Шрам

27

Верфер. На борту «Тризуба»:

Він знову до мене заговорив.

Утер Доул вирішив, що ми з ним хто? Друзі? Товариші? Співрозмовники?

Відколи ми покинули острів, екіпаж снував по дирижаблю, а решта сиділи тихо, дивилися й чекали. Я заціпеніла. Відтоді, як Таннер Сак повернувся вчора ввечері — мокрий, білий від солі й нажаханий короткою прогулянкою просто неба — я не могла заспокоїтися. Соваюся на місці й думаю про лист, про той негарний ланцюжок — безцінний доказ — і довгу подорож, що на них чекає. Таннер Сак сказав мені, що Сенґка погодився переправити їх. Це довгий шлях, важкий шлях. Сподіваюся, він не передумає. Сподіваюся, Силасової приманки буде достатньо.

Ми з Таннером Саком стараємося не зустрічатися поглядами. Ходимо одне повз одного у просторій гондолі «Тризуба», напружені від почуття вини. Я не знаю тебе, ти не знаєш мене — от і весь наш консенсус.

Більшість часу я проводжу за спогляданням Крюаха Аума.

Це дивне, зворушливе видовище.

Він увесь тремтить від захвату і збудження. Його очі дуже розширені, стулений сфінктер-рот поривчасто скорочується у такт із диханням. Він рухається — не зовсім бігає, але якщо це і можна назвати ходьбою, то вона якась неспокійна, схвильована — сновигає від вікна до вікна, дивлячись на двигуни, що живлять судно, до кабіни лоцмана на носі, до туалетів, до спальних кают і аж до великого купола кулі, наповненої газом.

Аум ні з ким, окрім мене, не може спілкуватися, і я очікувала, що він учепиться в мене мертвою хваткою. Але ні, мені направду нема чим зайнятися. Він із великим задоволенням усе розглядає. Мені тільки лишається сидіти й дивитися, як він дріботить туди-сюди, мов дитя.

На тому острові минуло все життя Аума. І тепер він жадібно вбирає усе довкола.

Доул підійшов до мене. Як і раніше (того першого разу) він сів навпроти, схрестивши руки, втопивши у мене незворушний погляд, і заговорив звично прекрасним голосом.

Цього разу мене охопив паралізуючий страх — так, ніби Доул бачив, що ми з Таннером Саком зробили — але я змогла зберегти спокій на лиці, чого він, власне, й очікував.

Я впевнена, що ми з Доулом розуміємо одне одного. Це саме те, що лежить в основі зв'язку, який відчуваю, і я вирішила скористатися цим переконанням. Він бачить, як я (я впевнена) намагаюся опанувати страх, який відчуваю перед ним, і поважає мене за те, що не піддаюся нервозності перед лицем легендарного Утера Доула...

Звісно, мене трясе від думки: а раптом він дізнається, що я зрадниця. Але йому таке на гадку не спадає.

Ми деякий час просто мовчки спостерігали за Аумом. Зрештою Доул заговорив (я ніколи першою не порушую тишу):

— Тепер, коли він у нас, я не бачу завад нашому завданню. Армада скоро увійде в новий період.

— А як бути з районами, котрим ця ідея не дуже подобається? — спитала я.

— Звісно, у когось є претензії, — сказав Доул, — але уявіть собі: зараз місто повзе; з аванком, із цим звіром на припоні, для нас нема нічого неможливого. Ми зможемо перетнути світ за той короткий час, який займає в нас ця подорож. — Він замовк і відвів очі вбік. — Зможемо подорожувати до місць, які раніше були недоступні, — сказав, понизивши голос.

І от знову натяк на якийсь прихований мотив.

Ми зі Силасом знаємо хіба половину історії. Цей проект — щось більше, ніж виклик аванка. Я ж бо вважала, що самотужки розкрила таємниці Армади, і це нове відчуття — ніби занадто багато не знаю — мені не до вподоби. Геть не до вподоби.

— Можливо, до земель мертвих? — повільно запитала я. — У світ тіней і назад?

Я говорила немов ліниво, озвучуючи чутки, які про нього ходили. Закинула приманку — буцім виправте мене, якщо неправа. Хочу знати правду про той проект і правду про нього самого.

Доул мене шокував. Я очікувала якогось ухильного натяку, туманних підказок на його походження. Але він дав мені набагато більше.

Це, певно, частина його власного проекту, створення між нами якогось зв'язку (я ще не можу осмислити, якого саме), але з певної причини Доул дав мені набагато більше.

— Це ланцюжок чуток, — сказав він.

Нахилившись уперед, Доул говорив тихо, щоб нас ніхто не почув.

— Коли вам кажуть, що я прийшов зі світу мертвих, ви — в кінці ланцюжка. Кожна ланка недосконало з'єднана зі сусідніми, і між ними просочується правда.

Якщо це й не були його точні слова, то лунало все саме так. Він так розмовляє, такими монологами, як по писаному. В моєму мовчанні не було невдоволення — це було мовчання вдячної публіки.

— Із мого боку ланцюжка — правда, — продовжив Доул. На мій подив і шок він раптом узяв мою руку й приклав два пальці на повільний пульс на своєму зап'ясткові. — Я народився у ваш час. Більше трьох тисячоліть після Контумації — мені все ще її приписують? Зі світу мертвих вороття нема.

«Стук, стук, стук», — бився млявий, мов у якоїсь холоднокровної ящірки, пульс.

«Я знаю, ці історії для дітей, — подумала я. — Знаю, що ти не повсталий із мертвих. І ти знаєш, що я знаю. Чи це тобі кортить, щоб я тебе торкалася?»

— Я не зі світу мертвих, — продовжив Доул. — Але це правда, що я із земель, де ходять мертві. Я народився і виріс у Горішньому Кромлесі.

Я трохи не скрикнула. Очі мої, напевне, широко розплющилися.

Запитали б мене пів року тому, і я не була би впевнена, що Горішній Кромлех існує. Я знала його хіба як туманне надумане місце фабрик зомбі й аристократичних мерців. Де ходять голодні ґули.

А тоді Силас мені сказав, що він там був, жив там — і я йому повірила. Та все ж його описи радше примарні, ніж точні. Якісь туманні спогади.

А тепер ще одна людина знайома з цим місцем? Але цього разу не мандрівник, а уродженець.

Я помітила, що занадто тисну на Доулову артерію. Він акуратно вивільнив руку з моїх пальців.

— Це поширена помилка — вважати, що Горішній Кромлех складається тільки з танаті. Там є і швидкі.

Я уважно дослухалася до нього, старалася вловити акцент.

— Ми — меншість, це правда, — продовжив Доул. — А з тих, хто народжується щороку, багатьох вирощують на фермах, тримають у клітках, поки не наберуть сили, коли їх можна вбити і переродити як зомбі. Інших виховує аристократія, доки вони досягнуть повноліття, і їх убивають та вітають у мертвому суспільстві. Але...

Його голос стих, і він на хвильку замислився.

— Але є ще і Живокрай. Ґетто. Там живуть швидкі. Моя мати процвітала. Ми жили у пристойній частині міста. Є роботи, які можуть виконувати тільки живі. Деякі ручні, а тому довіряти їх зомбі занадто небезпечно — їх дорого оживляти. Зате можна завжди вивести багато швидких, — він говорив рівним, беземоційним голосом. — А для тих, кому пощастило, для вершків — живих чоловіків та жінок, швидкої джентрі — є роботи-табу, за які танаті не візьмуться, але якими швидкі можуть пристойно заробляти. Моя мати заробляла достатньо і могла дозволити собі послуги некрурга, котрий забальзамував її, а потім оживив. Вона стала танаті, невисокої касти. Усі знали, коли Жива Доул стала Мертвою Доул. Але мене при цьому не було. До того часу я поїхав геть.

Не знаю, нащо він мені це все розказав.

— Я виріс, — сказав Доул, — у середовищі мертвих. Це неправда, що вони усі німі, але багато німих справді є, і ніхто не розмовляє гучно. Там, де я виріс, ми, хлопці та дівчата зі Живокраю, звикли гасати вулицями повз бездумних зомбі й кількох зневірених вампірів, а ще танаті, джентрі, святково зодягнених лічів з зашитими ротами та шкірою, яка радше нагадувала гарбовану шкіру. Найчастіше я пам'ятаю тишу.

— Мене не ображали. Мою матір поважали, і я був хорошим хлопчиком. Відкритої неприязні до нас ніхто не проявляв — хіба той чи той дозволяв собі інколи співчутливо-глузливий усміх. Мене втягнуло у кола культів, криміналу та єресі. Проте ненадовго й неглибоко. Швидкі спритніші від танаті в шумі та швидкості. Перше мене не надто цікавило, а от друге...

Коли стало зрозуміло, що павза перейшла в тишу, я спитала:

— Коли ви навчилися битися?

— Горішній Кромлех я покинув дитиною, — відповів Доул. — Тоді я про себе так не думав, але так воно й було. Прокрався до фунікулера — і шукай вітру в полі.

Більше він нічого не розповідав. Між тим часом і його приїздом в Армаду мало сплинути більше десяти років. Він не сказав мені, що сталося тоді. Але саме тоді, очевидно, він набув своїх фантастичних навичок.

Доул затих, і я відчула, як поволі гасне його бажання розмовляти. А мені після тижнів ізоляції кортіло, щоб він не замовкав. Я зробила незграбну спробу відпустити якийсь дотеп, але пролунало це, либонь, грайливо й несерйозно.

— І коли ви поїхали та виграли бій із Примарною імперією й вибороли — як вони його називають? — Могутній Клинок? — і кивнула на керамічний меч Доула.

Якусь мить на його обличчі не відбивалося нічого, а потім він раптом просяяв красивою усмішкою. Коли усміхався, мав геть хлопчакуватий вигляд.

— Це ще один смисловий ланцюжок, — сказав, — половина якого була втрачена. Примарних давно нема, проте по всьому Бас-Лаґу розкидані рештки Імперії. І це правда, що мій меч — артефакт Примарних.

Я продиралася крізь сенс, який він міг надавати своїм словам. «Мій меч — втілення Примарних технологій», — подумала я, а потім: «Мій меч виготовлений на розробках Примарних», але, поглянувши на нього, зрозуміла, що він має на увазі точно те, що сказав.

Напевно, на лиці моєму проступив шок. Доул тільки коротко кивнув.

— Моєму мечеві — більше трьох тисяч років, — сказав.

Неможливо. Я його бачила. Це звичайний, злегка понищений часом керамічний виріб. Та якби він і років п'ятдесят мав, я була б шокована.

— А назва... — Доул знову подарував мені одну зі своїх посмішечок. — Ще одне непорозуміння. Цього меча я знайшов після дуже тривалих пошуків, коли опанував мертву науку. Люди зовуть його Можливий. Не могутній. — Він говорив неспішно. — Тобто суть не в могутності, а в потенціалі. Вам відоме перекручення його справжнього імені. У давні часи подібної зброї було багато. Тепер, гадаю, це єдиний такий меч. Меч Можливого.

Навіть дорогою додому вчені складали плани. Вони й не думали недооцінювати те, що їм належало виконати. Попереду була ще важча робота.

«Тризуб» не летів у напрямку, протилежному тому, яким він прибув, — Армада не стояла на місці, й тими загадковими, незбагненними для Белліс засобами екіпаж дирижабля вів їх необхідним курсом.

Дирижабль почав прискорюватись, окрилений сірими хмарами та кулями дощу. Белліс визирнула з вікон каюти на бурхливе море і темні згустки повітря на краю неба.

Насувалася гроза.

Вони випередили найгіршу з негод. Буря лютувала всередині своїх меж, але котилася повільно. Розривала себе на шмаття зсередини. «Тризуб» мчав по її краях на периферії дощу, що гнався за їхньою тінню.

Побачивши, як геть кострубатий масив Армади мріє на видноколі й розповзається по воді під нею, Белліс зачудувалася її масштабами. Це був розсип руїн і робочих кораблів на хвилях, безформна маса з нерівними, незмінними краями. Буксири та пароплави, що облямовували її і тягли тисячі миль, відв'язували, поки місто стояло, й вони мляво снували довкола, переправляючи товари. Белліс подумала: це ж скільки пального, певно, споживає місто. Не дивно, що піратські кораблі Армади були настільки ненажерливі.

Побачивши місто, Белліс відчула приплив такої суміші емоцій, якій не могла дати назви.

На околиці міста вона побачила «Терпсихору». А вдалині виднівся «Сорго»: зі шпиля валувало полум'я, й у повітрі над ним стояло марево. Довкола «ніг» установки метушилися кораблі. Вона знову бурила, висмоктуючи нафту й гірське молоко з напнутих «вен», у яких вони текли віками. Армада підібралася туди, де був розлом. «Сорго» запасався паливом на майбутнє для могутнього тавматургічного ривка.

Вони зайшли з кормової частини Армади, обережно пробираючись поміж щогл. Під ними за тінню «Тризуба» допитливо пурхнула зграйка аерокебів та поодиноких повітряних куль.

«Тризуб» причалив до «Ґранд Оста», зависнувши на тій самій висоті, що й каліка «Зарозумілість». Белліс бачила внизу людей: вони витріщалися з навколишніх кораблів і маленьких літальних апаратів, але «Ґранд Ост» був майже порожній. На них чекала купка йоменів на чолі із сяючим Коханцем.

Белліс помітила новий поріз на його обличчі, майже зарубцьований шрам. Він починався від лівого кута губ і звивисто опускався нижче підборіддя. Це був дзеркальний відбиток того шраму, що вона бачила на Коханці.

Побачивши одне одного, Коханці на мить замовкли, а потім за кілька кроків подолали відстань між ними й обійнялися. Вони стискали та смикали одне одного пристрасно і гаряче хвилину чи й більше. Це не було схоже на пестливі дотики — радше здавалося, немов Коханці б'ються у сповільненому часі. Від погляду на них Белліс стало не по собі.

Нарешті вони відірвалися одне від одного. Белліс стояла близько до них і чула, як Коханці обмінюються якимсь незрозумілим шипінням-шепотінням. Коханка ляскала свого чоловіка, дряпала його по шиї та обличчю сильніше й сильніше. Але коли дійшла до нового порізу, пальці її раптом стали ніжними, немов торкалися дитини.

— Як і домовлялися, — прошепотіла вона, торкнувшись власних шрамів, — в один і той самий час. Ти відчув мене? Відчув? Бо клянусь, я відчула тебе: кожен дюйм, кожну краплю крові.

Обшита панелями кімната була обвішана старими портретами інженерів і політиків, яких Белліс не впізнавала — кробузонці, які висіли без діла та пліснявіли на стінах їхнього викраденого судна. Навколо величезного столу-підкови сидів Сенат Армади, а перед ними зібралися Тінтіннабулум, лідери наукової та інженерної команди «Тризуба» і Крюах Аум. Поруч із ошелешеним анофелесом сиділа Белліс.

Армадський сенат не збирався так уже вісім років. Але правителі районів чекали на повернення «Тризуба», щоби поставити на голосування цей визначальний момент в історії Армади. Необхідно було обговорити відповідні процедури.

Кожний район Армади мав один голос у Сенаті. Якісь райони представляла одна людина, якісь — гурт. Белліс повільно ковзнула очима по довгому столу, обзираючи правителів міста. Особу кожного визначити було нескладно.

Браґінод — какта-королева Джгура зі своїми радниками.

Представниками Книжкового містечка був тріумвірат хепрі, котрі сиділи, нахилившись одна до одної, та спілкувалися жестами й хімічними цівками, які перекладав слуга-людина. Імена їхні невідомі — вони лише номінальні глави групи, яка керувала районом.

Майже в самому кінці столу стояв чоловік у монашому одязі — представник Баска. Біля нього сидів розкошланий чоловік років шістдесяти. Белліс упізнала його, згадавши зображення на плакатах, — він був королем-торговцем Фрідріхом із Ти-і-Твій. Поруч із ним стояв ще один чоловік, обличчя його було сіре та пошрамоване — генерал Шаддлера.

