Шрам

33

Аванк і Армада за ним узяли незмінний стійкий темп — на північ. З кораблем вона не могла зрівнятися, проте рухалася швидше, ніж будь-коли раніше.

Судна Армади поверталися щодня. Їхні таємні механізми показали їм небачений темп руху їхнього дому, і вони в паніці чи радості гнали морем додому з трофеями: коштовностями, їжею, книжками та землею.

На матросів чекало приголомшливе видовище. Оточена флотом буксирів і пароплавів, які завжди тягнули її, але тепер супроводжували величезною розрізненою масою, як ще одне, розсипане по морю місто, причепливо вірне і марне, Армада повільно сунула морем, ніби була осібно.

Деякі з цих непотрібних тепер кораблів інтегрувались у матерію міста: їх причіпляли та приварювали на місце, обдирали та переоблаштовували, забудовували. Інші перетворювали на піратські судна, оснащували бронею і гарматами сотень різних видів. Гібриди стояли, наїжившись знайденою артилерією.

Місто прямувало на північний-північний схід, але були відхилення від курсу, щоб уникнути шторму, скелястого острова чи якоїсь нерівності в океанічному дні, яку громадяни Армади не могли бачити.

Керманичі «Ґранд Оста» мали запас різнобарвних піротехнічних ракет. Коли треба було змінити курс аванка, вони запускали їх у заздалегідь обумовлених комбінаціях сигналів. Інженери в інших районах у відповідь масивними лебідками витягували той чи інший занурений ланцюг.

Аванк реагував покірно, як корова. Він змінював свій напрямок (мерехтінням плавників, або ниток, або лап, або ще бозна-чого) у відповідь на слабке посмикування згори. Він дозволяв собою керувати.

Унизу «Ґранд Оста» робота машинного відділення швидко стала рутиною. Увесь день у вібруючі котли подавали тонку цівку гірського молока, що добуло «Сорго», і вони посилали рівномірний імпульс по ланцюгу та шипах туди, де, очевидно, була кора головного мозку аванка.

Величезну істоту одурманили, вона стала сонливою від задоволення, бездумною, як пуголовок.

Спочатку, відразу після виклику аванка, коли усвідомили, що тавматургія й зусилля мисливців направду дали результат, що казковий звір перетнув простір Бас-Лаґу, громадяни Армади були п'яні від радощів.

Того першого вечора сама собою спланувалася вечірка. Знову витягли з коробок прикраси, що уквітчували місто на святкуваннях кінця кварто, і бульвари, площі та вулиці заполонили, підтанцьовуючи, чоловіки й жінки, хепрі й какти, струпарі й багато інших. Над ними в повітрі гойдалися сотні фігурок аванків із пап'є-маше: настільки неправдоподібних, наскільки ж і різних.

Белліс цей вечір провела в пабі з Керіенн, мимохіть піддавшись всезагальному розгулові. Наступного дня вона ходила втомлена й понура. Було третє маркінді кварто плоті, й Белліс звірилася зі своїм саморобним календарем Нового Кробузона — 15 вертлюга. Переддень Лихого духа. Від цього знання стало ще гірше. Вона не думала, що лиховісний вплив фестивалю міг сягнути аж сюди, проте від такого дивного збігу — прибуття аванка саме цієї ночі — ставало не по собі.

Минали дні, й попри те, що радощі містян не вщухали, а Белліс, прокинувшись, щоразу в захваті спостерігала, як море обхлюпує плавуче місто, вона все одно відчувала, як ув Армаді наростає тривога. А в самому центрі тривоги — той факт, що Коханці Гарватера, які контролювали істоту, взяли курс на північ і нікому не пояснюють причин.

Дискусії про те, куди потягне місто аванк, досі тривали в туманних і нечітких формулюваннях. Представники Гарватера наголосили на швидкості та потужності істоти, її спроможності обходити шторми, бідні на фауну моря та негоду і прямувати в такі широти, де будуть добрі корабельні врожаї. Багато громадян вважали, що місто вирушить кудись у теплі краї, де мало морських держав, де з чужих берегів можна легко вигребти товари, книги, ґрунт та іншу здобич. Південний Кудрик чи, можливо, море Кодексу — кудись туди.

Але минали дні, й місто неухильно сунуло на північ, не стишуючи ходу і не відхиляючись од курсу. За наказом Коханців Армада прямувала в якусь визначену точку, проте містянам нічого не говорили.

— Скоро буде видно, — казали у припортових пивничках лоялісти. — Їм нема чого від нас приховувати.

Але коли нарешті прокламації та журнали, глашатаї і полемісти зібралися з духом, аби поставити питання, що крутилося в усіх на язиці, відповіді все одно не було. Через тиждень вийшов новий номер «Прапора», зі шпальти якого кричали три величезні слова: «КУДИ МИ ПРЯМУЄМО?»

А відповіді так і не було.

Для когось це мовчання не мало значення. Головне, що Армада — потужна держава, під владою якої щось настільки дивовижне, що й годі уявити. Деталі подорожі їх як не цікавили раніше, так не цікавлять і тепер. Деякі казали: «А ми завжди лишаємо ці питання тим, хто приймає рішення».

Але раніше ніколи не було справді серйозних рішень, лиш якесь загальне погодження, що пароплави тягнутимуть місто у такому-то напрямку, в надії, що через рік чи два — як дадуть змогу течії, припливи та Крутень — місто може сягти сприятливих вод. Одначе тепер, з аванком, Армада отримала нову, геть іншу владу, і люди почали розуміти, що все змінилося. Що пора приймати справжні рішення і що Коханці беруться за це.

Через нестачу інформації ширилися чутки. Згідно з одними Армада прямувала до Мертвого моря Жиронелли, де скам'янілі хвилі стали гробницею всього підводного життя. Подейкували ще, що тримає курс на Малмстром, на край світу. Чи на какотопічну пляму. У край привидів, вовків, які вміють балакати, чи чоловіків та жінок із коштовним камінням замість очей і зубами, наче шліфоване вугілля, чи в землі розумних коралів, імперію грибів чи ще кудись.

Третього книгня цього кварто Тінтіннабулум та його команда покинули Армаду.

Більшу частину десятиліття «Кастор» стояв у носовій частині Гарватера, де сусідив із Шаддлером. Причеплений поруч із «Толпанді», він довго сидів біля броньованого військового корабля, що став торговим кварталом, його сірі стіни рясніли кольорами комерції, проходи між давно неробочими гарматами були втикані рядами бляшаних коробок-крамничок.

Люди встигли забути, що «Кастор» не наглухо вплетений у тканину міста. Він був припнутий до сусідніх суден містками, ланцюгами й мотузами. І тепер усі їх одне за одним відв'язали.

Під палючим сонцем мисливці махнули мачете й відділилися від плоті Армади — вільне, чужорідне тіло. Між «Кастором» та відкритим морем прочистили прохід поміж суднами. Роз'єднували містки, відв'язували ланцюги на шляху, що вів повз барку «Зла Мітка» у Шаддлер, а далі мимо «Даріохових Турбот», обліпленого дешевими халабудами й шумною промисловістю, до батискафа «Палко», що вже давно не занурювався на глибину й нині служив театром. Далі шлях зазміївся правим бортом поміж давнім торговим човном і великим кораблем-колісницею. Затим відкрилася латка води, а за нею шаддлерівський сад скульптур на «Таладіні» — на самому краю Армади.

А за всім цим було море.

Судна уздовж цього проходу були переповнені, люди перехилялися через перила, щоби попрощатися з «Кастором». Йомени й шаддлерівські дозорці стежили, щоб у новоутворений канал не запливали судна. Море було спокійне, а хід аванка — рівний.

Коли перший із годинників міста почав бити полудень, мотори «Кастора» запустили під шквал збудження натовпу. Люди бурхливо свистіли і кричали, коли судно, завдовжки трохи більше ста футів, увінчане тією абсурдно високою дзвіницею, поволі рушило вперед.

Щойно корабель відплив, містки, ланцюги й балки повернули на місця. «Кастор» вислизнув, як скабка, із тіла міста, яке зразу ж за ним зрослося.

У багатьох місцях маршрут був лише трохи ширшим, аніж «Кастор», і він натикався на сусідів, але мотуззя та гума на бортах брали удар на себе. Корабель мляво сунув до відкритого моря. Поруч з ним кричали і махали руками юрми народу, радіючи так, ніби вони звільнили мисливців після років ув'язнення.

Судно нарешті проскочило повз «Таладіна» в океан, рухаючись у тому ж напрямку, що й аванк, але випереджало його, щоб відірватися від міста. У відкритій воді «Кастор» почав набирати швидкість. Він пройшов уздовж переднього краю Армади і повернув на південь, а місто пропливло повз нього. Армада рухалася далі, поки «Кастор» не опинився на околиці Годинникової Шпори; а потім — біля відкритого входу в доки Базиліо, всипані вільними човнами; а потім — близько Джгура, і двигун «Кастора» знову загуркотів, і корабель запетлював поміж вільних суден, котрі оточували місто. Човен Тінтіннабулума пройшов, на ходу скидаючи з бортів захисні буфери — гуму та просмолене ганчір'я — і згодом зник за південним обрієм.

Багато людей спостерігали за «Кастором» зі саду скульптур, поки корабель геть не зник за Армадою. Серед них, тримаючись за руки, стояли Анджевіна й Шекель.

— Вони виконали свою роботу, — сказала Анджевіна. Вона все ще не відійшла від того, що для неї більше нема праці, але в її голосі майже не чувся жаль. — Вони закінчили те, для чого сюди приїхали. Нащо було лишатися? Знаєш, що він мені сказав? — продовжила вона нетерпляче, й Шекель зрозумів, що це не сходить у неї з думки. — Він сказав, що може й лишився б надовше, але вони не хочуть їхати туди, куди ведуть нас Коханці.

Таннер спостерігав за «Кастором» знизу.

Його не турбувало те, що місто прямує на північ, ані те, що він не знає, куди саме вони припливуть. Для нього неабиякою втіхою було саме усвідомлення того, що виклик аванка — не кінець проекту Гарватера. Він не дуже розумів тих, хто бачив у цьому якусь зраду і лютував через обмаль інформації.

«Невже ви не розумієте, як це чудово? — хотілося йому сказати. — Це ще не кінець! Коханці мають іще якийсь план. Ще стільки роботи є, такі серйозні речі на кону. Ми можемо ще стільки всього зробити».

Він дедалі більше часу перебував під водою. Коли й піднімався на поверхню, то проводив дні сам, лише зрідка в компанії Шекеля, котрий з кожним днем ставав усе мовчазнішим.

Таннер зблизився з Гедріґалом. За іронічним збігом, Гедріґал був голосом опозиції до північного курсу міста та до мовчання Коханців. Але Таннер знав, що какт відданий Гарватеру, як і він сам, й у його тривозі не було обману. Гедріґал — розумний і обережний критик, він не глузував з його сліпої віри в Коханців чи небажання думати. Какт розумів його довіру й вірність Коханцям і серйозно ставився до його аргументів на їхній захист.

— Ти знаєш, Таннере, що вони моє начальство, — сказав Гедріґал, — як знаєш те, що в мене не лишилося ніякої сентиментальності до так званого дому. Срати мені на цей Дрир мать його Самгер. Але це... це вже занадто, друже, — це мовчання. Все і так виходило, Таннере. Нам не треба було робити це все. Вони мусять розповісти, що відбувається. Інакше втратять нашу довіру та свою легітимність. І щоб мене торохнуло, братику, на цьому їхня влада і стоїть. Їх лише двоє, а нас — Крум зна скільки тисяч. Нічого доброго з цього для Гарватера не буде.

Від таких розмов Таннерові ставало не по собі.

Найкраще він почувався у воді. Підводне життя району тривало, як завжди: хмари риб, Паскуда Джон, обтягнуті у шкіру й метал водолази на кінцях тросів, мерехтливі з'яви риболюду з Баску, лангусти, оцупкуваті тіні батискафів, схожих на китів. Опори «Сорго», з яких стримлять ноги-балки установки. Серед усього — і Таннер Сак. Перепливає від одної ділянки до іншої, роздає вказівки та поради колегам, приймає й дає накази.

Але разом із тим нічого не було, як раніше, все було зовсім інакше, бо по краях звичного щоденного життя, обрамляючи масу кілів та днищ, як кінці пентаграми, в темну сутінь води полого опускалися п'ять гігантських ланцюгів.

Дні Таннера стали важчі. Він увесь час плавав, просто щоб не відставати від Армади. Часто доводилося чіплятися за виступи, поточені кіркою вусоногих рачків балки, й волочитися за містом-буксиром. У кінці дня, виповзши з води, він ішов додому, майже смертельно втомлений.

Дедалі частіше в думках чоловіка виринав Новий Кробузон. Цікаво було, чи дійшло до міста їхнє послання. Він дуже сподівався, що таки дійшло. Страшно було подумати, що той його дім сплюндрує війна.

Температура не спадала. Дні були спекотні й до білого випалені під сонцем. Хмари якщо і напливали, то важкі, грозові, повні еліктрики.

Коханці, Аум, Утер Доул та група інших повернулися на «Ґранд Ост» — до роботи над новим таємним проектом. Ширше коло науковців значно звузилося, й ті, хто опинився за бортом, ображені й похмурі, бродили без діла.

Робота Белліс закінчилася. Шукаючи товариства ще якихось людей, вона пробувала знову заговорити з Йоганнесом. Він опинився за бортом, як і вона. Аванка упіймали — його послуги вже не були потрібні.

Йоганнес усе ще не довіряв їй. Вони блукали хисткими вулицями Армади, зупиняючись біля кав'ярень і маленьких садів, а піратські діти бавилися неподалік. Обоє все ще отримували платню і могли легко прожити на неї не один день, але їхні дні стали нескінченними та безцільними. Попереду в них не було нічого, крім інших днів, і Йоганнес злився. Почувався покинутим.

Уперше за довгий час він почав регулярно згадувати в їхніх розмовах Новий Кробузон.

— Який це вдома тепер місяць? — запитав.

— Вертлюг, — відповіла Белліс, мовчки лаючи себе за надто швидку відповідь.

— Значить, зима там закінчилася, — сказав Йоганнес. — У Новому Кробузоні, — він кивнув у східному напрямку, — тепер весна.

Весна. «А в мене зиму вкрали», — подумала вона. Їй згадався перехід по ріці до Залізної затоки.

— Думаєте, вони вже знають, що ми так і не допливли? — стиха поцікавився він.

— У Нова Есперіум напевне знають, — сказала Белліс. — Ну, або вважають, що ми дуже затримуємося. Тоді вони дочекаються наступного човна з Нового Кробузона, можливо, ще через пів року, щоби послати їм звістку. Тож там іще довго не знатимуть точно.

Вони сиділи й пили ріденьку армадську каву.

— Цікаво, що там відбувалось увесь цей час... — зрештою мовив Йоганнес.

Обоє мало говорили, але в тиші між ними щось у повітрі наспівало.

«Час так мчить», — подумала Белліс, не цілком розуміючи власну думку. Не мислила про Новий Кробузон так, як, очевидно, це робив Йоганнес. Для неї місто лишилося наче законсервованим у склі, незмінне й нерухоме. Вона не думала про нього зараз. А може, боялася думати.

Белліс мабуть, єдина знала, що могло би статися з містом, які війни могли точитися на берегах Смоли й Іржі. Було чудно вважати, що завдяки їй удалося врятувати місто. Чи не вдалося.

«Ця невизначеність, — подумала вона, — мовчання, ймовірність того, що могло статися, що відбувається просто зараз... я вже не витримую». Але Белліс витримала і жила далі з відчуттям, немов чогось чекає.

Вечір вона провела з Утером Доулом.

Раз на три дні вони могли піти кудись випити. Або безцільно бродили містом; могли повернутися до його кімнати і зрідка заходили до неї.

Доул ще жодного разу не торкнувся до неї. Белліс втомилася від його стриманості. Він міг хвилинами мовчати, а потім у відповідь на туманне твердження чи запитання видати якусь казкову історію. Й тоді його прекрасний голос заспокоював її, і вона до кінця історії забувала про своє роздратування.

Утер Доул явно отримував якусь користь із проведеного з нею часу, от тільки вона не могла ще зрозуміти яку. Навіть з усіма своїми таємницями він її більше не страшив. Незважаючи на його смертоносні навички, блискучі знання у галузях туманної теології і науки, вважала, що бачить у ньому когось навіть більш загубленого й розгубленого, ніж вона сама, когось відстороненого від усіх суспільств, невпевненого у правилах і взаємодії, когось незмінно стриманого за фасадом холодного самоконтролю. Тому їй було спокійно й безпечно в його присутності.

Її вабило до нього просто нестримно. Вона хотіла його. Сила, похмурий самоконтроль, красивий голос Доула притягували. Його холодний розум — очевидний факт, що вона йому до вподоби. Їй подобалося відчуття, що як між ними щось і станеться, вона матиме більше контролю, ніж він, і не тільки тому, що старша. Белліс не збиралася кокетувати, проте випромінювала енергію, яку важко було з чимось сплутати.

Але він жодного разу не доторкнувся до неї. Белліс це збивало з пантелику.

У його поведінці явно читалося притлумлене, невміле бажання, але було і щось іще. Його манери були схожі на якусь хемічну сполуку, більшість інгредієнтів якої вона могла впізнати миттєво. Однак був якийсь загадковий компонент, котрий вона не могла осмислити, що змінювало все його єство. І нудячи світом від самотності чи хіті до Утера Доула, коли в іншому випадку вжила б уже активних заходів, вона просто нічого не робила, спантеличена його таємницею. Не була певна, що її сміливість стане взаємною, а ризикувати відмовою не хотілося.

Бажання Белліс зайнятися з ним сексом стало майже нестерпним — окрім фізичного потягу, вона відчула бажання нарешті з'ясувати усе. «Що йому треба?» — знов і знов гупала думка.

Від Силаса вона нічого не чула вже давно.

Пальці ніг торкаються холодного жерла, що стримить із древньої канонерки, голова дивиться вниз: він зараз вище, ніж головна щогла «Ґранд Оста», чоловік завмирає й спрямовує погляду далечінь, і від шуму хвиль біля човнів йому здається, що він от-от упаде.

Він сильніший із кожним новим днем. Могутніший. Краще контролює себе та інших. Вправніший у своїх махінаціях.

Поцілунки стають дедалі млявішими.

Чоловік тримає статуетку в руці й кінчиками пальців пестить складку плавника. У роті все ще смак солі та крові від останнього глибокого поцілунку.

Він рухається містом неймовірними способами, які йому подарувала статуетка. Космічні та фізичні сили покірно гнуться перед ним, коли його рот і язик поколює від холодного солоного поцілунку каменя. Чоловік робить крок і, невидимий, широко ступаючи, переходить воду між суднами, знову ступає вперед і ховається в тіні черевика йомена.

Туди-сюди і знову назад. Він рухається містом, простежуючи чутки та інформацію, які сам і розпустив. Спостерігає, як його власний вплив поширюється у хворій плоті подібно до антибіотика.

Це все правда. Усе, що він каже, правда. Розбрат, який він залишає після себе в низці чуток, памфлетів і паперу, — це правильна реакція.

Чоловік просковзує під воду. Море відкривається перед ним, і він пропливає повз велетенські ланки ланцюга до немислимого в'ючного звіра, що простягнув кінцівки в найтемніші глибини. Коли йому не вистачає повітря, він притискає до себе статуетку, й гротескний виріб світиться у нічному морі слабким біотичним світлом, зубатий рот щириться темрявою, широко розплющене око чорне й насмішливе, і тоді чоловік цілує її, глибоко, й відчуває лизькання язика у відповідь з огидою, яку він ніколи не зможе перебороти.

І статуетка вдихає у нього повітря.

Або знову підкорює простір і дозволяє йому підняти підборіддя — на глибині ярдів від поверхні — й випірнути з води горілиць і сапнути ковток повітря.

Чоловік пересувається по воді, не орудуючи жодною кінцівкою, а рухається колись живий плавник, від чого здається, ніби це він несе чоловіка. Він в'ється навколо п'яти великих ланцюгів, спускається вниз, поки не стає страшно від темряви, холоду і тиші (попри всю його нову могуть), і знову піднімається, щоби пройтися по таємних куточках міста.

Усі райони для нього відкриті. Він легко і без вагань заходить у всі флагмани, крім одного. Навідується на «Ґранд Ост» і «Теріантроп» у Шаддлері, «Солоний Божок» у Ти-і-Твій та всі інші — крім «Юрока».

Він боїться Бруколака. Навіть осмілілий од приливу сил, що ними обдарувала статуетка, не ризикне зіткнутися з вампіром. Місячний корабель для нього закритий — цю дану собі обіцянку він виконує.

Чоловік практикує інші речі, яких його навчила статуетка, поки він облизував її вуста. Це відкриває для нього більше, ніж подорожі та шпигунство.

Правду кажуть про Примарний квартал — там щось живе. Але ті сутності у старих кораблях бачать, що він робить, і не зважають.

Його захищає статуетка. Він немовби став її коханцем. Вона береже його від усього лихого.

34

Із моменту його викрадення «Сорго» бурив упродовж багатьох тижнів, і тепер у сховищах Гарватера були великі запаси нафти та гірського молока. Але Армада залишалася голодною, з'їдаючи пальне з майже такою самою жадобою, як Новий Кробузон.

До того, як Гарватер отримав «Сорго», човни Армади обходилися ресурсами, котрі вони вкрали. Тепер їхній попит зростав пропорційно до пропозиції. Навіть кораблі, що об'єдналися із Сухою Паддю і Баском, брали в Гарватера нафту.

Гірське молоко було набагато дорожче і траплялося значно рідше. У сховищах під охороною на «Ґранд Ості» важка рідина хлюпалася в рядах банок. Кімнати були захищені й заземлені ретельними геотавматургічними процесами, щоб розвіяти будь-які небезпечні еманації. Двигун, що надсилав заколисувальні імпульси в мозок аванка, працював на цьому матеріалі, а тавматурги й техніки, які ним керували, уважно стежили за наявними запасами пального. Вони точно знали, скільки їм потрібно.

Таннер, Шекель і Анджевіна вдивлялися у повітря над холодною вишкою «Сорго» і побачили, що викидів звідти нема.

Вони сиділи разом під натягнутим на жердини брезентом у пивній палатці на «Добері». «Добер» просто не втримав би солідніших будівель. Це було тіло синього кита — його випотрошили, верхню половину вилучили, а тушу вдалося зберегти завдяки якійсь давно забутій технології. Туша була тверда і зовсім не гнулася, хоча підлога виявилася огидно органічною: під ногами блищали, як скло, рештки кровоносних судин та нутрощів.

Таннер із Шекелем були тут часті гості — подобалася їм ця пивна палатка. Вони сиділи навпроти заморожених лусочок кита (які стриміли з води, ніби от-от ляснуть по воді й попливуть геть), і «Сорго» стояв просто на видноколі, обрамлений загостреними краями китового хвоста. Величезна будова тихо погойдувалася на хвилях.

