Шляхи свободи. Відстрочення

П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: «Що він там робить? Вже давно по третій, чому він не виходить?» Він сидів у затіненому покої, очі непорушно завмерли під густими бровами, рот був трохи розтулений, немовби йому спав на думку дуже давній спогад. Він уже не читав; його немічна рука, поцяткована старечою гречкою, все ще тримаючи аркуші, звисала з коліна. Він обернувся до Гораса Вілсона й запитав: «Котра година?», і Горас Вілсон відказав: «Десь пів на п'яту». Старий підняв свої великі очі, люб'язно усміхнувся й мовив: «Гаряче». Руда, тріскуча, мерехтлива спека налягла на Европу; в людей пашіли руки, щеміло в очах, пекло у легенях; всі чекали, мліючи від спеки, їдкої куряви і тривоги. В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю «Дрезен», непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: «Вони нас зрадили!» А потім час почав текти знову, навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра.

О п'ятнадцятій тридцять Матьє ще очікував на березі жахливого майбуття; тієї ж таки хвилини, о шістнадцятій тридцять, у Мілана вже не було майбутнього. Старий підвівся і перетнув покій, він простував не згинаючи коліна, шляхетною і стрибучою ходою. Він промовив: «Панове!» і мляво всміхнувся, а далі поклав документ на стіл і розгладив аркуші кулаком; Мілан укляк за столом, розгорнутий часопис укривав геть усю церату. Вже всьоме Мілан прочитав:

«Президент і Уряд Республіки змушені прийняти пропозиції двох великих держав щодо основи майбутніх взаємин. Нам не залишається нічого іншого, оскільки ми лишилися самі». Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: «Ось що нам залишається, панове». Мілан думав: «Нічого іншого й не залишається». За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: «Ми залишилися самі».

Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: «Слава Гітлерові!»

Мілан підбіг до вікна.

— А чекай-но, сучий сину! — закричав він. — Ось нехай я спущуся!

Надворі чкурнули навтьоки, почулося тупотіння підборів; на розі хлопчисько обернувся, понишпорив у хвартусі й замахнувся. Об стіну сухо торохнули два камінці.

— Це малюк Лібкнехт, — сказав Мілан, — його витівки.

Він вихилився з вікна: вулиця була порожня, мов за недільної днини. Шенгофи повивішували на балконі червоно-білі знамена зі свастикою. Всі віконниці зеленого будинку були зачинені. Міланові подумалося: «А в нас немає віконниць».

— Треба повідчиняти вікна, — сказав він.

— Навіщо? — поспитала Анна.

— Коли вікна зачинені, то вони поціляють у шибки.

Анна стенула плечима.

— Так чи так… — сказала вона.

Їхні співи й галас долинали грімкими нерозбірливими вибухами.

— Вони ще там, на майдані, — не обертаючись, промовив Мілан.

Він поклав руки на підвіконня, подумав собі: «Всьому кінець». З-за рогу вигулькнув опасистий чолов'яга. Він ішов, спираючись на ціпок, і ніс рюкзака. У нього був зморений вигляд, за ним простували дві жінки, що позгиналися під величезними клумаками.

— Єґершмітти повертаються, — не обертаючись, озвався Мілан.

Вони чкурнули в понеділок увечері й мали перетнути кордон уночі з вівторка на середу. Тепер вони поверталися, гордо позадиравши голови. Єґершмітт підійшов до зеленої кам'яниці й піднявся східцями на ґанок. На його сірому від куряви обличчі видніла чудернацька посмішка. Він понишпорив у кишенях свого піджака й дістав ключа. Жінки опустили свої клумаки додолу і дивились, як він одмикає двері.

— Ти повертаєшся, коли вже минула небезпека! — гукнув Мілан.

— Мілане! — хутко сказала Анна.

Єґершмітт підняв голову. Він угледів Мілана, й очі його зблиснули.

— Ти повертаєшся, коли минулася небезпека!

— Авжеж, я повертаюся! — гукнув Єґершмітт. — А ось ти підеш звідціля!

Він крутнув ключа в замковій шпарині і пхнув двері, за ним зайшли жінки. Мілан одвернувся.

— Боягузи нікчемні! — сказав він.

— Ти їх підбурюєш, — зауважила Анна.

— Та це ж боягузи, — відказав Мілан, — мерзенне німецьке поріддя. Два роки тому вони лизали нам п'яти.

— То й що! Не треба їх провокувати.

Старий замовк; рот його так і лишився трохи розтулений, наче він і далі мовчки виголошував погляд на політичне становище. В його великих круглих очах блищали сльози, піднявши брови, він допитливо дивився на Гораса й Невілла. Вони мовчали, Горас раптово сіпнувся й одвернув голову; Невілл підійшов до столу, взяв документ, проглянув його, а потім невдоволено кинув на стіл. У старого був збентежений вигляд; він розвів руками, даючи на здогад, що попри велике і щире бажання нічого не може вдіяти. Уп'яте він повторив: «Я опинився в цілковито неочікуваній ситуації; я сподівався, що ми спокійно обговоримо пропозиції, які я приніс…» Горас подумав: «Старий лис! Ач, як промовляє, дідусь та й годі…» І сказав: «Гаразд, Ваша Екселенціє: за десять хвилин ми будемо в готелі „Дрезен“.

— Лерхен приїхала, — сказала Анна. — Її чоловік у Празі, вона хвилюється.

— Нехай прийде до нас.

— Якщо ти гадаєш, ніби їй буде спокійніше… — ледве усміхнувшись, мовила Анна. — З таким шаленцем, як ти, що вистромлюється через вікно, аби ображати людей…

Він глянув на її марне личко з тонкими спокійними рисами, вузькі плечі й величезний живіт.

— Сядь-но, — сказав він. — Не люблю бачити, як ти стоїш.

Вона сіла і склала руки на животі; якийсь чолов'яга вимахував газетами і бурмотів: „Парі-Суар“, останнє число. Лишилося всього два примірники, купуйте». Він так накричався, що захрип. Моріс узяв газету. Прочитав: «Прем'єр-міністр Чемберлен надіслав листа канцлерові Гітлеру, в політичних колах Британії припускають, що останній надішле офіційну відповідь. Внаслідок цього зустріч із паном Гітлером, яка мала відбутися сьогодні вранці, відкладено на пізніший час».

Зезета заглядала в газету через його плече. Вона запитала:

— Є якісь новини?

— Ні. Те ж саме.

Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.

— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.

— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.

— Здається, поліції надіслали підмогу.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.

До кімнати вдерся несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.

— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.

— Зателефонувати?

— Так. До Прісекніци.

Мілан мовчки показав їй газету. «Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів».

— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.

Мілан грюкнув кулаком по столі.

— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!

Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:

— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.

— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.

Мілан понурив голову, він почувався самотнім.

— Послухай! — вигукнула Анна.

Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.

— Що ти робиш? — поспиталася Анна.

Він схилився над шухлядою й тяжко дихав. Не кажучи і слова, він зігнувся ще дужче і вилаявся.

— Не треба, — сказала вона.

— Що?

— Не треба. Дай-но його мені.

Він обернувся; Анна підводилася, спираючись на стільця, вигляд у неї був, як у праведниці. Він подумав про її живіт, потім простягнув їй револьвер.

— Гаразд, — сказав він. — Зателефоную до Прісекніци.

Він спустився на перший поверх, до шкільної зали, повідчиняв вікна, потім підняв телефонну слухавку.

— Дайте мені Прісекніцу, управління поліції. Гало?

Його праве вухо чуло сухий уривчастий тріск. А ліве наслухало їх. Одетта збентежено усміхнулася. «Я ніколи й не знала до ладу, де вона, та Чехословаччина», — сказала вона, занурюючи пальці в пісок. За мить у слухавці клацнуло.

— Na?[1] — поспиталися на тому боці.

Мілан подумав: «Я прошу допомоги!» Він щосили стиснув слухавку.

— Це Правніц, — сказав він, — говорить місцевий учитель. Нас два десятки, всі чехи, ще є троє німецьких демократів, які ховаються в льоху, решта у Гейнлені — їх оточили п'ятдесят зарізяк із Корпусу добровольців, які перейшли кордон учора ввечері. З ними й мер.

Запала тиша.

— Bitte! Deutsch sprechen,[2] — нахабно кинув голос.

— Schweinkopf![3] — вигукнув Мілан.

Він повісив слухавку і, тяжко накульгуючи, подався нагору. Нога таки боліла. Він зайшов до кімнати й сів.

— Вони там, — озвався він.

Анна підійшла до нього й поклала йому долоні на плечі.

— Любий ти мій, — мовила вона.

— Мерзотники! — сказав Мілан. — Вони все зрозуміли, вони глузували з нас на тому кінці дроту.

Він поставив її поміж своїми колінами. Її величезний живіт доторкався до його черева.

— Тепер ми вже геть самі, — сказав він.

— Не можу в це повірити.

Він помалу підняв голову й глянув на неї знизу вгору; за своєю натурою вона була поважна й тверда, проте, як і всім жінкам, їй потрібен був хтось, кому б вона довіряла.

— Ось вони! — мовила Анна.

Голоси, здається, наближалися; напевне, вони вже йшли колоною по центральній вулиці. Здаля радісний галас юрми скидався на крик жаху і відчаю.

— Двері забарикадовані?

— Авжеж, — відказав Мілан. — Та вони можуть вдертися через вікна або ж обійти будинок і зайти через сад.

— Якщо вони піднімуться… — мовила Анна.

— Не бійся. Нехай собі трощать усе, що під руку попаде, я й пальцем не поворухну.

Він відчув на своїй щоці поцілунок її теплих вуст.

— Любий ти мій… Знаю, знаю, ти зробиш це для мене.

— Не для тебе. Ти — це я. Для дитини.

Вони здригнулися; внизу подзвонили.

— Не підходь до вікна! — вигукнула Анна.

Він підвівся й підійшов до вікна. Єґершмітти повідчиняли всі віконниці; над дверима висів гітлерівський прапор. Вихилившись із вікна, він угледів тендітну постать.

— Зараз, — гукнув він.

І рушив до дверей.

— Це Маріка, — сказав він.

Він спустився східцями й відімкнув двері. Галас, вибухи петард, музика, що лунає в кожному домі, — це був справжнісінький празник. Він окинув оком порожню вулицю, й серце його болісно стиснулося.

— А ти чого прийшла сюди? — поспитався він. — Сьогодні уроків немає.

— Мене прислала матуся, — сказала Маріка. Вона тримала в руці кошичок, де були яблука й канапки з марґарином.

— Твоя мати з глузду з'їхала, зараз же повертайся додому.

— Вона сказала, що ви мені не відмовите.

Дівчина простягла йому згорнуту вчетверо цидулку. Він розгорнув її і прочитав: «Батько з Ґеорґом геть подуріли. Прошу вас, заховайте в себе Маріку до вечора».

— А що з твоїм батьком? — поспитав Мілан.

— Вони з Ґеорґом засіли за дверми. У них сокири й рушниці. — І з якоюсь поважністю докинула: — Матуся витурила мене надвір, вона сказала, що у вас мені буде краще, бо ви розсудливий чоловік.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Авжеж, розсудливий я. Що ж, ходімо.

Сімнадцята тридцять у Берліні, вісімнадцята тридцять у Парижі. Невеличке розгублення на північ від Шотландії. На сходах Ґранд-Отелю з'явився пан фон Дорнберґ, його оточили газетярі, й П'єриль запитав: «Він вийде?» В лівій руці пан фон Дорнберґ тримав якийсь документ; він підняв ліву руку і сказав: «Ще не вирішено, чи зустрінеться пан Чемберлен сьогодні увечері з фюрером».

— Це тут, — мовила Зезета. — Тут я продавала квіти, з маленького зеленого візка.

— Гарно ти влаштувалася, — сказав Моріс.

Він слухняно розглядав хідник і бруківку, адже вони прийшли подивитися на цю місцину, про яку вона стільки розповідала. Та воно йому нічого не говорило. Зезета випустила його руку, вона реготалася, реготалася сама, безгучно, дивлячись на автомобілі, що проїжджали вулицею. Моріс запитав:

— А стілець у тебе був?

— Ще б пак, складаний, — відказала Зезет.

— Певне, втішного в цьому було небагато.

— Навесні було добре, — мовила Зезета.

Вона говорила тихо й не обертаючись, неначе у кімнаті, де лежить хворий; з якогось моменту вона почала манірно вихитувати плечима і спиною, вигляд у неї був неприродний. Моріс умирав од нудьги; перед вітриною стояло десятків зо два роззяв, він підійшов до них і почав дивитися понад їхніми головами. Зезета, поринувши у спогади, стовбичила на краю хідника; нарешті вона підійшла і взяла його за руку. На гранчатій шкляній підставці стояли два човники з червоного сап'яну, а довкруг пінилося щось рожеве, на взір ніби пухівка для пудри. Моріс зареготався.

— Тобі смішно? — прошепотіла Зезета.

— Та черевички кумедні, — регочучи, відказав Моріс.

Дві чи три голови обернулися в їхній бік. «Цить», — прошепотіла Зезета і потягла його геть.

— А це з якого дива? — поспитався Моріс. — Ми ж не в церкві.

Та все ж таки потупив очі: тут усі, як один, ходили м'якою вовчою ступою, виглядало на те, що всі вони знають одне одного, та ніхто не балакав.

— Вже років із п'ять не бував я тут, — прошепотів він.

Зезета з гордістю показала йому ресторан «Максім».

— Це «Максім», — прошепотіла вона йому на вухо.

Моріс зиркнув на нього й відразу ж одвернувся; він чув про нього, про цей мерзенний ресторан, де в 1914 році буржуї кружляли шампанське з нагоди початку війни, а робітників одправляли на фронт, мов баранів на забій. Він процідив крізь зуби:

— Падлюки!

Та все ж таки почувався збентеженим, хтозна й чому. Простував він дрібними кроками, похитуючись; люди здавалися йому якимись тендітними, й він боявся, що зіткнеться з кимось із перехожих.

— Воно, може, й так, — відказала Зезета, — але ж вулиця дуже гарна, як ти гадаєш?

— Я від неї не в захваті, — мовив Моріс. — Тут душно.