Найбільше представників було від Кергауза. Прийшла значна частина Демократичної ради — чоловіки й жінки різних рас у тісному кільці в кінці стола, як гвинтик на шестерні. Вони постійно перешіптувалися і з явною неприязню зиркали на представників Гарватера.

Із крайнього правого боку стола сиділи вони — Коханці. Мовчки спостерігали за всіма. Тихо сиділи поруч, їхні обличчя — дзеркальні відображення їхнього нестямного кохання і взаємної жорстокості.

А навпроти, дивлячись на них набагато уважнішим, значно розумнішим поглядом, аніж сторожка ворожість радників Керхауза, був блідий чоловік, якого Белліс ніколи не бачила, у темному та простому одязі.

Ніс у незнайомця широкий, а губи дуже повні. Кучеряве волосся розмивало строгий образ. Очі мав якісь надзвичайні. Темні й неймовірно ясні. Гіпнотичні.

Белліс із деяким холодком усередині усвідомила, що то був керівник Сухої Паді, серйозний конкурент Коханців. Він став причиною того, що зустріч відбулася після заходу сонця. Це був вампір — Бруколак.

Очевидно, що така зустріч була формальністю і що позиції головних героїв уже давно вирішені. Аргументи та дискусії були натягнуті, невисловлені прихильності й ворожнечі — майже очевидні. Белліс говорила, коли до неї зверталися, стисло висловлюючись про ту чи іншу лінгвістичну проблему.

П'ять районів були за плани Коханців. Книжкове містечко здавалося щиро захопленим планом Гарватера, Джгур і Шаддлер були на утриманні в Гарватера, тому робили все, що б ті не казали. Фрідріх із Ти-і-Твій без тіні сорому продав свій голос Коханцям, знаючи, що ті дадуть більше, ніж будь-який інший квартал.

Проти Коханців виступили спільно тільки Баск із Кергаузом і Бруколак із Сухої Паді. П'ятеро проти трьох. Можна було негайно братися до виконання плану.

— Нас не поінформували, — сказала Вордакайн із Ради Кергауза, жінка зі суворим обличчям, котра ганила Коханців за їхню нечесність. Вона відчайдушно намагалася переконати Фрідріха й хепрі Книжкового містечка. — Нам не сказали про наміри Гарватера, коли його рейдери повернулись із кробузонським «Сорго». У той час ішлося про підвищення енергії та потужності, вироблення еліктрики й дешеву нафту. Гірське молоко тоді навіть не згадували. А тепер виявляється, що всі ці дешеві потужності кинули на цей проект із аванком. Чого ще нам чекати, коли аванк буде в нас?

Уперше за весь час Бруколак випрямився на стільці. Він не зводив очей з Коханців та їхньої свити, а особливо, як зауважила Белліс, із Доула.

— Оце так заковика, — несподівано сказав Бруколак. Голос його лунав хрипко і рвучко. — Оце так питання. Чого ще нам чекати? Що можна зробити з аванком у кишені? Куди можна податися?

Король-торговець Фрідріх засовався і сплюнув. Вордакайн звернулася до нього, нагадуючи йому про зобов'язання та минулі послуги й заступництво, про які Белліс нічого не знала. Фрідріх відвів погляд. Вона не могла його переконати. Фрідріх поглянув на Коханців, і ті посміхнулися йому й синхронно кивнули.

«Ми тебе купимо, — було сказано тим простим рухом, — а якщо Кергауз, або Баск, або ще хто захоче стати проти нас, ми просто дамо більше. Назви свою ціну».

Ті, хто виступав проти пробудження аванка, сиділи втомлені й немов аж постарілі.

Бурова установка, книга, сам Крюах Аум — Белліс розуміла: Коханці завжди неминуче втілювали свої плани у життя.

За вікнами, за милі звідси все ще не вщухала гроза, раз у раз на мить розтинаючи ніч блискавкою. У середовищі представників влади цього міста, яких тільки починала розуміти, перекладаючи для людини, расу котрої вона вважала давно вимерлою, Белліс почувалася втомленою й самотньою.

Вона була однією з небагатьох, хто лишився в кімнаті. Підійшовши до дверей, Белліс підняла очі на Утера Доула й зрозуміла, що той не дивиться на неї. Він пильно вглядався в інший бік кімнати; його нерухомі, як скло, очі втупились в очі Бруколака.

Коханці вже пішли. Розійшлися й інші представники районів. Лишилися Утер Доул, вампір, а між ними — Белліс.

Їй відчайдушно хотілося піти, але у дверях стояв Доул, ноги його наче приросли до землі в бойовій стійці. Пролізти мимо вона не могла, а заговорити боялася. Навпроти стояв Бруколак — розкошлана кучма, вологі губи розтулені, й той страшний язик лизькає повітря. Белліс затиснута в пастку між ними. А чоловіки не звертали на неї жодної уваги.

— Усе ще всім задоволений, Утере? — запитав Бруколак. Його голос ніколи не звучав голосніше неприємного шепоту.

Утер Доул не відповів. Бруколак тільки холодно посміхнувся і сказав:

— Ти не думай, що на цьому все й закінчилося, Утере. — Ми обоє знаємо, що вийде з цієї шаради. Не тут рішення приймають, не тут.

— Мерче Бруколаче, — озвався Доул, — твоє занепокоєння майбутнім проектом узяли до уваги. І проігнорували. А тепер, якщо дозволиш, я проведу Крюаха Аума та його перекладачку до їхніх осель.

Увесь цей час Доул не зводив очей з блідого обличчя вампіра.

— А ти помітив, Утере, — ґречно мовив Бруколак, — що інші нарешті дотумкали, що тут щось затівається?

Він повільно підійшов до Утера Доула. Белліс аж заклякла. Їй дуже не хотілося бути зараз у цій кімнаті. Роками вона нарощувала шари стриманості й холодного самоконтролю. Дуже мало емоцій не могла втримати у собі.

Вона зі жахом усвідомила, що Бруколак її лякає. Так, ніби його голос точно співпадав з її страхом.

У кімнаті було темно, газові лампи погасли, тільки обпливали й чадили кілька свічок. Белліс не бачила нічого, крім високої фігури вампіра, який наближався з легкістю танцівника (з тією самою легкістю, що й Утер Доул).

Тим часом Доул стояв мовчки й непорушно.

— Ти чув, як Вордакайн питала, що буде далі. Я казав тобі, що вона краща з них. Вони нарешті починають розуміти, Утере, — прошепотів Бруколак. — Коли ти їм скажеш, га? Коли вже їм випаде почути весь план? Чи ти справді думаєш, що можеш мені протистояти? — продовжив він раптом із якоюсь спокійною люттю. — Думаєш, можеш мене перемогти? Чи що твій проект можна реалізувати без моєї згоди? Ти знаєш... що я таке?

Далі він швидко заговорив якоюсь мовою, схожою на здушений кашель, немов сам діалект обурювався кожним звуком, що з нього вихоплювався.

Мова Горішнього Кромлеха.

Що б то не було, та очі Доула ще кілька секунд залишалися широко розплющеними. Він теж підійшов ближче до суперника.

— Та ні, Бруколаче, — пролунав голос, твердий, як кремінь. Доул дивився над головою Белліс просто на вампіра так, ніби її тут не було. — Якраз я дуже добре знаю, що ти таке. Більше, ніж будь-хто інший, це знаю.

Чоловіки нерухомо стояли за кілька кроків один від одного, і між ними Белліс — як вимушений арбітр.

— Я роблю тобі таку ласку, звертаючись до тебе за званням джентрі, Мерче, — процідив Доул. — Але ти не більше джентрі, ніж я. Ти не мертвий, не танаті. Ти забуваєшся, Бруколаче. Забуваєш, що є ще одне місце, де вашому роду дозволено жити відкрито. Куди біжать ваші біженці. Ти забуваєш, що там, де мертві правлять і захищають швидких, вас нема чого боятися. Ти забуваєш, що у Горішньому Кромлеху є вампіри. — Він замовк і вказав на Бруколака. — Вони живуть за межами ґетто швидких. У халупах. У нетрях, — усміхнувся. — І щовечора, після сходу сонця, вони можуть спокійно виповзати зі своїх халуп та перебиратися в місто. Сухоребрі фігурки у лахміттях попід стінами. Змучені та голодні, простягають тонкі руки. Жебрають. — Голос лунав тихо і злорадісно. — Молять швидких змилостивитися. І час од часу хтось із нас піддавався, зі жалю чи презирства, соромлячись своєї податливості й філантропії, ставав у тінь піддашшя та простягував їм зап'ястки. А ти і тобі подібні припадали до них у голодному шаленстві, лестячись удячно, жадібно смокчучи, поки ми не вирішували, що вам уже досить, і відсмикували руки, а ви плакали та просили ще і, може, блювали, бо ви стільки були без крові, що шлунок уже не приймає її, і ми вас лишали валятися в дорожній куряві, одурілих від цієї крихітної дози. Ми у Горішньому Кромлесі добре знаємо, що ви таке, Бруколаче. — На його обличчя повільно наповзла посмішка. — Наркомани. Яким дехто з нас потурає, яких дехто ненавидить і яких усі ми, швидкі й мертві, шкодуємо.

— Тож не намагайся, — виплюнув Доул раптом, — мене залякати. Бо так, Бруколаче, я дуже добре знаю, що ти таке.

Більше жоден з них не проронив ні слова. Чоловіки стояли лицем один до одного, незворушні. Тільки язик Бруколака висовувався, лизькаючи повітря.

А тоді він пішов.

Белліс кліпнула і роззирнулася довкола; у повітрі кружляли пилинки, ліниво танцюючи там, де стояв Бруколак. Вона підвела голову. «Що він зі мною зробив? — подумала. — Як він це робить? Гіпноз? Щоб його, він швидший навіть од Доула...»

Вона з якимось запізненням зрозуміла, що Утер Доул дивиться на неї, і серце її заспокоїлося, й дихання внормувалося.

— Ходімо зі мною, — сказав він таким рівним безбарвним голосом, ніби нічого не сталося і вона не була свідком дивної розмови. — Вам треба допомогти Крюахові.

Вона вийшла з кімнати, щосили стараючись іти рівно й не перечепитися через щось — такі дрижаки били її тіло. Вона згадувала слова Бруколака.

«Куди ми йдемо? — питала себе, ступаючи за Утером Доулом. — Що то за план?»

28

Після деякого зволікання ударила гроза.

Розмоталася щільно скручена маса повітря. Ніч була спекотна. Періщив дощ. Мотузи і снасті гнулися і цвьохкали об корабельні борти й будинки. Гримів грім, спалахувала блискавиця.

Це перший шквал у місті за багато часу, проте жителі діяли із завченою вправністю. Дирижаблі хутко садили на землю і ховали від негоди у дворах та під брезентами. «Тризуб» і «Зарозумілість», прив'язані до «Ґранд Оста» й занадто великі, щоб їх можна було прикрити, могли лише похитуватися і соватись од вітру, їхні масивні тіні накочувалися на кораблі та будинки.

У всьому місті всі містки й ланцюги, крім найміцніших, були з одного кінця розв'язані на випадок, якщо море сильно розгойдуватиме човни, внаслідок чого містки між ними просто порвуться. Пересуватися будь-куди в Армаді у грозу було неможливо.

Води Армади шалено билися в каналах між суднами, але хвиль не утворювали. На морі ж таких перешкод не було, і воно розбивалось об судна по краях міста. Човни, що облямовували вхід до доків Базиліо та Морського їжака, були зв'язані докупи, заступаючи і захищаючи рейдерські й торгові судна — армідівські та гостьові — зсередини. Поза межами міста флотилія винищувачів, буксирів і піратських суден відплила достатньо далеко, щоб не врізатися у стіни Армади.

Тільки підводні човни, що патрулювали місто знизу, риболюд, морські вірми й Паскуда Джон майже не відчули наслідків шторму. Вони перечекали грозу під водою, а дельфін час од часу випливав на поверхню подихати.

Визирнувши з вікна в коридорі «Ґранд Оста», Утер Доул перевів погляд на Белліс і сказав:

— Буде ще сильніша гроза.

Белліс не зрозуміла, що він їй говорить, а потім згадала історію в книжечці Крюаха Дума: виклик аванка за допомогою елементалів блискавки.

«Відчуваю, добрячу грозу ми накличемо», — подумала.

Белліс узялася вчити Аума солі, як і було доручено. Її непокоїло нове завдання. Вона усвідомлювала, що це порушення основних правил утримування анофелесів як виду, котрих незмінно дотримувалися Когнід та Дрир Самгер. І якими б корисливими не були причини такого контролю над цими істотами, такі правила служили захисною реакцією на одну з найбільш сумнозвісних імперій в історії Бас-Лаґу. Їй доводилося нагадувати собі, що Дум — самець, до того ж старий, і явно не становить для когось небезпеку.

Аум підійшов до завдання з ретельністю і логікою математика. Белліс із тривогою виявила, що він за короткий візит армадців уже опрацював дивовижну кількість словникового запасу (і вона задумалася, чи не заразили вони, бува, острів своєю мовою).

Вихідцям із Нового Кробузона, Джешульських або Мандрагорових островів, Шанкеля та Перрікіша сіль давалася легко. Проте Крюах Аум не знав жодної складової цієї мови. У солі не було жодних паралелей — ані словникових, ані граматичних — із горішньокеттайською. Однак він таки осилив сіль, зробив собі списки відмін, дієвідмін і граматичних правил. Його метод відрізнявся від звичного Белліс — Аум не покладався на інтуїцію й не навчався мовному трансу, щоби зробити розум сприйнятливим, але все одно вчився швидко.

Белліс нетерпляче чекала на час, коли її присутність уже не знадобиться; коли їй не доведеться без кінця-краю сидіти і швидко робити записи науковою мовою, якої вона не розуміла. Її звільнили від роботи в бібліотеці. Тепер вранці займалася з Аумом, а після обіду перекладала розмови між Аумом і науковим комітетом Гарватера. Ні те, ні інше не давало втіхи.

Удень вона їла з Аумом, а вечорами інколи супроводжувала його по всьому місту з гарватерською охороною. «Що ще я можу зробити?» — думала. Вона супроводжувала його до Крум-парку, до барвистих магістралей і торгових вулиць Гарватера, Джгура та Кергауза. Повела його до бібліотеки Великих Шестерень.

Поки Белліс тут стояла і стиха перемовлялася з Керіенн, яка, здавалося, була щиро рада бачити її знову, Крюах Аум бродив від полиці до полиці. Коли Белліс прийшла сказати йому, що їм уже треба йти, він повернувся до неї, і вона по-справжньому насторожилася від виразу на обличчі анофелеса — шанобливість, радість із агонією, як релігійний екстаз. Вказала йому на книги горішньокеттайською, і він захитався, немов п'яний, побачивши усі ці відкриті для нього знання.

Вона відчувала постійне занепокоєння, проводячи свої дні у присутності влади Гарватера: Коханців, Тінтіннабулума, його людей та Утера Доула.

«Як до цього дійшло?» — подумки дивувалася.

Белліс із першої ж миті була відрізана від міста й старанно, до крові, ятрила цю рану. Вона визначала себе нею.

«Це не мій дім», — казала про себе знову і знову в безкінечному колі повторень. І коли трапилася нагода встановити хоч якийсь зв'язок зі своїм справжнім домом, без роздумів пішла на такий ризик. Вона не відмовилася від своїх надій повернутися в Новий Кробузон. Дізналася, що на її місто чигає страшна небезпека і (дуже ризикуючи та розробивши ретельний план) знайшла спосіб його врятувати.

І якимсь чином, тягнучись щосили до Нового Кробузона через море, тісно прив'язала себе до Армади та її володарів.

«Як до цього дійшло?»

Думка викликала безрадісний смішок. Вона зробила все можливе для свого справжнього дому, а внаслідок живе тим, що працює на своїх наглядачів у тюрмі, допомагаючи їм набрати стільки сили, щоб відвезти її, куди вони захочуть.

«Як до цього дійшло?»

«І де Силас?»

Таннер щодня думав про те, що зробив на острові анофелесів.

І такі розмисли спричиняли йому дискомфорт. Він не був певний, що саме відчуває. Намацав обережно, як рану, спогад про те, що зробив, і виявив у собі неабияку гордість. «Я врятував Новий Кробузон», — думав і сам собі не вірив.

