Серед таємниць і чудес

ЯК В ОДНОГО СЕЛЯНИНА «ВСЕЛИВСЯ ДИЯВОЛ»

Років п'ятдесят тому в паризькій лікарні Сальпетрієр сталася подія: з одного селянина «вигнали біса», причому вигнали назавжди і добре, так що «біс» справді вийшов з селянина і більше до нього не повертався. Про цей дивовижний випадок варто розповісти, щоб точно й достовірно з’ясувати, за яких же обставин ця подія сталася.

Діло було так. Якийсь селянин, на ім’я Ахілл, народився в південній Франції в заможній селянській сім’ї. Його рідні були людьми хорошими, але зовсім неписьменними. Жили вони далеко від міста, до школи самі ніколи не ходили. Зналися в основному із священиками та монахами і від них наслухалися про витівки різних «бісів». У бісів вірили і священики, і селяни, і хто з них більше — невідомо. Священики вчили Ахілла і його рідних у бісів вірити твердо, але їх підступам нізащо не піддаватись. А по селу в той час ходило багато розповідей про підступи диявола і про те, як і з якими людьми диявол знався. Казали і про батька Ахілла, наче він давно продався дияволу і навіть ходив щосуботи до старого дерева, розмовляв там з сатаною й одержав від нього мішок срібла. Батько Ахілла сміявся з таких намов, але його і самого брали й мучили різні страхи: Як-не-як старик був певен, що диявол існує і постійно бродить десь біля нього.

Ахілл учився в школі, мав чудову пам’ять і читав багато книг, але тільки без розбору. Найбільш дохідливими для нього були духовні книги, в яких немало розповідається про бісів і про те, як вони спокутують людську душу. Хлопчик він був добрий і чесний, чутливий і вразливий, хоч і не дуже розумний. Усе, про що розповідалось у книзі, та до того ж «священній», він сприймав із сліпою вірою. Друзів Ахілл не мав, бо був дуже відлюдний. А втім, його не обтяжувала самітність. У школі він не довчився, покинув її і почав торгувати. В двадцять два роки Ахілл одружився з гарною дівчиною і прожив з нею щасливо до тридцяти трьох років.

Але тут з ним трапилась пригода. Взимку 1890 року поїхав він із села в своїх справах і повернувся додому через кілька тижнів. Після цієї поїздки Ахілл чомусь змінився: він став зовсім іншим, хоча й твердив, що почуває себе добре. Він намагався бути веселим, а сам був похмурий, заклопотаний, майже не помічав дружини і дитини. Селянин став дуже мовчазний, а потім і зовсім перестав розмовляти. Йому важко було говорити. Він насилу повертав язик. Даремно Ахілл намагався вимовити якесь слово. Це йому не вдавалось: селянин неначе онімів. Оглянув Ахілла сільський лікар і визначив, що в нього «ослаб організм і змінилися соки». Лікар побачив, що хвороба в Ахілла тяжка, і сказав про це самому Ахіллу та його дружині. На Ахілла слова лікаря вплинули дуже тяжко, але мова все ж повернулась до нього. Зате селянин почав скаржитись на біль, що в нього зовсім немає сил і все болить. Ахілла стала мучити постійна спрага, а їсти він зовсім не міг. Оглядали його інші лікарі і запитували: «У вас нога болить?» — «Болить», — відповідав Ахілл. І справді, нога починала боліти в нього від самого тільки запитання. Про який би біль його не запитали, відразу починався в Ахілла той самий біль. Бідолашний зліг, усі справи покинув. Найпохмуріші думки лізли в його голову. Селянин не міг читати жодної книги. Він навіть не розумів, що йому кажуть. Потім у нього з’явилось передчуття чогось страшного. У сні він шепотів незрозумілі слова і плакав. Якось він покликав до себе дружину й дитину, попрощався з ними, ліг у ліжко і пролежав зовсім нерухомо два дні. Рідним здавалося, що він от-от помре. Проте ранком, після двох днів такого лежання, Ахілл раптом скочив з ліжка, сів, широко розкрив очі і страшно і несамовито зареготав. Його тіло тремтіло, рот перекривився. Такий сатанинський сміх тривав цілих дві години.

З цієї хвилини все змінилось. Ахілл встав з ліжка і відмовився од будь-якого лікування. На питання родичів він відповідав: «Зі мною нічого «є робіть, це даремно. Будемо нити шампанське. Тепер настає кінець світу!» Потім він почав відчайдушно кричати: «Мене палять, мене ріжу ії на куски!» Так Ахілл кричав цілий день. Потім він почав ганьбити найнепристойнішою лайкою і бога, і святих, і свою віру. І при цьому запевняв, що слова вимовляв не він, Ахілл, а сам рот вигукує їх усупереч його волі. В той же час руки і ноги Ахілла вивертались, і він від болю страшенно стогнав. Після цього Ахілл сяк-так заснув, а наступного дня ранком розповів своїй сім’ї таке: «Вчора в кімнаті був диявол. Його оточувала юрма чортенят. Вони були з рогами і кривлялися. Диявол вселився і в мене самого. Він примушував мене вимовляти жахливі і блюзнірські слова».

Ще Ахілл сказав: «Я мало міркував про нашу святу віру і про диявола. І ось тепер диявол мститься на мені. Він заволодів мною. Він у мені. Він ніколи не вийде з мене».

ЯК СВІДОМІСТЬ АХІЛЛА РОЗДВОЇЛАСЬ

Після цього припадки біснування почали повторюватися в Ахілла. Інколи Ахілл тікав з дому, бігав по полях і ховався в лісі. Там його знаходили, сповненого величезного страху. Нерідко він пробирався на кладовище і спав на якійсь могилі. Двічі пробував отруїтись, а одного разу кинувся в став, але сам звідти вибрався і при цьому сумно сказав рідним, які прибігли його рятувати: «Ви бачите, в мені і справді сидить диявол. Я не можу вмерти. Я піддав себе випробуванню, якого вимагає церква. Я кинувся у воду із зав’язаними руками — і все-таки виплив».

Справді, так у давні часи католицькі священики випробовували тих, у кого, на їхню думку, вселився диявол. Біснуватому зв’язувалиі руки і кидали його у воду. Якщо той потопав, тоді вирішували, що диявола в ньому нема. А коли випливав, його засуджували до страти як чаклуна і спалювали на вогнищі. Ахілл читав про це і тому гірко жалівся: «Ах, біс справді в мені!»

Минуло три місяці. Ахілл весь час був у такому стані. В нього було немовби два зовсім різних стани, наче він роздвоївся. То він був колишнім Ахіллом, батьком сім’ї і людиною віруючою, то — ніби сам не свій. І в такому страшному стані рот всупереч волі нещасного справді говорив богохульні слова. При цьому завжди бувало так: Ахілл хотів і намагався говорити одне, а рот вимовляв зовсім інше. І сам Ахілл чув те, що каже його рот, і обурювався богохульством, але не міг його перервати. І це його жахало. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. Ахілл читав у старовинних і «священних» книгах про біснуватих, про бісів, про те, ще вони вселяються в людей і їх можна виганяти. Він вірив змалку цим книгам і розповідям. І що ж йому лишалося робити як не визнати, що в нього справді вселився біс? «Це він і повертає моїм язиком, — думав сердешний Ахілл. — Це він і сидить у мені!»

ЩО ТАКЕ ДИЯВОЛ І ЯК З НИМ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ

Нерідко Ахілл справді чув усередині себе голос диявола. Диявол над ним глумився і доводив Ахіллу, що той назавжди в його владі. Та не усвідомлював Ахілл тільки одного: що всі промови диявола він теж вичитав з книг або чув колись від священиків, які розповідали в церкві про діла біса, і від сільських знахарів, і від своїх рідних, і від усіх віруючих у бісів. І диявол уявлявся Ахіллу таким, яким його було намальовано на іконі.

