Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 5

Разом з Михою додому повертався й Льоха. Те, що заняття в школі перервалися на три дні, ускладнювало розслідування. Тепер треба було телефонувати або йти по домівках до тих однокласників, які були в списку. Набагато простіше було б усіх опитати в класі, але що поробиш…

— Ти знаєш, — торохтів Льоха, — це хтось страшенно хитрий і підступний, я навіть не знаю, хто з нашого класу на таке здатний! Той ще щуряка! Просто Монте Крісто навпаки, чесне слово.

— Як це? — не зрозумів Миха.

— Ну… Той мстився по-чесному, а цей підступно… О, дивись, Валет іде! Він же є в тебе в списку? Валете, стривай, побалакати треба!

Валько Коваль, по-вуличному Валет, невдоволено зупинився.

— Що таке?

— Слухай, Валете, напруж пам’ять і пригадай, що ти вчора на перерві після першого уроку робив? — запитав Льоха.

— А навіщо тобі? — поцікавився Валет.

— Розумієш, хтось тоді з Михового телефону дзвонив у міліцію. А ти сидиш просто перед ним. Може, щось бачив? Може, хтось підходив до парти? Взяти з наплічника мобілку — раз плюнути… А ти все-таки поруч сидиш…

Валет наморщив лоба:

— Після географії? Знаєш, я куняв. Чесне слово! Вночі за компом засидівся, і так спати хотілося — просто капець. Я голову на парту поклав і закуняв, а прокинувся, коли Логарифма вже була в класі. Тим більше, я до тебе спиною сиджу…

Миха замислився: схоже, Валет не брехав. Миха згадав його схилену голову із вихорцем короткого волосся на маківці. Голова справді лежала на руках. Схоже, Валет таки дрімав. Отже, і тут не влучили…

— Ну, гаразд, вибачай…

— Та чого там… Я ж розумію: тут солідним штрафом пахне… Кому таке до вподоби?

За розмовою не помітили, як прийшли. Льоха й Миха жили в сусідніх дев’ятиповерхівках. Попрощалися й розійшлися. Миха приплентався додому, сів на ослінчик і задумався.

— От чорт, ускочив вище халяв… І кому ж це я так став поперек горла?

Миха погортав записничок і знайшов телефонні номери однокласників, яких іще не встиг опитати. Першим трапився телефон Олесі Вариводи.

— Олесю? Привіт! Олесю, тут така справа… Вчора перед математикою, на перерві, ти що робила? Та ні… Розумієш, в міліцію дзвонили з мого телефону, але дзвонив не я… Хтось його взяв із заплічника на кілька хвилин… Теж журнал дивилася? Чекай… Надійка Кирилова казала, що журнал разом з нею дивилися Пономаренко, Шматко і Юшко… Як, ще й Молибога з Квятко? І Чука теж? Ви що там, всім класом зібралися? Майже? Ну-ну… Сукня з воланами сподобалося? Я все знаю… Ну, бувай!

Виходило, що всі дівчата, які залишилися на перерві в класі, роздивлялися журнал про моду. Лишилися тільки два Сергії: Грошев і Юрський. Миха подзвонив Грошеву:

— Грошику, привіт…

Як виявилося, Грошик і Динозавр, як у школі звали Юрського, розбирали біля дошки домашню задачу, стояли до класу спиною й нічого не бачили. Миху огорнули лють і розпач. Остання надія зникла: ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув, а в цей час якийсь гад дістав у нього з заплічника телефон і подзвонив у міліцію.

Капітан Слісаренко дивився на відбитки пальців, які експерт зняв з поліетиленової пляшки. У висновку було сказано, що відбитки пальців лівої руки, залишені на пляшці, належать підліткові чоловічої статі. Два відбитки нечіткі й ідентифікації не підлягають, а от відбитки великого, безіменного й вказівного пальців виразні.

