Шрам

21

Безділя 29 лунуарія 1780 або ж восьме книгня кварто бісса 6/317, як тобі більше до вподоби. На борту «Тризуба».

Ще одне доповнення до цього листа. Я вже давненько не писала. Я би попросила вибачення, якби в цьому був хоч якийсь хосен. Проте є в мене якесь абсурдне відчуття, ніби мушу. Так ніби ти читаєш, поки я пишу, і сердишся за затримку. Звісно, коли ти нарешті отримаєш цього листа, день, чи тиждень, чи рік тиші — буде все одно, чистий рядок, низка зірочок. Місяці плутаються. Гублюся в часі.

Ти вибач мені, я відволікаюся і мелю всякі дурниці.

Хвилююся. І трохи страшно.

Сиджу на нужнику й пишу це. Поруч вікно, і проміння ранкового сонця сіється на мене. Я — на висоті тисяч футів над морем.

Спершу було шикарно, мушу визнати. Просто до відчаю красиво. З часом монотонність брижів води, й неба, й випадкової хмарини вже не вражає.

Море тут пустинне. За шістдесят, сімдесят, дев'яносто миль до горизонту — ні вітрила, ні ялика, ні рибальської довбанки. Вода змінює барву: то зелена, то голуба, то сіра — залежно від того, що під поверхнею.

Наш рух по повітрю майже непомітний. Звісно, відчуваються вібрації від парових двигунів, великих гвинтів, але нема відчуття прискорення, руху або напрямку.

Цей «Тризуб» — дивовижне судно. Гарватер вкладає у цю подорож зусилля та гроші. Це без сумніву.

Дивовижне, либонь, було видовисько, коли «Тризуб» відірвався від палуби «Ґранд Оста». Він ще довгенько стримів над океаном, піднятий на платформі, щоб не зачепити кабестани й перегородки на палубі. Не сумніваюся, в місті багато хто закладався на те, що ми шубовснемо в море чи гуркнемо просто на місто.

Але ми піднялися в повітря цілком гладенько. День хилився до вечора, і на краю неба підступала пітьма. Можу собі уявити, як «Тризуб» висів там, мовби невідь-що, — величезний, наче більшість човнів Армади, новенький і лискучий.

Ми веземо дуже химерний вантаж. Між двигунами погойдується стайня з вівцями та свиньми.

Тваринам стачить їжі й води на нашу дводенну подорож. Крізь щілини в підлозі вони, певно, мають достатньо повітря. Я думала, піднімуть ґвалт, а вони без інтересу просто витріщаються на хмари під ними. Тварини занадто дурні для страху. Запаморочення — надто складна для них штука.

Я сиджу тут, у цьому маленькому закутку, в туалеті, між худобою і кабіною пілота, звідки капітан та його екіпаж ведуть нас у необхідному напрямку.

Відколи ми злетіли, я вже кілька разів приходила сюди пописати.

Інші проводять час, сидячи, перешіптуючись чи граючи в карти. Хтось примітивно лежить на койках на палубі наді мною, під балонами. Може, їм знову пояснюють, що від них потрібно. Може, готуються.

Моя роль проста, і мені чітко дали це зрозуміти. Після всіх тижнів і тисяч миль мені знову кажуть, що я лише провідник, просто передаю інформацію й мову крізь себе і не чую, про що йдеться.

Це я можу. А доти мені нема чим зайнятися, і я пишу.

Для цієї місії при можливості обирали кактів. Принаймні п'ятеро на борту бували на острові анофелесів багато років тому. Серед них, звісно, Гедріґал та інші, я їх не знаю.

А це викликає питання дезертирства: рідко хто з полонеників Армади вступав у контакт із земляками, але на острові будуть самгерці. Моя справа залежить від такої зустрічі. В усіх кактів на цій місії, наскільки розумію, є причини не бажати повертатися у свій перший дім. Вони, як і Йоганнес, Гедріґал або Шекелів друг Таннер, вірні своїй прийомній країні.

А от з Гедріґалом усе не так однозначно. Він знає Силаса — чи принаймні знає такого Саймона Фенча.

Тільки мені достименно відомо, що гарватерівська влада може промахнутися в тому, кому можна довіряти.

Дрир Самгер прагматичний. У морі зустріч самгерців та кораблів з островів Перрік Най або Мандрагорових островів може закінчитися битвою, але заради власної безпеки вони були з Армадою більш як люб'язні. А крім того, вони стануть у порту. Портовий мир має там таку саму силу, як торгове право на суші, й це сильний кодекс — його дотримуються і виконують усі, хто йому підпорядковується.

Таннер Сак теж на борту дирижабля, і я бачу, що він знає, хто я така. Обзирає мене чи то з неприязню, чи сором'язливо, чи ще бозна-як. Тінтіннабулум із кількома своїми людьми теж тут. Йоганнеса не взяли — яке полегшення.

Науковці тут — різнолика компанія. Захоплені полонені міста виглядають так, як у моїй уяві й мають виглядати вчені люди. А в армадівців завжди вигляд піратів. Я дізналася, що цей ось — математик, цей — біолог, он той — океанолог. Усі вони на вигляд — справжні пірати, пошрамовані, задерикуваті, в пошарпаному одязі.

Є і охорона — какти й струпарі. Бачила на борту їхній арсенал — шакрілуки, кременівки і списи, гарпуни і таке інше. Вони ще взяли зі собою чорний порох та щось схоже на бойові машини. Якщо анофелеси неохоче йтимуть на контакт, думаю, в нас достатньо засобів, щоб їх переконати.

На чолі охоронців — Утер Доул. А він отримує накази від одної половини правлячої пари Гарватера — Коханки.

Доул ходить з кімнати в кімнату. Помітила, що він найбільше говорить із Гедріґалом. Вигляд у нього якийсь стурбований. Я стараюся не потрапляти йому на очі.

Цей чоловік, його постать, якийсь неправильний, непідходящий голос викликають у мені живий інтерес. Він носить сіру шкіряну уніформу, добряче потріпану й подряпану, але бездоганно чисту. Права рука куртки переплетена з дротами, що тягнуться аж до пояса. На лівому боці Доул носить меч і рясніє пістолями.

Він агресивно вдивляється у вікно, потім відходить і зазвичай іде туди, де стоїть Коханка.

Її спотворене лице викликає певну огиду. Я знаю таких — сама з ними була — котрі знаходили в болю велику сексуальну втіху, і хоча мені такі пристрасті здаються трохи абсурдними, мене це не те щоб дуже турбує. Мене не це бентежить у Коханцях. Мені некомфортно від чіткого відчуття, що між ними є щось глибше.

Я намагаюся уникати погляду Коханки, але не можу відвести очей від її шрамів. На ній немов вирізьблено якийсь гіпнотичний візерунок. Але, злодійкувато позираючи на неї з-за пальців, не бачу нічого романтичного, таємного чи шокувального — нічого, крім свідчень старих ран. Нічого, крім шрамів.

Пізніше того ж дня.

Силас передав усе, що було необхідно, буквально в останню хвилину. Дуже театрально.

Не можу не захоплюватися його методами.

Із тої колючої розмови в Шаддлерівських садах я все намагалася втямкувати, як він передасть мені матеріали для нашого повідомлення. За мною, за житлом моїм стежать. Що робити?

Вранці 26 лунуарія я прокинулася і знайшла на підлозі кімнати пакунок від нього.

Просто-таки зухвале крутійство. Я не могла стримати сміху, коли, піднявши очі, помітила на стелі свіжу залізну латку, що закривала шестидюймову діру.

Силас виліз на верхівку димаря «Хромоліта», на дах з тонкого металу, що дуднить під дощем, наче оркестровий барабан, і прорізав у ньому діру. Опустивши пакунок усередину, він залатав діру сумлінно й без найменшого звуку: якось умудрився ні мене не збудити, ні моїх спостерігачів не потривожити.

Коли він виконує такі трюки під примусом, щоб захистити себе, я легко можу уявити його на роботі для уряду. Гадаю, мені пощастило мати таку людину на своєму боці, як і Новому Кробузону.

Проте я рада, що не побачу його. Тепер відчуваю себе дуже далекою від нього. Я не бажаю йому зла — просто взяла від нього те, що мені було необхідно, і, сподіваюся, дала щось навзаєм, тож на цьому треба ставити крапку. Ми випадкові товариші, та й по всьому.

У маленьку шкіряну торбинку Силас поклав кілька речей.

До всього ще й написав мені лист із детальним поясненням. Я уважно все прочитала перед тим, як оглянути вміст торбинки.

Там були й інші листи. Він написав піратському капітанові, якого ми надіялися знайти, дві копії листа: одну — раґамольською, іншу — сіллю. «Тому, хто згодиться доставити цей офіційний лист до Нового Кробузона», — йшлося на початку.

Лист формальний і посутній. Обіцяє читачеві, що в разі безпечної доставки послання до місця призначення він отримає винагороду. Що владою, яку надали Прокураторові Фенеку (номер ліцензії такий-то) мер Бентам Радґаттер, а також чинне відомство мера, пред'явника цього листа оголосять почесним гостем Нового Кробузона, його корабель буде за потреби переобладнаний, й він отримає гонорар — три тисячі гіней. І, що найважливіше, — отримає від уряду Нового Кробузона спеціальний каперський патент, що на цілий рік звільняє судно від переслідування чи нападів згідно із самопроголошеним морським законодавством Нового Кробузона, крім випадків безпосередньої оборони новокробузонського корабля.

Сума спокуслива, але саме обіцяним звільненням від нападів ми сподіваємося переконати наших кактів. Силас пропонує їм статус визнаних піратів без оподаткування. Вони можуть розграбувати все, що їм подобається, ніколи не заплативши й стівера, і флот Нового Кробузона не стане на заваді — ба навіть захищатиме їх упродовж терміну дії контракту.

Це — потужний стимул.

Унизу кожного листа Силас підписав своє ім'я, а на деяких ледь видних паролях наклав воскову печатку парламенту Нового Кробузона.

Я не знала, що в нього є така печатка. Дивно бачити її тут, так далеко від дому. Це приголомшливо майстерна робота: стилізована стіна, стілець й атрибутика відомства, а внизу крихітними цифрами — його особистий номер. Печатка — надзвичайно потужний символ.

Більше того, він віддав її мені.

Але я знову відволікаюся.

Другий лист набагато довший. Написаний на чотирьох сторінках хитромудрим рясним почерком. Я уважно прочитала все, й аж мороз поза спиною пішов.

Він — до мера Радґаттера й описує план вторгнення ґринділів.

Більшість із написаного мені незрозуміла. Силас написав стислою стенограмою на межі з кодуванням — там є абревіатури, яких я не впізнаю, і посилання на речі, про які ніколи не чула. Але в сенсі написаного помилитися важко.

Угорі аркуша я прочитала «Статус сім. Код: Стрілиця». І хоча мені це нічого не каже, все одно якось моторошно.

Я так розумію, Силас вирішив не обтяжувати мене деталями (сумнівна послуга, скажу я тобі). Він добре знає плани вторгнення і виклав їх холодними, чіткими термінами. Попереджає про підрозділи та дивізіони конкретної чисельності, озброєні невідомих потужностей артилерією, зазначеною в листі одною буквою чи складом.

«Напівполк підійде з півдня уздовж Іржі, оснащений І.В.Д. та П-Т, Квартал третього місяця», — прочитала я, і масштаби того, що нас чекає, страшать мене. Наша готовність утікати, ті зусилля, що ми докладали, аби досягти бажаного, тепер жахають мене — такі вони мізерні й незначні.

Тут стачить інформації для захисту міста. Силас виконав свій обов'язок.

Наприкінці листа — знову печатка міста, котра підтверджує, що, попри бездушний, банальний виклад тексту, він жахливо справжній.

Поруч із листами виявилася коробочка.

Проста дерев'яна шкатулка для брязкалець. А всередині, на пухкій подушечці-підкладці, лежали ланцюжок і перстень.

Перстень — мені. Він зі срібла і гагату, із дзеркальним різьбленням — це печатка. Майстерна робота. По колу Силас помістив грудку червоного сургучу.

Це моє. Коли я покажу нашому капітанові листи й намисто, то замкну їх у шкатулці, її ж запечатаю у шкіряній торбинці й прикладуся цим перснем до гарячого воску, а перстень лишу собі. Таким чином капітан знатиме, що всередині, що ми його не обманюємо, але не зможе підробити вміст торбинки, якщо хоче, щоб одержувачі повірили йому і винагородили як годиться.

(Мушу зізнатися, що коли я думаю про цей ланцюг подій, стає геть невесело. Все так нечітко. Пишу оце й зітхаю. Не хочу далі про таке думати).

Ланцюжок — перепустка через море. На відміну від персня ланцюг простий і грубий, без прикрас. На кінці його висить металева пластинка із серійним номером, вигравіюваним символом (дві сови під скибкою місяця) і трьома словами: «СИЛАС ФЕНЕК ПРОКУРАТОР».

«Це моє посвідчення, — пояснив мені Силас у листі. — Остаточний доказ, що листи справжні. Що мене більше нема для Нового Кробузона і це — моє прощання».

Ще пізніше того ж дня. Небо темніє.

Тривожно.

До мене заговорив Утер Доул.

Я була на спальній палубі над гондолою, саме виходила з туалету. Мене розвеселила думка про те, як з неба каскадами ллються потоки наших сечі й калу.

У коридорі я почула якийсь шурхіт і помітила світло з дверей. Зазирнула.

Там перевдягалася Коханка. Мені аж подих перехопило Спина жінки була посмугована шрамами, як і лице. Більшість із них — старі, зарубцьована шкіра — сіра та бліда. А один-два — цілком свіжі. Рівчаки ширилися далі по спині й до сідниць. Жінка була немов помічена тварина.

Я не стримала зойку.

Коханка неквапно повернулася на звук. Я побачила, що груди й живіт у неї не кращі. Вона мовчки дивилася на мене, натягуючи сорочку. Спотворене складними шрамами лице не видало нічого.

Я пробелькотіла щось вибачливе, розвернулася на підборах та пішла до сходів. А потім зі жахом помітила, що з тієї ж кімнати вийшов Утер Доул і, поглянувши на мене, поклав руку на свій сраний меч.

Цей лист пеком пік мене в кишені. Я носила зі собою достатньо інформації, щоб нас із Силасом стратили за злочин проти Гарватера — а це погубило б Новий Кробузон. Було дуже страшно.

Удавши, що я його не помітила, спустилася до головної гондоли й сіла біля вікна, сильно зацікавившись перистою хмариною. Сподівалася, що Доул лишить мене у спокої.

Аякже. Він підійшов до мене.

Я відчула, що Доул стоїть біля мого столу, і довго чекала, поки він вирішить не чіпати мене й піде, задоволений актом залякування, але він не йшов. Зрештою, я мимохіть таки повернула голову й поглянула на нього.

Якийсь час Доул мовчки дивився на мене. Мені ставало дедалі некомфортніше, але виду я не подавала. А потім він заговорив. Я і забула, який у нього гарний голос.

— Вони називаються фреґіо, — сказав Доул. Потім указав на стілець навпроти мене й кивнув. — Можна сісти?

Що я мала на це сказати? Хіба могла відповісти правій руці Коханців, їхньому охоронцеві та ручному вбивці, найнебезпечнішій людині в усій Армаді «Ні, хочу посидіти сама»? Я стулила губи й увічливо стенула плечима, мовляв, «Сідайте, де забажаєте, сер».

Сівши, він зціпив руки на столі. Говорив (вишукано), а я не переривала, не пішла геть і не відлякала його демонстративною байдужістю. Трохи, звісно, боялася за своє життя й безпеку — серце гупало шалено.

Але також через його ораторські здібності: не говорить — книжку читає. Кожне речення виважене й немов з-під пера поета. Я подібного ще ніколи не чула. Він дивився просто в очі та, здається, навіть не кліпав.

Розказане захопило мене повністю.

— Вони обидва немісцеві, — сказав Доул. — Коханці. — Я, певно, на цьому аж рота роззявила. — Їх захопили років тридцять-тридцять п'ять тому. Він тут з'явився перший. Рибалкою був. Промишляв на північному кінці Уламків. Усе життя звікував на одному з тих маленьких скелястих острівців: напинав сітки, ставив вудки, потрошив, чистив, рубав та білував. Безтолкове, нудне життя. — Доул не зводив з мене очей, темніших за його темно-сіру броню. — Одного разу він заплив надто далеко, його захопила й понесла течія. Його знайшли розвідники Гарватера, забрали вантаж і подумували, вбивати цього сухореброго малого рибалку чи ні. Зрештою забрали його з собою в місто. — Він заворушив пальцями й почав масажувати собі руки. — Людей роблять, ламають і змінюють обставини, — сказав. — За три роки хлопчак уже правив Гарватером. — Він усміхнувся. — Менш ніж через три кварто після цього один з наших броненосців перехопив судно: барвистий шлюп на шляху від Перрік Най до Миршока. Здається, одна з благородних родин Фай Вадісо, чоловік, дружина і дочка зі своїми слугами. Вони перебиралися на материк. Вантаж забрали, самі пасажири нікого не цікавили, і я гадки не маю, що з ними сталося. Може, їх убили, не знаю. Але точно відомо: коли слуг ознайомлювали з містом та вітали як його громадян, одна покоївка впала в око новому правителю. — Він витримав павзу й визирнув на небо. — Кілька людей були тоді на борту «Ґранд Оста», на тому зібранні, — сказав він стиха. — Кажуть, вона стояла там і лукаво посміхалася до правителя. Не як ті, хто прагнуть здобути його прихильність, не нажахано, а просто ніби їй подобалося те, що вона бачить.

