Шрам

6

Під водою мерехтіли ліхтарі. Зелені, сірі, холодно-білі й бурштинові кулі — розробка лангустів — підсвічували нижню частину міста.

Світло пошипувало на зважених частинках. Воно сіялося не тільки з тисячі лампочок, а й зі снопів вранішнього сонячного світла, що, переломлюючись, вихоплювало переходи від хвиль до глибокої води. Риба і крі кружляли довкола та спокійно проходили крізь них.

Знизу місто здавалося архіпелагом тіней.

Воно було нерівне, широке і надзвичайно складно збудоване. Воно зміщувало морські течії. Зубці кіля їжачилися в усі боки. Якірні ланцюги зависли, як волосся, обірвані й забуті. З отворів цебеніли відходи, фекалії і тверді часточки; мастило кружляло неспокійними вихорцями й піднімалося тонкою плівкою. Постійна сльота сміття бруднила воду і поступово зникала внизу.

Під містом було кілька сотень ярдів слабкого світла, а потім милі й милі темної води.

Під Армадою нуртувало життя.

Крізь архітектуру міста гасали табунці риб. Між отворами під гвинти цілеспрямовано й осмислено рухалися прудкі фігурки істот, схожих на тритонів. Дротяні клітки, запхнуті в улоговини й припнуті за ланцюги, були повні жирної тріски й тунця. Мов коралові пухлини, розросталися оселі лангустів.

Поза межами міста і під ним у далеких місцях, куди ще сягало сонячне світло, кружляли кремезні напівприручені морські вірми. Мляво дзуміли підводні човни — різкі тіні на водному тлі. Здійснював невсипний обхід дельфін.

Море навколо міста резонувало шумами: стакато клацання та вібрацій металічних ударів, притишений звук тертя, коли терлися один об одного водяні потоки. Гавкіт, що стихав, сягнувши поверхні.

Серед тих, хто плавав і бовтався під містом, були десятки чоловіків та жінок. Вони навпомацки пробиралися в уповільненому темпі, незграбні поруч з елегантними водоростями й губками.

Вода була холодною, і жителі поверхні вдягали прогумовані шкіряні костюми, масивні шоломи з міді й загартованого скла, і спускалися, прив'язані до поверхні рурками з повітрям. Ті мешканці висіли на драбинах та мотузках, небезпечно гойдаючись над немислимим водним обширом.

У бульбашках шоломів вони були відрізані від звуків, і кожен з них тяжко ступав поряд зі своїми товаришами. Вони лізли по трубі, що стриміла у тьмяному морі, як перекинутий догори дриґом димар. Це був процвітаючий клаптик водоростей та черепашок найнеймовірніших відтінків. Бур'яни й жалюча філігрань придушували її, як плющ, і гойдалися туди-сюди, обмацуючи планктон.

В одного з водолазів були голі груди, з яких стриміли два довгі щупальця, погойдуючись у водних потоках, а також від власних слабких імпульсів.

Цей водолаз — Таннер Сак.

Загрібаючи хвостом воду, краєм міста плив дельфін, угору до світла. Він випірнув крізь водну гладінь на повітря, вигинаючись і розсипаючи довкола град бризок, окидаючи поселення хитрим оком.

Пірнувши, кривульками поплив назад.

Оддалік тьмяно вимальовувалися величезні силуети, нечіткі у воді та мерехтінні тавматургії.

Їх патрулювали припнуті на цеп акули, тому розгледіти щось було годі. Око не могло зосередитися на них.

Поруч із ними водолазів не було.

Белліс розбудили голоси.

Минули тижні з моменту приїзду в Армаду.

Кожен ранок був схожий на попередній. Прокинулася, сіла на ліжку, чекаючи, недовірливо спозираючи свою маленьку кімнатку, здригаючись від постійної невіри. Це було ще сильніше, ніж туга за Новим Кробузоном.

«Як я потрапила сюди?» Це питання не сходило з її думок.

Вона розчахнула штори, вперлася долонею у підвіконня і встала, дивлячись на місто.

Першого дня після прибуття сюди вони стояли купою, стискаючи в руках свої пожитки, на палубі «Терпсихори», в оточенні охоронців, а також жінок і чоловіків з контрольними списками й документами. Обличчя піратів були жорсткі, шкарубкі та суворі від негоди. Крізь страх Белліс уважно спостерігала за ними і не могла скласти про них враження. Це була розрізнена група, суміш етносів і культур, з різним кольором шкіри. Деякі були пошрамовані абстрактними візерунками, деякі в батикових шатах. Здавалося, ніби у них не було нічого спільного, крім похмурого вигляду.

Коли вони раптом завмирали начебто в задумі, Белліс знала, що прийшло начальство. Двоє чоловіків та жінка стояли біля корабельного поруччя. Вбивця — зодягнений у сіре вожак рейдерської групки — наблизився до полонених. Його одяг і меч тепер були чистими.

Молодший чоловік та жінка підступили вперед до мечника. Побачивши їх, Белліс не могла відвести погляду.

На чоловікові був темно-сірий костюм; жінка зодягнута в просте синє плаття. Обоє високі, трималися впевнено і владно. Чоловік мав чепурні підстрижені вуса й невимушено зарозумілий вигляд. Риси жінки були важкими і неправильними, але пишний рот був чуттєвим, жорстокий погляд очей вабив.

Що змусило Белліс дивитися на них і з захопленням, й із відразою; що повністю заволоділо її увагою, — це шрами.

Один звивався на обличчі жінки, від кутика лівого ока до кутика рота. Рівний і плавний. Інший, товстіший, коротший і більше посічений, тягнувся від правого крила носа по щоці й завивався, немовби обводячи знизу очі. Вони з мистецькою точністю спотворювали її охристу шкіру.

Бігаючи очима від жінки до чоловіка, Белліс відчула, як ціпеніє всередині. «Що це за збочення?» — скинулася неспокійна думка.

Чоловіка «прикрашали» такі самі, але дзеркально відображені знаки. Довгий звивистий рубець згори донизу правобіч обличчя, коротший товстенький поріз під лівим оком. Наче той був спотвореним віддзеркаленням жінки.

Поки Белліс зі жахом розглядала пошрамовану пару, жінка заговорила.

— Ви вже зрозуміли, — почала вона доброю раґамольською так, щоб усім було чутно, — що Армада не схожа на інші міста.

«Це замість привітання? — подумала Белліс. Невже це все, що вони можуть запропонувати травмованим і шокованим решткам пасажирів із «Терпсихори»?

Жінка продовжила.

Вона розповіла їм про місто.

Іноді замовкала, тоді одразу слово брав чоловік. Вони були майже як близнюки, закінчуючи речення одне за одним.

Їй було важко слухати, що вони говорили. Белліс схвильовано спостерігала, як між чоловіком та жінкою пробігає дивна суміш почуттів щоразу, коли вони дивилися одне на одного. Насамперед — жага. Белліс немов перестала відчувати плин часу: їй здавалося, наче все це, оте прибуття їй наснилося.

Згодом вона зрозуміє, що таки не тільки засвоїла велику частину почутого, а й обробила його на якомусь підсвідомому рівні. Й усе це мимохіть проявилося, коли Белліс почала жити в Армаді.

А тоді вона розуміла тільки напругу, що випромінювала ця пара, і трепет приголомшеної юрби на останнє речення жінки.

Сенс слів дійшов до Белліс за кілька секунд після того, як їх вимовили, ніби її череп був якимось товстим матеріалом, крізь який слабко пробивався звук.

Почулися зойки і галас, а потім шал недовірливих оплесків, величезна хвиля радості від сотень Пороблених в'язнів, які, тремтячи, стояли, смердючі й потомлені. Хвиля росла і росла, спершу сторожко, а потім несамовито від п'янкого тріумфу.

— Люди, какти, хотчі, лангусти... Пороблені, — сказала жінка. — На Армаді ви всі моряки й жителі. На Армаді нема вищих і нижчих. Тут ви вільні. І рівні.

А оце вже було привітання. І Пороблені прийняли його з гучною подякою та слізьми на очах.

Белліс разом із випадковими товаришами повели чередою у місто, де робочі чоловіки та жінки чекали з важкими, нетерплячими поглядами й контрактами в руках. І, човгаючи з кімнати, вона озирнулася на групку начальників та з подивом побачила, як до них хтось приєднався.

Йоганнес Тиарфлай, зовсім збентежений, дивився вниз, на руку, яку простягнув пошрамований чоловік, — не зневажливо, а так, ніби не міг уторопати, що з нею робити. Літній чоловік, який раніше стояв із убивцею й парою зі шрамами, вийшов наперед, погладжуючи молочно-білу бороду, і голосно привітав Йоганнеса по імені.

Це все, що Белліс устигла побачити чи почути до того, як її забрали. З корабля, в Армаду, в її нове місто.

Флотилія жител. Місто, побудоване на старих кістяках човнів.

Нескінченний вітер шарпав і сушив старий потріпаний одяг. Він шелестів по алеях Армади, вздовж високих цегляних стін, шпилів, щогол, коминів і напівструхлих снастей. Белліс дивилася зі свого вікна на низку перелаштованих щогл та бушпритів, міський пейзаж із княвдигедів і баків. Туди, де стояло кількасот зліплених докупи кораблів, що розкинулися майже на квадратну милю моря, і на місто, побудоване на них.

Військово-морська архітектура вражала розмірами. Голі кубари; галери із загнутими, мов жало скорпіонів, носами; люгери та бригантини; масивні пароплави сотні футів завдовжки й каное, не більші за людину. Були чужинські судна: уркетчі, барка, вирізана із закостенілого тіла кита. Заплутані в канатах і з'єднані рухливими дерев'яними містками, на хвилях погойдувалися сотні суден, спрямованих у всі боки.

Місто дудніло голосами. Брехали ланцюгові пси, чулися лайка вуличних торговців, гул двигунів, молотів і токарних верстатів, гуркіт каміння. Клаксони з майстерень. Сміх і крики сіллю — моряцьким суржиком, яким говорили в Армаді. А над тими міськими шумами звучить громовитий гул човнів. Зітхання деревини, хльоскання шкіри та мотузів, постукування корабельних боків.

Армада постійно рухалася, її містки гойдалися з боку в бік, вежі неухильно кренилися. Місто йшло по воді.

Судна перебудовували зсередини. Те, що колись було каютами і перегородками, стало будинками; у старих батарейних палубах розташувалися майстерні. Але місто не було обмежене наявними корабельними скелетами. Воно змінювало їх. Виростали надбудови, доповнені стилями і матеріалами сотень історій та естетик і перетворені у складну архітектуру.

Багатовікові пагоди хиталися на палубах древніх веслових кораблів, а цементні моноліти піднімались, як димарі на колісних пароплавах, викрадених з південних морів. Вулиці між будинками були тісними. Вони пролягали над переобладнаними суднами на мостах, між лабіринтами та площами і тим, що було, певно, особняками. На палуби кліперів і збройниці наповзали паркові насадження. Будинки, що примостилися на верхівках палуб, були вкриті павутиною тріщин від невпинного руху кораблів.

Белліс було видно тенти Солом'яного ринку: сотні яликів і плоскодонок, завдовжки не більше двадцяти футів, заповнювали проміжки між великими суднами. Маленькі човники постійно натикалися один на одного, прикуті докупи ланцюгами і шкарубкими від засхлої ропи мотузами. Хазяї відкривали свої кіоски, прикрашаючи маленькі крамнички-човни стрічками та знаками, й розвішували вироби. Ранні покупці спускалися на ринок із навколишніх кораблів крутими мотузяними драбинами, майстерно переступаючи з човна на човен.

Поруч із ринком стояла корбіта, обвита плющем та сланкими квітами. На ній розмістилися низенькі, прикрашені красивою різьбою будиночки. Щогли лишили, й вони, обліплені зеленню, скидалися на старезні дерева. Поруч стояв батискаф, який десятиліттями не опускався на глибину. Пасмо вузеньких будинків тягнулося від його перископа, як спинний плавник. Два судна були з'єднані брижами дерев'яних містків, що нависли над ринком.

Пароплав став житловим кварталом, у корпусі пробили нові вікна, на палубі звели дитячі гірки. У квадратному весловому човні розміщувалися грибні ферми. Човен-колісниця з декоративно відшліфованою вуздечкою був вкритий цегляними терасами, що примостилися у вигинах плавучого фундаменту. З його коминів тягнулися цівки диму.

Будинки були оздоблені кістками найрізноманітніших барв — від сірого й іржавого до полум'яних відблисків геральдики. Місто загадкових форм і кольорів. Його гібридність була різка, відразлива, спотворена розпадом і графіті. Міський ландшафт то припадав до землі, то піднімався, то знов опускався до води примарно загрозливими сильветами.

У трупах бродячих торговельних кораблів розкинулися нетрі й особняки, нетвердо похитуючись поперек шлюпів. Тут були церкви і санаторії, а також безлюдні будинки, які невпинно лизькала волога, — вкриті соляною кіркою, просяклі хлюпанням хвиль та свіжогнильним запахом моря.

Кораблі стояли прикуті одне до одного у плетиві ланцюгів і навісних балок. Кожне судно було понтоном у павутинні мотузяних містків. Човни горнулися один до одного — хвилерізи з врослих у море кораблів, що оточували судна, які плавали вільно. Доки Базиліо, де могли пришвартуватися, стати на ремонт чи розвантажитися військові судна й гості Армади, захищали їх від штормів.

Найбільші ж кораблі погойдувалися біля країв міста, за буксирами і пароплавами, прив'язаними до боків Армади. На відкритій воді стояли флотилії рибальських човнів, військові кораблі міста, кораблі-колісниці, тралери та інші. Це були піратські військово-морські сили Армади, які прямували по всьому світу, причалюючи з вантажами, розкраденими у ворогів чи на морі.

А за тим усім, за міським небом, що кишіло птахами та іншими літунами, за всіма суднами було море.

Відкрите море. Хвилі — як комашиння в неперервному русі.

Оглушливі й пусті.

Белліс дали зрозуміти, що вона під захистом тих, хто її сюди привіз. Тепер була жителькою району Гарватер, яким правили чоловік та жінка зі шрамами. Вони обіцяли роботу й койку для всіх, кого забрали зі собою, і сталося це швидко. Агенти зустрічали переляканих, розгублених новоприбулих, називали прізвища зі своїх списків, перевіряли навички та деталі прибульців, коротко пояснюючи піджин-сіллю, яку роботу їм дадуть.

Белліс знадобилося кілька хвилин, щоби зрозуміти, а ще більше — повірити, що їй пропонують роботу в бібліотеці.

Вона підписала запропоновані документи. Офіцерів і матросів з «Терпсихори» примусово відводили на «оцінку» та «перевиховання», й Белліс різко перехотілося впиратися. Вона нашкрябала своє ім'я на папері, напружена, мов тятива. «То це називається угода, чорти б її дерли? — закричала б, якби могла. — Тут же вибору нема, і всі це знають». Але вона підписала.

Організація дійства, така нібито законність, збивала її з пантелику.

Це були пірати. Це було піратське місто, яким керував жорстокий меркантилізм, на котрому тримався світ, яке викрадало для себе нових громадян з їхніх кораблів, плавуче вільне містечко для купівлі та продажу викрадених товарів, хто сильніший, того і правда. Докази цього були скрізь: у суворості громадян, зброї, яку вони носили відкрито, у колодках і ганебних стовпах, які вона бачила на суднах Гарватера. Їй подумалося, що порядок в Армаді підтримують морською дисципліною й канчуком.

Але місто-корабель не було базовою брутократією, як спершу думалося Белліс. Була тут й інша логіка. В них були видруковані угоди, цілі відомства, що займалися новоприбулими. А ще чиновники якоїсь виконавчої, адміністративної касти, так само, як у Новому Кробузоні.

Поряд із законом влади сильних Армади, чи то підтримуючи його, чи то слугуючи оболонкою, діяло бюрократичне правління. Це був не корабель, а місто. Вона опинилася в іншій країні, настільки ж складній та організованій, як і її власна.

Чиновники відвезли її до «Хромоліту», побитого часом колісного судна, і поселили у з'єднані гвинтовими сходами дві маленькі круглі кімнатки, примощені в тому, що раніше слугувало димоходом судна. Десь далеко внизу, в корабельному череві, був двигун, який колись випльовував кіптяву через те, що нині стало її оселею. Двигун перестав працювати задовго до її народження.

Їй сказали, що кімнати тепер її, але вона мусить щотижня платити за них у житлове правління Гарватера. Потім видали аванс, жменю банкнот і монет — «десять очей — прапор, десять прапорів — флерон». Валюта була грубо надрукованою. Кольори чорнила різнилися від банкноти до банкноти.

А потім вони сказали їй слабенькою раґамольською, що вона ніколи не покине Армаду, і залишили її на самоті.

Вона почекала ще, але більше нічого не відбувалося. Лишилася сама в місті, й місто це було її тюрмою.

Зрештою голод привів її до палатки внизу зі жирною вуличною їжею. Продавець заторохтів до неї сіллю занадто швидко, щоб вона хоч щось зрозуміла. Белліс ішла вулицями міста-корабля й дивувалася, що на неї ніхто не звертає уваги. Відчувала себе такою чужою під вагою культурного шоку, настільки ж паралізуючого, як мігрень, поміж жінок та чоловіків у пишному, рваному вбранні, вуличних дітлахів, кактів і хепрі, хотчі, лорґіссів, масивних ґессінів, вумуртів й інших. Лангусти жили під містом і вдень виходили на поверхню, мляво чеберяючи броньованими ногами.

Вулиці були вузькими хребтами між будинками, що рядком повмощувалися на палубах. Белліс поволі звикала до постійного погойдування міста, до горизонту, який постійно зміщувався і стрибав. Її оточували висвисти та розмови сіллю.

Навчитися мови було нескладно — словник майже весь зрозумілий, нахапаний з інших мов, та й синтаксис простий. Їй довелося користуватися цією мовою — щоб купувати їжу, питати дорогу, говорити з іншими армадцями, і коли говорила, її акцент видавав новоприбулу, а не уродженку міста.

Ті, з ким вона розмовляла, були здебільшого терплячими до неї, навіть з якимось грубуватим гумором пробачали їй непривітність. Можливо, вони очікували, що вона нарешті розслабиться, звикнувши до Армади.

Але це їй так і не вдалося.

Того ранку, коли Белліс вийшла з димаря «Хромоліту», питання «Як я потрапила сюди?» знову пульсувало в її думках.

Вона була на вулиці у місті кораблів, на сонці, в юрбі своїх викрадачів. Чоловіки та жінки, люди зі суворими обличчями та інші раси, навіть кілька конструктів торгувалися, працювали, джерготали щось сіллю. Белліс ішла Армадою — бранка цього міста.

Вона прямувала до Годинникової відроги — сусіднього з її Гарватером району, більше відомого як Книжкове містечко або квартал хепрі.

Від Хромолітних веж до бібліотеки Великих Шестерень було трохи більше тисячі футів. Щоб добратися туди, вона минула як мінімум шість суден.

Небо було повне літальних апаратів. Гондоли погойдувалися під дирижаблями, що перевозили пасажирів, спускаючи їх між тісно накупчених будинків по мотузяних драбинах, проїжджаючи повз набагато більші дирижаблі, які перевозили товари і техніку. Деякі були зліплені докупи з хаотичної мішанини клаптів газових балонів, вистромлених кабін і двигунів. Щогли служили швартовими тумбами, а з них проростали аеростати різних форм, як обважнілі плоди-мутанти.

Із «Хромоліту» Белліс перейшла куций крутий місток до шхуни «Джарві», втиканої маленькими кіосками, що торгували тютюном та солодощами. Вона піднялася на шхуну-барк «Сидяча рись», її палубу всіяли торговці шовком, які спродували обрізки від піратського промислу Армади. Правобіч, повз поламаний морський стовп лорґіссів, що погойдувався, мов зловісна приманка для риби, і Белліс перейшла міст Тафета.

Вона опинилася на «Суворому», масивному кліпері, скраю Книжкового містечка, де правили хепрі. Поруч з возами, запряженими кволими — результат інбридінгу — волами та конями, Белліс пройшла мимо загону хепрі з трьох сестер-вартових.

Подібні тріо були і в Кінкені та Гирлі, новокробузонських ґетто хепрі. Вперше побачивши їх тут, вона добряче здивувалася. Хепрі в Армаді, як і в Новому Кробузоні, були, очевидно, нащадками біженців з кораблів Милосердя. Поклоняючись тому, що лишилося, бо вони пам'ятали про пантеон Веред Кай Нев. У руках тримали традиційну зброю. Їхні гінкі гуманоїдні тіла були смаглі й загартовані, а голови переливались, як гігантські скарабеї, на холодному сонці.

Із такою кількістю безмовних жителів-хепрі вулиці Книжкового містечка були тихішими, ніж вулиці Гарватера. Натомість повітря злегка приправляли залишки хімічних туманів, які були частиною комунікації хепрі. Це був їхній еквівалент галасливої балачки.

На вулицях та площах стояли скульптури хепрі зі слини, як на Плазі Статуй у Новому Кробузоні. Фігури абстрактних, міфічних форм, морські істоти, виконані в опаловому матеріалі, який хепрі виділяли зі своїх залоз. Кольори були приглушені, ніби барвоягоди тут менш рясні або гіршої якості.

На проспекті на «Суміші пилу» — кораблі хепрійського зразка на годинниковому механізмі — Белліс стишила ходу, зачарована його гвинтиками й архітектурою. Пориви вітру приносили з корми фермерського корабля комах та всіляке лушпиння, а крізь щілини в настилі палуби долинало слабке мекання худоби.

Далі попрямувала на тлустий фабричний корабель «Лабораторія Ароннакс», повз металургійні майстерні й нафтопереробні заводи, до Плази Кром, від якої величезна підвісна платформа тяглася через воду до палуби «Пінчермарна», крайнього із суден, що становили бібліотеку Великих Шестерень.

— Та розслабся... нікому нема діла до того, що ти запізнилася, — сказала Керіенн, одна з людського персоналу, коли Белліс пробігла повз неї. — Ти новенька, примусово завербована, чому б цим не скористатися.

Белліс почула ззаду її сміх, але не відповіла.

Коридори та переобладнані їдальні були переповнені книжковими полицями і блиманням гасових ламп. Учені всіх рас стуляли губи, якщо такі були, в риску й задумливо дивилися вслід Белліс. У великих читальних залах панувала тиша. Вікна, вкриті плівкою пилу й поцятковані зісохлими комахами, ніби приглушували світло, що лилося на столи і томи, написані різноманіттям мов. Здушений кашель лунав, мов вибачення, коли Белліс зайшла у відділ нових надходжень. Книги стосами балансували на шафах та візках і вежами росли з підлоги.

Вона годинами методично вкладала картотеку, розставляла книги, написані невідомими їй мовами, вносила в картки деталі інших томів за абеткою — абетка солі не надто відрізнялася від раґамольської — відповідно до автора, назви, мови, галузі й тем.

Незадовго до обідньої перерви Белліс почула кроки. Подумала, що то Шекель. Це єдина людина з «Терпсихори», з якою вона бачилася чи говорила. Усміхнулася, так подумавши, — вона в компанії юнги. Він зайшов до неї з поважною міною тижні два тому, юна енергія перла з нього, як зі шкодливого цуценяти. Хлопчина був у захваті від їхньої нової ситуації і того, що їх захопили. (А тоді ще хтось розказав йому, що в бібліотеці працює «напиндючена страшнувата пані у чорному зі синіми губами». На цих словах хлопець розплився у широкій усмішці, й Белліс довелося відвернутися. Щоб не усміхнутися у відповідь.)

На життя він заробляв різними туманними способами, мешкаючи в будинку з Поробленим із «Терпсихори». Белліс запропонувала Шекелю мідну монету за допомогу в розставлянні книг, і той погодився. Відтоді він приїжджав кілька разів, трохи працював, розмовляючи з нею про Армаду та розкидані залишки їхнього корабля.

Вона чимало від нього дізналася.

Але вузеньким коридором крокував не Шекель. До неї підходив, нервово посміхаючись, Йоганнес Тиарфлай.

Із деяким соромом вона потім згадала, як скочила на ноги («і мало не заридала, як дитя сопливе, їй-бо») й обхопила його руками.

Він теж її обняв, тепло й соромливо усміхаючись. Обійми тривали довго, й ось вони відірвались одне від одного й зустрілися поглядами.

Оце вперше випала нагода вибратися, розповів він, а вона нетерпляче допитувалася, чим він займався весь цей час. Його послали до бібліотеки, і трапилася нагода розшукати Белліс, а вона хотіла знати, чим же він до дідька займався. Коли той відповів, що не може, не може надовго лишатися, вона спересердя мало ногою не тупнула, але він усе повторював «чекайте, чекайте» і сказав, що тепер у нього більше часу, що вона мусить послухати його хоч хвильку.

— Якщо ви завтра вільні, — мовив він, — я хотів би запросити вас на вечерю. Є місцина одна з правого боку в Гарватері, на «Вохристому язику»... називається «Нереалізований час». Знаєте?

— Знайду, — була коротка відповідь.

— Я можу прийти і забрати вас, — запропонував, але вона обрубала:

— Я знайду.

Він усміхнувся з якоюсь замріяною втіхою, яку вона одразу згадала. «Якщо ви вільні, ти бач! Він справді думає, що таке можливо?» їй раптом стало некомфортно, майже страшно. «І це що, й інші ходять кудись щовечора? Це тільки я у вигнанні? Невже пасажири “Терпсихори” влаштовують щовечора гульбан у своєму новому домі?»

Виходячи того вечора з бібліотеки, Белліс відчула, як звідусіль тиснуть тісні квартали й вузькі вулички Армади. Вона звела очі на небосхил, і від гранітної ваги Бряклого океану забило дух. Не вірилося, що така маса води й повітря не потопила Армаду, не поглинула її всю. Порахувавши монети, підійшла до водія дирижабля, котрий саме заправлявся на «Лабораторії Ароннакс».

Вона погойдувалася в люльці, й та заспокійливо гуділа за сто футів від найвищої палуби. Белліс бачила, як хитаються кордони міста на лінивих хвилях. Онде видно дерев'яні щогли примарного кварталу. Арена. Цитадель Бруколака.

А в центрі Гарватера — щось надзвичайне, до чого Белліс так і не звикла, — джерело сил району. Щось величезне маячило над корабельним ландшафтом довкола: найбільший корабель у місті, найбільший корабель, який Белліс будь-коли бачила.

Майже дев'ятсот футів чорного заліза. П'ять колосальних димарів і шість голих щогл, заввишки більше двохсот футів; і, прив'язаний високо над ними, величезний зморшкуватий дирижабль. Велетенське колесо з кожного борту корабля, немов зразки промислових скульптур. Палуби майже голі, не вцятковані хаотичними спорудами, котрі спотворювали б форми інших суден. Цитадель Коханців, як викинутий на мілину титан, — «Ґранд Ост» розвалився посеред барокових форм Армади.

— Я передумала, — раптом сказала Белліс. — Ми не їдемо до «Хромоліта».

Вона скерувала пілота курсом корма — корма — правий борт — усі напрямки в місті визначали відносно колосального «Ґранд Оста».

Чоловік м'яко повернув кермо, а Белліс дивилася вниз на чималий натовп. Повітря заклубочилося, коли аеронавт пробирався крізь щогли та снасті, що стриміли навколо них у небі Армади. Навколо веж Белліс побачила міське птаство: мартинів, голубів і папуг. Вони плодилися на дахах та в закапелках на палубах, поряд з іншою живністю.

Сонце зайшло, й місто замерехтіло нічними барвами. Белліс відчула порив меланхолії, минаючи залиту світлом щоглу так близько, що можна було вхопитися рукою за верхівку. Вона побачила місце, куди прямувала — бульвар Св. Качері на пароплаві «Серце Гломара», набережну, пошарпаний блиск якої складався з низки тьмяних вуличних ліхтарів, вузлуватих дерев та ліпних фасадів. Коли гондола почала спускатися, вона пильно взиралася у пошарпану, темнішу форму на краю парку.

Через чотириста футів води, що мерехтіла від нечистот, піднімалася вежа з переплетених балок. Вона сягала високо, аж до дирижаблів, що порскали полум'ям. Масивне бетонне тіло на ногах, які, немов чотири стовпи, стриміли з брудного моря. Темні крани рухалися без видимої мети.

Це була жахна, потворна споруда, що вселяла страх і трепет. Белліс зручніше вмостилася в аеростаті й прикипіла очима до «Сорго» — викраденої у Нового Кробузона бурової установки.

7

Увесь наступний день безжально дощило, важкі сірі краплі падали, як осколки кременю.

Вуличні торгаші притихли, покупців у дощ було катма. Хідники Армади були ковзкі, тож траплялося немало нещасних випадків: п'янички чи незграби падали в холодне море.

Міські мавпи задумано сиділи під навісами і час од часу перекрикувалися. Це були шкідники, дикі племена, які гонили плавучим містом, змагаючись за рештки їжі й територію, гасали під містками і дерлися на такелаж. Вони були не єдиними дикими тваринами у місті, але сміттярами виявилися найуспішнішими. Тулилися докупи у холоді та сирості й мляво вискубували одне в одного бліх.

У тьмяному світлі бібліотеки Великих Шестерень таблички, що закликали до тиші, утратили будь-який сенс від перкусії дощу.

Криваві роги району Шаддлера звучали скорботно, як і завжди, коли періщив сильний дощ, і струпарі казали, що небо кровоточить. Краплі води тарабанили по «Юроку», флагманові кварталу Суха Падь. Темна прогнила тканина примарного кварталу поросла цвіллю й мала не надто привітний вигляд. Люди зі сусіднього району Ти-і-Твій тицяли на занедбаний горизонт пустельного кварталу і попереджали, як це завжди робилося, що десь усередині шарудить неспокійний дух.

У перші години по сутінках у тьмяній споруді Барроу-гола на «Теріан-тропі», в серці Шаддлера, закінчилася шумна зустріч. Струпарі-хоронці зовні чули, як розходяться делегації. Обмацували зброю і проводили пальцями по кірці своєї органічної броні.

Серед них був чоловік: до шести футів йому не вистачало кілька дюймів. Міцний статурою, мускулястий, зодягнений у вугільно-сіре шкіряне вбрання, при боці висів прямий меч. Говорив і рухався зі спокійною грацією.

Він обговорював зброю зі струпарями, потім попросив їх продемонструвати йому кілька ударів з морту крутт, їхньої бойової науки. Дозволив їм помацати філігрань дротів, які звивалися навколо його правого передпліччя та по боці броні до батарейки на поясі.

Чоловік порівнював удар «упертий цвях» з ножного єдиноборства з ударом «садр» із морту крутт. Він та його спаринг-партнер розмахували руками у повільних випадах, коли згори над ними відчинилися двері на сходи, й охоронці вмить присмирніли й виструнчилися. Чоловік у сірому неспішно випрямився та підійшов у куток антресолі.

До них спускався чоловік, охоплений холодною люттю. Він був високий, молодий і нагадував фігурою танцівника. Ряба шкіра була кольору блідого попелу. Його волосся, здавалося, належало комусь іншому: темне, довге та щільно завите, воно спадало непокірними пасмами, мов нечесаний фліс. Вони погойдувалися тугими кільцями, коли він спускався.

