Шляхи свободи. Відстрочення

СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ

Коли вибило шосту годину в Кревіллі, татусь Крулар увійшов до жандармерії й постукав у двері. Він думав: «Вони збудили мене». Він подумав, що так і скаже їм: «Навіщо ви мене збудили?» Гітлер спав, Чемберлен спав, його ніс виспівував, мов сопілка, Даніель сидів на ліжку, спливаючи потом, він думав: «Це був усього лиш кошмар!»

— Зайдіть! — гукнув лейтенант жандармерії. — А, це ви, татусю Круларе? Треба буде попрацювати.

Івіш застогнала уві сні й перевернулася на другий бік.

— Мене розбудив малюк, — сказав татусь Крулар. Він зі злістю зиркнув на лейтенанта і сказав: — Либонь, сталося щось важливе…

— Ох, татусю Круларе, — сказав лейтенант, — настала пора намащувати лижі!

Татусь Крулар не любив лейтенанта. Він відказав:

— Я й не знаю, що воно таке, ті лижі. Лиж у мене немає, я ношу тільки сабо.

— Пора намащувати лижі, — повторив лейтенант, — лижі пора намащувати: така халепа, що нехай йому дідько!

Без вусів лейтенант скидався на дівчину. У нього був лорнет і червоні щоки, як в учительки початкових класів. Він схилився вперед і, розставивши руки, вперся у стіл кінчиками пальців. Татусь Крулар дивився на нього й думав собі: «Це він послав розбудити мене».

— Вам сказали, що треба прихопити із собою горнятко з клеєм? — поспитався лейтенант.

Татусь Крулар тримав горнятко з клеєм за спиною в руках; він мовчки показав його.

— А щітки? — поспитався лейтенант. — Все треба швидко зробити, у вас немає часу, щоб збігати додому.

— Щітки у кишені моєї блузи, — з гідністю відказав татусь Крулар. — Мене збудили на ґвалт, проте я не забув їх узяти.

Лейтенант простягнув йому якийсь рулон.

— Одну приклеїте на фасаді мерії, дві на центральному майдані й ще одну на будинку нотаріуса.

— Пана Бельома? Там заборонено вішати об'яви, — сказав татусь Крулар.

— А мені начхати! — відказав лейтенант. Вигляд у нього був нервовий і веселий, він докинув: — Під мою відповідальність, усе під мою відповідальність.

— А що, мобілізація, не дай, Боже?

— А певно! — відказав лейтенант. — В рукопашну, татусю Круларе, в рукопашну!

— Ох, — сказав татусь Крулар, — гадаю, ми з вами таки залишимося тут!

У двері постукали, і лейтенант хутко побіг відчиняти. Увійшов мер. Він був у сабо, шалик у нього був пов'язаний поверх блузи. Він сказав:

— Що це той малий мені торочив?

— Ось об'яви, — відказав лейтенант.

Мер надів окуляри й розгорнув об'яви. Півголосом прочитав: «Загальна мобілізація» і хутко поклав об'яви на стіл, немовби боявся обпектися. Він сказав:

— Я був у полі й зайшов, щоб узяти шалик.

Татусь Крулар простягнув руку, згорнув об'яви і сховав рулон під блузу. Потім сказав мерові:

— Я так і сказав: щось таки сталося, що мене так рано збудили.

— Я зайшов узяти шалика, — повторив мер. Він занепокоєно глянув на лейтенанта і сказав: — А про реквізицію вони нічого не пишуть.

— Є ще одна об'ява, — відказав лейтенант.

— Боже милий! — вигукнув мер. — Господи Боже милий! Знову все починається!

— А я воював, — сказав татусь Крулар. — П'ятдесят два місяці, й жодної подряпини. — Він примружив очі, звеселівши від цієї згадки.

— Та що там, — сказав мер. — Ви були на тій війні, в цій вам не доведеться воювати. Та й на реквізицію вам начхати.

Лейтенант владно вдарив долонею по столі.

— Треба щось робити, — сказав він. — Відзначити цю подію.

У мера був спантеличений вигляд. Він застромив долоні за шалик і надув щоки.

— Барабанник хворий, — пояснив він.

— Я вмію бити в барабан, — озвався татусь Крулар. — Можу замінити його. — І усміхнувся: ось уже десять років мріяв він стати барабанником.

— Барабанника? — перепитав лейтенант. — То будете бити в набат, ось що будете ви робити!

Чемберлен спав, Матьє спав, кабіл спер драбину об автобус, поклав на плече валізу і почав підніматися по драбині, не беручись за щаблі, Івіш спала, Даніель спустив ноги з ліжка, дзвін як навіжений бемкав у його голові, П'єр дивився на темно-рожеві підошви кабілових ніг, думав: «Це валіза Мод». Але Мод тут не було, вона поїде трохи пізніше з Дусеттою, Франс і Рюбі в автомобілі одного дуже заможного дідугана, котрий був по вуха закоханий в Рюбі; в Парижі, в Нанті, в Маконі клеїли білі об'яви на стіни, в Кревіллі звучав набат. Гітлер спав, Гітлер був маленьким хлопчиком, йому було чотири роки, його зодягнули в гарненького костюмчика, пробіг чорний пес, він хотів було зловити його сачком; звучав набат, пані Ребульє кинулася зі сну і сказала:

— Мабуть, десь пожежа.

Гітлер спав, ножицями для нігтів він кремсав батькові штани на дрібні стьожки. Увійшла Лені фон Ріфенсталь, позбирала фланелеві стьожки і сказала: «Ти в мене з'їси їх замість салату».

Набат звучав і звучав, Моблан сказав своїй дружині:

— Б'юсь об заклад, що це тартак загорівся.

І вийшов надвір. Стоячи у своїй рожевій нічній сорочці біля вікна із зачиненими віконницями, пані Ребульє бачила, як він пройшов попід вікнами й гукнув поштаря, який пробігав по вулиці.

— Гей, Ансельме!

— Оголошено мобілізацію, — крикнув той.

— Що? Що він сказав? — поспиталася пані Ребульє у свого чоловіка, який підійшов до неї. — То це не пожежа?

Моблан глянув на об'яви, півголосом прочитав їх, потім обернувся й пішов додому. Його дружина стояла на порозі, він сказав їй: «Скажи Полю, щоб запрягав бричку». Позаду почувся шум, і він обернувся: це був Шапен на своєму возі; він сказав йому: «Ого, ти мов на пожежу мчиш, куди це ти поспішаєш?» Шапен глянув на нього й нічого не відповів. Моблан зиркнув назад: там було двоє волів, які поволі чвалали на налигачах за возом. Він сказав півголосом: «От гарні волики!» «Гарні, — люто відказав Шапен, — ще б пак, гарні!». Звучав набат, Гітлер спав, старий Френьо сказав своєму синові: «Якщо в мене заберуть двох коней і тебе, то як мені тоді працювати?» Ненетта постукала у двері, й пані Ребульє озвалася до неї: «Це ви, Ненетто? А гляньте-но там на майдані, чому це барабанять набат», і Ненетта відказала: «А ви не знаєте, пані? Оголошено загальну мобілізацію».

Як щоранку, Матьє думав: «Усе, як і щоранку». П'єр притулився до шибки: він дивився на арабів, які посідали долі або на барвистих валізах, очікуючи автобус до Уарзазата; Матьє розплющив очі, сліпі очі щойно народженого немовляти, як і щоранку, він думав: «І до чого все це?» Ранок страху, огненна стріла, що впала на Касабланку, на Марсель, автобус двигтів під його ногами, мотор гуркотів, водій, високий чолов'яга у брунатному матер'яному картузі з шкіряним козирком, стояв надворі й, не поспішаючи, допалював цигарку. Він думав: Мод зневажає мене. Звичайнісінький собі ранок, застояний і порожній, як і всі інші ранки, щоденна помпезна церемонія з духовим оркестром, фанфарами і публічним сходом сонця. Колись були інші ранки, — ранки, коли все розпочиналося; дзвонив будильник, Матьє миттю зіскакував з ліжка, мов на поклик сурми, погляд непохитний, сам свіжісінький, мов і не спав. Тепер уже не було чого розпочинати, не було за що братися. Однак треба було вставати, брати участь у цій церемонії, торувати в цій спекоті шляхи і стежини, виконувати обряд, немов священик, який втратив віру. Він спустив ноги з ліжка, випростався, зняв піжаму. «До чого?» І знову впав на ліжко, горізнач, голісінький, заклав руки за голову і крізь білясту імлу почав розглядати стелю. Пропащий. Геть пропащий. Колись я носив дні на плечах, ганяв їх від одного берега до другого, а тепер вони носять мене. Автобус двигтів, щось бухало, калатало під його ногами, підлога була гаряча, йому здавалося, ніби ноги його розплавилися, велике боягузливе серце П'єра бухало, калатало, калатало об нагріту спинку сидіння, та сам він був немов із криги, думав: «Починається». Скінчиться воно в якійсь дірі біля Седана чи Вердуни, та зараз щойно починається. Зневажливо дивлячись на нього, вона сказала: «То ти боягуз». Перед ним знову постало її поважне гарячкове обличчя з темними очима і тонкими вустами, його немов би в серце щось шпигнуло, й автобус рушив з місця. Іще стояла свіжа ранкова прохолода; Луїзона Корней, що приїхала в Лізьє до своєї хворої сестри, чергової на переїзді, щоб допомагати їй у господі, вийшла на шлях, щоб відкрити переїзд, і сказала: «Ото вже допікає». Вона була в доброму гуморі, тому що була заручена. Заручилася вона два роки тому, та щоразу, як думала про це, в неї поліпшувався настрій. Вона почала обертати коліща і раптом зупинилася. Вона була певна, що позаду, на шляху, хтось є. Виходячи надвір, вона й не глянула туди, та зараз була в цьому впевнена. Обернулася, і їй аж подих перехопило: там було понад сотню возів, бричок, хур, запряжених волами, усяких старих повозів, що, витягнувшись у довжелезну ґерелицю, чекали переїзду. Візники прямо сиділи на ослінчиках із батогами в руках, вигляд у них був недобрий, усі мовчали. Інші приїхали верхи на конях, ще хтось прийшов пішки, ведучи на налигачі вола. Це було так незвичайно, що її охопив страх. Вона хутко обернула коліща й відступила на узбіччя. Візники хльоснули батогами коней, і повози рушили попри неї, автобус котився неозорою червоною рівниною, позаду гомоніли араби. П'єр сказав: «Кляті банабаки, завжди непокоюся, коли вони опиняються за плечима, хтозна, що вони там затівають». П'єр зиркнув у салон автобуса: вони мовчки скулилися, обличчя їхні позеленіли й посіріли, очі були заплющені. Жінка з укривалом на обличчі злягла горізнач на клумаки й лантухи, під запиналом видно було її стулені повіки. «Бідолашний люд, що не кажи, — подумалося йому. — Ще хвилин із п'ять, і їх виверне, шлунок у них геть нікуди». Луїзона впізнала їх, коли вони проїжджали, вони були з Кревіллі, всі вони були з Кревіллі, вона знала кожного на ім'я, та обличчя їхні були не такі, як завжди, оцей рудий здоровань був Шапенів син, вона танцювала з ним на празнику Святого Мартена, вона гукнула до нього: «Гей, Марселю, ти такий пишний!» Він обернувся і так зиркнув на неї, що вона знітилася. Вона поспиталася: «Ви що, на весілля їдете?» Він відказав: «Авжеж, хай йому дідько. Ти маєш слушність: на весілля». Віз, підстрибуючи, перетнув колії, за ним простувало двоє волів, гарних таких воликів. Проїхали й інші вози, вона дивилася на них, притуливши долоню дашком над очима. Вона впізнала Моблана, Турню, Кошуа, ніхто не звертав на неї уваги, вони проїжджали, випроставшись на своїх возах, тримаючи свої батоги, неначе скептри, і скидалися на якихось лихих королів. Серце її стиснулося, й вона гукнула до них: «Це що, війна?» Та ніхто й словом до неї не обізвався. Вони знай собі їхали на своїх повозах, які підскакували і торохтіли на рейках, за ними з комічною статечністю крокували воли, ось вони один по одному зникли за поворотом, якусь мить вона ще стояла, притуливши долоню над очима, і дивилася на вранішнє сонце, автобус мчав як вихор, повертав, натужно гуркочучи, звертав на закрутах, вона думала про Жана Матра, свого нареченого, який служив у Ангулемі в саперному полку, повози знову вигулькнули, як мухи на білому шляху, приклеєні до схилу пагорба, автобус заїхав у тіснину поміж бурими скелями, він усе завертав і завертав, на кожному закруті араби падали одне на одного і патетичними голосами вигукували: «Ууух!» Жінка з запиналом раптом хутко схопилася, і з її вуст, прикритих білим мусліном, поллялася страшенна лайка; вона струсонула над головою грубими, мов стегна, руками з кругленькими тендітними п'ястями і фарбованими нігтями; врешті вона зірвала своє запинало, вихилилася з вікна і, стогнучи, почала блювати. «Ну от, — подумав П'єр, — вони виживуть нас ізвідси». Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П'єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з «Казок Гофмана» на дерев'яному містку ресторану «Провансаль». А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. «Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй». Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п'ять — і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє… подумаєш! Матьє — це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п'ятої ранку. Шапен думав: «Такі гарні волики!» На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п'ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. «Ти що, з глузду з'їхав?» — поспитав його Сіменон. «Та набридло плентатися, — відказав Шапен, — хочу хутчій добратися». «Та ти ж замориш волів», — сказав Сіменон. «Начхати мені вже», — відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: «Гаття! Гаття!», випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. «Ти що, вирішив перегони вчинити?» — поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: «Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!», а Шапен подумав собі: «Та здохли б вони!» Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об'їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: «Що таке? Хто там стукає?», і чийсь голос відказав: «Сьома година, ваша екселенціє». На в'їзді до казарм стояла дерев'яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: «Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!» — «Ого! — сказав вартовий. — Ого! І звідки ви оце такі взялися?» — «Давай-но відчиняй», — сказав Шапен, киваючи на перекладину. «Наказу немає, — мовив солдат. — Звідки ви оце взялися?» — «Кажу тобі, відчиняй». З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. «А якого дідька вам тут треба?» — врешті поспитався він. «Таж ми мобілізовані, — відказав Шапен. — Ми що, вже не треба вам у таку годину?» — «А в тебе є мобілізаційна посвідка?» — поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: «А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки». Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. «Ну й що? — сказав він. — Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу». — «Кажу вам, що я мобілізований», — сказав Шапен. — «Ти що, краще від мене знаєш?» — поспитався унтер. — «Авжеж, знаю, — розлючено відказав Шапен. — Я прочитав це на об'яві». Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: «Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?» — «На об'яві? — перепитав унтер. — Поглянь, он твоя об'ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати». Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об'яви. Дві кольорові: «Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська», а третя звичайна: «Негайний призов деяких катеґорій запасу». Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: «В нас не таку повісили». Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. «Ні, — сказали вони, — це не наша об'ява». «А звідки ви?» — поспитався унтер. «З Кревіллі», — відказав Пуляй. «Я й не чув про нього, — сказав унтер, — та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта». На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з'юрмилися жінки — вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: «Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок».

Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. «От побачите, — сказала вона, — побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну». Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам'ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. «Слухаюся», — сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: «Слухаюся». А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: «То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!» Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: «Що то таке? Що то таке?», й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: «Нічого. Просто лейтенант переплутав об'яви!» Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: «Це дорого вам обійдеться». Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об'ява: «Загальна мобілізація». Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: «Я ж йому сказав передовсім зняти цю об'яву, а він навмисне залишив її наостанок». Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об'яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм'є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: «Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би». «Що робимо?» — спитався позаду Пуляй. «Зараз вирушати не можна, — відказав Шапен. — Треба, щоб худоба перепочила». Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: «Послухай! А давай-но гайнемо?» — «Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?» — поспитався Шапен. — «А куди ж іще, — сказав Френьо, — як не в бордель!» Кревільські хлопці оточили його і почали ляскати по спині, реготатися й казати: «Ото вже Френьо! Завжди щось придумає!» Навіть Шапен звеселів і сказав: «Хлопці, я знаю, де це, залазьте-но в бричку та й поїдемо».

Восьма година тридцять хвилин. Лижник уже кружеляв довкруг трампліну, його тягав на линві моторний човен; вряди-годи Матьє чув, як гаркає мотор, а потім човен даленів, лижник ставав темною цяткою, й більше нічого не було чути. Плоске, непорушне, біле море скидалося на порожню ковзанку. Ще трохи — і воно заголубіє, зашумить, стане плинне і глибоке, й це буде море для всіх, наповнене галасом, поцятковане темними головами плавців. Матьє перейшов терасу і за хвилю вже простував бульваром. Кав'ярні були ще зачинені, проїхало двоє авт. Він вийшов з дому без якоїсь мети, — купити газету, подихати терпким духом водоростей та евкаліптів, який стояв у порту, та й просто, щоб згаяти час. Одетта ще спала, Жак працював до десятої години. Він звернув на торгову вулицю, що тягнулася до вокзалу, назустріч ішло двоє англійок, вони сміялися; кількоро душ з'юрмилося біля об'яви. Матьє й собі підійшов до них: тут можна було згаяти хвильку. Якийсь низенький добродій із борідкою хитав головою. Матьє прочитав:

«Те-те-те», — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками «Заява Форін офісу» або ж «Повідомлення з набережної Д'Орсе», та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: «Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані…» й подумав: «Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!» Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі. Він зашарівся і хутко попростував геть. «Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться». Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: «Що ж, старий, тут нічого не скажеш». Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: «От і все». От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше… Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. «Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель», — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. «Каву і розклад потягів». Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув «Леклерер де Ніс», жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: «Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню». Над газетою з'явилася голова того добродія. «Війна», — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: «Війна».

Війна. Щось було прив'язане до нього тоненькою ниточкою, а тепер воно відірвалося, осіло і повалилося додолу. Це було його життя; воно було мертве. Мертве. Він обернувся і глянув на нього. Віґ'є помер, його руки лежали на білому простиралі, по чолі бігала муха, а його майбуття було за межами досяжности, безбережне, поза грою, непорушне, мов його непорушний погляд за мертвими повіками. Його майбуття: мир, майбутнє світу, майбутнє Матьє. Майбуття Матьє було тут, під відкритим небом, застигле і склисте, поза грою. Матьє сидів за столиком у кав'ярні, пив каву і був потойбіч свого майбуття, дивився на нього й думав: «Мир». Пані Вершу показала доглядачці на Віґ'є, — та ввесь час крутила головою й колола її поглядом, — і мовила: «Він був справжньою людиною». А тоді почала шукати слово, церемонніше слово, яким можна було б охарактеризувати його; вона була найближчою його ріднею, тож кому, як не їй, належало зробити висновок. На думку їй спало слово «смирний», та воно здалося їй не досить переконливим. Вона сказала: «Це був мирний чоловік». Матьє подумав: «У мене було мирне майбуття». Мирне майбутнє: він любив, ненавидів, страждав, і майбуття було тут, довкруг нього, над ним, скрізь, мов той океан, і кожен вибух його гніву, кожне його нещастя, кожна його смішинка живилася цим невидимим, теперішнім майбуттям. Усмішка, простісінька усмішка була запорукою миру на завтрашній день, миру в наступному році, в наступному столітті; інакше я й не зважився б усміхнутися. Цілі роки майбутнього миру були наперед укладені в речі, вони сприяли тому, що речі дозріли, укрилися позолотою; доторкнутися до годинника, до дверної клямки, до жіночої руки означало доторкнутися до миру. Повоєнна пора була початком. Початком миру. Жилося тоді непоспіхом, як ранньої пори. Початком був джаз, і кіно, яке я так полюбляв, теж було початком. І сюрреалізм. І комунізм. Я вагався, довго вибирав, у мене було доста часу. Час і мир — це те ж саме. А тепер це майбуття мертве лежить у мене під ногами. Це було облудне майбуття, омана. І перед ним, неначе морський шир, осяяні сонцем простяглися усі оці двадцять прожитих ним повоєнних літ, і бачилися йому вони тепер такими, якими вони й були: минула кількість днів, затиснута поміж двома височезними мурами безнадії, класифікований період з початком і кінцем, який увійде до підручників з історії під назвою Міжвоєнна Пора. Двадцять років: 1918–1938. Всього лиш двадцять років! Вчора вони здавалися і коротшими, й довшими: нікому, принаймні, не спадало на думку їх рахувати, адже та пора не була скінченною. Тепер усе це скінчилося. Це було несправжнє майбуття. Все, що пережили упродовж цих двадцяти років, було пережито дарма. Ми були старанні й поважні, намагалися збагнути, і от: в цих прегарних днях крилося потаємне чорне майбуття, ті дні обманювали нас, сьогоднішня війна, нова Світова війна викрала їх у нас. Самі того не знаючи, ми зробилися рогоносцями. Зараз війна вже на порозі, моє життя мертве; моє життя було — потрібно все починати спочатку. Він спробував щось пригадати, бодай що-небудь, і першою на думку йому спала згадка про той вечір у Перуджі, — він сидів на терасі, їв абрикосове морозиво і дивився вдалину, де на курній рівнині височів спокійний Ассізький пагорб. Що ж, то була війна, можна було б угадати з багрового заходу сонця. Якби в тих багряних відблисках, які позолотили стіл і парапет, міг я побачити обіцяння грози і крови, то тепер вони належали б мені, принаймні я врятував би їх. Та я нічого й не підозрював, морозиво тануло на моєму язиці, я думав собі: «Старе золото, кохання, містична слава». І все втратив. Поміж столами проходив офіцянт. Матьє погукав його, розрахувався і підвівся з-за столу, сам добре не знаючи, що він робить. Його життя залишилося позаду, я скинув його, мов стару шкуру. Він перейшов на той бік вулиці й сперся на балюстраду, обличчям до моря.

Він почувався нещасним і легким, як пір'їна: він був обдертий, у нього все украли. В мене вже немає нічого мого, навіть минулого. Та це було несправжнє минуле, й мені його не жаль. Йому подумалося: вони звільнили мене від мого життя. Це було вбоге, невдале життя, Марсель, Івіш, Даніель, брудне життя, але тепер мені все одно, бо воно вмерло. З цього ранку, коли вони понаклеювали ті білі об'яви на стінах, невдалим стало кожне життя, мертвим стало будь-яке життя. Якби навіть робив я все, що мені захотілося б, якби навіть раз, один-однісінький раз зумів я стати вільним, то що ж, усе це все одно було б ницим обманом, позаяк був би я вільним для миру, вільним у цьому оманливому мирі й тепер я все одно був би тут, обличчям до моря, спершись ліктями на цю балюстраду, а позаду були б усі оті об'яви; всі ті об'яви, які на всіх стінах Франції кажуть про мене, кажуть, що життя моє вмерло й що миру ніколи не було; не варто було завдавати собі стільки болю, не варто було так шкодувати. Море, пляж, намети, балюстрада — все це холодне, позбавлене життя. Воно утратило своє колишнє майбуття, а нового йому ще не дали: воно плинуло в теперішності. Плив і Матюрен. Він уцілів після катастрофи, він був голий, коло берега, серед крутих водяних валів, серед поламаних ящиків, всіляких невизначених предметів, які викинуло на берег море. Брунатний од загару молодик вийшов із намету, обличчя в нього було спокійне й порожнє, вагаючись, він дивився у море: вцілілий після катастрофи, всі ми зазнали катастрофи, німецькі офіцери усміхалися й віддавали честь, завівся мотор, закрутився пропелер. Чемберлен помахав рукою, всміхнувся, обернувся і ступнув на трап.

Було вавілонське вигнання, було прокляття Ізраїлю, була стіна плачу, та ніщо не змінилося для жидівського народу відтоді, як його сини йшли в кайданах поміж червоними вежами Ассірії під лихим оком завойовників із заплетеними бородами. Шалом дріботів поміж цими людьми з чорним волоссям та прямими, жорсткими пасмами. І думав про те, що нічого не змінилося. Шалом думав про Жоржа Леві. Думав: у жидів уже немає почуття солідарности, оце і є справжнісіньке прокляття господнє! — і настрій у нього був патетичний, та не дуже поганий, тому що він бачив оті білі об'яви на стінах. Він просив допомоги у Жоржа Леві, та Жорж Леві був твердий чоловік, це був альзаський жид; він відмовив. Не прямо відмовив, а стогнав і заламував руки, казав про свою сердешну матір і про кризу. Та всі знали, що матір він ненавидить, а торгівлі хутром криза не торкнулася. Шалом теж почав стогнати і простягнув свої тремтячі руки до неба, він казав про нове вигнання і про бідолашних жидів-еміґрантів, які за всіх постраждали і все перенесли на своїй шкурі. Леві був твердий чоловік, недобрий багатій, він почав ще дужче стогнати й підштовхувати Шалома до дверей, сопучи в нього над вухом. Шалом знай стогнав, простягаючи руки до неба, йому кортіло посміхнутися, бо він думав про те, як тішаться за дверима службовці. На розі вулиці Катр-Септамбр була заможна крамниця з сяйливою вітриною, де лежали ковбаси; Шалом зупинився, захоплено дивлячись на сосиски в желе, запечені паштети, гори ковбас із лискучою шкоринкою, череваті зморщені сардельки з маленькими рожевими хвостиками і думав про віденські ковбасні крамниці. Він по змозі уникав споживати свинину, та бідолашні еміґранти мусять харчуватися тим, що знайдуть. Коли він вийшов із ковбасної крамниці, то тримав кінчиками пальців за рожеву шворку настільки маленький, настільки делікатний білий пакуночок, що, здавалося, це був пакетик із печивом, і в душі його було обурення. Він думав: «Усі французи — недобрі багатії». Найзаможніший народ у всій Европі. Шалом попрямував вулицею Катр-Септамбр, накликуючи прокляття небес на голови недобрих багатіїв, і небо немов би зглянулося над ним, краєм ока він угледів гурт непорушних французів, які мовчки стояли перед об'явою. Він пройшов зовсім поруч біля них, опустивши очі додолу і стуливши губи, бо в таку мить недобре було б, якби бідного жида застукали на тому, що він усміхається на вулицях Парижа. Бірненшатц, ювелір: це тут. Якусь мить він вагався, потім, перш ніж увійти у двері, сховав пакетик із сардельками у портфель. Мотори гуркотіли, гуркотіли, ревли, підлога дрижала, тхнуло етером і бензином, автобус немов би їхав серед язиків полум'я, ох, П'єре, то ти, виходить, боягуз, літак плив у сонці, Даніель постукував по об'яві голівкою свого ціпка і казав: «Я спокійнісінький, ми не такі дурні, щоб воювати без літаків». Літак мчав понад деревами, над самісінькими їхніми верхівками, доктор Шмітт підняв голову, двигун ревів, він бачив літака крізь листя, у небі блискотіло мов слюда, він подумав: «Щасливо! Щасливо!» й усміхнувся; упокорені, пригнічені, бліді, араби лежали впереміш на підлозі автобуса, з хатини вийшло неґреня, помахало рукою й довго дивилося услід автобусові, бачили отого жидка, він купив у мене півкілограма сардельок, нічого собі, а я думав, що вони не їдять свинини! Неґреня і перекладач повільною ходою верталися до хатини, у їхніх вухах ще звучав гуркіт двигуна. Круглий металевий стіл, пофарбований у зелене, із дірою для парасолі посередині і поцяткований брунатними плямами, мов та груша, на столі лежала газета, «Ле Пті Нісуа», вона була нерозгорнута, Матьє закашлявся, вона сиділа за столом, снідала собі в саду, як я їй скажу про це? Щоб тільки без балачок, надто ж без балачок, якби ж то могла вона помовчати, ні, помовчати це занадто, от якби вона підвелася і сказала: «Що ж, приготую вам канапки на дорогу». Просто. Вона була у шляфроці, читала свою пошту. «Жак не прийшов, — сказала вона йому. — Він працював до пізньої ночі». Щоразу, як вони зустрічалися, перші її слова були про Жака, далі про нього й мови не було. Матьє кашлянув і усміхнувся. «Сідайте, — сказала вона, — тут для вас два листи». Він узяв листи й запитав:

— Читали газету?

