Шляхи свободи. Відстрочення

СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ

Шоста година ранку…

Вона пишалася: за ніч вона й очей не стулила, й усе ж таки їй не хотілося спати. Тільки сухо пекло в глибині очей, щеміло в лівому оці, тремтіли повіки, та ще ці дрижаки від утоми, які вряди-годи пробігали їй по спині, від поперека до потилиці. Вона їхала в страшенно порожньому потязі, остання жива істота, яку вона бачила, був начальнику вокзалу в Суассоні, який вимахував червоним прапорцем. А потім зненацька натовп у величезній залі Східного вокзалу. То був негарний натовп, мішанина старих жінок і солдатів; та в нього було стільки очей, стільки поглядів, крім того, Івіш страх як любила цю постійну хитавицю, штовханину ліктями, стегнами, плечима і вперте погойдування одних голів над іншими; так приємно було не самій терпіти тягар війни. Вона зупинилася на порозі величезних дверей, що провадили з вокзалу, й побожно споглядала Страсбурзький бульвар: треба було наповнити ним погляд і зібрати у своїй пам'яті дерева, зачинені крамниці, автобуси, трамвайні рейки, кав'ярні, які почали щойно відчинятися, і димувате повітря раннього ранку. Навіть якщо вони почнуть жбурляли свої бомби за п'ять хвилин, за тридцять секунд, то все одно не зможуть забрати в мене оце. Вона впевнилася, що нічого не пропустила, навіть велику афішу «Дюбо-дюбо-дюбонне» ліворуч, і раптом її охопив легенький шал: треба було увійти до міста, перш ніж вони дістануться сюди. Вона пхнула двох бретонок, які несли пташині клітки, переступила через поріг і ступнула на справжній паризький тротуар. Їй здалося, ніби вона увійшла в розпечений приск, це було так зловісно і хвилююче. «Все згорить, жінки, діти, старі, я теж загину в полум'ї». Страшно їй не було: я ж завжди боялася постаріти; від поспіху їй аж у горлянці пересохло; не можна було гаяти жодної хвилини: стільки всього треба було побачити, блошиний ринок, Катакомби, Менільмонтан та інше, де їй ще не доводилося бувати, як ото в музеї Ґревен; якщо вони залишать мені ще з тиждень, якщо не прийдуть наступного вівторка, то я встигну все зробити. Ох, пристрасно подумала вона, прожити цілий тиждень, я розважатимуся більше, ніж за цілий рік, я хочу вмерти, розважаючись. Вона підійшла до таксі.

— Вулиця Юнґенс, 12.

— Сідайте.

— Їдьте бульваром Сен-Мішель, вулицею Оґюст-Конт, вулицею Вавен, вулицею Делямбр, а потім вулицею де ля Ґете і проспектом дю Мен.

— Так буде довше, — зауважив водій.

— Нічого.

Вона сіла до авта і затріснула дверцята. Лаон вона назавжди залишила позаду. Вона ніколи туди не повернеться — тут і помре. «Яка гожа днина! — подумалося їй. — Яка гожа днина! Сьогодні пополудні ми підемо на вулицю Розьє й на острів Сен-Луї».

— Хутчій, хутчій! — погукала Ірена. — Йдіть сюди.

Матьє був у самій сорочці, він зачісувався перед люстром. Він поклав гребінець на столі, взяв піджак під пахву й увійшов до кімнати друзів.

— Ну й що?

Ірена патетичним жестом показала на ліжко.

— Він ушився!

— Отакого! — сказав Матьє. — Отакого!

Якусь мить він, чухаючи потилицю, розглядав незастелене ліжко, а потім зареготався. Ірена поважно і здивовано зиркнула на нього, а потім зареготалася й собі.

— Гарно він нас пошив у дурні, — сказав Матьє.

Він надів піджак. Ірена знай сміялася.

— Зустрінемося в «Домі» о сьомій годині.

— О сьомій, — повторила вона.

Він нахилився до неї й легенько поцілував.

Івіш бігом піднялася східцями і, захекавшись, зупинилася на майданчику четвертого поверху. Двері були прохилені. Вона затремтіла. «А якщо це консьєржка?» Вона увійшла: всі двері були відчинені, лампи світилися. У передпокої вона уздріла велику валізу: він був тут.

— Матьє!

Ніхто не відповів. Кухня була порожня, та ліжко у спальні було розстелене. «Він переночував тут». Вона увійшла до кабінету, відчинила вікна і жалюзі. «Тут не так і вбого, — розчулено подумала вона, — несправедлива я була». Вона мешкатиме тут, чотири рази на тиждень писатиме йому листи, — ні, п'ять разів. А потім якоїсь днини він прочитає в газетах: «Бомбування Парижа» і вже не буде одержувати ніяких листів. Вона обійшла довкруг письмового столу, доторкнулася до книг, до прес-пап'є у вигляді краба. Біля книги Мартіно про Стендаля лежала переламана цигарка; вона взяла її і сховала до сумочки з реліквіями. Потім умостилася на дивані. За хвилю вона почула кроки на східцях, і серце її здригнулося.

То був він. Він на мить затримався у передпокої, потім увійшов, несучи валізу. Івіш розтулила руки, і сумочка впала додолу.

— Івіш!

Він не дуже і здивувався. Поставив свою валізу, підняв сумочку й простягнув їй.

— Ви давно тут?

Вона не відповіла; вона трохи гнівалася на нього, бо впустила сумочку. Він підійшов і сів біля неї. Вона не бачила його. Вона бачила килим і носаки своїх черевичків.

— Мені поталанило, — радісно сказав він. — годиною пізніше ви мене вже не застали б: потягом о восьмій годині я вирушаю в Нансі.

— Як? Ви відразу й поїдете?

Вона замовкла, гніваючись сама на себе, їй ненависний був власний голос. В них було так мало часу, їй так хотілося бути простою, та це було дужче від неї: коли вона довго не бачила людей, то не могла знову так просто розмовляти з ними. Її охоплювало ватяне заціпеніння, котре скидалося на невдоволення. Вона старанно ховала від нього своє обличчя, та не могла приховати збентеження; вона видавалася собі ще безсоромнішою, коли не дивилася на нього. Дві руки простягнулися до валізи, відчинили її, дістали звідти будильника й завели його. Матьє підвівся, щоб поставити будильника на стіл. Івіш трохи підвела погляд і побачила його, геть чорного на світлі. Він підійшов і знову сів біля неї; він і далі мовчав, та Івіш уже трохи підбадьорилася. Він дивився на неї; вона знала, що він на неї дивиться. Упродовж цілих трьох місяців ніхто те дивився на неї так, як він оце. Вона почувалася коштовною і тендітною: маленький німий ідол: то було приємно, болісно і трохи дратувало. Раптом вона почула цокання годинника і подумала, що він поїде. «Не хочу бути тендітною, не хочу бути ідолом». Вона зробила відчайдушне зусилля й нарешті змогла обернутися до нього. У нього був не той погляд, якого вона чекала.

— От і ви, Івіш. От і ви.

Схоже було, він не думав, що каже. Вона йому все-таки усміхнулася, але відразу ж похолола з ніг до голови. Він не всміхнувся їй у відповідь; він поволі сказав:

— Це ви…

Він здивовано розглядав її.

— Чим ви приїхали? — вже жвавіше поспитався він.

— Потягом.

Вона стулила долоні й щосили стискала їх, щоб аж кісточки пальців затріщали.

— Я хотів запитати: батьки ваші знають?

— Ні.

— То ви втекли?

— Майже.

— Так, — сказав він. — Так. Що ж, дуже добре: житимете тут. — І з цікавістю запитав: — Ви було нудно в Лаоні?

Вона не відповіла: голос падав їй на потилицю, мов гільйотина, холодний і безпристрасний.

— Бідолашна Івіш!

Вона почала сіпати себе за коси. Він знову обізвався:

— Борис у Бярріці?

— Так.

Борис навпомацки устав з ліжка, тремтячи, надів штани і піджак, кинув погляд на Лолу, яка спала з розтуленим ротом, тихенько відчинив двері й, тримаючи під пахвою черевики, вийшов у коридор.

Івіш зиркнула на будильник і побачила, що він показує вже двадцять хвилин на сьому. Вона жалібним голосом поспиталася:

— Котра година?

— Двадцять на сьому, — відказав Матьє. — Зачекайте, зараз я вкину деякі речі, це хутко; потім буду геть вільний.

