Шрам

1

У же за десять миль за містом річка слабне, цівочкою вливаючись у солоне гирло, що живить Залізну бухту.

Човни, що рушають на схід із Нового Кробузона, потрапляють у пониззя. На півдні розсипані хатки й маленькі протрухлі причали, де рибалять сільські трудівники, поповнюючи свій нехитрий раціон. Їхні діти боязко махають руками мандрівникам. Час од часу трапляються пригірок, скеля чи невеликий перелісок — місця не надто придатні до обробітку, але здебільшого земля рівна, без каміння.

Із палуб матросам видно низки живоплоту, дерев та ожини, а за ними смужки полів. Це край Зернової спіралі, довгий виток сільськогосподарських угідь, що живить місто. Під час оранки чи сівби — залежно від пори року — там завжди побачиш чоловіків та жінок, які орють чорнозем або палять стерню. Поміж полів мляво повзуть баржі — каналами, прихованими поміж берегів та рослинності. Вони без упину снують між столицею та іншими землями. Возять за місто хімікати й пальне, камінь, цемент і предмети розкоші. Повз гектари землі, всипані хутірцями, хатами і млинами, а повертаються, навантажені мішками із зерном та м'ясом.

Ця валка ніколи не зупиняється. Новий Кробузон ненаситний.

Північний берег Великої Смоли менш заселений.

Це обшир, порослий чагарниками й затягнутий болотами. Він сягає на понад вісімдесят миль, поки передгір'я і невисокі гори, що наповзають на нього із заходу, не закриють його повністю. Оточені річкою, горами та морем, скелясті зарослі пустельні. Якщо там і є якісь інші мешканці, крім птахів, то на очі вони не потикаються.

Белліс Колдвин сіла на човен, що їхав на схід, в останню чверть року, у пору безперервних дощів. Перед її очима розстилалися розмочені в багнюку поля. З напівголих дерев скрапувала вода. Їхні сильвети виділялися на тлі хмар вологими чорнильними плямами.

Згодом, коли Белліс подумки верталася до цього невеселого часу, вона чудувалася, наскільки детальними були спогади. Пам'ятала ґелґотання зграї гусей над човном, запах живиці й землі, шиферний відтінок неба. Згадувала, як шукала очима живопліт, але так і не знайшла. Лиш ниточки диму в суціль вологому повітрі та приземкуваті хатки із закритими від негоди віконницями.

Слабке погойдування трав на вітрі.

Вона стояла на палубі, закутана в шаль, і все дивилася й дослухалася — чи не вигулькне десь дітлашня або рибалка, чи не вийде хтось поратися коло свого обчухраного негодою садка. Але чула тільки дике птаство. Єдині людські сильвети належали опудалам з незворушними, ледве видними рисами.

Подорож була не аж яка довга, та згадка про неї ширилася, мов зараза. Вона відчувала себе прив'язаною до міста, що лишилося позаду, і хвилини натягувалися, наче струни, коли вона покидала його, і вповільнювалися, чим далі вона їхала, подовжуючи в часі її невеличку подорож.

А потім хвилини обірвались, і її швиргонуло сюди, саму-самісіньку й так далеко від дому.

Набагато пізніше, коли вона була за багато миль від усього, що знала, Белліс прокинеться, здивована, що їй наснилося не місто, котре служило їй домом більш як сорок років. А снився короткий відрізок ріки, побитий негодою оцупок землі, що оточувала її лише пів дня.

У тихій заплаві за кілька сотень миль од скелястого берега Залізної затоки стояли пришвартовані три благенькі кораблі. Їхні якорі глибоко вгрузли в намул, а ланцюги за довгі роки поросли черепашками.

Для моря вони вже нікуди не годилися. Вимащені смолою, з пеньками замість мачт, на кормі й на носі кожного корабля гойдалися нетривкі дерев'яні споруди. Комин давно не димів і обріс кіркою з пташиного посліду.

Кораблі стояли тісно. Вони були оточені бакенами, нанизаними на колючий ланцюг. Три древні судна стояли собі окремо на своєму клаптикові моря, непідвладні жодній течії.

Вони притягували погляд. За ними спостерігали.

На іншому кораблі поодалік Белліс піднялася до ілюмінатора і втупилася у них, як робила це не раз за останні кілька годин. Склавши руки під грудьми, вона припала до скла.

Каюту не надто гойдало. Море під нею рухалося так повільно і слабо, що майже непомітно.

Попільно-сіре небо розбрякло від вологи. Берегова лінія та скелясті пагорби, що оточували Залізну затоку, здавалися побитими негодою й холодними, то тут то там виднілися ріденькі кущики пирію і блідої від ропи папороті.

Нічого темнішого за ті дерев'яні корпуси не було на видноколі.

Белліс повільно опустилася на койку й узяла свій недописаний лист. Він був у формі щоденника, деякі рядки й абзаци відділені датами. Перечитуючи написане, вона відкрила бляшану коробочку зі скрученими сигариллами й сірниками. Запалила одну, глибоко вдихнула й лише витягнувши з кишені авторучку та додавши кілька коротких слів, видихнула дим.

Черепота, 26 ріндена 1779. На борту «Терпсихори».

Уже майже тиждень минув відтоді, як ми покинули причал у Гирлі Смоли, і я рада, що ми нарешті рушили. Місто препаскудне.

Ночувала я у себе в каюті, як ті радили, а дні проводила на власний розсуд. Спершу вирішила роззирнутися на місцевості. Ця тонка, як стрічка, смуга землі простяглася близько милі на північ та південь гирла, розділена водою. Щодня до кількох тисяч жителів приєднуються дуже багато нових, які приїжджають з міста на світанку, пробираючись із Нового Кробузона човнами і возами на роботу. Щоночі місцеві бари й борделі репаються від моряків, котрих ненадовго відпустили на берег.

Як мені кажуть, більшість солідніших кораблів проїжджають зайві кілька миль до Нового Кробузона й розвантажуються в доках Келлтрі. Доки Гирла Смоли от уже дві сотні років не працювали на більш як половині потужностей. Вивантажуються там хіба торгові пароплави та пірати — їхній вантаж геть так само з'явиться в місті, але в них нема ні часу, ні грошей на зайві кілька миль і додаткове мито, що упровадила влада.

Кораблі не закінчуються. Залізна затока переповнена суднами — ті причалюють на перепочинок після тривалої подорожі, у пошуках прихистку від моря. Торгові кораблі з Ґнурр Кетта, Хадога і Шанкелла, на шляху до й від Нового Кробузона, стають на якір поблизу Гирла Смоли, щоб їхні екіпажі могли відпочити. Іноді, далеко в середині затоки, я бачила, як бавляться і полюють морські вірми, випущені з вуздечок своїх суден-колісників.

Економіка Гирла Смоли живе не тільки проституцією та піратством. Місто переповнене промисловими райончиками і потаємними коліями. Воно століттями живе з кораблебудівництва. Берегова лінія втикана десятками верфей, стапелі щиряться, мов дивні ліси з вертикальних балок. Де-не-де маячать примарні недобудовані судна. Триває невпинна, гучна і брудна робота.

Вулиці тут перерізані невеликими приватними залізницями, якими перевозять деревину чи паливо абощо з одного боку Гирла Смоли до іншого. У кожної окремої компанії побудована власна лінія, на всяку потребу, і кожну ревно охороняють. Місто — це хаотичний клубок залізничних колій, і в усіх одна дорога.

У двері крихітної каюти постукали. Белліс невдоволено стулила губи, махаючи аркушиком, щоби просох. Неспішно склала його і заховала у скриню зі своїми пожитками. Потім підняла коліна трохи вище й узялася крутити в пальцях ручку, дивлячись, як відчиняються двері.

На порозі, обіпершись руками у двері, стояла черниця.

— Міс Колдвин... — невпевнено мовила вона. — Можна?

— Це і ваша каюта теж, сестро, — стиха озвалася Белліс. Тепер вона крутила ручку навколо великого пальця — маленький нервовий трюк, який уже став звичкою в університеті.

Сестра Меріопа продріботіла кілька кроків уперед і сіла на єдиний вільний стілець. Затим розгладила свою темно-брунатну одіж й заходилася м'яти пальцями апостольник.

— Ми вже кілька днів сусіди по каюті, міс Колдвин, — почала сестра Меріопа, — і я не думаю, що... хоч трохи знаю вас. І мені не хотілось би, щоби подібна ситуація тривала далі. А оскільки нам із вами жити й подорожувати разом не один тиждень... деяке спілкування, трохи близькості тільки полегшать наше спільне перебування тут... — її голос урвався, й вона нервово заламувала руки.

Белліс незмигно спостерігала за нею. Мимохіть відчула краплю презирливого жалю. Вона уявила себе очима сестри Меріопи. Кутаста, різка й сухоребра. Бліда. Губи й волосся — фіолетові, мов синці. Висока і невблаганна.

«Ти не переконана, що знаєш мене, сестро, — подумала вона, — бо за тиждень я не сказала тобі й двадцяти слів, і не дивлюся на тебе, доки ти сама не заговориш до мене, та й то окидаю тебе поглядом з голови до ніг». Вона зітхнула. Меріопу скалічило її покликання. Белліс легко могла уявити, як та пише у щоденнику: «Міс Колдвин мовчазна, але я знаю, що полюблю її як сестру». «Я не збираюся, — подумала Белліс, — із тобою возитися. Не вислуховуватиму всю твою маячню. Не буду спокутуванням тої дешевої драми, що привела тебе сюди».

Белліс утупилася в сестру Меріопу, але промовчала.

Під час знайомства Меріопа стверджувала, що їде до колоній, аби заснувати там церкву і проповідувати на славу Даріоха та Джаббера. Затим вона чмихнула носом. Сказано це було зі злодійкуватим виглядом, але якимсь до безглуздого непереконливим. Белліс не знала, чого Меріопу відіслали до Нова Есперіум, але, найпевніше, через якесь лихо або ганьбу, переступ якоїсь ідіотської чернечої обітниці.

Вона глипнула Меріопі на живіт, шукаючи під просторими шатами округлість. Це було би найімовірніше пояснення. Донькам Даріоха не дозволяли піддаватися чуттєвим насолодам.

«Я не збираюся тебе висповідувати, — подумала Белліс. — Мені би зі своїм триклятим вигнанням з'ясувати».

— Сестро, — промовила вона, — боюся, ви застали мене за роботою. Дуже шкода, але на розмови в мене нема часу. Може, іншим разом.

Вона розсердилася на себе за останню поступку, але та, очевидно, не мала ніякого ефекту. Меріопа стояла засмучена.

— Вас хоче бачити капітан, — глухо сказала черниця. — У його каюті о шостій.

І почовгала з кімнати, як побитий собака.

Белліс зітхнула й вилаялася про себе. Вона припалила ще одну сигариллу й одразу закурила, добряче вщипнувши себе за шкіру над носом, і знову витягла листа.

«Я скоро здурію, — зашкряботіла на папері, — якщо ця бісова черниця не перестане витанцьовувати переді мною й не залишить мене нарешті в спокої. Боги, поможіть мені. Згноїть цей чортів корабель, щоб він провалився».

Коли Белліс подалася до капітана, надворі вже споночіло.

Каюта слугувала йому водночас і кабінетом. Вона була маленька й симпатична, обшита темним деревом та міддю. На стінах висіло кілька картин і гравюр — лише зиркнувши на них, Белліс здогадалася, що вони не належали особисто капітанові, а дісталися йому разом із кораблем.

Капітан Мизовіц жестом показав їй, щоб вона сіла.

— Міс Колдвин, — почав, коли та влаштувалася у кріслі. — Сподіваюся, житло вас влаштовує. Їжа? Екіпаж? Добре, добре, — він на мить глянув на папери в себе перед очима. — Я хотів би обговорити з вами кілька питань, міс Колдвин, — сказав і відкинувся на стільці.

Вона чекала, мовчки втупившись у капітана. Це був гарний чоловік, років п'ятдесяти, зі суворим обличчям. Одягнутий у чисту й випрасувану форму, що не часто побачиш на капітанах. Белліс не знала, що буде краще: спокійно зустріти його погляд чи скромно потупити очі.

— Міс Колдвин, у нас не було нагоди поговорити про ваші обов'язки, — стиха проказав Мизовіц. — Я, звісно, зроблю вам велику послугу й ставитимуся до вас, як до леді. Мушу сказати, що не звик наймати когось вашої статі, тож якби влада Нова Есперіум не відгукувалася так високо про ваші досягнення й рекомендації, — не сумнівайтеся... — Він вирішив не закінчувати речення. — Я аж ніяк не хочу, щоб ви почувалися некомфортно. Проживаєте в пасажирському класі. Їсте в їдальнях для пасажирів. Проте, як вам відомо, ви безквитковий пасажир, а саме — найманий робітник. Вас узяли на службу агенти колонії Нова Есперіум, і протягом цієї поїздки я є їхнім представником. Але це мало що змінює для сестри Меріопи та доктора Тиарфлая й інших, для вас же... це означає, що я — ваше начальство.

— Звісно, ви не член екіпажу, — продовжив капітан. — Я навіть не подумав би віддавати вам накази так, як їм. Якщо вам так більше подобається, я хіба міг би просити вас про послуги. Але наполягаю, щоб ви такі прохання виконували.

Якусь мить вони вивчали одне одного.

— Що ж, — сказав він трохи лагідніше, — не вимагатиму нічого обтяжливого. Більшість екіпажу — з Нового Кробузона й Зернової Спіралі, а ще ті, хто добре говорить раґамольською. Ви мені вперше знадобитеся аж у Салкрікалторі, а туди ми добиратимемося добрий тиждень чи й більше, тож у вас чимало часу відпочити, познайомитися з іншими пасажирами. Відпливемо завтра рано-вранці. Поки ви прокинетеся, ми вже будемо, без сумніву, далеко.

— Завтра? — уточнила Белліс. Це було перше слово з її вуст відтоді, як вона зайшла у двері.

Капітан уважно поглянув на неї.

— Так. Вас щось не влаштовує?

— Спочатку, — промовила вона рівно, — ви казали, що ми відпливемо в пиледілок, капітане.

— Казав, міс Колдвин, але все змінилось. Я закінчив усю свою паперову роботу набагато швидше, ніж очікував, а мої колеги-офіцери готові перевести своїх ув'язнених сьогодні вночі. Ми відпливаємо завтра.

— Я сподівалася повернутися до міста і відправити листа, — сказала Белліс, голос не видав її. — Важливого листа другові у Новий Кробузон.

— Про це не може бути й мови, — відказав капітан. — Я не можу гаяти тут час ще кілька днів.

Белліс сиділа нерухомо. Її не злякав цей чоловік, але і влади над ним вона не мала, взагалі ніякої. Вона намагалася зметикувати спосіб викликати у нього співчуття, щоб він поступився.

— Міс Колдвин, — сказав він раптом, і голос його був напрочуд ласкавим. — Боюся, що це вже не змінити. Якщо бажаєте, можу віддати вашого листа лейтенантові тюремної служби Катаррсу, але, якщо по правді, то не можу рекомендувати подібний спосіб як надійний. У вас буде змога доставити ваше повідомлення в Салкрікалторі. Навіть якщо там не швартуються кораблі з Нового Кробузона, там є склад для пошти й вантажів, ключі до якого мають усі наші капітани. Лишіть ваш лист там, і його забере наступне судно, що прямуватиме додому. Затримка буде невелика...

— Це стане вам уроком, міс Колдвайн, — додав. — На морі гаяти час не можна. Запам'ятайте — море нікого не жде.

Белліс посиділа якусь мить, але не могла змінити нічого, тому мовчки підтисла губи й пішла.