Зезета стенула плечима, й Моріс почав думати про майбуття Сен-Уан: вранці, коли він виходив з готелю, його, насвистуючи, обганяли робітники з сидорами під пахвою, вони зігнулися над кермом своїх велосипедів. Він почувався щасливим: одні їхали на роботу в Сен-Дені, другі ще далі, всі рухалися в одному напрямку, робітничий клас був на марші. Він сказав Зезеті:

— Тут одні буржуї.

Вони ступнули ще кілька кроків, огорнуті східними пахощами, а потім Моріс зупинився і попросив у когось пробачення.

— Що ти кажеш? — не втямила Зезета.

— Нічого, — збентежившись, пробурмотів Моріс. — Так собі… нічого.

Він саме зіткнувся ще з одним перехожим; інші спокійнісінько простували собі, опустивши очі додолу, в останню мить вони відступалися і давали пройти, — напевне, тут це вже увійшло у звичку.

— Ти йдеш чи ні?

Та йому вже не хотілося йти далі, він боявся що-небудь поламати чи перекинути, та й вулиця нікуди не вела, в неї не було напрямку, одні перехожі простували угору, до Бульварів, другі спускалися вниз, у напрямку Сени, ще інші стовбичили перед вітринами, це були немов окремі потоки, та спільного поривання тут і близько не було, людина почувалася тут сама. Він простягнув руку і поклав її на плече Зезети; він міцно стиснув її податливе тіло, що відчувалося під тканиною сукні. Зезета усміхнулася йому, їй було весело, вона жадібно розглядала все довкруги, зберігаючи при цьому вигляд бувалої людини, манірно похитувала своїми зграбними сідницями. Він полоскотав її шию, й вона зареготалася.

— Морісе, — вигукнула вона, — облиш!

Він любив яскраві барви, які накладала вона собі на обличчя: білу, мов цукор, і червоний рум'янок. Зблизька від неї пахнуло вафлями. Він тихо поспитав її:

— Тобі добре?

— Я почуваюся тут, як удома, — відказала Зезета, і очі її сяяли.

Він відпустив її плече, й вони пішли мовчки: вона знала цих буржуїв, вони купували у неї квіти, вона усміхалася їм, і були навіть такі, що намагалися її ущипнути. Він дивився на її прегарну білу шию, і якесь химерне почуття зринало в ньому, його і сміх брав, і гнів.

— «Парі-Суар!» — вигукнули поруч.

— Купимо? — поспиталася Зезета.

— Це той же самий випуск.

Люди оточили продавця і мовчки вихоплювали з його рук газети. З юрми вийшла якась жінка, вона була на високих закаблуках і в кумедному капелюшку, що сидів на маківці її голови, ніби вороняче гніздо. Вона згорнула часопис удвоє і, відходячи набік дрібними кроками, почала читати. Обличчя її завмерло, й вона тяжко зітхнула.

— Глянь-но на цю жіночку, — сказав Моріс.

Зезет зиркнула на неї.

— Мабуть, її чоловік має йти до війська, — мовила вона.

Моріс знизав плечима: дивувало, що можна бути доправди нещасною в цьому капелюшку і черевичках з високими підборами, які носять повії.

— Ну то й що? — сказав він. — Таж він офіцер, той її чоловік.

— Хоч би він і був офіцером, — відказала Зезет, — та голову свою він може скласти так само, як і його товариші.

Він скоса зиркнув на неї.

— Сміх та й годі з твоїми офіцерами. Згадай он, чи в чотирнадцятому склали вони свої голови.

— От-от, — сказала Зезета. — Якраз тоді багато й полягло.

— Селяни полягли й такі, як ми оце, — сказав Моріс.

Зезета пригорнулася до нього.

— Ох, Морісе, — сказала вона, — ти й справді вважаєш, що буде війна?

— Хіба ж я знаю? — буркнув Моріс.

Ще сьогодні вранці він був певен у цьому, і приятелі його теж. Вони стояли на березі Сени, дивились, як пропливають річкою підйомні крани й драги, якісь хлопці з позасукуваними рукавами копали траншею для електричного кабеля, такі собі трударі з Жанвільє, й цілком очевидно було, що вибухне війна. Врешті, для цих молодців із Жанвільє нічого не змінилося б: так само довелося б їм копати траншеї десь на півночі, під палючим сонцем, під градом куль, снарядів та мін, як сьогодні копають вони їх тут, наражаючись на небезпеку обвалів, зсувів і взагалі нещасливих випадків на виробництві; й кінця війни вони чекали б так само, як зараз очікують, коли ж прийде кінець їхній знедоленості. І Сандр сказав: «Вони виграють її. Та коли вони повернуться, ми не дамо їм скласти зброю».

Зараз він уже ні в чому не був упевнений: в Сен-Уан війна точилася безугаву, та тільки не тут. Тут був мир: були вітрини, предмети розкоші у крамницях, барвисті тканини, люстра, для того, щоб видивлятися в них, — ну, геть тобі комфорт. В людей були сумні обличчя, та це у них від народження. За що їм боротися? Вони вже нічого не чекали, в них було все. І як же, мабуть, це страшно: нічого не сподіватися, аби лиш життя так і тривало без змін, як воно почалося!

— Буржуазія не хоче війни, — раптом сказав Моріс. — Вона боїться перемоги, тому що це буде перемога пролетаріяту.

Старий підвівся і провів Невіла Гендерсона й Гораса Вілсона до дверей. Якусь мить він схвильовано дивився на них, схожий на всіх отих старих людей зі зморшкуватими обличчями, які оточували продавців газет на вулиці Руаяль, газетні ятки на Пел-Мел стріт і хотіли тільки одного, — щоб їхнє життя скінчилося так, як воно й почалося! Він подумав про них і про їхніх дітей, а потім сказав:

— Запитайте, зокрема, в пана фон Ріббентропа, чи не вважатиме канцлер Гітлер за потрібне ще раз зустрітися і поговорити з нами до мого від'їзду, зверніть його увагу на ту обставину, що наша принципова згода означатиме для пана Гітлера необхідність ознайомити нас із новими пропозиціями. Особливо прошу звернути його увагу на той факт, що я поклав собі зробити все можливе, аби врегулювати суперечку шляхом переговорів, оскільки мені не хочеться вірити, що народи Европи, яким не потрібна війна, можуть бути втягнуті у кривавий конфлікт, що вибухне з причини, домовленість із якої вже значною мірою досягнута. Бажаю успіху.

Горас і Невіл уклонилися і подалися східцями вниз, церемонний, боязкий, деренчливий, дипломатичний голос іще відлунював у їхніх вухах, а Моріс розглядав цих пещених, зморшкуватих, культурних дідусів і бабусь і з огидою думав, що їм треба було б пустити крови.

Треба було б пустити їм крови, це було б ще огидніше, ніж розчавити слимака, але сюди варто було заглянути. Кулемети прочесали б вулицю Руаяль повздовжнім вогнем, після цього кількоро днів вона стояла б пусткою, з вибитими шибками, з дірами від куль у дзеркалах, з перекинутими столиками на терасах кав'ярень, засипана друзками шкла; і над трупами кружляли б у небі літаки. А потім небіжчиків поприбирають, столики поставляють на місця, вибиті шибки поміняють на цілі, й тут знову завирує життя, вулицю заповнять кремезні чоловіки з грубими рожевими шиями, в шкіряних піджаках і картузах. Хоч що там кажи, а в Росії так і було. Моріс бачив світлини Невського проспекту; ця вулиця розкошів перейшла у власність пролетаріяту, тепер там гуляв робітничий клас, і його вже не приголомшували палаци та величні мости з каменю.

— Даруйте! — збентежено вигукнув Моріс.

Він штурхонув ліктем у спину якусь літню пані, і вона обурено зиркнула на нього. Він почувався стомленим і розгубленим — серед цих величезних рекламних панно, темних позолочених літер, що висіли на балконах, серед цукерень і взуттєвих крамниць, поміж колонами церкви Святої Магдалини годі було уявити якусь іншу юрму, ніж оця, де аж кишіло старими панями, що дріботіли собі кудись, та дітлахами в матроських костюмчиках. Сумовите золотаве світло, запах ладану, тяжкі, мов брили, кам'яниці, оксамитові голоси, стривожені й сонні обличчя, тоскне човгання підошов по асфальту — все це була реальність; Революція ж була всього лиш мрією. «Не треба було мені сюди приходити, — подумав Моріс, ображено зиркаючи на Зезету. — Місце пролетаря не тут».

Чиясь рука торкнула його за плече; він аж зашарівся од утіхи, впізнавши Брюне.

— Добридень, парубче, — усміхаючись, мовив Брюне.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс.

Долоня Брюне була так само тверда й мозоляста, як і його, і потиск її був міцний. Моріс глянув на Брюне й засміявся від полегшення. Він прокинувся; він відчував, що його оточують товариші, в Сен-Уан, в Іврі, в Монтреї, в самому Парижі, в Бельвілі, в Монруж, в Лавілет, — всі вони стоять пліч-о-пліч і готуються до вирішального наступу.

— Чого ти тут вештаєшся? — поспитав Брюне. — Ти що, без роботи?

— В мене відпустка, — трохи збентежено пояснив Морс. — Зезеті захотілося сюди прийти, бо вона колись тут працювала.

— А ось і Зезета, — сказав Брюне. — Салют, товаришко Зезето.

— Це Брюне, — сказав Моріс. — Ти читала його статтю, сьогодні вранці, в «Юманіте».

Зезета виклично подивилася на Брюне й простягла йому руку. Чоловіків вона не боялася, навіть якщо це були буржуї чи партійна еліта.

— Я знав його, як він був отакий, — сказав Брюне, показуючи на Моріса. — Коли він був у хорі «Червоних соколів», то, далебі, я в житті своєму не чув, щоб хтось так фальшивив. Врешті домовилися, що під час вуличних походів він тільки вдаватиме, ніби співає.

Вони зареготалися.

— Ну, то як? — поспитала Зезета. — Буде війна чи ні? Ви повинні це знати, на те вас і поставили там.

Дурнувате запитання, таке могла поспитатися лише жінка, та Моріс був їй вдячний, що вона це зробила. Брюне споважнів.

— Я не знаю, чи буде війна, — відказав він. — Та її не слід боятися: робітничий клас повинен знати, що шляхом угод її не відвернеш.

Він був меткий на язик. Зезета підняла на нього сповнені довірою очі й лагідно усміхалася. Моріс дратувався: Брюне говорив, наче з газети, й лише те, що писалося в газеті.

— Гадаєте, Гітлер злякається, якщо йому покажуть зуби? — поспитала Зезета.

Брюне прибрав офіційного вигляду, здавалося, він і не тямить, що в нього запитують його особисту думку.

— Цілком можливо, — відказав він. — Але хай що там станеться, з нами СРСР.

«Вочевидь, — подумав Моріс, — великі партійні пуріци отак ні сіло ні впало ніколи не стануть ділитися своїми думками з якимсь там механіком із Сен-Уан». Та все-таки він був розчарований. Він глянув на Брюне, й радість його згасла; в Брюне були грубі селянські руки, масивна щелепа й очі, які знали, чого вони хочуть; та на ньому був комірець із краваткою, на ньому був фланелевий костюм, тож серед буржуїв був він мов риба у воді.

У темній вітрині видніло їхнє відображення: Моріс угледів жінку без косинки і паруб'ягу в збитому на потилицю картузі та в робітничій блузі, що так і кидалася у вічі, — вони розмовляли з якимсь паном. Проте Моріс і далі стояв, застромивши руки до кишень, він не наважувався покинути Брюне.

— Ти так само працюєш у Сен-Манде? — поспитався Брюне.

— Ні, — відказав Моріс, — в Сен-Уані. Працюю в Лафлев.

— Он як? А я гадав, що ти в Сен-Манде! Монтером?

— Механіком.

— Добре, — сказав Брюне. — Добре, добре, добре. Що ж!.. Салют, товаришу.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс. Йому було ніяково, він почував якусь невиразну розчарованість.

— Салют, товаришу, — широко усміхаючись, відказала Зезета.