— Жінкам у північних Уламках живеться несолодко, — продовжив Доул. — На кожному острові свої звичаї й закони, у тому числі деякі вельми неприємні. — Він знову зціпив руки. — Буває, жінок зашивають, — сказав і перевів на мене погляд. А я не відвела очей, мене не залякаєш. — Або ріжуть їх, вирізають те, звідки вони народилися. Або тримають на ланцюгу в хаті, щоби служили чоловікам. На острові, на якому народився наш начальник, було не так суворо, але... там часто перебільшували окремі риси, притаманні іншим культурам. Наприклад, з Нового Кробузона. Деяка сакралізація жінки. Зневага під машкарою обожнення. Впевнений, ви розумієте. Ви публікували книги під прізвищем Б. Колдвин. Тому впевнений, що розумієте.

Зізнаюся, мене це вбило. Те, що він стільки про мене знав, що розумів причини для цього маленького невинного обману.

— На острові нашого начальника чоловіки йдуть у море і залишають дружин та коханок на суші, й жодні звичаї чи традиції не можуть зв'язати тим ноги. Чоловік, який любить жінку достатньо дикою пристрастю, — чи так каже, чи так думає — лишає її з болем. Він точно знає велику силу її чарів. Зрештою, він же сам їм і піддався. Тож має їх применшити. На цьому острові чоловік, який кохає сильно, ріже лице своєї жінки... — Ми непорушно дивилися одне на одного. — Він мітить її, роблячи її своєю, власністю, вирізає на ній позначки, як по дереву. Псує якраз стільки, щоб інші її не захотіли.

Ці шрами називаються фреґіо... Начальника охопило кохання, хіть чи все разом. Він женихався до новоприбулої та швидко зробив її своєю з тією чоловічою впевненістю, якій його навчили. І вона цілком приймала знаки уваги від нього й відповідала на них, була його наложницею. До того дня, як він вирішив, що вона цілком його, і з якоюсь незграбною бравадою витягнув ніж після того, як вони покохалися, та зробив на її обличчі надріз. — Доул замовк і раптом усміхнувся зі щирою втіхою. — Вона не ворухнулася і дозволила йому це зробити... а потім узяла ніж і зробила надріз на його обличчі.

— Це був момент творення їх обох, — сказав він м'яко. — Тут можна знайти деяку нещирість. Він був чудовим хлопчиком, котрому довелося швидко вирости, але усе ще залишався простолюдином, який грав у ігри простолюдинів. Не сумніваюся, він вірив у свої слова, коли говорив, що робив це в ім'я кохання, що не довіряв іншим чоловікам, але хай там як, то була брехня. Він мітив територію, як це робить пес. Давав знати іншим, де починалася його територія. І все ж вона відповіла тим самим. — Доул знову щиро усміхався. — Такого він не міг передбачити. Майно не мітить свого власника. Вона не опиралася, поки він мітив її, а повірила йому на слово. Кров, розпанахана шкіра, біль, загусла кров і шрами були заради кохання, тому хотіла не тільки отримувати, а й давати. Вдаючи, що фреґіо — це те, що він їм приписує, вона змінила їх, перетворивши на щось більше. Змінивши фреґіо, вона змінила і його теж. Звідтоді вони знайшли одне в одному відраду й силу, а у тих ранах, ранах, що очистили їх, — силу і зв'язок. Я не знаю, як він відреагував того першого разу. Але тієї ночі вона вже не була його куртизанкою, а стала рівною йому. Тієї ночі зникли їхні імена — і вони стали Коханцями. І в нас було вже два керівники у Гарватері, котрі удвох правили цілеспрямованіше, ніж будь-коли правив один. І все їм було відкрите. Тієї ночі вона навчила його, як змінювати правила, як іти далі. Вона зробила його подібним до себе. Вона жадала змін. І так воно і є. Це мені відомо краще за всіх: як чіпко вона вхопилася за мене та мою роботу, коли я вперше з'явився тут. — Доул говорив дуже тихо, задумано. — Вона бере обривки знань, які приносять новоприбулі, та робить їх... переробляє їх з таким завзяттям, якому неможливо протистояти. Хоч як би сильно хотілося.

Ці двоє щодня закріплюють свій рух до мети. На них постійно з'являються нові фреґіо. Їхні лиця й тіла стали картами їхнього кохання. Це географія, яка змінюється, яка рік у рік стає дедалі явнішою. Кожен раз, кожен шрам: знак поваги та рівності.

Я мовчала — вже стільки хвилин, — але монолог Доула закінчувався, і він чекав на мою реакцію.

— А ви, значить, не відразу тут були? — зрештою вичавила я.

— Я прийшов пізніше, — відповів Доул.

— Вас теж викрали? — не могла повірити я, та він заперечно похитав головою.

— Я тут із власної волі, — пояснив. — Я сам вийшов на Армаду, щось біля десяти років тому.

— Нащо ви мені це все розповідаєте?

Він стенув плечима.

— Це важливо. Важливо, щоб ви розуміли. Я помітив, вас лякають шрами. Тому вам треба знати, що перед вами. Хто нами править, їхню мотивацію і пристрасть. Завзяття. Міць. Саме шрами дають Гарватеру його силу.

Затим він кивнув та пішов геть. Я почекала кілька хвилин, але Доул не вертався.

Мені стало дуже не по собі. Взагалі не розумію, що це було і чому він заговорив до мене. Коханка підіслала? Наказала йому розповісти мені її історію чи він діяв з якихось своїх причин?

Чи вірить Доул у те, що розказав мені?

«Шрами дають Гарватеру його силу», — сказав мені, а я сиджу й думаю, невже він не бачить іншої можливості? Невже це збіг, що троє наймогутніших людей у Гарватері, в Армаді й на морі — нетутешні? Що не народилися в її межах? Що їхні знання й воля не обтиналися цією купою старих човнів, цим плавучим селом — хай навіть найдивовижнішим в історії Бас-Лаґу — а тому вони можуть бачити світ крізь призму дрібних грабунків й клаустрофобічної гордості?

Вони нічим не зобов'язані Армаді. Які в них пріоритети?

Я хочу знати імена Коханців.

За винятком випадків, коли він бореться (і при згадці про це стає страшно), обличчя Утера Доула майже незворушне. Воно владне і трохи трагічне, й майже неможливо сказати, про що він думає чи у що вірить. Що б він не казав мені, я бачила шрами Коханців, і вони некрасиві й неприємні. І той факт, що вони означають якийсь жорстокий ритуал, якусь гру для заміни емоцій, це не змінює.

Вони некрасиві й неприємні.

22

За тридцять шість годин після того, як аеростат піднявся над Армадою і вирушив на південний захід, під ними почала показуватися земля.

Белліс майже не спала. Однак це її не змучило, і вона піднялася перед п'ятою ранку, щоби з вікна пасажирської каюти спостерігати за світанком.

Коли вона зайшла, інші вже попрокидалися й дивилися у вікна: кілька членів екіпажу, Тінтіннабулум зі своїми людьми та Утер Доул. Серце її пропустило удар, коли вона побачила його. Його поведінка — навіть стриманіша і виваженіша, ніж її власна — збивала Белліс із пантелику. Вона не розуміла його раптового до неї інтересу.

Помітивши її, він мовчки вказав на вікна.

У блідому досвітньому світлі під ними скелі розтинали воду. Важко було судити про розміри суші чи яка до неї відстань. Розсипи каміння, подібного на спини китів, не більших за милю завдовжки. І кілька більших за всю Армаду. Ні птахів, ні тварин — нічого, тільки похмура бура порода та зелень чагарників.

— Ми прибуваємо на острів за годину, — сказав хтось.

Дирижабль гудів од роботи і приготувань, в які Белліс заглиблюватися не кортіло. Вона повернулася до койки та швидко зібрала речі, а потім сіла в кабінеті — у строгому чорному одязі, з одутлим саквояжем біля ніг. Глибоко всередині, у гніздечку зі складок спідниць лежала шкіряна торбинка, що видав їй Силас Фенек, а поруч — лист, який вона увесь час писала.

Екіпаж бігав туди-сюди, перегавкуючись між собою наказами. А ті, хто не були зайняті, збиралися біля вікон.

Дирижабль значно знизився. Вони летіли тепер на висоті тисячі футів над водою, і море поступово набувало деталей. Його брижі переходили у хвилі, піну й потоки, в пітьму і барви рифів та лісів водоростей, а нижче — може, обриси затонулого корабля?

Попереду замаячив острів. Белліс здригнулася від цього видовища — клапоть суші так різко виділявся на тлі розпеченого моря. Він простягався миль на тридцять завдовжки і двадцять — завширшки. Був увесь утиканий гостряками сіруватих гірських вершин та пригірків.

— Сонячне лайно, не думав я, що мені доведеться ще раз побачити це місце, — мовив Гедріґал приправленою сунґларським акцентом сіллю. Він указав на найдальший берег острівця. — Між островом і Ґнурр Кетом — більше півтораста миль. Вони не дуже спритні в повітрі, ці анофелеси. Більше шістдесяти миль не осилять. Тому Кеттай їх не чіпає й торгує з ними через таких, як я і мої старі товариші, знаючи, що вони ніколи не доберуться до материка. Он те... — він тицьнув товстим зеленим пальцем, — це ґетто.

Дирижабль опускався, огинаючи берегову лінію. Белліс пильно спостерігала за островом. Окрім рослин, там не було нічого живого. Белліс, похоловши, раптом побачила, що в небі — пусто. Ні пташини. На кожному іншому острові, який вони минали, пурхало безліч прудких пернатих тіл; скелі, каміння були обляпані їхнім послідом. Над кожним клаптиком суші купчилися мартини, час од часу пірнаючи по рибу, й галасливо пересварювалися.

Повітря ж над вулканічними скелями острова анофелесів було мертве.

Аеростат минув мовчазні охристі пагорби. Острів ховався за скелястим кряжем, що тягнувся паралельно узбережжю. Тишу порушували хіба гудіння двигуна та пориви вітру, і коли хтось нарешті заговорив-скрикнув «Дивіться!» — звук цей здався непроханим і зляканим.

Голос належав Таннерові Саку. Він показував на порослу пирієм леваду, надійно захищену від хвиль скелями. Серед зелені виднілися рухливі білі точки.

— Вівці, — за мить озвався Гедріґал. — Наближаємося до бухти. Видно, недавно була свіжа поставка. Кілька таких отар вистачить на деякий час.

Форма і характер берегової лінії змінювалися. Кам'яні хребти й гористі виступи поступалися місцем нижчому, менш ворожому ландшафтові. Тут були коротенькі відрізки берега, вкриті чорним сланцем, схили з твердої породи й папороті, невисокі вицвілі дерева. Раз чи двічі Белліс бачила, як попаски бродять свійські тварини: свині, вівці, кози, рогата худоба.

За милю чи дві од берега виднілися стрічки сірої води, мляві річки, що сочилися з пагорбів, перетинаючи острів уздовж і впоперек. Води сповільнювалися на плато рівнин та розмивали їхні береги, розповзалися і ставали ставками й болотами, живлячи білі мангові дерева, виноград, зелень настільки густу і насичену, як блювотиння. Удалині, на іншому краю острова Белліс побачила різкі обриси чогось, що, на її думку, було руїнами.

Унизу помітила якийсь рух.

Вона спробувала простежити за ним поглядом, але той був занадто швидкий, надто хаотичний, аж в очах рябіло. Щось ковзнуло в повітрі з якоїсь темної діри у скалах і щезло в іншій.

— Чим же вони торгують? — запитав Таннер Сак, не відводячи погляду від краєвиду. — Вівці та свині лишаються тут — твої земляки привозять їх і ще дещо з Дрир Самгера для Кеттаю. Але що вони з того мають? Що їм можуть запропонувати анофелеси?

Гедріґал із коротким смішком відійшов од вікна.

— Книги й знання, друже мій Таннер, — була відповідь. — І все, що знайдеш на морі і що прибиває до берега: дерево, вантажі кораблів, уламки.

У повітрі під дирижаблем знову був рух, але Белліс просто не могла зосередитися на об'єкті. Дедалі сильніше нервуючись, вона закусила губу. Добре знала, що їй не привиділося. І що це може бути тільки одне. Їй було неспокійно від того, що ніхто не звернув на це уваги. «Вони не бачать, чи що? — подумала вона. — Чому ніхто нічого не каже? А я чому мовчу?»

Дирижабль стишив рух, пливучи проти слабкого вітру.

Коли вони перетинали гірський кряж, ними раптом гойднуло. Зойки, перешіптування, схвильовані вигуки. Під ними, в тіні геть голих, а місцями вкритих пишною зеленню пагорбів виднілася скеляста бухта. Там об'якорилися три кораблі.

— Приїхали, — прошепотів Гедріґал. — То судна Дрир Самгера. Це Машинний пляж.

То були прикрашені золотом галеони. Їх обіймала низка скель, що випиналися з моря й закруглювалися, утворюючи природну гавань. Белліс затамувала подих.

Пісок і сланець на березі бухти були темно-червоними, брудно-брунатними, наче засохла кров. Де-не-де поверхню порушували чудернацької форми валуни, завбільшки як людський тулуб, а іноді й цілий дім. Белліс пробіглася очима по темній поверхні й помітила стежки, прокладені в напрямку берегової лінії. За ріденьким гайком, котрий оперізував берег, доріжки ставали виднішими. Вони доходили до скелястих пагорків, що повільно виростали з-під землі й виходили на море. У повітрі стояло марево там, де від сонця пеклося каміння. Схили були втикані оливковими і тропічними карликовими деревами.

Белліс простежила очима за стежкою до обпалених сонцем узгір'їв, аж поки (і знов їй забило дух) погляд не наткнувся на розсип вицвілих хаток, що росли зі скель, мов органічні нарости — поселення анофелесів.

У бухті було безвітряно. Довкола сонця зібралася крихітна зграйка хмарок, наче ляпки пензлем, проте його жар пробивався крізь них та відбивався від скелястих стін.

Звідти не долинав жоден живий звук. Монотонний гуркіт хвиль радше підкреслював тишу, ніж порушував її. Дирижабль тихо висів у повітрі, заглушивши мотори. Поблизу погойдувалися й порипували самгерські човни. У них не було нікого. Ніхто не вийшов привітати новоприбулих.

Охоронці струпарі у своїй кривавій броні й какти стояли на чатах, поки спускалися пасажири. Белліс ступила на землю й зігнулася біля трапа, провівши пальцями крізь пісок. Швидке дихання, здавалося, гуготіло у вухах.

Спершу вона не помічала нічого, крім новизни твердої землі під ногами. Із задоволенням згадала, як це — ходити по землі, тієї ж хвилі усвідомивши, що встигла це забути. Потім вона таки звернула увагу на пейзаж навкруги і вперше відчула, наскільки дивний цей пляж.

Згадала наївні гравюри у книжці Аума. Стилізований монохромний профіль людини на березі посеред зламаних механізмів.

«Машинний пляж», — подумала й роззирнулася, вбираючи очима брунатний пісок і щебінь.

Віддалік виднілися обриси того, що їй здалося валунами, — велетенські, завбільшки як дім. То були двигуни. Приземкуваті громади, вкриті іржею й патиною, давно забуті пристрої для невідомо якої мети, з поршнями, роз'їденими часом та сіллю.

Те, що здавалося меншим камінням, виявилося уламками більших машин, рурок чи складніших механізмів, манометрів, скла та компактних парових двигунів. А гальку зображав розсип шестерень, гвинтиків, маховиків, болтів та гвинтів.

Белліс опустила очі на свої складені човником долоні. Вона тримала повні жмені тисяч крихітних храповиків, шестерень і закостенілих пружинок, як нутрощі незмірно крихітних годинничків. Кожна така часточка — піщинка, тверда й розігріта сонцем, менша за крихту. Вони сіялися крізь пальці й лишали на них плями темно-кривавої берегової барви — іржу.

Пляж був готового скульптурою, імітацією природи з матеріалів із звалища. Кожен атом — із якоїсь потрощеної машини.

«Скільки цьому всьому років? Що тут відбувалося? — думала Белліс. Заніміла від подорожі, змоглася хіба на втомлений подив. — Яке лихо, які звірства?» Вона уявляла морське дно навколо бухти — риф із прогнилих машин, вміст цілих міських фабрик, віддані на поталу хвилям та сонцю; як ті окислюються, як замість крові з них тече іржа, вони розкладаються на менші уламки, і вода наносить їх край берега, утворюючи химерний пляж.

Вона зачерпнула ще жменю цього машинного піску й спостерігала, як той сіється крізь пальці. У повітрі було чути запах металу.

«Он про яке сміття з моря говорив Гедріґал, — зрозуміла Белліс. — Це — кладовище мертвих приладів. Мільйони таємниць перетлівають тут у іржавий пил. Місцеві жителі, либонь, просіюють його, начищають-намивають і виставляють найперспективніші знахідки на продаж — дві-три деталі з головоломки із тисяч частин. Туманні й незрозумілі, але якщо зліпити їх докупи, якщо спробувати розгадати, що може відкритися?»

Вона відійшла від мотузкової драбини, дослухаючись до хрускоту стародавніх двигунів під ногами.

Охоронці ретельно обзирали горизонт, поки з дирижабля спускалися останні пасажири. Трохи віддалік од Белліс на землю опускали загін із худобою. Він смердів, як фермерський двір, а його мешканці шумно розтинали непорушне повітря бездумним ґелґотанням.

— Усі підійдіть ближче і слухайте мене, — різко промовила Коханка, й усі послухалися.

Механіки і науковці розійшлися берегом, пропускаючи крізь пальці металевий пісок. Хтось, як-от Таннер Сак, пішов до моря (він легенько скупнувся, зітхаючи від утіхи). Якусь мить не було чути нічого, крім бурунів, що пінилися на іржавому березі.

