Серед таємниць і чудес

ЯК ВЕЛИКІ ГРІШНИКИ РОБЛЯТЬ ВЕЛИКІ ЧУДЕСА

У 60 році нашого літочислення сталася дивна подія: Веспасіан, римський імператор, убивця й гонитель християн, зробив чудо. Таке чудо можуть творити, за словами віруючих, тільки чудотворці — святі, угодники божі.

Веспасіан зцілив сліпого і недужого. І зробив це на очах у всіх, перед великим натовпом. І це засвідчено багатьма очевидцями.

Чудо відбулося в місті Александрії, у Єгипті. В цьому місті імператор Веспасіан був проїздом. Одного разу, коли він ішов вулицею, до нього підбіг якийсь чоловік, упав навколішки і зі стогоном почав просити ліків від сліпоти.

— Чого ти просиш їх у мене? — заперечливо відповів імператор. — Іди по ліки до лікарів.

— Ні, бог Серапіс наказав мені просити зцілення в тебе, — відповів сліпий і став слізно благати імператора, щоб той плюнув йому прямо в очі і на щоки.

Так розповідає визначний римський письменник того часу Таціт у своїй «Історії», в розділі LXXXL.

Але з просьбою зцілити звернувся до імператора не тільки сліпий. Разом з ним прийшов і недужий, у якого не діяла рука, і прийшов теж за порадою того ж бога Серапіса.

Він також слізно просив імператора «потоптати його гарненько підошвою своєї імператорської ноги».

Імператор Веспасіан, як говорили про нього тодішні християни, був чоловік хоч і грішний, але розумний. Ніяких чудес на своєму віку він до того часу не творив. Почувши прохання про зцілення, імператор засміявся, почав відмовлятися і сказав, що смертний не може творити таких чудес. Але хворі наполягали на своєму, твердячи, ніби бог Серапіс справді до них з’являвся і обіцяв, що їх буде зцілено таким чином… І ось імператор зглянувся на їхнє прохання: сліпому він плюнув в обличчя і в очі, а недужого добряче потоптав.

І хворі зцілились. «У ту ж мить руки недужого стали діяти, — каже Таціт, — а для сліпого засяяв день. Усі, хто був присутній при цьому, і тепер ще розповідають про ті зцілення». І вся Александрія, і весь Єгипет, і вся Римська імперія прославили Веспасіана, і всі побачили, що він, без сумніву, улюбленець богів. І почали придворні називати імператора напівбогом і навіть богом. Чудо, що він учинив, було записано в літописах. Тільки християни того часу не вірили в нього. Вони ніяк не погоджувалися з тим, що чудеса може творити язичник і грішник, до того ж ще й жорстокий гонитель християн.

Але не тільки Веспасіан творив чудеса. Стародавній французький письменник Гельго розповідає, що якось зцілив одного сліпого і французький король Роберт, син Гуго Капета, який царював у XI віці нашої ери. Це зцілення теж було засвідчено, але йому дивувалися значно менше, бо король Роберт був не язичник, а християнин. А втім, і тут було чому дивуватися: король Роберт теж був зовсім не «угодник божий» і хоча й християнин, але дуже поганий. Всі знали, що він «чоловік вельми грішний і жорстокий». Це й видно було з багатьох його справ. Так, наприклад, одного разу король Роберт наказав спалити живцем священика, духовника своєї дружини; іншим разом він звелів те саме зробити з кількома духовними особами в Орлеані за те, що ті не вірили в непогрішимість і необмежену могутність римського папи.

Крім того, король Роберт був грабіжник, клятвопорушник, розпусник і жорстоко пригноблював своїх підлеглих. І все це не перешкодило йому створити чудо.

СЕРЕД БЕЗЛІЧІ ЧУДЕС

У старовинних книгах — і християнських і дохристиянських — розповідається про безліч чудес. Різними чудесними розповідями так і рясніють навіть ті книги, що їх написали найбільш освічені люди того часу.

Ось, наприклад, про які чудесні події розповідає римський письменник Тит Лівій.

