Шрам

15

— Вони піднімають з моря аванка.

На обличчі Силаса замигтіли шок, заперечення й гама недовіри.

— Не може такого бути, — мовив стиха, хитаючи головою.

Белліс скривилася.

— Бо аванки то легенди? — відрубала вона. — Вимерли? Казочки для дітей?

Вона стулила губи в тонку риску й потрясла книжкою Крюаха Дума.

— Той, хто поклав це на полицю двадцять років тому, подумав, що то дитячі історії, Силасе. Я можу читати горішньокеттайською, — в її голосі була нетерплячість. — І це далеко не дитяча книжечка.

День поволі згасав, а шум надворі не втихав. Белліс глянула у вікно, на призахідне світло, що мінилося шарами ефектних кольорів. Опісля передала книжку Силасу.

— Я два дні тільки цим і займалася. Манячила в бібліотеці, як примара, й читала книжку Дума.

Силас обережно гортав сторінки і пробігав очима по рядках так, наче міг щось там зрозуміти, а Белліс знала, що не міг.

— Книжка написана горішньокеттайською, — сказала, — однак вона не з Ґнурр Кетта і не стара. Крюах Дум — анофелес.

Шокований Силас підвів на неї погляд. Запала тривала тиша.

— Повір мені, — зрештою мовила Белліс. Вона почувалася спустошеною, і голос її звучав відповідно. — Знаю, звучить це не дуже. Я два дні рила носом усе можливе, щоби знайти будь-яку інформацію. Я теж думала, що анофелеси вимерли, але вони тільки на стадії вимирання, Силасе. Вони вимирають уже понад дві тисячі років. Коли полягло Малярійне королівство, їх винищили у Шотека, Рохаґі й більшості Уламків. Але вони змогли вижити... і приліпилися до якогось скелястого острівця на південь від Ґнурр Кетта. Віриш чи ні, навіть після падіння королівства є люди, які торгують з ними. — Вона похмуро кивнула. — У них ніби домовленість якась із Дрир Самгером, чи Ґнурр Кеттом, чи обома. Поки не з'ясувала. І, очевидно, вони ще й книжки пишуть. — Белліс тицьнула пальцем у томик. — Тільки боги знають, чому вона горішньокеттайською написана. Може, то їхня мова тепер — і вони будуть єдині, хто нею у світі говорить. Не знаю, Силасе, може, це все лайно коняче, — раптом роздратувалася вона. — Може, цей опус узагалі підробка, може, там побрехеньки, дитячі казочки. Але ж Тінтіннабулум сказав мені шукати все, пов'язане з Крюахом Аумом, то невже зміст цієї довбаної книжки — простий збіг?

— Що там сказано? — запитав Силас.

Белліс забрала в нього книжку й повільно переклала перші рядки.

— «Я збрехав би, якби сказав, що не пишаюся, пишучи ці рядки. Я сповнений цього, як їжею, бо я... знайшов історію про те, що не робилося з часів Примарної імперії і що було досягнуто ще раз, тисячу років тому. Один із наших предків після того, як вимерли наші королеви й ми прийшли ховатися сюди... Із... приладами й тавматургією... він перейшов через воду... до темного місця... і наслав закляття у пащу води, й через двадцять один день спеки і спраги та голоду він... витягнув звідти велику й таємничу річ. — Вона глипнула на Силаса і продовжила: — Плавучу гору, богокита, найбільшого звіра, який коли-небудь існував на світі, — аванка». — Вона згорнула книжку. — Він пробудив аванка, Силасе.

— І що тоді? — сказав той. — Ти ж читала, що було далі?

Белліс зітхнула і продовжила:

— Тут не сказано, як і де, але Аум знайшов стос давніх рукописів з якоюсь історією. І склав їх докупи, й дослідив, і переказав. Історія анофелеса, ім'я якого так ніколи й не з'явиться. Не одне століття тому. Аум на десяти сторінках розповідає, як він готувався. Постив, аналізував, багато дивився на море, збирав потрібні речі: бочки, алкоголь, старі машини, що роками іржавіли на пляжі. Відтак вийшов у море. Сам. Намагався керувати судном, завеликим для одного, але з ним не було кому піти. Він шукав одне місце, щось таке, як... глибока шахта, яма в океанському дні. Там він полював. Там приманював звіра. Там-то й чекав... з'яви аванка звідти, де вони зазвичай водяться.

— Далі двадцять нудних сторінок про те, чого натерпівся наш герой у морі. Голод, спрага, знемога, волога, спека... ну й інше в такому роді. Він знав, що добрався до потрібного місця. Був певний, що його гак... тягнеться кудись іще. Кривавим слідом крізь якийсь інший світ. Але приманити аванка не вдалося. Не було під рукою настільки великого черв'яка. І от на третій день, коли Аум уже зовсім знесилився, а його суденце почало водити по колу дивними течіями, небо потемніло. Наближалася еліктрична гроза. І він вирішив, що недостатньо просто бути в потрібному місці — щоби спіймати звіра, необхідна енергія. Лупив град із дощем, море шаленіло. Човник орав носом велетенські вали хвиль, що гатили по ньому так сильно — от-от розвалиться.

Силас слухав її зі широко розплющеними очима, й Белліс мало не реготнула з такої смішної картини: вчителька розказує дітям казочку.

— Коли гроза підібралася ближче, він прив'язав дріт до верхівки грот-щогли, обмотав його довкола такелажу й припасував до генератора. А тоді... — Белліс знову зітхнула. — А от що сталося далі, я не дуже втямила. Тавматургія якась чи щось подібне. Думаю, він пробував викликати фулмени — це такі еліктричні елементали — чи принести їх у жертву, але там незрозуміло. Ну і... — вона стенула плечима, — чи вийшло в нього чи ні, чи то елементал відповів йому, чи просто мідний дріт на стофутовій щоглі посеред грози поміг, але блискавка вдарила у провідник.

Вона розкрила відповідну ілюстрацію: сильвет човна, окреслений білим кольором, з товстенькою, геометрично накресленою блискавкою, що, як пилка, застрягла у верхній частині щогли.

— У двигунах відбувається величезний сплеск енергії. Тавматургічні регулятори, які він налаштував, якими хотів приманити та контролювати аванка, раптом переповнились енергією та перегоріли. Човен похилило набік, рипіли і гнулися лебідки, до яких прив'язаний гак, а з-під низу щось сунуло. «На гачок потрапив аванк», — сказав Аум. І він пробудив його.

Белліс замовкла. Вона гортала сторінки і про себе читала Аумові слова.

«Океан вібрував криком на п'ять миль завглибшки, і вода піднімалася та двигтіла, і захвилювалася, і хвилі стихали, і припливи були витіснені могутнім поштовхом знизу, і вода кидала човном, як піщинкою, і горизонт зник, коли водну гладінь розітнув аванк».

«Це все. Ніякого опису істоти. На зворотній сторінці, де мала би бути ілюстрація, — порожньо.

— Він бачив його, — стиха мовила вона. — І коли побачив, що то за велет, зрозумів: йому вдалося хіба зачепити його своїми гаками й закляттями. Він-бо думав витягти його, як рибину... Але не так сталось, як гадалось. Аванк заввиграшки розірвав ланцюги й щез під водою. І ось море, і наш герой знову сам та мусить добиратися додому.

Белліс зворушила ця картина. Вона уявила похнюплену фігурку, просочену ропою, посеред грози, як Аум спинається на ноги, видираючись на палубу свого благенького судна. Заводить ледве живі двигуни й веде вутлий кораблик, голодний, виснажений і самотній чоловічок.

— Думаєш, це правда? — поспитав Силас.

Белліс розгорнула книжку на останньому розділі й показала йому сторінки, заповнені химерними математичними символами.

— Останні двадцять сторінок займають рівняння, тавматургічні записи, посилання на колег. Аум називає це інформаційним додатком. Перекласти майже неможливо. Я тут нічого не розумію — це якась вища теорія, криптоалгебра чи щось подібне. Усе воно дуже ретельно пророблене. Якщо всі ці записи — несправжні, то це зайві старання. Отож Аум... очевидно, перевірив усі деталі: дати, методики, тавматургію й наукову частину... він з'ясував. Ці останні сто сторінок... то пояснення, науковий трактат, в якому описано, як це зробити. Як пробудити аванка.

Силасе, ця книга була написана й видрукована минулого Кеттайського року Вулфінч. Це було двадцять три роки тому. Це, до речі, означає, що Тінтіннабулум та його когорта помилилися: він-бо думав, що Аум писав у минулому столітті. Книжку надрукували в Когніді, у Ґнурр Кетті як частину каталогу «Тремтливої Мудрості». У цій бібліотеці не так уже й багато робіт кеттайською, як ти вже міг здогадатись. А з тих, що є, більшість написані базовою кеттайською. Лише кілька є горішньокеттайською, і я їх усі проглянула. Під грифом «Тремтливої Мудрості» видають книги горішньокеттайською: філософські, наукові, древні тексти, гностичну мехономію і таке інше.

Видавці «Тремтливої Мудрості», очевидно, вважають, що робота написана на відповідному рівні, Силасе. А якщо це підробка, то нащо нести її в наукове видавництво, і нащо вона здалася найкращим умам Армади? Ану згадай, що ще читають ручні вчені Коханців? Книгу мого друга Йоганнеса «Теорії мегафауни». Іншу його роботу — про трансплощинне життя. Радикальні теорії про природу води, книги про морську екологію. І їм ой як потрібна оця книжечка, можливо, тому, що Тінтіннабулум та його мисливці натрапили на кілька посилань на неї, але знайти не могли. Джаббере милий, що ти думаєш про це все? Силасе, я прочитала її всю. — Белліс втупилася в нього важким поглядом. — Це все по-справжньому. Це книжка про те, як пробудити аванка. І як ним керувати. Анофелес Аум пише про те, як легко вирвався аванк. — Вона зробила павзу й нахилилася ближче. — Але він був один чоловік. А тим часом Армада — ціле місто. Він збирав старі парові двигуни — в Армади ж цілі промислові райони. Під містом висять здоровенні ланцюги — ти знав? І що, на твою думку, вони планують із ними робити? До того ж в Армади є «Сорго».

Вона замовкла, щоб Силас міг осмислити почуте, й побачила, як змінюється вираз його очей.

— Це місто має сотні галонів гірського молока, Силасе, і може добути вдвічі більше. Тільки Джабберу відомо, які тавматургічні фокуси вони можуть показати із таким паливом. Коханці вважають, ніби зможуть те, що не вдалося Аумовому герою. Вони прямують до вирви, щоб викликати аванка. Припнуть його до міста. І тоді будуть ним керувати.

— Хто ще знає про книжку? — запитав Силас, і Белліс заперечно похитала головою.

— Ніхто не знає, — відповіла. — Тільки хлопець, Шекель. Але він гадки не має, що то таке і що воно означає.

«Правильно зробив, що приніс мені, — сказала йому тоді Белліс. — Я подивлюся, про що вона, і передам прямо в руки Тінтіннабулуму, якщо там є хоч щось корисне».

Вона згадала тривогу, навіть страх Шекеля. Він часто відвідував «Кастор» Тінтіннабулума, щоби побути з Анджевіною. Белліс знала, що хлопець не поніс туди книгу сам, бо боявся, що зрозумів щось не те. Читав він усе ще невпевнено і раптом зіткнувся з чимось таким вагомим, що вся його впевненість покинула його, й він витріщався на комбінацію букв «Аум», дивився на ім'я, що переписав із Тінтіннабулумового папірця, й побачив, що вони однакові, але все-таки, все-таки...

І все-таки він не був цілком упевнений. Не хотілося пошитися в дурні чи гаяти чийсь час. Тому й приніс знахідку Белліс, своїй подрузі й вчительці — хай перевірить. А вона безжалісно забрала її в нього, знаючи, що та дасть їй владу.