— Ще ні, Марієтта принесла її мені разом із поштою, і я не зважилася її розгорнути. Я ніколи не була настільки сильною, щоб читати газети, а тепер почуваю до них відразу.

Матьє усміхнувся і кивнув, та зуби його були зціплені. Між ними все зробилось, як і до того. Достатньо було однісінької об'яви на стіні, і поміж ними все стало, як і до того: вона знову стала дружиною Жака, він більше не знав, що їй сказати. «Шинка, — подумалося йому, — ось що треба мені на дорогу».

— Читайте, читайте листи, — жваво сказала Одетта. — Не зважайте на мене; втім, я піду одягнуся.

Матьє взяв першого листа, на ньому стояв штемпель Біярріца, так можна було виграти бодай хвильку. Коли вона підведеться, скажу їй: «До речі, я йде до війська…» Ні, це буде звучати вимушено. «Йду до війська». Радше так: «Іду до війська». Він упізнав Борисів почерк і його взяли докори сумління, він подумав: «Я вже не писав йому цілий місяць». У конверті була поштова листівка. Борис написав на ній свою адресу, і з лівого боку наклеїв марку на півлистівки. З правого боку написав декілька рядків:

— Ви смієтеся самі до себе, — сказала Одетта.

— Це від Бориса, — відказав Матьє. — Вони з Лолою в Біярріці. — Він простягнув їй листа, й вона теж засміялася.

— Чудесний хлопчина, — сказала вона. — Йому… скільки йому?..

— Дев'ятнадцять років, — сказав Матьє. — Це залежатиме від того, скільки триватиме війна.

Одетта ніжно глянула на нього.

— Ваші учні скоро на голові у вас будуть сидіти, — сказала вона.

Розмовляти з нею ставало дедалі тяжче. Матьє розпечатав ще одного листа. Він був од Ґомеса, чоловіка Сари. Матьє не бачив його, одколи той поїхав до Еспанії. Тепер він був полковником реґулярного війська.

Матьє поклав листа до кишені, засмучено подумав: «Завтра субота, мені вже треба буде їхати». Йому хотілося побачитися з Ґомесом; зараз це був єдиний з його друзів, якого він хотів би побачити: той хоч трохи знав, що таке війна. «Може, мені пощастить побачитися з ним у Марселі, під час пересадки…» Він дістав з кишені пожмаканого листа: Ґомес не написав своєї адреси. Матьє роздратовано стенув плечима і кинув листа на стіл; Ґомес залишився таким, як і раніше, дарма що був полковником, — так і залишився владним і немічним. Одетта врешті зважилася розгорнути газету, вона тримала її у повітрі, у витягнутих руках і старанно переглядала.

— Ох! — вигукнула вона.

Тоді обернулася до нього і легким тоном поспитала:

— Але ж у вас немає мобілізаційної посвідки номер два?

Матьє відчув, як почервонів, і примружив очі.

— Та ні, є, — знічено відказав він.

Одетта дивилася на нього з обуренням, наче він був у чомусь винен. Він додав:

— Та сьогодні я не поїду, залишуся ще на пару діб: до мене приїжджає приятель.

І відчув полегшу від цього раптового рішення: сердечне прощання відкладалося майже до післязавтра. «З Жюан-ле-Пен до Нансі шапкою докинути, вони не будуть зчиняти бучу за кілька годин запізнення». Та погляд Одетти не пом'якшав, і він знітився під цим поглядом, повторив: «Ще на пару діб залишаюся, на пару діб», тоді як Елла Бірншатц тонкими смаглявими руками оповила шию свого батька.

— Ти такий любесенький, татусю, — сказала Елла Бірненшатц.

Одетта хутко підвелася.

— Гаразд, покидаю вас, — сказала вона. — Треба все ж таки одягнутися, гадаю, Жак незабаром спуститься і складе вам компанію.

Й пішла, щільніше загортаючи поли шляфрока на своїх тендітних круглих стегнах. Матьє подумав: «Вона була коректна. Щодо цього вона була коректна» й відчув, як його пройняла вдячність. Яка гарнюня доця, яка ж вона гарна, нехай їй усячина, він відштовхнув її, зробивши здивоване обличчя, Вайс стояв біля дверей, він почував себе незручно в святковому одязі.

— Ти мене компрометуєш, — сказав пан Бірненшатц, витираючи щоку. — І замурзуєш помадою. Ціла купа цьомчиків.

Вона зареготалася.

— Ти боїшся, що подумають твої секретарки. Ось тобі! — сказала вона, цілуючи його в носа. — Ось тобі, ось! — Й він відчув її холодні вуста в себе на лобі. Він узяв її за плечі й відхилив од себе на відстань своїх довгих рук. Вона реготалася й відбивалася, він думав: гарна доця, гарнюня доця. Її мати була гладка і квола, з великими переляканими і покірними очима, од їхнього погляду йому завжди було незручно, та Елла пішла в нього, а більше ніхто на неї не вплинув, вона сформувалася сама та ще сформував її Париж; я завжди їм кажу: раса, що воно таке, та раса, хіба скажеш, що Елла жидівка, зустрінувши її десь на вулиці? Тендітна, мов парижанка, з теплим відтінком шкіри, який властивий південкам, з розумним і палким личком, врівноваженим, погожим, без ґанджу, без раси, без приділу, справжнісіньким французьким обличчям. Він відпустив її, взяв на столі футляр і простягнув їй.

— Ось тобі, — сказав він. І поки вона розглядала перли, додав: — Наступного року вони будуть коштувати удвічі більше, та то вже будуть останні: намистам прийде кінець.

Вона хотіла було знову його поцілувати, та він сказав:

— Годі, тішся собі, тішся! Йди вже хутчій, а то запізнишся на свої лекції.

Вона пішла, усміхнувшись мимохідь Вайсові; молода дівчина зачинила за собою двері, пройшла через приймальню, де сиділи секретарки, вийшла, і Шалом, який, поклавши капелюха на коліна, сидів на краєчку стільця, подумав собі: гарна жидівочка; в неї було маленьке, витягнуте вперед мавпяче личко, яке можна було обхопити долонею, великі короткозорі й вельми гарні очі, либонь, це була донька Бірненшатца. Шалом підвівся і віддав легкий поклін, який вона не могла не помітити. Він знову сів і подумав собі: дуже розумною вона виглядає; ми, жиди, такі, наші почуття написані на наших обличчях, можна сказати навіть, що ми несемо на собі відбиток страдництва. Пан Бірненшатц думав про перли, казав собі: «Це незлецьке вкладання коштів». Вони коштували сто тисяч франків, йому подумалося, що Елла прийняла їх без особливого захвату, але і небайдуже; ціну речам вона знала, та вважала цілком природним, що в неї завжди є гроші, що їй дарують гарні дрібнички, що вона щаслива. Боже милий, та якби ми зі своєю дружиною і всією ріднею в Кракові доскочили тільки цього одного, якби в житті мені тільки й поталанило, що народити на світ це дівчисько, нащадка польської жидви, дитину, яка не дуже сушить собі мізки, не бавиться у страждання, знаходить цілком природним, що вона щаслива, то я вважав би, що не згаяв дарма свого життя. Він обернувся до Вайса.

— Знаєш, куди вона ходить? — поспитався він. — Б'юся об заклад, що не вгадаєш. На лекції в Сорбонну! Це просто диво якесь.

Вайс невиразно посміхнувся, та з обличчя його не сходив напружений вираз.

— Хазяїне, — сказав він, — я прийшов попрощатися.

Бірненшатц глянув на нього поверх окулярів.

— Ти йдеш?

Вайс кивнув, і Бірненшатц вирячився на нього від подиву.

— Так я і знав! То ти настільки дурний, що маєш посвідку номер 2?

— Це факт, — усміхаючись, відказав Вайс, — настільки я дурний.

— Нічого собі, — сказав Бірненшатц, складаючи руки на грудях, — гарну свиню ти мені підклав! Що ж я без тебе робитиму?

Він неуважно повторив: «Що я без тебе робитиму? Що ж я робитиму без тебе, га?», намагаючись пригадати, скільки ж у Вайса дітей. Той скоса дивився на нього з стурбованим виглядом.

— Та що вже! Ви легко знайдете для мене заміну, — сказав він.

— О ні! Треба буде вже платити тобі, навіть якщо ти нічого й не робитимеш; ти ж не хотів би, щоб я взяв когось. Твоє місце чекатиме на тебе, мій хлопче.

Вайс був схвильований, скосивши очі, він потер носа, потворний він був настільки, що нехай йому дідько.

— Хазяїне… — почав було він.

Бірненшатц обірвав його: подяки — це так непристойно, та й не відчував він особливої приязні до Вайса, адже він був одним із тих, у кого їхній приділ на обличчі був написаний, в них були затаєні очі й одвисла нижня губа, яка тряслася від доброти і скорботи.

— Гаразд, — сказав він, — гаразд. Ти не покидаєш нашої фірми, представлятимеш її серед панів офіцерів. Ти ж лейтенант?

— Капітан, — відказав Вайс.

Чортів капітан, подумав Бірненшатц. У Вайса було щасливе обличчя, його великі вуха почервоніли. Чортів капітан — і чортова ця війна, і вся ця військова гієрархія.

— Ото вже дурість, еге? — поспитався він.

— Гм!.. — відказав Вайс.

— А що, не дурість хіба?

— Та певно, — сказав Вайс. — Але я хотів би сказати от що: для нас це не така вже й дурість.

— Для нас? — подивовано запитав Бірненшатц. — Для нас? Про кого ти кажеш?

Вайс опустив очі.

— Для нас, жидів, — сказав він. — Після того, що зробили з жидами в Німеччині, у нас є підстави для того, щоб воювати.

Бірненшатц зробив декілька кроків, він був роздратований.

— А що це означає: ми, жиди? — поспитався він. — Невідомо. Щодо мене, то я француз. Ти почуваєшся жидом?

— Мій двоюрідний брат із Ґраца живе в мене з березня, — відказав Вайс. — Він показував мені свої руки. Від ліктя до пліч вони попалені сиґарами.

Бірненшатц різко зупинився, вхопився своїми дужими руками за спинку стільця, й ув очах його завирувала темна лють.

— Ті, хто це зробив, — почав він, — ті, хто зробив це…

Вайс усміхався; Бірненшатц заспокоївся.

— Це не тому, що твій двоюрідний брат є жидом, Вайсе. Це тому, що він людина. Я не можу терпіти насильства над людиною. Але що таке жид? Людина, яку інші люди приймають за жида. Он поглянь на Еллу. Якби ти не знав її, то хіба прийняв би її за жидівку?

Видно було, що Вайса не переконали ці слова. Бірненшатц підійшов до нього й тицьнув йому в груди вказівним пальцем.

— Послухай-но, Вайсику, — мовив він, — ось що я тобі скажу: у 1910 році я покинув Польщу і приїхав до Франції. Мене тут гарно прийняли, я добре влаштувався, тож я сказав собі: гаразд, тепер моя країна — Франція. В 1914 році прийшла війна. Добре: я кажу, що йду на війну, бо це моя країна. І я знаю, що таке війна, я був на Шмен-де-Дам… От тільки тепер я тобі скажу: я — француз. Не жид, не французький жид — француз. Мені шкода берлінських і віденських жидів, які сидять у концентраційних таборах, мене лютить навіть думка про те, що десь катують людей. Та послухай мене уважно: я зроблю все, щоб завадити навіть одному французові дерти за них горлянку. Я почуваюся ближчим до першого типу, який зустріну сьогодні увечері на вулицях, ніж до своїх дядьків у Ленці чи небожів у Кракові.

Вайсове лице було понуре й уперте. З жалюгідною посмішкою він сказав:

— Навіть якби це й було правдою, хазяїне, то краще було б вам цього не казати. Тим, хто йде на війну, потрібні підстави, щоб на неї йти.

Бірненшатц відчув, як щоки його зашарілися від збентеження. «От бідолашний хлопець», — вкололо його сумління.

— Маєш рацію, — хутко відказав він, — я всього лиш старий базіка, й мені не варто говорити про цю війну, адже я не беру в ній участи. Коли ти вирушаєш?

— Потягом о шістнадцятій тридцять, — сказав Вайс.

— Сьогоднішнім потягом? То що ти тут робиш, га? Ану хутчій, хутчій до своєї дружини. Гроші треба?

— Не зараз, дякую.

— То забирайся. Пришлеш свою дружину до мене, я з нею все владнаю. Давай, давай. До зустрічі.

Він відчинив двері й випхав його з кімнати. Вайс попрощався, нерозбірливо бурмочучи слова подяки. Через Вайсове плече Бірненшатц угледів чоловіка, який сидів у приймальні, поклавши капелюх на коліна. Він упізнав Шалома й насупив брови: не любив, коли відвідувачів змушують чекати.

— Зайдіть, — сказав він. — Давно чекаєте?

— З півгодинки, — покірно усміхаючись, відказав Шалом. — Та що таке півгодини? Ви ж так зайняті. А в мене часу багато. Що я роблю з ранку до вечора? Чекаю. Життя у вигнанні — це суцільне очікування, ви ж знаєте.

— Заходьте, — жваво сказав Бірненшатц. — Заходьте. Мене мали б попередити.

Шалом увійшов; він знай усміхався й уклонявся. Бірненшатц увійшов за ним і зачинив двері. Він пречудово впізнав Шалома: «Він відігравав якусь ролю в баварському профспілковому русі». Шалом вряди-годи заглядав до нього, випрошував дві-три тисячі франків і зникав на декілька тижнів.

— Беріть сиґару.

— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.

— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?

Шалом шукав стільця.

— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.

Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.

— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: «Що вам потрібно?» і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.

Він був малий на зріст, жвавий наче вивірка, свого портфеля він поставив на стілець, і тепер його руки стали вільні й аж літали довкруг його здоровецьких червоних вух. «Це тому що він може виглядати жидом, цей чоловічок». Бірненшатц недбало підійшов до люстра і хутко зиркнув у нього: зріст метр дев'яносто, переламаний ніс, обличчя мов у американського боксера, великі окуляри; ні, ми не одної породи. І все ж таки він не зважувався дивитися на Шалома, він почувався скомпрометованим. «Нехай він іде собі. Нехай би він зараз же ушився звідси». Та на це не можна було розраховувати. Лише завдяки тривалості свого візиту і грайливій жвавості балачки Шалом у власних очах відрізнявся від простого жебрака. «Треба щось казати», — подумав Бірненшатц. Шалом мав на це право. Він мав право на свої три купюри і якісь там чверть години бесіди. Бірненшатц сів на краєчку свого бюра. Його права рука, яку він застромив до кишені піджака, обмацувала портсиґар.

— Французи — жорстокі люди, — сказав Шалом. Голос його зростав і спадав, та в його витрішкуватих очах стрибали веселі чортики. — Жорстокі люди. Чужинець для них у принципі є підозрілою особою, якщо не винуватцем.

Він говорить зі мною, наче я й не француз. Дідько б його вхопив: я жид, польський жид, який приїхав до Франції 19 липня 1910 року, про це тут ніхто й не згадує, а він, бач, не забувся. Жид, якому поталанило. Він обернувся до Шалома і роздратовано глянув на нього. Шалом трохи схилив голову і показав своє чоло, з поваги, звичайно, та дивився з-під напівопущених вій просто в обличчя. Він дивився на нього, його великі світлі очі бачили жида. Двійко жидів, у гарному захистку, в затишній конторі по вулиці Катр Септамбр, двійко жидів, двоє змовників; а довкруг них на вулицях, в інших будинках самі французи. Двоє жидів, один з них гладкий пархач, який зробився великим пуріцом, і другий, худий миршавий жидик, якому не поталанило в житті. Лорель і Гарді.

— Це жорстокі люди! — сказав Шалом. — Безжальні люди!

Бірненшатц різко стенув плечима.

— Треба стати на… на їхнє місце, — сухо мовив він, — та не зміг сказати: на наше місце, — ви знаєте, скільки чужинців наїхало до Франції з 1934 року?

— Знаю, — сказав Шалом, — знаю. І вважаю, що це велика честь для Франції. Але що робить вона для того, аби на це заслужити? Он погляньте: її молодь вдирається до Латинського кварталу і якщо хтось виглядає на жида, то вона гамселить його кулаками.

— Міністр Блюм приніс нам багато шкоди, — зауважив Бірненшатц.

Він сказав: нам; він вступив у змову з цим нікчемою сторонцем. Ми. Ми, жиди. Та це було з милосердя. Очі Шалома дивилися на нього з шанобливою наполегливістю. Він був низький і миршавий, його побили і вигнали з Баварії, тепер він був тут, мешкав, мабуть, у якомусь вбогому готелі і гаяв свій час по кав'ярнях. А Вайсового двоюрідного брата вони припікали своїми сигарами. Бірненшатц дивився на Шалома і почувався немов би викачаним у дьоготь. Не симпатію почував він до нього, о ні! Це було, це було…

Вона дивилася на нього, думала: «Це хижак. На них лежить тавро й саме через них виникають війни». Та вона відчувала, що її давня любов ще жива.

Бірненшатц намацав гаманця.

— Врешті, — зичливим голосом сказав він, — будем сподіватися, що довго це не протриває.

Шалом стиснув губи і хутко звів свою невеличку голову. «Зарано я сягнув до кишені», — подумав Бірненшатц.

Хижак. Він силоміць бере жінок, убиває чоловіків. Він гадає, ніби він силач. Та це неправда, на ньому тавро, от і все.

— Це залежить від французів, — сказав Шалом. — Якщо вони збагнуть сенс їхньої історичної місії…

— Якої місії? — зимним тоном поспитався Бірненшатц.

Очі Шалома заблищали від ненависти.

— Німці провокують їх і ображають усіма можливими способами, — сказав він дзвінким твердим голосом. — На що вони чекають? Невже вони гадають, що можуть погамувати гнів Гітлера? Кожна нова поступка Франції продовжує нацистський режим на десять років. Й увесь цей час ми, жертви, перебуваємо тут, очікуємо, кусаючи лікті. Сьогодні я бачив білі об'яви на стінах, і в мені знову спалахнув крихітний вогник надії. Проте ще вчора я гадав: у жилах французів тече не кров, а вода, і я сконаю у вигнанні.

Двоє жидів у конторі по вулиці Катр-Септамбр. Жидівський погляд на міжнародні події. «Же сюї парту» напише завтра: «Жиди підштовхують Францію до війни». Бірненшатц зняв свої окуляри і протер їх носовичком: він аж не тямився від гніву. Лагідно запитав:

— А якщо настане війна, то ви будете воювати?

— Чимало іммігрантів піде на війну, я певен цього, — відказав Шалом. — Та погляньте на мене, — сказав він, показуючи на своє хоровите тіло. — Яка призовна комісія захоче, щоб я служив у її війську?

— То, може, дасте нам спокій? — грімким голосом поспитався Бірненшатц. — Дасте ви нам спокій чи ні? Якого дідька ви причепилися до нас, мов лайно до штанів? Я — француз, я не німецький жид, плювати мені на німецьких жидів. Розпалюйте її деінде, вашу війну.

Шалом якусь мить приголомшено дивився на нього, потім на його обличчі знову з'явилася звична убога посмішка, він простягнув руку, взяв свого портфеля і, задкуючи, почав одступати до дверей. Бірненаштц витяг з кишені гаманця.

— Зачекайте, — сказав він.

Шалом був уже біля дверей.

— Нічого мені не треба, — сказав він. — Часом я прошу допомоги у жидів. Але маєте рацію: ви — не жид, і я помилився адресою.

Він вийшов, і Бірненшатц довго дивився на двері, не рухаючись із місця. Це жорстокий чоловік, хижак, вони вродилися під щасливою зорею і у всьому їм таланить. Та через них і відбувається війна; і смерть, і біль — усе через них. Вони — це полум'я і пожежа, вони завдають болю, він завдав мені болю, я несу цей біль, немов дразку під нігтями, немов пекучу жарину під повіками, мов скабку в серці. Ось що вона думає про мене. В нього не було потреби просити її за це, він знав її, якби він міг заглянути в цю темну кучеряву голову, то неодмінно знайшов би там безжальну затяту думку, вона вперта, на свій лад, і нічого не забуває. Він вихилився у піжамі з вікна, розглядаючи майдан Желю, небо було блідо-голубе, сіре по краях, стояла та пора, коли вода біжить камінною бруківкою, струмує дерев'яними прилавками рибних крамниць, пахло від'їздом і ранком. Ранок, морський простір, за ним життя без докорів совісти, круглі хмарки диму від вибухів гранат на порепаній землі Каталонії. Однак за його спиною, за прохиленим вікном, у кімнаті, наповненій сном і ніччю, була ота мертва думка, вона чатувала на нього, судила його, — там був докір совісти. Завтра він поїде, поцілує їх на вокзальному пероні, і вона з малюком повернеться в готель, плигаючи, підніматиметься монументальними східцями, думатиме: він знову поїхав до Еспанії. Вона ніколи не простить йому того, що він поїхав до Еспанії; це рана, що насилу зарубцювалася на її серці. Він знову вихилився з вікна, щоб відтягнути ту мить, коли доведеться повертатися до кімнати; йому хотілося, щоб тут лунали крики, гіркі пісні, болісні уривчасті стогони, — все що завгодно, аби лише не було цього жахливого супокою. Майданом бігла вода. Вода, вогкі пахощі ранку, ранковий сільський гомін. Майдан під платанами був слизький, мокрий, білий і порский, неначе рибина в морі. А вночі тут співав неґр, і ніч здавалася сухою і тяжкою, мов ніч в Еспанії. Ґомес заплющив очі, він почував, що його пронизує гостре бажання Еспанії й війни. Вона цього не розуміє. Ні ночі, ні ранку, ні війни.

— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.

Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.

— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.

— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.

— Кого це «всіх»?

Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.

— Усіх фашистів, — сказав Пабло.

Ґомес відхилився назад і зареготався.

— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.

Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.

— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!

— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?

Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.

— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.

Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.

— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.

— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.

— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.

Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.

— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.

— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.

Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:

— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!

— Бачиш, — озвалася Сара.

— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.

— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: «Це я пустила його на світ». Гомесові зробилося соромно. «Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня».

— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?

— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.

— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.

Ґомес знизав плечима.

— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.

— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.

— Я не лихий, — сказав Ґомес.

— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.

Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх обіймах цілісіньку ніч, і думав: «В неї немає дружніх почуттів до мене. Й ніжности теж. І поваги. Вона мене кохає, от і все: хто ж лихіший з-поміж нас двох?»

Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. «Недобрий я», — подумалося йому.

— Гаряча вода є? — поспитався він.

— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.

— Гаразд, — мовив Ґомес. — Що ж, буду голитися.

Він увійшов до вбиральні, покинувши двері відчиненими, пустив воду і пошукав лезо. «Коли я поїду, — подумалося йому, — ця стрілянина тут довго не протриває». Звичайно ж, після його від'їзду Сара зачинить малюка у своїй здоровецькій шафі з ліками; якщо тільки не вирішить, що простіше буде забути його тут. «Вона його навчає тільки дівчачим іграм», — подумав він. Через скільки часу побачить він Пабло і що зробить вона з дитини? А все ж у малюка стійкий вигляд! Він підійшов до умивальниці й угледів у дзеркалі їх обох. Пабло стояв посеред кімнати, захеканий, червоний мов буряк, розставивши ноги і застромивши руки до кишень. Сара стояла перед ним на колінах і мовчки дивилася на нього. «Вона хоче дізнатися, чи схожий він на мене», — подумав Ґомес. Йому стало незручно, і він зачинив двері.

«…до мене з малюком. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені…»; одна долоня важко лягла на його ліве плече, друга лягла на праве. Гарячий і дружній потиск. Ну от: він сховав листа до кишені й підвів очі.

— Вітаю.

— Одетта щойно сказала мені… — мовив Жак, занурюючи свій погляд в очі Матьє. — Бідолахо ти старий!

Не зводячи очей зі свого брата, він сів у фотель, з якого щойно встала Одетта; рука, яку він насилу почував своєю, спритно підсмикнула штани; ноги схрестилися самі. Ці дрібниці його не обходили: він увесь зробився власним поглядом.

— Знаєш, я не вирушаю сьогодні, — сказав Матьє.

— Знаю. Не боїшся, що будуть неприємності?

— Ат! Кількома годинами пізніш…

Жак глибоко зітхнув.

— Що ти хочеш, аби я тобі сказав? Раніше, коли хтось шов на війну, йому могли сказати: захищай своїх дітей, свою свободу або ж край, захищай Францію, врешті, могли знайти підстави для того, щоб ризикувати своєю шкурою. Але сьогодні…

Він стенув плечима. Матьє схилив голову і шкрябав по землі закаблуком.

— Ти не відповідаєш, — проникливим голосом сказав Жак. — Ти вважаєш за краще не відповідати, боїшся, що забагато скажеш. Таж я знаю, що ти думаєш.

Матьє знай шкрябав черевиком по землі; не підводячи голову, він сказав:

— Та ні, цього ти не знаєш.

Запала коротка мовчанка, потім він почув нерішучий братовий голос:

— Що ти хочеш сказати?

— А те, що я взагалі нічого не думаю.

— Нехай буде так, — сказав Жак із прихованим роздратуванням. — Ні про що не думаєш, але у відчаї, це те ж саме.

Матьє силувано звів голову й усміхнувся.

— І не у відчаї теж.

— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?

— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.

Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.

— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе. Як це? У мене був брат-бунтар, цинічний, задерикуватий, брат, який ніколи не хотів, щоб його пошили в дурні, який ніколи й мізинцем не кивнув без того, щоб не спитати себе, а чому це він кивнув мізинцем, а не вказівним пальцем, і чому кивнув саме мізинцем правої руки, а не лівої. І от війна, його посилають на передову лінію фронту, і мій брат-бунтар, мій розбивач полумисків, нічого не питаючи, люб'язно вирушає в дорогу та ще й каже: я йду на війну, бо не можу вчинити інакше.

— Це не моя вина, — відказав Матьє. — Я так і не зміг виробити свій погляд на подібні речі.

— Ну, то погляньмо на них, — сказав Жак, — тут все зрозуміло: ми маємо такого собі добродія — назвемо його Бенеш — який узяв на себе рішуче зобов'язання зробити з Чехословаччини федерацію на швайцарський кшталт. Він зобов'язався це зробити, — з притиском повторив Жак, — я прочитав це у протоколах Мирної конференції, як бачиш, у мене свої джерела. І ця обіцянка означала надання судетським німцям справжньої етнографічної автономії. Гаразд. Відтак цей добродій геть забуває про свої обіцянки і заправляє тими німцями, судить тих німців і здійснює в їхньому краю поліційну владу через чехів. Німцям це не подобається: це їхнє святе право. Тим паче що я знаю тих чеських урядовців, бував я в Чехословаччині: вони страшенно занудні! Що ж, тепер їм хочеться, щоб Франція, країна, як вони кажуть, свободи, проливала свою кров за те, аби чеські урядовці й далі чинили дрібні утиски німецькому населенню, — ось чому ти, викладач філософії в ліцеї Пастера, підеш на фронт, аби останні роки своєї молодости провести глибоко під землею, поміж Бітхе й Віссембургом. Що ж, тепер ти зрозумів, що мої вуха трохи зашарілися, коли ти сказав мені, що покірно йдеш на війну й що тобі начхати, справедлива ця війна чи несправедлива.