Проходячи мимо струпарів, привітався ледве помітним бундючним кивком, і ті у відповідь ще церемоніальніше вклонилися. Він завмер перед чоловіком у сірому. Обоє обзирнули один одного з непроникними виразами облич.

— Живий Доул, — зрештою прошепотів новоприбулий.

— Мрець Бруколак, — була відповідь.

Утер Доул вгледівся у широке, красиве лице Бруколака.

— Схоже, твоє начальство не збирається відмовлятися від своїх ідіотських оборудок, — промурмотів Бруколак і замовк. — Не віриться, Утере, що ти схвалюєш подібне безумство.

Утер навіть не ворухнувся, не відводячи очей від співрозмовника.

Бруколак випрямився й пхекнув чи то зневажливо, чи то самовпевнено, чи ще бозна-як.

— Не буде цього, — сказав. — Місто не допустить. Це місто існує не для того.

Бруколак ліниво відкрив рота, й звідти майнув великий роздвоєний язик, немов лизькаючи повітря і хмарини поту Утера Доула.

Було таке, що Таннер Сак мало розумів.

Так, не розумів, як він може терпіти холод морської води. Зі своїми громіздкими щупальцями Поробленого йому доводилося опускатися під воду голим по пояс, і перший дотик води вразив, наче струмом. Таннер Сак мало не повернувся назад, але потім вирішив змаститися густим жиром. Тіло звикло до дошкульного холоду набагато швидше, ніж це взагалі можливо. Він усе ще відчував прохолоду, але це було якесь абстрактне відчуття. Шкіру не розтинало пекучим морозом.

Не розумів, чому ропа лікує його стражденні щупальця.

Оскільки спочатку їх імплантували через бздуру магістра Нового Кробузона, що було нібито пов'язано з його злочином згідно з якоюсь покровительською алегоричною логікою, котра ніколи не мала для нього сенсу, вони висіли, мовби смердючі мертві кінцівки. Він якось заради експерименту черкнув їх ножем, і шари нервів, закладені в них, відгукнулися палючим болем, тож мало не зомлів. Але біль — єдине, що відчувалося у них, тож він обмотував їх навколо себе, як огидних напіврозкладених пітонів, і намагався жити собі, не надто звертаючи на них увагу.

Одначе, занурені в солону воду, вони раптом заворушилися.

Безліч дрібних інфекцій вщухли, і щупальця тепер були просто холоднуватими на дотик. Після трьох занурень, на його невимовний шок, щупальця почали рухатися незалежно від води самі собою.

Він одужував.

Після кількох тижнів пірнань щупальця пробирало якимсь новим чуттям, присоски трішки скорочувалися і ліпилися до поближніх поверхонь. Таннер навчився рухати ними, коли хотів.

У сум'ятті перших днів, коли полонені щойно приїхали, Таннер бродив кварталами й ошелешено прислухався до того, як купці та бригадири пропонували йому роботу мовою, яку він дуже швидко навчився розуміти.

Коли Таннер підтвердив, що він інженер, чиновник адміністрації доків Гарватера окинув його пожадливим поглядом і простою, мов для дитини, сіллю, допомагаючи собі пантомімою, запитав, чи навчиться той бути водолазом. Механіка було легше навчити пірнати, ніж навчити водолаза навичкам, які накопичив Таннер.

Це було непросто — навчитися дихати повітрям, що закачують згори донизу, не панікувати в тісному душному шоломі, не робити зайвих рухів. Але він навчився розкошувати в уповільненому під водою часі, у хвилюванні прозорої води, видної крізь скло.

Тепер виконував роботу, подібну що й завжди, — латав, ремонтував, перебудовував, длубався з інструментом, з великими машинами — з тією різницею, що здійснював усе, далеко внизу, під стивідорами та кранами, у товщі води, під невсипним наглядом рибок та вугрів, котрі гойдалися на потоках, народжених за милі звідси.

— Я казав тобі, що Колдсрака працює в бібліотеці?

— Казав-казав, — натомлено озвався Таннер.

Вони зі Шекелем їли під тентом у доках, поки довкола періщила злива.

Шекель прибув на доки з групкою босяків віком від дванадцяти до шістнадцяти років. Усі інші, наскільки зрозумів Таннер, були місцеві; й те, що вони дозволили приєднатися до них новоприбулому, який ледве міг зліпити два слова сіллю, було свідченням високого вміння Шекеля пристосовуватися до нових умов.

Вони залишили Шекеля самого, щоб той поїв разом із Таннером.

— Мені бібліотека подобається, — сказав Шекель. — Люблю туди ходити, і не тільки через крижану жінку.

— Ти міг втрапити у щось набагато гірше, ніж читання, — сказав Таннер. — Ми закінчили з хроніками Волоногого, ти міг би підшукати ще історій і читати мені для різноманіття. Як у тебе з абеткою?

— Дещо можу, — відказав той.

— Ну от. Перебалакаєш із міс Колді й попросиш її порекомендувати якесь чтиво.

Певний час вони їли мовчки, спостерігаючи, як із своїх підводних жител піднімається гурт армадських лангустів.

— Як воно там, унизу? — зрештою спитав Шекель.

— Холодно, — відповів Таннер. — І темно. Темно, але... ясно. В оточенні вогнів. Масивно. Довкола велетенські темні форми, сильвети. Підводні човни і ще бозна-що. А бувають й інші. Їх важко розгледіти, вони дуже обачні, тож близько до себе не підпустять. Я бачив лангустів, вони там живуть у корабельних уламках. Спостерігав, як морські вірми впрягаються у кораблі-колісниці. Бачив людориб, схожих на тритонів із кварталу Баск. Такі в'юнкі, що фіг побачиш. Виродок Джон, дельфін. Він начальник безпеки Коханців унизу, такий холодний та злий тип, що й уявити годі. А ще є кілька... Пороблених, — голос чоловіка під кінець геть стих.

— Дивно, правда? — сказав Шекель, пильно зазирнувши Таннеру в очі. — Ніяк не звикну... — і вмовк.

Таннер теж не міг звикнути. До місця, де Пороблені були рівні з усіма іншими. Де Пороблений міг бути бригадиром, керівником, а не дешевою робочою силою.

Шекель помітив, що Таннер потирає щупальця.

— Як вони?

У відповідь Таннер усміхнувся, потім зосередився, й один із еластичних відростків смикнувся та потягся, мов умираюча змія, до шматка хліба біля Шекеля. Хлопець схвально заплескав у долоні.

На краю причалу, де випливали на поверхню лангусти, стояв високий какт, його голі груди були вцятковані волокнистими шрамами. На спині висів масивний шакрілук.

— Знаєш його? — спитав Таннер. — Його звуть Гедріґал.

— Незвичне для кактів ім'я, — сказав Шекель, і Таннер похитав головою.

— Він не новокробузонський какт, — пояснив, — і не зі Шанкеля. Його привезли, як і нас. Років двадцять тому. Він із Дрир Самгера. Майже дві тисячі миль від Нового Кробузона.

Я тобі так скажу, Шекелю, у нього є парочка історій. І книжки не треба. Він був піратом на торговому судні, потім його взяли у полон і привезли сюди. Він бачив майже всіх істот, які живуть у морі. Може волосину тобі зрізати тим своїм шакрілуком, такий добрий стрілець. Він бачив і кераґорів, і москітолюд, і непоміщених, і ще бозна-кого. А як уміє про них розказувати! У Дрир Самгері навіть є байкарі, які живуть з того, що розказують історії. Гед був одним із таких. А якщо захоче, то загіпнотизує голосом так, що будеш ніби п'яний від нього, поки він ті історії розказує.

Какт стояв нерухомо, дощ тарабанив по його пошрамованій шкірі.

— А тепер він аеронавт, — продовжив Таннер. — Роками був пілотом на розвідувальних та бойових повітряних суднах «Ґранд Оста». Він один з найважливіших людей Коханців і сам собою чолов'яга непоганий. Тепер от живе переважно вгорі на «Зарозумілості».

Таннер із Шекелем озирнулися й звели очі. За трохи більше ніж тисяча футів над палубою «Ґранд Ост» була припнута «Зарозумілість».

Це був великий калічний аеростат із погнутими хвостовими стабілізаторами та двигуном, який не працював роками. Прикріплений сотнями ярдів просмолених мотузок та лебідкою до великого корабля під ним, він служив марсом, з якого виднілось усе місто.

— Подобається йому там, нагорі, — мовив Таннер. — Каже, останнім часом хочеться спокою.

— Таннере, — по хвилі озвався Шекель, — як тобі Коханці? Ти ж на них працюєш, чув, що говорять, знаєш, які вони. Що думаєш про них? Чому робиш те, що вони накажуть?

Таннер знав, що Шекель його не зрозуміє. Але це було таке важливе питання, що він обернувся і дуже пильно подивився на хлопця, з яким ділив кімнату (в кінці старого залізного блокшива). Хлопчик, який був його тюремником, його авдиторією та другом, ставав чимось іншим, чимось на зразок родини.

— У колоніях мене чекала доля раба, Шекелю, — стиха проказав Таннер. — Коханці «Ґранд Оста» прийняли мене і дали роботу, що приносить гроші, й сказали, що сцяли вони на те, що я Пороблений. Коханці дали мені життя, Шекелю, і місто, і дім. І хай що вони хочуть зробити, мене це ніяким бісом не обходить. А Новий Кробузон може поцілувати мене в сраку, хлопче. Я тепер армадець, гарватерець. Я вчу сіль. Я відданий громадянин.

Шекель втупився у друга. Таннер був чоловік спокійний і тихий, говорив завжди повільно, й такого вогню та хвилювання Шекель від нього ще ніколи не бачив.

І був дуже вражений.

Дощ не припинявся. У всій Армаді пасажири «Терпсихори» — ті, яких випустили, — намагалися призвичаїтися до нового життя.

На барвистих ялах і баркентинах вони сперечалися, купували, спродували товар та крали, вчили сіль, хтось плакав, переглядаючи карти міста, обчислюючи відстань від Нового Кробузоначи Нова Есперіуму. Вони оплакували своє старе життя, дивлячись на геліотипії друзів та коханих, котрі лишилися вдома.

У перевиховній в'язниці між Гарватером і Шаддлером була купа моряків із «Терпсихори». Деякі кричали на своїх радників-охоронців, які намагалися їх заспокоїти, увесь час перевіряючи, чи може ця або ця людина подолати свою прив'язаність, чи послабиться її зв'язок з Новим Кробузоном, чи можна переманити ту особу на бік Армади.

А якщо ні, вирішували, що з ними робити.

Белліс приїхала в «Нереалізований час» із зіпсованими від дощу зачіскою і макіяжем. Вона стояла забрьохана у дверях, і коли з нею привітався офіціант, витріщилася на нього, здивована таким прийомом. «Наче справжній офіціант, — упіймала себе на думці, — у справжньому ресторані у справжньому місті».

«Вохристий язик» був великим і древнім кораблем. Настільки вкритим струпами примощених будівель, настільки переробленим та перебудованим, що неможливо сказати, яким це судно було колись. Корабель упродовж століть був частиною Армади. Бак його вкривали руїни: старі храми з білого каменю, що майже розсипалися в пил. Залишки були задушені плющем та кропивою, що аж ніяк не відлякувала міську дітлашню.

На вулицях корабля були дивні тіні, груддя незрозумілих виловлених у морі речей, звалених по закутках, мов хтось їх забув.

Ресторанчик виявився невеликим, усередині тепло й не надто залюднено. Стіни його обшиті темним деревом, а вікна виходили на низку кечів і каное до доків Морського їжака, другої гавані Армади.

У Белліс щось гостро шпигнуло всередині, коли уздріла, що зі стелі ресторану звисають маленькі гірлянди паперових ліхтариків. Востаннє вона бачила подібне в «Годиннику й Півнику», на Салакуських полях у Новому Кробузоні.

Їй довелося струснути головою, щоби позбутися гострої туги. За кутовим столиком підвівся, махаючи рукою, Йоганнес.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Йоганнес, певно, ніяковів, а Белліс зрозуміла: вона сердиться через те, що так довго нічого від нього не чула. Та все ж, підозрюючи, що не справедлива до Йоганнеса, вирішила промовчати.

Белліс помітила, що на столі вінтажне червоне вино «Ґалаґі», Дом Предікус 1768 року. Вона поглянула на Йоганнеса розширеними від здивування очима і стулила губи в несхвальну риску.

— Я подумав, можна відсвяткувати, — сказав він. — Ну те, що так побачилися.

Вино було відмінне.

— Чому вони просто лишили мене... нас... справлятися з цим? Чи просто гнити? — зажадала відповідей Белліс. Вона длубалася в тарілці з рибою та якимсь гіркуватим листям, вирощеним на кораблі. — Я думаю... я би сказала... це якось нерозважливо — висмикнути кілька сотень людей з їхнього життя, а потім випустити їх у... це...

— Але вони вчинили не так, — відказав Йоганнес. — Скільки інших пасажирів із «Терпсихори» ви тут бачили? А з екіпажу? Згадайте співбесіди, запитання, коли ми тільки приїхали. Це були випробування, — продовжив лагідно. — Вони оцінювали, хто безпечний, а хто ні. Якщо їм здасться, що від вас забагато проблем, або... ви занадто прив'язані до Нового Кробузона... — і вмовк.

— А тоді що? — не стерпіла Белліс. — Як капітана...?

— Ні-ні-ні, — поспішив заперечити Йоганнес. — Думаю, вони... опрацьовують вас. Намагаються переконати. Ну, ви ж знаєте про насильне вербування. У військово-морському флоті Нового Кробузона є багато осіб, чий мореплавний досвід обмежувався тим, що в ніч вербування вони налигувалися в таверні. Але це зовсім не заважає більшості з них працювати зараз моряками.

— Якийсь час, — сказала Белліс.

— Так. Я не кажу, що це одне й те саме. В цьому велика різниця — приєднавшись до Армади, ви вже... не покинете її.

— Мені це казали разів із тисячу, — по хвилі протягнула Белліс. — Але як щодо флоту Армади чи лангустів унизу? Гадаєте, вони не можуть утекти? Та й узагалі, якби це була правда, якби в людей не було змоги вибратися звідси, то жити тут змогли б хіба місцеві, народжені у місті.

— Очевидно, так, — відповів. — Міські пірати місяцями у плаванні, а може, й роками, поки вони можуть повернутися до Армади. І під час цих подорожей заходять в інші порти, і я впевнений, що неодноразово хтось із їхнього екіпажу зникав. Думаю, десь по світу розкидані колишні армадівці. Але факт полягає в тому, що ці екіпажі ретельно відбирають: частково лояльних осіб, а частково таких, які коли й утечуть, це не матиме особливого значення. Вони майже всі уродженці міста — мало якому завербованому вдалося отримати перепустку. Нам із вами не варт і сподіватися потрапити на таке судно. Армада — це єдине, що більшість із нас побачать у житті. Але чорт, подумайте, кого вони забирають, Белліс. Деяких моряків, звичайно, деяких «суперників» піратів, кілька торговців. Але кораблі, з якими стикаються армадці, — думаєте, їх усіх забирають? Більшість захоплених суден це... ну кораблі, як «Терпсихора». З рабами. Або кораблі, переповнені Поробленими, яких везли у колонії. Або кораблі-в'язниці. Чи кораблі, що транспортують військовополонених. Більшість Пороблених на «Терпсихорі» давно зрозуміли, що ніколи не повернуться додому. Двадцять років — це довічний вирок та смертний вирок, і вони це знають. А тут їм дають і роботу, і гроші, й повагу... хіба дивно, що Поробленим усе подобається? Наскільки знаю, лише сім Пороблених із «Терпсихори» опрацьовували у зв'язку з відмовою співпрацювати, і двоє з них уже страждають на деменцію, тобто набуте слабоумство.

«І звідкіля в ім'я Джаббера це ти такий розумний узявся?» — дивувалася Белліс.

— От, наприклад, ми з вами, — продовжив Йоганнес. — Усі ми... ми вже знали, що будемо далеко від дому... вдалині від Нового Кробузона п'ять років — це мінімум, але, найімовірніше, набагато довше. Погляньте тільки, якою строкатою групою ми були. Я би сказав, дуже небагато інших пасажирів мали постійний зв'язок із містом. Люди розгублені, так, і здивовані й стривожені. Але не зламані. Чи це не те «нове життя», котре вони обіцяють колоністам Нова Есперіуму? Хіба це не те, чого прагнула більшість із нас?

«Більшість — можливо, — подумала Белліс. — Але не всі. І якщо вони хочуть переконатися, що ми задоволені цим місцем перед тим, як випустити нас жити вільно, тоді боги знають — я знаю — можуть і помилятися у своїх оцінках».

— Я сумніваюся, — стиха проказав Йоганнес, — що вони аж настільки наївні, аби випускати нас пастися без нагляду. Не здивуюся, якщо вони ведуть на кожного ретельне досьє. Тому, підозрюю, без нагляду ми не лишилися. Та і що б ми могли зробити? Це місто, а не прогулянковий катер, котрий можемо спокійно реквізувати чи затопити. Якісь справжні проблеми можуть спричинити хіба екіпажники. На багатьох із них чекають сім'ї. От вони могли б не погодитися звикати до нового дому.

«Тільки екіпажники?» — подумала Белліс, відчувши гіркий присмак у роті.

— То що ж із ними буде? Так, як із капітаном? — озвалася мертвим голосом. — Як із Камбершамом?

Йоганнес скривився.

— Я... Мені сказали, що це... це спіткало лише капітанів і старпомів будь-яких кораблів... що вони просто занадто багато втрачають, адже особливо прив'язані до свого порту приписки.

У його обличчі було щось улесливе й вибачливе. Зі все більшим відчуженням Белліс зрозуміла, що вона — сама.

Прийшла сюди, сподіваючись, що зможе поговорити з Йоганнесом про Новий Кробузон, що він розділить її сум, хотіла торкнутися кривавих шрамів і поговорити про людей та вулиці, за якими так тяжко сумувала.

Можливо, вони порушили б тему, що тижнями проривалась у її думках: втеча.

Але Йоганнес звикав. Він говорив навмисно безбарвним голосом, ніби те, що казав, просто репортаж про якісь події. Але намагався примиритися з правителями міста. Він знайшов в Армаді щось таке, що підготувало його до думки: це — дім.

«А що вони зробили, аби цього досягти? — подумала вона. — Чим він займається?»

— А про кого ще ви чули? — запитала по холодній павзі.

— Молліфікетт, із сумом мушу сказати, був одним з тих, хто не витримав, коли ми вперше приїхали, — сказав Йоганнес із щирим сумом на обличчі.

Намішане й мінливе населення Армади зробило його переносником незліченних захворювань. Уродженці міста були витривалими, але в кожній партії новонавернених траплявся хтось із пропасницею чи ящуром, і якась частина неминуче гинула.

— Подейкують, що наш прибулий, містер Фенек, працює десь у Гарватері або на Ти-і-Твій. Сестра Меріопа... — сказав раптом, і очі його розширилися. Чоловік струснув головою. — Сестра Меріопа... сестру тримають задля її ж власної безпеки. Меріопа постійно погрожує щось учинити собі. Белліс, — прошепотів, — вона чекає дитину.

Белліс закотила очі.

«Я не можу це слухати», — подумала Белліс, говорячи рівно стільки, щоби підтримувати розмову. Їй було самотньо. «Банальні таємниці й заяложені кліше. Що далі? — майнула презирлива думка, поки Йоганнес перебирав імена пасажирів та офіцерів “Терпсихори”. — Якийсь із виду надійний моряк насправді виявився перевдягненою жінкою, котрій закортілося піти в море? Любов і содомія серед чинів?»

Того вечора в Йоганнесі було щось жалюгідне, і вона ніколи раніше так про нього не думала.

— Звідки ви все це знаєте, Йоганнесе? — обережно запитала Белліс. — Де ви були? Чим займаєтеся тут?

Йоганнес прокашлявся і втупився у свою склянку.

— Белліс... — мовив він. Гамір ресторану довкола лунав тепер особливо гучно. — Белліс... я можу вам довіритися? — підвів на неї погляд. — Я працюю на Коханців. І це не означає, що працюю в Гарватері. Я працюю безпосередньо на них. У них є команда дослідників, які працюють над цілком... — Він похитав головою і широко заусміхався від захоплення. — Цілком неординарним проектом. Надзвичайна можливість. І вони запросили мене приєднатися до них — завдяки моїй попередній роботі. Їхня команда прочитала деякі мої дослідження, і вони вирішили, що я буду... що вони хочуть, аби я працював з ними.

Він у захваті, зрозуміла вона. Як дитина, майже точно, як дитина.

— Є тавматурги, океанологи, морські біологи. Той чоловік... котрий перебив майже всю «Терпсихору», Утер Доул, він є частиною команди. Насправді він головний. Він філософ. Тут займаються різними проектами. Проекти з криптогеографії і теорії ймовірностей, а також... дослідження, над яким працюю я. Чоловік, відповідальний за це, просто надзвичайний. Коли ми приїхали, він був з Коханцями: високий старий із бородою.

— Я пам'ятаю його, — сказала Белліс. — Він привітався з вами.

На обличчі Йоганнеса відбилося щось середнє між каяттям і захватом.

— Так, привітався, — сказав. — Це Тінтіннабулум. Мисливець, прибулець. Його найняло місто. Він живе на «Касторі» разом із сімома іншими чоловіками, де Гарватер перетинається з Шадлером та Книжковим містечком. Невеликий корабель із дзвіницею... Ми виконуємо фантастичну роботу, — раптом додав щасливо, і, бачачи чисту втіху на його обличчі, Белліс зрозуміла, що Армада його остаточно переманила. — Обладнання старе й ненадійне — аналітичні двигуни давні — але робота настільки радикальніша. Я мушу надолужити кілька місяців роботи, поки вчу сіль. Ця робота... дає читати найрізноманітнішу інформацію.

Він посміхнувся їй з нестримною гордістю, хоч і немов не вірячи своїй удачі.

— Для мого проекту знадобляться певні ключові тексти. Один із них — мій. Ви можете у це повірити? Хіба то не чудо? Тут книги з усього світу. З Нового Кробузона, Хадога. І є кілька таємничих книг, які ми не можемо знайти. Вони написані раґамольською та сіллю, і місячним письмом... Кажуть, одна з найважливіших створена горішньокеттайською. Ми склали список із посилань у книгах, що в нас є. Боги знають, звідки у них тут така фантастична бібліотека. Белліс, половину книг я вдома взагалі не міг знайти...

— Вони крадені, Йоганнесе, — сказала вона, й він затих. — Ось звідки вони у них. Кожен чортів том у бібліотеці Великих Шестернь — крадений. Із кораблів, з міст, які вони грабують на суші. Крадуть у таких людей, як я, Йоганнесе. Мої книги, ті, що я написала, вкрали у мене. От звідки в них ці книги.

Усередині Белліс заворушилося щось холодне.

— Скажіть мені, — почала вона й замовкла. Відсьорбнула вина, глибоко вдихнула і продовжила: — Скажіть мені, Йоганнесе, якось це надто дивовижно, чи не так? Що з цілого океану — цілого сраного океану — що з цілого безбережного моря вони смикнули саме той корабель, який перевозив їхнього інтелектуального героя...

І знову вона побачила в його очах ту некомфортну суміш вибачливості й піднесення.

— Так, — обережно погодився Йоганнес. — У тому-то й річ, Белліс. Про це я й хотів із вами поговорити.

Белліс раптом зрозуміла, що він збирається сказати, з упевненістю, від якої стало млосно, але він усе одно подобався їй, і вона так палко хотіла помилитися, що не встала й не пішла геть, а чекала, щоб її виправили, знаючи, що не дочекається.

— Це був не збіг, Белліс, — почула. — Не збіг. У них є агент у Салкрікалторі. Їм поставляють списки пасажирів, які відправляються у колонії. Вони знали, що ми їдемо. Знали, що їду я.

Вхідні двері прочинились і зачинилися, й на протязі затріпотіла низка паперових ліхтариків. Із-за сусіднього столика долинув веселий сміх. Аромат фаршированого м'яса голубив ніздрі.

— Тому вони й захопили наш корабель. Їм був потрібен я, — стиха проказав Йоганнес, і Белліс, переможена, приплющила очі.

— Ох, Йоганнесе, — видихнула вона уривчасто.

— Белліс, — озвався він стривожено, тягнучись до неї рукою, але вона обрубала його коротким нервовим жестом.

«Що, вирішив, ніби я тут заплачу зараз?» — розлютовано подумала Белліс.

— Йоганнесе, я вам скажу так: є величезна, просто таки неохопна різниця між п'ятирічним, десятирічним вироком і цілим життям, — вона не могла підвести на нього погляд. — Може, це для вас, для Меріопи, для Кардоміумів, ще бозна-кого Нова Есперіум мала стати новим життям.

«Не для мене».

— Але не для мене. Для мене це була втеча, необхідна і тимчасова втеча. Я народилася в Хнумі, Йоганнесе. Освіту здобувала в Мафатоні. Мені освідчилися у Відлунній трясовині. В Салакуських полях ми розлучилися. Новий Кробузон — мій дім, він завжди буде моїм домом.

Йоганнес дивився на неї з дедалі більшим неспокоєм на обличчі. А Белліс продовжувала теж із наростанням:

— Мене взагалі не цікавлять колонії. У Нова, блядь, Есперіум. Узагалі. Мені не хочеться жити з групою продажних неадекватів, нездалих спекулянтів, збезчещених монахинь, бюрократів, занадто некомпетентних чи слабких, щоби повернутися додому, огидних переляканих тубільців... Йоганнесе, мені нема жодного діла до моря. Мерзле, брудне, смердюче, вічно одна й та сама картина удень і вночі... Мені нема діла до цього міста. Я не хочу жити у крамниці антикваріату, Йоганнесе. Це якийсь цирк! Лякалка для дітей! «Плавуче піратське місто»! Я цього не хочу! Не бажаю жити в цьому великому паразиті, що, мов якась срана водомірка, виссе своїх жертв насухо. Це не місто, Йоганнесе, це маленьке парафіяльне село, менше милі завширшки, і я в ньому жити не хочу.

— Я завжди збиралася повернутися в Новий Кробузон. Ніколи не бажала жити десь-інде. Це брудне, жорстоке, важке і небезпечне місто — особливо для мене, особливо тепер — але це мій дім. Ніде в світі нема культури, промисловості, населення, тавматургії, мов, мистецтва, книг, політики, історії... Новий Кробузон, — сказала вона повільно, — найвеличніше місто Бас-Лаґу.

І від неї, від тієї, яка не має ніяких ілюзій щодо жорстокості Нового Кробузона, чи сваволі, чи репресій, така заява була набагато потужнішою, ніж якби вона звучала з уст якого-небудь парламентаря.

— І ви кажете, що мені на все життя присуджено жити тут через вас?

Йоганнес дивився на неї, як громом уражений.

— Белліс, — по хвилі озвався він. — Я не знаю, що сказати. Хіба те, що... мені шкода. Це був не мій вибір. Коханці знали, що я у списку пасажирів, і... Це не єдина причина. Їм потрібно більше зброї, тож, можливо, вони в будь-якому разі захопили б «Терпсихору», а... — Його голос зірвався. — А може, й ні. В основному це було заради мене. Але ж Белліс, прошу! — Він схвильовано нахилився до неї. — Це не був мій вибір. Це не я все влаштував. Я гадки не мав.

— Але ви примирилися з цим, Йоганнесе, — сказала вона й підвелася. — Примирилися. Вам пощастило знайти тут те, що робить вас щасливим. Я розумію, що це був не ваш вибір, але, сподіваюся, ви зрозумієте, що я не можу просто сидіти тут, наче все гаразд, підтримуючи світську бесіду, коли це через вас мене позбавили домівки. І не називайте їх блядськими Коханцями, так, наче це титул, наче ті два збоченці — якесь сране небесне сузір'я. Тільки подивіться на себе — аж тремтите від благоговіння. Вони такі, як і ми, у них є імена. І ви могли б сказати «ні». Ви могли б відмовитися, Йоганнесе.

Коли вона повернулася йти, Йоганнес окликнув її. Вона ніколи не чула в його голосі таких кам'яних, безжалісних ноток. І була вражена.

Він підняв на неї погляд, зціпивши руки на столі.

— Белліс, — промовив тим самим голосом. — Мені шкода — справді шкода, — що ви мучитеся відчуттям, наче вас викрали. Я й гадки не мав. Але чому ви так противитеся? Життю в місті-паразиті? Сумніваюся. Новий Кробузон, можливо, і витонченіший, аніж Армада, але спробуйте сказати тим, хто лишився на руїнах Суроча, що Новий Кробузон не є піратом. Культура? Наука? Мистецтво? Белліс, ви хоч розумієте, де перебуваєте? Це місто — сукупність сотень культур. Кожен морський народ утратив судна через війни, насильницьке вербування, дезертирство. І вони тут. Саме вони побудували Армаду. Це місто — сума втрачених кораблів історії. У цьому місці є бродяги і парії та їхні нащадки з культур, про які в Новому Кробузоні ніколи так багато й не чули. Ви це усвідомлюєте? Розумієте, що це означає? Їхні ренегати зустрічаються тут і перетинаються, стають чимось новим. Армада борознила Бряклий океан з невідомо яких часів, збираючи звідусіль ізгоїв та втікачів. Бляха-муха, Белліс, ви хоч щось знаєте?

— Історія? Про це місце побутували легенди та чутки серед усіх мореплавців упродовж століть, ви це знали? Чи знаєте ви історії матросів? Найдавнішому судну тут більше тисячі років. Кораблі можуть мінятися, але місто простежує свою історію, як мінімум, до Людоїдських воєн і, подейкують, навіть до Імперії Примарників, яку прокляли боги... Село, кажете? Ніхто не знає, скільки насправді населення в Армаді, але це принаймні сотні тисяч. Порахуйте всі шари й шари палуб; тут, мабуть, стільки ж миль вулиць, як у Новому Кробузоні. Ні, бачте, Белліс, я не вірю вам. Не думаю, що у вас немає жодних причин не бажати жити тут, не бачу будь-яких об'єктивних причин віддати перевагу Новому Кробузону. Переконаний, ви просто сумуєте за своїм домом. Не зрозумійте мене неправильно. Вам не треба нічого мені пояснювати. Зрозуміло, що ви любите Новий Кробузон. Але все, що ви насправді говорите, — це «мені тут не подобається, я хочу додому».

Уперше за весь час він поглянув на неї з чимось подібним до неприязні.

— І якщо йдеться про ваше бажання повернутися проти бажань, наприклад, кількох сотень Пороблених із «Терпсихори», котрі тепер можуть жити дещо краще, ніж тварини, то, боюся, я вважаю вашу потребу менш ніж нагальною.

Белліс мовчки дивилася на нього.

— Якби хто випадково сказав владі, — холодно мовила, — що я можу бути придатною кандидатурою для ув'язнення та перевиховання, то, клянусь, я б заподіяла собі смерть.

Погроза була смішною та зовсім неправдивою, і вона не сумнівалася, що він це знає, але опуститися до прямого прохання не могла. Белліс було відомо, що він спроможний завдати їй серйозних проблем.

Він був колабораціоністом.