Він став на коліна біля валізи. Вона мляво дивилася на нього. Вона вже не відчувала свого тіла, та від цокання годинника їй аж у вухах колупало. За хвилю він підвівся.

— Все готово.

Він стояв перед нею. Вона бачила його штани, трохи вичовгані на колінах.

— Слухайте уважно, Івіш, — обережно сказав він. — Ми поговоримо про серйозні речі: квартира — ваша; ключ висить на цвяху біля дверей, будете мешкати тут до кінця війни. Що ж до моєї платні, то я все владнав: я дав Жакові довіреність, він отримуватиме гроші й надсилатиме їх вам щомісяця. Вряди-годи треба буде оплачувати дрібні рахунки: наприклад, за помешкання, або податки, хоча солдатів, може, і звільнять від них, — крім того, часом будете надсилати мені невеличкі посилки. Те, що залишиться, буде ваше: гадаю, ви зможете прожити на ці гроші.

Вона остовпіло слухала цей рівний і монотонний голос, який скидався на голос диктора в радіоприймачі. Як сміє він бути таким нудним? Вона не дуже добре тямила, що він каже, але добре уявляла собі, яке в нього має бути обличчя, з насилу помітною усмішкою, тяжкими повіками і статечним урівноваженим виразом. Вона глянула на нього, щоб зненавидіти ще дужче, і ненависть її де й поділася: обличчя його було не таке, як голос. Він що, страждає? Ні, він не схожий був на нещасного. То було геть незнайоме для неї обличчя, от все.

— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.

— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.

— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.

Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці «Центральна Европа». Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.

— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.

— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?

— Ні.

Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.

— Десь отак, — сказав він.

Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово «Богемія» всередині кривої лінії і сказала:

— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина…

Все воно здалося їй марним, і вона заридала.

— Івіш! — вигукнув Матьє.

Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.

— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.

— Ні, — схлипнувши, відказала вона.

— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.

Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.

— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.

Вона глянула нього.

— Я… хіба я не проведу вас на вокзал?

— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.

— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку…

Та він похитав головою.

— Мені краще поїхати самому. Крім того, вам треба поспати.

— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.

Їй подумалося: «Яка ж я дурна була!» Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.

— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.

Він узяв її за руку й підвів.

— А тепер я покажу вам усю вашу власність.

В спальні він зупинився перед шафою.

— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.

Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.

— Що таке? — чемно запитала Івіш.

— Все воно було моїм. Сміх та й годі!

Він обернувся до неї.

— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.

Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.

— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню… — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.

— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.

Вони повернулися до кабінету.

— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.

— Бален?[19] — перепитала Івіш. — Яке чудернацьке прізвище!

Вона зареготалася, й Матьє усміхнувся.

— Жак повернеться лише напочатку жовтня, — сказав він. — Я дам трохи грошенят, щоб ви змогли його дочекатися.

В його гаманці була тисячофранкова купюра й дві по сто франків. Він дістав тисячу франків і простягнув їй.

— Дуже дякую, — сказала Івіш.

Вона взяла гроші й стиснула їх у долоні.

— Коли що, то гукайте Жака. Я напишу йому, що доручаю йому вас.

— Дякую, — повторювала Івіш. — Дякую. Дякую.

— Знаєте його адресу?

— Так, так. Дякую.

— Ну, тоді до побачення. — Він підійшов до неї. — До побачення, люба моя Івіш. Як у мене буде адреса, то я напишу вам.

Він узяв її за плечі й пригорнув.

— Люба моя маленька Івіш.

Вона покірно підставила йому чоло, й він поцілував її. Потім він потиснув їй руку і вийшов. Вона чула, як грюкнули двері в передпокої; потім вона розгладила тисячофранкову купюру, роздивилася віньєтки, а далі подерла її на вісім клаптів і жбурнула на килим.

Старий солдат із рудою бородою, поклавши долоню новобранцеві на плече, показував йому на африканський берег. «Вербуйтеся і завербовуйтеся до колоніяльного війська». В молодого новобранця був геть дурнуватий вигляд. Напевне, треба й це відбути: півроку в Бориса буде вигляд йолопа. «Вони обстрижуть мені чуприну, — зціпивши зуби, подумав він. — Мерзотники!» Ще ніколи в житті не почувався він таким запеклим противником війни. Він поминув непорушного вартового в будці. Борис крадькома зиркнув на нього, і мужність його раптом покинула. «Лайно!» — подумалося йому. Та він уже зважився, він од ніг до голови був охоплений тією лютою рішучістю: насилу переступаючи неслухняними ногами, він увійшов до казарми. Небо сяяло, легенький вітерець доносив до цих далеких передмість пахощі моря. «Як шкода, — подумав Борис, — як шкода, що така гожа днина!» Біля дверей комісаріяту туди-сюди походжав поліцай. Філіп дивився на нього; він почувався геть покинутим, і йому було холодно; щока і верхня губа боліли. Це буде безславне страдництво. Безславне і безрадісне: камера, а потім одного ранку шибениця в донжоні Венсенської вежі; ніхто про це не дізнається: всі вони відштовхнули його.

— Де комісар поліції? — поспитався він.

Поліцай глянув на нього.

— На другому поверсі.

Я буду своїм власним свідком, буду звітувати лише перед собою.

— Де записуються в добровольці?

Двоє вояків перезирнулися, і Борис відчув, як щоки його зашарілися. «Гарна ж у мене мармиза», — подумалося йому.

— Будинок у глибині двору, перші двері ліворуч.

Борис недбало відсалютував двома пальцями і твердою ходою перетнув двір; та він думав собі: «В мене дурнуватий вигляд», і це гнітило його. «Вони, либонь, аж лягають од реготу, — думалося йому. — Чолов'яга, який сам сюди прийшов, ніхто його в шию не гнав — це ж для них комедія та й годі!» Філіп стояв на повному світлі, дивився в очі невисокому добродієві з орденами, квадратною щелепою й думав про Раскольнікова.

— Ви комісар?

— Я його секретар, — відказав добродій.

Філіпові тяжко було говорити через набряклу губу, та голос його був ясний. Він ступнув уперед.

— Я ухиляюся від призову, — твердо сказав він. — І користуюся фальшивими документами.

Секретар уважно глянув на нього.

— Сідайте, — ввічливо сказав він.

Таксі їхало до Східного вокзалу.

— Ви запізнюєтеся, — сказала Ірена.

— Ні, — відказав Матьє, — якраз устигаю. — І задля пояснення докинув: — У мене була дівчина.

— Дівчина?

— Вона приїхала з Лаона, щоб побачитися зі мною.

— Вона кохає вас?

— Та ні.

— А ви кохаєте її?

— Ні, я залишаю їй своє помешкання.

— Добра дівчина?

— Ні, — відказав Матьє. — Недобра. Але й не погана.

Вони замовкли. Таксі минало Центральний ринок.

— Тут, тут, — раптом озвалася Ірена. — Це тут було!

— Так.

— Вчора це було. Боже милий! Так давно…

Вона відкинулася в глибину таксі, щоб дивитися через слюду.

— Кінець, — сказала вона, випроставшись.

Матьє не відповів. Він думав про Нансі: йому ніколи не доводилося там бути.

— А ви не дуже схильні до балачок, — сказала Ірена. — Проте мені з вами не нудно.

— Раніше я забагато балакав, — сказав Матьє. І обернувся до неї. — Що ви будете робити сьогодні ввечері?

— Нічого, — відказала Ірена. — Я ніколи нічого не роблю: мій старий утримує мене.

Таксі зупинилося. Вони вийшли, й Матьє заплатив.

— Не люблю вокзалів, — сказала Ірена. — Вони такі зловісні.

Вона раптом просунула свою руку йому під лікоть. Вона йшла поруч, мовчазна і звична: йому здавалося, ніби він знає її вже десять років.

— Мені треба взяти квиток.

Вони пройшли крізь натовп. То був цивільний натовп, мовчазний і повільний, там було декілька солдатів.

— Ви знаєте Нансі?

— Ні, — відказав Матьє.

— А я знаю. Скажіть, куди ви їдете.

— Авіяційні казарми Есе-ле-Нансі.

— Я знаю, — сказала Ірена. — Знаю.

Чоловіки з торбами стояли в черзі біля каси.

— Хочете, я куплю вам газету, поки стоятимете в черзі?

— Ні, — стискаючи її руку, відказав він. — Залишайтеся зі мною.

Вона задоволено усміхнулася йому. Вони потроху посувалися.

— Есе-ле-Нансі.

Він простягнув своє військове посвідчення, і касир дав йому квиток. Він обернувся до неї.

