Серед таємниць і чудес

СТАТУЯ ЄГИПЕТСЬКА

За півтори тисячі років до нашого літочислення було в Єгипті велике і красиве місто, яке звалось Стобрамові Фіви. Його руїни збереглися і до нашого часу. По цих руїнах, по написах на них і по стародавніх книгах можна дізнатися, що то було за місто. Воно було збудоване на березі великої і красивої ріки Ніл.

Ось як описує це місто очевидець того часу: «Широкою гладінню розстилається поверхня Нілу. Пасма гір, що оточують ріку з обох боків, розступаються біля Фів і дають простір могутній річці. На її правому березі, за скелями, простягається мертва, гаряча пустеля, яка сягає аж до Червоного моря. За горами лівого берега— така ж пустеля. Єгиптяни кажуть, що вона безмежна, а за нею починається вже царство смерті.

Могутня, священна ріка Ніл тече тут між двома рядами гір. Вони, мов стіни, захищають її від сипучих пісків пустелі. Біля ріки кипить життя. По обох берегах Нілу лежать родючі рівнини. На дзеркальній поверхні води плавають квіти лотоса, в прибережному очереті тисячі різних птахів і звірів знайшли собі захисток від сонячної спеки… Поля вкриті жнивом; біля криниць ростуть тінисті чинари; фінікові пальми, які старанно доглядаються, створюють прохолодні гаї.

Фіви розкинулися на обох берегах ріки. Непереборні перешкоди у вигляді дамб і гребель захищають вулиці і палаци міста від повені. На правому, східному, березі — місцеперебування фараонів. Біля самої ріки стоять величезні кам’яні храми бога Аммона; за ними, до самого підніжжя гір, вишикувалися палаци царів та вельмож і простягліїся тінисті вулиці, де будинки городян щільно стоять один біля одного. Барвисто і пожвавлено на вулицях Фів…

Західний берег Нілу теж прикрашений храмами і пам’ятниками. В зелені видніються величезні колонади храмів, струнко підносяться алеї сфінксів[4]. Біля храмів туляться малесенькі халупи і хатини.

На цьому березі — місце поховання, «місто мертвих», якому дано назву Мемноніума. В хатинах живуть бальзамувальники; в невеличких будиночках містяться склади і крамниці, де продаються кам'яні й дерев’яні саркофаги (гробниці), полотняні пелени для обгортання мумій[5], прикраси для них, тварини для жертвоприношення богам. Тут і там до могил і від могил прямують похоронні процесії; ще здалека чути, як співають священні молитви.

Лівійські гори, підходячи до ріки, раптом повертають на захід; на цьому місці розташована гірська западина — Азасіф; за нею тягнуться високі, круто спадаючі скелі вапнякових гір, звернених до ранкового і полуденного сонця. Всередині величезної прямовисної скелі спочивають стародавні царі в саркофагах прохолодних могил, до яких ведуть довгі сходи і високі кам’яні стіни. Перед цією скелею височить чудовий храм. Його спорудила цариця Нумі Амен, про що свідчать написи на стінах; священна алея сфінксів, завдовжки трохи менше половини кілометра, веде до цього храму. Внутрішність його, сховану за гранітною брамою дворами і чудово прикрашеними галереями, висічено в скелі. Далі підноситься ще кілька великих храмів, що їх збудували фараони різних династій, між іншим і Тутмес; нарешті, тут же розташований храм Аменхотепа III.

Перед ним стоять дві велетенські статуї, висічені з цілого каменя. Одну поставлено на північній, другу — на південній стороні будівлі. Разом з підніжжям висота їх сягає десятки саженів. Величезні зображення сидять на якійсь подобі трону, склавши руки і спрямувавши вперед нерухомі кам’яні обличчя.

На одній із цих величезних статуй є напис: «Цар істини, син сонця Аменхотеп, улюбленець бога Аммона-Ра, спорудив ці статуї на честь свого батька Аммона. Він поставив йому ці статуї із твердого каменю».

Статуї ці справді велетенські. Якби їх поставити на подвір’ї чотириповерхового будинку, то голови цих статуй підносилися б над його дахом.

Ширина кожної статуї між плечима — шість з половиною метрів. Важить кожна з них не менше 1200 тонн.

Величезні статуї, споруджені з волі фараона Аменхотепа, мусили нагадувати в усі часи людству про силу і могутність його царювання.

Споруджено їх близько чотирьох тисяч років тому.

Над ними пронеслися тисячоліття. Їх пекло сонце, шмагав самум, їх бив час, але вони не боялися часу, як не бояться його й інші єгипетські споруди — храми, сфінкси, гробниці, піраміди… Недаремно ще в давнину склалося в єгиптян прислів’я: «Все боїться часу, але і час боїться пірамід». І не тільки пірамід, але й інших єгипетських пам’ятників… Перед кам’яним фараоном минали століття, як години, і в страшній мовчанці дивився він на долю своєї країни… Він бачив грізних завойовників — персів і їх страшного царя Камбіза, бачив завойовників — македонян, бачив славу єгипетських царів із роду Птолемеїв, бачив переможців римлян. Усі ці завойовники владарювали в Єгипті одні за одними, знущаючись і обдираючи єгипетський народ кожен на свій лад. Змінювалися насильники, залишалися постійними тільки народні страждання… А роки йшли та йшли. Зруйнувалось багато храмів; спалено, пограбовано старі палаци; споруджено нові… А час усе-таки ще зберіг багато, багато чого… Від величезної ваги грунт під кам’яним Аменхотепом осів, статуя трохи похилилась, але протягом сотень років ще дивилася на свою країну.

А за цей час на землі встигли звершитися великі події, сталися важливі зміни. З’явилися нові народи і вимерли старі. Виникли нові держави, розпалися колишні. Загриміла слава стародавньої Еллади (Греції); почалася і щасливо закінчилася смілива боротьба цієї маленької країни з величезною персидською імперією. Розквітли науки, мистецтво. З’явилися нові держави, нові закони. А кам’яний Аменхотеп усе дивився, все мовчав, ніби чекаючи, що ж буде далі.

Загинула і славетна Еллада, яку спочатку перемогли македоняни, а потім і римляни. На її місці піднісся Рим. Із невеликого міста могутність римлян поширилася на всю Італію, на всю Західну Європу, на все Середземне море і навіть далі: Карфаген, Греція, Сірія, Палестина, вся Мала Азія, Єгипет, Ассірія, Вавілон і багато інших країн майже до самого кордону Індії ввійшли до складу римських володінь. Багато з цих царств були молодшими за кам'яного Аменхотеп а. І багато царств встигли з’явитися і зникнути, а Аменхотеп усе жив, усе сидів, як і раніше, і все мовчав, і все дивився своїми кам’яними очима вперед, немов чекаючи, що ж буде далі.

КАМІННЯ ЗАГОВОРИЛО

І раптом збулось велике чудо: кам’яний Аменхотеп заговорив. Ніби настав такий час, коли і каміння заговорило.

Заговорила саме та статуя, що її, як уже згадувалось, було споруджено перед північною стороною будівлі.

У 27 році до нашої ери сильний землетрус сколихнув землю Єгипту; багато храмів було зруйновано, багато статуй упало. Землетрус не помилував і статую Аменхотепа. Ще за кілька сот років до того часу впоперек статуї з’явилася тріщина. Потроху вона збільшувалася і, кінець кінцем, розділила статую на дві частини — верхню і нижню. Під час землетрусу верхня впала вперед, на землю.