Коханці вели їх на південь до тріщини на морському дні, звідки може піднятися аванк. Вони зібрали усе необхідне — потрібних їм учених, установку для підживлення заклять — і тепер прямували до своєї здобичі, поки їхні експерти працювали злагоджено й без передиху, щоб завершити свої розрахунки, розгадати таємницю виклику гігантської істоти.

І щойно Силас та Белліс зрозуміли, що досягли своєї мети, що знають план Коханців, що зможуть з'ясувати, куди прямує місто, — вони почали навперебій говорити про те, як можна використати це знання для втечі.

«Чим ми займаємося? — думала Белліс у тиші. — Чергову ніч просиджуємо в цій ідіотській кімнатці-димарі, голосячи “о боги-боги” подумки й одне одному, бо ми відлущили один шар загадки, а під ним ще стільки лайна і проблем, з якими ми нічого вчинити не можемо. — Вона мало не застогнала з утоми. — Я не хочу просто міркувати, що ж мені робити. Просто хочу діяти».

Вона вистукувала пальцями по книжці. Книжці, яку вона і мало хто ще здатні прочитати.

Белліс дивилася на загадкове письмо, й у ній занила нечітка, неприємна підозра. Було таке відчуття, як тоді в ресторані, коли Йоганнес сказав їй, що Коханцям пригодилися його книги.

Невпинний скрегіт флотилії буксирів та інших суден, що тягли місто, став фоновим шумом. Але, непримітні й непомічені, вони рухалися далі. Армада не стояла жодної миті ні дня, ні ночі й поволі просувалася на південь. Зусилля докладали величезні, а швидкість була незмінно мізерна — людина поповзом швидше добереться до місця.

Дні минали у нестерпно повільному ритмі, але місто таки рухалося. Люди скидали пальта й теплі вовняні штани. Дні були все ще короткі, але Армада без зайвого шуму й метушні перейшла в помірну зону моря і рухалася далі до тепліших вод.

Рослини Армади — посіви пшениці та ячменю, палубні пасовища, сонмища бур'янів, що освоювали старе каміння й метал — відчули зміни. Після постійної нестачі тепла вони зраділи раптовій зміні пір року й зазеленіли-набрунилися. Над парком витали пахощі, серед зелені прокльовувалися маленькі витривалі квіточки.

Із кожним днем над головами літало дедалі більше птахів. Піратські кораблі пропливали над новими і барвистими рибами в теплих водах. У безлічі маленьких храмових служб в Армаді вітали таку випадкову, неждану весну.

Таннер бачив ланцюги, і йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти їхнє призначення.

Звісно, деталі він не міг знати. Але пам'ятав побачене, навіть попри потрясіння й холод. Піднявшись, опинився під одним із заборонених кораблів й у самому центрі маскувальних чар. Від масштабів побаченого розгубився, але потім зрозумів, що перед ним ланцюг завдовжки п'ятдесят футів.

Над головою нависав «Ґранд Ост», як зловісна хмара. Метал був приклепаний до днища корабля давніми болтами, більшими за людину. За багатовіковими наростами на корпусі корабля Таннер розгледів, що інша ланка з'єднана з першою впритул до корпусу пароплава. Але далі нічого не було видно — оку заважали рослини й зачарована вода.

Під містом були великі ланцюги. Нескладно здогадатись, яке їхнє призначення. Майже зі жалем і подивом Таннер Сак зрозумів, що тепер він знає ту таємницю, яка незримо витала в розмовах на доках. Джерело некомфортних павз, підморгувань і загадкових поглядів, неназваний проект, який визначав усі їхні зусилля.

«Ми викличемо щось із морського дна, — спокійно подумав. — Звіра якогось? Прив'яжемо якихось морських зміїв, кракенів чи ще Джаббер зна кого... і тоді що? Він потягне Армаду? Як морські вірми — кораблі-колісниці?»

«Це було б логічно», — виснував, зачарований масштабами планів. Не мав страху й засуджувати щось не поспішав.

«Тільки нащо усе це приховувати від мене? — дивувався. — Я ж і так вірний Армаді».

Таннер не один день оклигував після нападу дініхтиса. Погано спав, його кидало в холодний піт. Пам'ятав відчуття слизьких нутрощів того чоловіка у долоні, й хоч уже бачив і торкався мерців, жах, що застиг в очах того трупа під водою, не давав йому спокою ще чимало днів потому. Не виходило у Таннера позбутися згадки, як до нього наближалася звірюка, — невблаганна, мов ураган.

Його товариші по службі ставилися до нього з повагою. «Ти старався, Таннере, друже».

Через два дні Таннер повернувся до басейну між Гарватером та Джгуром, щоби поплавати і заспокоїти потріскану шкіру. Він спостерігав за чоловіками та жінками у воді; охочих скупатись у цих гостинних температурах немало. Інші громадяни піратського міста спостерігали збоку, дивуючись майстерності плавби.

Таннер побачив бризки води, що їх піднімали невмілі плавці, й мерехтіння рук, розірвану поверхню води, і почав нервово посмикуватися, коли плавці пірнали геть із поля зору, в глибоку воду. Він не міг їх бачити, не бачив того, що було під ними. Просунувся трохи вперед, приготувався стрибати й відчув, як живіт зводить спазмом.

Він боявся.

«Пізнувато вже, — билася істерична думка. — Пізно, пізно, дурню! Тебе для цього поробили! Ти у воді живеш, і вороття вже нема».

Ще страшніше було від власного переляку, який загрожував прикути його до суші, зробити з нього посміховисько — почвару із зябрами й перетинчастими кінцівками, котра ніколи не заходить у воду. Буде лущитися шкіра й болісно зрушуватимуться зябра, щупальця гнитимуть, бо він боїться плавати. Тож силоміць потягнув себе у воду, й сіль трохи заспокоїла зболілу шкіру, подарувала спокій.

Це було страшенно важко — розплющити очі та змусити себе поглянути вниз, у розсіяну, залиту сонцем синь, знаючи, що він, найімовірніше, більше ніколи не побачить під водою скель, а лиш уздрить нескінченну безодню, в якій, змахнувши хвостом, щезають хижаки.

Це було непідйомно важко, але він поплив і відчув, що йому вже краще.

Піддавшись наполегливим умовлянням Шекеля, Анджевіна дозволила Таннеру подлубатися в її металевих нутрощах. Але їй усе одно було ще ніяково. Щоб він міг працювати, довелося загасити котел, знерухомивши її. Це вперше за стільки років Анджевіна допустила це. Вона жила в постійному страху, що котел згасне назавжди.

Таннер длубався з її начинкою, як і з будь-яким двигуном, постукував по трубах та з утіхою тримав у руці гайковий ключ, аж поки не підняв погляд і не побачив, як побіліли пальці жінки там, де вона стискала руку Шекеля.

Востаннє, коли хтось отак хазяйнував з нею, зрозумів Таннер, було, коли її пороблювали. Тоді ж почав м'якше орудувати інструментом.

Як він і очікував, її приводив у рух старий неефективний двигун. Його треба було замінити, і, коротко попередивши про це Анджевіну та під звуки її нажаханого лементу, Таннер почав його демонтувати.

Урешті-решт Анджевіна заспокоїлася (все одно відступати занадто пізно, пояснив дещо безжально: якщо лишить її так, вона ніколи не зможе рухатися). І коли через кілька годин Таннер закінчив і викотився з-під неї, мокрий від поту й мастила, та почав запалювати паливо в її перебудованому котлі, жінка одразу ж відчула різницю.

Обоє стомилися й ніяковіли. Коли у двигуні піднявся тиск і Анджевіна сторожко проїхалася кілька футів, вона відчула в собі нові резерви енергії. Перевіривши котел та усвідомивши, наскільки довше тепер стачатиме вугілля, вона зрозуміла, скільки він для неї зробив. Але Таннерові було так само ніяково приймати подяку, як і їй — дякувати, тому обоє одночасно промимрили щось невиразне собі під ніс.

Опісля Таннер засів у своїй ванні з морською водою і подумав про те, що зробив. Анджевіні більше не доведеться постійно смикатися, тягнутися по паливо. Її розум звільнився: не треба постійно думати про котел, прокидатися, коли ще на світ не благословилося, щоб нагодувати ненаситну пічку.

Таннер усміхнувся.

Випроставшись після роботи, він помітив свіжу подряпину на її ходовій, певно, від гайкового ключа чи викрутки. Пошкрябав нігтями свіжу рану на залізі. Анджевіна завжди старалася тримати свої металеві деталі в чистоті, тому подряпина була помітна. Таннер ніяково засовався.

Коли Анджевіна помітила шкоду, її лице заціпеніло від злості. Але за кілька хвилин вона заспокоїлася і спотворені люттю риси розгладилися. І поки Шекель чекав її у дверях, вона підкотилася до Таннера та стиха заговорила до нього.

— Не зважайте дуже на ту подряпину, га? Ви таку роботу зробили, Таннере. А та подряпина... ну, то ж частина ремонту, так? Частина оновлення.

Вона усміхнулася й поїхала геть, не повертаючи голови.

— А на здоров'я, — пробурмотів Таннер на згадці, вдоволений і збентежений водночас. Відкинувся на бортик своєї балії. — Усе для хлопця, чесно. Все це для нього.

У примарному кварталі Армади було лише десять великих кораблів, запханих у носову міста, на кордоні зі Сухою паддю та районом Ти-і-Твій короля Фрідріха.

Піддані жорстокого меркантильного правління Фрідріха здебільшого ігнорували моторошні кораблі поруч з їхнім районом, віддаючи всю свою увагу базарам, гладіаторським циркам та лихварям. А от у Сухій паді лиховісне сусідство кидало тінь на володіння Бруколака крізь тоненьку смужку моря, що їх відділяла. Там, де Суха падь сусідила зі закинутими кораблями, її власні судна мали гнітючий та неприємний вигляд.

Можливо, саме присутність Бруколака та його лейтенантів-вампірів у Сухій паді загострила чуття мешканців до мертвих та небіжчиків. Можливо, саме тому громадяни Сухої паді, на відміну від тих, хто жив у Ти-і-Твій, не могли забути присутність біля них страшного кварталу з привидами.

Звідти долітали моторошні звуки: вітер доносив якийсь шелест-шепіт, жирне гудіння моторів, скрегіт тертя. Одні стверджували, що звуки ті — ілюзія, породжена вітром і химерною архітектурою древніх кораблів. Та мало хто в те вірив. Іноді гурт якихось одчайдухів (як правило, з недавнього поповнення) заходив усередину — вони поверталися через кілька годин пополотнілі й відмовлялися говорити про побачене. Бувало, що й не поверталися.

Більшість громадян були забобонні щодо цього тихого місця: як би їм страшно не здавалося, вони категорично виступали проти знесення кварталу.

Птахи не сідали на кораблі з примарами. Їхні старі щогли й пеньки щогл, трухляві просмолені остови й подрані вітрила сумно чорніли на видноколі.

До межі Сухої паді та кварталу з привидами приходили, точно знаючи, що там ніхто не потурбує.

У прохолодній нічній мряці стояли двоє чоловіків. Окрім них, на палубі кліпера не було нікого.

Попереду, футів за тридцять од них, стояло довге вузьке судно, якась древня галера, порожня й темна, порипуючи від вітру й невпинного ритму Армади. Містки, які пов'язували його з кліпером, прогнили й були обплетені ланцюгами. Це був носовий корабель кварталу з привидами.

За спинами чоловіків наростав галас середмістя: поміж кораблів зміїлися шумні пасажі, театри й танцмайданчики. На кліпері було тихо. Низка наметових хатинок на палубі була майже незаселена. Ті кілька, які жили там, розуміли, хто стоїть на палубі кліпера, й старанно не показувалися на очі.

— Я нічого не розумію, — стиха проказав Бруколак, не дивлячись на співрозмовника. Його тихий хрипкий голос було ледве чутно. Вітер і дощ здмухнули та змили кошлате волосся з його лиця, й він задивився на чорне море за галерою. — Поясни мені.