Під час навали на Рим славетного карфагенського полководця Ганнібала, розповідає Тит Лівій у своїй «Історії», в різних місцевостях Римської імперії сталась велика кількість найрізноманітнійших чудес. Так, наприклад, у кількох солдатів раптом засвітилися наконечники списів. У Сардінії сама по собі загорілася палиця в руках вершника, який перевіряв варту. На морському побережжі раптом з’явилися якісь вогники; на двох солдатських щитах виступив кривавий піт, кілька солдатів було вражено блискавкою. Сонце несподівано почало начебто зменшуватися. В місті Пренесті з неба посипалося вогняне каміння. В Аррах бачили, як сонце змагалося з місяцем, а на небі нібито з'явились якісь щити. В Капені серед білого дня зійшли два місяці; в Церо потекли криваві ріки, і навіть у прозорому струмочку Геркулеса вода вкрилася кривавими плямами. В Анціумі криваве колосся впало в корзини женців; а у Фегерії небо наче розверзлося, і в зяючій його безодні спалахнуло сліпуче світло. В той же час у Римі, на Аппієвому шляху, виступив піт на статуї Марса і на статуях вовчиць. А в Капуї небо ніби горіло і місяць начебто падав разом з дощем; волосся у деяких кіз стало вовною, одна курка перетворилася в півня, а півень у курку.

Про все це написано в XII книзі «Історії» Тита Лівія, в І розділі. І всі ті чудеса сталися напередодні навали Ганнібала, коли населення Риму тремтіло від страху.

Про безліч різних, ще дивовижніших чудес розповідається і в інших старовинних книгах. Бували ще й не такі чудеса в тому ж Римі. Одного разу якийсь бик заліз на третій поверх будинку, а інший бик на повному ходу закричав: «Рим, бережись!» У Вейях жерці правили дев'ятиденний молебень, тому що там ішов кам’яний дощ. У Ментурнах блискавка вдарила в храм Юпітера і в священний гай Маріки. У Фрузінопі народилося немовля таке на зріст, як чотирирічна дитина, і до того ж невизначеної статі.

Гомер розповідає в «Іліаді», як одного разу заговорив кінь грецького героя Ахіллеса і провіщав своєму господареві, що той загине під стінами Трої. До нього пророкували, зі слів того ж Гомера, Фріксів баран і корови на горі Олімп. А за словами римського вченого Плінія, коли царя Тарквінія за його гордість і зневажливе ставлення до потреб підлеглих було позбавлено трону, раптом заговорив собака. Нарешті було ще й таке чудо: коли вбивці йшли в палац римського імператора Доміціана, ворона, що сиділа на даху Капітолія, зненацька вигукнула: «Що добре, то добре!». Так про це розповідає римський історик Светоній.

Але ще більше розповідей про чудеса можна знайти в книгах, написаних християнськими письменниками. Казали, що в Бургосі, в Іспанії, в зображеного на розп’ятті Христа щотижня доводилося стригти волосся, бо воно дуже швидко в нього відростало. Зрозуміло, монахи благочестиво стригли Христа, а волосся його продавали за велику ціну. Казали, що завдяки статуї богородиці в Сарагоссі у одного безногого відросла нога.

Книг з розповідями про такі чудеса дійшло до наших часів багато. Про одного угодника, наприклад, розповідається, як він, щоб умертвити свою плоть, жив у пустелі, весь час молячись. І птахи почали носити йому їжу — аби тільки пустельник не відвертався од такої святої справи. Коли ж до святого приходив у гості інший святий, птахи приносили подвійну порцію.

А коли пустельник помер, приишли два леви, щоб викопати могилу святій людині, жалібно завили і стали перед ним навколішки. А ще більше чудо сталося з іншим святим, який після посвячення дав обіцянку ніколи не митися, бо, на його думку, справжній монах ніколи не повинен бачити себе голим. І ось під час однієї подорожі цей монах у відчаї стояв на березі річки, через яку не було ніякого містка. Саме тут і сталося чудо: бачачи відчай благочестивого монаха, з’явився до нього ангел і переніс через річку. Вода так і не торкнулася його тіла. Монах не помився і цього разу.

Про різні такі чудеса багато розповідається в житіях християнських святих.

ЧИМ ДАЛІ В ДАВНИНУ — ТИМ БІЛЬШЕ ЧУДЕС

Коли перегортаєш і читаєш такі книги, від них віє далекою-далекою старовиною. В старовинних книгах багато такого, чого в нових зовсім і не знайдеш. У давнину в людей була своя особлива мова, особливі засоби висловлювати думки, особлива манера міркувати. Нарешті — і це головне — в давнину люди дивилися навколо себе не такими очима, якими дивимося ми. В тодішніх людей було своє розуміння, своя наука, зовсім не схожа на сучасну, була й своя віра — не така, як наша. І настрій у людей в давнини був не такий, як у нас. І інтереси, і щоденні потреби теж. Читаючи якусь старовинну книгу, мимоволі уявляєш собі, що за людина, коли і як її писала.