Вона ще довго стояла під холодним небом Залізної затоки. Зірок не було видно; місяць та його дочки, два його маленькі супутники, залишалися ледь помітними. Дрижачи від холоду, Белліс зійшла короткою драбиною до піднятого носа корабля й попрямувала до бушприта.

Тут учепилася за металеві перила і стала навшпиньках. Перед очима простилалося безпросвітне море.

Десь позаду втихав гомін екіпажу. Вдалині виднілися дві червоні цятки світла — смолоскип на містку корабля з ув'язненими та його близнюк на чорній воді.

Із марсового майданчика чи десь близько з якогось невидимого місця за сто або й більше футів над нею Белліс почула здушений спів. Повільне і складне наспівування було зовсім не схоже на ідіотські приспівки, що звучали в Гирлі Смоли.

«Доведеться тобі зачекати на листа, — безгучно заворушила губами Белліс. — Мусиш почекати на звістку від мене. Мусиш почекати ще трохи, до країни лангустів».

Вона вдивлялася у нічне небо доти, доки останні обриси горизонту між берегом, морем та небом повністю стерлися. А тоді, голублена темрявою, повільно рушила в бік корми, де вузенькі двері й похилі коридорчики вели до її каюти — клаптика простору, більше схожого на помилку в конструкції корабля.

(Згодом, холодної нічної години, корабель гойднувся, й вона заворушилася на койці та підтягнула ковдру до самої шиї і крізь сон почула, як на борт піднімається живий вантаж).

Я втомився бути тут в темряві й повен гною.

Моя шкіра натягнулася від нього і надулася, й кожен дотик зводить мене з розуму. Я заражений. Болить усюди, де б я не торкався, а я торкаюся всюди, щоби бути певним, що ще болить, що я ще не геть занімів.

А все-таки дякувати тому, хто дарував мені ці вени, — я повен крові. Колупаю струпи на ранах, і з них сочиться кров, і я сочуся нею. А це маленька втіха, якщо не звертати уваги на біль.

Вони приходять по нас, коли повітря таке нерухоме і чорне, що не заквилить жодна морська пташка. Вони відчиняють наші двері та сліплять нас вогнем, відкриваючи нас очам присутніх. Мені майже соромно бачити, як ми здалися, ми здалися бруду.

За їхніми вогнями я нічого не бачу.

Там, де ми лежимо разом, вони гамселять нас і розділяють, і я обхоплюю себе руками, відчуваючи, як щось під шкірою спазматично пульсує, коли вони починають нас виганяти.

Ми петлюємо через просмолені коридори й машинні відділення, і я холону від розуміння, до чого все це йде. І я енергійніший, я спритніший за деяких старших, які згинаються навпіл від кашлю й нападів блювоти та бояться зайвий раз поворухнутися.

А тоді мене заковтує й кусає холод, проковтує темрява, і щоб мені здохнути, ми опиняємося назовні.

Назовні.

Я отеретів. Отеретів од зачудування.

Стільки часу минуло.

Ми тулимося одне до одного, мов троглодити, мов короткозорі трау. Старші налякані — відсутністю стін та опори, холодним вітром, водою й повітрям.

Я майже кричу: «Поможіть мені, боги!» Майже.

Усе лисніє чорним на чорному, але я можу розгледіти пагорби й воду і бачу хмари. Бачу, як з боків погойдуються тюрми, немов риболовецькі човники. Подери нас усіх Джаббер, мені видко хмари.

Я щось воркочу, немов дитину, заспокоюючи себе. Ця колисанка — для мене.

А тоді вони попихають нас, як худобу. Ми човгаємо вперед палубою до хиткого мотузяного трапа, брязкаємо ланцюгами, мокрі та смердючі, пердимо й мурмочемо подивовано, розчавлені вагою тіл та пут. І вони женуть нас уперед, і кожен зупиняється на хвильку посеред низько опущеного переходу між суднами, й у кожного на обличчі яскраво й чітко, мов хімічний вибух, відбилася одна й та сама думка.

Вони міркують, стрибати чи ні.

У води затоки.

Але мотузяні перила довкола містка високі, а колючий дріт зусібіч оточив нас, і наші бідні тіла хворі та слабкі, й кожен із нас затинається напівдорозі, а затим таки перетинає місток до нового корабля.

Я зупиняюся на мить, як і всі. І, як і всі, я занадто наляканий.

І ось під ногами нова палуба, начищена до сталевого блиску й чиста, вібрує від безлічі двигунів, а далі ще коридори та дзенькіт ключів, і після довгого шляху ми в неосвітленій кімнаті падаємо виснажені та сторожко витягуємо голови, щоби глянути, хто тепер наші нові сусіди. Звідусіль починаються стишені сварки, лайка. Хтось б'ється, хтось когось спокушає, гвалтує. Така наша тут політика. Створюються нові об'єднання. Нові ієрархії.

Деякий час я сиджу сам, закритий темрявою.

Я застряг у тій миті, коли вийшов у ніч. Це — мов бурштин. Я личинка в бурштині. Я застиг у ньому, і хай мені грець, та я в ньому красивий.

У мене тепер новий дім. Житиму цією миттю стільки, скільки зможу, доки спогади не розчиняться повністю, і тоді вийду. Я прийду до цього місця, де ми сидимо.

Десь далі гуготять, немов величезні молоти, труби.

2

За межами Залізної затоки море було невблаганним. Белліс прокинулася через його невтомний плюскіт. Вона вийшла з каюти, старанно обходячи сестру Меріопу, котра саме блювала, й Белліс дуже слабко вірилося, що то — від морської хвороби.

Белліс вийшла під вітер та скрип вітрил, що напиналися і тріпотіли, мов звір на прив'язі. Велетенська димова труба чмихнула кіптявою, й корабель загудів-задрижав од роботи парового двигуна глибоко внизу.

Белліс усілася на контейнер. «Значить, поїхали, — подумала нервово. — Ми вже далеко».

Коли вони стояли на якорі, «Терпсихора» кишіла життям: хтось постійно щось начищав, чи тягав інструмент, чи бігав від одного краю судна до іншого. А тепер ця активність зросла ще більше.

Белліс, примружившись, дивилася на головну палубу, ще не готова поглянути на море.

У переплетінні линв, канатів і тросів кипіло життя. Більшість матросів були людьми, хоча подекуди лазили поповзом один-два шипастих хотчі. На палубах чоловіки перетягували контейнери і намотували величезні лебідки, викрикували накази нерозбірливою говіркою, намотуючи ланцюги на тлусті маховики. Над усіма вищилися крем'яги-какти. Для стрибання по тросах ті були надто важкі й неповороткі, але для їхніх сильних, мичкуватих ручиськ вистачало роботи внизу.

Серед них крокували офіцери у блакитній уніформі.

По всьому кораблю гуляв вітер, і схожі на перископи козирки над димовими трубами стиха поспівували, мов скорботні флейти.

Белліс докурила сигариллу. Повільно встала і вирушила до борту, опустивши очі. Підійшовши до перил, підвела голову й поглянула на море.

Лише море, і ні клаптика суші.

«О боги, погляньте тільки», — подумала вона ошелешено.

Уперше в житті Белліс не бачила перед собою нічого, крім води.

Сама під безмежжям високого неба, вона відчула, як у ній, немов жовч, піднімається тривога. Так хотілося опинитися на вулицях свого міста.

Баранці піни розбивалися об боки корабля. Вода безперервно накочувалася вкритими хитромудрими мармуровими візерунками хвилями. Вона крутила кораблем так і сяк, як би крутила китом, каное чи впалим листком, які може легко перекинути необережним рухом.

Це було велике нерозумне дитя. Могутнє, дурне і примхливе.

Белліс кинула довкруги нервовим оком, шукаючи який-небудь острів, сякий-такий клапоть суші. Але не знаходила.

За кораблем тяглася хмарина птахів, вишукуючи у воді падло й заляпуючи палубу послідом.

Корабель ішов два дні без зупинок.

Белліс майже заніміла від остогидлої дороги. Крокувала коридорами й палубами, замикалася у себе в каюті. Байдуже спостерігала, як одалік мимо них пропливають скелі та крихітні острівці, підсвічені сірим денним світлом чи місяцем.

Моряки вивчали горизонт, змащуючи великокаліберні гармати. Василісків канал зі сотнями ледве намічених на мапі острівців і торгових містечок, із нескінченною низкою кораблів, що насичували ненаситну комерційну яму Нового Кробузона, кишів піратами.

Белліс знала, що такої величини судно з броньованим корпусом та зі стягом Нового Кробузона точно не стане ціллю охочих поживитися. Така пильність екіпажу хіба злегка дратувала.

«Терпсихора» — торгове судно. Воно не призначене для пасажирів. Там нема ні бібліотеки, ні кают-компанії, ні кімнати для відпочинку. Їдальню для пасажирів збудували абияк, на голих стінах висіло кілька дешевих літографій.

Белліс їла там на самоті, небагатослівно відповідаючи на будь-які потуги пасажирів заговорити з нею. Інші пасажири сиділи під брудними вікнами і грали в карти. Белліс потай спостерігала за такими.

Повернувшись у каюту, заходилася передивлятися свої пожитки.

Місто вона покидала поспіхом. Одягу взяла зі собою мало, в улюбленому аскетичному стилі, у строгих чорних та вугільно-сірих тонах. Мала тут сім книг: два томи з лінгвістичної теорії, абетку салкрікалторської мови лангустів, антологію короткої прози різними мовами, товстий і поки що чистий записник, два примірники власних монографій «Граматологія горішньокеттайської мови» та «Кодекси Червивої Глушини». Також прихопила кілька коштовних прикрас із гагату, гранату і платини, торбинку з косметикою, чорнило й ручки.

Вона годинами виписувала у листі яскраві деталі. Зображала словами непривітність відкритого моря, гостряки скель, що випиналися, немов пастки. Творила довгі пародійні описи офіцерів і пасажирів, насолоджуючись своїми карикатурами.

Сестра Меріопа, купець Бартол Гімгері, мертвенний хірург Молліфікетт, Вдова та міс Кардоміум, тихі мати з дочкою, перетворені ручкою Белліс у підступну парочку мисливиць на чоловіків. Йоганнес Тиарфлай став блазнем, осміяним у концертних залах. Вона кожному вигадала легенду, міркуючи над тим, що могло змусити їх вирушити на край світу.

Другого дня дороги Белліс стояла на кормі корабля, внизу чайки і скопи билися за корабельні відходи. Дівчина й далі шукала поглядом острівець суші, але перед очима були тільки хвилі.

Їй раптом стало самотньо. Коли продовжила пошуки горизонту, почула поруч якийсь шум.

Неподалік стояв натураліст доктор Тиарфлай і спостерігав за птаством. Белліс одразу насупилася й намірилася піти, тільки-но він заговорить до неї.

Помітивши її холодний погляд, доктор усміхнувся й витягнув записник. І одразу забув про неї. Белліс спостерігала, як він почав робити замальовки чайок, узагалі не звертаючи на неї уваги.

Вона прикинула, що йому за п'ятдесят. Рідкувате волосся чоловік туго зачесав назад, мав окуляри з прямокутними шклами і твідову жилетку. Та попри професорський вигляд не справляв враження тендітного чи абсурдно карикатурного академіка. Він був високий і тримався гідно.

Від спритних і точних штрихів на папері з'являлися стиснуті пташині кігті й бездумні та злі очі чайки. Белліс трохи відтанула.

А за хвилю заговорила до нього.

Їй довелося зізнатися собі, що так подорож минає легше. А Йоганнес Тиарфлай — вельми чарівний чоловік. Белліс підозрювала, що він так само дружньо балакає з усіма на борту.

Вони разом пообідали, і їй легко вдалося відвести його від інших пасажирів, які пильно за ними спостерігали. Тиарфлай був премилий і абсолютно позбавлений інтриганства. Якщо йому й спадало на думку, що його поява в компанії грубуватої та відлюдькуватої Белліс Колдвин може породити плітки, то він на те не зважав.

Тиарфлай залюбки обговорював свою роботу. Він захоплювався невивченою фауною Нова Есперіум. Розповів Белліс про плани видати монографію після повернення в Новий Кробузон. Він збирав та звіряв малюнки, геліотипії і спостереження.

Белліс описала йому темний гористий острів, який помітила на півночі вчора вранці.

— Це був Північний Морін, — сказав він. — Канцир тепер, імовірно, десь на північному заході від нас. Ми пришвартуємося до острова Танцюючий Птах як стемніє.

Координати та хід корабля були питаннями постійної балачки між іншими пасажирами, і Тиарфлай з цікавістю дивився на Белліс, щиро здивований її незнанням. Їй було все одно. Для неї важливо було те, куди вона тікала, а не де була чи куди йшла.

Острів Танцюючий Птах потрапив у поле зору на схилку дня. Його цегляно-червона порода випиналася невеличкими гострячками, мов лопатки зі спини. На схилах бухти розпорошився задрипаний риболовецький порт Ке' Бансса. Думка про ще одне остогидле містечко — в'язня морської економіки — вганяла Белліс у відчай.

Моряки, які не отримали дозволу зійти на берег, стояли з кислими виразами, поки їхні товариші й пасажири спускалися трапом. На причалі не було інших кораблів з Нового Кробузона — нікому Белліс передати свого листа. Вона подумки на всі заставки лаяла корабель, що мусив зупинитися в цьому богами забутому порту.

Окрім виснажливої дослідницької подорожі до Червивої Глушини кілька років тому, Белліс ще ніколи не відходила так далеко від Нового Кробузона. Вона спостерігала за невеличким гуртом біля пристані. За немолодими й нетерплячими лицями. Вітер приніс із собою мішанину їхніх говірок. Більшість вигуків лунали моряцьким жаргоном — сіллю — штучною мовою, зліпленою докупи з тисяч говірок Василіскового каналу, Раґамолю та Перрикішу — мов Піратських і Джешульських островів. Капітан Мизовіц подався крутими вулицями до обперезаних кренеляжем стін посольства Нового Кробузона.

— Чому не сходите на суходіл? — запитав Йоганнес.

— Не відчуваю потреби в жирній їжі чи брязкальцях, — відказала вона. — Ці острови наводять на мене тугу.

Йоганнес усміхнувся так, ніби її слова його потішили.

Стенувши плечима, він поглянув на небо.

— Буде дощ, — сказав, наче вона поставила йому те саме запитання, — а мені треба попрацювати на борту.

— А нащо нам узагалі було зупинятися? — запитала Белліс.

— Підозрюю, урядові справи, — була обережна відповідь. — Це наш останній великий форпост. Поза ним сфера впливу Нового Кробузона набагато... слабша. Ймовірно, тут необхідно завершити якісь справи. На щастя, — помовчавши, додав він, — нас це геть не стосується.

Вони мовчки дивилися на нерухомий темний океан.

— Ви бачили когось із в'язнів? — раптом порушив тишу Йоганнес.

Белліс здивовано поглянула на співрозмовника.

— Ні. А ви?

Вона одразу внутрішньо наїжачилася. Наявність живого вантажу на кораблі бентежила її.

Коли наблизився час відпливати, усвідомлення, що їй доведеться покинути Новий Кробузон, було наглим і страхітливим. Вона завершувала всі справи і планувала нові, потиху впадаючи у паніку. Треба було податися якомога далі та швидше. Кобсі й Миршок були занадто близько, і вона гарячково перебирала в думках Шанкель, Йоракетче, Неовадан і Теш. Проте всі ці варіанти були або надто далекі чи небезпечні, або ж надто чужі, важкодоступні та страшні. Нічого в цих місцях не віщувало, що Белліс знайде там домівку. Вона з жахом усвідомила, що їй занадто важко відпустити себе звідси, що вона чіплялася за Новий Кробузон, за те, що робило її самою собою.