Вона повернулася й пішла — у мряку, яка все ще огортала Армаду. Стільки всього прагнула сказати йому, запитати! Вона хотіла поговорити з ним про «Сорго», про ту величезну загадку, приховану тепер у невеликій бухті з кораблів. Хотіла знати, чому Коханці вкрали установку, і чим вона може пригодитися, і що вони планували з нею робити. «Де екіпажі?» — хотіла запитати. Де геоемпат, якого ніхто не бачив? І вона була певна, що Йоганнес усе це знає. Але зараз нізащо не стала б з ним говорити.

Вона не могла викинути його слова з думок. Щиро сподівалася, що її слова так само струснули його.

8

Коли наступного ранку Белліс визирнула з вікна, то побачила по дахах та коминах, що місто рухається.

Якоїсь нічної години сотні буксирів, які постійно манячили навколо Армади, як бджоли навколо вулика, впряглися, припнуті за товсті ланцюги до країв міста. Сунули, натягуючи ланцюги туго, мов струни.

Белліс звикла до мінливості міста. Одного дня сонце сходило ліворуч від її дому-димаря, а наступного — праворуч, коли Армада протягом ночі повільно розвернулася. Сонячні витівки дезорієнтували. Без видимої на видноколі суші не було нічого, крім зірок, за якими можна було б оцінити їхнє місцеперебування, а Белліс завжди вважала споглядання зоряного неба втомливим: вона була не з тих, хто міг би відразу розпізнати Триріг, Немовля чи інші сузір'я. Нічне небо для неї нічого не означало.

Сьогодні сонце зійшло майже прямо перед її вікном. Кораблі, що тягли масу Армади за ланцюги, стриміли на видноколі, й Белліс за кілька хвилин прикинула, що вони прямують на південь.

Її вразили такі дивовижні зусилля. Поруч із містом кораблі, які тягнули його, здавалися крихітними.

Важко було оцінити рух Армади, але, дивлячись на воду поміж кораблів і хлюпання спінених баранців хвиль по краях міста, Белліс підозрювала, що рухалися вони до болю повільно.

«Куди ж ми їдемо?» — безпомічно запитувала сама себе.

Белліс відчувала дивний сором. Минуло кілька тижнів від її прибуття в Армаду, і вона зрозуміла, що не замислювалася про рух міста, про його переходи через море, або загалом маршрут, або про те, як його флот, зайнятий піратством, знаходив свій шлях назад до дому, який постійно змінював місце. Вона згадала — й на цій думці нервово пересмикнула плечима — про випад Йоганнеса минулого вечора.

Щось із почутого від нього було правдою.

Так само, як і щось із її слів, і вона й досі сердилася на нього. Не хотіла мешкати на Армаді, й від думки про те, що їй доведеться доживати віку на цій сітці трухлявих балій, на її рот наповзала така гримаса гніву, що це було схоже на паніку. Але все ж...

Але все ж це правда: вона замкнулася у своєму нещасті. Вона не знала своєї ситуації, не знала історії та політики Армади і зрозуміла, що це небезпечно. Не розуміла економіки міста, не відала, звідки приходять кораблі, які пливли в доки Базиліо та Морського їжака. Вона не знала, де місто було чи куди воно прямує.

Стоячи в нічній сорочці й дивлячись, як сонце ллється на гойдливе місто, замислилася над усім, що тут діється. Всередині повільно прокидалася цікавість.

«Коханці, — з неприязню подумала вона. — Почнемо з них. Срані Коханці. Що вони таке, Джаббер їх бери?»

Вони зі Шекелем пили каву на верхній палубі бібліотеки.

Він був жвавий хлопчина. Сказав їй, що займався чимось з однією людиною, а ще чимось з іншою, і що побився з третьою, і що четверта жила у кварталі Суха Падь, і Белліс ніяковіла перед тим, як недбало він розкидався знаннями про місто. Вона знову відчула пекучий сором через своє невігластво й уважно прислухалася до його балаканини.

Шекель розповів Белліс про какта-аеронавта Гедрігала. Розказав їй про, зокрема, сумнозвісне піратське минуле какта для Дрир Самгера й описав подорожі, які Гедрігал здійснив на жахливий острів на південь від Ґнурр Кетта, щоб торгувати з москітолюдом.

Своєю чергою, Белліс питала його про райони, примарний квартал, маршрут міста, про «Сорго», капітана Тінтіннабулума. Вона викладала запитання одне за одним, мов карти.

— Ага, — по хвилі відповів хлопець. — Я знаю Тіннабола і його людей. Дивні хлопці. Маклер, Метцґер, Промус, Тіннабол. Є ще один, Арґентаріусом звати, він божевільний, його ніхто ніколи не бачить. Інших не згадаю. Усередині «Кастор» забито всілякими трофеями. Огидними. Морськими трофеями. Кожна стіна. Опудала акул-молотів і косаток, істот із кігтями й щупальцями, черепи... І гарпуни. І геліотипії екіпажу на трупах істот, яких, сподіваюся, більше ніколи в житті не побачу. Вони мисливці. У місті недавно. Вони точно не із завербованих. Відомо безліч історій, чуток про те, чим вони займаються, чому взагалі тут. Наче чогось чекають.

Белліс не могла втямити, звідкіля Шекель стільки знає про Тінтіннабулума, але потім хлопець усміхнувся і продовжив:

— У Тінтіннабулума є... помічниця. Анджевіна звати. Цікава дамочка.

І знову розплився в усмішці. Белліс відвернулася, збентежена його бурхливим ентузіазмом.

В Армаді була своя друкарня, з нею співпрацювали автори, редактори та перекладачі, тут виходили нові книги та переклади на сіль класичних текстів. Але паперу мали небагато: тиражі були незначними, а книги — дорогими. Квартали міста покладалися на Бібліотеку Великих Шестерень у Книжковому містечку і сплачували внески, щоб забезпечити свої права на доступ до книжкових фондів.

Книги надходили здебільшого від піратів Гарватера. Невідь-скільки століть цей найпотужніший район Армади дарував усі реквізовані книги Годинниковій відрозі. Хто б не очолював Книжкове містечко, ці пожертви доводили лояльність району. Інші райони й собі запровадили подібну практику, хоча, можливо, без аж такого суворого нагляду. Вони могли дозволити завербованим лишити при собі той чи інший томик або навіть підторговували найрідкіснішими фоліантами, які ті вдало прихопили. Але в Гарватері це вважали серйозним порушенням.

Іноді кораблі Гарватера нападали на прибережні поселення Бас-Лаґу, полюючи за словами, а пірати перетрушували будинок за будинком, забираючи кожну книгу та рукопис, які знаходили. Все для Книжкового містечка, все для Годинникової відроги.

Потік мародерства не припинявся, тож у Белліс із колегами роботи не бракувало.

Новоприбулі хепрі на своїх кораблях Милосердя, котрі випадково перехопила Армада, понад століття тому вчинили тихий переворот і захопили Книжкове містечко собі. Їм вистачало клепки усвідомити, що, незважаючи на більш як прохолодне ставлення хепрі до письмових текстів — їхні складні очі не годяться для читання — район живе бібліотекою. Вони вправно перейняли на себе управління.

Белліс не могла оцінити кількість книг: на кораблях бібліотеки було безліч крихітних старих трюмів, перебудованих димоходів та перегородок, кают, прибудов і закапелків, напхом напханих книгами. Багато з них — древні фоліанти, до незліченних тисяч із них віками ніхто не торкався. Армада століттями крала книги.

Каталоги були неповні. Протягом останніх століть утворилася бюрократія, функцією якої був перелік фондів бібліотеки, але під час правління одних чиновники були уважнішими, інших — не дуже. Помилки траплялися завжди. Кілька партій книг порозкладали на полиці майже випадково, не перевіривши. Помилки проскакували в системи й породжували інші помилки. Томи десятиліттями припадали пилом у бібліотеці, на видному місці — до них так і не дійшли нічиї руки. Переказували чутки та легенди про їхній потужний втрачений, прихований чи заборонений зміст.

Уперше опинившись у темному нутрі бібліотеки, Белліс ковзала пальцями по кілометрах полиць, повз які проходила. Вона витягнула книгу навмання і, розгорнувши її, зупинилася роздивитися ім'я, написане від руки блідим чорнилом угорі першої сторінки. Вона витягнула ще один том: ще одне ім'я каліграфічно виведене чорнилом, тільки трохи пізніше. Третя книга була без підпису, але четверта, знову ж таки, позначена як власність ще якогось давно померлого власника.

Белліс стояла на місці, читала все нові й нові імена, і раптом стіни й ряди книг почали тиснути звідусіль. Вона стояла, оточена краденими книгами, похована серед них, мов у бруді. На думці про безліч сотень тисяч імен, що її оточували, марнославно нашкрябаних у правому верхньому куті, про вагу нікому не потрібного чорнила, нескінченні «я, я, моє, це моє», кожне просто і владно забране у власників, Белліс спирало подих.

Вона відчувала, ніби навколо неї манячать привиди і не хочуть визнати, що книги вже не їхні.

Того дня вона перебирала нові надходження й наткнулася на свою книгу.

Вона довго сиділа на підлозі, розкинувши ноги, притулившись спиною до полиць, і дивилася на примірник «Кодексів Червивої Глушини». Намацала пальцями знайомий потертий корінець та ледь помітний рельєф літер «Б. Колдвин». Це був її примірник — вона впізнала потертості й тріщинки. Сторожко оглядала книгу, немов це якесь випробування, котре вона от-от провалить.

У візку не було іншої її праці — «Граматології горішньокеттайської мови», зате знайшла підручник зі салкрікалторської мови, який вона, утікаючи, прихопила на «Терпсихору».

«Значить, наші речі почали прибувати», — подумала вона.

І від думки, наче від удару, сперло дух.

«Це ж моє. Забрали».

Що ще забрали з її корабля? Може, Моліфікеттів примірник «Майбутніх часів»? Чи «Ортографію та ієрогліфи» вдови Кардоміум?

Вона не могла знайти собі місця. Підвелася, побродила бібліотекою, розбурхана, наїжена. Вийшла на свіже повітря, притиснувши до грудей книгу, і побрела хідниками, що з'єднували між собою судна, а потім вернулася назад у темряву книжкових рядів.

— Белліс?

Вона розгублено підвела голову. Перед нею стояла Керіенн, вигнувши губи чи то у подиві, чи стурбовано. Дівчина була страшенно бліда, але голос зовсім не втратив сили.

Книга ледь не впала з рук Белліс. Вона заспокоїлася, постаралася дихати повільніше й розслабити напружену гримасу на лиці, тим часом не знаходячи, що сказати. Керіенн ухопила її під руку й потягла за собою.

— Белліс, — знову промовила та. І хоча губи її вигнула лукава посмішка, в голосі чулася доброта. — Саме час нам із тобою краще познайомитися. Ти ще не обідала?

Керріенн вела її коридорами «Танцюючої Істоти», по напівзатоплених містках до «Пінчермарна». «Це на мене не схоже, — подумала Белліс, ідучи за Керіенн, — щоб я дозволила волокти себе, мов ляльку. Це не я». Але вона йшла, немов у тумані, й корилася наполегливому смиканню з боку Керіенн.

Біля виходу Белліс із подивом зауважила, що все ще тримає свій примірник «Кодексів». Вона стискала книгу так сильно, що аж побіліли кісточки на безкровних пальцях.

Її серце застукотіло швидше, коли вона раптом подумала, що під захистом Керіенн може спокійно пройти мимо вартових, тримаючи при собі книгу, подалі від чужих очей, і вийти з бібліотеки зі своєю контрабандою.

Але що ближче підходила до дверей, то більше вагалася, чим менше розуміла свої мотиви, тим сильнішав страх бути спійманою на крадіжці. Зрештою, протяжно зітхнувши, відклала монографію у кабінку біля стола. Керріенн невпинно спостерігала за нею. Під світлом сонця за дверима Белліс озирнулася на покинуту книгу й відчула приплив чогось, якогось щемкого відчуття.

Тріумф то чи поразка — годі було сказати.

«Псар» був найбільшим судном Годинникової відроги, великим пароплавом архаїчної конструкції, облаштованим під майстерні та дешеве житло. На його задній палубі вимальовувались оцупкуваті бетонні блоки, обліплені спеціальним клеєм для відлову птахів. Шворки з випраною білизною з'єднували вікна, з яких визирали й перебалакувалися люди та хепрі. Белліс спустилася мотузяною драбиною за Керіенн до моря, вдихаючи вогке солоне повітря, до галери, що притулилася в тіні «Псара».

Під палубою галери був ресторан, у пообідній час повний галасливих відвідувачів. Офіціантами були хепрі та люди, навіть пара іржавих конструктів. Вони дріботіли вузькою доріжкою між двома рядами лавок, викладаючи миски з кашею й тарілки з чорним хлібом, салатами та сирами.

Керіенн замовила для обох і зі щирою тривогою на обличчі повернулася до Белліс.

— Ну, — врешті сказала. — Що з тобою діється?

Белліс підвела на неї погляд і жахливу секунду думала, що заплаче. Це почуття швидко відринуло, і вона опанувала себе. Повела очима на інших відвідувачів: людей, хепрі і кактів. За кілька столів від неї сиділо двійко лорґісів, їхні розтроєні тіла, здавалося, дивилися в усі напрямки відразу. За її спиною була якась блискуча земноводна істота з району Баск, інші види навіть не могла розпізнати.

Ресторан почав погойдуватися на хвилях, що лизькали галеру.

— Я знаю, що бачу, — сказала Керіенн. — Мене ж теж насильно завербували.

Белліс уважно поглянула на співбесідницю.

— Коли? — спитала пошерхлими губами.

— Років зо двадцять тому, — відповіла Керіенн, крізь вікна вдивляючись у доки Базиліо і роботяг-буксирів, що невтомно тягли місто вперед.

Вона сказала щось, повільно і ретельно добираючи слова мовою, яку Белліс майже впізнала. Аналітична частина мозку лінгвістки почала зіставляти, каталогізувати характерні стакато-фрикативи, але Керіенн її випередила.

— Це так у нас там, удома, говорили, коли хтось сумує. Щось дурне і банальне на зразок «Могло бути й гірше». Буквально це означає: «У тебе все ще є очі, та й окуляри поки цілі». — Вона нахилилася ближче й усміхнулася. — Але я не надто ображуся, якщо тебе ця приповідка не заспокоїть. Я далі від мого першого дому, ніж ти, кробузонко. На дві тисячі миль далі. Я з протоки Вогняна Вода.

Дівчина засміялася, помітивши недовірливий погляд і вигнуту брову співрозмовниці.

— Точніше, з острова Ґешен, де править Відьмократія, — вона вгризлася у карликову курку, вирощену на Армаді. — Відьмократія, також відома під більш громіздкою назвою Шуд цар Миріон цар Коні. — Керіенн насмішливо-загадково замахала руками. — Місто ратджину, Вулик Чорної Туги і все таке інше. Я знаю, що ви, кробузонці, балакаєте про нього. І дуже мало з того — правда.

— Як тебе забрали? — запитала Белліс.

— Двічі, — була відповідь. — Мене викрали і викрали ще раз. Ми пливли нашим тралером до Когніда у Ґнурр Кетті. Це довгий важкий шлях. Мені було сімнадцять. Я виграла в лотерею — можливість побути фігурою на носі корабля й наложницею. День я проводила, прив'язана до бушприту, розсипаючи пелюстки орхідей перед кораблем, а ніч — гадаючи на картах чоловікам та в їхніх ліжках. Ця частина була нуднувата, одначе днями я розкошувала. Висіла там, співала, спала, дивилася на море. Але нас перехопив бойовий корабель Дрир Самгера. Їм свою торгівлю з Когнідом не хотілося ділити із нами. У них була монополія — і досі є? — додала вона раптом.

Белліс могла тільки невпевнено похитати головою, мовляв, не знаю.

— Так от, вони прив'язали нашого капітана до мого місця під бушпритом і потопили корабель. Більшість чоловіків та жінок всадовили на рятувальні човни, дали їм нехитрий провіант і вказали у напрямку узбережжя. До нього було далеко, і я сумніваюся, що вони взагалі добралися. Деяких із нас узяли на борт. Найгірше, що з нами там ставалося, хіба кайданки й грубість. Я мучилася, дурна, роздумами, що вони зроблять зі мною, але потім нас захопили вдруге. Району Суха Падь знадобилися кораблі, й вони відправили піратів. Тоді Армада була далеко на південь звідси, тому човни Дрир Самгера стали ідеальною здобиччю.

— І... як ти...? Важко було, коли вперше тут опинилася? — вичавила Белліс.

— Деякі какти, — сказала вона, — так і не змирилися. Вони відмовлялися підпорядковуватися, або намагалися втекти, або нападали на охоронців. Підозрюю, їх убили. А я та мої супутники...? — Керіенн знизала плечима. — Нас визволили, тому для нас усе було по-іншому. Але теж важко і погано. За братом сумувала. Та, розумієш, я зробила вибір. Обрала вижити й жити собі далі. Через деякий час мої товариші переїхали із Сухої Паді. Один живе в Шаддлері, інший — у Ти-і-Твій. Але більшість лишилися жити у кварталі, який нас прийняв.

Деякий час вона мовчки жувала, відтак підвела голову.

— Знаєш, це можливо. Це місце стане твоїм домом.

Вона хотіла підбадьорити Белліс. Просто намагалася бути доброю. Але Белліс почула в її словах погрозу.

Керіенн розповідала їй про райони.

— Гарватер ти знаєш, — безбарвним голосом констатувала. — Далі Коханці. Пошрамовані Коханці. Збочені виродки. Годинникову відрогу теж знаєш.

«Квартал інтелектуалів, — подумала Белліс. — Як Відлунна трясовина у Новому Кробузоні».

— У Шаддлері струпарі. Далі Баск. Ти-і-Твій. — Керіенн загинала пальці, рахуючи райони. — Джгур. Кергаус, Демократична Рада. Цей відважний редут. І Суха Падь, — підсумувала. — Там, де живу я.

— Чому ти покинула Новий Кробузон, Белліс? — раптом спитала вона. — Ти мені не дуже нагадуєш колонізаторку.

Белліс опустила очі.

— Довелося поїхати. Проблеми були.

— Із законом?

— Дещо сталося... — зітхнула. — Я нічого не зробила, взагалі нічого. — Вона не змогла стримати гіркоту. — Кілька місяців тому в місті трапилася напасть, хвороба якась. І... подейкували, що в цьому був замішаний дехто мені знайомий. Вартові шманали усіх до нього причетних. Тож очевидно, що дібралися б і до мене. Я ніколи не хотіла звідти їхати... — Белліс обережно підбирала слова. — Вибору не було.

Обід, компанія, навіть балачка ні про що, яку Белліс зазвичай зневажала, заспокоїли розбурхані нерви. Коли вони, доївши, підвелися й зібралися йти, вона запитала Керіенн, чи тій, бува, не зле.

— Я помітила ще в бібліотеці... — промимрила Белліс. — Не подумай нічого, але мені тоді здалося, що ти якась дуже бліда.

Керріенн хитро посміхнулася.

— Це вперше ти поцікавилася мною, Белліс. Обережніше. А то ще подумаю, що тобі не геть на мене наплювати. — За люб'язністю не сховалася гостра шпилька. — Я в порядку. Просто вчора віддавала податок.

Белліс чекала, фільтруючи інформацію, яку вже засвоїла, щоби побачити, чи набудуть слова Керіенн раптового сенсу. Не сталося.

— Не розумію, — зрештою визнала Белліс, виснажена здогадками.

— Белліс, я живу в районі Суха Осінь. Інколи з нас беруть податок, ясно? Белліс, ти ж знаєш, що в нас усім керує Бруколак? Чула про нього?

— Чула щось...

— Він упир. Лоанґо. Каталкана.

Із кожним езотеричним словом Керіенн усе пильніше зазирала Белліс в очі й бачила, що жодне з них співрозмовниці невідоме.

— Гемофаг, Белліс. Не мертвий.

Вампір.

Оточена чутками й натяками, як хмарою набридливої мошкари, Белліс за тиждень хоч трохи дізналася про більшість районів міста. Усі ці дивні маленькі фемто-державки тулилися докупи, з'єднані в нездорову громаду, зневажаючи одна одну і борючись за становище в Армаді.

Але якось усе найважливіше, найшокувальніше, неймовірне чи жахне вона пропустила. Зрештою, подумала про той момент, коли їй тицьнули під ніс її ж невігластво: коли Керіенн пояснила свою блідість, і Белліс зрозуміла, наскільки вона далеко від дому.

Її тішило, що після слів Керіенн вона жодним мускулом не видала себе — хіба трохи зблідла. Щось захололо всередині, коли почула слово «вампір», котре звучало однаково й раґамольською, й сіллю. Тієї миті зрозуміла, що далі від свого дому, ніж вона зараз є, вже нема куди.

В Армаді розмовляли мовою, яку Белліс цілком могла зрозуміти. Вона впізнавала кораблі, навіть перероблені та перебудовані. У них були гроші й уряд. Відмінності календаря і термінології можна вивчити. Нахапана архітектура була химерною, але зрозумілою. Але це було місто, в якому вампіру не потрібно ховатися і крадькома полювати, — він міг відкрито ходити ночами й міг правити.

Тоді Белліс зрозуміла, що всі її культурні маркери застаріли. Їй стало мулько від власного незнання.

У каталозі наукових праць пальці Белліс ковзали по розкладених за абеткою картках, поки не знайшли ім'я Йоганнеса Тиарфлая. Деякі його книги були у кількох примірниках.

«Якщо Коханцям, які нині керують моїм життям, так уже знадобився ти, мій друже Йоганнесе, — подумала вона, переписуючи бібліотечні шифри його праць, — то я збираюся зазирнути в їхні думки. Подивимося, чим ти їх так зацікавив».

Одна книга була в когось на руках, але примірники інших були у бібліотеці. Як працівник бібліотеки Белліс мала право брати книги додому.

Було дуже холодно, й вона поспіхом пробиралася крізь натовп, під джеркотання армадських мавп у снастях, над хисткими хідниками, палубами та піднятими вулицями міста, над хвилями, що пінилися поміж суден. Розбурхане небо натужно висвистувало. У сумці Белліс лежали примірники «Хижаків у водах Залізної затоки», «Анатомії сардул», «Есеїв про звірів», «Теорій мегафауни» і «Транспланного життя як проблеми для натураліста» авторства Йоганнеса Тиарфлая.

Вона допізна сиділа, пригорнувшись до пічки, тим часом, як надворі морозні хмари розсіювали місячне світло. Вона читала в калюжці світла від лампи, зазираючи то в одну книгу, то в іншу.

О першій ночі підвела очі на похмурий корабельний горизонт.

Ореол човнів, що кільцем охоплювали місто, все ще тягнув його вперед.

Вона подумала про всі човни Армади в морі, її посланців-піратів, що обкладали податком кораблі та громади, які зустрічалися дорогою. Вони упродовж місяців могли проходити морем тисячі миль, поки, навантажені здобиччю, якимсь воістину загадковим чином не знаходили дорогу додому, як би далеко дім не перемістився.

Навскопісти міста спостерігали за небом і з його миттєвих змін знали, коли наближалися судна, тож буксири могли відтягти Армаду подалі від очей. Іноді маневри не вдавалися, й чужинські кораблі перехоплювали, запрошували до торгівлі або захоплювали. Влада, володіючи якоюсь таємною наукою, завжди знала, коли до них наближалися свої, армадівські судна і привітно впускала їх додому.

Навіть такої пізньої години все ще линув гуркіт машинерії з деяких кварталів, розтинаючи рівномірне хлюпання хвиль та нічні погуки тварин. Між шарами мотузок і деревами, що перекривали вид, як подряпини на геліотипії, Белліс розгледіла маленьку бухту з човнами у кінці Армади, де погойдувалася на хвилях бурова вишка «Сорго». Кінчик її тижнями порскав вогнем і тавматургічними відходами. Щовечора зорі навколо неї затьмарювало брунатне, бруднувате світло.

А сьогодні установка мовчала. Хмари над «Сорго» висіли густі й темні. Труба більше не порскала вогнем.

Уперше з моменту приїзду в Армаду Белліс перебрала свої речі й витягла давно забутий лист. Нерішуче завмерла, сидячи біля пічки, з авторучкою перед складеним аркушем паперу. Відтак, розсердившись на свою нерішучість, заходилася писати.

Попри те, що Армада неспішно пробиралася на південь до тепліших вод, на кілька днів погода різко погіршилася, стало до дрижаків холодно. З півночі подули крижані вітри. Дерева та плетива плюща, ріденькі сади, що прикрашали палуби човнів, почорніли й зів'яли.

Незадовго до того, як ударив морозець, Белліс бачила скраю міського порту китів — ті з явною втіхою гралися одне з одним у воді. Через кілька хвилин вони раптом підійшли набагато ближче до Армади, ляснули об водну гладінь величезними хвостами — і як не було їх. А потім настав холод.

У місті не було зими, як і не було літа, весни й узагалі пір року — була тільки погода. Для Армади це була функція не часу, а місця. Коли Новий Кробузон у кінці року хилився під сніговими бурями, армадці могли грітися під сонечком у Вогненному морі; або ж сиділи у каютах, тоді як екіпажі в цупких куртках поволі тягнули їх на якір у Німому океані, при температурах, за яких Новий Кробузон здався іще б курортом.

Армада бродила океанами Бас-Лаґу маршрутами, продиктованими піратством, торгівлею, сільським господарством, безпекою та іншими, туманнішими чинниками.

Мінливий клімат міста був важким для рослинної природи. Флора й фауна Армади виживали завдяки тавматургії й чистому везінню. Багатовікова селекція допомогла вивести витривалі сорти, які росли швидко і могли розвиватись у широкому діапазоні температур. Врожаї збирали нерегулярно.

Сільськогосподарські угіддя розкинулися на палубах під штучним освітленням. У давніх трюмах розмістилися грибні плантації та гучні, смердючі загони, напхані поколіннями жилавих тварин, виведених за допомогою інбридингу. Під містом розкинулися клітки з усілякою рибою й ракоподібними, а поруч на спеціальних плотах росли водорості, їстівні фукуси й таке інше.

Минали дні, й Таннеру дедалі легше давалася сіль, тож він почав проводити більше часу з колегами. Вони завалювалися в паби і гральні зали у глибині доків Базиліо. До них інколи приєднувався Шекель, тішачись компанії дорослих дядьків, але частіше він сам-один вирушав до «Кастора».

Таннер знав, що хлопець ходив до жінки Анджевіни, яку Таннер ще не зустрічав. Вона була чи то слугою, чи охоронцем капітана Тінтіннабулума. Шекель із підлітковим захватом розповідав йому про неї, збиваючись і затинаючись, а Таннер усміхнено й поблажливо слухав, з ностальгією пригадуючи себе в його віці.

Шекель проводив усе більше часу з дивними, завжди зайнятими чимось мисливцями, які жили на «Касторі». Одного разу Таннер прийшов його шукати.

Спустившись під палубу, Таннер пройшов у чистий темний коридор кают, на кожних дверях було ім'я: МОДИСТ, ФАБЕР, АРҐЕНТАРІУС. Кімнати супутників Тінтіннабулума.

Шекеля побачив у їдальні, з Анджевіною.

Таннер був шокований.

Він прикинув, що жінці десь під тридцять, і вона була з Пороблених.

Цього Шекель йому не розповідав.

Трохи нижче стегон ноги Анджевіни закінчувалися. Вона стриміла, мов якась дивна фігурка на носі корабля, з маленького візка на паровій тязі — важкої гусеничної конструкції, наповненої коксом і дровами.

Анджевіна не могла бути місцевою, зрозумів Таннер. Таке Поробництво було занадто суворим, надто химерним, неефективним та жорстоким, щоб його застосували за будь-що, крім покарання.

Він відчув до жінки мимовільну симпатію за те, що мириться з набридливістю хлопця. Тоді побачив, як напружено вона розмовляє зі Шекелем, як нахилилася до нього (під химерним кутом через важкий транспортний засіб під нею), як дивиться у вічі йому. І Таннер зупинився, укотре шокований.

Таннер залишив Шекеля його Анджевіні. Він не питав, що відбувається. Шекель, потрапивши в несподіваний новий вир почуттів, поводився наче гібрид дитини і дорослого чоловіка, то вихваляючись та хизуючись, то бродив тихий і охоплений сумбуром емоцій. Із тих дрібниць, які Таннер устиг почути, він знав, що Анджевіну завербували десять років тому. Як і «Терпсихору», її корабель захопили на шляху до Нова Есперіуму. Вона була теж із Нового Кробузона.

Коли Шекель приходив додому, в крихітну квартирку на краю старого фабричного корабля, Таннеру було заздрісно, а потім соромно. Він вирішив триматися за того, як тільки міг, але відпустити його, коли тому було це потрібно.

Таннер намагався заповнити вакуум, шукаючи нових друзів. Серед робітників доків панував сильний дух товариськості. Вирішив приєднатися до їхніх масних жартів та ігор.

Вони потягнулися до нього, прийняли у своє коло, розповідаючи всілякі байки та історії.

Присутність у компанії новака давала привід вихвалятися переказами та чутками, які всі вони чули раніше. Один із них згадував мертві моря, або киплячі припливи, або царя мурен, а потім звертався до Таннера: «Ти ж, певно, й не чув про мертві моря, Таннере. Я тобі розкажу...»

Таннер Сак почув від них найдивніші історії морів Бас-Лаґу, а також легенди про піратське місто і про Гарватер. Він чув про жахливі бурі та шторми, що пережила Армада, причину шрамів на обличчях Коханців, про те, як Утер Доул зламав код можливості й знайшов непереможний меч.

Він приєднувався до урочистостей з тої чи іншої щасливої нагоди — одруження, народження, вдалої гри у карти. І з приводу сумних нагод теж. Коли в аварії на доках у жінки-какти стесало руку відламком склянки, Таннер скинувся, скільки міг нашкребти очей і прапорів, разом з усіма. А одного разу весь квартал був у жалобі через звістку про те, що гарватерівський корабель, «Загроза Маґди», пішов на дно біля протоки Вогняна Вода. Таннер тужив разом з усіма, і його смуток був щирий.

Але хоча йому подобалися товариші по службі, а корчми та гулянки були приємним способом провести вечір, заразом і підтягнути своє знання солі, його непокоїла постійна дивна атмосфера напіввизнаного змовництва. І він ніяк не міг розгадати, в чім же тут річ.

Були певні таємниці, які підкидала робота підводного інженера. Що то за тіні, які він іноді бачив за туго припнутими акулами-охоронцями, нечіткими через завісу якихось, очевидно, чар? Якою була мета ремонтних робіт, що він і його колеги щодня виконували? Що за субстанцію висмоктувала з морського дна на глибині тисяч футів викрадена установка «Сорго», яку вони так оберігали? Таннер багато разів проводив оком її тлусту сегментовану трубу, котра опускалася на таку глибину, що забивало памороки.

Яка природа цього проекту, на котрий натякали кивки й загадкові зауваження? Що за план лежить в основі усіх їхніх зусиль, про який ніхто не хоче говорити відкрито, але про який усе ж дещо та знають, а дехто недомовками натякав, що розуміє його суть?