І чим далі в давнину, тим більше чудес. І тим міцніша віра людей у чудеса. І це без винятку в усіх країнах, в усіх народів, і все це начебто за одним і тим же правилом. Тисячі років тому ніякої іншої віри і не було, крім віри в чудеса.

Все, що тільки відбувалося навкруги, вважалося не звичайне природою і змінами в ній, тобто не її природними явищами, дом. Вважалося, що все відбувається не само по собі, а не ні як за допомогою надприродних, таємничих сил, котрі нібито можуть порушувати й переробляти всі порядки в природі і творити з нею що завгодно.

Багато мільйонів людей багато тисяч років вірили, що ці надприродні сили є всюди і що, крім таких сил, у світі нічого немає і навіть бути не може. Чудо від звичайного явища зовсім не відрізнялося. Геть усе здавалося чудесами. Таємничі надприродні сили вбачалися скрізь. Усе вважалося чудесним, що тільки було і є на небі й на землі. Чудесами були і ріки, і сонце, і каміння, рослини і тварини, і все живе й неживе в природі.

Стародавні єгиптяни, наприклад, вважали святими різноманітних тварин: і дрібну комаху, і звичайного кота, і птаха ібіса, і страшного крокодила, і чорного бика з білою плямою на лобі, що звався Апіс.

Надприродною силою вважали стародавні єгиптяни і ріку Ніл. Для них це була не ріка, а якесь особливе божество, тобто щось таємниче і чудесне. За віруваннями стародавніх єгиптян, Ніл теж міг втручатися в людське життя і творити чудеса, порушуючи звичайний його хід.

Такою ж чудесною і таємничою істотою вважали в Перу сонце. Для перуанців воно було родоначальником царів, а царів вважали його нащадками і намісниками. І сонце і його нащадки, за вірою перуанців, теж творили чудеса.

Така була віра цілого народу, а на віру опиралися, звичайно, різні, на наш погляд, дуже дивні міркування та й діла. І це було колись не тільки в Єгипті, але й в усіх інших країнах. Наприклад, далеко від Єгипту, в Америці — в Перу, на горах паслися численні отари лам, що належали «сонцю», начебто воно й справді може бути їх власником; на полонинах обробляли «для сонця» величезні угіддя, наче сонцю й справді потрібна їжа; по всій країні було споруджено храми, присвячені сонцю, а в столиці стояв головний храм, де щороку запалювали новий вогонь — зовнішній знак сонця.

В старовину дуже часто поклонялися й іншим небесним світилам, так наче вони були живі божественні істоти, які можуть і любити, і ненавидіти, і пити, і їсти, і народжувати дітей, і втручатися в людські діла, і порушувати звичайний хід справ, змінювати всю природу, і творити чудеса. Подібно до цього в багатьох країнах віддавали божеські почесті і вогню, і воді, й деревам. Ліси, моря, небо, підземний світ, увесь всесвіт здавалися заселеними різними чудесними істотами.

Стародавні греки вірили у безліч богів та напівбогів і різних таємничих і чудесних істот — дріад, наяд, тритонів, сатирів, фавнів. І всі ці істоти, за вірою греків, втручалися в справи людей і могли порушувати звичайне життя природи і творити чудеса. І у все це мільйони людей не тільки вірували. Вони брали на себе різні тягарі — трудилися, споруджували велетенські і дорогі храми, робили неймовірні витрати, приносили жертви й самі йшли на муки та жертви

Люди віддавали небувальщині навіть своє життя. До цього доводила віра, сліпа, безглузда віра в надприродні сили і в чудеса, тобто в прояв цих сил.

Віра в таємничі істоти і їх чудеса була міцною і призводила до великого лиха. На такій вірі трималися всілякі безглуздя, жахи і несправедливості.

Дуже багато й дивовижніших і найбезглуздіших вірувань зустрічається й тепер. Про них написано цілі книги [1].

Але в яких саме людей зберігаються ці вірування? У всіх тих, у кого в голові мало точних і цілком певних знань і хто не вміє або нездатний мислити, спираючись на такі знання.

