Шляхи свободи. Відстрочення

П'ЯТНИЦЯ 30 ВЕРЕСНЯ

Невисокий солдат підійшов до Здорованя Луї, вимахуючи газетою.

— Мир! — сказав він.

Здоровань Луї поставив відро.

— Що-що, хлопче?

— Мир, кажу тобі!

Здоровань Луї підозріливо глянув на нього.

— Миру не може бути, тому що не було війни.

— Угоду підписали, драбуго! Он у газеті, сам глянь.

Він простягнув йому газету, та Здоровань Луї відштовхнув її.

— Я ж не вмію читати.

— Ох і телепень! — з жалем сказав хлопчина. — Гаразд, поглянь на фото.

Здоровань Луї з огидою взяв газету, підійшов до вікна стайні й глянув на знімок. Він упізнав Даладьє, Гітлера й Муссоліні: вони виглядали мов гарні друзі.

— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!

Насупивши брови, він глянув на хлопчину, а потім зареготався.

— От і помирилися! — регочучи, сказав він. — А я навіть не знав, чому вони посварилися.

Солдат засміявся, і Здоровань Луї засміявся теж.

— Бувай, дядьку! — сказав хлопчина і пішов собі.

Здоровань Луї підійшов до чорної кобили і почав гладити її по крупові.

— Ну, ну, кралю моя! — сказав він. — Ну, ну!

На душі була пустка. Він сказав:

— Гаразд, а тепер що мені робити? Що мені робити, га?

Бірненшатц затулявся газетою; видно було, як над розгорнутими листками прямо куриться димок; пані Бірненшатц неспокійно крутилася в фотелі.

— Мені треба побачити Розу через цю історію з пилосмоком.

Вона вже втретє казала про пилосмок, та не йшла собі. Елла неприязно дивилася на неї; їй хотілося зостатися наодинці з батьком.

— Гадаєш, його заберуть у мене? — обернувшись до дочки, запитала пані Бірненшатц.

— Ти ввесь час запитуєш у мене про це. Таж я не знаю, мамо.

Вчора пані Бірненшатц плакала від щастя, притискаючи до грудей дочку і небог. Сьогодні вона вже не знала, що робити зі своєю радістю; то була гладка і драгла радість, як і сама вона, радість, яка от-от обернеться на пророцтво, якщо її ніхто не розділить.

Вона обернулася до чоловіка.

— Густаве! — прошепотіла вона.

Бірненшатц не відповів.

— Ти сьогодні неговіркий.

— Авжеж! — буркнув Бірненшатц.

Він усе-таки опустив газету й глянув на неї з-під окулярів. В нього був зморений і старечий вигляд: Елла відчула, як у неї стискається серце; їй хотілося поцілувати його, та не варто було вдаватися до сантиментів у присутності пані Бірненшатц, яка й так надто вже охоча була до них.

— Ти бодай задоволений? — запитала пані Бірненшатц.

— З чого? — сухо поспитався він.

— Та зачекай-но, — вже плаксиво сказала вона, — ти сто разів казав мені, що не хочеш цієї війни, що то була б катастрофа, що потрібно провадити переговори з німцями, от я й гадала, що ти будеш задоволений.

Бірненшатц стенув плечима і заглибився в газету. Пані Бірненшатц на хвилю зупинила сповнений подивом і докорами погляд на цьому паперовому бастіоні, нижня губа в неї тремтіла. Потім вона зітхнула, насилу підвелася і рушила до дверей.

— Не розумію я вже ні чоловіка, ні дочки, — виходячи, сказала вона.

Елла підійшла до батька і легенько поцілувала його в маківку.

— Що з тобою, тату?

Бірненшатц поклав окуляри й підняв до неї обличчя.

— Мені немає чого сказати. Я вже не в тому віці, аби брати участь у цій війні, правда ж? Тож краще промовчати.

Він ретельно згорнув газету; немовби сам до себе, він пробурмотів:

— Я був за мир…

— Та й що?

— Та й що?..

Він схилив голову ліворуч і кумедним дитячим порухом підвів праве плече.