Щось велике й вагоме крилося за діяльністю Гарватера, і Таннер Сак поки не знав, що саме. Він підозрював, що всі його нові товариші знають приблизно стільки ж, але все ж відчував себе виключеним зі спільноти, заснованої на брехні, змовах та лицемірстві.

Іноді до нього доходили історії про інших пасажирів, членів екіпажу чи ув'язнених «Терпсихори». Шекель розповів йому про Колдвин у бібліотеці. Йоганнеса Тиарфлая він бачив сам — той відвідав доки з якоюсь таємною групою, усі щось занотовували у блокноти і стиха мурмотіли між собою. Якась частина Таннера з гіркотою подумала, що швидко ж чини перевзулися, що, поки він тут сраку рве під водою, якийсь джентльмен спостерігає собі за чимось, відзначає щось у своїх табличках та обсмикує на собі жилетку.

Гедріґал, беземоційний какт, пілот на «Зарозумілості», розповів Таннеру про людину, яку звали Фенч, також із «Терпсихори», котрий досить-таки часто навідувався до доків («Ти його знаєш?» — запитав Гедріґал, а Таннер похитав головою: занадто довго й нудно пояснювати, що він нікого поза своїм трюмом і не знав). Фенч — славний чоловік, сказав Гедріґал, з ним можна поговорити; він, здавалося, знав уже всіх на кораблі, вельми обізнаний про людей, як-от король Фрідріх та Бруколак.

Гедріґал говорив про це все з таким байдужим виглядом, який нагадував Таннеру про Тінтіннабулума. Гедріґал був одним із тих, хто ніби обов'язково щось про щось знає, але обговорювати це не буде. Таннеру здалося, що їхній зародковій дружбі настане кінець, якщо він спитає його прямо.

Таннер узяв собі за звичку прогулянки вечірнім містом.

Він блукав, оточений шумом води та кораблів, усотуючи запах моря. Під місяцем та його сяючими дочками, світло котрих розсіювалося крізь тонку плівку хмаровиння, Таннер енергійно походжав по краю бухти, де стояла мовчазна тепер «Сорго». Він пройшов мимо помешкання лангустів, підвішеного напівзатопленого кліпера, ніс якого стримів, наче айсберг. Таннер піднявся критим мостом до корми величезного «Ґранд Оста», потупивши очі, коли минав кількох інших нічних гуляк і робітників із нічної зміни.

Канатним містком — і до правого борту Гарватера. Над головою неспішно ковзав освітлений дирижабль, неподалік пролунав клаксон, а на тлі гупав паровий молоток (нічна зміна, певно, працює), і звук цей на мить так нагадав Новий Кробузон, що від якогось невідомого почуття стиналося серце.

Таннер загубився в лабіринті старих кораблів і надбудов.

Йому здалося, що він бачить швидкоплинні та випадкові плями світла під водою: тривожне блимання біолюмінесцентного планктону. Здавалося, ніби на згуки міста іноді відповідає, за милі звідси, щось велике, дуже далеке і живе.

Він попетлював у напрямку Кергауса та доків Морського їжака. Внизу гуркотав прибій, накочуючи на вологу від цвілі й білу від солі напіврозвалену цегляну стіну. Високі стіни та вікна, багато розбитих, поміж старих перегородок і кожухів двигунів звиваються провулки головних вулиць. Сміття на закинутих дау. На парапетах і гакабортах тріпочуть на холодному вітрі рвані лишки плакатів. Крикливими кольорами чорнила з кальмарів та молюсків або й узагалі краденого атраменту нагадували про якихось політиків чи розваги.

Мимо нього м'яко ступали коти.

Місто зрушилось і виправило курс, а невтомний флот пароплавів попереду Армади тягнув їхній дім кудись, туго напнувши ланцюги.

Таннер стояв у тиші, дивлячись на старі вежі, сильвети шиферних покрівель, димарів, фабричних дахів та дерев. За вузькою смужкою води, розітнутої сільцем із блокшивів, блищали вогні у каютах човнів, що повернулися з берегів, про які Таннер Сак нічого не знав. Інші теж взиралися в ніч.

(— Ти коли-небудь трахався? — спитала вона, і Шекель мимохіть згадав усе, що не дуже кортіло згадувати. Пороблені жінки в темряві смердючої «Терпсихори», які приймали в себе його невмілий член за не дуже й зайвий кусник хліба. Ті, кого нагинали матроси, хотіли вони того чи ні (усі чоловіки свистіли йому, мовляв, приєднуйся), і двічі він сам (один раз удав, що кінчив, і хутенько втік, наляканий її криками) й одного разу вже по-справжньому ввійшов і закінчив у жінку, хоч та плакала й упиралася. А до них були дівчата в завулках Кіптявого Закруту, і хлопці (як він), які показували одне одному, що в них у трусах, їхні транзакції були чимось середнім між бартером і сексом, знущаннями та грою. Шекель відкрив було рот, щоб відповісти, але слова не йшли, і вона побачила, перервала його (милосердно з її боку) і сказала: «Ні, не для ігор чи грошей, і не тоді, коли ти взяв чи дав силою, але коли ти трахав того, хто хотів тебе і кого ти хотів, як справжні люди, як рівні». І, звичайно, коли вона промовила це, звичайно, відповідь була «ні», і він вимовив її, вдячний їй за те, що це буде для нього вперше (незаслужений подарунок, який прийняв покірно й нетерпляче).

Він дивився, як вона знімає блузку, і затамував подих, побачивши тіло цієї жінки, бажання в її очах. Він відчув жарке тепло її котла (в якому завжди треба підтримувати вогонь, сказала вона йому, що їв та їв паливо невпинно, старий, розбитий і безпідставно жадібний) і побачив темне олово своєрідної збруї, що з'єднувалася з тістоподібною плоттю верхньої частини стегна. Він легко скинув із себе одяг і стояв, худий та ребрастий, з наструнченим членом підлітка, пристрасть наповнювала його так, що спирало горло.

Вона була Пороблена (Пороблене потороччя), він знав це, він це бачив, але все-таки постійно відчував те, що було всередині нього, й він відчував, як від нього відшаровується товстий струп звичок і забобонів, усотаних на батьківщині.

Зціли мене, подумав він, сам не розуміючи своїх думок, сподіваючись на оновлення. Хлопця пронизував різкий біль, поки він відшаровував від себе струпи старого життя й відкривався їй зі страхом та непевністю. Дихання знову пришвидшилося. Почуття вилилися гамузом і злилися докупи (і перестали гноїтися), і почали розсмоктуватися, і заживати, і рубцюватися.

«Моя Пороблена дівчинка», — сам собі здивувавшись, промовив, і вона пробачила йому це тієї ж миті, бо знала: він більше так не думатиме.

Це було непросто — обрубки її ніг були затиснуті металом у тісну рогатку й розсувалися хіба ледь-ледь, а стегна жінки біля піхви були тільки на два дюйми з плоті. Вона не могла податися йому назустріч чи відкинутися назад, тому це було нелегко.

Але вони були наполегливі, й усе вдалося.)

9

Шекель прийшов до Белліс і попросив її навчити його читати.

Він знав, як виглядає раґамольська абетка, і мав орієнтовне відчуття, яке звучання видавала кожна буква, але загалом усе воно ще лишається для нього загадкою. Він ніколи не намагався їх зв'язати і скласти слова.

Шекель здавався якимсь тихим, ніби його думки витали десь далеко поза коридорами бібліотечних човнів. Він менше, ніж зазвичай, усміхався. Не говорив ані про Таннера Сака, ні про Анджевіну, чиє ім'я останнім часом не сходило йому з язика. Лише хотів знати, чи допоможе Белліс і чи навчить його читати.

Після своєї зміни вона лишилася з ним на дві години, щоби пройти абетку. Він знав назви букв, але розуміння їх було абстрактним. Белліс змусила його написати своє ім'я, і він нашкрябав його несміливою рукою, затнувшись на другій букві й перескочивши вперед до четвертої, а потім повернувся до пропущених.

Він знав, як виглядає на письмі його ім'я, та бачив у ньому лише штрихи пера.

Белліс сказала йому, що букви є вказівками, наказами, як правило, для того, щоб видавати звук, на який починається буква. Вона написала власне ім'я, відокремлюючи кожну букву від сусідньої на дюйм і більше. Тоді звеліла виконувати накази, які йому давали букви.

Вона чекала, поки він затинався на «бег» та «ег» і «луг луг іг суг». Потім вона звела букви докупи та змусила його — все ще повільно — знову їх слухатися.

Тоді ще раз.

Нарешті вона звела знаки у слово і сказала йому швидко повторити вправу, виконати те, що йому сказали букви («придивися до них, як близько одна до одної стоять») за один швидкий захід.

Бег ег луг луг іг суг.

(Як вона й очікувала, подвійні альвеолярні збили хлопця з пантелику).

Він спробував іще раз і на півдорозі зупинився й почав усміхатися цьому слову. Поглянув на неї з таким захопленням, що Белліс сперло дух. Він сказав її ім'я.

Після того, як вона показала йому основи пунктуації, у неї виникла ідея. Вони йшли з ним крізь корабельні надра, повз розділи, відведені науковим і гуманітарним наукам, де під світлом гасових ламп та підсліпуватих вікон горбилися з книгами науковці, потім між будинками під потоком дощу, над мостом до «Корозійної пам'яті». Це був галеон біля зовнішнього краю бібліотеки Великих Шестерень. Там була література для дітей.

На дитячій палубі було дуже мало читачів.

Полиці, що їх оточували, рясніли різнобарв'ям. Белліс провела пальцями по кольорових корінцях, і Шекель із глибокою цікавістю дивився на них. Вони зупинилися на самій кормі корабля, втиканого ілюмінаторами.

— Дивися, — мовила Белліс, — бачиш? — вказала на мідну табличку. — Раґ. А. Моль. Ці книги написані нашою мовою. Більшість із них привезли з Нового Кробузона.

Вона висмикнула кілька книжок і розгорнула їх. На хвильку завмерла, одначе швидко себе опанувала, і Шекель нічого не помітив.

Із перших сторінок на неї позирали написані від руки імена, але ці були нашкрябані кольоровими олівцями нетвердою рукою дитини.

Белліс швидко перегорнула сторінки. Перша книга була для наймолодших, велика й ретельно розфарбована від руки, з купою картинок у примітивістському стилі Ars Facilis, який був у моді років із шістдесят тому. Це була історія про яйце, що пішло війною проти чоловічка, зробленого з ложок, і перемогло, і стало мером світу.

Другий томик був для старших дітей. Це була історія Нового Кробузона. Белліс умовкла, побачивши відбитки зображень Ребер та Вокзалу на вулиці Відчаю. Пробігла очима написане, кривлячи губи у зневажливій посмішці через Гротескно оманливий виклад історії. Зі згадок про Грошове коло і Тиждень пилу та, що найприкріше, Піратські війни, написаних дитячою фальшиво-солодкавою мовою, виходило, що Новий Кробузон був цитаделлю свободи, яка процвітала, незважаючи на майже непереборні й несправедливі обставини.

Шекель зачудовано дивився на неї.

— Спробуй оцю, — вона простягнула йому «Хоробре яйце».

Він із благоговінням узяв книжку.

— Це для маленьких дітей, — сказала Белліс. — Не дуже задумуйся про саму історію, для тебе вона занадто простенька й дурнувата. Це нічого не означає. Але хочу знати, чи зможеш зрозуміти, що там відбувається, коли розбиратимеш слова, як я показала. Виконуй накази літер, вимовляй слова. Там неодмінно знайдуться такі, що можеш їх не зрозуміти. Коли такі трапляться, запиши ці слова і принеси мені список.

Шекель підвів на неї розгублені очі.

— Записати?

Вона побачила, що твориться всередині хлопця. Він усе ще сприймав слова так, ніби вони були окремішними сутностями — тонкими натяками, які нарешті ледь-ледь почав розуміти. Але Шекель ще не здогадувався про можливість закодувати їх у власні секрети. Він іще не зрозумів, що, навчившись читати, навчився і писати.

Белліс намацала в кишені олівець і наполовину списаний аркуш паперу та простягнула хлопцеві.

— Просто перепиши незрозумілі слова буква в букву так, як вони є у книзі. А потім принось.

Він глянув на неї, і на хитрому обличчі знову майнула одна з його блаженних усмішок.

— Приходь завтра о п'ятій годині, — провадила вона, — і я буду ставити тобі питання про історії у книзі. Будеш мені читати вголос деякі уривки.

Шекель зиркнув на неї, беручи книгу, а потім кивнув, наче вони домовилися про якесь діло у Псячій Твані.

Поведінка хлопця змінилася, щойно вони покинули галеон. Шекель тримався знову зухвало й задерикувато і навіть почав розказувати Белліс про свою банду в доках, при цьому міцно стискаючи в руці «Хоробре яйце». Вона без роздумів записала книгу на себе, і хлопця глибоко розчулив такий акт довіри.

Тієї ночі було знову холодно, і Белліс підсіла ближче до пічки. Приготування їжі та їда дратували невблаганною необхідністю. Вона робила це безрадісно та якомога швидше, а потім сідала за книги Тиарфлая і продовжувала працювати над ними, роблячи записи. О дев'ятій закрила книгу й витягла свій лист.

І взялася писати.

У двері Белліс несподівано постукали. Вона стривожено підняла очі. Була майже одинадцята.

Повільно вставши, спустилася вузькими гвинтовими сходами в центрі її круглої кімнати. Йоганнес був єдиною в Армаді людиною, яка знала, де живе Белліс, а вона не розмовляла з ним від часу їхньої сварки в ресторані.

Белліс повільно й безгучно підійшла до дверей, почекала. Стукіт повторився. Може, прийшов просити вибачення? Чи щоб знову розсердити її? А чи хоче вона його бачити, щоби знову відчинити двері для їхньої дружби?

Вона зрозуміла, що все ще сердилася на нього і все ще відчувала сором.

Після того, як стук прозвучав утретє, Белліс, серйозно насупившись, наготувалася вислухати його і випровадити геть. Відчинивши двері, вона стала, як стовп, роззявивши від подиву рот. В'їдлива промова випарувалася разом із подихом.

На її порозі стояв, згорблений від холоду, й утомлено дивився на неї Силас Фенек.

Деякий час вони сиділи мовчки, попиваючи вино, що приніс Фенек.

— Ви непогано влаштувалися, міс Колдвин, — зрештою мовив він, окидаючи цікавим оком погнутий металевий циліндр, що слугував їй за кімнату — Чимало з нас, новоприбулих, живуть у далеко не таких симпатичних місцинах.

Вона скептично вигнула брову, й він кивнув.

— Обіцяю, що це правда. Ви хіба не бачили?

Звісно, вона не бачила.

— А де ви живете? — запитала.

— Біля кварталу Ти-і-Твій, — відповів. — У трюмі кліпера. Без вікон. — Він стенув плечима. — Ваші? — показав на книжки на ліжку.

— Ні, — сказала вона й поспіхом запхала їх подалі. — Мені дозволили лишити тільки записник. Навіть книжки, які, бляха, я сама ж і написала, забрали.

— Те саме. Лишили тільки мій журнал. Вахтовий журнал за роки подорожей. Якби ще й це забрали, було би геть туго. — Він посміхнувся.

— Що вам дали робити? — спитала Белліс, і Фенек знову знизав плечима.

— Мені вдалося усього цього уникнути, — була відповідь. — Роблю, що хочу. Ви працюєте в бібліотеці, так?

— Як? — хрипко запитала. — Як вам удалося відкараскатися від них? На що живете?

Він якусь мить мовчки дивився на неї.

— Я отримав три чи чотири пропозиції — підозрюю, як і ви. Першим сказав, що погодився на другу пропозицію, другим — що на третю, і так далі. Їм усе одно. А живу я... гм... Стати незамінним простіше, ніж ви думаєте, міс Колдвин. Надаючи послуги, пропоную все, за що люди готові платити. Інформація, здебільшого...

Белліс вразили його відвертість і натяки на змови й таємниці довкола.

— Знаєте... — раптом продовжив він. — Я вам дуже вдячний, міс Колдвин. Щиро вдячний.

Белліс чекала.

— Ви були там у місті Салкрікалтор, міс Колдвин. Ви чули розмову між покійним капітаном Мизовіцом і мною. Ви, мабуть, замислилися, що ж такого було в тому листі, що капітан, розлютившись, повернув назад, але ви змовчали. Я впевнений, що ви зрозуміли, як усе могло... обернутися для мене, коли нас захопила Армада, одначе ви не сказали нічого. І я вдячний. Ви ж, правда, нічого не сказали? — додав із тривогою, яку не міг повністю приховати. — Як уже сказав, я дуже вам вдячний.

— Коли ми востаннє говорили з вами на «Терпсихорі», — сказала Белліс, — ви сказали мені, що для вас життєво необхідно повернутися в Новий Кробузон тієї ж миті. А що тепер?

Чоловік скрушно похитав головою.

— Перебільшення і... лайно собаче, — протягнув і глипнув на Белліс, але та ніяк не відреагувала на вибір слів. — Буває в мене така звичка — перебільшувати.

Він махнув рукою, мовляв, годі про це. Зависла некомфортна павза.

— То ви можете говорити сіллю? — запитала Белліс. — Для такої роботи, як ваша, ця мова, певно, стає вам у пригоді, містере Фенек.

— У мене було багато років, щоб опанувати сіль, — сказав він сіллю швидко і плавко зі щирою посмішкою та продовжив раґамольською. — І... Ну, я тут живу під іншим ім'ям. Якщо ви не проти, я тут відомий як Саймон Фенч.

— То де ж ви навчилися солі, містере Фенч? — запитала вона. — Ви згадували мандри...

— От чорт! — він аж наче зніяковів. — Від вас це звучить, як лайка. Тут називайте мене, як вам до вподоби, міс Колдвин, але поза цим житлом сподіваюся на вашу поблажливість. Рин Лор. Я вивчив сіль у Рин Лорі й на межі Піратських островів.

— Чим ви там займалися?

— Тим, чим і всюди. Продавав і купував. Я — торговець.

— Мені тридцять вісім років, — сказав він після того, як вони випили ще вина й Белліс заметушилася біля плити. — Я був торговцем ще з двадцяти років. Я — людина Нового Кробузона, не зрозумійте мене неправильно. Народжений і вихований у тіні Ребер. Але сумніваюся, що провів хоч п'ять сотень днів у цьому місті за останні двадцять років.

— Чим торгуєте?

— Усім потрошку, — відповів, знизавши плечима. — Хутром, вином, двигунами, худобою, книгами, працею. Усім, чим хоч. Алкоголь міняю на шкірки в тундрі на північ від Джангсача, шкірки — на таємниці у Гінтері, секрети та художні твори — на роботу й спеції у Горішньому Кромлеху...

Він умовк, і Белліс зустрілася з ним поглядом.

— Ніхто не знає, де Горішній Кромлех, — сказала, й він похитав головою.

— Дехто з нас знає, — стиха мовив він. — Тобто зараз. Дехто з нас зараз знає. Еге ж, подорож туди не з легких. Із Нового Кробузона через північ не доберешся — там руїни Суроча, а на південь підеш — намотаєш додаткові сотні миль через Вадонк чи Какотопічну пляму. Тому лишається перевал Покаянних, далі Червива глушина, обійти Гиблі Води, огинаємо Королівство Кар Торрер і затоку Крижаний Кіготь... — його голос стих, а Белліс усе чекала, що він скаже далі.

— А далі Шаттерджекс, — прошепотів. — І Горішній Кромлех.

Фенек зробив добрячий ковток вина.

— Вони не дуже люблять приблуд. Живих. Але боги знають: вигляд у нашої купки був потріпаний. Ми були в дорозі місяцями, втратили чотирнадцять душ. Добиралися дирижаблем, баржею, ламою і птераптахом, а ще милі й милі пішки. Я там жив місяцями. Привіз звідти багато... дивовижних речей у Новий Кробузон. Там бачив речі, дивніші навіть за це місто.

Белліс не могла вичавити з себе ні слова. Мовчки перетравлювала все сказане. Деякі місця, про які він згадував, були практично міфічними. Думка, що він, можливо, бував там — жив у них, заради Джаббера — здавалася надто нереальною, але, схоже, він таки не бреше.

— Більшість людей, які намагаються потрапити туди, вмирають, — сказав чоловік ніби поміж іншим. — Але якщо вам таки це вдасться, якщо зможете дістатися до Крижаних Кігтів, особливо на далекі береги... значить, пощастило. Ви маєте доступ до шахт Шаттерджек, пасовищ на північ од Гінтера, островів Янні Секіллі в морі Крижаний Кіготь — і вони, я вам скажу, дуже охоче торгують. Я провів там сорок днів, і єдині, з ким вони по-справжньому торгують, — це дикуни з півночі, які раз на рік збираються в кораклі й везуть свій товар, як-от, до прикладу, в'ялене м'ясо. Котрого вистачить хіба на один зуб кинути.

Він розтягнув губи в широкій посмішці.

— Але головна їхня проблема полягає в тому, що Ґенґріс відрізає їх з півдня, не дозволяючи стороннім людям пройти у той бік. Будь-кого, хто продереться до них з півдня, вони приймають, як загубленого брата. Якщо ви доберетеся туди, у вас буде доступ до всілякої інформації, місць, товарів і послуг, яких ніхто інший не має. Ось чому я маю... деякі домовленості з парламентом. Ось чому в мене є пропуск, який дає мені повноваження за певних обставин реквізувати судна; дає мені певні права. Я маю змогу надати місту інформацію, яку вони не можуть дістати ніде більше.

Він шпигун.

— Коли Сімлі перейшов Бряклий океан і наткнувся на Беред Кай Нев шість із половиною століть тому, — сказав Фенек, — що, ви думаєте, він віз у трюмі? «Шалений Богомол» був великим кораблем, Белліс. — Чоловік зробив паузу — вона не дозволяла називати себе просто на ім'я, — але й несхвалення ніяк не проявила, і він продовжив: — Там були випивка, шовки, мечі та золото. Сімлі хотів торгувати. Так відкрили східний континент. Усі дослідники, про яких ви чули, — Сімлі, Донлеон, Брубен, можливо, Лібінтос і сам Джаббер — теж були торговцями.

Він із дитячим захватом смакував імена.

— Такі люди, як я, повертають карти та інформацію. Ми можемо запропонувати таку інформацію, якою ніхто інший не володіє. Можемо торгувати ними з урядом — от моє заняття. Нема такого поняття, як дослідження чи наука, — є лише торгівля. Саме торговці, які подорожували до Суроча, повернули карти, котрі Даґман Бейн використовував у Піратських війнах.

Він помітив вираз обличчя Белліс і подумав, що конкретно ця історія показує його з товаришами не в найліпшому світлі.

— Поганий приклад, — пробурмотів він, і Белліс не стримала сміху, бачачи щире розкаяння на лиці чоловіка.

— Я тут не житиму, — сказала Белліс.

Наближалася друга ночі, й вона дивилася у вікно на зорі. Вони нестерпно повільно пливли за шибою, поки Армаду тягли буксири.

— Мені тут не подобається. Огидний той факт, що мене викрали. Я можу зрозуміти, чому деякі завербовані пасажири з «Терпсихори» не проти... — ці слова були скупою подачкою тому почуттю провини, яке вселив у неї Йоганнес, і їй стало мулько на думці, що це так мілко, що це применшувало свободу, даровану людському вантажеві «Терпсихори». — І я не збираюся доживати тут своє життя. Збираюся додому, в Новий Кробузон.

Вона говорила з певністю, якої не відчувала.

— А я ні, — відказав Фенек. — Ну, тобто я люблю туди повертатися, пожити там деякий час після тої чи іншої подорожі — вечеряти в Хнумі й таке інше — але жити там я не зміг би. Проте розумію, чому вам там подобається. Я бачив багато міст, та жодне з них не може зрівнятися з Новим Кробузоном. Але щоразу, коли засиджуюся там більше двох тижнів, починаю відчувати клаустрофобію. Замурований брудом, жебрацтвом та людьми... і тим словоблуддям, що фонтанує у парламенті. Навіть коли я в центрі, розумієте? Плазі Білсантум, або у Стяжному пагорбі, або Хнумі — я все ще відчуваю, що потрапив у пастку в Псячій твані чи Лихокраї. Я не можу їх не помічати. Просто мушу вибратися. А стосовно сволот, які всім заправляють...

Белліс зацікавив прояв такої неприкритої неприязні до влади. Зрештою, Фенек отримував гроші від уряду Нового Кробузона, і навіть через легкий хміль вина Белліс чітко усвідомлювала, що саме вони, його начальники, змусили її тікати.

Але Фенек узагалі не виявляв прихильності до них. Він з добродушними веселощами ганив владу міста.

— Вони змії, — продовжив. — Радґаттер та всі інші, я їм не довіряю й срати разом із ними не сів би. Чорт, а гроші їхні беру. Якщо вони хочуть заплатити мені, щоб я їм розказав те, що я й так збирався розказати, то чого відмовлятися? Але вони мені не друзі. Я не можу просто собі спокійно жити в їхньому місті.

— Так це все... — Белліс ретельно добирала слова, намагаючись оцінити, що він за один. — То вам тут не важко? Якщо великою любов'ю до Нового Кробузона ви не палаєте...

— Ні, — обрубав різко, що дуже контрастувало з доброзичливою зарозумілістю. — Я не так сказав. Я — кробузонець, Белліс. Хочу, щоб мені було куди приходити додому... навіть якщо знову поїду звідти. Я маю коріння, не якийсь бурлака. Я бізнесмен, купець, маю дах над головою у Східному Ґідді, маю друзів та контакти і завжди повертаюся в Новий Кробузон. А тут я... в'язень. Не такі мандри я собі уявляв, тому чорта з два тут залишуся.

Зачувши таке, Белліс відкоркувала наступну пляшку вина й наповнила склянку чоловіка.

— Чим ти займався у Салкрікалторі? — запитала. Десь посеред розмови за вином вони перейшли на «ти». — Ще якимсь бізнесом?

Фенек похитав головою.

— Мене підібрали, — відповів. — Патрульні Салкрікалтора іноді розходяться на сотні кілометрів від міста, перевіряють краали. Одне з їхніх суден підібрало мене на околиці Василіскового каналу. Я прямував на південь у розбитому підводному човні-амоніті, той ще й протікав і волочився дуже повільно. Лангусти на мілководді на схід від Солса розповіли їм про цю сумнівну на вигляд балію, що ледве шкутильгала коло краю їхнього села. — Знизавши плечима, він продовжив: — Злий був, як чорт, коли мене забрали, але, думаю, вони зробили мені послугу. Сумніваюся, що такими темпами я дібрався б додому. Поки я зустрів хоч одного лангуста, який міг мене зрозуміти, ми були вже у Салкрікалторі.

— Звідки ви прибули? — спитала Белліс. — З островів Джессхул?

Заперечно похитавши головою, Фенек кілька секунд мовчки обзирав співбесідницю.

— Аж навпаки, — була відповідь. — Я прийшов з іншого боку гір. Був на морі Крижаний Кіготь. У Ґенґріс.

Белліс пильно вдивлялася у його лице, будь-якої миті готова засміятися чи зневажливо пхекнути. Але він залишався серйозним, і вона повільно кивнула.

— Еге ж, Ґенґріс, — повторив він, і Белліс знічено відвела погляд.

Більше тисячі миль на захід від Нового Кробузона розкинулося величезне озеро, чотириста миль упоперек, — озеро Крижаний Кіготь. З його північної верхівки випинається затока Крижаний Кіготь, смуга прісної води завширшки сто миль та вісімсот завдовжки. На північному кінці затока масивно й раптово розширюється, простягнувшись назад на схід майже на ширину континенту, а потім звужується, мов пазур, і стає широким, із нерівною, зазубреною лінією берегів, морем Крижаний Кіготь.

Це були Крижані Кігті, водоймище таких масштабів, що нічим, окрім океану, його не назвеш. Масивне, прісноводне внутрішнє море, оточене горами, чагарниками та болотами й кількома витривалими віддаленими цивілізаціями, котрі, як стверджував Фенек, там збереглися.

На самому східному краю море Крижаний Кіготь від солоної води Бряклого океану відділяла крихітна смужка суші, стрічка гірської породи завширшки менше тридцяти миль. Південна верхівка моря — кінчик пазура — була майже прямо на північ від Нового Кробузона, більш як за сім сотень миль. Але нечисленні мандрівники, які вирушали у подорож з міста, завжди повертали трохи на захід, щоб дістатися до вод моря Крижаний Кіготь за двісті миль від його південної вершини. Тому що вкинуте, як домішка в морській зазублині, було надзвичайне, небезпечне місце, щось середнє між островом, напівзатопленим містом та міфом. Плавучий пустир, про який цивілізований світ знав майже нічого, крім того, що він є і що вкрай небезпечний.

Місце під назвою Ґенґріс.

Казали, що це дім ґринділів, водяних демонів чи чудовиськ або вироджених схрещених чоловіків та жінок, залежно від того, хто в яку історію вірив. Подейкували, що місце те прокляте.

Ґринділи, або Ґенґріс (відмінність між расою та місцем була неясна) правили на півдні моря Крижаний Кіготь владно та жорстоко, з примхливим і безжальним ізоляціонізмом. Їхні води були смертельними й незвіданими.

І тут тобі Фенек бере й заявляє — що? Що жив там?

— Неправда, що там нема прийшлих, — говорив він, і Белліс стишила думки, аби почути, що він узагалі каже. — Є навіть кілька людей, народжених і виведених у Ґенґріс... — Він гидливо скривив рота. — Саме «виведених» буде підходящим словом, а от стосовно «людини» — не впевнений. А їм тільки того і треба, щоб усі думали, що це... як маленький відламок пекла на воді, край світу. Але ж, бляха, вони ведуть справи з торговцями, як усі. Є кілька водяників, пара людей... та інші.

— Я був там більше пів року. О, там так небезпечно, як ніде, де я бував, не зрозумій мене неправильно. Якщо вже торгуєш із Ґенґріс, то правила... геть інші. Їх годі навчитися чи зрозуміти. Я був там шість тижнів, коли мого найліпшого друга, водяника з Джангсача, який мешкав там сім років і підторговував собі... його забрали. Я так і не дізнався, що з ним сталося, чи чому, — безбарвно сказав Феннек. — Можливо, він образив одного з їхніх богів, а може бути, що кетгут, який він постачав, був недостатньо цупкий.

— То чому ти звідти не їхав?

— Бо якщо протримаєшся, — сказав із раптовим збудженням, — воно того варте. Їхню торгівлю годі пояснити, не було сенсу пропонувати їм бартер чи намагатися щось передбачити. Вони просять у мене бушель кухонної солі та скляний бісер — гаразд. Я без питань даю. Фруктова мішанка? Забирайте. Тріска, тирса, смола, грибок — мені все одно. Тому що, Джеббер, коли вони платять, коли задоволені... Воно того варте.

— Але ти все-таки звідти поїхав.

— Поїхав, — зітхнув.

Потім устав, пошарудів у її буфеті. Вона вирішила його не насварювати.

— Я був там місяцями, купував, продавав, досліджував Ґенґріс та його околиці, пірнав і вів журнал.

Він говорив, стоячи спиною до неї, поки порався з чайником.

— Тоді до мене дійшла чутка, що я... що я щось порушив. Що ґринділи розгнівалися на мене, і що мені кінець, якщо не виберуся звідти.