Таннер згадав тих кількох людей, котрих полишив у місті. Товаришів по чарці, друзів, дівчат: Зара, Пєтр, Феженекс і Доллі-Енн... Він думав про них із якоюсь абстрактною ніжністю, немов про персонажів книжки, до яких устиг прикипіти душею.

«Чи хоч згадують про мене? — міркував. — Чи сумують?»

Відігнав такі думки. Він так довго був у тій смердючій тюрмі в Залізній затоці, потім у сірому безбарвному трюмі «Терпсихори», а тоді життя його так різко й захопливо перемінилося, що Новий Кробузон лишився для нього хіба туманним спогадом.

Але в ньому все ж зосталось якесь джерельце почуттів до цього міста, визнання, що воно його сформувало. Він не міг допустити, щоб його знищили. Не міг подумати, що людей, яких він там знав, уб'ють. І от — сама думка про це не переставала дивувати — він дав їм прощальний подарунок, про який вони навряд чи дізнаються. Новий Кробузон урятовано. Він його врятував.

Його гризло усвідомлення цього. Воно його хвилювало і водночас викликало сором'язливу гордість. Він зробив щось таке серйозне, що змінить хід історії. Уявив, як місто готується до війни, так і не дізнавшись, хто його врятував. Це було щось настільки велике й вагоме, а він сидить тут і згадує про це, хіба злегка вигнувши брову, не певний, наскільки значима подія, ніби це тільки незначна деталь.

Він не зрадив Армаду, ні. Ніхто не постраждав, та і яке лихо від того, що його не було вночі якийсь час? Він лише на кілька годин вислизнув із кімнати — врятувати Новий Кробузон і назад. І радий, що так учинив. Навіть попри магістрів і каральні фабрики.

Він урятував його. Тепер можна сказати йому «прощавай».

Аванк був нечастим гостем у морях Бас-Лаґу. Тонкощі транспланного життя залишалися мало вивченими й таємничими. Ні Таннер Сак, ні жоден з його колег не знали, чи істота, яка пробиралася в Бас-Лаґ, була частковим або цілісним проявом, плутаниною масштабу (якийсь протозон, планктон з величезного морського виміру), псевдоорганізмом, спонтанно породженим у отворах між світами. Ніхто не знав.

Вони знали тільки те, що їм розповідала Белліс, розшифровуючи хитромудрі закарлюки Крюаха Аума.

Анофелес був явно приголомшений своїм новим середовищем, але це не вплинуло на його здатність зосереджуватися й відповідати на їхні запитання. Щодня Аум надавав своїм новим колегам достатньо інформації для їхніх потреб.

Він зробив для них креслення конструкції для упряжу (більшого за бойовий корабель), вудил і вуздечки. Незважаючи на те, що інженери не розуміли, що і куди має потрапити, яка частина тіла звіра точно втрапить у пастку застібки, вони вірили Аумові на слово про те, що механізми працюватимуть.

Наукова робота, плани — все просувалося приголомшливими темпами. Інженерам та вченим довелося нагадувати собі про те, як далеко вони зайшли, як швидко продовжували рухатися в тому напрямку. Всім їм було очевидно, що без Аума не змогли б досягти успіху, що б там колись не думали. Лише пропрацювавши з ним певний час, зрозуміли, як він був їм потрібен.

Вони вбудували двигуни в герметичних контейнерах на стиках ярма, котли потрійного обміну та складні системи шківів для регулювання руху, котрі мали висіти у морозній темряві глибокого моря, на багатомильних колосальних ланцюгах, підвішених під містом.

А якщо вони помиляються? Тоді древні гарватерські батіальні судна доведеться переобладнати.

На них чекало ще дуже багато роботи. Таннер мало не потирав руки від утіхи.

На ранок Армада вже оговталася після бурі: палуби розчистили від уламків шиферу та дерева, містки прив'язали на місце, перерахували й оплакали тих кількох, які пропали безвісти, втонули, хто опинився надворі під час потопу.

І коли це було зроблено, Гарватер із ще неймовірнішою швидкістю повернувся до виготовлення того, що було потрібно для його історичного проекту.

Під Армадою було п'ять стародавніх, прихованих ланцюгів. Таннер Сак і команди водолазів простежили їх, зафіксували їхні кінцеві точки. Усю промислову потужність Гарватера, а також ті її краплі, що знайшлися у Книжковому містечку, Шаддлері й Ти-і-Твій, було передано під безпосереднє управління Тінтіннабулума та проектного комітету. Почалося будівництво.

Кілька недавно захоплених металевих кораблів перетворили на лом. Їх розбирали по частинах. Там роїлися тисячі чоловіків і жінок: регулярні роботи в доках передоручили основному екіпажеві, а міським поденним робочим запропонували чималі гроші за день праці. Залізні екзоскелети військових кораблів, бруси та нутрощі пароплавів, величезні загартовані металеві щогли — все обдирали до цурки. Судна розпотрошили й розібрали, і тонни металу доставляли баржами та дирижаблями на фабрики.

На упряж для аванка використовували бруси й шурупи, подзьобані шрамами з попередньої служби. У ливарнях плавили залізо, не придатне для переробки.

Армада не мала тривалої історії тавматургічної практики. Однак серед піратів були грамотні металотавматурги, і цілі банди таких наводнили фабрики. Вони тісно співпрацювали з інженерами, змішуючи у великих чанах загадкові сполуки, щоби зробити метал міцним, легким і в'язким. Також пішли в хід гарватерські запаси гірського молока. Важку густу рідину принесли у флаконах. Коли ємності з молоком відкупорили, звідти піднявся химерний запах, схожий на спеції і мастило. Рідина хлюпала за склом — холодний перламутр.

Металотавматурги додавали відмірені краплі молока, шепчучи заклинання, і робили кілька пасів руками над розплавленим металом, заряджаючи й ущільнюючи його.

А після прокатки й кування металу і ще безміру загадкових процедур батискафи почали розтягувати компоненти вуздечки аванка під водою. Величезна команда водолазів працювала над ними з хімічними зварниками, які розбризкували у воді хмарки барвистих бульбашок, і сповільненими у воді рухами орудувала молотками й гайковими ключами.

Масштаби роботи були просто неймовірні.

Ланцюги закріпили на п'яти кораблях: на «Псарі» Книжкового містечка, «Саскиталі» Джгура, великому пароплаві «Стогін кравця» — головному кораблі Баска, на безіменному величезному кліпері на зовнішньому краю примарного кварталу і на гарватерському «Ґранд Ості». З кілів і похилих боків кожного з цих старих, масивних кораблів вигиналася дуга із заліза завбільшки як великі церковні двері, тавматургічно закріплена та прихована від чужих очей. І з кожного такого гака простягалися ланки ланцюгів завбільшки як човни.

Сторожових акул відпустили. Здавалося неможливим, що ланцюги взагалі колись ховали від чужого ока. Ширилися чутки — про те, що було зроблено раніше і що може статися тепер. Казали, що Баск пробував обрубати ланцюг під їхнім кораблем, але той був занадто міцний і масивний у своєму захисті з потужних заклинань.

У великій кімнаті без вікон унизу «Ґранд Оста» будували новий двигун. Непотрібні котли разом із височенними, у зріст людини, трубами зняли, мов у лісі вирубали старі дерева. Коли привиди двигунів зникли, стало видно два великі пласкі диски із заліза, вбудовані в підлогу. До пояса заввишки і багато ярдів у діаметрі, оброслі віковим пилом та брудом. То були кінці ланцюга, приладнаного до корабля, просиленого крізь його корпус, а потім склепаного і сплющеного століття тому. Тоді ним уперше скористалися.

«Хтось уже раніше це планував», — подумав Таннер Сак. Він був приголомшений годинами роботи, масштабами тавматургії, робіт, планування, зусиль, що їх докладало не одне покоління, а потім свідомо забули.

Між цими двома кінцями ланцюга Таннер Сак та його колеги почали будувати надзвичайний двигун. Вони працювали за технічними характеристиками, котрі розрахував упродовж довгих годин Крюах Аум.

Таннер уважно оглянув плани. Мотор, який вони сконструювали, не пасував до будь-яких відомих йому правил. Він буде велетенський, він наповнить кімнату гуркотом молотків і тріскачок, що діятимуть од джерела, яке Таннер не міг осягнути.

Він працював від основи майбутніх котлів угору. Почав з кінців ланцюга. Просвердлив їх і залив розплавленим сплавом, в який занурив дроти завтовшки як людське зап'ястя, обліплені гумою та смолою. Вони проходили через трансформатори завбільшки як його нога, ребристі колони з білої глини і до заростей кабелів, ізоляторів та різницевих машин.

Це був двигун, за допомогою якого складні енергії передаватимуть по ланцюгу «Ґранд Оста» у ту гігантську вуздечку і все, що вона містить, на милі під поверхнею води. Стрекало. Вудила й батіг.

Море було чисте. Водолази працювали на величезному підводному будівельному майданчикові. Компоненти опускали з кранів фабричних кораблів. Масивна вуздечка набувала форми з кінця гігантських ланцюгів, усе ще закріплених за кілька футів під поверхнею. Її масштаби непокоїли око, обриси були незвичні й незбагненні, оточені барвистими морськими рибками, підводними човнами, лангустами-ремісниками і водолазами разом із Таннером Саком, які рухалися зі сповільненою плавкістю підводних істот.

Інколи водою пробігали брижі. Опори установки «Сорго» зникали в циліндричних залізних поплавках, які підтримували її під поверхнею, як підвішені кораблі. Колона свердла пірнула вниз, ледве видна крізь тонни і тонни води, зникаючи там, де вона, як комар, проколює морське дно і починає годуватися.

29

Силас прийшов до Белліс через три дні після того, як та повернулася.

Вона чекала на нього — щовечора стежачи одним оком за дверима — але він усе одно зумів її здивувати.

Белліс вечеряла з Керіенн. Колишня колега їй щиро подобалася і здавалася чутливою та смішливою. Та все ж, силувано усміхаючись, Белліс відчувала, що самотність її нікуди не поділася. «А чому тут дивуватися? — спитала вона себе. — Ти цю самотність плекаєш, викохуєш і сама ж твориш».

Вона згадала, як їй велося в Новому Кробузоні, й визнала, що різниця невелика. Принаймні тут в її ізоляції була причина, і вона стала її щоденним паливом.

Керіенн вимагала детальних описів острова анофелесів, погоди та поведінки москітолюду. В її допитливості була меланхолія — примирившись зі своїм життям на борту, Керіенн дуже давно не ступала на тверду землю, тож розповіді Белліс тільки ятрили відчуття ностальгії.

Белліс було непросто говорити про поїздку. Вона згадувала про неї, як про щось далеке, одноманітність днів, заповнених нудьгою, страхом і періодично яскравішими емоціями. Було й те, що вона просто не могла обговорювати. Розповіді про анофелесів, самгерських піратів і найбільше про Крюаха Аума були зумисне нечіткими й туманними.

Ставши свідком сварки між Бруколаком і Утером Доулом, Белліс пройнялася захватом до правителя Сухої Паді. Керіенн розповіла їй усе, що та хотіла знати, про політичну структуру району, особовий склад вампірів під керівництвом Бруколака і про місцевий кривавий податок.

— Зазвичай тоді з ним і знайомляться, — сказала Керіенн. Вона старалася говорити буденно, проте не могла приховати трепет у голосі. — Не завжди — буває, його приходить збирати якийсь його лейтенант — але переважно він. Вони роблять на тобі поріз: тут, отут і отут, — показала на собі на стегно, груди й зап'ясток. — Потім мажуть антикоагулянтом і висмоктують кров у скляну посудину.

— І скільки забирають? — жахнулася Белліс.

— Дві пінти. Але чисту кров п'є тільки Бруколак, іншим доводиться розбавляти. Що більше вони п'ють, то сильнішими стають — так принаймні кажуть. І хоча Бруколак ретельно добирає лейтенантів, хтось із них може забажати влади. Якщо забирати кров традиційно, просто з вени, вони можуть не стриматися — а вбивати не хочуть. Та й до того ж є небезпека заразитися. Через слину. Якщо вони п'ють з когось безпосередньо і лишають його жити, то цей хтось може стати для них конкурентом.

Белліс попрощалася з Керіенн на межі Сухої Паді.

— Тут-то я точно в безпеці, — сказала, усміхнувшись, і пішла додому.

Вона могла взяти таксі — вітер був несильний, а згори долинали перекрикування й закликання аеронавтів. Два дні тому, коли вона закінчила роботу з Аумом, їй без слів вручили жменю прапорів та фіалів, що було явно більше від її тижневої зарплати в бібліотеці.

«Ну от, — уїдливо подумала, — щойно почала працювати на Гарватер, уже і прибавку маю».

Усвідомлення її прихованої причетності до всього, що сталося, усвідомлення того, що без неї Армада не була б там, де вона опинилася, пригнічувало її. Незважаючи на те, що вона керувалася на кожному етапі чіткими й хорошими міркуваннями.

Белліс пішла пішки не тому, аби грошей зекономити, а щоби знову дослідити Армаду. Замкнена в кімнаті увесь день серед незрозумілих розмов, вона відчула, що втрачає зв'язок із довколишнім містом. А хоч якесь місто, сказала собі, все ж краще від ніякого.

Прогулянка завела її у прохолодні й тихі вулички Шаддлера і Гарватера через «Толпанді». На дахах, закинутих будівлях і щоглах стиха перекрикувалися мавпи, міські коти зиркали на неї хижими очима, рідко траплялися собаки, юрми щурів або й поодинокі перехожі. Вона пройшла мимо курників, рятувальних човнів і парових катерів, навіки прибитих іржею та відданих під клумби, втулених в артилерійські батареї будинків, голубів, які воркували у стволі дванадцятидюймової гармати, попід дерев'яними хижками, притуленими просто на формарсі, під світлом газових ліхтарів, флогістонних клітин та гасових ламп і крізь темряву, поплямлену різними барвами у вузькі завулки з вогкої цегли, що вкривала судна Армади, як пухнастий шар плісняви. А тоді до себе, у «Хромоліт», де в кімнаті на неї вже чекав Силас Фенек.

Вона злякалася, помітивши в темряві чиюсь нечітку тінь. Потім зашипіла на нього й відвернулася, поки серце не заспокоїлося.

Він мовчки сидів і вивчав її. Широко розплющені очі дивилися спокійно.

— Як ти зайшов? — запитала.

Силас відмахнувся від питання, наче від мухи.

— За твоєю квартирою ще стежать, тому не через двері.

Белліс підійшла ближче. Він сидів нерухомо, й тільки очі стежили за її рухами. Вона підійшла геть близько, повільно нахилилася до нього, оглядаючи чоловіка, немов якийсь цікавий для науки рідкісний зразок. Робила це дуже демонстративно: холодно й нав'язливо обзирнула його з голови до ніг. Так роблять, коли хочуть залякати, збити з пантелику.

Коли схилилася над ним, наче хотіла перерахувати всі його риси, він поглянув їй у вічі й уперше за кілька тижнів усміхнувся щиро та відкрито. Вона згадала всі причини, чому цілувала його і чому трахалася з ним. Це не просто самотність чи ізоляція, хоча насамперед, звісно, через них. Проте були й інші фактори, тісніше з ним пов'язані. І хоча він був так близько, вона не мала жодного бажання доторкнутися до нього. Навіть якщо від того відчуття, котре підштовхувало Белліс до нього, лишився хіба блідий привид, вона все одно ні про що не шкодувала.

«Нам обом це було потрібно, — подумала. — І допомогло ж, справді допомогло».

Вона відвернулася й поплескала Силаса по потилиці. Він прийняв химерну ласку.

— Ну так... — почав Силас.

— Зроблено.

Він звів брови.

— Отак просто?

— Звісно, не просто. А ти як, бляха, думав? Але зроблено.

Він мовчки кивнув. А коли заговорив, то таким нейтральним тоном, наче вони обговорювали якийсь академічний проект.

— Як тобі це вдалося?