Як видно, час зробив своє: перестав існувати кам’яний велетень, свідок слави Аменхотепа III.

Але вийшло саме навпаки: слава його тільки-но починалася…

Через деякий час дивна чутка пронеслася по Єгипту, а потім і по всьому світу. Ось що розповідали: кожного ранку, як тільки сонце хоч трохи зігріє своїм промінням спотворені руїни статуї Аменхотепа, вона стогне протяжно і жалібно, наче людина.

Справді, статуя стогнала… Може, це плакав Аменхотеп. вгадуючи своє зруйноване царство? Може, журився і каявся в жорстокостях, які колись вчинив над своїми ворогами і підлеглими? Чи, може, сумував, спостерігаючи несправедливість і жорстокість, що стільки тисячоліть коїлись навколо нього? Може, обридло йому дивитися на людство, яке поділялось на сильних і слабих, голодних і ситих, заможних і бідних, принижених і гнобителів?.. Чому стогнав Аменхотеп — невідомо, але що він справді стогнав, це було безперечно: його стогін міг чути кожен, хто бажав. Для цього треба було лише прийти до його підніжжя пізньої ночі і чекати там, доки зійде сонце. Аменхотеп стогнав тільки рано на світанку.

ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ І ЗРОСТАЮТЬ ЧУТКИ ПРО ЧУДЕСА

Таке дивне явище привернуло до себе увагу.

Хіба ж це не чудо: простий, звичайний камінь — і раптом стогне людським голосом! І не тільки стогне, а ніби навіть вимовляє якісь слова. Про кам’яного велетня швидко пішли розмови серед людей, що він то стогне, то сміється, то розмовляє і завжди на різні голоси. Говорили також, що він не перед кожною людиною виявляє себе, а лише перед тими, хто йому більш-менш до вподоби. Твердили ще й таке, наче кам’яний Аменхотеп іноді віщує людям їх долю. Розповідали про якісь видіння, знамення, чудеса, які він породжує. Багато про що говорили. І в цих розмовах важко було розібрати і відокремити правду од брехні.

Знайшлося чимало людей, які захотіли самі побачити чудо. Із різних країн у Фіви потяглися мандрівники і справді чули стогін статуї.

Чутки про єгипетську статую, що розмовляє, дійшли до Греції і Риму.

Багато греків і римлян виявили бажання наочно пересвідчитися в тому, чи справді камені можуть стогнати і говорити. Перш ніж вірити в чудо, дехто вирішив перевірити його. А більшість і не думали перевіряти чудо. Вони в нього заздалегідь вірили, вірили з чужих слів. Але до каменя, що розмовляє, їх вабила цікавість, проста, іноді навіть пуста цікавість.

У ЧУДА Є ОЧЕВИДЦІ

Безліч мандрівників приїжджали слухати статую. Були серед них і відомі люди того часу: Лукіан, Ювенал, Павсаній, Діон та інші. Багато відвідувачів вирізували різні написи на підніжжі кам’яного велетня.

Велика кількість таких написів різними мовами вкриває його п’єдестал. Один напис, наприклад, говорить: «Я, Тит Юлій Лупус, намісник Єгипту, благополучно слухав тебе (тобто статую) о першій годині». Другий напис такий: «Фунізуланос Харізій, стратег (воєначальник) Гермонта, із Латополя, разом зі своєю дружиною Фульвією чули тебе на світанку. Харізій приніс на твою честь жертву і звелів вирізати ці вірші на твою честь, бо ти розмовляв з ним і вітав його».

Якийсь Аррій вирізав на підніжжі статуї чотири рядки, взяті з старовинних книг: «Великі боги! Яке надзвичайне чудо я бачу своїми очима! Це бог, це один з небожителів, який, вселившись у статую, дозволяє чути свій голос і приваблює до неї натовпи людей. Ніколи смертному не створити такого чуда».

І справді, те, що статуя говорить, усім здавалося великим чудом: замість звуку багато людей нібито чули слова, навіть мало не цілі речення.

Але бували й такі випадки, коли вранішнє проміння сонця не примушувало «стогнати» статую. Вона мовчала… Одного разу приїхав до неї римський імператор Адріан разом із своєю дружиною Сабіною. Статуя обманула сподівання імператорського подружжя Про це теж свідчить вирізаний на статуї особливий напис.

Між іншим, римська імператриця виявила таку цікавість, що навіть стала терпеливою, хоча й звикла, щоб усі їй підкорялися відразу. Вона залишилася ночувати біля статуї і на другий день почула «божественний» голос…

Напис твердить, що «статуя, злякавшись гніву безсмертних владик (тобто Адріана і Сабіни), в ту ж мить приємно задзвеніла і тим довела, що вона рада товариству безсмертних (імператора і імператриці)».

Чим цікаві всі ці написи? Тим, що їх зробили очевидці. І всі ці очевидці свідчать, що кам’яні статуї справді можуть іншим разом співати і стогнати.

Що ж це таке?

НІХТО НЕ СУМНІВАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕ ЧУДО

З давніх часів люди різних країн намагалися якось пояснити і зрозуміти незбагненні й дивні явища. Вони міркували так:

«Камінь, що розмовляє, — це чудо. Коли відбувається якесь чудо, то цим самим порушується звичайний порядок, який є в природі. Хто ж може його порушувати? Звичайно, тільки боги і взагалі якісь таємничі, надприродні сили, дужчі за саму природу. Які ж саме? Треба про це довідатися з священних книг та з старовинних переказів, де розповідається про богів».

Цим і займалися люди різних народів, люди дуже вчені і розумні.

ШУКАЮТЬ ПОЯСНЕНЬ У СТАРОВИННИХ КНИГАХ

Близько двох тисяч років тому в греків були у великій шані.дві дуже старовинні книги, які, за переказами, написав визначний співець — Гомер. Звуться ці книги: одна — «Іліадою», а друга «Одіссеєю». В першій розповідається про стародавніх грецьких ворогів та героїв і про війну греків з троянцями, жителями великого і могутнього міста Трої, чи Іліона. В другому творі Гомера йдеться про чудесні пригоди одного грецького героя, на ім’я Одіссей, після троянської війни і про постійне втручання богів у його долю. Це було за тисячу сто років до нашої ери, тобто три тисячі років тому. Царство лежало в Малій Азії, на березі Середземного моря. Війна греків з троянцями була багаторічною і жорстокою. В цю війну, за стародавніми переказами, постійно втручалися боги. Вони то допомагали, то шкодили людям, в залежності від свого бажання і розуміння. «Іліада» та «Одіссея» були в греків у великій шані, і все, що розповідається в цих книгах, вважалось щирою правдою— такою правдою, яка не викликала ніякого сумніву.

Почали шукати в «Іліаді» і в «Одіссеї», чи не сказано там чогось підхожого про статую, що співає. Як відомо, старовинні книги написані не завжди зрозумілою і дохідливою мовою. Їх писали стародавні люди і в такий час, коли ще зовсім не мали теперішнього ясного розуміння. Крім того, не було в них і сучасних наукових, тобто точних і достовірних знань. Вони пояснювали природу та її життя на свій старовинний взірець, пояснювали плутано, туманно і погано відрізняли істину од помилки, правду від неправди. Зрозуміло, що неясні думки і неправильні тлумачення дуже легко перекрутити. Довір’я до давнини й віра в старовинну книгу тільки допомагають цьому. Кінець кінцем, само по собі виходило, що старовинні помилкові думки, старовинна брехня породжують нові помилки і брехню. Так буває всюди і завжди. Так сталося і з поясненням єгипетського чуда про камінь, що співає.