Брюне глянув їм услід. Їх уже затулила юрма, та над капелюхами ще видніли могутні плечі Моріса. Либонь, він обнімав Зезету за талію: його картуз торкався її пишних кіс, й отак, голова до голови, простували вони собі серед перехожих. «Непоганий хлопчина, — подумав Брюне. — А та мандрьоха мені не подобається». Він знову попростував собі вулицею, він споважнів і відчував, як йому дошкулять докори сумління. «Що ж міг я йому відповісти?» — подумалося йому. В Сен-Дені, в Сен-Уані, в Сошо, в Крезо незліченна безліч людей чекала з отакими ж тривожними і довірливими поглядами. Незліченна безліч отаких голів, круглих і твердих, мов капустини, необтесаних, грубих, справжнісіньких людських голів знай оберталися на схід, до Ґодесберґа, до Праґи, до Москви. І що їм відповідати? Можна тільки боронити їх; поки що це все, що можна для них зробити. Захищати їхнє повільне і в'язке мислення від усіх мерзотників, які хочуть збити його на манівці. Сьогодні матуся Боненґ, завтра Доттен, секретар профспілки вчителів, післязавтра півертисти — отака його доля; він до кожного з них піде, кожного змусить замовкнути. Матуся Боненґ дивитиметься на нього своїм оксамитовим поглядом і, вимахуючи своїми руками ідеалістки, торочитиме йому про «жах пролиття крови». Це була огрядна п'ятдесятирічна молодиця з червонястим лицем, з білим пухом на щоках, коротко підстриженими кісьми і єлейним поглядом пастора з-за окулярів; вона носила чоловічий піджак зі стрічкою Почесного Леґіону на лацкані. Я їй скажу: «Жінки нехай помовчать, у чотирнадцятому році вони силоміць запихали своїх чоловіків у вагони, замість того, щоб лягти на рейки і не дати поїздові вирушити на фронт, а тепер, коли може бути сенс, щоб боротися, ви організовуєте ліґи боротьби за мир, гуртуєтеся, щоб саботувати мораль чоловіків». Перед ним знову постало обличчя Моріса, і Брюне роздратовано смикнув плечима. «Слово, одне-єдине слово, часом цього досить, щоб зрозуміти, а я не зміг його знайти». Він подумав зі злістю: «Це та бабера винна, в них справжній талант ставити дурнуваті запитання». Білі, мов тісто, щоки Зезети, її маленькі безсоромні очиці, її вульгарні парфуми; отакі й ходять збирати підписи, сотні тисяч підписів, умовляннями і погрозами, тлусті горлиці з партії радикалів, жидівки-троцькістки, опозиціонерки з з СФІО, вони такі нахабні, що пролізуть у кожну шпарину, старій селянці, що зібралася доїти корову, вони впадуть на голову, мов грім з ясного неба, упхнуть ручку в її шкарубкі мокрі пальці: «Підпишіть, якщо ви проти війни». Ні — війні, так — переговорам. Мир — передовсім. І що ж вона зробить, ця Зезета, якщо їй раптом простягнуть ручку? Чи вистарчить їй здорового класового чуття, щоб у вічі зареготатися цим тлустим добротливим паням? Вона потягнула його в заможні квартали. Вона ахкала й охкала перед крамницями, виквецяла цілий тюбик рум'янку собі на щоки… Бідолашний хлопчина, негарно буде, якщо вона повисне в нього на шиї, щоб не пустити на війну; чоловікам це ні до чого… Інтелектуал. Буржуа. «Я терпіти її не можу, бо її лице потиньковане косметикою, а на пальцях манікюр». Однак не всі товариші можуть бути одинаками. Він відчув себе втомленим і незграбним; раптом він подумав: «Я ганю її за те, що вона рум'яниться, тому що не люблю дорогого рум'янку.» Інтелектуал. Буржуа. Відірваний назавжди. «Дарма я старатимуся, в нас ніколи не буде однакових спогадів». Йозеф Мерсьє, тридцять три роки, родовитий сифілітик, викладач природничої історії в ліцеї Бюффон і коледжі Севіньї, тяжко сапаючи і часом з вогким присьорбуванням кривлячи вуста, піднімався вулицею Руаяль; з лівого боку боліло, він почувався геть упослідженим, в голові пролітали уривки думок: «Цікаво, чи платитимуть вони ставку мобілізованим службовцям?» Він дивився під ноги, щоб не бачити цих безжальних облич, і налетів на здоровезного рудого чолов'ягу в сірому фланелевому костюмі, який відіпхнув його й потурив просто на вітрину; Йозеф Мерсьє підняв очі й подумав собі: «Та він же, мов шафа!» Як шафа, як мур, із отих жорстоких нечулих тварюк, до яких належав і здоровань Шамерльє, який викладав математику і кепкував з нього як хотів, один із тих суб'єктів, котрі ні в чому й ніколи не сумніваються, навіть у самих собі, котрі ніколи не хворіють, в котрих немає нервового посмикування, котрі усе в житті, навіть жінок, беруть голими руками, і простують прямісінько до мети, штурхаючи тебе до вітрини. Вулиця Руаяль пливла вниз, до Сени, і Брюне плив разом з нею, хтось налетів на нього, він устиг побачити якогось мізерного хробака з проваленим носом, у котелку і з великим пристібним, немовби порцеляновим комірцем, він думав про Моріса й Зезету, і його знову охопила звична давня тривога, сором за ці невблаганні спогади: білий дім на березі Марни, батькова бібліотека, довгі напарфумлені руки матусі, спогади про те, що відірвало його від них назавжди.

Стояв прегарний золотавий вечір, плід вересневої пори. Стівен Гартлі схилився через поруччя балкона й бурмотів: «Широкі неквапні потоки вечірньої юрми». Капелюхи, ціле море фетрових капелюхів, декілька голомозих голів пливли в ньому, він подумав: «Ніби чайки». Він подумав собі, що так і напише: «Ніби чайки», дві біляві й одна сива, і ще одна прегарна руда чуприна, понад ними, лисувата; Стівен подумав «французька юрма» і був зворушений. Квола юрма, що складається з маленьких людей, героїчних і підтоптаних. Він напише: «Французька юрма очікує на події зі спокоєм і гідністю.» В одному з чисел «Нью-Йорк Таймс», великими літерами: «Я тримав руку на пульсі французької юрми». Маленькі люди, що завжди виглядали не дуже чисто вмитими, великі жіночі капелюхи, мовчазна юрма, сумирна і брудна, осяяна лагідним промінням золотого паризького надвечір'я поміж церквою Святої Магдалини і майданом Конкорд, на тлі червоного сонця. Він напише «обличчя Франції», напише «вічне обличчя Франції». Рух, гомін, сказати б, шанобливий і «зачудований», та було б перебільшенням сказати «зачудований»; здоровецький рудий француз, лисуватий, сумирний мов надвечірнє сонце, декілька відблисків на шибках авт, декілька вигуків; мерехтіння голосів, вирішив Стівен. І подумав: «Стаття готова».

— Стівене! — озвалася за плечима Сільвія.

— Я працюю, — не обертаючись, сухо відказав Стівен.

— Але мені ти повинен відповісти, любий, — сказала Сільвія. — На «Лафаєті» лишилися тільки каюти першого класу.

— Бери перший клас, бери люксові каюти, — сказав Стівен. — «Лафаєт», можливо, останнє судно, які відпливає до Америки, й це надовго.

Брюне ішов собі поволеньки, він вдихав східні пахощі, він задер голову і розглядав літери з темною позолотою, прикріплені на балконі; війна таки вибухнула: вона була тут, під сподом цього світляного мерехтіння, накреслена як очевидність на стінах цього прегарного вутлого міста; мов застиглий вибух, розколола вона надвоє вулицю Руаяль; люди перетинали вулицю, не помічаючи війни; Брюне ж бачив її. Вона завжди була тут, та люди ще й досі не знали про це. Брюне думав: «Небосхил обвалиться нам на голову». І тоді все почало валитися, він побачив будинки такими, якими вони були насправді, — застиглим обвалом. Ця елеґантна крамниця несла в собі тонни каміння, й кожен камінь, скріплений розчином із іншими каменями, тиснув на одне місце, вперто тиснув ось уже півсторіччя; ще декілька кілограмів — і почнеться обвал; колони, округлившись, зазміяться шпаринами, а тоді розколються на друзки; вітрини вибухнуть уламками шкла; лавина каміння провалить склепіння підземного складу й розчавить клумаки з товаром. У них бомби до чотирьох тонн вагою. У Брюне стислося серце: ще недавно на тлі цих гарно вишикуваних фасадів у потоках золотого вечірнього сонця сяяли людські усмішки. А зараз усе згасло: тисячі тонн каміння; люди блукають поміж купами уламків. І солдати поміж руїнами; може, і його уб'ють. Він бачив темні басамаги на потинькованих щоках Зезети. Закурені стіни, мури, де зяють темні провалля вікон, де-не-де затулені шматками голубого або жовтого паперу, і сліди плісняви; червоні кахлі поміж купами уламків, тротуарна плитка, крізь яку проростає бур'ян. А потім бараки з обаполів, концентраційні табори. І після цього всього побудують величезні одноманітні казарми, як оті, що стоять на зовнішніх бульварах. Серце Брюне стислося: «Я люблю Париж», тривожно подумалося йому. Видиво згасло, й місто зробилося таким, як і раніш. Брюне зупинився; від відчув, як його охопила підступна солодка неміч, і подумав: «Якби ж то не було війни! Якби ж то можна було зробити так, щоб не було війни!» І жадібно поглянув на величезні брами та сяйливі вітрини «Дріскола», на яскраво-голубі драпіровки ресторану «Вебер». За мить йому зробилося соромно; він знову рушив з місця й подумав: «Я надто люблю Париж». Як той Пільняк із Москви, який дуже любив давні церкви. Партія правильно робить, що не довіряє інтелектуалам. Людям уготована смерть, речам уготована руїна; прийдуть інші люди, які перебудують Париж, перебудують світ. Я скажу їй: «Ви хочете миру за будь-яку ціну?» Я буду говорити м'яко, дивлячись на неї непорушним поглядом, і скажу їй: «Нехай жінки дадуть нам спокій. Не час забивати чоловікам голови дурницями».

— Хотіла б я бути чоловіком, — мовила Одета.

Матьє звівся на лікоть. Він був аж чорний од засмаги. Усміхаючись, він запитав:

— Щоб погратися в солдатики?

Одетта зашарілася.

— О ні! — хутко відказала вона. — Та це так по-дурному — бути жінкою в оцю годину.

— Напевне, це не дуже зручно, — погодився він.

Вона знову показала себе базікою; її слова неодмінно оберталися проти неї. Та якби вона змогла висловитися так, щоб її зрозуміли, то Матьє, либонь, не не став би її ганити; слід було б сказати йому, що їй завжди було незручно, коли чоловіки в її присутності говорили про війну. Вони видавалися неприродними, вони хотіли показати себе такими впевненими, неначе давали їй на здогад, що це чоловіче діло, і все ж таки вони, здавалося, чогось чекали від неї; якогось присуду, тому що вона була жінкою і їй не треба було йти на війну, не треба брати учать у боях. А що могла вона їм сказати? Залишайтеся? Йдіть? Вона не повинна була приймати такі рішення, адже вона не йшла на війну. Чи, може, їм треба було сказати: «Робіть, що хочете». Та якщо вони нічого не хотіли? Вона відмовчувалася, вдавала, ніби не розуміє їх і, слухаючи їхні рішучі голоси, готувала їм каву або наливала лікеру. Вона зітхнула, набрала у жменю піску й почала дивитись, як він сиплеться тоненьким струмочком, гарячий і білий, на її засмаглу ногу. Пляж був порожній, морські хвилі мерехтіли на сонці й гучно хлюпали коло берега. Троє молодичок у пляжних штанцях пили чай на дерев'яному понтоні кафе «Провансаль». Одета заплющила очі. Вона лежала на піску, на самісінькій спекоті, яка не знала ні дня, ні часу: спекота її дитинства, коли вона заплющувала очі й, лежачи на цьому ж таки піску, вдавала з себе саламандру, що лежить у самісінькому пеклі величезного червоно-синього багаття. Тільки спекота, тільки пестливий дотик вогкого купального костюма; здавалося, ніби відчуваєш, як він легенько парує на сонці, тільки палючий пісок під потилицею, інші роки, вона зливалася з небом, піском і морем, вона не відрізняла теперішности від минулого. Вона випросталася, широко розплющила очі; сьогодні була справжня теперішність; була ота порожнеча всередині, наповнена тривогою; був Матьє, чорний від засмаги й голий, Матьє, який сидів, схрестивши ноги, на білому шляфроку. Матьє мовчав. Нічого іншого вона й не хотіла б, а тому теж мовчала. Та коли вона не змушувала його прямо звертатися до неї, то втрачала його; він неодмінно вділяв їй часу і щось казав своїм чистим, трохи хрипкуватим голосом, та потім замикався в собі, й залишалося тільки його тіло, лискуче, гарно збудоване тіло. Якби ж то він поринав у втішні думки, то ще було б нічого, — та він дивився перед собою, і вигляд у нього був такий, що в неї просто-таки серце щеміло, а його здоровецькі руки тим часом знай ліпили й ліпили якогось книша з піску. Книш розвалювався, і руки невтомно ліпили його знову; Матьє ніколи не стежив за своїми руками; врешті це нервувало.

— З сухого піску книша не зліпити, — сказала Одета. — Навіть дітлахи це знають.

Матьє зареготався.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Одета.

— Треба написати Івіш, — відказав він. — А я не знаю як.

— Не сказала б, що ви не знаєте, як це зробити, — усміхнувшись, мовила вона. — Ви ж пишете їй цілі романи.

— Та воно так. Та є речі, які її лякають. Вона взялася читати газети й нічогісінько там не тямить: їй хочеться, що я їй пояснив. Дуже зручно буде це робити: вона плутає чехів з албанцями і вважає, що Прага стоїть над морем.

— Це так по-російському, — сухо сказала Одета.

Матьє скривився замість відповіді, й Одета відчула, що сказала не те. Усміхнувшись, він докинув:

— Все ускладнюється тим, що вона страшенно зла на мене.

— Чому б це? — поспиталася вона.

— Бо я француз. Вона спокійнісінько жила собі серед французів, аж ось їм зненацька захотілося воювати. Вона вважає це обурливим.

— Нічого собі, — обурено сказала Одета.

Матьє прибрав добротливого вигляду.

— Треба поставити себе на її місце, — лагідно мовив він. — Вона гнівається на нас, бо ми влазимо в халепу, де нас можуть убити або ж поранити! Вона вважає, що поранення — це нетактовно, бо тоді мусиш опікуватися своїм тілом. Фізіолоґічними проявами, як вона це називає. Вона жахається фізіолоґічних проявів, — і в собі, й ув інших.

— Гарне дівча, — пробурмотіла Одета.

— І це насправжки, — провадив Матьє. — Вона цілісінькими днями нічого не їсть, бо їсти — це огидно. А як уночі їй хочеться спати, то вона п'є каву, щоб не заснути.

Одета промовчала; вона думала: «Гарненько всипати нижче спини, ось що треба було б їй зробити.» Матьє порпався в піску, й обличчя в нього було замріяне і дурнувате. «Нічого не їсть… та я певна, що вона ховає у своїй кімнаті величезні слоїки з варенням. Чоловіки такі телепні». Матьє знову почав ліпити книша; бознає навіщо він це робив і скільки часу на це він згає. «А я полюбляю добре м'ясиво і сплю, коли мене змагає сон», — гірко подумала вона. На дерев'яному понтоні кафе «Провансаль» грали «Португальську серенаду». Музик було троє. Італійці. Скрипаль був непоганий; коли він грав, то заплющував очі. Одета була схвильована: музика завжди хвилювала її на відкритому повітрі, така розрідженому і порожньому. Надто ж цієї миті: нестерпний тягар спекоти і війни навалився на море, на пісок, і ще цей крик чайок, які стрімко падали в небо. Вона обернулася до Матьє,їй хотілося йому сказати: «Я так люблю цю мелодію». Та вона промовчала: ану ж бо Івіш ненавидить «Португальську серенаду».

Руки Матьє завмерли, і книш розвалився.

— Я так люблю цю мелодію, — піднімаючи голову, сказав він. — Що воно таке?

— «Португальська серенада», — відказала Одета.