А тоді Белліс подумала про Нова Есперіум. Нові люди. Ніхто не ставитиме питань. Крихітний пухирець цивілізації на краю світу. Дім далеко від дому, колонія Нового Кробузона. Грубіший, без сумніву, шорсткіший і менш привітний дім — Нова Есперіум була замолода для добродійства і привітності, — але збудований за подобою її власного міста.

Вона усвідомила: якщо вибере цей пункт призначення, то Новий Кробузон оплатить її поїздку, хоча вона й утікала з нього. До того ж для неї лишається канал спілкування — постійні, хоч і нечасті контакти з кораблями з дому. І тоді вона навіть зможе дізнатися, коли безпечно повертатися додому.

Але судна, які вирушали в довгу небезпечну подорож із Залізної затоки через Бряклий океан, везли зі собою робочу силу Нова Есперіуму. Що означало трюм, повний ув'язнених: батраків, наймитів та Пороблених.

Від згадки про жінок і чоловіків, замкнутих унизу, без світла, шлунок Белліс зводило спазмом, тому вона й не думала про них. Якби мала хоч якийсь вибір, то не подалася б у таку поїздку й не терпіла б оцю остогидлу дорогу.

Белліс глипнула на Йоганнеса, намагаючись прочитати його думки.

— Мушу визнати, — несміливо почав той, — мені дивно, що я ще ні звуку від них не почув. Я думав, їх випускатимуть назовні хоч інколи.

Белліс не відповіла. Вона чекала, поки Йоганнес змінить тему, щоб спокійно продовжувати забувати про тих, хто під ними.

До неї долинав настирливий гамір із прибережних наливайок Ке' Бансси.

Під смолою й металом у сирих камерах унизу — сварки й боротьба за їжу. Холоне й застигає лайно, зсідається сперма і кров. Вереск та мордобій. Ланцюги, важкі, мов каміння, й пошепти звідусіль.

— От біда, небораче, — голос звучав глухо від недосипу, проте співчуття було щирим. — Либонь, дадуть тобі за це лупки.

Навпроти ґрат трюмної тюрми стояв юнга й, болісно скривившись, дивився на череп'я і пролиту юшку. Він саме зачерпував їжу й розливав її по мисках ув'язнених, коли не втримав одну, й та випала з його рук.

— Глина видається такою твердою, як криця, поки не впустиш.

Чоловік за ґратами був такий самий брудний та втомлений, як і всі інші в'язні. З-під розірваної сорочки на грудях чоловіка випиналася пухлина плоті, з якої вистромилися два довгі смердючі щупальця. Вони безживно гойдалися мертвим одутлим вантажем. Як і більшість тут, чоловік був із Пороблених, переплавлений наукою й тавматургією в нову форму як покарання за якийсь злочин.

— Нагадало мені, як Волоногі пішли війною, — сказав чоловік. — Чув колись цю історію?

Юнга заходився збирати жирні кусні м'яса та моркву у цеберце й підняв на чоловіка очі.

В'язень почовгав назад і став попід стіною.

— Одного дня на початку світу Даріох визирає зі своєї халабуди й бачить, як до лісу крокує військо. І сто чортів мені в печінку, якщо це не Виводок Лиликів прийшов повернути собі свої мітли. Ти ж знаєш, як Волоногі забрали їхні мітли?

Хлопчині було близько п'ятнадцяти років, багатенько як для юнги. Він носив одяг не набагато чистіший, аніж ув'язнені. Юнга окинув чоловіка поглядом з голови до ніг і всміхнувся — так — він знав історію, тож раптова зміна в ньому була настільки помітною й разючою, ніби йому ненадовго дали нове тіло. Якусь мить він мав вигляд сильного та зухвалого, і коли посмішка згасла й юнга повернувся до розхлюпаної їжі та череп'я, частина цієї раптової бравури залишилася.

— Ну гаразд тоді, — продовжив в'язень. — Так от, Даріох викликає до себе Волоногого і вказує на Лиликів на підході та мовить йому: «Сам винуватий, Волоногий. Ти забрав їхнє. А так сталося, що Солтер десь на краю світу, тому битися доведеться тобі». А Волоногий давай огризатися, й стогнати, й охати, й... — чоловік поворушив пальцями на манер балакучого рота.

Він хотів продовжити, однак юнга обірвав його.

— Я знаю, — сказав, прояснівши. — Я вже чув її.

На мить запала тиша.

— А, ну що ж, — протягнув чоловік, здивований розчаруванням у власному голосі. — Скажу тобі так, синку: я сам її давненько не чував, тому розкажу вже до кінця.

Хлопець кинув на нього запитальний погляд, немов обмірковуючи, чи не глузує дивний чоловік.

— Я не проти, — зрештою мовив юнга. — Робіть, що хочете. Мені все одно.

В'язень стиха продовжив історію, перериваючись на кашель та судомні ковтки повітря. Юнга ходив туди-сюди в сутінках, згрібаючи з підлоги овочі й м'ясо, розливав їжу по тарілках. Він повернувся під кінець історії, коли броня Волоногого розбилася на друзки, порізавши його так, що краще би він узагалі її не носив.

Хлопець глянув на втомленого чоловіка, коли той закінчив історію, та знову всміхнувся.

— І не скажете, який з цієї історії урок? — спитав.

Чоловік блідо посміхнувся.

— Здається мені, ти й сам знаєш.

Хлопець кивнув і замислено звів очі.

— «Якщо щось майже так як треба, але не зовсім, то краще вже не мати нічого», — продекламував. — Мені завжди подобалися історії без моралі, — додав і присів навпочіпки біля ґрат.

— Оце я з тобою згоден, хлопче, — озвався чоловік. Він замовк і протиснув крізь ґрати руку. — Я Таннер Сак.

Юнга вагався. Він не боявся, швидше зважував можливості й переваги. По хвилі таки потиснув Таннерову долоню.

— Дякую за історію. Я Шекель.

І вже знайомці продовжили розмову.

3

Белліс прокинулася, коли вони знову вийшли в море, хоча затока була все ще занурена в пітьму. «Терпсихора» здригалася і тремтіла, як тварина від холоду, й дівчина, підкотившись до ілюмінатора, спостерігала за тим, як віддаляються слабенькі вогники Ке' Бансси.

Того ранку її не пустили на основну палубу.

— Вибачте, мем, — сказав матрос. Він був молодий, і йому було страшенно незручно перепиняти їй дорогу. — Наказ капітана: пасажирам заборонено підніматися на палубу до десятої.

— Чому?

Він сіпнувся так, наче вона його вдарила.

— В'язні, — зрештою промимрив, — на прогулянку виходять.

Очі Белліс розширилися в подиві.

— Капітан дає їм подихати свіжим повітрям, а потім доведеться мити палубу — вони дуже брудні. Може, поки поснідаєте, мем? А ми з усім цим умент управимося.

Белліс відійшла подалі від юнакових очей і задумалася. Їй не подобався такий збіг, так скоро після розмови з Йоганнесом.

А ще кортіло поглянути на чоловіків та жінок, яких везли унизу. Вона не була певна, чи нею керує непереборний свербіж цікавості, чи все-таки шляхетніший порив.

Замість того, щоби податися до їдальні на кормі, вона попетлювала вниз підсліпуватими бічними коридорчиками, повз вузенькі двері. З-поза стін гуділо людське багатоголосся, мов собачий гавкіт. Там, де закінчився коридор, вона відчинила останні двері, за якими була стінна шафа з полицями. Белліс озирнулася — нікого. Докуривши сигариллу, зайшла.

Відсунувши давно порожні пляшки, Белліс побачила, що старе вікно перекрите полицями. Відгребла сміття й потерла скло — безрезультатно.

Вона сіпнулася, коли хтось пройшов повз шибу за якісь три фути від неї. Зігнувшись, спробувала розгледіти крізь бруд, що робилося на кораблі. Перед нею стриміла височенна бізань-щогла, а позаду ледь виднілися грот-щогла та фок-щогла. Внизу була головна палуба.

Матроси бігали, метушилися, чистили палубу й ставили вітрила — звичний ритуал.

Була маса інших, скупчених у гурти, вони рухалися повільно, несміливо, якщо взагалі рухалися. Белліс скривилася. Це були здебільшого люди і здебільшого чоловіки, але разюче несхожі одне на одного. Вона побачила чоловіка зі звивистою трифутовою шиєю, жінку з виводком тремтливих рук, постать, у якої нижче спини була гусенична стрічка, а в іншої з кісток стриміли металеві дроти. Єдина схожість між усіма — їхня вицвіла, брудна одіж.

Белліс ще ніколи не бачила в одному місці стільки Пороблених, стільки істот, переінакшених у каральних фабриках. Когось ліпили для тяжкої роботи, а інших, здавалося, тільки заради Гротескності — з усіма перекривленими ротами, спотвореними очима й іще бозна-чим.

Було серед в'язнів кілька кактів, та й інші раси стрічалися: хотчі з поламаними шипами, жменька хепрі — їхні комашині головотіла посмикувалися й волого поблискували у линялому світлі сонця. Водяників не водилося, певна річ. У такій поїздці прісна вода занадто цінна, щоби переводити її на водяників.

Почулися крики наглядачів. Поміж Пороблених крокували люди й какти, вимахуючи батогами. В'язні почали по двоє, по троє й десятеро човгати по палубі.

Хтось просто лежав, за що отримав батогом.

Белліс відсахнулась од віконечка.

Ось хто були її невидимі супутники.

Не надто скидалося на те, що їх підбадьорює свіже повітря, похмуро подумала вона. Схоже, прогулянка не дуже їх тішила.

Таннер Сак рухався саме стільки, стільки було необхідно, аби не потрапити під канчук наглядача. Водив очима в тільки йому відомому ритмі: вниз через три довгих кроки, щоби не привертати уваги, далі вгору — поглянути на небо й воду.

Корабель слабко здригався від роботи парового двигуна внизу, вгорі настовбурчилися вітрила. Повз них пропливали скелі острова Танцюючого Птаха. Таннер повільно рухався до лівого борту.

Поруч були чоловіки, які ділили з ним трюм. Жінки-в'язні стояли в меншому гурті, трохи віддалік. У всіх були так само замурзані лиця й холодні, незворушні погляди, як і в нього. Він до них не підходив.

Раптом Таннер почув свист — різкий, на два тони вищий од вереску чайок. Піднявши очі, побачив Шекеля — той примостився на якомусь металевому виступі й старанно чистив його. Хлопчина піймав його погляд, підморгнув йому, й на його обличчі майнув промінчик усмішки. Таннер усміхнувся у відповідь, але Шекель уже відвернувся.

Офіцер і матрос — їх неважко було розрізнити за еполетами — радилися на носовій частині корабля, притиснувшись до мідного двигуна. Таннер витягнув шию розгледіти, що вони там роблять, але його оперезали палицею по спині — не сильно, та красномовно — наступний удар буде сильнішим. Какт-охоронець загорлав, щоб Таннер рухався, і він побрів далі. Чужа тканина-прищепа на його грудях сіпнулася. Щупальця свербіли і лущилися, наче від значного сонячного опіку. Він поплював на них і втер слину, як мазь.

Рівно о десятій годині Белліс допила чай і вийшла на вулицю. Палуба була виметена й вимита. Ніщо не нагадувало про те, що тут стояли в'язні.

— Так дивно, — сказала Белліс трохи згодом, коли стояла з Йоганнесом, стежачи очима за водою, — що в Нова Есперіумі ми, може, будемо командувати чоловіками та жінками, які подорожували з нами на цьому самому човні, й ніколи і не дізнаємося про це.

— З вами цього точно не трапиться, — мовив той. — Звідколи це мовознавцям необхідні помічники-раби?

— Ніби натуралістам вони стануть у пригоді...

— Неправда, — м'яко заперечив Йоганнес. — А ящики в кущі тягати? Ставити пастки, волокти приспані й мертві туші, приборкувати небезпечних тварин... Це, знаєте, не тільки акварельки малювати. Колись покажу вам свої шрами.

— Ви серйозно?

— Так, — він замислився. — Колись мене цапнув сардула — лишився рубець із фут завдовжки... є слід від зубів новонародженого чалкидрі...

— Сардула? Правда? Можна глянути?

Йоганнес похитав головою.

— Він... зачепив мене близько до... інтимного місця.

Він не дивився на неї, але й засоромленим геть не здавався.

Йоганнес ділив каюту з Ґімґеврі — збіднілим купцем, людиною, покаліченою розумінням власної нікчемності, котрий завше обзирав Белліс зі жалюгідною хіттю.

А Йоганнес нічого подібного не виявляв. Здавалося, ніби за думами про щось своє він не мав часу помітити принади Белліс.

Не те щоб вона прагла подібної уваги — спробував би він залицятися, хутенько обрубала би всі його надії. Але звикла до того, що чоловіки намагалися загравати до неї (як правило, недовго, бо швидко здогадувалися, що її прохолодне ставлення їм не змінити). Компанія Тиарфлая була комфортною, цілком позбавленою еротизму, і її це чомусь бентежило. Белліс на мить задумалася, чи може він бути тим, кого її батько називав збоченцями, але ж не помічала, що його приваблює хтось із чоловіків на борту, точно не більше ніж вона. І тоді виснувала, наскільки пустими є такі роздуми. У ньому майнув проблиск чогось схожого на страх, подумала вона, коли між ними виникла якась недомовленість, натяк. «Можливо, — підсумувала, — його таке взагалі не цікавить. А може, він просто боягуз».

Шекель із Таннером обмінювалися історіями.

Шекель уже знав багацько з Хронік Волоногого, але Таннер знав їх усі. А ті, що Шекелові уже відомі, Таннер міг розказати геть з іншого боку так, що заслухаєшся. А Шекель розповідав йому чутки про офіцерів і пасажирів. Він був сповнений презирства до Ґімґеврі — якось почув, як той несамовито мастурбує за дверима нужника. Апатичний Тиарфлай видавався йому неймовірно нудним, а капітан Мизовіц трохи лякав, але хлопець фанфаронствував і вигадував байки, як той повзав по палубі п'яний.

Він пристрасно бажав міс Кардамоміум. А Белліс Колдвин була йому цікава.

Таннер прислухався до описів і натяків, сміючись й осудливо гудячи, коли це було доречно. Шекель розповідав йому чутки і байки, які матроси переказували один одному, — про піаси та жінок-корсарів, маріхонців та струпарів-піратів, про істот, які жили під водою.

За Таннером слалася довгаста сутінь трюму.

Там точилася постійна огидна боротьба за їжу й пальне. Гризлися не тільки за м'ясні недоїдки та хліб — серед в'язнів було чимало Пороблених з металевими деталями й паровими двигунами. Якщо їхні котли згасали, ті просто не могли рухатися, тому ничкували все, що горіло. У дальньому куті кімнати стояв старий чоловік: олов'яний триніг, який слугував йому ногами, заклинило вже ось кілька днів. Його котел був мертвотно-холодний. Він їв лише тоді, коли хтось переймався тим, аби погодувати його, і ніхто не очікував, що він виживе.

Шекель був зачарований брутальністю цього маленького королівства. Він жадібним поглядом утупивсь у старого. Бачив синці ув'язнених. Ковзав оком по силуетах чоловіків, які злягалися у згоді чи примушені силою.

Він керував бандою у Вороновій брамі ще в місті й переживав, що з тими вуркаганами буде тепер, без нього. Його перша крадіжка у шість років принесла йому шекель, і так за ним закріпилося прізвисько. Він стверджував, що жодного іншого імені згадати не може. На цю роботу на кораблі влаштувався, коли діяльність його банди, зокрема нечасті крадіжки зі зламом, привернула занадто багато уваги вартівників.