— Що ти такого вчинив? — запитала Белліс по хвилі.

— Гадки не маю, — відрізав Фенек. — Жодної. Може, кулькові підшипники були не з того металу, або місяць перебував у неправильному домі, або якийсь їхній маг скопитився, і вони вирішили, що через мене. Не знаю. Все, що я знав, — це те, що треба втікати. Я залишив кілька речей, які навели їх на помилковий слід. Бач... я досить добре ознайомився з південним визубнем моря Крижаний Кіготь. Вони люблять зберігати це в таємниці, але я там орієнтуюся краще, ніж будь-який чужак. Там є тунелі. Тріщини у хребті, що відрізають море Крижаний Кіготь від Бряклого океану. Через ці нори і виліз на берег.

Він замовк і поглянув на небо. Була майже п'ята година ранку.

— Дібравшись до океану, я старався тримати курс на південь, але мене витягло на край каналу. Саме там мене знайшли лангусти.

— І ти чекав корабель на Новий Кробузон, який доставить тебе додому, — сказала Белліс. Він кивнув. — Наш плив не в тому напрямку, тому ти вирішив його реквізувати... повноваженнями, даними у тому папірці.

Він брехав або пропускав якусь важливу частину правди. То було до банального очевидно, але Белліс це ніяк не прокоментувала. Якби він хотів доповнити свою історію, неодмінно зробив би це. Вона вирішила не діймати його розпитуваннями.

Відкинулася на спинку стільця, поставивши недопитий чай на нерівну підлогу, й раптом на все тіло наповзла така млявість, що вже ледве видушувала зі себе слова.

Зблиснули перші слабкі промені світанку, і лягати спати було вже пізно. Фенек спостерігав за нею, набагато бадьоріший, аніж Белліс. Він помітив, як дівчина від виснаження безсило опала на стільці. Налив собі ще одне горнятко чаю, поки її лизькав сон, накочуюючись немов хвилями.

Фенек почав розповідати їй історії про свій час у Горішньому Кромлеху.

Він розказав їй про запахи міста, крем'яний пил, гниль та озон, мірру і бальзамічні спеції. Розповів про всепроникну тишу, та про дуелі, та про людей з вищих каст із зашитими губами. Описав спуск по Бонештрассе, великі будинки, що височіли обабіч багато прикрашених катафалків, ледве видний Шаттерджекс, який розкинувся на милі... Говорив іще годину.

Белліс сиділа з розплющеними очима, раз по раз стріпуючись, коли згадувала, що не спить. І коли історії Фенека помандрували на схід, через півтори тисячі миль, і він почав розповідати їй про малахітові каплиці Ґенґріс, вона відчула, як унизу все гучніше клекотять вуличні крики — під ними прокидається Армада. Підвелася, розгладила волосся й одяг і сказала, що йому пора.

— Белліс, — мовив зі сходів Фенек. Раніше він вживав її ім'я в оманливій близькості ночі. А тепер, коли виповзло сонце і навколо прокидаються люди, її ім'я прозвучало інакше. Але вона не сказала нічого, і він продовжив.

— Белліс, дякую ще раз. За те... що захистила мене. Коли нічого не сказала про лист. — Вона мовчки дивилася на нього з непроникним виразом на обличчі. — Ми скоро ще побачимося. Сподіваюся, ти не проти.

І знову вона нічого не відповіла, усвідомлюючи, яку велику відстань денне світло розчахло між ними і багато речей, які він не сказав їй. Але, все-таки, була не проти, якщо він знову прийде. Давно не говорила з кимось так, як цієї ночі.

10

Того ранку не було ні хмаринки. Небо було важким і порожнім.

Таннер Сак не пішов до доків. Через промислові блокшиви, що оточували його будинок, попростував до скопища прибережних суден, обліплених пабами та поораних вуличками. Ноги мимохіть підлаштовувалися під погойдування тротуару.

Довкола були цегляні будинки і просмолені балки. Щодалі він заходив у плутанину міських вулиць, то слабіле долинали звуки фабричних кораблів та «Сорго», його щупальця погойдувалися на ходу, ледь-ледь ворушачись, закутані у промочені ропою ганчірочки.

Учора вже третю ніч підряд Шекель не прийшов додому.

Знову був у Анджевіни.

Таннер подумав про Шекеля та його жінку, і йому стало трохи соромно за свої ревнощі. Ревнощі до Шекеля чи Анджевіни — це був вузол образ, настільки заплутаний, що годі розв'язати. Старався не відчувати себе покинутим, хоч і знав, що це несправедливо. Він вирішив, що наглядатиме за хлопцем, хай там що, зберігатиме для нього домівку, коли б той не прийшов, відпускатиме з усім благородством, на яке тільки здатен.

Він просто засмутився, що це сталося так скоро.

Із правого борту тягнулися до неба щогли «Ґранд Оста». Аеростати, мов батискафи, лавірували поміж такелажу міста. Таннер спустився до Солом'яного ринку, відмахуючись від крикливих зазивал-торговців та проштовхуючись між вранішніх покупців.

Вода тут була зовсім поруч, просто під ногами. Вона хлюпала навколо нього у канавках між човнами, що, власне, і становили базар, переповнений усяким мотлохом. Від запахів та звуків спирало дух.

Таннер на мить приплющив очі й уявив, як заходить у прохолодну солону воду. Спускається, відчуваючи, як росте тиск, як море пестить хвилями. Його щупальця хапають рибок, що пропливають мимо. Він старається розгадати таємниці спіднього боку міста: незрозумілі темні фігури вдалині; сади з пульпи, фукуса та водоростей.

Відчувши, як його рішучість слабшає, наддав ходи.

У Годинниковій відрозі він майже загубився в незнайомих околицях. Уважно звірявся з нашкрябаною рукою картою, потім пробирався звивистими хідниками, розтягнутими над невисокими човнами, і через пишно оздоблені каравели, до «Дюнароллера» — старого тлустого бойового корабля. На кормі, припнута канатами до такелажу, загрозливо нависала перехняблена вежа.

Це був тихий квартал. Навіть вода, що хлюпотіла між цими човнами, здавалася трохи сонною. То був район підпільних тавматургів і аптекарів, учених Книжкового містечка.

Опинившись у кабінеті на верхівці вежі, Таннер визирнув у грубо прорізане вікно. Внизу розкинувся ген до горизонту традиційно неспокійний корабельний пейзаж, що м'яко пострибував-погойдувався вгору-вниз у віконній рамі «Дюнароллера», який хитався у такт із морем.

У солі не було слова для Поробництва. Серйозні нарощення чи зміни тут траплялися рідко. Основна робота, спрямована на покращення наслідків каральних фабрик у Новому Кробузоні або, рідше, на щось нове, лягала на плечі кількох практикуючих лікарів: біотавматургів-самоучок, лікарів-спеціалістів, хірургів та — подейкували — кількох вигнанців з Нового Кробузона, чиї знання були здобуті за роки на державній каральній службі.

Для подібних серйозних змін необхідне слово було взяте з раґамольської. Саме це глевке раґамольське слово м'яв у роті Таннер.

Він знову перевів очі на чоловіка за столом, який терпляче чекав.

— Мені треба ваша допомога, — затинаючись, промовив Таннер. — Хочу, щоб ви мене поробили.

Таннер довго думав про це.

Його примирення з морем почувалося давно затягнутим народженням. Із кожним днем він проводив більше часу внизу, і вода все краще відчувалася на шкірі. Його нові кінцівки повністю адаптувалися, були настільки ж сильними і майже такими самими чіпкими, як руки.

Він із заздрістю спостерігав, як дельфін Паскуда Джон ніс свою варту, розтинаючи ропу плавким рухом (коли підкрадався, щоби покарати якогось неробу-працівника, жорстоко буцнувши), або як лангусти з напівзатоплених кораблів (підвішені у воді, засолені в часі) чи химерний риболюд району Баск пірнали у воду, не стримувані запряжкою або ланцюгами.

Виходячи з моря, Таннер відчував, як незручно звисають обважнілі, неповороткі щупальця. Але коли опинявся внизу, в шкірі та латуні, то відчував себе прив'язаним і скутим. Він хотів плавати вільно, наввимашки і вгору на світло, і навіть, так, навіть униз, у холод і безшумну темряву.

Міг зробити лише одне. Подумував попросити начальників субсидувати його, і вони, безумовно, згодилися б, отримавши нескінченно ефективнішого працівника. Але з плином днів його рішучість міцнішала, й він відмовився від цього плану і почав збирати гроші — очі та прапори.

Того ранку, коли Шекель уже пішов і ясне небо задмухувало в обличчя солоне повітря, Таннер раптом зрозумів, що це направду, без жартів те, що він хоче зробити. І з великим щастям усвідомив: так не тому, що йому було соромно просити грошей, ані тому, що він гордий, а лише тому, що процес та рішення були повністю, неповторно й без жодного сумніву його власними.

Коли Шекель не був з Анджевіною (часи, що залишалися в його пам'яті як сни), то жив у бібліотеці, бродячи поміж веж дитячих книжок.

Він таки осилив «Хоробре яйце». Перший раз читання зайняло у нього години. Він перечитував знову й знову, набираючи темп, наскільки міг, копіюючи слова, які спочатку не міг прочитати, і видавав звуки повільно вголос, за порядком, доки за окремими формами не пробився сенс.

Спершу виходило важко й натужно, але далі процес пішов легше. Постійно перечитував книжку, все швидше і швидше, не надто зацікавлений історією, але з голодом накидався на досі не знане відчуття сенсу, що виринало на нього зі сторінки, з-за літер, як утікач. Відчуття було такої сили, що хлопцеві паморочилася голова й нудота підступала до горла. Він застосовував цей метод і на інші слова.

Вони оточували його звідусіль: знаки за вітринами крамниць, знаки в бібліотеці й по всьому місту, на олов'яних табличках у його рідному місті, Новому Кробузоні, — тихий крик, до якого він уже ніколи не буде глухим.

Шекель закінчив «Хоробре яйце», і його переповнювала лють.

«Як це мені не сказали! — скипів. — Яке падло ховало це від мене?»

Коли Шекель прийшов шукати Белліс у її маленькому кабінеті біля читальної зали, вона з подивом завважила у хлопцеві якусь переміну.

Була дуже втомлена після візиту Фенека напередодні ввечері, але доклала трохи зусиль і, зосередившись на Шекелі, запитала його про читання. На її власне здивування, запал, з яким він їй відповів, видався їй зворушливим.

— Як Анджевіна? — спитала вона, й Шекель хотів було відповісти, але не зміг. Белліс уважно глянула на нього.

Вона очікувала підліткового вихваляння та перебільшень, але Шекель помітно страждав від емоцій, яких ще не навчився відчувати. Її заполонив несподіваний порив прихильності до хлопчини.

— Я трохи переживаю за Таннера, — по хвилі озвався той. — Він мій ліпший друг, і мені здається, йому зараз трохи... самотньо. Не хочу, щоб Таннер відчував себе покинутим...

А далі він розказав їй про свого найкращого друга Таннера Сака і мимохідь сором'язливо згадав, як у них з Анджевіною.

Вона подумки усміхнулася на це — яка доросла тактика і як гарно хлопчик із нею впорався.

Він оповів їй про їхній будинок на фабричному кораблі. Розказав про великі тіні, які Таннер підгледів під водою. Він почав декламувати слова на скриньках та книгах, що лежали по кімнаті. Вимовляв їх уголос і списував жмути паперу, розбиваючи слова на склади, підходячи до кожного слова з однаковим, аналітичним інтересом, дієприкметник то, дієслово, іменник чи власна назва.

Вони саме заходилися з натугою совати коробку з ботанічними памфлетами, як двері до кабінету відчинилися й зайшов немолодий чоловік з Поробленою жінкою. Шекель стріпнувся і подався до новоприбулих.

— Андже... — хотів озватися він, але жінка (підкотившись уперед на хиткій олов'яній конструкції, що починалася там, де мали бути її ноги) заперечно похитала головою і склала на грудях руки.

Сивий чоловік зачекав, доки закінчиться безмовний діалог між Анджевіною та Шекелем. Насторожено спостерігаючи за ним, Белліс зрозуміла, що то саме він вітав Йоганнеса на борту. Тінтіннабулум.

Він був жилавий і тримався прямо, незважаючи на вік. Зморшкувате бородате обличчя, обрамлене ріденьким сивим волоссям до плечей, виглядало немов перенесеним на молодше тіло. Він перевів очі на Белліс.

— Шекелю, — стиха проказала Белліс, — залишиш нас на кілька хвилин?

Але Тінтіннабулум перервав:

— У цьому нема потреби. — Його голос лунав ніби здалеку — з гідністю й меланхолією. Він перейшов на добру, з природним акцентом, раґамольську. — Ви ж новокробузонка, правда?

Вона не відповіла, й він кивнув так, наче вона підтвердила.

— Я розмовляю з усіма бібліотекарами — зокрема такими, як ви, котрі складають каталоги нових надходжень.

«Чого ти не знаєш про мене? — билася неспокійна думка. — Що тобі сказав Йоганнес? Чи, може, він захищає мене, незважаючи на нашу сварку?»

— Тут у мене ось... — Тінтіннабулум простягнув папірець. — Список авторів, у чиїх книгах ми найбільш зацікавлені. Ці автори стануть у великій пригоді для нашої роботи. Ми просимо вашої допомоги. У нас є твори деяких із цих письменників, і ми хочемо знайти все, що тільки можливо. Деякі, як кажуть, написали конкретні томи, які ми якраз і шукаємо. Про інших знаємо лише з чуток. У каталозі ви знайдете три з них — їхні праці, про які нам уже відомо, але нас цікавлять інші. Можливо, те чи інше з цих імен вирине на поверхню у наступній партії книг. Або може бути, що бібліотека зберігає їхні праці століттями, і вони просто загубилися на стелажах. Ми ретельно перевірили відповідні розділи — біологію, філософію, тавматургію, океанологію — і нічого не знайшли. Але могли десь помилитися. Ми хотіли б, щоб ви стежили за кожною новою книгою, яку приймаєте, чи забутою, котру знайдете випадково за поличками, каталогізуючи незареєстровані томи.

Белліс узяла список, очікуючи на довгий перелік. Та в центрі аркуша було надруковано лише чотири прізвища. Жодне їй нічого не говорило.

— Ці — основні у списку, — повідав Тінтіннабулум. — Є інші — набагато довший список надамо пізніше — але цих от чотирьох просимо вас уже запам'ятати і шукати особливо... ретельно.

«Маркус Галприн». Новокробузонське ім'я. Анджевіна, повільно повертаючи з Тінтіннабулумом на вихід, крадькома показувала щось на мигах Шекелеві.

«Угл-Гаґд-Шаджер (транслітерація)», — прочитала Белліс, а поруч — оригінал, набір рукописних піктограм, в яких вона упізнала місячну каліграфію Хадога.

Нижче було третє прізвище — «А. М. Фетчпо». Знову Новий Кробузон.

— Галприн і Фетчпо — відносно недавні письменники, — докинув Тінтіннабулум із дверей. — Інші двоє, ми думаємо, старші — десь на століття або близько того. Ми залишимо вас на вашій роботі, міс Колдвин. Якщо ви знайдете щось із того, що нас цікавить, будь-що з творів цих письменників, які не вказані у каталогах, будь ласка, заходьте до мого судна. Це в носовій частині Гарватера, «Кастор». Можу запевнити, що кожен, хто зуміє допомогти нам, буде винагороджений.

«Що тобі відомо про мене?» — подумала з тривогою Белліс, коли за гостями зачинилися двері.

Вона зітхнула і знову подивилася на папірець. Шекель зиркнув їй через плече і почав нерішуче вимовляти надруковані на папері імена.

«Крюах Аум», — прочитала зрештою Белліс, ігноруючи повільні потуги Шекеля перейти від складу до складу. «Екзотичненько, — подумала вона сардонічно, дивлячись на письмо — архаїчний варіант раґамольської. — Йоганнес про тебе згадував. Це кеттайське ім'я».

Книги Галприна і Фетчпо були в каталогах. Фетчпо належали перший і другий томи книги «Всупереч Бенчамбургові: радикальна теорія води». З-під пера Галприна вийшли «Морська екологія» та «Біофізика морської води».

За іменем Угл-Гаґд-Шаджер знайшлося чимало книг хадозькою, кожна містила в середньому трохи більше сорока сторінок. Белліс була достатньо ознайомлена з місячною абеткою, щоби зрозуміти, як звучать назви книг, але гадки не мала, що вони означають.

Книг Крюах Аума не знайшла.

Белліс спостерігала, як Шекель вчиться читати, перебираючи аркуші, на яких він виписав поки що важкі слова, дописує щось до них, вимовивши їхні звуки, переписує слова з книжок навколо себе, із папок, зі списку імен, які залишив Тінтіннабулум. Немов хлопча, яке колись уміло читати, але тільки тепер згадало, як це робиться.

О п'ятій годині вони сіли і пройшли «Хоробре яйце». Шекель із майже комічною обережністю відповідав на запитання про пригоди яйця. Вона вимовляла слова, які він не знав, повільно, склад за складом, ведучи його через плутанину німих чи неправильних букв. Він сказав їй, що того дня сам прочитав у бібліотеці ще одну книгу.

Увечері Белліс уперше написала в листі про Силаса Фенека. Вона поглузувала з його псевдоніма, проте визнала, що його компанія, зухвалий норов стали полегшенням після стількох самотніх днів. Вона й далі розбирала Йоганнесові «Нариси про звірів». Інколи ловила себе на думці «а чи прийде Фенек», а коли його не було, лягала спати роздратованою нападом нудьги.

І вже не вперше їй снився перехід річкою до Залізної затоки.

Таннеру снилося, як його пороблюють.

Він був у каральній фабриці в Новому Кробузоні, де йому прищепили зайві кінцівки протягом тих нечітких крізь пелену заспокійливого, жаских хвилин болю та приниження. Повітря знову повнилося промисловими шумами та криками, а він лежав, прив'язаний до вологої, у плямах дошки, але цього разу над ним нахилився не біотавматург у масці, а хірург із Армади.

Так само, як і вдень, хірург показав йому схеми його тіла, з червоними мітками, де буде виконана робота; виправлення позначені, як помилки в зошиті школяра.

— Болітиме? — спитав Таннер, і фабрика поволі розтанула, й розтанув сон, але питання лишилося.

«Болітиме?» — подумав, лежачи в недавно спорожнілій кімнаті.

Але коли він ще раз опустився під воду, його знову охопило таке бажання, що стало зрозуміло: він боїться болю менше, ніж жити отак день у день.

Анджевіна суворо пояснила Шекелю, як поводитися з нею, коли вона на роботі.

— Не можна просто так заговорити зі мною, хлопчику, — сказала. — Я працюю на Тінтіннабулума роками. Гарватер платить мені за те, що я доглядаю за ним відтоді, як він тут з'явився. Він добре мене навчив, і я віддячую йому вірністю. Тому не мішайся, коли я працюю. Тобі ясно?

Зараз вона говорила з ним здебільшого сіллю, змушуючи його вчитися (була сувора, бажаючи, щоби Шекель якнайшвидше освоївся в її місті). Коли вона повернулася, щоб іти, Шекель зупинив її і сказав, затинаючись, що навряд чи зможе прийти до її каюти сьогодні, що він відчуває, ніби повинен провести ніч з Таннером, якому тепер, певно, невесело.

— Молодець, що подумав про товариша, — похвалила вона.

Він так швидко дорослішав. Вірність, хіть і любов — то ще не все. Їй того було мало. І під тим дитинством, що опадало довкола нього, як уламки шкаралупи, розпукувалися такі от часті прояви чоловічності, від чого Анджевіну охоплювала справжня пристрасть, а до її туманного материнського тепла до хлопця домішувалося щось жорстке, грубе, від чого перехоплювало подих.

— Побудь із ним вечір, — сказала вона. — І приходь до мене завтра, коханцю.

Вона дуже обережно дібрала останнє слово. Він учився з гідністю приймати такі подарунки.

Шекель годинами сидів наодинці в бібліотеці, серед дерев'яних полиць і пергаменту, слабкого запаху злегка протрухлої шкіри та книжкового пилу. Він тримався поближче до секції з раґамольською, оточений книгами, які обережно повитягував униз і розгорнутими порозкладав навколо себе, тексти й малюнки розпукувалися на підлозі, мов квіти. Він повільно поглинав історії про качок та бідних хлопців, які стали королями, і битви проти троу, й історію Нового Кробузона.

Шекель записував кожне складне слово, звуки якого намагалися ухилитися від нього. «Цікавий», «шабля», «жорсткий», «Джешгул», «Крюах»... Постійно повторював їх подумки.

Бродячи від полиці до полиці, він носив усі свої книжки з собою, а закінчивши, розкладав їх на місця не за бібліотекарськими шифрами, яких не розумів, а завдяки мнемоніці, яку сам вигадав. Хлопець знав, що цей том стояв між товстим червоним і тоненьким блакитним корінцем, а цей — у кінці, поруч з томом із зображенням дирижабля.

Трапився у нього жахливий панічний момент. Він висмикнув з полиці книгу, й форми всередині, усі літери були йому знайомі, але, коли він узявся їх вимовляти пошепки, чекаючи, коли ті прозвучать у мозку готовими словами, усі вони виявилися тарабарщиною. Хлопець не на жарт перелякався, побоюючись, що розгубив усе, чого встиг навчитися.

Але потім зрозумів, що взяв книгу зі сусідньої полиці вже з іншого розділу; що написано все було раґамольськими буквами, але разом вони складалися в геть іншу мову. Шекель був вражений від усвідомлення того, що ці гліфи, котрі він завоював, можуть виконати одну й ту саму роботу для багатьох народів, які взагалі не могли зрозуміти один одного. На цій думці він усміхнувся.

Опісля заходився розгортати інші іноземні томи, відтворюючи або намагаючись відтворити звуки того, як треба вимовляти літери, і сміявся з того, як дивно вони звучать. Уважно дивився на картинки і знову звірявся з тим, що було написано. Отак навпомацки зробив висновок, що в цій мові саме така групка літер означає «човен», а інша — «місяць».

Шекель повільно йшов далі від розділу з раґамольською, навмання витягуючи якісь праці та взираючись у їхню непроникну історію, далі спускався довгими коридорами стелажів з дитячою літературою, поки не дійшов до нових стелажів і не розгорнув книгу, письмо якої не було схоже ні на що йому відоме. Він тихенько засміявся, заворожений химерними вихилясами букв.

Рушивши далі, знайшов ще одну абетку. А віддалік — ще одну.

Годинами він із подивом та інтересом досліджував полиці з не раґамольськими книгами. Виявив у цих безглуздих словах та нерозбірливих абетках не лише благоговіння перед широким світом, а й залишки фетишизму, яким грішив раніше, коли книги були для нього, як от ці зараз, тільки безмовними предметами з масою та розмірами і кольором, але без змісту.

Хоча це було не зовсім те саме. Не те саме — побачити ці чужі сторінки і розуміти, що вони матимуть значення для якоїсь дитини в іншій країні, як «Хоробре яйце», «Історія Нового Кробузона» та «Оса в перуці» відкрили своє значення йому.

Він дивився на книги базовою, горішньокеттайською, сунґларською, луббоцькою тахадозькою і з якоюсь захопливою ностальгією згадав власну неграмотність, ні хвилини за нею не сумуючи.

11

Силас чекав Белліс, поки та вийде з «Пінчермарна»; сонце висіло низько над морем. Він стояв, притулившись до перил, пильнував.

Побачивши її, враз усміхнувся.

Вони їли разом та розмовляли, майстерно ухиляючись від деяких питань і тем. Белліс не могла сказати, чи рада бачити саме його, чи просто їй останнім часом стало надто самотньо, але так чи інак вона залюбки приймала його компанію.

Він мав пропозицію. То було 4-те книгня бісса. На це число припадав кривавий день струпарів, і в районі Ти-і-Твій мав відбутися великий бійцівський фестиваль. Кілька кращих бійців зі Шаддлера прийдуть показати майстерність. Вона коли-небудь бачила морту крут чи гуп-ступ?

Белліс довелося повмовляти. У Новому Кробузоні вона ніколи не відвідувала гладіаторський цирк Каднебара чи когось із дрібніших його наслідувачів. Ідея спостерігати за таким боєм дещо відштовхувала її і радше наводила на неї нудьгу. Але Силас був наполегливий. Вивчаючи його, вона зрозуміла, що бажання Силаса побачити ці бої не мотивоване садизмом чи вуаєризмом; причин не знала, але були вони явно не такі тваринні. Або таки тваринні, але дещо по-іншому, хто зна.

А ще їй було відомо, що він дуже хоче, аби вона пішла з ним.

Щоби дістатися до Ти-і-Твій, вони минули Шаддлер, рідний район струпарів. Повітряне таксі з їхньою парою покірно повзло повз довготелесу вежу з брусів на кормі великого залізного «Теріантропа» і далі по правий борт.

Це вперше Белліс буде в районі Ти-і-Твій. «Пора б уже», — присоромила себе подумки. Вона ж бо всерйоз налаштувалася пізнати це місто, але її рішучість могла знову ослабнути й перейти в затяжну, туманного характеру депресію.

Майданчик для боїв розташувався трохи попереду флагмана району — великого кліпера з декоративно порізаними, мов витинанки, вітрилами в гущі завулків кварталу. Ареною було кільце невеликих суден з лавами, розставленими по палубах та зверненими до круглого відтинку моря. З дирижаблів по краях арени звисали пишнобагаті гондоли — приватні ложі багатіїв.

У центрі була закріплена власне арена — дерев'яна платформа, втикана по краях мідними гасовими ліхтарями й бочками, щоби втримати її на плаву. Таке було поле бою: коло з переобладнаних кораблів та повітряних куль навколо дерев'яної платформи.

Сипонувши пригоршню грошей і перекинувшись із кимось кількома словами, Силас звільнив для них два місця в першому ряду. Не вгаваючи, розказував їй притишеним голосом про політику і присутніх.

— Це візир району, — пояснював, — прийшов повернути грошенят, що стратив на початку кварто. А онде жінка з вуаллю, яка ніколи не відкриває лиця. Кажуть, вона належить до ради Кергауза.

Очі Силаса невтомно обзирали натовп.

Вуличні торговці продавали їжу та пряне вино, а букмекери викрикували ставки. Фестиваль був нехитрий та вульгарний, як і більшість із того, що відбувалося у Ти-і-Твій.

У натовпі були не тільки люди.

— А де ж струпарі? — поцікавилася Белліс, і Силас почав, як їй здалося, навмання тицяти пальцем по всій арені.

Белліс із усіх сил намагалася розгледіти, що бачить він: на перший погляд люди, але зі землисто-сірим кольором шкіри, присадкуваті й коренасті. Обличчя їхні були помічені шрамами.

Загуділи криваві роги, і завдяки якимсь хімічним хитрощам сцену залило червоним світлом. Через два місця від себе Белліс побачила жінку, лице якої видавало в ній струпарку. Та не кричала, шумно підтримуючи своїх, а сиділа нерухомо серед гамірного люду. Белліс бачила, як інші струпарі флегматично очікують боїв у свій святий день.

«Ну хоч в інших жадоба крові чесна», — подумала зневажливо. Букмекерів тут було достатньо, аби стало зрозуміло: це ціла індустрія, що б там старійшини Шаддлера не думали.

Белліс похмуро констатувала про себе, що затерпла від очікування того, що буде далі. Але хвилювання це не применшувало.

Коли на арену переправили перших трьох бійців, натовп одразу притих. Чоловіки-струпарі вийшли на платформу, майже голі — тільки в пов'язках на стегнах, і стали трикутником спина до спини в центрі.

Бійці трималися спокійно, сіра шкіра на жилавих тілах здавалася мертвотно-блідою у світлі гасових ламп.

Один дивився наче просто на Белліс. Його, либонь, сліпило світло, але її тішила думка, що це буде виступ окремо для неї.

Бійці поставали навколішки і вмилися, кожен із миски з теплою рідиною кольору зеленого чаю. Белліс помітила в тих посудинах листя й бутони квітів.

А потім здригнулася. Кожен чоловік витягнув зі своєї миски ніж і завмер — тільки краплі падали з кінчиків лез, вигнутих, як кіготь чи гак. Ножі для білування. Щоби сікти, обрізати плоть.

— Вони з цим будуть битися? — повернулася запитати в Силаса, але раптовий зойк натовпу прикував її увагу знову до сцени. Її скрик запізнився на мить.

Струпарі вирізали борозни на власних тілах.

Боєць прямо перед Белліс обводив обриси своїх м'язів жаскими помахами ножа. Він заштрикнув ніж під шкіру плеча, потім з хірургічною точністю повів лезо вбік, вимальовуючи червону лінію, яка пов'язувала дельтовидний м'яз та біцепс.

Кров, здавалося, на мить завагалась, а затим розквітла, вивергнувшись, бризнула з порізу, як окріп, ллючись таким потоком, ніби тиск у його венах незмірно більший, аніж у Белліс. Кров слизьким шлейфом мчала по шкірі чоловіка, і він майстерно вертів рукою так і сяк, скеровуючи потік за якимсь тільки йому відомим задумом. Вона спостерігала, чекаючи, коли сцену заллють каскади крові, чого не сталося, і затамувала подих, помітивши, що кров зсідається.

Вона густо сочилася з чоловікових ран, наповзаючи сама на себе, й Белліс побачила краї рани, оброслі кіркою-бережком зсілої крові, криваві нарости, і з червоних вони ставали брунатними, блакитними та чорними, застигали кристалічними гостряками і стриміли на кілька дюймів з його шкіри.

Кров, що стікала по руці, теж зсідалася, розросталася неможливими темпами, змінюючи колір, як барвиста пліснява. Осколки струпів примерзали до них, як сіль чи крига.

Він знову занурив ніж у зеленкувату рідину й заходився різати шкіру далі, як й інші бійці за його спиною. Його обличчя скривила гримаса болю. Під лезом вибухала кров і текла струмками по жолобках його тіла, утворюючи своєрідний панцир.

— Рідина — це настій, що уповільнює зсідання крові. Це дає їм змогу формувати броню, — прошепотів Силас. — Кожен воїн удосконалює власний візерунок порізів. Це — частина їхнього ремесла. Чоловіки скеровують кров із порізів так, щоб не скувати суглоби та злущити зайву броню. Неспішні, потужні бійці вбираються у струпи, поки не вкриються бронею, як великі вайлуваті конструкти.

Белліс не хотілося говорити.

Грізна та ретельна підготовка бійців потребувала часу. Кожен із них шаткував по черзі обличчя, груди, живіт і стегна й нарощував унікальний покрив із засохлої крові, затверділих кірас, поножів, поручів та шоломів з нерівними краями й забарвленням; випадкових наростів, схожих на потоки лави, органічні та мінеральні водночас.

Від такого діловитого кромсання плоті у Белліс скрутило спазмом живіт. Безмірно шокував вигляд цієї броні, вирощеної з болю.

Після такої жорстокої та нібито красивої підготовки сам бій виявився нудним і неприємним, як Белліс й очікувала.

Три струпарі кружляли один довкола одного, озброївшись дебелими ятаганами. Обтяжені химерними обладунками, вони були схожі на тварин у чудернацькому оперенні. Але броня була твердішою, ніж виварена у воску шкіра, і добре відбивала удари тяжких мечів. Після тривалого важкого бою з передпліччя одного бійця відвалився шмат струпів, і найшвидший боєць устиг штрикнути незахищену плоть.

