Щурячий підступ. Справа № 6

Розділ 7

— Чай будеш? — Бонасьє гриміла на кухні посудом.

— Буду, — погодилась Яна: вона так поспішала до подруги, що навіть не встигла поснідати.

— І на мою душу теж заварюй! — крикнув з туалету Льоха.

— Куди ж без твоєї душі… Звичайно… Ти чого вчора свого кухля не вимив? Завжди за тобою треба посуд мити… Ледацюга нещасний!

— Я не ледацюга, — Льоха зайшов до кухні, пригладжуючи долонею непокірне мокре волосся. — Привіт, Яно. Я просто воду економлю.

— Ага, ага… — погодилася Бонасьє, — але ж пити з брудного кухля не збираєшся?

— У-у, — похитав головою Льоха, і всі посміхнулися. — Ну, розповідай, що ти придумала для Михового захисту?

— Треба захопити школу! — випалила Янка.

— Що?!! — здивувався Льоха.

— Ха! — Бонасьє гепнула кулаком по столу. — Супер! Янко, ти молодець! Ураган з протягами! Ото ідея!

— А навіщо? — обережно запитав Льоха.

— Як навіщо? — здивувалась Яна. — Вони якраз і запитають: навіщо ви захопили школу? А ми відповімо: Миха Мукоїд безневинний! Нехай міліція шукає того, хто насправді мінував школу, а потім залив її ртуттю, а не скидає цю справу на першого-ліпшого! Це нечесно!

— А якщо й нас потім заметуть разом з Михою? За тероризм?

— Усю школу не заметуть! У тому-то й весь фокус.

— Усю школу? Ти хочеш підняти всю школу?

— Ну так! Школа не працюватиме три дні. Якщо ми захопимо школу, то нікому ніякої шкоди не вдіємо, все одно вона не працює! Директор оголосив вихідні, а ми просто прийшли до школи. Випадково. Усі разом, ну, або скільки збереться, але геть випадково. Гуляли неподалік і зустрілися. Зайшли до школи подивитися, як тут справи. Нехай доведуть, що це не так.

— Ти ба, вечір припиняє бути млосним… — Льоха пошкрябав потилицю. — Взагалі-то прикольно… А де Миха?

— Його на 10:00 в міліцію викликали. Цей самий Слісаренко… Він, напевно, вже пішов…

— Сідаємо на телефон. Операцію призначаю на одинадцяту!

Протягом півгодини то в одній, то в іншій квартирі чи приватному будинку, де жили учні школи номер два, дзвонив телефон. Янка одразу вигадала гасло акції: «Невинуваті — невинні!».

— А що, — авторитетно мовив Льоха, — незрозуміло, зате красиво!

Яна мухою злітала додому й принесла десять аркушів ватману й набір фломастерів.

— Гайда до школи, там намалюємо, а то народ збереться, а нас немає… Негарно вийде.

Тітка Тетяна від здивування тільки сплескувала руками:

— Це чого ви оце? Школа ж не працює! Це чого ви оце? Вихідний директор оголосив… Сюди не можна… ₍

Наперед вийшов Льоха:

— Тітко Тетяно, ви за справедливість?

— Тобто як?

— Якщо невинного покарають, це справедливо?

— Недобре, звичайно…

— Ось і ми так вважаємо! Приєднуйтесь до нас! Миха Мукоїд невинуватий! Невинуваті — невинні! Невинуваті — невинні! — почав скандувати Льоха.

Тут-таки його гасло підхопили Настя, Янка, Рудик — і за мить над отетерілою від подиву Горобинівкою злинуло в небо грізне гасло: «Невинуваті — невинні!». Навіть тітка Тетяна, захоплена спільним поривом, шепотіла два слова: «Невинуваті — невинні…». Тим часом Льоха, Бонасьє і Яна, завели весь натовп школярів на другий поверх, де ртуті не було. Повідчиняли навстіж усі вікна. Група художників заходилася малювати плакати. Знайшовся ще папір, фломастери й маркери. За чверть години здивовані перехожі могли прочитати на школі плакати, поспіхом написані кострубатими, кульгавими літерами:

«Невинуваті — невинні!!!» — цей плакат повісили вище від усіх, немов заголовок до всього, що відбувається, а нижче висіли:

«Капітане, роззуйте очі!»

