Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 4

Наступного дня Миха вийшов з дому на півгодини раніше. Звісно, Льоха був поруч. Вони хотіли переговорити з усім класом, чи хоча б із тими, хто на тій злощасній перерві не виходив у коридор. Напередодні ввечері Миха по пам’яті склав список. У ньому було п’ятнадцять чоловік:

Кость — Артемон.

Рудик.

Миколка Гасисвітло.

Пофігіст Філімон.

Валько Коваль, він же Валет.

Сергій Грошев, він же Грошик.

Сергій Юрський, він же Динозавр.

Свєтка Пономаренко.

Свєтка Юшко.

Ольга Молибога.

Оксана Квятко.

Олеся Варивода.

Надійка Кирилова.

Наталка Шматко.

Ната Чука.

З кожним із них Миха з Льохою хотіли поговорити: може, хто що чув чи бачив. З Артемоном розмова вже відбулася, але сказане ним треба було перевірити. Біля самої школи детективи наздогнали Миколку Гасисвітла.

— Привіт, Гасисвітло!

— Привіт, терорюги!

— Ти пригальмуй трохи. Серйозна розмова до тебе.

— Про що? — поцікавився Миколка.

— Та все про вчора, — сказав Льоха.

— А… — протягнув Миколка, — мовляв, про що говорити: тут і так усе ясно…

— Нічого не ясно, — сказав Льоха, — Миху підставили.

Миха кивнув:

— Якийсь щур. Поки ми з Льохою в коридорі тусувалися, хтось із моєї мобілки зателефонував до міліції.

— Ого… Некепсько… Спритно хтось провернув… чого дивитесь? Я з місця не вставав, над підручником сидів. Ти ж знаєш, у мене з Логарифмом проблеми, мені не до приколів було. А чого це ти на мене подумав? Через той випадок? Через те, що побилися? Ні, Михо, через це я б тебе так круто підставляти не став, тим більше, що ми з Бонасьє помирилися. Ні, я тобі кажу, на мене можеш не думати.

Вони зайшли до школи й простували похмурим порожнім коридором першого поверху. На долівці Миха помітив якісь дрібні блискучі кульки. Вони обсипали темну дерев’яну підлогу срібним ластовинням.

— А це що таке? — Миха нахилився нижче й уважно розглянув знахідку.

До підлоги нахилилися й Льоха з Гасисвітлом.

— Капець! — скрикнув Миха. — Хлопці, це ж ртуть! Ушиваймося звідси! Ртутні випари отруйні!

Вони вискочили на шкільний ґанок.

— Миколко й ти, Льохо, нікого до школи не пускайте. Я піду подивлюся, де тітка Тетяна, може, їй уже зле.

Тітка Тетяна чаювала в своїй комірчині.

— А, Михась… Що ж це ти вчора? Не годиться так жартувати! Зараз батьків змусять штраф…

Миха не дав їй договорити:

— Тітонько Тетяно, зі школи негайно треба йти. На першому поверсі розлили ртуть.

Тітка Тетяна знизала плечима:

— Ну то й що? Прибиральниці витруть…

— Ртуть прибиральниці не витруть. Вона отруйна. Її в банку з водою треба збирати, а потім підлогу марганцівкою мити, а то й зовсім міняти. Ходімо на вулицю.

— Та що ж це за лихо таке школу спіткало? Як пошесть — то бомба, то ще ртуть якась…

Чергова замкнула комірчину і квапливо задріботіла на свіже повітря. Перед школою вже зібрався чималенький натовп. Нарешті прийшов директор.

— У чому річ? Чому школа зачинена? — ще здалеку закричав директор, позираючи на годинник. — За п’ять хвилин урок починається! Що за самоправство?

— Владиславе Васильовичу, на першому поверсі хтось розлив ртуть.

— Що розлив? — директор вирішив, що недочув.

— Ртуть, — повторив Миха.

— А ти звідки знаєш?