ПОЯСНЮЮТЬ ЧИ ЗАПЛУТУЮТЬ СТАРОВИННІ КНИГИ?

Знайшлися в «Одіссеї» такі рядки, де розповідається про якогось стародавнього героя — Мемнона. Його прославляють як хороброго воїна, «подібного до Бога». «Він — рідний син променистої богині Еос», тобто Зорі. Зорю стародавні греки вважали за особливу істоту, надприродну і чудесну, що може їсти, пити, спати, кохати і ненавидіти, мати дітей, може втручатися в справи людей і природи. В «Одіссеї» сказано так: «Скоро підніметься Еос, в тумані ранковім народжена. Мені аж ніяк не гидкий плач по улюблених мертвих, яких доля спіткала спільна». Слова книги незрозумілі. Але і з них усе-таки можна догадатися, що тут іде мова про героя Мемнона, сина Зорі, і що хтось оплакує мертвих. Почали ритися і в інших старовинних грецьких книгах.

ЯК НАРОСТАЄ СТАРОВИННИЙ ПЕРЕКАЗ

Серед книг уславилась одна, яка звалась «Теогонією», тобто «Походженням богів». Написав її визначний грецький поет Гесіод, який жив на 100 років пізніше за Гомера і за 1000 років до нашої ери. В «Теогонії», що написана пізніше за «Одіссею», говориться про Мемнона вже детальніше, ніж в «Одіссеї». Там розповідається про Мемнона ціла історія: в царя троянського, ГІріама, твердить «Теогонія», був брат Тіфон. Богиня Еос (Зоря) була дружиною цього Тіфона. У них народилося два сини: один на ім'я Мемнон, а другий — Емафіон. Цей Емафіон став царем Ефіопії, тобто теперішньої Абіссінії і Нубії, які межують з Єгиптом.

Але й цього мало. З часом розповідь про Мемнона розрослася ще більше. Були вигадані до неї ще різні нові подробиці подібно до того, як вони звичайно вигадуються: по-перше, — в дрібницях, по-друге, — непомітно, і, по-третє,— людьми правдивими і щирими, які, між іншим, самі не знають, що роблять.

Минуло після Гесіода років сто. З’явилася грецькою мовою нова стародавня віршована книга, яка називалась «Ефіопіда», тобто поема про Ефіопію. Написав її якийсь поет, на прізвище Арктін, із міста Мілета. В цій книзі ще докладніше розповідається про Мемнона, про те, як Мемнон вирушив на війну на чолі 10 000 ефіопів допомагати троянському цареві Пріаму проти греків, як він з ними воював, як убив грецького героя Антілоха, а за це, кінець кінцем, його самого убили, як побивалася над тілом мерця мати Зоря і як вона вимолювала у царя богів, Зевса, безсмертя своєму синові. Зевс, розповідається далі в книзі, вшанував пам’ять героя Мемнона тим, що перетворив його прах у чорних яструбів, і ті бились над його могилою, зображуючи битви під Троєю. То були таємничі птахи «мемноніди», що торжествували на банкеті смерті. Але безутішна мати Мемнона залишилась невдоволеною і цими чудесами. Вона втілила голос свого сина в кам’яну статую, яку ефіопи спорудили на честь Мемнона. Завдяки цьому кам'яна статуя заспівала і заговорила. «Кожного разу, коли піднімалася із мороку молода з пурпурними перстами Еос чи яскравим полум'ям розкидалась по небу перед заходом сонця», із статуї неслись жалібні, сумні звуки. Вранці, коли сходило сонце, із статуї лунав голос радісний і ніжний; а ввечері, коли сонце сідало, голос «улюбленою сина» Зорі, Мемнона, звучав глибоким сумом.

Ось що розповідалося в старовинній грецькій книзь. І це було написано ще задовго до того часу, коли зазвучало кам’яне зображення єгипетського фараона Аменхотепа. Статуя заговорила за кілька сот років після того, як було написано книгу.

Коли чутки про чудесну статую, що розмовляла, дійшли до греків, знайшлися серед них віруючі люди, які відразу збагнули, в чім тут суть справи. Ось, виходить, кого зображує кам’яна статуя в Єгипті—не фараона Аменхотепа III, а Мемнона! То байдуже, що на ній написано, нібито спорудив її цей фараон. Адже на ній будь-хто і будь-що міг написати. Вся суть справи не в написі, а в чуді, тобто в тому самому голосі, що його чути із глибини каменя. Це голос Мемнона, сина богині Зорі. Це він самий. Інакше й бути не може, бо про це розповідається в старовинних книгах, що їх написали дуже поважні люди; а вони вже знали, про що писали…

До речі, та частина Фів, де стоїть статуя Аменхотепа, звалась Мемноніумом — містом мерців. Чому її так назвали? Це теж не випадково. Це в пам’ять Мемнона, ефіопського героя.

Така схожість назв (Мемнон і Мемноніум) теж допомогла тому, що статую фараона Аменхотепа III почали вважати зображенням ефіопа Мемнона. Так було знайдено пояснення чудесного явища. Голос, що з сходом сонця доносився із поваленої статуї, був голосом Мемнона: син жалівся своїй матері на те лихо, що з ним скоїлося…

ЩО ЗНАЧИТЬ ВІРИТИ СТАРОВИННИМ КНИГАМ І СТАРОВИННИМ ПЕРЕКАЗАМ

Таке пояснення нібито цілком узгоджувалося з стародавніми переказами, воно задовольнило греків. Хіба можна не вірити старовинним переказам? Хіба можна зневажати віру в богів і розповіді про їх справи в старовинних книгах? Адже за невіру боги жорстоко карають. Треба боятися їх гніву.

І люди боялися, віруючи в те, чого ніколи не було.

Страх підтримував таку віру, а віра підтримувала страх.

Звична віра в стародавніх богів знайшла навіть своє підтвердження в чуді статуї, яка співає; адже в старовинних книгах писалося, що є десь в Африці, поблизу Ефіопії, статуя, яка співає. І її справді знайшли. Вона існує! Вона розмовляє! Очевидці це підтверджують. Переказ справдився, голос, який лунає із каменя, доводить, що справді жив колись герой Мемнон. Так чудесний переказ викликав чудесне пояснення, а це пояснення підтвердило переказ. Потім легенда почала все більше і більше розростатися. Вона переплутала і країни, і час, і людей. Все затемнилося і змішалося до невпізнання. З переказом про Мемнона сталось те саме, що завжди буває зі всіма чудесними переказами. Частка правди, що була в них, покрилася товстим шаром брехні і вигадки.

Насамперед було сплугано дві країни, дві Ефіопії. Гомер називав Ефіопією не ту країну, яка межувала з Єгиптом. Гомер називав ефіопами «крайніх людей, поселених двояко: одні — де сонце заходить, а другі — де воно сходить». За Гомером, Мемнон — син Зорі, і народився він у країні, що лежить на сході сонця. А Єгипет розташований не трохи на схід, а зовсім в іншу сторону— на південному сході від Греції. За легендою вважали землею Мемнона ту Ефіопію, яка лежить за Єгиптом.