Повернувся до Утера Доула й із виразом легкого замішання звів брови.

Коли поруч не було охоронців, йоманів чи випадкових свідків, звична на публіці запекла напруга між ними щезала. Вони хіба рухалися з деякою осторогою, як незнайомці.

— І я ж добре знаю тебе, Утере, — продовжив Бруколак. — І стільки разом лиха скуштували. Довіряю тобі, твоїм інстинктам. Я знаю, як ти думаєш. І ми обидва знаємо, що це діло лише... сраного випадку, що ти з ними, а не зі мною.

У голосі чоловіка чулася легка нотка жалю.

Бруколак утупився в Утера Доула блідими очима. Довгий роздвоєний язик лизьнув повітря, й вампір знову порушив тишу.

— Скажи мені. Скажи, що відбувається. Місячні цицьки, ти ж не можеш підтримувати такий ідіотський задум! Відчуваєш вину, в цьому вся справа? За те, що сам навів їх на це? Що вони не додумалися б до того ніколи, якби ти не підказав?

Нахилившись ближче, він продовжив:

— Не у владі ж діло, Утере. І ти це знаєш. Срати я хотів з високого мосту на те, хто там керує Армадою. Мене цікавить тільки Суха падь. Гарватер завжди був найсильніший, та мені якось однаково. І не в аванку цьому річ. Бляха, та якби я думав, що це спрацює, то зараз був би з тобою. Я не один із тих вилупків з Кергауза, які балаболять, що це «проти природи» і «загравання зі смертельно небезпечними силами» та подібне лайно. Але якби допомога навіть демонів підсобила б місту, ти думаєш, я б не підтримав?

Утер Доул поглянув на співбесідника, і вперше за всю розмову вираз його обличчя змінився — риси виражали стриманий подив.

— Ти не мертвий, Бруколаче, — сказав наспівним голосом. — Знай: багато хто вважає, що ти вже й так не раз перетинався з пекельним виводком.

Бруколак, і вухом не повівши, продовжив:

— Я проти того, що ми обидва знаємо: це не закінчиться з появою аванка. — У голосі вампіра був холод. Доул відвів погляд. Ніч була беззоряна, і море й небо змішалися в одну чорнильну пітьму. — А скоро й інші допетрають. Шаддлер робитиме, що йому скажуть, хай хоч море кипить. Але невже ти вважаєш, що Джгур чи Книжкове містечко просто, без остороги, підуть за Коханцями, коли дізнаються про справжній план? Утере, так недалеко й до бунту...

— Мерче... — почав Доул, але, важко зітхнувши, вмовк. Він єдиний у місті використовував чужоземний титул. Із його батьківщини. — Мерче Бруколаче. Я — людина Коханців. Ти це знаєш і знаєш чому. Могло би бути й по-іншому, але є як є. Я солдат, Бруколаче. Хороший солдат. Якби я не знав, що вони здатні на це... якби не вважав, що це спрацює... то не підтримував би.

— Брехня. — Голос Бруколака звучав жорстко і хрипко. — Боги мої, Утере... це брехня. Ти хоч пам'ятаєш, як саме я дізнався, нащо їм знадобився аванк?

— Шпигуни, — безбарвним голосом відказав Доул, знову стрівшись із ним поглядом.

— Шпигуни тільки й знають, що побрехеньки та чутки, — відмахнувся Бруколак. — Не обманюй себе. Я знаю, бо мені сказав ти.

Погляд Доула враз став холодним та пронизливим.

— Це наклеп, і я не дозволю... — почав він, та його обрубав сміх Бруколака.

— Поглянь на себе, — не дав договорити той. — Забув, з ким говориш? Пафосу напустив. Ти знаєш, про що я. Зрозуміло, що ти не розповів мені все з доброти душевної, ти навіть визнавати цього не хочеш. Але ж, бляха, я прийшов до тебе і сказав про свої здогади руба, а ти... А ти в нас занадто добрий професіонал, аби видати хоч щось таке, що може потім по тобі ж ударити. Та хотів би ти збити мене зі сліду чи наштовхнути на думку, що я помилився, то так би і зробив. Але ти так не вчинив. І я вдячний. Якщо хочеш грати в цю ідіотську гру, де ти не визнаєш те, що нам обом добре відомо, і не підтверджуєш моїх підозр, але й не заперечуєш їх, тоді... та грай собі. Можеш і далі мовчати. А факти лишаються, Утере, — Бруколак неуважно змахнув пальцями надлущену фарбу з поручня, й ті клаптики щезли в темряві. — І факт лишається фактом — ти дав мені знати. І знаєш, що керівники інших кварталів не повірять, якщо я їм усе розповім. Ти дав мені щось таке, що мені тепер самому нести. А все тому, що знаєш: план дурний, небезпечний, і ти не розумієш, що з цим знанням робити. І тобі потрібен був союзник.

Доул лиш усміхнувся.

— Ти аж настільки самовпевнений? — промовив. — Ти такий у собі впевнений, що можеш поставити будь-яку розмову з ніг на голову?

— Пам'ятаєш бритвених ґолемів? — раптом спитав Бруколак, і Утер умовк. — Долину парових вітрів? — продовжив Бруколак. — Пам'ятаєш те місце? І все, що ми там бачили? Це місто перед нами в боргу, Утере. Це ми його врятували, визнають вони це чи ні, знають вони це чи ні. Де тоді були твої любі Коханці, га? Там були тільки ти... і я.

Пронизливий скрик мартинів. Шелест вітру поміж човнів, скрипіння примарного кварталу.

— Я тоді дечого навчився. — Бруколак говорив геть тихо. — Знаю, як тебе читати. Я знаю тебе, Утере.

— Та щоб тебе! — Утер Доул повернувся до нього лицем. — Як ти смієш грати зі мною у бравих бувалих солдатів? Я не на твоєму боці, Бруколаче! Не згоден з тобою! Можеш це второпати? Є в нас минуле, так, і Хиріад зна, я не повернуся проти тебе добровільно, мерче, але... це все. Я лейтенант, а ти ніколи не був моїм капітаном. Я прийшов сюди сьогодні, бо ти просив, просто з поваги до тебе. Не більше.

Бруколак закрив рукою рот і поглянув на Доула. Крізь пальці майнув його довгий язик. Коли опустив руку, на обличчі був сум.

— Шраму не існує, — сказав Бруколак.

Відповідю була тиша.

— Шраму не існує, — повторив, — а якщо й астролономи якимсь дивом помилилися і він таки існує, то ми його не знайдемо. А коли чудесним чином і знайдемо, то з усіх людей ти, Утере, знаєш, що це означає для нас смерть.

Він коротко вказав на шаблю у піхвах на лівому боці Доула. Посунув палець, спрямувавши його на правий рукав свого супутника, обведений розгалуженими дротами, як жилками.

— Ти це знаєш, Утере, — промовив Бруколак. — Знаєш, які сили можуть просочитися з чогось подібного. І знаєш, що ми з ними не впораємося. Краще від будь-кого тобі відомо: що б ті дурні від тебе не дізналися — це буде кінець нам усім.

Утер Доул опустив погляд на свій меч.

— Не нам, — відказав, й лице його раптом засяяло красивою усмішкою. — Не все так однозначно.

Бруколак похитав головою.

— Ти найхоробріший чоловік із усіх, кого я знаю, Доуле. — Він говорив задумливо, голосом, сповненим жалю. — А тому мені дуже дивно зіштовхнутися з цією частиною тебе — низькою, малодушною, боягузливою, зрадницькою й полохливою.

Доул на це ніяк не відреагував, але Бруколак не намагався взяти його на глузи.

— Ти себе переконав, що найсміливіше тепер — це виконати свій обов'язок, хай там що, так, Утере?

Він похитав головою, немов не вірячи.

— Ти мазохіст, Утере? Схоже на те. У тебе стояк на таке приниження? У тебе стоїть, коли ці порізані падли віддають тобі накази, ідіотські накази, і це ти добре знаєш? Ти кінчаєш, надрочуєш на те, як безвідмовно їм коришся? Ну то на здоров'я, так і пісюн відсохне — стільки його можна терти, бо це найбожевільніші накази, яким ти коли-небудь корився, і ти це знаєш. І я не дозволю тобі їх виконати.

Доул так і стояв непорушно, коли Бруколак розвернувся й пішов геть.

Вампір на ходу закутався в тіні й хутко щез у магічному тумані. Його кроки враз стихли. У повітрі щось шелеснуло, а тоді заторохтіло серед старих снастей угорі та зникло.

Доул простежив очима за джерелом звуку. І тільки тоді, коли все довкола поринуло в цілковиту тишу, розвернувся в бік моря та примарного кварталу. Рука його лягла на руків'я меча.

16

Озброївшись атласами та монографіями дослідників, Белліс із Силасом намалювали карти Ґнурр Кетта, Кімека і Залізної затоки. Вони намагалися прокласти маршрут додому.

Острів анофелесів не був ніде позначений, але з історій торговців-кактів обоє вони прикинули, що він має бути за милі й милі від південного краю Ґнурр Кетта, за тисячі миль від цивілізованих північних берегів острова. А з того північного краю до Нового Кробузона було ще дві тисячі миль.

Белліс знала, як нечасто можна побачити в доках Келлтрі кеттайські кораблі. Вона проштудіювала кілька праць із політичної економії і простежувала маршрути товарів од Дрир Самгера до Ґнурр Кетта, до Шанкеля, до Мандрагорових островів та Перрик Най і Миршока, а згодом, можливо, якимсь звивистим маршрутом чи іншим шляхом до Нового Кробузона.

— Від острова москітів до міста не ближче, ніж від сраних колоній, — гірко підсумувала Белліс. — Тисячі миль невідомих вод та місць, яких і на карті не знайдеш. І опинимося просто не в тому кінці довгого торгівельного ланцюга.

Кожну вільну хвилину так і проводили: згорбившись у циліндричній кімнаті Белліс, ігноруючи звуки та денне світло чи ліхтарі надворі; вона люто курила, проклинаючи несмачний тютюн, вирощений в Армаді, обидвоє нашкрябували нотатку за нотаткою, вишукуючи старі книги. Намагаючись витягти хоч якусь користь із крадених знань. Шукаючи шлях до втечі.

Вони наполегливо полювали за міською таємницею. Тепер, коли вона була в їхніх руках, повільно приходило жаске розуміння, що навіть із цими новими знаннями вони, можливо, не зможуть повернутися додому.

«Якби ж можна було визначити, де ми опинимося...» — думала Белліс, і в ній росло якесь нудотне передчуття, що навряд чи ціле прокляте місто причалить до берега чи пропливе повз Когнід або ще якийсь порт на видноті. А якби й так, їй би довелося з боєм прокладати шлях до берега, до пристані, корабля і нарешті додому. Скидається на те, що це майже неможливо.

«Хоч би до берега, — подумала вона. — Дібратися б до берега, а там би, може, вмовила б когось помогти мені, чи викрала б човен, або зайцем у якийсь проникла б...»

Але до берега не було як дібратися. А якби й було, всі ці її ідеї можуть закінчитися пшиком, і вона це знає.

— До мене сьогодні Шекель заходив, — сказала вона. — Уже майже тиждень, як він віддав мені книжку, Силасе. Шекель питав мене, що там і чи це те, що Тінтіннабулуму треба. Я сказала, що скоро з'ясую... А скоро, — зловісно сказала вона, — парубок здолає свою сором'язливість і розкаже комусь. Шекель дружить із одним вірним владі роботягою з доків, який працює на Коханців. А ще він, Шекель, — слуга Тінтіннабулума, розумієш? Треба щось робити, Силасе. Щось вирішувати. Коли він розкаже друзям, що знайшов книжку Крюаха Аума, йомани будуть тут як тут. І знатимуть не тільки те, що книга у нас, а й те, що ми ховали її від них. А боги знають, як я не хочу потрапити до армадської тюрми.