Вісімнадцята десять у Ґодесберзі. Старий чекав. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: «Що він там робить? Він уже вийшов? Розмовляє він з Гітлером чи ні? О цій годині мала б уже відбутися зустріч, може, вони вже владнали все удвох». І вони чекали. Старий теж чекав у своєму покої з напівопущеними шторами. Він був сам, ось він відригнув і підійшов до вікна. Схил пагорба спускався до річки, він був зелений і білий. Рейн був геть темний, він скидався на асфальтове шосе після дощу. Старий ще раз відригнув, в рот був кислий присмак. Він забарабанив пальцями по шибі, і довкруг нього закружляли наполохані мухи. Спекота була курна і біла, вона була помпезна, скептична і старомодна, це була спекота гофрованих комірців, епохи Фредеріка ІІ; в самісінькому пеклі цієї спеки нудився старий англієць, старий англієць епохи Едварда VII, а весь інший світ перебував у 1938 році. В Жюан-ле-Пені, 23 вересня 1938 року о дев'ятнадцятій десять, повнява жінка в білій полотняній сукні вмостилася на складаному стільці, зняла свої сонцезахисні окуляри і почала читати газету. То була «Пті нісуа», Одета Делорм пробігла очима заголовок, набраний великими літерами: «Зберігати спокій» і, придивившись, розгледіла підзаголовок: «Пан Чемберлен звертається з посланням до Гітлера». Вона запитала себе подумки: «Невже я справді боюся війни?» й подумала: «Ні. Ні: не насправді». Якби вона її насправді боялася, то зірвалася б із місця, побігла б на вокзал і кричала б, вимахуючи руками: «Не їдьте! Залишайтеся вдома!» На мить вона побачила себе, побачила, як вона кричить, випроставшись і піднявши руки, й у неї запаморочилося в голові. А потім вона відчула полегшення, бо нездатна була отак грубо й нескромно поводитися. Не до краю. Добра жіночка, французка, розсудлива і скромна, з цілою купою різних приписів, один із них — нічого не додумувати до краю. У темній кімнаті в Лаоні хирляве дівча, розлючене й обурене, з усіх своїх сил відкидало війну, відкидало сліпо й уперто. Одета казала: «Війна — це жахлива річ», вона казала: «Я ввесь час думаю про тих нещасних чоловіків, які йдуть на війну». Однак вона ще нічого не думала, вона чекала, без нетерпіння: вона знала, що незабаром їй скажуть усе, що потрібно думати, казати і робити. Коли її батька вбили, у 1918 році, їй сказали: це дуже добре, будьте мужньою, вона швидко навчилася із відчайдушною скорботою носити жалобний креп, дивитися на людей чистим поглядом сироти, чий батько поліг на війні. У 1924 році, коли в Марокко поранили її брата і він повернувся кульгавим, Одеті сказали: це дуже добре, не треба його надто жаліти; а за кілька років по тому Жак сказав їй: «Цікаво, я вважав Етьєна дужчим, він ніколи не звертав уваги на своє каліцтво, а тепер он геть скис». Жак піде на війну, Матьє піде на війну, й це буде дуже добре, вона була в цьому певна. Поки що газети ще вагалися; Жак сказав: «Це була б дурнувата війна», а «Кандід» писала: «Ми не будемо воювати лише тому, що судетські німці хочуть носити білі панчохи». Та незабаром країну охопить величезне обурення; палата депутатів одностайно схвалить політику уряду. «Жур» прославлятиме наших героїчних фронтовиків. А Жак скаже: «Робітники незрівнянні»; перехожі на вулицях шанобливо і по-змовницькому усміхатимуться одне одному: буде війна, Одетта теж погодиться з цим і буде в'язати вовняні шапочки під каски. Матьє був тут, здавалося, він слухає музику, він знав, що потрібно було думати насправді, та не казав цього. Він писав Івіш довжелезні листи по двадцять сторінок, щоб пояснити їй становище. Одеті ж він нічого не пояснював.

— Про що ти думаєш?

Одета здригнулася.

— Та… ні про що не думаю.

— Ви непослідовні, — зауважив Матьє. — Я ж вам відповів.

Всміхаючись, вона схилила голову; та в неї не було бажання розмовляти. Тепер він немов би враз прокинувся: він дивився на неї.

— В чому річ? — збентежено поспиталася вона.

Він не відповів. Він зачудовано сміявся.

— Ви оце якраз помітили, що я існую на світі? — запитала Одета. — І це вас вразило. Еге?

Коли Матьє сміявся, очі його ставали мов шпарини, він скидався на китайське дитинча.

— Гадаєте, вас можна не помітити? — поспитався він.

— Я ж не якась там пустунка, — відказала Одета.

— О ні. Просто не дуже балакучі та й годі. Крім того, ви робите все, аби про вас забули. Так от, це вам не вдалося: навіть коли ви зберігаєте поважний, пристойний вигляд, дивитеся на море і при цьому поводитеся тихенько, як миша, все ж таки відчувається, що ви тут. Отак. В театрі це називається ефектом присутности: в одних акторів це є, в інших нема. У вас воно є.

Щоки її стали гарячі.

— Вас зіпсували росіяни, — гостро сказала вона. — Присутність — це радше слов'янська риса. Не думаю, щоб це було в моєму амплуа.

Матьє поважно глянув на неї.

— Яке ж ваше амплуа? — поспитався він.

Одета відчула, як погляд її стривожився, очі забігали туди-сюди. Вона змусила себе дивитися спокійно й перевела погляд на свої ноги з лакованими нігтями. Вона не любила, коли говорили про неї.

— Я ж із буржуа, — весело сказала вона, — французьких буржуа, цікавого в мені мало.

Не треба було показувати себе перед ним такою переконаною; аби припинити цю розмову, вона рішуче додала:

— Яке завгодно.

Матьє не відповів. Вона скоса зиркнула на нього: його руки почали рити пісок. Подумки Одетта спитала себе, де ж це вона схибила. Так чи так, а він мусив би запротестувати, бодай із ввічливости.

За хвилю вона почула його м'який, хрипкуватий голос:

— А не важко бути ким завгодно?

— Я звикла, — відказала Одета.

— Ще б пак! А от я ще не звик.

— Таж ви не хто завгодно, — хутко відказала вона.

Матьє розглядав книша, якого він зліпив із піску. Цього разу йому вдалося виліпити прегарного книша, який стояв собі й не падав. Він змів його одним помахом руки.

— Ми завжди хто завгодно, — сказав він.

І засміявся:

— Це так по-дурному.

— Ви такий сумний, — зауважила Одетта.

— Не більше, ніж інші. Ми трохи засмикані цими постійними звістками про загрозу війни.

Вона підняла очі й уже хотіла було заговорити, та зустріла його погляд, такий гарний, такий спокійний і ніжний погляд. Вона замовкла. Хто завгодно: чоловік і жінка, що дивилися одне на одного, лежачи на піску; війна була тут, довкруг них; вона проникла в них і зробила їх подібними до інших, до всіх інших людей. Він почувається ким завгодно, він дивиться на мене, усміхається, та всміхається він не мені, а кому завгодно. Він нічого не просив у неї, тільки щоб вона мовчала і була безликою, як завжди. Потрібно було мовчати: якби вона йому сказала: «Ви не хто завгодно, ви гарний, дужий, романтичний і ні на кого не схожий» і якби він повірив цьому, то вислизнув би від неї, знову занурився б у свої мрії, може, набрався б зухвальства любити в тих мріях іншу, наприклад, оту росіянку, яка пила каву, коли її хилило на сон. Її враз охопили гордощі, й вона заговорила. Вона хутко сказала:

— Цього разу все буде жахливо.

— Радше по-дурному, — відказав Матьє. — Вони зруйнують усе, до чого тільки зможуть дотягнутися. Париж, Лондон, Рим… Гарно все воно потім виглядатиме!

Париж, Рим, Лондон… І Жакову віллу над водою, таку білу й таку буржуазну. Одета здригнулася: вона глянула в море. Тепер воно було мерехтливим серпанком; нахилившись уперед, голий і брунатний од засмаги, цим серпанком гнав плавець на водяних лижах, якого тягнув на линві моторний човен. Ніхто не зможе зруйнувати це світляне мерехтіння.

— Принаймні воно таки залишиться, — мовила вона.

— Що?

— Воно, море.

Матьє похитав головою.

— Навіть його, — відказав він, — навіть його не буде.

Вона зачудовано зиркнула на нього; вона ніколи не тямила до ладу, що він мав на увазі. Подумала було, що слід було б його перепитати, та зненацька їй закортіло піти. Вона схопилася на ноги, наділа сандалі й накинула на плечі шляфрок.

— Що таке? — поспитався Матьє.

— Треба йти, — відказала вона.

— Отак зненацька закортіло?

— Та я допіру згадала, що пообіцяла Жакові приготувати часникову юшку на вечір. Мадлена сама не справиться з нею.

— Та й рідко буває, щоб ви довгенько всиділи на одному місці, — сказав Матьє. — Що ж, піду покупаюся.

Вона піднялася піщаними сходинками і, опинившись на кручі, озирнулася. Побачила Матьє, він біг до моря. «Він таки має рацію, — подумалося їй, — не сидиться мені на місці». Весь час кудись вирушати, ввесь час хапатися, ввесь час втікати. Щойно вона починала в чомусь трохи подобатися собі, як її охоплювало збентеження, почуття провини. Вона дивилася на море, думала: «Завжди я боюся». Метрів за сто від неї була Жакова вілла, огрядна Мадлена, приготування часникової юшки, виправдання, обід — вона рушила вперед. Вона запитає в Мадлени: «Як ся має ваша матуся?», й Мадлена, ледве шморгнувши носом, відповість: «Так само», й Одета скаже їй: «Треба приготувати їй бульйону, а потім понесіть їй курячої грудинки, відріжте крильце перед тим, як подавати на стіл, і побачите, як смаковито вона його їсть», а Мадлена скаже: «Ох, моя бідолашна матуся, вона й ріски до рота не бере». Одета тоді скаже: «Доручіть це мені». Вона візьме курку, власноруч відріже крильце і буде почуватися виправданою. «Навіть його не зостанеться!» Вона востаннє зиркнула на море. «Він сказав: навіть його не зостанеться!» Однак воно було таке легке, сказати б, перевернуте небо, що ж можуть вони вдіяти з ним? Воно було густе й темно-зелене, кольору кави з молоком, таке рівне, таке одноманітне, море на щодень, воно пахне йодом і ліками, їхнє море, їхній морський бриз, вони заставлять їх платити сто франків щодня; він звівся на ліктях і побачив дітлахів, які гралися в сірому піску, маленька Сімона Шассьє гасала й реготалася, кульгаючи на ліву ногу, затиснуту в ортопедичному черевикові. Біля сходинок сиділа дитина, якої він не знав, новачок, звичайно ж, худа як трясця, з величезними вухами, вона длубалася в носі й поважно дивилася на трьох дівчаток, які ліпили книші. Вона так згорбила свої гострі кволі плечі, що вони торкалися колін, та громіздкі груди були непорушні мов камінь. Корсет. Туберкульозний сколіоз. «Та ще й ідіотизм, напевне».

— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.

Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутно було, як на шосе риплять колеса візка. «Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?»

— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.

Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.

— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.

— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.

Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.

— Коли мене повезуть назад?

Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.

— Ще якихось чверть години. Вам нудно?

— Та ні.

Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника. Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. «Ох, це таки правда: буде війна». Він усміхнувся.

— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.

— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.

Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:

— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.

Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого дня вона увійшла до палати і сказала йому: «Підведіться, я поміняю судно», то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.

Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.

— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.

— Ще б пак!

— А що вам та війна? Нас вона не стосується.

Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.

— А от мені плювати на війну, — сказав він.

— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.

— Мені все одно.

— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.

— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.

— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.

На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:

— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.

— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?

Він відказав:

— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.

Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. «Що ж, тепер їхня черга лягати». Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.

— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!

Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:

— Що там увечері можна буде вкинути до рота?

— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.

— А далі що, на десерт? Сливи?

— Не знаю.

— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.

Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.

— Хто це? — поспитався він у Жаніни.

— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли «Монрепо», ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.

— Це там, де оперували Андре?

— Атож.

Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. «А, це хтось із тутешніх», — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.

— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:

— Ви дуже любите свою лялю?

— О, ще й як!

— Не трясіть мене, як під час ходи.

— Не буду.

По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.

— Що з вами?

Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.

— Ви щось приховуєте від мене…

Вона не відповідала.

— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!

Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.

— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.

Він не втямив як слід. Перепитав:

— Мене?

— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.

Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.

— Таж я хочу залишитися!

— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.

Він щосили стиснув її руку.

— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!

Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.

— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.

Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:

— Вони доконають мене.

Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:

— Сядь отут.

— Де?

— У простінку поміж вікнами.

Вона питає в мене:

— Навіщо мене прислали до вас?

Я не відповідаю; вона запитує:

— Хто це кричить?

Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:

— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.

Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут. Маріка супить свої бровенята.

— Хто це йде?

— Німаки.

Вона каже: «А?», і її обличчя знову стає безвиразне. Вона покірно слухає, як човгають підошви, як слухає мої уроки у класі або наслухає шелестіння дощу чи завивання вітру в кронах дерев, — тому що це чути. Я дивлюся на неї, й вона теж дивиться на мене чистими очима. Саме цей погляд, бути тільки цим поглядом, який нічого не розуміє, нічого не передбачає. Хотілося б стати глухою, вчаруватися в цей погляд, читати шум у цих очах. Лагідний беззмістовний шум, як ото лопотіння листя на деревах. Я ж бо знаю, що означає це човгання підошов. Тихе-тихе, вони тихенько прийдуть сюди і битимуть його доти, доки він не затихне у їхніх руках. Он він стоїть, кремезний і затятий, дивиться у вікно: вони триматимуть його в руках, і він охляне з дурнуватим виразом на на своєму понівеченому обличчі; вони битимуть його, жбурнуть його додолу, й завтра йому буде соромно перед мною. Маріка здригнулася в моїх обіймах, я запитала:

— Боїшся?

Вона заперечно хитнула головою. Вона не боїться. Вона поважна, як тоді, коли я писала крейдою на чорній дошці, а вона, трохи розтуливши рота, водила очима за моєю рукою. Вона старається: вона вже зрозуміла, що таке дерева і вода, а потім тварини, які ходять самі, а потім люди, а потім літери абетки. Лишилося оце: мовчання дорослих, і човгання підошов на вулиці, — оце їй ще треба зрозуміти. Бо ми маленька країна. Вони прийдуть, вони поїдуть своїми танками через наші поля, вони стрілятимуть у наших людей. Господе, зроби так, щоб французи прийшли нам на поміч, господе, не дай, щоб вони покинули нас.

— Ось вони, — сказав Мілан.