— Слухайте уважно, якщо хочете жити, — продовжила Коханка. Люди враз ніяково засовалися. — До села — миля чи дві по онде тих скелях. — Усі поглянули туди — схили здалися пустинними. — Тримайтеся купи. Беріть видану вам зброю, але не стріляйте, якщо нема прямої загрози життю. Нас тут забагато, і забагато нетренованих, а я не хочу, щоб ми в паніці перестріляли одне одного. Нас прикриватимуть какти і струпарі, а вони добре вміють поводитися зі зброєю, тому стріляти раджу тільки в крайньому випадку. Анофелеси — швидкі. Голодні й небезпечні. Сподіваюся, ви пам'ятаєте інструктаж і розумієте, з чим нам випаде зіткнутися. Чоловіки живуть у тому селі, й ми мусимо їх знайти. Трохи далі — болота і вода, там мешкають жінки. Щойно вони почують нас чи наш запах, — одразу прийдуть. Тому рухаємося швидко. Всі готові?

Вона махнула руками, і їх обступили охоронці-какти. Вони відімкнули загін, усе ще прикутий до «Тризуба» ланцюгами, мов якір. Белліс мовчки вигнула брову, помітивши нашийники на свинях та вівцях, — вони пнулися з них, натягуючи повідки в руках м'язистих кактів.

— Тоді рушаємо.

Це була кошмарна подорож від Машинного пляжу до містечка на пагорбі. Коли Белліс поверталася до цього думками дні й тижні потому, вона не могла скласти події в якийсь зв'язний порядок. У її згадках не лишилося відчуття плину часу — тільки обривки образів, складені в якусь подобу сну.

Панує спека, аж повітря довкола зсідається й затикає їй пори, заліплює очі, вуха. Всепроникний запах гнилі й живиці, безліч комах, вони невтомно жалять і лизькають. Белліс дали кременівку, і (не забула) вона тримає її подалі від себе, так ніби та смердить.

Її разом з усіма пасажирами ведуть, як худобу. То їжачаться, то складаються голки на спині єдиного на борту хотчі, тремтять головоніжки хепрі. Вони йдуть в оточенні тих, чия фізіологія тут — надійна броня: кактів і струпарів (які тягнуть за собою свиней та овець) — одні безкровні, а інші повні крові, настільки чутливої, що та їх захищає. Вони несуть пістолі й шакрілуки. Утер Доул — єдиний охоронець-людина. Він тримає зброю в обох руках, і Белліс могла поклястися, що з кожним поглядом, який вона кидала на нього, зброя змінювалася: ніж і ніж, пістоль і ніж. Пістоль і пістоль.

Заплетені диким виноградом скелі, а внизу — галяви. Густі зарості на схилах, ставки, заповнені густою, як шмарклі, рідиною. Звуки звідусіль. Рухи в листі — спершу від них не віє небезпекою, потім невідь-звідки лунає страшне голосіння і здається, ніби саме повітря сходить болем.

Звук шириться довкола них.

Белліс із сусідами натикаються одне на одного, незграбні від страху, втоми й вологої спеки. Вони стараються роззиратися в усі боки відразу і бачать перші ознаки: якісь тіні зиґзаґами мигтять поміж дерев, наче пилинки — хаотична суміш випадкового руху й недобрих намірів.

А тоді перша з жінок-анофелесів вибігає із прихистку дерев.

Немов зігнута навпіл людська жінка. А потім зігнута ще раз проти будови власних кісток, вигнута й закручена так, що постава в неї видається неправильною. Шия сильно вивернута, довгі кістляві плечі відведені назад, шкіра біла, як у личинки, а велетенські очі розплющені дуже широко; вона змарніла й ребраста, замість грудей висять плескаті шкіряні торбинки, розпростерті руки — як мотки дроту. Її ноги дріботять на шаленій швидкості, поки вона раптом не починає падати наперед, але не вдаряється об землю, а продовжує бігти до них, однак геть близько над землею, незграбно й хижо молотячи руками-ногами, аж раптом (Джаббере милий, щоб мене) на її спині розкриваються крила, велетенські комарині крила, перламутрові лопаті. Вони дрижать із тоненьким писком, мигтячи так швидко, що їх просто не видно, і здається, що страшна жінка летить просто на них.

Те, що сталося далі, ще довго навідувалося до Белліс у спогадах і снах.

Дивлячись на них голодними очима, жінка розкриває рота, розбризкуючи слину, і її губи відліпляються від беззубих ясен. Їй немов нудота підступає до горла, і з рота раптом вистромлюється визубень. Мокрий од слини хоботок уже стримить на фут від її губ.

Він висовується з неї по-тваринячому, як блювотиння, в його русі є щось неприємне, навіть тривожно сексуальне. Здається, він з'явився нізвідки — в її горлі чи голові таке навряд чи поміститься. Вона підлітає до них на деренчливих крилах, а з підліска показуються інші.

Спогади розмивалися. Белліс була певна, що стояла спека, що вона бачила те, що бачила, але раптовість зміни картинки вражала її щоразу, коли вона подумки перебирала ті події. Експедиція майже кидається врозтіч від страху, чути хаотичні постріли («Не стріляти!» — сердито гаркає Доул). Белліс бачить першу з москітожінок: та облітає кактів, не зацікавившись ними. Вони летять до струпарів і всідаються на них (м'язисті чоловіки лише злегка поточилися під вагою легеньких крилатих жінок) і бездумно жалять їх ланцетоподібними хоботками, неспроможні пробити їхню броню. Белліс чує, як відщіпають повідки від нашийників, перелякані свині та вівці розбігаються, здіймаючи куряву й лишаючи по собі смердючі купи.

Тепер їх більше — один чи два десятки москітожінок (так багато за такий короткий час) — і вони враз перемикаються на легшу здобич. Піднімаються на тих тоненьких крильцятах, голови опущені, стегна й кінцівки під ними вільно звисають у повітрі, як ляльки-маріонетки, підвішені до їхніх довгастих лопаток, темні хоботки ще вологі та пругкі, а потім спускаються на скам'янілих од жаху тварин. Анофелеси легко їх наздоганяють, плавко спускаючись, щоби перекрити їм шлях та перехопити їх, простягують руки, широко розчепіривши пальці, тягнуть тварин за шерсть та шкіру. Белліс дивиться (вона згадувала потім, як незграбно задкувала, наступаючи на ноги сусідам, проте від жаху трималася прямо), наче загіпнотизована, як перша з анофелій починає годуватися.

Жінка осідлує грубезну льоху, обхопивши її кінцівками, як улюблену цяцьку. Закидає голову, і визубень висувається ще на кілька дюймів — плавко, як болт арбалета. Тоді жінка наближує обличчя до свині, кривлячи широко роззяплений рот, і забиває хоботок у тіло тварини.

Свиня верещить і верещить. Белліс усе ще дивиться (ноги відводять її від цієї сцени, та очі не можуть відірватися). Ноги свині підкошуються від раптового потрясіння, коли їй проколюють шкіру, коли шість, десять, дванадцять дюймів хітину долають опір шкіри й м'язів і проникають у найглибші глибини кровотоку. Москітожінка зручніше вмощується на спині тварини та присмоктується до неї ротом, дедалі глибше запихаючи хоботок і напружившись усім тілом (кожен м'яз, вена й сухожилля видні крізь зморщену шкіру) та починає смоктати.

Кілька секунд свиня ще верещить. А тоді її голос втихає.

Тварина стоншується на очах.

Белліс бачить, як свиня зморщується.

Її шкіра дивно брижиться і починає братися зморшками. Тоненькі цівочки крові витікають з отвору, де рот анофелії проколює шкіру. Белліс дивиться з невірою, але це не її фантазія — свиня зіщулюється. Її ноги спазматично хвицають у повітрі, а тоді здригаються в передсмертній агонії, коли анофелія висушує усі кінцівки. Жирні гомілки стискаються, а нутрощі, либонь, зісихаються. Шкіра брижами звисає з усе меншого тіла тварини. Барва поволі покидає її.

Кров і життя, висмоктані з льохи, переходять до москітожінки.

Ураз бубнявіє жінчин живіт. Вона присмокталася до свині, будучи сухорлявою й виснаженою від голоду. Тепер же, водночас із тим, як маліла свиня, жінка розрослася, товстіючи просто на очах, наливаючись рум'янцем. Вона мляво й сито сидить на тварині.

Белліс із якимсь хворобливим захватом спостерігає, як літри свинячої крові перетікають з одного тіла в інше.

Свиня вже мертва, її побрижена шкіра опадає в нові рівчаки між її висушеними м'язами та кістками. Анофелія товста й рожева. Ноги й руки майже подвоїлися в обхваті, а шкіра туго напнута. Груди, живіт і дупа розбрякли, але не як у людини з м'яким жирком. У неї вони мали вигляд пухлин, туго напнутих і налитих кров'ю.

По всій галяві те саме творили з іншими тваринами. На одних сиділо по одній жінці, а на котрісь вмощувалося і по дві. Тварини брижилися і зсихалися, немов од сонця, а анофелії росли й тужавіли від свіжої крові.

Першій жінці знадобилося півтори хвилини, щоб виссати всю до краплі рідину зі свині (Белліс так ніколи й не змогла позбутися спогадів про це видовище і тихеньке вдоволене попискування чи то жінки, чи то комарихи). Вона відкочується від зсохлої туші з посоловілими очима, з її хоботка скапує кров. Анофелія висмикує його й відходить, а свиня лежить позаду мішком кісток та шкіри.

Гаряче повітря навколо Белліс гусне від смороду блювотиння, коли її супутники втрачають контроль над собою, забачивши, як живиться інша анофелія. Белліс не блює, але сильно кривить рот і відчуває, як піднімається її рука з пістолем, проте не від страху чи злості, а від огиди.

Але вона не стріляє (і що би було, якби хтось недосвідчений, як вона, натиснув на спусковий гачок, думала Белліс потім, коли все закінчилося). Небезпека нібито минула. Армадці просувалися вгору пагорбом, повз ту галяву й запахи гною і гарячої крові, повз скелі й застійну воду, до містечка, що вони бачили з повітря.

Послідовність подій стала менш розмитою, менш зіжмаканою від спеки, страху та невіри. Але потім, того моменту, тієї миті, коли Белліс відступала від тої різні, свинячої та овечої крові й зісушених нутрощів, огидне шаленство бенкету анофелій, а потім (іще гірше) їхнього ситого ступору, москітожінка відірвала погляд від овечки, на яку сіла занадто пізно й не встигла осушити всю, і побачила, як експедиція відступає вгору. Вона згорбилася і полетіла, бовтаючи руками-ногами, широко роззявивши рота, а з хоботка ще скрапувала кров. Живіт її тільки ледь-ледь округлився від рештків, виссатих після своїх сестер, і вона була голодна. Обігнувши кактів і струпарів, шугнула на своїх деренчливих крилах на людей, налякавши їх. Белліс здригалася від страху, коли подумки відтворювала ті незв'язні картини: вона бачила, як наперед спокійно ступив Утер Доул, підняв руки (в обох по пістолю) і чекав, поки жінка підлетить упритул, поки її хоботок потягнеться до його лиця, а потім вистрілив.

Зброя вибухла жаром, шумом та чорним свинцем, і жінці розірвало живіт та лице.

І хоча вона була напівпорожня, з розірваного живота ринув потік крові. Жінка впала на землю, хоботок так і лишився вистромленим назовні, й земля поступово всотувала лискучу червону кров. Її мертве тіло лежало просто перед Доулом.

Белліс знову повернулася в лінійний час. Занімівши, вона немов віддалилася від побаченого. Одутлі анофелії не помітили полеглу сестру. Коли експедиція продовжила підняття крутим шляхом до передгір'я, жінки-комарі відтягували свої обважнілі тіла подалі від безкровних туш, залишених гнити. Набряклі, як виноградини, анофелії важко звисали зі своїх крил і повільно відлітали назад у хащі.

23

Вони стояли і мовчки чекали — Коханка, Доул, Тінтіннабулум, Гедріґал та Белліс. А з чимось схожим на ввічливий подив на обличчях позирали на своїх гостей два анофелеси.

Белліс здивував вигляд москіточоловіків. Вона очікувала чогось ефектнішого, як-от безбарвна хітинова шкіра чи тверді крильцята, схожі на ті, що в їхніх жінок.

Одначе ті скидалися на звичайнісіньких чоловіків, дещо зігнутих під вагою років. Їхній брунатний одяг був закушпелений і вцяткований плямами від рослин. Старший чоловік уже лисів, а з рукавів стриміли неприродно тонкі руки. Не було у них ані губ, ані вилиць, ані зубів. Замість ротів мали сфінктери, тугі кілечка м'язів — геть як людський анус. Шкіра з боків їхніх лиць просто спадала в напрямку тієї дірки.

— Белліс, — строго промовила Коханка, — спробуйте ще раз.

Вони зайшли в поселення під ошелешені погляди москітолюду.

Розхристана, мокра від поту й закушпелена експедиція видерлася вгору на пагорб і раптом опинилася в затінку будинків, врізаних та вбудованих по боках ущелини, що розколювала скелю навпіл. Поселення розсипалося на маківці скелі без усякого плану: маленькі квадратні оселі розповзлися головними схилами, немов розтікаючись на пологих краях ущелини, з'єднані між собою вирубаними в породі східцями чи протоптаними доріжками. Димарі будиночків стриміли з-під землі, як гриби.

Місто рясніло двигунами, забраними з Машинного пляжу, обшкрябаними від іржі й начищеними до блиску. Деякі працювали, інші стояли сотнями нечітких сильветів, виблискуючи на сонці. Тут не пахкотіли шумні парові пістони, як у Новому Кробузоні й Армаді, не стелився запах паленого мастила. Певно, геліотропні двигуни, вирішила Белліс. Їхні лопаті стрекотали під палючим сонцем, потріскані скляні корпуси всмоктували його й посилали енергію вниз дротами, що з'єднували деякі будинки. Довші дроти були зв'язані докупи із коротших оцупків, які вдалося знайти чи видерти з машин.

Із плескатих дахів, зі схилів, із затінку ущелини й з-під крон вузлуватих дерев, з дверей та вікон позирали чоловіки-москіти. Всюди панувала тиша: ні гикання, ні криків, ні зойків. Тільки ошелешені погляди десятків пар очей.

Одного разу Белліс здалося (і враз живіт звело страшним спазмом), що вона бачить лиховісну тінь анофелії за будівлями віддалік. Але самці поблизу повернулися і почали жбурляти камінням, відганяючи її, поки та не запримітила армадців чи залетіла в котрийсь із будинків.

Вони дійшли до якоїсь площі, оточеної тими ж хатками бруднуватого кольору та сухоребрими сонячними двигунами, де розколина розширювалася і пропускала світло від розпеченого блакитного неба. На дальньому кінці Белліс побачила розщеплення у скелях та стрімку кручу, прямовисну стежку до моря. І ось нарешті хтось вийшов їм назустріч. Невеличка делегація анофелесів, кланяючись, повела їх до великого приміщення в кам'яній громаді схилів.

У внутрішній кімнаті, освітленій надзвичайно довгими шахтами, пробуреними в скалі, де дзеркала переломлювали день і переробляли його в гору, до них вийшли два анофелеси, ввічливо вклонились, і Белліс (згадавши той день у Салкрікалтор-сіті, інша мова — робота та сама), виступила наперед та привітала їх найчистішою горішньокеттайською.

Анофелії стояли й розгублено дивилися на неї, не розуміючи ні слова.

Белліс пробувала знов і знов, щоб якомога чіткіше передати думку пишномовним красномовством горішньокеттайської. Анофелеси перезирнулися й видали якісь шиплячі звуки, схожі на пердіння.

Зрештою, побачивши, як розмикаються й смикаються їхні сфінктерні роти, Белліс усе зрозуміла й замість промовляти слова написала їх.

«Я звуся Белліс, — написала вона. — Ми прибули дуже здалеку, щоби поговорити з вашими людьми. Ви мене розумієте?»

Коли передала аркуш анофелесам, ті враз широко розчахнули очі, перезирнулися й захоплено щось заторохтіли. Старший чоловік узяв ручку Белліс.

«Я Мавріл Кран, — написав він. — Ми вже дуже давно не зустрічали таких гостей, як ви».

Поглянув на неї з-під навислих брів.

«Ласкаво просимо в наш дім».

Ухальна мова анофелесів не має письма. Для них горішньокеттайська — це і є письмова мова, але вони ніколи не чули, як нею говорять. Вони красномовно могли висловлювати думки на письмі, але гадки не мали, як це звучатиме. Сама концепція «звучання» горішньокеттайської була їм чужа. Вона для них була відома тільки в письмовому вигляді.

Упродовж сотень років між матросами-самгерцями і владою Ґнурр Кетта в Когніді міцнів симбіоз. Самгерські какти прибували на острів з поголів'ям та деякими товарами і брали за посередництво свою частку. Когнід купував у них усе, що пропонували анофелеси.

Між собою какти контролювали потік інформації до москітолюду. Ретельно стежили за тим, щоб жодна мова, крім горішньокеттайської, не дійшла до берегів острова і щоб жоден анофелес його ніколи не покинув.

Страшні спогади про Малярійне королівство нікуди не зникли. Когнід грав у гру, тримаючи геніальних анофелесів за своїх ручних мислителів, не даючи їм нічого, що може зробити їх могутніми або дозволити їм утекти — Когнід не ризикував би знову випустити жінок-анофелій у світ широкий — але достатньо, щоб живити їхній розум. Кеттай не дозволив би анофелесам отримати доступ до будь-якої інформації поза межами його влади: це забезпечило багатовікове вкорінення горішньокеттайської як писемної мови острова. І, таким чином, наука та філософія анофелесів опинилися в руках когнідської еліти, котра хіба й була спроможна її прочитати.