Анджевіна мовчала. Шекель дбайливо підливав їй пива і стиха щось мурмотав. Вона все ще не цілком отямилася після змін, відтоді, як поїхав Тінтіннабулум, і ще не зовсім призвичаїлася.

Таннер не сумнівався, що з нею все буде добре. Боги свідки, він не винуватить її за кілька днів розгубленості. Таннер тільки переживав, аби в Шекеля все було гаразд. Він радів, що міг хоч трохи часу провести з хлопчиною.

«Що робити?» — запитувала себе Анджевіна. Вона все думала побачити, що їй збирався доручити Тіннабол... а тоді згадала, що його нема. Ні, не сумувала за ним. Він був із нею ввічливий і шанобливий, проте без панібратства. Був її начальством і роздавав накази, а вона їх виконувала.

Ба навіть це перебільшення. Він не був цілком її начальником. Її начальство — це Гарватер... Коханці. Гарватер платив їй зарплату, доручив їй у перші ж дні після її прибуття допомагати цьому дивному білоголовому мисливцеві. Й висадившись із корабля, який віз її до рабства, з міста, де її статус Поробленої позбавив її прав, нав'язав роботу як обов'язок; вона опинилася тут, де їй платили, як будь-якому іншому громадянинові. Саме це купило її прихильність.

І от Тінтіннабулум поїхав, а вона не знала, чим їй тепер займатися.

Анджевіна так пишалася роботою, і так їй було неприємно, коли тобі нагадували: те, що ти робиш, не так уже й важливо, головне — щоби працювала. Вісім років її життя попливли разом з Тінтіннабулумом та його мисливцями.

«Це просто робота, — повторювала вона подумки. — Будуть інші. Пора рухатися далі».

— Куди ми йдемо? — запитала Белліс Доула.

Вона нарешті здалася й запитала його.

А він очікувано нічого не відповів. Тільки на мить підвів голову, а потім мовчки опустив погляд.

Вони були у вечірній сутіні Крум-парку, душній від барв та сильних запахів квітів. Десь неподалік слабко витьохкував пісню народжений на Армаді соловейко.

«Я хочу знати, Доуле, — праглося сказати Белліс. — До мене туляться привиди, і я бажаю знати, чи зможе вітер там, куди ми йдемо, здмухнути їх геть. Хочу знати, як повернеться моє життя. Куди ми йдемо?»

Але нічого з цього вона не сказала, і вони мовчки йшли далі.

У місячному світлі виднілася стежка, утворена радше незчисленними парами ніг, аніж згідно із задумом. Вона звивалася крутим схилом між високих кущів та дерев, то тут то там стриміли рештки архітектури — перила і сходи, немов оптичні ілюзії під поверхнею саду.

Схилом вони вибралися на підняте, затінене деревами, плато, що колись було ютом. Він дивився вниз на кораблі Кергауза, освітлені традиційними зеленими та білими ліхтарями. Белліс та Утер Доул стояли в темряві під деревами. Парк неспішно рухався під ними.

— Куди ми йдемо? — повторила Белліс.

У відповідь їй була знову тиша — тільки совалися неспокійно міські човни.

— Ви колись розповідали мені про ваше життя в Горішньому Кромлесі, — продовжила нерішуче. — Оповіли про те, що було, коли ви пішли. А що було далі? Куди ви попрямували? Чим займалися?

Доул похитав головою. По хвилі Белліс вказала на піхви для меча.

— Звідки у вас цей меч? Що означає його назва?

Він витягнув білий, як кістка, меч. Якийсь час чоловік тримав його перед собою й мовчки дивився на нього, а потім глянув на Белліс і ще раз кивнув. Вигляд при цьому мав задоволений.

— Багато в чому завдяки йому мене так бояться і так довіряють мені — завдяки цьому мечу. — Він повільно описав мечем чітку дугу. — Як мені дістався цей меч? У результаті тривалих пошуків... і великих, феноменальних обсягів дослідницької роботи. Все необхідне там, в Імперському каноні. Уся потрібна інформація є там, якщо знати, як його читати. — Доул спокійно поглянув на Белліс. — Я виконав чимало роботи. Опанував немало методик.

Примарники, прибувши, розпанахали світ. Самим своїм прибуттям вони утворили Розколоту землю, і це було більше, ніж фізична шкода. Вони скористалися проломом. Ви ж чули рефрен про те, що Примарники завжди «копали свої ймовірності»? Зазвичай це прочитують як те, що їм трапилася просто-таки надприродна удача і що вони хапалися за будь-яку можливість. — Доул повільно розтягнув губи в посмішці. — Думаєте, цього могло вистачити, щоби підкорити собі континент? — продовжив він. — Чи увесь світ? Самовладно панувати протягом п'яти сотень років? Думаєте, їм би це вдалося отак просто? Цього було мало. «Копати ймовірності» — це доволі незграбне тлумачення того, що справді зробили Примарники. То був результат цілком точної науки. Видобуток можливостей. — І раптом він заходився декламувати щось, наче пісню: — «Ми поорали цей м'який світ шрамами перспектив, тяжко його поранили, зламали, лишили свій слід на його найвіддаленішій землі — довгий, на тисячі ліг через моря, і те, що ми порушимо, можемо переробити, і те, що не вдасться, все-таки вдасться. Ми знайшли багаті родовища можливостей, і ми їх розкопаємо».

— Вони буквально це мали на увазі, — додав він. — Це не якийсь тріумфальний клич. Вони поранили, зламали світ. І тоді звільнили сили, які змогли опанувати. Сили, які дозволили їм змінювати форму речей, зазнати невдач та одночасно досягти успіху — бо вони шукали можливості. Такий катаклізм, що розбиває світ і лишає по собі розрив, відкриває товстий шар можливостей.

І вони знали, як виколупати ці могло-би-бути і витягнути найкраще з них, використати їх для формування світу. Для кожної дії є безмежність розв'язок. Трильйони таких розв'язок потенційні, мільярди дуже навіть імовірні, мільйони можна вважати можливими, кілька таких нам як спостерігачам видаються реальними, й одна збувається.

Але Примарники знали, як діяти з тими, що могли би бути. Дати їм якусь подобу життя. Скористатися ними, проштовхнути в реальність, яка самою своєю наявністю заперечувала їхню, яка визначається тим, що сталося, і запереченням того, що не сталося. За допомогою машин можливостей результати, які не зовсім дотягнули до втілення у життя, ставали справжніми.

Якщо я підкину монету, вона впаде, найпевніше, на один чи другий бік, але є і ймовірність приземлитися на ребро. Але якби я хотів зробити це частиною ланцюга можливостей, я би перетворив її на те, що Примарники назвали б монетою можливих падінь — Можливою монетою. І якщо я її кину так, то все буде геть по-іншому.

Реверс, аверс чи ребро можуть випасти, як і раніше. Це — монета факту. А довкола неї, в різній мірі ймовірності та постійності й залежно від того, наскільки ймовірними вони були, розташовуються «майже» — близькі можливості, котрі стали реальними. Наче привиди. Деякі настільки ж сильні, як і фактичні, інші взагалі ледве присутні. Вони лежать там, куди могли б упасти: на реверс, аверс чи ребром. Розкопані й витягнуті на світ божий можливості, які легко тануть за найменшого зсуву поля можливостей.

— Це... — він знову вказав на меч, помітивши, що Белліс починає розуміти, — меч можливих ударів. Можливий меч. Провідник дуже рідкісного характеру енергії. Він — вузлова точка в ланцюгу, машина можливості. Ось це... — Доул поплескав по маленькій коробочці на поясі, — саме живлення — двигун із годинниковим механізмом. А ці дроти проводять енергію вгору. І меч завершує ланцюг. Коли я беру його в руку, двигун працює як одне з ним. Якщо годинниковий механізм у роботі, моя рука та меч видобувають можливості. На кожну реальну атаку знайдеться тисяча можливих, примарних, і всі вони ударяють як одна.

Доул заховав меч у піхви й звів очі на чорні, як смола, куполи дерев.

— Деякі з найімовірніших є майже реальними. Деякі слабкіші за міражі, й сила їхнього удару... слабка. Є незліченна кількість майже-ударів для всіх імовірностей, і всі вони б'ють разом. Нема такого бойового мистецтва, яке б я не вивчав. Я добре володію більшістю зброї, з котрою будь-коли стикався, а можу битися і без зброї. Але те, що більшість людей не знає, — це те, що я тренувався з цим мечем двічі. Опанував два види техніки. Цей двигун... він не вічний. Його не можна просто ще раз завести, точніше, все набагато складніше. Тому мушу економити ті секунди, що є. У бою я рідко вмикаю Можливий меч. Здебільшого орудую ним як звичайнісінькою зброєю: міцне, як діамант лезо з краями, тоншими від загостреного металу. І орудую ним дуже точно. Кожен удар припадає саме туди, куди хочу. Цього я навчався багато років.

Белліс не помітила і нотки гордості в його голосі.

— Та коли ситуація серйозна і шансів у мене мало, якщо треба влаштувати демонстрацію чи я в небезпеці... Тоді вмикаю мотор на якісь кілька секунд. І в такій ситуації точність не можу собі дозволити.

Він замовк, і порив теплого вітерцю затермосив деревину, і здалося, немов вона задрижала від його слів.

— Кат знає, куди має приземлитися його лезо. Він докладає все своє вміння, щоб удар припав на шию. Він звужує коло можливостей. Якби в нього був мій меч, то за дюйм від фактичного удару був би сонм імовірних. Заковика ось у чому: що вправніший кат, то удар точніший, то обмеженіша кількість можливостей, то марніше використання Можливого меча. Але, очевидно, дай зброю в руки аматору — і це стане для нього чи неї так само фатальним, як і для жертви меча. Виникнуть нові можливості: зашкодити самому собі, втратити рівновагу й випустити зброю з рук. Потрібне щось середнє.

Коли нападаю з простою зброєю, я — кат. Моє лезо приземляється у той простір, в який я вирішую, а не в той чи інший бік. Ось так я навчився битися; було б нерозумно витрачати на це Можливий меч. І коли я його нарешті знайшов після дуже довгих пошуків, то мусив наново вчитися орудувати мечем. Це геть інше мистецтво — майстерність без точності.

З Можливим мечем ніколи не варто обмежувати ймовірності. Я повинен бути опортуністом, а не планувальником — битися серцем, не розумом. Рухатися раптово, дивуючи самого себе й опонента. Різко, лабільно і безформно. Тож кожен удар може стати тисячею інших, і кожен із цих майже-ударів — потужний. Ось як слід орудувати Можливим мечем. Тому я два бійці водночас.

Коли його чудовий голос стих, Белліс знову відчула теплу темряву парку й почула голоси нічних птахів.

— Мені відомо все про видобуток можливостей, — сказав він. — Так я дізнався про меч.

Утер Доул розворушив щось у думках Белліс. У Новому Кробузоні, в той час, коли її коханцем був науковець Айзек, Белліс спостерігала за його захопленнями й дещо дізналася.

Це людина хаотичних і єретичних нахилів. Чимало з його проектів закінчувалися пшиком. Вона часто спостерігала, як він відчайдушно хапається за ідеї. І протягом місяців, які вони провели разом, його турбувала та ідея, яку він називав кризовою енергією. Це була теоретична фізика й тавматургія дивовижної складності. З хаотичних, туманних пояснень Айзека вона зрозуміла хіба його переконання, що в основі фактичності світу, попри всю його твердість, були нестабільність, криза, що штовхає речі до змін, спричинених напругою в них.

І в неї було відчуття, ніби ця ідея дуже точно співпадала з її власними інстинктами. Вона знаходила дивне заспокоєння від усвідомлення, що на позір спокійний і стабільний світ завжди перебуває у стані кризи, завжди тяжіє до своєї протилежності.

У видобутку можливостей, який тільки-но описав Утер Доул, Белліс побачила кардинальний підрив кризової теорії. Айзек колись сказав їй, що криза виявлялася в тенденції реального ставати таким, яким воно не було. Якби те, що було, і те, що не було, могли співіснувати, то сама напруга — криза в центрі існування — мусила б розсіятися. Де перебуває ця кризова енергія, коли реальність стає тим, чим вона не була, якщо те, чим вона не була, співіснувало разом із тим, чим вона була?

Це було не що інше, як туманна, плюралістична реальність. Белліс така думка не дуже подобалася. Вона навіть відчула якусь дивну залишкову вірність Айзеку, яка ніби підштовхувала її опиратися цій думці.

— Коли я з'явився тут уперше, — продовжив Доул, — я був стомлений. Дуже стомився приймати рішення. Я хотів бути лояльним. Мати платню. Я вивчав, шукав і знаходив усе, що тільки хотів. У мене були мій меч, мої знання. Я стільки всього бачив... і хотів просто відпочити. Побути чиїмсь слугою, найманим солдатом. Проте Коханці, забачивши мій меч і книги, що я зі собою привіз... були у захваті. Особливо Коханка. Вони були в захваті, бо я міг їм розповісти, що саме знаю.

— У кількох місцях Бас-Лаґу, — додав Доул, — збереглися машини можливості. Для різної мети — різні види. Я вивчав їх усі. Ви одну таку бачили — можливник, такий інструмент у мене в кімнаті. Його використовували, щоби грати ймовірності. В ефірі, багатому потенціалом, віртуоз міг колись відтворювати конкретні факти і можливості — вибирати певні результати. Тепер він, звісно, нікуди не годиться — старий, поламаний, та і ми не в шарі можливостей.

— Цей меч, ви бачите лише його аспект. Воїн, який колись ним користувався, і люди, яких він убив, тисячоліття тому, не впізнали б тепер зброю, яку я ношу. В часи свого правління Примарники використовували можливості в архітектурі, медицині, політиці й інших сферах. Можливі Сонати — примарні ноти, що витікають з відлуння довкола реальної партитури і змінюються з кожним виконанням. Я був усередині руїн Можливої вежі... — Він повільно похитав головою. — Таке ніколи не забудеш.

— Вони використовували цю науку в бійці, спорті й війні. У Ковертіані є уривки з описом бою між можливими борцями — мерехтіння безміру кінцівок, що з кожною миттю то з'являються, то пропадають із виду, майже-удари натрапляють на інші майже-удари, а ті зіштовхуються з фактичними і так далі. Але все це, техніка видобутку, була продуктом прибуття Примарників — результатом детонації після їхнього приземлення. І крізь отвір, який вони лишили, можна було проникнути до шарів можливостей. Та рана, — додав, поглянувши на Белліс, а потім відвівши очі, — цей шрам, що зробили Примарники... там і є пласти можливостей. Якщо вірити історіям, він на самому краю світу, в кінці Пустого океану.

Туди не запливав ще жоден корабель. Води там... не гостинні до кораблів. Хто б насмілився туди податись? Якщо він і є, то за тисячі миль звідси. До того ж переказують усілякі історії про те, що живе в Розколотій землі, яка страховинна живність. Світлові гриби. Ненажерливі метелики. Якби ми й могли туди поїхати, я би не хотів опинитися в тих землях.

Він дивився на Белліс, і під багатими модуляціями його голосу вона відчула щось трепетне, нервове. Вона зглитнула, стараючись зосередитися.

«Так, це все дуже важливо, — сказала собі, — слухай уважно, пробуй розібратися. Не знаю чому, але в мене таке відчуття, ніби він мені щось каже, щось повідомляє... — А тоді: — Боги мої всевишні, невже це те, що я думаю, чи це взагалі можливо чи, може, то я неправильно зрозуміла?

Невже він це має на увазі?»

Замислившись, вона не помітила, що дивиться на нього, а він на неї. Довкруги — тиша і сутінь.

«А й правда, — помандрувала думка далі, — який човен допливе до Розколотої землі? Хто взагалі захоче туди поткнутися? Ці землі того не варті. Занадто далеко й небезпечно. Навіть заради цього. Але що він ще сказав, як там було?

«Ми поорали цей м'який світ шрамами перспектив, тяжко його поранили, зламали, лишили свій слід на його найвіддаленішій землі — довгий, на тисячі ліг через моря».

У морі щось є. Там нічого нам не зашкодить, на відміну від тих земель. Нема там ніяких монстрів, ані світлових грибів, ані метеликів, які б загрожували добувачеві — добувачеві можливостей. Те, що в морі, набагато ближче — Розколота земля-бо аж на самому краю світу, проте в баладах Примарників ідеться, що морський шрам тягнеться безкінечні милі. До центру світу. До нас.

Жоден корабель не перепливав Пустий океан... не сумніваюсь. Я знаю історії про течії та вітри, що відваджують од себе прибульців. Жодному кораблеві не під силу перетнути той океан.

Але що може зупинити аванка?

Нащо він це все розказує?

Бо ми туди прямуємо, так, Утере? Через море? Через Пустий океан, до рештків тої рани, того розлому? Розлом же не тільки на землі, він і в морі. То це туди ми прямуємо? Копати можливості в рештках величезної... космічної рани?

То про це говорив Бруколак, чи не так, Утере?

Нащо розповідати про це мені? Що я зробила? Що ти робиш? Навіщо мені це знати?

Аванк може привезти нас туди. Ми зможемо поглянути, що трапилося з-тією раною в морі. Тому його і викликали. Тому найняли Тінтіннабулума, викрали «Сорго» для викачування палива, тому ми полетіли на острів і забрали зі собою Аума, тому ти, Доуле, працював над таємничим проектом, через свій меч, через свої вміння і знання в цій науці. Ось куди це все веде. Ось чому викликали аванка. Він може перетнути води, які Армада самотужки ніколи б не осилила.

Він може перетнути океан.

Він може привести нас до Шраму.

35

— Ти як мене знайшла взагалі? — Силас Фенек був явно розгублений.

— А я ж у нас місцева дурочка, — прошепотіла Белліс. — Чи думаєш, ти прямо невидимка?

Насправді вона дещо лукавила — на слід Фенека натрапила майже випадково. Белліс днями нашорошувала вуха — чи не майне десь слівце про Саймона Фенча. Після розмови з Доулом подвоїла зусилля.

Зрештою вийшла на нього зовсім не вона, а Керіенн. У відповідь на постійні прохання про допомогу подруга зі звичним лукавим усміхом сказала Белліс, що чула: таємничий містер Фенч був помічений у «Пашакані». Це паб, побудований під палубою в «Євгені», стометровому шлюпі у Ти-і-Твій.

Із часів її походу на гладіаторський бій Белліс не ризикувала бувати в районі короля Фрідріха. Крізь його гамірні вулички пробиралася, пройнята холодним дрожем.

Вона пройшла вулицями «Раптового порозуміння», втиканого щоглами кліпера, частина якого належала до доків Морського їжака та який пов'язував райони Суха Падь і Ти-і-Твій. Величезний корабель був серед небагатьох в Армаді, які не підпадали під вплив якогось одного правителя. Основну частину його тіла займала Суха Падь, але ближче до бака відповідальність і контроль поволі переходили до Ти-і-Твій. Вулиці ставали галасливішими та бруднішими.

Белліс старанно обходила смітники, де дикі мавпи гризлися з котами й собаками, і через облуплені вулиці вийшла в район Ти-і-Твій.

Це був найбільш занехаяний район Армади. Будівлі в основному дерев'яні, чимало підточені цвіллю та білим нальотом ропи. Район не бідний — у вікнах будинків часто можна було побачити блиск золота, срібла й гагату, на багатьох жителях — барвисті шовки й сатини, а на базарах — гарний крам. Але в місці, де все виставляли на продаж, окремі товари — як-от право зберігати належний вигляд архітектури й вулиць — мало кого цікавили.

Глухі нетрі, фабрики і вбогі розкоші спокійно сусідили, погойдуючись обіч одне одного на хвилях. Нарешті Белліс минула Фрідріхів флагман «Солоний божок» і в підсліпуватому світлі смолоскипів через скрипучі, смердючі нутрощі «Євгені» таки дібралася до «Пашакана».

Третього візиту вона застала Силаса. Белліс розлютив його похмурий подив.

— Ти слухаєш чи ні? — процідила вона. — Я знаю, куди ми прямуємо.

Він різко підвів голову й поглянув їй у вічі. Белліс раптом розсміялася неприємним сміхом.

— У тебе буває дежа вю, Силасе? Бо в мене буває. Я хочу, щоб ти розумів: мене не радує необхідність нашої з тобою дружби. І я, здається, займаюся цим із тривожною регулярністю — розказую тобі, що знаю секрет, розповідаю тобі його, щоб ти передав далі та придумав, що з ним узагалі робити. Мені це жодної насолоди не дає. То востаннє я роблю щось подібне, ти мене зрозумів?

Белліс говорила цілком серйозно. Хай там що, а вона більше ніколи не матиме справи зі Силасом Фенеком. Між ними тепер нічого, навіть менше, ніж нічого.

— Але подобається це мені чи ні, — продовжила вона, — у мене вибір тут невеликий. Мені потрібна твоя допомога. Єдине, що можна з цим зробити, — це... пустити поголос, аби більше людей дізналося. А оскільки мало хто слухатиме Белліс Колдвин, здається, ніби зростаюча меншість готова вислухати баламута Саймона Фенча.

— То куди ми пливемо, Белліс? — запитав Силас.

І вона розповіла.

— А я все ніяк не міг утямкувати, чому ти водишся з тим психом Доулом. Він знає, що тобі відомо?

Фенек був наче мішком прибитий.

— Напевно, — відповіла Белліс. — Важко сказати. Було таке відчуття ніби... Доул явно не мав мені цього говорити. Може, так... захопився, що не зміг утриматися. Звісно, він розповів не в лоб, що було би зрадою, але достатньо, щоб я зрозуміла. Увесь час я думала, що він супроводжує Коханців з Аумом та вчених на тих секретних зустрічах, бо він — їхній охоронець. Але це було не так: Доул фахівець у цій справі — видобутку можливостей. Він знає все про це тому, що одного разу дослідив цей свій меч. Ось над чим вони працювали. Коханці хочуть дібратися до Шраму, вони хочуть добувати можливості, Силасе. — Вона говорила рівним, безбарвним голосом, хоча всередині все нуртувало. — Як імперія Примарників, розумієш?

— Тому й аванк, — видихнув Фенек, і Белліс кивнула.

— Атож. Він просто засіб для досягнення мети. Коханці, либонь, в екстаз упали, побачивши його меч, коли Доул прибув у місто. І тут їм розповідають про Розколоту землю і Шрам — усі таємниці, які знає тільки він, — і тоді це здається не більшим за мрію. Але вони згадують про Тінтіннабулума з командою, яких легко можна переманити до себе. Оце тобі, зрештою, й фінальна велика гра.

Вона визирнула у віконце, де неспішно пінилося море й аванк тягнув Армаду далі.