Можна сказати, не боячись помилитися, що чудесами у всі часи і у всіх людей вважалося і вважається те, що зовсім для них незрозуміле, але дуже дивне. Незнання і нерозуміння надзвичайно допомагали й допомагають вірити в чудеса.

ЧУДЕСА, ЩО ПЕРЕСТАЛИ ЗДАВАТИСЯ ЧУДЕСАМИ

Колись було незрозумілим дуже багато з того, що стало цілком ясним тепер. От, наприклад, дощ із дрібного каміння. В наші часи відомо, що такі дощі справді подекуди бувають: з неба іноді падає дрібний пісок чи навіть камінці, які приніс вітер за сотні, а то й тисячі кілометрів, з тих місць, де незадовго перед цим були великі виверження вулканів. Тепер ті, хто знає справжнє походження таких дощів, уже не вважають їх чудом.

Так само тепер зовсім не вважають чудом і небесну манну, про яку розповідає біблія. Це звичайнісінький лишайник, так звана їстівна леканора (lecanora esculenta), який в Аравійській пустелі з’являється настільки раптово, що євреї в давнину дивувалися і запитували своєю мовою: «Манху?» («Що це?»). Трапляється, вітер підхоплює плоди і інших рослин і теж переносить на десятки кілометрів, і ті падають з неба. Але, щоб не вважати і це явище чудом, зрозуміло, треба знати насамперед, від чого воно походить і як відбувається.

Так само і перетворення води нібито в кров не є чудом. Причина цього явища — особливі істоти, що іноді розводяться у воді. Вони такі дрібні, що їх не видно неозброєним оком.

Був, наприклад, кров’яний дощ у Римі в 1870 році. Коли зібрали краплинки цього дощу і розглянули в мікроскоп, то побачили у воді величезну кількість маленьких істот червоного кольору. Тим часом, за словами Тита Лівія, римляни колись вважали і це явище «небесним знаменням».

«Небесним знаменням» вважався і «вогняний дощ», коли з неба падають великі і маленькі камінці.

Падаючи з великою швидкістю, камінці труться об повітря, розжарюються, горять і навіть згоряють, не долітаючи до землі. Саме такий дощ бачили в 1799 році в Південній Америці два видатних учених — Гумбольдт і Бомплан. Бачили й описали, але, зрозуміло, не як чудо, а як явище природи[2].

Вважались чудом сонячні й місячні затемнення і поява великих комет. Але такі явища природи, звичайно, здаються дуже дивними тільки тим, хто не знає їх справжніх причин.

Та бувають у природі ще більш таємничі явища. Наприклад, мандрівники розповідають, що іноді на небі можна бачити райські сади, які начебто висять у повітрі над мертвою розпеченою пустелею. І їх можна бачити на власні очі. Але досягти їх ніколи не вдавалося. Хіба ж це не чудо? Хіба не таємниче явище? А ось моряки розповідають, що іноді на небі над морем видно якийсь таємничий повітряний корабель, а на ньому щогли, і вітрила, і люди.

Що це за корабель? Про нього ходять дивні легенди. Кажуть, що то корабель-привид, який люди звуть «летючим голландцем».

Матроси на цьому кораблі—мерці-привиди, капітан — теж мрець, проклятий небом.

Такі дивовижні видіння і справді можуть здатися марновірній людині з’явленням таємничих надприродних сил.

Але що ж це насправді? І райські сади, і повітряні кораблі — це звичайнісінькі міражі, тобто відображення в повітрі: при деякому збігу обставин повітря, що покриває землю і воду, може стати шаруватим, нібито розпадається на шари, розташовані один на одному, — шари то більш, то менш щільні, — а таке повітря відображає речі, як дзеркало, що висить над землею або над водою. В такому повітряному дзеркалі можуть відбиватися і море, і земля, і все, що є на землі, але тільки десь далеко. Завдяки цьому можна бачити над собою в повітрі те, що перебуває за кілька де сятків кілометрів. Таємничий корабель, що його моряки бачать у повітрі, справді існує, але це звичайнісінький корабель з живими людьми, які навіть не можуть запідозрити, що їх помітили з іншого, дуже далекого корабля і що там їх вважають за привид. Подібно до корабля у повітрі відображаються і сади, але вони ростуть на землі, а не на небі.