Матьє збентежено дивився на свого брата; він думав: «Етнографічна автономія, ніколи не додумався б до такого». Втім для очищення совісти він усе ж таки сказав:

— Тепер Судети хочуть приєднання до Німеччини, а не етнографічої автономії.

Жак зробив страдницьку гримасу.

— Ради бога, Матьє, не кажи, як мій консьєрж, не прозивай їх Судетами. Судети — це гори. Кажи «судетські німці» або ж просто «німці». Ну й що? Вони хочуть приєднатися до Німеччини? Що ж, їх довели до краю. Якби їм напочатку дали те, що вони просили, то ми не опинилися б ув отакому становищі. Та Бенеш хитрував, лукавив, бо великі пуріци в нас змусили його повірити, що за ним стоїть Франція: і ось результат.

Він сумовито глянув на Матьє.

— Все це, — сказав він, — я терпів, бо мусив: давно вже знаю я, чого варті політики. Але те, що ти, чоловік розсудливий, викладач університету, настільки втратив елементарні рефлекси, що спокійнісінько запевняєш мене, ніби йдеш на бойню, тому що не можеш вчинити інакше, — от цього я не можу стерпіти. Якщо більшість із вас думає отаким чином, то Франції кінець, старий ти бідолахо.

— А що ти хочеш, аби ми зробили? — поспитав Матьє.

— Що? Таж у нас іще демократія, Тьє! Гадаю, у Франції існує й громадська думка.

— То й що?

— А те, що нехай би мільйони французів, замість того, щоб тратить сили на дрібні сварки, зібралися разом і сказали нашим урядовцям: «Судетські німці хочуть повернутися в лоно Німеччини? Нехай повертаються собі: це їхня справа!» Не знайшлося б жодного політика, який ризикнув би розпочати війну через таку дрібницю.

Він поклав долоню на коліно Матьє і додав примирливим тоном:

— Знаю, ти не любиш гітлерівського режиму. Та, врешті, не можу поділяти твоєї упереджености проти нього: це молодий, хвацький режим, який уже зарекомендував себе і, що не кажи, приваблює нації осередньої Европи. І врешті, так чи так, а це його справа: ми не повинні туди втручатися.

Матьє погамував позіх і сховав ноги під стілець; він крадькома зиркнув на трохи бундючне лице свого брата і подумав собі, що той старіє.

— Може, — покірно сказав він, — може, ти і маєш рацію.

Одетта спустилася східцями і мовчки сіла біля них. Вона була граціозна й сумирна, мов хатня звірина: сідала, ішла собі й поверталася, певна того, що ніхто її не помічає. Матьє роздратовано обернувся до неї: він не любив бачити їх укупі. Коли поруч був Жак, Одеттине лице не мінялося, воно було гладеньке й порске, немов обличчя статуї з очима без зіниць. Та його слід було читати інакше.

— Жак вважає, що я не досить сумний, аби іти на війну, — всміхаючись, озвався він. — Він силкується впоїти мені смерть у душу, пояснюючи, що я дам себе вбити за ніщо.

Одетта й собі всміхнулася йому. То була не світська усмішка, як він очікував, а усміх, що призначався лише йому; і вмить тут знову опинилося море, і легеньке коливання морської поверхні, й невловні тіні, що ковзали хвилями, і сонячний плин, що мерехтів у морі, й зелені агави і зелена хвоя, що встеляла землю, й шпичасті тіні високих сосон, і круглява біла спекота, й запах смоли, — все розмаїття вересневого ранку в Жюан-ле-Пен. Люба Одетта. Кепсько одружилася, кепсько її люблять; але хто має право сказати, що вона погубила своє життя, якщо вона може усміхатися, викликати у твоїй пам'яті спогад про сад над водою і літню спеку на морі? Він глянув на Жака, жовтого і гладкого; руки його тремтіли, він гарячково ляскав долонею по газеті. «Чого він боїться?» — подумав Матьє. Субота 24 вересня, одинадцята година ранку, Паскаль Монтасрю, народився 6 лютня 1899 року, прізвисько Одноокий дістав за те, що 6 серпня 1907 року загнав собі ножа в ліве око, намагаючись перерізати линви на гойдалці свого малого приятеля Жюло Трюфф'є, аби подивитися, що з того вийде, як і щосуботи, продавав півники й лютики на набережній Пассі, трохи вперед від станції метра; в нього була своя техніка торгівлі, він діставав букети, гарні букети, з плетеного верболозового кошика, який стояв на складаному стільці, спускався на шосе, авта, сигналячи, їхали повз нього, він гукав «букети, гарнюні букети для ваших пань», вимахуючи букетом золотавих квітів, авта кидалися на нього, мов бугаї на арені, а він і з місця не рухався, він втягував живіт, відхиляв голову назад, авто минало його, немов здоровецька тупа худобина, і він кричав у розчинене вікно: «Букети, гарні букети!», і зазвичай водії ставали, він вилазив на підніжку, й авто під'їжджало до хідника, бо це був вихідний день і вони полюбляли вертатися у свої кам'яниці на вулиці де Вінь або ж на вулиці дю Ранелаґ з букетами для своїх пань. «Гарні букети», він плигнув назад, щоб уникнути авта, либонь, уже сотого, яке минало його, не зупиняючись. «Нічого собі!» Не знаю, що з ними сталося цього ранку. Схилившись над кермом, вони гнали хутко і безцеремонно, глухі, мов пеньки. Вони не звертали на вулицю Чарльза Діккенса чи на авеню Лямбаль, вони простували набережними з усією пишнотою, неначе хотіли доїхати аж до Понтуази, Одноокий Паскаль нічогісінько не розумів: «Та куди ж вони їдуть? Куди це вони їдуть?», коли ішов звідтіля, дивлячись на свого кошика, де було повно жовтих і рожевих квітів, і було йому страшенно шкода.

— Це ж бо чистісіньке божевілля, — сказав він. — Найбільше самогубство за всю історію. Як це? За останні сто років Франція зазнала двох кровопускань, одного ще за часів Імперії, другого в 1914 році; на додачу до цього щодня знижується показник народжуваности. І тепер вирішили розв'язати нову війну, яка буде коштувати нам від трьох до чотирьох мільйонів людей? Три або чотири мільйони, яких ми не зможемо вже поповнити, — наголошуючи на кожному слові, сказав він. — Переможниця чи переможена, країна все одно переходить у ранг другорядних націй: ось що можна сказати з певністю. І ще одне хочу я тобі сказати: не встигнемо ми промовити «ху», як Чехословаччину проковтнуть. Варто лише глянути на мапу: ця країна мов кавалок м'яса у зубах німецького вовка. І нехай-но вовк стисне щелепи…

— Таж це, — озвалася Одетта, — буде тільки тимчасово: чехословацьку державу відновлять після війни.

— Он як? — зухвало регочучись, поспитав Жак. — Вірю тобі, вірю! Справді, скидається на те, що англійці підуть на те, аби відновити джерело лиха. П'ятнадцять мільйонів мешканців, дев'ять національностей, це виклик здоровому глуздові. Чехам не варто обманювати себе, — суворо додав він, — їхній життєвий інтерес полягає в тому, щоб уникнути цієї війни за будь-яку ціну.

Чого він боїться? Стискаючи в руці непотрібний букет, він дививсь, як проїжджають авта, це було так само, як і на вулиці де Шантільї у вечір перегонів, на дахах декотрих авт були чемодани, матраци, дитячі автомобільчики, швацькі машинки; й усі мало не репалися від валіз, клумаків і кошиків. «Це не жарти!» — сказав Одноокий Паскаль. Вони їхали такі навантажені, що під час кожного струсу щитки аж черкали по шинах; вони дають драла, думав він, дають драла. Він легенько відстрибнув назад, щоб ухилитися від «сальмсона», але й не думав повертатися на тротуар. Вони дають драла, ці добродії з гладенькими, вгодованими пиками, з тлустими дітлахами, вродливими панями, їм пече в зад, вони дають драла від німаків, від бомбувань, від комунізму. Він утрачав усіх своїх клієнтів. Та вона здавалася йому настільки кумедною, оця ґерелиця автомобілів, ця відчайдушна втеча до Нормандії, це було йому такою відплатою, що він залишився на шосе, й машини-втікачки мало не зачіпали його, проїжджаючи мимо, а він почав реготатися на всю горлянку.

— Та і як, питаю я тебе, зможемо ми їх порятувати? Адже врешті нам усе-таки треба буде атакувати Німеччину. Та й що? Як це зробити? На сході — лінія Зіґфріда, на ній ми поламаємо зуби. На півночі — Бельгія. Ми що, будемо порушувати її нейтралітет? От скажи, скажи: як? Накинути круга через Туреччину? Це годиться хіба що для роману. Все, що ми зможемо зробити, це чекати зі зброєю в руках, поки Німеччина розправиться з Чехословаччиною. Після чого вона прийде розправитися з нами.

— Гаразд, — сказала Одетта, — саме в цей момент і…

Жак зиркнув на неї, як чоловік на свою дружину.

— І що? — крижаним тоном поспитався він. Тоді нахилився до Матьє. — Я вже казав тобі про Лорана, який був великим пуріцом у «Ер Франс» і залишився радником у Ко й Ґі Ляшамбр? Так от, без коментарів передаю тобі те, що сказав він мені в липні цього року: «На все й про все французька армія має в своєму розпорядженні сорок бомбардувальників і сімдесят винищувачів. Якщо так буде й далі, то німаки будуть у Парижі в перший же день Нового року».

— Жаку! — люто вигукнула Одетта.

Чого він боїться? Паскаль реготався, реготався, він покинув свій букет, щоб досхочу нареготатися, ось він відскочив назад, і колесо авта проїхало по стеблах квітів. Чого він боїться? Вона розлютилася, бо хтось дозволив собі уявити поразку Франції. Ніяка вона не симпатична: слова викликають у неї страх. Вони бояться дирижаблів і німецьких літаків, я бачив їх у 1916 році, вони тоді у штани наклали, і от усе починається знову; авта на повній швидкості гнали по розчавлених стеблах, і в Паскаля сльози виступили на очах, такою комедією все йому видавалося. Моріс геть не вважав це кумедним. Він поставив приятелям по чарчині, й лопатки його й досі щеміли від їхніх ляскань. Тепер він був сам, і незабаром треба буде звістити про це Зезеті. Він угледів білу об'яву на високому сірій стіні заводу Пеное й підійшов, йому треба було перечитати її самому й повільно:

«Згідно з наказом міністра Національної оборони, війни й міністра військово-повітряних сил». Смерть не була аж таким жахіттям, всього-навсього нещасливий випадок на виробництві, Зезета стійка, вона достатньо молода, щоб улаштувати своє особисте життя, якщо немає дітей, то все це так просто. Що ж до іншого, то нехай, він піде воювати, а потім, після всього, залишить гвинтівку в себе, це вже вирішено. От тільки коли ж воно скінчиться? За два роки? За п'ять? Остатня війна тривала п'ятдесят два місяці. Цілих п'ятдесят два місці треба буде треба буде підкорятися сержантам, офіцерам, усім оцим свинячим рилам, які він так ненавидів. Підкорятися кожному їхньому жестові, кожному поглядові, козиряти їм на вулицях, тоді як досі він засовував руки до кишень, щоб, зустрівши когось із них, не затопити йому в пику. В окопах вони будуть такими, хоч до рани прикладай, бояться, що їм усадять кулю в спину, та під час перепочинку допікають солдатам, як у казармі. О, нехай-но тільки прийде перша атака, я залюбки впораю офіцера, який ітиме попереду. Він рушив далі, почувався він смутним і тихим, як за тої пори, коли боксував і за чверть години до матчу перевдягався в роздягальні. Війна була довгим-довгим шляхом, не треба було про неї думати, а то врешті-решт будеш думати, що ні в чому немає сенсу, навіть кінець війни, навіть повернення додому з гвинтівкою в руках. Довгий-довгий шлях. І, може, він сконає напівдорозі, немовби в нього й мети не було іншої, як тільки дати прострелити собі шкуру заради заводів Шнайдера чи скрині пана де Венделя. Він простував у чорній пилюзі поміж мурами заводу Пеное і будов Жермена; досить далеко праворуч він бачив похилі дахи майстерень Північної залізниці, а потім, ще далі, великий червоний димар горілчаного заводу й думав: «Довгий-довгий шлях». Одноокий реготався, стоячи поміж автами, Моріс крокував у пилюзі, а Матьє сидів на березі морі, слухав Жака й думав собі: «Може, він і має рацію», думав про те, що йому доведеться покинути своє вбрання, фах, особистість, голим-голісіньким іти на цю найбільш абсурдну з-поміж усіх воєн, на зарання програну війну, й відчував, що провалюється в безіменність; він уже ніким не був, ні старим Борисовим викладачем, ні старим коханцем старої Марсель, ні надто старим закоханим в Івіш; всього-навсього людиною без імені, без віку, людиною, в якої вкрали майбуття і в якої попереду була нескінченна низка непередбачености. Об одинадцятій тридцять автобус зупинився в Сафі, й П'єр вийшов трохи провітритися. Плескаті жовті хатини понад асфальтовим шляхом; позаду невидне Сафі, яке спускалося до моря. Араби пеклися на осонні, присівши напочіпки на широкій смузі вохряної землі, літак летів над жовто-сірою шахівницею, це була Франція. «Ну, ці можуть начхати на неї», — заздрісно подумалося П'єрові; він ішов поміж арабами, міг доторкнутися до них і все ж таки не був поміж ними: вони незворушно смалили свій гашиш, а він піде гинути в Альзасі; він спіткнувся об грудомаху, літак провалився у повітряну яму, і старий подумав собі: «Не люблю літаків». Гітлер схилився на столом, генерал показував щось на карті й казав: «П'ять танкових бригад. Тисяча літаків вирушать із Дрездена, Темпельгофа й Мюнхена», й Чемберлен притискав хустинку до рота й думав: «Це вдруге мандрую я літаком. Не люблю мандрувати в літаках». Вони не можуть мені допомогти; вони присіли на осонні, схожі на маленькі каструлі з кип'ячою водою; вони задоволені, вони самі на землі; ох, з відчаєм подумалося йому, Боже мій, Боже! Якби ж то я був арабом!

Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин Франсуа Аннекен, фармацевт першого класу з Сен-Флура, один метр сімдесят сантиметрів на зріст, ніс прямий, чоло середнє, невеличка зизоокість, кругла борода, клятий дух із рота й від пахового заросту, до семи років хронічний ентерит, едіпів комплекс подоланий десь віці тринадцяти років, ступінь бакалавра в сімнадцять, мастурбація аж до служби у війську по два-три виверження на тиждень, читач «Тан» і «Матен» (за передплатою), бездітний чоловік Дікюлафуа Есперанс, віруючий католик, який причащається два-три рази на триместр, піднявся на другий поверх, увійшов до подружньої спальні, де його дружина приміряла капелюшка, й мовив: «Я ж тобі казав, вони призивають запасників із посвідкою номер два». Дружина поклала капелюшка на столик, вийняла шпильки з рота і сказала: «То ти сьогодні вирушаєш?» — Він сказав: «Авжеж, потягом о п'ятій годині». — «Боже милий, — сказала дружина, — я так хвилююся, не встигну приготувати тобі все. Що ти візьмеш із собою? — спитала вона. — Звичайно ж, сорочки, довгі підштанки, в тебе є вовняні, муслінові й із бавовни, найкраще взяти вовняні. О, а ще ж пояси із фланелі, ти можеш узяти їх п'ять чи шість, згорнувши в рулон». — «Ніяких поясів, — сказав Аннекен, — це гнізда для вошей». — «Який жах, але ж у тебе не буде вошей. Забери їх, прошу тебе, зроби мені таку ласку, там ти побачиш, що вони тобі стануть у пригоді. Слава богу, в мене ще є консерви, бач, це ті, що я купила в тридцять шостому році, коли були страйки, ти ще глузував із мене, ще в мене є слоїк капусти в білому вині, але ж тобі вона буде не до смаку…» — «В мене від неї печія. А от, — сказав він, затираючи долоні, — якщо ти маєш слоїчок рагу…» — «Ох, слоїк рагу! — вигукнула Есперанс. — Сердешний мій друже, а де ж ти його підігрієш?» — «Овва!» — сказав Аннекен. — «Як це — овва? Його ж треба підігрівати на водяній бані». — «Гаразд, але ж є ще курячий холодець, правда?» — «Авжеж, це так, холодець із курки і добра свиняча ковбаса сирого копчення, котру прислали двоюрідні брати з Клермона». — Він помріяв із хвильку і сказав: «Я візьму свого швайцарського ножа». — «Авжеж. А де я поділа термоса для кави?» — «Ох, справді, кава, треба ж мати щось гаряче, аби наповнити живіт; вперше, одколи я одружений, доведеться мені їсти без супу, — меланхолійно усміхаючись, сказав він. — Поклади мені декілька слив, поки ти тут, і плящину коньяку». — «Ти візьмеш жовту валізу?» — Він аж підскочив: «Валізу? Нізащо в житті, це ж незручно, і потім я не збираюся її втрачати; там усе крадуть, я візьму свого наплічника». — «Якого наплічника?» — «А отого, з яким я ходив на рибалку, ще до нашого одруження. Куди ти його запроторила?» — «Куди я його запроторила? Ох, не знаю, сердешний мій друже, в мене голова обертом од тебе йде, либонь, занесла на горище». — «На горище? Боже милий, там же мишва! Оттак-пак.» — «Краще ти взяв би валізу, вона ж бо невеличка, то й наглянути за нею тобі буде легше. Ой, знаю я, де він, — у Матільди, я позичила його їй у похід за місто». — «Ти позичила мого наплічника Матільді?» — «Та ні, навіщо ти торочиш мені про наплічника? Я кажу про термоса». — «А я хочу наплічника», — твердо сказав Аннекен. — «Ох, любий ти мій, що ж ти від мене хочеш, ось поглянь, стільки мені треба всього зробити, допоможи трохи, пошукай-но його сам, того наплічника, подивися на горищі». Він піднявся східцями і пхнув двері на горище, там тхнуло пилюгою, темно було хоч в око стрель, між ногами пробігла миша. «Нехай йому дідько, та його давно вже струбили щурі», — подумалося йому.

Там валялися валізи, лозовий манекен, мапа світу, стара грубка, фотель зубного лікаря, гармошка — все це треба було пересувати. Якби ж то їй, принаймні, спало на думку покласти його до валізи, де не дістане мишва! Він одну по одній відчиняв валізи, а потім люто їх зачиняв. Наплічник був такий зручний, зі шкіри, із застібкою-блискавкою, в нього можна було напхати силу-силенну всякого добра, крім того, в ньому були два відділення. Отакі речі й допомагають перебути лиху годину; годі було й подумати, які вони помічні. «Так чи так, а з валізою я не поїду, — люто подумав він. — Краще взагалі нічого не братиму».

Він сів на якусь валізу, руки його були аж чорні від куряви, він відчував пилюгу, мов сухий і шорсткий клей, на всьому своєму тілі, руки він тримав у повітрі, щоб не торкатися ними свого чорного піджака, йому здавалося, що він ніколи не набереться хоробрости спуститися з горища, мені геть нічого не хочеться, й ця ніч, яку він пробуде навіть без гарячого супу, щоб наповнити шлунок, все це було такою марнотою, він почувався таким самотнім і загубленим отут нагорі, на самісінькій горі, на валізі, з отим гомінким і похмурим вокзалом, який очікував за двісті метрів од нього, та пронизливий вереск Есперанс змусив його здригнутися: «Ось він! Ось він!» Він відчинив двері і побіг до східців. «Де він був?» — «Знайшла я твого наплічника, він був унизу в стінній шафі». Він спустився східцями, взяв наплічника з рук своєї дружини, відкрив його, глянув і обтрусив долонею, а потім, поклавши на ліжко, сказав: «А скажи-но, любонько моя, чи не купити мені добрячі черевики?»

До столу! До столу! Вони увійшли у сліпучий полуденний тунель; надворі біле від спекоти небо, надворі мертві білі вулиці, надворі no man's land,[6] надворі війна; за причиненими віконницями вони задихалися від спеки, Даніель розгорнув серветку на колінах, Аннекен пов'язав свою серветку довкола шиї, Брюне взяв на столі паперову серветку, зіжмакав її й витер губи, Жаніна завезла Шарля до великої й майже порожньої їдальні, з шибками, що були покарбовані бузковими відблисками, й постелила йому на груди серветку; це був перепочинок: війна, що ж, нехай війна, але ж і спека добряча! Масло у воді, здоровецький кусень на дні, з розмитими оліїстими обрисами, масна сіра вода і крихітні дрібки заков'язлого масла, які плавали горічерева, Даніель дививсь, як у вазочці тануть черепашки з масла, Брюне втер чоло, сир пітнів у його полумиску, мов чолов'яга за роботою, Морісове пиво було тепле, він відштовхнув од себе кухля: «Тьху! Ніби сеч!» Крижана скалка плавала в червоному вині Матьє, він випив, спочатку в його роті було холодно, потім озерце вивітреного вина, ще трохи теплого, але воно відразу ж змішалося з водою; Шарль трохи обернув голову і сказав: «Знову суп! Треба бути йолопом, щоб подавати суп за такої спекоти». Йому поставили полумиска на груди, він грів йому шкіру через серветку і сорочку, він дивився на його порцеляновий берег, він занурив ложку навмання, вертикально підняв її, от тільки як лежиш горізнач, то ніколи не можеш бути певним, що несеш її вертикально, частина рідини розіллялася й закапала в полумисок, Шарль помалу поніс ложку до губів, нахилив її, — от же ж хріновина! Завжди так, гаряча рідина потекла йому по щоці й залляла комір сорочки. Війна, ох! авжеж, війна. Ні, ні, сказала Зезетта, не треба радіо, я більше не хочу, не хочу більше про це думати. Та ні, послухаємо трохи музику, сказав Моріс. Шерсо, гуддб, ш шррр, моя зоря, новини, сомбреро й мантильї, «Я чекатиму» на замовлення Югетти Арналь, П'єра Дюкрока, його дружини і двох його дочок із містечка Ля-Рош-Канільяк, панни Еліяни з Кальві та Жана-Франсуа Рокетта для його крихітки Марі-Мадлени та гурту друкарок із Тюлля для їхніх солдатів, я чекатиму вдень і вночі, візьміть же трохи юшки з риби, ні, дякую, відказав Матьє, воно не може не владнатися, радіо хрипіло, струмувало понад мертвими білими майданами, пронизувало шибки, входило у місто, у гарячі душні покої. Одетта думала собі: воно не може не владнатися, це ясно мов білий день, було так гаряче. Панна Еліяна, Зезетта, Жан-Франсуа Рокетт і родина Дюкрок з Ла-Рош-Канільяк думали собі: воно не може не владатися; було так гаряче. Що ж, на вашу думку, вони повинні робити, поспитався Даніель, це фальшива тривога, думав собі Шарль, вони залишать нас тут. Елла Бірненшатц поклала свою виделку, відкинула голову назад і сказала: ну й що, а я у ту війну не вірю. Я завжди чекатиму твого повернення, літак летів понад закуреною шибкою, що лежала плазом, на краю шибки, дуже далеко, видно було трохи замазки, Генрі нахилився до Чемберлена і заволав йому на вухо: це Англія, Англія, й натовп, що з'юрмився за турнікетами аеродрому, очікуючи його повернення, моя любов, завжди, на мить його охопила слабість, було так гаряче, йому хотілося забути про завойовника з комашиною головою, і про готель «Дрезен», і про меморандум, хотілося вірити, Боже милий, вірити, що все воно ще може владнатися, він заплющив очі, «Люба моя ляля» на замовлення пані Дюранті та її маленької небоги з Деказевілля, війна, Боже милий, авжеж, війна, і спекота, і смутний супокійний пообідній сон; Каса, ось Каса, автобус зупинився на білому й пустельному майдані, П'єр вийшов перший, і пекучі сльози навернулися йому на очі; в автобусі залишалося ще трохи ранку, та надворі, на осонні, була смерть ранку. Кінець ранкові, люба моя лялю, кінець молодості, кінець надіям, ось в чому велика трагедія півдня. Жан Сервен відштовхнув свого полумиска, він читав спортивну сторінку «Парі-Суар», йому ще не трапився на очі декрет про часткову мобілізацію, він був на роботі, зайшов додому пообідати й повернеться туди за дві години; Люсьєн Реньє трощив горіхи в долонях, він прочитав білі об'яви, він думав: це фальшива тривога. Франсуа Десттю, юнак із лабораторії інституту Дер'єн, витирав свого полумиска хлібом і нічого не думав, його дружина не думала теж, Рене Мальвіль, П'єр Шарньє нічого не думали. Вранці війна застряла в їхніх головах гострою різкою крижинкою, а потім розтала, тепер вона була маленькою теплою калюжкою. Моя люба ляля, важкий і похмурий дух бургундської яловичини, запах риби, шматочок м'яса поміж кутніми зубами, випари червоного вина і спека, спека! Любі слухачі, Франція, непохитна, та миролюбна, кидає рішучий виклик своїй долі.

Він стомився, голова його йшла обертом, він тричі провів рукою перед очима, од світла йому було боляче, й Доберн, який смоктав кінчик олівця, сказав своєму побратимові з «Морнінг Стар»: «Йому сонце голову напекло». Він підняв руку і насилу промовив:

— Тепер, коли я повернувся, мій найперший обов'язок полягає в тому, щоб звістити французькому й англійському урядам про результати моєї місії й поки я цього не зроблю, мені важко буде щось сказати про неї громадськості.

Південь огортав його білим саваном, Доберн дивився на нього й думав про довгі пустельні шляхи поміж сірими й іржавими скелями, осяяними небесним огнем. Старий додав ще слабшим голосом:

— Цим я і обмежуся: вірю, що всі зацікавлені сторони і далі докладатимуть зусиль, щоб мирним шляхом вирішити чехословацьку проблему, бо саме в ній полягає мир усієї сучасної Европи.

Вона з зосередженим виглядом збирає крихти хліба зі скатертини. Вона трохи пригнічена, як у ті дні, коли в неї з'являється алергія на квітковий пилок, вона мені сказала: «В мене клубок у грудях», а потім у сум'ятті пролляла декілька сльозин: все це розладнає її звичне життя. Вона гадає, що нещасна, цей похмурий холодок у її голові вона вважає нещастям. Вона тримається прямо, вважає, що не має права попускати собі віжки, що всі жінки у Франції так само нещасні, як і вона. Сповнена гідности, спокійна, бентежна, склавши свої прегарні руки на скатертин, вона має такий вигляд, наче сидить біля каси великого магазину. Вона не думає, вона не хоче думати, що після мого від'їзду їй буде спокійніше. Про що вона думає? Про те, що на підставці для ножів іржава плямка. Вона супить брови, шкрябає пляму кінчиком свого червоного нігтя. Вона заспокоїться. Її мати, її подруги, рукоділля, подружнє ліжко для неї самої, їсть вона мало, вона смажитиме собі яйця на плиті, дівчинку годувати неважко, каші, ввесь час каші, я їй казав: та давай мені що завгодно, завжди те ж саме, не намагайся врізноманітнювати меню, я ніколи не звертаю уваги на те, що їм, а вона затялася: це її обов'язок.