— А Коханці знали про ланцюги. Армада вже не раз пробувала виловити аванка. Це було давно, і їм начхати на традиції. Але з появою Доула все перемінилося. До його прибуття в місто лови аванка вважали... дурним, грандіозним і безглуздим заняттям. А тепер? Усяк знає, що жоден корабель не перетне Пустий океан. Але яка сила в цілому Бас-Лаґу може зупинити аванка? Раптом завдяки Доулу, його розповіді з'являється спосіб дістатися до цього Шраму, який лишили по собі Примарники.

Масштаб проекту був приголомшливим. Усвідомлення того, які гроші та зусилля Коханці кинули на виклик аванка, усвідомлення того, що це лише перша частина їхнього плану, вражало.

— То все це... — видихнув Силас.

— Геть усе, — кивнула Белліс. — Установка, «Терпсихора», Йоганнес, острів анофелесів, ланцюги, фулмени, аванк цей проклятий... усе це заради одної мети.

— Безмежна влада, — промовив Силас так, ніби слова були брудні. — Я думав, аванк пов'язаний з піратством. Щоби красти було легше й успішніше. В такому разі у цьому був би хоча б якийсь сенс! Але це... Воно і видно, що Коханці ці — з насильно завербованих. Жоден серйозний пірат на таку дурість не повівся б.

— Вони небезпечні, — просто сказала Белліс. — Фанатики. Не знаю, чи можуть вони переплисти Пустий океан, але ж бляха-муха! Я і не хочу дізнаватись. Я... чула їх, Силасе, коли вони були самі в кімнаті.

Він утупивсь у неї проникливим поглядом, але не спитав, де це вона чула.

— Я знаю, які вони. Я не дозволю таким людям — цим, прости боже, мрійникам — потягти мене на інший кінець світу, до місця, якого, може, навіть нема, а якщо воно існує, то це найбільш небезпечне місце в усьому Бас-Лаґу. Ми все більше й більше віддаляємося від Нового Кробузона. І я не полишаю надії туди повернутися.

Белліс зрозуміла, що тремтить. На думці про те, що її дім так далеко. А що як Утер та інші праві? Що, як їм удасться перетнути океан?

Безліч можливостей. Від думки мороз ішов поза шкірою. Небезпечна, майже підривна думка. Белліс відчувала себе такою малою часткою чогось більшого, що це і ображало, і лякало її.

«Наче ковбаня якась на пасовиську, — забрела нечітка думка,— де сильні й хижаки мирно п'ють воду разом зі слабкими: газель, антилопа, мафадет і лев. Усі можливості вишикувались у сраній гармонії, а переможець, найсильніший, фактичний, справжній, дозволяє жити усім, хто програв. Жити мирно й жалюгідно».

— Зрозуміло, чому вони нікому не розповідають, — сказала вона вголос. — Вони знають, що люди їх не підтримають.

— Бояться, — докинув Силас.

— Коханці сильні, — продовжила Белліс, — але з усіма районами не впораються. А точніше, зі своїми ж людьми.

— Протест, — видихнув Силас, і Белліс безрадісно посміхнулася.

— Бунт, — відказала вона. — Вони бояться бунту. І тому нам потрібен Саймон Фенч.

Силас повільно кивнув, і запала довга тиша.

— Треба, щоб він розніс звістку, — зрештою сказав він. — Агітки, чутки і так далі. Йому це найкраще вдається. Я простежу, щоб він усе зробив.

— Вибач, Белліс, — мовив Силас, коли вона вже збиралася йти. — Поганий з мене друг. Я був такий... Зайнятий, стільки всього. І дуже грубо тебе зустрів, вибач.

Поглянувши на нього, Белліс відчула неприязнь і — як не парадоксально — останній слабкий відгомін того, що колись було симпатією. Як обривок спогаду.

— Силасе, — сказала вона з холодною посмішкою, — ми нічим одне одному не зобов'язані. І ми не друзі. У нас є спільний інтерес у падінні Коханців. Я сама нічого не можу зробити, а от ти можеш допомогти. Хочу, щоб ти спробував і повідомив мені, як ідуть справи, от і все. От і весь обсяг комунікації, який я від тебе очікую. Я не хочу, щоб ти зв'язувався зі мною, як із другом.

Після того, як Белліс пішла, Силас Фенек довго сидів у «Пашакані». Він проглянув кілька погано віддрукованих памфлетів та газет у чорнильних плямах, спостерігаючи, як надворі темніє. Дні стали значно довші, тож йому згадалося літо в Новому Кробузоні.

Чекав він довго; саме сюди скеровували людей, достатньо рішучих, щоби знайти його. Але він пив і читав на самоті. Якась жінка в лахмітті допитливо глянула на нього, коли він уже йшов з кімнати, і більше ніхто уваги не звертав.

Фенек повернувся додому кружними маршрутами та глухими завулками Ти-і-Твій, до просяклого мастилом залізного корабля «Тяжка робота». Це було в тихій частині міста. Поруч із ним манячив великий старий фабричний корабель — притулок для душевнохворих Армади.

Він чекав удома в одному з непримітних бетонних блоків, побудованих біля димаря Тяжкої роботи, прямо в тіні притулку. Об одинадцятій годині почув стук у свої двері: прибув його контакт. Уперше за багато днів мали вони важливу і серйозну тему для обговорення. Фенек неспішно підійшов до дверей, і його хода, манера та вираз обличчя поволі змінювалися.

Двері відчинив уже Саймон Фенч.

На порозі, нервово роззираючись, стояв кремезний немолодий какт.

— Гедріґале, — стиха сказав Фенек геть не своїм голосом. — Я чекав на тебе. Треба поговорити.

Серед нечітких виступів місячного корабля «Юрока» збиралися вампіри.

Бруколак скликав своїх немертвих лейтенантів на таємну нараду. День хилився від сіруватих сутінків до ночі, й вони прибували на місячний корабель легко і безгучно, як листя.

Усі громадяни Сухої Паді знали, що за ними завжди стежать. Вампіри не носили уніформи, їхні особи були невідомі.

Бацила, яка спричиняла фотофобну гемофагію — вампірський штам — була нестійка і слабка, переносилася тільки зі слиною і швидко денатурувалася й гинула. Тільки за умови, що жертва вампіра не вмерла, укус був прямий і губи контактували зі шкірою так, що часточки слини немертвого потрапили у кров жертви, якщо така лишилася, тільки тоді була невелика можливість зараження. І якщо жертви переживуть лихоманку й марення, вони однієї ночі прокинуться й після смерті повернуться до життя, немертві, з лютим голодом. Їхні тіла будуть змінюватися, з кожною хвилиною стаючи все швидшими й сильнішими. Непідвладні часу й ранам. Але під сонцем вони ходити не зможуть.

Кожного солдата Сухої Паді ретельно добирав Бруколак. Кривавий податок проціджували перед тим, як пити, щоб уникнути випадкового зараження. Ті, з кого Бруколак пив безпосередньо, були його найвірнішими слугами, його найближчими прибічниками, яким він дарував честь стати немертвим. (Звісно, в минулому не обійшлося без зрад. Обрані, хмільні від влади, поверталися проти нього. Були несанкціоновані зараження і замахи на його життя. Бруколак придушував їх із деяким сумом та без особливих зусиль.)

У великій залі «Юрока» він стояв у оточенні свого війська. Незліченні ряди вампірів насолоджувалися можливістю не маскуватися і з задоволенням пробували повітря довгими зміїними язиками. Чоловіки, жінки й андрогінна юнь.

Спереду, майже біля Бруколака, стояла жінка в лахмітті, яка спостерігала за Фенеком у «Пашакані». Кожен вампір дивився на свого господаря широко розплющеними очима.

По тривалій павзі Бруколак заговорив так тихо, що якби усі присутні були людьми, то й не почули б його.

— Браття й сестри, ви знаєте, навіщо я вас тут зібрав. Я всім вам розповів, куди ми прямуємо, куди нас заведуть Коханці. Наша опозиція до їхніх планів добре відома. Але ми меншість, нам не довіряють, ми не зможемо повести за собою місто. У нас нема потужного голосу, і руки наші зв'язані. Одначе все може змінитися. Коханці розраховують на те, що коли їхня мета стане очевидною, буде вже запізно їм протистояти. А доти вони надіються, що люди добровільно згодяться бути пасивними споглядачами.

Бруколак глузливо вищирив зуби й лизьнув повітря довгим язиком.

— А тепер скидається на те, що містом пішов поголос. Сьогодні була підслухана просто неймовірна розмова. Саймон Фенч знає, куди ми пливемо, — він кивнув на жінку в лахмітті. — З усіх людей саме Доулова кробузонська шльондра зметикувала, що відбувається, і розповіла містерові Фенчу, чи Фенеку, чи як там він себе називає. Ми знаємо, де він живе, так же ж?

Жінка кивнула.

— Фенч планує розповсюдити один зі своїх памфлетиків. Ми спробуємо втрутитися, щоби допомогти йому, але він у нас самотній вовк, працює один, тож якщо рознюхає, що ми його вирахували, — буде дуже обережним і щезне. Ми не хочемо ризикувати і втручатися у його діяльність. Будемо сподіватися, — наголосив Бруколак, — що він упорається скоро і що це спричинить серйозну кризу в Гарватері. Ми все одно ще не дійшли до Пустого океану.

Але... — слово було холодне та жорстке, й військо у захваті дослухалося. — Але ми мусимо підготуватися на випадок, якщо Фенчу не вдасться. Браття й сестри, цей бій ми не можемо програти. Будемо сподіватися, що Фенч упорається. Але якщо ні, ми маємо бути готові до втілення запасного плану. І я заберу це блядське місто силою, якщо доведеться.

На цьому його немертві прибічники схвально зашипіли й забурмотіли.

36

Армада повільно й невблаганно сунула на північ, дні ставали тижнями. Місто завмерло в очікуванні. Ніхто не знав, що буде, але всі розуміли: ця безхмарна подорож не може тривати без пригод. Армада напружено чекала.

Белліс терпляче дожидалася новин про памфлет Фенча. Вона уявляла, як він засів десь у череві міста на якомусь кораблі: опрацьовує інформацію і зустрічається з інформантами.

Бувало, вечорами, за якимсь дивним нудотним потягом, сама собі дивуючись, Белліс ішла до нижніх палуб «Ґранд Оста» й ховалася в закапелку під кімнатою Коханців. У їхніх задиханих від пристрасті словах їй вчувалася якась нова напруга. «Скоро», — шипіла Коханка, й у відповідь був стогін: «О, так, скоро».

У їхніх скриках з'явилося щось нове — Белліс уже могла розрізнити. Коханка реагувала інтенсивніше, пристрасніше. Саме вона була нетерплячішою в парі, голоднішою до завершення, вона шепотіла «скоро» найчастіше, вона була більше захоплена проектом. Він ластився й мурмотів луною за нею.

Час розтягувався. Белліс дедалі більше й більше спантеличувала поведінка Доула.

Ідучи одним курсом на північ, місто швидко минуло шторми та спеку й зайшло у помірнішу зону, теплу й вітряну, як влітку в Новому Кробузоні.

Через п'ять днів після зустрічі Белліс із Силасом у «Пашакані» стався переполох над горизонтом Армади — на дирижаблі «Зарозумілість».

Белліс стояла на «Ґранд Ості» з Доулом і дивилася на клапоть Крум-парку. Разом з іншими на палубі працював Гедріґал — біля мотузів, якими «Зарозумілість» була припнута до корми корабля.

— Пошта! — гукнув він, і екіпаж хутко розсипався врізнобіч від мотузки.

Униз полетіла замашна торба й приземлилася на подушку з ганчір'я.

Гедріґал завченим рухом відкрив торбу, й Белліс уже майже відвела погляд, але коли какт побачив, що всередині, він настільки перемінився в лиці, що Белліс ураз повела очі назад. Гедріґал побіг до Белліс і Доула з такою дивовижною швидкістю, що вона на секунду подумала, ніби він збирається напасти на них. Белліс заклякла на місці, побачивши, як по дошках палуби до неї наближається зелений велет.

Гедріґал здерев'янілою рукою простягнув повідомлення.

— Військові кораблі, — сказав Доулу. — Броненосці. Флотилія Нового Кробузона. За тридцять п'ять миль відсіля, наступають. Будуть тут за дві години.

Він замовк, і зелені губи ще деякий час безгучно ворушилися, поки зрештою какт не заговорив, немов сам собі не вірячи:

— На нас напали.

Спочатку люди через хвилювання не вірили наказам. Юрми похмурих, ошелешених чоловіків та жінок збиралися в кожному районі, на кожному флагмані, перебираючи пальцями зброю й натягуючи броню.

— Але це якось не в'яжеться, Доуле, сер, — засперечалася одна жінка на «Ґранд Ості». — До Нового Кробузона майже чотири тисячі миль. Нащо їм пхатися так далеко? І як це навскопісти їх прогледіли? Вони мали помітити їх іще вчора. І взагалі, як кробузонці нас знайшли?

Доул перервав її таким гучним криком, що всі стрепенулися.

— Ми не запитуємо як! — рикнув він. — Не запитуємо чому! Для цього буде час після бою. А поки є час лише битися, наче собаки, як безумні акули. Або ми б'ємося, або місто загине.

Більше ніхто не хотів сперечатися. Люди насупилися і приготувалися до війни. Питання «Як їм це вдалося?» нікуди не ділося, але всі відклали його на потім.

П'ять військових кораблів міста вирушили на кілька кілометрів на захід, шикуючись звивистою стіною між Армадою та близькою загрозою.

Навколо і між ними пахкали менші броненосці Армади. Присадкуваті судна, обшиті сірим металом, без вікон, щирилися коротенькими гарматами. До них приєдналися й піратські судна міста, які стояли на причалі. Екіпажі зціплювали зуби і намагалися не задумуватися над своєю самогубною хоробрістю — вони були озброєні та броньовані, щоб захоплювати торгові судна, а не військово-морську артилерію. Розуміли, що мало хто з них повернеться додому.

Не було ніякого поділу між кварталами. Екіпажі, вірні кожен своєму правителеві, маневрували, підтримували вогонь та озброювалися пліч-о-пліч.

Дозорці на «Зарозумілості» спускали вниз повідомлення — кробузонські кораблі наближалися. Утер Доул читав їх Коханцям уголос.

— Прийшли, напевно, по свою довбану вишку, — проказав стиха, так що тільки вони могли чути. — За озброєнням вони нас переважають. У нас більше суден, але половина з них прості дерев'яні піратські човники. У них сім військових кораблів і набагато більше розвідувальних. Вони послали заледве не половину всього флоту.

Таннер Сак і риболюд Баска, Паскуда Джон, лангусти й нечіткі сильвети підводних човнів. Підводні війська Армади завмерли в очікуванні, великі ланцюги повільно гойдалися неподалік. Армада рухалася далі, тільки аванк тепер сповільнив хід, щоб війська змогли вернутися в місто після бою.

Поруч на одному зі своїх занурених плотів тулилася докупи групка лангустів — то відьми-заклинальниці викликали своїх звірів.

Коли Таннер зіткнувся з дініхтисом, то, не думаючи, шубовснув у воду. В нього не було часу задуматися про свій страх. Лише за якусь годину військові кораблі з його старого дому прийдуть і знищать його теперішній дім. Цілеспрямованість та розум, що скеровували їхні кораблі, були набагато жахливішими, ніж бездумна злість в очах кістяної риби.

Хвилини тяглися дуже повільно. Таннер думав про Шекеля. Той сидів удома разом з Анджевіною, де йому наказав лишатися Таннер. Вони чекали; обоє, без сумніву, отримали зброю від йоменів, які лишилися в місті. «Та ж йому ще й шістнадцяти нема», — билася відчайдушна думка. Він дуже хотів бути там, із ними, зі Шекелем та його жінкою. Таннер зважив у руці величезний гарпун і на думці про майбутні бої раптом обмочився від страху. Сеча ненадовго зігріла його і розчинилася у потоці.

Скрізь, у всій Армаді й на всіх вільно плаваючих кораблях, що готувались її захищати, була зброя.

Відімкнулися міські зброярні й арсенали, і на світ божий викладали результати військових технологій, що за тисячі років напрацювали сотні народів. Гармати, гарпуни та кременівки; мечі, арбалети, довгі луки й шакрілуки і всіляка химерна зброя: жаломети, баани, ярритуски.

У всьому місті дирижаблі всіх розмірів повільно піднімалися над дахами та щоглами, мов відлущувалися від архітектури. За горизонтом на заході вже курів дим кробузонських кораблів.

На палубі «Ґранд Оста» зібралося юрмище: всі офіцери, капітани та правителі всіх районів дослухалися до наказів солдата Утера Доула. На Белліс ніхто не звертав уваги, і вона стояла неподалік та слухала.

— У них канонерок більше, ніж у нас, — резюмував Доул, — але роззирніться довкола.

Він вказав на море, обліплене пароплавами й буксирами, які тільки недавно тягали Армаду через океан, а тепер безцільно кружляли біля неї, звільнені з цепу.

— Накажіть екіпажам, які укомплектовують ці судна, щоби скоріше зробили з них канонерки. Бруколакові та його людям послали повідомлення: щойно вони прокинуться, їх про все поінформують. Пошліть пару швидких човнів чи дирижаблів на край Сухої Паді, хай там їх чекають.

— Ми не знаємо, наскільки кробузонці підготовлені до підводного бою, — продовжив Доул. — Підводники, вам доведеться оцінювати, коли атакувати. Але вони не матимуть дирижаблів. Імовірність цього — наша єдина реальна перевага.

Він вказав на «Тризуб», що бовтався на кормі «Ґранд Оста», — його саме завантажували порохом і опецькуватими бомбами.

— Відправляйте їх першими й хутко. Не баріться. І ще одне. Головну увагу зосереджуємо на бойових кораблях... вони можуть потопити місто. — У відповідь по палубі прошелестіли зойки. — Вони перевозять запаси пального; кробузонський флот залежить від цих військових кораблів — без них вони не повернуться додому.

Белліс із раптовим шоком усвідомила, що відбувається. Думка зіскочила, наче зламаний зубчик, і вона вже не чула, які накази віддавав Доул, а верталася до одних і тих самих слів: «Корабель з дому, корабель з дому...»

Із несподіваним відчаєм вона подивилася на захід, де куріли дими. «Як мені до них дістатися?» — подумала, сама собі не вірячи, отетеріла від радості.

Кробузонські кораблі нарешті підійшли досить близько, так, що їх уже можна було розгледіти. Довга лінія чорного металу з цівкою диму в небі.

— Вони піднімають прапори, — оголосив Гедріґал із верхівки надбудови на кормі «Ґранд Оста». Він вдивлявся у велетенський телескоп корабля. — Посилають нам повідомлення, а самі підбираються ближче. Онде ім'я їхнього флагмана і... — Какт завагався. — Вони хочуть переговорів?

Доул одягнувся для бою. Його сіра броня була обшита ремінцями та кобурами з кременівками — на обох стегнах та плечах, у центрі грудей. Із піхов на всьому його тілу їжачилися рукоятки клинків та ножів. Белліс про себе завважила, що він виглядав так само, як тоді, на борту «Терпсихори».

Їй було все одно. Це більше не цікавило. Вона з болісним хвилюванням відвела від нього очі назад, на кробузонські кораблі.

Доул став за телескоп.

— «Капітан Принцип Цекасан Новокробузонського корабля “Ранковий скороход”, — поволі прочитав він і похитав головою. — Запит на переговори стосовно заручника з Нового Кробузона».

На одну блаженну мить Белліс подумала, що це по неї. Лице її спалахнуло подивом і радістю, хоча вона й розуміла, якою абсурдною була думка (і щось усередині завмерло в очікуванні, щоби підказати їй інше пояснення). Вона повернулася поглянути на лиця Утера Доула, Гедріґала, Коханців та капітанів.

І побачивши їхні вирази, здригнулася. Всі як один з непохитним презирством відреагували на пропозицію «Ранкового скорохода».

Перед обличчям цієї колективної емоції, цього абсолютного антагонізму, впевненості, що Новий Кробузон — держава, якій не можна довіряти, яку треба перемогти і знищити, її власна радість швидко розсіялася. Белліс згадала, що читала про Піратські війни й атаку Нового Кробузона на Суроч. Раптом спливли у пам'яті розмови з Йоганнесом і з Таннером Саком, гнів Таннера на думці, що його знайдуть кораблі Нового Кробузона.

Белліс згадала власну втечу з Нового Кробузона. «Я перетнула море, бо дуже боялася за своє життя, — подумала вона. — Мені всюди ввижалися вартові. Я боялася агентів уряду. Таких, як моряки на тих кораблях тепер».

Белліс розуміла, що не тільки пірати, морські суперники Нового Кробузона, не лише Пороблені мали причини побоюватися ворожих кораблів. Уся її впевненість покинула її. Їй теж варто боятися.

— Вони озброєні так, щоби стерти у порох місто, — сказав Доул зібраним капітанам, — і вони кажуть нам, що хочуть торгуватися?

Нікого з натовпу не треба було зайве переконувати. Усі мовчки слухали.

— Вони за будь-якої зручної нагоди знищать нас. І можуть знаходити нас бозна-як через пів світу. Якщо ми не пустимо їх на дно тепер, вони прийдуть знову.

Він похитав головою і під схвальні вигуки, в яких дзвеніла радше напруга, ніж захват, закінчив:

— Ми мусимо їх знищити.

Командири розійшлися, й аерокеби повезли їх — кожного до свого корабля. Тих правителів, які зібралися воювати, вивезли на їхні кораблі чи дирижаблі, а занадто кволих чи боягузливих повернули на їхні флагмани у місті. Тільки Доул, Белліс і Коханці лишилися на платформі. На Белліс ніхто не звертав уваги.

Коханці мали битися на окремих аренах: він — з військового корабля «Гавань Чо», вона — з дирижабля «Нантер». Вони прощалися, вгризаючись одне в одного глибокими поцілунками й екстатично мурмотячи щось, що Белліс упізнала після своїх візитів у таємний закапелок. Вони бурмотіли одне одному, що незабаром знову будуть разом, і Белліс зрозуміла, що в їхньому розставанні нема нічого зворушливого, нічого трагічного. Вони не цілувалися так, немов це востаннє, а голодно і пристрасно, прагнучи ще. Вони не відчували страху, вони, здавалося, ні про що не жалкували: вони немов чекали, коли нарешті розійдуться, щоб зустрітися знову.

За ними Белліс спостерігала з гидливим захопленням, яке завжди відчувала при вигляді їхніх ніжнощів. Вони терлися обличчями, і їхні шрами морщилися та посмикувалися, наче змійки.

До кробузонських кораблів уже було менше десятка миль.

— Деякі з них прорвуться, Утере, — сказала Коханка, повернувшись до Доула. — Ми можемо втратити кораблі, дирижаблі, підводні човни, жителів. Але місто ми не можемо втратити, і ти нам потрібен тут, щоб його захистити. І, Доуле, ми не можемо собі дозволити втратити тебе. Ти нам потрібен. Ти знаєш, що робити, коли доберемося до Шрама.