А ось у старовинних книгах різних народів розповідається, що на такій-то горі і в такі-то часи раптом з’являлося навколо голови святої людини райдужне сяйво, вінець, коло. Чудо це чи не чудо? Тепер відомо, що такі кола і сяйва справді можуть з являтися, і не тільки навколо голови «праведника», а навіть навколо голови звичайної і грішної людини. Для цього потрібен теж збіг деяких обставин, які, між іншим, зустрічаються досить часто і в різних місцевостях. Тепер точно і достовірно доведено, за яких саме обставин можна бачити своїми очима райдужне сяйво навколо голо ви. Воно з’являється під час сходу або під час заходу сонця, тобто коли сонце стоїть низько над землею. Такі кола-сяйва бачили безліч людей на багатьох горах і горбах — і в Швейцарії, і в Німеччині, і в Криму, і на Кавказі. Ці кола-сяйва дуже схожі на ті, які бувають у холодну туманну погоду на небі круг місяця. Якщо є проміння світла, що падає під певним кутом, а також хмара, туман чи дощ, то будуть і райдужні кола круг вашої голови.

Колись вважали чудом і небесним знаменням золоті хрести на небі і великі вогняні стовпи, просто кажучи, відблиски північного сяйва, і навіть звичайнісіньку райдугу. Нема нічого дивного і в тому, що на небі іноді з’являються великі кола, що перетинаються, і там, де вони перетинаються, — світліші місця, нібито місяця чи сонця. Завдяки цьому здається, що на небі відразу буває по кілька цих небесних світил. Правда, такі явища зустрічаються рідко, але все-таки і вони стали цілком зрозумілими. Походять вони від гри світла в дуже холодних хмарах. Таку ж гру світла можна спостерігати в скляних підвісках, якими часто прикрашають церковні люстри або панікадила.

А добування води з каміння? Мешканці африканських та азіатських пустель дуже добре вміють відшукувати воду ніби особливим чуттям і добувати її. Тепер в гарячій африканській пустелі десятки і навіть тисячі кілометрів зрошуються водою, добутою з каміння и піску. І добувають її в таких місцях пустелі, де про воду й згадки не було.

А ось, наприклад, гарячий, нестерпно задушливий вітер пустелі — самум. Колись він вважався однією із кар єгипетських, посланих чомусь на весь народ єгипетський за гріхи одного лише фараона. Самум і досі — справжня кара для єгиптян. Він, як і раніше, спалює своїм гарячим диханням усю країну і затемнює сонце, наганяє «пітьму єгипетську», перетворює день на ніч. А інші єгипетські кари? Як і в часи Мойсея, Єгипет терпить від незліченних полчищ гнусу, від собачих мух, від зажерливої сарани. І тепер у цій країні буває пошесть на людей і на худобу, з виразками і запаленнями. Страшна чума теж іноді відвідує єгиптян і губить десятки тисяч людей, в тому числі й первістків. І від всього цього жахливого всенародного лиха як при Мойсеї, так і понині, найбільше, зрозуміло, терпить і без того знедолена біднота, тобто трудовий народ, на плечах якого і тримається вся держава. Але невже і справді всі ці народні лиха не звичайні явища природи, а чудеса, породжені надприродними силами? В такому разі чому ж вони лягають тягарем на трудовий народ, а не на винного фараона?

ЯК ЧУДЕСА ЗАЛЯКУЮТЬ ЛЮДЕЙ

Але віра в чудеса держиться не тільки на темноті людській. Цю віру підтримує і ще дещо. Що саме?

Страх.

Страх перед таємничими, надприродними силами, які ось тут перед очима втручаються з людські справи. Без цього втручання немає ніяких чудес. А де є втручання цих сил, там людині стає страшно. Тому всілякі чудеса залякують.

І ось що цікаво. Буває якраз і навпаки: те, від чого люди, лякається, теж здається їй таємничим, а тому чудесним.

Ось що розповідає, наприклад, один німецький мандрівник, на прізвище Еренберг, про своє перебування в безлюдній африканскій пустелі. Подія відбувалась у такій місцевості, де можна було чекати нападу бедуїнів — жителів цих місць. Із-за страху перед ними мандрівники мимоволі мусили посилити варту біля свого табору в нічний час. І саме через цей страх сталося те, про що потім Еренбергу соромно було навіть говорити.