— Мені соромно, — понуро сказав він.

Здоровань Луї вилляв відро у вбиральню, дбайливо зібрав воду губкою, потім поклав губку в відро й одніс його до стайні. Він зачинив двері, пройшов через двір й увійшов до корпусу Б. Казарма була порожня. «Вони й не думають іти звідси, — сказав собі Здоровань Луї. — Напевне, їм тут подобається». Він дістав з-під ліжка свої штани й цивільний піджак. «А от мені тут не подобається», — сказав він, починаючи розбиратися. Він ще не насмілювався радіти, казав: «Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають». Він надів штани і дбайливо порозкладав на ліжку своє військове вбрання. Він не знав, чи господар візьме його назад. «А хто зараз пасе вівці?» Він узяв свою торбу і вийшов. Біля умивальниці було четверо солдатів, які, регочучи, дивилися на нього. Здоровань Луї помахав їм рукою і перейшов через двір. В нього не було ні шеляга, та він піде собі пішки. «Помагатиму на фермах, то мені дадуть попоїсти». Раптом він знову побачив блякле голубе небо над вересовими чагарями Каніґу, побачив невеличкі жваві спини овець і зрозумів, що він вільний.

— Гей-но, ви! Куди це ви зібралися?

Здоровань Луї обернувся: то був сержант Пелтьє, гладун. Задихаючись, він гнав до нього.

— Оце гарно! — біжучи, казав він. — Оце гарно, це нічого собі!

Він зупинився за кілька років од Здорованя Луї, червоний мов буряк од гніву і задушшя.

— Куди це ви зібралися? — повторив він.

— Я йду звідси, — відказав Здоровань Луї.

— Ви йдете звідси! — повторив сержант, склавши руки на грудях. — Ви йдете!.. А куди ви йдете? — з безнадійним обуренням поспитався він.

— Додому! — відказав Здоровань Луї.

— Додому! — повторив сержант. — Він іде додому! Звичайно ж, йому не подобається харчування або ліжко рипить. — Він знову напустив на своє обличчя поважної погрози і сказав: — Вчиніть мені таку втіху, кругом — і бігом руш! А я вже займуся вами, парубче.

«Він не знає, що вони помирилися», — подумав Здоровань Луї. І сказав:

— Пане сержанте, підписали мир.

Сержант, здається, й вухам своїм не повірив.

— Ви що, дурника з себе корчите чи хочете покепкувати з мене?

Здоровань Луї не хотів гніватися. Він обернувся і пішов собі. Та гладун побіг за ним, сіпнув за рукав і перепинив йому дорогу. Він вперся у нього черевом і заволав:

— Якщо ви не зараз же не послухаєтеся, то вас віддадуть під трибунал!

Здоровань Луї зупинився і почухав потилицю. Він подумав про Марсель, і в нього заболіла голова.

— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають, — тихо сказав він.

Сержант волав і тряс його за вилоги піджака.

— Що ви кажете?!

— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають! — грімким голосом крикнув він.

Він ухопив сержанта за плече і вдарив його в обличчя. За мить він мусив просунути руку йому під пахву, щоб утримати його на ногах, і гамселив далі; хтось ухопив його за поперек, потім йому почали виламувати руки. Він покинув сержанта Пелтьє, який мовчки повалився додолу, і почав струшувати чоловіків, які повисли на ньому, та хтось підставив йому ногу і він повалився на спину. Він почали товкти його зверху, а він одвертав голову праворуч і ліворуч, щоб ухилитися від ударів, і задихаючись, казав:

— Дайте мені піти, хлопці, дайте ж мені піти, кажу ж вам, оголосили мир.

Ґомес вишкріб нігтями кишеню й дістав звідти декілька дрібок тютюну всуміш із пилюгою і уривками ниток. Він натоптав ними люльку і запалив. Дим був їдкий і задушливий.

— Запаси тютюну вже скінчилися? — поспитався Ґарсен.

— Ще вчора ввечері, — відказав Ґомес. — Якби я знав, то привіз би більше.