Мозаїка давніх технологій, котрими володіють анофелеси, роботи їхніх філософів мають бути вкрай дивовижними, подумалося Белліс, якщо такій складній системі дозволено існувати. Кожна експедиція самгерців від Когніда до острова привозила зі собою кілька ретельно дібраних книг, а іноді й замовлення. «З огляду на ці умови, — питав якийсь когнідський теоретик, — і парадокс, викладений у вашому попередньому нарисі, якою буде відповідь на наступну проблему?» І рукописні твори анофелесів під вибраними кеттайськими іменами їхали назад. Вони відповідали на питання, що їх ставили самі анофелеси, а потім ці твори друкували видавці у Когніді — без будь-якої плати автору. Іноді якийсь кеттайський учений, без сумніву, стверджував, що це його власна робота, що додавало престижу кеттайському канонові.

Москітолюд звели до вчених рабів.

На руїнах острова були древні тексти горішньокеттайською, якою анофелеси могли читати, або давно мертвими мовами, які вони ретельно розшифровували. І з повільним припливом книг із Когніда та письмових записів їхніх предків, анофелесів, також проводили власні дослідження. Іноді такий результат роботи надсилали за море хазяїнам острова в Когніді, котрі інколи навіть публікували їх.

Саме це і сталося з книгою Крюаха Аума.

Дві тисячі років тому москітолюд панував над південними землями, і той час став недовгим кошмаром крові, чуми і жахливої спраги. Белліс не знала, скільки анофелесам відомо про власну історію, але ті точно не мали ілюзій щодо природи їхнього жіноцтва.

«Скількох ви вбили? — написав Кран. — Скількох жінок?»

І коли, повагавшись, Белліс написала «Одну», він кивнув і відповів: «Це геть небагато».

У містечку не було ієрархій. Кран не був їхнім правителем. Але він прагнув допомогти та розповісти гостям усе, що їм кортіло знати. Анофелеси відповідали армадівцям з ввічливим, стриманим захопленням, із якоюсь задумливою, майже абстрактною реакцією. Їхня флегматичність явно свідчила про чужу психологію.

Белліс постаралась найшвидше викласти запитання Коханки і Тінтіннабулума. Вони ще не торкнулися найважливішої теми, самої причини їхньої появи на цьому острові, коли раптом почули якийсь ґвалт з іншої кімнати, де чекали їхні супутники. Гучні голоси сунґларською, а у відповідь — крики сіллю.

Торговці-пірати Дрир Самгера, дислоковані на острові, повернулися до своїх кораблів і виявили прибульців. У кімнатку зайшов какт у барвистих шатах, а за ним двійко колишніх земляків, нині — армадських кактів, які сердито вичитували його сунґларською.

— Сонце миле! — гаркнув він сіллю з легким акцентом. — Ви до дідька хто такі? — В одній руці він сердито зважував масивну абордажну шаблю. — Цей острів — територія Когніду, сюди заборонено приїздити іншим. Ми тут їхні агенти, і ми уповноважені захищати їхнє сране майно. Тому скажіть, чому мені просто не взяти і не повбивати вас усіх?

— Мем, — промовив один із кактів-армадців і втомлено махнув рукою в бік кактів. — Це Нурджгітт Сенґка, капітан «Тетнеґі Порохняве Серце».

— Капітане, — озвалася Коханка, виступивши наперед, а за нею безшумною тінню Доул. — Приємно познайомитися. Нам треба поговорити.

Сенґка був не розбійником, а офіційним піратом Дрир Самгера. Регулярне перебування самгерців на острові було монотонним, легким і нудним: нічого не відбувалося, ніхто не приїжджав на острів і ніхто його не покидав. Що два-три, шість місяців з Когніда чи Дрир Самгера прибувала нова місія з худобою для жінок-анофелій та інколи деяким крамом для чоловіків. Новоприбулі заступали своїх нудьгуючих співвітчизників та відпускали їх із блискучими нарисами й науковими роботами, обміняними на товари.

Кожна зміна гаяла час балачкою, бійками й суперечками. На жінок вони не зважали, а до чоловіків-анофелесів навідувалися хіба по їжу чи техніку. І офіційно вони були там, щоби контролювати потік інформації на острів, мовну чистоту, яка давала Когніду змогу тримати їх за горло — і перепиняти будь-які спроби анофелесів утекти.

Ідея була сміховинною; на острів ніхто ніколи не запливав. Про нього знали дуже мало моряків. Бувало, на берег прибивало поодинокі заблукалі судна, але екіпаж, як правило, зазнавав швидкої смерті від рук місцевих жінок.

І ніхто ніколи острів не покидав.

Тому формально присутність армадців на острові не була заборонена в рамках угоди між Дрир Самгером і Когнідом. Зрештою, присутні користувалися тільки горішньокеттайською і не привезли зі собою нічого для торгівлі. Але присутність незнайомців, які могли б поспілкуватися з тубільцями, була безпрецедентною.

Сенґка дико роззирався навколо. Коли він зрозумів, що ці химерні гості походять із таємничого міста-човна Армади, його очі розширилися ще більше. Але прибульці були чемними і, здавалося, щиро хотіли все пояснити. І хоча він гнівно поглядав на кактів, які колись були його земляками, і шипів їм образи, називав їх зрадниками і вдавано-зневажливо поглядав на Коханку, — все-таки слухався і дозволив відвести себе до великої кімнати, де зібралася армадська команда.

І поки Коханка, охоронці-какти та Утер Доул відійшли, Тінтіннабулум тихенько наблизився до Белліс.

Він зібрав своє довге біле волосся у хвостик, закриваючи її від поглядів інших могутніми плечима та руками.

— Не зупиняйтеся, — промурмотів. — Переходьте до справи.

«Кране», — заходилася писати вона.

На мить Белліс відчула наближення істерики від безглуздості усього. Вона знала: якщо ступить хоч крок надвір, то ризикує вмерти дуже швидкою та гидкою смертю. Хижі жінки вмент знайдуть її, такий мішок крові, вони знайдуть її за манливим запахом і викачають із неї всю до краплини кров — для них це так само просто, як витягти затичку.

А в захистку цих стін, лишень годину по тому, як вона побачила страшну різанину на стежці, мертву анофелію на розплавлених од спеки шкурах і кістках осушених тварин, Белліс ставила ввічливі запитання місцевому жителю давно мертвою мовою, а той уважно їх читав. Вона стріпнула головою.

«Ми шукаємо одного з ваших людей, — написала Белліс. — Нам із ним треба поговорити. Це надзвичайно важливо. Ви знаєте Крюаха Аума?»

«Аум, — відповів той ані швидше, ні повільніше, як раніше, і з точно таким самим флегматичним інтересом, — полює на старі книги в руїнах. У нас усі знають Аума.

Я можу привести його до вас».

24

Таннеру не вистачало моря.

Шкіра бралася пухирями від спеки, а до щупалець було боляче доторкнутися.

Більшу частину дня він просто чекав, коли Коханка разом із Тінтіннабулумом, Белліс Колдвин та іншими розмовляли з мовчазними чоловіками-анофелесами. Вони зі супутниками інколи бурмотіли щось одне одному, жували в'ялене м'ясо і безуспішно пробували попросити свіжої їжі у своїх допитливих, стриманих хазяїв.

«Тупі жополиці придурки», — почув Таннер від когось із голодних чоловіків.

Армадці були травмовані голодною жорстокістю анофелій. Не могли відігнати від себе думку, що просто за цими стінами чатують хижі крилаті жінки і що безтурботна тиша містечка — оманлива, вони в пастці.

Деякі з товаришів Таннера перекидалися нервовими жартиками про анофелій. «Жінки», — казали вони і поривчасто посміювалися, буцімто жінки усіх видів і рас — неабиякі кровопивці. Таннер старався підтримати розмову, та не міг змусити себе сміятися з їхніх дурнуватих жартів.

У великій аскетичній кімнаті зібралося два табори. З одного боку були армадці, а з іншого — какти Дрир Самгера. Всі насторожено спостерігали одне за одним. У капітана Сенґка з Гедріґалом та двома іншими армадськими кактами зав'язалася запекла суперечка, а його екіпаж невпевнено спостерігав і слухав. Коли, нарешті, Сенґка та його екіпаж вилетіли геть із кімнати, армадці розслабилися. Гедріґал повільно підійшов до стіни й сів біля Таннера.

— Не дуже я йому припав до душі, — втомлено усміхнувся. — Все називав мене зрадником. — Гедріґал закотив очі. — Але він нічого не втне, бо дуже боїться Армади. Я сказав, що ми скоро заберемося геть, що нічого зі собою не привезли і звідси нічого везти не збираємося. Проте також натякнув: якщо він не попуститься, це стане оголошенням війни. Тому проблем не має бути.

Через деякий час Гедріґал помітив, як Таннер постійно гладить шкіру, як облизує пальці та знову пригладжує її. Какт вийшов з кімнати, і Таннер до глибини душі розчулився, коли, вернувшись, той приніс із собою три пузаті шкіряні міхи зі солоною водою, які Таннер із насолодою втер у зболену шкіру й пропустив крізь зябра.

До кімнати зайшли анофелеси й уважно спостерігали за армадівцями. Вони покивали один одному, потім заухкали й засвистіли. Таннер спостерігав, як їдять травоїдні чоловіки, запихаючи у вузькі ротові отвори жмені барвистих квіточок і всмоктуючи їх з тією ж силою, з якою, певно, їхні жінки осушували живе м'ясо. Пелюстки вилітали з них безбарвною хмариною: стоншені, висушені, без нектару, соків та кольору.

Екіпаж Армади годинами мучився від спеки і спраги, поки Коханка з Тінтіннабулумом будували плани. Зрештою Гедріґал зі ще кількома кактами покинув кімнату, вийшовши за анофелесом.

Світло, що потрапляло крізь шахти у скелі, почало згасати. Швидко впали сутінки. Крізь щілини у скелях та у заломленні дзеркал Таннер побачив, що небо тут фіолетове.

Вони розмістилися там, де сиділи й лежали. Анофелеси розсипали по долівці очерет. Ніч була спекотна. Таннер зняв уже смердючу сорочку й підклав її під голову замість подушки. Він хлюпнув на себе ще трохи ропи і помітив, що по всій кімнаті інші армадці теж старались, як могли, обмитися.

Він ще ніколи не був такий утомлений. Так, наче з нього виссали останні краплини енергії, замінивши її нічною задухою. Він поклав голову на імпровізовану подушку, змочену власним потом, і навіть на тій твердій долівці, тому тонкому й не дуже підходящому для спання шарі трав (запах пилку та рослинного пилу бив у ніс), дуже швидко заснув.

Прокинувшись, подумав, що минуло щонайбільше кілька хвилин, але потім побачив, що надворі білий день, і застогнав. Страшенно боліла голова, і він жадібно захлебтав воду з кухлів, що залишили анофелеси.

Поки армадці чухмарили голови зі сну, із сусідньої бічної кімнатки вийшли Коханка, Доул та Колдвин у супроводі кактів, які покинули їх учора. Закушпелені й натомлені, але усміхнені. З ними був дуже старий анофелес, зодягнений у подібні шати, що й усі його земляки, і з таким самим виразом спокійної зацікавленості на обличчі.

Коханка стала лицем до армадців.

— Це — Крюах Аум.

Крюах Аум стояв поруч, кланяючись та окидаючи присутніх старечим оком.

— Я знаю, багатьох із вас збиває з пантелику ця подорож, — промовила Коханка. — Ми казали вам, що на цьому острові є дещо нам потрібне, воно допоможе викликати аванка. І це, — вказала рукою на Аума, — саме те, що нам треба. Крюах Аум знає, як пробудити аванка.

Вона замовкла, даючи усім перетравити почуте.

— Ми прийшли сюди, щоби повчитися у нього. Задіяно багато процесів. Проблеми стримування та контролю потребують, щоб ми використовували таку ж досконалу інженерію, як наші тавматургія та океанологія. Міс Колдвин перекладатиме для нас. Це трудомісткий процес, тому терпець не завадить. Ми сподіваємося покинути острів за тиждень-два. Але це означає наполегливу і швидку працю.

Вона на якусь мить замовкла, а потім раптом на губи її наповзла геть неочікувана посмішка.

— Вітаю вас усіх. Нас усіх. Це великий, великий день для Армади.

І хоча більшість присутніх гадки не мали про те, що відбувається, її слова дали передбачуваний ефект, і Таннер приєднався до оплесків товаришів.

Екіпаж кактів отаборився довкола містечка. Для інших армадівців знайшлися вільні кімнати — в безпеці від жінок-анофелій та з більшим комфортом.

Анофелеси були такі ж безпристрасно допитливі, як завжди, охоче розмовляли й пропонували допомогу. Швидко стало зрозуміло, що в Аума сумнівна репутація: він живе і працює сам. Але тепер, із прибульцями на острові, всі найкращі мислителі міста захотіли йому допомогти. У схованій на «Тризубі» зброї не було потреби. Коханка ввічливо дозволила їм приєднатися до консультацій, але слухала тільки Аума, звелівши Белліс коротко записувати слова й інших.

Перші п'ять годин дня Аум провів у дискусіях з ученими-армадівцями. Вони зосереджено вивчали його книгу та показали йому пошкоджений додаток, і хоча, на їхнє здивування, він не мав жодної копії твору, добре його пам'ятав і за допомогою абаки й кількох загадкових двигунів, розсипаних навколо, почав заповнювати ті дані, яких не було.

Попоївши — кактуси зібрали для своїх товаришів по команді достатньо їстівних рослин та риби на доповнення до сухого раціону — інженери й будівельники заходилися працювати з Крюахом Аумом. Уранці Таннер з колегами посперечалися щодо порогів напруги і потужності двигуна, склали приблизні креслення та обдумали списки питань, які вдень соромливо передали Аумові.

Коханка і Тінтіннабулум сиділи на всіх сесіях, поруч із Белліс Колдвин. Вона, певно, геть виснажена, зі жалем подумав Таннер. Рука жінки була вся в чорнилі й, либонь, затерпла від писанини, але вона жодного разу не поскаржилася, не попросила зробити перерву. Лише безкінечно пропускала крізь себе питання й відповіді, списуючи незліченну кількість паперу, перекладаючи сіллю написані відповіді Аума.

Наприкінці кожного дня наставав короткий страшний час, коли люди, хотчі й хепрі перебігали групками туди, куди їх поселили. Нікому не довелося провести більше тридцяти секунд на свіжому повітрі, але все-таки за ними стежили какти зі шакрілуками і чоловіки-анофелеси, захищаючи своїх гостей від смертельно небезпечних жінок ціпками, камінням та клаксонами.

У дальній кімнаті Таннерового житла вже розмістилася його колега-інженерка. Таннер деякий час лежав із розплющеними очима.

— Зараз ще дехто прийде, — пролунав за вікном голос какта, від чого вони обоє мало не підскочили. — Не зачиняйтеся поки.

Дмухнувши на свічку, Таннер ліг спати. Проте коли вже набагато пізніше вартовий какт завів через передпокій Белліс Колдвин і та тихенько шмигнула в кімнату й зачинила двері на засув, а потім, натомлена як ніколи, поплелася через Таннерову темну кімнату до себе, він прокинувся і побачив її.

Навіть у такому спекотному та дивному місці, як це, серед усієї цієї крові й загрози жорстокої розправи, навіть так далеко від дому завівся усталений порядок.

Минув лише день, не більше, й армадці вже потихеньку звикали до чіткого розпорядку дня. Охоронці какти добували провіант, ловили рибу, супроводжували своїх членів екіпажу та вивозили сміття армадців, як це робили анофелеси, до ущелини на краю села, на скельний шельф, а потім скидали у море.

Щоранку Дум та його раз у раз нові помічники-анофелеси дискутували й читали лекції для вчених Армади, а після обіду те саме робили для інженерів і механіків. Це була важка невтомна робота у страшенну спеку. Белліс перебувала в напівпритомному стані. Вона стала синтаксичною машиною для письма, яка існувала лише для граматичного розбору, перекладу, написання запитань і зачитування відповідей.

Значення слів, яке вона передавала, було для неї здебільшого незрозумілим. У рідкісних випадках їй доводилося посилатися на глосарій у власній монографії з горішньокеттайської мови. Вона ретельно ховала її від анофелесів. Не хотіла відповідати за те, що ті вивчать іншу мову чи вирвуться зі своєї тюрми.

Острівна бібліотека була укладена без будь-якої системи. Більшість робіт у ній — абстрактна теорія. Влада Когніда та Дрир Самгера ховала від підданих будь-які праці, які вважала небезпечними. Тут не було майже нічого, що пов'язувало анофелесів із зовнішнім світом. Щоби знайти такі праці, анофелесам доводилося обшукувати руїни поселень їхніх предків на іншому краю острова.

Іноді вони знаходили байки, як-от історію про чоловіка, який викликав аванка.

Історії жили самі собою. То були посилання в малозрозумілих філософських текстах, примітки, туманні фольклорні спогади. У москітолюду були свої етіоловані легенди.

Белліс не помітила бурхливої цікавості до світу, якої від них очікувала. Здавалося, наче анофелесів цікавили тільки абстрактні питання. Але проблиск живішого, заземленішого інтересу виник у самого Крюаха Аума.

«У воді є течії, — написав він, — які можна виміряти і які не можуть народитися в наших морях».

Дум почав колись із найвищого концептуального рівня і довів існування аванка перш за все самому собі. Вчені-армадці сиділи зачаровано, поки Белліс, затинаючись, перекладала його історію. Від трьох-чотирьох нашкрябаних рівнянь він перейшов до сторінки логічних суджень, вишукуючи усі праці з біології, океанології, вимірної філософії, які тільки міг знайти. Гіпотеза. Перевірка результатів, уточнення деталей історії першого виклику аванка.

Учені хапали повітря ротами і схвильовано кивали на рівняння й записи, які вона скопіювала сіллю.

Трохи підкріпившись, Белліс знову сіла біля інженерів.

Таннер заговорив першим.

— Що це взагалі за звір? — запитав. — І що нам знадобиться, аби його спіймати?