Белліс не знала, чи Коханка забула, що вона тут, і тому так відкрито говорила, чи їй було вже однаково.

Відлетів останній дирижабль, який повіз обох Коханців на їхні позиції. Аванка трохи приспокоїли, і місто сповільнило хід. Доул і Белліс були самі. Під ними на широкій палубі «Ґранд Оста» розбирали зброю армадці.

Доул не дивився на Белліс і не розмовляв з нею. Він дивився вдалину за «Сорго». Менш як п'ять миль розділяли тепер військово-морський флот Армади і клин кирпатих кробузонських броненосців. Відстань зменшувалася.

Урешті-решт Доул повернувся до Белліс: щелепа міцно стиснута, очі розплющені ширше, ніж зазвичай. Він подав кременівку Белліс. Вона чекала, коли Доул скаже їй, щоб вона йшла вниз і не втручалася, але він цього не зробив. Вони стояли разом і спостерігали, як наближаються ворожі лінкори.

Чоловік цілує свою статуетку і невидимо крокує позаду Белліс та Утера Доула.

Серце гупає, як навіжене. Він спакувався і готовий. Усі свої пожитки несе в кишенях і руках. Чоловік розчарований, але не здивований, що Армада не погодилася на переговори. Цей шлях буде повільнішим — хоча, можливо, зрештою, крові проллється стільки само.

Так близько, так близько. Він майже може ступити на палубу «Ранкового скорохода». Але не зовсім. До нього ще кілька миль. «Вони відправлять човен по мене, — думає він і готується їх прийняти. — Я сказав їм, де буду».

Утер Доул зараз розмовляє з Белліс, показуючи рукою на біганину натовпу внизу. Він прощається, він залишає її позаду на платформі, спускається, щоби бути зі своїми військами, й вона спостерігає за ним, зважуючи в руці пістоль, і не зводить із Доула очей, поки той спускається.

Чоловік знає, що ці зайди, його співвітчизники, знайдуть його без проблем. Описи його були чіткими. «Ґранд Ост» ні з чим не переплутаєш.

Розділені трьома милями моря, два флоти стали лицем до лиця. Армадівці на барвистій масі суден усіх кольорів і конструкцій, над незліченними палубами мають вітрила, валує дим. Навпроти них «Ранковий скороход» та його високі сестри-кораблі підібралися сірою і брунатною масою, наїжившись великокаліберними гарматами.

До кробузонських кораблів наближався рій дирижаблів: бойових, розвідувальних і аерокебів, обважнілих від зброї та бочок з чорним порохом. Вітру не було, і вони просувалися швидко. Попереду цієї строкатої авіації плив «Тризуб», а довкола юрмилися менші судна й аеронавти в однопілотній кабіні погойдувалися під своїми повітряними кулями.

Армадські капітани знали, що гармати у них — слабші. Їхні кораблі були більш як за дві милі від ворога, коли судна Нового Кробузона відкрили вогонь.

Над морем запалало. Низка вибухів і збурені хвилі випереджали «Ранкового скорохода», немов верхівці. Армадські гармати були заряджені й наготовані, але вони мовчали. Їхні екіпажі не могли зробити нічого, крім як штовхати свої судна вперед під шаленою атакою, щоб вороги наблизилися до них. Їм треба було перетнути понад тисячу ярдів під обстрілом, поки вони нарешті зможуть відкрити зустрічний вогонь, і вони з похмурою бравадою перейшли в однобічний бій, і час змінився.

Скрегоче метал об метал, запалюється чорний порох, спалахує нафта, розривається і шкварчить плоть.

Під водою Таннера страшенно термосить, він оглушений брижами тиску, із зябер цебенить кров.

Над ним кораблі Армади — лише тіні на освітленій воді. Їхній стрій розпадається на хаотичні розсипи. Деякі з них розгублено крутяться і («Джаббере») розбиваються («Джаббере, поможи нам!»), розламуються навпіл, наближаються й дедалі більшають, повільно, як сутінки, спускаються до нього, так повільно, що йому здається, ніби вони йому привиділися, але потім навколо нього врозтіч сипонув риболюд, і («ох йо ой ні») уламки металу, як комети, шугають униз, лишаючи по собі слід мастила, бруду, шрапнелі, крові.

Повз нього з виттям пролітають уламки кораблів, а з ними — хмарини бульбашок і тіла та щезають у темряві.

Із дирижаблів різанина видається віддаленою та приглушеною: тоненькі «гуп» і «бах», чорне сяйво нафти й кораблі — ось вони є, а за мить їх уже нема. Флот Армади суне далі, як зграя дурних сліпих псів крізь цю безжалісну атаку, втрачаючи людей і кораблі, поки нарешті його гармати не сягають флоту кробузонців.

За сотні футів згори війна схожа на діораму. Ніби реконструкція. Ніби несправжня.

За вибухами не чутно криків.

Кров ллється по боках армадських кораблів. Метал гне й розриває на шмаття, і враз зазублені кораблі стають убивчими для власних моряків. Армадські артилеристи відкривають вогонь, і снаряди летять вогненними параболами на ворогів. Але ці тисячі ярдів далися тяжко, і флот Армади наполовину вибитий.

Море стало цвинтарем. Вода всіяна тілами. Вони гойдаються на хвилях у макабричному танці. З них витікають калюжі крові, як чорнило з кальмарів. Море їх змінює: нутрощі розгортаються, як корали, відірвані клапті шкіри плавають, як плавники, подекуди пошматовані осколками кісток.

Таннер змерз і ледве рухається від холоду. Піднімаючись, він минає жінку, яка все ще ворушиться, надто слабка, щоби плавати, але ще не мертва. Він повертається до неї з беззвучним криком і тягне її вгору, але вони не встигають доплисти до поверхні, й тіло жінки здригається в передсмертних судомах. І коли Таннер відпускає її, він бачить, що навколо нього тонуть й інші, всюди, куди не кинь оком, а він не може їм допомогти, вони занадто слабкі, щоб виплисти та вижити. Він бачить їхні жаскі відчайдушні потуги скрізь, куди сягає погляд, і відчуває себе раптово таким далеким від цього всього — перед ним не чоловіки і жінки, хепрі та какти, а також струпарі й хотчі, а лише безмір бездумно повторюваних рухів, ніби він дивиться на ночви з дощовою водою, де повільно гине комашня.

Він виходить на поверхню в хвилину спокою, нерухомості посеред різанини, посеред того, що було флотом Армади. Навколо нього судна ламаються й вибухають зі страшними звуками. Вони борсаються, випльовуючи дим і вогонь, із шипінням розтинають прохолодну воду, і та засмоктує їх разом із умираючим екіпажем.

Таннер не може думати словами. Довкола знову сиплеться град снарядів і вода піниться, криваве місиво й метал.

Повітря іскриться. З кробузонських кораблів вихоплюються еліктро-тавматургічні спалахи; арбалети жбурляють чани з кислотою. Однак тепер, хоч які обскубані, рештки армадського флоту завдають зустрічного удару.

Вони випускають снаряди в людський зріст, і ті потрапляють у кробузонські дредноути та вибухають рваними металевими квітками. Дерев'яні кораблі підпливають ближче в зону враження, маневруючи між ворожими суднами, й гуркотять їхні гармати, пробивають ворожу броню, трощать димові труби й відбивають лафети гармат.

«Тризуб» та його повітряна флотилія сягли неба над флотом кробузонців. Вони скидають спорадичний град ракет: порохові бомби; мішки з нафтою, що розкриваються при падінні та проливаються липким вогнем; зважені дротики й ножі. Повітроплавці ведуть снайперський вогонь по кробузонських капітанах і артилеристах. Жар од вибухів розгойдує дирижаблі та збиває їх із курсу.

Армада невідступно наближається. Кораблі стріляють та підбираються ближче, вибухають, перекидаються і спалахують, але сунуть далі, екіпажі вперто ведуть їх до ворожих дредноутів.

Піднімається маса темних тіл.

Кробузонські тавматурги скерували з батарей і власних тіл енергію й оживили зграї ґолемів: незграбні конструкції з дроту, шкіри та глини, грубо зліплені, з кігтями, як нутрощі парасольки, і прозорими скляними очима. Істоти здійнялися в небо, несамовито забивши крильми. Вони сильні, як мавпи, бездумні й чіпкі.

Ці істоти хапають армадських повітроплавців за литки і видираються по їхніх тілах, роздирають їхню шкіру та повітряні кулі, й ті падають, закривавлені, на палуби внизу.

Ґолеми піднімаються, як дим із труб кробузонського флоту, і забиваються в кабіни пілотів та вікна дирижаблів армадців, осліплюючи їх, розбиваючи скло, шаткуючи тканину їхніх газових мішків. Багато хто падає, їхні тіла сплюндровані мечами й тяжінням, вони розпадаються на безживні компоненти на шляху вниз; але більшість залишаються у повітрі й атакують армадський повітряний флот.

Повітря над битвою здається густим, як море. Воно в'язке і мляве від пороху з гармат, вогнеметів і катапульт; від дирижаблів із пробитими балонами; мисливців-ґолемів, кривавого туману та хмар сажі.

За кожним рухом — жахлива повільність, серйозна продуманість. Кожен поріз, кожен удар, кожна куля, що входить в око та кістку, кожен стовп вогню та вибух судна здається запланованим.

Страхітлива вистава.

Крізь мряку Таннер бачить днища ворожих кораблів, а довкола них — сотні тіней: спіралевидні судна, одномісні батискафи з раковини гігантських молюсків. Армадські підводні човни розкидають маленькі суденця, таранять залізні боки дредноутів і стають дибки, мов кити.

Таннер раптом опиняється у відкритій воді, серед риболюдей Баска, які пустили його в свої ряди. Він потягнуся довгими щупальцями і вхопився за хітинову оболонку одного з підводних човників. Повернувшись до маленького скляного ілюмінатора, бачить чоловіка всередині, той дивиться зі жахом на обличчі й, певно, думає, що із глузду з'їхав, уздрівши скривлене гримасою люті лице, лице кробузонця у воді, котрий сипле прокляттями його власною мовою, піднімає свою зброю і стріляє.

Стріла пробиває скло і впивається в обличчя моряка Нового Кробузона, визубень пробиває вилицю та основу черепа та пришпилює голову чоловіка до спинки сидіння його суденця. Таннер Сак дивиться на людину, яку він убив, ні, яка ще не вмерла, чий рот кривлять болісні спазми й жах, коли море шугає в його пробитий батискаф і топить його у собі.

Таннер здригається, тремтячи всім тілом, і дивиться, як чоловік помирає, як його суденце наповнюється водою й починає крутитися та спускатися на дно.

Мертві й розірвані на частини тіла розкидані по всіх кораблях і по морю, немов клаптики обгорілого паперу, розсипані вогнем.

Таннер Сак полює на людей.

Довкола нього тонуть судна. Довкола гинуть люди з місця, що колись було його домом. Вони стікають кров'ю і кричать, випускаючи хмарини бульбашок. Вони опустилися так глибоко, що вже не можуть сягнути поверхні. Жоден із них уже не вдихне повітря.

У нього раптом нудота підступає до горла й вилітає назовні. Йому млосно, він немов губиться в часі, чи п'яний, чи снить, і все здається несправжнім — радше спогадом.

(Під ним пропливають допитливі темні тіні, й він думає, що то його спільники — риболюди, але він швидко збагнув, що це не так.

Вони щезли, й у Таннера нема ні часу, ні можливості замислитися, хто ж то був.)

Бої тривають спастичними ривками. Розірвано на шматки корабель Книжкового містечка з годинниковим механізмом, довкола лежать уламки, пружини, понівечені тіла хепрі. Води навколо суден Джгура вилискують живицею із зарізаних кактів. Там, де струпарів розриває бомбами, хмари їхньої крові тверднуть у шрапнельний струп. Тіла хотчі розчавлені між корпусами кораблів.

Звірі, котрих викликали армадські відьми-лангусти, гатять кробузонські кораблі перистими стрілами і скидають їхні екіпажі у воду, а потім ловлять їх щелепами-ножицями. Але цих звірів забагато, і керувати ними стає дедалі складніше, вони робляться небезпечними навіть для своїх володарок-відьом.

Через туман армадські снаряди поціляють у армадські палуби, а кробузонські стріли й кулі решетять плоть власних людей.

У різний час протягом усього бою жінки та чоловіки піднімають очі й бачать небо, сонце — крізь червоні хмари, воду, плівку власної та чужої крові. Деякі лежать там, де впали, вмираючи, знаючи, що бачать сонце востаннє.

Сонце стоїть низько. До сутінків година, не більше.

Два великі військові пароплави Армади знищено. Ще один сильно пошкоджений: задні гармати скручені, як спаралізовані пальці. Десятки її піратських кораблів та менших бойових пішли на дно.

Із кробузонських дредноутів лише «Даріохів поцілунок» зазнав серйозних пошкоджень. Інші потріпані, але продовжують бій.

Кробузонський флот перемагає. Клин їхніх розвідників, броненосців та підводних кораблів прорвався крізь ряди армадців і суне до самого міста, до якого кілька миль. Белліс спостерігає за їхнім наближенням крізь велетенський телескоп на «Ґранд Ості».

«Ґранд Ост» — серце міста, його редут.

— Стоїмо! — кричить Утер Доул усім бійцям і снайперам на снастях.

Ніхто й не думав відступати. Ніхто навіть не подумав запропонувати цвьохнути аванка й утікати.

Кробузонські кораблі витримують загороджувальний вогонь від гармат на «Сорго» (і не гатять у відповідь, завважує Белліс, не ризикують пошкодити бурову установку). Вони підібралися достатньо близько, аж видні їхні будови: містки, башточки, перила і гармати. Екіпажі готували, перевіряли зброю, махали руками і збиралися в стрій. Над палубою курить кордит, і в Белліс сльозяться очі. Відкрили вогонь зі стрілецької зброї.

Це організований рейд. Нападники не висадилися абияк з кормового краю міста: вони тримають стріловидний стрій і прямують просто в бухту човнів навколо «Сорго». Кробузонці цілеспрямовано прокладають шлях до «Ґранд Оста».

Белліс заточилася від перил. На палубі під нею рояться армадці — вони готові до бою. Вона розуміє, що потрапила в пастку на цій платформі — потік озброєних містян заступив їй дорогу, і вже пізно втікати.

Якійсь її частині хочеться загорлати від радості, вітаючи кробузонців. Але вона знає, що ті взагалі не зацікавлені в тому, щоб відвезти її додому, що їм узагалі нема діла до того, жива вона чи ні. Вона у відчаї зважує сумніви й розуміє, що не знає, за кого їй бути в цій боротьбі.

Белліс робить крок назад і раптом відчуває, немов наступила на когось, немов щось скинулося в повітрі, їй здається, наче хтось утікає від неї поспішними кроками. Її огортає паніка, проте, повернувшись, нікого не бачить. Вона тут, над цим бойовищем, — сама.

Дивиться вниз, де юрмляться озброєні чоловіки та жінки, й вихоплює поглядом Утера Доула. Він стоїть абсолютно непорушно.

Під постріли з кременівок кробузонський флот висаджується на Армаду. Там, де зіштовхуються дві сторони, ллється найбільше крові. Армадські какти захищають фронт своїми дебелими колючкуватими тілами. Какти січуть людей замашними ударами бойових сокир.

Із боку Нового Кробузона теж є какти і люди з масивними шакрілуками, які стинають рослинні м'язи й кості, як сокири, розтрощують кінцівки та зелені голови. На ворожих кораблях є і тавматурги, вони зціплюють руки й посилають блискавиці темно-мерехтливого несвітла в масу армадців.

Кробузонці витісняють армадців.

Тепер довкола платформи, на якій стоїть Белліс, розсипався кробузонський флот. Вона стоїть, як спаралізована. Якась частина хоче бігти туди, але жінка не поспішає. Вона не знає, до чого це все призведе. Вона не знає, що їй робити.

І знову відчуває якусь присутність на платформі. Це відчуття накочується хвилями.

Війська Нового Кробузона зачищають із кривавою невблаганністю палубу «Ґранд Оста».

Із корми, з правого й лівого бортів на Доула наступають чоловіки в уніформі. Він чекає. Довкола нього опадають армадці, звалені кулями кременівок і каскадом лез.

Белліс спостерігає за Утером Доулом, коли, нарешті, зненацька, в оточенні ворогів, пістолетів, гвинтівок та кривих шабель, він починає рухатися.

Він вивергає зі себе крик, схожий на протяжне виття, дике, але музикальне, яке поволі набуває форми і стає його ім'ям.

«Доул! — реве він і повторює знову, розтягуючи звук, як мисливський клич. — Доуууууул!

І йому відповідають. На всій палубі армадці підхоплюють у бою цей клич, і його ім'я виляском пробігає кораблем. І коли кробузонці намагаються оточити його, зброєю загнати його в кут, Утер Доул нарешті атакує.

Він раптом витягує з кобур на стегнах пістолі та з обидвох рук стріляє в різних напрямках і потрапляє в обличчя нападників. Кулі закінчуються, й він жбурляє геть спустошені пістолі, вигинається (а чоловіки довкола завмирають), і ті з величезною швидкістю летять у повітрі й ударяють одного чоловіка в груди, а іншого у шию. У Доула в руках з'являється по пістолю, і він одночасно стріляє (і тільки тепер перші дві жертви остаточно падають на підлогу), і ті летять сторчака: один уже мертвий, а інший на шляху; тоді Доул знову робить із пістолів снаряди і збиває ворогів із ніг.

Кожен рух — бездоганний, вивірений, економний.

Люди довкола починають кричати, але на них напирають їхні товариші ззаду. Вони неспішно підступають до Доула, який завис у повітрі, підібгавши під себе ноги, серед граду куль. Він стріляє новими пістолями і жбурляє їх у нові обличчя, а тоді знову торкається ногами дощок палуби. У руці останній пістоль, він націляє його на одне, на друге, третє скривлене мукою обличчя, потім стріляє, відскакує та шпурляє пістоль геть, спеціальним ударом гуп-ступу розбиває ніс кробузонському кактові, і той валиться на гурт товаришів позаду.

Белліс, важко дихаючи, не може відвести очей від побоїща. Десь-інде бій огидний, хаотичний, безглуздий. Її жахає думка, що Доул може зробити бій красивим.

На мить він завмирає, а кробузонські загони використовують момент, щоби перегрупуватися, й оточують його. Ворог затиснув із усіх боків. Керамічний меч Доула зблискує у повітрі, як відполірована до блиску кістка.

Перший удар точний, швидкий і непомітний. Лезо зайшло в кактову горлянку й вийшло із бризками живиці. Утер Доул опиняється в усе тіснішому колі та знову горлає своє ім'я, немов йому і не страшно, й тягнеться рукою до пояса, запускає мотор та вмикає Можливий меч.

У повітрі стає чути статичний тріск і гул. Белліс може чітко розгледіти праву руку Доула. Вона наче мерехтить, вібрує. Вона — поза часом.

Доул заводить свій танок і стає лицем до товпища нападників. Ліва рука замахується назад із плавкою, тваринною грацією, а права піднімається з немислимою швидкістю.

І меч розквітає.

Обважнілий, як стиглий плід, він випромінює відлуння. У Доула тисяча правиць, вони січуть тисячма способами. Його тіло рухається, а руки-мечі ширяться в повітрі, як крислате дерево, примарні й матеріальні водночас.

Деякі годі розгледіти, а інші взагалі невидимі. Усі рухаються на швидкості Доула, всі орудують його мечем. Руки набігають одна на одну, проходять одна крізь одну і жалять там, куди опустилися. Він січе зліва направо, справа наліво, знизу вгору, коле, парирує й жорстоко рубає — все водночас. Сотні лез блокують атаки ворога, а незліченно більше завдають у відповідь жорстокого удару.

Чоловіки перед ним порізьблені й розтерзані палімпсестом страшних ран. Доул б'є, а довкола в один потік зливаються кров та крики. Матроси Нового Кробузона завмирають. На секунду вони спостерігають, як їхні товариші падають, закривавлені, та гинуть. І Утер Доул знову рухається.

Він кричить своє ім'я, обертається, підскакує і вихиляється над ними, копає ногами та крутиться, ні на мить не зупиняючись, і скрізь січе й рубає можливим мечем. Він оточений, оповитий прихованими майже-мечами, його сіра броня слабко видніється крізь напівпрозору стіну його випадів. Він — як дух, бог помсти, вбивчий гостролезий вітер. Просковзує мимо людей, які прийшли на його корабель, здіймає кривавий туман і залишає по собі мертві тіла, розкидані по палубі кінцівки й частини тулуба. Броня у нього стала зі сірої червоною.

На мить Белліс устигає побачити його лице — на ньому дика, звіряча гримаса.

Доул косить кробузонців без ліку, і ті пахкають своїми пістолями, як дітлахи.

Одним ударом і незліченними ранами Доул розпанахує жінку-тавматурга, яка намагається його сповільнити, і її кров бульботить від потужної енергії, він валить з ніг какта, котрий, піднявши щит, відбиває сотні Доулових атак, але від усіх захистити не може. Й він вбиває матроса-вогнеметника, з бака проливається піротичний газ і спалахує, коли його обличчя розрізає навпіл. Кожен удар — безмежна кількість ран.

— Боги, — шепоче Белліс, не чуючи власних слів. — Джаббере, спаси нас...

Утер Доул орудує Можливим мечем не більше пів хвилини.

Коли він вимикає його і завмирає абсолютно непорушно, повернувшись до рештків кробузонців, лице його незворушно спокійне. Холодна, нерухома міцність його правої руки шокує. Він схожий на якогось монстра, кривавого привида. Важко дихає, мокрий, слизький од чужої крові.

Утер Доул викрикує своє ім'я, як на останньому подиху, з диким торжеством.

Невидимий у тіні Белліс, чоловік відриває статуетку від губ.

Він нажаханий. «Я не знав, — думає, — я не знав, що може бути так...»

Чоловік спостерігав, як його визволителі висадилися на корабель, і бачив, як вони поволі пробиваються проти тих, хто їм протистояв, і захоплюють «Ґранд Ост», перебираючи керування судном, самим центром Армади... і тепер він побачив їх усохлі, закривавлені та знищені за лічені секунди від рук Утера Доула тіла.

Він ошаліло роззирається довкола, на фрегати, затиснуті між «Сорго» та містом, і знову вилизує горлянку статуетки й відчуває, як зі слиною в нього переливається її сила. Він міркує, чи не стрибнути через край цієї надбудови, над трупами, й перебратися на кробузонський корабель.

«Це я! — можна погукати. — Я тут! Це через мене ви тут! Поїхали, втікаймо швидше відсіля!»