— Проведіть мене до виходу. Але мені не хотілося б, щоб ви йшли на перон.

Вони трохи пройшли і зупинилися.

— Що ж, прощавайте, — сказала вона.

— Прощавайте, — сказав він.

— Все тривало тільки одну ніч.

— Авжеж. Але ви будете єдиним моїм спогадом про Париж.

Він поцілував її. Вона запитала його:

— Ви писатимете мені?

— Не знаю, — відказав Матьє.

Якусь мить він мовчки дивився на неї, а потім пішов.

— Гей! — гукнула вона йому.

Він обернувся. Вона всміхалася, та губи її тремтіли.

— Я навіть не знаю вашого імени.

— Мене зовуть Матьє Делярю.

— Увійдіть.

Він сидів на ліжку в піжамі, як завжди гарно причесаний, як завжди вродливий, і їй подумалося, чи не надіває він на ніч сіточку для волосся. В його кімнаті пахнуло одеколоном. Він розгублено глянув на неї, хутко взяв окуляри на нічному столику і надів їх.

— Івіш!

— А певно! — добротливо відказала вона.

Вона сіла на краєчку ліжка й усміхнулася йому. Потяг до Нансі вирушав зі Східного вокзалу; в Берліні, може, допіру злетіли бомбардувальники. «Я хочу розважатися! Хочу розважатися!» Вона роззирнулася довкруг себе: це готельний покій, бридкий і багатий. Бомба проб'є покрівлю і стелю п'ятого поверху: я тут помру.

— Я й не сподівався побачити вас знову, — з гідністю сказав він.

— А чому? Тому що ви поводили себе як бидло!

— Ми були напідпитку, — сказав він.

— Я була напідпитку, бо дізналася, що провалилася на іспитах. А от ви не пили: ви хотіли затягти мене до своєї кімнати, чатували на мене.

Він геть розгубися.

— І ось я у вашій кімнаті, — сказала вона. — Ну?

Він почервонів мов буряк.

— Івіш!

Вона зареготалася йому в обличчя.

— А ви не такий і бридкий.

Настала довга мовчанка, потім незграбна рука легенько доторкнулася до її стану. Бомбардувальники перелетіли через кордон. Вона реготалася до сліз: принаймні не помру незайманкою.

— Це місце вільне?

— Угу! — буркнув гладкий дідуган.

Матьє поставив свого наплічника на багажну полицю й сів. Купе було повне; Матьє спробував було розгледіти своїх попутників, та було ще темно. Якусь хвилю він сидів непорушно, а потім потяг сіпнуло, і він рушив з місця. Матьє здригнувся від радости: кінець. Завтра Нансі, війна, страх, може, і смерть, свобода. Побачимо, подумалося йому. Побачимо. Він сягнув до кишені, щоб дістати люльку, і в пальцях зашурхотів конверт: то був Даніелів лист. Він хотів було знову покласти його до кишені, та йому зробилося немовби соромно: все-таки треба було його прочитати. Він натоптав люльку, запалив її і дістав з конверта сім густо списаних рівним почерком листків без жодних закреслень. «Він писав його з чернеткою. Який же він довгий», — тоскно подумалося йому. Він прочитав:

«Любий мій Матьє.

Добре уявляю собі твій подив і глибоко почуваю, наскільки недоречне це послання. Врешті, я й сам не знаю, чому звертаюся до тебе: напевне, шлях до гріха так само крутий і слизький, як і шлях до покути. Коли в червні я відкрив тобі один мальовничий аспект своєї натури, то цим, либонь, учинив із тебе свою довірену особу. Я мусив би пошкодувати за цим, бо пропускаючи крізь тебе всі події свого життя, я спонукав би тебе до активної ненависти, і мене це гнітило б, а для тебе воно було б згубним. Ти, либонь, гадаєш, що я пишу ці рядки з якоюсь посмішкою. Вже декілька днів на душі моїй лежить якась олив'яна легкість — вибач, якщо це словосполучення прикро вразило тебе, — тож ця Посмішка дарована мені як особлива ласка. Втім, облишимо це, тому що я писатиму тобі не про своє повсякдення, а про надзвичайну подію в моєму житті, тож, гадаю, реальною вона для мене стане лише тоді, якщо й для інших існуватиме так само, як і для мене. Й не тому що я аж настільки розраховую на твою довіру чи навіть на твою щирість. Якби я й попросив тебе відкласти набік твій улюблений раціоналізм, який ось уже понад десять років приносить тобі незлецький шмат хліба, то ти, либонь, і не подумав би зробити це. Та, може, тому й обрав я з-поміж усіх своїх друзів саме тебе, адже ти найменш надаєшся до того, щоб вислухати розповідь про цей нечуваний експеримент; можливо, це буде щось на кшталт контрольного експерименту. Ні, я не прошу, щоб ти відповів на цей лист — повір, мені було б дуже прикро, якби ти гадав, ніби зобов'язаний звертатися до мого здорового глузду, оскільки я й сам пречудово можу адресувати собі такі заклики. Скажу навіть більше: коли я думаю про здоровий глузд, священні засади та іншу позитивістську бридню, то сміх спадає на мене, мов та манна небесна. Втім, писати мені не треба й тому, що Марсель буде прикро вражена, побачивши у поштовій скриньці твоє послання. Вона подумає, що ми провадимо потаємне листування, і пречудово знаючи тебе, запідозрить, що ти великодушно пропонуєш напучувати мене в першу пору подружнього життя. Та ось в який спосіб твоє мовчання може послужити для мене контрольним експериментом: якщо я без тіні обурення зможу уявити собі твою „відразливу посмішку“ і збагнути приховану іронію, з якою ти будеш розглядати мій „випадок“, не знехтувавши при цьому того особливого способу життя, що його я для себе обрав, то в душі моїй зародиться певність, що я перебуваю на вірному шляху. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь і з огляду на психологічний вислід добрих послуг, цього разу я звертаюся до тебе, як до фахового філософа, адже свою оповідь викладаю я у плані метафізичному. Звичайно, ти вважатимеш, що претензії мої завеликі, адже я не читав ні Геґеля, Шопенгавера; та не став мені це на карб, тому що я не зміг би втілити в філософських поняттях нинішні порухи своєї душі й поступаюся в цьому тобі, позаяк це твоє ремесло, а я буду жити навмання, не так як ті ясновиди, до котрих належиш і ти. Проте гадаю, ти не так легко поступишся: цей сміх, ці тривоги, ці блискавичні інтуїтивні осяяння, — на жаль, цілком імовірно, що ти вважатимеш за потрібне все це класифікувати як психологічні „стани“ і пояснити їх особливостями мого характеру і моєї натури, спираючись при цьому на колишні мої зізнання. Це не хвилює мене: що я сказав, то те сказав, тож можеш використовувати це на власний розсуд, навіть якщо воно призведе тебе до глибоких помилкових суджень про мене. Зізнаюся навіть, що я з потаємною втіхою передам у твоє розпорядження всі необхідні відомості для відновлення істини, знаючи при цьому, що ти використаєш їх для того, аби свідомо віддатися брехні.

Втім, перейдемо до фактів. Тут сміх примушує мене випустити перо з рук. Сміх до сліз! Адже я тремтячи підходжу до таких речей, у яких чи то від сорому, чи то від поваги до себе ніколи собі не зізнавався, та ось вони втіляться у слова, і звернусь я з ними саме до тебе, щоб лишилися вони на цих голубих листках і ти зміг повтішатися з них, перечитавши через десять років. Мені здається, ніби я вчиняю блюзнірство проти самого себе, і це, звичайно ж, неможливо простити, та водночас я бачу в цьому й інше: блюзнірство викликає сміх. Те, що я найдужче люблю, не буде для мене по-справжньому дороге, якщо я не посміюся з нього. Знаю, що ти сміятимешся з моєї нової віри; я ношу в собі смиренну певність, яка здивує тебе своєю неохопністю і все ж таки цілковито буде у твоєму засягу; те, що гнітить мене сьогодні, у міру того, як ти будеш пізнавати його й ображатися, стане для мене не таким гнітючим. Тож знай, якщо ти втішаєшся, читаючи ці рядки, що я випередив тебе: я сміюся, Матьє, сміюся; Бог створив людину, яка перевершує всіх людей на світі, й усе-таки вони глузують з неї, вона висить на хресті, з роззявленим ротом, позеленівши, німа, як рибина, перед кпинами — хіба ж може бути щось кумедніше; ну ж бо, ну ж бо, ти будеш зі шкури вилазити, але солодкі сльози сміху так і не побіжать твоїми щоками.