Увійшов Лопес, він ніс газети. Ґомес глянув на нього, а потім опустив погляд на свою люльку. Він зрозумів. Він угледів слово «Мюнхен», великими літерами надруковане на першій сторінці газети.

— Отже?.. — запитав Ґарсен.

— Отже, нам капець, — сказав Лопес.

Ґомес щосили зціпив зуби на чубукові своєї люльки. Він чув гарматний рев і думав про тиху ніч в Жюан-ле-Пені, про джаз на березі моря — в Матьє ще багато буде таких вечорів.

— Мерзотники, — пробурмотів він.

Матьє на мить зупинився на порозі їдальні, потім вийшов у двір і зачинив двері. На ньому був цивільний одяг: на складі вже не було військового вбрання. Солдати прогулювалися невеликими гуртами, вигляд у них був приголомшений і неспокійний. Двоє молодиків, які наближалися до нього, почали одночасно позіхати.

— Весело вам, бачу, — сказав їм Матьє.

Молодший закрив рота і, ніби вибачаючись, мовив:

— Не знаємо, до чого вдатися.

— Вітаю, — сказав хтось позаду Матьє.

Він обернувся. То був Жорж, його сусіда по ліжкові, в нього було добре і сумовите обличчя, кругле наче місяць. Він усміхався.

— А що? — устряв до розмови Жорж. — Все йде, яке і мало воно йти.

— Не скаржся, — порадив молодикові Матьє. — Якби була війна, то зараз ти був би в іншому місці. Там, де стріляють.

— Авжеж, — сказав той.

Жорж стенув плечима.

— Тут або деінде, — сказав він.

— От-от, — сказав Матьє.

— Я задоволений, бо незабаром знову побачу доцю, — сказав Жорж. — Якби не це… Знову повернуся до контори; я не дуже ладнаю з дружиною… Читатиму газети, хвилюватися через Данціґ: все почнеться, як і торік. — Він позіхнув і сказав: — Життя скрізь однакове, правда ж?

Вони мляво всміхнулися. Більше їм не було чого сказати один одному.

— Бувай, — сказав Жорж.

— Бувай, — сказав Матьє.

Потойбіч решітки хтось грав на акордеоні. Потойбіч решітки був Нансі, був Париж, чотирнадцять годин лекцій на тиждень, Івіш, Борис, може, й Ірена. Життя скрізь однакове, завжди однакове. Він повільною ходою попрямував до решітки.

— Уважай!

Вояки махнули йому, щоб він одійшов: вони провели лінію на землі й без особливої охоти грали в цура й пека. Матьє на мить зупинився: він бачив, як котяться дрібняки, а потім ще і ще. Вряди-годи монета крутилася на місці, мов дзиґа, спотикалася й падала на другу монету, наполовину затуляючи її. Тоді солдати схоплювалися й галасували. Матьє знову пішов. Стільки потягів і ваговозів їздили Францією, стільки страждань, стільки сліз, стільки галасу в усіх радіостанціях світу, стільки погроз і нахвалянь всіма мовами, стільки зібрань, й усе лише для того, щоб зараз кружляти дворищем чи жбурляти дрібняки в пилюгу. Всі ці люди вчинили над собою насильство, щоб поїхати з сухими очима, всі раптом поглянули смерті у вічі й усі, з чималими труднощами або ж покірно, зважилися померти. Тепер їх немовби лантухом по голові втелющили, вони опустили руки, скуті життям, що знову ринуло на них, життям, котре залишали їм ще на мить, на одну біжучу мить, і з яким вони не знали, що робити. Це день ошуканих, подумалося йому. Він схопив руками ґрати решітки і поглянув назовні: сонце на порожній вулиці. Та торгових вулицях міст вже двадцять чотири години був мир. Але довкола казарм і фортів стояла невиразна імла війни, котра насилу танула. Невидимий акордеон грав «Ля Мадлон»; теплий вітерець здійняв на шляху вихор куряви. «А що я робитиму з моїм життям?» То було дуже просто: в Парижі на вулиці Юнґенс було помешкання, яке його чекало: дві кімнати, центральне опалення, вода, газ, електрика, зелені фотелі й бронзовий краб на столі. Він повернеться додому, застромить ключа в замкову шпарину; він знову буде на своїй посаді в ліцеї Бюффон. Й нічого не станеться. Геть нічого. Звичне життя чекало на нього, він залишив його в кабінеті, у спальні; він прослизне в нього без труднощів — ніхто не чинитиме труднощів, ніхто не натякатиме на зустріч у Мюнхені, за місяць все забудеться, — й на тяглості його життя залишиться хіба що невеличка невидна близна, невеличкий надрив: спогад про одну ніч, коли він думав, що йде на війну.