«Він їх усіх не подужає, — думає чоловік, знову сповнившись сміливості, й поглядає на залиту кров'ю постать Утера Доула. — Навіть з тим падлючим мечем — їх забагато на нього одного, а армадські кораблі зачищають ущент, і скоро прибуде ще більше кробузонців, і тоді ми зможемо поїхати». Чоловік розвертається і дивиться туди, де дредноути трощать рештки армадського флоту.

Він знову готовий щезнути, але раптом щось помічає.

Легіони буксирів і пароплавів, які оточували Армаду, як корона, тягнучи її десятиліттями, а тепер, з появою аванка, стали непотрібними, починають відходити від орбіти міста і прямують до флоту кробузонців.

Екіпажі в сум'ятті переобладнували їх — установлювали гармати, натоптували порохом і вибухівкою, приварювали, прибивали, припаювали та прикручували гарпуни, флогістонні клітини, батареї і тарани. Жоден із них не пристосований для бою, жоден не зрівняється з броненосцем. Але скільки ж їх!

Вони тільки наближаються, а зневажливий самонадіяний залп із «Ранкового скорохода» вже трощить одного з них. Але за ним ще безмір таких, як він.

Невидне обличчя чоловіка заціплює. «Я не думав... — затинається він. — Я не подумав про них».

Він розповів своїм урядовцям усе — попередив їх про навскопістів, щоби кробузонські метеороманти могли приховати наближення свого флоту; про дирижаблі, щоб ґолеми готувались; і про те, зі скількома кораблями їм доведеться зіткнутися. Сили кробузонців були розраховані на розгром військово-морського флоту, який цей чоловік досліджував і про який повідомляв їм. Але він і не подумав урахувати ті старі, покопані часом, ні на що не годні буксири, пароплави, тралери. Не підозрював, що їх так спритно нашпигують вибухівкою. Він подумати не міг, що вони розтинатимуть отак море, мчатимуть назустріч броненосцям і дредноутам, пахкаючи сміховинними гарматками, як знахабніла дітвора, що за кілька ярдів од кробузонців їхні екіпажі повистрибують зі своїх кораблів на плоти та шлюпки і спостерігатимуть, як покинуті судна врізаються у борти кробузонських кораблів, пробивають дюйми заліза, спалахують і вибухають.

На заході лягає смуга брудних кольорів, сонце стоїть геть низько. Екіпажі двох дирижаблів біля «Юрока» Сухої Паді нетерпляче чекають.

Бруколак та його вампіри незабаром прокинуться й візьмуться до бою.

Але щось змінюється у морі за кормою міста. Кробузонські моряки, котрі висадилися в місті, спостерігають за всім із жахом, армадці ж — з ярою надією.

Буксири і пароплави сунуть до кробузонського флоту — мотори перегріті, стерна зафіксовані — й по одному-двоє врізаються у ворожі борти. Кілька вибухають у повітрі фонтанами металу і плоті, не дійшовши цілі, але їх суне так багато.

Коли вони сягають високих бортів дредноутів, носи порожніх буксирів і тралерів зминаються, а розжарені котли вибухають, мастило, порох або динаміт, уклинений між котлами, спалахує та горить. І зі снопом брудного маслянистого полум'я, хмарами диму й повільними спалахами, що розсіяли частину енергії в звук замість одного солідного вибуху, кораблі нарешті вибухають.

Навіть такі недосконалі торпеди все одно пробивають борти кробузонських дредноутів.

Позаду починають перегруповуватися розсипані армадські війська. Жертва була не марна — кробузонські кораблі сповільнюють хід і поволі гинуть. Лінкори Армади об'єднують свій флот і починають вести вогонь по сповільнених ворогах.

Море рясніє рятувальними шлюпками з екіпажами із покинутих суден — ті гребуть що є сили, аби не потрапити під гвинти своїх же кораблів, що наступають ззаду. Хтось не встигає й падає зі шлюпки й тоне, когось затягують гігантські криваві буруни, інші гинуть від гарматних снарядів. Проте багато з них таки випливають у відкрите море й повертаються до Армади, спостерігаючи, як їхні крихітні буксирчики врізаються у ворожі кораблі та вибухають.

Ця несподівана атака зупинила кробузонців — смішна, приречена на гибель лінія оборони, корабель за кораблем згорав, плавлячи залізні боки своєї цілі.

Дредноути вдалося зупинити.

«Ранковий скороход» тоне.

Із-за корми Армади, звідки містянам видно невелику латку моря, долинають радісні вигуки, переможний гул.

Рев підхоплюють інші, а далі інші позаду них і наступні позаду тих. Він летить усім містом. За хвилину чоловіки та жінки в далеких закутках Сухої Паді, Шаддлера й Годинникової відроги, на протилежному краю Армади горлають в екстатичній радості, хоч і не певні чому.

Кробузонські війська дивляться на все широко розплющеними від абсолютного жаху очима. По борту «Ранкового скорохода» повзе вгору велетенська тріщина. Дедалі більше маленьких кораблів урізається в нього і вибухає, і він починає бгатися в гармошку, поважний сильвет поволі руйнується, і вся ця громада хилиться набік, немов навмисне, і з бортів вискакують у воду відчайдушні фігурки, і вибухи тривають, поки його корма раптом виринає з моря та зі страшним тріском відривається, випльовуючи в море людей, метал і вугілля — тонни й тонни вугілля.

Екіпажі Нового Кробузона спостерігають за тим, як зникає під водою їхній шанс повернутися додому. Армадці знову піднімають схвальний вереск, коли величезний корабель перекочується в морі, масивний і печальний, противлячись кожному рухові, й, востаннє відригнувши полум'я, йде на дно.

Флагман кробузонців пішов під воду.

Дредноути поряд з ним починають зарано націлювати залповий вогонь на Армаду й тільки спінюють море, й містом гойдає, як у шторм. Але деякі з менших броненосців підібралися ближче, і їхні важкі снаряди трощать щогли та рвуть тканину міста.

Одна бомба потрапила в Солом'яний ринок, розірвавши коло з човників торговців. Два снаряди описують над головою страшну дугу і пробивають отвір у боці «Пінчермарна», й сотні бібліотечних книг летять, палаючи, у воду. Кораблі тонуть, уламки від містків, що їх з'єднували, летять на всі боки.

Анджевіна зі Шекелем заспокоюють одне одного, ховаючись од рештків кробузонських напасників. Лице Шекеля густо залите кров'ю.

Проте якими б важкими не були напади, тільки дредноути можуть зруйнувати місто, а вони дуже далеко від Армади. Вони горять і щуляться під натиском нафаршированих порохом буксирів. Армадські судна продовжують прибувати. Після п'ятого вибуху «Загибель Суроча» починає бгатися, береться тріщинами, хилиться набік і зрештою щезає під водою.

Броненосці та розвідники марно кружляють навколо корабля, мов трутні біля матки, яка помирає. Під оновленим натиском залишків армадського флоту, але найбільше під несподіваними й самогубними атаками всіх цих переобладнаних пароплавів дредноути Нового Кробузона один за одним ідуть на дно.

Із високої палуби над «Ґранд Остом» безгучно кричить чоловік.

Він знов у шаленстві прикипає до статуетки й готується плигнути вниз та зібгати трохи простір, скочивши на онде той фрегат, що гуркоче і збирається відчалити. Але чоловік завмирає, коли його пронизує страшний здогад.

Він бачить, як дрижать під атакою останні два дредноути й гатять із гармат у своїх мучителів. І незважаючи на те, що ця стрілянина обходиться армадцяму кілька їхніх же суден, вибухи продовжують розгойдувати борти дредноутів, поки кробузонські судна зрештою не йдуть на дно.

Вугілля напасників потонуло. Чоловік дивиться, похоловши. Тепер нема сенсу стрибати з корабля чи плисти шукати судна з дому. Навіть якщо армадці не знищать кожне судно й екіпажі до ноги, навіть якщо врятуються один-два швидкі броненосці, вони — посеред Бряклого океану, незвіданих вод, за майже дві тисячі миль од найближчого клаптя суші й майже за чотири — від дому. За якісь кілька сотень миль їхні котли охолонуть і судна Нового Кробузона просто зупиняться посеред моря.

У них нема вітрил. Вони охлянуть і загинуть.

Для них надії нема.

Порятунок не вдався. Чоловік усе ще в пастці.

Він дивиться вниз і немов крізь туман усвідомлює, що проскочив назад у фазу того простору, де була Белліс. Якби вона зараз повернулася, то побачила б його. Він знову прикипає до вуст статуетки і зникає.

Небо облягли сутінки, й нарешті в повітря знялися дирижаблі Сухої Паді зі смертоносними командами. Вони пливли низько над останніми боями, пасажири пробували довгими язиками нічне повітря, готуючись кинутися в гущу боїв.

Вони запізнилися. Бої закінчилися.

Дирижаблі безцільно колували над водою, засміченою вугільним пилом і покрученим металом, кислотою й нафтою, і тут і там мерехтливим осадом гірського молока, живиці та багатьма галонами крові.

37

Спочатку місто гойдало на хвилях виснаженої радості, свого роду ейфорії — зраненої, потріпаної після бою.

Це тривало недовго. У наступні дні Белліс гостро усвідомлювала тишу — в Армаді панувала мертва тиша. Вона облягла вулиці міста після битви, коли тріумфальні вигуки згасли і перед очима постали масштаби розрухи.

Белліс не спала всю ніч після різанини. На світанку вона з тисячами інших громадян пішла, немов оглушена, бродити вулицями. Звичний горизонт міста був порушений. Кораблів, на яких вона купувала папір, або пила чай, або на які сто разів забредала, замислившись, не було.

Крум-парк стояв цілком неушкоджений. «Хромоліт», «Толпанді» й «Ґранд Ост» не постраждали.

Багато разів за наступні дні Белліс повертала за ріг у якомусь лабіринті глухих завулків, чи переходила дерев'яний хідник, чи виходила на яскраво освітлену площу і бачила людей, котрі ридали, оплакуючи мертвих. Інші дивилися на якесь пошкодження, завдане їхньому місту — велику діру там, де був їхній дім на якомусь кораблі, розтрощений ринок або церкву, розчавлену поваленими щоглами.

Белліс нервово подумала, що це несправедливо: її улюблені місця майже не постраждали. За яким узагалі правом? Їй же, зрештою, було все одно.

Дуже багато армадців загинули. Серед них було кілька членів Ради Кергауза та королева Брагінод із Джгура. Рада проголосувала за необхідність замін, і керівництво Джгуром тихо перейшло до Диніча — брата Брагінод. Нікого це особливо не хвилювало. Тисячі тіл армадців лишилися в морі.

Люди дивилися на «Сорго» й бурмотіли, що він того не вартий.

Белліс бродила сплюндрованим містом, немов уві сні. Навіть там, куди не поцілив жоден снаряд, збурене боєм море понівечило міську архітектуру. Арки були розбиті, їхнє каміння опинилося на дні океану. Десь були пожежі, а десь ущент порозсипалися тісні вулички, ряди будинків тепер стояли, немов підпираючи одне одного, їхні дахи або потріскали, або й попадали. Місто постраждало від таких збитків, які були б неможливими на суші.

Під час блукань містом Белліс почула сотні історій: перебільшені казки про героїзм і жаскі описи травм. Вона почала обережно копати-намацувати конкретну інформацію. З цікавістю, яку сама не могла збагнути (бо в ці години відчувала себе радше машиною, яка рухається без її на те згоди), Белліс розпитувала, що сталося з іншими пасажирами із «Терпсихори».

Переказували суперечливі історії про Кардоміумів.

Белліс почула про тих членів екіпажу, які досі перебувають у в'язниці й чия прихильність до Армади була все ще під сумнівом, оскільки вони так і не змирилися зі своєю долею. Вона чула, що з тюремних кораблів у передній частині Гарватера, коли розпочався обстріл, знявся ґвалт і що ув'язнені горлали, аби їхні співвітчизники забрали їх.

Ті, звісно, так і не підійшли ближче й не почули їхніх криків.

Сестра Меріопа загинула. Белліс цей факт уразив якимсь жахливим абстрагованим чином, так наче вона побачила несподіваний колір. Вона чула, що в хаосі кілька в'язнів утекли з притулку, й серед них була Меріопа. Вагітна черниця дібралася до корми міста, де побігла назустріч кробузонцям, викрикуючи екстатичні привітання, й упала замертво від кулі. Від чиєї — кробузонської чи армадської — так ніхто і не дізнався.

Такого штибу історії Белліс чула не раз: про насильно завербованого, котрий, забачивши можливість повернутися додому, пробував перейти на інший бік і гинув. Скидається на те, що так утратили життя кілька пасажирів «Терпсихори». І навіть якщо їх кількість було перебільшено, навіть якщо деталі були прибріхані як застереження для зрадників, Белліс була впевнена, що багато хто, найімовірніше, загинув, як було описано.

Для Белліс було очевидно — не таке вже й одкровення — що її життя була б дуже-дуже далеке від безпечного, якби притулку вона шукала у військ Нового Кробузона. Давно вирішила, що її повернення до міста повинно бути її власним завданням. Белліс знала, як мало її уряд піклується про її життя. Зрештою, вона не просто так утікала від нього подалі.

Під час боїв Белліс немов затерпла: їй було все одно, хто виграє. Вона спостерігала як випадковий глядач на кривавому побоїську. Тепер, коли Армада перемогла, не відчула ні полегшення, ні радості, ні відчаю.

Після знищення дредноутів інші кробузонські кораблі відпливли на північний захід. Вони в паніці утікали, занадто перелякані, щоби здатися, щоби випросити в армадців притулок. Вони втекли, удаючи, що в них є якась надія, що зможуть доплисти додому. Всі знали, що їхні екіпажі загинуть.

Було захоплено три кробузонські броненосці та фрегат, і вони стали найсучаснішими кораблями в Армаді, але все-таки навряд чи могли відшкодувати кількість суден, які місто втратило. Добра частина його флоту, два підводні кораблі та половина поспішно відремонтованих пароплавів були пожертвувані, щоби знищити дредноути. «Тризуб» і десятки дрібніших дирижаблів загинули. Масивне судно тягнули вниз, як зграя злих щурів, ґолеми, а потім воно потрапило під шал стрілянини, в котрій пробило його шкіру й розірвало на шмаття скелет.

Армадці ще довго добиралися до міста — хто веслував на плотах, хто плив, чіпляючись за уламки. Тавматурги та інженери внизу «Ґранд Оста» більше доби утримували аванка на стишеному ходу. Той плив собі бездумно далі, непотривожений кривавим хаосом над ним.

До міста добиралися і залишки кробузонських військ. Можливо, кілька особливо вигадливих постягували одяг із армадських трупів і вилізли на борт нового життя — всі були моряками й сіль знали хоча б на прийнятному рівні. Але більшість із них зазнали надто дошкульних травм, аби зметикувати щось подібне, і через години після бою кробузонські моряки почали з'являтися на палубах Армади у мокрій, подертій уніформі, скрючені від страху. Страх потонути був сильнішим, аніж помста Армади.

У ті тяжкі повоєнні дні під червоним та чорним від кіптяви небом нажахані кробузонські матроси спричинили політичну кризу. Звичайно, розлютовані втратами армадці карали своїх жалюгідних полонених. Зайд-чужинців били і шмагали (когось і до смерті), тимчасом як їхні мучителі вили імена загиблих друзів. Але врешті-решт людей облягли втома, огида та оніміння, і кробузонців забрали на «Ґранд Ост». Зрештою, вся історія Армади була побудована на асиміляції чужинців та ворогів — будь-коли, після будь-якого бою, коли взяли судно.

Це було найбільш жорстоким, страшним збігом обставин, будь-коли баченим в історії міста, але все ж ні в кого не виникало питання, що робити з ворогами. Як і у випадку з «Терпсихорою», ті, кого можна було переманити, ставали армадцями.

Тільки цього разу Коханці висловилися проти.

Із боїв Коханці повернулися розлюченими й наеліктризованими, розбурханими та з новими шрамами, які цього разу не співпадали на їхніх обличчях (і що вони виправлять упродовж наступних ночей). Увесь район, ціле місто були шоковані, коли просочилася звістка про те, що Коханці мають намір вигнати кробузонців.

На поспіхом скликаних масових зборах на «Ґранд Ості» Коханка виклала особисті міркування. Вона пристрасно виступила проти кробузонців, нагадуючи своїм громадянам, що їхні зниклі родини загинули від рук таких-от, як ці; їхнє місто підірвано, половину армадських кораблів знищено. На борту Гарватера й інших районів було тепер набагато більше полонеників, аніж будь-коли раніше. Армада тепер дуже вразлива, ресурсів катма, а Новий Кробузон оголосив їм війну — як Армада може прийняти до себе стільки ворогів?

Але багато з нинішніх армадців були колись ворогами. Скільки існувало місто, тут дотримувалися одного порядку: щойно закінчився бій, солдат ворога перестає бути ворогом. Його приймають із надією трансформувати і зробити громадянином міста.

Бо врешті-решт це і є Армада — колонія для заблудлих, ренегатів, дезертирів, переможених.

Моряки Нового Кробузона тремтіли у своїх тюрмах, не відаючи про суперечки довкола них.

Це не буде вбивством, заявила Коханка. Ув'язнених можна було посадити на корабель із провіантом та вказати в бік Вереда Кай-Нева. Можливо, доберуться.

То був поганий аргумент.

Вона змінила курс, сердито стверджуючи, що з аванком місто повинно рухатися далі, що воно має силу сягнути до місць, про які Армада ніколи не мріяла, робити немислимі речі, тож витрачати свої ресурси на підтирання носів тисячам зашмарканих прибульців — убивць — ідіотизм.

І хоча свіжі рани все ще кровоточили, а спогади про війну боліли, настрій юрби повертався проти Коханки. Їй не вдавалося переконати громадян. Інші правителі мовчки спостерігали.

Белліс розуміла. Річ не в тому, що хтось шкодував чи співчував полоненим. Річ не в закривавлених, зранених військах, які чекали на вирок унизу. Армадців хвилювало їхнє місто. «Це Армада, — казали вони. — Тому вона така, як є. Змінимо це — і як тоді знатимемо, хто ми такі і як жити?»

Однією промовою Коханка не могла перемогти столітню традицію — традицію, яку вона відкидала заради виживання міста. Вона була одна і втрачала аргументи. З якоюсь непевністю Белліс замислилася, де Коханець і чи погоджується він.

Відчуваючи загальне невдоволення, ті серед натовпу, хто погоджувався з лінією Коханки, почали викрикувати щось на підтримку, закликаючи помститися бранцям. Але все більше голосів незгодних придушили їх.

Щось дуже явно зрушилося. Раптом стало очевидно, що це зібрання не дозволить убити кробузонців, навіть способом пародії на милосердя, котру запропонувала Коханка. Було очевидно, що довгий, іноді легкий, іноді жорстокий процес пресингу мав розпочатися, і що багато місяців зусиль витратять на чоловіків та небагатьох жінок, ув'язнених під ними, і що з часом багато з них примиряться зі своїм новим життям, а деякі — ні, тож залишатимуться у в'язниці; й тільки тоді, врешті-решт, після довгих марних зусиль, можливо, їх доведеться стратити.

— Куди поспішаємо взагалі? — крикнув хтось. — Куди ви нас узагалі везете?

Коханка поступилася — швидко та з гідністю. Знизавши плечима, вона з перебільшеним смиренням погодилася й оголосила про скасування наказу. В юрбі почулися слабкі вигуки й оплески — люди були готові пробачити їй невдалу пропозицію, зроблену в гніві. А на запитання вона так і не відповіла.

Белліс згадувала цю мить пізніше і розуміла, що вона стала поворотною. «Це той момент, — казала вона собі в наступні тижні, — коли все змінилося».

Судна, занадто пошкоджені, щоби плисти, приліпилися до міста, й усіх їх аванк невтомно тягнув далі. Він плив собі на незмінній швидкості, без ривків чи капризів — трохи більше п'яти миль за годину.

На північ.

Дні минали у службах за полеглими, промовах, голосіннях і молитвах. Почалася відбудова міста. Запрацювали підйомні крани. Місто повнилося гуркотом — бригади будівельників рихтували покришені будівлі, відновлювали усе, що ще надавалося до ремонту. Під вечір у пабах та всіляких пивних закладах збиралося чимало люду, але панувала тиша. У ті жахливі дні Армада ще не оклигала. Рани були все ще свіжі й не встигли вкритися кіркою шрамів.

Люди почали ставити питання. Делікатно, дуже обережно намацували у своїй свідомості ті рани, ті вразливі місця, що залишила війна, і виявляли страшну невизначеність.

«Чому вони прийшли? — почали цікавитися люди подумки та одне в одного (хитаючи головами й опускаючи очі). — І як їм через пів світу вдалося нас знайти?»

«І це значить, зможуть іще раз знайти?»

Цей повільний, наростаючий дух гніву та сумнівів порушив ширші питання, ніж сама війна. Кожне питання тягло за собою інше.

«Що ми зробили, аби привернути їхню увагу?»

«Що ми робимо?»

«Куди ми прямуємо?»

Оніміння Белліс почало спадати. Після бою вона ще не бачилася ні з ким. Утер Доул обходився без неї; Йоганнеса й Керіенн вона не знайшла. За винятком обміну чутками, що ширилися Армадою, як бур'ян, Белліс днями майже не говорила.

Наступного дня після бою вона немов прокинулася. Уперше за якийсь час, оглядаючи сплюндроване місто, вона відчула щось — холодний жах.

Піднімаючи погляд до сонця, Белліс відчувала, як усередині неприємно ворушаться емоції, сумніви й жахлива впевненість, що накопичувалися не один день.

«Боги мої, боги», — стиха казала вона.

Белліс усвідомила, що багато чого знає. Стільки всього стало на свої місця, аж страшно. Вона гнала ці думки — просто не могла з ними впоратися й утікала від них, як від вогню.

Того дня Белліс їла, пила й ходила так, ніби нічого не змінилося, рухаючись смикано й розгублено, як і всі інші травмовані навколо неї. Але, бувало, це знання засовається-заворушиться всередині, й Белліс здригалася, кліпала, шумно видихала повітря та зціплювала зуби. Вона була вагітна цим товстим, зловредним дитям, котре настільки відчайдушно намагалася не помічати.

Десь усередині Белліс знала, що не зможе це знання придушити, але все відтягувала момент, не промовляла слова вголос, не думала словами, відмахуючись од розуміння, що носила в собі, — злим і наляканим «не зараз, не зараз...»

Вона спостерігала, як за грубо вирубаними вікнами сідало сонце, й перечитувала свого листа, намагаючись зібрати себе докупи й написати щось про битву, і не знала, що робити. О десятій у двері настійно постукали, й, відчинивши, вона побачила Таннера Сака.

Він стояв на маленькій платформі, що стриміла від димової труби за її дверима. Був поранений у боях; усе обличчя у гнійних ранах, розпухле ліве око приплющене. Груди перев'язані, потворні щупальця, що стирчали з них, тісно примотані.