Погляньмо, що можуть слова. Та чи зрозумієш ти мене, коли я скажу, що ніколи не знав, що я таке? Мої хиби, мої чесноти — начхати мені на них, я не можу ні побачити їх, ні достатньо відступитися набік, аби поглянути на себе цілком. Крім того, в мене таке відчуття, ніби я якась м'яка і плинна речовина, в якій грузнуть слова; щойно я намагаюся назвати себе, як той, хто отримав наймення, змішується з тим, хто називає, й усе знову стає проблематичним. Я часто прагнув ненавидіти себе, ти ж бо знаєш, що у мене були для цього вагомі причини. Та щойно я спрямовував на себе цю ненависть, як вона тонула в моїй непостійності й ставала хіба що спогадом. Так само не міг я себе і любити, — я певен цього, хоча ніколи й не намагався. Та завжди потрібно було, щоб я був; а я був своєю власною ношею. Недостатньо тяжкою, Матьє, завжди недостатньо тяжкою. Якоїсь миті того червневого вечора, коли мені захотілося висповідатися тобі, я подумав, що доторкнувся до себе в твоїх розгублених очах. Ти дивився на мене, у твоїх очах я був твердим і передбачуваним; мої вчинки і настрої були тільки вислідами постійної сутности. Сутність цю ти пізнав через мене, я тобі змалював її словами, я відкрив тобі факти, про які ти не знав і які дозволили тобі побачити її. Однак ти бачив її, а я тільки бачив, що ти її бачиш. На мить ти зробився посередником поміж мною і мною самим, найдорожчою на світі істотою в моїх очах, тому що ту тверду й щільну істоту, якою я був, себто якою я хотів бути, ти почував так просто і звично, як почував і я себе. Адже я існую, я є, навіть якщо й не відчуваю свого буття; й це рідкісна мука — знаходити в собі таку певність без найменшої підстави, таку безпредметну пиху. Тоді я зрозумів, що сягнути себе можна лише через судження іншого, через ненависть іншого. Може, й через любов іншого; та мова не про це. За це відкриття я зберіг до тебе змішану вдячність. Не знаю, яким іменем називаєш ти сьогодні наші стосунки. Це й не дружба, й не зовсім ненависть. Скажімо, що поміж нами був труп. Мій труп.

Я ще перебував у цьому духовному стані, коли поїхав з Марсель до Советера. Мені хотілося то поєднатися з тобою, то вбити тебе. Та якось я завважив обопільність наших стосунків. Чим був би ти без мене, як не отією нестійкістю, якою я і сам є? Адже завдяки мені ти часом — не без певного роздратування — угадував, ким ти є насправді: вузьколобим раціоналістом, на взір дуже впевненим, а по суті дуже невпевненим, сповненим доброї волі до всього, що природно перебуває у засягу твого розуму, сліпий і брехливий до всього іншого; резонер від обережности, сентиментальний від схильности, дуже мало чуттєвий; одне слово, помірний стриманий інтелектуал, пречудовий плід нашого середнього класу. Якщо я і справді не можу сягнути себе без твого посередництва, то моє посередництво необхідне тобі, якщо ти хочеш себе пізнати. Тоді я побачив нас, як ми підтримуємо кожному його небуття, і я вперше зареготався отим глибоким і вдоволеним реготом, який спалює все; потім я знову занурився у щось на кшталт досить чорної байдужости, тим паче що жертвопринесення, котре я вчинив того ж таки червня і котре видалося мені болісною покутою, виявилося аж так надовго і жахливо стерпним. Але тут я мушу замовкнути: я не можу говорити про Марсель без реготу, і від турботи про пристойність, яку ти так цінуєш, не хочу сміятися з неї разом з тобою. І тоді мені неймовірно і просто-таки божевільно поталанило. Бог бачить мене, Матьє; я відчуваю це, я це знаю. Так отож: все сказано відразу; тож я хотів би бути разом з тобою і наснажуватися дужчою певністю, якщо це можливо, у видовищі гучного реготу, від якого ти довго будеш братися за боки.

Тепер досить. Ми з тобою доста посміялися одне з одного — провадитиму далі. Тобі, звісно ж, доводилося у метрі, в театральному фойє чи у вагоні зазнавати раптового нестерпного враження, ніби ззаду хтось за тобою стежить. Ти обертаєшся, та допитливий уже тицьнувся носом у книгу; тобі не вдається дізнатися, хто за тобою стежив. Ти повертаєшся до свого колишнього становища, та знаєш, що невідомий звів погляд, відчуваєш це з легеньких дрижаків, які біжать по всій твоїй спині, їх можна порівняти з раптовим і дужим зціпленням усіх твоїх тканин. Отож, уперше я відчув двадцять шостого вересня в третій годині пополудні в готельному парку. Нікого не було докруги, чуєш, Матьє, нікого. Але погляд був. Зрозумій мене вірно: я не вхопив його, як мимохідь ловлять у поле зору профіль, чоло або ж очі; адже головна його риса — бути невловним. Я лише зціпився, зібрався в клубок, я був заразом і пронизаним, і непросяжним, я існував у присутності цього погляду. Відтоді я не переставав існувати у присутності свідка. В присутності свідка, навіть у себе в зачиненій кімнаті: часом усвідомлення того, що тебе пронизує цей меч, що ти спиш у присутності свідка, змушувало мене хапатися зі сну. Що й казати, сон геть не йшов до моїх віч. Авжеж! Матьє, що за відкриття: мене бачили, я метушився, щоб пізнати себе, я гадав, що руйнуюся всіма краями, вимагав твого зичливого посередництва, а впродовж усього того часу мене бачили, погляд був тут, непохитна, невидима сталь. І тебе, недовірливий насмішнику, він бачить теж. От тільки ти не знаєш цього. Мені легко сказати тобі, що таке цей погляд: бо він є ніщо; це відсутність; от уяви собі найтемнішу ніч. І ця ніч дивиться на тебе. Та сліпуча ця ніч; ніч у повному світлі; потаємна ніч дня. Я спливаю чорним світлом; воно скрізь, на моїх руках, на моїх очах, у моєму серці, і я його не бачу. Повір, що ця постійна мука попервах була для мене відразливою: ти ж бо знаєш, давньою моєю мрією було стати невидимим; сто разів бажав я не залишати жодного сліду ні на землі, ні в серцях. Який же то був жах — виявити раптом цей погляд, як всеохопне середовище, з якого я не міг утекти. Але ж і спокій який! Нарешті я знаю, що я існую. Я обертаю для свого вжитку і на твоє величезне обурення дурнуватий і злочинний вислів вашого пророка: „Я мислю, тож я існую“, який стільки завдав мені страждань, — адже що більше я мислив, то менше здавалося мені, що я існую, — і я кажу: мене бачать, тож я існую. Я вже не повинен терпіти відповідальности за свою в'язку плинність; той, хто бачить мене, змушує мене існувати; я є таким, яким він мене бачить. Я звертаю до ночі моє вічне нічне обличчя, постаю, як виклик, і кажу Богові: ось я. Ось я, такий, яким ви мене бачите, такий, який я є. Що я можу: ви мене знаєте, а я себе не знаю. Що мені робити, як не терпіти себе? І ви, чий погляд вічно стежить за мною, терпіть мене. Яка радість, Матьє, яка ж мука! Нарешті я змінився у самому собі. Мене ж бо ненавидять, мене зневажають, мене терплять, якась присутність назавжди підтримує моє буття. Я нескінченний і нескінченно винен. Але я існую, Матьє, я — існую. Перед Богом і перед людьми я існую. Ecce homo.[20]

Я пішов до священика із Совтера. Це хитрий і освічений селюк зі жвавим і марним обличчям старого мартопляса. Він геть не подобався мені, та я був задоволений, що мій перший контакт із церквою відбувся за його посередництвом. Він прийняв мене в кабінеті, напханому силою-силенною книг, які він, звісно ж, не всі прочитав. Спочатку я дав йому тисячу франків для убогих й побачив, що він прийняв мене за злочинця-покутника. Я відчув, що зараз розрегочуся, й мусив згадати про всю трагічність моєї ситуації, щоб зберегти поважний вигляд.

— Панотче, — сказав я йому, — я хочу довідатися лише про одне: ваша релігія вчить, що Бог бачить нас?

— Він бачить нас, — подивовано відказав священик. — Він читає в наших серцях.