— Жорже?

— Що, люба?

— Хочеш відвару?

— Та ні, дякую.

Зітхаючи, вона п'є відвар, очі її червоні. Та вона не дивиться на мене, вона дивиться на буфет, бо він там, навпроти неї. Їй немає чого мені сказати або ж вона скаже зараз: «Не застудися». Може, вона уявить мене сьогодні ввечері у потязі, маленьку худорляву постать, що принишкла у глибині купе, але потім її уява зупиниться, далі все надто важко: вона думатиме про те життя, котре настане після цього. Про те, що тоді настане порожнеча. Невеличка порожнеча, Андре: я створюю небагато шуму. Я завжди сидів у фотелі з книжкою в руках, вона в'язала панчоху, нам не було чого сказати одне одному. Фотель завжди буде тут. Фотель — це головне. Вона буде мені писати. Тричі на тиждень. Ретельно. Вона зробиться такою поважною, довго шукатиме чорнило, ручку, свої світлі окуляри, а потім із бентежним виглядом сяде за тим незручним секретером, якого вона отримала у спадок від своєї бабусі Вассер. «В малої прорізуються зубки, моя мати приїде на Різдво, померла пані Анселен, Емільєна у вересні виходить заміж, наречений дуже гарний, середнього віку, працює у страховому товаристві». Якщо в малої буде коклюш, то вона приховає це від мене, щоб не тривожити. «Бідолашний Жорж, йому не слід цього знати, він тривожиться через дрібниці». Вона буде надсилати мені посилки, ковбасу, цукор, каву, тютюн, пару вовняних шкарпеток, бляшанку сардин, сухий спирт, солоне масло. Одна посилка з-поміж десяти тисяч, така ж, як і десять тисяч інших; якщо мені помилково дадуть сусідову посилку, я й не помічу цього, посилки, листи, Жанеттині каші, плями на підставках для ножів, курява на буфеті, цього їй вистарчить; увечері вона скаже: я втомилася, з мене вже годі. Газет вона не буде читати. Не більше, ніж дотепер: вона їх ненавидить, бо вони скрізь валяються і на кухні чи у вбиральні ними можна користуватися лише за сорок вісім годин; пані Еберто прийде розказати їй новини: ми отримали велику перемогу або ж про те, що справи йдуть так-сяк, подружко моя, не дуже наші справи, тупцюємо на місці. Анрі й Паскаль вже домовилися зі своїми дружинами, що використовуватимуть шифровану мову, аби звістити, де вони будуть перебувати: для цього треба підкреслити окремі літери. Але з Андре це марно. Аби переконатися, він таки спробував:

— Я можу дати тобі звістку, де я буду.

— А хіба це не заборонено? — здивовано запитала вона.

— Та заборонено, але це можна влаштувати, знаєш, як ото під час війни чотирнадцятого року, наприклад, ти читаєш початкові літери речень.

— Надто вже складно, — зітхнувши, сказала вона.

— Та ні, от побачиш, це дуже просто.

— Авжеж, а потім тебе злапають, листи викидатимуть, а я хвилюватимуся.

— А все ж таки варто ризикнути.

— О, як хочеш, друже мій, але знаєш, географія і я… Ну, гляну я на мапу, побачу круглячок з назвою, й що це мені дасть?

Ну от. В певному розумінні, це й краще, так і набагато краще; вона отримуватиме мою платню…

— Я віддав тобі довіреність?

— Так, любий, я поклала її до шафи.

Так набагато краще. І все ж таки тяжко покидати людину, яка псує собі настрій, почуваєшся вразливим. Я відсуваю стілець.

— О ні, сердешний ти мій, не варто згортати серветку.

— А й правда.

Вона не питає, куди я йду. Вона ніколи не запитує куди я йду. Я кажу їй:

— Піду погляну на маленьку.

— Не буди її.

Я не розбуджу її; навіть якби я захотів цього, то не зумів би зчинити достатнього гамору, надто вже я легкий. Він штовхнув двері, одна віконниця відчинилася, й до кімнати струмував сліпучий крейдяний полудень; добра половина кімнати була ще в сутіні, та друга половина сяяла в курному світлі; дівчинка спала у своїй колисці, Жорж сів біля неї. Біляве волоссячко, крихітні чисті губенята й трохи одвислі пухкі щічки, які надавали їй вигляду англійського чиновника. Вона починала мене любити. Сонце пересунулося на неї, він легенько штовхнув колиску назад. Сюди, сюди, ось так! Вона не буде гарненькою, в мене ж бо вдалася. Бідолашне дівча, краще б воно вдалося в свою матір. Ще геть м'яке, можна сказати, без кісток. Та все ж таки вона вже несе в собі ту сувору приділеність, яка є моєю приділеністю, клітини будуть розмножуватись, як у мене, хребці затверднуть, як у мене, череп закостеніє, як ото у мене було. Мала худорба з невиразними рисами обличчя, з тьмяними кісками, сколіозом правого плеча, високою короткозорістю, вона рухатиметься безгучно, не торкаючись землі, далеко обходячи людей і предмети, тому що буде надто кволою, щоб ізсунути їх із місця. Господи! Всі ті роки, які безжально, один по одному випаде їй прожити, і все це так намарне, так надаремно вписані в її тіло, і їй доведеться прожити свою долю хвилина за хвилиною й вірити, що доля підвладна їй, а вся ж бо вона тут, злютована міццю невидимої потуги, мерзенна доля, я заразив її собою, і чому вона повинна крапля за краплею проживати те, що прожив я, чому все повинне повторюватися, повторюватися до нескінченности? Мала худорба, маленька боязка душа-ясновида, все, що потрібно для страдниці. Я йду звідси, мене призвали для інших обов'язків; вона тут підростатиме, вперто і необережно, буде мене тут замінювати. І коклюш, і довгі дні одужання, і цей нещасний потяг до своїх вродливих пишнотілих подруг із рожевою шкірою, й дзеркала, в які вона дивитиметься, думаючи собі: невже я настільки бридка, що мене ніхто не любить? І все воно день при дні, з присмаком уже побаченого, хіба ж це не кара, Боже милий, хіба не кара? На мить вона прокинулася і з поважною допитливістю глянула на нього, для неї це була геть нова мить, їй здавалося, що це зовсім нова мить. Він узяв її з колиски і щосили стиснув ув обіймах: «Крихітко моя! Маленьке моє дитинча! Крихітко моя сердешна!» Та дівчинка злякалася і заплакала.

— Жорже, — пролунав за дверми докірливий голос.

Він обережно поклав дівчинку до її колиски. Якусь мить вона дивилася на нього з поважним і насупленим виглядом, а потім очі її заплющилися, кліпнувши, розплющилися знову і геть заплющилися. Вона вже трохи й любила мене. Слід було б перебувати тут ввесь час і так призвичаїти її до своєї присутности, щоб вона й не бачила мене. Скільки часу доведеться згаяти на це? П'ять, шість років? Я побачу справжнє дівча, яке приголомшено дивитиметься на мене і думатиме: «Це мій тато!» і соромитиметься мене перед своїми подругами. Я теж цього зазнав. Коли тато повернувся з війни, мені було дванадцять років. Полудень затопив майже всю кімнату. Полудень, війна. Війна повинна скидатися на нескінченний полудень. Він тихо підвівся, обережно відчинив вікно і опустив штору.

Каюта номер дев'ятнадцять, це тут воно. Вона не насмілювалася ввійти, вона стояла перед дверима з валізою в руці, намагаючись переконати себе, що ще є надія. А ну ж бо випадково це виявиться справді невеличка гарненька каюта з килимком біля ліжка і, наприклад, квітами у шклянці для полоскання зубів на поличці умивальниці? Таке вряди-годи трапляється, часто можна зустріти людей, котрі кажуть тобі: «На борту того чи того корабля не варто брати другий клас, третій клас там так само розкішний, як і перший». Цієї миті Франс, можливо, вже й примирилася, може, вона каже: «Оттак-пак! Ця каюта не така, як інші. Ото якби каюти третього класу завжди такі були…» Мод уявила себе Франс. Зговірлива і м'яка Франс, котра казала: «От їй-богу, все можна було б уладнати…» Та в глибині душі вона мовби замерзла і вже упокорилася. Вона почула кроки, не хотілося, щоб побачили, як вона тиняється коридорами, одного разу сталася крадіжка, і її досить прикро допитували, якщо ти вбогий, то треба звертати увагу й на дрібниці, адже люди такі безжалісні: вона зненацька опинилася простісінько посеред каюти і навіть не розчарувалася, цього вона й чекала. Шість місць: три полиці одна понад другою праворуч від неї, три о ліву руч. «Що ж… отак, отак воно!» Ніяких квітів на умивальниці, ніякого килимка біля ліжка; такого вона й уявить собі не могла. Й ні стільців, ні стола. Чотири душі почуватимуться тут трохи затісно, та умивальниця була чиста. Їй хотілося плакати, але навіть цього не варто було робити: адже все було визначене наперед. Франс не могла подорожувати в третьому класі, ось факт, із якого слід було виходити, це не обговорювалося. Так само, як і не обговорювалося те, що Рюбі не могла подорожувати потягом спиною до локомотива. Можна було питатися, чому Франс вперто бере квитки третього класу. Та з цього, так само, як і з будь-якого іншого приводу, Франс не заслуговувала на докори: квитки третього класу вона брала тому, що схильна до ощадности і розумно заправляє фінансами оркестру «Бебі»; й хто міг би поставити це їй на карб? Мод поставила свою валізку долі, якусь мить вона силкувалася закорінитися в каюті, зробити вигляд, ніби живе тут уже два дні. Тоді полиці, ілюмінатор, пофарбовані жовтим головки шурупів, які стирчали з перегородки, — усе це стане звичним, своїм. Вона переконливо пробурмотіла: «Таж вона така гарненька, ця каюта». А потім вона відчула, що стомилася, взяла валізу і спинилася поміж полицями, не знаючи, що робити, я повинна розпакувати речі, але ми тут напевне-таки не зостанемося і якщо Франс побачить, що я почала влаштовуватися, то з притаманного їй духу протиріччя вирішить піти геть. Вона почувалася тимчасовою в цій каюті, на цьому кораблі, на всій землі. Капітан був високий, огрядний, сивочубий. Вона здригнулася й подумала: «І все ж таки чотирьом тут було б добре, аби тільки ми лишилися тут самі». Та варто було їй кинути оком по каюті, як розвіялася й ця надія: на правій полиці вже хтось поклав багаж: лозового кошика, затуленого іржавою сіткою, й фанерну валізу — навіть не фанерну, а картонну, — з побитими кутами. А потім, на довершення до всього, вона почула невиразний гамір, підняла очі й угледіла тридцятирічну жінку, яка простяглася на правій верхній полиці, дуже бліду, з затиснутими ніздрями і заплющеними очима. Ну от і по всьому. Він дивився на її ноги, коли вона проходила палубою; він палив сигару, вона добре знала цей тип чоловіків, які пахнуть сигарами й одеколоном. Що ж, завтра вони вийдуть, гомінкі й нафарбовані, на палубу другого класу, пасажири вже влаштуються, перезнайомляться і виберуть собі шезлонги. Рюбі йтиме дуже прямо, високо піднявши голову, сміхотлива і короткозора, похитуючи стегнами, а Дусетта скаже своїм високим тенором: «О ні, вовчику мій, іди, бо так хоче капітан». Добродії, що сидітимуть на палубі з укривалами на колінах, проведуть її холодними поглядами, жінки окинуть їх зневажливим оком, а ввечері вони зустрінуть якихось аж надто люб'язних джентельменів з меткими руками. Лишитися, Господи, лишитися тут, поміж цих чотирьох пофарбованих у жовте бляшаних стін, як добре було б, Господи, ми були б тут самі.

Франс штовхнула двері, за нею ввійшла Рюбі. «Багаж іще не занесли?» — якомога гучніше запитала Рюбі.

Мод знаком закликала її замовкнути, показавши на хвору. Франс підвела свої великі світлі очі без вій і глянула на верхню полицю; її обличчя залишалося владним і безпристрасним, як завжди, та Мод зрозуміла, що партія програна.

— Тут непогано, — гаряче сказала Мод, — каюта майже посередині: менше даватиметься взнаки хитавиця.

Рюбі всього лиш стенула плечима. Франс байдуже запитала:

— Як розташуємося?

— Як завгодно. Хочете, я ляжу на верхній полиці? — з готовністю поспиталася Мод.

Франс не могла заснути, якщо відчувала, що під нею сплять ще двоє.

— Побачимо, — відказала вона, — побачимо…

В капітана були холодні світлі очі й червоне обличчя. Відчинилися двері, й з'явилася пані в чорному вбранні. Вона пробурмотіла декілька слів і опустилася на свою полицю поміж валізою і лозовим кошиком. На вигляд їй було років із п'ятдесят, вона була дуже убого вбрана, в неї була землиста зморшкувата шкіра і очі, що немовби аж вилазили з лоба. Мод глянула на неї й подумала: «Кінець». Вона дістала з сумочки помаду й почала підфарбовувати вуста. Та Франс так велично і самовдоволено зиркнула на неї краєм ока, що Мод роздратовано кинула помаду назад у сумочку. Настала довга мовчанка, яка вже була знайома Мод: ця мовчанка вже панувала в точнісінько такій же каюті, коли «Сен-Жорж» віз їх до Танжеру, й ще раніше, за рік до того, на пароплаві «Теофіл Готьє», коли вони їхали виступати в «Політейоні» Корінфу. Зненацька тишу порушило чудернацьке шмаркання: пані в чорному дістала свого носовичка і складеним притулила його до обличчя — вона плакала, тихо, але безупинно, як людина, котра ні в чому собі не відмовляє, бо попереду на неї чекає лихо, яке триватиме дуже довго. Далі вона відкрила кошика й дістала з нього скибку хліба з маслом, кусень печеної баранини і замотаний у рушника термос. Плачучи, вона заходилася їсти, потім відкоркувала термоса й налляла у скляночку гарячої кави; рот її був повний, по щоках котилися великі блискучі сльози. Мод побачила каюту по-новому: це була зала очікування, всього лиш зала очікування маленького сумного провінційного вокзалу. Аби лиш не було гірше. Вона шморгнула носом і відкинула голову назад, щоб не розмазався туш на віях. Франс дивилася на неї збоку холодним поглядом.

— Ця каюта надто тісна, — голосно сказала Франс, — нам буде тут дуже зле. В Касабланці мені обіцяли, що ми будемо самі в шестимісній каюті.

Церемонія почалася, в повітрі витало щось зловісне і трохи врочисте; Мод сказала слабким голосом:

— Можна доплатити за квитки.

Франс не відповіла. Вона сиділа на лівій полиці й начебто над чимось міркувала. За мить її обличчя посвітліло, й вона весело сказала:

— Якщо ми запропонуємо капітанові дати безкоштовний концерт у салонах першого класу, то, може, він погодиться перенести наш багаж до більш комфортної каюти?

Мод не відповіла: це належало зробити Рюбі.

— Чудова ідея, — жваво озвалася Рюбі.

Мод зненацька здригнулася і жахнулася сама з себе. Вона обернулася до Франс і сказала благальним голосом:

— Ну ж бо, Франс! Ти ж у нас головна, тобі й іти до капітана.

— Та ні, люба моя, — грайливо сказала Франс. — Хіба ж може йти до капітана така літня жіночка, як я? Він буде набагато люб'язніший із такою кішечкою, як оце ти.

Сивий здоровань із червонястим обличчям і світлими очима. Він, мабуть, дуже ретельно миється, це завжди так. Франс простягнула руку і натиснула кнопку дзвінка.

— Треба залагодити це відразу ж, — сказала вона.

Пані в чорному знай плакала. Раптом вона підвела голову й немовби завважила їхню присутність.

— Ви хочете змінити каюту? — занепокоєно поспиталася вона.

Франс окинула її крижаним поглядом. Мод хутко відказала:

— У нас багато речей, пані. Нам буде тісно, й ми заважатимемо вам.

— О, будьте як удома, — сказала пані. — Я полюбляю товариство.

У двері постукали, увійшов стюард. «Ставки зроблені», — подумала Мод. Вона дістала помаду, пудреницю, підійшла до дзеркала й почала старанно фарбуватися.

— Запитайте капітана, — сказала Франс, — чи не знайдеться в нього хвильки, аби прийняти панну Мод Дассіньї з оркестри «Бебіс».

— О ні, — сказав стюард, — ні. Б'юся об заклад, що ні.

Лозове крісло, тінь від платанів. Даніель купався у дуже давніх і набридливих спогадах; у Віші в 1920 році він задрімав у лозовому фотелі під високими деревами Парку, на вустах у нього була та ж сама ввічлива усмішка, і його мати в'язала поруч із ним, Марсель в'язала поруч із ним шкарпетки для немовляти, вона думала про війну, погляд її був відсутній. Вічне дзижчання мухи, стільки води збігло з часу Віші, а ця муха знай дзижчить, пахло м'ятою; позаду, в передпокої готелю, хтось грав на піяніно вже років двадцять, а, може, і сто. Трохи сонця на пальцях, яке золотило волосинки на фалангах, трохи сонця на дні порожньої чашки гріли калюжку кави і грудочку цукру, брунатну і пористу, з сяйнистими кристаликами. Даніель розчавив цукор задля похмурої втіхи відчути під ложечкою цей скрегіт солодкого піску. Сад м'яко збігав до річки, вода була тепла і повільна, запах нагрітого зілля і «Ревю де Де Монд», що його залишив полковник у відставці пан де Лестранж на столі потойбіч ґанку. Смерть, вічність, її не уникнути, солодка, вкрадлива вічність; над головами зелене закурене листя; одвічні купи першого опалого листя. Еміль, єдиний, хто був живий, копав під каштанами. Це був син господаря, біля нього, на краю ями, лежала торбина з сірого полотна. В торбі була Зізі, дохла собака; Еміль копав могилу, на голові в нього був чималий солом'яний бриль; по його голій спині стікав піт. Куций парубійко, грубий і нікчемний, з примітивним лицем, каменюкою з двома поземними моховитими шпаринами замість очей, йому було сімнадцять років, він уже задирав спідниці дівчатам, був місцевим чемпіоном з більярду і палив сигари, — але в нього було це незаслужено захопливе тіло.

— Ох, — сказала Марсель, — якби ж то я зважилася вам повірити…

Звичайно. Звичайно, вона не наважується йому повірити. І все ж таки що їй з тої війни? Вона й далі нагулюватиме сало десь у забутому богом селі. Та чи хутко вшиється вона звідси, вона ж пропускає пору обіднього відпочинку. Парубійко натискав ногою на заступ і щосили копав; лагідно покласти йому долоні на стегна і піднімати їх, надавлюючи, як масажист, поки він копає, торкнутися рухомих м'язів на спині, зволожити кінчики пальців вогкою тінню пахов; його піт пахне тим'яном. Він ковтнув вина.

— Добре, якби було все так, — сказала Марсель. — І от погляньте: починається мобілізація.

— Але ж, люба моя Марсель, як ви можете дозволити ошукати себе? «Гоум Фліт» зробить невеличку мандрівку Північним морем, у Франції мобілізують двісті тисяч душ, Гітлер зосередить на чеському кордоні чотири бронетанкові дивізії. Потім ці панове, натішившись досхочу, спокійнісінько сядуть побалакати за столом переговорів.

Жіночі тіла липнуть до рук. Гума, м'ясо без кісток, в руках завжди більше, ніж потрібно. А це прегарне тіло чекає ніжних доторків скульптора, воно так і кличе, щоб його витворили в камені. Даніель різко випростався в фотелі й зиркнув на Марсель ярими очима. Тільки не це, ох, тільки не це, я ще не в тому віці. Я випив склянку вина, поважно розмовляю про майбутню війну, й увесь цей час погляд недбало ковзає молодою голою спиною, трохи напруженими стегнами, тішиться всіма розкошами, які дарує літній полудень. Нехай вона вибухне! Нехай же вибухне війна, хай прийде вона приборкати мої очі, вдавити їх у лоба, хай покаже вона їм усім брудні, криваві, розтерзані тіла, нехай видере вона мене з обіймів вічности, відірве від вічних млявих бажань, усмішок, листя, дзижчання мух, огненний гейзер вдарить у небо, полум'я, що обпалює очі й лице, аж здається, ніби вирвало щоки, нехай прийде урешті безіменна мить, яка ні на що не схожа.

— Але ж погляньте, — з ніжною поблажливістю сказала Марсель (вона нітрохи не цінувала його політичної проникливости), — Німеччина не хоче відступати, правда ж? А нам уже нікуди відступати в своїх компромісах. І що далі?

— Не бійтеся, — відказав Даніель. — Як треба буде, то ми поступимося, тут меж немає. Крім того, Німеччина може дозволити собі розкіш відступити, хто зважиться назвати це відступом? Скажуть, що це великодушність.

Еміль випростався, втер чоло зворотнім боком долоні, його пахва горіла на сонці, усміхаючись, дивився він у небо, як молодий бог. Молодий бог! Даніель дряпнув нігтями підлокітники свого фотеля. Стільки разів, Господи, стільки разів казав він собі: молодий бог, споглядаючи юнака у сонячному сяєві. Заяложені слова старого гомика, я педераст, казав він собі, й це теж були всього лиш слова, вони не зачіпали його, аж раптом він подумав: що може змінити війна? Він буде сидіти на краю бруствера під час затишшя, неуважно дивитиметься на голу спину молодого вояка, який копатиме землю або ж шукатиме на собі бліх, і його вуста за давньою звичкою самі бурмотітимуть: молодий бог; від себе не втекти.

— Ну то й що! — шорстко сказав він. — Чому ми ввесь час сушимо собі мізки? І що з того, як вибухне війна? Гадаю, ми повинні перейматися нею не більше, ніж усім іншим.

— О Даніелю! — Марсель здавалася приголомшеною. — Як можете ви казати таке? Це ж буде… це буде жах.

Слова. Знову слова.

— Жах у тому, — посміхаючись, відказав Даніель, — що взагалі немає ніякого жаху. Крайнощів немає.

Марсель трохи зачудовано зиркнула на нього, в неї були тьмяні почервонілі очі; її змагає сон, задоволено подумав Даніель.

— Якби ви казали тільки про моральні муки, то я ще зрозуміла б… Але ж, Даніелю! Існують ще й фізичні страждання…

— Ага! — посварився на неї пальцем Даніель. — Ви вже думаєте про свої майбутні страждання. Що, самі побачите! Гадаю, що й вони перебільшені.

Марсель усміхнулася йому, насилу тамуючи позіх.

— Отож, — підводячись, сказав Даніель, — не мордуйте себе, Марсель. Бачите, ви мало не пропустили час обіднього відпочинку. Ви недостатньо спите; у вашому стані потрібно багато спати.

— Це я недостатньо сплю? — позіхаючи й усміхаючись заразом, запитала Марсель. — Навпаки, мені соромно, я більше нічого не читаю, цілими днями вилежуюся в ліжку.

І слава богу, подумав Даніель, цілуючи їй кінчики пальців.

— Б'юся об заклад, — сказав він, — що ви не написали своїй матері.

— Справді, — відказала вона, — з мене погана дочка. — Вона позіхнула й додала: — Напишу їй перед тим, як укластися в ліжко.

— Ні-ні, — жваво заперечив Даніель, — зараз же лягайте. Я сам напишу їй декілька слів.

— О Даніелю, — збентежено й захоплено вигукнула Марсель, — лист від зятя, вона буде так пишатися ним!

Вона, заточуючись, піднялася на ґанок, і Даніель знову сів у фотель. Він позіхнув, час помалу спливав, він завважив, що прислухається до гри на піяніно. Даніель зиркнув на свого годинника: було двадцять п'ять хвилин на четверту. Марсель спуститься о шостій годині, аби погуляти перед аперитивом. В мене дві з половиною години, з побоюванням сказав він собі. Отак воно: колись самотність була для нього мов повітря, він користувався нею, не помічаючи цього. Тепер вона перепадала йому невеличкими гарячковими уривками, і він уже не знав, що з нею робити. Та найбільш разюче те, що, схоже, я нудьгую набагато менше, коли поруч Марсель. Ти хотів цього, сказав він собі, ти цього хотів! На дні шклянки залишалося ще трохи вина, він допив його. Того червневого вечора, коли він вирішив одружитися з нею, його душила тривога, йому здавалося, ніби він занурюється в якесь жахіття. І все задля того, аби прийти сюди, до цього лозового крісла, присмаку трохи кислого вина у роті, до цієї оголеної спини. Так само буде й на війні. Жах завжди буде завтра. Я одружений, я солдат, скрізь тільки я. Навіть не я: низка коротких ексцентричних перегонів, дрібні доцентрові порухи, а центру немає. І все ж таки центр є. Центр — це я, Я, і жах у центрі. Він підняв голову, муха дзижчала у нього перед очима, він нагнав її. Ще одна втеча. Невеличкий порух рукою, майже ніщо, й уже він утікав од себе самого; що для мене ця муха? Бути з каменю, непорушним, позбавленим чуття, ні поруху, ні шереху, бути сліпим і глухим, мухи, щіпавки, крапчасті сонечка будуть бігати туди-сюди по моєму тілу, люта статуя з білими очима, яка не має ні планів, ні клопотів; може, тоді мені поталанить збігтися із самим собою. Не для того, щоб прийняти себе, ні, боже, збав: для того, щоб стати чистим предметом своєї ненависти. Настав розрив, чотири ноти полонезу, блискавиця цієї спини, свербіння у великому пальці, потім він знову зібрав себе. Бути тим, чим я є, бути педерастом, нікчемою, боягузом, врешті бути покидьком, якому не щастить навіть існувати як слід. Він стулив коліна, поклав долоні на стегна, йому хотілося сміятися: ото, мабуть, добропорядний вигляд у мене, і стенув плечима: йолоп! Більше не перейматися тим, який вигляд у мене, не дивитися більше на себе, бо саме тоді, коли я дивлюся на себе, я роздвоююся. Бути. В темряві, наосліп. Бути педерастом, як дуб є дубом. Погаснути. Погасити внутрішній погляд. Він подумав: «Погасити». Слово пролунало, мов грім, і луною покотилося величезними порожніми залами. Вигнати слова, вони плодяться, мов руді миші, кожне призначає йому побачення в кінці його самого… Настав ще один розрив. Даніель відчув себе сонним, знудженим чолов'ягою, в якого попереду дві години вільного часу, й він розважається, як може. Бути таким, яким вони мене бачать, яким бачить мене Матьє, — і Ральф у своїй мерзенній довбешці; прогнати слова, мов комарів; він почав подумки рахувати, один, два, — і йому спало на думку: розвага курортника. Та він рахував швидше, стулив звена ланцюга, і слова вже не приходили. П'ять, шість, сім, вісім, морські глибини, образ був там, зачаєний, гидотний, звичний для цих глибин, морський павук, він розквітав, двадцять два, двадцять три, Даніель помітив, що затамував подих, він видихнув, двадцять сім, двадцять вісім, а той знай копав собі, там, на поверхні; образ: це була зяюча рана, скорботний рот, вона спливала кров'ю, це я, я — дві розтулені губи, і кров, яка клекотить поміж ними, тридцять три, образ був звичний, і все ж таки він відчував його вперше. Образи теж прогнати; його пійняв легкий і чудернацький і легкий страх. Сповзати, упокоритися сповзанню, як ото буває, коли хочеш заснути. Ось зараз я засну! Він здригнувся, виплив на поверхню. Яка тиша зовні; ця давка, напівмертва тиша, яку він марно шукав у собі, вона була тут, зовні, наводила страх. Розсіяне сонце укрило землю блідими рухомими кругами, дохла собака, цей гомін річки у верховіттях дерев, гола спина, така близька, така далека, він відчув себе таким жахливо чужим, що дозволив собі знову рушити, поплив назад, тепер він дивився на сад знизу, мов плавець, який зводить голову й бачить небо крізь товщу води. Без гомону, без голосу, що за тиша довкруг нього, зверху, зверху, й він сам, невеличкий балакучий отвір посеред цієї тиші. Один, два, три, нагнати слово, яке перетинає садову тишу, яке поєднується і збігається в мені, треба вирівняти подих. Поволі, глибоко, нехай кожна повітряна колона, мов кнопку, притисне слова, які намагаються побачити світ. Бути як дерево, як гола спина, як мерехтливі ямки у рожевій землі. Заплющити очі: погляд сягає надто далеко, поза миттєвість, поза мене, він уже там, на листі дерев, на отій спині; зацькований, вкрадливий, біжучий, він завжди наприкінці самого себе, обмацує на відстані. Та він не насмілився опустити повіки: вряди-годи Еміль, напевне, зиркав на нього знизу, а в нього був вигляд старого добродія, який дрімає собі по обіді; зосередитися на предметі, хутчій, дати поживу поглядові, скувати його, нагодувати й ковзнути всередину самого себе, звільненого від очей у моїй задушливій ночі; він втупився у клумбу праворуч од себе, великий закляклий зелений порух: хвиля, що зупинилася тієї миті, коли вона розсипається, погляд-блукалець, який перебігає з листка на листок і розчиняється в цьому рослинному безладі. Один (вдихаю), два (видихаю), три (вдихаю), чотири (видихаю). Обертаючись, він спустився, мимохідь його охопило бажання сміятися, я корчу з себе дервіша, якщо тільки не проковтну язика, та язик уже над ним, він занурювався, зустрічаючи роздерті на клапті слова: Страх, виклик, який піднімався на поверхню. Виклик ясному небу, він думав про нього без образу, без слів, воно мусить відчинитись, як отвір ринви. Під голубінню гіркий протест, даремне благання, Eli, Eli, lamma sabacthani,[7] це були останні слова, які йому зустрілися, вони піднімалися мов легенькі бульки, зелена щедротність клумби була там, небачена, неназвана, повнота присутности перед його очима, воно іде, воно йде. Воно розпанахало його, мов серп, воно було надзвичайне, відчайдушне, захопливе. Відкритий, відкритий, стручок репає, відкритий, відкритий, сам переповнений вічністю, педераст, покидьок, боягуз. Я бачу; ні. Навіть не бачу — на мене дивляться. Він був предметом погляду. Погляду, який нишпорив у самісіньких глибинах його істоти, просягав у нього, мов удар ножа, і не був його поглядом; непрозорий погляд, уособлений морок, який чекав на нього там, у глибинах його істоти, і прирікав його бути самим собою, боягузом, лицеміром, педерастом навік. І він сам, який дригонить під цим поглядом, і кидає виклик цьому поглядові. Погляд. Морок. Так, немовби морок був поглядом. Я видимий. Прозорий, прозорий, прошитий наскрізь. Але ким? Я не сам, голосно сказав Даніель. Еміль випростався.