Важко було сказати, наскільки багато знали Коханці про аванка. Дещо точно знали — розташування вирви, масштаби необхідних двигунів і тавматургії, можливо, деякі наукові дані. Але до всього їм була дуже потрібна праця Крюаха Аума.

«Єдиний опис вдалої спроби викликати і зловити аванка, — подумала Белліс. — Вони знають, куди йти, але закладаюся, ще стільки всього їм невідомо. Либонь, думають, що добудуть інформацію, і, мабуть, з часом так і буде. Але з книжкою все було б набагато скоріше».

І вона відкидала дурні ідеї, як-от вимагати свободу в обмін на книгу, зі сумом усвідомлюючи, що так ніколи не вийде. Надія потроху розсіювалося, і ставало страшно.

Із якоюсь відчайдушною необережністю Белліс заговорила про втечу з Керіенн. Загортаючи всі питання й ідеї в непереконливу аж до дурного форму «а що як?», випитувала у Керіенн, чи вона коли-небудь хотіла покинути місто.

— Навіть на думку не спадало, — посміхнулася та з дружньою жорстокістю.

Вони сиділи у пабі в Сухій паді, й Керіенн злодійкувато роззирнулася, перш ніж повернутися до Белліс, і заговорила вже тихіше.

— Звісно, що хотіла, але що в мене там лишилося? Куди мені вертатися? І чого б я ризикувала? Ти знаєш, буває, деякі особи із захоплених кораблів пробують утікати кожні кілька років. На якійсь шлюпці абощо. І їх завжди, завжди ловили.

«Це хіба тих, про кого ти знаєш», — подумки завважила Белліс.

— І що з ними було? — спитала.

Керіенн опустила погляд на свою склянку, а піднявши очі на Белліс, не стримала ще одної посмішечки.

— А от це якраз єдине, на чому сходяться всі можновладці в Армаді — чи то Коханці, Бруколак, король Фрідріх чи Браґінод і Рада. Армада не може дозволити собі, щоб її викрили. Звісно, кілька моряків знають, що ми десь там і тут, і пара общин, як Дрир Самгер, з якими ми торгуємо. Але щоб нас знайшла якась справді потужна держава — як Новий Кробузон? Якій ми на морі дуже муляємо? Людей, котрі намагаються втекти, зупиняють, Белліс. Не ловлять, щоб ти розуміла. Зупиняють.

Керіенн ляснула Белліс по плечу.

— Та що ж ти так перелякалася? — щиро промовила. — Тільки не кажи, що здивована. Ти знаєш, що буде, якщо такі от утікачі таки доберуться додому й нарозказують там про Армаду? Просто спитай когось із Пороблених, із кробузонських кораблів з рабами, — і дізнаєшся, наскільки вони вірні кробузонському флоту. Спитай когось, хто бував у Нова Есперіумі й бачив, що там роблять з місцевими. Або когось із матросів, які билися з розбійниками з Нового Кробузона, котрі тицяли під носа свої папірці, свої каперські свідоцтва. І ти думаєш, це ми пірати, Белліс? Допивай і не балакай ото краще!

Того вечора Белліс уперше вголос замислилася, що їм із Силасом робити, якщо не вийде повернутися додому. Вона зачепила це питання, щоби, можливо, наштовхнути їх обох на якісь ідеї.

Але натомість на неї опустилися холодний жах і чітке розуміння, що її втеча — не єдина проблема. «А що як не вийде утекти? — з дивним спокоєм подумала вона. — Невже це кінець?»

Силас дивився на неї, його бліде обличчя змарніло від утоми. Дивлячись на нього, Белліс із раптовою яскравою чіткістю побачила шпилі, ринки та цегляні закапелки рідного міста. Вона згадала своїх друзів. Знову думала про Новий Кробузон. Навесні — пропахлий живицею, наприкінці року — холодний і непривітний; пригадувала, як він світився на фестиваль Джабберового Ранку тисячею ліхтариків та гірлянд, як текла вулицями святкова юрба, зодягнена у благочестиві шати. Опівночі будь-якого дня року, під світлом вуличних ліхтарів.

А також думала про Новий Кробузон у війні з Ґенґріс.

— Мусимо передати їм повідомлення, — стиха проказала вона. — Це тепер найважливіше. Повернемося ми чи ні, але мусимо їх попередити.

І з цим вона відпустила те, чого не могла досягти. І хоч як було від того гірко, всередині немов усе вляглося. Невпевнені плани ставали обґрунтованішими, систематичнішими і мали більше шансів на успіх.

Белліс зрозуміла, що ключем для вирішення був Гедріґал.

Про велета-какта, самгерського байкаря й повітроплавця, ходило чимало легенд. Хмара чуток, правди й побрехеньок. І серед усього, що їй розказував Шекель, одна інформація надовго застрягла в пам'яті: Гедріґал бував на острові москітолюду.

Цілком можливо. Він же був піратом-торговцем із Дрир Самгера, жителі якого — єдині — регулярно торгували з анофелесами. В них текла живиця, не кров — і до пиття вони не годилися. Тому можна було торгувати без страху.

А він може щось пам'ятати зі своїх візитів.

День видався похмурим і теплим, тож Белліс укрилася потом, щойно вийшовши з дому на роботу. І хоча від природи була сухорлява, під кінець дня відчувала, що її тягнуть донизу надлишки плоті. Дим від сигарилл обнімав її голову, як смердючий капелюх, і навіть невтихальні вітри Армади не могли його роздути.

Силас чекав Белліс біля дверей її будинку.

— Це правда, — сказав із похмурим піднесенням. — Гедріґал там був. І пам'ятає дещо. Я знаю, як працюють торговці Дрир Самгера.

Із новими відомостями їхні карти стали б точніші, а знання — ґрунтовніші.

— Він вірний Армаді, цей Гедріґал, — продовжив Силас, — тому треба бути обережним. Згоден він чи не згоден з тим, що йому сказано робити, він — людина Гарватера. Але я можу отримати від нього інформацію. Це моя робота.

Навіть з тим, що дізналися від Гедріґала, вони будуть озброєні не чим іншим, як снопом непоєднаних фактів. Вони перетасовували й переставляли їх і так і сяк, кидали їх, як крем'яхи, та спостерігали, як ті падають. І, звільнившись від нереалістичних відчайдушних пошуків свободи, Белліс почала бачити порядок у нашаруваннях фактів.

У них був план.

Він був настільки розпливчастий і туманний, що важко визнати: це все, що у них є.

Вони сиділи в некомфортній тиші. Белліс дослухалася до заколисливого шепоту хвиль, дивилась, як перед віконцем крутиться дим від її сигарилли, запинаючи собою нічне небо. Їй раптом стало тісно — немов навколо замкнулася пастка. Її життя зводилося до низки ночей, сигарилл та відчайдушних пошуків ідей. Але тепер щось змінилося.

Можливо, то востаннє їй доведеться це робити.

— Мені це не подобається, — зрештою мовив Силас. — Мені, бляха, геть не подобається, що я не можу... А ти зможеш? На твої плечі забагато лягає.

— Мушу, — була відповідь. — Ти не знаєш горішньокеттайської. А тобі відомий іще якийсь спосіб переконати їх узяти тебе?

Скрипнувши зубами, Силас похитав головою.

— А як же ти? — сказав. — Твій друг Йоганнес знає, що ти — не зразкова громадянка Армади.

— Я можу його переконати, — відповіла Белліс. — Думаю, в Армаді знайдеться не так багато знавців кеттайської. Але маєш слушність, він — єдиний реальний бар'єр. — Вона замовкла й по хвилі задумано продовжила: — Не думаю, що він казав їм про мене. Якби Йоганнес хотів ускладнити життя мені, якби підозрював, що я... небезпечна, я би вже про це знала. Гадаю, його зупиняє якесь уявлення про... честь чи що.

«Не в тому річ, — майнула думка, поки вона говорила. — Ти знаєш, чому він не доніс про тебе. Подобається це тобі чи ні, що б ти про нього не думала, Йоганнес вважає тебе другом».

— Коли вони прочитають це, — сказала Белліс, — і зрозуміють, що Крюах Аум не з Когніду і що дуже навіть може бути живим, то зі штанів вискакуватимуть, щоб його знайти. Але що як ні?

— Треба змусити їх поплисти до того острова, Белліс. Без цього у нас, вважай, нічого нема. Ми не дрібничку якусь від них хочемо. Ти знаєш, куди це все йде. Знаєш, що там. Усе інше можеш залишити мені — я зберу все, що треба. У мене є печатка, тому повідомлення прочитають. Беру це все на себе. Але ж, чорт забирай, більше нічого не можу зробити, — гірко підсумував. — А якщо ми не змусимо їх добиратися до сраного острова, то взагалі нічого не маємо.

Він узяв Аумову книжку й повільно погортав сторінки. Дійшовши до початку додатка, показав його Белліс.

— Ти ж це перекладала, правда?

— Що могла.

— Вони не очікують, що коли-небудь побачать цю книгу, але вважають, що, може, все-таки зуміють підняти аванка. Якщо ми їм дамо це... — Він помахав книжкою, і сторінки зашелестіли, наче крила. — Може, це все, що їм треба. Може, вони просто проглянуть ці сторінки, розшифрують усе, що їм треба, завдяки тобі та іншим перекладачам і вченим з ліцею і «Ґранд Оста»... Можливо, все необхідне для пробудження аванка — просто тут. І ми візьмемо й віддамо їм останній фрагмент.

Силас мав слушність. Якщо твердження Аума правдиві, усі ці дані, які він використовував, уся інформація, всі конфігурації були на цих сторінках.

— Але без цієї книжки, — продовжив, — у нас нема нічого. Нема що продати, нема чим приманити їх до острова. Вони просто гайнуть туди, як і планували, і працюватимуть з тим, до чого вдалося докопатися, і, можливо, в будь-якому разі викличуть аванка. А от якщо ми дамо їм частину того, чого вони прагнуть, їм захочеться мати все. І тому треба перетворити це з подарунка... на приманку.

За якусь мить до Белліс дійшов сенс сказаного. Вона підтисла губи й коротко кивнула.

— Так, — мовила. — Давай сюди.

Прогортала книжку до першої сторінки додатка й завмерла, замислившись, із чого почати.

Затим стенула плечима і просто вирвала жмут сторінок.

Після цього дивного моменту ейфорії вона стала обережнішою. Все мало виглядати як належить. Подумки перебрала всі пошкоджені томи, які бачила в бібліотеці, уявляючи всі напасті, що їх могли спіткати. Вода і вогонь? Пліснява? Ні, ці не підходять.

Значить, пошкодження.

Вона поклала розгорнуту на додатку книжку плазом на попередньо примощений на підлогу гвіздок і потупала по ній підошвою. Цвях проткнув рівняння та примітки і видер цілий рядок.

Ідеально. На початку додатка були три сторінки, де обговорювали й визначали терміни, а далі папір грубо вирвано. Лишилися хіба пошарпані смужки й обривки слів. Скидалося на те, що книжка постраждала випадково.

Вони спалили додаток, перешіптуючись, як шкодливі діти.

Уже за мить папір витягло через трубу димом і попелом, які підхопив та розніс вітер.

«Завтра ми зробимо наш хід, — подумала Белліс. — Усе почнеться завтра».

Вітер дув із півдня. Хвилясті пальці диму з армадських коминів показували туди, звідки прийшло місто.

Стоячи на палубі «Затінника» спиною до міста і дивлячись на море. Белліс могла вдати, що перебуває на звичайному кораблі.

Кліпер був частиною передмістя Гарватера: люди там жили внизу в колишніх корабельних каютах. На його палубі не примостилася жодна хатка. «Затінник» був дерев'яний, оздоблений бронзою. Гойдалися мотузи й пошарпані вітрила. Не було тут ані таверн, ані кав'ярень чи домів розпусти. Майже ніхто не затримувався на його палубі. Белліс вглядалася в океан, ніби звичайнісінька пасажирка на кліпері в морі.

Тривалий час вона стояла сама.