— Але що він бачить? — запитав я. — Цей мох, цю піну, з якої зроблені мої повсякденні думки, чи погляд його просягає до моєї вічної сутности?

І старий хитрун дав мені відповідь, у якій я впізнав віковічну мудрість:

— Пане, Господь бачить усе.

Я зрозумів, що…»

Матьє нетерпляче зібгав листки.

«Ото вже старизна!» — подумав він. Шибка була опущена. Він зіжмакав листа в кульку і, більше не читаючи, викинув через вікно.

— Ні, ні, — сказав комісар поліції, — телефонуйте ви: я не люблю цих вищих офіцерів, всіх нас вони вважають своїми лакеями.

— Гадаю, цей буде люб'язнішим, — відказав секретар. — Врешті, ми ж повертаємо йому сина; крім того, він сам винен: треба було краще дивитися за ним…

— От побачите, побачите, — сказав комісар, — він усе зробить, щоб насолити нам. Надто ж за нинішньої обстановки: спробуйте напередодні війни змусити генерала визнати свою неправоту!

Секретар узяв слухавку й набрав номер. Комісар запалив цигарку.

— Не забувайте про почуття міри, Міране, — сказав він. — Не збивайтеся з професійного тону і не говоріть забагато.

— Гало, — сказав секретар, — гало? Генерал Ляказ?

— Так, — озвався неприємний голос. — Що ви хочете?

— Говорить секретар поліційного комісаріяту вулиці Делямбр.

Голос начебто виявив трохи більше інтересу.

— Так. І що ж?

— Сьогодні до мого кабінету о восьмій годині ранку заявився молодик, — беспристрасним і млявим голосом сказав секретар. — Він називає себе дезертиром і каже, що в нього фальшиві папери. Справді, ми знайшли у нього грубу підробку еспанського паспорта. Він відмовився назвати своє справжнє ім'я. Проте з префектури нам передали опис і фотографію вашого пасинка, й ми відразу ж упізнали його.

Запала мовчанка, й секретар трохи розгублено провадив далі:

— Звичайно ж, пане генерале, ми не порушили проти нього кримінальної справи. Він не дезертир, тому що його ще не призвали до війська; він мав фальшивого паспорта, проте це не злочин, бо в нього не було нагоди скористатися ним. Ми готові передати його у ваше розпорядження, й ви можете приїхати по нього, коли у вас буде час.

— Ви втерли йому бубни? — поспитався сухий голос.

Секретар аж підскочив.

— Що він каже? — поспитався комісар.

Секретар затулив телефон долонею.

— Він питає, чи втерли ми йому бубни!

Комісар звів руки угору, а секретар відказав:

— Ні, пане генерале. Звичайно ж, ні.

— Шкода, — сказав генерал.

Секретар запобігливо захихотів.

— Що він сказав? — поспитався комісар. Та секретар нетерпляче обернувся до нього спиною і схилився над телефоном.

— Я прийду сьогодні увечері або ж завтра. До того часу тримайте його в камері; це буде йому гарним уроком.

— Добре, пане генерале.

Генерал повісив слухавку.

— Що він казав? — поспитався комісар.

— Він хотів, щоб ми втерли бубни хлопчакові.

Комісар розчавив цигарку в попільничці.

— Ти ба! — насмішкувато сказав він.

Вісімнадцята година тридцять хвилин. Сонце стоїть над морем, воно ще не зовсім сіло за обрій, оса ще дзижчить, і війна знай наближається; вона махала й махала рукою, відганяючи осу; за нею Жак маленькими ковтками цідив і цідив віскі. Вона подумала собі: «Життя нескінченне». Батько, мати, брати, дядьки й тітки п'ятнадцять років підряд збиралися у цій вітальні гожими вересневими днями, німі і штивні, мов родинні парсуни; такими полуднями вона чекала вечері, спочатку під столом, а потім на стільчику, займаючись шитвом і питаючи себе, навіщо жити. Всі вони були тут, утрачені пообідні години, тут, у рудому золоті цієї марної пори. Батько теж був тут, за її спиною, він читав «Тан». Навіщо жити? Навіщо жити? Якась комаха незграбно дряпалася шибкою, падала і знову піднімалася угору; Одета проводила її поглядом, їй хотілося плакати.

— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.

Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: «Він мав рацію, море змінилося».

— Що він казатиме?

Жак стенув плечима.

— Скаже нам, що оголошується війна.

Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:

— Кінець.

— Кінець чого?

— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.

— А! — мляво сказала вона.

— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога «Фронту мерзотників», анархії, а то й щось гірше… Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!

Вона не дуже дослухалася до того, що він казав. Вона подумала: «Він боїться, він злий, він самотній». Вона схилилася до нього і погладила по голові. «Сердешний мій Жаку».

— Сердешний мій Борисе.

Вона всміхалася йому, в неї був дуже поштивий вигляд, Бориса гризли докори сумління, треба ж усе-таки їй сказати.

— Це так по-дурному, — провадила Лола, — я знервована, хочу дізнатися, що ж він скаже нам, але, розумієш, ти ж не відразу їдеш.

Борис глянув на свої ноги і почав насвистувати. Краще було вдавати, ніби нічого не чуєш, а то вона звинуватить його ще й у лицемірстві. Щохвилини це ставало дедалі важчим. Вона скривиться мов середа на п'ятницю, скаже йому: «Ти зробив це! Ти зробив це і навіть словом не обмовився мені?» Ото вже ж улип, подумалося йому.

— Принесіть мені мартіні, — сказала Лола. — А ти що будеш?

— Те саме.

Він знову почав насвистувати. Після звернення Даладьє, може, й буде нагода: вона дізнається, що оголосили війну, це її все ж таки трохи ошелешить; тоді Борис додасть жару, скаже: «Я завербувався!» й не дасть їй отямитися. Бувають випадки, коли надлишок горя викликає несподівані реакції: наприклад, регіт; буде потішно, якщо вона почне реготатися. Все-таки мені буде трохи досадно, безпристрасно подумалося йому. Всі мешканці готелю зібралися у передпокої, навіть двоє кюре. Вони порозсідалися у кріслах і прибрали вдоволеного вигляду, бо відчували, що за ними спостерігають, та їм було незатишно, й Борис помітив, що чимало з них потай зиркають на годинника. Гаразд! Гаразд! Вам треба чекати ще з півгодини. Борис був невдоволенний, він не любив Даладьє, і йому було гидко думати, що в усій Франції сотні тисяч пар, численні подружжя і кюре ладні були як ту манну небесну сприймати слова цього типа, який сплюндрував Народний фронт. «Це надто вже додало йому ваги», — подумав Борис. І, обернувшись до радіоприймача, демонстративно позіхнув.

Було гаряче й хотілося пити, троє спали: двоє біля коридора і малий дідок, який схрестив руки, наче молився; ще четверо постелили на колінах носову хустинку і грали в карти. Вони були молоді й нічого на вигляд, під багажними сітками вони повішали свої піджаки, які тепер гойдалися за їхніми потилицями і куйовдили їм чуприни. Вряди-годи Матьє краєм ока зиркав на смагляві волохаті руки свого сусіда, невисокого білявця — його пальці з широкими чорними нігтями спритно поралися біля карт. Він був друкар; чолов'яга, який сидів поруч, був слюсарем. З двох інших на лаві навпроти один, той, що ближче до Матьє, був адвокатом, другий грав на скрипці в кав'ярні «Буа-Коломб». В купе тхнуло чоловіками, тютюном і вином, піт стікав їхніми твердими обличчями, змінював їх, і вони аж лисніли; на гойдливому підборідді старого, у жорсткій сивій щетині, піт був їдкий і густий, наче олія: екскремент обличчя. Потойбіч вікна під млявим сонцем тяглися сірі плоскі лани.

Друкареві не таланило; він програвав; він схилявся над картами, піднімаючи брови з приголомшеним і затятим виглядом.

— А нехай йому! — вигукнув він.

Адвокат швиденько збирав карти і тасував їх. Друкар дивився, як вони переходять із рук до рук.

— Нещасливий я, — ображено сказав він.

Вони грали мовчки. За хвилю друкар узяв ще карт.

— Козир! — переможно вигукнув він. — Ну, зараз усе трохи зміниться, хлоп'ята! Може, мені ще трохи доведеться попереживати!

Але адвокат відразу ж відкрив свої карти.

— Козир, козир і ще один козир. Нічого й казати: дама не грає.

Друкар відштовхнув свої карти.

— Більше не граю: я забагато програю.