Не хочу бачити твого обличчя, тільки обличчя Маріки, бо вона нічого не розуміє. На нашій вулиці: вони наближаються, вони човгають підошвами по нашій бруківці, вони вигукують наше ім'я, мені чути їх. Я тут, сиджу долі, тяжка й незрушна; Міланів револьвер лежить у кишені мого фартуха. Він дивиться на обличчя Маріки, вона розтулила рота; її обличчя безвиразне, й вона нічого не тямить.

Він ішов уздовж колій, розглядав крамнички і радісно сміявся. Він розглядав колії, розглядав крамнички, дивився просто перед собою на білу вулицю і, мружачи очі, думав: «Я в Марселі». Крамнички були зачинені, залізні жалюзі опущені, вулиця була порожня, проте він був у Марселі. Він зупинився, поклав долі свою торбину, зняв свою шкіряну куртку і взяв її під пахву, потім утер чоло і знову повісив торбину на плече. Йому хотілося побалакати з ким-небудь. Він сказав: «У мене є кільканадцять недопалків і ще один недопалок сиґари в носовичку». Колії блищали, довга біла вулиця засліплювала його, він сказав: «А в моїй торбі є літр червоного вина». Йому допікала спрага, й він охоче випив би, та йому більше було б до вподоби перехилити чарку абсенту в забігайлівці, якби вони не були всі зачинені. «Не повірив би, що так може бути», — сказав він собі. Він попростував поміж коліями, вулиця мерехтіла, мов річка, поміж темними будиночками. Ліворуч було чимало крамничок, та бознає, що в них продавалося, бо залізні жалюзі були опущені; о праву руч пустельні й відкриті усім вітрам кам'яниці, що скидалися на вокзали, а потім уряди-годи траплялися цегляні мури. Та це був Марсель. Здоровань Луї поспитався:

— Куди ж це вони всі поділися?

— Заходьте хутчій! — заволав чийсь голос.

В закутку провулка видніла відчинена забігайлівка. Кремезний паруб'яга з миршавими рідкими вусами стояв на порозі й кричав: «Заходьте ж хутчій!», а потім зненацька де не взялися люди, яких Здоровань Луї дотоді й не бачив, й побігли до забігайлівки. Здоровань Луї й собі погнав за ними; ті хлопці, пхаючи одне одного, протискалися у двері, він хотів було теж зайти з ними, та вусань штовхнув його долонею в груди і звелів:

— Ану геть мені звідси!

Якийсь шмаркач у хвартусі тримав здоровезного круглого стола, ще більшого, ніж він сам, і силкувався пропхнути його у двері.

— Гаразд, батеньку, — сказав Здоровань Луї, — вшиваюся. Ти не налляв би мені чарочку абсенту?

— Чухрай, кажу тобі!

— Йду, йду, — відказав Здоровань Луї. — Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.

Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: «Іду, іду, йому немає чого боятися». І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: «Ніколи б у таке не повірив». І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. «А так хотілося б кудись зайти», — зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: «Не тому що я не звик бути надворі». Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: «Іду» та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: «Де ж це я сяду?» і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. «От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити», — сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: «От сяду я та й подивлюся на них». Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та смаженою картоплею. Всередині Здоровань Луї угледів дідка в білому фартусі, він перегортав кочергою жар у печі.

— Татку, — озвавсь він до нього, — дай мені картопельки.

Дідок обернувся.

— Іди к дідьку! — відрубав він.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї.

— Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.

Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.

— Та ще ж немає сьомої! — гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.

Старий не зронив і пари з уст.

— Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! — гукав Здоровань Луї.

Жалюзі вже були опущені.

— Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, — відказав дідок, заходячи до своєї ятки.

Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: «Що ж, пополуднуємо». Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: «Йди з нами!», і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.

Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.

— Гей! — погукав Здоровань Луї.

Неґр глянув на нього й посміхнувся.

— Що це вони роблять?

Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього — видно було, що він нікуди не поспішає.

— Це докери, — пояснив він.

— Страйкують чи що?

— Страйк закінчився, — сказав неґр. — Але ці хочуть знову його розпочати.

— А, он воно що! — здогадався Здоровань Луї.

Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.

— Звідки ти такий тут узявся? — поспитався він.

— З Прад, — відказав Здоровань Луї.

— Я й не чув про них, — сказав неґр.

— А, то ти й не чув про них! — зареготався Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:

— Мені там перестало подобатися.

— Ти приїхав сюди пошукати роботу? — поцікавився неґр.

— Я був пастухом, — пояснив Здоровань Луї. — Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.

Неґр похитав головою.

— Роботи тут немає, — суворо мовив він.

— О, роботу я знайду, — відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. — Я все можу робити.

— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.

Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: «Ганьба! Ганьба Сабіяні!» З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.

— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.

Неґр споважнів.

— Та так, — відказав він.

— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.

Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.

— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.

— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.

— Гроші в тебе є?

— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.

Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:

— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!

По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.

— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?

— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!

Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.

— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!

Собака погарчав трохи і вклався на живіт.

— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.

Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:

— Моя дружина трохи стомилася.

Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.

— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?

Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.

— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.

Стара змовницьки підморгнула.

— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.

Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.

— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.

— Таж у Пейреораді є таксі, — сказала стара. — У Ламбенового сина, це останній будинок по дорозі до Бідасса.

— Знаю я, — сказала Марсель.

Стара обернулася до Даніеля і посварилася на нього пальцем.

— Ой, пане, треба бути люб'язним зі своєю дамою, о такій порі все може статися.

Марсель усміхнулася.

— Та він люб'язний, — сказала вона. — Це я захотіла помандрувати пішки.

Вона простягнула руку й погладила дитину по голові. Діти почали цікавити її тижнів зо два тому, якось несподівано воно сталося. Вона нюхала й обмацувала їх, коли вони опинялися біля неї на відстані простягнутої руки.

— Це наш онук?

— Це малюк моєї небоги. Йому вже скоро буде чотири роки.

— Гарний хлопчина, — сказала Марсель.

— Коли слухається. — Стара тихо поспиталася: — У вас буде хлопчик?

— Ой, — сказала Марсель, — мені хотілося б хлопчика.

Стара засміялася.

— Треба щоранку молитися святій Марґериті.

Запала цілковита тиша, в якій стадами пролітали янголи. Всі погляди були спрямовані на Даніеля. Він сперся на свого ціпка і, прибравши скромного та мужнього вигляду, опустив повіки.

— Я ще раз потурбую вас, пані, — лагідно сказав він. — Чи можна попросити у вас чашку молока для моєї дружини? — Він обернувся до Марсель. — Вип'єте чашку молока?

— Зараз принесу вам, — сказала стара. Вона подалася на кухню.

— Ідіть-но сядьте біля мене, — сказала Марсель.

Він сів.

— Ви такий уважний! — беручи його за руку, сказала вона.

Він усміхнувся. Вона дивилася на нього з якимсь несамовитим виразом, а він знай усміхався, насилу тамуючи позіх, що мало не до вух роздирав його рота. Він думав: «Не можна виглядати аж настільки вагітною». Вона геть упріла, вигляд у неї був якийсь гарячковий, запахи плавали докруги, неначе водорості у воді; Даніель бачив зелено-червонясте мерехтіння кущів за перекладиною; запах листя переповнював його ніздрі й рота. Ще два тижні. Два зелені мерехтливі тижні, два тижні села. Він ненавидів село. Вогкий палець пробіг по його руці, він був хибкий, мов гілка, яку гойдає вітром. Він опустив очі й побачив палець. Той був білий, трохи пухкий, на ньому була обручка. «Вона обожнює мене», — подумав Даніель. Обожнюваний. І вдень, і вночі, мов живі пахощі лук, спливало на нього це смиренне і вкрадливе обожнювання. Він приплющив повіки, й обожнювання Марсель зіллялося з шелестом листя, з сопухом гною і пахощами еспарцету.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Марсель.

— Про війну, — відказав Даніель.

Стара принесла чашку пінявого молока. Марсель взяла її до рук і почала пити довгими ковтками. Її верхня губа глибоко занурилася в білий плин і вхлинала його з легеньким сьорбанням. Молоко співало, плинучи їй у горло.

— Воно таке добре, — зітхнувши, сказала вона. На верхній губі в неї утворилися білі вуса.

Стара дивилася на неї з добротливим виглядом.

— Незбиране молоко, ось що треба для майбутньої дитини, — сказала вона. Обидві засміялись, як жінка з жінкою, і Марсель підвелася, спираючись об стіну.

— Я начебто добре відпочила, — сказала вона Даніелеві. — Ходімо, якщо ви не проти.

— До побачення, пані, — сказав Даніель, тицяючи у долоню старій грошову банкноту. — Красненько дякуємо вам за люб'язну гостину.

— Спасибі, пані, — інтимно усміхнувшись, сказала Марсель.

— Бувайте здорові, — відказала стара. — Та назад уже поволеньки йдіть.

Даніель підняв перекладину і підтримав Марсель: вона спіткнулася об каменюку й заточилася.

— Ой! — зойкнула віддалеки стара.

— Візьміть мене під руку, — звелів Даніель.

— Я така незграба, — знітившись, мовила Марсель.

Вона взяла його під руку: він відчув її коло себе, гарячу й опасисту; йому подумалося: «І Матьє міг хотіти оце!»

— Дивіться ж, — сказав він, — ідіть маленькими кроками.

Похмурі паркани. Тиша. Лани. Чорна стяга сосен на обрії. Тяжкою повільною ходою люди верталися на свої ферми; вони сядуть за довгим столом і, не кажучи й слова, сьорбатимуть свій суп. Дорогу перейшло стадо корів. Одна з них наполохалася і, вибрикуючи, побігла клусом. Марсель притислася до Даніеля.

— Уявіть собі, я боюся корів, — тихенько сказала вона.

Даніель ніжно стиснув їй руку. «Іди ти під три чорти», — подумав він. Вона глибоко зітхнула й замовкла. Він скоса глянув на неї й побачив, що очі її затуманилися, посмішка зробилася сонна, на лиці з'явився блаженний вираз. «Готово! — задоволено подумав він. — Вона попливла». Таке часом находило на неї, коли в череві починала ворушитися дитина або ж коли вона дізнавала якогось незнаного відчуття; вона тоді почувалася плинною і млосною, мов той Чумацький Шлях. Так чи так, а він вигравав на цьому п'ять хвилин. Йому подумалося: «Я йду селом, он простують корови, ця гладка молодиця — моя дружина». Він мало не зареготався: за своє життя йому не доводилося бачити стільки худоби. Ти сам цього хотів! Сам цього хотів! Кожнісінького божого дня ти хотів катастрофи, що ж, її тобі подано. Вони йшли поволеньки, наче двоє закоханих, узявшись попідруки, і довкруг них дзижчали мухи. Якийсь дідуган, що стояв, спершись на заступа, край свого поля, провів їх поглядом і посміхнувся. Даніель зненацька відчув, що обличчя його зашарілося. І якраз цієї миті Марсель вийшла зі стану заціпеніння.

— А ви вірите в те, що буде війна? — раптом запитала вона.

Її рухи втратили свою напасливу напруженість, вони зробилися мляві й розслаблені. Проте голос її так і залишився різкий і розсудливий. Даніель зиркнув на лани. Лани чого? Він не міг відрізнити кукурудзяний лан від бурякового поля. І почув, як Марсель перепитала:

— То ви вірите в це?

І йому подумалося: «Ото якби настала війна!» Вона лишилася б удовою. Вдовою з дитиною і готівкою в шістсот тисяч франків. Не рахуючи спогадів про незрівнянного чоловіка: чого б іще могла вона бажати? Охоплений цим бажанням, він різко зупинився, стиснув голівку свого ціпка й подумав: «Господе, зроби так, щоб настала війна!» Шалена блискавиця, котра на клапті рознесе цей спокій, догори коренем переверне ці села, пориє вирвами ці лани, збурить ці плоскі й одноманітні рівнини так, що вони будуть скидатися на бурхливе, війна, виполонення людей доброї волі, побиття младенців. Та вони роздеруть цей безхмарний небосхил власними руками. Як будуть вони ненавидіти одне одного! Як будуть вони боятися! І як трепетатиму я від утіхи в цьому океані ненависти. Марсель подивовано глянула на нього. Йому захотілося розреготатися.

— Ні. Не вірю.

Дітлахи на шляху, їхні пронизливі й безневинні голосочки, їхній сміх. Мир. Сонце мигтить на огорожах як і вчора, як і завтра мерехтітиме; на закруті дороги з'явилася дзвіниця Пейреорада. Все в цьому світі мало свій запах, свою вечірню тінь, довгу і бліду, своє особливе майбуття. І сума всіх цих майбуттів — мир: можна відчути його на дотик у лакованому дереві цієї перекладини, у доторку до ніжної шиї цього хлопчака, прочитати його в цьому жадібному погляді, він струмує разом з пахощами зігрітої сонцем кропиви, вчувається в теленьканні церковних дзвонів. Люди позбиралися у своїх домівках довкруг паруючих супниць, вони ламають хліб, наливають вина у шклянки, витирають ножі, й оці їхні повсякденні порухи витворюють мир. Він тут, зітканий із усіх оцих майбуттів, мир — це хибка упертість Природи, мир — це сонце, яке сходить щоранку, це тремтлива непорушність ланів, це сенс усіх людських турбот і клопотів. Кожен порух закликає до нього, кожен жест утілює його, навіть важка хода Марсель, що крокує поруч зі мною, навіть ніжний потиск моєї руки в її руці. Град камінців у вікно: «Геть звідси! Геть звідси!» Мілан ледве встиг відхилитися назад. Чийсь пронизливий голос вигукував його ім'я: «Глінка! Мілан Глінка, геть звідси!» Ще хтось наспівував: «Чехи мов блохи в німецькому кожусі!» Каміння заторохтіло по підлозі. Камінець із бруківки розбив дзеркало над коминком, ще один упав на стіл і на друзки розтрощив кавника. Кава розіллялася по скатертині і ледве чутно почала цяпати на підлогу. Мілан притулився спиною до стіни, він дивився на дзеркало, на стіл, на підлогу, а вони знай репетували по-німецькому під вікном. Він подумав: «Вони розілляли мою каву!» й ухопив за спинку стільця. По ньому цебенів піт. Він підняв стільця над головою.

— Що ти робиш? — вигукнула Анна.

— Жбурну його їм у пики.

— Мілане, ти не маєш права! Ти ж не сам!