— Що сталося, пане Серено? — поспитався він.

— Я питав, чи скоро ви закінчите, — відказав Даніель.

— Та рухаюся потроху, — сказав Еміль, — за кілька хвилин упораюся.

Він не квапився знову копати, з якоюсь зухвалою допитливістю дивився на Даніеля. Та це був людський погляд, той, яким можна дивитися. Даніель підвівся, він тремтів од страху.

— Ви не втомлюєтеся копати на такій спекоті?

— Я звик, — відказав Еміль.

В нього були прегарні груди, трохи тлусті, з двома крихітними рожевими пипками; він з викликом сперся на заступа; за три кроки… Даніель зазнав химерної втіхи, більш терпкої, ніж звичайне ласолюбство; цей погляд.

— Надто вже гаряче тут мені, — сказав він, — піду трохи спочити.

Він ледве помітно схилив голову і піднявся на ґанок. В роті у нього пересохло, та він вирішив: у кімнаті, за опущеними шторами, він продовжить експеримент.

Сімнадцята година п'ятнадцять хвилин у Сен-Флурі. Пані Аннекен проводжала свого чоловіка на вокзал; вони пішли крутою стежиною. Аннекен був у своєму спортивному костюмі й ніс наплічника; він узув нові черевики, які муляли йому ноги. Напівдорозі вони здибали пані Кальве. Вони зупинилася біля будинку нотаріуса, щоб трохи звести подих.

— Ох, бідолашні мої ніженьки, — угледівши їх, сказала вона. — Геть уже стаю старою.

— Ви свіжі, як ніколи, — відказала пані Аннекен, — небагато людей можуть піднятися таким крутим узвозом і не захекатися.

— А куди це ви так біжите? — поспиталася пані Кальве.

— Ох, сердешна моя Жаніно, — сказала пані Аннекен, — таж я проводжаю чоловіка. Він їде, його призвали до війська!

— Не може бути, — вигукнула пані Кальве. — А я й не знала! Нічого, нічого не вдієш! — Аннекенові здалося, що вона дивиться на нього з особливим інтересом. — Напевне, прикро їхати з дому такої гожої днини, — додала вона.

— Овва! — сказав Аннекен.

— Він дуже хоробрий, — сказала пані Аннекен.

— Щасливої дороги, — сказала пані Кальве, усміхаючись Аннекенові. — Вчора я так і сказала своєму чоловікові: французи мужньо вирушать на фронт.

Аннекен відчув себе молодим і хоробрим.

— Вибачте, — сказав він, — час іти.

— Ну, тоді до зустрічі, — відказала пані Кальве.

— О… до зустрічі, до зустрічі! — твердо виголосив Аннекен.

Вони знову побралися стежиною; Аннекен ішов жвавою ходою, й пані Аннекен сказала йому:

— Помаліше, Франсуа, я не встигаю за тобою, в мене ж серце.

Дорогою вони зустріли Марі, в якої син служив у війську. Пан Аннекен гукнув до неї:

— Може, щось переказати вашому синові, Марі? Можливо, я здибаю його десь; я ж бо знову солдат.

Марі, здавалося, була вражена.

— Ісусе! — вигукнула вона, вдарившись у поли.

Аннекен махнув їй рукою, й вони увійшли до вокзалу.

Квитки компостував Шарло.

— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?

— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.

Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:

— Ну, що їдемо на гульки в Париж?

— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.

— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?

— А певно!

— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.

— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчується кров'ю.

— І що… ви ладні воювати за чехів?

— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.

Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.

Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.

— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.

— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.

— Того я й боюся.

— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.

— Домовилися.

— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.

— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.

Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.

— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.

І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.

— Боже милий! — сказала вона. — Всі… всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.

— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться…

Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.

Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: «Не варто приходити». Вона приголомшено зиркнула на мене: «Як це, Жорже? Навіть не думай!» Я їй казав: «Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму». Вона сказала: «Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся». І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у дорогу.

— Подушки, укривала, помаранчі, лимонад, канапки!

— Жорже!.

— Що, люба?

— Хочеш помаранчів?

Мій наплічник натоптаний харчами. Але їй хочеться ще щось дати мені. Бо я їду. Якщо я відмовлюся, то її гризтимуть докори сумління. Не люблю помаранчів.

— Ні, дякую.

— О, ти не хочеш?

— Справді не хочу. Ти дуже люб'язна.

Бліда усмішка. Щойно я поцілував ці прегарні щоки, холодні й повняві, й кутик цієї усмішки. Вона теж поцілувала мене, це трохи мене збентежило: навіщо стільки церемоній, Господи? Тому що я їду? Інші теж їдуть. Щоправда, їх теж цілують. Стільки прегарних жінок стоять отак у промінні вечірнього сонця, оповиті димом і кіптявою, звертаючи нафарбовану посмішку до чоловіків, які висовуються з вікна свого купе! Ну й що з того? Мабуть, у нас трохи кумедний вигляд: надто вже вона вродлива, холодна, й надто вже я негарний.

— Пиши мені, — каже вона (це вона вже казала, та треба ж чимсь наповнити час), — так часто, як тільки зможеш. Не обов'язково довгі листи…

Вони не будуть довгими. Мені не буде чого написати, зі мною нічого не станеться, зі мною ніколи нічого не трапляється. Та й бачив я вже, як вона читає листи. З таким старанним, значущим і знудьгованим виглядом: надіває окуляри на кінчик носа, читає півголосом і ввесь час перескакує через рядки.

— Ну, що ж, сердешний мій, буду прощатися з тобою. Спробуй трохи поспати сьогодні вночі.

Авжеж, щось треба сказати. Таж вона знає, що я ніколи не сплю в поїзді. Незабаром вона повторить це матусі Корню: «Поїхав він, потяг повнісінький. Бідолашний Жорж, сподіваюся, він усе-таки зможе заснути».

З нещасним виглядом вона роззирається довкруги; великий солом'яний капелюх погойдується на її голові. Біля неї зупиняється двоє молодят.

— Мені треба йти. Через дитину.

Вона каже це трохи гучніше, бо поруч оті двоє. Вони викликають ніяковість, тому що обоє гарні. Та вони не звертають на неї уваги.

— Гаразд, люба. До побачення. Хутчій повертайся додому. Як тільки буде змога, я напишу тобі.

І все ж таки невеличка сльозинка. Навіщо, Господи, навіщо? Вона вагається. А ну ж бо зараз вона простягне до мене руки і скаже: «Все це всього лиш непорозуміння, я кохаю тебе, кохаю!»

— Не застудися.

— Ні, ні. До побачення.

Вона іде геть. Невеличкий помах руки, світлий погляд, і ось вона йде собі геть, помалу, легенько похитуючи своїми тугими прегарними стегнами, сімнадцята година п'ятдесят п'ять хвилин. Мені вже не хочеться палити. Молодята ще стоять на пероні. Я дивлюся на них. Він тримає наплічника, й вони щось казали про Нансі: його теж призвали. Вони вже нічого не кажуть, просто дивляться одне на одного. А я дивлюся на їхні руки, на їхні прегарні руки, на яких немає каблучок. Вона бліда, висока, тендітна, з чорними розпатланими косами; а він кремезний і білявий, з золотавою шкірою, голі руки висовуються із голубої шовкової сорочки. Клацають дверцята, вони не чують їх; вони навіть не дивляться одне на одного, їм не треба вже дивитися одне на одного, вони разом усередині.

— Сідайте у вагон. Потяг вирушає до Парижа.

Вона здригається, не кажучи й слова. Він не цілує її, він бере її прегарні голі руки на висоті плечей і поволі ковзає долонями униз, аж зупиняється на зап'ястях. Тонких і тендітних зап'ястях. Вигляд у нього такий, ніби він чимдуж їх стискає. Вона дозволяє йому це, руки її звисають непорушно, обличчя застигло.

— Сідайте у вагон.

Потяг рушає, він плигає на східці, стоїть, учепившись за мідні поручні. Вона обертається до нього, сонце вибілює її обличчя, вона кліпає очима, усміхається. Це широка й гаряча усмішка, така довірлива, така спокійна й така ніжна; неможливо, щоб чоловік, хоч який вродливий, хоч який дужий він був, забрав цю усмішку для себе самого. На мене вона не дивиться, вона бачить лише його, мружить очі, затуляється долонею від сонця, аби бачити його ще мить. Та я усміхаюся їй, повертаю їй її усмішку. Вісімнадцята година. Потяг покинув вокзал, він занурюється в сонце, всі шиби сяють, довкруг неї махають хустинками. Вона й не поворухнеться, не вимахує хустинкою, руки її звисають уздовж тіла, та вона усміхається, здається, ніби вона всю себе вкладає в усмішку. Звісно, зараз вона ще усміхається, та її усмішки вже не розгледіти. Видно її саму. Он вона стоїть, для нього, для всіх, хто вирушає в дорогу, для мене. Моя дружина вже в нашій тихій домівці, вона сидить біля дитини, тиша і мир згущуються довкола неї. А я вирушаю в дорогу, бідолашний Жорж, він поїхав, сподіваюся, він зможе поспати, я вирушаю, я занурююся в сонце і щосили усміхаюся маленькій темній постаті, яка лишилася на пероні вокзалу.

Вісімнадцята година десять хвилин. Пітто ходив туди-сюди вулицею Кассет, о вісімнадцятій годині в нього мала бути зустріч, він глянув на годинника, вісімнадцята десять, за п'ять хвилин я піднімуся. За п'ятсот вісімдесят кілометрів на південний схід від Парижа, спершись ліктями об поручень, Жорж ковзав поглядом по вигонах, дивився на телеграфні стовпи, пітнів і усміхався, Пітто сказав собі: «Яку ще хріновину він утнув, цей малий засранець?» Його пронизало шалене бажання піднятися, подзвонити у двері й закричати: «Ну, що він там іще накоїв? Я тут ні до чого». Та він змусив себе описати півколо; дійду-но я до того газового ліхтаря, він рушив назад, передовсім не треба поспішати, він навіть докоряв собі, що прийшов сюди, треба було відповісти на фірмовому бланку: «Пані, якщо ви хочете зі мною поговорити, то я щодня у своєму кабінеті з десятої до дванадцятої години». Він обернувся спиною до ліхтаря й мимохіть наддав кроку. Париж: п'ятсот вісімдесят кілометрів, Жорж утер чоло, він посувався убік Парижа, мов краб, Пітто думав: це брудна справа, він майже біг, потяг був за його спиною, він звернув на вулицю де Ренн, увійшов у будинок номер сімдесят один, піднявся на третій поверх і подзвонив; за шістсот тридцять вісім кілометрів од Парижа Аннекен розглядав ноги своєї сусідки, це були повні й круглясті ноги в панчохах із штучного шовку, трохи волохаті; Пітто подзвонив, утираючи чоло, він чекав на сходовому майданчику, Жорж утирав чоло, колеса гуркотіли, яку ще хріновину він утнув, це мерзенна справа, Пітто важко стало ковтати, а тут ще й шлунок, він був порожній і в ньому бурчало, та він тримався дуже прямо, напружено звівши голову, трохи роздимаючи ніздрі, на обличчі його видніла звична відразлива гримаса, двері відчинилися, Аннекенів потяг пірнув у тунель, Пітто пірнув у темну прохолоду вітальні, там тхнуло задавненою курявою, покоївка сказала йому: «Заходьте, коли ваша ласка!», кругленька напарфумлена жіночка з млявими голими руками, м'яка свіжа млявість сорокарічного тіла, сиве пасмо в чорних косах, кинулася до нього, й він відчув її стиглий запах.

— Де він?

Він уклонився, видно було, що вона плакала. Аннекенова сусідка зняла ногу з ноги, й він угледів краєчок стегна, який виднів над підв'язкою, він скорчив свою відразливу гримасу і запитав:

— Про кого ви кажете, пані?

Вона сказала:

— Де Філіп?

І він трохи розчулився, може, вона заплаче перед ним, заламуючи свої прегарні руки, жінка з такого середовища майже напевне голить собі попід пахвами.

З передпокою пролунав чоловічий голос, і він аж здригнувся од того.

— Люба моя, ми гаємо час. Якщо пан Пітто зробить таку милість і зайде до мого кабінету, то ми з'ясуємо йому, про що йдеться.

Попався у пастку! Тремтячи од люті, він увійшов до кабінету, пірнув у білу спеку, потяг виринув із тунелю, потік білого світла ринув у купе. Вони, звичайно ж, сиділи спиною до світла, а я на світлі. Їх було двоє.

— Я генерал Ляказ, — озвався кремезний чоловік у мундирі. Він показав на свого сусіда, меланхолійного здорованя, і додав: — А це пан Жарді, лікар-психіятр, він люб'язно погодився обстежити Філіпа і останнім часом трохи наглядав за ним.

Жорж повернувся до свого купе і сів, низький чорнявий чоловічок нахилився уперед і казав: «Ваш господар допоможе вам, це дуже добре, але так буває лише в чиновників і службовців. А в мене постійної платні немає, я офіціянт у кав'ярні, в мене лише чайові, ось що. Ви кажете мені, що це довго не протриває, що воно, мовляв, лише для того, аби налякати їх, і мені хотілося б вірити, але уявіть собі, що воно протриває два місяці, то що буде їсти моя дружина?»

— Мій пасинок Філіп, — сказав генерал, — не попередивши нас, удосвіта покинув домівку. О десятій годині його мати знайшла цього листа на столі в їдальні. — Генерал простягнув йому листа через стіл і владно додав: — Прошу ознайомитися.

Пітто з відразою взяв листа, цей мерзенний, кривулястий почерк з дрібними літерами, з виправленнями і кляксами, він приходив, чекав цілими годинами, я чув, як він туди-сюди ходить у приймальні, а потім він ішов геть, залишаючи скрізь, долі, під стільцем, під дверми, зіжмакані клаптики паперу, вкриті мушачою базграниною. Пітто дивився на почерк, не читаючи, як на абсурдні й надто вже знайомі мальовидла, од яких його нудило, краще б я його ніколи і в очі не бачив.

Він поклав записку на стіл і посміхнувся.

— Пора вбивць? — поспитався він. — Вплив Ремба призвів до страшенно згубних наслідків.

Генерал глянув на нього.

— Про впливи ми ще поговоримо, — сказав він. — Вам відомо, де мій пасинок?

— Звідки це може бути мені відомо?

— Коли ви бачили його востаннє?

Ага, он воно що, подумав Пітто, вони мене допитують! Він обернувся до пана Ляказа і добротливо сказав:

— Їй-богу, не пам'ятаю! З тиждень, напевне.

Голос генерала тепер бив його збоку.

— Вам відомі були його наміри?

— Та ні ж бо, — усміхаючись матері, відказав Пітто. — Ви ж знаєте Філіпа, він робить усе згарячу. Впевнений, що ще вчора ввечері він не знав, що робитиме вранці.

— А після того, — втрутився генерал, — писав він вам чи, може, телефонував?

Пітто вагався, та рука вже поворухнулася, покірна, послужлива, вона полізла до внутрішньої кишені піджака, рішення було прийняте, рука простягнула папірець. Пані Ляказ жадібно вхопила ту картку, їй-богу, я вже не владний над своїми руками. Та своїм обличчям він ще володів, тож, піднявши брову, скорчив гримасу, свою відразливу гримасу.

— Я отримав її сьогодні вранці.

— Laetus et errabundus, — старанно прочитала пані Ляказ. — Во ім'я миру.

Потяг котився. Пароплав погойдувався, шлунок Пітто співав, він тяжко підвівся.

— Це означає: радісний і блукаючий, — ґречно пояснив Пітто. — Так називається поема Верлена.

Психіятр зиркнув на нього.

— Трохи специфічна поема.

— Це все? — поспиталася пані Ляказ.

Вона крутила папірець у руках.

— На жаль, так, люба пані, це все.

Він почув різкий генералів голос.

— А що ви хочете ще, люба моя? Я вважаю, що цей лист цілком ясний, і дивуюся з того, що пан Пітто начебто не знав про Філіпові наміри.

Пітто різко обернувся до нього, зиркнув на мундир, — не в обличчя, а на мундир, — і кров шугонула йому в голову.

— Пане, — сказав він, — Філіп писав мені отакі цидулки три або чотири рази на тиждень, врешті я перестав звертати на них увагу. Перепрошую, але мушу вам сказати, що в мене є й інші клопоти.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — з 1937 року ви очолюєте часопис під назвою «Пацифіст», в якому ви недвозначно зайняли позицію не лише проти війни, а й проти французької армії. Ви познайомилися з моїм пасинком у жовтні 1937 року за невідомих мені обставин і прилучили його до своїх ідей. Під вашим впливом він почав неприпустимо ставитися до мене, бо я офіцер, а також до своєї матері, бо вона вийшла за мене заміж; він прилюдно робив заяви суто антимілітаристського характеру. Сьогодні в розпалі міжнародної напружености він покинув наш дім звістивши нам отією запискою, яку ви щойно читали, що хоче стати страдником во ім'я миру. Вам тридцять років, пане Пітто, а Філіпові немає ще і двадцяти, тому я не здивую вас, коли скажу, що вважаю вас особисто відповідальним за все, що станеться з моїм пасинком внаслідок його витівки.

«Що ж, — сказав Аннекен своїй сусідці, — зізнаюся: я мобілізований». — «Ох, Боже милий!» — вигукнула вона. Жорж дивився на офіціянта, він здавався симпатичним, і йому хотілося сказати: «Я теж мобілізований», та він не насмілювався, з ніяковости, потяг страшенно гойдало, «я на колесах», подумалося йому.

— Я заперечую будь-яку відповідальність, — категорично сказав Пітто. — Розумію вашу тривогу, але все ж таки не можу служити для вас цапом-відбувайлом. Філіп Грезінь прийшов до редакції часопису в жовтні 1937 року, це факт, і я його не заперечую. Він приніс нам вірша, який видався нам дуже талановитим, і ми опублікували його в грудневому номері. Відтоді він часто приходив, і ми зробили все, щоб віднадити його: він здавався нам надто вже екзальтованим, і як по правді, то ми не знали, що з ним робити. (Вмостившись на краєчку стільця, він дивився на Пітто бентежним поглядом голубих очей, наглядав, як він п'є і палить цигарки, як ворушаться його губи, сам він не пив і не палив, тільки вряди-годи колупався пальцем у носі або нігтем у зубах, не відводячи очей).

— Але де ж він може бути? — раптом вигукнула пані Ляказ. — Де він може бути? І що він робить? Ви кажете про нього так, наче він мертвий.

Всі замовкли. Вона нахилилася вперед з тривожним і зневажливим обличчям; Пітто бачив початок її шиї, яка видніла у викоті корсажу; генерал напружено сидів у своєму фотелі, він чекав, він присвятив декілька хвилин тиші законній материнській скорботі. Психіятр глянув на пані Ляказ з виразом очікувальної приязні, немовби вона була одною з його пацієнток. Потім смутно похитав своєю великою головою, обернувся до Пітто і вороже почав:

— Я згоден, пане Пітто, що Філіп не зовсім розумів ваші ідеї. Та не слід скидати з рахунку й те, що це дуже вразливий юнак, який просто-таки обожнював вас.

— Хіба це моя вина?

— Може, й не ваша. Але ви зловживали своїм впливом.

— Де ж пак! — вигукнув Пітто. — Врешті, якщо ви обстежували Філіпа, то мусите добре знати, що він несповна розуму.

— Не зовсім, — посміхаючись, відказав лікар. — Звичайно, в нього тяжка спадковість. З батькового боку, — докинув він, зиркнувши на генерала. — Та це не психопатія. Це був самотній хлопець, непристосований до життя, ледачий і марнославний. Тики, фобії, звичайно, з переважанням сексуальних ідей. Останнім часом він досить часто приходив до мене, ми розмовляли, і він зізнався мені, що… як би його висловитися пристойніше? Вибачте відвертість медика, — сказав він пані Ляказ. — Одне слово, він зізнався, що в нього були часті й систематичні полюції. Знаю, чимало моїх колег вбачають у цім усього лиш наслідок, та я, так само, як і Ескіроль, розглядаю це радше як причину. Тож він тяжко переживав те, що пан Мандус вдало називає кризою підліткової самобутности: йому потрібен був провідник. Кепським, кепським пастирем були ви, пане Пітто.

Погляд пані Ляказ немовби випадково зупинився на Пітто; але витримати його було несила. Пітто вирішив краще обернутися до психіятра.

— Прошу вибачення в пані Ляказ, — озвався він, — та якщо ви вже змушуєте мене, то повинен відверто вам заявити, що завжди вважав Філіпа цілковитим дегенератом. Якщо він потребував провідника, то чому ви не взяли його під своє крило? Це ваш обов'язок.

Психіятр сумно посміхнувся і, зітхнувши, облизнув губи. Вона усміхалася, вона стояла, спершись об дверцята каюти, по спині повзли дрижаки, та вона спокусливо усміхалася.

— Гаразд, крихітко моя, — сказав капітан, — загляньте до мене о дев'ятій годині, я подумаю, що можна зробити для вас і ваших подруг. — В нього були порожні світлі очі, червоне обличчя, він погладив її груди і шию й докинув: — Не забудьте, сьогодні увечері о дев'ятій.

— Генерал Ляказ передав мені декілька сторінок з Філіпового щоденника, і я вирішив, що ознайомитися з ними — це мій обов'язок. Пане Пітто, з цього щоденника випливає, що ви шантажували бідолашного хлопця. Знаючи, наскільки він прагне вашої поваги, ви користувалися цим, щоб вимагати від нього певних послуг, про які він замовчує у своєму записнику. Останнім часом він мав намір збунтуватися, і ви з такою зневагою ставилися до нього, що призвели до відчаю.

Що їм відомо? Та його лють була дужча, він теж усміхнувся. Мод усміхалася й кивала на прощання, її зад був уже надворі, а б'юст іще вклонявся у гарячому пахучому повітрі каюти.

— Та певно ж, капітане. Отож до зустрічі о дев'ятій, о дев'ятій, капітане, домовилися.

— А хто призвів його до відчаю? Хто принижував його ввесь час? Хіба це я дав йому ляпаса за столом у суботу? Хіба я вважав його несповна розуму, посилав до психіятра і змушував відповідати на принизливі запитання?

— Ви теж мобілізовані? — запитав офіціянт.

Жорж усміхнувся йому з нещасним виглядом, та потрібно було говорити, відповідати на запитання двох молодих жінок.

— Ні, — відказав він, — я їду до Парижу в справах.

Від пронизливого голосу пані Ляказ він аж здригнувся.

— Ви замовкнете? Замовкнете ви чи ні? Як ви зневажаєте його! Цій дитині всього двадцять років, а ви роздягнули її, обілляли брудом, а мене ви поважаєте чи ні? Може, він уже кинувся в Сену, а ви тут знай перекладаєте відповідальність один на одного! Ми всі винні, він казав: не доводьте мене до реченця, а ми разом довели його до реченця.

Генерал почервонів, Мод почервоніла.

— Готово, — сказала вона, — незабаром прийдуть забрати наш багаж, ночуватимемо в другому класі.

— Люба моя, — сказала Франс, — от бачиш, ти робила з цього проблему, а все виявилося набагато простіше.

— Розо! — сказав він, не підвищуючи голосу і втупивши в неї свої олив'яні очі. Вона здригнулася і, розтуливши рота, зиркнула на нього.

— Це… це підло! — сказала вона. — Який сором!

Він простягнув свою міцну долоню і стиснув голу руку дружини, потім безпристрасно повторив:

— Розо.

Тіло пані Ляказ охляло, вона закрила рота, струснула головою і немовби прокинулася; ось вона глянула на генерала, й він усміхнувся їй; лад було відновлено.

— Я не поділяю тривоги моєї дружини, — сказав він, — мій пасинок пішов з дому, поцупивши десять тисяч франків із материного секретеру. Тож мені важко повірити в те, що він хоче накласти на себе руки.

