував Льоха. Михова сім’я саме сиділа біля телевізора й дивилася цікавий детектив. Тато взяв слухавку, привітався й кивнув синові на двері: мовляв, тебе, йди розмовляти на кухню, не заважай дивитися фільм. Миха, не відриваючи погляду від екрану, позадкував з кімнати.

— Ну? — нетерпляче кинув він у слухавку.

— Михо, треба терміново зустрітися! Є новина! — заторохкотів у слухавці Льохів голос.

— До ранку не терпить? Такий класний фільм іде…

— За п’ять… Ні, за три хвилини біля козлячого столика, — невблаганно кинув Льоха й поклав слухавку.

— Ото вже припекло йому… — невдоволено пробурмотів Миха, але що зробиш… Миха вдягнувся й поплентався надвір. У темряві він розгледів постать друга, який уже сидів за столом.

— Михо, ти швидше можеш? Я жерти хочу, як собака!

— Ну, то поїв би, а завтра…

— Я щойно приїхав з Києва.

— І заради цієї новини ти мене витягнув о пів на десяту на вулицю?

— Замовкни і слухай. В електричці я сидів поруч з двома хлопцями. З їхньої розмови я зрозумів, що вони студенти якогось хімічного факультету.

Після цих слів Михове невдоволення як вітром звіяло: він пригадав розповідь молочарки тітки Люби про двох студентів, яким вона продала ртуть.

— Ну?! — нетерпляче гримнув він на Льоху.

— Ага, пройняло? — усміхнувся той.

— Та не тягни ти кота за хвіст!

— Так от, прізвище одного з цих студентів… — Льоха зробив паузу, як робить ринг-анонсер перед оголошенням переможця бою на звання чемпіона світу з боксу, — його прізвище…

— Іди ти під три чорти! — не витримав Миха.

— Ось і не вгадав. Його прізвище зовсім не Підтричорти, а Філімонов.

— Філімон? — йойкнув Миха. — Не може бути!

— Я провів його аж до будинку, помилки бути не може! — переможно закінчив Льоха.

— Здуріти… Великий пофігіст, виявляється, звичайний хуліган і покидьок? За що ж він на мене так образився?

— А ось це ми в нього завтра й запитаємо.

— Що, ось так просто і спитаємо? А він скаже, що всі питання йому пофігу, і що далі?

— А ми до капітана Слісаренка: нехай він далі міліції пояснює свої принципи великого пофігізму! І тітка Люба підтвердить про студентів! Нехай покрутиться, як вуж під вилами. Паскудник… Як підставляти, то йому розуму вистачило, і пофігізм не завадив!

— І все ж таки, — розмірковував Миха, — щось тут не зовсім…

— Чого це ти сумніваєшся?

— Розумієш, брат-хімік — це не доказ, хоча зачіпка непогана. Але як Філімон міг непомітно поцупити зошит? А непомітно взяти телефон? Він же сидить з протилежного краю класу!

— Ось ми його й спитаємо! Може, його брат винайшов речовину, що робить людину невидимою? І головне — він купував ртуть!

— Гаразд, доживемо до ранку, а ранок, як відомо, від вечора мудріший.

— Завтра ми його розкрутимо, як карусель! Кажу тобі, то він. Ртуть у братика взяв і розлив у школі, а на тебе звернули… Ну, нічого…

На тому й розійшлися. Льоха довго не міг заснути, уявляючи, як він завтра притисне в кутку Філімона. Не міг заснути й Миха. Душу йому ятрило єдине питання: за що? Невже ось так, знічев’я, можна наробити іншій людині стільки гидоти?

Вранці Миха, Настя й Льоха йшли до школи разом. Вже біля самих шкільних воріт до них приєдналася Яна. Розповісти їй нічого не встигли, тільки натякнули, що сьогодні в класі будуть розбірки.

Філімон зайшов перед самим дзвінком, і відразу за ним, відсікаючи шлях тим, хто запізнювався, на порозі з’явилася Логарифма.

— Т-а-а-ак, — математичка хижо оглянула клас, — контрольну ніхто не скасовував. Це перший варіант, це другий, це перший, це другий… Шматко і Юрський, до дошки, пишіть завдання.

У класі запала мертва тиша. Про контрольну всі забули, і тепер клас був просто вбитий неприємним сюрпризом. Хтось уже схилився над зошитом, хтось намагався підглянути в підручник, Миха за звичкою чухав за вухом. Втім, задачі були нескладні. Пильно поглядаючи на Логарифму, він допоміг Льохові, поклав ручку на парту й озирнувся.

— Мукоїде, ти впорався? Давай-но сюди, — вона простягнула руку за Миховим зошитом і тут- таки заходилася перевіряти вправи та завдання.

— О-о-о-ось, можеш-таки, якщо захочеш! Ставлю «відмінно». Хто ще готовий?

Миха нетерпляче вовтузився в очікуванні дзвінка: йому кортіло поспілкуватися з Філімоном. Він озирав клас, уявляючи, як Філімон міг непомітно підійти до парти з потрібного боку, щоб узяти з заплічника мобільник, і нічого путнього у нього не виходило: Філімона бодай хтось обов’язково мусив би помітити!

Нарешті Логарифма подивилася на годинник і веліла здавати зошити, а за кілька хвилин пролунав довгожданий дзвінок. Щойно за Логарифмою зачинилися двері, Миха стрімко вийшов до дошки й підвів руку, вимагаючи тиші. Всі з цікавістю дивилися на нього. До друга приєднався Льоха, сівши за вчительський стіл.

— Ви всі знаєте про останні події. У нас тут до декого з’явилися запитання.

Заговорили всі відразу: які питання? До кого? Про що?