Він поставив стільця і з подивом глянув на стіни. Це вже була не його кімната. Вони сплюндрували її; червона імла попливла в нього перед очима; він застромив руки до кишень і повторив: «Я не сам. Не сам». Даніель подумав: «Я сам». Сам зі своїми кривавими мареннями на тлі цього всеохопного миру. Танки і гармати, літаки, брудні вирви, що вкривають лани, — це всього лиш невеличкий шабаш у його мізках. Ніколи не розколеться цей небосхил; майбуття було тут, спочивало на цих ланах, і Даніель був у ньому, наче той хробак усередині яблука. Єдине майбуття. Майбуття всіх людей, вони творили його власноруч, поволі, цілими роками і не залишили мені в ньому навіть найменшого місця, навіть нікчемного шансу. Сльози люті й безсилля закипіли Міланові в очах, й Даніель обернувся до Марсель: моя дружина, моє майбуття, єдине, що мені залишається, бо світ вирішив обрати Мир.

Попався, мов щур у пастку! Він піднявся на ліктях і дививсь, як пролітають повз нього крамниці.

— Ляжте ж бо! — жалібним голосом сказала Жаніна. — І не крутіться так ввесь час, то туди, то сюди, в мене голова обертом іде.

— Куди вони нас відправлять?

— Кажу ж вам, що не знаю.

— Знаєте, що нас евакуюють і не знаєте куди? Ага, так я вам і повірив!

— Клянуся вам, цього мені не сказали. Не мордуйте мене!

— А хто вам таке сказав? Може, це брехня якась? Ви можете повірити в будь-яку нісенітницю.

— Головний лікар сказав, — неохоче мовила Жаніна.

— І не сказав, куди ми поїдемо?

Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.

— Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!

— Я… я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев'ять градусів температури. — Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: — Я не повинна була цього вам казати.

— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?

Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.

— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!

Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.

— А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?

— Які етикетки?

— Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу — на зад.

— Недобрий! — сказала вона. — Недобрий, недобрий!

— Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?

— Та певно ж. А ви думали як?

— Санітарним поїздом?

— Та не знаю я! — вигукнула Жаніна. — Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!

— Не кричіть, я не глухий.

Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.

— Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..

Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:

— Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом…

Над головою знову почулося неспокійне сопіння, й він замовк — боявся, щоб вона не розплакалася. О цій порі вулиці аж кишіли хворими: гарно воно виглядало б, здоровезний хлоп'яга, котрого пхає у візку заплакана доглядачка. Та його враз пронизала несподівана думка, й він не втримався, і процідив крізь зуби:

— Я ненавиджу нові міста.

Вони все вирішили, вони взяли на себе відповідальність за все, у них було здоров'я, сила, вільний час; вони голосували, обирали своїх зверхників, вони були стояни, вони бігали по всіх усюдах зі значущим і заклопотаним виглядом, залагоджували поміж собою долю всього людства і, зокрема, долю тих бідолашних недужих, які скидаються на великих немовлят. І ось результат: війна; догралися-таки! Чому я повинен платити за їхні дурощі? Я ж був недужий, моєї думки ніхто не питав! Тепер вони згадали про моє існування і хочуть затягти мене у своє лайно. Вони ухоплять мене попід руки й попід коліна, скажуть: «Перепрошуємо, вибачте, ми воюємо» і покладуть мене в кутку, мов купу гайна, щоб я не зважився стати на заваді їхній грі у винищення. І раптом з вуст його злетіло запитання, котре він уже з півгодини тримав у собі. Вона була надто вже щаслива, й тим гірше: цього разу треба було, щоб воно прозвучало.

— Ви… нас будуть супроводжувати медсестри?

— Так, — відказала Жаніна. — Декотрі.

— І… і ви?

— Ні, — відказала Жаніна. — Не я.

Він затремтів і хрипким голосом поспитався:

— Ви нас покидаєте?

— Мені призначили у шпиталь Дюнкерка.

— Гарно, гарно! — сказав Шарль. — Всі медсестри варті одна одної, еге?

Жаніна не відповіла. Він трохи звівся і роззирнувся довкруги. Голова його хилиталася то ліворуч, то праворуч, це дуже стомлювало, й у глибині очей відчувався сухий щем. Назустріч котився візок, якого пхав високий елеґантний дідуган. На каталці лежала молода жінка з порожнім обличчям і золотими косами; ноги її укривало прегарне хутряне манто. Вона мимохідь зиркнула на нього, закинула голову назад і пробурмотіла декілька слів просто у схилене над нею обличчя старого добродія.

— Хто це? — поспитався Шарль. — Я вже давно її бачу.

— Не знаю. Здається, це акторка з мюзик-голу. Вона втратила ногу, а потім і руку.

— Знає вона?

— Про що?

— Я хочу сказати, хворі знають?

— Жодна душа не знає, лікар заборонив про це розповідати.

— Шкода, — посміхаючись, мовив він. — Може, вона була б не така гордовита.

— Ану покропіть «Флі-Токсом», — звелів П'єр, заглядаючи у фіякр. — Тут смердить комахами.

Араб слухняно попирхав інсектицидом на білі чохли й подушки сидінь.

— Ну от, — сказав він.

П'єр насупив брови.

— Гм!

Мод поклала йому долоню на вуста.

— Цить, — цить сказала вона. — Цить, цить! Отак добре.

— Гаразд. Але якщо ти наберешся бліх, то нарікай на себе.

Він простягнув їй руку, допомагаючи сісти в фіякр, а тоді й сам сів біля неї. Від тонких пальців Мод його долоня пашіла живим і сухим жаром: вона завжди була трохи гарячкова.

— Провезіть нас довкруг кріпосних валів, — сухо звелів він.

Що й казати, вбогість робить людину простакуватою. Мод була простакувата. Він страх як не любив оте панібратство, яке пов'язувало її з кучерами, носіями, ґідами, служниками у кав'ярнях: вона завжди була на їхньому боці, й коли їх ловили на гарячому, то завжди робила так, що їм вибачали їхні провини.

Кучер стьобнув коняку батогом, і повіз, зарипівши, рушив з місця.

— Що за ридвани! — зареготався П'єр. — Завжди боюся, що в них переламається вісь.

Мод вихилилася з повоза й роззиралася довкруги своїми поважними доскіпливими очима.

— Це наша остання прогулянка.

— А так, — відказав він. — Таки-так.

Її охопили поетичні почуття, адже це остатній день і завтра ми сідаємо на корабель. Воно дратувало, проте її зосередженість він зносив легше, ніж її веселощі. Вона була не дуже гарна, тож коли їй хотілося здаватися ґраціозною чи жвавою, це відразу ж призводило до лиха. Цього вже задосить, подумав він собі. Ще один день завтра і три дні подорожі; а далі Марсель, бувайте здорові, кожен піде своєю дорогою. Добре, що він забронював спальну каюту першого класу: ті чотири жінки подорожували третім класом; він запросить її до себе, якби йому раптом захотілося її, та сама вона ніколи не насмілиться, скромниця така, піднятися в перший клас, поки її не приведеш.

— Ви замовили собі місця в автобусі?

Мод трохи знітилася.

— Під кінець ми не їхатимемо автобусом. Нас повезуть автом до Касабланки.

— Хто це?

— Знайомий Рюбі, один дуже люб'язний старий добродій, з ним ми зробимо гак через Фес.

— Шкода, — ввічливо відказав він.

Фіякр виїхав із Марракеша і поїхав европейською частиною міста. Перед ними лежав величезний спалений сонцем пустир, там валялися порожні каністри й консервні бляшанки. Повіз котився поміж високими білими цегляними коробками з блискотливими шибами; Мод наділа темні окуляри, П'єр ледве мружився від сонця. Ті цегляні коробки, обачно розміщені одна біля одної, нітрохи не скрадали пустелю; якщо повіє вітер, вони полетять геть. На одній з них висіла табличка-вказівник: «Вулиця маршала Ліоте». Та вулиці не було: просто заасфальтований відтинок пустелі поміж будинками. Троє тубільців дивились, як повз них проїжджає повіз; в одного з них було більмо на оці. П'єр трохи випростався і суворо глянув на них. Треба показати свою силу, не користаючись нею, — ця фраза не мала сенсу лише для військових властей, та зумовлювала поведінку колоністів і навіть простих туристів. Не було потреби аж надто виказувати силу — просто не треба було розслаблюватися і треба було триматися прямо. Де й поділася тривога, яка гнітила його з самого ранку. Під дурнуватими поглядами цих арабів він відчував, що представляє Францію.

— Що буде, коли ми повернемося? — зненацька поспиталася Мод.

Він мовчки стиснув кулаки. От дурепа: від її запитання в ньому раптом знову прокинулася тривога.

— Може, буде війна. Тебе заберуть до війська, я буду безробітною, — провадила вона.

Він терпіти не міг, коли вона казала про безробіття з таким поважним виглядом, наче вона сама з робітників. Вона ж була другою скрипкою в жіночій оркестрі «Бебіс», яка їздила з гастролями на узбережжя Середземного моря й на Близький Схід: як-не-як, а це мистецька професія. Він роздратовано махнув рукою:

— Прошу тебе, Мод, давай не будемо про всякі події. Принаймні поки що, добре? Це ж наш останній вечір у Марракеш.

Вона притиснулася до нього.

— А й правда, це ж наш останній вечір.

Він погладив її коси; та на вустах у нього був отой гіркий присмак. Це був не страх, ні! він мав чого триматися, він знав, що ніколи не боятиметься. Це було радше… розчарування.

Фіякр уже їхав уздовж кріпосних валів. Мод показала на червоні ворота, над якими видніли зелені верхівки пальм.

— Ой, П'єре, ти пам'ятаєш?

— Про що?

— Місяць тому, день у день. Це ж там ми зустрілися.

— А, справді…

— Ти любиш мене?

В неї було дрібне худе, трохи кістляве личко з великими очима і гожими вустами.

— Авжеж, люблю.

— Та скажи ж іще щось!

Він схилився до неї й поцілував її.

У старого був розлючений вигляд, він дивився їм просто у вічі, насупивши свої густі брови. Він сказав уривчастим голосом: «Меморандум! Оце і всі їхні поступки!» Горас Вілсон схилив голову, він думав: «Навіщо розігрувати цю комедію?» Хіба Чемберлен не знав, що може бути меморандум? Хіба не було все вирішено ще напередодні? Хіба ж не домовилися вони про всю цю інсценізацію, коли залишилися віч-на-віч з цим лицеміром доктором Шміттом?

— Обійми свою крихітку Мод, цього вечора її опосіла туга.

Він обняв її, і вона заговорила писклявим діточим голосом.

— А ти не боїшся війни?

Він відчув, як по спині побіг неприємний дрож.

— Ні, не боюся, сердешна моя дівчинко. Чоловіки не бояться війни.

— Що ж, а от я слово тобі даю, що Люсьєн боявся її! Оце й викликало в мене відразу до нього: насправді він боягуз.

Він схилився і поцілував її коси: йому й самому було незрозуміло, чому в нього раптом виникло бажання дати їй ляпаса.

— От як, — провадила вона, — як може чоловік захистити жінку, якщо він полохливий мов заєць?

— Та хіба ж то був чоловік, — лагідно сказав він. — А от я чоловік.

Вона взяла його обличчя в долоні і, погладжуючи, заговорила:

— Авжеж, ви чоловік, пане, авжеж, чоловік. З цією темною чуприною і бородою у вас такий вигляд, ніби вам двадцять вісім років.

Він вивільнився з її рук: він почувався слабким і прісним, зі шлунка підкочувала під горло нудота, й він не знав, що ж найдужче викликало в нього відразу — чи ця мерехтлива пустеля, чи ці мури з червоної глини, чи ця жінка, що ховалася в його обіймах. Та набридло мені це Марокко! Йому хотілося опинитися нарешті в Турі, в батьківському домі, й щоб настав ранок, і мати принесла йому сніданок у ліжко! «Гаразд, спустіться в салон до газетярів, — сказав він Невілу Гендерсону, — і повідомте, що, йдучи назустріч проханню канцлера Гітлера, я вирушу в готель „Дрезен“ десь о двадцять другій тридцять».

— Візник! — погукав він. — Візник! Завертайте до міста цією брамою.

— Що з тобою? — здивовано запитала Мод.

— Мені вже в печінках сидять ці кріпосні вали, — гостро відказав він. — Остогидла мені ця пустеля і остогидло Марокко.

Та відразу ж опанував себе і, взявши її за підборіддя двома пальцями, сказав:

— Будь розумницею, і ми купимо тобі капці.

Не було війни в музиці каруселів, не було її в людних забігайлівках на вулиці Рошешуар. Жодного подиху вітру. Моріс обливався потом, він відчував гаряче стегно Зезети біля свого стегна, можна зіграти маленьку партію в белот і потім усе буде гаразд, не було її в ланах, у недвижному тремтінні гарячого повітря над огорожами, в округлому й білому цвіріньканні пташок, у сміхові Марсель, вона зірвалася в пустелі довкруг мурів Марракеша. Зірвався гарячий червоний вітер, він крутився вихорами довкруг фіякра, гасав по хвилях Середземного моря, бив ув обличчя Матьє; той обсихав на пустельному пляжі, думав: «Навіть цього не буде», і віяв на нього вітер війни.

Навіть цього! Зробилося вже трохи холодно, та йому не хотілося отак відразу повертатися. Одне за одним люди покинули пляж; час було вечеряти. Безлюдне було й море, воно покоїлося, пустельне і самотнє, велике тьмаве сяєво, і темний трамплін для водяних лиж вирізнявся на його тлі, неначе верхівка рифа.