Таннер наставив пістоль просто в обличчя Белліс. Рука чоловіка не тремтіла.

Белліс втупилася у чорноту дула. Це жирне, ненависне розуміння, що вона в собі виношувала, нарешті вийшло з неї. Вона знала правду, знала і те, чому Таннер Сак був готовий її вбити, і з втомленою покірністю зрозуміла: якщо він натисне на гачок і вона почує постріл, то в лічені миті до того, як куля виб'є їй мозок, вона його не звинувачуватиме.

38

— Ти підла сука. Вбивця.

Белліс ухопилася за спинку стільця, охнувши від болю й скліпуючи туман в очах. Таннер раз ударив долонею навідліг так, що вона відлетіла до стіни. З ударом наче вийшов фізичний гнів, і в нього лишилися сили хіба на гнівні слова. Він не зводив пістоля від її голови.

— Я не знала, — сказала Белліс. — Клянуся Джаббером, не знала.

Їй було трохи страшно. Але здебільшого її мучив пекучий сором, думки губилися і плуталися слова.

— Блядська підступна тварюка, — неголосно промовив Таннер. — Падло ти, сука, довбана сука...

— Я не знала, — повторила вона. Пістоль навіть не ворухнувся.

Він знову заходився клясти її та обкладати довгою низкою лайки, і вона не переривала, чекала, поки Таннер ущерть наговориться і замориться. Він ще довго лаяв її, а потім раптом змінив тон і заговорив майже спокійно.

— Усі мертві. Всюди кров. Я був під водою тоді, ти знала? Я плавав у цьому всьому, — він перейшов на шепіт. — Я плив у морі крові. Вбивав людей таких, як я, — дурних кробузонських хлопців, які могли бути моїми приятелями. І якби мене повернули назад, якби зробили те, що хотіли, якби вони взяли це сране місто, то вбивства не припинилися б. А я тепер був би в колоніях. Пороблений раб.

— Мій хлопчик, — раптом стиха сказав Таннер. — Шекель. Ти ж знаєш Шекеля, так? Він допомагав тобі кілька разів. Він із дівчиною своєю, Анджевіною, потрапив під стрілянину. Анджі може за себе постояти, але Шекель? Гвинтівку собі дістав, дурачок. Куля потрапила в поруччя під ним, й осколки вщент понівечили йому обличчя. Місиво. Він усе життя носитиме ці шрами — все життя. А посунув би той кробузонець пістоль на дюйм — на один дюйм — і Шекеля б не стало. Не стало.

Белліс ужахнув розпач у голосі чоловіка.

— Як усіх тих, кого вже нема, — Таннер говорив сухо. — І хто ж їх усіх убив? Хто? Дуже муляло тобі, треба було кликати на поміч? Ти хоч подумала, що могло статися? Подумала? Чи тобі діла не було до того? І тепер нема?

Його слова гупали, мов молот, і хоча вона хитала головою, мовляв, «не так усе було», всередині все клекотіло від сорому.

— Ти їх убила, падлюко ти зрадлива. Ти... і я.

Він не зводив з неї пістоля, й обличчя його скривило мукою.

— І я. Нащо було мене вплутувати? — Його очі налилися кров'ю. — Ти ледь не вбила мого хлопчика.

Белліс скліпнула сльози.

— Таннере, — сказала хрипко. — Таннере, — повільно повторила, безпорадно звівши руки. — Я клянуся тобі, я тобі клянуся, клянусь... Я не знала.

Вона гадала, що у нього завжди були якісь залишки сумнівів, якась невизначеність, інакше він просто відмахнувся б від неї. Довго розмовляла з ним, затинаючись і намагаючись знайти способи висловити навіть те, що звучало неможливо, зовсім неправдиво.

Увесь час, поки вона говорила, він не відводив пістоля з її лиця. Час од часу Белліс замовкала, й вони обоє перетравлювали почуте.

За Таннеровим плечем вона бачила вікно і втупила погляд у нього. Це було легше, ніж дивитися йому в очі. Щоразу, глипаючи на нього, спалахувала від своєї зради, а найбільше — від пекучого сорому.

— Я вірила у те, що розповіла тобі, — сказала вона й на згадці про різанину скривилася від болю. — Він і мене обманув.

— Я, блядь, узагалі не знаю, як вони знайшли Армаду, — сказала Белліс пізніше під зневажливе пхекання Таннера. — Я не знаю, як так вийшло і що вони зробили; не знаю, яку інформацію чи машинерію він украв, аби таке провернути. Там щось було... він напевно заховав щось у тому повідомленні, щось таке, за чим нас можна відстежити...

— У тому, що ти дала мені, — сказав Таннер, і Белліс несміливо кивнула.

— У тому, що він дав мені, а я — тобі.

— Він мене переконав, — сказала вона. — Джаббере, чому, на твою думку, я взагалі опинилася на «Терпсихорі»? Я втікала, Таннере.

Він мовчав.

— Я втікала, — провадила Белліс. — І мені тут геть не подобається, не моє це місце... але я втікала. Я не покликала б цих паскуд, я їм не довіряю. Утікала, бо дуже боялася за свій зад.

Це викликало зацікавлений погляд.

— Та і...

Вона завагалася, боячись, що це пролунає улесливо, але надто хотіла розказати йому всю правду.

— Та і... — продовжила, стримуючи тремтіння у голосі, — я в будь-якому разі так не вчинила б... із тобою та з усіма. Бо я не якийсь суддя чи магістр, Таннере. Я б ні за що не накликала їхнє правосуддя на будь-кого з вас.

Він зі скам'янілим обличчям дивився на неї незмигним поглядом.

Згодом вона зрозуміла, що переконала його повірити їй не через щирий сум чи сором. Цьому він не довіряв, і Белліс цілком це розуміла. У тому, що вона говорить правду, що її надурили, так само, як і його, Таннера переконала її лють.

Деякий час Белліс мовчки стискала кулаки, аж кісточки побіліли, й безпорадно тремтіла всім тілом.

— Паскуда, — виплюнула вона й похитала головою.

Таннер знав, що Белліс звертається не до нього. Вона думала про Силаса Фенека.

— Він годував мене брехнями, — вигукнула, здивувавши сама себе. — Одна за одною... щоб тоді мене використати.

«Він мене використав, — подумала, — які всіх інших. Я бачила його в роботі, знала, чим він займається, як використовує людей, але... Але не подумала, що він так само вчинить і зі мною».

— Він просто посміявся з тебе, — сказав Таннер. — Думала, що ти особлива квіточка, так? Думала, бачиш його наскрізь? Думала, що ви в цьому разом?

Вона дивилася на нього, пополотніла від гніву й огиди до самої себе — за те, що її обкрутили, наче якусь дурочку, як усіх інших. «Я дурніша за всіх тих, хто читає памфлети Саймона Фенча, за кожного ідіота, який згодився бути його контактом. Повелася». Її млоїло від презирства, від легкості, з якою він її обманув.

— Ах ти кавалок гімна, — пробурмотіла вона. — Я тебе, блядь, знищу, зарию.

Таннер знову лиш глузливо посміхнувся. Вона знала, наскільки жалюгідно це прозвучало.

— Як думаєш, хоч щось із того, що він казав, правда? — запитав Таннер.

Вони сиділи разом, ніякові, напружені. Таннер усе ще тримав пістоль, але вже не наставляв його на Белліс. Вони не стали співучасниками. Він дивився на неї з неприязню та гнівом. Навіть якщо вважав, що Белліс не бажала шкоди Армаді, вона не стала від того його товаришем. Залишалася все ще тою, хто переконав його бути посильним і вчинити злочин проти міста.

Белліс похитала головою, сповнюючись обуренням.

— Чи думаю я, що Новий Кробузон у небезпеці? — озвалася знову з огидою. — Чи вважаю я, що найпотужнішій місту-державі загрожує якась там страшна рибина? Що дві тисячі років історії можуть отак просто закінчитися і тільки я можу врятувати свій дім? Ні, Таннере Сак, не вважаю. Я думаю, він хотів передати повідомлення додому, і все. Вважаю, що те маніпулятивне сученя обкрутило мене. Як він обкрутив усіх.

«Він убивця, шпиг, агент, — подумала вона. — Він саме те, від чого я втікала. А все ж, довірлива у своїй самотності, ідіотка їй-бо, я йому повірила».

«Нащо їм було приходити по нього? — раптом майнула думка. — Подолати стільки миль задля одної людини? Річ не в ньому, і не думаю, що в “Сорго”».

— Тут щось більше... — по хвилі сказала вона, намагаючись сформувати чітку думку. — Тут щось більше, чого ми не знаємо.

«Вони б не посунули в таку даль, не ризикували б так сильно заради нього. Яким би він там добрим агентом не був. У нього є щось, — сяйнуло усвідомлення. — І їм це треба».

— То що будемо робити?

За вікном світало. Прокидалося міське птаство. У Белліс боліла голова; вона страшенно втомилася.

На якусь мить залишила питання Таннера без уваги. Визирнувши у вікно, побачила бліде небо, сильвети щогл та чорні мазки довколишніх будівель. Усе немов завмерло. Борти міста обхлюпували хвилі — Армада неспішно сунула на північ. Знадвору віяло прохолодою.

Белліс найбільше зараз бажала одну мить, ще одну підвішену секунду, коли можна видихнути, перед тим, як заговорити й відповісти Таннеру, і запустити незграбну невмолиму фінальну гру.

Вона знала відповідь на його питання, просто не хотіла її давати. Уникала його погляду. Знала, що він запитає ще раз. Силас Фенек усе ще вільно ходив містом, він бачив, що спроба його порятунку провалилася, їм лишалося тільки одне. Вона знала, що Таннерові це відомо, що він випробовує її, що на це питання є тільки одна можлива відповідь, і що якби вона це випробування провалила, він міг прострелити їй голову.

— Що будемо робити? — повторив Таннер, і Белліс натомлено підняла на нього погляд.

— Ти знаєш що, — вона не стримала неприємний смішок. — Маємо сказати правду.

— Треба йти до Утера Доула.

39

Ось ми пливемо, біля північного краю Бряклого океану, і за якісь тисячу, дві тисячі миль на захід, на північний захід — Хитре море. А у вигинах узбережжя невідомого континенту примостилася колонія Нова Есперіум.

Чи це те маленьке, світле, мерехтливе місто, яке я бачила на картинках? Я бачила геліотипії веж, зернових складів, лісів, що його оточують, і унікальних тварин його околиць — усі в рамках, майстерно зроблені, розмальовані від руки. В Нова Есперіумі кожен отримує шанс на нове життя. Навіть Пороблені, раби-трудівники можуть заробити свободу.

(Не те щоб я в це вірила.)

Я уявляла себе на схилах гір, які бачила на цих світлинах (розмитих відстанню, розфокусованих), як стоятиму на верхівці, опустивши погляд на колонію. Вивчатиму мови тубільців, перебираючи кістки старих книг, які можна знайти серед руїн.

Від Нового Кробузона до гирла, до краю Залізної затоки — десять миль.

Я знов і знов опиняюсь у спогадах там, за межами міста, між землею і небом.

Утратила відчуття пір року. Я поїхала, коли осінь переходила в зиму, і це останнє сильне відчуття часу, яке в мене було. Звідтоді спека, прохолода, холод та знову спека не мали жодної системи. Хаотичні, раптові, непрохані зміни.

Можливо, в Нова Есперіумі знову осінь.

У Новому Кробузоні весна.

У мене є знання, яким не можу скористатися, про подорож, яку не можу контролювати, цілі, яких не поділяю та не розумію, і я тужу за домом, з якого сама ж утекла, і за місцем, якого ніколи не бачила.

За цими стінами літають птахи, перекрикуються одне з одним, жорстокі й дурні, борються з вітром, й із заплющеними очима я можу вдати, що спостерігаю за ними, вдати, що я на будь-якому кораблі, де завгодно у світі.

Але я розплющую очі (я мушу), і я все ще тут, у палаті сенату, знову стою біля Таннера Сака, опустивши голову, закута в ланцюги.

За кілька футів перед Белліс і Таннером Утер Доул закінчував озвучувати своє звернення до правителів міста: Коханців, Диніча, нової ради Кергауза та всіх інших. Надворі споночіло, й Бруколак теж приєднався до зібрання. Він єдиний із правителів міста лишився не помічений війною — в усіх інших були шрами й рани. Правителі слухали Утера Доула, час од часу кидаючи оком на в'язнів.

Белліс бачила, як вони спостерігали за нею, й бачила в їхніх очах злість. Таннер від сорому й розпуки не міг підвести погляд.

— Отже, вирішено, — сказав Утер Доул. — Треба рухатися швидко. Можна вважати, що все сказане — правда. Треба негайно брати Силаса Фенека. І можна також вважати: якщо він ще не зметикував, що ми його шукаємо, то рано чи пізно зметикує.

— І як нам це зробити?! — гаркнув Король Фрідріх. — Ну зрозумів я про цей сраний пакет, це повідомлення... — Тут він зло глипнув на Таннера з Белліс. — Але як Фенек роздобув той чортів магніт? Фабрика компасів... Та її охороняють потужніше, ніж мою казну! Як він туди проник?

— Цього ми поки не знаємо, — відповів Утер Доул, — і за першої ж нагоди ми в нього спитаємо. Робити все треба якомога тихіше, оскільки Саймон Фенч, Фенек... не без прихильників... Ризикувати... і сердити народ не варто. Треба діяти швидко. Хтось знає, звідки нам почати?

Диніч кахикнув і підняв руку.

— Я чув, — почав несміливо, — що Фенч діє в кількох пивничках...

— Королю, дайте скажу, — перервав Бруколак скрипучим голосом.

Усі повернули до нього здивовані лиця. Вампір був незвично нерішучим. Він зітхнув, розкрутив довгого язика і продовжив:

— Ні для кого не секрет, що у районів Суха Падь і Гарватер різні погляди на виклик аванка й напрямок руху міста — який так і залишається в таємниці, — додав, на мить спалахнувши від злості. — Однак, — вампір виклично обвів очима присутніх, — надіюся, ніхто не зможе закинути, що Бруколак чи його військо не вірні цьому місту. Ми дуже шкодуємо, що не змогли битися у війні за Армаду.

— Я знаю, — продовжив він за мить, — що мої громадяни пішли в бій. У нас теж є втрати, але це не я чи такі, як я. І ми це розуміємо. І перемогою завдячуємо вам. Я знаю, де зараз Силас Фенек.

Кімнатою пробіг вітерець зойків.

— Звідки вам це відомо? — запитала Коханка. — І як давно відомо?

— Недавно, — відповів Бруколак. Він витримав її погляд, але гордим не виглядав. — Ми дізналися, де Саймон Фенч спить і друкує листівки. Але ви знаєте... — проказав схвильовано. — Ви знаєте, що ми гадки не мали про його плани. Ми б такого нізащо не допустили.

Підтекст був очевидний. Він дав змогу Саймонові Фенчу поширювати свій вплив, розповсюджувати дисидентську макулатуру й породжувати сонм небезпечних чуток, поки жертвою цієї діяльності вважали Гарватер, але ж не все місто. Він не знав, що Фенек викличе кробузонський флот. Як і Таннера з Белліс, його втягнули в усе, що сталося.

Белліс спостерігала, тихцем зловтішаючись, за показним обуренням Коханців. «Ніби ви ніколи не робили те саме чи й гірше, — подумала. — Наче всі ви, падли, не стараєтеся постійно підставити одне одного».

— Я розумію, який вигляд це може мати, — процідив Бруколак. — І хочу знайти цього гада так само, як і ви. А тому залюбки візьмуся за це завдання.

— Ти його брати не будеш, — сказав Утер Доул. — Це зроблю я зі своїми людьми.

Бруколак перевів жовтяві очі на Доула.

— У мене є певні переваги, — по хвилі озвався він. — Ця місія важлива для мене.

— Так ти прощення не заробиш, мерче, — холодно мовив Доул. — Ти вирішив дозволити йому грати у свої ігри — й ось результат. Тому скажи нам, де він, і на цьому твоя участь закінчується.

Кілька секунд тривала тиша.

— Де він? — раптом крикнула Коханка. — Де він ховається?

— Це ще одна причина, чому було б доцільно залучити до операції моїх людей, — відповів Бруколак. — Він там, куди багато з ваших військ можуть відмовитися йти. Силас Фенек — у примарному кварталі.

Доул жодним мускулом на лиці не видав емоцій, лише незмигним поглядом дивився на вампіра.

— Ти його брати не будеш, — повторив. — Я не боюся.

Белліс слухала зі соромом і повільно сповнювалася пекучою ненавистю до Фенека. «Паскуда, — лаяла його подумки з майже дикою втіхою. — Подивимось, як ти викрутишся».

І хоча він міг бути єдиною надією Белліс на втечу, вона не могла дозволити цій брехливій свині обманювати й використовувати її. Йому це просто так не обійдеться, хай яка тому ціна. Навіть якщо це — лишитися в Армаді чи вирушити до Шраму.

«Треба було сказати мені, Силасе, — розпалилися вона. — Я теж хотіла, я хочу вибратись. Якби ти сказав правду, якби не крився, сказав чесно і не використав мене, я б допомогла. Ми разом могли б упоратися з цим».

Але вона знала, що це неправда.

Який би відчай не гнав її з цього міста, вона б не взялася допомагати йому, якби дізналася про його плани. Вона б не брала в них участі.

Відчуваючи гостру огиду до себе, Белліс зрозуміла, що Силас її розгадав. Його робота — знати що і кому можна сказати, знати, як далеко можуть зайти посвячені, та брехати їм відповідно до цього. Він мав зметикувати, що говорити кожному з його прибічників. І щодо неї він не помилився.

Белліс добре пам'ятала лють Утера Доула, коли вони з Таннером прийшли до нього.

Він дивився на них, поки вони пояснювали, його очі темнішали, й на обличчі застигала незворушна маска. Розгублені, Белліс і Таннер одне поперед одного намагалися пояснити йому, що вони нічого не знали, що їх обох використали.

Таннер белькотав щось, і Доул спокійно чекав, поки він закінчить, караючи його мовчанням, нічого не кажучи. Але потім він повернувся до Белліс і чекав її пояснень. Доул її лякав — він беземоційно сприйняв усе, що вона розказала про Силаса Фенека, Саймона Фенча. Його це ніби взагалі не здивувало. Він мовчки чекав, що скажуть далі. Але коли Белліс розповіла йому, що вона зробила, що передала для Фенека, Доул раптом вибухнув гнівом.

— Ні! — гаркнув. — Що він зробив?

І коли Белліс зі скорботним обличчям промурмотіла, затинаючись, що вона гадки не мала, що й подумати не могла, він утупився в неї очима, повними такого холоду та жорстокості, яких вона ніколи в них не бачила й від яких усе всередині похололо.

— Ви певні? — запитав страшним голосом. — Справді гадки не мали? Ні однісінької?

Він заронив у її голову личинку сумнівів, тепер та безжально вилуплювалася крізь розкаяння й сум.

«Невже я справді не знала? Невже ні разу не засумнівалася?»

Правителі сперечалися про географію примарного кварталу Армади, про ґулів та про те, як їм облаштувати свою пастку.

Белліс заговорила так голосно, щоби перебити їх усіх.

— Сенате, — промовила, і всі затихли.

Доул метнув на неї невмолимий погляд. Белліс не здригнулася.

— Треба не забувати ще одну річ, — продовжила. — Я не вірю, що Новий Кробузон перетнув би стільки миль просто з великої любові. Вони б не ризикнули всіма кораблями й людьми навіть заради «Сорго» і явно не заради того, аби забрати додому свого громадянина.

— У Силаса Фенека є те, що їм треба. Я не знаю, що це, але... клянусь, якби знала, то сказала б вам. Я впевнена... одна річ, яку він мені розповідав, точно правда — це те, що він деякий час жив у Горішньому Кромлесі, а зовсім недавно — в Ґенґріс. Я бачила його записники і цьому вірю.

— Він сказав мені, що на нього полювали ґринділи. Можливо, це теж правда. Можливо, через те, що він звідти щось узяв — щось таке, заради чого Новий Кробузон ризикнув перетнути пів світу, коли дізнався, що воно в нього є. Можливо, тому вони й прийшли.

— Ви всі погодилися, що він робив те, чого взагалі не мав би, крав речі... проникав у неприступні місця. Тому, можливо, те, що має Силас Фенек, те, що він украв і по що кробузонці прийшли, і є всьому причиною. Думаю. Хочу сказати... візьміть це до уваги, коли будете його вистежувати, що він може чимось таким скористатися... і будьте обережні.

Після її промови запала довга сторожка тиша.

— Вона має слушність, — сказав хтось.

— І що з того? — почувся зухвалий голос якогось молодика з Ради Кергауза. — Ви що... ми що, їм віримо? Що вони нічого не знали? Що просто хотіли врятувати своє місто?

— Це моє місто! — вигукнув зненацька Таннер, і всі притихли.

Утер Доул поглянув на Таннера, й той знову похнюпив голову.

— Із ними з'ясуємо згодом, — сказав Доул. — Поки не виловимо Фенека, вони сидітимуть під вартою. Допитаємо його, а тоді побачимо.

Утер Доул сам супроводжував Таннера з Белліс до їхніх камер.

Він вивів їх із зали засідань у мережу тунелів, що пронизували «Ґранд Ост». Крізь обшиті темним деревом коридори, повз старі геліотипії моряків Нового Кробузона. Вниз підсвіченими гасовими лампами тунелями. Там, де вони врешті-решт зупинилися, пролунали дивні звуки: як скрегіт металу та шум двигунів, що працюють.

Доул м'яко підштовхнув Таннера до дверей, і Белліс на мить встигла окинути оком нехитрий інтер'єр: койка, стіл, стілець, вікно. Доул відвернувся від Белліс і пішов далі. Він правильно вирішив, що вона піде за ним: навіть так, у тюрму для себе.

У камері темрява за вікном не була хмарним нічним небом. Вони опинилися нижче ватерлінії, і її ілюмінатор виходив на чорне, без жодної крапки світла море. Вона повернулася і завмерла біля дверей, не даючи Доулу змоги зачинити їх.

— Доуле, — сказала й поглянула на нього — чи не пом'якшали його риси, чи нема там симпатії, прощення, але нічого з цього не побачила.

Він чекав.

— Я хочу сказати одне, — мовила, рішуче витримавши його погляд. — Таннер Сак... він постраждав більше, ніж будь-хто. Таннер ніколи не зробив би нічого, щоб накликати на Армаду біду. Він пройшов пекло, він зламаний. Якщо і карати когось... — Вона поривчасто втягнула повітря. — Я хочу сказати, якщо вас цікавить правосуддя, не... не карайте хоча б його. Він — найвідданіший громадянин Армади й Гарватера з усіх, яких я знаю.

Утер Доул подивився на неї довгим поглядом, схиливши голову набік, немов у подиві.