Біси з’являлись до Ахілла і у видіннях. Нерідко чув він їхні голоси. Але Ахіл. л зовсім не усвідомлював, що всі ці видіння і голоси бісів існують лише в його мозку. Єдине, що бідолашний чув, — це свій власний голос, який промовляв від імені диявола. Голос, зрозуміло, чули і рідні. Вони теж зовсім не розуміли, що, власне, відбувається. Вони теж вірили в бісів. Вони теж були твердо впевнені, що в Ахілла вселився біс. І рідні розповідали потім про Ахілла: «Очевидно, його ротом говорив злий дух. Він кричав то чоловічим, то жіночим голосом, і обидва ці голоси так відрізнялись один від одного, — не можна було і припустити, що так говорить одна і та ж людина». І ось що дивно: Ахілл справді страшенно сперечався з дияволом і сперечався з ним уголос. Ахілл говорив — диявол відповідав. І слова Ахілла, і слова диявола вилітали з одного й того ж рота, а голос Ахілла був зовсім не схожий на голос диявола.

«Хай буде проклятий бог, тройця, свята діва», — так вигукував хворий Ахілл глухим, низьким голосом, а потім, перейшовши до більш високого голосу, з сльозами на очах промовляв: «Не моя провина, що рот мій промовляє ці жахливі, богохульні слова! Це не я, не я! Я стискую губи, щоб слова не могли виходити з рота і лунати так голосно. Але всі мої намагання марні: диявол говорить ці слова всередині мене самого. Я добре відчуваю, як він їх промовляє. Він примушує рухатись мій язик всупереч моїй волі. От слухайте, він зараз мені каже…»

І, перейшовши на низький голос, Ахілл вів далі: «Священики — негідники. їм потрібні тільки гроші і більш нічого. Вони свого бога продають оптом і в роздріб і за кожну божу благодать вимагають грошей».

Потім Ахілл знову міняв голос на високий: «Ні, я цьому не вірю».

Так бідолашний Ахілл розмовляв і сперечався з дияволом, який завжди викривав Ахілла. «Ти брешеш», — твердив диявол. «Ні, не брешу», — відповідав хворий.

Ахіллу почало здаватися, що в ньому сидить не один, а ціле стадо бісів. Він чув, як вони розмовляли і сміялись. Він бачив, як один біс стояв перед ним. Голову цього біса було дуже добре видно: чорна, страшна, з рогами, і до того ж прозора, так що крізь неї можна бачити інші речі.

ЩО ТАКЕ МІТКА ДИЯВОЛА

Старовинні книги не раз підкреслюють, що в кому сидить диявол, у того є особливі мітки. Ці мітки — такі місця тіла, які зовсім не відчувають болю. В ці місця можна біснуватого і колоти і палити—і він нічого не відчує. З давнього часу така мітка вважалась у католиків «найбільш надійним» доказом того, що людина одержима дияволом.

В Ахілла теж знайшлися такі місця. Коли під час припадку йому викручувало руки, їх можна було колоти і щипати, і Ахілл зовсім не помічав цього. Часто він сам собі дряпав обличчя нігтями і бив себе з усієї сили — і теж не відчував болю.

ХТО І ЯК ПОЧАВ «ВИГАНЯТИ БІСА»

До Ахілла прийшов священик. Він намагався його заспокоїти. Але слова духовника на Ахілла зовсім не вплинули. Як тільки священик згадав про біса, Ахілл почав кричати ще дужче. Вигляд цього священика нагадав йому всіх інших священиків, які так багато говорили йому колись про бісів. Святий отець спробував було виганяти біса з Ахілла. Але біс не хотів виходити.

Тоді лікарі наполягли, щоб рідні відвезли Ахілла в хорошу лікарню. Вони були певні, що наука краще допоможе хворому, ніж найбільш умілий і віруючий «виганяльник бісів».

І ось Ахілла відвезли до Парижа і помістили в лікарню Сальнетрієр. Там віддали його під опіку досвідченого лікаря П'єра Жане, людини дуже розумної, яка не вірила ні в яких бісів. Лікар прийшов до висновку, що Ахілла зцілити можна, тільки впливати на нього треба обережно і не відразу. І ось як він почав діяти. Передусім Жане вирішив добитися, щоб Ахілл у всьому його слухався. Він помітив, що сам Ахілл вважає себе безсилим навіть підняти руки; та коли йому наказує диявол, Ахілл робить що завгодно і кориться. Лікар почав з того, що теж почав розмовляти з дияволом, який сидів у Ахіллі.

«Я не вірю в твою силу, — якось сказав йому лікар. — Я повірю в неї тільки тоді, коли ти мені даси якийсь доказ цьому».

«Який?» — запитав «диявол» устами Ахілла.

«Підніми ліву руку цієї людини, тільки так, щоб він сам не знав цього», — сказав лікар.

Ліва рука Ахілла одразу ж піднялась. Але сам Ахілл не помітив цього, тоді лікар звернув його увагу, що рука піднята. Це вкрай здивувало його і він насилу зміг опустити руку.

«Це все витівки диявола», — зауважив Ахілл.

Але «диявол» наче все-таки послухався лікаря. Лікар почав вселяти в хворого то один, то інший наказ, і всі їх той виконував. З волі і навіювання лікаря Ахілл танцював, висовував язик, крім того, за наказом лікаря йому з’являлись різні видіння. Так, наприклад, лікар звелів нібито «дияволу», щоб той показав Ахіллу троянди й уколов йому пальці. І ось Ахілл справді побачив перед собою видіння: чудовий букет троянд, а потім почав кричати, що йому колють пальці. Лікар спробував було заговорити з «дияволом» латинською мовою, але, виявилось, той цієї мови не знав. Воно й зрозуміло: по-латинськи не говорив і сам Ахілл; отже, нізвідки було взятися в його голові і знанням латинської мови. Та «диявол» дедалі більше корився лікареві.

Лікар зажадав, наприклад, від «біса», щоб той усипив Ахілла на доказ своєї могутності, і усипив би зовсім, так щоб той і не міг чинити опір сну. Це було дуже важливо для лікування хворого, тому що Ахілла мучило вже кілька місяців безсоння і жодні ліки не допомагали. Та навіювання лікаря допомогло: «диявол» справді усипив Ахілла. Той заснув глибоким, спокійним сном. Так було знайдено новий засіб проти припадків. Але цей же спосіб дав і ще дещо. Лікар наказав Ахіллу нібито через диявола, щоб той розповів, як почалась у нього така дивовижна хвороба.

І Ахілл цілком щиро розповів лікареві: хвороба почалась у нього тому, що він зробив негарний вчинок по відношенню до своєї дружини. Потім лікар дізнався від Ахілла таким же чином про всі обставини його життя за останній час. І тоді лікар зрозумів, суть хвороби.

Справа полягала ось у чому.

САМОНАВІЯННЯ, АБО РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЧОМУ І ЯК «ВСЕЛИВСЯ БІС» У ЛЮДИНУ

Хвороба почалась з сильного нервового розладу. Розлад же цей стався внаслідок того, що Ахілл незадовго до хвороби зробив негарний вчинок по відношенню до своєї дружини. Він був людиною чесною і дуже вразливою. Ахілл не хотів, щоб дружина і всі люди узнали про його негарний вчинок, і почав стежити за собою, як би про нього не проговоритись. Стежив пильно і напружено і весь час боявся. Цей острах дедалі ставав більшим. Щоб не пробалакатись, Ахілл вирішив, нарешті, зовсім ні про що і ні з ким не говорити. Так почалась його німота, про яку вже тут розповідалось. У цей час нерви Ахілла були вже дуже розладнані від докору совісті, а тим часом його похмурі думки все більше розпалювались. Вони мучили його вдень і вночі. Ахілл почав готувати себе до яких завгодно страждань. Він волів зазнати будь-якого покарання за свій гріх. З дитячих років Ахілл вважав, що хвороба — теж покарання за гріхи. І ось йому почало здаватись, що бог уже послав хворобу. Так відбулося в душі Ахілла дивовижне явище: думка про хворобу вселила в нього саму хворобу.