«А як нам усе вдалося? — подумала Белліс. — І чи вдалося? У мене ж нема жодного доказу».

— Сама я цього не могла зробити, — почала неквапом і аж випрямилася від шоку і злості на Силасовому лиці.

— Ти що? — гаркнув він. — Ти, блядь, що? — стрибнув на ноги. — Ти що накоїла, тупа ти манда...

— Ану сядь... — Белліс тепер стояла, тицяючи в нього тремтячим від люті пальцем. — Як ти смієш?!

— Белліс... що ти зробила?

Вона тільки зло блимала на нього.

— Я не знаю, — врешті холодно відповіла, — як би ти, Силасе, вмудрився перетнути болото, що кишить шестифутовими москітами. Я не знаю, як тобі це вдалося б. Ми були за милю чи й більше від самгерських кораблів — так, там були кораблі, не сумнівайся. Так от, не знаю, може, ти какт якийсь чи струпар, але в мені тече кров, і вони мене просто-напросто вбили б.

Якусь хвилю вона мовчала.

— Тому... — Белліс опанувала себе й говорила спокійно. — Я знайшла чоловіка, який міг поплисти до кораблів без небезпеки для себе і ризику попастися. Кробузонець, готовий тихцем зробити все, просто щоб відвернути біду від свого першого дому.

— Ти показувала йому, що всередині? — запитав Силас.

— Звісно що показала. Думаєш, він поплив би спокійненько опівночі, повіривши мені на слово про те, що там лежить?

— Поплив? Це був Таннер Сак? Треба було ще трохи пошукати, і, може, ти знайшла б когось ще лояльнішого до Гарватера.

— Але він зробив це, — сказала Белліс. — Таннер просто не погодився б, не побачивши доказів. Я показала йому листи, і так, Силасе, він вірний Гарватеру. І не планує повертатися. Але чорт тебе візьми, невже ти думаєш, що в нього там нікого не лишилося? Друзів, сім'ї? Що йому радісно від того, що Новий Кробузон розпотрошать ґринділи? Заради людей, яких там лишив. Заради спогадів. Будь-чого. Він узяв коробку, печатку, листи, і я сказала йому, що робити. Це було прощання з його довбаним містом. Від нього, від мене і від тебе.

Силас повільно кивав, визнаючи, що, напевно, вибору в неї не було.

— Усе відбулось як треба, без проблем. Силасе... ми завдячуємо цим Таннерові Саку.

— Але він знає... — нерішуче сказав Силас, — хто я?

— Звісно, ні, — Силас явно розслабився, почувши це. — Думаєш, я геть дурна? Добре пам'ятаю, що зробили з капітаном. Я б не допустила, щоб тебе вбили, Силасе.

Голос її лунав м'яко, але в ньому не було тепла. Це була констатація факту, не близькості.

Після кількох хвилин роздумів Силас немов таки облишив сумніви.

— Я так розумію, що це був єдиний варіант, — сказав він, і Белліс коротко кивнула.

«Паскуда невдячна, — подумки лютувала вона. — Тебе там не було...»

— Кажеш, пакунок у самгерців? Запечатаний і готовий до відправки? — він хижо щирив зуби. — Ми це зробили. Зробили.

— Це вже більше схоже на реакцію, яку я очікувала, — дошкульно кольнула вона. — Так, зробили. — Вони довго дивилися одне на одного. — Коли, на твою думку, вони доїдуть до Нового Кробузона?

— Я не знаю, — сказав Силас. — Може, це взагалі не спрацює. Чи навпаки, але ми про це не дізнаємося. Ми врятуємо місто, але ніколи про це не почуємо. Я можу до кінця моїх днів прожити у цій сраній балії, ламаючи голову над тим, як утекти. Але ж, боги, ми мусимо знати? Хай без відповіді, хай без сліз вдячності, але ж маємо знати, що ми їх урятували?

Белліс відчула, як її накриває хвиля самотності. Чи це гірше? Ніколи не дізнатися. Відправити повідомлення через увесь світ, через стільки небезпек і перепон, щоб воно щезло десь без звуку? І ніколи не дізнатися, чи дійшло взагалі?

«Боги, — розпачливо подумала. — Невже це все? Кінець?»

— Що тепер буде? — спитав він. — З тобою і зі мною?

— А ти що хотів? — стенула плечима Белліс. Голос її звучав радше втомлено, ніж зневажливо.

— Я знаю, це важко, — м'яко сказав Силас. — Знаю, що все складніше, ніж ми думали. І від тебе нічого не очікую. Але ж, Белліс... між нами стільки всього було, і не думаю, ніби це єдина причина того, що ми проводили час разом. Я хотів би, щоб ми залишилися друзями. Ти направду можеш дозволити собі не водитися зі мною? Щоб у тебе не було нікого, хто б знав це все? Як ти справді почуваєшся? Де хотіла би бути?

Вона була не зовсім упевнена в ньому, але все було так, як він сказав: вони ділили таємницю, яку ніхто не знав. Чи могла вона дозволити собі втратити його? У цьому місті їй може випасти жити роки й роки (і вона здригнулася, подумавши про це). Чи може вона собі це дозволити — не мати нікого, з ким можна буде по-справжньому поговорити?

Він підвівся, зібравшись іти, і вичікувально простягнув руку.

— Де печатка Нового Кробузона?

Беліс цього боялася.

— У мене її нема, — відповіла.

Цього разу він не розлютився, лише зімкнув кулак і питально поглянув на неї.

— Це Таннер, — сказала вона, щомиті готова до спалаху гніву. — Він упустив її в морі.

— Це каблучка, Белліс, — стиха проказав Силас. — Із пальця її дуже важко загубити. Тому він її не загубив. Він лишив її собі, невідомо нащо. Сувенір з дому? Чи щоб тебе шантажувати? Тільки боги знають.

Він похитав головою й зітхнув, і її розізлив вираз його обличчя, на якому було чітко написано: «Я в тобі розчарувався».

— Краще я піду, Белліс, — сказав Силас. — Будь обережна. Не забувай — за тобою стежать. Тому не дуже дивуйся, якщо я приходитиму і йтиму... незвичними шляхами. Бувай.

Він спустився гвинтовими сходами. Белліс чула, як звуки його кроків розсипаються по металу, дзвенять порожнисто, мов тонка жерсть об жерсть. Вона повернулася на дивні звуки, але його вже не було. Усе ще чула тонкий дзвін його ніг на сходах, але там нікого не було. Він або невидимий, або щез.

Очі Белліс розширилися від подиву, але навіть за його відсутності вона скупилася на явний прояв захвату.

«Приходить і йде, як щур чи кажан, — подумала. — Мабуть, тавматургії підучився».

Від цієї думки стало неспокійно й некомфортно. Усе свідчило про те, що він володіє закляттям виняткової складності й сили. «Не знала, що в тобі таке є, Силасе», — подумала Белліс. І вкотре усвідомила, наскільки мало вона про нього знає. Усі їхні розмови — витончена гра. Попри його слова, попри спільну таємницю, відчувала себе страшенно самотньою.

І не вважала, що Таннер Сак залишив собі печатку Нового Кробузона, хоч і не могла сказати чому.

У Белліс було таке враження, наче вона чекає чогось.

Чоловік стоїть і чекає, поки на гвинтових сходах вітер обдуває його на всю довжину її недолугої квартири в димоході, й він знає, що ті очі, котрі невсипно стежать за її дверима, його вгледіти не можуть.

У його руці статуетка: філігрань її плавника складена, як шари тіста, губи круглого зубатого рота відкопилені вгору, а язик чоловіка усе ще холодний від поцілунку. Тепер він набагато меткіший, йому значно легше вдається прийняти рух маленького язичка холодного каменя, і він може скеровувати енергію, яку розв'язує їхній безпристрасний поцілунок, куди спритніше.

Він стоїть там під різними кутами ночі на місці, яке показала статуетка і де її поцілунок дозволив йому стояти, у такому місці, в якому перетинаються снопи світла і де він стоїть непомічений, як не помічають його двері, стіни й вікна, поки він є коханцем пропахлої ропою статуетки.

Ці поцілунки ніколи не стануть приємними. Але та сила, що надходить у нього разом зі слиною кам'яної фігурки, творить дива.

Він робить крок у ніч, ніким не помічений, сповнений хоробрості й таємничої енергії, і йде шукати свою каблучку.

30

Армада ліниво погойдувалася під сонцем. Усе мліло від спеки.

Шалена робота тривала; під водою дедалі чіткішої форми набувала вуздечка для аванка. Примарні обриси балок і дерев'яних опор нагадували скелет якоїсь немислимої будівлі. Минали дні, й вуздечка потихеньку нарощувала тіло, хитромудрі механізми набували вигляду чогось реального. Вона росла завдяки надлюдським зусиллям бригад, які над нею працювали. Місто перебувало наче у воєнному стані — всі промислові потужності кинули на виконання проекту. Люди розуміли, що на карколомній швидкості мчать у нову епоху.

Масштаби вуздечки не переставали дивувати Таннера Сака. Вона мріла внизу, під хмаринами риб-сміттярів, якими постійно кишіла вода під Армадою, — більша, набагато більша, ніж будь-який корабель. Поруч із нею незмірно малів «Ґранд Ост», погойдуючись на воді, як гумова іграшка у ванній. За кілька тижнів вуздечка буде готова.

Робота не вщухала ні на мить. Увечері, в сутінках бризки ілюмінації від хімічних спалахів та зварювальних апаратів приваблювали нічних риб. Вони табунцями оточували ланцюги й команди дайверів, блимаючи на них великими, переполоханими від світла очима.

Тут були і рухомі частини, з'єднання та вулканізовані газові балони зі старих дирижаблів. Були герметичні мотори. Але, по суті, це був просто гігантський зашморг, ланки та сегменти котрого тяглися більше чверті милі в довжину.

Корабель за кораблем випотрошували, розбирали і переплавлювали. Флот військових і торгових кораблів, які оточували місто та його порти, значно порідішав заради здійснення цього проекту. Судна, котрими пожертвували, огортала завіса диму, поки їх розтинали пальники.

Одного вечора Шекель ішов у кормовій частині Гарватера до будинку Белліс і, глянувши на видноколо, побачив на краю міста наполовину розібраний корабель. Це була «Терпсихора»: ламані, рвані контури, місток, більшість надбудов і палуба зникли, а металеві нутрощі порозбирали й, мабуть, порозтягували по фабриках. Це видовище прикувало його до місця. Жодних ніжних почуттів у хлопця до судна не було; він не вжахнувся — радше здивувався з причин, яких і сам не міг пояснити.

Дивився вниз на воду, що тихо похитувалася під ним. Важко було повірити, що це відбувається, що в результаті колосальних зусиль ланка за ланкою сплітаються разом у величезний ланцюг під тканиною міста.

У житті Белліс було кілька активних мов. Вона із захватом освіжала в пам'яті усі навички: безіменну техніку для сегментування пам'яті, унормування внутрішніх словників, мовний транс, який востаннє застосовувала в Гирлі Смоли.

Аум швидко вчився солі. Їй трапився талановитий учень.

Під час обговорень у другій половині дня з Тінтіннабулумом та іншими вченими, час од часу — на превелику втіху Белліс — Аум переймав якесь питання, перш ніж вона встигала його перекласти й занотувати. Він навіть, бувало, записував якісь свої відповіді найпростішою сіллю.

«Це ж, певно, для нього щось неймовірне», — подумала Белліс. То перша для нього мова, яка має письмовий і усний виміри. Чути горішньокеттайську для нього — безглузде поняття. Чути запитання сіллю й писати відповіді тією ж мовою — мабуть, дивовижний для нього розумовий стрибок, але він з апломбом упорався.

Белліс так і не відчула якогось тепла до Крюаха Дума. Його незмінна допитливість і широко розплющені здивовані очі втомлювали її. У неї склалося враження, що за ними нема особистості. Це геніальний, нудний чоловічок, чия культура зробила з нього дитину-переростка. Її не могла не радувати швидкість, з якою він навчався мови Армади — скоро в її послугах не буде потреби.

Сіль та горішньокеттайська оточували її щодня в місті.

Власна голова Белліс була заповідником раґамольської. Вона ніколи не належала до тих лінгвістів, котрі думали мовою, якою користуються в певний момент. Силас був єдиною людиною, з якою вона розмовляла своєю першою мовою — у ті рідкісні хвилини, коли вони бачилися.

Одного дня в її житті на мить з'явилася четверта мова. Квізі — відоміша як мрецька. Мова Горішнього Кромлеху.

Вона все ще не дуже розуміла, чому Утер Доул вирішив заговорити з нею про його рідну мову. Після одного з уроків Белліс із Аумом він поцікавився, чи їй усе ще подобається вивчати нові мови, на що вона чесно відповіла: подобається.

— Вам буде цікаво послухати трохи квізі? — запитав той. — Мені нечасто видається поговорити моєю мовою.

Белліс тільки ошелешено кивнула. Того вечора вона пішла з ним у його кімнату на борту «Ґранд Оста».

Звуки квізі утворються в гортані та схожі на тихе гавкання, потім звук проковтують та перемежовують із точно відміреними проміжками тиші, такими само важливими, як і звуки. Доул попередив її, що в цій мові чимало дивних тонкощів. Він також нагадав, що в багатьох із джентрі танаті були зашиті роти, а гортань — майже неробоча. Побутували різновиди цієї мови, якими говорили за допомогою рук та очей, а також спілкувалися письмово.

Белліс із захватом вслухалася у цю м'яку мову й заворожено спостерігала за Утером Доулом. По-своєму спокійно й стримано він захоплено декламував кілька пасажів тексту, що лунав, як поезія. Белліс усвідомила: вона тут не для того, щоби вчити мову, а щоб у ролі авдиторії оцінити його виступ.

У компанії Доула вона не могла позбутися від якогось недоброго передчуття — разом з іншими емоціями, разом із хвилюванням.

Він без слів простягнув їй келих вина. Вона побачила в цьому запрошення лишитися. Сиділа, попиваючи напій, і роззиралася по кімнаті. Белліс очікувала побачити щось на кшталт прихованої твердині, та він жив у звичайній каюті, як сотні інших. Кімната була обставлена просто: стіл, два стільці, скриня й чорно-білий офорт на стіні. Внизу вікна стояв стелаж, повен уже знайомого та незнайомого озброєння, а в кутку кімнати — складний музичний інструмент із струнами і клавішами, немов гібрид арфи й акордеона.

Щось близько хвилини минуло в тиші; Утер мовчав, і Белліс заговорила першою.

— Мене... дуже зацікавила історія про вашу юність, — сказала. — Мушу визнати, я не була певна в наявності Горішнього Кромлеху — поки не зустріла вас. Проте на поголосах про землі мертвих і поразку Примарної імперії я загубила нитку чуток. — У неї не було досвіду в тому виді гумору, який вона намагалася апробувати, але він звів брови, мовляв, потішила. — Я б залюбки послухала, що було далі, коли ви покинули Горішній Кромлех. Напевно, ще не зустрічала нікого, хто б стільки подорожував. А ви колись...?

Вона раптом розхвилювалася й замовкла.

— Ні. Я ніколи не бував у Новому Кробузоні, — відповів немовби трохи роздратовано, але як завжди стримано і спокійно. — Ви також не певні, що вірите всьому, що я розказав про меч, правда ж? — раптом видав. — Я вас не виню. «Не може ж йому бути стільки років», — мабуть, думали ви. Що вам відомо про Примарну імперію, міс Колдвин?

— Небагато, — зізналася вона.

— Звісно, жителі там аж ніяк не належать до людського роду чи до хепрі, водяників або когось іще. Вони і не Ксенії в тому сенсі, який ми зазвичай надаємо цьому поняттю. Будь-які описи, що могли вам трапитися, хибні. На запитання «Який же вони мали вигляд?» нема чіткої відповіді. Ця зброя, — вказав на свій пояс, — так явно припасована для людських рук, що ви могли б вважати мої твердження про її походження брехнею.

Белліс іще не замислювалася про форму його меча, як Утер Доул уже здогадався.