Так переплуталось поняття про те місце, де жив Мемнон. Переплутався і час, коли він жив. Нісенітниці про смерть Мемнона з’являлись одна за одною. Його гробницю показували відразу в кількох країнах, до того ж віддалених одна від одної: одна гробниця його була в Абідосі, біля Геллеспонта (тобто теперішньої Дарданельської протоки); друга була далеко від неї — у Птолемаіді (у Фінікії); третя була в Ефіопії (за Єгиптом). І всі ці гробниці було споруджено в різні часи; тому і смерть Мемнона приурочувалася в різних місцевостях до різного часу. Та й сам Мемнон за одними розповідями був грек, за другими — ефіоп, за третіми — троянець.

А про фараона Аменхотепа люди так і забули. Його кам’яне зображення остаточно почали вважати зображенням Мемнона, а його голос — чудом божественного походження.

ЯК ЧУДО ПЕРЕСТАЛО ДІЯТИ

Статуя звучала кілька сот років.

Але ніщо на землі не вічне. Настав кінець і чуду.

Одного разу до Єгипту приїхав римський імператор Септімій Север, людина дуже віруюча в своїх богів і щирий їх прихильник. Імператор прибув у Фіви навмисно, щоб побачити знамення боже — статую, що розмовляє. Він відвідав статую Мемнона і дуже бажав почути її голос.

Але статуя, як на зло йому, вперто мовчала.

Таку мовчанку Север вважав, за прояв гніву з боку Мемнона. А гнів надприродного героя мимоволі вселяв у імператора жах.

І з ним трапилося те, що буває і з іншими імператорами: вони звичайно дуже бояться богів, від яких постійно чекають милостей і подачок і на яких звичайно звалюють свої земні гріхи.

Щоб змінити гнів божества на милість, Север наказав підняти і реставрувати статую.

Наказ імператора було виконано, Але звершилось нове чудо: від дотику імператорської руки статуя замовкла. І до того ж замовкла на завжди.

З тих пір і до наших часів вона хоч і височить на тому самому місці, але мертва й німа. І реставрована статуя складається вже не з одного куска каменя, а з п’яти окремих кусків, з’єднаних залізними скріпами.

Мемнон замовк, і про нього, звичайно, забули. Він більше не приваблював до себе відвідувачів з різних країн, про нього перестали говорити. Останній із 70 вирізаних на підніжжі статуї написів, які розповідають про голос Мемнона, помічений 130 роком нашої ери.

ЯКА СИЛА ТВОРИЛА ЧУДО — БОЖА ЧИ БІСІВСЬКА?

А легенда про статую Мемнона, що співала, зберігалась і зберігається досі. Довгий час жило і пояснення, дане чудовому співу кам’яної статуї, довгий час вбачали в цьому щось чудесне, таємниче.

Але от що цікаво: до нашої ери, коли греки і єгиптяни вірили в своїх власних богів, вони пояснювали спів статуї чудесними діями цих самих богів. Минули роки — і в Єгипті, і ї в Греції потроху розповсюдилась християнська віра. Колишніх богів поступово забули і занедбали. Ті самі люди почали вірити в іншого бога, єдиного в трьох лицях, у Тройцю, а своїх колишніх богів почали вважати за породження пекла, темні сили, диявольські наслання і навіть за бісів. І справи колишніх богів вважали за «бісівські справи».

Така зміна, безумовно, відбулася сама по собі, якось непомітно і навіть дуже просто. Хоча спів статуї, як і раніше, вважали за чудо, але тільки вже не боже, а бісівське.

Та воно й зрозуміло: і боги, і біси — сили надприродні, таємничі. Хіба одна з цих сил зрозуміліша за другу? Зовсім ні. Обидві вони однаково незрозумілі. І діяння цих сил — також. Отже, вся суть у тому, яку силу як називають і за що її вважають. А назви різним надприродним силам дають люди. Назва — слово, тобто звук. Сьогодні називай чудесне явище бісівським, а завтра божеським, а там знову бісівським, — чи не однаково? В очах віруючих чудо лишається чудом, бо віра лишається вірою і змушує віруючу людину сприймати без перевірки все що завгодно. Віра в чудеса не могла похитнутися від заміни язичеського віросповідання християнським. Скільки не міняй віру на віру, як і безглуздя на безглуздя, все одно так до правди не дійдеш.

ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ВІДШУКАННЯ ІСТИНИ

А щоб з’ясувати, де правда, треба йти у своїх міркуваннях зовсім іншим шляхом: тут потрібна не віра, а дослідження, перевірка; треба перевірити і дослідити з точністю і достовірністю, при яких саме обставинах відбувається чи відбувалася та чи інша подія; слід з’ясувати всі ці обставини і розібратися в них. Треба ще з’ясувати, які обставини були причиною події; треба разом з тим з’ясувати, хто і як був очевидцем цієї події і що він за людина, цей очевидець, — розумна чи дурна, упереджена чи неупереджена, темна чи знаюча. Слід ще відокремити з розповіді очевидця правду від прикрас: те, що є, від того, що здається. І треба зробити це цілком безсторонньо. Звичайно, дуже легко пояснювати незрозуміле явище дією надприродних сил. Пояснюючи їх так, слід лише сказати про них: «Це, мовляв, чудо», — та на тому і заспокоїтися. А що коли це зовсім не чудо, а та сама природа? Та мало чого є в ній незрозумілого! Те, що сьогодні в ній ще незрозуміле, можливо, стане зрозумілим завтра. Подивись, досліди, добре обміркуй — тоді і збагнеш навіть те, що з першого погляду здається чудом.

Легке пояснення природи не завжди буває справедливим. Під час читання різних старовинних розповідей про щось чудесне і таємниче насамперед має постати запитання: а чи так це було насправді? Чи не додали чого від себе самі розповідачі? Чи не перекрутили вони у своїх розповідях простого явища природи? Адже це дуже легко зробити, наприклад, через темноту, через пристрасть до своєї віри, через зацікавленість, якщо чудо дає прибутки, і таке інше.

В минулі часи сумніви щодо існування таких богів, як, наприклад, Юпітер, Нептун і всякі інші, вважали чимось дуже ганебним, безбожним і страшним. Тих, що мали сумнів, виганяли и били навіть камінням. Однак, кінець кінцем, вони все-таки перемогли.

Вони постаралися насамперед цілком правильно з’ясували саму подію, самий факт, правильно описати явище.

Суть справи полягала в тому, щоб знайти істину. Точну, повну, неупереджену істину. Встановити щиру правду про те, чому ж, власне, стогне статуя.

Знайти істину! Та якраз це зробити й нелегко з тієї простої причини, що за довгий час вигадки встигли цілком злитися і змішатися з правдою. Як же їх відокремити? Але навіть коли це і буде зроблено, розмежувати те, що є, з тим, що здається?

Істина — це значить цілком достовірне знання. Узнати справжню і повну істину про статую, що співала, значить дізнатися, як і чому, тобто за яких обставин, вона співала.