І хвороба справді з’явилась завдяки такому самонавіянню.

Але чому ж сталося таке самонавіяння? Тому що одна-єдина думка цілком заволоділа Ахіллом. Вона немов заглушила всі інші думки. Ті перестали впливати на його вчинки. Через те Ахілл уже не міг розбиратися в своїх власних вчинках, не міг вирішити, як і коли йому діяти: наприклад, іти чи не йти, говорити чи не говорити, їсти чи не їсти, робити так чи інакше, що робити, що вибрати, яке з рішень або з виходів найкраще. Ахілл почав вагатися і втратив всяке уміння вирішувати і вибирати. Але що значить уміння вибирати із двох або кількох виходів якийсь один? Це значить виявляти в такому виборі свою власну волю. Зникло вміння вибирати і вирішувати, що робити, — значить зникла воля. І Ахілл став безвільним. А всяка безвільна людина, зрозуміло, легко піддається різним намовам. Хто не вміє вирішувати сам, той піддається чужим рішенням і вказівкам. Кожна думка, що зародилась у голові, уже відразу може навіяти такій людині і вчинок. Є думка — є і вчинок, а обмірковування, обговорювання цього вчинку — немає. З’явилась інша думка — і навіяла інший вчинок. Почула або вичитала людина якусь третю думку — і не може не скоритися і їй. Це все і коїлось з Ахіллом. Варто було йому подумати про якусь хворобу — і вже з’являлась ця хвороба; казали йому про різні хвороби лікарі і хворі—з’являлися в нього і ті хвороби, про які вони казали.

Таким чином, нерви Ахілла розладнались, він став наче сам не свій; виходило, нібито це і він і не він. І от спало Ахіллу, нарешті, на думку, що він умер. І нещасний одразу став схожий на мерця. Попрощався з родичами і пролежав нерухомо цілих два дні. А в цей час усе думав і думав про смерть. А думаючи про смерть, думав і про загробне життя. Та як тільки Ахілл згадав про загробне життя — одразу ж сталося нове самонавіяння: бідолашний уявив, що вже переходить у загробне життя, про яке з самого дитинства чув силу розповідей. Він сам вірив у потойбічний світ, і всі, хто оточував його, теж вірили. Священики в церквах страхали віруючих жахливими муками пекла, а декому обіцяли і рай. І одразу ж Ахіллу приверзлося, що його чекає за гріхи пекло. А що таке пекло — селянин теж чув. Він вірив, що в пеклі живуть дияволи. І тоді в нього виникла думка про диявола, і Ахілл справді побачив видіння — диявола. Так в Ахілла з’являлись досить зв’язано одна думка за одною: думка про вчинений гріх породила думку про покарання; думка про покарання викликала думку про хворобу, а та думка навіяла думку про смерть, а ті привели до думок про загробне життя, а за ними з’явилась і думка про пекло, і, нарешті, думка про диявола.

І кожна з цих думок справляла на Ахілла особливий вплив, робила навіяння, і Ахілл бачив і відчував усі ці думки ніби наяву. Але в якому порядку вони виникали? В тому самому, в якому могли виникнути в голові темного французького селянина католицької віри. Цей порядок був для Ахілла дуже природним і звичним. Ну а коли б Ахілл не був французьким селянином? Тоді і думки поставали б у нього в якомусь іншому порядку. Так і буває насправді: наприклад, у магометан з’являються думки про те, що в них вселились злі духи, джини, майже зовсім не схожі на дияволів. А якомусь індійцеві міг спасти на думку Маніту (Великий Дух). Так само в іншої людини могла зародитися думка про рай, про ангелів, і про те, що в неї вселився не диявол, а «дух святий», тобто сам бог. Це теж бувало і буває в різних країнах, з людьми різних племен і віросповідань. Отже, випадок з Ахіллом — цілком природний. Бідолашний селянин, уявляючи себе мерцем, побачив перед собою біса, який прийшов по нього з пекла. В цей саме час надворі загавкав собака. Ахілл вирішив, що це неспроста: його стурбував запах пекла. Потім Ахілл уже побачив навколо себе пекло, про яке тільки-но пригадав: він побачив і огонь, і безліч чортенят; він відчув, як ті на нього накинулись і почали мучити. Ахілл відчував, як йому встромляли цвяхи в очі, згодом сатана розрізав його тіло і заволодів головою і серцем. І тоді нещасний несамовито закричав.

Зрозуміло, все це були його власні думки, але саме цього він і не розумів внаслідок нервової хвороби.

Ахіллу здавалось, нібито всі думки існують поза ним, поза його головою. Думка про диявола теж здавалась хворому справжнім дияволом, який існує поза ним. Згодом Ахілл уявив, що диявол заліз в його тіло, вселився в нього. Нещасний відчував, наче в ньому живуть дві істоти: по-перше, він сам, Ахілл, і, по-друге, диявол. А диявола цього він заслужив своїм гріхом проти дружини.

ЩО ТАКЕ ГІПНОЗ І НАВІЮВАННЯ

Усе це лікар зрозумів, розпитавши Ахілла. Він уже надивився на багатьох нервових і душевнохворих, які мучаться від самонавіяння. Проти такого самонавіяння є добрий засіб треба діяти за правилом: клин клином вибивають. Інакше кажучи, слід діяти теж навіянням і навіяти Ахіллу щось таке, від чого його хвороба минула б. Для цього насамперед треба зрозуміти саму суть її. А вона полягає в тому, що Ахілла мучили докори сумління, каяття і болюче побоювання, що його гріх буде викрито. Оці почуття і втілились в душі Ахілла в страшному образі диявола, який нібито вселився в нього. Тому лікар вирішив: насамперед треба зробити так, щоб совість Ахілла заспокоїлась і щоб він примирився сам з собою.

І ось що лікар придумав: він почав за допомогою навіювання боротися з самонавіянням. Ахілл переконував сам себе в одному, а лікар почав переконувати його в іншому, виганяючи таким чином те, в чому переконав себе Ахілл. Наприклад, Ахілл казав: «Диявол наказує мені вити». А лікар умовляв Ахілла: «Не вий».

Щоб робити таке навіювання нервовохворим, є особливі способи, добре відомі лікарям. Найпростіший з них такий: лікар усипляє хворого, але не за допомогою якихось ліків, а так: підносить, наприклад, до очей хворого блискучу кульку і примушує уважно дивитись на неї. Хворий слухається. Коли довгий час дивитися, стомлюються насамперед очі, за ними — очний нерв, а далі і те місце головного мозку, куди йде цей нерв. Потім втома поширюється на весь мозок, і той наче ціпеніє. Це заціпеніння трохи схоже на сон, але це не справжній сон. Такий стан зветься гіпнозом[30].

У стані гіпнозу людина не перестає чути і навіть бачити. Але це робиться якось машинально, несвідомо. Коли людина перебуває в такому напівсонному, гіпнотичному стані, навіювання особливо сильно впливає на неї. Вона слухається його, наче машина. Наприклад, лікар каже такому хворому: «Плач!» — і таким чином навіває йому думку про плач. З цією думкою в голові кожної людини міцно пов’язано гірке почуття, від якого люди плачуть. А коли людина зазнає цього почуття, тоді вона справді плаче, тобто в неї скорочуються деякі м’язи обличчя, грудей і ллються сльози. Інакше кажучи, як тільки людині навівають думку про плач — вона плаче.