— Ще якийсь місяць, і був би я тут, із тобою, Таннере, — сказав він.

Розташований біля бушприта «Терпсихори» метеомантичний двигун, яким завідували корабельні тавматурги та химородники, витісняв повітря перед носом корабля. Вітрила прогиналися, намагаючись заповнити вакуум, і тиск штовхав їх уперед. Судно добряче розігналося.

Машина нагадувала Белліс хмарні вежі Нового Кробузона. Вона подумала про величезні, давно неробочі двигуни, що таємничими тінями стримлять із-поза дахів Смоляної заплави. Відчула страшну тугу за вулицями й каналами, за обширом міста.

І за двигунами. Машинами. У Новому Кробузоні вони скрізь були довкола неї. А тут лишилися хіба маленький метеомант і конструкт у їдальні. Завдяки паровому двигунові внизу «Терпсихора» була єдиним механізмом, але це непомітно. Белліс бродила кораблем, як причинна. Їй бракувало утилітарного хаосу, який довелося лишити позаду.

Вони були в морі не одні; мимо проходили інші кораблі — за два дні після того, як вони відчалили від Ке' Бансси, Белліс побачила їх три. Перші два виднілися на небосхилі довгастими сильветами, а третій — приземкувата каравела — пройшов майже впритул. Каравела була з Одраліну, якщо вірити повітряним зміям, котрі пурхотіли з вітрил. Її дико гойдало в неспокійному морі.

Белліс розгледіла моряків на борту. Вона спостерігала, як вони погойдуються в складній мішанині такелажу і перебирають трикутні вітрила.

«Терпсихора» минула пустельного вигляду острови: Каданна; Рін Лор; Острів Ейдолон. Про кожного з них складали казки, і Йоганнес знав їх усі.

Белліс годинами вдивлялась у море. Вода тут, далеко на сході, була набагато прозорішою, ніж поблизу Залізної затоки, аж можна розгледіти в ній темні хмарини — великі зграї риб. Деякі моряки сіли на перепочинок, звісивши ноги з борту, зі саморобними вудками, вирізаючи щось на кістках і бивнях нарвала ножами й покриваючи їх ламповою кіптявою.

Вряди-годи водяну гладінь проривала гігантська тінь хижака, як-от косатки. Одного разу, на схилку дня, «Терпсихора» пропливала недалеко від невеликого лісистого пригірка, пасма лісу завдовжки з милю-дві, що розпуклося над океаном. Неподалік берега стриміла купка гладеньких скель, і серце Белліс гухнуло в п'яти, коли один із валунів піднявся й із води знялася величезна шия лебедя. Кругла голова стріпнулася, і плезиавр ліниво погріб з мілководдя та щез.

Белліс ненадовго захопилася підводними хижаками. Йоганнес відвів її до своєї каюти і заходився копатися серед книжок. Вона побачила на спинках томиків кілька назв із його ім'ям — «Анатомія сардул»; «Хижаки у скелястих водах Залізної затоки»; «Теорії мегафауни». Знайшовши нарешті необхідну монографію, він показав сенсаційні зображення — древньої тупоголової рибини завдовжки тридцять футів, акул-гоблінів з нерівними зубами й випуклими лобами та інших.

Увечері наступного дня після того, як вони покинули Ке' Бансса, на «Терпсихорі» уздріли землю, що оперізує Салкрікалтор: нерівну сіру берегову лінію. Вже по дев'ятій вечора, але небо цього разу було абсолютно ясним, і місяць та його дочки світилися дуже яскраво.

Белліс мимохіть зачудувалася цим гірським ландшафтом, де гуляли вітри. Удалині, наскільки їй дозволяв зір, вона бачила глибоку пітьму лісу, що чіплялася за боки ярів. На самому березі дерева стояли мертвими, вкритими ропою патичками.

Йоганнес схвильовано лайнувся.

— Це ж Бартолл! — вигукнув. — За сто миль звідси на північ буде Кіргуссінський міст — отаке здоровило завдовжки двадцять п'ять миль. Я сподівався, що нам ще доведеться його побачити, але підозрюю, що не варто нариватися на неприємності.

— Я пішла досередини, — сказала вона, але Йоганнес на неї не зважив.

Він не відводив погляду від тонкої риски берега Бартолла, що поволі щезала на горизонті.

— Що за біс? — промурмотів.

Белліс різко розвернулася. В його голосі явно проступало невдоволення.

— Куди ми пливемо? — вказав рукою Йоганнес. — Погляньте... ми ж ідемо від Бартолла.

Острів тепер був не більшим за розмиту смужку скраю моря.

— Салкрікалтор — там, на сході. Ми могли б уже за кілька годин плисти над лангустами, але ми прямуємо на схід... ідемо від співдружності...

— Може, їм просто не подобається, що в них над головою манячать кораблі, — припустила Белліс, та Йоганнес заперечно похитав головою.

— Це стандартний маршрут, — сказав він. — На сході від Бартолла — Салкрікалтор-сіті. Ось як туди потрапляють. Ми ж прямуємо невідь-куди, — він зобразив у повітрі мапу. — Отут от Бартолл, тут Ґномон-Тор, а між ними, в морі... Салкрікалтор. А тут, де ми зараз... тут нема нічого. Низка маленьких скелястих острівців. Ми якось дуже в обхід підбираємося до Салкрікалтора. І мені цікаво чому.

До наступного ранку ще кілька пасажирів помітили незвичність маршруту. За кілька годин чутка вже ширилася маленькими тісними коридорчиками. Капітан Мизовіц звернувся до пасажирів у їдальні. Їх було на борту сорок, і всі зібралися тут. Навіть бліда вимучена сестра Меріопа й інші, подібні до неї страждальці.

— Хвилюватися нема причин, — запевнив їх капітан.

Він був явно розлючений, що його викликали. Белліс відвела від нього погляд і задивилася у вікно. «Чого я тут? — подумала вона. — Мені все одно. Мені наплювати, куди ми пливемо і як до дідька туди дістанемося». Та оскільки переконати себе так і не вдалося, вона лишалася на місці.

— Але чому ми відхилилися від звичайного маршруту, капітане? — запитав хтось.

Мизовіц роздратовано гмукнув.

— Гаразд, слухайте. Ми обходимо Плавці — острови зі східного краю Салкрікалтора. Я не зобов'язаний пояснювати вам свої рішення. А втім... — він зробив паузу, аби вразити пасажирів тим, яку високу ласку робить їм. — За даних обставин... Вимушений просити вас дотримуватися конфіденційності стосовно цієї інформації. Ми обігнемо Плавці перед тим, як дійти до Салкрікалтор-сіті, щоб пройти частину території Нового Кробузона. Певні морські підприємства, які не є суспільним надбанням. Тепер я міг би наказати вам не покидати кают. Але тоді ви можете побачити щось із ілюмінаторів, а я би не хотів дозволити розростися чуткам, які призвели б до цього. Таким чином, ви можете вільно піднятися нагору, але лише до юта. Але. Але я закликаю вас як патріотів і як хороших громадян проявити розсудливість щодо того, що ви бачите сьогодні. Це зрозуміло?

На превелику огиду Белліс в їдальні запала тиша, пасажири були злегка ошелешені. «Він задурює їх помпезністю», — подумала вона і презирливо відвернулася.

Із-під хвиль де-не-де випиналися бивні скель, але нічого серйознішого. Більшість пасажирів зібралася в кінці корабля й пожадливо вдивлялася У воду.

Белліс не зводила очей з небосхилу, роздратована, що вона тут не сама.

— Як думаєте, ми знатимемо, що це воно, коли побачимо? — запитала якась кудкудахтлива жіночка, котру Белліс не знала й успішно проігнорувала.

Надворі стемніло та похолодало, й кілька пасажирів спустилися вниз. Гористі Плавці маяли на горизонті. Белліс відсьорбнула підігрітого вина, щоби зігрітися. Їй було нудно, й вона перевела погляд з моря на моряків.

А тоді, близько другої ночі, коли на палубі лишилася хіба половина пасажирів, на сході щось замріло.

— Боги небесні, — прошепотів Йоганнес.

Тривалий час воно лишалося загрозливим, нечітким силуетом. А потім, коли наблизилися, Белліс побачила, що це величезна чорна вежа випинається з моря. На верхівці палахкотів блідуватий вогник — викид бруднуватого полум'я.

Вони прямували просто на вежу — ще якась миля, й от-от. Белліс аж рота відкрила.

Над морем нависала платформа. Бетонна махина більше двохсот футів завдовжки трималася з кожного боку на трьох масивних металевих «ногах». Білліс чула, як там щось глухо гупало.

Хвилі ламалися об її опори. Вона мала контури, такі ж заплутані та складні, як міські. Над трьома стовпами-підпірками було скупчення, здавалося б, випадкових шпилів, а крани рухалися, мов розчепірені руки, й над усім цим ширяв і скрапував вогнем величезний мінарет із брусів та балок. Тавматургічні брижі перекручували простір над полум'ям. У тіні під платформою пірнав у море масивний металевий ствол. На різних її рівнях мерехтіли вогні.

— Це що в ім'я Джаббера таке? — видихнула Белліс.

Перед їхніми очима була неймовірна й жахна з'ява. Пасажири зіпали ротами, мов дурні.

Гори найпівденнішого Плавця були тінню вдалині. Біля основи платформи маячіли хижі сильвети: патрулювали броньовані кораблі. З палуби одного з них спалахнули вогники у складному стакато, і з містка «Терпсихори» блимнули у відповідь.

А з палуби химерної будови пролунав клаксон.

Вони вже віддалялися від неї. Белліс спостерігала, як вона поволі тане, вивергаючи полум'я.

Йоганнес не міг відійти від здивування.

— Гадки не маю, — врешті мовив.

Белліс знадобилась якась мить, перш ніж вона здогадалася, що доктор відповів на її питання. Вони не зводили очей з велетенської споруди, поки та не щезла з виду.

Простеживши за нею очима, обоє мовчки покрокували до коридору. А тоді, коли вони вже дійшли до дверей кают, позаду хтось скрикнув:

— Ще одна!

І правда. Вдалині бовваніла інша колосальна платформа.

Більша, ніж попередня. Вона мріла на чотирьох ніжках з побитого негодою бетону. Тут будівель і надбудов було менше. З кожного кута піднімалася товста приземкувата вежа, а біля її краю стояла колосальна вишка. Споруда гарчала, мовби щось живе.

Як і того разу, охорона видала ряд миготливих сигналів, і «Терпсихора» відповіла.

Дув вітер, небо було холодне, як криця. На мілководді цього похмурого моря ревіла велетенська споруда, коли «Терпсихора» прослизнула мимо в темряві.

Белліс та Йоганнес чекали ще годину, аж руки потерпли, подих вилітав з їхніх ротів майже видимими хмарками, але більше нічого не з'явилося. Довкруги тільки вода, і хіба Плавці розтинали воду гострими темними іклами.

Пасажири схвильовано обговорювали те, що бачили попередньої ночі. Белліс презирливо пхекнула. «Терпсихора» пройшла через протоки Кендлмоу та в спокійніші води Салкрікалтора. Спочатку показався пишнозелений острів Ґномон Тор, а потім, ще до п'ятої години дня, на небосхилі замаячив Салкрікалтор-сіті.

Сонце заходило за обрій, і світло було густе й тепле. За кілька миль на північ виріс зелений берег Ґномон Тор. Горизонтальним лісом довгастих тіней розтинали хвилі вежі й дахи Салкрікалтор-сіті.

Вони були вибудовані з бетону, заліза, каміння та скла, а також із міцних коралів, жителів холодних глибоких вод. Колони оперізували сходи, зв'язані вузенькими містками. Хитромудрі конічні шпилі заввишки сто футів, темні квадратні вежі. Нагромадження непоєднуваних стилів.

Обриси горизонту нагадували пишнобарвну замальовку рифу дитячою рукою. Органічні вежі випиналися, мов екскременти велетенських трубчастих червів. Були тут аналоги мереживних коралів, багатоповерхові будинки, які розгалужувалися на десятки тісних кімнаток; присадкуваті багатовіконні арени, як гігантські губки. Гофровані стрічки архітектури, подібні до мілепор, що так схожі на корали.

Вежі затопленого міста піднімалися на сто футів над хвилями, величезні дверні прорізи зяяли на рівні моря роззявленими пащеками. За шаром зеленого накипу можна було визначити висоту припливу, що не забариться накрити їх.

Були й новіші будівлі. Яйцеподібні особняки, вирізані з каменю та вкриті рифленим залізом, вищилися над водою на підпірках, що стриміли із занурених у воду дахів. На платформах, що якимсь дивом трималися на місці в морі, примостилися — цілком як у Новому Кробузоні — тераси квадратних цегляних будинків.

На доріжках і мостах на рівні води й вище були тисячі лангустів та неабияка кількість людей. Десятки барж-плоскодонок і човнів мляво сунули між вежами.

Океанські кораблі швартувалися на околицях міста, прив'язані до стовпів у морі. Невеликі рибальські човники, джонки, кліпери й де-не-де пароплав. «Терпсихора» поволі наближалася.

— Дивіться, — сказав хтось до Белліс і тицьнув пальцем униз — вода була ясна й чиста.

Навіть у слабкому світлі вечора Белліс могла розгледіти широкі вулиці передмістя Салкрікалтора, окреслені холодними ліхтарями. Будівлі закінчувалися на відстані не менше пів сотні футів від поверхні, щоб над ними спокійно проходили кораблі.

На доріжках, що пов'язували між собою підводні шпилі, Белліс угледіла ще більше жителів підводного краю, більшість із них — лангусти. Вони дріботіли і пливли, рухаючись із легкістю, якої бракувало їхнім співвітчизникам над водою.

Місцина була незвичайна. Коли вони пришвартувалися, Белліс із заздрістю спостерігала, як з «Терпсихори» спускали на воду човники. Більшість екіпажу й усі пасажири нетерпляче вишикувалися перед трапами. Усміхалися і схвильовано перешіптувалися, жадібно поглядаючи на місто.

Надворі сіріло. Башти Салкрікалтора вимальовувалися темними сильветами в сутінках, жовтяві вогники вікон відбивалися у чорній воді. Звідусіль лунали слабкі згуки: музика, крики, скрегіт машин, хвилі.

— Усім бути на борту до другої ночі, — гаркнув молодший лейтенант. — Не відходьте далеко від кварталів, де живуть люди, й усіх інших місць над водою. Є чим зайнятися і без ризику для легень.

— Міс Колдвин?

Белліс повернулася до лейтенанта-командера Камбершама.

— Прошу за мною, міс. Батискаф готовий.

4

Затиснути у крихітному батискафі, серед переплетінь мідних рурок і циферблатів, Белліс витягувала шию, щоби розгледіти хоч щось із-за Кембершама і капітана Мизовіца та мічмана біля керма.

Якоїсь миті море плюскотіло в нижній частині армованого вікна попереду, потім раптом посудина пірнула, й опукле скло омивали хвилі, а небо повністю щезло з виду. Звуки бризок і слабке квиління мартинів миттєво втихли. Єдиним шумом було деренчання гвинта. Белліс тремтіла від збудженої цікавості.

Батискаф нахилився і граційно рушив униз у бік невидимого каміння й піску. Під його тупим носом ударив потужний промінь дугової лампи, вихоплюючи з водяної темряви попереду освітлений конус.

Ближче до дна батискаф трохи задер носа. Униз ледве просочувалося слабке вечірнє світло, перекрите масивними темними тінями кораблів.

Белліс визирала з-за капітанового плеча вглиб води. Її обличчя не видало жодної емоції, та руки від хвилювання не знаходили спокою. Риба рухалася хвилями, накочуючись на незграбного металевого прибульця. Белліс чула власне неприродно голосне і швидке дихання.