— Маєш рацію, — сказав слюсар. — Крім того, дуже трясе.

Адвокат згорнув носовичок і поклав до кишені. То був здоровецький опасистий чолов'яга з блідою шкірою, марним жаб'ячим видом, широкими щелепами і вузьким черепом. Ті троє казали йому «ви», тому що він був освічений і мав звання сержанта. А він їм тикав. Він кинув недоброзичливий погляд на Матьє і, заточуючись, підвівся.

— Хильну я трохи.

— О, це гарна думка!

Слюсар і друкар дістали зі своїх сидорів по плящині; слюсар ковтнув просто з шийки і простягнув пляшку скрипалеві.

— Хочеш хильнути?

— Ні, не зараз.

— Та ти не уявляєш собі, як це добре!

Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив «Хай лайф». Матьє думав собі: «Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий». Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. «Отакими й воюють», — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.

— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.

Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.

Друкар, який курив у коридорі, раптом обернувся до них.

— Літаки!

— Га?

Адвокат нахилився. Груди його торкалися гладких стегон, і він піднімав голову і брови.

— Де?

— Там, там! Бомбардувальники.

— Я… Ага! Ох… ох, скажи-но! — озвався слюсар.

— Це французи? — поспитався скрипаль, піднімаючи на друкаря свої гарні розгублені очі.

— Та вони дуже високо, не видно.

— Звичайно ж, це французи, — сказав слюсар. — Хто ж це ще може бути, га? Війну ще не оголосили.

Друкар нахилився до них, тримаючись руками за одвірок.

— А що ти про це знаєш? Ти вже одинадцять годин у дорозі. Гадаєш, вони чекатимуть, поки ти приїдеш, і тоді оголосять її?

Слюсар начебто спантеличився.

— Ото халепа! — сказав він. — Правда твоя, чортяко! Послухайте, хлопці, а, може, ми вже зранку воюємо?

Всі обернулися до адвоката.

— А ви що скажете? Гадаєте, війна вже розпочалася?

В адвоката був мирний вигляд. Він з погордою стенув плечима.

— Що ви тут вигадуєте? Хіба ми підемо воювати за Чехословаччину? Бачили ви її на карті, ту Чехословаччину? Ні? Так от, а я її бачив. І не раз. Лайно це, та й годі. Ще й завбільшки з носову хустинку. Там хіба що пару мільйонів людей, котрі ще й не одною мовою балакають. Ви питаєте, чи надає він значення Чехословаччині, той Гітлер. А Даладьє? Передовсім Даладьє — це не Даладьє: це двісті родин. Й ті двісті родин аж нудить від Чехословаччини.

Він пробіг поглядом аудиторію й виснував:

— Правда в тому, що в нас і в них воно назрівало з тридцять шостого року. І що вони тоді зробили, ті Чемберлени, Гітлери й Даладьє? Вони сказали собі: ми заткнемо їм пельки, цим хлопцям, і уклали між собою невеличку таємну угоду. Гітлер добрав такого фортеля: як тільки робітники зчиняють галас, їх відразу до війська. Отак, мовчи, тримай язик за зубами. Балакаєш? Дві години муштри. Ще балакаєш? Шість годин. Після цього хлопці без задніх ніг, тільки й думають, щоб виспатися. Ну, а інші міністри сказали: зробимо, як він. І от: війни і близько немає. Ні за Чехословаччину, ні за Турецьку імперію. Тільки нас мобілізували, протримають три-чотири роки, а тим часом у запіллі скрутять в'язи пролетаріятові.

Вони розгублено витріщилися на нього; він їх не переконав чи, може, його не зрозуміли. Слюсар невизначено пробурмотів:

— Одне зрозуміло: панам свято, а курці смерть.

Скрипаль схвально закивав, і всі позамовкали, слюсар обернувся і притулився лобом до одної з великих шиб у коридорі. «Напевне, — подумав Матьє, — їм не дуже кортить воювати». Він думав про вояків чотирнадцятого року, з їхніми широко роззявленими пельками і заквітчаними гвинтівками. А потім що? Ці мають рацію. Вони балакають прислів'ями, та слова зраджують їх, в їхніх головах є таке, що не висловиш словами. Їхні батьки брали участь у безглуздій бойні, й ось уже двадцять років, як їм пояснюють, що війна приносить шкоду. Після цього хочуть, аби вони кричали: на Берлін! Втім, усе, що вони думали, все, що вони казали, не мало ніякого значення: крихітні блискотливі світлячки на полях їхньої долі. Незабаром казатимуть: солдати тридцять восьмого року — як казали: солдати одинадцятого року чи вояки чотирнадцятого. Як і всі інші, вони копатимуть шанці, ні краще, ні гірше, а потім полягають у них, бо так воно їм випало. «А ти? — раптом подумав він. — Ти, що робиш із себе їхнього свідка, хоча ніхто тебе не просив, хто ти? Що ти там робитимеш? І якщо вцілієш, то ким ти станеш?»

Друкар тицьнув пальцем у шибку.

— Вони ще там.

— Хто? — здригнувшись, поспитався скрипаль.

— Літаки. Вони кружляють довкруг потяга.

— Кружляють? Ти не здурів часом?

— Таж я бачу їх!

— Оттак-пак! — сказав слюсар. — Оттак-пак!

Прокинувся малий дідок.

— Що сталося? — приставивши долоню до вуха, поспитався він.

— Літаки.

Дідок мирно всміхнувся і знову заснув.

— Ідіть-но сюди! — погукав друкар. — Ідіть сюди! Їх, либонь, десятків зо три. Я стільки бачив лише на авіяпараді у Віллякубле.

Слюсар і адвокат підвелися. Матьє вийшов за ними у коридор. Він побачив два десятки крихітних прозорих силуетів, креветок у воді неба. Здавалося, вони існують уривками: якщо вони не були на сонці, то зникали.

— А якщо це німаки?

— Не кажи дурниць. Гарно було б, ми ж як на долоні.

Тепер у коридорі було душ із двадцять, і всі вони позадирали голови.

— Не подобається воно мені, — сказав адвокат.

У всіх був стурбований вигляд. Один чолов'яга барабанив пальцями по шклу; ще один вистукував такт ногою. Ескадрилья крутонулася і зникла за потягом.

— Ху! — видихнув хтось.

— Зачекайте, — сказав друкар, — зачекайте-но! Вони вже націлилися, кажу, вам вони кружляють над потягом!

— Он вони! Он вони!

Високий вусатий хлоп'яга опустив шибу і вистромився надвір. Літаки знову з'явилися, один залишив за собою білу стягу.

— Це німаки, — випроставшись, сказав вусань.

— Пощастило.

Позаду Матьє схопився скрипаль: він почав торсати двох сплюхів.

— Що таке? — сонним голосом поспитався один, розтуливши почервонілі очі.

— Оголосили війну! — сказав скрипаль. — Зараз нас будуть бомбувати — над потягом німецькі літаки!

Лола нервово стиснула Борисове зап'ястя.

— Слухай, — сказала вона, — слухай!

Жак побілів, наче крейда.

— Слухай, — сказав він, — зараз скажуть!

То був повільний, низький і глухий голос, який трохи гугнявив.

— Я обіцяв, що сьогодні ввечері зроблю повідомлення про міжнародне становище. Та сьогодні пообіді мені несподівано повідомили про запрошення німецького уряду зустрітися в Мюнхені з канцлером Гітлером, паном Муссоліні й паном Чемберленом. Я прийняв це запрошення.

Гадаю, ви зрозумієте, що напередодні таких важливих переговорів я зобов'язаний відкласти ті пояснення, які я хотів дати вам. Та перед від'їздом я вважаю за необхідне адресувати французькому народові свою вдячність за його мужню і сповнену гідности поведінку.

Я вважаю за необхідне особливо подякувать тим французам, яких призвали до війська, за ту холоднокровність і рішучість, яку вони виявили.

Моє завдання тяжке. Від самого початку труднощів, які спіткали нас, я не перестаю чимдуж трудитися задля збереження миру і захисту життєвих інтересів Франції. Завтра я продовжу ці зусилля з думкою про те, що дію за цілковитою згодою всього народу.

— Борисе! — вигукнула Лола. — Борисе!

Він не відповів. Вона сказала йому:

— Отямся, любий, що це з тобою? Мир: завтра буде міжнародна конференція.

Вона обернулася до нього, червона і збуджена. Він вилаявся крізь зуби:

— А розтуди його! А туди ж його розтуди в Бога— Господа!..

Лолина радість погасла.