— Сам бачив. Ми з Льохою прийшли хвилин двадцять тому. Коли бачимо — на підлозі щось блищить.

— Та що ж це таке?! — директор піднявся на ґанок. — Хвилинку уваги! Ніхто нікуди не йде, я зараз розберуся.

ВВ разом з Михою і Льохою зайшов у школу. Миха підвів його до того місця, де на темній підлозі живим сріблом мерехтіли ртутні кульки.

— Господи, — зітхнув директор, — цього тільки не вистачало! Ходімо звідси.

Він зайшов до свого кабінету, широко розчинив вікно й узяв телефонну слухавку:

— Алло, міліція? Це директор другої школи… Ні, не заміновано. Цього разу ще гірше: ртуть розлили… Знав би я, то вже ваші послуги б не знадобилися! Як чиї? Похоронного бюро, бо я цього мерзотника прибив би! Знаю, що непедагогічно… Та мені начхати!

Голос вкрай розлюченого директора відлунював у порожніх коридорах.

У цей час Миха вийшов на ґанок, побачив у натовпі учнів Юрка Філімонова й штовхнув Льоху в бік:

— Диви, Філімон припхався. Ходімо.

Юрко, як завжди, тримався незалежно й осібно.

— Що таке? — запитав він, коли друзі наблизилися.

Розмову почав Миха.

— Слухай, Філімоне, що ти робив учора на перерві перед математикою?

— А твоє яке діло?

— Розумієш, хтось подзвонив з мого телефону в міліцію, а телефон лежав у заплічнику. Отже, хтось його брав на цій перерві. Може, ти?

— Ти що, клею нанюхався? По-перше, не бачу резонів відповідати на твої запитання. Ти що, слідчий? Тоді вийшли мені офіційну повістку, а я розгляну на власному зібранні і підкорюся рішенню більшості. До речі, більшість може вирішити, що твоя повістка їй абсолютно по цимбалах. А по-друге, нічим я не займався. Мріяв про державу великого пофігізму, ясно? Щоб усім все було по цимбалах і ніхто нікого не чіпав. Ото класне життя було б… — Філімон мрійливо закотив очі, — а тепер шуруй звідси, в мене дебати починаються…

— Михо, ходімо, що з цього телепня візьмеш! У нього в голові, крім ідеї всесвітнього пофігізму, нічого немає. Йому на такий підступ просто клепки не вистачило б! — розлючено промовив Льоха.

Миха знизав плечима:

— З того, що він сказав, нічого перевірити не можна. Ну, сидів, ну, мріяв… Непереконливо… надалі варто обережніше розпитувати, аби марно не ображати людей… Питатися ліпше не прямо, а манівцями — чи, мовляв, не бачили чогось…

Його перервав гучний голос ВВ. Директор вийшов на шкільний ґанок і, привертаючи увагу, кілька разів плеснув у долоні.

— Всі слухайте мене. Сьогодні занять не буде. Якийсь негідник розлив у коридорі ртуть, тому школа закривається на демеркуризацію. Завтра заняття будуть як звичайно. Вчителів прошу залишитися, всі учні розходяться по домівках.

У натовпі зчинився галас. Всіх, звісно ж, цікавило, як буде проводитися таємнича демеркуризація, й узагалі, хто ж зробив чергову диверсію в багатостраждальній школі? ВВ так скривився, немов у нього раптово заболів зуб:

— Чого галасуєте? — закричав він страдницьким голосом. — Якщо за три хвилини тут ще бодай хтось залишиться, будемо проводити уроки просто неба!

Погроза подіяла, й учні почали розходитися.

— Надійко! Кирилова! — гукнув Миха однокласницю. Надійка була в його списку, і її треба було попитати.

— А… Михо, привіт!

— Слухай, Надю, пригадай, будь ласка, гарненько, чим ти займалася вчора перед математикою? Може, бачила, хто підходив до моєї парти?

— А що? — відповіла Кирилова запитанням на запитання.