Так само під час гіпнозу можна навівати найрізноманітніші думки. А за такими навіяними думками самі собою ідуть вчинки. Можна навівати не тільки на теперішній, а й на майбутній час, наприклад, вчинки, які мають бути здійснені через кілька днів, через місяць і навіть через рік.

Отак П’єр Жане почав лікувати Ахілла. Насамперед лікар, викликавши в того гіпноз, почав навівати йому такі думки, які цілком суперечили власному самонавіянню Ахілла. Отже, справді вибивався клин клином. Таке лікування впливало. Поступово Ахілл переставав вірити, що в ньому сидить диявол, перестав корчитися, вити і «богохульничати».

ЯК ЛІКАР «ВИГНАВ БІСА»

Але остаточно Ахілл усе ще не виліковувався. Тоді лікар вирішив підірвати за допомогою навіювання сам корінь хвороби.

І ось одного разу він вселив Ахіллу таку думку: «Завтра, о такій-то годині, до вас прийде дружина. Ви її побачите. Вона теж дуже хоче вас бачити. Вона прийде до вас навмисне для того, щоб простити вас і сказати про повне прощення вашого вчинку. Вона знає, що ви більше нещасні, ніж винні».

Так і вийшло. Навіяння чудово вплинуло на нервовохвору людину. Другого дня, в зазначений час, Ахіллу з’явилось видіння.

Це сталося зовсім не у сні, а немов наяву, як його запевнив лікар. Ахіллу привиділось, що до нього в кімнату ввійшла дружина. Він відчув, як вона кинулась йому на шию, як доторкнулась своїм обличчям до його обличчя. Ахілл чув, як вона сказала йому, що прощає його. Все це бачив тільки Ахілл, бо йому було навіяно таке видіння.

І це навіяння вплинуло. Ахілл відчув полегшення. Йому здалось, що його муки вже скінчились, тому що він спокутував, нарешті, свою провину. Отже, бісові нічого було більше робити, і він зник. Спогади про хороше минуле життя з дружиною повернулись до Ахілла. Хворий міг уже сам обговорювати своє марення. Ще через деякий час Ахілл так очуняв, що навіть почав сміятися з свого біса. Всі припадки минули. Перший час після такого видужування біси ще з являлись до Ахілла вночі, коли він спав. Але лікар не давав їм спокою і тут. Він продовжував лікувати Ахілла весь час новими навіюваннями. Видіння з’являлись дедалі рідше і, кінець кінцем, зникли.

Ахілл остаточно видужав.

Так було вигнано з його душі «страшного диявола», тобто його власну думку, яку він сам і навіяв собі і втілив у страшному образі. Щоб вигнати біса, потрібне було навіяння і більше нічого.

Через три роки після того, як Ахілл одужав, він писав лікареві, що живий, здоровий і живе з своєю дружиною добре.

ЩО ТАКЕ «БІСНУВАТІ»

З цього прикладу видно, що таке біснуватий. Приклад цікавий тим, що хворобу Ахілла досліджено до найменшої подробиці точно і достовірно. Дослідження показує, що біснуватий — той же хворий. Інакше кажучи, тут справа зовсім не в бісі, а в хворобі нервів і мозку.

Такі хворі були в усі часи і в усіх народів. Вони нерідко траплялися і серед дикунів. Там їх теж вважали одержимими злим духом. Дві з половиною тисячі років тому було немало таких же хворих у греків і римлян. У ті часи вважали, що в них вселився Діоніс, бог вина і веселощів. Ці хворі шаленіли так само, як і Ахілл, тільки викликали імена інших богів і духів. Тоді казали, що ці хворі «одержимі богами».

Про те, що вони «одержимі бісами», почали говорити набагато пізніше, коли прийняли християнство. На це варто звернути увагу. Та ж сама хвороба вважалась то дією «богів», то дією «дияволів». Спочатку богів, потім дияволів. І мільйони людей щиро вірили і в те і в друге.

Біснуваті були в усі часи і в усіх народів: у язичеських, християнських, буддійських. Дуже часто про них згадують біблія і євангелії. В одних народів їх було більше, в інших — менше. В одні часи такі випадки траплялися частіше, в інші — рідше.

Звичайно біснуватим ставав хворий з сильним нервовим розладом, або, як тоді казали, в котрого вселялась «нечиста сила». Та бували випадки, коли ця тяжка хвороба уражала не одну людину, а відразу кілька десятків і сот чоловік і навіть поширювалась по всій місцевості точнісінько так, як поширюються різні заразні хвороби: тиф, скарлатина, холера та інші. Про одну таку нервову пошесть у Смоленській губернії вже розповідалося в цій книжці. Але особливо часто такі пошесті (епідемії) бували років 300 тому, в XVII столітті.

Перша така епідемія сталася в 1630 році в одному монастирі в Мадріді, в Іспанії. В однієї монахині почалися сильні припадки. Вона вигиналася всім тілом, руки її судомило, з рота йшла піна. Ночами монахиня несамовито кричала і, нарешті, заявила, що в неї вселився диявол. Незабаром «нечиста сила» охопила всю обитель: монахині ночами вили, нявкали, гавкали. Бідолашних пробували заклинати. Але це не допомогло. Тоді в боротьбу з «нечистим» втрутилось вище духовенство: воно роз’єднало біснуватих, тобто хворих, розіславши їх у різні монастирі.

В наступному 1631 році така ж пошесна біснуватість мала місце в монастирі св. Урсули в місті Лудені, у Франції. Монахині ночами бачили видіння: до нервовохворих жінок почав нібито з’являтися недавно померлий настоятель монастиря. З жахом вони схоплювались з ліжок і кидалися тікати; потім падали на землю в сильних корчах, згиналися дугою так, що п’яти торкались голови, і в маренні бачили злих духів. Монахині качалися по підлозі, проклинали бога, вигукували страшні блюзнірства, повзали по землі, вигинаючись і висолопивши язика. Заклинання не впливали, і самі заклинателі-монахи, кінець кінцем, теж уявили, що і в них вселився диявол.

Незабаром після історії з луденськими біснуватими, в 1642 році, на таку ж хворобу захворіли монахині монастиря св. Єлизавети в Лув’є, у Франції. До нас дійшов докладний і правдивий опис цієї сумної історії очевидця, сучасника-богослова. «У монахинь, — пише очевидець, — під час причастя виникає велика огида до святих дарунків. Черниці корчать їм гримаси, показують язика, плюють на них і богохульничають. Кілька разів на день в них бувають сильні припадки сказу і злості: монахині називають себе демонами, роблять різні судорожні рухи і дугою перегинаються назад без допомоги рук, тримаючись більше на тім’ї, ніж па ногах, згинаючи тіло колесом. Біснуваті довго лишаються в такому стані. Припадки часто повторюються. Такі кривляння тривають іноді чотири години, після чого черниці почувають себе цілком добре: вони здорові і свіжі. Нерідко біснуваті непритомніють під час заклинань. І при цьому зовсім перестають дихати. Потім вони чудесним способом повертаються до життя: спочатку починають рухатись великі пальці ніг, потім ступні, ноги, згодом живіт, груди і шия. Весь цей час обличчя біснуватих зовсім нерухоме. Нарешті, воно починає спотворюватися, і знову з’являються страшні корчі та судороги».

Так описує біснуватість старовинний богослов-очевидець. Його розповідь нічим не відрізняється од опису одержимості луденських і мадрідських монахинь. Всюди те саме.

Але чому виникали ці жахливі хвороби? Що їх викликало? Чому на них захворіли монахині, які, здавалося б, мали своєю близькістю до бога бути недоступними силам диявола?