— Що з тобою, любий: ти геть позеленів.

— Я на три роки записався до війська — відказав Борис.

Потяг ішов, літаки кружляли.

— Машиніст із глузду з'їхав, — закричав якийсь чоловік. — Чого він не зупиняє? Якщо почнуть скидати бомби, то нас переб'ють, мов худобу.

Друкар був блідий і геть спокійний; він підняв голову і знай стежив за літаками.

— Потрібно стрибати, — процідив він крізь зуби.

— Якого дідька! — відказав адвокат. — Плигати на цій швидкості — нехай йому! — Він дістав хусточку і втер чоло. — Краще потягнути стоп-кран.

Друкар і слюсар перезирнулися.

— Ану ж бо смикни! — сказав друкар.

— А якщо це французи? Буде тоді нам!

Матьє пхнули у спину: якийсь товстун біг до виходу і кричав:

— Поїзд збавляє ходу: всі до дверей!

Друкар обернувся до адвоката; в нього були чудернацькі повільні й невпевнені рухи, зуби вищирилися в недобрій посмішці.

— Бачите, навіть той герой збавляє ходу: значить, це німаки. Це просто так, просто так! — передражнив він адвоката. — Що ж, дивіться, як це просто…

— Я не казав цього, — мляво відказав той. — Я сказав…

Друкар обернувся до нього спиною і попрямував уперед. З усіх купе вибігали люди, вони притьма кидалися в коридор, щоб першими вистрибнути з дверей. Хтось торкнув Матьє за руку, то був малий дідок, він піднімав до нього обличчя і спантеличено дивився на нього.

— Що сталося? Що сталося, га?

— Нічого, — роздратовано відказав Матьє. — Спіть.

Він вихилився з вікна. Двоє чоловіків спустилося на сходинки вагона. Один плигнув, заволавши, торкнувся землі, за інерцією ступнув два кроки, вдарився плечем об телеграфний стовп і головою вперед покотився під укіс. Поїзд уже поминув його. Матьє обернувся й побачив, як він підвівся, геть малий здаля, піднявся руки догори і чкурнув через поля. Другий вагався, нахилившись уперед, і тримався за мідний поручень.

— Не пхайтеся, ради Бога, — сказав здушений голос. — Тут задихнутися можна.

Потяг ще дужче сповільнив ходу. У всіх вікнах видно було голови, а на підніжках людей, котрі ладні були плигати. За поворотом з'явився вокзал, до нього було метрів з триста; Матьє побачив удалині невелике містечко. Ще двоє чоловіків плигнуло і перескочило через переїзд. Потяг уже підходив до перону. «От із таких, — подумав собі Матьє, — й робитимуть героїв».

З вокзалу линув страшенний галас, світлі сукні сяяли на сонці, здіймалися руки в білих рукавичках, дівчата в солом'яних капелюшках вимахували хусточками, уздовж перону з реготом і вереском гасали дітлахи. Скрипаль брутально відіпхнув Матьє і по пояс висунувся з вікна. Потім рупором притулив долоні до рота.

— Тікайте! — гукнув він у натовп. — Літаки!

Люди на вокзалі, не тямлячи, дивилися на нього, всміхалися і гукали. Він підняв руку над головою й тицьнув пальцем у небо. Йому відповів величезний галас. Спочатку Матьє не почув до ладу, а потім зненацька втямив.

— Мир! Мир, хлопці!

Весь потяг дудонів:

— Літаки! Літаки!

— Ура! — волали дівчата. — Ура!

Врешті вони поглянули в небо й, піднявши руки, почали махати хусточками, вітаючи літаки. Адвокат нервово гриз нігті.

— Не розумію, — бурмотів він, — не розумію…

Після двох чи трьох поштовхів потяг остаточно зупинився. Вокзальний службовець вискочив на лаву, під пахвою в нього був червоний прапорець; він заволав:

— Мир! Конференція в Мюнхені. Даладьє вирушає сьогодні ввечері.

Потяг мовчав, непорушний і недовірливий. А потім зненацька вибухнув:

— Ура! Слава Даладьє, слава миру!

Сукні з голубої й рожевої тканини пропали в морі брунатних і чорних піджаків; юрма захвилювалася й зашуміла, мов листя, скрізь мерехтіли сонячні блищики, кашкети і солом'яні капелюшки кружляли, кружляли, то був вальс, Жак танцював з Одетою вальс посеред вітальні, пані Бірненшатц притискала Еллу до грудей і стогнала:

— Я щаслива, Елло, доцю моя, щаслива!

Під вікном якийсь рум'яний парубок реготався мов навіжений, ось він кинувся до селянки й поцілував її в обидві щоки. Вона теж реготалася, геть розпатлана, солом'яний капелюшок сповз на потилицю, вона волала: «Ура!» між поцілунками. Жак поцілував Одету у вухо, він аж не тямився од радости.

— Мир! І, знаєш, вони не обмежаться врегулюванням судетського питання. Пакт чотирьох держав. От із цього й треба було починати.

Служниця прохилила двері.

— Пані, можна накривати на стіл?

— Накривайте, — сказав Жак, — накривайте! А потім принесіть із льоху пляшку шампанського і пляшку шамбертену.

Високий дідуган в темних окулярах виліз на лаву, в одній руці в нього була пляшка червоного вина, в другій шклянка.

— Шклянку винця, хлопці, шклянку винця за мир!

— Сюди, — заволав слюсар, — сюди! Слава миру!

— Ох, панотче, я вас поцілую!

Священик позадкував, але стара випередила його і як сказала, так і зробила, Ґрессьє занурив черпака в супницю: «Ох, діти мої, діти! Скінчився той жах». Зезета відчинила двері: «То що, це таки правда, пані Ізідоро?» — «Авжеж, доцю, правда, я чула, радіо так сказало, він повернеться, ваш Момо, казала ж я, що Господь не допустить до цього». Він танцював на місці, злякався, злякався, Гітлер злякався; я гадаю, це радше ми злякалися, та мені все одно, якщо вже ми не воюємо, та ні, та ні, мене попередили, о другій годині я все скупив, це двісті тисяч паперів, послухайте мене, друже мій, це ви-нят-ко-ва обставина, вперше війну, якої, здавалося б, не уникнути, відвернула воля чотирьох державців, вагомість їхнього рішення далеко випереджає поточний момент; тепер війна вже неможлива, Мюнхен є першим провісником миру. «Боже мій, Боже мій, я молилася, молилася, я казала: „Боже, візьми моє серце, візьми моє життя“, й ти почув мої молитви, Боже, ти найбільший, наймудріший, найніжніший», священик вивільнився: «А я ж вам казав, пані: Господь милостивий». А на чехів начхати, нехай самі викручуються. Зезета простувала вулицею. Зезета співала, всі птахи у моєму серці, в людей були добрі усміхнені обличчя, всі вони здоровкалися, зиркаючи одне на одного, навіть якщо й не були знайомі. Вони знали, вона знала, вони знали, що вона знала, у всіх була та сама думка, всі були щасливі, треба було тільки бути з усіма і робити як вони; гарний вечір, ця жінка, що проходить біля мене, я читаю в глибині її серця, а цей добрий дідуган читає в моєму, все відкрите для всіх, всі є одним цілим, вона заплакала, всі любили одне одного, всі були щасливі, всі були як усі, і Момо там, він, мабуть, усе ж таки задоволений, вона плакала, всі дивилися на неї, і від того їй аж у спину було гаряче і в грудях, всі ті погляди, що більше на неї дивилися, то дужче вона плакала, вона почувалася гордою і щедрою, як мати, котра годує груддю свою дитину.

— Ого, — сказав Жак, — гарно ти хильнула!

Одета раптом засміялася. Вона сказала:

— Гадаю, резервістів незабаром мобілізують.

— За пару тижнів або за місяць, — відказав Жак.

Вона знову засміялася і ковтнула вина. А потім кров зненацька кинулася їй ув обличчя.

— Що з тобою? — поспитався Жак. — Ти геть почервоніла.

— Дрібниці, — сказала вона, — забагато випила, от і все.

Я ніколи б не поцілувала його, якби знала, що він так хутко повернеться.

— Сідайте, сідайте!

Потяг поволі рушив. Чоловіки з реготом і галасом погнали до нього; вони купами повисли на підніжках. У вікні вигулькнуло обличчя слюсаря, по ньому котився піт, він обіруч учепився за край вікна.

— Ради Бога, — сказав він, — пособіть хутчій, а то впаду!