«Навіть цього», думав Матьє. Вона в'язала біля відчиненого вікна, очікуючи листів од Жака. Вряди-годи вона з невиразною надією піднімала голову; вона шукала поглядом своє море. Своє море: бакен, трамплін для стрибків, вода, що хлюпоче по холодному піску. Тихий садок на мірку людей, з кількома широкими алеями і силою-силенною стежин. І щоразу вона знову бралася до в'язання з тією самою розчарованістю: змінять її море. Прикордонні райони, наїжачені багнетами й заповнені гарматами, потягнуть за собою узбережжя; вода й пісок будуть нарізно і кожне продовжуватиме понуро існувати осторонь. Колючі дроти, що покреслять своїми зірчастими тінями білі ґанки; гармати на алеях поміж соснами; вартові перед віллами; офіцери сліпо крокуватимуть цим містом на березі скорботного моря. І воно знову повернеться до своєї самотности. Купатися неможливо: вода, яку охоронятимуть зі зброєю, набуде коло пляжу адміністративного відтінку; бакен, трамплін більше не будуть на якійсь суттєвій віддалі від суходолу; перестануть існувати всі дороги, які з дитинства проклала Одетта на хвилях. А морська широчінь, бурхлива, нелюдська широчінь, з її морськими битвами, що точаться за п'ятдесят миль від Мальти, з флотиліями, потопленими біля Палермо, з глибінню, поораною сталевими рибинами, ця широчінь, навпаки, буде ворожа їй, в кожній хвилі буде її холодна крижана присутність, і відкрите море підніметься аж до обрію, мов глуха безнадійна стіна. Матьє випростався: він обсох; долонею він почав обтрушувати пісок зі своїх плавок. «Яка ж, мабуть, мерзенна річ, ця війна!» — подумалося йому. А по війні? Це ж буде вже не те море. Море переможених? Море переможців? Через п'ять, через десять років, може, якогось вересневого вечора о цій же порі він знову буде тут, сидітиме на цьому самому піску, перед цим неозорим широм желатинової барви, й ті ж самі золотаві промені сонця струмітимуть над водою. От тільки що він побачить?

Він підвівся і одягнув шляфрок. Сосни на піщаній терасі вже були мов чорні тіні на тлі неба. Він востаннє глянув на море: війна ще не вибухнула; люди спокійно вечеряли у своїх віллах; ні гармат, ні вояків, ні колючого дроту, військовий флот стоїть на рейді в Бізерті й Тулоні; ще дозволяється бачити море в цвітінні, море в один з останніх вечорів миру. Та воно залишалося мляве і байдужне: величезний простір солоної води, який ледве коливається, воно нічого не казало. Він стенув плечима і почав підніматися камінними східцями: вже кілька днів речі одна за одною покидали його. Він згубив пахощі, всі пахощі Півдня, а потім згубив і смаки. Тепер і море. «Як ото щурі тікають із корабля, який має затонути». Коли настане час вирушати, він буде мов суха губка, йому не буде за чим шкодувати. Він поволі рушив до вілли, а П'єр вистрибнув із фіякра.

— Ходімо, — сказав він, — по твої капці.

Вони зайшли на ринок. Було вже пізно; араби поспішали, щоб добратися на майдан Джемаа-ель-Фна до заходу сонця. П'єр повеселів; метушлива юрба підбадьорила його. Він розглядав жінок у запиналах, і коли вони теж зиркали на нього, то він тішився своєю вродою, що відбивалася в їхніх очах.

— Глянь, — сказав він. — Он твої капці.

На прилавку була сила-силенна всього, якась мішанина тканин, намист, гаптованих черевичків.

— Гарно як, — сказала Мод. — Давай зупинимося.

Вона почала порпатися в тому різношерстому мотлосі, й П'єр трохи відійшов набік: йому не хотілося, щоб араби бачили, як европеєць витріщився на жіночі речі.

— Вибери, — неуважно сказав він, — вибери, що тобі до вподоби.

На сусідньому прилавку продавалися французькі книги; він почав знехотя гортати їх. Це була мішанина з детективних романів і кіноповістей. Чутно було, як поруч бряжчать у руках Мод каблучки і браслети.

— Ну, що, знайшла своє щастя? — поспитався він через плече.

— Шукаю, шукаю, — відказала вона. — Треба подумати.

Він знову заглибився у читання. Під стосом «Джека з Техасу» і «Буффало Білла» йому трапилася книга зі світлинами. Це була праця полковника Піко про поранених з обличчя; перші сторінки хтось вирвав, інші були пожмакані. Він хтів було відразу ж покласти її назад, та було пізно: книга сама розгорнулася в його руках; П'єр побачив страхітливе обличчя, від перенісся до підборіддя воно було суцільною дірою, ні губів, ні зубів, праве око було вибите, права щока понівечена широкою близною. У спотвореному обличчі збереглося щось людське, якийсь ниций глузливий вираз. П'єр відчув, як по його потилиці побігли холодні мурашки і подумав: та як же ж ця книжка потрапила сюди?

— Гарна книжчина, — озвався продавець. — Буде чим повтішатися.

П'єр почав гортати сторінки. Він побачив людей без носа, без очей, без повік, з виряченими очними яблуками, мов у підручнику з анатомії. Він був мов зачарований, одну за одною розглядав ті світлини і думав сам собі: та як же ж потрапила вона сюди? Найжахливішим було обличчя без нижньої щелепи; на верхній щелепі бракувало губи, видно було ясна і чотири зуби. Він живе, подумалося йому. Цей чоловік живий. Він підняв очі: у поцяткованому люстрі в золотавій рамці відбилося його лице; він із жахом утупився в нього…

— П'єре, — озвалася Мод, — а йди-но поглянь, ось я знайшла.

Він вагався: книжка пекла йому долоні, та він не міг рішуче кинути її на прилавок, віддалитися від неї, обернутися до неї спиною.

— Зараз, — відказав він.

І, тицьнувши пальцем у ту книжку, поспитав продавця:

— Скільки?

Юнак метався у маленькій конторі туди-сюди, мов звір у клітці. Ірена передруковувала на машинці статтю про злочини вояччини. Врешті вона зупинилася і підняла голову.

— Од вас у мене перед очима все пливе.

— Не піду я, — відказав Філіп, — не піду я звідціля, поки він не прийме мене…

Вона засміялася.

— Що ви кажете! Хочете його бачити? Що ж, він за тими дверми, зайдіть туди та й побачите його.

— Красненько дякую! — відказав Філіп.

Він ступнув крок уперед і зупинився.

— Так… так буде недобре, він розлютиться на мене. Ох, Ірено, може, ви зайдете та попросите його? Востаннє, клянуся вам, востаннє.

— Який же ви зануда, — відказала вона. — Облиште. Пітто — брудний тип: невже ви не тямите, вам пощастило, що він не хоче вас бачити? Від цієї зустрічі вам буде тільки шкода.

— Ох, шкода! — іронічно вигукнув він. — Хіба можна мені нашкодити? Бачу, ви не знаєте моїх батьків: всі вони такі доброчесні, а мене вважають утіленням Зла.

Ірена глянула йому в вічі.

— Гадаєте, я не знаю, що він хоче вас?

Молодик зашарівся, однак промовчав.

— І потім, після всього, — стенувши плечима, сказала вона.

— Ідіть і попросіть його ще раз, Ірено, — благально сказав Філіп. — Підіть і ще раз попросіть. Скажіть йому, що я от-от маю прийняти остаточне рішення.

— Та начхати йому на це!

— І все-таки скажіть йому.

Вона відчинила двері й увійшла, не постукавши. Пітто підняв голову і скривився.

— Що скоїлося? — сердито поспитався він.

Вона не знітилася перед ним.

— Все гаразд, — відказала вона. — Не треба кричати. Те ж саме: набридло мені панькатися з ним. Ви не проти будете, якщо він зайде на хвильку?

— Я вже сказав: ні, — відрізав Пітто.

— Він каже, що от-от має прийняти остаточне рішення.

— А мені що до того?

— Викручуйтеся, як знаєте. — сказала вона. — Я секретарка, а не нянька.

— Добре, — зблиснувши очима, сказав він. — Нехай заходить! Ах, він має прийняти остаточне рішення! Ах, остаточне рішення! А от я вчиню з ним остаточну розправу.

Вона посміхнулася йому просто в обличчя і, вийшовши, сказала Філіпові:

— Йдіть.

Юнак притьма кинувся до дверей, та на порозі раптом побожно зупинився і вона пхнула його спину, щоб змусити зайти. Потім зачинила двері й сіла за столом. Майже відразу по тому за дверима почувся розлючений галас. Вона байдуже затарабанила по клавішах: їй відомо було, що для Філіпа все втрачено. Він корчив із себе чоловіка, вільного від умовностей, захоплювався Пітто, а той хотів скористатися цим, щоб затягти його в ліжко, причому з чистої розбещености — він навіть не був педерастом. Останньої миті хлопчисько відступав. Він був таким, як і всі дітваки: хотів усе мати й нічого не давати. Тепер він благав Пітто, щоб той залишався його другом, але Пітто чихвостив його у хвіст і в гриву. «Дай мені спокій нарешті! Ти малий нікчема, обиватель малий, синочок заможних батьків, який корчить із себе блатного». Вона зареготалася і почала друкувати: «Чи можна уявити собі гірших тварюк, ніж високі офіцери, які засудили до смертної кари Дрейфуса?» Гарно він їх, звеселівши, подумала вона.

Двері відчинилися і з гуркотом зачинилися знову. Перед нею стояв Філіп. Він плакав. Ось він схилився над столом і тицьнув їй пальцем у груди.

— Він довів мене до краю, — з відчайдушним виглядом промовив він. — Ніхто не має права доводити людину до краю. — Потім відкинув голову назад і засміявся: — Ви ще почуєте про мене!

— Не суши собі мізки, — зітхнувши, відказала Ірена.

Доглядальниця зачинила кришку валізи: двадцять дві пари черевиків, шевцям небагато було від нього пожитку, коли одна пара стоптувалася, він кидав її до валізи й купував ще одну, сто пар шкарпеток з дірами на п'ятах і на великому пальці, шестеро костюмів, що порохом поприпадали у шафі, й такий тут бруд у нього, справжнісінький барліг одинака. На п'ять хвилин вона могла його покинути, вона вислизнула в коридор, зайшла до вбиральні й задерла спідницю, на всяк випадок залишивши відчиненими великі двері. Вона хутко справила потребу, сторожко прислухаючись до найменшого шереху: та Арман Віґ'є непорушно лежав сам-самісінький у своїй кімнаті, його жовті руки покоїлися на простиралі, його кощаве підборіддя з цупкою сивою бородою стирчало вгору, очі порожні, на вустах була якась відсторонена посмішка. Його ноги мов патики витяглися під простиралом, ступні лежали одна біля одної під кутом вісімдесят градусів, на великих пальцях стриміли нігті — страшенні мов пазурі, кожні три місяці він зрізував їх кишеньковим ножиком, ті нігті упродовж двадцяти п'яти років робили йому діри у всіх шкарпетках. На сідницях у нього були струпи, — хоча йому й підкладали гумовий круг, — та вони вже не кровили: він був мертвий. На нічному столику лежав його лорнет і вставна щелепа у шклянці з водою.

Мертвий. А життя його було там, недосяжне на дотик, суворе і повне мов яйце, настільки наповнене, що ніяка сила на світі уже не змогла б утиснути в нього навіть одного атома, настільки пористе, що проходили через нього і Париж, і цілий світ, розкидане по всьому обширі Франції й цілковито злютоване в кожній точці простору, величезний, непорушний і галасливий ярмарок; тут був гомін, сміх, свист паровозів і вибухи шрапнелів, 6 травня 1917 року, гуркіт бомбардування, що гримів у його вухах, коли він упав поміж двома окопами, — всі ці звуки застигли у ньому, а доглядачка хоч і вслухалася, та не почула нічого, крім свого дзюркотіння. Вона підвелася, — воду вона не спустила з поваги до небіжчика, — повернулася до кімнати й сіла біля узголів'я Армана, що проходив через велике незрушне сонце, яке назавжди осяяло жіноче лице, 20 липня 1900 року, біля Великого мису, в човні. Арман Віґ'є був мертвий, життя його линуло, і були в ньому застиглі болісті, велика смугаста стяга, що наскрізь пронизує місяць березень 1922 року, його біль поміж ребрами, незнищенні маленькі радощі, веселка суботнього вечора над набережною Берсі, пройшов дощ, бруківка була слизька, регочучись, проїхало двоє велосипедистів, шум дощу на балконі душного березневого полудня, циганська мелодія, од якої йому аж сльози на очі навернулися, сяйливі краплі роси у траві, голуби, що злетіли над площею Святого Марка. Вона розгорну газету, наділа на носа окуляри і почала читати: «Останні звістки. Пан Чемберлен не зустрівся для переговорів сьогодні пополудні з канцлером Гітлером». Вона подумала про свого небожа, якого обов'язково призвуть до війська, відклала газету набік і зітхнула. Мир був тут, як веселка, як сонце Великого Мису, як рука з білястими волосинками, що кучерявляться на світлі. Мир 1939, і 1940, і 1980 року, великий мир поміж людьми; доглядальниця стиснула губи, подумала собі: «Це війна», вона дивилася вдалину, її очі були непорушні, і погляд її проходив крізь мир. Чемберлен похитав головою, сказав: «Звичайно, я зроблю все, що зможу, проте я не маю великої надії». Горас Вілсон відчув, як по спині йому побіг неприємний дрож, йому подумалося: «А чи був він щирий?», а доглядачці подумалося: «Чоловік мій — у чотирнадцятому році, небіж — у тридцять восьмому: я жила поміж двома війнами». Однак Арман Віґ'є знає, що мир тільки-но вродився, Шанталь питає його: «Чому ти воював, з твоїми ідеями?», і він йому відповідає: «Щоб ця війна була останньою». 27 травня 1919 року. Назавжди. Він слухає Бріана, який говорить із трибуни, такий малий, під безхмарним небом; він стоїть у натовпі паломників, мир спустився на них, вони доторкаються до нього, бачать його, кричать «Нехай живе мир!» Назавжди. Він сидить на залізному стільці в Люксембурзькому саду, тепер він завжди буде дивитися на квітучі каштани, війна відійшла в минуле, він простягає свої тонкі ноги, дивиться на дітлахів, які гасають туди-сюди, і думає, що вони ніколи не зазнають жахіть війни. Прийдешні роки будуть спокійним битим шляхом, час розпускається, мов те віяло. Він дивиться на свої зігріті сонцем старечі руки, усміхається, думає: «Це завдяки нам. Війни більше не буде. Ні за мого життя, ні після моєї смерти». 22 травня 1938 року. Назавжди. Шарль Віґ'є помер, і жодна душа не могла сказати йому, що він мав рацію або ж не мав. Ніхто не міг змінити незнищенної будучности його мертвого життя. Ще день, один-єдиний день, і можливо, усі його надії згасли б, він виявив би, що його життя розчавлене поміж двома війнами, як поміж молотом і кувадлом. Та він помер 23 травня 1938 року о четвертій годині ранку, сім днів пролежавши у комі. І забрав із собою мир. Мир, весь мир світу, такий, здавалося б, надійний. Подзвонили біля вхідних дверей, вона схопилася, напевне, це була двоюрідна сестра з Анжера, єдина його родичка, напередодні їй надіслали телеграму. Вона побачила невисоку чорняву жіночку зі щурячим писком, трохи затуленим кісьми.