В той тяжкий і темний час відповідь була дуже простою і ясною. Ніхто, навіть найрозумніші і найосвіченіші люди, не сумнівалися, що причина такого шаленства — «одвічний ворог людини — диявол», який у тому або іншому вигляді «вселявся» в людей. Та й самі хворі, корчачись і звиваючись у страшних судорогах і вимовляючи страшні прокляття проти бога і святих, обвинувачували в цьому того чи іншого злого духа. Деякі відчували в собі навіть не одного, а відразу кількох «духів», іноді 7–8, і завжди називали їх іменами, які дала їм церква.

Бідолашні одержимі розмовляли з «нечистими», боролися з ними, як Ахілл із своєю нечистою силою, але сатана і його слуги виявлялись дужчими. Вселившись у людину, вони промовляли її устами «огуду на церкву і бога».

Так думали люди за старих часів, а деякі думають і досі.

Відтоді минуло понад 300 років. Багато що пізнали, багато чого встигли навчитися люди за ці довгі роки. Темноти і марновірства стало менше. Те, чого раніше тільки боялись і в чому бачили «нечисту силу» і «підступи диявола», тепер розібрали і як слід вивчили. Так сталося і з біснуватістю.

Біснуваті є і досі. І тепер ще можна бачити одержимих з їх припадками, корчами, буйними і несамовитими криками… Але тепер цей стан має іншу назву. Це не «підступи ворога люду людського — диявола», а серйозна, тяжка нервова хвороба, викликана глибоким розладом нервів і мозку. Хвороба ця тепер добре відома і вивчена. Її називають великою істерією, або істероепілепсією[31].

Коли вчені люди вивчили цю хворобу, вони зрозуміли і біснуватих, зрозуміли, як і чому в людину вселяється «нечиста сила» і що це за «нечиста сила».

Ось як французькі лікарі Ріше і Шарко, славетні вчені, що вивчали спеціально нервові хвороби, описують цю хворобу:

«Великий істеричний припадок викликається звичайно якимось душевним хвилюванням. Хвора людина почуває себе погано. Вона стає сумною і дратівливою. Потім у неї починаються видіння. Їй ввижаються всілякі огидні звірі: коти, пацюки, павуки, слимаки. Людина не може більше лишатися спокійною: вона схоплюється і біжить з диким криком, в легкому одязі вискакує надвір, незважаючи ні на яку погоду. Раптово починаються судороги; дихання стає нерівним, серце шалено б’ється, тече слина. З’являється нечутливість деяких частин тіла і, нарешті, всього тіла. Так починається хвороба.

Потім настає сам приступ, припадок.

Він починається з того, що хвора людина непритомніє. Тіло її застигає нерухомо, рот відкритий, руки зведені назад. Лише рука, нога чи язик робить ще повільні рухи. Нарешті, і вони спиняються. Тіло завмирає в нерухомості. Потім кінцівки починають швидко згинатися і розгинатися, звиватися по кілька разів на секунду, обличчя зводить судорога, з рота йде піна. Хвилин через п’ять тіло знову лежить безсило і зовсім нерухомо.

Через деякий час хвороба набуває іншого вигляду. Тіло хворого згинається дугою, так що ноги майже торкаються голови, і лишається в такому положенні кілька хвилин. Таке положення лікарі звуть «містковою аркою», бо воно справді схоже на невеликий місток. За «містковою аркою» ідуть сильні і різкі рухи: тіло підкидається вгору, і хвора людина ніби висить у повітрі, спираючись лише на потилицю і лікті. Іноді вона просто стоїть на голові догори ногами, як показано на старовинному малюнку. Потім хворий падає на ліжко, і всі рухи починаються знову, повторюючись 10–20 разів. Іноді вони супроводжуються диким криком, маханням рук, судорогами обличчя, біснуватий висолоплює язика. Свідомість потроху повертається.

Після цього з хворою людиною відбувається зміна. Свідомість пробуджується ще більше. Людина починає марити. їй з’являються різні видіння, і вона набирає різноманітних положень, які дуже швидко змінюються. Людина то просить пощади, то жахається, то боязко ховається від сторонніх поглядів.

Цим приступ звичайно кінчається. Хвора людина поступово опритомнює. Вона мало рухається, але багато говорить, згадує минуле, скаржачись на свою долю. Іноді в неї знову з’являються видіння, подібні до тих, які були на початку хвороби: вона знову бачить різних тварин, що лякають її і викликають на обличчі вираз болю і жаху.

У хворої людини рідко буває один приступ. Після періоду спокою припадок відновлюється; 20 або навіть 30 припадків можуть повторюватися один за одним».

Це — картина великої істерії, як називають таку хворобу лікарі. Але в повному прояві вона трапляється порівняно рідко. Звичайно деяких ознак зовсім не буває; інші, навпаки, виступають дуже сильно. У декого з хворих, біснуватих, одержимих, корчі проявляються з особливою, страшною силою. Хворий кидається на підлогу, намагається себе вкусити, рве на собі волосся, одежу. Він страшно кричить, виє, мов дикий звір.

Недивно, що такий припадок наштовхував марновірних, темних людей у старовину та и тепер ще наводить на думку, що в хворого вселився злий дух; картина «одержимості» могла справді залякати, спантеличити темну, неосвічену людину. Тепер у «духів» вірять значно менше[32]. Але й досі ще є такі ж біснуваті, яким ввижаються різні страховища: звірі, мерці, дияволи; хворі тікають від цих страшних привидів; у них починаються ті ж судороги, крики, прокляття, блюзнірство. Досить тільки порівняти опис хвороби вчених-лікарів і розповіді старовинних монахів про луденських, мадрідських, лув’янських біснуватих — і в очі відразу впаде разюча схожість: у цих безталанних дівчатах, одержимих «нечистою силою», неважко відразу пізнати хворих, що їх лікували Ріше і Шарко. Всі ознаки біснуватості ті ж, інше тільки пояснення хвороби. Але тут із старовинними очевидцями повторилось те саме, що не раз бувало з іншими: вони правильно бачили й описували, але неправильно пояснювали. Тепер наука крок за кроком розкриває всі таємниці природи. Вона пояснила і ці таємничі історії, що дійшли до нас з давніх часів.

ЯК І ХТО «ВИГАНЯВ БІСІВ» ЗА СТАРИХ ЧАСІВ

І от що особливо цікаво. В усі часи і у всіх народів знаходились люди, які «виганяли бісів». Як же саме? За допомогою такого ж навіяння, яким користувався і лікар Жане, лікуючи Ахілла. Ось, наприклад, як «виганяв бісів» католицький святий Бернард. Це докладно описано в одній старовинній італійській книзі. З цієї розповіді видно також і щиру віру людей того часу в бісів.

«Давно вже диявол оволодів однією жінкою, уродженкою італійського міста Мілана, — розповідається в старовинній книзі «Житіє святого Бернарда». — Диявол так її знівечив, що вона була схожа скоріше на потвору, ніж на жінку». (Інакше кажучи, ця жінка була нервовохвора і покалічена нервовими судорогами). Далі в старовинній книзі розповідається: «Обличчя цієї жінки було спотворене і шолудиве, очі косі і страшні; довгий язик висолоплювався з рота, що видихав сморід. Крім того, жінка часто скреготала зубами, нічого не бачила і не говорила. Вона була справжнім житлом диявола. Її повели в церкву святого Амбросія до святого Бернарда. Народ вірив, що ця свята людина врятує бідолашну.