Море мерехтіло під газовими ліхтарями.

Нарешті на початку десятої вечора вона почула квапливі кроки.

Перед нею опинився Йоганнес Тиарфлай, вираз його обличчя годі прочитати. Вона вітально кивнула й кинула коротке «Йоганнесе».

— Вибачте, Белліс, що запізнився, — сказав він. — Ваше повідомлення... прийшло так несподівано, а я не міг перенести деякі справи. Прийшов, тільки-но звільнився.

«А чи так воно? — похмуро подумала Белліс. — Чи ти майже на годину спізнився, щоб мене покарати?»

Але потім зрозуміла, що він щиро шкодує, та й усмішка в нього не холодна — радше ніякова.

Вони пройшлися палубою, то петлюючи до вузького носа корабля, то повертаючись назад. Говорили ніяково — згадка про ту сварку ще нависала над ними.

— Як дослідження, Йоганнесе? — зрештою спитала Белліс. — Ми вже майже дійшли... туди, куди йдемо?

— Белліс... — Він роздратовано пересмикнув плечима. — Я думав, у вас щось... Дідько, якщо ви мене викликали просто...

Вона жестом обрубала його.

Запала довга тиша, і Белліс примружила очі. Коли розплющила їх, вираз її обличчя та голос пом'якшилися.

— Вибачте мені, — сказала вона. — Вибачте. Річ у тім, що від ваших слів мені було боляче, Йоганнесе. Бо я знаю, що це правда. — Він сторожко спостерігав за її потугами вичавити зі себе слова. — Не зрозумійте мене неправильно, — поспіхом продовжила Белліс. — Це місце ніколи не стане мені домом. Мене забрали сюди пірати, Йоганнесе. Мене викрали.

Але... Ви мали слушність, що... я замкнулася у своєму невігластві. Я нічого не знала про місто, й за це мені було соромно. — Він відкрив рот перервати, але вона не дозволила. — І найголовніше — я побачила в цьому шанс для себе. — У голосі жінки дзвеніла напруга, немов їй доводилося говорити неприємну правду. — Я дещо бачила й дечого навчилася тут... Новий Кробузон — усе ще мій дім, але ви праві: мене майже нічого з ним не пов'язує. Я облишила думку про повернення додому, Йоганнесе, — сказала (і відчула, як звело живіт, бо це було дуже близько до правди), — й усвідомила, що тут стільки всього вартого уваги.

І в ньому немов щось ворухнулося, щось розпукувалося на його обличчі. Белліс подумала, що то від утіхи, й поспішила обрубати.

— Тільки не думайте, що я відразу полюблю це прокляте місце, гаразд? Однак... для більшості людей із «Терпсихори», для Пороблених, то найкраще, що могло з ними статися. А щодо інших... ну що ж, значить, справедливо, що нам із цим жити. Ви допомогли мені це побачити, Йоганнесе. І я просто хотіла подякувати.

На обличчі Белліс застигла апатична маска, глевкі слова на язиці мали смак скислого молока (хоча вона й розуміла, що це не зовсім брехня).

Був час, коли Белліс думала сказати Йоганнесові правду про загрозу Новому Кробузону. Але вона все ще не могла відійти від того, як швидко він пристав до Армади й Гарватера. Було очевидно, що в нього дуже мало любові до рідного міста. Але все-таки, може ж, йому буде не геть усе одно, особливо коли це Ґенґріс? У нього ж були друзі, сім'я в Новому Кробузоні. Він не буде байдужим до такої загрози. Напевне ж?

Але що, як Йоганнес їй не повірив? Якщо так, якщо він побачив у цьому хитромудру спробу втекти, якщо донесе на неї Коханцям, а їм срати на долю Нового Кробузона, тоді вона профукала єдиний шанс передати звістку в місто.

Чому правителів Армади має хвилювати те, що одна далека країна зробила іншій? Можливо, вони навіть радо підтримали б плани ґринділів. У Нового Кробузона сильний флот. Белліс гадки не мала, наскільки глибоко вкорінилася лояльність Йоганнеса. Вона не могла піти на такий ризик і розказати йому правду.

Чуло взиралась у його настрій, відчуваючи Йоганнесову стримано-сторожку втіху.

— Думаєте, вийде? — нарешті спитала.

— Що вийде? — нахмурився він.

— Підняти аванка?

Він був приголомшений. На його обличчі промайнув безмір емоцій. Подив, злість, страх. Вона побачила, як на хвильку він подумав збрехати: «Не знаю, про що це ви», але така спокуса зникла, а за нею й інші емоції.

Йоганнес опанував себе за лічені секунди.

— Видно, нема чому дивуватися, — сказав стиха. — Смішно думати, що можна втримати щось подібне в таємниці. — Він вистукував пальцями по перилах. — Чесно кажучи, мене не перестає дивувати, що про це знають небагато людей. Так, наче ті, які не знають, у змові з тими, котрі знають, щоби тримати це в секреті. Звідки ви дізналися? Певно, ніяка обережність чи тавматургія не допоможе, коли це стосується такої таємниці. Скоро їм доведеться розкритися — забагато людей знають.

— А навіщо взагалі це робити? — спитала Белліс.

— Бо це дасть користь місту, — відповів. — Тому Коханці все це й почали. — Зневажливо копнув поруччя і ткнув великим пальцем у пароплави та буксири з правого борту, що, припнуті ланцюгами, тягли місто на південь. — Погляньте, як ця бісова штука рухається. Милю за годину? Дві за сильного вітру? Це ж просто смішно. А палива жере стільки, що подібні мандрівки нечасто можна собі дозволити. Більшість часу місто просто гойдається на хвилях і нарізає кола по океану. І подумайте-но, як усе зміниться, коли вони спіймають цю істоту. Можна буде плисти, куди тільки забажаєш. Подумайте, яку владу це дає. Вони стануть володарями морів.

— Спроби вже були. — Йоганнес відвів погляд і потер підборіддя. — Так вони думають. І під містом є тому підтвердження. Ланцюги. Приховані столітніми закляттями. Коханці... вони не схожі на жодного з правителів цього міста. Особливо вона. І щось змінилося, коли більше десятка років тому їхнім охоронцем став Утер Доул. Звідтоді вони й узялися за це. Відправили повідомлення Тіннаболу та його команді — найліпшим мисливцям. Ті не просто вправні з гарпуном, а науковці, морські біологи, координатори. Вони роками очолювали полювання на аванка. Знають усе про лови. Якщо хтось пробував робити таке раніше, вони точно про це чули. Звісно, самі ніколи не піймають аванка. Однак інформації про це в них більше, ніж у будь-кого в світі. Можете уявити, що для мисливця означатиме зловити таку здобич? Тому Коханці й команда Тінтіннабулума займаються цим. — Глипнувши на Белліс, він посміхнувся. — А я? Мене це цікавить, Белліс, бо це аванк!

Його захват був несподіваний, дратівливий і заразний, як у дитини. Пристрасть Йоганнеса до роботи — справді непідробна.

— Буду з вами чесна, — обережно почала вона. — Сама б не повірила, що скажу чи подумаю так, але... я розумію. — Вона спокійно поглянула на нього. — Правду кажучи, це частково те, що примирило мене з цим містом. Коли я тільки-но дізналася про цей план, мене це так ошелешило, що я перелякалася. — Белліс замовкла й похитала головою, шукаючи слова. — Але потім усе змінилося. Це такий... неймовірний проект, Йоганнесе. Я зрозуміла, що хочу, аби він вдався. — Вона відчувала, що грає дуже натурально. — Мені не все одно, Йоганнесе. Ніколи не думала, що мене взагалі хвилюватиме хоч щось, пов'язане з цим містом, але масштаб, розмах... І я подумала, що можу допомогти.

Йоганнес Тиарфлай дивився на неї зі сторожким задоволенням.

— Так тому, що я дізналася правду. Тому й попросила прийти сюди вас, Йоганнесе. У мене є дещо для вас.

Вона полізла рукою в сумку й простягла йому книжку.

«Бідолашний Йоганнес. Стільки потрясінь за один вечір», — неуважно подумала Белліс. — Одне за одним». Шок від її послання, від зустрічі з нею, явної зміни у ставленні до міста, від факту, що вона знає про аванка, а тепер іще й це.

Вона мовчала, й тишу порушували тільки безсловесні здушені звуки радості Йоганнеса.

Нарешті він підняв на неї очі.

— Звідки вона у вас? — ледве зміг вимовити.

Вона розповіла йому про Шекеля і його беручкість до читання та про відділ дитячої літератури. М'яко торкнулася книги й перегорнула кілька сторінок.

— Погляньте на ілюстрації, — сказала. — Можна зрозуміти, чому її поклали не в той відділ. Сумніваюся, що на борту є чимало людей, котрі читають горішньокеттайською. Саме це мене ошелешило. Ось це.

Вона тицьнула пальцем у зображення гігантського ока під човном. Навіть зараз, граючи свою роль, навіть бачивши картинку незліченну кількість разів, не могла дивитися на неї без захвату.

— Річ у тім, що не самі картинки підказали мені, Йоганнесе, — Белліс витягла зі сумки стос папірців, укритих її густим дрібним почерком. — Я читаю горішньокеттайською, Йоганнесе, — сказала. — Навіть книгу про це написала.

І знову щось неспокійно засовалося в ній на згадці про цей факт. Вона притлумила дивне відчуття й помахала рукописом перед Йоганнесовим носом.

— Я переклала Дума.

Для Йоганнеса це був іще один шок, від якого він не міг стримати тих самих здушених звуків радості.

«Це вже останній удар», — подумала Белліс, мовчки прораховуючи, поки Йоганнес витанцьовував від щастя на порожній палубі. Коли він припинив вибивати ногами джигу, вона повела його в місто. До пабів. «Посидимо й обмізкуємо це, — спокійно розмірковувала. — А тепер нап'ємося, га? Ти глянь-но, який радий та веселий, що я знову на твоєму боці. У такому захваті, що повернув собі друга. Давай-но з тобою помізкуємо, що робити. І ти мені допоможеш із моїм планом».

17

У цих теплих водах нічні вогні та ляскіт хвиль об боки міста були м'якшими, ніби море всотало повітря, а світло розсіялося і контраст між водою й небом став менш різким. Армада примостилася в довгастій, духмяній, уже без сумніву літній пітьмі.

Уночі в садках біля пивничок по сусідству з парковою зоною, чиї ділянки й луги лежали перелогами на баках і головних палубах, цвіркотіли цикади, заглушаючи хлюпання хвиль та чмихання моторів. З'явилися бджоли, шершні й мухи. Вони купчилися в Белліс у вікнах і до смерті буцалися об шибки.

Армадці не були людьми холоду, тепла чи помірного клімату Нового Кробузона. Десь-інде Белліс могла застосувати кліматичні стереотипи (міцний, флегматичний житель холодних широт, емоційний південець), але в Армаді таке було неможливо. У кочовому місті такі чинники були нерегулярними, вони заперечували узагальнення. Усе, що можна сказати, — це те, що того літа, за того збігу часу й місця, клімат у місті пом'якшився.

Люд затримувався надворі якнайдовше, і звідусіль лунали клапті фонем солі. Схоже, галаслива буде пора.

У кают-компанії «Кастора», корабля Тінтіннабулума, відбувалася зустріч.

Кімната була невелика й ледве вміщувала усіх присутніх. Вони сиділи в незручних церемонних позах на жорстких стільцях навколо потертого столу. Тінтіннабулум та його супутники, Йоганнес із колегами, біоматематики й тавматурги та інші, переважно люди, але не тільки.

А ще — Коханці. Позаду, на порозі стояв Утер Доул зі складеними на грудях руками.

Затинаючись, якийсь час говорив схвильовано Йоганнес. У момент кульмінації історії він узяв драматичну павзу й ляснув об стіл книжкою Крюаха Аума. А після павзи, під крещендо першої хвилі охань і ахань, поклав згори й переклад Белліс.