«Досить довго, — розповідає Еренберг, — стояв я вночі на варті при повному озброєнні серед страшньої мертвої тиші неживої пустелі. Чути було лише пирхання верблюдів, що жували свою жуйку, та важке дихання моїх поснулих супутників. Тільки оці звуки, що чулися серед нічної тиші і темряви, нагадували мені, що є ще якесь життя навколо мене. Всюди панувала темрява безмісячної пустельної ночі, якої ніколи не буває в наших краях. Тільки інколи вона прояснювалася на якусь мить зорями, що падали з неба. Я мимоволі вслухався в мертву тишу. Не пам’ятаю як, але несподівано мене стривожив дуже дивний шелест, який тихо пронісся біля мене по піску пустелі. В ту ж мить я схопив свою двоствольну рушницю, уважно оглянув її і ступив кілька кроків туди, де чулося шарудіння.

Відразу все затихло.

Я добре знав, що бедуїни часто влаштовують свої напади, підповзаючи мов змії. Невже це вони? Я вже хотів будити своїх супутників, бити на сполох. Але раптом знову почувся той самий шелест, причому в різних місцях, і навіть дуже недалеко від мене. Я швидко попрямував туди, де було чути шарудіння; напружував зір, щоб проникнути в темряву. І що ж? Повз мене по піску котилися, здавалося без всякої на те причини, якісь кульки завбільшки близько сантиметра; я підняв кілька таких кульок і побачив, що вони скачані з вологого піску. Я приніс ліхтар і при його світлі розгледів під кожною такою кулькою великого чорного жука, який досить швидко котив збитий у кульку пісок».

То був звичайнісінький жук (Aleuchus sacer), порода цих жуків досить поширена в африканській пустелі. Стародавні єгиптяни називали цього жука «священним» і уподібнювали його божеству, яке тримає в своїх руках увесь світ, точнісінько так, як священний жук тримає своїми лапами кульку піску. Зображення священних жуків досить часто зустрічаються на стінах зруйнованих стародавніх єгипетських храмів; печатки стародавніх фараонів також мали вигляд священного жука.

Розповідь Еренберга свідчить, що іноді й жук може збудоражити всю душу навіть дуже хороброї людини. А про палку уяву мешканця пустелі й говорити нема чого; вона спалахує, мов порох, і людині здається, що якісь таємничі сили діють тут, біля неї, і втручаються в її справи. Почуття було збуджене, і під його впливом розум не міг правильно діяти. І людина втратила здатність, а з нею і всяку можливість відрізняти те, що є в дійсності, від того, що здається.

Почуття страху малювало Еренбергу різні, хоча й природні, але неіснуючі привиди; почуття страху викликало уявлення про бедуїнів, про ворогів, що підкрадалися ніби змії. Але одне діло — фантазія, почуття, гра уяви і зовсім інше — розум і дослідження. Дослідження, вдало зроблене, виявило замість бедуїнів… жука!

ЯК ЛЮДИ БАЧАТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМА

Під впливом страху і подиву людина цілком щиро може перекручувати найзвичайніші події. Ось що розповідає, наприклад, якийсь голландець Гаафнер про одну подію, що сталася під час його подорожі на острів Цейлон у 1787 році.

«Під час моєї подорожі пішки в кінці дощової пори року мені довелося зробити дуже важкий перехід через майже непрохідний пояс лісів, який на Цейлоні оточує внутрішню гористу частину острова. Зовсім один, стомлений і виснажений, я добрався до дикої, зритої розколинами, голої гори Бакаул і розташувався на ночівлю під виступом скелі.