— Довго пояснювати. На мене міліція наїхала, ніби про бомбу в школі подзвонив я. А я взагалі ні до чого. Але дзвінок справді був із мого телефону, ось у чому проблема. Якийсь гад на перерві взяв мій телефон. Ось я й намагаюся його вичислити.

— А… Я ж казала дівчатам, що такого не може бути! Це ж якийсь пришелепок зробив. А в тебе ж із головою все гаразд… Так, учора… — Надійка заплющилася, згадуючи, що ж вона робила на першій перерві. — А! Ми з дівчатами модний журнал розглядали! Точно!

— А хто ще з тобою був?

— Новий журнал… Там одна така сукня цікава, тут волани…

— Надю, до чого тут волани? Хто ще з тобою журнал дивився?

— А… Кілька дівчат. Зараз… Обидві Свєтки були, Пономаренко та Юшко, і ще Наталка Шматко. А сукня…

— І що, нічого не бачили?

— Я ж тобі кажу, там така бомбезна сукня — з воланами на спідниці…

— Дякую, Надю, волани мені не допоможуть…

— А. Шкода.

Відійшовши вбік, Миха вийняв складений увечері список і викреслив з нього чотирьох дівчаток: коли дівчатка дивляться свіжий журнал мод, в якому бомбезна сукня з воланами, то свідки з них ніякі.

У цей час до шкільного двору, вдруге за дві доби, в’їхала міліцейська машина. З неї виліз роздратований капітан Слісаренко:

— Мені що, більше нема чого робити, як цілісінькі дні стирчати тут, у вашій школі? — здалеку закричав він директору. — Чортзна-що… Якесь кубло терористів, а не школа!

Потім приїхала ще одна машина, з червоним хрестом на дверцятах і написом «Оперативно-рятувальна служба». З неї вийшли троє в білих халатах і величезних гумових чоботях. Вони вдягали респіратори ідучи до школи. Всі завмерли в очікуванні вироку фахівців. Нарешті вони вийшли на ґанок і про щось заговорили з директором.

— Як три дні?! — закричав ВВ. — Ви з глузду з’їхали? Ой, вибачте… Але ж у нас купа роботи… А навчальний план? А кінець чверті? Святий Боже! — Директор схопився за голову. — Уб’ю паразита! Проковтну живцем!

Після кількох хвилин голосіння ВВ знову заговорив спокійно. Він зібрав коло себе вчителів. Обговоривши ситуацію, прийняли єдине можливе рішення: оголосити триденні канікули, а справжні канікули на ці самі три дні скоротити. Тут- таки про це було оголошено тим школярам, які ще залишалися на шкільному подвір’ї. Звичайно, таке рішення не надто втішило учнів. На адресу невідомого терориста посипалися погрози. Хтось вихвалявся відірвати йому голову, а хтось — натовкти пику. Очі ВВ люто виблискували, і можна було тільки уявити, що він ладен зробити з доморощеним терористом.

Капітан Слісаренко теж натягнув респіратор і зайшов у школу. Його не було хвилин двадцять, а коли вийшов, то в руках обережно тримав пластикову пляшку.

— Ось, — сказав він директорові, — речовий доказ. Підозрюю, що саме в ній ртуть принесли до школи. Бачите, кілька крапельок на денці? Здамо до лабораторії, нехай подивляться. Може, й пальчики чиїсь знайдуться.

— А якщо знайдуться, то що?

— А якщо знайдуться, то візьмемо відбитки у ваших учнів і матимемо злочинця.

— А це законно?

— А ви не хочете знайти негідника?

— Просто мрію. Я не знаю, що я з ним зроблю!

— А я знаю, — сказав капітан, — притягну до кримінальної відповідальності.

— А маєте право?

— Повне! Що присудить суд — це інше питання, але по факту зараження школи ртуттю я порушу кримінальну справу. Якщо псевдомінування тягне на злісне хуліганство, то тут справжнісінький кримінал! Отак-от, шановний пане директоре!

Капітан обережно поклав пляшку в пластиковий пакет і сів у машину.