Батискаф обережно пробирався між ланцюгами, що звисали, як лоза, зі суден над ними. Пілот із граційною вправністю перемістив важелі, судно метнулося вгору, минувши поріг облупленої скелі, й перед ними відкрився Салкрікалтор-сіті.

Белліс аж рота відкрила.

Усюди висіли ліхтарі. Кулі холодної ілюмінації — як обмерзлі диски місяця, геть не схожі на сепію газових ліхтарів Нового Кробузона. Місто жевріло в потемнілій воді, як повна сітка примарних вогників.

Його околиці становили невисокі будівлі з пористого каменю та коралів. Були й інші підводні човни, що плавно рухалися поміж веж і над дахами. Затоплені набережні під ними піднімалися до далеких фортечних валів та соборів у самому серці міста, за милю чи дві; вони слабко вимальовувалися крізь товщу моря. Там, у серці міста Салкрікалтор, серед хвиль мріли вищі споруди. Під водою вони мали не менш хитромудрий вигляд.

Скрізь ходили лангусти. Вони піднімали ліниві погляди вгору, коли над ними пропливав підводний човен. Стояли й торгувалися біля крамничок, прикрашених кольоровими тканинами, сварилися на маленьких площах, обсаджених фігурно підстриженими водоростями, дріботіли заплутаними глухими завулками. Керували візками, що їх тягнули химерні в'ючні тварини: морські равлики заввишки вісім футів. Діти лангустів грали в ігри, ганяючи у клітках окунів і барвистих морських собачок.

Белліс бачила будинки, зліплені докупи, наполовину відремонтовані. Подалі від головних вулиць водні потоки підбирали органічне сміття, що гнило у коралових дворах. Кожен рух, здавалося, розтягувався у воді. Лангусти плавали над дахами, незграбно махаючи хвостами. Вони сходили з високих уступів і повільно опускалися, підтягуючи ноги для посадки.

Зсередини батискафа місто здавалося німим.

Вони повільно підбиралися до монументальної архітектури в центрі Салкрікалтора, турбуючи риб і плавучі обривки сміття. Це був справжній мегаполіс, міркувала Белліс. Місто вирувало. Так само, як Новий Кробузон, пещене й напівзаховане водою.

— Житло для чиновників, — повідомив їй Камбершам. — Це банк ось. Онде фабрика. Ось чому лангусти провадять бізнес із Новим Кробузоном: ми можемо допомогти їм з паровими технологіями. Непросто виготовити машинерію, що діятиме під водою. А це центральна рада Співдружності лангустів Салкрікалтора.

Їхнім очам відкрилася химерна будівля. Округла й опукла, як неймовірно величезний мозковий корал, укритий вирізьбленими складками. Її вежі стриміли з води і пнулися в повітря. Більшість її крил — усі вкриті різьбленими зміями та романами в ієрогліфах — мали відчинені вікна та дверні прорізи у традиційному стилі Салкрікалтора, тож невеликі рибки безперешкодно запливали й випливали геть. Але одна секція була запечатана, з невеликими ілюмінаторами і товстими металевими дверима. З вентиляційних отворів витікав безперервний потік бульбашок.

— Тут вони приймають жителів суші, — сказав лейтенант. — Ось куди ми прямуємо.

— У горішній частині Салкрікалтор-сіті є людська меншість, — повільно сказала Белліс. — Над водою чимало кімнат, а лангусти можуть дихати повітрям без шкоди собі годинами. Чому вони приймають нас тут, унизу?

— Із тої ж самої причини, що й ми приймаємо салкрікалторського посла у приймальні Парламенту, міс Колдвин, — відповів капітан. — Не беручи до уваги те, що це важкувато й дещо некомфортно для нього. Це їхнє місто, а ми просто гості. Ми... — він повернувся до неї і показав рукою на себе й Камбершама. — Ми тільки гості.

Він повільно відвернувся.

«Ах ти шкура барабанна!» — подумки лютувала Белліс, не змінюючи крижаного виразу обличчя.

Пілот зменшив швидкість майже до мінімуму і майстерно завів судно через великий темний отвір у крило. Вони пливли над лангустами, які махали руками, показуючи напрямок, і врешті опинилися в кінці бетонного коридору. За ними глухо зачинилися величезні двері.

Від опецькуватих рурок, що встилали стіни, порскнув рій бульбашок. Море виштовхували через клапани і шлюзи. Повільно спадав рівень води. Батискаф поступово осів на бетонну підлогу і завалився на бік. Вода опустилася нижче ілюмінатора, цівочкою, а потім крапля за краплею стекла з нього, і нарешті за склом було повітря. Коли з кімнати викачали воду, приміщення набуло якогось пошарпаного вигляду.

Пілот нарешті розкрутив гвинти, і люк розчахнувся, впускаючи досередини благодатну прохолоду. Бетонна підлога була мокра від ропи. Сама кімната пахла водоростями та рибою. Белліс вийшла з батискафа, поки офіцери обсмикували на собі обмундирування.

За ними стояла лангуста. Вона тримала спис — занадто вигадливий і тендітний, тому явно не більш як церемоніальна річ, міркувала Белліс. Згори тіло жінки було прикрите нагрудником — із якогось яскраво-зеленого матеріалу, не схожого на метал. Вона кивнула у привітанні.

— Подякуйте їй за вітання, — звелів капітан Белліс. — Попросіть повідомити керівнику ради, що ми прибули.

Белліс видихнула і спробувала розслабитися. Заспокоївшись, подумки пробіглася словником, граматикою й синтаксисом та вимовою звуків салкрікалторської мови — все, що встигла вивчити за два інтенсивні тижні з Марріккатчем. Також подумки проказала швидку цинічну молитву.

Потім сформувала вібрато, гавкотливий цокіт лангустів, чутний у повітрі та воді, й заговорила.

На її глибоке полегшення, жінка кивнула й відповіла:

— Про ваше прибуття буде повідомлено, — сказала вона, акуратно виправивши Белліс, яка неправильно вжила часову форму. — Ваш пілот лишиться тут. Ви ходіть за мною.

Великі герметичні ілюмінатори виходили на сад з яскравими морськими рослинами. Стіни були вкриті гобеленами, що зображали відомі моменти історії Салкрікалтора. Долівка викладена сухими кам'яними плитами, які підігрівав невидимий оку вогонь. Кімнату прикрашали всілякі брязкальця з гагату, чорних коралів і теж чорних перлів.

Три чоловіки-лангусти закивали, вітаючи гостей. Один, набагато молодший за своїх товаришів, стояв трохи позаду, як і Белліс.

Вони були бліді. На відміну від лангустів Гирла Смоли, ці проводили майже все життя під водою, де сонце не могло лишити на них сліди. Єдине, що відрізняло верхню частину тіла лангуста від людського, — невеликий гребінь із зябер на шиї, але було щось вороже в їхній підводній блідості.

Нижче пояса у лангустів були велетенські сегментовані панцирі, як у омарів. Людські тулуби стирчали там, де мали би бути очі й вусики. Навіть у повітрі, чужорідному середовищі, безліч їхніх ніг рухалися з хитромудрою грацією. Вони дріботіли майже безгучно, злегка вистукуючи хітином по підлозі.

Лангусти прикрашали свої ракоподібні черевця своєрідними татуюваннями, вирізаючи на панцирі візерунки й фарбуючи їх різними екстрактами. Двоє старших лангустів мали на боках дивовижний набір символів.

Один ступив крок уперед і дуже швидко заговорив салкрікалторською. На хвилю запала тиша.

— Ласкаво просимо, — сказав молодий лангуст позаду нього — перекладач. Він говорив раґамольською зі сильним акцентом. — Ми раді, що ви приїхали та спілкуєтеся з нами.

Розмова почалася неспішно. Керівник Ради король Скаракачі та член Ради король Друд'адджі висловили ввічливу ритуальну втіху від знайомства, яку навзаєм розділяли Мизовіц і Камбершам. Усі зійшлися на тому, як чудово, що вони всі зустрілися і що два такі великі міста залишаються у добрих відносинах, що торгівля — це такий здоровий спосіб доказу доброї волі тощо.

Тема перемовин швидко змістилася. Белліс виявила, що перекладає специфічні конструкції з вражаючою легкістю. Розмова перейшла до того, скільки яблук і слив «Терпсихора» залишить у Салкрікалторі та скільки сулій мазі й спиртного отримає натомість.

Невдовзі дійшло і до обговорення державних питань. Інформація, що повинна надходити з верхніх ешелонів парламенту Нового Кробузона: деталі про те, коли і чи будуть замінені посли, про можливі торгові договори з іншими повноваженнями та як такі домовленості впливатимуть на відносини зі Салкрікалтором.

Белліс піймала себе на тому, що легко закриває вуха на те, що сказала, передаючи таку інформацію просто через себе. Не через почуття патріотизму чи вірності уряду Нового Кробузона (яких вона не відчувала), а від нудьги. Секретні переговори були незрозумілими, маленькі фрагменти інформації, яку перекладала Белліс, нічим не вражали уяву. Вона відверто нудилася й натомість думала про тонни води над ними, дивуючись тому, що не відчуває паніки.

Деякий час механічно відтворювала необхідну інформацію, забуваючи сказане майже відразу після того, як слова вилітали з її вуст.

Раптом зауваживши зміну в капітановому голосі, зрозуміла, що пильно слухає.

— У мене є ще одне питання, ваша величносте, — сказав капітан Мизовіц, тихенько сьорбаючи питво.

Белліс викашлювала й вигавкувала звуки салкрікалторської мови.

— У Ке' Бансса мені було наказано перевірити химерні чутки, які передав представник Нового Кробузона. Вони були настільки безглуздими, що я був певен: сталось якесь непорозуміння. Однак я все-таки об'їхав Плавці — ось чому ми спізнилися на цю зустріч. Так от під час нашої диверсії я виявив на своє... обурення і стурбованість, що чутки виявилися правдивими. Порушую це питання, бо воно стосується нашої доброї дружби зі Салкрікалтором, — голос капітана тверднув. — Це стосується наших проблем у водах Салкрікалтора. На південному краю Плавців, як радники знають, розташовані... життєво важливі інвестиції, за розміщення котрих ми щедро платимо. Я говорю, звичайно, про наші платформи, наші бурові установки.

Белліс ніколи не чула, щоби слово «установка» вживали таким чином, і спробувала перекласти. Лангусти ніби зрозуміли. Переклад тривав автоматично і гладко, але вона ще й захоплено дослухалася до кожного слова, яке вимовляв капітан.

— Ми пройшли повз них після півночі. Спочатку один, потім інший. На обох установках — «Манікіні» і «Трешстарі» — все було в порядку. Але, радники... — він подався вперед, відставив склянку і хижо втупився у них. — У мене вкрай важливе питання. Де ще одна?

Радники витріщилися на капітана. Потім повільно, з майже комічною синхронністю перезирнулися й знову втупили погляди у капітана Мизовіца.

— Ми визнаємо... якесь непорозуміння, капітане, — стиха промовив перекладач за своїх начальників рівним голосом, та на якусь секунду Белліс упіймала його погляд. Щось пробігло між ними, якийсь спільний подив, дух товариськості.

«Куди ж ми влізли, братику?» — подумала Белліс. Їй страшенно кортіло затягнутися сигариллою.

— Нам не відомо про те, що ви говорите, — продовжив її колега. — Нам немає діла до платформ, поки ви даєте орендну плату. Що сталося, капітане?

— Сталося те, — сказав Мизовіц, у голосі прозвучала криця, — що «Сорго», наша глибоководна установка, наша мобільна платформа, зникла.

Він почекав, поки Белліс перекладе, а потім ще трохи, аби затягнути павзу.

— А разом з нею, смію додати, і ескорт з п'яти броненосців, а також офіцери, працівники, вчені й геоемпат. Перша звістка про те, що «Сорго» щезла зі свого причалу, дійшла до острова Танцюючого Птаха три тижні тому. Команди інших бурових установок запитують, чому їм не повідомили про накази перемістити «Сорго». Такого розпорядження не було дано, — капітан поставив склянку й поглянув на лангустів. — «Сорго» мала залишатися на місці принаймні ще пів року. Вона має стояти там, де ми її залишили. Керівнику Ради, раднику — що сталося з нашою установкою?

Коли Скаракачі заговорив, перекладач спробував відтворити його заспокійливий тон.

— Ми нічого не знаємо.

Капітан Мизовіц склав руки на грудях.

— Це сталося за якісь сто миль, у водах Салкрікалтора, в регіоні, який ваш флот та мисливці регулярно патрулюють, і ви нічого не знаєте? — Голос був спокійний, але загрозливий. — Радники, справа надзвичайна. І вам нічого не відомо? Чи то її затопив бурхливий шквал, чи, може, на неї напали і знищили її? Чи можете ви сказати мені, що нічого не чули? Що щось могло заподіяти нам подібне просто біля ваших берегів, а ви нічого не знали?

Запала довга тиша. Лангусти нагнулися одне до одного й стиха перемовлялися.

— Ми чуємо багато чуток... — урешті сказав король Скаракачі. Друд'аджі пильно на нього подивився, потім перевів погляд на перекладача. — Але про це не чули. Можемо запропонувати підтримку та співчуття нашим друзям з Нового Кробузона — але жодної інформації.

— Мушу вам сказати, — мовив капітан Мизович після стишеної консультації з Камбершамом, — що я дуже незадоволений. Новий Кробузон більше не може платити за оренду місця для установки, якої там нема. Ми зменшуємо орендну плату на третину. Я пошлю звістку назад у місто про вашу неспроможність допомогти нам. Це повинно викликати певні сумніви у здатності Салкрікалтора виступати охоронцем наших інтересів. Мій уряд захоче обговорити це далі. Можливо, доведеться домовитися про нові умови. Дякую за гостинність, — підсумував й осушив склянку. — Ми стоятимемо в гавані Салкрікалтора ще одну ніч. Вирушаємо завтра вранці.

— Хвилинку, капітане! — підняв руку керівник ради. Він швидко прошелестів щось до Друд'аджі. Той закивав і граційно подріботів геть із кімнати. — Нам треба обговорити ще дещо.

Коли Друд'аджі повернувся, Белліс вирячила очі. За ним стояв чоловік. Людина.

Він був настільки чужорідним тут, що вона не могла відвести від нього розширених од здивування очей.

Чоловік був трохи молодший за неї, з привітним усміхненим лицем. Одягнений у чисте, хоч і ледь обтріпане, в руках тримав великий пакет. Чарівно усміхнувся Белліс. Та насупилася й відвела очі.

— Капітан Мизовіц? — чоловік заговорив раґамольською з новокробузонським акцентом. — Лейтенант-командер Камбершам? — він потиснув обом руки. — А ваше ім'я, мем, боюся, не знаю, — сказав, простягнувши руку.

— Міс Колдвин — наша перекладачка, сер, — озвався капітан, не встигла Белліс і губ розтулити. — Ви маєте справу зі мною. Хто ви?

Чоловік дістав із куртки якийсь сувій.

— Це має все пояснити, капітане, — сказав.

Капітан уважно проглянув документ. За мить різко підвів очі, трясучи згортком.

— Що за ідіотизм, чортяки вас дери? — зашипів зненацька, й Белліс мало не підскочила від несподіванки. Він тицьнув сувій Камбершаму.

— Гадаю, це все пояснює, капітане, — сказав чоловік. — У мене є ще кілька копій, якщо раптом вас переповнить гнів. Боюся, мені доведеться реквізувати ваш корабель.

Із капітана вирвався різкий, як гавкіт, смішок.