Раптом опівночі почувся нібито віддалений гавкіт собак. Здавалося, він доносився з скель, розташованих напроти гори Бакаул. Згодом таємничі звуки повторилися. Вони лунали всюди і ставали все голосніші й голосніші. Раптом звуки почулися недалеко від мене, позаду тієї скелі, під якою я сидів. Я виразно чув, нібито безліч людських голосів балакали і реготали щосили. Звуки ці то наближались, то віддалялися, знову з’являлись і зникали, лунали то поблизу, то далеко, і так протягом кількох хвилин. Ось, здавалося мені, вони спустилися з голих гірських верховин униз, але через якусь мить уже долинали з-під землі. Я схопився й почав прислухатися. Знову все стихло, завмерло. Потім голоси пронеслися дуже швидко в повітрі і відбилися луною в сусідніх горах. Я почав прислухатися з ще більшим напруженням. Раптом за скелею, де я розташувався на нічліг, почувся такий несамовитий крик, що в мене у вусі мало не лопнула барабанна перетинка. Я в нестямі вибіг із свого сховища. А позаду мене начебто гримнули тисячі верескливих голосів, таких фальшивих, дивних, нечуваних, що, нарешті отямившись, я не придумав нічого кращого, як заткнути вуха пальцями й кинутися назад під скелю. Вже давно стихли ці страшні звуки, але вони все ще дрижали в моїй стурбованій душі навіть тоді, коли навколо запанувала цілковита тиша. Її лише інколи порушувало гуркотіння уламків, які, відірвавшись од скель, котилися по схилу гори в безодню…»

Щось дивне і незрозуміле, надприродне й таємниче прозирає в цій розповіді. Невже ж це не та сама «нечиста сила», про яку розповідали бабусі? Цілком можливо, що страшні голоси, які чув Гаафнер, дуже навіть підтвердили віру багатьох людей в різну «нечисть». Гаафнеру було не до міркувань. Він був здивований і зляканий. Ці почуття сповнювали всю його душу страхом, і невідомі крики здались йому занадто вже незвичайними, надприродними.

Але що ж то було?

Простісінький крик птаха, якого тубільці звуть чортовим птахом, або уламою. Він дуже схожий на сову і вилітає із свого гнізда лише вночі. Англійський вчений Джон Деві розповідає про нього так: «У Юдалгаммі ми чули вночі крик улами. Сидячи на сусідньому дереві, вона жахливо дивно і неприємно кричала. Її крик був схожий на дуже пронизливий зойк».

Джон Деві чув те саме, що й Гаафнер. Але як відрізняється його розповідь од розповіді Гаафнера! Вчений Деві описав те, що сам пережив; тільки описав — і те, що він чув, і за яких саме обставин він це чув, як і належить мислячій людині. А Гаафнер під впливом свого почуття не лише описав, а й розписав, та ще й так що, читаючи його розповідь, інший і не зрозуміє, про що, власне, йде річ у цій розповіді. Може й справді про нечисту силу. А подумавши так, неважко й додати: «Адже ж нечиста сила па світі таки водиться! Ось Гаафнер своїми вухами чув, як вона завиває. Гаафнер — справді свідок, Гаафнер — очевидець. Є ж, виходить, на світі люди, котрим довелося віч-на-віч зустрічатися з «нечистою силою».

А якщо хтось зустрічався, то може й інший зустрітися. Ось і готові докази того, що на світі «водиться нечисть».

ЯК ПРАВДА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ В БРЕХНЮ НАВІТЬ В УСТАХ ПРАВДИВИХ ЛЮДЕЙ

Отак і виникає багато розповідей, причому не тільки про бісів, але й про богів.

Це робиться за приказкою: «Страх має великі очі». Починається насамперед усе з того, що якась подія здається якомусь очевидцеві занадто вже незвичайною, а тому — дуже вже дивною або навіть страшною. Він її не розуміє, боїться і — перебільшує, розмальовує. Розповідає про неї іншим людям схвильовано і переконливо. Ще б пак! Адже він — очевидець! Палкі, захоплюючі розповіді дуже впливають. їх запам’ятовують. їм вірять. їх переказують іншим. А переказують теж захоплено, з почуттям. А почуття, як відомо, завжди заважало і заважає правильному розумінню і неупередженій розповіді. То одна, то друга подробиця додається до розповіді, та ще такі подробиці, яких насправді і не було. Зате інші подробиці затемнюються, пом’якшуються, стираються. Через те розповідь ще більше віддаляється од правди, але зате дужче впливає. Нарешті, справа доходить до того, що й не дізнаєшся, чи далеко від правди одхилилась розповідь. Правда сама по собі пропадає, а на її місце поступово стає вигадка — те, чого не було зовсім.

І все це робиться непомітно й поволі.

І особливо важливо те, що так буває й тоді, коли розповідачі не брехуни, а навіть навпаки, — найщиріші і найправдивіші люди. Але їх щирість не заважає правді перетворюватися у вигадку.