Матьє підтягнув його, він заліз у вікно і плигнув у коридор.

— Ху, — втираючи лоба, сказав він. — Я вже гадав, що обидві ноги там залишу.

З'явився і скрипаль.

— Що ж, усі зібралися.

— Зіграємо?

— А певно.

Вони увійшли до купе; Матьє дивився на них через шибку. Спочатку вони хильнули червоного вина, потім адвокат дістав свого носовичка, й вони постелили його на колінах.

— Здавай!

Слюсар пукнув.

— Гарно пурхнула! — сказав він, показуючи під стелею на уявну ракету.

— Ото мерзотник! — радісно сказав друкар.

«Що вони роблять тут? — подумав Матьє. — А що я тут роблю?» Їхні долі розвіялися, час знову почав текти навмання, без мети; потяг котився без мети, за звичкою; уздовж потяга пливла інертна дорога; тепер вона нікуди не провадила, це було всього лиш асфальтове шосе. Літаки зникли; війна щезла. Бліде небо, в якому займалося мирне надвечір'я, глухе село, картярі, сплюхи, розбита пляшка в коридорі, недопалки в калюжі вина, їдкий сморід сечі, всі ці незначущі залишки… «Мов після свята», — подумав Матьє, й серце його стиснулося.

Дус, Мод і Рюбі піднімалися вулицею Канеб'єр. Дус була дуже жвава; вона завжди полюбляла політику.

— Здається, це було непорозуміння, — пояснювала вона. — Гітлер думав, що Чемберлен і Даладьє хотять чинити йому капості, а Чемберлен і Даладьє гадали, що він хоче на них напасти. І тоді Муссоліні знайшов їх і втокмачив у їхні голови, що вони помиляються; тепер усе владналося: завтра вони разом будуть снідати.

— Ото вже понапиваються, — зітхнула Рюбі.

Канаб'єра мала святковий вигляд, люди йшли дрібними кроками, були такі, що сміялися самі до себе. Мод було тоскно. Звичайно, вона була задоволена, що все воно так уладналося, та раділа більше за інших. Так чи так, а їй доведеться згаяти ще одну ніч у тісній смердючій кімнатці готелю «Женьєвр», а потім знову вокзали, потяги, Париж, безробіття, дешеві забігайлівки й біль у шлунку: зустріч у Мюнхені, хоч який був би її вислід, нічого не змінить. Вона почувалася самотньою. Проходячи біля кав'ярні «Ріш», вона здригнулася.

— Що з тобою? — поспиталася Рюбі.

— Це П'єр, — відказала Мод. — Не дивися. Він за третім столиком ліворуч. Ну от, готово: він побачив нас.

Він підвівся, він сяяв у своєму лляному костюмі, у нього був такий мужній і такий заможний вигляд. «А певно, — подумала вона, — тепер небезпека позаду». Поки він ішов до неї, вона силкувалася викликати у пам'яті його зелене обличчя в тій каюті, що просякла духом блювотиння. Та дух і обличчя розвіяв морський вітер. Він поздоровкався з нею, він здавався геть впевненим у собі. Вона хотіла було обернутися до нього спиною, але тремтячі ноги мимоволі понесли її до нього. Усміхаючись, він сказав їй:

— То ми так і розлучимося, не випивши навіть по чарчині на прощання?

Вона глянула йому в обличчя, подумала собі: це боягуз. Та цього не було помітно. Вона бачила насмішкуваті вуста сміливця, мужні щоки і випуклого борлака.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Все давня історія.

Вона подумала про свою готельну кімнатку, в якій тхнуло нашатирем. Вона сказала:

— То запроси Дус і Рюбі.

Він підійшов до них і усміхнувся. Рюбі він подобався, тому що був вишуканим чоловіком. Три квітки посідали кружкома на терасі кав'ярні «Ріш». То був справжнісінький квітник; квіти, говіркі сонячні обличчя, знамена, водограї, сонце. Вона опустила повіки і глибоко зітхнула: перед її очима оберталося сонце, не можна судити про людину лише за нападом морської хвороби. Для неї теж настав Мир.

«Чому вони не люблять мене?» Він був сам у сірій залі, він нахилився вперед, впершись ліктями у стегна, підтримуючи долонями тяжку голову. Поруч із собою на лавці він поклав канапки і поставив філіжанку з кавою, що їх приніс йому пополудні поліцай; навіщо їсти: всьому кінець. Вони захочуть силоміць забрати його до війська, він відмовиться, за це засудять до шибениці або ж до двадцяти років тюряги; його життя зупинилося тут. Він дивився на нього з глибоким подивом: то був невдатний замір від початку й до кінця. Думки його текли ліворуч і праворуч, безбарвні й рідкі; тільки одна застряла на місці, запитання, на яке не було відповіді: чому вони мене не люблять? В сусідній кімнаті почулися вибухи реготу, поліцаї тішилися. Хтось крикнув басом:

— Це треба попорскати!

Може, є поліцаї, котрі люблять один одного, чи люди, надворі, на вулицях і в будинках, вони всміхалися одне одному, допомагають одне одному, розмовляють одне з одним поштиво і ввічливо, а між ними є і такі, що люблять одне одного щосили, як Моріс і Зезета. Либонь, тому що вони старші: їм було коли звикнути одне до одного. Молодий хлопець — то людина, котра заходить вночі у напівпорожнє купе: люди ненавидять його і посідають так, щоб йому здавалося, ніби місця немає. Проте місце моє визначене, тому що я народився на світ. Або ж я просто гниляччя. Поліцаї знову зареготалися за дверми, хтось промовив слово «Мюнхен». Вулиці, будинки, вагони, комісаріят: напхом напханий світ, світ людей, Філіп не міг туди увійти. На все життя залишиться він ув отакій камері, як оця, в норі, яку люди тримають для тих, кого вони не хочуть. Він побачив жіночку, огрядну й сміхотливу, з гладенькими руками, підложницю. Він подумав: «Так чи так, вона буде носити траур за мною». Двері відчинилися, й увійшов генерал. Філіп посунувся на лавці в найдальший куток, закричав:

— Облиште мене! Я хочу відбути покарання, мені не потрібна ваша протекція!

Генерал зареготався. Сухою прудкою ходою він перетнув залу і зупинився перед Філіпом.

— Відбути покарання? Кого ти з себе корчиш, дурнику недороблений?

Лікоть. Попри Філіпове бажання він підвівся і став перед щокою, аби відбити удари. Та Філіп опустив його і твердим голосом сказав:

— Я дезертир.

— Дезертир! Гітлер і Даладьє завтра підписують угоду, сердешний мій друже: війни не буде, й ніякий ти не дезертир.

Він з образливою іронією розглядав Філіпа.

— Навіть для того, щоб скоїти зло, треба бути чоловіком, Філіпе, треба мати волю й непохитність. А ти всього-навсього дурнуватий і кепсько вихований хлопчак; ти прикро зневажив мене і завдав страшенного неспокою своїй матері: от і все, що зміг ти вчинити.

Поліцаї з реготом зиркали крізь прочинені двері. Філіп схопився, та генерал згріб його за плече і змусив сісти.

— Куди це ти? Вислухай мене до кінця. Твоя остання витівка свідчить про те, що твоє виховання потрібно виправляти. Твоя мати погодилася, що надто вже панькалася з тобою. Тепер я візьмуся за твоє виховання.

Він підійшов до Філіпа. Філіп затулився ліктем і закричав:

— Якщо ви зачепите мене, то я накладу на себе руки!

— Побачимо, — відказав генерал.

Він опустив лікоть лівою рукою, а правою вгатив йому два ляпаси. Філіп упав на лаву й заплакав.

В коридорі чутно було невеличке веселе пожвавлення, якась жінка виспівувала: «Прийди, прийди, маленький юнго». Він усіх їх ненавидів, вони мені в печінках уже сидять. Увійшла медсестра з обідом на таці.

— Я не голодний, — сказав він.

— Ох, треба попоїсти, пане Шарлю, а то ще дужче охлянете. Крім того, для апетиту є й гарні новини: війни не буде; Даладьє і Чемберлен зустрічаються з Гітлером.

Він приголомшено глянув на неї: та й правда, ця історія з Судетами ще триває.

Вона трохи зашарілася, очі її сяяли.

— І що ж? Ви не задоволені?

Вони витягли мене з ліжка, потягли мов клумака, змордували — й навіть не думають воювати! Та гніву в нього не було: все те було так далеко.

— А вам хочеться, щоб я тішився, еге? — поспитався він.