— Ви бачите не меч, — продовжив, — а лиш один його аспект. Він контекстуальний — і те само можна сказати про Примарників. Я так розумію, ви читали дещо з їхнього Імперського канону? Навіть переклади перекладів перекладів, навіть з усіма доповненнями, опущеннями та коментарями містять кілька дивовижних речей. Особливо Ковертіана. — Він замовк і відсьорбнув вина. — Деякі уривки стосуються найперших днів прибуття Примарників у Бас-Лаґ, до початку імперії, — підморгнув Белліс. — Безумовно, — сказав він так, ніби вона йому заперечила. — Прибуття. Примарники — не рідні для нашого світу.

Белліс знала цей міф.

— Є там один уривок, — задумливо промовив Доул (а Белліс ніяково завважила, як його прекрасний голос поволі заколисує її). — «Вірші дня». Може, чули про такі? «Грізне хвицання хвостів, плавання над рівниною світів, мимо небесних світил, вогнів у сліпоті ночі». Це опис подорожі Примарників від... Їхнього світу до Бас-Лаґу. В череві металевої риби темним морем зірок. Але найцікавіше там — опис їхнього дому, звідки вони прибули. Його навіть сплутали з Пеклом.

Утер Доул сів на ліжко й умовк.

«Це того я сюди прийшла? — подумала Белліс. — Оце він хотів мені розказати?» Доул немов хлоп'як, якому нібито й хочеться, щоб вона побула з ним, але не певний, що саме треба робити.

— Там ідеться про ранок, який зустрів їх «залізною зливою і стіною вогню», — зрештою промовив. — Усе східне небо так палало світлом і вогнем, що навіть із дна моря можна було осліпнути, бо горіли гори, повітря, плавився метал. Не у всякій ливарні бувало так спекотно, як там. Замрів ранок, і світ згорів. Над ними за лічені хвилини піднялася і вигнулася теплова стіна, просто над головами, затуливши небо і спаливши в повітрі кожен атом газу. А тоді вогонь зсівся, аж доки не стали видні його краї і він перетворився на диск. І спека трохи спала, хоч океани все ще були, як плавлене залізо.

— Ближче до обіду вогонь у небі відступив, рухаючись на захід. Диск стиснувся ще дужче, і це було сонце на далекому обрії. До полудня воно стало ще менше, а земля була дуже холодною. Сонце теж стислося і рушило на захід у довгих, затягнутих сутінках, і рідний світ Примарників став холоднішим за Паморозний океан. До ночі небо цілком потемніло, а сонце мало вигляд рухомої зірки. І там було холодно — холодніше, ніж можна взагалі уявити. Світ був обвитий шарами криги та морозу, самі гази, сам ефір виросли в айсберги й цілі стіни, твердіші, ніж камінь. — Він слабко усміхнувся Белліс. — То була батьківщина Примарників. Уявіть, які істоти можуть жити, можуть вижити у такому місці; наскільки їм кортить спокою. Тому вони покинули свою домівку.

Вона мовчки слухала.

— Ви розумієте, що я маю на увазі під Ламаною країною?

Белліс наморщила чоло, а потім раптом кивнула.

— У Новому Кробузоні ми називаємо це... — вона на хвильку замислилася над перекладом, — Гіпотезою Розколотої землі. У мене був колись друг, учений. Він часто про таке говорив.

— Ламана країна, — сказав Доул. — В юності я чимало часу вивчав міфи та космогонію. Розколота земля, Примарна імперія, «Вірші дня». Примарники прийшли сюди зі східного краю Всесвіту. Вони минули кам'яні кулі, що обертаються у небі, — інший, ще хиткіший світ, аніж наш, на безкрайньому плато — і прийшли сюди, в такі теплі благодатні землі, що ті здавалися їм бальзамом, — нескінченний ласкавий ранок. І закони природи тут інші. Природа їхнього світу була спірна.

Деякі кажуть, що коли вони приземлилися, стався такий викид енергії, якого б вистачило, щоб вивільнити хаос Крутня просто з отвору, з котрого вони прийшли. Це казки. Проте прибуття їхнє було справді потужним — сама реальність могла розчахнутися. Розколота земля — не вигадка, це справа їхніх рук. Розламуєш щось... і все, що було всередині, висипається.

— Покинувши мій перший дім, я роками вивчав явище цього розлому. Шукав методи й інструменти, щоб якось осягнути його. А коли прибув сюди, Коханці побачили: я дізнався таке, що й уявити не міг. Подумайте тільки про потужність Примарників, науку, тавматургію. Уявіть собі, що вони могли зробити і зробили з нашим світом. Ви бачите масштаби катаклізму їхнього приходу. Не лише фізично — онтологічно. Коли вони приземлилися, то похитнули правила світу, як і його поверхню. Тому не дивно, чому ми з таким острахом шепочемо ім'я їхньої імперії.

«А все ж, — подумала Белліс, — це ми зупинили Примарників. Спершу через Контумацію, потім Линьку. Які б слабкі ми не були».

— Подейкують, ви очолили Контумацію, — сказала.

— Я нічого не очолював, — відповів Доул різко, здивувавши її. — Я солдат, а не полководець, не лідер. Горішній Кромлех... це світ, поділений на касти. Ви виросли у місті торгашів, тож сприймаєте таке як належне. Тому навряд чи задумувались, як звільнює можливість продавати свої послуги, робити те, що сказав начальник. Я не лідер.

Вони з Утером ішли коридорами «Ґранд Оста».

Коли він зупинився на одному з численних перехресть, вона раптом подумала, що він поцілує її, і від несподіванки широко розплющила очі. Але це не входило у його плани.

Він приклав палець до губ.

— Хочу, щоб ви дещо дізналися, — прошепотів. — Про Коханців.

— Як їх насправді звати? — з неї вирвалося задавнене роздратування разом із втомою. — Мене вже нудить від... цієї загадковості. І не повірю, що ви не можете згадати.

— Можу, — відповів. — Звісно, я пам'ятаю їхні імена. Але суть узагалі не в тому, як їх колись звали. Тепер вони Коханці.

Доул повів її до нижніх палуб, подалі від шуму, від патрулів. «Куди він мене веде?» — метнулася нервова думка. Вони зайшли в темну і дуже тиху частину корабля. Вікон тут не було — співбесідники опустилися нижче ватерлінії в давно запустілу місцину.

Нарешті Доул, пригнувшись, пройшов під мереживом труб і потягнув її у крихітну кімнатку. Радше навіть не в кімнатку, а у тісний простір. Усюди лежав пил і облущена фарба.

Доул обережно підніс палець до її губ.

Белліс розуміла, що покірно йти за Доулом і заводити з ним дружбу це якось нерозумно з боку того, хто глибоко вліз в антигарватерські справи. «Що я взагалі тут роблю?» — подумала.

Утер Доул вказав на стелю за якийсь дюйм над нею і нахилив голову набік. Минуло кілька секунд, поки Белліс щось почула, і спершу вона не могла зрозуміти, що саме чує.

Голоси. Приглушені шарами повітря й металу. Віддалено знайомі. Белліс підвела голову. Тепер вона майже могла розібрати слова. Це був випадково знайдений куточок для підслуховування. Завдяки особливості архітектури й матеріалів звуки з кімнати нагорі проникали (трубами, порожнечами у стінах?) крізь стелю.

Голоси з кімнати нагорі.

Кімнати Коханців.

Белліс ошелешено стрепенулася. Вона чула Коханців.

Повільно й обережно, так, наче вони могли її побачити, Белліс витягнула шию й нашорошила вуха.

Слова випурхували на різних регістрах, між подихами. Голоси нявчали, благально, від насолоди. Зойки втіхи й болю та інших немислимих емоцій. І слова крізь метал.

...люблю... скоро... давай... так... ріж... люблю... ріж... так, так...

Так.

Слова повторювалися по колу. Белліс пересмикнуло, і вона позадкувала від слабкої точки в металі. Слова, звуки лунали тихим наспівом, настільки пронизаним жагою і пристрастю, що їх треба було вигризати, інакше вони стали би безсловесним криком.

ріж так люблю ріж

Два потоки слів, чоловічий та жіночий, що перетинаються і переплітаються, нерозривні — їхні ритми нерозривні.

«Джаббере милий!» — подумала Белліс. Утер Доул з непроникним виразом спостерігав за нею.

Белліс приголомшено пішла до дверей. Вона не могла не думати про те, чим вони займаються у своїй кімнаті за кілька футів од неї.

Доул повів її геть від тієї огидної схованки. Нарешті крізь шари металу вони вибралися надвір, у прохолодне нічне повітря. Доул мовчав.

«Що це було взагалі? — думала вона, свердлячи поглядом його спину. — Навіщо було це слухати?»

У його поведінці ніщо не вказувало на хіть. Вона нічого не розуміла. Стриманий, красномовний та офіційний у власній кімнаті, він відкривав для неї неймовірні історії і теорії, аби тільки говорити, а в цих коридорах став дитиною з таємною схованкою. І з чимось на кшталт безсловесної, нерозбірливої гордості, яку вона очікувала б від такої дитини, він привів її до свого лігва й показав їй свою таємницю. І Белліс не могла зрозуміти чому.

Вона здригнулася на згадці про ті задихані вигуки, збочені прояви пристрасті Коханців. І кохання, напевно. Подумала про їхні шрами, про сам процес. Кров і розітнута шкіра. Нудота підступила їй до горла. Вжахнуло не саме насилля, не ножі та що вони ними робили. Такі грішки взагалі її не турбували — це вона могла зрозуміти.

Це стало чимось іншим. Саме емоція, напруга, запаморочливий, нудотний запал, який вона почула в їхніх голосах, лякали її. Вони намагалися прорізати між собою мембрану і кровоточили одне в одного. Розриваючи їхню цілісність задля чогось, що виходить далеко за межі сексу.

Це нестямне дійство, яке вони вважали коханням, здавалось їй чимось подібним до мастурбації і викликало в неї огиду.

І жах. Нудоту, огиду й жах.

31

У ці дні Шекель був вільний.

За прикладом більшості молодих волоцюг, котрі вешталися коло доків Базиліо, він заробляв собі на хліб, як у Новому Кробузоні: виконував доручення, доставляв повідомлення й товари, уважно дивився і нашорошував вуха за жменю монет від випадкового роботодавця. Сіллю говорив упевнено й зрозуміло, ба навіть плавко.

Трохи більше половини своїх вечорів він проводив у компанії Анджевіни. Вона жила в «Касторі» Тінтіннабулума, під дзвіницею. Частенько поверталася дуже пізно вночі, оскільки Тінтіннабулум проводив довгі години на зустрічах зі своїми колегами, а також із Крюахом Аумом, Белліс та Коханцями, а вона носила йому книги й матеріали з бібліотеки чи з його прихованої лабораторії в задній частині корабля. Поверталася втомленою, а Шекель утішав її невмілим масажем та вечерею.

Анджевіна мало говорила про проект, але Шекель тонко відчував її напругу і хвилювання.

Інші вечори він проводив у тому місці, яке досі вважав своїм домом, ділячи його з Таннером Саком.

Таннера не завжди можна було застати вдома — як і Анджевіна, він надовго затримувався на роботі, після котрої приходив страшенно втомлений. Але, коли був удома, то більше говорив про те, чим займається. Він описав Шекелю надзвичайний вигляд вуздечки, що простягалася у чистій воді, табунці яскравих тропічних риб, котрі кружляли між ланок ланцюгів, що вже обростали рослинами та чіпкими молюсками, і як уночі вона мерехтіла холодними вогнями. Після годин роботи, зварювання, випробувань та пропозицій, виступаючи поперемінно то конструктором, то бригадиром чи будівельником, Таннер був виснажений, але дуже щасливий.

Шекель підтримував у їхньому житлі чистоту й порядок. Коли він не готував для Анджевіни, то готував для Таннера.

Хлопцеві було каламутно на серці.

Два дні тому в місяці лудді Шекель раптом прокинувся трохи по півночі у своїй кімнаті на фабричному кораблі. Він сів на койці й так просидів непорушно деякий час.

Роззирнувся по кімнаті у блідій напівтіні, що відкидали ліхтарі та зірки знадвору. Кинув оком на стіл та стільці, відро, мисники й каструлі, на порожнє ліжко Таннера (знову на роботі допізна). Навіть у тінях в кімнаті не було де сховатися, і Шекель знав, що він тут сам.

Проте було відчуття, ніби не сам.

Шекель запалив свічку. Ніяких незвичних звуків, світла чи тіней не було, але йому все одно здавалося, що він от-от щось почує чи побачить — знову і знову, наче спогади випереджали його, нагадуючи йому про щось таке, що ще не відбулося.

Так нічого й не побачивши, він ліг досипати і наступного ранку прокинувся з тим нечітким передчуттям, що було в нього вночі. Але наступної ночі те саме відчуття вторгнення настало зі сутінками, задовго до того, як він улігся спати. Він стояв, смішно, зосереджено завмерши, і роззирався на всі боки. Що то щойно ворухнулось? Одяг? Ота книжка? Тарілки?

Увага Шекеля швидко перемикалася з одного предмета, однієї купи речей або ящика на інший, і очі хлопця бігали по них так само, якби він спостерігав, як хтось рухається кімнатою та нишпорить у кожному місці, по черзі їх обмацуючи. Він розсердився і злякався водночас.

Йому кортіло дременути подалі, та відданість Таннеру змусила лишитися в кімнаті. Він запалив світло, голосно наспівуючи, й заходився готувати їсти, аж поки не прийшов Таннер, на щастя, не дуже затримавшись.

На полегшення і подив Шекеля, коли він торкнувся теми своїх дивних передчуттів, Таннер відреагував на це з усією серйозністю та цікавістю.

Він оглянув їхню кімнатку і стиха пробурмотів:

— Дивні часи тепер, хлопче...

Попри втому він зіп'явся на ноги і пройшов маршрутом, який йому показав насторожений Шекель. Таннер брав предмети, обмацував-обдивлявся їх, гмикав і потирав бороду.

— Нічого не бачу, Шекелю, — зрештою зізнався. Проте очі його все ще сторожко взиралися у кімнату. — Дивні часи. Стільки всього коїться тепер — брехні, чутки і ще Джаббер зна що. Поки що ті, в кого є якісь претензії до Гарватера та проекту, не говорять про це занадто голосно — проте згодом це не забариться, я не сумніваюся. Але, можливо, є такі, хто намагається по-іншому підірвати роботу. Я сам не аж яке велике цабе, Шекелю, але люди знають, що я їздив на острів і що допомагаю будувати вуздечку. Може, хтось пробрався сюди, щоб — не знаю навіть — щоб тут щось зіпсувати. Може, шукають щось таке, що допоможе їм зміцнити їхні позиції. Але я не геть дурень, щоби тримати тут щось подібне. Люди зараз трохи втомилися. Усе змінюється так швидко. І здається, ніби виходить з-під контролю. — Він ще раз роззирнувся й поглянув Шекелеві у вічі. — Мені так і хочеться сказати: а нехай. Якщо ти правий, і якщо вони нічого не візьмуть, а лишать нас у спокої, то й біс із ними. Я не боюся.

Він молодцювато всміхнувся, й Шекель теж розплився в усмішці.

— А все ж таки, — стиха проказав Шекель. — Усе ж таки...

Коли наступного дня він розповів про свої підозри Анджевіні, вона відповіла майже слово в слово, як Таннер.

— Може, щось там і не так. Дивні часи настали. Люди схвильовані, а хтось і наляканий. Я сумніваюся, що ці небачені гості стануть найдивнішим, з чим нам доведеться зіткнутися протягом наступних тижнів. Коли фабрики працюють понаднормово, щоб закінчити вуздечку, люди починають обурюватися. Тепер нема ні часу, ні механіків для інших робіт. Не випускають нові запчастини й машини. Люди кажуть: «Коли ж ми вже дочекаємося, що вся ця потужність установки нарешті послужить і для нас? Та скільки тому триклятому аванкові треба?» А треба йому багато, Шекелю. І тепер, і завжди буде треба. — Вона зустрілася з ним очима й узяла його за руку. — І невдоволення — особливо в Баску і Кергаузі, та в Сухій Паді, та й звідусіль — неминуче зростатиме. Коли люди розуміють, що нафта й гірське молоко знадобляться на справи важливіші, ніж якісь там їхні махінації.