Запала мовчанка. Пароплав уже трохи похитувало; П'єр відчував, як усе його тіло зробилося мовби з тіста, він зупинився перед полицею, відчинив свою валізу, з якої вдарило пахощами лаванди, зубної пасти і світлого тютюну, од яких його аж занудило, він думав: «Стюард так і сказав, плавання буде нелегке!» Генерал над чимсь міркував, у нього був вигляд слухняної дитини. Пітто не розумів, шлунок його співав, голова боліла, він геть нічого не розумів; пароплав піднімався, гоп, а потім клював носом, підлога вібрувала під ногами, повітря було гаряче й липке, він дивився на генерала і вже не мав снаги, щоб ненавидіти його.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — як вислід цієї розмови, я вважаю, що ви можете і повинні допомогти нам у пошуках мого пасинка. Зараз я обмежився тим, що підняв на ґвалт усі комісаріяти поліції. Та якщо за сорок вісім годин ми не знайдемо Філіпа, то я маю намір передати справу до рук мого друга, прокурора Детерна, і принагідно просити його дослідити фінансові джерела «Пацифіста».

— Я… звичайно ж, я допоможу вам, — відказав Пітто. — А в рахунки «Пацифіста» кожен може пхати носа, ми можемо навіть оприлюднити їх.

Корабель пірнув униз, це були справжнісінькі російські гірки, він додав, насилу видихаючи здушеним горлом:

— Я ж… я не відмовляюся допомогти вам. З простісінької людяности, генерале.

Генерал кивнув.

— Саме це я й мав на увазі, — сказав він.

Море поволі, поволі крадькома піднімалося і так само поволі опускалося, не можна було дивитися на полиці чи умивальницю й мимохідь не помітити, що саме цієї миті якась річ опускається чи піднімається, та надворі нічого не було видно, крім темно-синьої і трохи скісної стяги, яка торкалася нижнього краю ілюмінатора й відразу ж пропадала; це був дрібний порух, живий і несміливий, калатання серця, П'єрове серце калатало в унісон; ще години й години море буде знай підніматися й опадати; П'єрів язик зробився у роті неначе великий соковитий плід; ковтаючи, він щоразу чув тихе хрястке клацання десь у вухах, а ще ж цей залізний обруч, який стискав його скроні, і нестримне бажання позіхнути. Та він був спокійнісінький: морська хвороба настає тоді, коли її хочеш. Треба тільки підвестися, вийти з каюти, пройти палубою: він прийде до тями, ця легка нудота минеться. «Побачуся з Мод», — вирішив він. Поставив валізу, рівно і напружено тримаючись покрай полиці, це було немов пробудження. Тепер корабель піднімався і опускався під його ногами, та шлунок і голова були звільнені; знову виринули зневажливі очі Мод — і страх, і сором. Скажу їй, що був хворий, трохи перегрівся на сонці, що випив зайвого. Треба порозумітися з нею, він говоритиме, а вона пронизуватиме його своїм прикрим поглядом, як це стомлює. Він насилу проковтнув слину, вона покотилася горлом із жахливим шовковистим звуком, і прісна волога знову розіллялася в його роті, стомлює, стомлює, його думки розбігалися, залишалася лише велика безпомічна млявість, бажання мірно опускатися й підніматися, довго й легко блювати, покласти голову на подушку, вгору-вниз, вгору-вниз, без думок, в обіймах великої світової хитавиці; він вчасно похопився: морська хвороба приходить тоді, коли її хочеш. Він почувався геть штивним і сухим, боягузом, зневаженим коханцем, майбутнім мерцем прийдешньої війни, його знову пійняв безжальний, крижаний страх. Він зняв ще одну валізу з верхньої полиці, поставив її на полиці внизу й заходився відчиняти. Тримався він прямо, не нахиляючись, навіть не дивлячись на валізу, закляклі пальці наосліп намацували замкову шпарину; чи ж варто? Чи варто боротися? Нічого не залишиться, крім незмірної млявости, він уже ні про що не думатиме, нічого не боятиметься, досить лише махнути на все рукою. «Треба побачити Мод». Він підняв руку і провів нею в повітрі з тремтливою і трохи врочистою млявістю. Мляві порухи, мляве тремтіння моїх вій, солодкий присмак у роті, м'які пахощі лаванди й зубної пасти, пароплав м'яко опускається і піднімається; він позіхнув, і час уповільнився, згустився довкола нього, мов сироп; досить було ступнути декілька кроків, вийти з каюти, на свіже повітря. Але навіщо? Аби знову потрапити в обійми страху? Він скинув валізу на підлогу і повалився на тапчан. Сироп. Цукровий сироп, не було вже ні страху, ні сорому, так чудово було опинитися в полоні морської хвороби.

Він сів на краєчку парапету, звісивши ноги над водою; він зморився, думав собі: «В Марселі було б незлецьки, якби не стільки будинків». Під ним поволі рухалися кораблі, це були маленькі суденця, їх було дуже багато, з квітами або гарнюніми червоними фіранками і голими статуями.

Він дивився на них, одні плигали мов кози, а другі й з місця не рушали, він бачив голубу воду і великий залізний міст вдалині; на те, що далеко, приємно дивитися, воно заспокоює. В нього щеміли очі; він спав під вагоном, прийшли якісь люди з ліхтарями, освітили й нагнали його, поливаючи лайкою; після цього він знайшов купу піску, та сон уже не йшов до його віч. Він подумав: «Де я спатиму сьогодні вночі?» Десь тут напевне були гарні місцини з м'якою травою. Та їх треба було знати: слід було спитатися в негра. Йому захотілося їсти, й він підвівся, коліна його заклякли, вони хряснули. «В мене вже немає їжі, — подумалося йому, — треба зайти до шинку». Він знову рушив, він ішов цілий день, заходив, запитував: «Робота є?», а потім ішов геть: казав же мурин: «Роботи немає». В містах важко ходити, скрізь бруківка. Він скісно перетнув набережну, помалу, озираючись навсебіч, щоб не потрапити під трамваї, він лякався, коли чув, як вони дзвонять. Було дуже людно, всі йшли хутко, дивлячись під ноги, неначе шукали там щось; проходячи, вони штовхали його і просили вибачення, навіть не дивлячись на нього; він охоче звернувся б до них, та своєю тендітністю вони викликали в нього ніяковість. Він вийшов на тротуар і побачив кав'ярні з гарними терасами, а потім шинки, але не зайшов туди: на столах були скатерки, а він боявся їх замурзати. Він звернув у темну вуличку, де тхнуло рибою, поспитався: «І де ж я їстиму, якщо все тут отаке?» і тут-таки знайшов те, що й треба було: перед низеньким будиночком він угледів кільканадцять дерев'яних столиків, на кожному столі стояло стояло двоє або четверо приборів, а ще невеличка кругла лампа, яка давала небагато світла, і ніяких скатерок. За одним столиком вже вечеряв якийсь добродій з пані, у котрої був досить пристойний вигляд. Здоровань Луї підійшов, сів за сусіднім столиком і всміхнувся їм. Пані суворо зиркнула на нього і трохи відсунула свого стільця. Здоровань Луї погукав служницю, це було нічогеньке дівча, трохи тендітне, але з тугим жвавим задком.

— Що тут можна кинути на зуб, кицю моя?

Дівчина було гарненька і від неї добре пахло, та схоже було, що вона не дуже рада його бачити. Вона нерішуче зиркнула на нього.

— У вас є меню, — мовила вона, показуючи на листок паперу на столі.

— А, добре! — сказав Здоровань Луї.

Він узяв листок і вдав, ніби читає, та боявся, що тримає його догори ногами. Служниця тим часом пішла собі, вона розмовляла з паном, який стояв біля порога. Він слухав її, схиливши голову, й дивився на Здорованя Луї. Врешті він полишив її й сумовито підійшов до нього.

— Що вам треба, друже мій? — поспитався він.

— Попоїсти, що ж іще, — здивовано відказав Здоровань Луї. — У вас же знайдеться тарілка супу і шматок сала?

Пан зажурено похитав головою.

— Ні, — сказав він. — У нас немає супу.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї. — Я ж не прошу на борг.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав пан. — Та ви, мабуть, не туди втрапили. Тут вам буде незручно, та й нам ви заважатимете.

Здоровань Луї глянув на нього.

— То це не шинок? — поспитався він.

— Так, так, — сказав господар. — Але в нас своя клієнтура… Вам краще перейти на той бік вулиці Канаб'єр, там ви знайдете чимало ресторанчиків, які вам будуть до смаку.

Здоровань Луї підвівся. Він збентежено почухав потилицю.

— В мене є гроші, — сказав він. — Можу вам їх показати.

— Ні, ні, — хутко відказав той пан. — Я й так вам вірю.

Він рішуче узяв його під руку і змусив зробити декілька кроків до виходу.

— Ідіть он туди, — сказав він, — там буде набережна, простуйте вздовж неї й праворуч, ви не заблукаєте.

— Ви дуже люб'язні, — торкнувшись капелюха, сказав Здоровань Луї. Він почувався винуватим.

Він опинився посеред набережної, в натовпі маленьких чорних чоловічків, які бігли йому назустріч, ішов він дуже помалу, щоб не збити когось із ніг, і його огортав сум; о цій порі він спускався з Канігу на Вільфранш, отара дріботіла попереду, вона була його товариством, частенько він зустрічав пана Парду, який піднімався на ферму дю Ветіль і ніколи не пропускав нагоди дати йому сигару і декілька дружніх стусанів у спину, гора була руда й німа, на дні роздолу видніли димки Вільфранша. Він розгубився, всі ці люди йшли дуже прудко, він бачив лише маківки їхніх голів або ж верхи капелюхів, всі вони були дрібнотою. Якийсь хлопчисько прослизнув у нього між ногами, регочучи, зиркнув на нього і сказав своєму приятелеві:

— Глянь-но на цього довганя, йому, мабуть, нудно самому нагорі?

Здоровань Луї глянув, як вони чкурнули, і відчув себе винуватим; він соромився того, що такий високий. Він сказав: «У них тут свої звички» і сперся об стіну. Він був смутний і тихий, як того дня, коли ото занедужав. Потім подумав про негра, такого чемного й веселого, єдиного його друга, і сказав собі: «Не треба було його відпускати». І тут йому спала на думку незлецька ідея: мурина видно здалеку, його неважко буде знайти; він знову попростував набережною, тепер він почувався не таким самотнім, видивлявся того негра і думав: «Поставлю йому чарчину».

Всі вони були на майдані, обличчя їхні почервоніли од вечірнього сонця. Тут були Жанна, Урсула, сестри Клапо, Марі й усі інші. Спочатку вони чекали вдома, а потім одна по одній повернулися на майдан і почали чекати. Крізь матові шиби вони бачили, як засвітилися перші лампи в кав'ярні вдови Тремблен: три імлисті плями угорі на вікнах. Вони угледіли ці плями і засмутилися: матуся Тремблен засвітила вогні у своїй порожній кав'ярні, сиділа за мармуровим столиком, поклавши на нього кошика з роботою, і спокійнісінько в'язала вовняні панчохи, тому що була вдовою. А вони були надворі й чекали своїх чоловіків, відчуваючи позаду свої порожні домівки й кухні, які поволі наповнювала темрява, й лежав перед ними довгий шлях, на якому чигали різні халепи, а наприкінці того шляху був Кан. Марі зиркнула на церковного дзигаря і сказала Урсулі: «Незабаром дев'ята, може, їх усе-таки залишили…» Мер казав, що це неможливо, та що він там знає, з міськими звичаями він обізнаний не краще, ніж вони. Навіщо ж відправляти назад кремезних чоловіків, які самі приїхали? Мабуть, їм сказали: «Гаразд, якщо вже ви заявилися…» та й залишили. Прибігла маленька Роза, вона геть захекалася і волала: «Ось вони! Ось вони!», і жінки побігли й собі; вони прибігли до ферми Дарбуа, звідки видно було чималий кавалок шляху, і на білій дорозі поміж луками угледіли своїх чоловіків, ті сиділи на возах і їхали довгою ґерелицею, як і тоді, коли вирушали, їхали вони поволеньки і співали собі. Шапен був попереду, він розсівся на лавці, руки насилу тримали віжки, він дрімав, і кінь ішов собі за звичкою; Марі помітила, що око в нього запливло кров'ю, й подумала, що він знову з кимось бився. За ним, стоячи на возі й виспівуючи на всю горлянку, їхав Ренарів син, проте вигляд у нього був невеселий, решта їхали позаду, геть темні на тлі світлого неба. Марі обернулася до Кляпо і сказала їй: «Вони п'яні як дим, цього тільки нам бракувало». Порипуючи, помалу підкотився Шапенів повіз, і вони відступили, пропускаючи його. Віз проїхав, і Луїза Шапен пронизливо завищала: «Боже милий, таж він привів тільки одного вола, де ж він подів другого, пропив, мабуть!» Ренарів син виспівував на всю горлянку, його бричка зиґзаґами котилася по дорозі від одного рову до другого, а за ним їхала решта, всі вони стояли на возах і горлали пісень з батогами в руках. Марі угледіла свого чоловіка, він начебто не був п'яний, та коли вона побачила зблизька його похмуру пику, то зрозуміла, що він таки напився і буде битися. «Це ще гірше, ніж пропити вола», — подумалося їй, і серце її стиснулося. Та попри це вона була задоволена, що він повернувся, на фермі було багацько роботи, нехай собі вряди-годи б'ється по суботах, аби лиш гарував. Він стомлено опустився на стілець на терасі забігайлівки, замовив собі чарчину, йому принесли білого вина в малесенькій шкляночці, ноги його аж гули, він простягнув їх під стіл і поворушив великими пальцями у черевиках. «Дивно», — сказав він собі. Тоді випив і сказав: «Дива та й годі, я ж його добре шукав». Він посадив би його навпроти, дивився б на його добре чорне обличчя; аби лиш бачити його, він засміявся б і мурин теж, у нього був довірливий і лагідний вигляд, мов у звіряти. «Я почастував би його тютюнцем і шклянкою вина».

Його сусід дивився на нього: він вважає мене диваком, бо я розмовляю сам із собою; це був парубійко років двадцяти, хирлявий недоросток із дівочою шкірою, він сидів із гарним чорнявим чолов'ягою, в якого був переламаний ніс, волосся у вухах і витатуюваний якір на лівому передпліччі. Здоровань Луї зрозумів, що вони балакають місцевою говіркою про нього. Він усміхнувся їм і погукав офіціянта.

— Ще шклянку того ж самого, хлопче. І якщо в тебе є більші шклянки, то не соромся, неси їх сюди.

Офіціянт і з місця не зрушив. Він нічого не казав і дивився на нього так, мовби й не бачив. Здоровань Луї дістав гаманця і поклав його на стіл.

— Що з тобою, хлопчино? Думаєш, не зможу заплатити? Ось глянь!

Він дістав три купюри по тисячі франків і помахав ними офіціянтові перед носом.

— Ну, то що скажеш? Ану неси хутчій ще одну шклянку твого пійла.

Він поклав гаманця до кишені й помітив, що кучерявий парубійко ґречно всміхається до нього.

— Все клас? — поспитався парубійко.

— Га?

— Все гаразд?

— Все гаразд, — відказав Здоровань Луї. — Шукаю свого мурина.

— Ви нетутешній?

— Ні, — усміхаючись, відказав Здоровань Луї. — Нетутешній. Хочеш хильнути чарчину? Я пригощаю.

— Гріх відмовлятися, — сказав кучерявчик. — Можна, я гукну свого друзяку?

Він сказав своєму приятелеві декілька слів тією говіркою. Той усміхнувся і мовчки підвівся. Вони сіли навпроти Здорованя Луї. Од малого тхнуло парфумами.

— Від тебе смердить повією, — сказав Здоровань Луї.

— Я допіру з перукарні.

— Ага, он воно що… Як тебе зовуть?

— Мене зовуть Маріо, — сказав малий. — А приятель мій — італієць. Його зовуть Стараче, він матрос.

Стараче усміхнувся і кивнув мовчки.

— Він не знає французької, але він утішний, — сказав Маріо. — Ти знаєш італійську?

— Ні, — відказав Здоровань Луї.

— Та це нічого, от побачиш: все одно він утішний.

Вони забалакали між собою італійською. Це була дуже гарна мова, здавалося, вони співають. Здоровань Луї був трохи задоволений з того, що вони тут, бо це було хоч якесь товариство, та в глибині душі він почувався самотнім.

— Що вам замовити?

— Ну, — сказав Маріо, — аперитиву.

— Три аперитиви, — сказав Здоровань Луї. — Це що, вино?

— Ні, ні, це ще краще, от побачиш.

Офіціянт поналивав у три шклянки лікеру. Маріо налляв туди води, і лікер зробився шумким білим туманом.

— За твоє здоров'я, — сказав Маріо.

Він випив і втерся рукавом. Здоровань Луї теж перехилив свою шклянку: питво було нічогеньке, пахло ганусом.

— Он глянь на Стараче, — сказав Маріо, — він потішить тебе.

Стараче скосив очі; заразом він морщив носа, задирав брови і ворушив вухами, як той кролик. Здоровань Луї зареготався, та все те не припало йому до смаку: він подумав, що йому не подобається Стараче. Маріо реготав, аж падав.

— Казав же я тобі, — регочучи, мовив він. — Він утішний, цей хлоп'яга. Тепер він покаже тобі фокус із блюдцем.

Стараче поставив свою шклянку на стіл, затиснув блюдце у широкій долоні й тричі провів над нею долонею лівої руки. Після третього разу блюдце зникло. Користуючись подивом Здорованя Луї, Стараче застромив йому руку між коліна. Здоровань Луї відчував, як щось шкрябає йому між ногами, і рука знову виринула над столом, тримаючи блюдце. Здоровань Луї ввічливо засміявся, хоча Маріо ляскав себе по стегнах і просто-таки лягав од сміху.

— Ох ти, старий пройдисвіте! — казав він між двома вибухами реготу. — Казав же я: ти з нами умреш од сміху.

Потроху він угамувався; коли його лице набуло поважного виразу, поміж ними запала тяжка мовчанка. Ця двійця втомила Здорованя Луї, і йому трохи вже хотілося, щоб вони вшилися, та він подумав собі, що незабаром настане ніч і йому знову доведеться навмання іти довгими вулицями, які потонули в пітьмі, нескінченно шукати якийсь закуток, щоб повечеряти, і другий, щоб переночувати, і тоді його серце стиснулося, й він замовив іще три чарчини лікеру. Маріо нахилився до нього, й він відчув його запах.

— То ти, значить, нетутешній? — поспитався він.

— Нетутешній і нікого тут не знаю, — сказав Здоровань Луї. — А єдиного хлопця, котрого я тут знаю, не можу знайти. Може, ви його знаєте, — додав він. — Це мурин.

Маріо невизначено похитав головою.

Зненацька він, примруживши очі, нахилився до Здорованя Луї.

— Марсель — це місто, в якому розважаються, — сказав він. — Якщо ти не знаєш Марселя, то, вважай, ніколи в житті не розважався.

Здоровань Луї не відповів. У Вільфранші він часто розважався. А потім у борделях Перпіньяна, коли служив у війську: ото де було весело! Та він не уявляв собі, як це можна розважатися в Марселі.

— Ти не хочеш порозважатися? — поспитався Маріо. — Не хочеш піти до гарнюніх лялечок?

— Та ні, — відказав Здоровань Луї. — Тільки зараз мені хочеться кинути щось на зуб. Якщо ви знаєте якийсь шинок, то я радо пригостив би вас.

З настанням ночі все немовби розтеклося, лишилася тільки невиразна газоподібна маса, темна імла; вона ішла хутко, нахиливши голову і опустивши плечі, боялася зненацька спіткнутися об линви, а тому трималася біля перегородок; ото розчинитися б у нічній пітьмі, зробитися хмаркою імли в цих велетенських випарах і поволі розлізтися по швах. Та вона добре знала, що її біла сукня була немов сигнальний ліхтар. Вона пройшла палубою другого класу, не почувши ані однісінького звуку, крім вічного хлюпотіння моря; та скрізь були непорушні мовчазні люди, які вирізнялися на темному плоскому тлі моря, й у них були очі: вряди-годи гострий жарук пронизував темряву, вихоплював із неї обличчя, чиїсь очі блищали, дивилися на неї, потім гасли, і їй хотілося вмерти.

Треба було спуститися східцями, пройти палубою третього класу, піднятися ще одними східцями, прямими мов драбина й геть білими; якщо мене побачать, то ніхто й не сумніватиметься, його каюта зверху, вона там одна-однісінька; в цього ж чоловіка є робота, не може бути, що він тримав мене цілу ніч. Вона боялася припасти йому до смаку, а то ще посилатиме щовечора по неї стюарда в салон, як отой грецький капітан, та ні, для такого старого товстуна, як він, я надто вже худа, він буде розчарований, бо знайде одні лиш костомахи. Їй не хотілося стукати, двері були прохилені, він чекав її у пітьмі, він сказав:

— Заходьте, гарнюня моя.

Якусь мить вона вагалася, їй перехопило горло; рука втягла її до каюти, двері зачинилися. Її зненацька притиснули до тлустого черева, старі губи, що тхнули корком, розплескалися об її вуста. Вона піддалася, покірно думаючи собі: «Це ж професія, частка моєї професії». Капітан натиснув вимикач, і його лице випливло з темряви, білки його очей були водянисті й трохи голубі, з темною цяткою в лівому оці. Усміхаючись, вона вивільнилася; щойно засвітилася лампа, як усе стало набагато важче; до того моменту вона уявляла його собі темною масою, але зараз він постав перед нею в найдрібніших, найінтимніших деталях, їй доведеться кохатися з єдиною в своєму роді істотою, як і всі істоти на світі, й ця ніч, як і всі ночі, буде єдиною в своєму роді, ніч унікального й непоправного кохання, непоправно втрачена ніч. Мод усміхнулася й мовила:

— Зачекайте, капітане, зачекайте, ви надто поспішаєте: нам треба познайомитися.

Що це? Насторожившись, П'єр звівся на лікоть: пароплав, здавалося б, завмер на місці. Його вже три чи чотири рази знудило, один раз блювота, дуже бурхлива, зацебеніла носом, він почувався порожнім, але тверезим. Що це? — подумалося йому. І зненацька утямив, що сидить на полиці, скроні йому стискає залізний обруч, а в серці щеміла вже звична тривога. Час знову рушив з місця, це був безжальний, гарячковий механізм, кожна секунда роздирала його, немов зазубень пилки, кожна мить наближала його до Марселя і до сірої землі, де він сконає. Світ знову був тут, довкруг його каюти, жорстокий світ вокзалів, димів, військових одностроїв, спустошених піль, світ, в якому він не міг жити і якого не міг покинути, світ з тим брудним шанцем, який очікував його десь у Фландрії. Боягуз, офіцерський син, який боявся йти на війну: він жахався сам із себе. І все ж таки він відчайдушно хапався за життя. Це було ще огидніше: я хочу жити не тому, що я є цінністю; а… просто так: просто так, тому що я живу. Він ладен був на все, аби лиш порятувати свою шкуру, втекти, благати пощади, зрадити і все ж таки він не дуже тримався за свою шкуру. Він підвівся: що я їй скажу? Що перегрівся на сонці, що в мене була лихоманка? Що був не зовсім нормальним? Заточуючись, він підійшов до дзеркала й побачив, що лице його жовте, мов цитрина. Оттак-пак, я вже не можу розраховувати на свою мармизу. На додачу до всього ще й, либонь, просмердівся блювотинням. Він протер обличчя одеколоном і прополоскав рота водою. Стільки мороки, роздратовано подумав він. Вперше я турбуюся про те, що подумає про мене якась кішечка. Наполовину повія, наполовину скрипалька з оркестри; а в мене ж були заміжні жінки, матері сімей. Вона тримає мене в руках, подумав він, одягаючи піджак, вона знає.

Він відчинив двері й вийшов; капітан був голісінький, в нього була гладенька вощана шкіра, без волосся, крім чотирьох чи п'яти геть сивих волосин на грудях, інші, мабуть, повипадали від старості, він реготався, він скидався на вгодоване пухке немовля. Мод торкнулася пучками пальців його гладеньких тлустих стегон, і він здригнувся, пробурмотівши:

— Ти лоскочеш мене!

Він знав номер їхньої каюти: двадцять сьомий; він звернув у коридор праворуч, а потім ліворуч; перегородки гриміли від мірних гучних ударів; двадцять сьома, це тут. Молода жінка лежала на спині, бліда, мов небіжчиця; на полиці сиділа стара пані, очі її були червоні й набряклі, вона їла канапку з сиром.

— О, — сказала вона, — три дами? Вони були такі люб'язні. Та вони вже вибралися звідси, їх поселили в другому класі; я так шкодуватиму за ними.

Капітан здивовано глянув на неї й поклав їй руку на грудну кістку.

— Ви така нічогенька, і писок гарнюній, але яка ж ви худа!

Вона засміялася: коли торкалися грудної кістки, їй завжди розбирав сміх.

— А ви не любите худеньких, капітане?

— Ні, чому ж, люблю, люблю, — хутко відказав капітан.

Він бігом піднявся східцями; йому треба було побачити Мод. Тепер він ішов коридором другого класу, це був гарний коридор, із килимовими доріжками, двері й перегородки були пофарбовані сіро-голубою емаллю. Йому пощастило: він наткнувся на Рюбі, за нею йшов стюард із валізами.

— Добридень, — сказав П'єр. — Ви в другому класі?

— А певно! — відказала Рюбі. — Франс боїться, що занедужає. То ми й погодилися: якщо йдеться про здоров'я, то потрібно жертвувати.

— А де ж Мод?

Мод лежала на боку, капітан з неуважною чемністю лапав її за сідниці; вона почувалася глибоко приниженою. «Якщо я йому не до смаку, то не треба вважати себе зобов'язаним». Вона провела долонею по його стегнах, щоб відповісти на чемність; це була стара шкіра.

— Мод? — перепитала Рюбі своїм гострим, пронизливим голосом. — Хтозна, де вона може бути. Ви ж її знаєте: може, їй захотілося позалицятися до кочегарів, якщо не до капітана, їй страх як подобаються морські мандрівки, вона завжди гасає по всьому кораблю.

— Ач, яка допитлива крихітка! — сказав капітан. Він засміявся і стиснув їй зап'ястя. — Зараз ви зможете обстежити всі угіддя.

І його очі вперше зблиснули. Мод скорилася йому, вона була збентежена через оту зміну кают, все ж таки треба було йому віддячити, вона страх як шкодувала, що така худа, в неї було таке враження, ніби вона обманула його; капітан усміхався, він опускав очі, в нього був цнотливий і потайний вигляд, він стискав зап'ястя Мод і з наполегливою ніжністю спрямовував її руку; Мод була задоволена, вона думала: «Не можна відмовляти в тім, що йому хочеться, після того, що він ото влаштував для нас, тим паче що він не любить худих».

— Дякую! Дякую вам!