Величезний людський натовп насунув з усіх боків. Святий Бернард наказав віруючим почати молитву. Сам же залишився біля вівтаря із священиками. Він зажадав, щоб до нього привели жінку. Але це не легко було зробити, бо диявол, який у ній сидів, щосили упирався, бив воротарів ногами, задкував, скалив зуби, намагався будь-що вирватися. Нарешті, з великими труднощами одержиму приволокли до вівтаря, де стояв святий Бернард. Жінка одразу ударила його ногою. Але святий і взнаки не дав, що помітив цей удар. Він став на коліна біля вівтаря і спокійно молився. Потім надів ризу і почав правити обідню. Під час обідні Бернард звертався до одержимої, хрестив її, благословляв святими дарами. При цьому диявол відчував такий біль, неначе його різали. Він огидно звивався, страшенно кривлявся, з такою силою скаженів у тілі бідолашної жінки, що всім було видно, як він мучиться. Святий прочитав молитву господню, потім підійшов до жінки, щоб напасти на ворога зблизька. Держачи дискос із святими дарами, він поклав його на голову жінки. Після того сказав дияволу: «Ось, мерзенний і проклятий дух, — ось твій суддя! Оця велика і незламна сила! Тепер стань супроти неї, якщо посмієш. Ось той, хто прийняв смерть заради нашого порятунку! Кажу ім'ям великого бога і влади його, яку ти добре знаєш, і наказую тобі, дух лукавий, негайно залишити тіло цієї раби божої і ніколи більше до нього не повертатись».

Під час промови святого Бернарда диявол одчайдушно кричав і терзав одержиму. Це ясно свідчило, що йому всупереч своєму бажанню доводиться покидати її. Зробивши цю першу спробу, святий Бернард повернувся до вівтаря і закінчив обідню. Коли ж диявола причастили, а диякон проголосив: «Мир усім», — народ відпустили додому. Тоді мир настав і для бідолашної одержимої: диявол покинув її зовсім, довівши цим непереборну силу «святого таїнства».

З цієї розповіді старовинної книги видно, що святий Бернард справді вплинув на хвору, нервову жінку, і вплинув тільки за допомогою слів. Відомо, що святий Бернард викликав до себе велику повагу. Йому вірили, а завдяки цій вірі його слова впливали на людей, особливо на хворих, так само як впливало на хворого Ахілла навіювання лікаря.

НАЙБІЛЬШЕ ЗЛО. ЗАПОДІЯНЕ ВІРОЮ В БІСА

Подібно до цього «виганяють злих духів» і теперішні начотчики, іноді вдало, іноді невдало, залежно від хвороби. Так діяв отець Марко, який «відчитував» хвору Василину Алексєєву в селі Ащепково. Так само впливав на кликуш і отець Іоанн Кронштадтський. А тисячу вісімсот років тому так само діяв Аполлоній Тіанський.

Кілька сот років тому віра в бісів держалась набагато стійкіше, ніж тепер. Мільйони людей були впевнені, що біси крутяться навколо кожної людини, чатують, підстерігають, спокушають, заповзають у людську душу, намагаються якнайдешевше купити її, щоб засадити потім у пекло. Казали, що з багатьма людьми такі жарти бісів удавалися.

Але от що особливо жахливо. Серед народу ходив поговір, що дехто з людей сам закликає до себе бісів і знається з ними. Багато чоловіків і жінок твердили, що до них справді приходив біс, і вони з ним розмовляли і мали справу. І в цьому признавалися цілком щиро, бо хворі, нервові люди того часу бачили у своїх видіннях те, про що вони думали. А кілька сот років тому в усіх країнах Європи віруючі і благочестиві люди найбільше думали про бісів і боротьбу з ними ради досягнення царства божого на тому світі. За це молились, про це говорили. Це ж проповідувалось у церквах і писалось у «священних» та інших книгах. Таким розмовам і вірі дуже сприяло тяжке життя того часу. Народ змучився, настраждався через війни і різні утиски з боку багатих і владних королів, князів, поміщиків та духовенства. Скинути гнобителів з своєї шиї не було сил. Мимоволі доводилося покладати надії на бога, а значить, і всіляко боротися з бісами. І багато людей хворіли на різні нервові хвороби. Раз у раз з являються «біснуваті» чоловіки і жінки. нервовохворі, істеричні, божевільні і напівбожевільні, всілякі кликуни і кликуші, Чимало було таких, що самі на себе зводили різні небувалі злочини, твердили, ніби вони чаклуни, відьми, перевертні, Наче вони літають на шабаш, поширюють причину і заразу, — словом, творять усе, щоб догодити бісам. Казали все це цілком щиро, точнісінько так, як і Ахілл щиро казав про свого біса.

І ось проти таких людей, які нібито знаються з нечистою силою, виступало духовенство. Священики твердили, що саме їм і належить викорінювати «бісівську силу». Влаштовувались особливі церковні і духовні суди, щоб її викорінювати. Світські власті, поліція, військо, королі, імператори всіляко допомагали цьому викорененню. І ось бідолашних хворих чоловіків і жінок хапали, катували, добивалися від них зізнання за допомогою страшних тортур, а потім без всякого милосердя спалювали на вогнищах. У старовинних книгах розповідається про неймовірні страхіття, про те, що робилося в ті часи з бідолашними хворими людьми в ім’я боротьби з бісами. Десятки і навіть сотні тисяч їх загинуло в найжахливіших і повільних муках, і народ навіть не жалів їх. Здебільшого це були люди з простого народу і взагалі небагаті. Різні графи та князі і в ті часи добре вміли влаштовувати свої справи, і біси в них чомусь залізали дуже рідко. І завжди і всюди бувало так: бідолашних гинуло найбільше в тих країнах, де найбільшу владу мало духовенство і де королі та князі дуже активно підтримували його.

Так було, наприклад, в Іспанії і Німеччині, та й в інших країнах. У одному лише місті Трірі, в Німеччині, за короткий час було спалено живцем 7000 чоловік за «знайомство» і «стосунки з бісами». Один епіскоп у німецькому місті Бамберзі спалив 600 жертв, а в єпіскопстві Бюрцбурзькому було спалено за один тільки рік 800 чоловік. У французькому місті Тулузі за один раз покарали 400 чоловік. Були такі недолюдки, які зовсім не розуміли, що вони коять: якийсь суддя Ремі у французькому місті Нансі хвастався, що за шістнадцять років він засудив до страти 800 чоловік. В Іспанії кров лилася справжньою рікою. В Італії, в провінції Комо, за один рік стратили 1000 чоловік, а в інших місцевостях тієї ж країни жорстокість суддів призвела людей до повстання. Спалювали і мучили нещасних хворих і в Швейцарії. В швейцарському місті Женеві, яким тоді управляв епіскоп, за три місяці було страчено 500 «відьм», тобто нервових, істеричних жінок, які у своїх хворобливих видіннях бачили біса і нібито зналися з ним.

Але ось що було особливо важливо. Все це робилось для слави божої. Духовенство проповідувало тоді, що пощадити «відьму» — значить «образити всемогутнього». Римські папи пускали в народ особливі послання проти «відьм». Священики, монахи, святі і не святі складали особливі молитви для вигнання бісів. Такі молитви є і досі в католицьких і православних богослужебних книгах. І як же було простому, темному народу не вірити у бісів і їх вигнання, коли навіть у молитвах говориться про це? І під час церковної служби йде мова про те саме. І в проповідях духовенство повторює це. А головне — про бісів розповідається і в самому «святому письмі». Розповідається там і про різних чудотворців, які виганяли колись бісів. Сліпа віра в старовинне «письмо», в книги, написані сотні і тисячі років тому, дуже сприяли жахливій і передчасній загибелі на вогнищах сотень тисяч хворих людей.

Це найкраще доводить, як небезпечно вірити старовинним книгам.

КОМУ І ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБНА ВІРА В ЧУДЕСА

Так воно і сталося насправді, тому що церква майже дві тисячі років з усієї сили підтримувала віру в бісів. Колись вона її підтримувала вогнем і мечем, вогнищем і катуванням. Тепер, знесилившись, підтримує тільки словами і проповіддю.