— Тепер ви розумієте, — затремтів голос Йоганнеса, — чому я скликав цю надзвичайну зустріч.

Коханка взяла в руки два документи й ретельно їх порівняла. Йоганнес мовчки спостерігав. Губи її від зосередження скривилися, а лицеві шрами завилися кільцями, приховуючи від присутніх вираз обличчя жінки. З правого боку підборіддя він помітив поморщену плоть та свіжий шрам. Кинувши шпаркий погляд на її коханця, побачив ідентичну рану під його губами зліва.

Йоганнес, як і завжди, уздрівши їхні шрами, відчував якусь ніяковість. Хоч би як часто не бачив Коханців, їхня близькість завжди примушувала його нервуватись. Їх оточувала якась надзвичайна атмосфера.

«Може, це владність, — подумав Йоганнес. — Може, такий вигляд має владність».

— Хто тут розмовляє кеттайською? — запитала Коханка.

Навпроти підняв руку ллорґісс.

— Турґан, добре, — кивнула вона.

— Я трохи знаю, — сказав задихано, — більше базову, менше горішню. Але ця жінка володіє мовою набагато краще, ніж я. Я проглянув усе, але більшість тексту оригіналу не зміг осилити.

— Не забувайте, — сказав Йоганнес, підіймаючи руку, — «Граматологія горішньокеттайської мови», що написала Колдвин, — це стандартний підручник. А таких для горішньокеттайської мало... — Він похитав головою. — Дивна, складна мова. А з тих, що є, книга Колдвин — найкраща. Якби її не було на борту, якби це перекладав Турґан чи ще хтось, вони б усе одно посилалися на її книжку.

Його руки агресивно, поривчасто рубали повітря.

— Вона, як бачите, перекладала раґамольською, але перекласти це сіллю буде нескладно. Та й переклад тут не головне. Може, я нечітко висловився... Аум не кеттаєць. Кеттайського вченого ми ніяк не змогли б відвідати, це зрозуміло. Когнід далеченько, та й Армаді небезпечно показуватися в тих водах... але Крюах Аум не з Когніда. Він анофелес. Їхній острів лежить за тисячу миль на південь. Є велика ймовірність, що Крюах Аум живий.

Усі враз захвилювалися.

Йоганнес кивнув на знак згоди і сказав:

— До нас потрапила безцінна річ. Ми маємо на руках опис самого процесу, результати, маємо підтвердження місця перебування. Але, на жаль, там нема більшості приміток і розрахунків Аума — як я вже казав, текст серйозно пошкоджений. А лишився тільки... приблизний опис. Наукової частини нема.

— Нам треба до вирви, що трохи далі від південного берега Ґнурр Кетта. Я побалакав з парою кактів-вихідців із Дрир Самгера, котрі торгували з анофелесами. З таким напрямком ми будемо за якісь кілька сотень миль від острова москітолюду, — він зупинився, спохопившись, що від хвилювання говорить занадто швидко. — Очевидно, — продовжив уже повільніше, — можемо рухатись, як і було заплановано. У такому разі ми приблизно знаємо, куди прямуємо, знаємо, які потужності знадобляться, маємо приблизне уявлення про масштаби тавматургії... І можна було б ризикнути. Але можна й вирушити на острів — висадити туди групу. Тінтіннабулума, когось із наших науковців, когось із вас чи вас обох.

Він подивився на Коханців.

— Нам знадобиться Белліс як перекладач, — продовжив Йоганнес. — Какти, котрі там бували, не зможуть нам допомогти: коли ті там торгували, вони спілкувалися здебільшого на мигах і кивками, але, очевидно, деякі анофелеси говорили горішньокеттайською. Нам знадобляться охорона й інженери — треба починати думати, куди помістити аванка. І... знайдемо Дума.

Відкинувшись на стільці, Йоганнес усвідомлював, що все аж ніяк не так просто, як він це описав, але не міг утамувати хвилювання.

— У найгіршому випадку Дум мертвий, — додав. — У такому разі ми нічого не втратимо. Можливо, там будуть інші, хто пам'ятає його і зможе нам допомогти.

— Це — не найгірший випадок, — уклинивсь Утер Доул.

Ураз атмосфера змінилася: перешіптування стихли, й кожен у кімнаті повернувся до нього лицем, тільки Коханці слухали незворушно, не повертаючи голови.

— Ви так говорите, — провадив Доул стиха наспівним голосом, — наче це найзвичайнісіньке місце, як і всі інші. А то не так. Ви гадки не маєте, про що говорите. Ви розумієте, що відкрили? Що означає Думова раса? Це — острів москітолюду. В найгіршому випадку на пляжі нас зустрінуть жінки-анофелії й виссуть усю кров, а оболонки залишать гнити. У найгіршому випадку нас усіх порішать.

Запала тиша.

— Мене — ні, — сказав хтось.

Йоганнес дозволив собі півусмішку. Це озвався Бреятт, какт-математик. Йоганнес спробував упіймати його погляд. «Добре сказано», — подумав.

Коханці кивали головами.

— Ми тебе зрозуміли, Утере, — підтвердив Коханець. Він перебирав рукою свою ріденьку борідку. — Але не будемо... перебільшувати. Завжди є способи обійти проблему, як вказав цей пан...

— Цей пан — какт, — сказав Доул. — Для тих із нас, у чиїх судинах тече кров, проблема нікуди не щезає.

— Одначе, — владно мовив Коханець, — гадаю, нерозумно думати, що нічого не можна вдіяти. Ось як ми вчинимо. Почнемо з того, що розглянемо плюси й мінуси, розробимо ефективний план... знайдемо шлях обійти проблему. Якщо наш шанс на успіх лежить на тому острові, значить, туди ми й вирушимо.

Доул не поворухнувся. На обличчі не смикнувся жоден м'яз, не видав його емоцій.

— Боги мої! — гаркнув Йоганнес, і всі повернулися до нього. Такий порив здивував його, але він продовжив без запинки: — Звичайно, є проблеми й труднощі, — пристрасно сказав, — звісно, знадобляться час, робота й зусилля і... і захист напевно, і ми можемо взяти зі собою вояків кактів, чи конструктів, чи ще когось... Але питання в тому, чи всі ми на одному боці? — Він узяв Аумову книжку й підняв її благоговійно, мов священну сутру. — У нас є книга. Є перекладач. Це свідчення того, хто саме знає, як підняти з дна аванка. Це все змінює... Хіба має значення, де він живе? Ну негостинний у нього дім, — він поглянув на Коханців. — Невже є таке місце, куди б ми не пішли заради цього? Звісно, ми навіть припускати не можемо, що не поїдемо.

Під кінець засідання Коханці говорили все ще якось ухильно. Однак тепер усе було інакше, і Йоганнес знав, що він не один.

— Можливо, пора оголосити про наші наміри, — сказала Коханка, збираючи свої нотатки.

Кімната була повна людей, звичних до культури секретності. Її пропозиція всіх шокувала. Та Йоганнес розумів: у її словах є сенс.

— Ми знали, що колись доведеться відкрити цю таємницю, — продовжила вона. Її коханець кивнув.

У спробі підняти аванка взяли участь учені з Джгура й Шаддлера та Годинникової відроги, і з володарями цих районів з увічливості проводили консультації. Але внутрішнє коло складалося цілком із Гарватера. Інформація про проект була чітко обмежена.

Але план таких масштабів не можна було приховувати вічно.

— У нас є «Сорго», — сказала Коханка, — тому ми вирішуємо, куди їхати. Але що подумає решта міста, поки вони десь сидітимуть і чекатимуть повернення нашої команди? Що вони подумають, коли ми сягнемо вирви й викличемо аванка? Їхні правителі триматимуть язик за зубами: наші союзники роблять так, як ми кажемо, а ворогам не треба, щоб усе це розкрилося. Вони бояться того, за ким підуть їхні люди... Можливо, — повільно підсумувала вона, — пора залучити на наш бік жителів міста. Зацікавити їх...

Вона подивилася на партнера. Вони як завжди перемовлялися безмовно й розуміли одне одного без слів.

— Нам треба скласти списки усіх, хто поїде на острів, — сказав Коханець. — Варто проглянути новеньких — може, ми пропустили якихось добрих фахівців. Для всіх кандидатів мають бути дані у сфері безпеки. І треба взяти представників з усіх районів.

Він усміхнувся, від чого шрами обрамили контури його лиця, й узяв переклад Белліс.

Коли Йоганнес підійшов до дверей, його гукнули Коханці.

— Ходіть-но до нас, — сказав Коханець, і Йоганнес відчув, як неприємно занило серце.

«Джаббере милий, — подумав. — А тепер що? Мені вас і так уже вистачило на сьогодні».

— Підійдіть, поговоримо, — продовжив Коханець і замовк, щоб його партнерка закінчила за нього речення.

— Ми хочемо поговорити з вами про ту жінку, Колдвин, — сказала вона.

Після опівночі Белліс збудив настійливий стукіт у двері. Вона визирнула у вікно, думаючи, що це Силас, але той нерухомо лежав поруч із розплющеними очима.

Це був Йоганнес. Вона поправила волосся, що впало на обличчя, й відчинила двері, шалено кліпаючи на нього з порога.

— Думаю, вони згодні, — сказав Йоганнес.

Белліс мовчки зіпала ротом.

— Послухайте, Белліс. Ви їх... заінтригували. Те, що вони чули про вас... ну, в них склалося враження, що ви не зовсім їхній матеріал. Нічого страшного, не хвилюйтеся, — поспішив заспокоїти він. — Нічого небезпечного... просто особливого співчуття не мають. Як і до більшості захоплених — таких не випускають за борт міста ні за яких обставин. Зазвичай минають роки, щоби хтось із новаків отримав пропускні листи.

«Невже це все?» — подумала Белліс. Сум і самотність, болісна туга за Новим Кробузоном, від якої здавалося, ніби від неї щось відірвали... виходить, це щоденні симптоми ще тисячі таких, як вона? Невже все настільки банально?

— Але... ну, я розповів їм усе, що ви сказали мені, — Йоганнес усміхнувся. — І я нічого не обіцяю, але... Думаю, ви будете найкращою кандидатурою, так я їм і сказав.

Коли вона повернулася в ліжко, Силас ніби спав, але щось у його неглибокому диханні підказувало, що він тільки вдавав це. Белліс нахилилася до нього, як для поцілунку, і, знайшовши губами його вухо, прошепотіла: «Спрацювало».

Вони прийшли по неї наступного ранку.

Це було вже після того, як Силас вирушив до підпільного світу Армади, щоб займатися своїми таємничими протизаконними справами під самою шкірою міста, що робило його занадто небезпечним, аби навіть думати про висадку на острів москітолюду.

Два йомени Гарватера з пістолями на поясах провели Белліс до аеростата. Від «Хромоліта» до «Ґранд Оста» було недалеко. Громада велетенського пароплава нависала над усім містом. Шість колосальних щогл, димарі, голі палуби, не втикані будинками чи вежами.

Небо повнилось аеростатами. Десятки кебів дзуміли в повітрі, як бджоли навколо вулика, чудні судна, збудовані для вантажоперевезень, переносили важкі товари між районами. Оддалік були бойові аеростати, еліптичної форми летючі гармати. А над усіма ними нависав масивний, покороблений віком корабель «Зарозумілість».

Вони петлювали над дахами Армади, нижче, ніж звикла Белліс, піднімаючись і опускаючись над топографією дахів та щогл. Унизу пропливали цегляні халабуди, подібні до нетрів Нового Кробузона. Вони небезпечно тіснилися на палубах: стіни були заблизько до води, а доріжки між ними — страшенно вузькі.

За серпанком над «Жигою», на носі якого розкинувся промисловий район ливарень та хімічних цехів, мрів «Ґранд Ост».

Белліс хвилювалася — вона ще ніколи не була всередині «Ґранд Оста».