Вона розмовляла трохи безсистемно, згадуючи підслухані розмови між Тінтіннабулумом та іншими, і Шекелеві лишалося хіба мовчки кивати.

— Уже з'являються баламути, — продовжила замислено. — Вордакіна у Кергаузі, Саллоу в Баску. Той-таки загадковий Саймон Фенч. Листівки, графіті, чутки... Та й у надійних людей виникають сумніви. Я чула, що Гедріґал, вірний владі усім своїм зеленим єством, навіть знає цього Фенча і, бува, з ним випиває. Коли викличуть аванка, люди загоряться цим — щось настільки дивовижне точно їх захопить. Але це буде далеко не кінець, Шекелю, повір мені.

У палючій спеці випадкового екваторіального літа Армади цвів Крум-парк.

Коли Белліс була тут востаннє, всюди буяла пишна зелень, тхнуло вільгістю й живицею. Тепер зелень перекрили весняні та літні барви: опалі квіти під ногами, то тут то там обмерзле віття, перші яскраві літні квіточки впереміж із барвистим бур'яном, кизил і нарциси. Гайок шелестів своїм життям.

Цього разу Белліс прийшла в парк не зі Силасом, а з Йоганнесом Тиарфлаєм і з подивом завважила, що почувається так, немов зраджує Силасу.

Вона йшла своїм улюбленим маршрутом по тому, що колись було коридором між корабельними каютами, а тепер стало задушеним плющем каньйоном. Стіни поросли пасифлорами, розбиті шибки ледь-ледь виднілися під корінням. Там, де старі каюти, нині пагорби переходили у трав'янисту поверхню, а стежка вибігала на сонце, де гуділа бджолами бахрома пахучої жимолості.

«Гарна мить, — подумала Белліс, поки слідом дріботів сором'язливий і сповнений цікавості Йоганнес. — Проте доведеться тобі її зіпсувати, Йоганнесе, і заговорити».

І ще через кілька хвилин споглядання трави та квітів, коли тишу порушувало хіба гудіння комашні, так і сталося.

Вони тривалий час розмовляли про роботу, що не припиняють під містом.

— Я кілька разів спускався в батискафі, — сказав їй Йоганнес. — Це щось дивовижне, Белліс. Швидкість робіт просто вражає.

— Та я бачила, як швидко розібрали «Терпсихору», — відповіла вона. — Тому можу уявити...

Йоганнес усе ще був дуже обачним із нею, але явно хотів відновити той зв'язок, що в них колись був. Вона відчувала, як він тягнеться до неї, виправдовуючи для себе будь-яку ущипливість з її боку.

— Ви майже нічого не розповіли про острів, — сказав Йоганнес.

— Там було непросто, — зітхнула. — Тому я не дуже люблю згадувати чи обговорювати його.

Проте далі таки розповіла йому про нестерпну спеку, постійний страх, бурхливу цікавість на спотворених обличчях анофелесів та хижий голод їхніх жінок.

Йоганнес оцінював її. Вона запитувала себе, чи він і справді вважає себе кмітливою та проникливою людиною.

— Учора вони забрали Аума, — продовжила, і Йоганнес остовпіло поглянув на неї. — Я кілька тижнів займалася з ним сіллю. Він навчається зі жахною швидкістю. Занотовує все, що я кажу, — вже написав на цілий підручник. Але я все одно вважала, що без моєї допомоги він говорити ще не може. А вчора після обіду, коли ми завершили роботу з Тінтіннабулумом та інженерним комітетом, вони забрали його і сказали, що я поки не знадоблюся. Можливо, у них інша думка про його успіхи в мові, не знаю. Або ж один з їхніх експертів у горішньокеттайській нарешті набив руку настільки, що може стати у пригоді. — Це було сказано зі зверхнім усміхом, аж Йоганнес не стримав короткий смішок. — Вони уже деякий час говорять мені, що я мушу якомога швидше навчити його вільно спілкуватися сіллю, що він буде потрібний для проектів, які мене не стосуються. Вони намагаються позбутися мене.

Белліс повернулася до Йоганнеса й поглянула йому у вічі. Вони були самі на галяві, оточеній деревами, заростями шипшини й чахлими весняними трояндами.

— Мої послуги вже майже не потрібні, тож я рада, бо достобіса втомилася. Але ж Аум ще тільки почав вивчати мову. І забрала його не звична компанія, а Утер Доул та ще якісь люди, котрих я ніколи не бачила. Не знаю, в чім там річ, але це точно не обмежується викликом аванка.

Йоганнес відвернувся від неї й торкнувся пальцями квітів.

— Ви тільки зараз зрозуміли, Белліс? — проказав стиха. — Звісно, ви правильно здогадалися. Є більший задум. Беручи до уваги масштаб наших починань із аванком, це складно уявити, але то лишень... прелюдія до чогось більшого. А що воно таке, я не знаю. Вони вирішили, що це мене не має стосуватися. Знаєте, — додав, — то насправді велика удача, що я отримав цю роботу.

«Удача?» — недовірливо подумала Белліс.

— Серед тих, хто знає, хто бачив старі ланцюги, десятиліттями тривали суперечки, що Армада повинна спробувати викликати аванка. Але Коханці відмахувалися від них і взагалі цим не цікавилися. Отаке я чув. Усе змінилося, коли до міста прибув Утер Доул та почав на них працювати. Не знаю, що він сказав чи зробив їм, але зненацька проект ловів аванка відновили. Щось він їм таке сказав, що всі враз повернулися до тих планів, уперше відтоді, як зробили ті ланцюги, — а коли то було, ніхто не знає. Після цього моя робота закінчена. У них якісь свої турботи.

«Заздрить, — зрозуміла Белліс. — Дали під задницю ногою, і тепер він сердиться». Йоганнесова робота — і сам Йоганнес — були безцінними у процесі виклику аванка, проте для всіх наступних кроків він їм не знадобився.

Легенько, дуже обережно Белліс намацувала його рану. Мить за миттю, пересипаючи своє розслідування безглуздими подробицями.

У гніві Йоганнес був готовий серйозно говорити про сумніви, які виникали в нього щодо планів Коханців.

Обоє прогулювалися по вкритому ліском човні, повз перебудовані димарі й перегородки; Белліс підгодовувала обурення Йоганнеса в підступному і хитрому допиті, по шматочку витягуючи з нього подробиці.

Почавши прислухатися, Белліс звідусіль чула однакові імена, однакові плітки. Показний шар вірності Армаді виявився тонким. Тривоги та суперечки тепер просвічували крізь нього настільки ж чітко, як і деревні кільця крізь лак.

Вона з подивом зрозуміла, що не тільки вершки Баска і Керхауза доєднувалися до таких незгодних голосів. Навіть у деяких із давніх та вірних слуг Гарватера бували сумніви.

Згода в районі Коханців, як зрозуміла Белліс, нестабільна. І, як вона приблизно й очікувала, найчастіше у таких розмовах і невдоволеннях виринало ім'я Саймона Фенча.

Белліс розпочала пошуки.

Вона розпитувала про Саймона Фенча у всіх знайомих. Керіенн стенула плечима, але сказала, що нашорошить вуха. Йоганнес косо поглянув на неї і нічого не сказав. Шекель під час однієї з їхніх нечастих зустрічей кивнув: «Так, Енджі про нього згадувала щось». Белліс, удаючи, ніби їй не надто цікаво, попросила Шекеля дізнатися більше.

Її запит передавали вулицями серед міської юні, яка, перехилившись над поруччям, стріляла з рогатки в мавп чи сиділа у пивничках, граючи в кості або змагаючись у силі рук. У кожного були свої друзі, контакти, знайомі чоловіки й жінки, котрі могли підсунути їм монети, їжу в обмін на будь-які дрібні послуги. Питання Белліс подорожувало від одного до іншого, крізь пивнички Гарватера, Шаддлера, Книжкового містечка й Ти-і-Твій.

У Новому Кробузоні все, що не регулювала влада, вважали незаконним. В Армаді усе було по-іншому. Це все ж таки піратське місто. Якщо прямої небезпеки місту нема, то це його владу не турбує. Повідомлення Белліс, як й інші таємниці, не було потреби приховувати, як в її рідному місті, де його будь-якого моменту могла перехопити варта. Тому воно мчало містом швидко й безперешкодно, лишаючи по собі ледь видний слід для тих, хто знає, куди дивитися.

— Ти мене шукала.

Силас стояв біля ліжка Белліс. Вона ще не роздяглася до сну, а сиділа, зігнувши ноги в колінах, і читала книжку під світлом гасової лампи. Мить тому була сама.

«Знову бавишся з тавматургією?» — подумала вона.

Це був вечір десятого струпді місяця бісса, останній день кварто — фестиваль. Вулиці нуртували, люди ходили п'яні, кричали й гиготали. Кораблі та вулиці прикрасили барвистими прапорами. Повітря було густе від феєрверків та конфетті (а під водою роботу не припиняли).

— Шукала, — відповіла Белліс.

— Варто бути обачнішою. А то ще подумають, що ти водишся з незгодними.

Беліс засміялася.

— Джабберова срака, Силасе. Переглянь іще раз список твоїх — чи то пак містера Фенча — фальшивих друзів. Там явно знайдеться більша за мене риба. Це правда, що ти випиваєш із Гедріґалом?

Він не відповів.

— Тому не думаю, що комусь буде до мене діло.

Вони окинули одне одного швидким оком. «Скільки разів ми отак потай збиралися? — безнадійно подумала Белліс. — Сиділи за чаєм у моїй кімнаті й обговорювали все, що знаємо і не знаємо...»

— Вони щось планують, — сказала вона, і власний змовницький тон викликав у неї гіркий усміх. — Аванк — це не кінець. Аум вивчає сіль у подвоєному темпі, й вони забрали його для якогось нового секретного проекту. Навіть деякі залучені вчені почуваються відрізаними. Незмінний центр — Тінтіннабулум, Коханці, Аум — і цього разу ще й Утер Доул. Вони явно щось планують.

Силас кивнув. Схоже, він і сам це знав.

— І? — вичікувально глянула Белліс. — Що саме?

— Я не знаю, — відповів, і вона не була певна, чи вірить йому.

— Якщо ми розгадаємо, що вони придумали, — сказала Белліс, — усе ще є можливість... вибратися звідсіля.

— Чесно кажучи, — по хвилі озвався він, — я не можу розгадати, що в них за план. Якщо дізнаюся щось, тобі, звісно, розкажу.

Далі вони мовчки вивчали одне одного.

— Я так бачу, до тебе Утер Доул залицяється, — продовжив Силас. Він не намагався шпигнути, але його посмішечка добряче дратувала.

— Я не знаю, що він робить, — обрубала Белліс. — Іноді мені здається, що це саме воно — він залицяється — але якщо так, то він явно давно в цьому не вправлявся. Іноді мені здається, що у нього на це є якісь інші причини, але я ніяк не второпаю які.

Знову тиша. Десь надворі протяжно занявкав кіт.

— Скажи мені, Силасе, це ж твій світ: чи є яка-небудь серйозна опозиція до їхнього проекту? Я про направду серйозну. А якщо є, то чи можемо ми якось скористатися нею, щоб вибратися звідси? Вона може нам якось допомогти?

«А з чим допомогти? — подумки запитувала вона себе. — Ми послали повідомлення в місто. Ми його врятували, Джаббере його побери. Більше нічого не зробиш. Нема кого переманювати на свій бік. Нема кого вмовити доставити нас додому».

Хай там що казав Силас про спроби втекти, а те, як він занурився у глибокий тил Армади, як щез із виду, ставши Саймоном Фенчем, завис у павутинні пліток, послуг і погроз, свідчило про тактику виживання. Силас пристосовувався.

Белліс нічого не могла зробити. Ніяких таємних змов і планів.

Їй усе ще снилася та річка між Новим Кробузоном і Залізною затокою.

«Ні, — уперто, затято подумала. — Хай там що, хай як безнадійно все — я не облишу думки про втечу».

Їй знадобилося чимало зусиль, щоби досягти цього холодного полум'я гніву, бажання втекти. Відмовитися від цього тепер було б нестерпно.

І вона тримала в думках те голосне «Ні», і жоден сумнів не міг його похитнути.

Наступного дня Белліс, прокинувшись, вистромилася зі свого вікна, підставивши обличчя під теплий вітер, і спостерігала, як виморені після гульні екіпажі на похмілля розчищають рештки вчорашньої вечірки з вулиць і палуб (підмітають величезні купи пилу та кольорового ганчір'я, костюми й маски, рештки наркоманського начиння).

Із верхівки «Сорго» не валувало жовтаве полум'я. Бурова вишка затихла, а врожай нафти й гірського молока викачали та відвезли на склади. Над нерівним горизонтом міста-корабля поверталися, мов залізні ошурки до магніта, пароплави, буксири і приземкуваті промислові кораблі. Белліс спостерігала, як екіпажі долучають їх назад до краю Армади.

Коли всі кораблі-слуги приєдналися до міста, вони подалися на південний схід, випускаючи чорний дим, скрегочучи механізмами, пожираючи гори вкраденого вугілля та все, що горіло. Армада страшенно повільно рушила з місця.

Під містом у чистій воді тривала робота. Тривало білування судна за судном, а всі матеріали відправляли на переробку. Між трупами суден та кузнями снували нескінченні низки дирижаблів.

Море обхлюпувало приховану хвилями масивну вуздечку слабкими течіями. Рух Армади був майже непомітний — лише миля-дві на годину.

Проте рух був невпинний. Белліс знала: коли Армада дістанеться місця, котрого шукала, коли опустить ланцюги, коли піде в хід тавматургія, усе зміниться. І вона знову почула своє затяте «ні». Вона відмовляється мовчки хилити голову, відмовляється визнавати це своїм домом.

Минали дні, і її викликали дедалі рідше й рідше. Перекладацькі сесії Белліс з інженерами бували нечасті, оскільки робота безпосередньо з вуздечкою займала мало не весь час, а питання будови вирішували одне за одним. А Белліс немов віддалялася від центру подій.

Доул, однак, усе ще говорив з нею і поїв її вином у себе в каюті. Між ними лишалася якась неясність, але що саме — Белліс не могла второпати. Він говорив, як завжди, загадково, і ці розмови ніяк її не втішали. Ще раз чи два він водив її в той закапелок під кімнатою Коханців. Чому вона покірно йшла за ним, сама не знала. Це було завжди вночі, завжди потайки. Вона чула їхні зойки, слова і нявкання, сповнені болю й жаги. Її щоразу так само млоїло від почутого, немов щось забродило в шлунку.

Удруге вона почула шипіння їх обох від того, що, по-їхньому, було, мабуть, задоволенням, а наступного дня, коли вона зайшла до кімнати для зустрічей з Аумом, Коханці дивилися на неї зі свіжими ранами, зашкарублою кров'ю на лобах, глибоко вирізаними дзеркальними візерунками на обличчях.

І Белліс завагалася. Їй була нестерпна сама думка, що вона під владою людей, залежних від емоції, яку чула напередодні.

«Ні».

І хай день за днем тиждень, а то і два міцнішала спека, й вуздечка була майже готова, й Силас не прийшов до неї, а з Доулом усе так само незрозуміло; хай вона все далі відходила від центру влади, а полегшення від того, що не доведеться щодня споглядати Коханців, перекрив страх, навіяний її власного марністю; хай уторопала, що їй звідси не вибратися, — внутрішній голос Белліс міцнів і лунав голосно й чітко.

«Ні».

32

Армада знайшла те, що шукала.

Місто було біля південної межі між Бряклим океаном та морем Чорної Піщаної Коси. Звістка про це приголомшила Белліс. «Ми що, справді так далеко заїхали?» — подумала вона.

Місто нерухомо сиділо на воді. За допомогою таємничих методів ехолокації та сенсорної проекції місто знайшло центр плеса. Такі траплялися в усьому океані — латки води завдовжки кілька миль, де не було вітру й течій. Без рушійної сили будь-який предмет на поверхні погойдуватиметься разом із хвилями, але ні на дюйм не посунеться в жодному напрямку компаса.