ЯК І ЧОМУ ЧУДО БІЛЬШЕ НЕ ЗДАЄТЬСЯ ЧУДОМ

В ті часи, в І віці нашої ери, деякі вчені люди вже встигли зробити багато точних спостережень над природою. У декого вже зародилася і навіть зміцніла думка, що в природі все здійснюється за певними законами, які для всіх країн і часів однакові, точнісінько так, як однакове для всіх людей правило, що два та два — чотири. Для кожної обставини, для всякого збігу їх у природі є свої закони. Якщо є ці обставини, значить буде відповідна до них дія природи. А якщо цих обставин немає, то не буде і цього явища, а буде якесь інше. Цим самим і відрізняється природа од різних надприродних сил.

Цю істину про природу зрозуміли деякі вчені, глибокі уми ще в ті часи, коли звучав Мемнон.

До того часу Евклід, визначний стародавній грецький вчений, уже написав свою геометрію, яку і досі вивчають у школах, а могутні мислителі і вчені давнини — Архімед, Арістотель, Ератосфен і багато інших — уже тоді заклали міцні основи розвитку точних наук, тобто цілком певному і достовірному знанню про природу, про людство, про всесвіт. Ці вчені люди та й багато інших уже навчилися відрізняти істину од помилок, правильне розуміння від неправильного: вчені вже вміли у багатьох випадках відрізняти дійсність од того, що здається. Але наукові істини були відомі небагатьом: поруч з ними переважна більшість людства ще глибоко й щиро вірила в стародавні перекази і розповіді, що залишилися від батьків та дідів, про чудеса.

Як же поставилися вчені люди того часу до чуда статуї Мемнона? Вони передусім розглянули і дослідили його.

Ось що писав, наприклад, про статую Мемнона, яка співає, визначний географ Страбон, що відвідав Єгипет ще в 15 році до нашої ери:

«Одна із статуй ще ціла, а верхня половина другої впала, кажуть, під час землетрусу. Ще розповідають, ніби із статуї один раз на день буває чути особливий звук, подібний до звуку, що виникає від слабого удару: його чути із тієї половини статуї, яка стоїть на п’єдесталі. Що стосується мене, то, відвідавши ці краї разом з іншими очевидцями, я справді чув близько першої години якийсь шум. Чи виходив він із підніжжя, чи з самої статуї, чи видав цей звук хтось із людей, що стояли навколо? Можливо, вони зчинили такий шум навіть навмисне. Нічого цього я стверджувати не можу: не знаючи справжньої причини, краще уявити що завгодно, ніж припустити, що камені можуть звучати».

Із цих слів Страбона видно, що він був людиною вдумливою і справді обережною. Він прагнув пізнати, а не вигадувати. Йому найдорожчою була істина, а не «привид уявлення». Всяку віру він відкинув, бо зрозумів, що вона до істини не доведе, а лише перешкодить пізнати істину.

Слухав «голос» Мемнона й інший вчений, людина тих же часів, Павсаній. Він твердить, що цей «голос» найбільш подібний до звука струни, яка лопається.

Отже, такий звук далеко не те, що «стогін жалібний і протяжний». Тим більше це не людський стогін і не якісь «таємничі сили і таємничі звуки плачу».

Про те, що статуя звучить і вечорами, ніхто із розсудливих і сумлінних спостерігачів не згадує… А коли так, істина про неї з’ясовується сама по собі.

Якщо із розповідей про статую, яка співає, відкинути все чудесне і неправдоподібне, всі доповнення і прикраси, то вийде ось що.

ЧОМУ КАМЕНІ ЗВУЧАТЬ

Статуя Мемнона колись звучала, в цьому немає ніякого сумніву. Що ж це було за звучання? Воно складалось із цілого ряду послідовних звуків, нібито ударів, котрі утворювалися при першій появі сонця. На звучання впливало те, в якому стані було в цей час повітря. Іноді ця обставина була настільки несприятливою, що статуя зовсім не звучала.

Далі, дуже важлива й інша обставина, а саме: статуя Мемнона звучала тільки тоді, коли верхня її частина лежала, упавши, на землі. При цьому залишалась відкритою нижня стінка розколини, що поділяла статую на дві частини. Але як тільки статую реставрували, верхню половину знову поставили на нижню, тобто розколину прикрили, — вона перестала звучати…

А якщо це так, то зрозумілі і причини, чому камінь звучав: це виникало від дії сонячного проміння на оголену нижню стінку розколини, що поділяла статую навпіл. Ця стінка не була відполірованою, тоді як решта поверхні статуї була полірована. Крім того, граніт, із якого зроблено статую, не суцільний у всій своїй товщі. Всередині нього — велика кількість розколин. Завдяки оцій неоднорідності утворилася розколина, що поділила статую.

Виходить, чудо пояснюється дуже просто.

В Єгипті роса буває надзвичайно рясною. Вона вкриває різні поверхні, що охолоджуються. Але вранці, як тільки сонячне проміння торкнеться поверхні, вкритої росою, вона відразу починає випаровувати її. Волога, що осіла в усіх дрібнесеньких заглибинах поверхні, висихає. Від роси і від тепла камінь руйнується. Під впливом такого руйнування він поступово починає розсипатися; на його поверхні утворюються тріщини, розколини; ці розколини самі по собі дедалі збільшуються. Якщо камінь був цілком однорідний і складався з дуже дрібних частинок, то розколина збільшувалася б поступово і рівномірно, без будь-яких поштовхів. Але кожен знає, речовина граніту зовсім не однорідна: граніт складається з різних зернин, більш-менш великих і твердих. У ньому є і білий кварц, і рожевий шпат, і слюда. Різні зерна по-різному чинять опір появі тріщини. Але тріщина постійно розширюється. Нарешті, в міру того, як триває вплив роси і сонця, тріщина при найсильнішому випаровуванні з’являється відразу. Раптовий розрив викликає коливання всієї товщі каменя; від його коливання дрижить і повітря; а дрижання повітря і сприймається людським вухом як звук. Через це камінь звучить.

Ось до чого звівся після наукового пояснення стогін Мемнона, який скаржився своїй матері Зорі на своє нещастя.

Певна річ, в цьому явищі нема нічого чудесного і надприродного. Звучання каміння — це не що інше, як явище природи, сама природа, і більш нічого. Камінь звучить без будь-якого втручання надприродних сил. Виходить, нема чого і пояснювати це звучання їхнім втручанням. Точне дослідження підтверджує, що надприродних сил тут немає, не було і їм тут не місце. Адже немає нічого дивного в тих звуках, які чути, коли коробляться шпалери на стіні, що нагрілася від грубки, або коли тріщать підлога і меблі в жарко натопленій кімнаті, або паркани і віконниці дерев’яних будівель під час морозів. Усі ці явища зводяться до того, що частки речовини пересуваються одні відносно інших.

Можна зробити й самому так, що камінь зазвучить. Для цього потрібно взяти паличку із звичайної сірки. (Сірка — той же камінь) Якщо нагріти теплою рукою таку паличку сірки, то буває чути хрустіння всередині її: малесенькі частки, а яких складається сірка, пересуваються під нагрівання одна біля одної, і під цього сірка хрустить.

ПЕРЕВІРКА ЧУДА МЕМНОНА

Камені можуть звучати і начебто стогнати. Як це не дивно, але не з певністю доведено на прикладі статуї Мемнона, яка звучала. Але що таке її стогін? Цe зовсім не чудо. Варто лише очистити пізні розповіді про нього від усяких вигадок, нашарувань і прикрас — і замість чуда з’явиться цілком поясниме явище природи.