Він схилив голову і пішов далі. Треба було знайти Мод; вона, либонь, на палубі. Він піднявся на палубу другого класу, було темно, майже неможливо когось розгледіти, хіба що заглядати в самісіньке обличчя. Ото дурний я, треба просто тут почекати: хоч звідки вона ітиме, а їй доведеться підніматися цими східцями. Капітан геть заплющив очі, у нього був супокійний і побожний вираз обличчя, і це дуже подобалося Мод, рука її стомилася, та вона рада була, що принесла йому втіху, крім того, почувалася геть самотньою, як тоді, коли була маленькою і дідусь Тевенер садовив її на коліна й раптом засипав, киваючи головою. П'єр дивився на море і думав: «Я боягуз». Прохолодний вітерець струмував його щоками і шарпав за чуба, він дививсь, як море піднімається й опускається; він здивовано дивився на себе й думав: «Боягуз. Ніколи не подумав би, що це так». Боягуз із боягузів. Досить було однісінького дня, щоб виявити свою справжню сутність; якби не загроза війни, то він ніколи про це й не дізнався б. Наприклад, якби я народився в 1860 році. Він прогулювався б по життю зі спокійною певністю; він суворо засуджував би чуже боягузство, і ніщо, геть ніщо не відкрило б йому очі на його справжню природу. Не поталанило. Один день, один однісінький день: тепер він знав і був самотній. Авта, потяги, кораблі розтинали цю світлу й лунку ніч, стікалися до Парижа, привозили отаких молодиків, як він, вони не спали, схилялися над поручнями або ж притулялися носом до темних шибок. Це несправедливо, подумав він. Тисячі, може, мільйони людей жили за щасливої пори і не дізналися, яка межа їхніх можливостей: в них була благодать сумніву. Може, Альфред де Віньї був боягузом. А Мюссе? А Сен-Бев? А Бодлер? Їм поталанило. «А я! — тупнувши ногою, пробурмотів він. Вона нічого й не знала б, вона й далі захоплено дивилася б на мене, хоч і була б зі мною не довше, ніж інші, за три місяці я кинув би її. Але тепер вона знає. Знає. Ця лярва тримає мене в руках».

Надворі було темно, але в барі було стільки світла, що Здоровань Луї просто-таки осліп. Це було радше дивно, бо ламп не видно було: була тільки довга червона рурка, яка звивалася під стелею, і ще одна, біла, і звідти струмувало світло; скрізь вони поначіплювали дзеркал; у дзеркалі, яке висіло навпроти, Здоровань Луї бачив своє обличчя і маківку Стараче, він не бачив ні Маріо, ні Дезі, бо вони були дуже малі. Він заплатив за їжу і чотири порції аперитиву; потім замовив коньяку. Вони сиділи в глибині бару, навпроти ляди, було дуже затишно, довкруги стояв заколисуючий ватяний гомін. Здоровань Луї не тямив себе од утіхи, йому хотілося залізти на стіл і співати. Але він не вмів співати. Вряди-годи очі його заплющувалися, він мовби провалювався у якусь прірву і почував пригніченість, немовби з ним сталося щось жахливе, він знову розплющувався, намагався пригадати, що це було, та врешті розумів, що нічого з ним не сталося. Він був немовби сам у собі, та це було йому радше до вподоби, просто трохи незвично, зате зручно; йому було важко сидіти з розплющеними очима. Він простягнув свої довгі ноги під стіл, одну між ногами Маріо, другу між ногами Стараче, він дивився у дзеркало і реготався з себе, намагався скорчити гримасу, як ото робив Стараче, та не вмів ні закочувати очі під лоба, ні ворушити вухами. Під дзеркалом сиділа маленька пані, на вигляд дуже пристойна, вона замислено палила цигарку й, напевне, подумала, що він з неї кривиться: вона показала йому язика, потім узяла праве зап'ястя лівою рукою, стиснула праву руку в кулак і, посміхаючись, закрутила ним. Здоровань Луї стурбовано опустив очі, він боявся, що образив її.

Дезі сиділа навпроти, маленька, сувора й тепла. Та їй не було діла до нього. Пахло від неї гарно, й нафарбована вона була як слід, та й цицьки в неї були чималі, та Здорованеві Луї вона здавалася надто поважною, йому до вподоби були маленькі сміхотливі киці, які дражняться, приміром, дмухаючи у вухо, і цнотливо нашіптують різні непристойності, які не відразу й утямиш. Дезі була пожвавлена і поважна; вона серйозно розмовляла з Маріо про війну; вона казала:

— Що ж, будемо воювати; якщо треба воювати, то воюватимемо.

Стараче, випроставшись, сидів на стільці навпроти Дезі; здавалося, ніби він уважно слухає, та, звісно ж, він робив це з чемности, тому що нічого не тямив. Здоровань Луї відчув до нього приязнь, адже він був такий спокійний і ніколи не гнівався. Маріо лукаво дивився на Дезі, хитав головою й казав:

— Я не проти, не проти.

Проте переконаности в ньому не відчувалося.

— Як на мене, то краще війна, ніж страйк, — сказала Дезі, — а тобі що, більше війна подобається? От пригадай, чого коштував страйк докерів, і нам, і всім узагалі.

— Та я не проти, — сказав Маріо.

Дезі говорила гаряче й зі скорботним виразом на обличчі; вона знай кивала головою й суворо казала:

— Під час війни страйкам настає край. Всі працюють. От як, от! Якби ти бачив кораблі в 1917 році, ти ще був малюком; я теж була малою, але ж бачиш, я їх пам'ятаю. Це було справжнісіньке свято, вночі вогні видно було аж до Естака. І стільки всіляких облич було на вулицях, аж сама не тямиш, де ти опинилася, і пишаєшся всім оцим, а черги на вулиці Бутрій, там були англійці, американці, італійці, німці, навіть індуси там були, он як! А моя мати так гарно заробляла, що куди там!

— Німців не було, — сказав Маріо, — з ними воювали.

— Кажу тобі, там були німці, — заперечила Дезі. — Ще й ув одностроях, із кокардами на кашкетах. Я ж сама їх бачила, чи як ти собі гадаєш?

— З ними ж воювали, — сказав Маріо.

Дезі стенула плечима.

— Та воювали, але там, на півночі. А ці не з окопів були, а приїжджали з-за моря, щоб торгувати.

Увійшла якась висока мандрьоха, тлуста і біла, наче вершкове масло, але в неї теж був поважний вигляд. Здоровань Луї подумав собі: «Це в них від міського життя». Вона схилилася до Дезі й видавалася геть обуреною.

— А от я не люблю війни, розумієш? Тому що вона мені в печінках сидить, і моєму братові теж, він воював у чотирнадцятому році, ти, може, хочеш, аби його знову відправили на війну? А ферма мого дядька, хіба її не спалили? Це нічого тобі не каже?

Дезі на хвильку збентежилася, але відразу ж оволоділа собою.

— То ти більше полюбляєш страйки? — запитала вона. — Скажи, полюбляєш?

Маріо глянув на високу білявку, і вона, хитаючи головою, мовчки пішла собі. Вона сіла неподалік од них і почала гаряче щось казати невисокому смутному чоловічкові, який жував соломинку. Вона показувала на Дезі й торохтіла хутко, мов сорока. Чоловічок не відповідав, він жував соломинку, не підводячи очей, здавалося, він навіть не чує її.

— Вона з Седана, — пояснив Маріо.

— Де це? — поспиталася Дезі.

— На півночі.

Вона стенула плечима.

— То чого ж вона свариться? Вони там звичні.

Здоровань Луї щосили позіхнув, і по щоках його покотилися сльози. Йому було нудно, та він був задоволений, тому що любив позіхати. Маріо кинув на нього швидкий погляд. Стараче теж заходився позіхати.

— Наш приятель нудиться, — сказав Маріо, показуючи на Здорованя Луї. — Будь із ним люб'язнішою, Дезі.

Дезі обернулася до Здорованя Луї і обняла його рукою за шию. Тепер її поважний вигляд де й подівся.

— Ти справді нудьгуєш, мій півнику? Нудьгуєш біля такої кралечки, як я?

Здоровань Луї хотів було відповісти їй, аж тут угледів свого мурина. Той стояв біля шинквасу і цмулив якесь жовте питво з великої шклянки. На ньому був зелений костюм і солом'яний бриль із барвистою стьожкою. «Чудово!» — сказав Здоровань Луї. Він дивився на мурина й був щасливий.

— Що сталося? — здивовано запитала Дезі.

Він обернув голову до неї, потім до Стараче і приголомшено глянув на них. Йому було соромно сидіти з ними. Він струснув плечима, скидаючи руку Дезі, підвівся і м'якою вовчою ступою підкрався до негра. Той цмулив собі, а Здоровань Луї аж реготався од утіхи. Дезі гостро поспиталася за його спиною: «Що це йому в голову стрілило, цьому йолопові? Він зробив мені боляче». Та Здорованеві Луї начхати було на те: він звільнився від Маріо й Стараче. Він замахнувся правою рукою і щосили ляснув мурина поміж лопатками. Той мало не захлинувся; він закашлявся і сплюнув, а тоді з лютим виглядом обернувся до Здорованя Луї.

— Це я, — сказав Здоровань Луї.

— Ви що, з глузду з'їхали? — гостро поспитався мурин.

— Та ти ж бачиш, це я! — повторив Здоровань Луї.

— Я вас не знаю, — сказав негр.

Здоровань Луї сумно подивився на нього.

— Ти що, не пам'ятаєш мене? Ми ж учора зустрілися, ти якраз викупався!

Мурин закашлявся і сплюнув. Стараче й Маріо підвелися і стали обабіч Здорованя Луї. «Відчепляться вони від мене чи ні?» — люто подумав Здоровань Луї. Маріо легенько сіпнув його за рукав.

— Годі, — сказав він. — Ти ж бачиш, він не хоче впізнавати тебе.

— Це мій мурин, — погрозливо сказав Здоровань Луї.

— Заберіть його, — сказав негр. — О котрій годині ви вкладаєте його до ліжка?

Здоровань Луї глянув на негра і відчув себе нещасним: це був він, такий гарний і веселий, у своєму ловкенькому солом'яному брилі. Чому ж він такий невдячний і забудькуватий?

— Я пригощав тебе вином, — сказав він.

— Ходім-бо! — повторив Маріо. — Це не твій мурин: вони всі однакові.

Здоровань Луї стиснув кулаки і обернувся до Маріо.

— Дай мені спокій, кажу тобі! Це не твоє діло.

Маріо позадкував.

— Всі негри схожі один на одного, — занепокоєно сказав він.

— Облиш його, Маріо. Це ж тварюка, йди-но сюди, — гукнула Дезі.

Здоровань Луї ладен був уже затопити йому, як двері відчинилися і заявився другий мурин, геть точнісінько такий, як і перший, в солом'яному брилі й рожевому костюмі. Він байдуже зиркнув на Здорованя Луї, танцюючим кроком пройшов через бар і сперся ліктями об шинквас. Здоровань Луї протер очі, а потім по черзі зиркнув на обох негрів. Далі зареготався.

— Цей мурин мовби подвоївся, — сказав він.

Підійшов Маріо.

— Ну що, бачиш?

Здоровань Луї був збентежений. Він не любив ні Маріо, ні Стараче, та почувався винним перед ними. Він узяв їх за руки.

— Я думав, це мій мурин, — пояснив він.

Негр обернувся до нього спиною і знову почав пити. Маріо глянув на Стараче, потім вони обоє обернулися до Дезі. Вона стояла, впершись руками в боки, й чекала їх. Вигляд у неї був неприязний.

— Гм! — сказав Маріо.

— Гм! — сказав Стараче.

Вони розвернулися, вхопили Здорованя Луї за руки й потягли до виходу.

— Підемо пошукаємо твого мурина, — сказав Маріо.

Вулиця була вузька й порожня, тхнуло капустою. Над покрівлями видно було зорі. «Вони всі однакові», — сумно подумав Здоровань Луї. І поспитався:

— Багацько їх у Марселі?

— Кого, любчику?

— Муринів.

— Та взагалі немало, — хитаючи головою, відказав Маріо.

«Я геть затурканий», — подумав собі Здоровань Луї, «та я вам допоможу, — сказав капітан, — буду вашою покоївкою». Маріо обхопив Здорованя Луї за поперек, капітан смикнув за бретельку комбінації, Мод не могла втриматися від сміху: «Таж ви тримаєте її навиворіт!» Маріо нахилявся вперед, він міцно стискав Здорованя Луї за поперек, він терся головою йому об живіт і повторював: «Це мій любчик, правда, Стараче, коханчик мій, ми кохаєм одне одного». А Стараче мовчки реготався, голова його оберталася, оберталася, зуби блищали, це було якесь марення, голова його дудоніла від галасу і світла, він простував назустріч іншому галасу й іншому світлу, вони не відпустять його до ночі, сміх Стараче, його смагляве лице, яке то виринало, то опускалося, лисячий писок Маріо, йому хотілося блювати, море підіймалося й опускалося у П'єровому шлунку, він уже втямив, що ніколи не зустріне свого мурина, Маріо пхав його, Стараче тягнув, негр був янголом, а я в пеклі. Він сказав:

— Негр був янголом.

І дві великі сльози покотилися його щоками. Маріо пхав його, Стараче тягнув, вони звернули за ріг, П'єр заплющив очі; було тільки миготливе світло ліхтаря на бруківці й піняве шелестіння води об форштевень.

Віконниці зачинені, вікна зачинені, тхнуло блощицями й формаліном. Він схилився над паспортом, пломінець свічки освітлював його кучеряву сиву чуприну, але тінь від його голови вкривала всенький стіл. «Чому він не запалює електричного світла, він же зіпсує собі очі». Філіп почухав горло: він мовби потонув у тиші й забутті; «там я існую, нарешті я існую, я міцний, я диктую свою волю, вона не здужала проковтнути шматок, в горлянці у неї стояв давучий клубок, а він був приголомшений, рука, яку він на мене підняв, немовби одсохла, він не думав, що я здатен учинити таке, там я щойно народився, одначе я тут, навпроти цього низького дідка з сивими вусами, який немовби геть забув про мене. Тут; тут! Тут триває моя монотонна присутність серед сліпих і глухих, я розчиняюся в пітьмі, а там, у світлі канделябра, поміж кріслом і тапчаном, я існую, там зі мною рахуються». Він тупнув ногою, й дідок підняв підсліпуваті очі, суворі, сльозливі й утомлені.

— Ви були в Еспанії?

— Авжеж, — відказав Філіп. — Три роки тому.

— Ваш паспорт недійсний. Його слід було продовжити.

— Знаю, — нетерпляче сказав Філіп.

— Мені байдуже. Ви говорите еспанською?

— Як французькою.

— Якщо з таким світлим чубом вас приймуть за еспанця, то вам дуже поталанить.

— Є й біляві еспанці.

Дідок стенув плечима.

— Як знаєте, я вас попередив…

Він неуважно погортав паспорт. «Я тут, у фальшувальника». В це важко було повірити. З самісінького ранку важко було у все повірити. Фальшувальник не схожий був на фальшувальника, він скидався на жандарма.

— Ви скидаєтеся на жандарма.

Старий не відповів; Філіпові стало незручно. Незначущість. Вона повернулася сюди, ця прозора незначущість попереднього дня, коли я проходив крізь їхні погляди, коли я був труським шклом на спині шкляра і коли я проходив крізь сонце. Там, тепер я непрозорий, мов небіжчик; вона питає себе: «Де він? Що він робить? Чи думає він усе-таки про мене?»

— Ну? — поспитався Філіп.

Дідок перевів на нього втомлений погляд.

— Вас прислав Пітто?

— Ви вже втретє запитуєте мене про це. Так, мене прислав Пітто, — гонористо заявив Філіп.

— Гаразд, — сказав дідок. — Зазвичай я роблю це задурно; та для вас воно коштуватиме три тисячі франків.

Філіп скорчив гримасу Пітта.

— Та певно ж. Я не збирався просити вас про безкоштовну послугу.

Старий посміхнувся. Мій голос фальшивий, роздратовано подумав Філіп. У мене ще немає природного нахабства. Надто ж у стосунках зі старими. Поміж ними і мною існує давній рахунок несплачених ляпасів. Перш ніж балакати з ними, як рівний, я мушу повернути ці ляпаси. Та на останньому, блискавицею майнуло в його голові, на останньому ще немає дати.

— Ось, — мовив він.

Потім дістав гаманця і поклав на стіл три купюри.

— Йолопе ти малий! — вигукнув дідок. — А я от зараз покладу їх до кишені та й начхаю на твого паспорта.

Філіп занепокоєно зиркнув на нього і простягнув руку, щоб забрати гроші. Дідок зареготався.

— Я гадав… — почав було Філіп.

Старий знай реготався. Філіп з досадою забрав свою руку і спробував усміхнутися.

— Я знаюся на людях, — сказав він. — Знаю, що ви так не зробили б.

Дідок перестав сміятися. У нього був лихий і веселий вигляд.

— Воно знається на людях. Бідолашний мій шмаркачу, ти приходиш до мене, ти вперше мене бачиш, і от ти дістаєш грошенята й кладеш їх на стіл, та тебе вже за це треба вбити. Йди, йди собі, дай мені спокійно попрацювати. Поки що я візьму тисячу франків, на той випадок, якщо ти передумаєш. Решту принесеш тоді, коли прийдеш по документи.

Ще один ляпас, я всі їх поверну. На очах у нього заблищали сльози. Він мусив би розгніватися, та відчував лиш остовпіння. Як це вдається їм бути такими жорстокими, вони ніколи не опускають зброї, вони завжди насторожі, щонайменша помилка — й вони кидаються на тебе і завдають болю. Що я йому зробив? А тим, у голубій вітальні, що їм я зробив? Та нехай, навчусь я правилам їхньої гри, буду жорстоким, вони ще тремтітимуть у мене.

— Коли буде готове?

— Завтра зранку.

— Я гадав… я не сподівався, що на це піде стільки часу.

— Та невже? — поспитався дідок. — А печатки я що, сам роблю? Йди, забирайся геть, прийдеш завтра вранці, часу й так лишилося небагато, щоб усе зробити.

Надворі ніч, огидна й тепла, з її чудовиськами; кроки вже давно лунають позаду, і не посмієш озирнутися, ніч в Сен-Уані; непевний квартал.

Філіп ледве чутно промимрив:

— Коли можна прийти?

— Коли завгодно, з шостої години.

— А тут… є тут якісь готелі?

— Проспект Сен-Уан, які хоч на вибір. Йди вже, йди.

— Я прийду о шостій, — твердо сказав Філіп.

Він узяв свою валізку, зачинив двері й побрався східцями. На майданчику четвертого поверху в нього поллялися сльози, свого носовичка він забувся, втер очі рукавом, шморгнув носом декілька разів, я не боягуз. Старий неотеса нагорі прийняв його за боягуза, те презирство переслідувало його, мов погляд. Вони дивляться на мене. Філіп квапливо спустився останніми східцями. «Двері, будь ласка». Двері відчинилися в сіру каламутну теплу імлу. Філіп занурився в це літепло. Я не боягуз, так думає лише цей брудний дідок. Втім, більше не думає, вирішив він. Більше він про мене не думає, взявся до роботи. Погляд погас, Філіп наддав кроку. «Ну що, Філіпе? Ти боїшся?» — «Не боюся, не можу я». Він скулився під стіною. Пітто пестив йому стегна і груди, помацав його пипки крізь сорочку, а потім двома пальцями правої руки ляснув його по губах. «Прощавай, Філіпе, йди собі. Я не люблю боягузів». Вулиця була наповнена нічними статуями, то були люди, які попритулялися спинами до мурів, вони нічого не казали, не палили і, не рухаючись, дивилися на тебе вогкими очима ночі. Він майже біг, і серце його калатало дедалі швидше. «З твоїм писком? Авжеж, авжеж, ти малий боягуз». Вони ще побачать, всі побачать, він прийде, як інші, прочитає моє ім'я і скаже: «Для дитини заможних батьків, для хлопчиська, це не так і кепсько».

Праворуч од нього вибух світла, готель. На порозі стояв зизоокий служник; він на мене дивиться? Філіп сповільнив ходу, та зробив зайвий крок і поминув двері, служник, напевне, косував йому в спину; з пристойности він уже не міг повернутися. Зизоокий винар або ж дуель циклопів. Або ж іще: халепа для циклопа. Якось він відчув, що негаразд із очима, глянув у дзеркало і побачив: одне око рухається окремо від другого! Який жах. Їх неможливо змусити рухатися удвох, одне віддавна звикло бути саме і тепер косує вбік. На протилежному боці був другий готель, «Конкарно», маленький одноповерховий будиночок. Піти туди? А якщо вони попросять мої документи? — подумалося йому. Він не зважився перейти вулицю й попрямував тим же боком. Треба бути рішучим, але цього вечора рішучости в мене чортма, той дідок спустошив мене; хіба що, подумав він, зиркнувши на вивіску «Кава, вина, лікери», хильнути задля хоробрости? Він штовхнув двері.

Це була геть мала кав'ярня, циновий шинквас і два столики, до підошов чіплялася тирса. Господар недовірливо зиркнув на нього. «Надто вже добре я вбраний», — роздратовано подумав Філіп.

— Коняку, — сказав він, підходячи до шинквасу.

Господар узяв пляшку, на шийці в неї стирчав бляшаний носик. Він налляв коньяку, Філіп поставив долі свою валізку і з цікавістю наглядав за ним: цівка коньяку бігла з бляшаного носика, в господаря був такий вигляд, ніби він поливає городину. Філіп ковтнув і подумав собі: «Це, мабуть, злецький коньяк». Він ніколи не пив міцного, коньяк скидався на перекисле вино і обпік йому горлянку; він хутко поставив чарку. Господар дивився на нього. Була іронія в його незворушних очах чи ні? Філіп знову взяв чарку і недбало підніс її до вуст: горлянка палала, з очей текли сльози, він вихилив решту одним духом. Коли він знову поставив чарку, то відчув, що йому море по коліна, і трохи звеселів. Подумав собі: «Якраз нагода роззирнутися». Тижнів зо два тому він виявив, що не вміє спостерігати, я поет, я не аналізую. Відтоді він змушував себе подумки описувати все, хоч би де перебував, наприклад, лічити предмети у вітрині. Він кинув оком довкруги, почну з останнього ряду пляшок, угорі, над шинквасом. Чотири плящини «Бірра», одна «Ґудрону», дві «Нуаї», глечичок рому.

Хтось увійшов. Робітник у кашкеті. Філіп подумав собі: «Це пролетар». Йому нечасто випадало бачити їх, та він багато про них думав. Це був тридцятирічний чоловік, мускулястий, але негарно збудований, з надто довгими руками й кривими ногами, напевне, його знівечила фізична праця; під носом у нього була жорстка жовта щетина; на кашкеті видніла триколірна кокарда, і ввесь він здавався похмурим і схвильованим.

— Шклянку білого вина, господарю, хутчій.

— Вже зачиняємо, — відказав господар.

— Ви не хочете налляти шклянку винця мобілізованому? — поспитався робітник.

Він насилу говорив, голос його був хрипкий, немовби він цілий день кричав. Підморгнувши правим оком, він пояснив:

— Завтра вранці я вирушаю.

Господар узяв пляшку і шклянку.

— Куди ви їдете? — поспитався він, ставлячи шклянку на шинквас.

— В Суассон, — відказав той. — Я танкіст.

Він підніс шклянку до рота, рука його тремтіла, вино поллялося на підлогу.

— Ми змішаємо їх із лайном, — сказав він.

— Гм! — сказав господар.

— А певно! — вигукнув робітник.

Він двічі вдарив долонею правої руки по лівому кулаку.

— Хтозна, — сказав господар. — Ці гади теж уміють воювати.

— Кажу, ми їм утремо маку!

Він випив, клацнув язиком і заспівав. Видно було, що він збуджений і водночас утомлений; з кожною хвилиною риси його обличчя марніли, очі заплющувалися, губи никли, та якась невблаганна сила відразу ж піднімала його повіки й підтягала догори кутики вуст: він здавався знесиленою здобиччю веселощів, які не хотіли уриватися. Раптом він обернувся до Філіпа.

— А тебе теж призвали?

— Я… ще ні, — відступивши, сказав Філіп.

— То чого ж ти чекаєш? Треба змішати їх із лайном.

Це був пролетар: Філіп усміхнувся йому і змусив себе ступнути до нього.

— Частую тебе шклянкою білого, — сказав пролетар. — Господарю, дві шклянки білого, одну для вас, другу для нього: я пригощаю.

— Я не хочу пити, — суворо сказав господар. — Крім того, час уже й зачиняти: о четвертій ранку мені вставати.

Однак він поставив шклянку перед Філіпом.

— Зараз хильнемо, — сказав пролетар.

Філіп підняв свою шклянку. Нещодавно в кімнаті фальшувальника, тепер за циновим шинквасом із пролетарем. Якби ж то вони мене бачили!

— За ваше здоров'я, — сказав він.

— За перемогу, — сказав пролетар.

Філіп здивовано зиркнув на нього: напевне, він хотів пожартувати; адже трудящі за мир.

— Скажи, як я, — звелів чолов'яга. — Скажи: за перемогу!

В нього був поважний і невдоволений вигляд.

— Я не хочу цього казати, — мовив Філіп.

— Що? — перепитав чолов'яга.

Він стиснув кулаки. Йому немов заціпило; очі побіліли, щелепа одвисла, а голова мляво хитнулася.

— Скажи, як він, — озвався господар.

Пролетар отямився, він підійшов упритул до Філіпа, від нього тхнуло вином. Ні, я не казатиму «за перемогу».

— Ти не хочеш сказати: за перемогу? Мені, призивникові? Солдатові тридцять восьмого року?

Пролетар згріб його за краватку і притис до шинквасу.

— Ти мені кажеш це? Ти зі мною не хочеш випити?

Що зробив би Пітто? Що він зробив би на моєму місці?

— Послухайте, — суворо сказав господар, — робіть, як він каже: я не хочу неприємностей, та й приміщення пора звільнити — мені вставати о четвертій ранку.

Філіп узяв свою шклянку.

— За перемогу, — пробурмотів він.

Він перехилив шклянку, та горло в нього так перехопило, що він не міг проковтнути питво. Задоволено посміхаючись, чолов'яга відпустив його і втер вуса рукавом.

— Він не хотів казати: за перемогу, — пояснив він господареві. — Я згріб його за краватку: який з тебе француз, якщо ти кажеш таке мені, призивникові, солдатові чотирнадцятого року?

Філіп кинув сорок су на шинквас і квапливо пішов геть. Це пияк, йому треба поступитися, Пітто теж поступився б: так що я не боягуз.

— Гей, хлопчино, зачекай!

Чолов'яга вийшов услід за ним, Філіп чув, як господар зачиняє двері й обертає ключа в замку. Він відчув, як по спині побігли холодні дрижаки: йому здавалося, що його зачиняють наодинці з цим типом.

— Та не біжи так прудко, — сказав чолов'яга. — Ми їх змішаємо з лайном, кажу тобі, це треба обмити.

Він підійшов до Філіпа і обняв його рукою за шию. Маріо взяв руку здорованя Луї й ніжно стиснув її, це було пекло, вони простували темними вуличками, ніде не зупиняючись, Здоровань Луї вже не міг, блювота підкочувала до горла, у вухах дудоніло.

— Та я трохи поспішаю, — сказав Філіп.

— Куди ми йдемо? — поспитався Здоровань Луї.

— Шукати твого мурина.

— Ти що, порядного з себе корчиш? Якщо я плачу, то ти мусиш пити, второпав?

Здоровань Луї глянув на Маріо й перелякався. Маріо приказував: «Ну, що, любчику мій, коханчику ти мій, зморився, еге?» Та обличчя його змінилося. Стараче тримав його за ліву руку, це було пекло. Він спробував було вивільнити праву руку, та зненацька відчув гострий біль у лікті.

— Гей, та ти мені руку поламаєш! — вигукнув він.