«Не віддамо Миху ментурі!»

«Свободу Мукоїду!»

«Ганьба бюрократам!»

«ВВ, ти з ким?»

«Ганьба!»

«Усіх порвемо!»

«Геть!»

А наприкінці заклик — не зрозуміло, яким чином він стосувався справи — «Відчепись від мене та від сина мого!».

Хтось із перехожих зателефонував директору. Стурбований Владислав Васильович, не влучаючи тремтячими ногами в штанини, так-сяк одягнувся й за десять хвилин був біля школи. Те, що він побачив, вразило його настільки, що йому на деякий час відібрало мову. Педагог з тридцятирічним стажем вперше в своєму житті побачив подібне. Льоха, помітивши директора, перший заволав не своїм голосом: «Невинуваті — невинні!». І вкотре за останні півгодини над школою гучною громовицею загуркотіли ці два слова.

— Здуріти можна… — розгублено сказав директор. Остаточно його добила чергова по школі тітка Тетяна, яка вийшла на ґанок і, немов диригент оркестру, заходилася диригувати учнями, що скандували гасло несподіваного школярського руху.

— От шибеники… От шибайголови… — шепотів ВВ.

Зовні не показуючи свого хвилювання (так само як і того, що в глибині душі він навіть підтримував учнів), директор твердим кроком підійшов до ґанку. Тітка Тетяна, немов справдешній диригент, зробила округлий жест руками, що в усіх диригентів світу означає одне: припини грати і стули рота. Школярі замовкли. Директор прокашлявся:

— Як це все мушу розуміти? — голосно, щоб усі чули, запитав він. — 3 ким я можу вести перемовини?

— Зі мною! — дзвінко крикнув з вікна Льоха Ремесло.

— Ага… Ну так… Звичайно… Цього слід було очікувати, — забурмотів ВВ, — якщо не він, то хто ж? — І гукнув голосно: — Спускайся, будемо розмовляти!

Кілька голів, у тому числі й Льохова, зникли з вікна. Поки переговорники спускались у двір, директор подивився на чергову:

— Тітко Тетяно, а ви ж тут із яких мотивів?

— За велінням серця, — чергова поклала руку на груди. — Невинний не мусить страждати! Невинуваті — невинні! Чи ви проти, Владиславе Васильовичу?

— Ні, я тільки за.

— Тоді чому ви дивуєтесь? За моєї молодості такого не було. Тоді кричали тільки «Хай живе…», але щоб ото про невинність? Такого не було, тоді навпаки: всі були в чомусь винні.

Тітчині Тетянині міркування впереміш зі спогадами перервала з ява поважної делегації. На ґанок вийшли Льоха, Бонасьє, Яна та Рудик.

— Ми уповноважені вести з вами перемовини, — чемно проказав Льоха.

— Кого ви представляєте? — шанобливо запитав ВВ.

— Рух «Невинуваті — невинні».

— І які ж ваші вимоги?

— Миха Мукоїд не злочинець. Його хтось підставив. Нехай міліція знайде того, хто це зробив.

— І це все?

— Все. Нехай покарають винного, а не першого-ліпшого.

Льоха повернувся до школи, тітка Тетяна махнула рукою:

— Невинуваті — невинні! — гримнули учні, немов злагоджений хор, що зспівувався на численних репетиціях. Директор здригнувся від несподіванки:

— Але цього ж прагну і я! Ви що, думаєте, я хочу покарати Мукоїда лишень за те, що він Миха Мукоїд?

— А навіщо його забрали в міліцію? — запитав Льоха.

— Його ніхто нікуди не забирав. Мені вчора дзвонив капітан Слісаренко й сказав, що на сьогодні викликав Михайла на допит разом з батьками.

— Ну то й що? — недовірливо сказала Бонасье. — Ми знаємо, як це… Викликали начебто на допит, а тоді руки за спину й у камеру… Або ще гірше: почнуть катувати, тоді хто завгодно і що завгодно підпише: і що ти терорист, і що ти папа Римський!.. І прощавай, Михо Мукоїд!