Інтер'єр аскетичний: панелі темного дерева, літографії, геліотипії, вітражі. Лабіринти коридорів і кают, хоча й облуплені від часу, — в порядку. Белліс завели в маленьку кімнатку-приймальню й замкнули.

Вона підійшла до оббитого ґратками вікна й поглянула на розкидані внизу армадівські кораблі. Удалині виднівся Крум-парк, що, як зараза, заплів собою кілька кораблів. Ця кімнатка розташовувалася вище, ніж будь-яке зі суден, а далеко внизу губився борт «Ґранд Оста». На рівні очей пливли дирижаблі й гойдався гайок тонконогих щогл.

— Це корабель Нового Кробузона, ви знали?

Навіть ще не повернувшись, вона упізнала голос. У дверях стояв той пошрамований чоловік, Коханець.

Белліс була приголомшена. Вона знала, що буде допит, перевірки, але не очікувала, що цим займатиметься він. «Я переклала книжку, — подумала. — Тому до мене — особливе ставлення».

Коханець зачинив за собою двері.

— Його збудували більше двох з половиною століть тому, наприкінці Повних років, — продовжив.

Він розмовляв раґамольською з легким акцентом. Сівши, жестом показав їй зробити те саме.

— Кажуть, до речі, будівництво «Ґранд Оста» призвело до кінця Повних років. Очевидно, — сказав безбарвно, — це маячня. Хоча й корисний символічний збіг. Занепад почався наприкінці 1400-х років, і вдалішого символу провалу науки, ніж цей корабель, просто не знайти. У відчайдушній спробі довести, що Новий Кробузон усе ще в розквіті, вони вирішили збудувати оце. Дуже невдалий задум — пробувати поєднати гребну силу тих смішних велетенських коліс із гвинтом по боках.— Він похитав головою, не відводячи від неї очей. — Неможливо привести в дію щось таких розмірів — веслами. Так вони і стриміли там, мов нарости якісь, спотворюючи обриси корабля й сповільнюючи його. Що означало — гвинт теж не надто добре спрацював, і плисти на ньому було неможливо. Іронічно, правда ж? Але одне вони зробили правильно: замахнулися на будівництво найбільшого зі суден. Довелося спускати його на воду боком, у гирлі Залізної затоки. І кілька років воно шкандибало там поблизу. Дивовижна річ, але... незграбна.

Вони пробували скористатися кораблем у Других піратських війнах, але він був неповороткий, як масивний броньований носоріг, поки кораблі Суроча та Джешулла танцювали довкола. А потім сказали, що він потонув. Звісно, це неправда. Його забрали ми. Прекрасні були роки для Армади, ці Піратські війни. Різанина, кораблі й вантажі пропадали щодня, моряки й солдати, втомлені від смертей і боїв, були готові утікати. Ми крали кораблі, технології, людей. Ми росли і росли. Ми захопили «Ґранд Ост», бо могли. Саме тоді Гарватер отримав контроль, який звідтоді не слабнув. Цей корабель — наше серце. Наш завод, наш палац. То був жахливий пароплав, а нині він — прекрасна фортеця. Це була остання... велика епоха для Армади.

На деякий час запала тиша.

— До цього часу, — сказав він й усміхнувся. І почався допит.

Коли все закінчилося й вона, засліплена, мружилася від надвечірнього сонця, важко було згадати, що конкретно в неї питали.

Багато було питань про переклад. Складно було? Було щось незрозуміле? Вона може й говорити горішньокеттайською чи тільки читати? І так далі.

Були питання, призначені для оцінювання її душевного стану, її ставлення до міста. Вона говорила вкрай обережно, навпомацки балансуючи між правдою та брехнею. Не намагалася приховати всю свою недовіру, невдоволення тим, що їй було заподіяно, своє обурення. Але Белліс дещо притишила свої почуття, стримувала їх, щоб ті здавалися безпечними.

Вона старалася не подавати виду, що дуже старається не подати виду.

Надворі її, звісно, ніхто не чекав, і це її невідь-чого порадувало. Вона зійшла крутими містками з «Ґранд Оста» до кораблів нижче.

Додому Белліс пробиралася найтемнішими й найзаплутанішими провулками і завулками. Попід цегляними арками, вологими від незмінної ропи, мимо гуртів дітей, які грали в штурханці та квача, знайомі їй з дому, так ніби в усьому світі усі вуличні ігри мали одну на всіх глибинну граматику. Повз кав'яреньки в тіні баків, де у свої ігри грали їхні батьки — в нарди й чатаранг.

Угорі ширяли й обстрілювали послідом голови перехожих мартини. Вулиці гойдалися разом із поверхнею моря.

Белліс насолоджувалася самотністю. Знала: якби з нею зараз був Силас, це відчуття змовництва між ними набило б оскому.

Вони вже давненько не спали разом. Та й ставалося то двічі.

Після тих двох разів вони спали в одному ліжку і скидали одяг одне перед одним без сорому чи вагань. Але ні його, ні її, здавалося, не тягнуло одне до одного. Так, наче секс, за допомогою якого вони встановили зв'язок та відкрилися одне одному, став непотрібним.

Не те щоб їй узагалі не хотілося. Останні дві чи три ночі, що вони були разом, Белліс чекала, поки він засне, а потім тихцем мастурбувала. Вона рідко ділилася з ним своїми думками, хіба коли вони щось планували.

Із легким подивом Белліс піймала себе на думці, що Силас їй не надто подобається.

Вона була йому вдячна, вважала його цікавим і привабливим, хоча й не настільки чарівним, як він про себе думає. Між ними було щось — дивовижні таємниці, плани, які не можна було провалити. Вони були змовниками, товаришами в цьому ділі. Вона була не проти нього у своєму ліжку. «Може, навіть ще разок його осідлаю», — мимохіть посміхнулася. Але вони не були близькі.

Беручи до уваги те, які таємниці ділили обоє, це було дещо дивно, але їй лишалося хіба прийняти цей факт.

Наступного ранку, ще до шостої, коли небо було темне, на палубі «Ґранд Оста» зібралася флотилія дирижаблів. Поміж них жінки й чоловіки тягали торби з поспіхом надрукованими листівками. Вони завантажували їх у кабіни аеростатів, сперечалися щодо маршрутів та звірялися з картами. Ділили Армаду на квадранти.

Містом розливалося денне світло, й вони неспішно рухалися вгору.

Вуличні торговці, фабричні робітники, йомани і тисяча інших підняли очі зі своїх цегляних і дерев'яних хаток навколо «Ґранд Оста»: з хитромудрої плутанини суден на Солом'яному ринку, від видних крізь ліс міських щогл веж Книжкового містечка та Джгура й Ти-і-Твій. Вони бачили, як здіймається в небо перша хвиля дирижаблів і розлітається в різні куточки районів. Зависнувши у стратегічних точках, вони почали скидати листівки.

Немов конфетті, немов цвіт, що тяжко розпукувався на витривалих армадівських деревах, великими хмарами спускалися листівки. Повітря шелестіло від шурхоту паперу об папір, і мартинів та горобців, які збивали листівки сполоханими крильми. Армадці піднімали очі, прикладаючи долоні до лоба козирком від молодого сонця, і бачили, як на тепло-голубому простирадлі мчать хмари, а з них сипляться й танцюють у повітрі папірці.

Деякі залітали в комини. Сотні чи й більше приземлялися на воду. Вони погойдувалися на хвилях, розмокаючи, чорнило розтікалося, й текст уже неможливо було прочитати, розкислий папір пощипували голодні рибки, аж поки сіль не роз'їдала його повністю й він розпадався на волокна. Під водою немов сипався сніг із розмоклого паперу. Але багато тисяч листівок опустилися на палуби кораблів Армади.

Знову і знову дирижаблі кружляли в повітряному просторі міста, минаючи район за районом, пробираючись між найвищими вежами та щоглами, розсипаючи свої листівки. Здивовані люди радо хапали їх з повітря. У місті, де папір був дорогий, така щедрість здавалася незвичайною.

Новина ширилася швидко. Коли Белліс спустилася на палубу «Хромоліта» й ступила на шар листівок, що шаруділи, як відмерла шкіра, довкола чулася сварка-лайка. Люди стояли у дверях своїх крамниць і будинків, перегукувалися, бурмотіли щось чи сміялися, махаючи листівками в синіх від чорнила пальцях.

Белліс підняла погляд і по правий борт побачила останній із аеростатів, що поволі плив до Джгура, а позаду нього опускалася ще одна хмарина паперу. Вона підняла один папірець біля ніг.

«Громадяни Армади, — прочитала, — після довгого і ретельного дослідження ми можемо досягти того, що вразило б наших предків. На видноколі — новий день. Ми змінимо рух нашого міста назавжди».

Белліс пробігла аркушик очима, поспіхом долаючи пропагандистські формулювання — до виділеного жирним ключового слова.

«Аванк...»

Белліс відчула, як усередині бульботить сумбур емоцій. «Це я зробила, — подумала вона з дивною гордістю. — Я це все почала».

— Прекрасна робота, — задумливо промовив Тінтіннабулум.

Він сидів навпочіпки перед Анджевіною, обмацуючи її металеві деталі. Вона відхилилася на візку, спокійно й терпляче чекаючи.

Кілька днів підряд Тінтіннабулум зауважував зміни у своєму слузі — різницю в тарахкотінні її двигуна. Вона рухалася швидше та рівніше, робила плавкі повороти й зупинялася швидко і безгучно. Їй стало легше пересуватися хисткими армадськими містками. Зникли її неспокій, вічна тривога, чи стачить вугілля й дров.

— Що сталося з твоїм двигуном, Анджевіно? — спитав її.

І вона, усміхнувшись із осяйною, соромливою радістю показала йому.

Він подлубався в її рурках, стоїчно тримаючись пальцями за розпечений котел, і оглянув оновлені металічні нутрощі.

Тінтіннабулум знав, що наука Армади — це помісь. Така ж піратська, як і міська економіка й політика, продукт крадіжки й випадковості, така ж різноманітна й непослідовна. Інженери і тавматурги відточували свої навички на прогнилому й застарілому обладнанні, а також на викрадених артефактах такої складної будови, що годі їх зрозуміти. Це були клапті різноманітних технологій, зліплені докупи.

— Цей чоловік, — пробурмотів він собі в лікоть, обмацуючи тристоронній вимикач на спинці шасі, — може і простий механік, але... це філігранна робота. Таких умільців у Армаді катма. Чому він вирішив тобі допомогти?

Вона на те тільки пробелькотіла щось розмите й нечітке.

— Надійний? — запитав Тінтіннабулум.

Тінтіннабулум та його команда не належали до уродженців Армади, але їхня вірність Гарватеру була беззаперечною. Про те, як вони долучилися до Армади, ходили легенди. Коханці загадковим способом відстежили їх і вмовили працювати на місто, запропонувавши невідомо яку платню. Для них розімкнули мотуззя й ланцюги, що зв'язували воєдино тканину Гарватера. Район відкрився перед ним, впустив Тінтіннабулума у самісіньке серце міста й зімкнувся за ним.

Того ранку Анджевіна теж узяла один із аркушиків, які раптом встелили вулиці Армади, й дізналася мету проекту Гарватера. Це схвилювало її, але вона піймала себе на думці, що і не стало для неї особливою несподіванкою. Анджевіна тривалий час була присутня на офіційних дискусіях, краєм ока бачила книги на столі Тінтіннабулума і раз підгледіла накреслені діаграми та незакінчені підрахунки. Щойно дізнавшись, що саме планує Гарватер, вона відчула, що завжди це знала. Зрештою, вона на Тінтіннабулума працює чи як? А хто він, як не мисливець?

У його кімнаті було повно доказів. Книги (за межами бібліотеки інших книг вона не бачила), ескізи, різьблені бивні, зламані гарпуни. Кістки, роги та шкури. За роки, що вона працювала на нього, Тінтіннабулум і його команда із семи людей віддавали Гарватеру всі свої знання. Рогаті акули, кити і кеті, кістяна риба, шелларки: він заманював, бив їх гарпуном, ловив — кого із самозахисту, кого для забави.