Отже, обізнаність з природничими науками, тобто цілком певними знаннями про природу, ніяк не зайва і для розуміння старовинних легенд і священних книг. Завдяки науці є хороші і цілком правильні способи перевіряти і ці старовинні книги і легенди. Якщо в них розповідається істина — вони мають витримати будь-яку перевірку. А якщо ці книги наукової перевірки не витримують, то нема чого вважати їх правильними, просто треба відкинути ці розповіді, як і всяку іншу брехню.

Ось яка перевірка може бути для чуда Мемнона: якщо звучав Мемнон, виходить, що за якихось обставин може звучати і камінь. А якщо він зазвучав у Фівах — значить, це може повторитися і в інших місцях, аби тільки там були такі самі або схожі обставини. Будь-яке явище природи може повторитися, аби тільки повторилися причини, що викликають його.

Міркуючи про камені, які звучать, уже заздалегідь можна передбачити, що, напевно, вони є ще десь. І справді відомо про камені, які звучать, і в інших місцях.

Наприклад, у Єгипті, у Карнаку, досі стоять руїни величезного, дуже старовинного храму. Його збудував за 1530 років до нашої ери фараон Тутмос І. В минулому цей храм славився своїм багатством і розмірами на весь Єгипет. У наш час від нього лишилися потворні руїни, що вже мало нагадують про його попередню славу. Величезні кам’яні колони, вкриті священними письменами і прикрасами, ще підносяться серед брил червоного граніту, мармуру і пісковика, з яких побудовано храм. Вони вишикувалися довгими рядами заввишки близько 15 і навіть 20 метрів.

І от що цікаво: ці брили — таке ж явище, яким в минулому була і статуя Мемнона: вони звучать.

Під час сходу сонця в Карнакському храмі іноді чути особливі звуки, схожі на звучання струни, що коливається, такі самі, які описував Павсаній, розповідаючи про Мемнона.

Про це звучання каміння в Карнакському храмі йшли розмови вже давно і, звичайно, теж з великими прикрасами. Багато хто одразу вірив цим розмовам, другі зовсім не вірили, а треті замість того, щоб сперечатися і говорити навмання, вирішили перевірити їх і розібратися з цілковитою певністю, чи правда, що каміння храму звучить.

ЧУДЕСА ПОВТОРЮЮТЬСЯ

З метою такої перевірки французькі вчені Жолуа, Девільє, Косі а, Ленер, Деліль і інші вирушили в Карнак. їм справді пощастило почути чудове звучання зсередини каменів, вдалося і дослідити його причину. Те саме чув і визначний досліджувач Єгипту — Шампольон Молодший.

Причина звучання виявилася та ж, що і в статуї Мемнона. Точнісінько та сама! Повторилися обставини — повторилося і чудо. Виявилися в камінні тріщини й щілини, діяли сонячне тепло і роса — і камінь зазвучав.

Щоб це відбулося, зовсім не потрібно було втручання ні бісів, ні богів, ні інших чудесних і надприродних сил, бо чудесне явище сталося при таких обставинах само по собі. Та інакше й не могло бути.

Отже, те, що деякі люди вважають за чудеса, відбувається не за бажанням надприродних сил, а з необхідності і цілком природно. Варто подумати про це: чудеса звичайно повторюються! Кажуть, і в старовинних книгах написано, що чудеса трапляються то в одному, то в іншому місці, то в той, то в інший час. При цьому кажуть, ніби їх творить то одне, то інше божество, то один, то інший чудотворець.

І це щира правда. Але що цим доводиться? Те, що чудеса зовсім не чудеса, а звичайнісінькі явища природи, тільки незрозумілі людям. Вони повторюються, тому що повторюються обставини, які їх викликали. Але якщо повторилися обставини, то і чудо не може не статися: воно відбувається в такому разі неминуче і необхідно. А коли так, то де ж тоді воля і бажання богів, які творять чудеса? Якщо ці самі чудеса відбуваються за певних обставин, з необхідності — значить, без уявної божої волі. Отже, виходить, що чудеса зовсім не чудеса.

Звучання каменів пощастило спостерігати, крім Фів і Карнака, в каменоломнях Сієни, звідки стародавні єгиптяни добували граніт для своїх будівель.

Це явище було помічено і в інших місцях. Так, наприклад, якийсь англієць Бенкс (Bankes) чув звучання каменів протягом кількох років на острові Філі (теж у Єгипті). За переказами, на цьому острові зберігалася мумія Осіріса, стародавнього єгипетського царя й бога. Звук, що видавало тут каміння, на думку Бенкса, дуже схожий на звук струни арфи. Так звучать колони стародавнього храму.

ЯК СТОГНУТЬ ГОРИ

Але звучать не лише камені, а й цілі гори.

На Сінайському півострові, на північний захід від міста Таура, на березі Червоного моря підноситься Джебель-Накуг на 120 метрів над рівнем моря. В перекладі на російську мову це означає «гора, що дзвенить».

Гору назвали так тому, що вона справді звучить. Спочатку мандрівникові здається, ніби він чує дзижчання дзиги. Такий звук то підвищується, то спадає, то таємниче замовкає, то знову відновлюється. І чим вище мандрівник піднімається на гору, тим гучніші й триваліші ці звуки.

Багато вчених спостерігали це явище і з цією метою сходили на гору. Підійматися на неї дуже важко: гора складається з білого крихкого пісковика, який в кількох місцях покрито наносом чистого піску. Коли німецький вчений Сітцен повз навколішках угору по схилах, наносний пісок котився з-під його ніг униз. При цьому сталося таке чудо: під ногами вченого земля справді стогнала; звучали скелі і навіть найближчі провалля. Гуркіт і стогін чути було навколо. А люди, що вірили в богів і бісів, тремтіли.

Коли Сітцен досяг гірської вершини, йому здалося, що земля почала коливатися, тому що від гуркоту в нього запаморочилася голова. Таким сильним був цей гуркіт.

І це явище мимоволі викликало глибоке враження чогось страшного, таємничого і чудесного.

Підіймалися на Джебель-Накуг ще два англійці — Ге і Уелстед. Вони також чули, як звучить ця гора. Спочатку звуки нібито були схожі на ніжний дзвін арфи. Через якусь мить вони змінилися і стали схожими на той звук, який утворюється, коли водити мокрим пальцем по склу. Трохи згодом звуки стали нагадувати віддалений грім, який, здавалось, потрясав усю гору. Скеля, де сиділи мандрівники, коливалася, лякаючи їхніх верблюдів.

Це чудесне явище спостерігав також англієць Уард. Він прибув до Джебель-Накугу від моря. Йти йому довелося через довгу смугу сипучого піску. Її оточували шари пісковика з довгими вибоїнами, вимитими водою. Одна з таких вибоїн була завширшки близько 14 метрів і вела до самої вершини. По ній мандрівникам довелося сходити на гору. Вибоїна ця підіймалася досить стрімко і з обох боків була захищена од вітрів двома хребтами із пісковика.

«Спочатку все було тихо, — розповідає мандрівник, — потім почувся тихий і приємний звук. Він то голоснішав, то спадав і був схожий на віддалені переливи флейти. Але раптом звуки стали гучнішими і сильнішими. Вони вже були схожі на звуки органа. І весь горб немов захитався. Здавалося, дедалі більш різноманітні звуки чути з-під ніг, в міру того як збільшувалася маса піску, що коливався».