— Боги милі, міс Колдвин, — зрештою промовив він — голосом прекрасним, як ніколи. — Який прояв хоробрості, самопожертви. Отак перебрати найбільшу частину вини, альтруїстично просити милості за іншого. Якби я підозрював вас у низьких мотиваціях і маніпуляціях, у свідомому цинічному чи недобросовісному введенні ворогів у моє місто, якби я розглядав суворе покарання за ваші дії, — гадаю, мені довелося б тепер усе переосмислити, зважаючи на цю вашу очевидну... самовіддану... шляхетність.

Белліс різко підвела голову, коли він заговорив, але з кожним словом очі її розплющувались усе ширше. Його спокійний голос сочився злим насміхом.

Вона спалахнула від сорому, геть зніяковівши. Вона знову сама.

Вона тільки зітхнула — слів не було.

Утер Доул повернув ключ у замку й покинув Белліс саму — спостерігати з вікна за рибками, які бездумно пурхали на скибку світла, що час од часу розтинала море.

В Армаді ніколи не буває повної тиші. У найтихішу годину найдовшої ночі, коли ні душі не видно ні на Армаді, ні під нею, місто все-таки повне звуків.

Вітер з водою невтомно гойдали його. Місто піднімалося на хвилях і широко розкидало кінцівки, а потім знову стискалося. Снасті постійно шепотіли. Щогли й димарі ритмічно гойдалися разом з містом. Судна стукалися боками, мов кістками, наче хтось безкінечно дурний і терплячий гупав у двері будинку без мешканців.

Якщо і було в місті щось наближене до тиші, знайти його можна було в порожньому примарному кварталі. Хлюпання і дзюрчання води тут немов відбивалися луною. Але були в тому місці й інші, химерніші звуки, що жахали та відлякували непроханих гостей.

Слабке потріскування, немов горить купа хмизу, ритмічне гупання, наче щось механічне довбе дерево. Тихий наспів, мовби хтось награє на розладнаній флейті.

Примарний квартал погойдувався серед своїх дивних шумів, укривався цвіллю й розбухав від води, повільно розкладаючись. Ніхто не знав, що криється в його понищених часом кораблях.

Найбільшим судном у примарному кварталі був «Глосарій». Стародавній корабель завдовжки понад чотириста футів, вирізаний із вохристої деревини, колись пофарбованої насиченими кольорами, а тепер увесь поїдений віком та солоним повітрям. Він був завалений уламками п'яти щогл, обрубками вишок, опор та рей. Дошки й палі встеляли палубу, як штрихи на аркуші. Вони поволі втрачали форму, протрухлі й поїдені червами.

Була майже північ. Із Сухої Паді й Ти-і-Твій долинали звуки хмільних компаній, механічний стукіт ремонтників, які відбудовували зруйновані війною споруди. Від сусідніх районів до примарного кварталу все ще тяглися містки — старі, якими давно ніхто не ходив. Невідь-скільки років тому вони пролягли тут і вперто не бажали перетворюватися на порох.

Із непримітної маленької баржі на краю Ти-і-Твій якийсь чоловік перебрався через воду до занедбаних суден. Він без страху йшов корабельним ландшафтом, подзьобаним цвіллю й іржею, немов морозцем. Окрім слабкого сяйва зірок, світла не було ніде, але він добре знав дорогу.

На носі залізного тралера стояли великі тріснуті лебідки, розкинувши на усі боки механічні нутрощі, ніби розпанахана туша. Чоловік обминув їх і перейшов до «Глосарія». Його довга палуба кренилася попереду трохи неправдоподібно.

(Її знизу підтримував величезний, встановлений давним-давно ланцюг, що нині утримував аванка).

Чоловік спустився в пітьму корабля, населеного примарами. Не старався ступати тихо, бо знав: якщо його і почують, то вважатимуть привидом.

Він рухався погано освітленими коридорами, їхні контури слабко окреслювала тавматургія або фосфоресцентна цвіль.

Чоловік стишив хід і озирнувся з явною тривогою на обличчі; пальці його щільніше стиснули статуетку. Дійшовши до ковзких східців, укритих віковічним слизом, він зупинився й обперся вільною рукою об перила. Затамувавши подих, повільно покрутив головою туди-сюди, пильно взираючись у кожний темний закуток і прислухаючись.

Звідкись долинув шепіт.

Такого звуку чоловік ще ніколи не чув, навіть на цих палубах, котрі засиділи привиди.

Він повернувся. Поглянув у чорну гущу в кінці проходу, наче випробовуючи силу волі, ніби намагаючись опанувати темряву позирком, поки він урешті не виграв, і темрява видала того, хто в ній ховався.

— Силасе...

Із тіні вийшов чоловік.

Силас Фенек миттєво підніс статуетку до рота і запхав язика їй глибоко в горлянку. На нього бігла тінь з виставленим уперед мечем, невмолимо скорочуючи відстань у темряві.

Зненацька звідкись з'явилися й інші. Звідусіль із дірок у дереві вилазили фігури з похмурими лицями і йшли на нього зі страшною швидкістю, наставивши зброю.

— Брати живим! — крикнув Доул.

Силас відчув тремтіння від хтивого язика його кам'яної ікони, і тілом чоловіка загуготіла енергія.

Він ступив крок угору, в той простір, який хвильку тому не міг бачити. Коли перший гарватерець пройшов під ним, Фенек вигнувся, відкрив рота й уривчасто видихнув, бо живіт немилосердно звело спазмом. Зі здушеним кашлем він вивергнув із себе снаряд чорно-зеленої мерехтливої жовчі, жменю тавматургічно зарядженої плазми, що була не зовсім в'язкою рідиною та не зовсім енергією і приземлилася просто на лице нападникові.

Силас Фенек швидко пробирався між шляхами видимого; вийшовши з коридору, піднявся крізь човен, а чоловік, на якого він плюнув, слабко кричав і шкрябав обличчя в передсмертній агонії.

Йомени були всюди, виходили з дверей і хапали Силаса за одяг. Вони вискакували із закритих просторів, як пацюки, чи пси, чи черви, чи ще бозна-що, тягнулися до нього, розмахуючи мечами. Усі були прудкі, відібрані за майстерність та відвагу. Чума, навала, нашестя оточували його, заганяли в кут.

«Джаббер мене бери, вони всюди», — подумав Фенек і голодно присмоктався до статуетки. Площини і кути бгалися навколо нього, перелаштовуючись на його шляху і позаду нього, й він вигинався та шугав угору, як потопельник тягнеться до повітря. Фенек був розлючений.

Гарватерські загони чіплялися за все, за що вдавалося вхопитись. «Я так просто не дамся, — подумав і відчув, як його гойдає від сили. — Я ж не тільки утікати можу». Він обернувся й, вишкірившись, заходився плювати і блювати на своїх напасників, вивергаючи їдку жовч, що зібралася в ньому після поцілунку статуетки. Вигнувши язика, він відхаркував в'язкі калюжки на всіх довкола.

Це мокротиння роз'їдало звичний простір, як міжвимірна кислота, і йомени верещали нелюдським голосом, їхні очі, кості та плоть наїжджали одне на одне і бгалися, щезаючи з тілесної реальності, розчинялися, розривалися в безлічі неймовірних напрямків. Вони лежали поранені та кричали, порскаючи слиною, а Силас без крихти жалю дивився на них, бачачи їхні обличчя, реальність майже облупилася з них, в'язке ніщо сочилося з них, пирхало і сичало, їхні голови та груди зяяли дірами, котрі ширилися й перетворювалися на порожнечу. Вони перетікали в той непростір, мертвенну пустку, що ширилася, мов гангрена, від країв їхніх ран, і плоть їхня ставала невидима, туманна й незначна, а тоді раптом просто щезала.

Нападники каталися по підлозі й верещали, поки в них були роти.

Фенек невпинно біг під шалений гугіт серця. Він біг, припадаючи губами до статуетки, і гнув простір, розгортав перед собою нові площини.

Утер Доул невідступно переслідував з такою впертістю, що, навіть прикутий до одного простору, все одно не злазив із хвоста Фенека.

Доул був затятий.

Фенек кулею вилетів із темного черева «Глосарія» на повітря й на хвильку завис там, висолопивши закривавленого від мармурових зубів статуетки язика.

«Пішли ви всі», — лютував він подумки, відчуваючи, як з нього витікає увесь, до краплі, страх. Фенек занурив язика глибоко в горлянку статуетки, відчув, як починає світитися від сили, мерехтячи, наче тьмяна зірка. Кружляючи, він ковзнув крізь торочки розірваного такелажу, злетів угору тінями дротів, вигинаючи реальність навколо себе, підгинаючи її, і пройшов по складці, яку сам створив, — угору, над вутлим кораблем.

Із люка внизу піднявся загін похмурих йоменів і з натренованою швидкістю розійшовся по всій палубі. Утер Доул прийшов з ними і дивився прямо в очі Фенека.

— Фенек, — сказав він і підняв меч.

Силас Фенек дивився на нього згори вниз, скрививши губи у злісному усміхові, й відповів голосом, який з такої відстані залунав неправильно, геть упритул біля вуха, мов загрозливий шепіт.

— Утер Доул.

Фенек зависнув за п'ятнадцять футів од палуби, в короні викривленого ефіру. Реальність навколо нього постійно йшла брижами. Його нечіткі обриси коливалися між станами. Він рухався повільно, з хижою грацією морської істоти, мерехтячи й періодично зникаючи з виду. З рота й пораненого язика текла кров. Він крутнувся, мов рибина у воді, й завмер, підвішений силою статуетчиного поцілунку, дивлячись на людей унизу.

Ті підняли зброю. Фенек замерехтів, і кулі свистіли там, де він щойно був, крізь наїжене повітря, а потім плювався, коли вони щезали. Він відкрив рот, і з нього, як шрапнель, полетіли ляпки тієї смертельно їдкої слини й блювотиння.

Вони розлетілися по палубі й на обличчя нападників, і ті загорлали від болю. Інші в паніці розбіглися.

Фенек не зводив очей із Доула.

Доул відскочив, із тваринною спритністю ухилившись від снаряду, — жодного зайвого руху — й із непроникним лицем стежив за Фенеком. Той замерехтів і опустився нижче, плаваючи над палубою, наче привид, і від утіхи мурмотячи щось собі під носа, відтак знову заходився плювати. Усі, хто стояв під ним, або втікали, або помирали на місці. А він націлився на Доула.

— Спробуй злови, — прошепотів Фенек із хмільною бравадою.

У горлі дерло та пекло від їдкої слини, але йому здавалося, що він тепер може все, хоч і пропалити у всесвіті діру. Почувався нездоланним. Доул відступав перед могутньою, наїжаченою від енергії фігурою, відскакував з ледве стримуваним гнівом, скреготів зубами, чуючи Фенеків голос, що просто біля вуха шепотів:

— Давай...

Потім крізь світло, темряву і важку деревину, через плескіт води, як стукіт маленьких кулачків навколо нього, коли вогні Армади мерехтіли лише за кілька ярдів од корабля, Фенек почув за собою голос:

— Сиииилаааассссссс.

Як укус жаскої змії.

Боляче заскімлило серце, і Фенек, розвернувшись, побачив крізь мерехтливий простір Бруколака — цього звіра, диявола. Він вистрибнув із тіні й розгорнув довжелезного язика, націливши його на жертву.

Фенек верескнув і хотів знову присмоктатися до статуетки, але Бруколак метнувся до нього й ребром долоні вдарив його по горлу.

Від удару Фенек полетів на палубу навзнак, зіпаючи ротом. Бруколак упав разом із ним, пропікаючи жертву очима. Фенек усе одно спробував підтягти статуетку до губ, але Бруколак із якоюсь глумливою легкістю відсмикнув Фенекову руку й без будь-яких зусиль зціпив її у своїй. Він неспішно заніс ногу й опустив її на правицю Фенека, безжально вчавивши її в дощану палубу.

Фенек заверещав високим дурнуватим вібрато, спазматично посмикуючи роздробленими пальцями. Статуетка покотилася геть.

Він лежав на дошках і вив, кров цебеніла з рота, носа і з розтерзаного зап'ястя. Фенек кричав од агонії та жаху і марно молотив ногами, намагаючись відповзти геть. Він знову був повністю тілесний, зламаний і жалюгідний чоловічок у цій одній реальності. З'явився Утер Доул і, нахилившись, опинився в полі зору Фенека.

Від борсання його сорочка порвалася, оголивши груди.

Вони були в нього рябі, липкі й поцятковані брудно-зеленими та білими плямками. Вони хворобливо мерехтіли, як омертвіла плоть. Тут і там були рвані фланці, нарости, як вуса сома, як плавники.

Доул з Бруколаком мовчки обзирали ці зміни.

— Ого-го, — пробурмотів Доул.

— Оце через неї вся катавасія? — прохрипів Бруколак, дивлячись на статуетку в руках Доула.

Фенек продовжував кричати, порскаючи слиною і шмарклями. Кам'яна лялька дивилася на Утера Доула непроникним поглядом, підморгуючи йому прозорим та холодним оком. Вона обіймала себе незрозумілими кінцівками, вирізаними із крижаного каменя, зелено-сірого чи чорного, коли повертіти його сяк і так. Вона скалилася на нього огидним круглим ротом, вищиривши ряд маленьких зубів. Доул провів пальцем по складці шкіри, що зігнулася на спині статуетки.

— Могутня річ, — сказав Бруколак Фенекові, який дрібно тремтів од шоку. — Скільки армадців вона вбила?

— Беріть його, — наказав Доул своїм людям, і ті підійшли й нервово затупцяли, загледівши, що Бруколак стоїть як укопаний.

Він утрутився, незважаючи на накази Доула, і, можливо, врятував йому життя, але Доул відмовив йому в будь-якій покаянній чи вибачливій подяці. Він просто холодно дивився на Бруколака, поки, переможений, вампір не відійшов.

— Це наше, — прошепотів Доул Бруколаку, піднявши в руці фігурку.

По всій палубі вмирали, стогнучи від немислимої агонії, йомени. Їхні товариші виволокли Фенека, без крихти жалю грубо торсаючи й не зважаючи на його крики.

Громадяни скраю Сухої Паді та Ти-і-Твій здригнулися, зачувши звуки з примарного кварталу, й заходилися виводити у повітрі захисні знаки.

— Такого я ще не чув, — шепотіли вони ці чи схожі слова, коли ніч тонко дзвеніла нелюдськими криками. — Це не привид і не ґуль... Це щось геть інше, нетутешнє.

Вони могли зрозуміти, що кричав чоловік.

40

Утер Доул сидів на ліжку в камері Белліс. Кімната була все ще майже порожня, за винятком кількох речей, які він приніс із її кімнати: книг, деякого одягу.

Він спостерігав за нею, поки вона крутила в руках статуетку ґринділів. Белліс провела по ній пальцями обережно, з цікавістю, обмацуючи тонкощі різьблення. Вона дивилася на скривлене обличчя і просто у вищирений рот.

— Обережно, — попередив Доул, коли вона нігтем тицьнула в один із зубців. — Воно небезпечне.

— Значить, то... причина всього цього? — спитала Белліс.

Доул кивнув.

— Вона була в нього із собою. З її допомогою від убив кількох людей. І гнув простір, вивільнивши таку тавматургію, якої я в житті не бачив. Так він, напевно, й потрапив до фабрики компасів.

Белліс кивнула. Вона зрозуміла, що Доул говорив про засоби, за допомогою яких Фенек дозволив Новому Кробузону знайти Армаду. Якийсь секретний двигун, якийсь механізм.

— Тепер усе спокійно, — продовжив Доул. — Магніт, певно, був на «Ранковому скороході».

«Можливо, — подумала Белліс. Пристрій, котрий вистежив Армаду. — Ви ліпше надійтеся, що він не ржавіє на одному з тих броненосців, який хлюпає десь під сонцем і починає смердіти розкладанням тіл його мертвого екіпажу. Де, можливо, одного дня його можуть знайти». Вона знову покрутила статуетку в руках і взялася розглядати її ближче.

— Наскільки ми зрозуміли... — поволі провадив Доул. — З того, що вдалося витягти з Фенека, ця статуетка — не головне. Так само, як у пістолеті головне не дуло, а куля. Отже, цю могуть має не сама статуетка. Вона лишень провідник. Ось джерело сили.

Доул полоскотав пальцями тверду, тоненьку смужку плоті, вліплену в спину статуетки.

— Це плавник якогось предка, вбивці-священника, якогось тавматурга чи мага. Вміщений у камені такої форми, яка імітує його первісну форму. Це рештки ґринділа. Мощі якогось... святого. Звідти йде вся сила. Так нам пояснив Фенек, — сказав він, і Белліс уявила методи, якими з нього вибивали ці відповіді.

— Значить, це він стоїть за усім цим, — мовила Белліс, і Доул кивнув.

— Вона робила дивовижне. Дозволяла Фенеку робити дивовижне. Навіть так, він тільки почав розуміти її. Думаю, у Нового Кробузона є підстави вважати, що цей... магічний осколок набагато потужніший, аніж думав собі Фенек. — Він замовк і подивився Белліс у вічі. — Не думаю, що Новий Кробузон, вирушивши настільки далеко, кинув такі зусилля задля чогось менш потужного.

Белліс благоговійно поглянула на чарівний предмет у себе в руках.

— Нам до рук потрапило дещо надзвичайне, — провадив він. — Ми знайшли могутню річ. Тільки богам відомо, на що ми будемо з нею здатні.

«Це і є причина всього, — подумала вона. — Це вкрав Фенек. Він навіть сказав мені, що вкрав щось із Ґенґріс. І повідомив у Новий Кробузон, що воно у нього на руках — звичайно, він не намагався передати це їм. Вони б ніколи його не шукали, якби він їм одразу його дав. Цим Фенек дражнив їх десь за пів світу від них, кажучи: “Врятуйте мене — і це буде ваше” та змусив їх прийти.

Заради цього Новий Кробузон перетнув моря й океани, заради цього розпочав війну. Через цю статуетку все й почалося. Заради неї я (сама того не знаючи) привела Армаду на острів москітолюду. Щоб надіслати брехливе послання в Новий Кробузон, я дала Армаді аванка замість того, аби жбурнути йобану Аумову книжку в море.

За цим ось усі ганялися.

За цим плавником».

Белліс не знала, що змінилося. Здавалося, ніби Доул їй пробачив. Щезла злісна неприязнь. Прийшов же сюди — показати, що вони знайшли, поговорити, як раніше. Вона нервувалася й відчувала якусь непевність у його присутності.

— Що ви з нею зробите? — запитала вона.

Утер, загортаючи фігурку в ту саму вологу ганчірку, в якій вона лежала, похитав головою.

— У нас поки нема часу як слід її дослідити. Не зараз. Забагато інших справ, стільки всього відбувається. Нас... відволікали. Тепер невдалий час.

Він говорив рівним голосом, але вона відчула: Утер ніби вагається і щось недоговорює.

— Та і вона зробила щось із Фенеком. Змінила його. Навіть він не розуміє, як саме, а якщо і розуміє, то нічого не скаже. Ніхто не знає, з якими силами бавляться ґринділи. Ми не можемо змінити те, що сталося з Фенеком, і ми не знаємо, як воно проявиться на повну силу. Нікому не кортить стати новим коханцем цієї статуетки. Тож ми збережемо її десь у безпечному місці. Доки не закінчимо наш проект, доки не досягнемо своєї мети і не матимемо достатньо часу й науковців, щоби дослідити цю річ. Ми все це будемо тримати в таємниці, але на випадок, якщо хтось дізнається, що Фенек приніс на борт, думаю, ми її сховаємо там, де ніхто й не подумає і не наважиться шукати. В якомусь місці, де, як усім відомо, уже лежить двійко зачарованих скарбів, але куди ніхто не ризикне поткнутися — наслідки будуть... занадто серйозні.

Сказавши це, Доул задумано провів пальцем по руків'ю свого меча. Белліс помітила цей мимовільний рух і зрозуміла, що вже знає, куди помістять плавник.

— А де Фенек? — по хвилі спитала.

Доул перевів на неї очі.

— Про нього потурбувалися, — сказав і коротко кивнув на коридор. — Він під вартою.

А далі запала довга тиша.

— Що ви тут робите? — зрештою стиха поцікавилася Белліс. — Коли ви мені повірили?

Вона уважно поглянула на нього, втомлена від власної розгубленості. «Відтоді, як ступила на борт цього блядського міста, — з неочікуваною чіткістю збагнула вона, — я не відчувала спокою жодної хвилини. Я заморилася».

— Вам я завжди вірив, — сказав Доул безбарвним голосом. — Я ніколи не вважав, що ви накликали Новий Кробузон спеціально. Хоч і знаю — завжди знав — що великою любов'ю до цього місця ви не палаєте. Коли ви прийшли до мене, сподівався почути щось інше.

— Я слухав Фенека: він говорить одне, а через мить — геть інше. Але правда очевидна — ви допустили дурість, — додав без жодної емоції на лиці. — Повірили йому. Думали, ви... що? Що він вам казав? Рятуєте своє місто. Ви не планували нас знищити, ви хотіли врятувати свою батьківщину — щоб колись повернутися туди, в цілу й неушкоджену. Це була не спроба знищити нас, а просто дурість.

Обличчя Белліс палало.

Доул мовчки дивився.

— Важко було протистояти, правда? — продовжив він. — Думці, що можна...зв'язатися з домом. Зробити щось. Цього було достатньо, правда? Що ви могли врятувати своє місто.

Доул говорив тихим монотонним голосом, а Белліс, опустивши очі, дивилася собі на руки.

— Я впевнений, — провадив він, — якби ви хоч раз подумали про все, що почули... то вам стало б не по собі.

Він сказав це майже співчутливо. В думках Белліс ожила й заворушилася личинка сумнівів.

— На «Глосарії» нема нічого його, — сказав Доул. — Його койка у трюмі чиста і суха. Стіни скрізь обтикані нотатками. Схеми, що вказують йому, хто чий чоловік чи жінка, і хто керує чим, і хто кому зобов'язаний. Вражаюча робота. Він дізнався усе необхідне. Він... вріс у політику міста. Ніколи нікуди не потикаючи носа. Різні зустрічі для різних інформаторів та різні імена — Саймон Фенч і Силас Фенек були лише двома з багатьох. А про нього — нічого. Він — як порожня всередині лялька. Всі ці нотатки, як плакати, маленький ручний друкарський верстат, а ще чорнило й віск. Одіж у валізі, записник у сумці — та й по всьому. Жалюгідне видовище. — Доул підвів очі на Белліс. — Можна годинами оглядати ту кімнату і все одно гадки не мати, хто такий цей Силас Фенек. Шкіряний мішок, набитий планами.

«Тепер-то його вгамували, — подумала Белліс, — і ми йдемо далі на північ. Коханці перемогли. Усі їхні проблеми позаду, так, Утере?» Вона втупилася у нього, намагаючись відновити між ними те, що було раніше.