— Льоха вчора ввечері їхав з Києва електричкою й ненароком дізнався… Філімоне…

— Чого тобі? — ліниво процідив Філімон. Всі повернули голови в бік великого пофігіста.

— Це правда, що твій брат — хімік?

— А тобі що?

— Правда чи ні? — наїхав на Філімона Льоха. Він став у проході між рядами, відрізаючи Філімонові можливий шлях відступу, але той і не думав відступати.

— Ну, правда. Вчиться на четвертому курсі. Взагалі-то мені пофігу, а що таке?

— Та нічого. Просто у тітки Люби, молочарки, яка Янці додому молоко носить, два місяці тому два студенти купили літр ртуті.

Філімон замовк, обдумуючи почуте, а потім запитав:

— Ну, то й що? Може, й купив. Я тут до чого?

— Дуже хочеться знати, де ця ртуть? Чи не на першому поверсі її розлито?

У класі запанувала лунка тиша. Звинувачення було надто серйозним. Філімон пильно дивився Михові в обличчя:

— Що, хочеш на мене свої гріхи перекласти?

— Ні, Філімоне, це гріхи не мої. До міліції я не дзвонив, ртуть не розливав…

— Та мені пофігу… Ртуть брат купував? Ось у нього й питай! Чого ти до мене присікався?

Він спробував плечем відштовхнути Льоху з дороги, тільки той стояв непорушно, міцно впершись руками в парти. Філімон зробив крок назад, наче підкоряючись, а потім, нахиливши голову, раптом рвучко ринув уперед. Він

буцнув Льоху просто в груди. Той зойкнув і сів на парту, але тут зі своїх місць схопилися Грошик і Динозавр.

— Чуєш, ти… Ану, пригальмуй!

Цієї миттєвої затримки було досить, щоб Філімона оточив увесь клас. Льоха вже прийшов до тями після несподіваного нападу.

— Що, Філімоне, прищемили ми тобі хвоста?

— Нічого ви мені не прищемили! Ніякої ртуті я не брав. Коля сьогодні вдома, після Занять підемо й запитаємо.

Така відповідь задовольнила всіх. Вирішили, що цілим класом туди йти не варто, а підуть Миха, Льоха і Рудик.

Насилу дочекалися закінчення уроків. Йти було недалеко, до цегельні, лише десять хвилин швидкого кроку від школи. Попереду, широко вимахуючи руками, ішов Філімон. Його впевненість трохи збентежила Льоху, Миха ж був незворушний. Здебільшого мовчали, хіба тільки в Рудика не стулявся рот: він все розпитував Філімона про принципи великого пофігізму, але нічого путнього той розповісти не міг, а може, й не хотів, відбуваючись невиразним муканням або загальними фразами. Нарешті прийшли. Цикнувши на прив’язану мотузкою дворягу, Філімон запросив усіх до хати.

— Колю, тут до тебе гості!

— До мене? — з кімнати долинув здивований голос. На порозі постав високий на зріст білявий юнак.

Льоха кивнув головою — він!

— До вас! — підтвердив Миха.

— Дуже цікаво… Прошу, — він гостинним жестом вказав на диван.

— Ми тут проводимо невеличке розслідування, ваш брат підтвердить.

— Я тобі розповідав: бомба… ртуть… — сказав Філімон, і Микола кивнув головою: мовляв, пам’ятаю.

— Ми знаємо, що два місяці тому ви купили літр ртуті.

— Ого, — здивувався Микола, — у вас добра агентура!

— Ще б пак… — гордовито набрав поважного вигляду Рудик, хоча до агентури не мав жодного стосунку.

— Я купив ртуть, і що з того?

— Де вона?

— Аз якого дива я мушу вам звітувати? — Микола насмішкувато дивився на Миху: теж мені, Шерлок Холмс вирискався!

— Гаразд, — погодився Миха, не зводячи з юнака пильного погляду, — не хочете звітувати мені, доведеться звітувати капітанові міліції Слісаренку. Адже ртуть отруйна, хіба ні? Ви маєте право працювати з нею вдома?

Микола замовк, посмішка з його обличчя зникла: малий виявився не таким уже й простим.

— Добре, прошу за мною.

Вони вийшли з будинку, дорогою Микола розповідав:

— Вдома я з нею, звичайно, не працюю, тут і отруїтися недовго. Для цього у мене є місце в сараї. Ртуть дуже отруйна, але це доволі корисна і багато до чого придатна штукенція. Думаєте, з неї тільки медичні градусники роблять? Нічого подібного! А при виробництві дзеркал, а в ювелірній справі? Без амальгами, так називаються сплави ртуті з іншими металами, дзеркала не зробиш! Але найголовніше не це. За допомогою амальгамування витягують з руди золото, срібло, платину! Ось що головне! Саме над цим я зараз і працюю. В принципі, то процес відомий, я тільки хочу дещо в ньому вдосконалити.

Микола широко прочинив двері сараю:

— Отут я й працюю… Що за чортівня? Щоденник!!!

Сараєм немов пройшовся смерч: усе було розкидано, перевернуто, перемішано. Було ясно, що тут похазяйнував хтось чужий. Микола в першу чергу почав шукати щоденник, знайшов і заспокоївся.

— Тут два роки роботи! Записаний кожен дослід, кожна речовина, — пробурмотів він, притискаючи до грудей грубенький зошит.

— А де була ртуть?

— Ртуть? А, ртуть… Звісно… Ось тут у шафі стояла, в літровій банці.

Він відчинив напівпрочинені дверцята: в шафі було порожньо.

— Ай-ай-ай…,І хто б це міг зробити? Зловлю — голову відірву!

— Так… Ще один постраждалий…

— Добре, хоч щоденник не зачепили… І за це спасибі! Але ж якою падлюкою треба бути?