Але кров струпаря ще раз перетворювалася на його захист. Плоть чоловіка розійшлася, й на вороже лезо ринула кров. Не стримувана антикоагулянтом, вона майже миттєво зсілася, щойно зустрівшись із повітрям, й утворила потворний, безформний вузол, що скував метал ятагана, мов спайка. Поранений загорлав і крутнувся, вирвавши меч з руки опонента. Той смішно задрижав у його рані.

Третій чоловік підступив до нього й різанув того по горлу.

Він рухався так спритно й під таким кутом, що хоча і лезо його було забризкане кров'ю, яка до того ж миттєво зсідалася, та не застрягло в затверділій крові, що шугнула із рваної рани.

Белліс забула, як дихати. Однак переможений не вмер. Від болю упав навколішки, та рану відразу ж затягло рятівною памороззю струпів.

— Бачиш, як важко їм умерти на арені? — пробурмотів Силас. — Хочеш убити струпаря — бери ціпок чи кийок, але точно не лезо. — Він хутко роззирнувся навколо і стиха заговорив, майже нерозбірливо крізь гул натовпу: — Тобі треба багато чому навчитися, Белліс. Ти ж хочеш перемогти Армаду, так? Хочеш на волю? Тоді мусиш знати, де ти є. Треба нарощувати знання — повір мені, Белліс, я ж бо так і роблю. То тепер ти знаєш, як не треба пробувати вбити струпаря, правда?

Вона втупилася у нього розширеними від подиву очима, але розуміла: в його жорсткій логіці є сенс. Силас не присвячував себе нічому конкретному, а порівнював усе і всіх. Вона уявляла, як він робить те ж саме у Горішньому Кромлесі, Ґенґріс і Йоракетче, як збирає гроші, інформацію, ідеї та контакти. Усе це для нього — сировина, все — потенційна зброя чи товар.

Із якимсь неприємним відчуттям вона зрозуміла, що він набагато серйозніший, аніж вона. Силас готувався й планував увесь час.

— Ти мусиш знати, — сказав він. — І це ще не все. Доведеться познайомитися з деякими людьми.

Були й інші поєдинки струпарів — усе з тією ж химерно-акробатичною дикістю: всілякі різновиди броні, різні стилі бою, всі виконані стилізованими рухами та показним морту крутт.

А ще були бої між людьми, кактами й неводними расами міста — демонстрація гуп-ступу.

Бійці гупали стиснутими кулаками, ніби стукали по столу — удар, що називається «молот». А якщо били ногою, то тупали підошвою, а не носаками. Вони літали і смикали, робили підніжки, ляскали, рухаючись зі швидкою плавністю.

Белліс продовжувала спостерігати хвилини і хвилини розтовчених носів, синців, забитих памороків. Опісля бої злилися в одне дійство. Вона намагалася шукати можливості в усьому, намагалася накопичувати побачене, як це, очевидно, робив Силас.

Крихітні хвильки обхлюпували краї сцени, і Белліс чекала, коли ж це видовище закінчиться.

Белліс почула в натовпі ритмічне гупання.

Спочатку це був шум, одночасний шум, що гуготів у мурмотінні натовпу, як серцебиття. Але він набрав сили, став гучнішим і наполегливішим, люди почали озиратися й усміхатися та приєднуватися до нього своїми голосами з наростаючим збудженням.

— Так... — із невимовною втіхою мовив Силас. — Нарешті. Це-то я і хотів побачити.

Спершу Белліс почула немов бій барабанів, зімітований сотнями ротів. Серед того гупоту виділилися вигуки «Оу, оу, оу», виконані ідеальним хором, під акомпанемент ляскання рук і тупоту ніг.

І аж коли шал мас дійшов до її човна, вона зрозуміла, що публіка вимовляє слово.

— Доул! — лунало звідусіль. — Доул, Доул, Доул.

Ім'я.

— Що це вони скандують? — запитала в Силаса.

— Кличуть декого, — відповів той, снуючи уважними очима. — Хочуть видовища. Вони вимагають бій від Утера Доула. — На його обличчі майнула холодна посмішка. — Ти його впізнаєш, — продовжив. — Щойно побачиш, одразу знатимеш, що то він.

І тоді перкусія його імені розсіялася на підбадьорливі вигуки й оплески, екстатична хвиля росла й росла, тим часом один із маленьких дирижаблів, прив'язаних до мачти, відчепився й поволі посунув ближче до сцени. На його гребені красувався пароплав на тлі червоного місяця — сигіл Гарватера. Гондола внизу була з гарного шліфованого дерева.

— Це дирижабль Коханців, — повідав Силас. — Вони ненадовго «позичають» свого охоронця — буде ще один «спонтанний» бій. Я знав, що він не втримається.

Футів за шістдесят від арени з дирижабля спустили мотузку. Це викликало шквал серед глядачів. Неймовірно швидко й спритно із судна вискочив чоловік і спустився на забризканий кров'ю бойовий майданчик.

Він стояв, босий і голий до пояса, тільки в бриджах. Руки його вільно звисали по боках, а очі повільно вбирали шал натовпу (котрий скаженів іще більше, коли він спустився на бій). І коли повернувся лицем до Белліс, вона вчепилася в поручень перед собою, спазматично ковтнувши повітря. Впізнала чоловіка в сірому, вбивцю, який захопив «Терпсихору».

Під'юджена натовпом, купка чоловіків піддалася на вмовляння битися з ним.

Доул — сумноликий убивця капітана Мизовіца — не рухався, не розминався, не скакав і не напинав м'язи сяк і так. Просто стояв і чекав.

На краю арени стояли четверо смиканих противників. Їхній дух піднімали ентузіазм глядачів, крики й шал натовпу, поки вони тупцяли на місці та перешіптувалися про тактику нападу.

Обличчя Доула не виражало нічого. Коли суперники розійшлися й поставали навпроти, він неспішно прийняв бойову стійку: руки вільно звисають, коліна зігнуті, й вигляд мав загалом розслаблений.

У перші жаскі секунди брутального бою Белліс не дихала, затиснувши долонею туго стулені губи. Вона разом із натовпом не стримувала зойків.

Порівняно з бійцями Утер Доул жив немов у якомусь іншому часі. Він здавався якимсь заїжджим відвідувачем світу, набагато грубішого і млявішого, ніж його власний. Незважаючи на масивне тіло, рухався з такою швидкістю, що навіть сила тяжіння, здавалося, діяла для нього швидше.

Його рухи були максимально економні. Коли він переходив від гупання ногами до «молота», його кінцівки перетікали з одної стійки, одного стану до наступного абсолютно плавно й бездоганно, як машини.

Ляснувши навідліг, Доул збив із ніг одного з бійців; відтак відступив набік і, завмерши на одній нозі, ударив двічі іншому в сонячне сплетіння, а піднятою ногою блокував напад третього. Крутився і роздавав удари, не замахуючись, жорстоко й точно, зі страшною легкістю відправляючи суперників на підлогу.

Останнього він уклав кидком, захопивши його руку в повітрі й міцно затиснувши її, а разом з кінцівкою потягнув за собою і чоловіка. Доул немов перекочувався в повітрі, готуючи своє тіло в падінні, й приземлився на спину іншого та знерухомив того, заламавши йому руку.

Запала довга тиша, а потім натовп вибухнув оплесками і криками, немов кров із ран струпарів.

Белліс похолола й знову забула, як дихати.

Повалені на підлогу бійці самі спиналися на ноги або їх волочили геть, а Утер Доул стояв і важко ритмічно дихав. Його руки вільно звисали по боках, по напнутих мускулах стікали піт і кров інших чоловіків.

— Охоронець Коханців, — слова Силаса пробилися крізь шал оскаженілої публіки. — Утер Доул. Учений, біженець, солдат. Фахівець із теорії ймовірностей, історії Примарників та з бійки. Охоронець Коханців, їхня права рука, їхній найманий убивця і чемпіон. Ось що ти мала побачити, Белліс. Ось що не давало нам піти раніше.

Вони простували звивистими нічними вуличками Ти-і-Твій до Шаддлера і далі — до Гарватера й «Хромоліта».

Ішли мовчки.

Наприкінці бою Доула Белліс уздріла те, від чого їй стало мулько і страшно. Коли він повернувся — груди надимаються, пальці розчепірені, мов кігті звіра — вона побачила його обличчя.

Кожен м'яз на лиці чоловіка був туго напнутий у вираз брутальної, тваринної дикості, не схожої ні на що бачене в людях.

Через секунду він повернувся окинути натовп очима переможця і знову став схожим на задумливого священника.

Белліс могла уявити якийсь сміховинний кодекс воїна, певний містицизм, що стримував жорстокість у бою і дозволяв битися, немовби ти святий. І настільки ж вона могла уявити впадання в дикість, коли у шаленому безпам'ятстві беруть гору атавістичні пороки. Але те, що поєднувалося в Доул і, приголомшило її.

Вона думала про це й пізніше, лежачи в ліжку і дослухаючись до дрібного перестуку дощу. Доул підготувався та відновився після бою, як монах, бився, наче машина, а відчував себе немов хижим звіром. Ця напруга налякала її набагато більше, ніж бойові навички чоловіка. Їх принаймні можна навчитися.

Белліс допомагала Шекелю з книгами, які з часом ставали дедалі складнішими. Коли вони розійшлися, вона дозволила йому досліджувати дитячу секцію і повернулася до кімнати, де її чекав Силас.

Вони пили чай і розмовляли про Новий Кробузон. Силас здавався сумнішим, тихішим, аніж зазвичай. Вона запитала його, що з ним, а він тільки скрушно похитав головою. Уперше після зустрічі з ним Белліс відчула щось на кшталт жалю або тривоги за нього. Він хотів щось сказати чи запитати у неї, і вона його не підганяла.

Белліс переповіла йому розмову з Йоганнесом. Вона показала Силасу книги натураліста і пояснила, як намагалася збагнути таємницю Армади з цих томів, не знаючи, що є важливим або що в них може бути підказками.

О пів на одинадцяту, після тривалої тиші, Силас повернувся до неї.

— Чому ти покинула Новий Кробузон, Белліс?

Вона відкрила рот, і всі її звичні виверти й еківоки підкотили до горла, але змовчала.

— Ти любиш Новий Кробузон, — продовжив він. — Або — як би це краще сказати? — тобі потрібен Новий Кробузон. Тебе він ніяк не відпускає, тому якось не в'яжеться це все. То чому ти поїхала?

Белліс зітхнула, однак питання нікуди не ділося.

— Коли ти востаннє був у Новому Кробузоні? — поцікавилася.

— Більш як два роки тому, — підрахував. — А що?

— До тебе доходили новини, коли ти був у Ґенґріс?.. Коли-небудь чув про Жахіття Літньої ночі? Сонне прокляття? Нічний синдром?

Він задумано чухмарив потилицю, шукаючи в пам'яті згадку.

— Чув щось таке від торговця, кілька місяців тому...

— Це було шість місяців тому, — сказала вона. — Татіс, сінн... улітку. Дещо сталося. Щось було не так із... ночами, — похитала головою. Силас уважно, без скепсису слухав. — Я все ще гадки не маю, що то було, — мені важливо, аби ти це знав. Трапилися дві речі. Перша — нічні жахіття. Поголівні. Так, наче ми всі... надихалися ядучого чи отруєного повітря.

Вона не могла підібрати слова. Згадалися знемога і жах, тижні кошмарного сну. Жахіття, від яких прокидалася й істерично плакала.

— А друге... це був якийсь недуг чи щось таке. Повсюдно страждали люди. Усіх рас. Воно ніби... вбивало мозок, розум, тому лишалося хіба тіло. Людей знаходили вранці, на вулицях, у ліжку, ще десь. Живих, але... безумних.

— І ці дві речі були пов'язані?

Вона глипнула на нього й кивнула, опісля похитала головою.

— Я не знаю. Ніхто не знає, але скидається на те. А одного дня воно раптово припинилося. Люди говорили про воєнний стан, про те, що вартові відкрито ходитимуть вулицями... Це була криза. Щось страшне. Воно з'явилося без причин, порушило наш сон і довело до божевілля сотні людей — їх так і не вилікували — й раптом воно щезло. Без причини.

Помовчавши, вона по хвилі продовжила:

— Після того, як усе затихло, побутували чутки... тисячі чуток про те, що сталося. Демони, Крутень, біологічні експерименти пішли не так, новий штам вампіризму... Ніхто не знав. Але були певні імена, які з'являлися знову і знову. А потім, на початку октуарія, люди, яких я знала, почали зникати. Спершу я просто почула якусь історію про якогось друга мого друга, якого ніхто не міг знайти. Потім, трохи згодом, щезнув іще хтось. Тоді я ще не хвилювалася. Та й ніхто не хвилювався. Але ті люди так і не повернулися додому. А до мене почали добиратися все ближче. Першого зниклого я ледве знала. Другого бачила на вечірці кілька місяців тому. З третім працювала в університеті, й ми періодично бачилася за чаркою. І чутки про Кошмар Літньої ночі, імена почали шептати трохи голосніше, і я чула їх знову та знову, поки... Поки одне ім'я не пролунало найгучніше. Звинувачували одну людину, яка всіх, хто зник, пов'язувала зі мною.

Його звати Ґрімнебулін. Він учений і... ренегат, напевно. За його голову обіцяли винагороду — ти знаєш, як вартові можуть пустити чутку і все натяками та недомовками, так, що ніхто не знав, скільки і за що, але зрозуміло було, що його нема і що уряд прагне знайти його. І вони приходили за людьми, які його знали: колегами, знайомими, друзями, коханцями.

Вона втупила у Силаса безрадісний погляд.

— Ми були коханцями. Боги, це ж скільки вже... чотири-п'ять років тому. Не спілкувалися ми вже два. Він тепер з якоюсь хепрі, наскільки я чула, — вона знизала плечима. — Що він натворив, не знаю, але мерівські хлопці полювали на нього. І я побачила, що настала моя черга щезнути. У мене вже параноя почалася, і недарма. Я перестала ходити на роботу, бачитися з людьми й усвідомила, що чекаю, коли й мене заберуть. Вартові, — з раптовим запалом продовжила вона, — падли, в ті місяці лютували. Ми з Айзеком були близькі. Жили разом. Я знала, що доберуться і до мене. Може, вони й відпускали людей, яких допитували, але я від них нічого більше не чула. Та і що б вони захотіли спитати, у мене відповідей не було. Боги знають, що б вони зробили зі мною.

Це був страшний, важкий час. Вона ніколи не мала багато близьких друзів, з тими небагатьма, які були, не поспішала бачитися, щоб випадково їх не підставити і не підставитися самій, якщо вони куплені. Пам'ятала свої хаотичні приготування, потайні покупки та сумнівні притулки. Новий Кробузон був тоді жахливим місцем, пригадувала вона. Гнітючим, холодним і тиранічним.

— Тому я почала планувати. Зрозуміла... що треба втікати. Грошей не було, контактів у Миршоці чи Шанкелі теж, часу все нормально організувати теж катма. Але уряд платить людям, щоб ті поїхали в Нова Есперіум.

Силас почав повільно, з розумінням кивати. Белліс зі смішком гойднула головою.

— Виходить, одна гілка ганялася за мною, а інша розглядала мою заяву й обговорювала зі мною платню. Переваги бюрократії. Але часу на такі ігри вже не лишалося, тож я подалася на перший же корабель. Щоб туди потрапити, вивчила салкрікалторську мову Два? Три роки? — вона стенула плечима. — Я не знала, скільки мине часу, доки все вляжеться. Кораблі приходили з дому до Нова Есперіуму раз на рік. Мій контракт був укладений на п'ять років, але я порушувала умови контрактів раніше. Думала, побуду там, поки усе заспокоїться, поки якийсь новий ворог народу, чи криза, чи ще бозна-що захопить їхню увагу. Поки до мене дійде звістка, що можна вертатися, — там є люди, які знають, де... куди я вирушила.

Вона вже майже сказала «знають, де я».

— Ну от, — підсумувала.

Вони якийсь час довго не зводили одне з одного очей.

— Тому я втікала.

Белліс подумала про людей, яких залишила, тих кількох людей, яким довірилася, і її раптом на мить переповнило почуття того, наскільки вона сумувала за ними.

Це були дивні обставини. Вона була втікачкою, проте нетерпляче, відчайдушно бажала повернутися туди, звідки втекла. Ну, подумала, обставини виявляються завжди сильнішими за якісь плани. Вона безрадісно всміхнулась. «Я намагалася вибратися з міста на рік-два, але втрутилися обставини, і натомість опинилася в пастці на все життя, бібліотекаркою у мандрівному піратському місті».

Силас притих. Може, його зворушила історія Белліс. Вона уважно вивчала його лице і знала, що він зажурився над своєю одіссеєю. Вони не жаліли себе. Але тут опинилися не за своїм задумом чи через якийсь учинок, і лишатися тут не хотіли.

Усередині кімнати запала хвилинна тиша. Ззовні, звичайно, тривало мляве, приглушене гудіння сотень двигунів, які тягнули їх на південь. Не припинялися й гортанний гуркіт хвиль та інші звуки — міський шум, нічний шум.

Коли Силас зібрався йти, Белліс провела його до дверей, тримаючись поруч із ним, хоч ані доторком, ані поглядом нічого не кажучи. Він завмер на порозі й зустрів її сумовитий погляд. По хвилі вони нахилилися одне до одного, він — уперши руки в двері, вона — безвільно звісивши свої по боках, ні до чого цим рухом не зобов'язуючись.

Вони цілувалися, і тільки губи та язики рухалися. Обоє старалися не напирати одне на одного зайвими дотиками чи звуками, проте сторожко, з помітним полегшенням знайшли необхідний зв'язок.

Коли закінчивсь їхній довгий, глибокий поцілунок, Силас ризикнув іще раз ніжно, ледь-ледь торкнутися її губами на прощання, й вона йому дозволила, хоча перший момент уже минув, і ці крихітні коди наприкінці відбувалися в реальному часі.

Белліс дивилася на нього незмигно, а він на неї, так довго, як це було би, навіть якби не цілувалися, і він відчинив двері й вийшов у вечірню прохолоду, стиха кинувши «на добраніч» та не почувши відповіді.

12

Наступного дня був переддень Нового року.

Звісно, що не для армадців, для яких цей день був відзначений лише раптовим потеплінням і просто схожий на осінній. Вони не могли ігнорувати того факту, що це сонцестояння, найкоротший день у році, але й не робили з цього великої події. Крім кількох життєрадісних зауважень щодо довших ночей, день цей нічим примітний не був.

Але Белліс була певна, що серед кробузонців із «Терпсихори» не тільки вона лічить дні за домашнім календарем. Припускала, що в усіх кварталах уночі відбудуться підпільні вечірки. Максимально тихі, щоб не виділятися чи не накликати на свою голову йоменів або наглядачів чи хто там усім завідував у конкретному районі, й видати, що десь серед тісних терас і галер Армади лишилися прихильники чужих календарів.

Белліс усе ж визнавала, що лицемірить, — для неї і вдома Новий рік нічого не значив.

Для армадців цей день називався Рігді, початок нового дев'ятиденного тижня, а для Белліс — вихідний. Вони зі Силасом зустрілися на голій палубі «Ґранд Оста».

Він повів її до кормового боку по правий борт Гарватера, у Крум-парк. Силас здивувався, що вона ще там не бувала, і, коли вони зайшли на територію та пройшли далі, вона зрозуміла чому.

Основна частина парку лягла довгою смугою, завширшки понад сто футів і завдовжки майже шістсот, на величезному корпусі стародавнього пароплава, шильд якого вже давно стерся з віками природних змін. Зелень розкинулася по широких, хистких містках до двох старих шхун, що вишикувалися спина до спини, майже паралельно до великого корабля. Попереду пароплава вона наповзала на присадкуватий шлюп із давно мовчазними гарматами — частину Кергауза, розділивши таким чином парк між двома районами.

Белліс і Силас прогулювалися покрученими стежками-хідниками, минаючи гранітну статую Крума, піратського героя з минулого Армади. Белліс переповнювали враження.

Невідь-скільки століть тому архітектори Крум-парку заходилися встеляти каркас побитого війною пароплава мульчею та суглинком. Погойдуючись на океанських течіях, місто не мало землі, яку можна було обробляти чи удобрювати, а, як і книги та гроші, їм довелося її вкрасти. Навіть їхню землю, їхню грязь, роками грабували, стягали з прибережних ферм та лісів, виривали з наділів розгублених селян і переносили до міста.

Вони лишили зруйнований пароплав іржавіти та гнити і заповнили його просілий каркас украденим ґрунтом, починаючи з форпіку й машинного відділення та найнижчих вугільних ям (поклади так і не використаного коксу лежали спресовані під тоннами бруду). Землю засипали довкола протрухлого гребного гвинта у кілька великих паливень, а деякі лишили наполовину порожніми.

Ландшафтні дизайнери перебралися на пасажирські палуби. Там, де вціліли стіни й стеля, вони повисвердлювали грубі діромахи, порушуючи цілісність маленьких кімнат і відкриваючи проходи для коріння, кротів та черв'яків. Потім вони заповнили порожні клаптики простору землею.

Корабель стояв низько у воді, тримаючись на плаву за рахунок повітряних кишень, тавматургії та прив'язаних до нього сусідів.

Над водою, просто неба, головну палубу вкрили шари торфу та бруду. Піднятий місток, ют, оглядові майданчики та місця відпочинку стали крутими пагорками, вкритими ґрунтом. ЦІ стрімкі пригірки піднімалися над навколишнім плато своєрідним вигадливим ландшафтом.

Невідомі вигадники здійснили подібні перетворення на трьох менших дерев'яних човнах поруч. Із деревом працювати було набагато легше, ніж з металом.

А потім настав час саджати рослини — і парк зазеленів.

По всьому тілу пароплава росли дерева, старі й густо натикані, крихітні ліси на втіху змовникам. Саджанці та багато деревцят середньої величини, столітні чи й двохсотлітні. Але траплялися тут також деякі масивні екземпляри, древні велети-старожили, які, напевно, викорчували з лісових берегів і пересадили десятки років тому, щоб росли на борту. Під ногами всюди зеленіла трава, а ще бугила та кропива. На канонерках Кергауза вирощували справжні клумби, але на трупі пароплава Крум-парку розкинулися дикі зарослі, ліси й левади.

Не всі рослини були знайомі Белліс. У своїх неспішних подорожах по Бас-Лаґу Армада відвідувала місця, невідомі вченим Нового Кробузона, і грабувала ці екзотичні екосистеми. На менших кораблях були невеликі галяви гігантських, заввишки як люди, грибів, котрі погойдувалися й поглипували, коли пішоходи проходили крізь них. Там стояла вежа, вкрита яскраво-червоними в'юнкими рослинами з роєм колючок, що пахтіли, як гнилі троянди. Довгий ют по правий борт у кінці корабля виходив за межі парку, і Силас розповів Белліс, що поза хитромудрим переплетінням живоплоту флора була небезпечною: хижі рослини дивної, невивченої сили; живі дерева, як хижі плакучі верби.

Але на самому пароплаві краєвиди й рослинність були звичнішими. Один із його піднятих палубних пагорбів був вимощений усередині мохом та дерном — це внутрішні сади. У кожній каюті під світлом гасових ламп і тими проблисками підсліпуватого денного світла, що туди потрапляло, росли найрізноманітніші рослини. Там були приземкуваті представники тундри — садки з каміння й багряних чагарників; був клапоть пустелі з м'ясистими сукулентами; лісові та лугові квіти. Усі садки-каюти були пов'язані тьмяним коридором, до коліна порослого травою. У сепійному світлі, під бойовим розфарбуванням патини та чіпких в'юнких рослин, ще можна було прочитати таблички, що вели до їдальні, гальюнів і кочегарки. Їх уцятковували доріжки слідів мокриць та комах-сонечок.

Трохи вдалині від входу — дверей у пагорбі — неспішно прогулювалися у вогкому затінку Белліс із Силасом.

Вони побували на кожному з чотирьох кораблів парку. Серед навколишньої зелені було небагато народу. Белліс раптом зупинилася на кормовому судні й показала рукою вдалину через сади та відновлені поруччя палуби, понад сто футів океану до краю міста, де стояла припнута їхня «Терпсихора». Ланцюги й мотузи, які її зв'язували, були чистими. Нові містки з'єднували «Терпсихору» з рештою міста. На головній палубі мрів архітектурний скелет з дощок: будівельний майданчик, фундамент для нових домівок.

Так і ширилася Армада для свого населення, ковтаючи здобич і перебудовуючи її, перетворюючи на власний матеріал, як бездумний планктон.

Белліс відчувала до «Терпсихори» аж нічого, хіба презирство до тих, хто щиро любить кораблі. Але вигляд того, як її остання ниточка до Нового Кробузона так безжально і легко асимілюється з місцевістю, гнітив безмірно.

Довкола них шелестіли розхристані гайки вічнозелених та листяних дерев. Силас і Белліс ходили серед сосен та чорних пазурів безлистих дубів і ясенів. Старі щогли мріли над навісом, як найдавніші дерева у лісі, вкриті кіркою іржі, гойдаючи рваним листям давно обірваного такелажу. Белліс із Силасом ходили в їхньому затінку й у тіні лісу, мимо вкритих травою пагорків з віконечками та дверима, де каюти були засипані землею. За тріснутим склом жили своїм життям черв'яки та норні тварини.

Обнесені плющем труби пароплава лишилися позаду, коли вони обоє просувалися до серця лісу, геть із виду навколишніх кораблів. Вони гуляли закрученими стежками, що якимсь загадковим чином верталися туди ж, де почалися, немовби розширюючи для ока простір парку. З-під землі випиналися, захлинаючись у заростях ожини, обтічники; коріння й повзучі рослини обплели кабестани і хитромудро обвивали перила порослих мохом драбин, що ведуть у порожні схили.

У тіні вантажного крана, від якого лишився тільки скелет, Белліс із Силасом сиділи й пили вино. Поки Силас копирсався у своїй маленькій сумочці, шукаючи штопор, Белліс помітила краєчок записника. Вона висмикнула його і запитально подивилася на Силаса, й коли він кивнув, розгорнула.

Там були списки слів — стенографія людини, яка силкується вивчити мову.

— Записано в основному з Ґенґріс, — пояснив.

Вона повільно перегортала сторінки іменників та дієслів і дійшла до невеликого розділу, схожого на щоденник із датованими стенографічними записами, з яких мало що могла зрозуміти, слова були зведені до двох-трьох букв, без розділових знаків. Белліс бачила ціни на товари і змальовки-описи самих ґринділів, шкіци олівцем неприємних маленьких фігурок зі страхітливими очима, зубами та химерними кінцівками, плескатими хвостами-вуграми. До сторінок були прикріплені тьмяні, крадькома зроблені (очевидно, за поганого освітлення) геліотипії. Нечіткі відтінки сепії, вицвілі й у ляпках води. Пухирі та плями на папері збільшували й робили ще страшнішими чудовиськ, яких вони зображали.

Також там були намальовані вручну карти Ґенґріс, вкриті стрілочками і короткими примітками; та інші карти довколишніх вод холодного моря Крижаний Кіготь, топографія затоплених пагорбів і долин. Кілька сторінок займали ретельно виправлені зображення фортець ґринділів, виконані різними кольорами для позначення різних порід — граніту, кварцу і вапняку. Також вона помітила приблизні ескізи техніки, оборонних двигунів.

Силас нахилився до неї, підказуючи, що де.

— Оця ущелина, що на південь від міста, — сказав, — веде прямо до скель, а за ними море. Та вежа онде, — він тицьнув пальцем у якусь нерівну пляму — то в них бібліотека шкір, а це — чани зі сальпами.

На інших сторінках були нашкрябані схеми тунелів та якихось пазуристих машин і схожих на замки та шлюзи механізмів.

— А це що? — запитала вона. Силас глипнув, куди показувала Белліс, і засміявся.

— О, це зародки великих ідей... щось таке, — сказав він із усмішкою.

Вони сиділи, притулившись спинами до зарослого пня, чи, можливо, то був присипаний землею оцупок нактоуза. Белліс відклала Силасову книжку. Все ще ніяково вона нахилилася і поцілувала його.

Він м'яко відповів на поцілунок, і в ній піднялися такої сили агресія та пристрасть, що вона міцніше притислася до нього. На мить розірвала поцілунок, серйозно подивилася на Силаса і прочитала в його очах задоволення та невпевненість. Вона намагалася розібрати його, як речення, зрозуміти граматику його дій та реакцій, але не змогла.

І хоча це її сердило, глибоко всередині вона відчувала, як його протиріччя віддзеркалюють її власні. І їхня лють — на Армаду, на це абсурдне існування — злилася воєдино. І велике було полегшення — поділитися з кимось навіть таким холодним відчуттям, як це.

Вона взяла обличчя Силаса в долоні, міцно поцілувала його й отримала жадібну відповідь. Коли рука чоловіка повільно обвила її талію, а пальці занурилися у волосся Белліс, вона відірвалася від нього і взяла його за руку. Потягнула Силаса за собою, назад через звивисті доріжки парку, до порту, додому.

У кімнаті Белліс він мовчки спостерігав, як вона роздягається.

Вона повісила спідницю, сорочку, куртку та трусики на спинку стільця і стояла у призахідному світлі вікна, розпустивши зібране вгорі волосся. Силас вийшов із заціпеніння. Його одяг полетів на підлогу по всій кімнаті. Він усміхнувся, а вона зітхнула й нарешті усміхнулася теж, хоча й іронічно, здається, вперше за місяці. З усмішкою прийшов якийсь укол сорому, та з тією ж усмішкою відчуття швидко минуло.

Вони не були дітьми, не були новаками в цьому занятті. Не метушилися і не панікували. Вона підійшла до чоловіка й осідлала його з умілою грацією й бажанням. І коли прийняла у себе його член, коли Силас вивільнив руки з її хватки, він знав, як рухатися з нею в такт.

Вони кохалися пристрасно, без кохання, але з великим задоволенням, бажанням і досвідом. На цій думці вона знов усміхнулася, а потім судомно сапнула повітря й кінчила, ніжачись у надзвичайному полегшенні й насолоді. Лягла біля Силаса на своє вузеньке ліжко, навчивши його, як та що їй подобається, і дізнавшись його вподобання, й поглянула на нього. Очі приплющені, на обличчі краплини поту. Замислившись і зазирнувши всередину, зрозуміла, що все ще самотня, і, як і раніше, нічого не відчуває до цього місця. Вона радше здивувалася б, якби сталося навпаки.

І все-таки, і все-таки. Губи її розтяглися в усмішці. Стало ніби трохи краще.

Три дні Таннер лежав у операційній, прив'язаний до дерев'яного столу, відчуваючи, як під низом злегка погойдуються вежа і сам корабель.

Три дні. Він рухався лише по кілька дюймів за раз, обережно звиваючись у путах, соваючись то вліво, то вправо.

Більшу частину часу він плавав у глевких ефірних снах.