— Та ви що? — його голос небезпечно бринів від напруги. — Ви впевнені, містере... він нахилився прочитати ім'я на аркушику в лейтенантових руках, — містере Фенек? Ви впевнені?

Глипнувши на Камбершама, Белліс усвідомила, що той дивився на новоприбулого з подивом і тривогою.

— Сер, — перервав він капітана, — може, подякуємо нашим хазяїнам і дозволимо їм повернутися до своїх справ?

Він кинув красномовний погляд на лангуста. Перекладач уважно дослухався.

Капітан, повагавшись хвилю, коротко кивнув.

— Будь ласка, передайте нашим господарям, що їхня гостинність бездоганна, — безбарвно наказав Белліс. — Подякуйте їм за їхній час. Дорогу ми самі знайдемо.

Поки Белліс говорила, лангуст граційно кивав. Двоє радників вийшли вперед і знову потиснули руки, капітан ледве приховував лють. Вони покинули кімнату тим шляхом, яким прибув містер Фенек.

— Міс Колдвин? — капітан указав на двері, що вели до батискафа. — Прошу зачекати нас надворі. Це державні справи.

Белліс затрималася в коридорі, стиха вилаялася. Крізь двері було чути люту лайку капітана. Хоч як прислухалася, не могла розібрати слів.

— Що за біс, — буркнула Белліс і повернулася в безлику бетонну кімнату, де, мов якась ґротескна істота, притулився батискаф. Слуга-лангуст стояв без діла, стиха щось кудкудахтаючи.

Пілот батискафа копирсався в зубах. У нього з рота тхнуло рибою.

Белліс обперлася об стіну й стала чекати.

Минуло хвилин зо двадцять, і в двері залетів капітан. Позаду дріботів Камбершам і в розпачі мимрив щось примирливе.

— Просто не говори, не видавай жодного довбаного слова до мене зараз, Камбершаме, гаразд? — гаркнув капітан.

Белліс тільки очима лупала.

— І зроби так, щоб містер сраний Фенек не потрапляв мені на очі, або я за себе не відповідаю й підтертися хочу цим папірцем.

Позаду лейтенанта з-за дверей визирав Фенек.

Камбершам швидко махнув рукою до Белліс і Фенека, щоб ті лізли в кінець батискафа. Вигляд у хлопця був переляканий. Він сів перед Белліс, поруч із капітаном, і вона побачила, як Фенек зіщуливсь, аби не зачепити Мизовіца.

Коли море почало розливатися попід стінами бетонної кімнати і завібрували невидні оку двигуни посудини, чоловік у потертому шкіряному пальті повернувся до Белліс і посміхнувся.

— Силас Фенек, — прошепотів і простягнув руку.

Белліс не відразу, але потиснула її.

— Белліс, — сказала стиха вона. — Колдвин.

Дорогою до поверхні ніхто не зронив і слова. Піднявшись на борт «Терпсихори», капітан помчав до себе в кабінет.

— Камбершаме, — рявкнув мимохідь, — ведіть до мене містера Фенека.

Силас Фенек піймав на собі погляд Белліс. Він кивнув головою на спину капітана й на хвильку закотив очі, затим кивнув на прощання та підтюпцем побіг за Мизовіцом.

Йоганнеса на борту не було, певно гуляв по Салкрікалтору. Белліс розчаровано кинула оком на вогні на воді, що вихоплювали з темряви міські вежі. Біля бортів «Терпсихори» не було сусідів — нікому посадовити її в човен і відвезти геть від корабля. Белліс аж бриніла від роздратування й злості. Навіть скиглійка сестра Меріопа змогла покинути судно.

Белліс пішла шукати Камбершама. Той спостерігав, як хлопці з екіпажу латають пошкоджене вітрило.

— Міс Колдвин... — від його погляду війнуло прохолодою.

— Командере, — почала вона. — Я хотіла дізнатись, як би мені лишити листа в Новий Кробузон у коморі, про котру казав капітан Мизовіц. Маю терміново це відправити...

Вона затнулася. Лейтенант заперечно хитав головою.

— Неможливо, міс Колдвин. Мені нема кого приставити до вас, і ключа в мене нема, а в капітана я його зараз точно не проситиму... Продовжувати?

Хоч і дошкулив прикро, вона не подала й виду.

— Командере, — якомога безбарвніше провадила Белліс, — капітан пообіцяв мені, що я зможу лишити там свого листа. Це надзвичайно важливо...

— Міс Колдвин, — обрубав лейтенант, — якби це залежало від мене, я сам би вас супроводжував, але не можу, і боюся, це остаточно. І до того ж... — він злодійкувато озирнувся та знову прошепотів: — До того ж... прошу вас мовчати про це, але... вам комора не знадобиться. Більше не можу сказати. Зрозумієте за кілька годин. Капітан скликає зібрання завтра вранці. Він усе пояснить. Повірте мені, міс Колдвин. Не треба вам класти туди листа. Даю вам слово.

«Що за натяки? — билася неспокійна думка. — Що це все в біса означає?»

Як і більшість ув'язнених, Таннер Сак ніколи не відходив далеко від місця, що собі зайняв. Згори сіялося нечасте світло, а також недалеко місце роздачі їжі — охочих на таке було немало. Двічі хтось намагався зайняти це місце, підібравшись до його клаптя підлоги, коли він ходив у нужник. Обидва рази йому вдалося переконати спритника по-доброму піти геть.

Він годинами сидів з одного боку клітки, притулившись спиною до стіни. Шекелю ніколи не доводилося його шукати.

— Гей, Саку!

Таннер дрімав, і туман у його голові розсіявся не відразу.

Шекель шкірився до нього з-за ґрат.

— Вставай, Таннере. Хочу розказати тобі про Салкрікалтор.

— Не горлопань, хлопче, — буркнув чоловік поруч із Таннером. — Ми тут спати намагаємося.

— Іди в сраку, Пороблене покруччя, — відрубав Шекель. — Чи, мо', їсти перехотів?

Таннер благально підняв руки.

— Та добре-добре, — сказав, намагаючись прогнати рештки сну. — Розказуй мені, що там у тебе, але стиш звук, гаразд?

Шекель блиснув усмішкою. Він був п'яний і веселенький.

— Бачив колись Салкрікалтор-сіті, Таннере?

— Ні, хлопче. Я ніколи не виїжджав з Нового Кробузона, — стиха відповів Таннер. Він старався не підвищувати голос, сподіваючись, що Шекель наслідує його приклад.

Закотивши очі, хлопець умостився на підлозі.

— Береш човника, веслуєш повз будівлі, що стримлять із води. В деяких місцях вони стоять так густо, як дерева. А згори масивні мости, а бува... бува, бачиш когось — людину чи лангуста — плиг у воду і нема. Якщо людина, то просто пірнає, а як лангуст, то підтисне всі свої ніжки, скочить отак прямо — і тільки ти його й бачив. Я був у барі в Наземному кварталі... — його руки нетерпляче витанцьовували, немов ілюструючи все побачене. — Виходиш отак з човника і зразу в двері, а там велика кімната з танцівницями, — вмить на губи хлопця наповзла дурнувата посмішка. — А біля бару підлоги взагалі нема... тільки здоровенна рампа тягнеться на милі вглиб моря. Унизу все світиться вогнями. І лангусти шастають туди-сюди, вгору-вниз по цьому містку, в бар, а потім знову до себе, у воду.

Шекель усе шкірився й хитав головою.

— Один із наших дурнів так налигався, що сам туди звалився, — він засміявся на згадці. — Довелося тягти його звідтіля мокрого, мов хлющ. Не знаю, Таннере... я такого ще не бачив. Вони копошаться собі просто під нами. Просто зараз. Як сон, їй-бо. Це місто. Примостилося на морі, й під водою його більше, ніж над нею. Наче відображення у воді... Але вони в те відображення можуть увійти. Я хочу побачити, Таннере. На кораблі є і костюми, і шоломи, і чого тільки нема... І я пірнув би туди, не замислюючись. Побачити все так, як вони...

Таннер силкувався щось придумати, але він дуже заморився. Стріпнувши головою, спробував згадати хоч щось із Хронік Волоногого, де йшлося про життя в морі. Але не встиг він і слова сказати, як Шекель зіп'явся на ноги.

— Піду я, Таннере, — сказав. — Капітан усіх збирає вранці, важливі інструкції і теде і тепе. Того краще піду око прикрию.

Поки Таннер згадав історію про Волоногого та Убивць Конч, Шекель уже пішов.

5

Коли Белліс прокинулася наступного дня, «Терпсихора» була вже серед відритого океану.

Що далі на схід, то холод слабшав, і пасажири, які зібралися послухати капітанове оголошення, полишали теплі пальта в каютах. Екіпаж стояв у тіні бізань-щогли, офіцери — біля трапу до містка.

Новоприбулий, Силас Фенек, стояв сам. Піймавши на собі погляд Белліс, розплився в усмішці.

— Ви з ним знайомі? — запитав Тиарфлай, стоячи позаду. Він потирав підборіддя й зацікавлено оглядав Фенека. — Ви ж були з капітаном унизу? Коли з'явився цей Фенек?

— Ми не говорили, — Белліс стенула плечима й відвела очі.

— Маєте якісь думки з приводу того, чому ми відхилилися від курсу? — запитав Йоганнес.

Белліс насупилася, мовляв, не розумію. Він роздратовано поглянув на неї.

— Сонце, — мовив по хвилі. — Воно зліва. Ми прямуємо на північ, значить. Пливемо не в той бік.

Коли капітан піднявся на трап над ними, перешіптування вщухли. Він підніс до губ мідний рупор.

— Дякую, що так швидко зібралися, — підсилений голос металічно дзвенів на вітрі. — У мене тривожні новини. — І на якусь мить відклав рупор, ніби обдумуючи наступні слова. — Скажу так: ані сварок, ані заперечень я не потерплю. Це не обговорення. Реагую на непередбачені обставини, і моє рішення не підлягає оскарженню. Ми не їдемо до Нова Есперіуму. Повертаємося до Залізної затоки.

Звідусіль залунали вигуки обурення пасажирів і бурмотіння здивованого екіпажу. «Не може цього бути!» — подумала Белліс. Хвилями накочувалася паніка, хоча подиву не було. Белліс здалося, ніби вона очікувала щось подібне, коли почула натяки Камбершама. Та ще відчула, як усередині шумує радість від думки про повернення додому, але жінка щосили не давала тій прорости. «Який там у чорта дім тепер? Мені не можна вертатися. Куди тепер?»

— Годі! — гаркнув капітан. — Як я вже сказав, це рішення далося мені нелегко, — він підвищив голос, щоби перекричати обурених. — За тиждень ми будемо в Залізній затоці, звідки пасажирам із квитками запропонують альтернативний транспорт. Вам, можливо, доведеться плисти з іншим кораблем. Я розумію, що це плюс зайвий місяць до вашої поїздки, але можу попросити вибачення.

Насуплений і багряний від люті, він явно не підтверджував останнє.

— Нова Есперіуму доведеться потерпіти ще кілька тижнів без вас. Пасажирам не дозволяю покидати ют до третьої години. Екіпаж лишається й чекає на подальші накази.

Він поклав рупор та зійшов на палубу.

Якусь мить ніхто, крім нього, не рухався. А тоді раптом усі заворушилися, кілька пасажирів пішли просто на капітана, попри наказ, вимагаючи, щоби він зараз же передумав. Щойно вони наближалися, Мизовіц вибухав розлюченою лайкою.

Белліс дивилася на Силаса Фенека. І подумки складала побачене докупи.

Він беземоційно спостерігав за метушнею. Помітивши на собі погляд Белліс, на мить зустрівся з нею очима й неспішно пішов геть.

Йоганнес Тиарфлай стояв як громом уражений. Він безгучно зіпав ротом із майже комічною розгубленістю.

— Що це капітан чинить? — бідкався він. — Що це він таке говорить? Я не можу чекати ще два тижні під дощем Залізної затоки! Щоб вас усіх! І чого це ми рушаємо на південь? Він знову веде нас в обхід повз Плавці... У чому річ?

— Він щось шукає, — сказала Белліс стиха, щоби почув тільки він. Узявши чоловіка під лікоть, вона відвела його подалі від юрби. — І я б на вашому місці не витрачала запас легень на капітана. Визнання від нього ви не отримаєте, але не думаю, що в нього є хоч якийсь вибір.

Капітан крокував палубою від борту до борту, час од часу оглядаючи в телескоп горизонт. Офіцери кричали вказівки чоловікам на марсі. Белліс спостерігала за перешіптуванням обурених пасажирів.

— Цей чоловік — ганьба якась, — підслухала вона. — Кричати так на пасажирів, які до того ж і квитки купили...

— Я стояла біля дверей капітанового кабінету і чула, як хтось звинувачує його в тому, що він гає час, що не слухає наказів, — відзвітувала міс Кардоміум. — Як таке може бути?

«Це все Фенек, — подумала Белліс. — Він сердитий, бо ми не вертаємося прямо назад. А Мизовіц... А що Мизовіц? Шукає сліди «Сорго».

Море за Плавцями було темніше, грізне й холодне, не втикане шпичаками скель. Небо висіло над ними вицвіло-сіре. Вони вже минули Василісків канал. Це був край Бряклого океану. Белліс з огидою дивилася на безкінечні зелені хвилі, від яких забивало памороки. Вона уявила, як на три, чотири, п'ять тисяч миль на схід простилається тільки морська ропа, і приплющила очі. Вітер наполегливо термосив її за одяг.

Белліс упіймала себе на тому, що знову думає про річку, про неспішну течію води, яка, мов пуповина, з'єднує Новий Кробузон з морем.

Коли на юті знову з'явився Фенек, Белліс перехопила його на півдорозі.

— Містере Фенек, — мовила, й він повернув до неї лице.

— Міс Колдвин, — просяяв. — Сподіваюся, вас не дуже засмутив цей невеликий маневр?..

Вона поманила його вбік, подалі від вух кількох пасажирів та екіпажу поруч. Стала у тіні величезного корабельного димаря.

— Боюся, містере Фенек, таки засмутив, — відповіла. — У мене були чіткі плани. І подібні зміни дуже небажані. Навіть не уявляю, коли буде змога пересісти на інший корабель, якому знадобляться мої послуги.

Силас Фенек співчутливо схилив набік голову, але в його думах явно було щось інше.

Белліс знову заговорила.

— Чи не могли б ви пролити світло на вимушену зміну планів, яка так сердить нашого капітана? — повагавшись, продовжила: — Прошу, скажіть, що відбувається.

Фенек звів брови.

— Не можу, міс Колдвин, — м'яко відповів.

— Містере Фенек, — холодно відказала вона, — ви бачили реакцію пасажирів і знаєте, наскільки непопулярним є подібний відхід од курсу. Невже вам не здається, що я — і всі ми, але найбільше я — заслуговуємо на якесь пояснення? Подумайте тільки, що може статись, якщо я розповім усім іншим про мої підозри... що причиною цього всього є один загадковий прибулець...

Белліс говорила швидко, щоби спровокувати чи присоромити його й урешті змусити сказати правду, але потік слів урвався, коли вона помітила реакцію Фенека. Він ураз перемінився на лиці.

Завжди привітний і трохи пустотливий вираз на обличчі заступив інший, жорсткий та суворий. Він підняв палець, показуючи, щоб вона замовкла. Хутко роззирнувшись, заговорив швидко й, здавалося, щиро.

— Міс Колдвин, я розумію, що ви розгнівані, але прошу вислухати мене.

Вона виструнчилася, стрівшись із ним очима.