Та і як же їй не підтримувати віру в бісів?

Справді, що таке біс? Це якась надприродна, таємнича сила. Чи може церква не вірити в існування такої сили? А як же їй бути в такому разі з чудесами? Адже всяке чудо є теж втручання різних надприродних сил у звичайний хід життя природи і людини. Заперечувати таке втручання — значить заперечувати і чудеса. Але таке заперечення було для римської церкви дуже невигідним: багато священиків і пап самі були «чудотворцями», зціляли хвороби, «виганяли бісів»; у багатьох католицьких монастирях були і досі є чудотворні мощі та ікони, завдяки яким теж зцілялись і зціляються віруючі в них люди. Ці зцілення і вигнання бісів давали і дають духовенству всіх країн величезний прибуток. А чудеса — ще більше. В Іспанії, в Італії, в Тібеті, в Індії — скрізь і всюди кожен монастир намагається завести в себе щось «чудотворне»: то чудотворне джерело, то чудотворну статую; на острові Цейлон показують слід самого Будди, в мусульманському святому місті Мецці — священний камінь, що впав з 'неба. Але ще більше різних чудотворних речей демонструють у Франції, Німеччині та інших християнських країнах. Наприклад, у деяких монастирях духовенство показувало куски Ноєвого ковчега, більше ніж у двохстах монастирях — частини хреста, на якому було розіп'ято Христа, а в кількох монастирях — навіть цілі хрести. Цвяхи, якими було пробито руки і ноги Христа, віруючі бачили сотнями. В одному місці показували роги Мойсея, тобто проміння, що виходило з його голови; в іншому монастирі — чудотворну бороду Аарона. Показували пера з крила архангела Гавриїла. Були монастирі, де справжні чудеса і зцілення творило святе сіно, що колись лежало в яслах Христа. Показували навіть свічку, яка горіла в хвилину народження Христа. Нарешті, в одному німецькому монастирі показували рукавичку, в яку Никодим зібрав кров Христа.

Усіх таких дивовижних речей і не перелічиш. Та особливо повчальне те, що всі вони приваблювали до себе сотні тисяч віруючих поклонників. І кожен поклонник давав монастиреві хоч якийсь прибуток. Але ще цікавіше: всі ці незвичайні речі справді виявлялись чудотворними.

Однак звідки ж вони з’являлись? Про це розповідають очевидці.

ІСТОРІЯ ОДНОГО КАТОЛИЦЬКОГО МОНАСТИРЯ

Ось що пише, наприклад, чесний і щирий монах Радульфус, який жив років 800 тому:

«Прийшов до нас якийсь чоловік простого походження і взявся розкопувати могили. Він діставав звідти кістки і, називаючи їх мощами, продавав різним монастирям. І монастирі купували. Торгував він також і різними чудесними речами, наприклад древом від хреста господнього». Прийшов цей чоловік в одне альпійське місто. Там, як завжди, зібрав кістки першого-ліпшого небіжчика і почав твердити, ніби ангел відкрив йому, що це мощі святого Юста. Пішла про це чутка. Збіглося населення сусідніх сіл, і тут же відбулося багато чудес, як на могилі диякона Франсуа. Цьому допомагали і подарунки, завдяки яким дехто видавав себе за зціленого, Сусідні прелати (монахи і священики) одразу ж цілком повернули справу на свою користь і купили мощі.

Даремно освічені і чесні люди викривали цього чоловіка. Не допомогло. Священики і монахи закупили мощі і поклали в срібну раку. Це сталося 800 років тому, а ця сама рака збереглася і досі. Чому ж вона збереглася? Тому що старовинна історія забулася, а мощі дають прибуток…

Католицький монастир існує і досі і за такий довгий час свого існування встиг завдяки мощам накопичити величезні багатства. Траплялося часто, що багаті хворі, зцілені цими мощами, вкладали в монастир для поминання своєї душі великі капітали. Таких пожертвуваних капіталів не тисячі, а мільйони. Ще більше мільйонів зібрано тим же монастирем по копійці з віруючої бідноти, яка приходить багато сотень років до цих мощей на поклоніння. Але особливо збагатили монастир різні заповіти. За цими заповітами відійшли до нього величезні і багаті маєтки. Сам монастир став таким чином землевласником і поміщиком, і в нього з’явилися спільні інтереси з іншими такими ж власниками. Він теж почав віддавати свою землю в оренду сусіднім селянам, збираючи з них добрий прибуток.

Траплялось нерідко, що між селянами і поміщиками починалися незгоди. Бувало навіть так, що справа між ними доходила до справжньої війни. В таких випадках монастир святого Юста завжди ставав не на бік селян, а на бік поміщиків. Абат, тобто наставник монастиря, надівав своє вбрання і йшов до селян, щоб переконати їх не виступати проти панів. «В письмі сказано, — твердив абат, — раб хай покориться своєму панові». Ще говорив абат: коли комусь на цьому світі дуже тяжко живеться, то тільки через те, що сам бог посилає таке покарання людям за гріхи. Супроти ж бога йти не годиться. І на доказ цього абат, як завжди, говорив довго і палко. Коли ж його промови не впливали на селян, які збунтувалися, тоді абат нагадував їм про кістки, тобто мощі, святого Юста і про всі чудеса, що стільки років над ними творяться. «Чи хочете ви накликати на себе гнів святого?» — вигукував абат. І він розповідав про якесь його чудо, підхоже для даного випадку. Але селяни і без абата вірили в чудеса святого Юста, і коли духовник розповідав про них, їм ставало страшно… І чудеса, і навіть розповіді про них нестерпно залякували їх. І селянам тоді пригадувались жахливі муки пекла, які «уготовано кожному грішникові за неповажання святих і за невір’я в чудеса».

І багато-багато разів траплялось за тисячолітнє існування монастиря святого Юста, що чудеса, котрі творилися над його кістками, приборкували народ, який збунтувався, і той терпляче сотні років покладався на молитви і «заступництво перед богом» святого Юста. І народ дуже палко молився і ніс до мощей святого свої копійки, які ще не перейшли з його кишені до поміщика або в монастирську казну. А тут же, біля мощей, поряд з цими селянами, стояв і щиро молився тому ж святому і барон, у якого виникла з селянами незлагода. Молився, дякуючи святому за те, що той звільнив його від втрат і збитків, які, чого доброго, могли б статися. І молився «святим мощам», цілком усвідомлюючи, що «святий Юст» розуміє його правоту і неправоту ворогів. І, зберігшн свої тисячі, барон жертвував на користь монастиря дещо і з свого боку… а іноді, при нагоді, навіть захищав святу обитель зі зброєю в руках. І це для монастиря було дуже важливо і потрібно, тому що і в нього траплялись в ті часи нерідко суперечки з селянами з-за землі і проти них не завжди допомагали навіть чудеса мощей Юста.

Така правдива історія монастиря святого Юста, який виріс, прославився і розбагатів завдяки «чудесам» свого «святого».

ІСТОРІЯ «СВЯТОГО ДЗЬОБА»

А ось іще надзвичайна історія кількох чудес, завдяки яким зростало і багатство, і могутність, і вплив на державну владу кількох монастирів.

У Нормандії (Франція) на березі моря є один дуже старовинний монастир, який зветься абатством Святого Дзьоба. Ось яку дуже стародавню легенду розповідали про нього монахи і записали її, зрозуміло, в книги.