ЯК НЕЗРОЗУМІЛЕ ПОЯСНЮЮТЬ ЩЕ БІЛЬШ НЕЗРОЗУМІЛИМ

Але ж і цим справа ще не закінчується; страх, подив та інші почуття допомагають вірити в будь-які безглуздя, просто кажучи, допомагають усілякій вірі.

Коли людина боїться, їй не до роздумів. У такі хвилини вона навіть перестає вірити своєму власному розуму, своїм вухам, своїм очам. Перед лицем чогось страшного чи дивного розум наче завмирає і нібито кудись ховається; пропадають усілякі міркування, забуваються попередні спостереження. Але як же в такому разі зрозуміти і пояснити явище, що викликало і страх, і подив? Отут на допомогу і приходить віра. Сліпа віра. Віра в таємничі, надприродні істоти. Віра, успадкована від дідів і прадідів.

Ось, наприклад, грім і блискавка. Кожен знає, як гроза лякає людей. В багатьох країнах вона найгрізніше і найбільш разюче явище природи. Люди перед нею тремтять. Але що ж вона таке? Це явище стало зовсім зрозумілим сто з лишком років тому. А як же пояснювали грозу доти? Не розуміючи причин виникнення грози, її пояснювали втручанням надприродних сил. Греки казали, що це діє бог Зевс, стародавні германці — що це бог Тор, стародавні слов’яни — що це бог Перун. Потім стали казати, що це Ілля-пророк їздить по небу на вогненній колісниці. Є навіть молитва, в якій про грім і блискавку говориться як про чудо і знамення небесне: «Свят, свят, свят, седяй во грому, обладавый молниями, проливый источники на лицо земли. О владыко страшный и грозный! Сам суди окаянному дьяволу с бесы, а нас, грешных, спаси! Боже страшный, боже чудный, живый в вышине (тобто, що живе на небі), ходяй в громе! Сам казни врага своего, дьявола».

Так пояснює грозу віра. Але чи стає зрозумілішою після таких пояснень гроза? Чи зрозуміло, чому і як вона виникає? Тут сказано, що вона виникає з волі надприродних сил. А вони ж самі що таке? І чому і як вони діють? Кажуть, що вони діють по своєму хотінню і свавіллю. Але хіба їх хотіння зрозуміле? Все це ще менш зрозуміле, ніж сама гроза. Так пояснювати грозу — значить пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим. Що ж це за пояснення? Це просто — затемнення.

Так само пояснюють і всі чудеса. Іншими словами, розум відкидається, а на його місце стає щось зовсім незрозуміле, навіть, непоясниме і безглузде.

ЯК ЛЮДИ ВИПРАВДОВУЮТЬ САМИХ СЕБЕ, ВІРЯЧИ В НІСЕНІТНИЦІ

Однак розум не може не виступати проти таких нісенітниць. А коли це так, то ясно, що віра може триматися в душі па самому лише незнанні та нерозумінні людському.

І ось що цікаво: є віруючі, які це добре розуміють. Розуміють, але все-таки вірять. Один учений і розумний монах, який жив близько тисячі років тому, сказав: «Я вірю, вірю саме тому, що це безглуздо» (Credo, quia absurclum ets)[3]. Цими словами він хотів сказати: «Якби не було безглуздим те, в що я вірю, то я сприйняв би це і без віри, на основі своїх міркувань, розумом. А щоб вважати безглуздя істиною, для цього потрібна, зрозуміло, віра». Так міркували колись навіть найбільш освічені люди. Були серед них і такі, які цим пишалися. Проте саме так міркуючи, не можна не помилятися.

Адже тоді можна вважати будь-яку брехню і неправду за справжню істину і те, чого не було, сприймати за те, що було, і помилятися, помилятися на кожному кроці, завдаючи шкоди і іншим, і собі, і самій істині.

В цій книзі і розповідатиметься про багато таких помилок.

Але як же їх відшукали і виправили і досі відшукують і виправляють? Саме це і є справа людського розуму. Тільки він один може це зробити, бо розум вірі не довіряє. Тільки завдяки йому люди навчилися і спостерігати, і вивчати, і досліджувати, і вникати в саму суть найнезрозуміліших і найдивовижніших явищ, розплутувати всілякі таємниці, робити незрозуміле зрозумілим, незбагненне — збагненним, так що всякі надприродні сили виявляються непотрібними. А без надприродних сил і вся природа здається зрозумілішою, ніж з ними.

Тепер ми наведемо приклади, які це стверджують.