«Не хочу, — подумав він, щосили стиснувши ґрати. — Не хочу! Не буде цього!» Він різко обернувся, всміхаючись, глянув на вікна, що сяяли на сонці. Він почувався дужим; в глибині душі зринула якась невеличка тривога, яку він починав упізнавати, тривога, яка додавала йому певности. Будь-хто; будь-де. Він більше нічим не володів, ніким більше не був. Похмура позавчорашня ніч не минеться марно; та страшенна хапанина не буде геть марнотною. Нехай вони ховають свої шаблі до піхов, як їм так хочеться; нехай розпочинають війну, нехай не розпочинають, начхати мені на них; мене вони не ошукали. Акордеон замовк. Матьє знову почав кружкома ходити дворищем. «Я залишуся вільним», — подумав він.

Літак описував широкі кола над Бурже, чорний хвилястий вар наполовину затопив посадковий майданчик. Леже нахилився до Даладьє і гукнув, показуючи на нього:

— Який натовп!

Даладьє і собі глянув; він обізвався вперше після їхнього вильоту з Мюнхена.

— Вони прийшли, щоб натовкти мені пику.

Леже не заперечив. Даладьє стенув плечима.

— Я їх розумію.

— Все залежить від охорони, — зітхнувши, сказав Леже.

Він увійшов до кімнати, в руці він тримав газети; понуривши голову, Івіш сиділа на ліжку.

— Отак-от! Сьогодні вночі підписали.

Вона звела очі, в нього був щасливий вигляд, та він замовк, зненацька збентежившись від погляду, який вона втупила в нього.

— Ви хочете сказати, що війни не буде? — запитала вона.

— Авжеж.

Не буде війни, не буде літаків на Парижем; стелі не заваляться від бомб — треба буде жити.

— Війни не буде, — схлипуючи, сказала вона, — війни не буде, а ви тішитеся!

Мілан підійшов до Анни. Він спотикався, очі його були червоні. Він доторкнувся до її живота і сказав:

— Ось кому не поталанить.

— Що?

— Малюкові. Не поталанить йому, кажу.

Накульгуючи, він дійшов до столу й налляв собі чарку горілки. То була вже п'ята зранку.

— Пам'ятаєш, — сказав він, — ти гепнула на східцях? Я подумав було, що в тебе буде викидень.

— Та й що? — сухо поспиталася вона.

Він обернувся до неї з чаркою в руці; вигляд у нього був такий, ніби він виголошує тост.

— Так було б ліпше, — посміхаючись, сказав він.

Вона глянула на нього: він піднімав чарку до рота, й рука його ледве тремтіла.

— Може, — сказала вона. — Може, так було б і ліпше.

Літак сів. Даладьє насилу вийшов із салону й ступнув на трап; він був блідий. Почувся несамовитий галас, й люди побігли, розірвавши поліційний кордон і поваливши загороди; Мілан перехилив чарку і, регочучи, виголосив: «За Францію! За Англію! За наших славетних союзників!» Потім щосили пожбурив чарку в стіну; вони волали: «Слава Франції! Слава Англії! Нехай живе мир!», в руках вони тримали знамена і букети. Даладьє зупинився на першій сходинці; він приголомшено дивився на них. Потім обернувся до Леже і процідив крізь зуби:

— Йолопи!