— Так… У цій справі треба поставити жирну крапку. Інакше будь-який лобуряка, аби зірвати урок, почне мінувати школу або розливати ртуть. А це вже ні! Хоч Мукоїд і хороший хлопець, але пробачати йому таке хуліганство не можна… Те, що він заперечує свою провину, нічого не значить. Дзвінок зроблено з його телефону, і викрутитись тут не вдасться! Втім, чому тільки мінування? Хіба не було в історії випадків, коли злочинець, щоб приховати свій перший злочин, здійснював і другий? Та скільки завгодно! А Миха — хлопець дуже метикуватий! До того ж саме він виявив розлиту ртуть. А, може, це зовсім не випадково? Рано-вранці розлив ртуть, потім намовив Ремесла прийти раніше, щоб ніби випадково її знайти. Цим самим він убив одразу двох зайців: виставив себе як пильного учня і, крім того, запобіг отруєнню школярів і вчителів. Навіть про чергову подбав! Дуже розумна поведінка: хто ж після цього на нього може подумати, що це саме він розлив ртуть? Він же тепер мало не герой- рятівник! Тож якщо пальчики належать Мукоїдові, я навіть не здивуюся. Як би роздобути відбитки його пальців?

Капітан витягнув з першої-ліпшої розшукової справи дві фотографії, поклав їх у теку й поїхав до Михи. Той виявився вдома.

— Здрастуй, Михайле!

— Здрастуйте, Ігоре Борисовичу!

— Слухай, я знаю, ти хлопець спостережливий. Може, бачив ось цих людей біля школи? — І капітан простягнув хлопцеві фотографію. Той взяв її правицею, а відбитки капітану потрібні були з лівиці. Він це передбачив і простягнув Михові другу фотографію, яку той взяв лівою рукою, що й потрібно було капітанові. Миха уважно подивився на фото й похитав головою.

— Ні, Ігоре Борисовичу, не бачив ані того, ні іншого..

— Добре, Михайле, дякую.

Акуратно поклавши обидві фотографії в теку, капітан поїхав назад у відділок. За годину йому зателефонував експерт і доповів, що відбитки пальців лівої руки на одній з переданих йому фотографій повністю збігаються з відбитками на пластиковій пляшці з залишками ртуті. Капітан важко зітхнув. На душі було мерзотно, Миха йому все ж подобався. Але службовий обов’язок вищий за особисті симпатії. Не чекаючи, поки йому принесуть письмовий висновок експерта, він знову поїхав до Михи.

— Це знову ви? — здивувався Миха, відчинивши двері на наполегливий дзвінок.

— Так, це знову я. Ти вдома сам?

— Так, батьки на роботі, приїдуть з Києва ввечері.

— Михайле, те, що я роблю зараз — не зовсім законно. Скажемо прямо, узагалі незаконно: я не маю права розмовляти з тобою поза присутністю батьків. Але я пішов на це тому, що ти не зовсім звичайний хлопець. Ти допоміг нам у розкритті кількох серйозних справ…

— Я був не сам…

— Я знаю, ти не перебивай мене, я й так опинився в складному становищі. Вчора з твого телефону подзвонили й повідомили про те, що школу заміновано. Уроки було зірвано, держава зазнала збитків. Позаяк дзвінок зроблено з твого телефону, то й звинувачення висувається проти тебе. Я дав кілька днів, щоб ти спробував довести свою невинність. Як виявилося, ти вирішив це зробити у вельми оригінальний спосіб: розлив у школі ртуть, першим її виявив, таким чином запобіг отруєнню школярів та вчителів і заробив, так би мовити, позитивні бали.

— Я не…

— Не перебивай, я говорю! На пляшці виявили пальчики. Дві години тому я показував тобі фотографії злочинців, але насправді неофіційно тебе дактилоскопіював. Так от, твої відбитки повністю збіглися з тими, які знайшли на пляшці.

Щелепа в Михи відвисла від подиву:

— На ній мої відбитки пальців? Здуріти можна… Не може бути!

— Експертиза не помиляється, а двох однакових відбитків у світі не існує. Я знав, що ти будеш усе заперечувати, тому й приїхав до тебе. Я обіцяв, що сьогодні відправлю повістку. І я її привіз. Я не можу дати тобі ті кілька днів: а раптом ти втнеш іще якийсь фокус? Сьогодні ти розлив у школі ртуть, а завтра заразиш усіх навколишніх курей цим… пташиним грипом. Або замінуєш міст через річку. Ось повістка.