— Прошу забрати вашу погрозу. Я не апелюю до вашої професійної етики або честі, — прошепотів. — Ви, либонь, у таких речах цинічні не менш, аніж я. Хочу звернутися до вас. Не знаю, до чого ви додумалися чи що довідалися, але дозвольте сказати: це життєво важливо — чуєте? — щоб я повернувся назад до Нового Кробузона хутко, без проблем, без метушні.

Запала довга павза.

— На кону... чимало, міс Колдвин. Я благаю вас тримати всі ваші думки при собі. Покладаюся на вашу розважливість.

Він їй не погрожував. Обличчя й голос були строгими, але без агресії. Він прохав, а не намагався залякати її до покори. Звертався до неї, як до партнера, котрому можна довірити таємницю.

І, вражена його запалом, вона зрозуміла, що збереже почуте при собі. Він побачив, як це рішення відобразилося на її обличчі, й, удячно кивнувши, мовчки пішов геть.

У своїй каюті Белліс розмірковувала, як їй бути далі. У Гирлі Смоли зоставатися надовго не можна — небезпечно. Лишалось якомога швидше пересісти на якийсь корабель. Усередині тяжко совалася надія таки дібратися до Нова Есперіуму, але вона з якимось жахним, неминучим передчуттям усвідомила, що вже не в тій ситуації, аби вибирати.

Шоку не було. Повільно й раціонально усвідомила, що їй доведеться йти хоч кудись. Зволікати не можна було.

Сама у своїй каюті, подалі від обурення й гніву, що прокотилися рештою корабля, Белліс відчула, що вся її надія вичерпалася. Здавалася сама собі зісушеною, як старий папір так, ніби розбурхане повітря на палубі розірве її на клаптики й розвіє на вітрі.

Знання дивних капітанових таємниць не давало втіхи. Ще ніколи не відчувала вона себе настільки безпритульною.

Хруснула печатка на листі, вона зітхнула й заходилася дописувати останню сторінку.

«Черепота, 6 арора, 1779. Вечір, — зафіксувала. — Що ж, дорогий мій, хто б міг подумати? Виникла нагода дописати сюди дещо».

Це її втішало. Хоча грайливий тон її письма був явно вдаваний, це все одно дарувало певне заспокоєння, і вона не переставала писати й тоді, коли повернулася і лягла спати сестра Меріопа. Шкряботіла під світлом крихітної гасової лампи, натякаючи адресату в Новому Кробузоні на змову й таємниці, тимчасом, як Бряклий океан монотонно точив залізні боки «Терпсихори».

О сьомій ранку Белліс прокинулася від сум'яття і криків. Зав'язуючи на ходу шнурки черевиків, перечіпаючись, вона вибігла разом з іншими пасажирами надвір. Сонце різонуло по примружених повіках.

Матроси притискалися до фальшборту, жестикулюючи й перекрикуючись. Белліс простежила очима за їхніми поглядами до виднокола і зрозуміла, що вони дивляться вгору.

У небі, за якихсь дві сотні футів над ними, нерухомо висіла людина.

Белліс зіпала ротом, наче риба.

Чоловік захвицав ногами, як немовля, і втупився в корабель. Здавалося, ніби його ноги міцно стоять на повітрі. Він був пристебнутий до своєрідної збруї, що звисала з тугої повітряної кулі вгорі.

Відстібнув щось на поясі, й щось таке, як баласт, ліниво полетіло вниз. Чоловік смикнувсь і піднявся у повітрі футів на сорок. Стиха загудів пропеллер, і той описав неспішно над ними дугу. Далі повільно облітав нерівне коло навколо «Терпсихори».

— По місцях, повилазило вам чи що!

Члени екіпажу покірно заметушилися на звук реву капітана. Він вийшов на головну палубу й через телескоп уважно взорував фігурку в небі. Чоловік літав біля маківок щогл, мов якийсь хижий птах.

Капітан у мегафон закричав до літуна.

— Гей, ви там... — його голос лунав так дзвінко, що здавалося, навіть море притихло. — Це капітан Мизовіц із «Терпсихори», пароплава Торгового флоту Нового Кробузона. Прохання спуститися й відрекомендуватися. В іншому разі я вважатиму це ворожою дією. У вас є хвилина, щоби почати спускатись, або ми будемо захищатися.

— Джаббере, — зашепотів Йоганнес. — Ви таке коли-небудь бачили? Він не міг пролетіти таку відстань із суші. Значить, рознюхує щось для корабля, котрий просто сховався десь недалечко від наших очей.

Чоловік і далі кружляв над ними, й у тиші чулося дзуміння його моторчика.

— Пірати? — врешті прошепотіла Белліс.

— Можливо, — стенув плечима Йоганнес. — Але флібустьєрам не по зубах корабель завбільшки як наш, до того ж озброєний. Вони зазвичай пантрують менші торгові судна. А якщо це капери... — він стулив губи. — Ну, якщо вони мають ліцензію від Фай-Вадісо або ще чого, їм може стачити воєнної міці, щоб захопити нас, але це треба бути геть шаленцем, щоб ризикувати війною з Новим Кробузоном. Піратські війни закінчилися, заради Джабера!

— Ну добре! — гаркнув капітан. — Це останнє попередження.

Уздовж борту розмістилися чотири матроси з мушкетами й узяли літуна на мушку. Вмить звук його моторчика змінився. Чоловік смикнувся та почав віддалятися від корабля.

— Вогонь, матері його! — загорлав капітан, і слухняно затріщали мушкети, але чоловік прискорився, і невдовзі його вже було не дістати.

Він ще довго неспішно віддалявся від корабля й опускався до обрію. В тому напрямку, куди прямував літун, не виднілося нічого.

— Його корабель має бути миль за двадцять чи більше звідси, — мовив Йоганнес. — Це принаймні година, щоб туди долетіти.

Капітан кричав на екіпажників, упорядковуючи їх у частини та озброюючи, розміщуючи біля краю корабля. Вони нервово совали в руках зброю, похмуро дивилися на повільні вали хвиль.

Камбершам попрямував до гурту пасажирів і строго наказав їм повернутися до своїх кают чи до їдальні.

— Об «Терпсихору» обламають зуби будь-які пірати, і той розвідник міг це легко побачити, — констатував. — Але поки ми не обійдемо Плавці, капітан наполягає на тому, щоб ви не заважали екіпажу. А тепер прошу розійтися.

Белліс довгенько сиділа з листом у кишені. Вона курила і пила воду й чай у напівпорожній їдальні. Спершу в повітрі висіла напруга, але за годину страх розсіявся. Вона взялася читати.

А потім долинули здушені крики й гудіння з десятка ніг. Розхлюпавши рештки чаю, вона побігла з усіма до вікна.

Із моря до них наближались якісь темні сильвети.

Присадкуваті броньовані розвідувальні судна.

— Та вони подуріли там! — скипів доктор Молліфікет. — Їх там скільки, п'ятеро? Нічого у них не вийде!

Із палуби «Терпсихори» долинув оглушливий гуркіт, і море за кілька ярдів до першого човна вибухнуло, вивергнувши кратер пари й води.

— Попереджувальний постріл від наших, — завважив хтось. — Але вони не розвертаються.

Суденце проминуло вирву й бурхливий дощ із бризок, безстрашно кидаючись у бік великого залізного корабля. Згори задудніли поспішні кроки ще кількох десятків ніг, хтось уривчасто викрикував накази.

— Буде щось страшне, — скривився доктор Молліфікет, а тієї миті «Терпсихора» різко смикнулася й почувся скрегіт металу об метал.

Тим часом у трюмі Таннер Сак упав від могутнього струсу прямо на сусіда. Пороблені зіштовхувалися, боляче тріщали струпи, й лилася кров із розпанаханих ран. Звідусіль лунали зболені стогони.

Приречені на темряву в'язні відчули, як корабель зненацька підіймається над морем.

— Що відбувається? — кричали вони до люків. — Що там таке? Поможіть!

В'язні билися, пхалися, продиралися вперед, притискаючи одне одного до ґрат. Крики, замішання, паніка.

Таннер Сак кричав разом з усіма.

Але ніхто не прийшов.

Корабель хитнуло, наче від удару. Белліс швиргонуло об ілюмінатор. Пасажири розбігалися, верещали, спиналися на ноги зі жахом у вирячених очах, відбиваючись од уламків стільців і табуретів.

— Що це в Джаббера було? — скрикнув Йоганнес.

Хтось збоку шукав порятунку в молитві.

Белліс, перечіпаючись, вибралася на палубу разом з усіма. Маленькі броньовані човни все ще підбиралися до «Терпсихори» лівобіч, а з правого борту, немов нізвідки, де його ніхто не бачив, до корабля притулився лискучим чорним боком масивний батискаф.

Він був завдовжки понад сто футів, поборознений трубами, обшитий сегментованими металевими плавниками. З-під швів між заклепками й ребристих виступів під ілюмінаторами усе ще стікала вода.

Белліс із відкритим ротом позирала на лиховісний сильвет. Стривожені, кричали матроси й офіцери, метушилися від борту до борту, намагаючись перегрупуватися.

На маківці батискафа почали підніматися два люки.

— Ви! — з палуби на пасажирів тицяв пальцем Камбершам. — Ану хутко назад!

Белліс відступила у коридор.

«Джаббере, поможи, ой боги, ох срака...» — ринули думки незв'язним потоком. Вона затравлено роззирнулася: довкруги пасажири безцільно бігали з місця на місце.

А тоді раптом на гадку спала та коморка, з якої можна було побачити палубу.

Надворі, за тонкою стіною, лунали крики та постріли. Белліс у нестямі позгрібала все геть із полиці під вікном і прикипіла очима до брудної шиби. Хмарини диму знебарвлювали повітря. Повз вікно пробігали у паніці люди. Над ними і внизу, на палубі, точилися нестямні криваві бої.

Серед нападників були переважно чоловіки і какти, кілька міцних на вигляд жінок та Пороблені. Вони мали на собі чудернацькі шати, довгі барвисті пальта і панталони, високі чоботи й шиповані ремені. Що відрізняло їх від піратів з пантоміми чи дешевих картинок, — це бруд та потріпаність їхнього одягу, непохитна рішучість облич і організована ефективність нападів.

Белліс бачила все з неможливою детальністю. Вона сприймала це як низку живих картинок, — немов геліотипії спалахували одна за одною в темряві. Звук наче йшов окремо від побаченого, металічним гулом під коробкою черепа.

Вона побачила, як капітан і Камбершам викрикували накази з бака, стріляли з пістолів та несамовито перезаряджали їх. Матроси в синьому боролися з невмілим відчаєм. Какт-мічман відшпурнув свій зламаний клинок і потужним ударом звалив одного з піратів, а потім заревів од болю, коли товариш нападника рубонув його глибоко в передпліччя, аж живиця бризнула. Гурт переляканих чоловіків напав із мушкетами й багнетами на піратів, але задовго зволікали, і їх обступили двійко Пороблених з дебелими мушкетонами в руках. Молоді моряки впали з нелюдським криком, дощем рваної плоті та шрапнелі.

Поміж щогл Белліс побачила ще три-чотири фігурки, припнуті до повітряних куль, як і перший розвідник. Вони розмірено гуділи, облітаючи поле бою й подеколи пахкаючи кременівками у натовп.

На палубі засихала кров.

Крики лунали все частіше. Белліс тремтіла й закусила губу. В цій сцені було щось нереальне. Насилля було ґротескне й огидне, але в розширених зіницях матросів Белліс бачила шок, сумніви в тому, що таке взагалі могло трапитися.

Пірати боролися за допомогою важких ятаганів та куцих пістолів. У різнофарбному одязі були схожі на вуличний набрід, але діяли швидко й дисципліновано, а билися, наче армійські вояки.

— Дідько! — гаркнув капітан Мизовіц, потім глянув угору й пальнув.

Один із літунів смикнувся, його голова відкинулася назад, розхлюпуючи довкруги кров. Руки спазматично вчепилися у пояс, відпускаючи важкий баласт. Труп почав підніматися по стрімкій спіралі у хмари. Капітан несамовито замахав руками.

— Перегрупуйтеся, розтуди вас! — крикнув. — Прикінчіть ту паскуду на юті!

Белліс закрутила головою і так і сяк, та не могла розгледіти ціль капітана. Але вона почула його різкі короткі накази зовсім поруч. Нападники у відповідь полишили сутички й перегрупувалися в тісні підрозділи, цілячись в офіцерів, намагаючись перервати лінію матросів, які перегороджували їм шлях до містка.

— Здавайтеся! — закричав якийсь голос за вікном. — Здавайтеся, і це все закінчиться просто зараз!

— Кінчайте цю паскуду! — закричав капітан до екіпажу.

П'ять чи шість моряків пробігли з мечами та пістолетами напоготові повз вікно з прикипілою до шиби Белліс. На мить запала тиша, потім глухий грюк і слабкий тріск.

— Джаббере милий... — вискнув хтось істерично, але крик різко урвався, перейшовши у рвотні спазми. У тиші розквітли інші крики.

Двоє матросів на нетвердих ногах знову з'явилися в полі зору Белліс, і вона, вжахнувшись, сапнула повітря. Вони повалилися на палубу мертві, заливаючи все кров'ю. Їхній одяг і тіла були понівечені неймовірною кількістю ран, ніби ворог чисельно переважував їх у сотні разів. На пошматованих тілах не було живого місця. Від голів лишилося криваве місиво з плоті й кісток.

Белліс дивилася на них, мов заворожена. Вона дрібно тремтіла, притиснувши до рота долоні. Було щось глибоко неприродне у тих ранах. Вони немов тремтіли, переходячи з одного стану в інший, глибокі борозни порізів раптом ставали незначними, примарними. Але кров, що цебеніла з них, була таки справжньою, а матроси по-справжньому мертві.

Капітан вражено дивився на них. Белліс почула багатоголосся шепітків повітря. Два пронизливі крики і вологі удари падіння тіл.

Останній з матросів пробіг повз Белліс, назад дорогою, якою прийшов, виючи від жаху. По його потилиці глухо стукнув приклад кременівки, й чоловік упав навколішки.

— Ах ти виплодок свинячий! — закричав од безсилої люті капітан Мизовіц. У його голосі чувся страх. — Диявольська морда!

Не звертаючи на нього уваги, в полі зору Белліс повільно з'явився чоловік у сірому. Він був невисокий. Рухався із завченою легкістю, несучи своє сильне мускулясте тіло, ніби він набагато стрункіший. На ньому були шкіряні обладунки, чорне вбрання, втикане кишенями, поясами та кобурами. Одяг мав просякнутий кров'ю. Белліс не могла розгледіти його обличчя.

Він пішов назустріч упалому чоловікові, тримаючи в руках прямий меч, густо пофарбований у червоне геть до руків'я.

— Здавайся, — стиха проказав чоловікові, який із жахом дивився на супротивника, не полишаючи жалюгідних потуг схопитися за ніж.

Чоловік у сірому миттю крутнувся у повітрі, підібгавши руки й ноги. Крутячись, немов у танці, він випростав ногу, затопивши п'ятою просто в обличчя чоловіка, аж той упав на спину. Матрос розтягся, розбризкуючи довкола кров, непритомний або мертвий. Приземлившись після стрибка, чоловік у сірому завмер так, ніби й не рухався доти.

— Здавайтеся! — крикнув він гучно, аж на мить завмер екіпаж «Терпсихори».

Вони програвали бій.

Тіла лежали, як сміття, а вмираючі кричали про допомогу. Більшість загиблих були в синій формі торгового флоту Нового Кробузона. З кожною секундою з батискафів і броньованих буксирів виходило ще більше піратів. Вони оточили людей «Терпсихори», заганяючи їх на головну палубу.