Філіп зненацька вирвався й кинувся тікати. Це пияк, нічого поганого немає в тому, що я втікаю від пияка. Стараче відпустив його руку і зайшов ззаду. Здоровань Луї хотів було глянути, що він там надумав, та Маріо повис на його руці. Філіп чув за спиною уривчасте хекання: «Лярво ти мерзенна, гомику ти малий, ага, злякався, зараз я втру тобі бубни!» «Що з тобою, любчику мій, що це з тобою, хіба ми вже не друзі?» Здоровань Луї подумав: вони хочуть мене вбити, холодний жах пройняв його до кісток, вільною рукою він ухопив Маріо за горлянку і підняв над землею; та тієї ж таки миті голова розкололася аж до підборіддя, він відпустив Маріо і повалився на коліна, кров зацебеніла у нього над бровами. Він спробував було вхопити Маріо за піджак. Та Маріо плигнув назад, і більше його Здоровань Луї не бачив. Він бачив мурина, який плив на рівні землі, не торкаючись її, не схожий на інших негрів, усміхаючись, ішов він назустріч йому з розкритими обіймами, Здоровань Луї простягнув руки, в голові у нього був той страшенний біль, що бемкав, неначе дзвін, він заволав негрові: на поміч, але отримав другого стусана по голові й повалився ницьма у канаву, Філіп гнав і гнав, готель «Канада», він зупинився, перевів подих і озирнувся назад, чолов'яга відстав і згубився. Він поправив вузол краватки й мірною ходою увійшов до готелю.

Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Похитування корабля спіраллю підіймалося в його литки і стегна й тупими поштовхами завмирало внизу живота. Та голова його була ясною, всього лиш два чи три напади гіркої нудоти; він міцно стискав поруччя. Одинадцята вечора; в небі висипали зорі, якийсь червоний вогник танцював удалині над морем; може, спогад про це море останнім промайне в моїх очах, коли я з відірваною щелепою горізнач валятимуся у вирві під мерехтливим небом. Цей чистий темний образ із шелестінням пальмового листя і людською присутністю, такою далекою за червоним вогником у пітьмі. Він бачив їх, у військових одностроях, набившись, мов оселедці в діжку, мовчки пливли вони до своєї смерти. Не кажучи й слова, дивилися вони на нього, червоний вогник спливав по воді, вони пливли разом з ним, пропливали перед П'єром і дивилися на нього. Він ненавидів усіх їх, він почувався самотнім і впертим під зневажливим зором ночі; він крикнув їм: я, я маю рацію, коли боюся, я створений для того, щоб жити, жити, жити! Не для того, щоб умерти: немає такого, задля чого можна було б умерти. Вона не йшла; де вона може бути? Він схилився над порожньою нижньою палубою. Лярво, ти мені заплатиш за це очікування. В нього були фотомоделі, манекенниці, танцівниці з прегарними фігурами, та ця мала худорба чи, радше, страховидло, була першою жінкою, яку він так шалено бажав. Пестити її потилицю, вона полюбляє це, в тому місці, де починаються темні коси, відчувати, як хвилювання поволі підіймається від живота до голови, вбирати в себе її дрібні світлі думки, я цілуватиму тебе, цілуватиму, я ввійду в твоє презирство, я прохромлю його, мов бульку; коли ти переповнишся мною і заволаєш «мій П'єре», шалено заводячи очі під лоба, ми побачимо, що станеться з твоїм зневажливим поглядом, побачимо, чи назвеш ти мене боягузом.

— До побачення, любонько моя, до зустрічі, приходьте, приходьте ще!

Це був шепіт, його розвіяв вітер. П'єр обернув голову, й вітер застугонів у його вухах. Там, на передній палубі, маленька лампа над капітановою каютою освітила світлу сукню, яка надимав вітер. Жінка в білому поволі спускалася східцями, тримаючись за поручні, тому що було вітряно й корабель хитало; її сукня то надималася, то прилипала до стегон, і скидалася на погойдування дзвона. Раптом вона зникла, либонь, проходила через нижню палубу, корабель знову кудись провалився, море було над ним, чорне й біле заразом, ось він насилу піднявся, і жіноча голова знову вигулькнула, вона піднімалася східцями на палубу другого класу. Так ось чому їм поміняли каюту. Вона геть упріла, була вогка, її коси трохи були скуйовджені, вона поминула П'єра, не помітивши його, вигляд у неї, як завжди, був чесний і добропорядний.

— Повія! — пробурмотів П'єр.

Він відчув, як його наповнила незмірна пріснота, він більше не хотів її, не хотів більше жити. Пароплав падав, падав у морську безодню, П'єр падав разом із ним, ватяний і млявий, якусь мить він вагався, а потім рот його наповнився жовчю, він схилився над темною водою, і його вивернуло за борт.

— А тепер анкета, — сказав доглядач готелю.

Філіп поставив долі свою валізку, взяв ручку й умочив її в чорнило. Склавши руки на грудях, доглядач дививсь, як він пише. Позіх він тамував чи сміх? Це тому що я добре вбраний, люто подумав Філіп. Всі вони дивляться на вбрання, решта їх не цікавить. Він твердо вивів:

— Проведіть мене, — сказав він доглядачеві, дивлячись йому просто у вічі.

Доглядач зняв із цвяха великого ключа, й вони один за одним піднялися нагору. Східці були темні, подекуди освітлені голубими лампами; доглядачеві пантофлі хляпали на кожній сходинці. Десь у кімнаті плакало немовля, тхнуло вбиральнею. «Це дешевий готель», — подумав Філіп. Дешевий готель — це сумне слово він з відразою зустрічав у натуралістичних романах.

— Ну от, — сказав доглядач, вставляючи ключа у замкову шпарину.

Це була чимала кімната з кахляною підлогою; стіни до половини були пофарбованою вохрою, а вище, до самої стелі, жовтою фарбою. Один стіл, один стілець: вони мовби загубилися посеред кімнати; двоє вікон, умивальниця, схожа на мушлю, величезне ліжко біля стіни. «Мов шлюбне ложе, яке поставили в кухні», — подумалося Філіпові.

Доглядач не йшов. Усміхнувшись, він сказав:

— Десять франків. Прошу заплатити наперед.

Філіп дав йому двадцять франків.

— Здачі не треба, — сказав він. — І збудіть мене о пів на шосту ранку.

На доглядача це, здається, не справило жодного враження.

— Доброго вам вечора, пане, й надобраніч, — виходячи, сказав він.

Якусь мить Філіп сторожко прислухався. Допіру вщухло човгання старих черевиків по східцях, він двічі обернув ключа в замку, замкнув засув і підсунув до дверей стола. Потім поставив на стіл свою валізку й, опустивши руки, подивився на неї. Канделябр у вітальні погас, фальшувальникова свічка згасла, все поглинула пітьма. Безіменна пітьма. Тільки ця довжелезна гола кімната сяяла у пітьмі, така ж безлика, як і ніч. Закляклий і непорушний, Філіп дивився на стіл. Потім позіхнув. Та спати йому не хотілося: він був спустошений. Забута муха, яка ожила напочатку зими, коли всі інші мухи померли, і немає сили літати. Він дивився на свою валізку й думав: треба її відчинити, дістати піжаму. Та бажання ціпеніли в його мізках, в нього не було сили навіть для того, щоб підняти руку. Він дивився на свою валізку, дивився на стіну й думав собі: навіщо? Навіщо не давати собі померти, якщо переді мною існує ця стіна з ницими зухвалими барвами? Йому навіть страшно не було.

Гоп — море підіймається! гоп — опускається! Він більше не боявся. Миска піднімалася й опускалася, в ній було повно піни, він теж підіймався й опускався, лежачи на спині, й більше не боявся. Стюард бурчатиме, як увійде й побачить, що мене вивернуло просто на підлогу, та мені начхати. Все було таке ніжне, вода в роті, запах блювотиння, цей клубок у грудях, тіло його було суцільною ніжністю, а ще ж те колесо, яке оберталося, оберталося, оберталося, розчавлюючи йому лоба, він бачив його, він тішився з того, що бачить його, це було колесо таксі з сірою й виговчаною шиною. Колесо оберталося, звичні думки оберталися, оберталися, оберталися, та йому — нарешті, нарешті! — було нахчати на це, він міг на це начхати, за тиждень в Аргонні в мене будуть стріляти, та мені начхати, вона зневажає мене, гадає, ніби я боягуз, начхати, що може це означати для мене сьогодні, що може воно означати? Начхати мені, начхати, я ні про що не думаю, нічого мені не страшно, нічим я собі не докоряю.

Гоп — море підіймається! гоп — опускається; це так приємно, на все начхати.

Одинадцята година, одинадцять ударів у тиші. Він простягнув руку, відчинив свою валізку, права щока палала в нього, мов смолоскип; одинадцята година, в пітьмі спалахує свічник, вона сидить у фотелі, мала й пухкенька, зі своїми прегарними голими руками, його щока палала, тортури починалися знову, рука піднімалася, щока палала, я не боягуз, я не боягуз, він розгорнув свою піжаму; одинадцята година, добраніч, мамо, я цілував генералову підложницю в її напарфумлені щоки, дивився на її руки, я схилявся перед ним, надобраніч, Тату, надобраніч, Філіпе, надобраніч, Філіпе. Лише вчора, це було лише вчора. Він приголомшено подумав: це було вчора. Та що ж я зробив? Що сталося відучора? Я поклав піжаму до валізки, вийшов, як завжди, й усе змінилося: скеля повалилася за мною на шлях, перегородивши його, і я не можу більше повернутися назад. Але коли, коли це сталося? Я взяв свою валізку, тихо відчинив двері, спустився східцями… Це було вчора. Вона сидить у фотелі, він стоїть біля коминка, вчора. У вітальні тепло і світло, я Філіп Ґрезінь, пасинок генерала Ляказа, ліценціянт словесности, майбутній поет, вчора, вчора, вчора і назавжди. Він роздягнувся, надів свою піжаму: в дешевому готелі всі його порухи були нові, непевні, цьому потрібно було вчитися. У валізці був Рембо, та він не дістав його, не було бажання читати. Один-однісінький раз, якби вона повірила мені один раз, оповила мою шию своїми прегарними руками, сказала мені: я вірю, ти хоробрий, ти будеш дужим, то я не пішов би з дому. Це ж бо підложниця, вона приносила до моєї кімнати генералові слова, слова доісторичного чудовиська, випускала їх, вони були заважкі для неї, вони закочувалися під ліжко, п'ять років давав я їм накопичуватися там; якщо відсунути ліжко, то можна їх там усі знайти, батьківщина, честь, шляхетність, родина, вони там, у пилюзі, жодного з них не використав я для свого пожитку. Він стояв босоніж на кахлях, чхнув і подумав: ще застуди вхоплю, вимикач був коло дверей, він погасив світло і помацки добрався до ліжка, він боявся наступити на якусь тварюку, наприклад, здоровецького павука з лапами, мов людські пальці, який скидається на відрубану руку, павука-птахожера, а ну ж бо він є тут, ну ж бо є? Він заліз під укривала, й ліжко зарипіло. Його щока палала, смолоскип у нічній пітьмі, червоний вогонь, він притулив її до подушки. Вони вкладаються спати, вона вдягає свою рожеву сорочку з мереживами. Цього вечора не так боляче все те уявляти; цього вечора він не зважиться її чіпати, йому буде соромно, а вона, підложниця, все-таки не дозволить цього, тоді як її безпритульна дитина гине від голоду й холоду, вона думає про мене, вдає, ніби спить, та бачить мене, блідого, суворого, зі стиснутими вустами, сухими очима, бачить, як я іду вночі під зорями. Він не боягуз, мій хлопчик не боягуз, мій малюк, моя дитина, любий мій. Якби ж то я був там для неї одної, якби ж то я міг спивати ті сльози, що котяться по її щоках і пестити ті ніжні прегарні руки, мамо, матусю моя. Генерал — це канцлер, сказав чудернацький голос у його вухах. Маленький зелений трикутник відірвався й почав обертатися, генерал — це канцлер.

Трикутник знай обертався, це був Рембо, він ріс, мов гриб, зробився сухим і вкритим струпами, щока з пухлиною, за перемогу, за перемогу, ЗА ПЕРЕМОГУ. Я не боягуз, закричав Філіп, зненацька схопившись зі сну. Він сидів на ліжку, облитий потом, із заціпенілим поглядом, простирадло тхнуло сіркою, за яким правом вони мене судять? Неотеси. Вони судять мене за своїми законами, а я визнаю лише свої. По мені мій гордовитий шал! По мені моя гордість! Я з породи владарів. Ох! — люто подумалося йому. — Згодом! Усе це згодом! А поки що потрібно чекати. Згодом вони почеплять на стіні цього готелю мармурову табличку: тут з 24 на 25 вересня 1938 року ночував Філіп Ґрезінь. Та я вже буду мертвий. Невиразний і тихий гомін цідився з-під дверей. Ніч зненацька урвалася. Він дивився на неї з глибини майбутнього, очима тих людей у чорних піджаках, котрі балакали під мармуровою табличкою. Кожна хвилина щезала в пітьмі, коштовна і священна, вже минула. Колись вона минеться, ця ніч, славетна і минуча, мов ночі Мальдорора, мов ночі Ремба. Моя ніч. «Зезето», — сказав чоловічий голос. Гордість похитнулася, минуле роздерлося, мов завіса, настала теперішність. В замковій шпарині обернувся ключ, його серце шалено закалатало. «Ні, це збоку». Він почув, як у сусідній кімнаті рипнули двері. «Їх щонайменше двоє, — подумалося йому, — чоловік і жінка».

Вони розмовляли. Філіп не чув до ладу, про що вони говорили, та зрозумів, що чоловіка зовуть Моріс, і це його трохи підбадьорило. Він знову ліг, простягнув ноги, відсунув простирало від підборіддя, тому що боявся заразитися. Почувся якийсь тихий спів. Чудернацький тихий спів.

— Не скигли, — лагідно сказав чоловік, — не скигли, це нічого не дасть.

І нього був теплий і хрипкий голос, він вимовляв слова різко й уривчасто, вони вилітали з його горлянки то дуже швидко, то повільно, шорсткі й нерівні; та потім вони переростали в тихий сумовитий звук. Спів припинився після одного чи двох схлипів. Він схиляється над нею й бере її за плечі. Філіп відчув дві дужі долоні на своїх плечах, над ним схилилося обличчя. Смагляве й худе обличчя, майже чорне, з синюватими щоками, носом боксера і прегарними гіркими вустами, вустами негра.

— Не скигли, — повторив голос. — Не скигли, маленька моя, заспокойся.

Філіп геть заспокоївся. Він чув, як вони туди-сюди ходили кімнатою, немов були простісінько в його номері. Потом потягли по підлозі щось важке. Може, ліжко або валізу. А потім чоловік скинув черевики.

— Наступної неділі, — сказала Зезета.

В неї був трохи вульгарніший, але співучий голос. Філіп не зовсім добре уявляв її собі: мабуть, вона була білява, обличчя дуже бліде, як Соні зі «Злочину і кари».

— Та й що?

— Ох, Морісе, та ти ж забув! Ми ж ідемо в Корбей, до Жанни.

— Підеш без мене.

— Я не зважуся піти без тебе, — відказала вона.

Вони заговорили тихіше. Філіп не розумів, про що вони балакають, та почувався щасливим, бо їм було сумно. Пролетарі. Справжнісінькі пролетарі. А то був просто пияк, неотеса.

— Тобі доводилося бувати в Нансі? — поспиталася Зезета.

— Давно колись був.

— Як там?

— Непогано.

— Надішли мені звідти поштові листівки. Хочу бачити, де ти перебуваєш.

— Вони не залишать нас там, ти ж знаєш.

Справжнісінький пролетар. Йому не хочеться воювати, він не думає про перемогу: він іде до війська зі смертю в душі, тому що в нього немає вибору.

— Велетню мій, — прошепотіла Зезета.

Вони замовкли. Філіп думав: «Їм сумно», й солодкі сльози зволожили його очі. Тихі сумні янголи. Я увійду, простягну до них руки, скажу їм: «Я теж сумний. Через вас, задля вас. Заради вас покинув я батьківський дім. Задля вас і заради тих, що йдуть на війну». Ми з Морісом станемо обабіч неї, і я скажу: «Я страдник миру». Він заспокоївся й заплющив очі: він уже не був самотній, двоє сумних янголів оберігало його сон. Страдник, який лежить горізнач, мов камінна статуя, і двоє смутних янголів біля його узголів'я з пальмовими гілками. Вони шепотіли: велетню, мій велетню, не покидай мене, я кохаю тебе, й ще одне слово, ніжне й коштовне, він уже не пам'ятав його, та це було найніжніше з-поміж ніжних слів, воно закрутилося, спалахнуло, мов полум'яний вінець, і Філіп разом з ним занурився у сон.

— Ох, нехай йому! — сказав Здоровань Луї. — Ох, нехай йому всячина!

Він сидів на хіднику; він уявити собі ніколи не міг, що в нього так може боліти голова, кожен вибух болю просто-таки приголомшував його. «Ох, — сказав він, — ох ти ж, заразо! Ох, лайно, щоб тобі!» Він підняв руку до щоки, на ній було щось липке й лоскітливе, мабуть, кров. «Гаразд, — сказав він собі, — зроблю перев'язку. Куди вони запроторили мою торбину?» Він помацав довкола себе, і його рука наткнулася на твердий предмет, це був гаманець. «Вони що ж, загубили свого гаманця?» — подумалося йому. Він узяв його й відкрив, гаманець був порожній. Він понишпорив у кишені, дістав сірника й черконув ним по асфальту; то був його гаманець. «Нічогенько, — подумав він, — нічогенько собі!» Його військовий квиток був у кишені сорочки, та гаманець був порожній. «І мені оце робити тепер?» Він помацав довкола себе, потім подумав: «Ні, в поліцію я не піду. Цього робити не слід». На хвильку він заплющив очі й почав глибоко вдихати повітря: голова так боліла, що він подумав було, чи немає там дірки. Він обережно доторкнувся до неї, вона була начебто ціла, та чуприна злиплася ковтунами й коли він натискав на череп, то в ньому починало так дудоніти, наче гамселили молотком. «В поліцію йти не хочеться, — подумав він. — Але що ж мені робити?» Його очі призвичаїлися до напівмороку, й за кілька кроків од себе він розгледів на бруківці щось темне. Це моя торба. Він рачки поплазував до неї, бо не міг триматися на ногах. «Що це?» Його пальці потрапили в якусь калюжу. «Вони розбили мою пляшку», — подумав він, і серце його болісно стислося. Він узяв торбину, полотно намокло, від пляшки лишилися друзки. «А нехай йому! — подумав він. — А щоб йому!» Він поклав торбину, сів у калюжу вина посеред бруківки й заплакав; ридання йшли носом, він увесь здригався, череп немовби розламувався: так ревно він не плакав, одколи померла його мати. Шарль був голісінький, ноги задерті догори, перед шістьма старшими медсестрами, наймолодша махала крильми й ворушила щелепами, це означало: придатний для служби у війську; Матьє меншав і круглішав, на нього чекала Марсель, розставивши ноги, Марсель була ракеткою, коли Матьє зробився геть круглим, Жак загилив його, він упав у вирву від снаряда, впав у війну; війна шаленіла, бомба розтрощила шибку й підкотилася до узголів'я. Івіш випросталася, бомба розквітла, зробилася букетом руж, з нього вийшов Оффенбах. «Не їдьте, — сказала Івіш, — не йдіть до війська, а то що зі мною буде?» Перемога, Філіп надів багнет на дуло гвинтівки, він кричав: за перемогу, за перемогу, дванадцять царів утікали, цариця була звільнена, він розрізав її пута, вона була гола, маленька і тлуста, в неї були зизі очі; шрапнелі й гранати чимдуж кинулися на командувача, П'єр ловив їх своєю спиною і складав у торбу, вона була схованкою, та четверта хотіла було полетіти, він ухопив її за крильце, вона сичала і дриґалася, він зареготався й почав її обскубувати, командувач дивився на нього, лежачи на спині, шрапнель вирвала йому щоки і ясна, та очі лишилися на місці, великі, сповнені зневаги, П'єр щосили кинувся тікати, він дезертирував, дезертирував, він тікав у пустелю, Мод запитала його: «Можу я прибрати зі столу?» Віґ'є помер, він смердів; Даніель зняв штани, він думав: є погляд, він постав перед поглядом, боягуз, педераст, негідник, виклик усьому світові. Воно бачить мене, воно бачить мене таким, який я є. Аннекен не міг заснути, він думав: я мобілізований, і це здавалося йому дивним, голова його сусідки тяжко налягла на його плече, вона пахнула косами й брильянтином, він опустив руку і помацав її стегно, це було приємно, але трохи стомлювало. Він упав на живіт, в нього вже не було ніг. «Коханий мій!» — заволала вона. — «Що ти кажеш?», — озвався сонний голос. — «Мені щось наснилося, — відказала Одетта, — спи, спи, любий». Філіп зненацька кинувся зі сну: це було не півняче кукурікання, а солодкий жіночий стогін, ох, о-о-о-ох, о-о-ох, спочатку він подумав було, що вона плаче, аж ні, він добре знав отакі стогони, йому частенько доводилося їх чути, коли він притулявся вухом до дверей, блідий від люті й холоду. Та цього разу стогін не викликав огиди. Він був новий і солодкий: стогін янголів.

— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!

Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.

— О-о-ох!

Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.

— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.

— Не кажи так.

— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.

— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.

— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.

— Та ні, не радію, — сказав Моріс. — Мені й самому це в печінках сидить.

Він поїде. Він піде собі, сяде на потяг до Нансі, я їх ніколи не побачу, не побачу його обличчя, він ніколи не дізнається, що я живу на світі. Його ступні ковзнули простирадлом: я хочу їх побачити.

— От якби ти не їхав. Якби міг лишитися…

Моріс лагідно сказав їй:

— Не дурій.

Мені хочеться їх побачити. Він зістрибнув з ліжка. Павук-птахоїд чатував на нього під ліжком, та він біг хутчій від нього, натиснув вимикач і розчинився у світлі. Я хочу їх бачити. Він надів штани, босоніж узув черевики і вийшов. Дві голубі лампи освітлювали коридор. Над дверима дев'ятнадцятого номера висів сірий клаптик паперу з написом: «Моріс Ґуно». Філіп відступив і притулився до стіни, серце його мало не вискакувало з грудей, він задихався, мов після бігу. Що я можу зробити? Він простягнув руку й легенько доторкнувся до дверей: вони були там, за стіною. Я нічого не прошу, просто хочу їх бачити. Він нагнувся й заглянув у замкову шпарину. В око йому війнув холодний протяг, він закліпав повіками й нічого не угледів: у кімнаті вимкнули світло. Я хочу їх бачити, подумав він, стукаючи у двері. Вони не відповіли. Йому перехопило горло, та він постукав дужче.

— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.

— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?

Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:

— Я хочу з вами поговорити.

Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.

— Ви переплутали двері, — сказав він.

Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.

— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.

— Ну, й що ви від мене хочете?

Філіп дивився на Моріса й думав: «Не варто було». Проте було пізно. Він сказав:

— Я хотів би з вами поговорити.

Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.

— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.

— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.

— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.

Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.

— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.

— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.

Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.

— Я… я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я… клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.

— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.

Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.

— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.

Філіп опустив очі.

— Так, — відказав він. — Еміль.

— Далі?

Філіп здригнувся.

— Я не можу тут говорити.

— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.

— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.

Моріс прохилив двері.

— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.

Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.

— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?

Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.

— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.

Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.

— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.

Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив:

— Не треба їхати.

— Куди?

— На війну.

У Моріса був приголомшений вигляд.

— Це нишпорка, — заверещала Зезета.

Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.

— То ти знаєш Еміля чи ні?

Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.

— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.

Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.

— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.

Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:

— І вам зробить.

Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:

— Казала ж я тобі, що це провокатор!

Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.

— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!

— То чому ти приліз сюди?

— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.

— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс. — Чимало я бачив, але щоб таке!

Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.

— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?

Філіп затремтів.

— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.

— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?

— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.

Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.

— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.

Моріс гидливо зиркнув на нього.

— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!

— Я не фашист, — відказав Філіп.

— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!

Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:

— Не піду.

Якусь мить вони стояли один перед одним, потім Філіп вибухнув:

— Які ви жорстокі! Всі. Всі. Я був поруч, я чув, про що ви говорили, і сподівався… Але ви такі ж, як і всі, ви як мур. Завжди засуджувати, ніколи не намагаючись зрозуміти; хіба ви знаєте, хто я? Я дезертирував задля вас; я ж бо міг спокійнісінько лишитися вдома, де я скільки завгодно їм і живу в теплі серед гарних меблів, оточений слугами, та я все покинув заради вас. А ви, вас посилають на бійню, а ви вважаєте, що це добре, ви й мізинцем не хочете поворухнути, вам дають до рук гвинтівки і ви гадаєте, що герої, а якщо хтось чинить інакше, то ви називаєте його собачим паненям, фашистом і боягузом лиш через те, що він не робить так, як усі. Ви брешете, я не боягуз, не фашист, і не моя вина, що я дитина заможних батьків. Знаєте, легше, набагато легше бути дитиною бідняків.

— Раджу тобі вшитися, — безпристрасним голосом сказав Моріс. — Я не люблю паненят і можу розгніватися.

— Я не вшиюся, — тупнувши ногою, сказав Філіп. — Врешті, годі з мене цього! Годі з мене цих людей, котрі вдають, ніби не бачать мене, або ж дивляться на мене з погордою, а за яким правом? за яким правом, га? Я існую, я, і я вартий вас. Я не піду, якщо треба буде, я залишуся на всю ніч, я хочу нарешті все пояснити.

— А, то ти не підеш! — закричав Моріс. — Ти, значить, не підеш!

Він згріб його за барки і потурив до дверей; Філіп хотів було опиратися, та марно: Моріс був дужий, мов бугай.

— Відпустіть мене! — кричав Філіп. — Відпустіть мене, якщо ви мене витурите, то я залишуся під вашими дверми і зчиню ґвалт, я не боягуз, я хочу, щоб ви мене вислухали. Відпустіть мене, тварюко! — кричав він, стусаючи Моріса носаками.

Він побачив, як Моріс замахнувся, і серце його завмерло.

— Ні! — зойкнув він. — Ні!

Моріс двічі вдарив його кулаком по обличчю.

— Ти там не дуже, — озвалася Зезета. — Це ж хлопчак.

Моріс відпустив Філіпа і з якимсь подивом глянув на нього.

— Я… я вас ненавиджу! — пробелькотів Філіп.

— Послухай, парубче… — нерішуче сказав Моріс.

— Ви ще побачите, — вигукнув Філіп, — усі побачите! Вам буде соромно.

Він вибіг у коридор, увійшов до своєї кімнати й двічі обернув ключа у замку. Потяг котився, пароплав підіймався й опускався, Гітлер спав, Івіш спала, Чемберлен спав, Філіп упав на ліжко й заплакав, Здоровань Луї насилу плентався, будинки, будинки і знову будинки, голова його палала, та він не міг зупинитися, йому потрібно було йти серед цієї підступної ночі, яка чатувала на нього, серед цієї жахливої шамкої ночі, Філіп ридав, в нього не було сил, він плакав, він чув, як вони шепочуться за стіною, він не міг навіть ненавидіти їх, він ридав, викинутий у холодну й жалюгідну ніч, в ніч сірих перехресть, Матьє прокинувся, устав з ліжка й підійшов до вікна, він чув шепіт моря, він усміхнувся цій прегарній молочній ночі.