І капітан поклав перед Михою повістку. Той з жахом дивився на невеликий прямокутник офіційного документа.

— Розпишися ось тут, — капітан тицьнув ручкою в потрібну графу. — Я чекаю тебе з батьками завтра, о десятій ранку. Бувай здоровий.

І пішов. Грюкнули двері, клацнув замок.

«Напевно, в камері теж так само клацає», — раптом подумав Миха. Йому захотілося плакати. Жодного виходу, жодної шпаринки, жодної надії! Він ліг на диван і втупився у стелю, знову й знову подумки перебираючи все, що йому було відомо про цю справу, його власну справу, але не міг знайти щонайменшої зачіпки. На перерві в класі ніхто нічого не бачив. Дівчата дивилися журнал мод, двоє стояли біля дошки спиною до класу, решта нависли над книжками, Валет куняв. Усе! Ртуть… Взагалі ніхто нічого не бачив… Стоп!

Миха схопився з дивана: ртуть, щоб вона скисла! Він кинувся до телефону:

— Льохо, виходь до столика! Є термінова розмова. Бонасьє вдома? Її теж поклич. Треба якомога більше народу. Обдзвони наших, кого можна.

За півгодини біля козлячого столика зібралося осіб із десять. Прийшла Яна, Рудик, ну й Льоха, звісно, з сестрою, навіть Артемон стояв трохи осторонь, уважно прислухаючись до того, що говорив Миха:

— Ось що, — сказав Миха, — мені щойно сказали, що на пляшці з ртуттю знайшли відбитки пальців.

Всі завмерли: це було серйозно! Якщо за неправдивий виклик саперів можна було відбутися штрафом, то за ртуть…

— Мої відбитки, — додав Миха.

Тут усі загомоніли.

— Не може бути!

— Маячня…

— Як це так?

— Дурня…

— Боже мій…

Миха підвів руку, закликаючи до тиші.

— Факт залишається фактом: відбитки мої, і з цим марно сперечатися. Чесно кажучи, я спочатку розгубився, а потім подумав: ртуті в школі вилили чимало, це ж бо не градусник розбити! І в мене з’явилася думка!

Всі затихли: що міг у такій безвихідній ситуації придумати Миха Ватсон? А Миха впевнено вів далі:

— Ртуть! Дволітрова пляшка з ртуттю! Отже, ртуті було багато, а її треба десь узяти! Адже не з неба вона впала! Якщо дізнатися, хто останнім часом цікавився ртуттю, можна вийти й на того, хто вилив її у школі!

Усі загули. Що не кажіть, Миха — голова! Як це вони раніше не зметикували! Адже це так просто: знайти, хто цікавився ртуттю! А Миха знов звернувся до товариства:

— Тому я й попросив, що б ви всі прийшли. Я не розливав ртуть, і я дуже хочу знайти того, хто так ницо мене підставляє. Спочатку вкрав мій зошит з математики — і я отримав двійку, потім зателефонував з мого телефону в міліцію, що школу заміновано, і нарешті… Нарешті… Стоп! — перервав сам себе Миха. — Учора після школи маман попросила винести сміття. Біля відра стояла порожня дволітрова пляшка, я теж її виніс! Мої відбитки виявили на пластиковій пляшці! Тобто винесену мною пляшку забрали вчора зі сміттєвого бака й налили в неї ртуть, ось що я вам скажу! Допоможіть мені знайти того, хто продав ртуть або шукав ртуть останнім часом. Розпитайте сусідів, нехай ті запитають своїх сусідів, родичів, знайомих. Обдзвоніть усіх, кого можна, — раптом пощастить. Іншого шансу у мене просто немає. Якщо я не знайду цю падлюку, то я навіть не уявляю, що буде завтра.

Яна в розпачі заплющила очі, Бонасьє скрушно похитала головою, Льоха чухав потилицю. Навіть Артемон, що стояв трохи далі, суворо підібгав губи, уявивши, що може бути завтра, якщо не знайдуть того, хто розлив у школі ртуть. А Миха додав:

— Сьогодні капітан Слісаренко привіз мені повістку на допит. Завтра з батьком піду в міліцію. Чесно кажучи, я не знаю, як мені ввечері сказати йому про це.