Хірург був добрий чолов'яга і накачував його наркотиком в якомога більших, але безпечних дозах, тому Таннер блукав у сутінках свідомості. Він щось белькотав собі під ніс і до хірурга, котрий годував його й підтирав, як малу дитину. Лікар сидів із Таннером у вільні хвилини чи години, спілкувався з ним, удаючи, що його абсурдні та лякаючі відповіді взагалі щось означають. Таннер випльовував слова, або мовчав, або плакав і гиготів, бився в гарячці, потім немов обпадав, млявий та холодний, і міцно засинав.

Таннер пополотнів, коли хірург розповів йому, як відбуватиметься процедура. Щоб його знову прив'язали, припнули, поки знерухомлене тіло розтинають і перебудовують. Спогади про каральну фабрику, агонію в наркотичному тумані не відпускали ні на мить.

Але хірург терпляче пояснив, що деякі процедури просто необхідні; вони передбачають перебудову його нутрощів від найдрібніших блоків угору. Він не міг рухатися, поки атоми і частинки його крові, легенів та мозку просувалися новими шляхами і зустрічалися в альтернативних комбінаціях. Він мусив уклякнути й мужньо все терпіти.

Таннер підкорився — він знав наперед, що так і зробить.

Першого дня, коли Таннер лежав у глибокому тавматургічно-хімічному сні, хірург розпанахав його тіло.

Він зробив глибокі надрізи по боках Таннерової шиї, потім відсунув шкіру та зовнішні тканини, обережно витираючи кров, що стікала з живої плоті. Поки оголені шмати шкіри кровили, хірург узявся за рот Таннера. Поліз досередини якимсь металевим зубилом, засунув його у м'якоть горла й заходився обертати ним і натискати, вирізаючи тунелі у плоті.

Невсипно стежачи за тим, щоби Таннер не захлинувся кров'ю, що набігала в рот і горло, хірург прокладав нові проходи у його тілі. Канавки пов'язували задню частину рота Таннера з отворами на шиї. Там, де нові отвори відкривалися за його зубами і під ними, хірург обкручував їх м'язами, заштовхуючи тканини на місце в'яжучим закляттям та стимулюючи їх невеликим потріскуванням еліктрики.

Він розпалив вогонь, який запустив його громіздку аналітичну машину, і почав запихати в неї програмні картки, збираючи дані. Зрештою підкотив на місце поруч зі столом бак із приспаною заспокійливим засобом рибиною тріски і приладнав нерухому рибу до тіла Таннера хитромудрою, незграбною конструкцією клапанів, гумових рурок та дротів.

Гомеоморфні хімічні речовини, розведені ропою, ринули крізь зябра тріски, а потім крізь рвані рани в тілі Таннера. Обох зв'язували дроти. Хірург мурмотів закляття, чаклуючи над вібруючим апаратом (чоловік був мало ознайомлений з біотавматургією, одначе працював методично й обережно), і взявся місити вкривавлену шию Таннера. Крізь отвори почала стікати вода, заливаючи розпанахану шкіру.

Більшу частину ночі сцена повторювалась, операційна м'яко погойдувалася з водою внизу. Хірург, інколи на хвильку засинаючи, все-таки періодично перевіряв стан Таннера, а також повільно вмираючу тріску, підвішену в матриці тавматургічних ниток, що відтягували її смерть. За необхідності він підвищував тиск, змінював налаштування дрібно відкаліброваних давачів, додавав до води хімічні речовини.

У ті години Таннерові снилося, що він захлинається (сам того не знаючи, розплющував і заплющував очі).

Удосвіта хірург відв'язав Таннера і рибину від його машини (тріска вмерла миттєво, тіло її обм'якло та зморщилося). Він повернув на місце клапті шкіри на шиї Таннера, слизькі від драглистої застиглої крові. Пригладив їх, пальці поколювало від тавматургічної енергії, коли надрізи почали закриватися.

Таннер іще спав — він був настільки накачаний заспокійливим, що можна було не боятися раптового пробудження. Хірург наклав маску на рот чоловіка, затиснув його ніс двома пальцями і почав обережно закачувати в нього солону воду. Кілька секунд ніякої реакції не було. Потім Таннер зайшовся страшним кашлем, розбризкуючи воду. Хірург стояв напоготові, готовий відпустити ніс Таннера.

А тоді Таннер заспокоївся, не прокидаючись, його надгортанник і трахея стиснулися, не допускаючи потрапляння солоної води в легені, а хірург усміхнувся, коли вода почала просочуватися з нових зябер Таннера.

Спочатку вона текла мляво, з домішками крові, бруду і шматками струпів. А потім пішла чиста, і зябра заворушилися, регулюючи потік, і вода полилася на піл рівномірними струмками.

Таннер Сак дихав у воді.

Згодом він прокинувся, ще надто розгублений, аби зрозуміти, що сталося, але заражений ентузіазмом хірурга. Горло страшенно боліло, тому він знову заснув.

Це було, безумовно, найважче, що йому доводилося робити.

Хірург відтягнув повіки Таннера і прикріпив йому прозоре третє віко, мембрани, взяті та модифіковані з каймана, вирощеного на одній з міських ферм. Він уводив Таннерові частинки життєвих форм, які процвітали в ньому без шкоди організму і взаємодіяли з його тілом, роблячи піт трохи олійнішим, щоб він не мерз та міг плавко пересуватися під водою. Прищепив невеликий відросток мускулатури біля основи ніздрів Таннера і грудочки хряща, щоб він міг закривати ніс.

Нарешті хірург перейшов до, либонь, найпростішої зміни, результати якої, проте, були чи не найбільш видимі. Між пальцями Таннера він натягнув перетинки з тонкої еластичної шкіри, яку закріпив під шкірою пацієнта. Видалив йому пальці на ногах і замінив їх пальцями з кадавра, пришивши й закріпивши їх на ступні так, що кінцівки здавалися мавпячими. Затим напнув перетинки і між цими, колись живими, пальцями.

Він викупав Таннера, обхлюпавши того морською водою. Тримав його в чистоті та прохолоді й спостерігав, як корчаться уві сні його щупальця.

На четвертий день Таннер прокинувся вже остаточно. Розв'язаний, він міг рухатися. Хімікати вивітрилися з його організму.

Він неспішно сів.

Усе тіло нило. Не просто нило — тремтіло в лютій агонії, що хвилями напливала з кожним ударом серця. Шия, очі, ноги. Він побачив свої нові пальці на ногах і на мить відвів погляд; на секунду повернувся спогад про старий, хоч і свіжий ще жах каральної фабрики, поки він не заховав його подалі та знову перевів на них очі.

Він зціпив нові долоні. Повільно моргнув і побачив, як щось напівпрозоре застилає йому зір, перш ніж знову опускається повіко. Глибоко вдихнув на всі забиті водою легені й зайшовся кашлем, і це було боляче, як і попередив хірург.

Таннер, незважаючи на біль та слабкість, голод та нервозність, почав усміхатися.

Увійшов хірург, а Таннер усміхався й усміхався, бурчав й обережно потирав тіло.

— Містере Сак, — сказав хірург.

Таннер повернувся до нього й простягнув тремтячі руки, так, наче хотів загребти його в обійми й потиснути руку. Щупальця теж потягнулися вперед крізь надміру розріджене для них повітря. Хірург не стримав усмішки.

— Вітаю, містере Сак, — сказав він. — Процедура минула успішно. Тепер ви амфібія.

А тоді — вони не могли та й не хотіли себе стримувати — вони з Таннером Саком розреготалися, хоча від цього ще більше боліли груди Таннера і хоча хірург не був певний, що їх так розсмішило.

Повернувшись додому, тяжко доволочивши ноги вулицями Книжкового містечка й Гарватера, Таннер виявив, що Шекель чекає на нього в їхній кімнаті, яка ще ніколи не була такою чистою, як тепер.

— Ну ти подиви на нього, — гаркнув він, соромлячись друга. — Як ти тут усе гарно прибрав, га?

Шекель хотів на радощах обійняти його, але Таннер був такий слабкий, так боліло понівечене тіло, що він добродушно відсторонився. Вони тихо розмовляли до вечора. Таннер обережно розпитав про Анджевіну. Шекель розповів, що читає вже набагато краще і що нічого особливо не сталося, але надворі потеплішало, Таннер хіба не відчуває?

Відчуває. Вони повзли на південь майже геологічно повільними темпами, але буксири і пароплави тягнули їх безперервно вже два тижні. Від'їхали майже на п'ять сотень миль на південь від попереднього місця (поки що йшли так повільно, що переміщення їхнє було непомітне), а з наближенням до помірних широт зима відступала.

Таннер показав Шекелю доповнення, зміни його тіла, і Шекель здригнувся, дивлячись на ці химерні, запалені шматки шкіри, але мимохіть зачудувався. Таннер розповів йому все, що пояснив хірург.

— Тіло буде надзвичайно чутливе, містере Сак, — сказав він. — Але мушу вас попередити: навіть якщо почуватиметеся нормально, деякі порізи й рани гоїтимуться дуже важко. Можуть зарубцюватися й перетворитися на шрами. У такому разі я попрошу вас не падати духом і не розчаровуватися. Шрами — це не рани, Таннере Сак. Шрам — це загоєне місце. Після травми саме шрами роблять людину цілісною.

— Іще два тижні, — мовив Таннер, — і можна вертатися на роботу. Так сказав лікар. Якщо буду тренуватися і все таке інше.

Але в Таннера була перевага, якої лікар не врахував: він ніколи не вчився плавати. Тож не було потреби переучуватися з неефективного хлюпання на плавкі рухи підводних жителів.

Він сидів біля пристані, товариші по службі вітали його, здивовані та по-приятельськи доброзичливі. Паскуда Джон дельфін вистромив тупого носа на поверхню поблизу, глянувши на Таннера водянистими, поросячими очима, і видав щось явно образливе своїм китячим стрекотінням. Але Таннера було не залякати. Він приймав привітання колег, мов король, дякуючи всім за їхню турботу.

На кордоні Гарватера й Джгура у тканині міста був простір між суднами — клаптик моря, котрий використовували як плавальний басейн і у котрому міг розміститися скромний корабель. Лише кілька армадських піратів уміли плавати, але за таких температур мало хто відважувався. У цьому клапті відкритого моря купалися від сили кілька людей — та й ті сміливці чи мазохісти.

Під водою, повільно, нервуючись через незвичну плавкість тіла і свободу, протягом кількох годин цього дня, і наступного, і наступного Таннер розводив руки, напинаючи перетинки шкіри й, загрібаючи воду, проштовхував себе вперед іще невмілими рухами. Він розтинав воду чимось на кшталт брасу, бідолашні пальці все ще не загоїлися й боляче та потужно стискалися у воді. Крихітні організми, яких він не міг ні бачити, ні відчувати під шкірою, пульсували своїми нескінченно малими залозками і змащували його піт.

Таннер розплющив очі й навчився заплющувати лише внутрішні повіки — надзвичайне відчуття. Він навчився бачити у воді, не стримуваний якимсь незграбним шоломом, якимсь залізяччям, міддю чи склом. Не зазирав через ілюмінатор, а дивився вільно, на всю широту периферичного зору.

Найповільніше і найстрашніше Таннеру (самому, а хто міг би його навчити?) було навчитися дихати.

Із першим потраплянням води в рот трахея рефлекторно закрилася, язик затиснувся назад, а горло стислося й перекрило шлях до живота, і морська вода пробилася через його ніжні, ще незміцнілі канали. Смак солі був такий всепоглинальний, що дуже скоро перестав відчуватися. Він відчував, як струмені води проходять крізь нього, крізь шию, зябра; «деріть мене, боги», — подумав він, тому що не відчував потреби дихати.

Перед спуском за звичкою вдихнув на повні груди, але з надміром повітря відразу спливав на поверхню. Повільно, з якоюсь тремтливою панікою, він видихнув через ніс, і все повітря з легень хмариною бульбашок щезло позаду.

І нічого не відчув. Ні запаморочення, ні болю, ні страху. Кисень досі доходив у кров, і серце продовжувало качати.

Над ним бліді маленькі фігурки його співгромадян дріботіли над водною гладінню, прив'язані до повітря, яким вони дихали. Таннер крутився під ними, нарізаючи кола та спіралі, незграбно ще, але швидко вчився, плавав, дивлячись угору на світло, і тіла, і масивну тінь міста, а потім униз, у безмежну голубу даль.

13

Силас та Белліс провели разом дві ночі.

Удень Белліс розкладала книги на полиці, допомагала Шекелю читати і розповідала йому про Крум-парк, інколи обідала з Керіенн. Потім поверталася до Силаса. Вони розмовляли, проте він ніколи не розповідав, чим займався протягом дня. У неї було відчуття, що він сповнений таємних ідей. Вони трахалися кілька разів.

Після другої ночі Силас зник. Белліс зраділа. За цей час вона закинула книги Йоганнеса, а тепер повернулася до їх незрозумілої науки.

Силаса не було три дні.

Белліс невтомно досліджувала місто.

Вона зважилася нарешті забрести в його найдальші частини. Побачила спалені храми Баска і його триптих статуй, розкиданих на скелетах кількох човнів. У Ти-і-Твій (який виявився не таким і суворим чи страхітливим, як їй розказували, а просто собі галасливим базаром) побачила притулок для душевнохворих Армади — масивну споруду, що манячила з пароплава і, як здалося Белліс, розміщена за якоюсь злою іронією прямо поруч із примарним кварталом.

Як буфер між Кергаузом і Баском стояла зграйка гарватерівських кораблів, за капризом історії відокремлена від основного корпусу району. Там Белліс знайшла ліцей, його майстерні й аудиторії хитко тулилися по боках корабля, спускаючись згори вниз, як гірське містечко.

В Армаді були всі заклади будь-якого наземного міста, присвячені навчанню, політиці та релігії, лише, можливо, у жорсткішій формі. І якщо міські вчені й були жорсткішими за їхніх еквівалентів на суші й подібні радше на шахраїв та піратів, аніж на лікарів, це аж ніяк не принижувало їхні знання. У кожному районі була своя поліція: від прокторів Баска в парадній формі до йоменів Гарватера з дуже туманними повноваженнями, котрих відрізняли хіба за стрічками — ознака як служби, так і лояльності владі. У кожному районі був свій закон. У Кергаузі діяли суд і диспути, а жорстоку піратську дисципліну в Гарватері підтримували батогом.

Армада була світським містом, і до її облуплених церков ставилися приблизно так само шанобливо, як до пекарів. Були храми обожнюваному Крумові, місяцеві та його донькам, щоби подякувати їм за припливи, а також присвячені різним морським богам.

Якщо Белліс коли-небудь і губилася, потрібно було лише вийти із провулка чи вулиці, подивитися вгору на аеростати, пришвартовані до щогл, і знайти «Зарозумілість», що велично нависала над сяючим «Ґранд Остом». Це був її маяк, за яким вона знаходила дорогу додому.

Посеред міста були плоти, дерев'яні поплавці, що тяглися на ярди у кожний бік. На них мостилися хатки. Між баркентинами пострибували на хвилях припнуті тонкі, як голки, підводні човни і кораблі-колісниці, пориті норами хотчі. Похилені хатки стояли на палубах або небезпечно косилися на десятках крихітних суден у бідняцьких кварталах. Були тут театри, в'язниці й закинуті блокшиви.

Звівши очі до горизонту, Белліс помітила, що море сьогодні неспокійне: пінясті баранці, хвилі в кільватері без будь-якої на те причини. Як правило, їх викликали вітер чи зміни в погоді, але іноді у воді мигцем показувалася зграйка морських свиней, або плезіавр, чи шия морського вірма, або спина чогось великого та прудкого, якому вона не знала назви. Життя під містом і навколо нього.

Белліс спостерігала, як вечорами поверталися міські рибальські човни. Іноді прибували піратські кораблі, їх радо вітали в доках Базиліо або Морського їжака. Рушії економіки Армади якимсь загадковим чином знаходили дорогу додому.

Армада була сповнена носових фігур. Вони стриміли в найдивовижніших місцях — пишні й непримітні водночас — так жителі Нового Кробузона не помічали різьблені дверні молотки на будинках. У кінці тераси, йдучи між рядами тісних цегляних осель, Белліс раптом лицем до лиця зіштовхнулася з чудовою, але поржавілою фігурою жінки, з укритим пліснявою нагруддям і розгубленим поглядом облупленої фарби очей. Немов примара, вона висіла в повітрі під бушпритом корабля, що випнувся на палубу сусіда і стирчав у провулку.

Вони були всюди. Видри, дракоу, рибки, воїни та жінки. Найбільше було жінок. Белліс недолюблювала їхні порожні очі, пишнотілі фігури, як вони похитуються разом з містом, немов привиди.

У своїй кімнаті вона закінчила «Нариси про звірів», але таємний проект Армади яснішим не став.

Її зацікавило, де Силас і що він робить. Вона не засмучувалась і не гнівалася через його відсутність, але було трохи неприємно. Зрештою, більше союзників у неї не було.

Він повернувся увечері п'ятого лунуарія.

Белліс відчинила йому двері. Ні вона його не торкнулася, ні він її.

Силас був стомлений і якийсь тихий. Волосся розкудлане, одяг закушпелений. Відкинувся на спинку стільця і прикрив очі руками, пробурмотівши щось майже нечутне, якесь привітання. Белліс приготувала йому чай. Вона чекала, коли він заговорить, а після хвилин мовчання повернулася до своєї книги та встромила в зуби сигариллу.

Устигла написати кілька сторінок нотаток, поки він нарешті заговорив.

— Белліс. Белліс... — Потерши очі, поглянув на неї. — Я мушу дещо тобі розповісти. Мушу сказати правду. Я не все тобі розказував.

Вона кивнула, обернувшись обличчям до нього. Він стояв із заплющеними очима.

— Давай... поміркуємо, — проказав повільно. — Місто прямує на південь. «Сорго»... Ти знаєш, для чого потрібна установка? «Сорго» разом з іншими установками, мимо яких ви могли пропливати на «Терпсихорі», висмоктують паливо з дна моря.

Він широко розвів руки, щоби передати масштаби.

— Під землею є великі родовища нафти, гірського молока та ртуті, Белліс. Ти бачила бури, за допомогою яких їх добувають на суші. Так-от, геоемпати знайшли величезні родовища під породою, під морем. Під південним Салкрікалтором є нафта. Тому більш як три десятки літ там стояли «Манікін», «Трешстар» і «Сорго». Опори «Манікіна» й «Трешстара» тягнуться вниз на чотири сотні футів і стоять на самому дні. А от «Сорго»... інший.

Він говорив з якоюсь хворобливою втіхою, немов смакуючи кожне слово.

— Дехто в Армаді знав про все це, точно тобі кажу. «Сорго» стоїть на двох залізних корпусах, занурених глибоко під воду. «Сорго» не прив'язаний. Це глибоководна установка. Вона може пересуватися. Можна просто додавати секції до бурового валу, і вона розтягнеться хіба сам Джаббер зна наскільки далеко. На милі вниз. Нафту й інше не всюди знайдеш. Тому ми так довго стояли на місці. Армада зупинилася над родовищем чогось там, що міг добувати «Сорго», і не могла рухатися далі, поки не накопичила запасів для наступної поїздки.

«Звідки тобі це все відомо? — подумки чудувалася Белліс. — Що ще ти приховуєш від мене?»

— Думаю, там не тільки нафта, — провадив Силас. — Я спостерігав за полум'ям над установкою, Белліс. Підозрюю, що вони видобували гірське молоко.

Гірське молоко. Lactus saxi. В'язке і важке, як магма, але холодне, наче крига. І щільне від тавматургонів, заряджених частинок. Варте у кілька разів більше своєї ваги в золоті, або алмазах, або нафті, або крові.

— Це сране гірське молоко не використовують як паливо для кораблів, — сказав Силас. — Для чого б вони його не складали, але то явно не для краси. Так-от, дивися, що відбувається. Ми йдемо на південь, до глибших, тепліших морів. Б'юсь об заклад, що ми підходимо до хребтів унизу, де є поклади, де «Сорго» зможе бурити. І коли ми потрапимо, куди б не їхали, твій друг Йоганнес та його нові роботодавці збираються використовувати... десь кілька тонн гірського молока і Джаббер зна скільки нафти, щоби зробити... щось. А до того часу... — він замовк і поглянув їй у вічі, — буде вже пізно.

«Розказуй», — нетерпеливилося Белліс, і Силас кивнув, немовби почувши її думки.

— Коли ми зустрілися на «Терпсихорі», я, пам'ятаю, був збентежений. Сказав тобі, що мушу негайно повернутися в Новий Кробузон. Ти мені от недавно нагадувала. А я сказав, що збрехав тоді. Але це не так. Тоді на «Терпсихорі» я сказав правду: мушу повернутися. Чорт, ти, мабуть, і сама все це зрозуміла.

Белліс мовчала.

— Я не знав, як... не знав, чи можна тобі довіряти, чи тобі взагалі не було би все одно. Вибач, що не був чесний з тобою, та не знав, як далеко можу зайти. Але чорт мене бери, Белліс, тепер тобі довіряю. І хочу просити про допомогу. Я сказав правду, що ґринділи можуть напосісти на якогось бідаху без будь-якої видимої причини. Люди часто зникали через якісь їхні примхи. Але про те, що сталося зі мною, збрехав. Я точно знаю, чого ґринділи хотіли мене вбити.

За бажання ці істоти можуть проплисти вгору рікою до верхівки гір Бежек, де сходяться всі ріки, а звідти потрапити в Іржу. А далі вниз з іншого боку гір і прямо до Нового Кробузона. Інші могли дібратися до океану через тунелі та прибути до міста з моря. Вони ж евригалинні, ці ґринділи, їм що прісна вода, що ропа — однаково. Можуть пробратися до Залізної затоки. До Великої Смоли та Нового Кробузона. Щоб дістатися до міста, їм вистачить рішучості. А я знаю, цього ґринділам не бракує.

Белліс іще ніколи не бачила Силаса таким напруженим.

— Коли я був там, чуток не бракувало. Планували щось серйозне. Один із моїх клієнтів, маг, такий собі священник-бандит, його ім'я звучало частіше від усіх. Я відразу насторожився. Тому мене й хочуть убити. Я дещо дізнався. У ґринділів нема секретності та процедур підтримування порядку як таких. Тижнями факти лежали в мене просто під носом, але я нескоро їх розгледів. До мене довгенько не доходило.

— Скажи, що ти знайшов, — промовила Белліс.

— Плани, — відповів. — Плани вторгнення.

— Ти собі таке й уявити не можеш, — додав. — Богам відомо, наша історія засмічена зрадами й кров'ю, але... Белліс... Ти ніколи не бачила Ґенґріс.

Белліс іще ніколи не чула в його голосі такого відчаю, як зараз.

— Ти не бачила ферм для вирощування кінцівок. А жовчні майстерні... Слава богам, ти не чула ту музику. Якби ґринділи напали на Новий Кробузон, вони не зробили б нас рабами, не повбивали б чи пожерли. Вони не вчинили б чогось такого... зрозумілого чи що.

— Але нащо? — зрештою спитала Белліс. — Чого їм треба? Ти думаєш, їм це вдасться?

— Та якби я знав. Про них ніхто нічого не знає. Підозрюю, що в уряду Нового Кробузона є більше планів, як діяти, коли на них нападе сраний Теш, аніж якщо це вчинять ґринділи. У нас ніколи не було причин боятися їх. Але вони мають свої... методи, свою науку й тавматургію. Так, — наголосив він. — Я думаю, що у них є шанс.

Вони хочуть собі Новий Кробузон з тієї ж причини, що й будь-яка інша держава чи дикунське плем'я Бас-Лаґу. Він найбагатший, найбільший, найпотужніший. Наша промисловість, ресурси, вартові... поглянь на все, що у нас є. Але, на відміну від Шанкеля, Дрир Самгера, Неовадана чи Йоракетче, у Ґенґріс... у Ґенґріс є шанс.

Вони можуть прийти зненацька... отруїти воду, пролізти через каналізацію, кожна проклята щілина, тріщина та цистерна з водою можуть стати ворожим табором. Вони можуть штурмувати нас зі зброєю, яку нам ніколи не зрозуміти, й виснажити у нескінченній партизанській війні. Я бачив, на що здатні ґринділи, Белліс, — урешті зморено закінчив Силас. — Я бачив. І мені страшно.

Звідкись іздалеку долинало сонне перекрикування мавп.

— Тому ти втікав, — проказала Белліс у дзвінкій тиші.

— Тому я втікав. Не йняв віри тому, що дізнався. Але я... благополучно просрав час, — його раптом хвилею накрила злість. — І коли я зрозумів, що ніякої помилки, ніякої плутанини нема, що вони насправді мали намір розпочати в моєму рідному місті якийсь немислимий апокаліпсис... я втік. Украв батискаф і втік.

— Їм відомо, що... ти знаєш? — запитала вона.

— Не думаю, — похитав головою він. — Я дещо прихопив із собою, щоб усе виглядало так, ніби я обікрав їх і дременув.

Белліс зауважила, що він аж тремтить од напруги. Згадалися геліотипії, котрі бачила в його записнику. Її серце болісно стислося й по крові потекла, як хвороба, повільна тривога. Белліс намагалася усвідомити те, що він їй розказував. Почуте було занадто великим, щоб одразу осмислити, скласти докупи. Новий Кробузон... не віриться, що йому може загрожувати щось таке.

— Ти знаєш коли? — прошепотіла.

— Вони мусять дочекатися чета місяця, щоб зібрати врожай зброї, — відповів. — Тому приблизно за шість місяців. Треба дізнатися, що планує робити Армада, тому що ми мусимо знати, куди прямуємо з гірським молоком і всім цим. Тому що ми... маємо послати звістку в Новий Кробузон.

— Чого не сказав раніше? — видихнула Белліс.

Силас глухо засміявся.

— Я не знав, кому тут вірити. Намагався сам звідси вибратися, знайти шлях додому. Мені знадобилося багато часу, щоби повірити в те... що шляху нема. Я думав, що міг би просто передати повідомлення в Новий Кробузон сам. Що мав робити, якби ти мені не повірила? А якби шпигункою виявилася? Що робити, якби ти сказала нашим новим сучим правителям...

— А що в цьому такого? — перервала Белліс. — Чому не можна розглянути такий варіант? Може, вони б допомогли доставити повідомлення...

Силас утупився в неї майже недовірливо й сердито.

— Ти здуріла? Думаєш, вони б нам помагали? Та до сраки їм те, що станеться з Новим Кробузоном. Та їм тільки в радість — одним конкурентом на морі менше буде. Думаєш, вони дозволили б нам поїхати на поміч? Думаєш, їм є до цього діло? Та ці паскуди зроблять усе, щоб ми туди не потрапили, щоб ґринділи наробили там біди. До того ж ти бачила, як вони розправляються з... кробузонськими чиновниками й агентами. Вони б обшукали мої записи, папери та дізналися б, що я на завданні, що працюю на Новий Кробузон. Всесильний Джаббер, Белліс, ти ж бачила, як учинили вони з капітаном. То що ж, на твою думку, вони зроблять зі мною?

По тім запала тривала тиша.

— Мені потрібен був... і зараз потрібен помічник. У нас нема в місті друзів. Нема союзників. І за тисячі миль звідсіля нашому домові загрожує небезпека, і ми не можемо довіряти нікому. Тож доставити повідомлення належить нам.

Затяжна павза перейшла в тишу. Вона тяглася доти, аж доки не стала нестерпною: обидвоє знали, що не можна мовчати. Треба придумати план.

І вони пробували. Белліс кілька разів розкривала рота, але слова висихали в горлі.

«Ми викрадемо один з їхніх човнів, — хотіла сказати, але не змогла, розчавлена дурістю власної ідеї. — Удвох підкрадемося у шлюпці, минемо охоронні катери, покатаємось і повеслуємо додому, — намагалася сказати це, намагалася думати про це без презирства і мало не застогнала від безсилої люті. — Ми викрадемо дирижабль. Нам знадобляться лишень зброя, газ, вугілля, і вода для двигуна, і їжа, і питво для подорожі на дві тисячі миль, і карта, схема того, в якому богами забутому місці Бряклого океану ми є...»

Вона не могла сказати і придумати нічого путнього.

Сиділа і намагалася заговорити, намагалася придумати способи, як можна врятувати Новий Кробузон, її місто, яким дорожила з лютою, неромантичною любов'ю і яке опинилося під страшною загрозою. І минали хвилини, і чет, і літо, й урожай ґринділів усе наближалися, а вона не могла вичавити зі себе ні слова.

Белліс уявила тіла, подібні до одутлих вугрів, очі та здоровенні криві зуби, як ці істоти пливуть холодною водою до її дому.

— О дорогі боги, дорогий Джаббере... — прошелестіла вона й зустріла погляд стурбованих Силасових очей. — Боги, що ж ми будемо робити?

14

Повільно, мов якась величезна одутла істота, Армада перебиралася в тепліші води.

Громадяни та йомани відкладали теплий одяг до холодніших часів. Бранці з «Терпсихори» були дезорієнтовані. Думка про те, що пір року можна уникнути, що їх можна фізично випередити, була неймовірно некомфортною.

Пори року були лише точками зору — питанням перспективи. Коли в Новому Кробузоні була зима, у Веред Кай-Неві панувало літо (принаймні так казали), хоча дні й ночі однаково довшали і коротшали в антифазі. Світанки сходили по всьому світу. На східному материкові літні дні були короткими.

Мікроклімат Армади значно поповнився птаством. До невеликої, виведеної інбридингом зграйки зябликів, горобців та голубів, які чіплялися до горизонту міста, куди б воно не рухалося, приєднувалися зайди-переселенці, котрі перетинали Бряклий океан, услід за теплом. Кілька з них відстали від своїх гігантських зграй, спустившись на Армаду перепочити, підживитися й попити води, й так там і лишилися.

Вони розгублено кружляли над шпилями Кергауза, де засідала після екстреної сесії Демократична рада, шумно й неефективно обговорюючи напрям руху Армади. Зійшлися на тому, що таємні плани Коханців до добра не доведуть і що треба щось робити, а коли безсилля стало вже геть очевидним, почалися сварки.

Гарватер завжди був найпотужніший серед районів, а тепер у нього є ще й «Сорго», і Демократична рада Кергауза взагалі нічого не могла зробити.

(Одначе Кергауз усе-таки розпочав попередні переговори з Бруколаком.)

Найважче Таннеру давалося не дихати крізь зябра, не рухати руками-ногами, як жаба чи водяник, а дивитися на колосальний безмір темної води під ним. Не відвести погляд і не втекти.

Коли він одягав водолазний костюм, то видавався собі приблудою, непроханим гостем. Він кидав виклик морю і ховався у броню. Чіплявся за щаблі драбин і троси, ризикуючи життям і знаючи, що нескінченний простір під ним, який простягався, мов паща, був саме таким. Рот завбільшки як цілий світ, котрий він хоче заковтнути.

Тепер він поплив вільно, спускаючись до темряви, яка вже не здавалася йому голодною. Таннер спускався все нижче й нижче. Спочатку здавалося, ніби до поверхні так близько, що можна простягнути руку і смикнути за ногу плавців над ним. Це давало йому якусь вуаєристичну насолоду — бачити їхні смішні маленькі тільця над собою. Але коли чоловік повернув обличчя до бездонної води внизу, його живіт звело спазмом від невмолимої колосальності простору, й він хутко поплив назад до світла.