— А ти звідки знаєш? — здивовано запитав директор.

— По телеку чула. І взагалі, всі кажуть, що в міліції катують! — і далі вела своє Бонасьє.

— І б’ють! — додала Яна.

— Яка нісенітниця, — обурився директор. — Миха там разом з батьками! Хто ж дозволить його катувати й бити?

— Ми не віримо капітану! — наполягала Яна. — А школу не звільнимо, поки до нас не приєднається Миха, живий і здоровий. — Вона повернулася обличчям до вікон і прокричала тоненьким тремтячим голосом: — Свободу Михові Мукоїду!

І вся школа підхопила цей клич:

— Свободу! Свободу Михові Мукоїду!

— Ну, друзі, ви встругнули… — тільки й зміг пробурмотіти приголомшений директор.

Миха, пригнічений розмовою з капітаном і похмурою перспективою спілкування з адвокатами, приплентався додому. Він подзвонив Льохові на домашній — ніхто не відповідав. Тоді набрав Янин номер — і знову без результату.

— Та де ж вони всі? — подумав Миха, сягнув у в кишеню по мобільний, але згадав: він у капітана. А всі мобільні номери друзів були записані там.

— От халепа…

Він набрав домашній телефон Рудика — тиша.

— Та що ж це вони? Тут друга, можна сказати, у в’язницю садять, а нікого це не обходить! Де вони всі поділися?

Миха ліг на диван і взяв до рук книжку, але очі лише марно ковзали по сторінках і змісту прочитаного Миха просто не усвідомлював. Хлопець відклав книжку, підвівся й безцільно походив по хаті. У суцільній тиші порожньої квартири телефонний дзвінок пролунав напрочуд різко. Миха здригнувся.

— Михо? Привіт! Ти чого мобілку не береш? — Дзвонив Сірьоха Караваєв з вісімнадцятої школи. — Що у вас там у школі коїться?

— Тобто? Що значить, коїться?

— То ти не в курсі? Якісь терористи захопили вашу школу й вимагають, щоб усіх невинних випустили з усіх в’язниць. Півшколи у них в заручниках, одна чергова вирвалася… Спритна бабуська!

— Та ти що? Вперше чую!

— Ну, ти даєш! Там уся горобинівська міліція. Кажуть, «Альфу» викликали.

— Нічого собі! Побіжу гляну. Дякую, що подзвонив!

Оце була новина! Отже, халепи не скінчилися? А раптом ці всі події пов’язані між собою? Хоча ні, це вже занадто, навіщо терористам його зошит з математики? Бодай тепер його ні в чому не звинуватять, у нього найзалізніше алібі: у цей час він був у міліції.

Усі ці думки стрибали в його голові, а сам він стрибав по сходинках — чекати ліфта просто не вистачило терпцю. Подумки Миха вже складав найрізноманітніші комбінації переговорів з терористами про звільнення заручників. І раптом проста річ спала йому на думку, він навіть зупинився між другим і першим поверхами:

— Які заручники? Як вони туди потрапили, якщо школа має бути порожньою? Що за нісенітниця? Учні спеціально зібралися там, що б їх захопили в заручники? Маячня! Мерщій до школи, там з’ясується!

Усі ці таємничі події вже смертельно стомили й страшенно набридли. Немовби якийсь лихий жереб повис над самим Михою і над всією школою.

До школи від дому було три квартали. Пробігши два, Миха почув якийсь гомін, хтось щось викрикував, але він не міг розчути слова. Повз нього пролетіла міліцейська машина, і Михові здалося, що в ній мигнуло обличчя капітана Слісаренка. Ось і перехрестя. Треба повернути ліворуч, а там, метрів за п’ятдесят, починається шкільний двір. Аж тепер Миха зміг розібрати, що скандував таємничий хор:

— Невинуваті — невинні! Невинуваті — невинні!

А потім — і тут Миха не повірив власним вухам — цей самий хор закричав:

— Свободу Михові Мукоїду!

Ошелешений почутим, Миха не помітив бордюр, зачепився й упав. Підвівшись, змахнув долонею бруд зі щоки. Миха не помітив, що на ній з’явилася кров.