Це означало, що там є вирви.

У цих широтах море було завглибшки милі три-чотири. Але під таким плесом морське дно пологим конусом спадало у круглу діру, яка простягалася так далеко, що годі намацати навіть найсильнішому геоемпатові.

Вирва була півтори милі завширшки і просто бездонна.

Вона тяглася так далеко вглиб, що масштаби Бас-Лаґу просто не могли втримати таку вагу і щільність води. У нижній частині конуса реальність ставала непостійною. Вирва була проходом між світами. Саме через неї виринають аванки.

Не було конкретного моменту в часі, коли Крюах Аум та нові підлеглі повідомили про закінчення дослідження — не було раптових оголошень і заяв, що розв'язана остання проблема. Белліс не могла точно сказати, коли вона знала, що Армада готова.

Доул їй нічого не розказував. Знання просочилося у неї, як і в усіх інших громадян. Новина ширилася у чутках і здогадах, у тріумфальних гіпотезах. «Їм удалося. Вони знають, як це зробити. Вони чекають».

Белліс хотілося не вірити. Усвідомлення того, що вчені вдосконалили необхідні їм методики, приходило так неспішно, що не було раптового шоку, лише повільно наростало передчуття. «Як?» — думала вона знову і знову. Міркувала над масштабами робіт, і це питання не давало їй спокою. «Як це можливо взагалі?»

Вона розмірковувала над усіма роботами, над тим, скільки знань необхідно було накопичити, скільки машин збудувати, енергії спрямувати. Таке здавалося просто неможливим. «Невже це все завдяки мені? — замислилася вона. — Без Аума, без цієї книжки чи вийшло би щось із цього?»

Белліс щогодини відчувала, як довкола наростають напруга, тривога і хвилювання.

За кілька днів після того, як місто дібралося до вирви, нарешті було зроблене довгоочікуване оголошення. З плакатів і горлянок глашатаїв сипалися заклики бути готовими, повідомлення про те, що дослідження закінчене і що скоро — перша спроба.

Настільки важливе й надзвичайне повідомлення все ж нікого не здивувало. А після такого тривалого мовчання влади навіть для Белліс це остаточне підтвердження було мало не полегшенням.

Вуздечка й уже чітко видні ланцюги милували Таннерове око. Він народився і виріс у Новому Кробузоні, де гори виділяли західне небо, а складна архітектура обнімала місто з усіх боків. Інколи він зізнавався собі, що, бувало, відкрите небо Армади й непорушна водна гладінь унизу дратували його.

Вигляд зануреної у воду вуздечки давав йому якесь заспокоєння. Це було щось велике і справжнє, що розтинало одноманітні морські глибини.

Таннер завис у непорушній воді.

У воді було лише кілька фігурок: Таннера, Паскуди Джона й риболюду, котрі знизу позирали на нього.

Усе було готово.

Наближався полудень. А в місті панувала майже світанкова тиша.

Белліс помічала, як люди спостерігають на дахах сусідніх кораблів, хтось визирає з-за перил чи з міських парків. Але таких небагато. Ні звуку, ні руху. В небі — жодного дирижабля.

— Половина міста поховалася по хатах, — завважила вона Доулу.

Він знайшов її на палубі «Ґранд Оста» поруч із кількома армадцями, котрі, як і Белліс, хотіли спостерігати за всім із флагмана.

«Їм страшно, — подумала вона, метнувши оком на безлюдні вулиці на нижчих суднах. — Вони усвідомили, що на кону. Вони — ніби моряки, які втікають із розтрощеного ялика й намагаються осідлати кита. — Белліс мало не засміялася на цій думці. — І бояться шторму».

Громадяни Армади боялися сильних штормів. Їхнє місто не могло уникнути примх природи чи опанувати її норов, сильні шторми загрожували відірвати одне судно від іншого, а потім швиргонути їх одне на одне, якими б сильними не були їхні буфери. Історія Армади була пронизана спогадами про страшні смертельні шквали.

Ще ніколи такі шквали не викликали навмисне.

Щоби проколоти мембрану між реальностями, навіть у слабкій точці, щоб заманити аванка в цю площину, потрібен сплеск колосальної енергії. Щось подібне вимагало не просто електричного шторму, а справжнього. Потрібна оргія, шаленство фулменів — елементалів блискавки.

А враховуючи, що живі шторми були, на щастя, майже настільки ж рідкісними, як і розриви Крутня, Гарватер мусив викликати таку бурю самотужки.

Шість мачт «Ґранд Оста», насамперед головна мачта, були покриті мідними дротами. Вони тяглися вниз до самого корабля, ізольовані гумою, долаючи коридори та сходи, під невсипущою охороною йоменів, далі звивалися через все судно, аж поки не доходили до загадкового двигуна внизу «Ґранд Оста», що працював на гірському молоці, будь-якої миті готовий послати заряд у кінці колосального ланцюга, а тоді вниз до вуздечки й у морські глибини.

Десь зібралися вчені й пірати-тавматурги з Книжкового містечка, Шаддлера і Гарватера. Метеороманти та елементалісти. З химерними двигунами, горнилами, мазями й дарами. Можливо, й із жертвоприношеннями. Белліс уявляла цю несамовиту роботу: визначення ефірних потоків, напалювання, шепіт чар.

Тривалий час було чутно лише шепіт, слабкі крики мартинів і шум хвиль. Кожен, хто стояв під палючим сонцем, наслухався, намагаючись уловити те, чого раніше не чув, проте ніхто гадки не мав, що їх чекає. І коли звук нарешті пролунав, він був настільки монолітний, що вони відчули його вібрації крізь кораблі.

Белліс почула, як збоку видихнув Утер Доул. Він прошепотів: «Давай», і в голосі його чулося щось таке, що вона навіть не могла розпізнати.

Палуба «Ґранд Оста» раптом з тріском задвигтіла під їхніми ногами.

Армада шалено завібрувала.

— Вуздечка, ланцюги, — стиха проказав Доул. — Вони спускають їх.

У діру.

Белліс сильніше стиснула перила.

Під водою Таннер зіпнув, і вода ринула крізь його зябра. Велетенські шківи почали обертатися, й обмежувачі на вуздечці розірвалися в елегантній хореографії вибухових зарядів. А тоді металеве кружало понад чверть милі впоперек, утикане гострими гачками та втулками, почало спускатися вниз, витісняючи великі маси води.

Воно уривчасто знижувалося, затинаючись щоразу, як закінчувалася довжелезна, мов човен, ланка, а тоді детонував інший заряд, скреготав механізм і у воду заглиблювалося ще кількасот футів металу.

Щоразу, коли закінчувалася ланка, місто нагорі сунулося та змінювало свою конфігурацію й виміри. Ланцюги були такі велетенські, що діяли в географічному масштабі: кожен такий посмик — як сейсмічна травма. Але Армаду тримали на плаву ретельно продумана конструкція, газ і тавматургія, і хоча від раптових поштовхів нею трясло, наче у шторм, а плетені й мотузяні містки, які не встигли роз'єднати, натягувало й розривало, перекинути місто вони не могли.

— Джабберова срака! — вигукнула Белліс. — Давайте спустимося!

Доул міцно схопив її за руку й не пускав.

— Я це нізащо не пропущу, — сказав. — Думаю, і вам не варто.

Містом раптом нещадно струснуло, і вуздечка почала спускатися швидше. Таннер безголосо кричав у воді якісь німі прокляття, загіпнотизований масштабами видовища, раптовим зникненням за якісь хвилини гігантської конструкції в чорноті моря. Місто стабілізувалося, а ланцюги безперервно розгорталися — п'ять низок ланок опускалися в темні глибини.

За багато поколінь ланцюги обросли колоніями морських блюдечок, і коли ланки відривалися від днищ кораблів, у темну прірву моря опускалися хмарини молюсків.

Минуло багато хвилин, Армада знову майже не рухалася, слабко погойдуючись із останнім відгомоном ланцюга. Птахи бездумно літали туди-сюди над головою. Величезна вага металу вляглася. Все завмерло в напруженому очікуванні.

Усі затамували подих. І нічого не сталося.

Вуздечка тепер висіла під милями ланцюга. Місто вгорі мирно похитувалося на хвилі.

Армадці завмерли й чекали. Але вода довкола була спокійна, а небо — чисте. На палуби поволі виходили люди. Спочатку вони нервувались і вагались, усе ще чекаючи появи чогось немислимого. Але нічого так і не сталося.

Белліс не знала точно, яка криза спіткала вчених і тавматургів. Обіцяна буря не налетіла. Двигуни на гірському молоці не рухалися.

Воно й не дивно, думала вона. Методи нові, недоведені й експериментальні. Не дивно, що вони не спрацювали відразу.

Усезагальне розчарування було неохопним. За дві години місто повернулося до звичного ритму Неприродна тиша швидко наповнилася звуками.

Розчаровані пірати перегиркувалися і жартували про невдачу. Ніхто з Гарватера, жоден учений чи бюрократ, не повідомляв про те, що сталося. Армада сиділа в тихій воді на сонці, а години офіційної тиші затяглися на пів дня.

Белліс не змогла знайти Доула, який пішов з'ясувати, що сталося. Вечір вона провела сама. Мусила би бути в захваті від невдачі Армади, але розчарування заразило навіть її. І допитливість.

Минуло два дні.

У стоячій воді довкола міста накопичувалися відходи, й Армада почала смердіти, похитуючись на сонці. Одного разу Белліс прогулювалася з Керіенн у Крум-парку, і сморід та хрипкі скрики натомлених від спеки диких і свійських тварин створювали не надто приємну для прогулянки атмосферу. Повітря надворі не освіжало. Белліс зі своїм куривом зачинилася вдома.

Окрім тієї короткої зустрічі з Керіенн, вона проводила свій час на самоті. Доул так і не з'явився. Белліс не знала, куди подітися в цю спеку, курила і чекала, спостерігаючи, як місто затято вертається до звичного галасливого розпорядку. Її це розлютило. «Як можна вдавати, ніби нічого не відбувається?— думала вона, спостерігаючи за продавцями Солом'яного ринку. — Таке наче звичайнісіньке собі місце, ніби звичайний час».

Усе ще не було жодної звістки, поки, як була певна Белліс, десь у місті бригади інженерів та мисливців, Крюах Аум із помічниками знову переглядали свої розрахунки і длубалися у двигунах.

Минуло два дні.

Таннер лежав долілиць на воді та злегка погойдувався. Він немов стояв біля входу в темний п'ятикутний тунель, облямований ланцюгами. Біля його голови, кожної руки й ноги опускалися п'ять велетенських ланцюгів, зливаючись із перспективою і бездонною пітьмою.

Він був виснажений. Шалені темпи роботи після першої спроби позбавили його сну. На нього постійно кричали розлючені невдачею бригадири.

Величезний коридор з ланцюгів простягався під ним на більш як чотири милі углиб. Із його кінця в темряві непорушно висіла вуздечка, більша за будь-який корабель. Вона щезала в пітьмі внизу, й хіба якісь оселедцеві королі чи ґембаті вугрі вчащали до неї у тих глибинах.

Белліс сиділа й читала під вікном. На неї повільно наповзало усвідомлення якоїсь дивної тиші та зміни в характері світла. Якоїсь невротичної павзи, немов у повітрі, під розпеченим до білого сонцем зависло очікування. З подивом і страхом вона зрозуміла, що відбувається.

«Нарешті, — подумала Белліс. — Дякувати богам, у них вийшло».

Із горішньої сходинки димоходу «Хромоліта» вона дивилась, як легенько погойдуються судна Армади й щогли «Ґранд Оста». Дивилася на залюднене місто. Ніхто не попереджав про наступну спробу, всюди ходять люди. Вони зупиняються й завмирають на базарах та вулицях, підводять голову і намагаються зрозуміти, що саме відчули.

Небо почало змінюватися.

— Джаббере милий, — прошепотіла Белліс. — Боги мої.

Посеред вицвілого від сонця блакитного запинала над Армадою розгорталася темрява. За тисячі футів над ними ясне небо на мить звело спазмом, і з небуття виплюнувся крихітний кавалок хмари, пилинка, атом нечистоти, що розпукувався, наче квітка, мов чарівна скринька, реквізит фокусника; вона розкривалася знов і знов, укотре примножуючи себе власного субстанцією.

Хмара швидко ширилася, ніби чорнило кальмара, розгортаючись, затьмарюючи небо, збільшуючи свій круг — великий темний диск, з якого долинали зловісні звуки.

Звідкілясь налетів вітер й узявся шарпати міські вежі та перебирати пальцями снасті. Щось плавало навколо Белліс, дрібні частинки, як туман, незрозумілий сморід, що спускався з димарів корабля і розтікався вусібіч, відходи тих сил, котрі з небуття витягували хмари. Белліс упізнала запах — гірське молоко. Десь запускали аероморфний двигун.

Хмара повністю закрила сонце. Белліс тремтіла в новонародженій темряві й холоді. За містом збурене море гойдало спінені язики хвиль. Звук із неба посилювався: від низьких вібрацій до муркотання, потім протяжний крик, нарешті гавкнув грім, а тоді з цим гуркотом із хмарної маси вибухнула гроза.

Вітер лютував. Море кипіло. Масляниста темрява пішла тисячами тріщин, і крізь кожну спалахувала сліпуча блискавка. Гуркотіли громи. Вискливими потоками вперіщив дощ, і Белліс за мить промокла до нитки.

У всіх районах міста армадці кинулись урозтіч. Палуби швидко спорожніли. Чоловіки та жінки бігли від'єднувати містки від човнів, які розгойдувала хитавиця. То тут, то там стояли заворожені, як і Белліс, люди, з острахом чи захватом взираючись у шторм.

— Джаббере, спаси нас усіх! — закричала Белліс і не почула власного голосу.

Глибоко під водою Таннер не чув шторму. Поверхню води над його головою бомбардував дощ. Місто підіймалося й опускалося, немов море намагалося струснути його зі себе. Під ним розхитувалися велетенські ланцюги.

Навіть крізь тонни води Таннер зрозумів, що звуки грому та хитавиця наростали. Він плавав, збуджений, чекаючи, коли буря досягне свого піку, все більше й більше нервуючись від того, що шаленство стихії не вщухало, а тільки набирало сили.

«Чортів хвіст, — думав заворожено. — Вийшло? Що це за шторм такий? Що вони наробили?»

Белліс міцно вчепилася за перила, боячись, що вітер понесе її геть і розчавить між кораблями.

Повітря застилали тіні, й блискавки розтинали темряву, як спалахи камери.

Навіть у вологому від дощу повітрі химерний сморід гірського молока не вщухав. Белліс бачила, як повітря йде брижами. Блискавка знов і знов ударяла в міські щогли, не поспішаючи до велетенської колони «Ґранд Оста», вкритої міддю.

Армада танцювала на воді, поки небо над нею кипіло. Аероморфний двигун набирав усе більше обертів, і малюнок блискавок почав змінюватися. Белліс заворожено дивилася на хмари.

Спочатку смуги і клапті були випадковими, блимаючи й тремтячи у темряві, як блискучі змії. Але вони почали синхронізуватися. Часові проміжки між ними скоротилися настільки, що світло від одного ще відбивалося в оці Белліс, а вже з'являвся наступний, і їхні рухи стали цілеспрямованішими. Спалахи шугали до центру хмари і зникали в її осі.

Гуркіт грому наростав. Від запаху гірського молока робилося млосно. Белліс була загіпнотизована видовищем, яке відкривалося крізь потоп, і могла тільки думати: «Ну давай, ну!», сама не розуміючи, чого чекає.

І тоді нарешті під могутній вибух грому спалахи блискавок сягли найвищої точки.

Вони вирвалися з нічого в одну й ту саму мить по краю шторму й шугнули крізь стемніле повітря разом до його центру; ніби спиці колеса, сходилися в самому центрі бурі, в єдиній, до болю сліпучій точці світла, що потріскувала і не розсіювалася.

Із димарів «Ґранд Оста» в небо, у самісінький центр шторму ринула невидима енергія, посилена клапанами і трансформаторами таємничих двигунів.