Щодня спускався все глибше і глибше.

Він сповзав нижче рівня кілів, стерен і трубопроводів Армади. Довгасті дозорці-водорості, що відмежовували найнижчі точки міста, тягнули до нього пальці, але він проскочив повз них, як злодій. Втупився у глибину.

Таннер пройшов крізь дощ із дрібної рибки, яка об'їдала міські відходи, а потім опустився в чисту воду, і навколо вже не було нічого армадського. Він був глибоко під містом.

Нерухомо завис у воді. Це було нескладно.

Тиск води щільно облягав тіло, немов сповиваючи.

Кораблі Армади розкинулися по морю на милю, заступаючи йому світло. Над Таннером нарізав кола під доками, як шершень, Паскуда Джон. У довколишніх сутінках води Таннер побачив густу хмарину часточок, одне крихітне життя на іншому. А за мереживною завісою планктону і крилю слабко виднілися армадські морські вірми, батискафи та жменя темних сильветів довкола низової частини міста.

Намагаючись подолати запаморочення, він перетворив його на щось інше. Трепету менше не стало, але поменшало страху. Таннер узяв те всередині себе, що було подібне на страх, і зробив це смиренням.

«Я такий мізерний, — подумав він, висячи, як пилина в безвітряному повітрі, — у такому величезному морі. Але все нормально. Я зможу».

Із Анджевіною він почувався ніяково й некомфортно, але старався задля Шекеля.

Вона приходила поїсти з ними, й Таннер намагався побалакати з нею, але жінка відповідала неохоче, більше мовчала. Якийсь час вони мовчки сиділи та жували хліб із водоростей. Щокожні пів години Анджевіна робила знак, і Шекель уже завченим рухом ставав позад неї, зачерпував жменю вугілля з контейнера за її спиною й кидав у котел.

Анджевіна спокійно зустріла погляд Таннера.

— Доводиться підкидати вугілля? — зрештою сказав той.

— Двигун слабуватий, — по хвилі відповіла вона (сіллю, проігнорувавши раґамольську, якою він звернувся до неї, хоча то й була для неї рідна мова).

Таннер кивнув. Йому згадався старий у трюмі «Терпсихори». Ураз замовк і довгенько не міг вичавити зі себе слово. Він ніяковів перед цією суворою Поробленою жінкою.

— А що у вас за модель двигуна? — знову заговорив він, цього разу сіллю.

Вона розгублено втупилася у нього, й він з подивом зауважив про себе, що їй узагалі невідома механіка власного поробленого тіла.

— Видно, стара модель, — продовжив Таннер. — Тільки з одним набором поршнів і без рекомбінаційної коробки. Такі завжди були поганенькі.

Після того замовк. «Ну, заціпило? — подумав. — Пропонуй. Може погодиться, та й хлопча порадіє».

— Якщо хочете, я міг би поглянути. Все життя працював із двигунами. Міг би... міг би навіть... — Він затнувся на слові, що могло прозвучати грубо й образливо в обговоренні живої людини. — Я міг би навіть вас переобладнати.

Він відійшов од столу, нібито набрати собі ще рагу, щоб уникнути ніякового монологу Шекеля: подяки Таннеру та вмовляння непереконаної Анджевіни вкупі. Пропускаючи крізь вуха невпинний рефрен «Чого ти, Анджі, спробуй... Таннер — друг мій найліпший», Таннер побачив, що та була якась невпевнена. Вона не звикла до таких пропозицій, хіба якщо їх підкріплювала плата.

«А це не для тебе, — палко проказав він подумки, шкодуючи, що не скаже їй це у вічі. — Це для хлопця».

Таннер відійшов ще далі, поки вони зі Шекелем перешіптувалися за столом. Ввічливо повернувся до них спиною, зняв із себе все до кальсон і сів у олов'яну ванну, наповнену солоною водою. Вона заспокоювала зболене тіло. Він там відмокав із такою самою насолодою, як колись у просто гарячій ванній, і сподівався, що Анджевіна зрозуміє його наміри.

Вона далеко не дурна жінка. Згодом із гідністю промовила щось подібне до «Дякую тобі, Таннере, це було би непогано». Трохи подивовано Таннер упіймав себе на думці, що радий її згоді.

Шекеля все ще зачаровував тихий шелест звуків, який відкрився йому з читанням, але після кожної прочитаної книги захват трохи згасав. Він уже не зупинявся посеред коридору, зіпаючи ротом, коли з корабельних табличок на нього вискакувало слово «перегородка» чи «гальюн».

Перший тиждень чи й більше він ходив ніби захмелілий від графіті. Стояв перед стінами і корабельними бортами й ковзав очима по масі повідомлень, нашкрябаних або намазюканих чи намальованих на міських боках. Таке розмаїття стилів: одні й ті самі літери можна було писати десятками різних способів, але все одно сказати те саме. Шекеля ніколи не відпускала втіха від такого приємного факту.

Більшість написаного було лайкою, політичними висловлюваннями чи гімноцентричними побажаннями. «На хуй Суху падь!» — прочитав він. Безліч імен. Хтось когось любить, і ще хтось, і ще. Звинувачення у різноманітних діях. «Барсум», чи «Пітер», чи «Олівер — пиздюк», або «курва», чи «гомик» і безмір інших варіантів. Письмо давало кожній заяві свій, інший голос.

Він перестав обнишпорювати бібліотечні полиці так ревно, як раніше, діяв уже без ніби п'яної, хапливої ейфорії, але все одно брав книги, розкладав їх навколо себе і повільно читав, занотовуючи незрозумілі слова.

Інколи, розгортаючи книгу, помічав слова, які не осилив з першого разу і які записав у зошит і вивчив. Це давало хлопцеві неймовірну втіху. Йому здавалося, так лисиця нападає на жаданий пахучий слід. Так він натрапив на слова «ретельно», «скелелаз» і «хепрі». Вдруге слова здалися без бою, він читав їх без запинки.

Серед стелажів з іноземними книгами Шекель відпочивав. Його зачаровували незрозумілі абетки й орфографії, дивні картинки для дітей у якійсь невідомій країні. Він приходив сюди й закопувався у них, коли хотілось ясності й тиші в думках. Тут можна бути певним, що вони мовчатимуть.

Поки одного дня він не витягнув том, розгорнув його, і той заговорив до нього.

У сутінках щось ліниво вийшло з глибокого моря й узяло курс на Армаду.

Воно підпливло до підводних інженерів останньої денної зміни. Вони повільно піднімалися на поверхню, перебираючи руками щаблі драбин, чіпляючись за щербаті поверхні підводної частини міста, хрипучи у шоломи, не дивлячись униз, і не бачили, що до них наближалося.

Таннер Сак сидів з Гедріґалом на краю доків Базиліо. Вони бовтали ногами в повітрі, як діти, звісивши їх за борт каюка, і спостерігали, як крани переносять вантаж.

Гедріґал раз у раз на щось натякав. Розмовляв з Таннером якось ухильно і двозначно. Все околяса й манівцями, і Таннер зрозумів, що йдеться про таємний проект, про який він чув од товаришів по службі. Нічого не знаючи про цей проект, Таннер не міг утямити, що ж Гедріґал хоче сказати. Він хіба бачив, що товариш нещасний і чогось боїться.

Оддалік з поверхні води рядком з'являлася зміна інженерів. Вони лізли по драбинах на плоти й побиті часом пароплави, де двигтіли двигуни, а колеги й кострукти помпували для них повітря.

Вода в тому маленькому куточку гавані раптом захвилювалася й закипіла. Таннер доторкнувся до передпліччя Гедріґала, щоб той замовк, і піднявся, витягуючи шию.

На березі стався переполох. Кілька працівників притьмом побігли до води піднімати водолазів. З води виринало все більше людей, відчайдушно здираючи зі себе шоломи, чіпляючись за драбини, щоби швидше видряпатися на повітря. У воді набухла борозна і прорвалася, коли на поверхню виринув Паскуда Джон. Він несамовито бив хвостом, аж здавалося, ніби стоїть на водній гладіні, та джерготав, як мавпа.

Один чоловік, звисаючи з драбини, вигулькнув із зеленої води, нарешті зірвав зі себе шолом і зарепетував на ґвалт:

— Кістяна риба! Унизу ще є люди!

Люди навколо них із тривогою висовувалися з вікон, кидали роботу та бігли до води, інші перегиналися за борт маленьких тралерів, що погойдувалися посеред гавані, вказували у воду й гукали до тих, хто стояв на пристані.

Таннер похолов, угледівши на поверхні води червоні кружала.

— Ніж! — закричав до Гедріґала. — Ножа давай!

Він скинув сорочку й без вагань побіг до води.

Стрибнув, щупальця враз відліпилися від грудей. Позаду щось ревнув Гедріґал, але його вже не чув. Довгі перетинчасті пальці розітнули хвилі, й він опинився у холодній воді.

Таннер несамовито закліпав, внутрішні повіки ковзнули на місце, й він повів очима вниз. Неподалік під містом незграбно кралися тіні батискафів.

Він бачив, як останні змінні відчайдушно деруться нагору, до світла, страшно повільно й незграбно у громіздких костюмах. Бачив латки, де великі плями крові знебарвлювали воду. У каламутній від пошматованої плоті воді, де була розірвана одна з акул-охоронців Армади, опускався шматок хряща.

Таннер замолотив ногами й хутко поплив униз. Там, на глибині понад шістдесят футів, до величезної затопленої труби чіплявся знерухомлений від страху чоловік. А під ним у темній каламутній воді, що мерехтіла, як полум'я, було темне тіло.

Таннер сахнувся, нажаханий — таке воно було масивне.

Згори почулося хлюпання — у воду заходили тіла. З кранів опускали озброєних гарпунами і списами людей. Ті повільно, дюйм за дюймом, спускалися, наскільки давали змогу двигуни нагорі.

Повз Таннера шугнув Паскуда Джон, добряче його налякавши. З потаємних кутків міського дна з'являлися риболюди Баска й наближалися до хижака внизу.

Сповнений рішучості, він відштовхнувся ногами й знову пірнув униз.

Думки роїлися, мов бджоли. Він знав, що іноді трапляються напади великих хижаків — червоних акул, зубаток, тачкових кальмарів та інших, які вривалися у клітки для риб і нападали на робітників, — але ще жодного такого не бачив. Також ніколи не бачив дініхтиса, кістяну рибу.

Він зважив у руці Гедріґалів ніж.

Із раптовою відразою Таннер зрозумів, що пропливає крізь хмару закривавленої води, й відчув її смак у роті та крізь зябра. Його мало не знудило, коли побачив, як мимо повільно спускаються рвані залишки водолазного костюма, з нечіткими клаптями, схожими на обривки плоті.

А потім він дістався дна труби, на відстані кількох тіл від нерухомого закривавленого водолаза, й істота внизу піднялася йому назустріч.

Він почув вібрацію у воді й відчув, як збільшився тиск, а потім опустив погляд і безгучно скрикнув.

До нього стрілою шугнула велика тупоноса рибина. Її голова була захищена бронею черепа, гладенького та круглого, як гарматне ядро, і розділена масивними щелепами, в яких Таннер угледів не зуби, а два ряди лез, з яких випурхували обривки плоті. Тіло її було довгасте й конусовидне, без чітких обрисів чи хвостового плавника; спинний плавець був низьким та обтічним, зливався з кінцем тіла, як у тлустого вугра.

Істота була понад тридцять футів завдовжки. Вона кинулася до нього, роззявивши пащеку, якою могла заввиграшки перекусити його навпіл, з-під захисного шару кістки блимали маленькі, бездумні та злі очка.

Таннер заволав і, сповнившись якоїсь ідіотської хоробрості, замахав ножем.

Перед очима Таннера майнув Паскудою Джон та, підібравшись ззаду дініхтиса, щосили буцнув того в око. Величезний хижак крутнувся з воістину страшною швидкістю і грацією та спробував цапнути дельфіна. Смуги зазубленої кості в роті тварюки зімкнулися і хруснули.

Вона різко розвернулася й помчала за Паскудою Джоном. Мимо, розтинаючи воду, залопотіли маленькі кістяні списи — це тритонолюди заходилися атакувати дініхтиса своєю дивною зброєю. Риба шугнула за дельфіном, навіть не глянувши на них.

Таннер замолотив ногами так, що їх аж звело спазмом, й поплив до водолаза, який усе ще притискався до труби. Плив, а роззирнувшись, жахнувся — колосальна рибина пішла на дно попри марні спроби дельфіна відволікти її і тепер із подвоєною швидкістю летіла прямо на Таннера.

З останнім могутнім ривком Таннер торкнувся ногами металу труби й узявся добиратися до водолаза. Він дивився на дініхтиса, й серце його загупотіло, як дурне, бо чудовисько мчало до нього. Присосками щупалець Таннер чіпко приліпився до труби. Він махнув ножем у правій руці, молячись про те, щоб Паскуда Джон, тритонолюди або озброєні водолази встигли дістатися до нього. Лівою потягнувся до чоловіка.

Рука навпомацки сягла чогось теплого й м'якого, що страшенно легко піддалося його пальцям, і Таннер вжахнувся та, відсмикнувши руку, швидко поглянув на чоловіка.

Він зазирнув у шолом, повний води, і побачив бліде обличчя, вибалушені очі й роззявлений рот. Шкіра в центрі костюма була розідрана, а шлунок чоловіка вирваний — нутрощі бовталися у воді, мов анемони.

Таннер застогнав і сахнувся, відчуваючи під собою дініхтиса, панічно молотячи ногами й махаючи ножем у порожнечу, як раптом повз нього шугнула хвиля, майнуло в'юнке, вкрите лускою тіло, тонни м'язів, скрегіт кістки об кістку, чутний навіть у воді. Труба задвигтіла, й істота висмикнула труп. Тупоносий мисливець поплив зиґзаґами геть крізь перевернутий ліс армадських кілів з мертвим чоловіком у зубах.

Паскуда Джон і баскський риболюд ринулися слідом, не спроможні наздогнати прудку рибину. Ошелешений Таннер бездумно поплив за ними, але при згадці про цю страхітливу з'яву похолов і ледве тягнув ноги. Крізь туман шоку слабко пульсувала думка, що треба вибиратися на поверхню, зігрітися, випити підсолодженого чаю, бо його млоїть від страху.

Дініхтис мчав униз, у царину нищівного тиску, куди його переслідувачі не могли сягнути без шкоди собі. Таннер спостерігав за тим, як хижак щезає з виду, й обережно, неспішно рухався, намагаючись не вдихнути змішаної з кров'ю води. Він лишився сам.

Волочив кінцівки у воді, наче брів крізь смолу. Вгорі виднілися незнайомі ландшафти суден, і він геть розгубився. Перед очима блимали картини мертвого обличчя та слизьких нутрощів. І коли Таннер нарешті з'ясував, де він, коли крутнувся і побачив кораблі в доках Базиліо та розсипані, мов крихти, човни Солом'яного ринку, то підняв голову і побачив над собою у холодній мерехтливій тіні човна одну з величезних, розпливчастих фігур, що вічно манячила з нижнього боку міста, прихована чарами й незмінною охороною, і яку йому не дозволяли бачити. Він помітив, що вона пов'язана з іншими такими, й відплив вище, безперешкодно, тепер, коли акула, яка охороняла її, була мертва, а фігура вимальовувалася дедалі чіткіше, і раптом він опинився так близько, за якихось кілька ярдів. Таннер розітнув морок та туман заклять і тепер чітко бачив й точно знав, що це.

Наступного дня кілька колег частували Белліс яскравими описами нападу чудовиська.

— Побийте мене боги! — вигукнула шокована Керіенн. — Уявляєш собі таке? Тільки смужки залишилися від чоловіка. — Її описи ставали все ґротескнішими й огиднішими.

Увага Белліс була зайнята іншим. Вона думала про те, що їй розповів Силас. Її підхід до цього був, як і до всього у житті — холодний і раціональний. Вона заходилася шукати книги про Ґенґріс та ґринділів, але, крім дитячих страхалок та геть абсурдних гіпотез, нічого не знайшла. Їй було важко — неймовірно важко зрозуміти масштаб небезпеки для Нового Кробузона. Усі роки свого життя місто огортало її, масивне, строкате і стабільне. Думка, що йому може щось загрожувати, здавалася просто немислимою.

А втім, і ґринділи здавалися немислимими — і все-таки.

Белліс по-справжньому насторожив опис Силаса та його очевидний страх. Із якимсь дивним смакуванням вона вирішила пофантазувати, яким буде Новий Кробузон після вторгнення. В руїнах. Починалося це як гра, як виклик собі — перед її очима пробігали страшні картини. Але потім вони змінювалися безконтрольно, наче тіні від чарівного ліхтаря, і наводили на неї жах.

Вона побачила ріки, заповнені мерехтливими тілами ґринділів. Уздріла пелюстковий попіл, що його видувало зі спаленого будинку Фуксії; руїни в парку Гаргуйль; надтріснуту, мов яйце, Оранжерею, встелену трупами кактів. Вона уявляла руїни вокзалу на вулиці Відчаю: погнуті, покороблені колії, розвалений фасад оголював хитромудрі вокзальні нутрощі.

Белліс також уявила масивні колись Ребра, що аркою нависали над містом, тепер стерті в кістяний пил.

Від таких думок поза спиною пробігав холодок. Але вона нічого не могла вдіяти. Нікому, геть нікому в місті не було до цього діла. Вони зі Силасом були щодо цього одні-єдині, й поки не зрозуміють, що твориться в Армаді, поки не дізнаються, куди вона прямує, Белліс не бачила змоги втекти.

Рипнули двері, й Белліс підвела погляд від стосів книжок. На порозі стояв Шекель і щось тримав у руках. Вона вже відкрила рот привітатися, але затнулася, вгледівши вираз його обличчя.

Він дивився на неї серйозно і трохи невпевнено, так, ніби підозрював, що зробив щось не те.

— Хочу тобі дещо показати, — по хвилі озвався. — Ти знаєш, я виписую всі слова, що були незрозумілі. Й коли знаходжу їх в інших книжках, то вже впізнаю. Отже... — Він опустив очі на книгу в своїх руках. — Я... знайшов учора одне таке слово. І книжка написана не раґамольською, а слово — це не... дієслово, чи іменник, чи будь-що, — наголошував кожен термін, якого вона його навчила, — не вихваляючись, а просто щоб донести думку.

Простягнув їй томик.

— Це ім'я.

Белліс пробігла його очима. На обкладинці потьмянілою від часу фольгою було витиснене ім'я автора.

Крюах Дум.

Робота, яку шукав Тінтіннабулум, та, що в основі проекту Коханців. Шекель знайшов її.

Він випадково висмикнув її у відділі дитячої літератури. Погортавши сторінки, Белліс зрозуміла: не дивно, що її поклали не туди. Книжка рясніла примітивними картинками, виконаними товстими нерівними лініями з дитячим баченням перспективи й нечіткими пропорціями, коли людина може бути завбільшки як вежа, зображена поруч.

На кожній правій сторінці був текст, на лівій — картинка, і тому книжечка здавалася ілюстрованою казкою.

Той, хто ставив її на полицю, очевидно, глянув на неї лиш мимохідь, нічого не зрозумів і, геть не замислюючись, примостив до інших книжок із картинками — дитячої літератури. В каталог цю не записали, й вона спокійно лежала роками.

Шекель щось говорив, та Белліс майже не слухала. «Не знаю, що робити, — ніяково лепетав парубок. — Думав, ти поможеш... це та, яку шукає Тінтіннабулум... хотів як краще». Розглядаючи книжку, Белліс відчула приплив адреналіну, якогось трепетного хвилювання. Назви у томика не було. Вона перегорнула першу сторінку й відчула, як серце загупотіло аж у горлі. Таки не помилилася щодо імені Дума! Книжка написана горішньокеттайською.

Це була таємна, класична мова Ґнурр Кетта — острівної країни за тисячі миль на південь від Нового Кробузона, скраю Бряклого океану, де тепла вода переходила в море Чорної Піщаної Коси. То була дивна, дуже важка мова, яка позичила раґамольське письмо, але походила із зовсім іншого кореня. Базова кеттайська, повсякденна мова, була набагато легшою, але древній зв'язок між цими двома був вельми слабким. Вільне володіння однією давало лише мінімальне розуміння іншої. Навіть у самому Ґнурр Кеті горішньокеттайська була мовою церковних співців та небагатьох інтелектуалів.

Белліс вивчала цю мову. Заворожена структурами складних дієслів горішньокеттайської, саме їй вона присвятила свою першу книгу. П'ятнадцять років минуло відтоді, як надрукували її «Граматологію горішньокеттайської мови», і хоч багато чого забулося, згодом слова з першого розділу книги заговорили до неї.

«Я збрехав би, якби сказав, що не пишаюся, пишучи ці рядки», — прочитала подумки Белліс та відвела погляд від сторінки, намагаючись заспокоїтись, — майже страшно було продовжувати.

Зашелестіли сторінки, замигтіли картинки. Ось чоловік у вежі біля моря. Чоловік на березі, а пісок довкола всипаний скелетами величезних машин. Чоловік робить розрахунки за сонцем і тінями химерних дерев. Глянувши на четверту картинку, вона затамувала подих. Поза спиною пробіг неприємний холодок.

На четвертій картинці чоловік знову стояв на березі — на обличчі його не було нічого, крім порожніх стилізованих очей, яким художник надав коров'ячу безтурботність — а над морем, над човном, який саме наближався до берега, зависла хмара темних фігур. Зображення було нечітке, та Белліс змогла розгледіти тонкі ручки, ніжки й сум'яття крил.

Їй ураз стало млосно.

Вона пробігала очима по рядках, силкуючись згадати мову. Було в цій книжечці щось дуже дивне. Вона була геть не схожа на всі інші роботи горішньокеттайською, які Белліс коли-небудь бачила. Була у тоні автора якась невідповідність, що суперечила поетиці, характерній для старого канону Ґнурр Кетту.

«Він би і звернувся по допомогу до чужаків, — нерішуче розібрала вона, — та інші цураються нашого острова, позаяк бояться наших голодних жінок».

Белліс відірвала погляд від сторінки. «Один Джаббер зна, що потрапило мені до рук».

Думка запрацювала швидко — треба було вирішити, як діяти далі. Руки механічно гортали сторінки, і коли вона опустила погляд, книжка була розгорнута на середині й там був намальований чоловік у човнику на морі. Чоловік та його суденце автор зобразив геть крихітними. Чоловічок спускав у море ланцюг і масивний кривий гак.

Глибоко внизу, серед спіральок, що позначали воду, розходилися концентричні кола, на тлі яких ще більше маліло чоловікове суденце.

Картинка привернула її увагу.

Вона вгледілася у неї, і щось усередині Белліс заворушилося, й повітря застрягло в горлі. І раптом із хвилею усвідомлення картинка замерехтіла, мов дитяча оптична ілюзія, і вона побачила, що це, вже знала, на що дивилася, і живіт її звело таким спазмом, що вона поточилася й мало не впала.

Вона знала, який таємний проект плекають у Гарватері. Знала, куди вони прямують. Знала, чим займається Йоганнес.

Увесь цей час Шекель не замовкав. Він уже дійшов до моменту з нападом дініхтиса.

— Таннер був там, унизу, — в голосі хлопця дзвеніла гордість за друга. — Він хотів їм помогти, але не встиг. Та розповім тобі дещо цікаве. Пам'ятаєш, я колись розказував, що під містом є дивні тіні, котрі Таннер ніяк не міг розгледіти? І йому й не дозволяли їх бачити? Так от, після того, як кістяна рибина відплила у свої глибини, бідолаха Таннер опинився просто під одною з тих штук. І тоді він уже гарненько її роздивився. І що ж, на твою думку, то було...

Він зробив театральну павзу, даючи Белліс змогу повгадувати. Вона ж незмигно дивилася на картинку.

— Вуздечка, — промовила ледве чутно. На Шекелевім обличчі проступив вираз розгублення. А Белліс раптом заговорила швидко й голосно: — Величезна вуздечка, віжки, збруя — більші за будинок.

— Ланцюги, Шекелю, завбільшки як човни, — додала вона. Витріщившись на неї, Шекель ошелешено кивнув. — Таннер бачив ланцюги.

Вона ніяк не могла відірвати погляду від картинки у книжечці: маленький чоловічок у човнику на морі з непорушних хвиль, що нашаровуються одна на одну в ідеальному візерункові, як риб'яча луска, а під ними — глибини, виконані густими штрихами й рясними спіралями, а на дні, величезні поруч із суденцем нагорі, розходяться кола в колах і колах, величезні попри розмиту перспективу, немислимо великі, з чорною точкою у центрі. Дивиться вгору на рибалку, котрий вистежує здобич.

Склера, райдужка й зіниця.

Око.

Інтерлюдія III — Десь-інде

У Салкрікалторі з'явилися заброди. Вони сиділи тихо, їхні очі вбирали місто й лангустів, виважені та невблаганні.

Вони лишили по собі слід із зниклих фермерів, підводних шукачів пригод, мандрівників та дрібних бюрократів. Витягували інформацію заколисливими інтонаціями, тавматургією і тортурами.

Чужаки дивляться масними очима.

Вони проводили розвідку. Вони бачили храми й акулячі ями, галереї і аркади, а також нетрі лангустів та мілководну архітектуру. Коли на місто опускається присмерк і запалюються ліхтарі, вулиці оживають. Молоді денді-лангусти чубляться або позують на крутих хідниках над водою, а їхні рухи віддзеркалюються в очах невидимих спостерігачів.

Минають години. Вулиці пустіють. Кулі ліхтарів злегка тьмяніють у передранішній годині.

А тоді настає тиша. І темінь. І холод.

І чужаки рухаються.

Вони йдуть порожніми вулицями, запнуті темрявою.

Чужинці рухаються, наче стрічки відходів, ніби вони зроблені з нічого, мовби їх тягнуть випадкові відпливи та припливи. Вони нишпорять завулками, пошрамованими анемонами.

У траншеях-вулицях нема нічого живого, крім хіба нічних рибок, равликів, крабів, що від страху завмирають, угледівши якийсь рух. Вони минають жебраків у скелетах будівель. Прямують далі крізь діру в стіні складу, яка кришилася на очах. Надворі піднімаються над найнижчим рівнем покороблених вічною вологою дахів, зливаючись із тінями, що здаються замалими для них. Прудкі, як мурени.

У завитках крові пошепки пролунало ім'я, й вони прийняли підказку, вистежили і знайшли.

Вони піднімаються вище й дивляться вниз, на сильвети будинків під водою.

Він спить там, з підігнутими під себе ногами, тулуб його слабко погойдується в такт течії, очі заплющені — лангуст, якого вони вполювали. Чужинці припадають до землі. Вони пестять, торкаються його й видобувають дивні звуки з горлянок, і він розплющує очі й корчиться в путах, якими вони його обвили (тихо та обережно, як найніжніші нянечки, щоб не збудити). Його рот розтягується так широко, що от-от репне в кутиках і закровоточить. Він кричав би і кричав би характерним вібрато лангустів, якби вони не припасували йому кістяний комір, що безболісно проколює місця конкретних нервів на його шиї та спині, вимикаючи звук.

Із горла лангуста тоненькими цівками витікає кров. Нападники з цікавістю за ним спостерігають. Коли він нарешті виснажується від безмовних криків, один із них підбирається до нього з якоюсь неземною грацією й заговорює.

— Ти щось знаєш, — каже він, — і ми теж хочемо це знати.

Вони починають роботу, шепочучи питання, поки торкаються і торкаються лангуста-перекладача виваженими, вмілими рухами, й він закидає голову та знову кричить.

І знову безгучно.

Нападники продовжують допит.

І пізніше.

Пооране червами дно океану виринає з поля зору, всюди тільки вода, і темні фігури (далеко від дому) сидять непорушно в темряві й розмірковують.

Слід вибухнув.

Від них відлущується тонка філігрань чуток, вигинається, дражниться. Південний корабель щез. Від скелястих країв континенту, де земля піднімається, щоб розділити прісну воду від солоної, вони вистежили слід до Василіскового каналу, до задертих угору пальців Салкрікалтор-сіті, до корабля, котрий неспішно пливе між морем та Новим Кробузоном, який осідлав річку. Та корабель зник, лишивши по собі вир брехні й історій.

Роти з глибин. Примарні пірати. Крутень. Приховані шторми. Плавуче місто.

І знову й знову плавуче місто.

Мисливці досліджують вишки, що стримлять над південними водами Салкрікалтора: опори — як гігантські дерева, як ноги товстошкірих тварин; покришені бетонні вали на морському дні; твань сочиться крізь них, наче між пальці.

Бури вгризаються в м'яку породу, всмоктуючи її соки. Установки живляться на мілководді, як болотні жителі.

Люди в оболонках зі шкіри й повітря спускаються на ланцюгах, щоби доглянути буркотливого велета, а мисливці відганяють їх із легкістю хижака. Вони забирають у них маски, чоловіки марно чіпляються за воду, і їхнє життя витікає з них із бульбашками повітря з рота. Їхні викрадачі підтримують у них життя закляттями, кисневими поцілунками й масажем, щоби сповільнити нажахані серця, і в підводних печерах люди просять помилувати їх та розказують усілякі історії на вимогу своїх викрадачів.

Насамперед — історії про місто на воді, що викрало «Терпсихору».

Опускається ніч, злизуючи денні тіні.

У розпорядженні цих нечітких фігур — усі води світу. Океани: Паморозь, Боксаш, Васіллі, Таррибор і Теухор, Німий та Бряклий океани. Джентельменове море, Спіральне, а ще Годинниковий та Потаємний океани і безмір інших, до того ж коси, затоки й канали. Усі бухти й усі лагуни.

Як обшукати це все? Звідки починати?

Вони запитують у моря.

Вони пірнають у глибокі води.

— Де плавуче місто? — запитують вони.

Цар акул-гоблінів не знає і знати не хоче. Короканти не скажуть. Мисливці питаються деінде.

— Де плавуче місто?

Вони знаходять морських чортів, замаскованих під тріску й вугрів, котрі заявляють, що нічого не знають, та відпливають геть — подумати ще. Мисливці запитують у салін — найпростіших організмів, які живуть у солоній воді, але поодинокі попискування їхніх відповідей годі зрозуміти.

Піднявшись разом із сонцем і випірнувши на поверхню, мисливці гойдаються на хвилях та знову замислюються.

Вони запитують у китів.

— Де плавуче місто? — запитують у великих і дурних пожирачів криля, сірих, горбатих та голубих. Залізають на них, як скелелази на гору, і стимулюють центри, що відповідають за задоволення в їхніх неповоротких мізках. Вони підкупають їх, спрямовуючи тонни планктону в ґротескні пащеки.

Мисливці вже не запитують, а вимагають.

— Знайдіть плавуче місто, — обережно говорять вони поняттями достатньо простими, щоб кити зрозуміли.

І вони розуміють. Велетенські тварини старанно думають, їхні синапси настільки мляві, що мисливці починають дратуватися (але знають, що мусять чекати). Нарешті через хвилини, коли єдиним шумом, що порушував тишу, було цмакання великих щелеп, громовито вдарили об воду хвости й кити заговорили.

Вони стогнуть на сотні миль, слухають відповіді, посилають сигнали, обмінюючись посланнями, роблячи, як їм було сказано, — шукають Армаду.