— Я пані Вершу.

— Ага, дуже добре, пані!

— Можна ще його побачити?

— Та певно ж. Він там.

Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.

— Він так змінився, — сказала вона.

Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.

— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…

— Кінець, — сказав Мілан.

Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.

— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.

Вона повторила: «Гарно позамітаю» і затремтіла.

— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.

— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!

Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.

— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.

І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.

— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…

— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!

П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.

— Вони такі гарнюні, — казала вона йому. — Рюбі умре від задрощів; у Фезі вона придбала капці, та вони й наполовину не такі гарні, як ці. Крім того, це так зручно, підвівшись із ліжка, ти відразу влазиш у них і навіть не треба руками їх торкатися, тоді як із пантофлями стільки мороки. От тільки потрібно так робити, аби вони не спадали, гадаю, треба отак задирати великі пальці; нехай-но я поспитаю в готельної служниці, вона ж арабка.

П'єр знай мовчав. Вона стурбовано зиркнула на нього і сказала:

— Ти теж повинен був би купити такі капці, ти ж завжди ходиш босий по кімнаті; хіба ти не знаєш, що вони підходять і чоловікам, й жінкам?

П'єр зупинився просто посеред вулиці.

— Досить! — голосно сказав він.

Збита з пантелику, вона теж зупинилася.

— Що сталося?

— Вони підходять і чоловікам, і жінкам! — перекривив її П'єр. — Годі, годі! Ти добре знаєш, про що я думаю, слухаючи твою балаканину! І ти теж думала про це, — з притиском додав він. Потім облизнув губи й іронічно посміхнувся. Мод хотіла щось сказати, та глянула на нього й, похолонувши, завмерла.

— Тільки ніхто не хоче дивитися правді у вічі, — провадив він. — Особливо жінки: коли вони думають про одне, то швиденько починають теревенити про інше. Правда ж?

— П'єре, — не тямлячи себе од переляку, сказала Мод, — та ти з глузду з'їхав! Я нічогісінько не второпаю з того, що ти кажеш. Про що, тобі здається, я думаю? І про ти думаєш?

П'єр дістав з кишені книгу, розгорнув і тицьнув їй під носа.

— Про це, — сказав він.

То було фото скаліченого обличчя. В нього не було носа, на очах була пов'язка.

— Ти… ти купив оце? — приголомшено поспиталася вона.

— Авжеж, — відказав П'єр. — А що? Я — чоловік, я не боюся: мені хочеться глянути, яке в мене буде обличчя у наступному році.

Він помахав тим знімком у неї перед очима.

— Любитимеш мене отаким?

Їй страшно було збагнути, вона все віддала б, аби тільки він замовк.

— Відповідай! Любитимеш чи ні?

— Замовкни, — промовила вона, — благаю тебе, замовкни!

— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.

Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.

— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?

Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:

— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.

Вони мовчки пішли далі. Вона думала собі: «Та це ж боягуз!» Вона дивилася на його смагляве чоло, його флорентинський ніс, прегарні вуста й думала: «Боягуз. Як і Люсьєн. Ото вже не щастить мені».

Одетта наполовину була осяяна світлом, решта її тіла була оповита сутінками, які стояли у їдальні, вона стояла, спершись на поруччя балкона, й дивилася на море, Здоровань Луї думав собі: «Яка війна!» Він ішов і багряне вечірнє сонце танцювало на його руках, у його бороді. Одетта спиною відчувала гарний прохолодний покій, затишний прихисток, білу скатертину, що тьмяно відсвічує у темряві, та Одетта стояла на світлі, світло, усвідомлення і війна струміли в неї через очі, вона думала про те, що він піде на війну, у плині згасаючого дня згустками згорталося електричне світло, згустки були мов яєчний жовток, Жаніна обернула вимикач, руки Марсель метушилися в жовтому світлі лампи, вона попросила соли, і від її рук упали на скатертину темні тіні, Даніель сказав: усе це блеф, треба просто зачекати, він обов'язково відкриє карти. Палюче світло, що дере увіччю, мов наждак, на Сході завжди воно таке, до останньої хвилини. Зараз полудень, а потім хутко настане й ніч, П'єр позіхав, хотів дати їй наздогад, що він уже заспокоївся, та вона мовчки крокувала поруч і дивилася на нього поглядом, що був діткливий, як і оте світло. Коли вони опинилися на майдані, то вона злякалася, що він запропонує їй провести ніч удвох, та він зняв капелюха і сказав холодним тоном: «Завтра рано вставати, а тобі треба ще й речі спакувати, тож, гадаю, краще буде, як ти заночуєш у своїх подруг». Вона відказала: «Я теж гадаю, що так буде краще». І він сказав їй: «До побачення». «До побачення, — сказала вона. — До побачення на кораблі».

«Не відходьте від приймачів, зараз буде передано надзвичайне повідомлення»; він лежав на спині, заклавши руки за голову, на душі було невесело, він сказав: «Цю лялю дуже люблять». І вона здригнулася й відказала: «Так…» Як і щовечора, їй було страшно. «Так, я дуже вас люблю!» Часом вона погоджувалася на це, часом казала ні, та цього вечора не насмілиться. «То вділять їй трохи пестощів, вечірніх пестощів?» Вона зітхнула, ото вже соромлива вона була, аж смішно. Вона сказала: «Цього вечора ні». Він ледве чутно зітхнув і сказав: «Бідолашна ляля, вона так розхвилювалася, а це пішло б їй на користь. Щоб гарненько приспати її, га? Не хочете, ні? Ти ж знаєш, це завжди мене заспокоює…» На її обличчі з'явився вираз старшої медсестри, як, бувало, тоді, коли вона садовила його на судно, її обличчя геть завмирало, очей вона не заплющувала, та, схоже було, вона так налаштувала себе, щоб нічого не бачити, а ще її руки під ним, швидке розстібання ґудзиків, руки фахівця, а ще її обличчя, що було таке печальне, так смішно, рука проникла, така ніжна, як мигдальне тісто, Одетта здригнулася і сказала: «Ви налякали мене; а Жак із вами?» Шарль зітхнув, Матьє сказав, що ні. «Ні, — сказав Моріс, — потрібно те, що потрібно». Він зняв ключа з дошки, тут смердить вбиральнею, гидота та й годі. «Це малюк пані Сальвадор, — сказала Зезета, — вони виганяє його, коли до неї приходять чоловіки, й тоді він задля розваги кладе купи скрізь, де йому заманеться».

Вони піднялися східцями. «Не відходьте від приймачів, зараз буде передано..» Мілан з Анною схилилися над приймачем, крізь вікна долинав переможний галас. «Зроби тихіше, — сказала Анна, — не треба їх провокувати», ніжна рука, ніжна, мов мигдальне тісто, Шарль набряк, неначе брунька, розпустився, дозрів величезний плід, ось-ось бризне сім'я, плід, що стремить просто у небо, соковитий плід, весну душної ніжности; мовчання, цокання виделок, і довге шоркання в приймачі, мов тканину хтось роздирає, вітер, що пестить величезний ніжний волохатий плід, Анна здригнулася і стисла руку Мілана.

Мілан випростався, він горів, ось він поклав долоні на плечі Анни і сказав:

— Нарешті-таки! Анно, це сталося, це сталося!

Жіночий голос прочитав декрет ще і словацькою мовою, вони втямили з нього хіба що декілька розрізнених слів, та звучало це, наче військовий марш. Анна повторювала: «Нарешті! Нарешті!», і сльози котилися по її щоках. А потім вони раптом почули: «Die Regierung hat entschlossen», це було по-німецькому, Мілан обернув регулятор до краю, і радіо загриміло, голос розбивав об стіни їхні мерзенні пісеньки, їхній святковий галас, ось він поллється з вікон, розтрощить шибки в Єґершміттів, долине аж до їхнього мюнхенського салону, де вони зібралися, немов одна родина, і від нього кров у них похолоне у жилах. Сморід вбиральні й запах кислого молока вже чекав на нього, він глибоко вдихнув їх, вони проникли в нього і, мов помах мітли, вимели з нього чистенькі світлі запахи вулиці Руаяль, це був запах убогости, його запах. Моріс непорушно стояв біля дверей своєї кімнати, і Зезетта вставляла ключ у замкову шпарину, а Одетта радісно казала: «Ну ж бо до столу! До столу! Жаку, на тебе чекає сюрприз»; він почувався дужим і твердим, тому що знову опинився у світі, де владарює гнів і бунт; на другому поверсі верещали дітлахи, їхній батько прийшов додому п'яний мов дим; у сусідній кімнаті чутно було дрібну ходу Марії Пранзіні, чоловік її, покрівельник, упав з даху місяць тому, барви, запахи, все воно мало справжню подобу, він мов би прокинувся зі сну, він опинився у світі, де владарює війна.

Старий обернувся до Гітлера; він дивився на це хирляве дитяче личко, цей комариний писок і почувався приголомшеним до глибини душі. Увійшов Ріббентроп, промовив декілька слів німецькою, й Гітлер подав знак докторові Шміттові. «Щойно стало відомо, — англійською сказав доктор Шмітт, — що уряд Бенеша оголосив загальну мобілізацію». Гітлер мовчки розвів руками, як людина, котра шкодує, що події підтвердили її правоту. Старий люб'язно усміхнувся, і в очах його спалахнув багровий відблиск. Відблиск війни. Йому залишалося тільки вдавати з тебе розгніваного, як робив це фюрер, тільки розводити руками: «Бачите? Отак воно!» і стос тарілок, який балансував у його руках уже сімнадцять днів, як стій брязне додолу. Доктор Шмітт із цікавістю глянув на нього, йому подумалося, що це, мабуть, так спокусливо — розвести руками, коли вже сімнадцять днів тримаєш у них цілий стос тарілок, думалося: «Ось і настала історична мить», думалося, що старому гендляреві з Лондона доведеться скрайніми засобами рятувати свою голу-голісіньку свободу. Тепер фюрер і старий мовчки дивилися одне на одного, й ніякий перекладач уже не був їм потрібен. Доктор Шміт відступив назад.

Він вмостився на лавці на майдані Желю й поклав біля себе банджо. Під платанами стояли темні голубі сутінки, лунала музика і був уже вечір, щогли рибальських кораблів стриміли немов би з-під землі, прямісінькі, чорні, а потойбіч порту у сотнях вікон спалахувало світло. Якийсь хлопчисько вихлюпував воду із фонтану; на сусідній лавці посідали інші мурини і поздоровкалися з ним. Він був не голодний, і пити йому не хотілося теж, викупався він перед пірсом, та ще зустрів здоровецького кудлатого чолов'ягу, котрий неначе з місяця впав, і той почастував його вином, — і все це було добре. Він дістав із чохла банджо, йому хотілося заспівати. Ще мить, одна-однісінька мить, він відкашлюється, прочищає горлянку, ще мить — і він заспіває, Чемберлен, Гітлер і Шмітт мовчки чекали війни, ще мить — і вона увійде, нога набрякла, та це минеться, ще мить — і він звільнить її від черевика, сидячи на ліжку, Моріс щосили стягав узуття, ще мить — і Жак з'їсть свій суп, Одетта вже не чула цього ледве чутного дратівливого шоркання, феєрверк, сила-силенна гвинтівок, що мають вибухнути залпом, ще мить — і сонця, кружеляючи, шугонуть угору, її ляля, ще мить — і запахне абсентом, і гаряча патока щедро потече на його паралізовані стегна, і гучний та ніжний голос полине над зеленим листям платанів; ще мить: Матьє вечеряв, Марсель вечеряла, Даніель вечеряв, Борис вечеряв, Брюне вечеряв, їхні миттєві душі по вінця були наповнені маленькими в'язкими втіхами, ще мить — і вона увійде, закута в сталеві лати, війна, якої боїться П'єр, війна, з якою змирився Борис, війна, якої прагне Даніель, війна, велика війна стоянів, божевільна війна білих. Ще мить — і вона вибухнула в Мілановій кімнаті, ринула всіма вікнами, з ревом увіллялася до помешкання Єґершміттів, блукала докруг кріпосних валів Марракеша, віяла над морем, руйнувала кам'яниці по вулиці Руаяль, наповнила Морісові ніздрі мерзенним сопухом лайна і духом перекислого молока, її ще не було на ланах, на заводах, на фермах, вона гралася в цура й пека поміж двома дзеркалами троїстого люстра в оздобленому ліпленням салоні готелю «Дрезен». Старий провів долонею по лобі й тихим голосом промовив: «Що ж, якщо хочете, то ми можемо приступити до постатейного обговорення вашого меморандуму». І тоді доктор Шмітт зрозумів, що знову наступив час перекладача.

Гітлер підійшов до столу, й у чистому вечірньому повітрі полинув гучний прегарний голос; на п'ятому поверсі готелю «Массілія» його почула жінка, яка вийшла на балкон подихати вечірньою прохолодою, вона гукнула: «Ґомесе! Ось іди послухай цього мурина, це просто диво!» Мілан подумав про свою ногу, і рум'янець на його щоках погас, він міцно стиснув Аннине плече і сказав: «Вони не захочуть мене взяти, я вже ні на що не здамся». А неґр співав. Шарль Віґ'є був мертвий, його бліді руки лежали на простиралі, дві жінки сиділи біля нього й балакали про те, що коїться на світі, вона відразу ж перейнялися приязню одна до одної, Жаніна взяла махрового рушника й витерла руки, а потім почала витирати його стегна, Чемберлен сказав: «З приводу першого параґрафу в мене є два заперечення», а неґр співав: «Bei mir, bist du schon», і це означало: для мене ти найвродливіша.

Коло нього зупинилися дві жінки, він знав їх, Аніна й Долорес, повії з вулиці Ласідон, Аніна сказала йому: «Диви! Ти співаєш?», і він нічого не відповів, просто співав, і жінки усміхалися йому, й Сара нетерпляче гукала: «Ґомесе, Пабло, а йдіть-но сюди, що ви там робите? Тут якийсь мурин співає, це просто диво».