Виклик аванка вибухнув точно посеред хмари.

Тріскуча зоря блискавки світилася холодним пронизливим синьо-білим сяйвом, тремтіла, наливаючись світлом, обважніла, ніби вагітна, наче стигла, от-от готова луснути, а тоді вона вибухнула, і рій верескливих сутностей злився з її осколками, й вони вихилясом літали по кораблю — тріскучі з'яви, наповнені енергією, еліктрикою, вони шугали по небу, лишаючи по собі сліди випаленого повітря, розумні, примхливі й цілеспрямовані.

Фулмени. Елементали блискавки.

Вони кричали та сміялися, витинаючи зиґзаґи, їхні крики були чимось середнім між звуком і струмом. Фулмени розтинали обрій з дивовижною швидкістю, на ходу перетворюючись на дуги струму, лишаючи за собою низку примарних фігур, імітуючи обриси будівель міста, риб, птахів та обличчя.

Жменька таких підлетіла до палуби «Хромоліта», з вереском майнувши повз Белліс, від чого в тої трохи серце не стало, і скупчилася біля димаря.

Звідкись на борт «Ґранд Оста» надійшов імпульс сили, і в усьому місті елементали облишили свої ігри та збуджено заклубочилися в очікуванні. Приховані в кораблі машини знову видали струмок енергії, скеровуючи її дротами до кінчика щогли. Фулмени верескливим роєм вили й танцювали на ланцюгах та металевих перилах. Повернувши голову, Белліс побачила, як вони пролітають над її кораблем, над каналами між суднами і вгору понад палубами до головної щогли велетенського пароплава.

Белліс не помічала дощу, не чула грому. Вона бачила тільки живі блискавиці, що окреслювали Армаду своїм палаючим холодом, то щезаючи з виду, то знову з'являючись із тріском над найвищими дахами міста. Метнула погляд над кораблями — на кінчику найвищої щогли «Ґранд Оста», немов наживка, тріпотіла цівочка енергії.

«Ми ловимо шторм, на який ловимо елементали, на яких ловитимемо аванка», — подумала Белліс. Вона почувалася п'яною.

Фулмени кружляли навколо щогли: безумний вихор колючих сутностей. Вони плювали в темряву бурі, вихоплюючи місто негативом світла, немов чорним сонячним промінням, аж доки останній потужний струмінь енергії не вирвався з дротів, і фулмени верескнули, застрекотіли й ринули в метал.

Елементалісти скеровували їх за допомогою заклинань і машин.

Елементали шипіли, зникаючи, їхні тіла проходили крізь товсті кабелі; один за одним хутко гасли вогні. За якісь пів секунди в небі було знову темно.

Еліктричні елементали мчали, як перезаряджені частинки, вздовж мідної поплітки, перетікаючи один в одний і перетворюючись на потік живої сили, летіли вниз у черево «Ґранд Оста», до двигуна з гірським молоком, до кінців ланцюга, що спадав до розриву далеко внизу моря.

Під мільйонами тонн солоної води це щільне плем'я елементалів блискавки шугнуло ланками ланцюга, крізь зубці завбільшки як корабельні щогли у воду потужним зарядом енергії, що блиснула білим світлом і тієї ж миті пірнула углиб вирви, випалюючи дорогою найпростіші форми життя, поки на глибині багатьох миль не пробила мембрану між вимірами.

На дні «Ґранд Оста» гудів двигун на гірському молоці, посилаючи потужні імпульси по ланцюгах.

Тільки тепер під морем виникла прогалина, й манливі сигнали, що видавала машина, нечутні жодній істоті, народженій у морях Бас-Лаґу, нарешті могли сягнути їхньої здобичі.

Таннер пірнає вниз, у підводну сутінь. Шторм майже зразу розсіявся, і море над головою знову чисте та прозоре. Таннер випробовує себе і гребе, наскільки стачить сил, далі вниз, куди майже не проникає світло.

Він не сам: довкола плавають лангусти, риболюд та Паскуда Джон, котрим теж, певно, кортить підібратися якнайближче, але Таннер їх не бачить. Вода холодна, тиха й щільна.

Він відчув, як мимо нього крізь величезні ланки ланцюга пробігають струмки енергії. Він знає, що просто внизу розгортаються дивовижні події, і, мов дитина до недозволеного, тягнеться, поринає в темряву. Так глибоко ще ніколи не запливав, але він рухається слідом за колосальними ланцюгами, наскільки може, раз у раз на хвильку завмирає, звикаючи до наростаючого тиску. Щупальця простягаються вперед і немов стараються вхопитися за матерію води та підтягнути його ще далі вглиб моря.

У нього починає боліти голова, шумує загусла кров. Він зависає у воді, коли вже несила рухатися далі. Не знає, наскільки глибоко заплив — ланцюга вже не видно. Він нічого не бачить. Завис у холодній, сірій воді — й нікого довкола.

Минає тривалий час, поки сигнали двигуна продовжують манливо відбиватися у глибокій воді. Все завмирає.

Поки Таннерові очі раптом не розплющилися (а він і не знав, що вони були заплющені).

У воді пробіг звук. Раптове відчуття, немов гладке тертя механізмів, немов у пази заходять болти. Водою перебігає протяжний гуркіт, немов китова пісня, і дрижить у животі Таннера.

Він не рухається. Дослухається.

Таннер знає, що тільки-но почув.

Це обмежники на вуздечці — зубці та кілочки, шпильки й заклепки, болти завдовжки як кораблі — ковзали на місце. Щось шумно вдихало крізь шари води та реальності, либонь, щоби дослідити смачні імпульси гірського молока, і просунуло шию чи якусь частину себе в нашийник та вуздечку, а тоді вискочили товсті, як дерева, шипи і шпильки, пронизуючи його плоть, і пояски затягнулися, й істота потрапила в пастку.

Знову тиша, ні найменшого руху. Таннер знає, що тавматурги та інженери над ним посилають ретельно виміряні сигнали в те, що є, найімовірніше, корою головного мозку істоти, — заспокоюючи, заманюючи, задобрюючи.

Він відчуває хвилинні зрушення припливу й температури — на нього накочуються тавматургічні зливки.

Таннер відчуває вібрації шкірою, а потім, уже сильніше, — всередині.

Істота рухається, там, куди не дістають слабкі снопи сонячного світла, в опівнічній темряві далеко внизу, повз мікфотових риб і крабів-павуків, затемнюючи їхню слабку фосфоресценцію. Він відчуває, що вона підпливає ближче, витісняючи товщі холодної води й виштовхуючи їх із темної безодні нагору.

Таннер заворожений.

Розлягається лінивий рокіт, від якого здригається вода. Уява Таннера малює, як якийсь жахливий відросток недбало поляскує континентальний шельф, як немислимий апокаліпсис змітає безмір глибоководних жителів.

Навколо нуртує вода. Тавматургічні потоки вимиваються з діри. Раптовий стрибок водного тиску — і до Таннерових вух долітає якесь слабке гупання. Він напружено дослухається.

Це слабкий, рівний ритм, який він відчуває у самому нутрі. Масивне гупання. Живіт чоловіка зводить спазмом.

Він чує звук лише на мить, завдяки якомусь вивертові простору й тавматургії, але він знає, що це таке, і знання його ошелешує.

Це серце завбільшки як собор, що б'ється далеко під ним у темряві.

На мокрих від дощу східцях, під палючим сонцем та безхмарним небом, сиділа й чекала Белліс.

Армада була схожа на місто-привид. Усі, крім найзацікавленіших ентузіастів, поховалися.

Щось сталося. Белліс відчула, як струснуло «Хромолітом», як дзенькнули ланцюги. Тягнулася багатохвилинна тиша.

Вона стріпнулась, укотре почувши скреготіння металу об метал. Повільний, загрозливий перестук — це ланцюги зміщувалися під містом, піднімалися й наструнчувалися, виринаючи з вирви під світом, поверталися у свій вимір, занурюючись у воду Бряклого океану.

Вони повільно відхилялися від вертикалі, простягаючись доти, доки не опинилися туго напнутими перед містом. На глибині багатьох миль, трохи вище океанського дна, була вуздечка.

Почувся раптовий шум, й Армадою нещадно струснуло, кораблі майже непомітно змістилися в нові позиції, і якась сила знизу потягла їх у новому напрямкові, змінивши контури міста.

Місто почало рухатися.

Ривок трохи не збив Белліс з ніг.

Місто рухалося.

Курсувало на південь, у неквапливому темпі, який легко затьмарював усе, що коли-небудь було досягнуто за рахунок потуг безміру буксирів.

Белліс бачила, як уздовж бортів зовнішніх суден широко розходилися хвилі. Вона уздріла збурений слід за містом. Вони їхали достатньо швидко, щоб залишити по собі струмінь кільватера.

Від краю Армади до горизонту міський флот неприв'язаних кораблів — торгово-піратських, фабричних, зв'язкових, військових і буксирів — тепер хаотично рухався. Вони поверталися носами до міста, запускаючи мотори.

«Боги милі, — подумала приголомшена всім Белліс. — Либонь, самі не вірять своїм очам». Неподалік звучали радісні вигуки. На палубі стояли, сміючись та вітаючи один одного, моряки.

Звук поволі линув усією Армадою — із вікон, дверей, бункерів висовувалися недовірливо містяни, сторожко підходили до перил. Куди не глянь — усюди крики. Хтось прославляв Коханців. Усі верещали від щастя.

Белліс дивилася на море, на хвилі, що розходилися за бортами плавучого міста. Міста, яке буксирувала істота з іншого світу.

У кінці своїх чотиримильних віжок, загіпнотизований сигналами двигуна й гірського молока, міцно утримуваний гачками, схожими на загнуті шпилі, аванк неухильно і допитливо сунув чужоземним морем.

Інтерлюдія VII — Василісків канал

Уже чотири тижні «Тетнеґі Порохняве Серце» пробув у морі.

Галеон добряче потріпали сильні літні шторми. Між Ґнурр Кеттом та Перрік Най море заспокоїлося. Небезпечними каналами Мандрагорових островів корабель підплив надто близько до безіменної скелі й потрапив у засідку якихось хижих літунів, які пошматували їм вітрила і скинули зі снастей кількох мавп. У холодних водах біля східного узбережжя Рохагі корабель зустрів — за химерним жартом долі — військовий корабель Нового Кробузона, який до всього ще й напав на них. Завдяки щасливим вітрам «Тетнеґі Порохняве Серце» обігнав броненосця — заподіяна шкода сповільнила його хід, але не знищила корабель.

Какти-матроси свистом віддавали накази втомленим мавпам нагорі, й барвисте судно підбиралося до порту та петлювало каналом до Залізної затоки.

Наступного дня після зустрічі з Таннером Саком, коли капітан Нуржітт Сенґка оголосив свої нові накази членам екіпажу, ті відреагували з подивом та невдоволенням, як він і очікував. Хитка дисципліна суден Дрир Самгера дозволила їм висловитися більш-менш вільно, і вони сказали Сенґка, що не схвалюють, вони розлючені, вони не розуміють, вони покидають свої пости; що для охорони анофелесів знадобиться більше вартівників, аніж основний екіпаж, який залишився б там.

Капітан був невмолимий.

Із кожною напастю в дорозі, з кожною затримкою, з кожною тягучою хвилиною місяця невдоволення екіпажу ставало дедалі голоснішим. Але Сенґка, вирішивши ризикнути кар'єрою, поклавшись на письмові обіцянки, які дав йому Таннер, не відхилявся від свого плану. А його репутація серед екіпажу була настільки доброю, що поки йому вдавалося стримувати злість підлеглих — натяками й підморгуваннями.

І от «Тетнеґі Порохняве Серце» підповзає до Великої Смоли. Крикливе золото і плавкі вигини галеона тьмяніють під нещадною весняною негодою. Природа тут збиває кактів з пантелику: їхня барвиста південна естетика здавалася абсурдною поряд із брунатною, чорною й болотно-зеленою рослинністю та блідими барвами квітів на острівцях, що пропливали мимо їхніх бортів.

Корабель добряче потріпала погода. Команду розбирала нетерплячка. Сенґка перебирав у пальцях запечатану торбинку.

Уже недовго. Вже зовсім недалеко до затоки та річки, цегляних будівель і мостів. У водах навколо них трапляється дедалі більше скель. Канал неглибокий. До узбережжя рукою сягнути.

Капітан Сенґка уважно придивляється до печатки Нового Кробузона ось на цьому маленькому вантажі, який збирається доставити. Він зважує у великих колючкуватих руках торбинку: шкіра, коробка, заліплена воском; пропозиція винагороди, яку видасть Новий Кробузон; лист і мелодраматичне попередження про війну незрозумілим та цілком безглуздим шифром; товстий дешевий ланцюжок і шкатулка; й під оксамитовою підкладкою коробочки, захований у подвійному дні та притрушений тирсою, важкий диск завбільшки як великий годинник і довга депеша дрібним почерком.

Таємний подарунок прокуратора Фенека Новому Кробузону і його справжнє послання.

Інтерлюдія VIII — Десь-інде

Світ спіткало якесь воістину приголомшливе вторгнення.

У морі з'явився новий смак.

«Що воно таке?»

Мисливці не знають.

«Що це за дрож? Раптовий зсув? Вторгнення? Прибуття? Що це прибуло?»

Ніхто з мисливців не знає. Вони тільки певні, що море змінилося.

Скрізь ознаки. Течії якісь невпевнені, щохвилини змінюють напрямок, немов на їхньому шляху стоїть перепона і вони не знають, як її оминути. Жителі солоних вод верещать і торохтять, відчайдушно бажаючи повідомити все, що знають.

Навіть така масивна нова присутність, як ця, у світовому масштабі — крихітна зміна. Майже нечутна. Але мисливці чутливі до змін у воді на рівні навіть менше атомів і знають: щось сталося.

Ця нова річ має власний унікальний слід, але це слід частинок, гною та смаку, які не діють відповідно до законів фізики Бас-Лаґу. Тяжіння, випадковий рух, фізичне існування прибульця працюють не так, як зазвичай. Мисливці можуть його виокремити, але не відстежити.

Вони не полишають спроби. Очевидно, що це робота плавучого міста, і якщо мисливці знайдуть повільну, неповоротку громаду, то і їхню здобич заввиграшки знайдуть.

Час збігає швидко.

Рояться бульбашки води, прісної та солоної. Їх видихають брати й сестри за милі звідси. Вони піднімаються, не лускаючи у воді, прослизають крізь маленькі тавматургічні отвори й продовжують свій рух угору та долають величезні дистанції від місця, звідки з'явилися. Вони лускають біля вух мисливців із повідомленнями з дому. Чутки та звістки передаються, наче вода. Від ґроак'хів і магів у Ґенґріс, від шпигунів у Залізній затоці.

«Ми дещо чули», — каже один голос.

Мисливці говорять і виливають свою енергію, трепетно, зосереджено використовуючи спеціальні органи — атавізм, що дістався їм од предків, а вожді шепочуть у відповідь, і їхні власні слова-бульбашки знову мандрують на всю відстань назад, додому.

«Щось нове з'явилося в морі», — кажуть вони.

І коли розмова завершена, маги в темряві глибоко під поверхнею Бряклого океану, за три тисячі миль від їхнього дому, кліпають і трясуть головами, і звук, який долинає до них з усього світу, розсіюється з водою.

«Наближаються човни, — кажуть вони своїм мисливцям. — Немало. Швидко. Із Залізної затоки. Теж мисливці. Татож шукають, як ми. Перетинають океан. Наші сестри і брати з ними, припливли до них, наче риби-причепи, та співають до нас. Ми їх легко знайдемо.

Човни. Човни прагнуть того самого, що й ми. Вони знають, куди йдуть. У них є машини, щоб це знайти.

Ми відстежуємо їх, і вони відстежуватимуть нас».

Мисливці посміхаються, шкірячи довгі зуби, і заходяться сміхом, у воді більше схожим на гавкіт, складаючи кінцівки в обтічні форми, й рушають на північ у напрямку, який їм надано, туди, де буде флотилія Нового Кробузона. Вони перехоплять її, приєднаються до інших своїх військ і нарешті знайдуть свою здобич.