— Здавайтеся! — знову вигукнув чоловік, і акцент його був невідомий. — Киньте зброю, і це все закінчиться. Коли ж спробуєте підняти проти нас руку, ми заб'ємо вас, як худобу.

— Сто чортів вашій матері! — скрикнув капітан Мизовіц, але очільник піратів обрубав його.

— Скільки ще людей ви готові вбити, капітане? — мовив театрально, мов актор. — Накажіть кинути зброю, і їм не доведеться відчувати себе зрадниками. Інакше ви, вважайте, накажете їм померти, — витягнув з кишені клапоть фетру й заходився витирати лезо від крові. — Вирішуйте, капітане.

На палубі було тихо. Чулося тільки слабке гудіння двигунів від аеронавтів. Мизовіц і Камбершам секунду пошепталися, а потім капітан подивився на своїх збентежених, переляканих людей і розвів руками.

— Кидайте зброю, — крикнув. Повагавшись, його люди послухалися. На палубу глухо падали мушкети, пістолети та короткі мечі.

— У вас перевага, сер, — крикнув Мизовіц.

— Стійте на місці, капітане, — гукнув чоловік у сірому. — Я до вас підійду.

Він хутко заговорив з піратами, які стояли просто з того боку вікна. Белліс причулося слово, схоже на «пасажири», й від адреналіну її замлоїло.

Вона завмерла і принишкла, почувши крики з коридорів, коли пірати виводили пасажирів назовні.

Упізнала голос Йоганнеса Тиарфлай, жалісні схлипи Меріопи, стогін переляканого доктора Моліфікетта. Почула постріл, затим жаский крик.

Відтак ззовні долинули нажахані схлипування пасажирів, яких заганяли на головну палубу.

Пірати ретельно обшукували судно. Белліс мовчала, однак чула стукіт дверей, поки тривав обшук. Вона відчайдушно намагалася затиснути двері, але чоловік у коридорі легко відчинив їх, і, зіткнувшись із ним, похмурим та закривавленим, побачивши його мачете, Белліс утратила будь-яке бажання опиратися. Тому кинула пляшку, якою перед тим озброїлася, і дозволила йому виволікти себе назовні.

Екіпаж вишикувався — майже сотня людей, нещасних і побитих — на одному кінці палуби. Мертвих перекинули за борт. Оддалік тулилися одне до одного пасажири. Деякі з них, як Йоганнес, мали синці й заюшені кров'ю носи.

Посеред пасажирів, малопомітний у коричневому, пригнічений і жалюгідний, як й усі інші, був Силас Фенек. Він не піднімав опущеної голови й не відповів на погляд Белліс, крадькома кинутий з-під брів.

У центрі палуби стояв смердючий вантаж «Терпсихори»: десятки Пороблених, приведених знизу. Вони були зовсім розгублені, короткозоро мружачись під світлом, у замішанні витріщаючись на піратів.

Барвисті загарбники похитувалися на такелажі та згрібали сміття в море. Оточивши палубу, вони наставили пістолі й луки на полонених.

Знадобилося немало часу, щоб вивести назовні усіх ошелешених Пороблених. Під час обшуку смердючих трюмів знайшли кілька мертвих, їхні тіла викинули в море, й металеві кінцівки та додатки швидко потягли їх на дно.

Величезний підводний човен усе ще похитувався на воді, притиснувшись до «Терпсихори». Судна одночасно підскакували на хвилях.

Чоловік у сірому, лідер піратів, повільно повернувся до полонених. Це вперше Белліс побачила його обличчя.

Йому на вигляд було під сорок, сиве волосся коротко підстрижене. Риси обличчя виразні. У глибоко посаджених очах меланхолія. Сумні обриси міцно стулених губ.

Белліс стояла поруч із Йоганнесом, біля мовчазних офіцерів. Чоловік у шкіряному вбранні підійшов до капітана. Проходячи повз пасажирів, він два-три кроки дивився прямо на Йоганнеса, потім повільно відвів погляд.

— Отже, — сказав капітан Мизовіц, досить голосно, щоб усі могли почути. — «Терпсихора» — ваша. Я так розумію, що ви маєте намір вимагати викуп? Тож скажу вам, сер, що незалежно від того, кого представляєте, ви зробили серйозну помилку. Новий Кробузон таке не пробачить.

Ватажок піратів стояв нерухомо.

— Ні, капітане, — відказав той. Тепер, коли він не перекрикував звуки бою, його голос лунав м'яко, майже по-жіночому. Як і обличчя, цей голос був немов просякнутий якимсь великим сумом. — Не викуп. Державі, яку я представляю, нема ніякого діла до Нового Кробузона, — поглянув Мизовіцу в очі та повільно й врочисто похитав головою. — Геть ніякого.

Він потягнувся рукою за спину, не повертаючи голови, і один з його людей подав йому дебелу кременівку. Прискаливши око, він перевірив її полицю.

— Ваші люди хоробрі, але вони не солдати, — сказав, зважуючи зброю в руці. — Може, відвернетеся, капітане?

Запала секундна тиша, й живіт Белліс звело спазмом, а ноги майже підкосилися від розуміння того, що це означає.

Усвідомлення прийшло до капітана та інших тієї ж миті. Люди охали й зіпали ротами. Очі Мизовіца розширилися, обличчя спотворила маска гніву й жаху. Емоції витісняли одна одну в потворному бою. Його губи кривилися, розкривалися і закривалися.

— Ні, я не відвернуся, сер, — зрештою крикнув капітан, і Белліс злякано сапнула повітря від звуку його голосу, від істерики й шоку, що пробивалися в ньому. — Я не буду, чорти б тебе дерли, сер, ти, сраний боягузе, сер, ти лайно...

Чоловік у сірому кивнув.

— Як хочете, — сказав. Наставив пістоля й вистрілив Мизовіцу в око.

Тріск кісток і бризки крові, капітанова голова відкинулася назад, на спотвореному обличчі застиг дурнуватий вираз.

Коли капітан ударився об землю, почувся хор криків і шокованих охань. Поруч із Белліс здригнувся Йоганнес, видавши якийсь утробний звук. До горла жінки підступила нудота, але вона зглитнула, намагаючись заспокоїти дихання, дивлячись на мерця в калюжі крові. Зігнулася, боячись, що зараз її таки знудить.

Десь позаду неї сестра Меріопа, затинаючись, бурмотіла щось невиразне. Плач Даріоха. Вбивця повернув пістолет назад, отримав ще один щойно заряджений і повернувся лицем до офіцерів.

— О Джаббере, — заголосив Камбершам тремтячим голосом. Він подивився на тіло Мизовіца, потім перевів погляд на пірата. — О, дорогий Джаббере, — тоненько заскімлив і заплющив очі.

Чоловік у сірому вистрілив йому у скроню.

— Боги милі! — вигукнув хтось істерично.

Офіцери кричали, з диким виглядом роззираючись довкола і намагаючись позадкувати. Відлуння пострілів ще висіло над палубою, мов примарна луна.

Люди верещали. Деякі з офіцерів упали навколішки, молячи про милість. Белліс почала задихатися.

Чоловік у сірому швидко заліз по драбині на бак і звідти оглянув палубу.

— Убивств, — виголосив у складені рупором долоні, — більше не буде!

Він чекав, коли верески переляканих ущухнуть.

— Убивств більше не буде, — повторив він. — Це єдині жертви, на які нам треба було піти. Чуєте? На цьому все.

Він розвів руки, коли знову почав зростати шум: цього разу вигуки здивування й полегшення.

— Слухайте мене! — гаркнув чоловік у сірому. — В мене є оголошення. Ви, у синій формі, матроси торгового флоту Нового Кробузона, — ваші військово-морські дні закінчилися. Ви лейтенанти та молодші лейтенанти, мусите переглянути вірність вашому начальству. Для тих, хто шанує накази Нового Кробузона, там, куди ми прямуємо, місця нема.

Белліс панічно кинула злодійкуватий погляд на Фенека. Той пильно вдивлявся у свої вузлуваті руки.

— Ви... — продовжив чоловік, показуючи на чоловіків та жінок із трюмів, — ви всі більше не Пороблені, не раби. Ви... — він обвів пасажирів довгим поглядом. — Ваші плани на нове життя мають змінитися.

Він знову озирнув завмерлих пасажирів. Від трупів капітана та ще одного офіцера до них стікали цівки крові.

— Ви мусите поїхати зі мною, — сказав чоловік достатньо гучно, щоби всі могли почути. — До нового міста.

Інтерлюдія І — Десь-інде

Нечіткі обриси ковзають та чіпляються за каміння, прокладаючи собі дорогу у воді.

Вони пересуваються вночі морем, густо-чорним від пітьми, через оброблювані поля водоростей назустріч вогням сіл лангустів, що розкинулися на мілководді. Вони мовчки ковзають у краалі.

Морські котики в загонах оглядають їх, і смакують вихорцями води, що вихоплюються після новоприбулих, і в панічному шаленстві вигинаються та б'ються об сплетені стіни й дахи своїх кліток. Зловмисники зазирають, як допитливі гобліни, у видовбані віконні отвори хат і лякають мешканців, які кидаються на свої сегментовані ноги, вимахуючи вилами та списами, сторожко тикаючи ними у прибульців.

Фермерів-лангустів здолали швидко.

Їх хапають, міцно тримають і допитують. Заколисані тавматургією і переконані обіцяною розправою, лангусти бурмочуть відповіді на шипіння тих, які запитують.

У випадкових скабках інформації мисливці дізнаються те, що їм треба.

Вони чують про підводні кораблі зі Салкрікалтора, що курсують селами Василіскового каналу. Патрулюють тисячі миль води, спостерігають за туманними межами впливу співдружності лангустів. Стежать: чи не появляться непрохані гості.

Мисливці перегукуються, розмірковують і радяться.

«Ми знаємо, звідки він узявся».

«Але він, напевно, не повернеться».

Тут є деяка невизначеність. Додому чи на схід — геть?

Стежка роздвоюється, і лишається тільки одне. Мисливці розділяються на дві групи. Одна прямує на південний захід, на мілководдя, до Залізної затоки й Гирла Смоли й ледь солоних вод витоків Великої Смоли, дивитися і слухати, чекати на звістку, шпигувати й ховатися.

Затріпотіли вихорці води — і нема їх.

Інша групка, зі ще незрозумілішим завданням, прямує кудись в інший бік, униз.

Далеко вниз, до безкраїх глибин.

Інтерлюдія II — Белліс Колдвин

Боги, куди нас везуть?

Нас позачиняли у наших каютах і холоднокровно допитують так, ніби ці вбивці, ці пірати проводять перепис населення, наче бюрократи якісь, їй-бо... Ім'я? Професія? — питають. Потім їм кортить знати причину поїздки в Нова Есперіум... А мені здається, що я зараз розрегочуся їм в обличчя.

В яку сраку ми їдемо?

Вони довго щось занотовують, заносять мої слова у друковані бланки, потім повертаються до сестри Меріопи й чинять ту саму процедуру з нею. Реагують однаково як на мовознавицю, так і на черницю, легенько киваючи й уточнюючи деякі аспекти.

Чому нам лишили наші речі? Чого не зняли з мене прикраси, не зґвалтували, не зарізали? Ніякої зброї, кажуть вони, ні грошей, ні книжок, але інше можете лишити при собі. Вони копирсаються у наших скринях (не те щоб ретельно), забирають клинки, купюри, монографії та бруднять мій одяг, але все інше лишають: листи, чоботи, картинки і всілякі брязкальця.

Я сперечаюся за книжки. «Не можу їх вам віддати, — кажу їм. — Облиште, вони мої, деякі я написала», і вони лишають мені нотатник із порожніми сторінками, але друковані — історії, підручники й довгий роман забрали. Отак просто. Їх не цікавить, коли я показую їм, що Б. Колдвин — це я. Ще й це забрали.

І я не розумію нащо. Взагалі не можу втямити, до чого це все.

Сестра Меріопа сидить і молиться, бурмочучи священні сури, й мене дивує і водночас тішить, що вона не плаче.

Нас тримають усередині, й час од часу приходять до нас із чаєм та їжею, не грубі й не приязні, байдужі, як наглядачі в зоопарку. Я хочу вийти, кажу їм. Шарпаю двері й пояснюю, що мені треба в нужник, і заглядаю за дверну раму, й охоронець у коридорі горлає на мене, щоб не висовувалася, і приносить мені відро, на яке зі жахом дивиться червона від сорому сестра Меріопа. Мені-mo все одно, я навмисне збрехала, щоби знайти Йоганнеса й Фенека. Хочу побачити, що робиться на кораблі.

Повсюди тупання ніг і стишені обговорення мовою, яку майже розумію. «Північ — північ — схід, — чую я і — інший бік палуби. — Колись?» Так і не: «Куди пішов Його Заступництво?» А потім чую ще щось, але розібрати не можу.

Через ілюмінатор біля голови не бачу нічого, крім бризок та вітру над водою, темряви згори і знизу. Я курю й курю ще.

А коли закінчуються сигарилли, лягаю на ліжко й розумію, що не чекаю смерті: я не вірю, що помру, я чекаю чогось іншого.

Прибути. Зрозуміти. Опинитися в пункті призначення.

Спостерігаючи масні фарби призахідного сонця, з деяким подивом усвідомлюю, що до смерті заморилася й очі самі заплющуються і чорт — невже? Невже, невже я засну неспокійно, але довгі повіки мерехтять од релігійних скиглінь Меріопи, іноді очі розплющуються, але все ще

сонні

поки, раптом охоплена панікою, сідаю на ліжку й визираю в ілюмінатор на проясніле море.

Майже ранок. Я пропустила ніч, ховаючись у сонній своїй голові.

Ретельно вдягаюся. Начищаю чоботи. Фарбую лице, як завжди, і зав'язую назад волосся.

Зараз пів на сьому, какт стукає у двері і приносить нам рідку кашу. Поки ми сьорбаємо, він розказує, що буде далі. «Ми майже прибули, — мовить. — Коли причалимо, йдіть за іншими пасажирами, чекайте, поки назвуть ваші імена, і робіть, як скажуть, і потім...» Але я гублю думку. І потім — що? Тоді ми зрозуміємо? Ми знатимемо, що відбувається?

Куди прямуємо?

Я пакую речі й готуюся вийти на невідомий берег. Думаю про Фенека. Що він робить і де він, такий спокійний, коли капітан загинув? Фенек не хотів би, щоб їм стало відомо, що в нього є повноваження, що він може командувати кораблями, змінювати графік океанських переправ.

(І я тримаю його долю у своїх руках.)

Надворі. Наполегливо шарпає вітер.

Мої очі тепер — як у печерної істоти. Я навчилася бачити в брудно-коричневому світлі каюти, й різке світло ранку лякає мене. Очі сльозяться, і я кліпаю та кліпаю. Над головою біжать хмари. Звідусіль чутно хляпання хвиль. У повітрі витає смак солі.

Навколо мене — інші, Моліфікетт і Кардоміуми, перша та друга, Мюрріган, Еттенрі й Кол, Гімґеврі, Йорелінг і Тиарфлай; мій Йоганнес глипає на мене швидко й раптом посміхається, перш ніж його змітає в натовпі, а Фенек стоїть десь нерухомо, похнюпивши голову, і всі ми в цьому світлі — наче паперові фігурки.

Хочу гукнути Йоганнеса, але його забрала людська течія, а я обдивляюся все вже звиклими до світла очима.

Волочу скриню, спотикаючись, шкандибаючи палубою. Я відчуваю себе побитою від світла та повітря, і знову дивлюся вгору й бачу, як там шугають птахи. Дибаю вперед і тримаю їх у полі зору, й вони кружляють над нами, перелітаючи до правого борту, та невпинно прямують до горизонту, і я бачу щогли там, куди вони летять.