ПЕРЕКАЗИ ПРО ТАЄМНИЧИЙ МОНАСТИР

Що ж це були за звуки?

Тубільці-араби кажуть, що в надрах гори сховано великий і стародавній монастир. У певний час гудуть його підземні дзвони, закликаючи монахів до молитви. Тоді вся гора починає дрижати від цих могутніх звуків. Сиплеться з її схилів пісок, нанесений вітром, і тремтять люди й тварини… А в цей час, за звуком дзвонів, ідуть у глибині гори на молитву монахи; нечутно в темряві виходять вони із своїх келій. А дзвони гудуть і гудуть аж доти, поки всі монахи зберуться на молитву…

Так твердять араби. Старовинний переказ цілком задовольняє їх. Вони йому вірять. Вірять від щирого серця, як вірили їхні діди і прадіди. У їхній душі немає ніякого сумніву: а може, діди і прадіди помилялися? А може, і слова Їхні зовсім неправильні? Мандрівник запитав одного араба:

«Звідки ти знаєш, що в глибині гори — монастир? Я в цьому сумніваюсь».

«Як? — вигукнув з жахом араб. — Ти сумніваєшся? Отже, ти робиш великий гріх, Те, що кажуть наші діди і батьки, щира правда. Хто їм не вірить, той ображає бога. Старовинні перекази священні».

«Перш ніж вірити, я хочу перевірити», — зауважив мандрівник.

«О володарю, не роби цього! — сказав араб. — Аллах уб'є тебе за це. Не можна перевіряти чудеса: вони — знамення божі».

ПЕРЕВІРКА СУПРОТИ ВІРИ

Але вчені люди все-таки вирішили, що брати чужі слова на віру не можна, якщо не хочеш обманутися; а віра обманює. Еренберг та Сітцен дослідили явище і довели, що в ньому нічого чудесного немає.

Справа от у чому. Схили Джебель-Накугу нахилені під кутом 45 градусів. Вітри нанесли на них купи піску з пустелі. Кроки мандрівника, чи навіть птах, що сів на пісок, чи порив вітру все це примушує пісок котитися вниз. Піщинки, що котяться вниз, створюють легкий шум. Спочатку цей шум тихий. Але до піщинок приєднуються дедалі більші маси піску. Від цього шум гучнішає і поступово перетворюється в голосний пронизливий стогін.

Таке наукове пояснення цього явища. Щоб воно відбулося, зовсім непотрібно ніякого підземного монастиря з монахами і ніяких надприродних сил.

Однак і таке явище не єдине. При подібних обставинах воно повторюється і в інших місцях.

За тридцять п’ять кілометрів від Кабула (в Азії) знаходиться гора Рег-Раван. Це нашою мовою означає «скеля, що хитається». Як і Джебель-Накугу, вона вкрита шаром білого пісковика і захищена з двох боків вапняковими і піщаними пасмами. Коли кілька чоловік спускаються з гори, то лунає голосний звук, схожий на барабанну дроб.

Подібне явище спостерігається в Чілі (Північна Америка) в долині Копіано, на горбі Ель-Брамадор, що нашою мовою означає «виючий».

У Каліфорнії, в Кламатському окрузі, є ряд пагорбів, які іноді голосно плачуть і стогнуть. Про них розповідає очевидець Карл Мейєр: «Коли скочується пісок з цих пагорбів, чути голосне дзюрчання. Воно мені здалося надзвичайно дивним і дуже вразило мене».

ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ

Таке саме буває і на другому кінці землі, в Іспанії — в Піренейських горах.

Восени 1828 року Піренеї відвідав один мандрівник. Опівночі; він вийшов із містечка Баньєрес-де-Люшои, щоб піднятися на одну дуже дику кручу, що звалася Порт-де-Венаск.

«Кружляючи по гущавині чагарника і ущелинах, — розповідає він, — ми дійшли до готелю близько другої години ночі. Звідти, трохи відпочивши, на світанку рушили далі. Дорога пролягала по вузькій ущелині, що майже прямовисно здіймалася в горах. Потім перед нами несподівано з’явився дуже красивий краєвид. Мовчки, з подивом ми дивилися з висоти ущелини на одиноку пустинну гору Маладетту: ця гора здавалася нам привидом.

Раптом ми почули глухий, повільний і жалібний звук, схожий на звуки арфи. Навкруги була тиша. І ільки цей звук лунав у тиші. Напевно, він виходив з величезних кам’яних скель, що нас оточували. Але даремно ми намагалися визначити, з якого місця він долинає і що саме і чому звучить так дивно. Сонячне проміння саме в цю хвилину яскраво освітлювало снігові вершини гори, і не від цього проміння і зазвучали гори? Через кілька днів, прийшовши знову на це ж місце і в той самий час, що й раніше, я марно прислухався, бажаючи почути жалібний стогін… Його не було.

В повітрі було, як і раніше, тихо, але сонце сховалося вже за хмари, і густий туман висів над більшою частиною гірського хребта».

Не було сонця — не було і звуків.

Ця розповідь про гору, що стогне, дуже нагадує розповідь про статую Мемнона, яка звучить.

Визначний німецький вчений Гумбольдт під час подорожі по Америці побачив на берегах ріки Оріноко великі гранітні скелі. Індіанці називають їх «камінням з музикою». Під час сходу сонця, приклавши вухо до скелі, можна почути особливий звук, схожий на звуки органа. Чому звучать ці скелі? Розглянувши їх уважно, Гумбольдт помітив, що в скелях є дуже багато вузьких і глибоких тріщин. Удень їх досить сильно нагріває сонце; навіть за ніч вони не зовсім охолоджуються. Ще й уранці скелі тепліші за повітря, яке їх оточує. Помітивши це, Гумбольдт прийшов до висновку, що звук, який виходив зі скель, міг виникнути, наприклад, так.

Повітря всередині скелі, тобто в тріщинах, тепліше, ніж зовні. Через це нагріте внутрішнє повітря потроху виходить із тріщин — його виштовхує холодне зовнішнє повітря, подібно до того, як це буває взимку в хаті з відчиненими дверима. Отже, всередині скелі в тріщинах утворюються потоки повітря. До складу каменю, з якого створені «музичні скелі», входить слюда.

Повітря, проходячи тріщинами назовні, швидко коливає тоненькі пластинки слюди, що містяться в тріщинах; від коливання цих пластинок і виникають звуки.

Ось як пояснив звучання скель визначний вчений Гумбольдт. Між іншим, воно, хоча й правильне, але не вичерпне.

Суть справи не тільки в слюді, а і в інших тріщинах, що є в цих скелях, так само як і в статуї Мемнона.

ЯК СТОГНЕ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ

Відомі й інші розповіді про камені, що звучать.

На маленькому острові Ейг, поблизу східного берега Шотландії, € пласти зруйнованого вапняку — ооліту. Так зветься особлива порода каменю, що складається з вапняних кульок.

У кожній зернині ооліту є ядро — це шматочок кварцу, на який вапняний наліт осідає послідовними шарами, що лежать один па одному. Всі зернятка в оолітовому вапняку щільно склеєні між собою. Але порода руйнується, тоді зернятка залишаються вільними. Варто натиснути на породу, як при кожному русі чи стисненню відразу ж чути особливий звук.

Тїльки-но ступить нога на цей берег, і він починає звучати. Звук дуже дивний. Він схожий на звучання натягнутої нитки, якщо по ній вдарити нігтем. При кожному кроці по піску цей звук повторюється.