Багато інженерів були із захоплених кораблів, а кілька були Пороблені. Її оточували злочинці, зрозуміла Белліс, більшість із Нового Кробузона. Вони розмовляли сіллю, приправленою акцентами Псячої Твані та Лихокраю, пересипаною районним сленгом, якого жінка не чула місяцями, від чого здивовано заблимала. Їхні навички й знання були для неї такою ж загадкою, як і діяльність науковців. Вони запитували про міцність сталі, заліза та різних сплавів, а також сотову структуру ланцюгів під Армадою і потужність аванка. Незабаром заговорили про парові двигуни і газові турбіни, гірське молоко, будову упряжу, вуздечки й нузди, кожна завбільшки як корабель.

Вона розуміла, що краще би їй з'ясувати це все, але то було настільки складно, що вона полишила будь-які спроби.

Тієї ночі, коли одного з чоловіків відвели до його кімнати, до нього дуже близько підступила анофелія; кричала щось незрозуміле, простягнувши руки, а какт-охоронець вистрілив у неї зі шакрілука.

Белліс почула удар і визирнула крізь віконні щілини. Анофелеси затуркотіли ротами-сфінктерами, попадали навколішки біля її тіла й заходилися обмацувати її. Рот жінки був широко відкритий, і хоботок звисав із нього, як масивний язик. Вона недавно годувалася. Її ще пухке тіло було розрізане майже навпіл масивним шакрі, й великі калюжі крові просочилися в землю та взялися слизькими грудками.

Москітолюди хитали головами. Один анофелес смикнув Белліс за руку й написав щось у її записнику.

«Не обов'язково. Вона не хотіла годуватися».

А потім він пояснив їй усе, і голова Белліс пішла обертом від жаху.

Белліс кортіло побути самій. Кожну хвилину дня хтось був поруч, і це дратувало та страшенно втомлювало. Тож коли закінчилися завдання на день і вчені сідали обговорити напрямок роботи наступного дня, Белліс вислизнула у маленьку бічну кімнатку, думаючи, що в ній нікого нема. Але там хтось уже був.

Вона пробурмотіла щось вибачливе і вже, було, розвернулася йти, як Утер Доул перепинив її:

— Прошу, не йдіть.

Белліс повернулася, стискаючи торбинку, котру носила зі собою, з болісною тривогою відчуваючи вагу Силасової коробочки на дні. Стала у дверях із абсолютно непроникним виразом на обличчі.

Доул тренувався. Він стояв у центрі кімнати, розслаблено тримаючи меч. Це було пряме лезо, тоненьке і загострене з обох боків, трохи довше двох футів. Меч не вражав ані величиною, ані пишним оздобленням чи вирізьбленими якимись магічними знаками.

Саме лезо було білим. Воно рухалося різко, мерехтіло, як вода, безгучно й убивчо, швидким і плавким рухом. А потім умить заховалося в піхвах так швидко, що Белліс і оком не встигла змигнути.

— Я закінчив, міс Колдвин, — сказав Доул. — Кімната ваша.

Але він не пішов.

Белліс удячно кивнула й сіла.

— Будемо надіятися, що це прикре вбивство не погіршить наші стосунки з москітолюдом, — сказав Доул.

— Не погіршить, — відповіла Белліс. — Вони не дуже-то сумують, коли їхні жінки помирають. Пам'ятають достатньо, аби знати, що це необхідно.

«Йому це відомо, — раптом подумала вона здивовано. — Він просто знову намагається почати розмову».

Та попри всю підозріливість Белліс усе одно хотіла поділитися з кимось деталями того, що їй розказали, — настільки ті були жаскі й неймовірні.

— Анофелеси не дуже знають історію, проте їм відомо, що какти — не єдиний народ, який живе за морем. Вони знають про нас, кровоходів, і знають, чому зазвичай жоден із нас не запливає до них на острів. Вони забули подробиці Малярійного королівства, але в них є відчуття, що їхні жінки... вчинили недобре... сотню років тому. — Белліс замовкла, щоб він оцінив применшення, яке вона вжила. — Вони ставляться до них без... прихильності чи неприязні.

Це був меланхолійний прагматизм. Вони не бажали своїм жінкам ніякого зла, охоче парувалися з ними раз на рік, але ігнорували їх там, де це можливо, і в разі потреби вбивали жінок.

— Знаєте, вона не хотіла їсти, — продовжила Белліс безбарвним голосом. — Була геть не голодна. Вони... розумні істоти. Уся справа в голоді, так мені розповіли. Вони можуть дуже довго обходитися без їжі — навіть цілий рік, але це все, про що можуть думати. А коли наїдяться, коли справді ситі, на якісь дні, тиждень чи два голод спадає. І тоді вони намагаються говорити. Він описав це так: жінки піднімаються з боліт, приземляються на площі й верещать до чоловіків і стараються скласти слова. Але так і не навчилися мови. Вони завжди були надто голодні. Вони знають, що вони таке.

Белліс зазирнула у вічі Доулу. Вона раптом чітко усвідомила, що він її поважає.

— Вони знають. Час од часу їм удається зупинитися, коли в животах повно, а в головах чисто кілька днів чи годин, і вони усвідомлюють, що вони роблять і як живуть. Вони такі ж розумні істоти, як ви чи я, але занадто відволікаються на голод, аби говорити, а потім раз на кілька місяців упродовж кількох днів можуть зосередитися і намагаються вчитися. Але, очевидно, їхні роти влаштовані не так, як у їхніх чоловіків, тому жінки не можуть видавати схожі звуки. Це лише найнедосвідченіші, наймолодші намагаються наслідувати чоловіків-анофелесів. Зі схованими хоботками їхні роти набагато більше схожі на наші.

Белліс по очах бачила, що він розуміє.

— У них і голоси схожі на наші, — продовжила вона стиха. — Вони ще ніколи не чули мови, яку могли наслідувати. Вона була сита, не знала мови й усвідомлювала, що не знає, тому їй, певно, забило памороки від наших розмов — почула звуки, які й сама могла видавати. Тому й підлетіла до того чоловіка. Вона хотіла до нього заговорити.

— Дивний меч, — сказала Белліс пізніше.

Доул на хвильку завагався (це вперше Белліс бачила в ньому проблиск невпевненості) та простягнув уперед праву руку з мечем, щоби Белліс могла роздивитися ближче.

У долоню правої руки чоловіка немов вросли три бруньки металу, з'єднані з дротами-венами під рукавом, що тяглися вниз до коробочки на поясі. Ефес меча був обтягнутий шкірою, але не повністю: там були клапті голого металу, до якого дотикалася шкіра, коли він тримав меч.

Як Белліс і думала, лезо не з травленого металу.

— Можна помацати?

Доул кивнув. Вона клацнула нігтем по лезу, й те озвалося слабко та глухо.

— Кераміка, — мовив Доул. — Радше вже порцеляна, ніж залізо.

Краї меча не мали матового відтінку загостреного клинка. Вони були такими ж невиразно білими, як і саме лезо (біле, зі жовтавим відтінком, як зуби чи слонова кістка).

— Рубає до кістки, — стиха пояснив звично мелодійним голосом. — Таку кераміку ви навряд чи бачили або користувалися нею в побуті. Не гнеться і не ламається, але й не крихка. І дуже міцна.

— Наскільки міцна?

Утер поглянув на неї, й вона знову відчула його повагу. І щось усередині немов відповіло йому.

— Як алмаз.

І одним плавким красивим рухом заховав меч у піхви.

— Звідки ця зброя? — запитала вона, але Доул не відповів. — Звідти ж, звідки і ви?

Вона аж подивувалася своїй наполегливості та... хоробрості чи що.

Щоправда, вона не відчувала себе хороброю. Натомість було відчуття, ніби вони з Утером Доулом розуміють одне одного. Уже на порозі він повернувся до неї лицем і злегка кивнув головою на прощання.

— Ні, — сказав. — Далеко не звідти.

Уперше вона побачила на його обличчі посмішку, швидку — злодійкувату.

— На добраніч, — мовив він.

Белліс удячно скористалася моментами самотності, яких так прагла, й занурилася у власні роздуми. Вона глибоко вдихнула і замислилася про Утера Доула. Цікаво, чому він з нею говорить, чому взагалі терпить її компанію, поважає її?

Його мотиви годі було зрозуміти, але вона відчувала якийсь нечіткий зв'язок із ним, щось сплетене з притаманних обом цинізму, відстороненості, сили й розуміння і — так, так — взаємного тяжіння. Вона вже не знала, коли і чому перестала його боятися. І гадки не мала, що йому потрібно.

25

Спершу два дні, потім три, чотири, а далі минув і тиждень — кожен день у підсліпуватому світлі маленької кімнатки. Белліс уже здавалося, що її очі атрофуються і бачать хіба землисті відтінки всередині гори, в оточенні байдужих безформних тіней.

Ночами вона вибігала на свіже повітря (жадібно всотуючи кольори та світло, хай би й випалені барви їхнього неба). Інколи зі жахом дослухалася до комариного писку острівних жінок, а траплялось, їх узагалі не було чутно, але вона завжди тулилася в надійному прихистку воїна-какта чи струпаря, котрі захищали її.

Іноді чула метушню і шамотіння анофелій за межами довгастих вікон-шахт. Жінки були жахливими й сильними, а їхній голод дорівнювався до майже стихійної сили. Вони вб'ють усіх кровоходів, які приземляться до них на острів, за день можуть осушити цілий корабель, а потім лежати, одутлі й ситі, на пляжі. При всьому цьому було щось невимовно жалюгідне в існуванні жінок цього ґетто-острова.

Белліс не знала, який ланцюжок обставин призвів до існування Малярійного королівства, але вони були для неї немислимі. Неможливо було уявити цих жаских істот на інших берегах, дрібний терор, що затопить пів континенту.

Їжа була такою ж одноманітною, як обстановка. Язик Белліс уже не відрізняв смак риби і трави, й вона флегматично пережовувала будь-які вдобрені іржею дари моря, що какти могли добути в бухті, чи рибу, чи якісь їстівні водорості.

Самгерські офіцери їх терпіли, але не довіряли їм. Капітан Сенґка продовжував проклинати армадських кактів швидкою сунґларською, обзиваючи тих перебіжчиками й ренегатами.

Щоранку кожні підрахунки викликали у вчених дедалі більше хвилювання. Списані стоси паперу росли до немислимих розмірів. Іскра, що відрізняла Крюаха Аума від його співвітчизників — яку Белліс повважала щирою цікавістю, — згасла.

Їй було непросто, але вона не здавалася. Тепер перекладала, навіть не намагаючись зрозуміти сенс, просто передаючи сказане, ніби вона — аналітичний двигун, який розкладає та відтворює формули. Белліс знала, що для чоловіків та жінок, які схилилися над столом і дебатували з Аумом, вона була більш-менш невидимою.

Зосередилася на голосах так, ніби вони були музикою: розмірена звучність Тінтіннабулума, стакатове збудження Фабера, гобойні модуляції біофілософа, імені якого Белліс ніколи не могла згадати.

Аум був невтомний. Белліс відчувала легке запаморочення від утоми, сидячи після обіду з Таннером Саком та іншими інженерами, але Аум продовжував без очевидних труднощів, переводячи свою увагу з концептуальних проблем та філософії аванка на практичні питання приманки, контролю й захоплення чогось завбільшки як острів. А коли сутінки і загальна втома підштовхували всіх закінчувати роботу, намічену на той чи інший день, Аум ніколи не йшов першим.

Белліс не могла не помітити, що наукові проблеми він розв'язує одну за одною. Дуже скоро Аум переписав додаток до книжечки наново, а принципові армадівці вказали на помилки і прорахунки, «діри» в його дослідженні. Хвилювання вчених було майже фізично відчутним — вони ніби п'яніли від цього. То був проект немислимого масштабу, а все ж одну за одною проблеми, заперечення й перешкоди поволі долали.

Вони стояли на межі чогось неймовірного. Від можливостей наморочилося в голові.

Белліс не браталася з армадцями, але не могла провести день, не поговоривши хоча б з кимось із них. «Тримайте, підкріпіться», — міг сказати хтось, передаючи їй миску з безбарвним рагу, і відмовити у вдячному слові було б геть непотрібною грубістю.

Час од часу вечорами, коли армадці сідали пограти в кості чи поспівати (чим зачаровували безголосих анофелесів), Белліс і самій кортіло побалакати з кимось.

Єдиний, кого вона знала на ім'я, був Таннер Сак. Той факт, що вона подорожувала над ним на «Терпсихорі» вільним пасажиром, поки він сидів в'язнем, унеможливлював, як їй здавалося, будь-яку довіру між ними, хоча в неї склалося враження, що він — достатньо відкритий чоловік. Таннер Сак був одним з тих, хто робив хоч якісь спроби залучити її до розмови. Белліс іще ніколи не була так близько до армадського суспільства, як тепер. Їй дозволили слухати історії.

Більшість із них стосувалися таємниць. Вона почула про ланцюги, що звисали під Армадою. Стародавні, приховані протягом десятків десятиліть; роки роботи і стільки металу, що стачить не на один корабель.

— Ще задовго до того, як Коханці надумали, що з ними робити, — повідомив один із оповідачів, — подібні спроби вже були.

Не обійшли в балачці й Утера Доула.

— Він із землі мертвих, — сказав хтось по-змовницьки. — Старий Доул народився більше трьох тисяч років тому. Саме він почав Контумацію. Він народився рабом у Примарній імперії і викрав цей меч, Могутній клинок звільнився і знищив імперію. Він загинув. Але такий воїн, як він, — наймогутніший боєць із усіх, він єдиний чоловік, який зміг вибратися зі світу тіней назад до живих.

Слухачі пхекали зневажливо, але по-доброму. Звісно, що вони цьому не вірили, але ніхто не знав, чому вірити про Утера Доула.

Сам Доул днював у тиші. Єдиний, чия компанія цікавила Доула і кого він міг назвати своїм другом, був Гедріґал. Какт-аеронавт і чоловік-воїн часто стиха бесідували десь у кінці кімнати. Вони перешіптувалися уривчастими фразами, немов соромлячись своєї дружби.

Окрім какта була лише одна людина, якій Утер Доул був готовий виділяти час на розмови, — і це була Белліс.

Вона швидко зрозуміла, що неочікувані зустрічі, короткий обмін приємностями не були випадковими. Околяса і зі сторожкою обережністю він намагався подружитися з нею.

Белліс не могла розгадати Доула і не намагалася передбачити його дії. Вона довіряла собі, тому вирішила, що якось упорається.

Хоча почуття небезпеки нікуди не відступало, вона усе-таки насолоджувалася зустрічами — офіційною атмосферою, відчуттям легкого флірту. Це навряд чи було кокетством. Вона не ставила під сумнів свою гідність манірними двозначними натяками. Але її тягло до нього, і вона ганила себе за це.

Белліс подумала про Силаса. Не з відчуттям провини чи зради — навіть від думки про це зневажливо підтискала губи. Їй згадався час, коли він повів її на бій гладіаторів, на бій Доула. «Ось що не дає нам піти», — сказав їй тоді Силас, і вона ніяк не могла це забути. «Нащо взагалі, — питалася сама в себе, — так ризикувати і проводити час із Доулом?»

Десь у глибинах торбинки Белліс відчувала вагу коробочки, що дав Силас. Вона гостро усвідомлювала, що їй належить виконати роботу на цьому острові (та що варто розпланувати все найближчим часом). Це ставило її просто проти Доула.

Белліс зрозуміла, чому не покладе край їхнім розмовам. Їй рідко випадало опинитися в компанії людини, котра могла тримати під контролем власні реакції на світ і відповідне сприйняття їх світом так само, як і вона. Такою людиною був Утер Доул. Саме тому вони поважали одне одного. Говорити просто, без усмішки з кимось, хто поводиться з тобою так, як і ти з ним; знати, що те, від чого хтось може занервувати, — його взагалі не хвилювало, і так само було з іншого боку — рідкісна втіха.

Белліс кортіло визирнути на нічне місто. Стояти на балконі. Гуляти вуличками, запхавши руки в кишені.

Натомість вони сиділи у маленькій кімнатці, приліпленій до центральної зали. Стояли біля одного з віконних прорізів, і Белліс відчула якусь розпачливу відразу до незмінних барв породи. Голодно вдивлялась у маленький клаптик нічного неба.

— Ви все це розумієте? — запитала Белліс.

Доул невизначено гойднув головою.

— Достатньо, аби знати, що вони підібралися близько, — відповів по хвилі. — У мене тут геть інша робота. Моя дослідницька робота буде зразу після цього. І ваша робота скоро зміниться. Вас попросять навчити його солі.

Белліс кліпнула, й Доул кивнув.

— Так, це порушення самгерських та когнідських законів, але ми не приносимо нові знання на острів. Аум полетить із нами.

«Ну звісно», — подумала Белліс.

— Отже, — продовжив Доул, — ми повертаємося. — Його чарівний голос лунав геть тихо. — З нашим трофеєм. Те, на що ми замахнулися, — це монументальний проект. Армада розмістилася просто над покладами нафти й гірського молока відтоді, як ми почали їхати. Вони бурять і запасаються усім необхідним для виклику. Ми підберемося до вирв. А потім візьмемо наше паливо, наживку і кайдани, які збудуємо, і... витягнемо собі аванка.

Це пролунало до смішного пафосно. Після цих слів запала тиша.

— А тоді, — неспішно продовжив Доул, — починається наша робота.

Белліс не сказала нічого.

«Я знала, що ти граєш зі мною в ігри», — холодно подумала.

«Яка робота починається?»

Її це не здивувало. І її не надто шокувало усвідомлення, що аванк був тільки початком проекту Коханців, що за цим усім є якийсь інший великий задум, план, до якого майже ніхто — вона точно — не має стосунку.

За винятком того, що тепер у якомусь сенсі вона таки мала.

Белліс не розуміла, нащо Доул їй це все розказує. Його мотиви годі було розгадати. Знала тільки те, що нею користуються. І усвідомила, що навіть не відчуває обурення, — іншого вона й не очікувала.