— Що ви писали, — запитав Доул, ошелешивши її, — коли я зайшов? — І він указав на кишеню, в яку вона сховала лист.

Белліс завжди тримала його при собі, й лист поволі товщав. Його в неї не забрали. Він ніяк не міг допомогти їй утекти.

Вона вже давно нічого не дописувала туди. Були часи, коли писала його регулярно, як щоденник, а бувало, тижнями нічого не писала. У тій маленькій, безбарвній тюремній кімнаті, з вікном, що виходило на підводну пітьму, вона знову повернулася до нього, ніби він міг навести якийсь порядок у думках. Але писати їй стало майже неможливо.

— Відтоді, як я вперше вас побачив, ви завжди з ним ходили, — сказав Доул. — Навіть на дирижаблі. — Очі Белліс розплющилися ширше. — Що то? Що ви пишете?

Белліс, відчуваючи наближення паніки, зрозуміла: те, що вона скаже чи зробить зараз, буде відгукуватися їй ще тривалий час. От-от усе стане на місця. У неї було відчуття, ніби легеням не вистачає повітря.

Белліс витягла стосик із кишені й зачитала.

— Це лист, — сказала.

— Кому? — спитав Доул. Він не нахилився зазирнути в аркуш. Натомість просто поглянув їй у вічі.

Вона зітхнула й зашелестіла численними сторінками листа. Знайшовши початок, простягла йому, щоб він міг прочитати перше слово.

«Дорогий», — ішлося в листі, а далі був пропуск. Порожнє місце.

— Я не знаю, — відповіла.

— Не те щоб він ні до кого, — сказала Белліс. — Це було б сумно, жалюгідно навіть — писати листа ні до кого. І це не лист до когось, кого вже нема на світі чи щось таке... сумне. Навпаки, геть навпаки. Він — як відчинені двері. Може бути адресований кому хочеш. — Белліс почула свій голос, подумала, як це пролунало, і вжахнулася. — Коли я покидала місто, — сказала ще тихіше, — то багато тижнів, місяців перед цим жила у страху. Щезали люди, яких я добре знала. Я була на черзі. Ви ніколи не були в Новому Кробузоні, Утере? — Вона підвела на нього погляд. — Стільки всього бачили і вмієте, а там ніколи не були. Тому ви гадки не маєте. Є особливий вид страху, унікальний страх, коли міські вартові оточують тебе з усіх боків. До кого вони вже добралися? Кого пов'язали, мучили, підкупили, залякували? Кому можна вірити? Самотужки з усім впоратися достобіса важко. Коли я почала писати... — Белліс немов завагалася, але продовжила, — то думала, що пишу сестрі. Ми не дуже близькі, але буває мені страх як хочеться поговорити з нею. Та все ж багато чого я ніколи не зможу їй розказати. А сказати я мусила, тому подумала, може, лист буде до когось із моїх друзів.

Белліс подумала про Меріел, про Іґнуса і Тею. Вона подумала про какту-віолончелістку Дебелі Стегна, єдину з друзів Айзека, з котрою підтримувала зв'язок. Думала і про інших. «Лист міг бути для когось із вас», — подумала вона, знаючи, що це неправда. Белліс відштовхнула більшість із них у ті страшні місяці, а тоді втекла. Та й до того друзів у неї було небагато. «Чи могла я писати комусь із вас?» — раптом вигулькнула думка.

— До кого б ти не говорив, — сказала вона, — до кого б не писав, завжди є щось таке, про що будеш мовчати, що не пропустить твоя цензура. А чим більше я писала... чим більше пишу, тим більше мені треба сказати, тим більше хочеться відкритися. Тому я це все записую, щоб не тримати в собі. Можу лишити це на самий кінець. Також можу почекати і вирішити, хто буде адресатом, після того, як напишу все, що хотіла сказати.

Вона не згадала про те, що ніколи не зможе доставити свій лист, що писатиме його на Армаді, поки й не помре.

«У цьому нема нічого дивного, — хотілося сказати Белліс. — У ньому є сенс». Вона раптом наїжилася, захищаючись. «Не міркуй про нього так, ніби на іншому кінці порожнеча», — подумки сказала вона Доулу. Це зовсім не так.

— Тоді лист, певно, написаний дуже обережно, — припустив Доул, — і тільки про себе. Ніяких спільних жартів. Досить сухий лист.

«Так, — подумала Белліс. — Вважаю, так і є».

— Ви — вигнанці, — промовив Доул. — Вигнанці ви й ваше писання. Фенек такий самий. Якщо зазирнути до нього, то побачиш, як він швидко пише лівою рукою у своєму записнику.

— Йому дозволили його лишити? — сказала Белліс, подумки питаючи себе, що сталося з його правою рукою, хоча вона й підозрювала що.

Утер демонстративно повів очима по кімнаті, де лежали її одяг, записники і лист.

— Самі бачите, як ми ставимося до наших в'язнів, — відповів по хвилі, й Белліс згадала, що вона в'язень, як і Таннер Сак та Силас Фенек.

— Чому ви не сказали Коханцям? — раптом спитав Доул. — Коли Фенек сказав, що Новий Кробузон у небезпеці? Чому не спробували передати послання так?

— Їх би це не хвилювало, — відповіла вона. — Вони, мабуть, зраділи б — одним суперником на морі менше. Вони не стали б допомагати.

Вона мала слушність і відчувала, що він це знає. І все ж личинка сумнівів знову дала про себе знати.

— Тримайте. Прочитайте, — мовила раптом. — Це — доказ, що я нічого не знала.

Він довго нічого на це не казав.

— Вас судили, — зрештою промовив.

Вона відчула, як у животі похололо. Руки затремтіли, й вона кілька разів зглитнула та міцно стулила губи.

— Сенат провів засідання після допиту Фенека, — продовжив Доул. — Усі зійшлися на тому, що ваша зі Саком участь у виклику Нового Кробузона не була навмисною. Вашу історію прийняли. Нема потреби показувати мені цей лист.

Белліс кивнула й відчула, як хутко застугоніло серце.

— Ви самі до нас прийшли, — протягнув він безбарвно, — розказали все, що знаєте. Я вас знаю. Спостерігав за обома вами. Дуже пильно спостерігав.

Вона знову кивнула.

— Тож вам повірили. І все. Зможете піти на свободу, якщо захочете, — він на якусь секунду замовк. І згодом Белліс згадувала цю павзу й не могла її йому пробачити. — Ви мусите самі вибрати вирок.

Белліс відвела очі, розгладила свій лист і кілька разів глибоко вдихнула, перед тим як підвести на нього погляд.

— Вирок? Ви сказали, що повірили...

— Я-то повірив. Власне, завдяки мені вам і повірили, — він не сказав це так, ніби очікував удячності. — Саме тому ваші можливі вироки — такі. Саме тому ви живі, чим не зможе похвалитися Силас Фенек, коли ми витягнемо з нього всю необхідну інформацію.

— Але ж ви знали, що без покарання не обійдетеся. Звідколи це намір визначає вирок? Хай що ви собі думали чи переконали себе, що думали, — ви відповідальні за розв'язання війни, в якій загинули тисячі моїх людей, — у його голосі кріпла криця. — Вам дуже пощастило, що ми не розголошуємо деталі. Якщо містяни прознають, що ви зробили, то живою не лишать. Секретність дає нам змогу проявити деяку поблажливість. Ви повинні радіти, що я свідчив на вашу користь. Довелося поборотися, щоб вас обох відпустили.

Його красивий голос наводив жах.

— Скажіть, — попрохала вона — й Доул поглянув їй у вічі.

— Я представляю тут Сенат, — чітко вимовив він. — Щоб винести вирок Таннеру Саку та Белліс Колдвин. Десять років тут, на самоті. Або строк можна вважати відбутим — плюс бичування. Вибір за вами.

Після цього Доул пішов, лишивши Белліс саму.

Фенек зрадив її. Більше не буде памфлетів од Саймона Фенча. Ніхто її не слухатиме. Місто не повернеться назад.

Доул навіть не попрохав лист, щоби глянути на нього. Він не взяв його, не зазирнув їй через плече, коли вона тримала його в руках, взагалі не проявив жодного інтересу.

«Хіба ти не розумієш, що я тобі розповіла? — подумала Белліс. — Ти ж знаєш, які одкровення на цих сторінках. Це не якийсь звичайний вид спілкування, особисті секрети та деталі, натяки і посилання, безглузді для будь-кого крім людей. Це щось унікальне — це моє чітке спілкування, це мій власний чіткий та зрозумілий голос, усе, що я робила і бачила тут.

Невже тобі не кортить його прочитати?»

Доул пішов, щойно вона обрала собі покарання, навіть не глянувши на товстий стос паперу в її руках. Усі докази Белліс залишилися непрочитаними й томилися в ній, нерозказані.

Белліс одна за одною перегортала сторінки, згадуючи, що сталося з нею в Армаді. Вона намагалася заспокоїти себе. Мусила з'ясувати дещо дуже важливе. Плани обвалилися. Фенека зловили — тепер нікому розповсюдити інформацію, нікому зупинити безумний план Коханців перетнути Прихований океан. І Белліс має якось обдумати це все, знайти спосіб відкрити правду.

Але вона не могла зосередитися на цьому — і ні на чому, крім того, що їй щойно сказав Доул.

Рука її тремтіла. Вона зціпила зуби, розлючена на себе, провела руками по зачесаному назад волоссю і видихнула, але ніяк не могла стримати дрож. Їй доводилося щосили притискати гостряк пера до паперу — від тремтіння слова могли вийти нерозбірливими. Вона поспіхом нашкрябала одне речення, потім раптом зупинилася, втупилася у нього і вже не могла писати. Вона перечитувала його знову і знову.

«Завтра мене відшмагають».

Інтерлюдія IX — Бруколак

Зараз, у найглибшій пітьмі ночі, де моменти залягли перелякано, а ми, ті, хто тут, вільні від часу, я йду гуляти.

Моє місто рухається. Його обриси зміщуються.

Шпилі знову сходяться та розходяться, і мотузи в'ються, наче м'язи, і приймають на себе напругу, коли горизонт Армади розтинається, зцілюється і знову розламується навпіл.

Дикі тварини в тінях стишують ходу, нюхають мій мертвий запах і, настрашені, хутко йдуть далі (хто на чотирьох, а хто і на двох лапах) по де-не-де зубцюватому корабельному пейзажеві, уздовж траншей з цегли та дерева на перебудованих палубах. Трупи суден вшиті у тканину міста. Бакштаги, комінгс, пали, шлюпбалки і кат-балки, закладені в поїдену сіллю архітектуру.

За кожною стіною — морський скелет, мумія, жертва, як слуга, убитий і закладений у фундамент храму. Це — місто привидів. Саме вони населяють кожен квартал. Ми живемо, як могильні черв'яки на мертвих наших кораблях.

Хирляві квіти та бур'яни щосили тягнуться до слабкого штучного освітлення із жил у стінах, рівчаків у бетоні та дереві. Життя — воно чіпке, як це добре відомо нам, мертвим.

Сліди пилу, ошурки кісток та цегли, старі рвані рани від бомбової хірургії: вуглець та щебінь, розділові знаки пустирів у тьмяному монолозі міста. Фарба, вік, усе сміття міських висоток (на баках) і невеликих хаток (у тіні бушпритів). Вазонки з квітами і колеса, як вицвілі татуювання, навмисні деформації. Нескінченні мітки, скульптура випадкова і створена (тьмяне одноманіття, пересипане ознаками життя та уподобань, обривками тентів, стрічками на сплячій худобі).

Там, де є скло, воно потріскане й розбите — вкрите складним плетивом тіней. Освітлені вікна облямовані темрявою. Суворою і холодною.

Нетлі й нічне птаство, усе, що прокидається з місяцем, видають свої ледве чутні згуки. Кроки розчиняються й стають безформні. Немов у тумані, тільки от його нема. Ми, ті, хто виходить сьогодні в ніч із нізвідки, туди ж хутко і повертаємося.

Мимо фабрик, мюзик-голів, церков, через мости, що гримлять під ногами, наче хребці. Армада безживно погойдується на хвилях, як покопаний-поїдений сіллю труп.

За планками риштування — море. Я бачу себе (розпливчастою тінню) та крізь себе в чорній воді. Дивлюся у настільки глибоку пітьму (попри випадкові хемічні вогники світлячків), що її мова мені незнайома. У неї своя граматика. Я бездумно, невидющими очима дивлюся на рибу, що кружляє у клітках, на риболюд, кілі, труби, ущелини, немов підведені чорнилом, простір, ланцюги, роз'їдені молюсками та слизькими наростами водоростей, і, нарешті, на велику невидну істоту, яка тягне нас усіх, бездумна й марна.

Історія безформна та гнітюча навколо мене, кошмар, якому я надам сенсу.

Із якогось прихованого місця чутно ритм, він надає форму цій ночі, дає їй час знову, і годинники випускають затамований подих.

Я дахами пробираюся до свого місячного корабля. Над покришеним шифером, дошками та гібридами того й іншого, через низький нічний ліс із димових труб, шпилів, водонапірних веж, у кварталах, мені не належних. Я тут не правлю, тут нема кров'яного податку. Я вже день не годувався і з легкістю можу спуститися по цій дренажній трубі вниз, як краплі вапна, яким вона обросла. Геть нескладно знайти якогось наповненого кров'ю нічного перехожого й позбутися його чи її порожньої оболонки, але ті дні — минувшина. Я тепер бюрократ, не хижак, і це набагато краще.

До світанку ще далеко, але щось уже пройшло. Ми рухаємося до ранку. Мій час спливає.

Я на тралерах та плавучих хатах і знову щезаю (ноги ковзають швидко, ніби невпевнено) через Шаддлер, його котеджі та промисловість (на мій тлустий корабель). Суха Падь, де розвалені вулиці тихіші й пилом присипані.

Звідки він узявся? Його щогодини змітають невротичні морські вітри, коли ж цей пил осісти встигає?

Інколи у проблисках світла він густий, як снігопад, і павутиння заплело дорогу додому. Самітний, я тону в пилу і задихаюся в ньому, у висушеному часом вихлопі.

Я знаю, коли щось десь заворушиться. Знаю усі міські ритми. Тут з'явилося щось нове.

На місячно-білих палубах «Юрока» — сліди. Якась невідома мені рука трималася за щоглу.

Я видивляюся прибульця.

Подивимося.

Що ж ти таке?

У моїх коридорах, на шляху до моєї каюти гість залишив свій слід. Одна, дві краплі морської води. Плями чогось подібного до слизу. Подряпини на лаку й залізі. Що ти таке?

Ти майже не ховаєшся від мене. Запрошуєш мене в дім.

О, а на порозі ти лишив мені кров.

Як краплі мокрого цукру.

Я чую тебе за дверима.

Моя кімната пахне гирлом річки. Намулом і кров'ю потрошеної риби. Ти торохкотиш до мене, незнайомцю, трусиш своїми кістками, немов заклично. Я ще не відкривав жодної шпарки, крізь яку місяць заллє мою кімнату, але світло — для живих. На тебе ж дивляться очі вампіра.

Що ж, ласкаво просимо.

Вас троє чекають мене: один відкинувся на моєму ліжку, другий — біля вікна, третій — поруч мене, зачиняє за мною двері та привітно заводить мене в мій же дім.

Ох які ви.

Погляньте-но на цих красунів: мерехтять, згорнувши свої велетенські саламандрові хвости в мене на підлозі, обтічні черепи, як у хижих глибоководних хауліод, із ротів стримлять зуби, як снопи нігтів, очі чорні й великі, як бітумні озера, волога шкіра напнута на обвиті м'язами кістки, як глей на вузлуватій деревині.

А ти — розлігся в мене на ліжку, мов оголена натурщиця, мимохіть скалишся до мене риб'ячим лицем, шия твоя, загорнута в чари й кістки, ввічливо кличе мене. Чиє то лице я бачу в твоїй руці?

Чию це ти голову відтяв, щоби принести мені кров? Що то за жінка? Вартова, яка тебе побачила? Пропала безвісти під час різанини у війні, що розв'язав Новий Кробузон, і затонула чи розірвана на шматки? Це ти відрубав їй голову, щоб забрати собі цей огидний трофей? Краї нерівні, розрив закривавлений.

На мене позирає темноволоса жінка, затиснута у твоєму кулаці.

Ох які ви.

Ти кидаєш її мертву плоть на підлогу й зводишся на ноги, і подібного я ще не бачив.

— Сеньоре Бруколаку, — кажеш ти мені голосом, холоднішим за мій, — нам треба поговорити.

Я не проти. Я поговорю. Я знаю, хто ви. Думаю, я навіть очікував на ваш візит.

І коли години близяться до ранку, о, які змови, які таємниці розкриваються перед нами.

Ти запізнився, річкове створіння. Пізно ти прибув зі свого моря Холодний Кіготь, шукаючи у цих солоних потоках те, що в тебе забрали. Щось незрозуміле говориш закривавленими щелепами. Істинно річне створіння, ти мерехтливо підпливаєш до того, кому хочеш сказати, і зрушуєш намул слів, що затьмарюють думку. Але я не раз мав справу з пророками, поетами й Ткачами і можу відстежувати натяки.

Ви йшли за течіями. Ліпилися, мов паразити, до днищ наших напасників, а тоді випурхнули з-під них у розпал битви, підбираючи мертві й напівмертві тіла.

А тоді, що я мушу зрозуміти? Ви ними скористалися. Деяких залишили живими, напували їх повітрям і допитували (допитували вже після того, як ті померли — я правильно розумію?) І витягували з них необхідні знання (нажахані, на межі смерті, вони белькотіли геть усе, що знали, знерухомлені у воді, піймані в пастку під своїм домом).

Тут лише кілька днів, а ви, як ловкі шпигуни, вже дізналися майже все про це місце.

Саме тому (що ти там кажеш?), саме тому ви прийшли до мене.

Один шаленець забрав дещо з ваших веж за пів світу звідси, щось таке цінне, що ви хотіли би забрати назад. Він утік од вас за невідь-скільки миль, через континенти — сюди, в моє місто. Й у вас на це пішло багато-багато часу, але він блаженний дурень, якщо вирішив, що ви дозволите йому втекти.

Ви його відстежили. Знайшли, де він живе.

Але щось трапилося у пластах води над вами, поки ви, залігши, чекали, готувалися, допитували всіх, кого могли висмикнути з палуб Армади. Та які б хитрі, хижі й безстрашні ви не були, над вами забагато сил, вам ніяк не прочесати все місто. Один крок з води — і вас розкрито, і на вас почнеться полювання.

Ви не можете знайти свою здобич. Щезла. Але він не віддасть вам те, по що ви прийшли, добровільно не віддасть, тільки під страхом. І якби ви попросили допомоги тих, хто керує містом, а вони не стали б на ваш бік, ви розіграли б усі свої фішки і не могли би протидіяти їм, якщо вони повернуться проти вас. Вас не так багато.

Ви не можете вести війну. Ви не можете знайти того, хто втік од вас.

Не без допомоги.

Чому ви прийшли до мене?

Чого ти прийшов до мене, глибоководний жителю?

Ти прийшов сюди вбивати моїх людей і стати перед ясні очі мене, Бруколака, ще й так нагло, мов якийсь вимагач. Звідки ти знаєш, що я тебе не знищу?

Я розумію.

Ах ти дивовижний, проникливий шпигуне. Я в захваті від тебе й від того, скільки ти встиг дізнатися за кілька днів та ночей. Щодо цього схиляюся перед тобою.

Є щось таке, що ти ще не дізнався? Не зрозумів?

Ти прийшов до мене, бо знаєш, що я злюся.

Ти знаєш, що викликали Коханці. Можливо, навіть знаєш, куди ми прямуємо.

Ти знаєш, що я з цим не згоден. Знаєш, що я — єдиний їхній противник.

Можливо, ти знаєш, що я подумую вчинити заколот.

Ти звідусіль чув моє ім'я знову й знову? Гадаю, так воно і було. Ти знаєш, що я тут найвпливовіша особа — незгодна, сердита, готова до змін.

Ти знаєш, що мене можна купити.

І що ж ти пропонуєш?

Є те, що не може зробити ніхто, крім вас. Це могло би похитнути рівновагу. Створити нові обставини. Змінити співвідношення сил, форсувати зміни. Створити факти.

Можливо, цю подорож, це ідіотське паломництво, вдасться зупинити.

О так, якби ви це зробили! Якби могли зупинити місто на його шляху.

Тільки ви можете мені допомогти, кажеш ти мені хитромудрими натяками. Тільки ви можете зупинити цю шалену подорож. Що тоді належить зробити мені?

Навіть я, мабуть, не зміг би пробитися через банди охоронців, які патрулюють двигуни та гірське молоко. Я не знаю, що треба робити. Але є інший спосіб, щось інше, якась сила, щоби сповільнити хід і зупинитися. Можна зупинити самого звіра.

Якби ж ви могли це зробити.

А натомість? (Бачиш? — кажеш ти мені, й дивна гордість виблискує в голосі, як луска, — ти знаєш усе про бартер, за правилами якого ми живемо.)

А натомість? Я допоможу вам знайти того, хто від вас утік.

Вам, напевне, невідомо, що таке сміх. Тому ви не знаєте, чому я так довго і голосно сміюся.

Ви і не можете знати.

Кого я тримав у руках і кого побив до кривавої юшки. Що я бачив, що він віддав. Ви не можете знати, що, вірний Армаді й не знаходячи альтернативи, я запхнув свою злість на Коханців подалі й дозволив їм його забрати — мене пекли сором та відчуття, що я причетний до бійні, яку той накликав на нас. Він не звичайний лиходій, цей військовий злочинець, і вони тримають його в тюрмі, поки не присудять той вирок, якого він заслуговує. Коли закінчиться наша безумна подорож.

Ви прийшли трохи пізно.

Але не занадто пізно. Ще не пізно змінити зроблене.

Я знаю, де вони його тримають.

Ви не можете знати, що те, що ви мені пропонуєте, в інший час стало б запрошенням убити вас. Ви не можете знати, що сьогоднішня ніч інша, що я втомився від небезпечного ідіотизму, до якого ведуть моє місто. Що якщо заколот потрібен, аби нас повернути назад, то я зроблю те, що мушу, щоб його здійснити.

Час нині незвичайний, глибинний жителю. Ти прийшов до мене у час війни.

Вам потрібна димова завіса? Приманка, поки ви шукаєте? Щось для привернення уваги?

У мене є те, що вам потрібно.

Цить. Дайте розкажу, як усе буде. Що робитимете ви, а що я. Я допоможу вам знайти його, а ви ось що для мене зробите. І тоді я скажу, де ваша здобич.

То що, починаємо планувати?

Не зупиняйтеся.

Треба довести це до кінця. Бачте, онде? У нас лишилися хвилини, щоб закінчити це.

Небо ще не зовсім посвітліло.