«Я і мої супутники, — розповідає німецький учений Міллер, — довго йшли по цьому піску, і він звучав під ногами кожного з нас. Це була своєрідна музика, хоч вона і не відзначалась різноманітністю звуків. Але зате таких своєрідних звуків не відтвориш на жодному музичному інструменті. В деяких місцях траплявся під сипучим піском вологий пласт ооліту. В цих місцях звуки були найголосніші і найлегше виникали від дотику ноги».

ОДНАКОВІ ЧУДЕСА ВІДБУВАЮТЬСЯ ІНОДІ З РІЗНИХ ПРИЧИН

Так само хрустить і крохмаль, коли його мнуть у руках; скрипить і сухий сніг під колесами воза.

Можуть звучати гори і з інших причин: наприклад, інколи вітер гуде по ущелинах, у вибоїнах і тріщинах гір, і на відстані здається, що це не вітер гуде, а гори плачуть.

Ось що придумав один дотепний француз, Еміль Сорель, бажаючи пояснити звучання каменів і гір.

«Я беру свою рушницю, — розповідає він, — і йду на будь-яке відкрите місце, наприклад, у поле. При цьому вибираю такий час, коли подихає зовсім свіжий вітерець. Прийшовши в поле, я ставлю свою рушницю дулом проти вітру з нахилом приблизно 45 градусів. Тоді моя рушниця починає звучати. Я намагаюся повторити це явище і знову відповідно припасовую рушницю. Коли це зроблено — вдруге чую той же звук.

І ось що найцікавіше в цьому досліді: коли рушниця звучить, зовсім неможливо точно визначити, звідки саме лунає звук.

Звернувшись до пастуха, який стояв поруч зі мною, я сказав йому:

— Чуєте, чуєте?.. Це ж моя рушниця?

— Даруйте, добродію, це не рушниця, а дзвін он з тієї дзвіниці, — відповів пастух.

У кого б я не запитував про причину звуку, завжди чув майже таку саму відповідь, якщо тільки не попереджав тих, кого запитував. Звичайно думали, що звук цей доноситься здалека, на відстані не менше трьох кілометрів від нас. Але були й такі, які казали, що це не рушниця стогне, а мерці під землею».

Спираючись на свій дослід, Сорель спробував пояснити звучання гір і каміння. На його думку, причиною їх звучання є вітер: звуки виникають від тертя часточок повітря об якийсь гострий край, позаду якого є заглибина, що посилює звук. «Те, що за допомогою рушниці можна бачити в малих розмірах, у природі відбувається у величезних, — твердить Сорель. — Гострий край — це край гори, чи скелі, чи кам’яної брили, а заглибина — це долина, вибоїна».

Дослід з рушницею чудово пояснює свист вітру в ущелинах гір, у старовинних руїнах, нарешті, в димарях. Маючи таке пояснення, не доводиться думати, що йдеться про якісь чудеса. Лише у давноминулі часи в усіх людей була звичка пояснювати явища природи втручанням всіляких чудесних істот.

НАВКОЛО І ВСЕРЕДИНІ НАС — САМА ТІЛЬКИ ПРИРОДА

Незнання природи, страх перед незрозумілим, звичка до своєї стародавньої віри, різноманітні інтереси та мрії — все це тісно пов’язано між собою. Колись саме це породжувало і підтримувало віру в чудеса. Але розум, який спирається на достовірні знання, кінець кінцем, перемагав, і віра з чудеса неминуче зникала. Хоч і через тисячу років, а все ж розум пояснював усе, навіть найтаємничіші чудесні явища. Інакше і бути не могло.

Навколо нас і в нашому єстві — сама лише природа. І наші думки, почуття, мрії, наші діла, навіть наша віра — це теж явища природи, такі ж природні, як і всі інші. Нічого, крім природи, ні в нас, ні навколо нас не тільки нема, але і не було і бути не може. Явище, яке іншим здається чудом, коли воно не вигадка, то, зрозуміло, теж природа. Чудесним це явище іноді вважається тільки тому, що людям воно здається надто вже незвичайним, і люди дивуються з нього, не розуміючи його і не вміючи пояснити.

Ще до нашої ери славетний латинський письменник і мудрець Ціцерон писав: «Ніщо не виникає без причини. Чого не може бути — того і не буває. Коли ж будь-що трапляється, виходить, це можливо, і в цьому не доводиться вбачати якесь там чудо. А коли вже вважати чудом усе виняткове, то доведеться і кожну мудру людину вважати найбільшим із чудес. Я певен, що мулиця частіше народжує лошат, ніж природа мудрих людей. Можна заздалегідь сказати ствердно: те, що неможливе, ніколи і не відбувається: а те, що можливе (і що здійснилося), не є вже чудом. Не можна вважати чудом те, що мало можливість відбутися».

НАВІТЬ У ТАЄМНИЦЯХ НЕМА НІЧОГО ЧУДЕСНОГО

Чому ж у давнину віра в чудеса міцно трималася, а тепер швидко зникає?

Через те, що раз у раз незрозуміле стає зрозумілим. Це означає, що люди пізнають з точністю й достовірністю, за яких навіть обставин відбуваються ті чи інші події і явища. Для кожної зміни, що відбувається з чим-небудь і в нас і навколо нас, потрібен певний збіг обставин; один їх збіг пояснюється другим, а цей — третім, а цей — четвертим, і так без кінця. Будь-яке явище може відбутися лише тоді, коли для нього є всі сприятливі обставини. Не буде всіх цих обставин — не виникне і явище. Не буде одного з них — і явище відбудеться зовсім не так. Отже, всяке явище щільно пов’язане з обставинами, і вони на нього впливають.

А що таке обставини? Вони теж — явища. Виходить, явища впливають на явища, — одні на інші. Це треба добре розуміти — без цього не буде зрозумілою ні природа, ні людське життя. І нічого не буде зрозумілим. Кожне явище — це кільце з цілого ланцюга причин і наслідків. Де його кінець? Цього ми не знаємо. Чи дійдемо ми до нього? Можливо, що і ніколи не дійдемо. Але це для нас і не важливо: як-не-як, ми все-таки будемо до нього йти і йти завжди. І все далі і далі.

Непояснене у нас завжди буде попереду, зате, що вже пройдено, те виявиться і пояснимим і поясненим. І воно вже в наших руках. А те, що в руках — за те ми тримаємося і повинні триматися міцно, бо це достовірне знання. Це немовби початок ниточки, з якою ми і розплутуємо клубок різних таємниць. А достовірні знання тому так і звуться, що нас уже не обманюють і на них можна покластися. І ось саме це для нас особливо важливо: дарма, що багато чого ще не з’ясовано. Колись і воно буде в наших руках.

Вся суть у тому, щоб відрізнити брехню од істини. Вся суть у тому, щоб вміти відрізнити її завжди і скрізь, і до того ж з достовірністю. Тоді стане зрозуміло, що і в незрозумілому і ще не пізнаному нема і не може бути нічого чудесного.

І справді, що таке таємниця? Таємниця — це та ж природа, тільки ще нам невідома…

Ось що сказав славетний Кеплер: «Перш ніж вірити в чудеса, треба спробувати і вичерпати всі способи пояснити їх».

Коли дещо в природі ще не пояснено, то з цього ще не може випливати, що воно непоясниме.