Наступного ранку сонце торкнулося тіла одного з інженерів-людей. Його скелет був туго обтягнутий шкірою: руки намертво заціпеніли на грудях, а пальці скорчило судомою; хребет вигнувся, наче від старості.

У порожнині під ребрами його шкіра прилипла до слизьких нутрощів. Очі побаблилися, мов зісушені фрукти, й пеклися на сонці. Ясна у роззявленому роті були майже такі самі білі, як зуби.

Під воркотання москітолюду Гедріґал перекинув його (труп загуркотів на своєму вигнутому хребті, як дерев'яний коник) і побачив широку дірку між ребер там, де його проткнула анофелія.

Армадівці за своїми успіхами стали геть самовдоволеними. Ця смерть їх шокувала.

— Дурень, — почула Белліс бурмотіння Таннера Сака. — Чом йому, бляха, не сиділося?

Таннер Сак відвернувся од вікна — не хотів бачити, як Гедріґал нахиляється і з якоюсь грубуватою ніжністю підхоплює жалюгідні останки, мов дитя, й виносить за село — поховати.

Але навіть ця трагедія не могла притлумити очевидне збудження в повітрі. Навіть у шоці й горі Белліс відчувала хвилювання серед учених. Навіть ті, котрі добре знали інженера, відчували, як смуток поволі гасне на тлі зовсім іншого відчуття.

— Погляньте! — гаркнув Теобал, пірат і океанолог-теоретик. Він розмахував товстим зшитком листків. — У нас уже є все, що треба! Тут тобі розрахунки, тавматургія й біологія.

Белліс із подивом поглянула на документ. «Усе це пройшло крізь мене», — подумала.

Коли зайшов Аум, Белліс звеліли написати: «Нам потрібна ваша поміч. Ви зможете покинути острів, вивчити нашу мову й допомогти викликати аванка з моря? Поїдете з нами?»

І хоча прочитати це обличчя зі сфінктером замість рота було майже неможливо, Белліс не сумнівалася, що бачить ув очах Аума страх і радість.

І він сказав «так», звичайно, поїде.

Новина швидко облетіла село, й біля Аума збиралися натовпи анофелесів, які прийшли промуркотати щось своє на дорогу. «Цікаво, що вони відчувають? — подумала Белліс. — Радість? Заздрість? Сум?»

Деякі з них дивилися на армадців з чимось подібним до голоду на обличчях, міркувала вона. Їхня неуважність до навколишнього світу була геть слабкою, і її можна було порушити, оскільки Аум, схоже, порушив свою.

— Ми покидаємо острів через два дні, — сказала Коханка, і з грудей Белліс так швидко відлила кров, аж стало боляче.

Вона геть закинула своє доручення. Від неї залежала доля Нового Кробузона. Белліс відчула, як зневіра опановує її, тягне вниз. «Не буде цього, — майнула швидка думка. — Ще не пізно».

Екіпаж був у захваті від імовірності нарешті виїхати звідси, вирватися з цього сопуху, втекти від ненажерливих жінок. А Белліс відчайдушно потребувала більше часу, ще кілька днів. Їй знову на мить згадався той зісушений труп. Жахав власний відчай.

Тієї ночі, коли струпарі й какти супроводжували своїх вразливих товаришів до їхніх ліжок, вона сиділа сама, вперто масажуючи затерплу руку, глибоко дихаючи, і боязко намагалася розробити якийсь план, якийсь спосіб дістатися до самгерського корабля. На хвилю навіть подумала про дезертирство — просити милості в капітана Сенґка й лишитися на борту їхнього корабля. Чи тихцем заховатися там. Що завгодно — аби ще раз побачити Новий Кробузон. Але вона знала, що не може. Тільки-но довідаються, що її нема, Коханка накаже обшукати кораблі Дрир Самгера, й самгерці не відмовлять. А тоді її зловлять, пакунок не дійде в Новий Кробузон, і місто опиниться у страшній небезпеці.

Та й до всього, обережно нагадала собі, вона ніяк не змогла б самотужки добратися до їхнього корабля.

Белліс почула якийсь слабкий звук з однієї зі сусідніх кімнат. Вона підійшла ближче до зачинених дверей.

Це був голос Коханки. Слова годі розібрати, але твердий, жорсткий голос сплутати неможливо. Здавалося, ніби жінка неголосно співає, як мати дитині. Було у цих тихих пронизливих звуках щось таке, від чого в Белліс пішов поза спиною холодок і вона заплющила очі, прислухаючись до концентрації емоцій, від якої пливло перед очима.

Белліс притулилася до стіни й дослухалася до чужих емоцій. Важко було сказати, чи це ствердження любові, чи якась спустошлива одержимість. Але вона чекала, не відводячи погляду від дверей, присмокталась, як та москітожінка, до чужих почуттів.

А за кілька хвилин, коли звуки стихли і Белліс відійшла від дверей, на порозі постала Коханка. Її важкі риси були спокійні. Вона бачила, що Белліс дивиться на неї, і зустрілася з нею поглядом, ані сором'язливим, ані викличним. Із нової рани на її обличчі повільно, як патока, повзла кров. Смуга розпанаханої шкіри тяглася від правого кутика рота підборіддям униз до ямки на шиї.

Коханка зупинила кров, і лише кілька великих крапель бриніли, мов піт, а потім стікали по шкірі.

Жінки кілька секунд мовчки дивилися одна на одну. Белліс здалося, що у них двох не було спільної мови. І від такого відчуття страшної прірви між ними паморочилося в голові.

26

Тієї ночі Белліс прокинулася за кілька годин після того, як усі полягали спати.

Вона відкинула мокре від поту простирадло й підвелася. Повітря все ще було тепле, навіть такої пізньої години. Витягла з-під подушки пакунок Силаса, відсунула завісу і повільно й тихо пройшла по кімнаті, де лежав загорнутий у тінь на своєму солом'яному матраці Таннер. Дійшовши до дерев'яних дверей, вона притулилася до них вухом і відчула на своїй шкірі їхню шорстку поверхню.

Белліс було страшно.

Сторожко визирнувши у вікно, вона побачила охоронця-какта, який блукав по безлюдній площі, від дверей до дверей, ліниво перевіряючи клямки, і йшов далі. Він був уже далеченько від неї, і Белліс думала, що зможе відчинити двері та пробігти непоміченою.

А тоді що?

У небі не було нічого. Ні загрозливого дзуміння, ні ненажерливих комахожінок зі скрюченими руками й ротами, голодними до її крові. Вона поклала руку на засув і чекала, і чекала, коли почує чи побачить одну з анофелій, щоби підгледіти, де вона й не нарватися (простіше сховатися, якщо знаєш, де та), і подумала про той мішок шкіри й кісток, який бачила того ранку, — він же недавно був людиною. Вона завмерла, рука нервово дрижала на дверях.

— Ви що робите?

Слова пролунали позаду хрипким шепотом. Вона крутнулася на місці, стискаючи в пальцях край сорочки. Таннер сів на матраці й дивився на неї зі свого темного алькова.

Белліс зробила крок, і він устав. На грудях чоловіка мляво совався вічний тягар щупалець. Він став лицем до неї, весь насторожений і напружений, так ніби от-от кинеться. Та все ж вирішив говорити пошепки, і це чомусь її заспокоїло.

— Вибачте, — тихо мовила.

Він підійшов ближче, щоби краще чути, й на обличчі його був такий жорсткий, недовірливий вираз, якого вона ще й не бачила.

— Не хотіла вас збудити, — прошепотіла. — Я просто, мені треба було... — і на цьому вся винахідливість покинула її, і вона не знала, що їй робити чи казати. Слів не було.

— Що ви робите? — повторив він повільно, трохи сердито й допитливо раґамольською.

— Вибачте, — повторила вона й похитала головою. — Мені просто... — Затамувавши подих, знову поглянула на нього.

— Засув відчиняти не можна, — сказав він.

Подивився на пакунок у її руках, і Белліс, пересиливши себе, не намагалася його приховати чи нервово перебирати пальцями, а тримала на виду, ніби там нічого важливого.

— Це що, поклик природи? Доведеться вам, пані, скористатися горщиком. Тут нема чого соромитися. Ви самі бачили, що сталося з Вільямом.

Вона випрямилася і, кивнувши з незворушним виразом, пішла назад туди, де лежало її ліжко.

— Отож. Краще постарайтеся заснути, — сказав Таннер і повільно вмостився на ліжку.

Біля заслони посеред кімнати Белліс на мить обернулася, щоби подивитися на нього. Він сів, явно чекаючи та слухаючи, і, зціпивши зуби, вона засмикнула завісу.

На кілька хвилин запала тиша. Тоді Таннер почув звук тоненької цівочки, пари скупих крапель і мимохіть усміхнувся собі у простирадло. За кілька футів од нього за примітивною завісою вставала з горщика Белліс, наливаючись тихою люттю.

Крізь сором і злість пробивалося щось нове. І якась надія, ідея почала набирати форму.

Наступний день був останнім днем перебування армадівців на острові.

Учені складали свої папірці та креслення, перебалакуючись і сміючись, як діти. Навіть мовчазний Тінтіннабулум та його супутники повеселішали. Довкола Белліс набували форми плани і графіки й виникало відчуття, ніби аванк уже пійманий і діло зроблене.

Коханка перепурхувала з одної дискусії в іншу, важка посмішка застигла на її обличчі, новий шрам виблискував червоним. Тільки Утер Доул залишався байдужим до всього, Утер Доул і Белліс були спокійними. Їхні очі зустрілися через усю кімнату. Єдині непорушні точки спокою серед загального хвилювання, вони розділяли мить якогось відчуття вищості, близького до презирства.

Увесь день приходили і йшли анофелеси, їхній чернечий спокій явно похитнувся. Вони дуже шкодували, що прибульці покидають острів, розуміли, що незабаром залишаться без раптового напливу теорій та вражень, які ті принесли з собою.

Белліс спостерігала за Крюахом Аумом і бачила, наскільки дитинний старий анофелес. Він спостерігав, як його нові товариші пакують сумки, одяг та книги, і спробував удати те саме, хоча нічого не мав зі собою. Вийшов із зали і трохи згодом повернувся з клунком ганчір'я та обривків паперу, які зібрав і зв'язав угорі у саморобний дорожній мішок. Белліс чомусь здригнулася, побачивши цю наївну картину.

У глибинах власної сумки Белліс пік пакунок Силаса: листи, ланцюжок, коробочка, віск, каблучка. «Сьогодні, — сказала вона собі й ураз відчула приплив паніки. — Хай там що буде, але сьогодні».

Решту того короткого дня відстежувала рух сонця. По обіді, коли світло стало густим та повільним і кожен сильвет відкидав тіні, її охопив страх. Вона розуміла, що їй ніяк не пройти болота й території вбивчих жінок-хижаків.

Белліс злякано підняла голову, коли з розгону відчинилися двері.

До кімнати зайшов капітан Сенґка в супроводі свого екіпажу.

Три какти стояли біля входу, схрестивши руки. Це були чоловіки, дебелі навіть для своєї раси. Їхні рослинні м'язи випиналися з-під поясів і пов'язок. Коштовності та зброя мерехтіли на світлі.

Сенґка тицьнув масивним пальцем у Крюаха Аума.

— Цей анофелес нікуди не поїде, — оголосив.

Ніхто не ворухнувся. За кілька секунд наперед виступила Коханка.

Сенґка випередив її і заговорив першим.

— Що ти собі думала, капітанко? — сказав із огидою. — Чи як я взагалі маю тебе називати, жінко? Про що ти думала? Я заплющив очі на вашу срану присутність тут, що геть не мусив робити. Терпів ваше спілкування з місцевими, що є порушенням заходів безпеки і ризик нового Малярійного віку... — Коханка нетерпляче стріпнула головою на цю гіперболу, та Сенґка продовжив: — Я терпляче чекав, поки ви звалите до біса з цього острова, і що? Думаєте, просто заберете одну з цих істот без мого відома? Думаєте, я вас відпущу?— А тоді рішуче додав: — Ваші судна обшукають. Будь-яка контрабанда з Машинного пляжу, будь-які книги чи трактати анофелесів, геліотипії з острова будуть конфісковані. — Він знову вказав на Аума й похитав головою. — Ти взагалі знаєш історію, жінко? Ти хочеш вивезти анофелеса у світ?

Крюах Аум стежив за сваркою широко розплющеними очима.

— Капітане Сенґка, — промовила Коханка. Белліс ще ніколи не бачила її такою живою від енергії та величною. — Ніхто не збирається критикувати вашу турботу про безпеку чи вашу відданість місії. Але вам добре відомо, що чоловіки-анофелеси — нешкідливі травоїдні. Ми не маємо наміру забирати ще когось — тільки цього.

— Я цього не потерплю! — гаркнув Сенґка. — Ця система абсолютна, й абсолютна вона тому, що ми можемо вивчити уроки історії. Жоден анофелес не повинен залишати цей острів. Це умова, за якої їй дозволено жити. Без винятків.

— Мене це починає втомлювати, капітане, — Белліс не могла не оцінити спокій Коханки — та була холодна і тверда, як криця. — Крюах Аум їде з нами. Ми не бажаємо ворогувати з Дрир Самгером, але заберемо цього анофелеса.

Виголосивши це, вона повернулася й пішла.

— Мої люди зараз на Машинному пляжі, — сказав капітан, і вона зупинилася та повернулася до нього знову лицем.

Він витягнув дебелого пістоля й розслаблено зважив у руці. Армадівці стояли тихо і не рухалися.

— Натреновані какти-бійці, — додав Сенґка. — Не послухаєтеся — не покинете цей острів живими. — І так повільно, що рух не здавався загрозливим, підняв пістоль і наставив його на Коханку. — Анофелес... Аум, як ви його назвали... піде зі мною.

Охоронці по всій кімнаті балансували на межі — готові діяти будь-якої миті. Руки на мечах, луках та пістолетах. Струпарі в потрісканих обладунках і велети-какти, їхні очі бігали туди-сюди від Сенґка до Коханки.

Коханка на них і не поглянула. Зате Белліс помітила, як вона кинула швидкий погляд на Утера Доула.

Той вийшов наперед, заступивши собою Коханку.

— Капітане Сенґка, — промовив як завжди красивим голосом.

Він стояв непорушно, пістоль тепер був наставлений на його голову, й дивився Доул на какта, на цілу голову чи й більше вищого за нього і набагато міцнішого статурою. Прикипів поглядом до дула пістоля, немов то було капітанове око.

— Попрощатися з вами випало мені.

Капітан поглянув униз і на мить розгубив усю рішучість. Відвів назад вільну руку, й під шкірою надималися його випнуті біцепси, великий і потужний кулак напружився, готовий до удару. Какт рухався повільно, очевидно, щоби не вдарити, а залякати і змусити підкоритися.

Доул простягнув руки вперед, немов молячи про щось. Він завмер і раптом зробив різкий рух такої швидкості, що Белліс (хоч і передчувала, знала, що станеться щось подібне) просто не встигла його вловити, а Сенґка поточився, тримаючись за горло, куди Доул завдав йому пальцями удару (не сильно, радше як попередження), знайшовши простір між шпичаками й забивши кактові дух. Пістоль тепер був у Доула, але все ще спрямований на його череп, затиснутий між його долонь, як щось дароване йому за молитву. Він не зводив очей із Сенґка і щось прошепотів йому, але Белліс не розчула.

(Серце Белліс шалено гуготить. Дії Доула шокують. Чи був напад звірячим, чи спокійним і виваженим, сам рух, його надприродна швидкість і плавкість немов були нападом на порядок речей, так ніби час і тяжіння коряться Утерові Доулу, мов звичайна плоть).

Два какти позаду Сенґка виступили наперед, сповільнені люттю. Вони потяглися до поясів, витягуючи зброю, й пістоль, затиснутий у намертво заціпенілому оплеску, блиснув у правій руці Доула, наставлений то на одного, а наступної миті — на другого моряка.

(Усе застигло. Три какти вжахнулися від такої швидкості та вправності на межі з тавматургією).

Доул знову перемістився. Пістоль висковзнув з пальців і покотився геть. Із рукава висунувся його білий меч. Два випади — й екіпаж Сенґка заревів од болю, випустивши зброю з перетятих долонь.

Тепер кінчик меча вказував просто на горло Сенґка, і какт дивився на Доула зі страхом та ненавистю в очах.

— Я обеззброїв ваших людей самим лише лезом, капітане, — сказав Доул. — Не змушуйте мене показувати вам його вістря.

Сенґка з рештками екіпажу позадкували, втікаючи крізь двері у підсвічене останніми променями сонця надвечір'я. Доул стояв на порозі, випроставши руку з мечем.

У всій кімнаті наростав звук, ритмічний шепіт, затим — тріумфальний, благоговійний рев. Белліс упізнала звук: вона вже чула його раніше.

— Доул! — скандували жінки й чоловіки Армади. — Доул! Доул! Доул!

Як тоді на бою гладіаторів: наче він — божество, немов міг виконати їхні бажання, ніби вони співали в церкві. Їхнє обожнення було не гучним, але палким, якимсь похмуро-радісним, безперервним і злагодженим, як хор. Вони розлютили Сенґка, бо той почув у них насмішку.

Він люто глипнув на Доула на порозі.

— Подивися на нього, — гаркнув, — боягуз, свиня, дурило копійчане! Якому демонові ти підставляв сраку взамін на ці танці, га, свинолюбе? Ти, суко падлюча, звідси не вийдеш.

Голос його враз урвався, коли Утер Доул вийшов з кімнати туди, де какти почувалися в безпеці — просто неба. Армадівці зойкнули, але більшість продовжила скандувати ім'я свого небожителя.

Белліс ураз опинилася біля дверей, готова будь-якої миті затраснути їх перед носом тієї чи іншої анофелії. Доул без вагань ішов на Нурджита Сенґка, наготувавши меч.