«Коли Никодим зняв спасителя з хреста, — розповідає легенда, — він зібрав кілька крапель його крові в палець рукавички і з допомогою її зробив потім великі чудеса. Зазнаючи в своїй країні гоніння від іудеїв за те, що був послідовником Христа, Никодим мусив рятуватися, кінець кінцем, від них утечею. І ось що він придумав зробити, — твердять монахи, — щоб урятувати кров Христа. Він описав на пергаменті всі чудеса і всю історію цієї святині, потім поклав кров разом з пергаментом у великий пташиний дзьоб, зав’язав його якнайкраще і кинув у море на милість божу. Трапилося так, — сказано в монашеському оповіданні, — що тисячу або тисячу двісті років по тому цей святий дзьоб, який проплавав по всіх морях Сходу і Заходу, прибився, нарешті, до Нормандії. Тут його викинуло в прибережні кущі. В цих самих місцях і в той самий час нормандський герцог полював на оленя. Раптом олень разом з собаками кудись зник. Герцог кинувся його шукати. І що ж виявилось? Олень стояв у кущах на колінах, а собаки поруч нього, зовсім спокійні і теж на колінах. Це видовище надзвичайно розчулило доброго герцога. Він побачив святий дзьоб і зрозумів, у чому справа. Герцог наказав негайно розчистити те місце, де знайшов дзьоб, і заснував тут абатство, яке і досі зветься абатством Святого Дзьоба».

«Воно володіє такими багатствами, — розповідає літопис, — і такими маєтками, що один дзьоб, очевидно, годує дуже багато животів». Кажуть, що це справжнє чудо, але дзьоб робить і безліч інших чудес… Він не тільки збагатив монахів, але робив дуже багато різних послуг нормандським герцогам, а також французьким королям…

ІСТОРІЯ ОДИНАДЦЯТИ ТИСЯЧ ДІВ

Але ще дивовижніша історія сталася у великому і дуже старовинному німецькому місті Кельні. В цьому місті досі лежать одинадцять тисяч чудотворних дів. Однак головне чудо полягає не в їх кількості, а в тому, що всі ці діви зовсім не були дівами і навіть не сповідали християнської віри. Історія цих «чудотворних» кісток дуже цікава і повчальна. Ось що розповідає про них церковна легенда, яку монахи, зрозуміло, записали до особливої книги, що теж дає добрий прибуток.

Колись за старих часів у Бретані (Франція) жила принцеса, на ім’я Урсула. Якийсь язичеський король захотів з нею одружитися. А Урсулі було видіння з неба. Бог сказав їй, щоб вона не одружувалася з язичником. Урсула попросила в короля відстрочки, зібрала одинадцять тисяч дів і вирушила з ними у морську подорож. Три роки вони плавали. Коли настав день весілля, тоді, за молитвою Урсули, здійнялася буря, яка перенесла і принцесу, і всіх інших дів на суходіл. Усі вони попливли вгору по річці Рейну і добралися таким чином до міста Кельна, потім пішли звідти в Швейцарію, а звідти пішки до Рима на поклоніння «святому отцю», римському папі. З Рима всі діви повернулися до Кельна тим же шляхом. Але тут напали на них люті полчища дикого народу гуннів і знищили всіх дів.

Так розповідається в моиашеському переказі. Склався цей переказ близько восьмисот років тому, і ось завдяки якій події. В 1123 році поблизу Кельна копали яму і в землі знайшли кілька кістяків. Як згодом встановили, ці кістяки були жіночими. Одразу ж пішла чутка, що це не звичайні, а «чудотворні» кістяки. Негайно ж скористались з цієї чутки місцеві монахи і священики, відслужили молебень, вигнали за допомогою знайдених кісток кількох бісів, зцілили кількох хворих. Про знайдені мощі чутки ще більше поширилися. Мощі почали давати великий прибуток. Минуло після цього тридцять два роки. В 1155 році монахи знайшли на тому ж місці, де і раніше, силу людських кісток. Якщо виявилась чудотворною перша знахідка кісток, то чому ж не могли бути такими й інші знахідки, зроблені на тому ж місці? Цілих дев’ять років монахи під керівництвом двох абатів, досвідчених у «божих справах», доводили до ладу знайдені кістки. Інші монахи і святі отці копалися в старовинних книгах і дошукувалися, що ж це за кістки і чому їх так багато. В одній старовинній книзі знайшли розповідь про принцесу Урсулу і про одинадцять тисяч дів. Ця легенда цілком відповідала такій величезній кількості знайдених кісток. їх привели в належний вигляд і оголосили про них народові.

Потяглися численні прихильники і богомольці на поклоніння новоз’явленим мощам одинадцяти тисяч дів. Почали відбуватися чудеса, які давали нові і дуже великі прибутки. Та раптом монахи збентежились: серед кісток жіночих виявились і чоловічі. Таким кісткам нібито не годилося бути разом з дівочими, як це випливало з розповіді про Урсулу. Проте збентеження монахів скоро минуло: сестра одного з них, якась Єлизавета фон Шенау, дістала одкровення, що чоловічі кістки, знайдені разом з жіночими, — це кістки гуннів, яких убили святі діви під час битви. Завдяки одкровенню кістки почали творити ще більше різних чудес. А монахи копали землю все далі, і на їх нове здивування разом з кістками дів і чоловіків почали попадатися у великій кількості також кістки дітей. Це нове відкриття викликало велике збентеження в народі Провидиці Єлизавети в цеп час уже на світі не було. Тоді звернулись за порадою до одного вченого монаха. Той почав знову копатися в старовинних книгах і підшукав для цієї знахідки ніби підхоже пояснення. І все влаштувалось якнайкраще. Збентеження народу і монахів поступово минуло.

Чудеса над кістками одинадцяти тисяч «святих дів» відбувалися, як і раніше, навіть у ще більшій кількості. До могили дів і святої Урсули ще більше сходилось богомольців. І монастир день у день багатів. Траплялося, до чудотворної могили святих дів приїжджали для поклоніння навіть королі, виряджаючись на війну, щоб збільшити свої багатства і володіння. І завжди монахи благословляли їх на криваві подвиги і завжди приймали від королів з подякою всякі пожертви, а особливо різні пільги щодо повинностей і платежів. І чудеса, що їх творили монахи, і кістки одинадцяти тисяч дів у всі часи були вигідними для королів, а інтереси королів цілком (відповідали інтересам монахів, що діяли на їх користь.

Але що ж це були за кістки, знайдені в 1123–1155 роках? Це було з’ясовано точно і достовірно тільки в середині минулого століття. Справа в тому, що монахи відкопали ще не всі кістки, які лежали там же, де і кістки «чудотворних дів». Вони провадили розкопки погано і невміло. За цю справу взялися німецькі вчені і повели розкопки вже як слід. Учені звертали увагу не лише на знайдені кістки, але і на все те, що було разом з ними. ї Іри цьому було знайдено безліч різних дрібних речей, старовинних виробів, що й дали змогу розкрити суть справи.

Місце, де було знайдено «чудотворні» кістки дів, виявилось просто дуже старовинним римським кладовищем. Разом з кістками вчені знайшли в землі древні римські гробниці з латинськими написами на них, посуд і навіть зброю. А на довершення всього ті ж німецькі вчені довели за старовинними книгами, що Урсула, проводирка одинадцяти тисяч дів, — зовсім не католицька свята, покровителька міста Кельна, а язичеська богиня… І а все це не заважало викопаним кісткам давати духовенству величезні прибутки.

Ось що писав про чудеса один правдивий монах, що жив близько дев'ятисот років тому:

«Щодня у нас ходять від однієї до іншої церкви різні бродяги. Вони вдають з себе сліпих, слабосилих, кульгавих і біснуватих. Вони лежать на східцях храмів і гробницях святих, а потім запевняють усіх, ніби зцілилися. Ця підробка потрібна для того, щоб принаджувати щедроти віруючих».

Отже, ще багато років тому чесні люди розуміли, що чудеса здійснюються інколи не тільки завдяки вірі, але і заради корисливих інтересів.