— Я знаю, ви сердитеся, капітане, — стиха проказав Доул. — Отямтеся ж нарешті. Ніякої біди в тому, що Аум поїде з нами, нема, і ви це знаєте. Тепер він востаннє на цьому острові. Ви прийшли заборонити це, бо відчули, що вас покидає ваш авторитет. То був прорахунок, але поки його бачили тільки двоє ваших людей.

Троє кактів стояли півколом, перезираючись і мовчки обдумуючи, чи варто кидатися на нього. Раптом Белліс штурхнули вбік, і Гедріґал разом з кількома армадськими кактами та струпарями вийшов надвір. До супротивників вони не підійшли.

— Ви нас не зупините, капітане, — провадив Доул. — Не ризикнете воювати з Армадою. Крім того, вам, як і мені, добре відомо, що ви не мій екіпаж чи моє начальство хочете покарати, а мене. А цього... — стиха закінчив він, — ніколи не станеться.

Тоді Белліс почула звук: тонке дзуміння жінок-анофелій. Вона зойкнула, і той зойк відлунив по всій кімнаті. Сенґка та його люди почали нервово зиркати вгору, ніби не хотіли, щоб їх побачили.

Очі Доула не зрушили з обличчя капітана Сенґка. Стрімка тінь прорізала небо, і Белліс міцно стулила губи. Монотонний наспів «Доул!» ущух, але тривав майже підсвідомо. Ніхто не вигукував, що йому загрожує небезпека. Усі знали: якщо анофелію почули вони, то він, безумовно, почув її теж.

Дзуміння їхніх крил чулося все ближче, і Доул несподівано підступив до капітана, аж поки впритул не зазирнув ув очі Сенґка.

— Ми зрозуміли одне одного, капітане? — запитав.

Сенґка заревів і спробував схопити Доула й розчавити його в колючкуватих ведмежих обіймах. Але руки Доула пурхнули в обличчя Сенґка, а тоді вниз, блокуючи його руку, й ось Доул стоїть за кілька футів від нього, а какт зігнувся навпіл, сиплячи прокльони, поки з розквашеного носа тече живиця. Матроси Сенґка дивилися на все, заклякнувши від жаху й нерішучості.

Тоді Доул повернувся до них спиною та підняв меч, щоб зустріти першу з жінок-комарів, які прилетіли за ним. Белліс перестала дихати. Анофелія несподівано з'явилася на видноколі голодною тінню, пірнаючи у дзвінке повітря. З її рота висунувся шпичак. Вона пурхала над землею нерівними зиґзаґами з простягнутими руками, стікаючи слиною, голодна й дуже швидка.

Якусь мить вона була єдиною рухомою тінню.

Утер Доул спокійно чекав на неї, наготувавши меча у правиці. А тоді раптом, коли анофелія підібралася так близько, що Белліс здалося, ніби вона чує її запах, так, що її хоботок, здавалося, торкався плоті Доула, його рука раптом смикнулася, меч завис вертикально і не ворухнувся, а голова та ліва рука жінки покотилися по сухій землі, тіло ж упало на землю позаду нього. Густа кров повільно повзла по лезу меча, стікала на труп і в дорожну куряву.

Доул знову рухався: поворот, стрибок, руки тягнуться вперед, немов зірвати плід із дерева. І от друга анофелія (наближення котрої Белліс навіть не помітила), яка підлетіла над його головою, настромлена на вістря меча, вона падає на землю й верещить, стікаючи слиною, і все ще тягне до нього руки.

Він швидко з нею розправився — на превеликий жах і полегшення Белліс.

У небі стало тихо, й Доул знову повернувся до Сенґка, витираючи лезо від крові.

— Це востаннє ви чуєте про мене чи будь-кого з нас, капітане Сенґка, — запевнив какта, який дивився на нього більше зі страхом, аніж із ненавистю, уздрівши закривавлені трупи москітожінок, кожна — міцніша за чоловіка. — Ідіть. Нехай на цьому все закінчиться.

Знову наближалося ненависне гудіння крил, і Белліс мало не скрикнула на думці про нову різанину. Гудіння наближалося, й очі Сенґка ставали ще ширшими. Він простояв іще хвилинку, швидко роззираючись у пошуках хижих анофелій, усе ще сподіваючись, що вони таки вб'ють Доула, хоча знав: цього не станеться.

Доул навіть не ворухнувся попри загрозливий гул, що наростав.

— Курва! — вигукнув Сенґка. Він розвернувся, переможений, махнув своїм людям рукою, мовляв, ми відступаємо, і вони швидко пішли геть.

Белліс знала, що ті хочуть утекти, перш ніж якась із анофелій нападе і буде вбита. Не тому, що їх дуже хвилювала доля жінок-кровопивць, а тому, що вправність Доула з мечем просто жахала.

Утер Доул чекав, поки какти щезнуть із виду. Тільки тоді повернувся, спокійно сховав меч і зайшов у кімнату.

До того часу дзуміння крил було геть близько, та, на щастя, жінки летіли не надто швидко і не встигли до нього дотягнутися. Белліс почула, як стихає тонкий писк крил — жінки порозсідалися.

Доул зайшов у кімнату, і його ім'я знову залунало звідусіль, гордо та твердо, як бойовий клич. І цього разу він прийняв їхнє визнання, кивнувши злегка головою та простягнувши до них руки. Стояв непорушно, опустивши очі, немов пливучи на всезагальному захваті.

Знову настала ніч, остання ніч на острові. Белліс лежала на ліжнику із запилюженої соломи, стискаючи в руках пакунок Силаса.

Таннер Сак не спав. Він був занадто збуджений переживаннями цього дня. Не міг оговтатися від того, що тепер знав, від того, що дізнався від Крюаха Аума. Якісь крихітні фрагменти значно більшої теорії, але його нові знання, масштаби завдання, що чекало на нього, були просто-таки запаморочливими. Навіть занадто, аж він не міг спати.

А крім того, ще дещо чекав.

Почалося воно десь між першою і другою ночі. Заслону до жіночої кімнати тихенько відсунули, і Белліс Колдвин навшпиньки прокралася до дверей.

Таннер скривив губи в посмішці. Він гадки не мав, що її тягло до дверей минулої ночі, але явно не поклик природи. На обличчя чоловіка наповзла чи то посмішка, чи гримаса при згадці про його маленьку жорстоку витівку, її вимушений виступ. Потім він навіть почувався трохи винуватим, хоча від думки про те, що стримана, холодна міс Колдвин вичавила зі себе кілька крапель заради нього, не міг стримати дурнуватої посмішки весь наступний день.

На той момент Теннер уже знав, що її загадкова справа не закінчена і що вона зробить наступну спробу.

Таннер тихо спостерігав за Белліс. Вона не знала, що він не спить. Бачив її сильвет у білій нічній сорочці біля дверей. Визираючи у вікно, вона щось тримала в руках. Найімовірніше, це та шкіряна торбина, якою вона намагалася привернути його увагу минулої ночі.

Таннера охопили цікавість і трохи злість — він подумки вимістив свою злість за його поневіряння на «Терпсихорі» на Белліс. Ця суміш почуттів зупинила від того, щоб доповісти про її дії Доулу чи Коханці.

Белліс стояла й дивилась, опісля сіла навпочіпки і стиха попорпалася в торбині, згодом встала, визирнула знову, потім зігнулася і підвелася знов. Її рука нерішуче зависла над засувом.

Таннер піднявся і безшумно підійшов до неї, а вона була занадто охоплена своєю нерішучістю й не помітила його. Він став за кілька футів од неї, роздратований її нерішучістю, хоч і посміхаючись у кулак; зрештою не стерпів і заговорив.

— Знову природа кличе? — почувся злісно-насмішкуватий шепіт, і Белліс крутнулася на місці.

Коли вона повернулася до Таннера лицем, він із соромом і шоком побачив у її очах сльози.

Його зла самовдоволена посмішка враз зів'яла.

Щоками Белліс Колдвин текли сльози, але вона навіть не схлипнула. Важко дихала, і кожен глибокий уривчастий вдих загрожував перерости в ридання, але плакала вона безгучно. На її обличчі застиг запеклий і водночас стриманий вираз, очі були червоні й запалені. Белліс здавалася загнаною в кут.

Вона сердито втерла носа й очі.

Таннер хотів щось сказати, але від її лютого погляду розгубив слова і лише за хвильку зібрався зі силами й вичавив:

— Ну все, все. Я нічого такого не хотів сказати...

— Що... що вам треба? — прошепотіла вона.

Таннер, збитий зі скоку, поглянув на торбинку в її руках.

— Що з вами таке? — запитав. — Що то таке? Утекти хотіли, так? Надіялися, що самгерці повезуть додому? — З кожним словом злість у ньому закипала настільки, що йому вже важко було її стримувати. — Хочете побігти до мера Радґаттера й поплакатись, як погано з вами поводилися на піратському кораблі, так, міс? Сказати йому про Армаду, щоб вони нас вистежили й забрали мене і таких, як я, назад у гімна та сморід трюмів? Своїх рабів для колоній?

Белліс із гідністю дивилася на нього затуманеними люттю і сльозами очима. Запала довга тиша, і на її блідому рішучому обличчі Таннер помітив щось — вона прийняла рішення.

— Прочитайте, — прошипіла і тицьнула йому в руку довгого листа, а сама притулилася до дверей.

— «Статус сім»? — пробурмотів Таннер. — Що за в сраку Код Стрілиця?.

Белліс мовчала. Сльози висохли. Вона дивилася на нього, надута, як дитина (але тепер у її очах замерехтіло щось подібне до надії).

Він продовжив читати, пробираючись крізь хащі шифрів, шукаючи хоч якісь крихти смислу, місця, де зміст слів ставав раптом жахливо зрозумілим.

— «Прибуття цілувальних магів»? — прошепотів недовірливо. — «Іржу заполонять черви-бійці»? «Водорості-бомби»? Це що таке? Це про якесь чортове вторгнення! Що то до дідька таке?

Белліс мовчки дивилася на нього.

— Це, — безжально повторила за ним, — про якесь чортове вторгнення.

Вона витримала кілька жорстоких секунд тиші, а потім усе йому розповіла.

Він відкинувся назад, стискаючи аркушик, дивлячись невидющими очима на її печатку, перебираючи пальцями ланцюжок із ярликом Силаса.

— Ви маєте слушність щодо мене, — сказала Белліс. Вони спілкувалися пошепки, щоб не розбудити ще одну жінку — в іншій кімнаті. Голос Белліс був мертвий і безбарвний. — Ви праві. Армада — не моє місто. Я навіть бачу, що ви думаєте: «Я б цій городській сучці не довіряв».

Таннер похитав головою, готовий заперечити, але вона не зважала.

— Ви праві. Мені не можна довіряти. Я хочу додому, Таннере Сак. І якби могла відчинити двері та пройти прямо у Брок-Марш, Салакуські поля, Мафатон, Ладмід чи будь-куди в Новому Кробузоні, то, Джаббер свідок, я б пішла.

У Таннера холодок перебіг поза спиною — такою напругою віяло від жінки.

— Але я не можу, — продовжила вона. — Отже, був час, коли я фантазувала про порятунок. Уявляла, що військово-морський флот припливе й забере мене додому. Але на заваді дві реалії. Я хочу додому, Сак... — вона завагалася, потупившись. — Але на «Терпсихорі» були й інші, в яких подібного потягу не було. І я знаю, що це може означати... для вас та для інших... для всіх кробузонських Пороблених... якщо вас «порятують». — Вона перевела на нього незмигний погляд. — І можете вірити мені чи ні, але я такого для вас не бажаю. Не маю ілюзій щодо Нового Кробузона, щодо можливості повернутися. Ви нічого не знаєте про мої обставини, Таннере Сак. Нічого про те, що повело мене на цей блядський остогидлий корабель. Як би я не хотіла повернутися додому, знаю, що краще для мене — не означає краще для вас. А я не хотіла би в цьому брати участь. І це правда, — раптом гучніше сказала вона, немов здивувавшись, наче сама до себе. — Я програла. Здаюся. Це правда. — Трохи повагавшись, підвела на нього очі. — І навіть якщо вам здасться, що я брешу, містере Сак, завжди є другий фактор. Я нічого не можу зробити. Втекти із самгерцями не можу, дати вказівки Новому Кробузонові не можу. Я застрягла в Армаді. Добряче застрягла.

— Хто такий цей Силас Фенек? — запитав Таннер. — І що це таке? — він помахав перед нею листом.

— Фенек — агент Нового Кробузона, він — у такій самій ситуації, як я. Тільки володіє більшою інформацією, — прохолодно закінчила вона. — Інформацією про вторгнення.

— Хочете, щоб місто полетіло до дідька? — запитала Белліс. — Боги, я розумію, що любові до цього місця у вас катма. Та і звідки б вона узялася? Але чи ви справді хочете цього для міста? — Її голос міцнів із кожним словом. — Хіба у вас не лишилося там друзів? Сім'ї? Геть нічого в усьому місті? І ви були б не проти, щоб воно упало під ноги Ґенґріс?

Трохи на південь од вулиці Віньон, у Пелоруських полях був крихітний риночок. Торгували за складом у базарні по безділях та пиледілках. Ринок був такий малий, що навіть назви не мав.

Тут торгували взуттям. Новим, ношеним, краденим, в ідеальному стані й не дуже. Сабо, капці, чоботи і ще купа всього.

Кілька років це була улюблена Таннерова місцина в усьому місті. Не тому, що він купував взуття частіше від інших, а тому, що любив прогулятися куцими рядами, мимо столів із шкірою та полотном, дослухаючись до криків продавців.

На цій вуличці примостилося кілька невеликих кафе, й він добре знав власників і завсідників. Коли у нього не було роботи й закінчувалися гроші, він міг годинами просиджувати в завитій плющем «Каварні Боланда», сперечаючись і байдикуючи з Боландом та Іваном Керлоу, водяником Слухнедшером й інколи зі жалю купуючи випивку божевільному Спіралові Джейкобсу.

Таннер багато днів проводив там, у серпанку диму, чаю і кави, спостерігаючи за потоком взуття та годин крізь бруднуваті вікна «Боланда». Він спокійно проживе без тих днів, заради Джаббера. Це ж не наркотик якийсь. Він не снив про них ночами.

Але саме вони спали йому на думку, коли Белліс запитала, чи йому не все одно, що місту кінець.

Звісно, думка про Новий Кробузон, про всіх тих людей, котрих він знав (і про яких уже давненько не думав), усі місця, де бував, — розтрощені, зруйновані, потоплені ґринділами (котрі існували хіба в нічних жахіттях, примарними тінями у його голові); звісно, такі думки жахали. Певна річ, він такого не бажав.

Але швидкість власної реакції здивувала його. У ній не було нічого інтелектуального, продуманого. Він визирнув у вікно в жарку острівну ніч і згадав, як дивився в інші вікна зі шибками з товстого, вцяткованого мухами скла, що виходили на взуттєвий базар.

— Чому ви не сказали Коханцям? Чому не подумали, що вони могли б допомогти доставити повідомлення в місто?

Белліс із натужним тихим смішком стенула плечима.

— Ви справді думаєте, що їм до цього було би діло? — по хвилі озвалася вона. — Що вони ризикнули б видати себе? Послали би човен чи заплатили б за пересилку? Що вони пішли б на такий ризик, аби врятувати місто, яке без роздумів розчавило б їх за першої ж змоги?

— Неправда, — відказав дещо невпевнено. — Серед армадівців знайдеться чимало кробузонців, яким не все одно.

— Ніхто не знає, — процідила вона. — Тільки Фенек і я. А якщо ми пустимо поголос, то тільки накличемо біду, нас оголосять заколотниками, викинуть у море і спалять повідомлення. А якщо ви помиляєтеся? — Вона дивилася на нього так пильно, поки він не відвів очі. — Думаєте, їм не все одно? А якби ми сказали їм і ви раптом виявилися б неправі — усьому кінець, пропав наш єдиний шанс. Розумієте, що на кону? Хочете цим ризикнути? Правда?

Таннер, хоча й неохоче, розумів, що в її словах є сенс.

— І тому я сиджу тут та рюмсаю, як ідіотка, — випльовувала слова. — Бо передача цього повідомлення й цього доказу та підкупу самгерців — наш єдиний шанс урятувати Новий Кробузон. Ви розумієте? Щоб урятувати його. І я стояла тут, як статуя, бо не могла придумати спосіб дібратися до пляжу. Бо я до смерті боюся тих жінок. Я не хочу помирати. Скоро світанок, а я не можу туди вийти, але мушу. А до пляжу більше милі. — Вона пильно подивилася на нього, а потім відвела очі. — Я не знаю, що робити.

Обоє чули, як какт-охоронець бродить селом, підсвіченим місячним світлом, від будинку до будинку. Таннер і Белліс сиділи лицем одне до одного, притулившись спинами до стін, потупивши очі.

Таннер знову поглянув на лист у руці. На ньому була печатка. Він простягнув долоню, й Белліс уклала туди решту вмісту торбинки. Її лице не видавало жодних емоцій. Він прочитав листа до самгерських піратів. Подумав, що винагорода щедра, проте навряд чи надмірна — йдеться ж про порятунок Нового Кробузона.

Порятувати. Уберегти місто від біди.

Він знову пробіг кожен аркушик очима рядок за рядком. Ні слова про Армаду.

Потім поглянув на ланцюжок із жетоном, на ім'я і символ на ньому. Нічого, що пов'язувало б його з Армадою. Нічого, що підкаже урядові Нового Кробузона, де їх шукати. Белліс спостерігала за ним зі своєї тиші. Знала, хто він такий. Він відчував, що в ній усе ще жевріє надія. Узяв каблучку, оглянув складну печатку. Візерунок гіпнотизував його.

Тиша затягнулася. Він крутив пакунок в руках і так і сяк, потираючи пальцями грудочку воску, каблучку й довгого листа зі жаским попередженням.

Звісно, згадалося і його власне Пороблення, але це було не все. Були люди та місця. У Нового Кробузона був й інший бік.

Таннер Сак був вірний Гарватеру й відчував, що ця вірність гріє йому серце поруч із сумовитою прихильністю до Нового Кробузона — такою собі меланхолійною ностальгією, повного жалів і навіть ніжності. За взуттєвим ринком й іншими речами. Ці почуття мерехтіли всередині й кружляли між собою, як риба.

Він подумав про своє старе місто — в руїнах і осколках.

— Це правда, — прошепотів. — До Машинного пляжу миля чи й більше. Треба спуститися з пагорба, пройти болота, де живуть жінки. — Він сіпнув головою, вказуючи на інший кінець села, де під розколиною у скелях хлюпали чорні, як нафта, хвилі. — Але тут лише кілька ярдів до моря.

Інтерлюдія V — Таннер Сак

Це забере небагато часу.

Не відводжу очей од вікна. (Белліс Колдвин присіла навпочіпки й ховається в мене за спиною. Певно, переживає, що я надурю її, але все одно світиться надією.) Чекаємо, поки вартовий зайде за ріг, подалі від площі та з очей.

«Не рухайтеся, — кажу я їй, і вона люто трясе головою. — Ні на дюйм не відходьте звідси (страшнувато, і я тягну час). Ні м'язом не рухніть, поки не почуєте мій стук».

Вона відчиняє засув. Стає на чатах, щоб ніяка анофелія не залетіла всередину, поки відчинені двері. Мусить чекати, поки я повернуся.

І тоді я киваю, її шкіряна торбина прив'язана, міцно складена й натерта воском, щоб не пропускала воду. Я притискаю її до живота, немов затуляючи рану. Белліс відчиняє двері, і я виходжу в гарячу зоряну ніч, повну москітожінок.

Таннер Сак не вагається. Він підходить до прірви, що розтинає край села, як задній прохід, звідки в море викидають сміття.

Він біжить, опустивши голову, сліпий і наляканий, у бік тріщини в скелі. Його нерви пищать од натуги, а тіло метає іскри, кожна його часточка прагне якнайшвидше опинитися біля води.

Таннер певний, що чує звук комариних крил.

Він лише п'ять секунд просто неба, дослухається до вітру й нічної комашні, поки ноги не торкаються пласкої скелі, що стримить над морем, як балкон. Повітря стоїть, безвітряне, і темрява обіймає Таннера ще дужче, коли він занурюється в затьмарену тінню щілину в горі. І на якусь мить його ноги ковзають, коли він вагається й обдумує складніший та обережніший спуск вузенькою стежкою, яка веде звивистим зиґзаґом, але вже пізно, ноги несуть його далі, немовби він почув писк анофелій, і Таннер летить униз.

Під ним нема нічого, крім повітря, більше п'ятдесяти футів повітря, а потім лискуча вода, що виблискує, мов сталь. Він спостерігав за рухом моря у прірві внизу. І він зараз морська істота, і він може читати форми течій. Знає, що вода внизу глибока, і так воно й виявляється.

Він тягнеться вгору, і вода відкривається перед ним з хлюпом та вибиває повітря з легень, і від удару він відкриває рот та вдихає воду через бідні зісушені зябра, а море змикається над ним, приймаючи його у своє тіло. Ласкаво приймаючи ще один маленький мікроб.

Кілька блаженних хвилин він просто висить, і темна вода погойдує його тіло. Від цього обширу і безпеки паморочиться в голові. Ніякі хижі крилаті жінки сюди не потраплять (і враз зринає думка про інших хижаків у морі, й на мить стає вже не так спокійно).

Таннер відчуває вагу пакунка у змащеній воском торбині. Він притискає його до живота і молотить перепончастими ногами. Давно так не плавав. Його шкіра немов квітне у воді, пори розпукуються, наче квіти.

Пітьма внизу не суцільна. Зіниці розширюються, і він може розрізнити тіні в темряві: стрімчаки під водою, сміття, викинуте зі села, у відкритому морі розколину та неохопну чорноту глибини. Таннер пропливає крізь отвір у скелі й відчуває, як змінюється течія. Хвилі над ним по-старечому беззубо жують берег.

Він знає, куди треба плисти. Мимо шастають маленькі нічні рибки. Таннер тягнеться щупальцями на плаву, поки ті не намацують породу, й обпливає завиток берега. Його щупальця сміливіші за нього. Він допитливо тицяє ними, як спрут, в отвори у камінні, куди руками не поліз би. Ці його придатки — найбільш пристосована до води частина його тіла, і він кориться їхньому чуттю.

Огинає острів анофелесів. Відчуває анемон та морських їжаків і з раптовим сумом усвідомлює, що це вперше він підплив достатньо близько до морського дна, щоб ознайомитися з його життям, і це майже напевно востаннє, і тут занадто темно, аби щось розгледіти. Він може лише уявити нарости піску і каміння, над якими пропливає, відроги скелі й затонулого дерева, певно, пухнасті від шару водоростей, багатство барв, що були б добре видні при світлі.

Минають хвилини, він наполегливо гребе. Смак прибережного моря відрізняється від смаку відкритого океану довкола Армади. Тут води густіші. Зі смаком крихітного життя і смерті.

І раптом смак іржі.

«Машинний пляж», — думає Таннер. Він проплив навколо вигину берегової лінії, в бухту. Його присоски пестливо торкаються усього нового: прогнилого заліза, покопаних морем двигунів. Вода над цим залізним руслом омита металевими солями і смакує, як кров.

На мерехтливій од місяця поверхні над ним — три великі фігури, три самгерські кораблі заступають ті крихти світла, що пробиваються згори, їхні товсті ланцюги туго натягнуті у воді, якорі знайшли спокій серед кісток значно старших металевих артефактів.

Таннер піднімається, відчуваючи, як вода розширюється. Він зводить руки, все ще стискаючи пакунок. Тінь найбільшого корабля маячить просто перед ним.

Какти з Дрир Самгера, помітивши його, знімають ґвалт, імітуючи гнів, погрожуючи йому піднятими кулачиськами та шпичакуватими руками, але реакції їхні не здаються щирими. Цей мокрий, наче хлющ, Пороблений, який щойно видерся по ланцюгах і тепер стоїть на їхній палубі, нервово зиркаючи в небо, таки ошелешив їх.

«Дозвольте перебалакати з капітаном, хлопці», — каже він їм сіллю знову й знову. Наляканий, але рішучий. І коли їхні погрози не стримують Таннера, вони ведуть його в підсвічену свічками темряву корабля.

Какти ведуть його повз скарбницю, де зберігаються трофеї і наторгований крам. Далі кухня, де пахне підгнилою травою та юшкою. Ведуть його коридорами поміж кліток, де розлючені шимпанзе кричать і трясуть ґратами. Какти занадто важкі, а їхні товсті пальці надто незграбні, щоби дертися по снастях. Примати від народження навчені виконувати команди за свистком чи криком: вони розгортають, підв'язують та згортають вітрила, як справдешні моряки, не усвідомлюючи при цьому, що взагалі роблять.

Знуджених мавп ховають тут від голоду москітожінок.

Сенґка тихо сидить у своїй каюті. Він не пропонує Таннерові сісти, і той стоїть, нервово обтираючи мокре лице ганчіркою. З дебелими зеленими ручиськами, складеними на столі, Сенґка до смішного нагадує звичайнісінького бюрократа. З тією ж підозріливою терплячістю.

Він — політик. Щойно побачивши перед собою Таннера, уже знає, що відбувається щось незаконне, щось поза сферою компетенції армадських властей. Він відпускає охоронців — на випадок, якщо матиме якийсь зиск із цієї бесіди, — і ті похмуро коряться.

На кілька секунд западає тиша.

— Ну, розказуйте, — врешті озивається Сенґка.

Він не обтяжує себе преамбулою, і Таннер (з нього на килимок скрапує вода, руки нервово стискають пакунок, він відчуває страх і вину за зраду, яку геть не хоче вчиняти) це поважає.

Усередині натертої воском Торбини сухо.

Він мовчки передає йому коротшого листа, вексель на пред'явника.

Сенґка повільно та уважно читає, потім знову перечитує. Таннер чекає.

Коли капітан урешті піднімає голову, його обличчя не видає нічого (проте він дуже обережно кладе лист набік).

— Що ви хотіли б, аби я доставив?

Таннер знову без слів витягує важкеньку коробочку й показує капітанові. Потім витягує звідти каблучку та віск і повертає коробочку до Сенґка, де той бачить листа й ланцюжок.

Капітан оглядає грубий ланцюжок, стуливши губи, ніби не надто вражений побаченим. Його рука зависає над довшим листом.

— Я не повезу листи, які не можу прочитати, — мовить. — Там може бути сказано «Не брати до уваги попередній лист». Певний, ви розумієте. Я дозволю його запечатати тільки тоді, коли побачу, що всередині.

Таннер киває.

Капітан Сенґка довгенько бігає очима по щільному шифрованому тексту листа від Силаса його місту. Не читає його — він не знає раґамольську так добре. Шукає слова, що стосуються безпосередньо його: какти, Дрир Самгер, пірати. Таких у листі нема. Схоже, ніякого обману. Закінчивши, піднімає запитальний погляд.

— Що це все означає? — питає, і Таннер стинає плечима.

— Я справді не знаю, капітане. Мені так само нічого не зрозуміло, як і вам. Я хіба знаю, що ця інформація потрібна Новому Кробузонові.

Сенґка співчутливо киває, зважуючи варіанти. Відмовити і нічого не робити. Убити його просто зараз (легше легшого) і забрати торбину. Передати пакунок, не передавати пакунок. Віддати чоловіка тій армадській жінці, їхній керівниці, яку він, очевидно, зраджує (хоча Сенґка не здогадується, як і нащо). Але Нурджитта Сенґка заінтригували ця ситуація і цей сміливий маленький чоловічок. Він не бажає йому зла. І не може зрозуміти, на кого працює ця людина і хто її захищає.

Капітан Сенґка не хоче ризикувати війною з Армадою, а ще менше — з Новим Кробузоном. «У листі нічого такого, що могло б нас скомпрометувати», — думає він і не може, попри всі зусилля, знайти причину, аби перебрати роль кур'єра.

У найгіршому випадку за лист нічого не дадуть, після того, як він, Сенґка, пройде дуже довгий шлях, зійшовши зі своїх звичних торгових шляхів. Але чи буде це катастрофою? Він побуває в найбагатшому місті світу, а він до всього — торговець і пірат. Може, зиску з цього буде мало, думає, та й дорога нелегка і неблизька, але, можливо, вона того варта? Сама можливість варта?

Можливість того, що обіцянки, про які йдеться в листі (з печаткою міста, — символом влади, що надав його прокуратор), виконають.

Вони стають разом, щоб завершити свою таємну угоду. Таннер запечатує лист каблучкою. Далі кладе ланцюжок Силаса Фенека («А це хто такий?» — знову виникає питання) на подушечку в коробці й накриває його двома складеними навпіл аркушиками. Він замикає коробочку і крапає воском по шву. Поки віск висихає, притискає до нього каблучку свого старого міста, а відсмикнувши, бачить геральдичну печатку в мініатюрі, у восковому барельєфі.

Кладе запечатану коробочку назад у чорну шкіряну торбинку, а Сенґка бере її в нього і замикає у своїй скрині.

Деякий час вони мовчки обзирають один одного.

— Я навіть не говоритиму про те, що зроблю, якщо дізнаюся, що ви мене обманули, — каже Сенґка.

Абсурдна погроза — обоє знають, що ніколи один одного не побачать.

Таннер киває.

— Мій капітан, — по хвилі озивається він, — не мусить знати.

Йому важко даються ці слова, одначе він мусить нагадувати собі про вміст листа і причину секретності. Дивиться вперед, зустрічає погляд капітана Сенґка, і жоден м'яз на його обличчі не видає хвилювання. Сенґка не мучить його змовницькими підморгуваннями чи посмішечками, а просто киває.

— Ви певні? — питає Сенґка.

Таннер Сак киває. Він нервово роззирається навкруги, дослухаючись до звуків у повітрі. Капітана дивує відмова Таннера прийняти їжу, вино чи гроші. Таємнича місія цього чоловіка не перестає його інтригувати.

— Дякую, капітане, — каже Таннер і трясе колючкувату кактову руку.

Капітан Сенґка нахиляється вперед і дивиться, як Таннер перестрибує через поручень. На обличчя какта наповзає ледь видна тепла усмішка на думці про цього маленького затятого чоловічка. Деякий час він іще стоїть на палубі й дивиться на брижі у воді, що лишаються за Таннером. А коли брижі розходяться, він піднімає очі в нічне небо і не зважає на дзуміння анофелій, котрі тільки й можуть кружляти довкола, так і не нанюхавши тут крові.

Він думає, що скаже своїм офіцерам, які нові накази оголосить уранці, коли армадців уже не буде на острові. Думає, як вони відреагують. Вжахнуться, напевне. І будуть заінтриговані.

Таннер Сак завзято гребе назад до розколини у скелях. Він уже подумки проходить підйом крутою стежкою і планує, як стрибатиме зі скали в море, якщо раптом прилетять анофелії.

Він нещасний. І думки про те, що це було необхідно, не допомагають.

Йому раптом хочеться, щоб море зробило те, що йому приписують поети й художники, — щоб воно змило все, і він зміг почати все спочатку, наново. Вода проходить крізь нього, немов він порожній. Він приплющує очі й уявляє, як вона очищає його зсередини.

Таннер стискає в кулаці некрасивий перстень-печатку. Йому хочеться, щоб вода вимила з нього всі спогади, але ті чіпкі, як нутрощі.

Він раптом зупиняється посеред моря, за п'ятдесят футів од поверхні, зависнувши в чорній воді, як підвішений. «Це мій дім», — каже він собі, але не заспокоюється від цього. Таннер відчуває, як у ньому закипає гнів, лють, яку він контролює, сум, злість і самотність. Він думає про Шекеля й Анджевіну (як це робив десятки разів).

Неквапливо простягує руку, розкриває долоню, і важкий перстень падає вниз.

Тут так чорно, що власна бліда шкіра видається йому радше спогадом, аніж реальністю. Він може тільки уявити, як каблучка зривається з його долоні. І ще довгий час падає. Як урешті осідає на скалистий виступ чи іржавий двигун. Чи випадково нанизується на гілку якоїсь водорості або вузлуватий палець коралу — безглузда, випадкова спілка.

А тоді... Невпинний рух води шліфує перстень. Вона не заковтує його назавжди, як він намагається уявити. Відтворює наново. Поки одного дня через роки чи століття каблучка не випливе на поверхню, викинута якимсь підводним хвилюванням. Зменшена невмолимими потоками. І навіть якщо ропа роз'їсть перстень і він розкладеться, його атоми піднімуться вгору й стануть частиною Машинного пляжу.

«Море нічого не забуває, нічого не прощає, що б нам не говорили», — думає Таннер.

Йому варто би плисти далі, й він скоро так і зробить, повернеться, видереться, мокрий, як хлющ, у село москітів, добіжить до дверей, вимахуючи щупальцями, як мухобійками, де його впустить Белліс (він знає, що вона його чекає). І готово — його перше, його минуле місто буде врятовано, напевно. Але зараз він не може поворушити й пальцем.

Таннер думає про все, що йому ще належить побачити. Про все, що, як кажуть, є у воді. Примарні кораблі, розплавлені кораблі, базальтові острови. Рівнини окостенілих хвиль, де вода сіра і тверда, де море давно неживе. Місця, де кипить вода. Батьківщину ґессінів. Парові шторми. Про Шрам. Він думає про перстень, що сховався десь у водоростях.

«Усе воно все ще тут», — думає він.

У морі нема спокути.

Інтерлюдія VI — Десь-інде

Кити вмерли. Без цих гігантських нерозумних поводирів буде важко.

«Брате, ми загубили слід?»

«Є чимало можливостей».

Вони знову лише громада темних тіл над морським дном. Вони плавко розтинають теплу, як кров, воду.

Довкола них хвилюються мешканці солоних вод. За милі звідси, за тисячі футів під хвилями щось термосить кору світу.

«Чуєш смак?»

Серед мільйонів мінеральних часточок, що клубочаться в морі, деякі мають незвичайні сили: роздроблений кремінь (осколки й пил), калюжки нафти і сильний, ні на що не схожий осад гірського молока.

«Що вони роблять?»

Що вони роблять?

Смак моря тут нагадує щось. Мисливці відчувають смак — смак слини світу. Він струменить (вони пам'ятають) із рваних уст, вирізаних платформами, які висмоктують те, що вони знаходять, де поруч із бетонними п'єдесталами взираються у глибочінь люди у благеньких пелюшках зі шкіри та скла, і їх легко крадуть, допитують й убивають.

«Плавуче місто бурить».

Струмки тут — лабіринти, драговина конкуруючих потоків, що розсіюють домішки, смакові сліди, які мало про що говорять, маленькі ями з різними видами бруду.

Їх важко вистежити.

Кити вмерли.

А інші що? Дельфіни (свавільні), чи ламантини (повільні й надто дурні), чи хто?

«Ніхто не підходить, ми лишилися самі».

Звісно, із глибин моря можна викликати будь-кого, але вони не мисливці. Їхня робота дещо інша.

Мисливці поодинці, але все-таки можуть полювати. З непохитним терпінням (котре не надто в'яжеться з цим гарячим швидким місцем) вони продовжують пошуки, дражнячи крізь мотки ароматів, домішок та чуток, знаходять дорогу й рушають.

Вони зараз набагато ближче до своєї здобичі, ніж раніше.

Проте ця тепла вода жорстка, липка й колюча. Мисливці кружляють, ганяються за примарними слідами, брехнями й ілюзіями. Поки їм не вдається взяти слід.