Інколи Анджевіна міцно притискала вухо до дерев'яних дверей, за якими збиралася вісімка, але чула хіба обривки звуків. Але достатньо, аби дізнатися, що готують щось неймовірне.

Вона чула, як корабельний божевільний Арґентаріус, якого ніхто ніколи не бачив, кричав і лаявся на них, казав, що йому страшно. Анджевіна здогадалась: якась їхня здобич зробила з ним це колись давно. Проте це не зупинило його товаришів, і вони ширили свою владу над морськими глибинами, заграючи з тим страшним царством.

Підслухавши їхню балачку про мисливство, вона зауважила: йшлося тільки про найбільшу птицю: левіафана, лагаму й каракатиць.

А чому б не аванка?

«Нічого дивного в цьому направду нема», — подумала Анджевіна.

— Він надійний? — повторив Тінтіннабулум.

— Так, — відповіла Анджевіна. — Він хороший чоловік. Вдячний, що зміг уникнути колоній, злий на Новий Кробузон. Сам себе поробив, щоби краще пірнати і працювати у доках — він тепер морська істота. Я би сказала, що він вірний Армаді не менше будь-якого уродженеця Гарватера.

Тінтіннабулум зіп'явся на ноги й закрив ляду на Анджевіниному котлі. Задумливо підтиснувши губи, знайшов на столі довгий, від руки написаний перелік імен.

— Як його звуть?

Почувши відповідь, кивнув, нахилився й акуратно вивів: «Таннер Сак».

18

Чутки та плітки мали тут навіть більше сили, ніж у Новому Кробузоні, однак Армада все-таки не обійшлася без організованіших засобів масової інформації. Були глашатаї, які горлали напівофіційні політичні лінії того чи іншого району. Було також кілька газет і журналів, надрукованих на мокрому від чорнила і жахливої якості папері, який постійно переробляли.

Більшість із таких виходили нечасто, коли знаходилися автори, друкарі й ресурси. Було чимало безкоштовних, більшість були тоненькі, з одного-двох аркушиків, складених і тісно набитих текстом.

Зали Армади повнилися іграми та музикою, грубими й дуже популярними, тому публікації тріщали від рецензій. Інколи періодика друкувала похвали і скандальні матеріали, але Белліс вони здавалися депресивно містечковими. Суперечки про розподіл вилучених товарів або про те, за яким районом який улов закріплений, були, як правило, найбільш провокаційною та суперечливою темою, котру вони мали. І то були просто новини, в яких вона могла зорієнтуватися.

У гібридній культурі Армади було представлено стільки різних традицій газетярства, скільки існувало культур у світі Бас-Лаґу, поряд із унікальними формами, народженими в піратському місті. Щотижневик «Скоріше часто, ніж рідко», до прикладу, звітував у віршах про смерті в місті. «Джуганґірові турботи», що їх видавали в районі Ти-і-Твій, без слів розказували історії, які вважали важливими (відповідно до абсолютно незрозумілих для Белліс критеріїв) у серіях примітивних картинок.

Інколи вона читала «Стяг» чи «Поклик Ради», котрі видавали в Кергаузі. «Стяг» був, либонь, найкращим новинним виданням у місті. «Поклик Ради» — політичне видання, що друкувало виклади суперечок між прихильниками різних урядових систем районів — демократії Кергауза, Сонячного королівства Джгура, «абсолютистської доброзичливості» Гарватера, протекторату Бруколака і так далі.

Обидві публікації, попри всю свою похвальну толерантність до інакомислення, були більш-менш лояльними до Демократичної ради Кергауза. Тому для Белліс, котра почала розумітися в тонкощах армадської політики, не стало несподіванкою, коли «Стяг» та «Поклик Ради» почали виражати сумніви щодо виклику аванка.

Спершу вони діяли вельми обачно.

«Виклик аванка став би тріумфом науки, — йшлося в передовій статті “Стяга”, — однак виникають питання. Більша потужність — тільки на благо міста, але якою ціною?»

Невдовзі їхні заперечення набули різкішого тону.

Та коли Армаду розгойдувало від хвилювання через надзвичайну заяву Гарватера, скептичні або й геть невдоволені голоси були в меншості. У пивничках — навіть у Кергаузі та Сухій Паді — панувало піднесення. Масштаби планів, обіцяні лови аванка — боги милі — голова обертом іде.

І все ж були скептики, які в кількох газетах, брошурах і плакатах висловлювали свій непопулярний голос проти.

І почався набір людей.

У доках Базиліо скликали спеціальну нараду. Таннер Сак потирав свої щупальця і чекав. Урешті-решт наперед виступив йоман-сержант.

— У мене тут список, — крикнув він, — механіків та інших, яких Коханці викликали для виконання спеціального завдання.

Натовп зашелестів і вмить затих. Ніхто не мав сумнівів щодо того, яким буде спецзавдання.

Коли зачитували кожне ім'я, це викликало у названого і тих, хто стояв біля нього, бурхливі шепітки й охання. Названі імена не були для Таннера несподіванкою. Називали його найкращих колег: найспритніших робітників, умілих механіків, які недавно мали доступ до передових технологій. Кількох узяли з недавньої партії завербованих — здебільшого з Нового Кробузона, і немало Пороблених із «Терпсихори».

Він зрозумів, що його теж назвали, тільки після штурхана у спину від якогось доброзичливця. Невидима напруга, що росла в тілі Таннера Сака, виверглася назовні, й він немов заспокоївся. І усвідомив, що чекав цього. Він заслужив.

На «Ґранд Ості» зібралися інші: робітники з промислових районів, із ливарень і лабораторій. Були співбесіди. Металургів відокремлювали від інженерів та від робітників хімічної галузі. Їх опитували, перевіряли професійні навички. Застосовували переконання, але не примус. Після першої (туманної) згадки про анофелесів, першого натяку на природу острова кілька чоловіків та жінок відмовилися брати участь у проекті. Таннер захвилювався. «Але ти нізащо не відмовишся, хай там що», — визнав про себе він.

Коли стемніло і всі тести й запитання закінчилися, Таннера та інших повели до однієї з кают-компаній «Ґранд Оста». Кімната була величезна, з вишуканим інтер'єром, оздоблена латунню та чорним деревом. Залишилося близько тридцяти людей. «Добряче нас просіяли...» — подумав Таннер.

Балачки й перешіптування враз уляглися, коли до кімнати зайшли Коханці. Як і в перший день їхньої зустрічі, позаду них стояли Тінтіннабулум і Утер Доул.

«Що скажете цього разу? — подумав Таннер. — Ще якісь чудеса? Нові зміни?»

Коли Коханці заговорили, вони почали розповідати повну історію острова та свої плани, й усі в кімнаті пройнялися ними.

Таннер притулився до стіни і наставив вуха. Він пробував прищепити собі скептицизм — плани були такі абсурдні, а способів провалитися так багато — але впіймав себе на думці, що не може. Слухав, а його серце прискорювало біг, коли Коханці й Тінтіннабулум розповідали йому та його новим товаришам, як вони йтимуть до острова москітолюду, як шукатимуть ученого, який, може, й не живе давно, і проконсультуються та збудують машини, котрі вмістять найдивовижнішу істоту, що будь-коли плавала в морях Бас-Лаґу.

В іншому кутку міста збиралася підпільна група прихованої кампанії проти виклику аванка.

У центрі Сухої Паді стояв «Юрок». Це було величезне старе судно, тлусте й суворе, завдовжки п'ятсот футів і завширшки більше ста посередині його головної палуби. Розміри, сильвет і технічні характеристики корабля були унікальними. Ніхто в Армаді не був певний, скільки йому років чи звідки він родом.

Тим часом подейкували, що «Юрок» насправді — це така сама підробка, як каблучка з фальшивим каменем. Зрештою, то був не кліпер, не барка, не колісниця, ні будь-яка інша відома конструкція: жодна деталь із його своєрідної форми ніколи не змогла би плавати. «Юрок» збудували в Армаді, зазначають циніки, він давно вріс у своє середовище. Вони казали, що це не знайдене і повторно привласнене судно: це було не що інше, як муляж нерухомого судна з дерева й заліза.

Деякі знали правду. В Армаді було дуже небагато тих, хто пам'ятав, як сюди потрапив «Юрок».

До них належав Бруколак, який тоді сам же на ньому і плив.

Щовечора він прокидався на заході сонця, коли можна було не боятися променів денного світла, й піднімався на барокові башти-щогли «Юрока». Він вистромлював руку зі щілин-вікон і пестив пальцями зубці та луску нерівних балок. За допомогою надлюдської чутливості він міг кінчиками пальців відчувати крихітні імпульси сили під тими пластинами із тонкого металу, кераміки та дерева, як пульсування крові капілярами. Він знав, що «Юрок» усе ще може плисти, якщо буде потреба.

Він був побудований до його не-смерті, або першого народження, за тисячі миль звідси там, де ніхто з мешканців Армади ніколи не бував. Відтоді, як плавуче місто відвідало ті краї, змінилося кілька поколінь, і Бруколак пристрасно сподівався, що воно більше ніколи туди не повернеться.

«Юрок» був місячним кораблем. Він лавірував і плив на силі місячного світла.

На тілі судна стриміли дивні палуби, як насипи. Корабель виділявся складними сегментами багатошарового містка, ущелиною, побудованою в центрі його корпусу, витою архітектурою ілюмінаторів і кают. Із його широкого тіла стирчали шпилі, подекуди складаючись у щогли, а інші просто впиралися у небо. Як і на «Ґранд Ості», на «Юроці» не було прибудов, хоча сусідні судна обліплювали цегляні хатки. Але коли будувати на «Ґранд Ості» забороняла політика міста, то на місячному кораблі ніхто й не думав споруджувати щось. Топографія не дозволяла.

Удень корабель мав хворобливо-вицвілий вигляд — невелика втіха для ока. А коли смеркало, його поверхня слабко переливалася перламутром, немов по ній розмазали якусь примарну фарбу. І тоді корабель ставав прекрасним. Саме такої години Бруколак виходив на прогулянку його палубами.

Інколи він проводив зустрічі в кімнатах судна. Скликав своїх немертвих лейтенантів, щоб обговорити справи, такі як кров'яний податок — десятина в районі Суха Падь. «Саме це робить нас унікальними, — казав їм. — Це дає нам силу й робить громадян лояльними».

Тієї ночі, поки Таннер Сак та інші, ознайомлені з планами Гарватера, спали або роздумували над тим, що їм доведеться робити, Бруколак вітав на борту «Юрока» відвідувачів. Делегація Ради Кергауза, наївна достатньо, аби повірити, що вони подорожували та зустрічалися таємно (у Бруколака не було таких ілюзій: він вихопив із палімпсесту згуків на навколишніх човнах чиїсь кроки і безтурботно приписав їх якомусь гарватерському шпигові).

Радники Кергауза нервувалися на місячному кораблі. Вони йшли за Бруколаком, збившись у групку, намагаючись нічим не видавати свого дискомфорту. Усвідомлюючи потреби гостей у світлі, Бруколак запалював смолоскипи в коридорах. Він вирішив не запалювати газові світильники, зловтішно радіючи тому, що тіні від смолоскипів непередбачувано і хижо тріпотітимуть, мов кажани у вузьких коридорчиках корабля.

Кругла кімната для засідань була розташована в найширшій вежі-щоглі корабля, що вищилася на добрі пів сотні футів над палубою. Кімната мала пишний і дещо непривітний вигляд, виблискуючи гагатом, оловом і свинцем тонкої роботи. Тут не було ні свічок, ні полум'я, але крижане світло пронизувало інтер'єр з науковою ясністю: місячне та зоряне світло збиралося на щоглі корабля, посилювалося через дзеркальні трубки, як кров із жил, і витікало у кімнату. Дивна ілюмінація оголила інтер'єр до вицвілого безбарв'я.

— Пані та панове, — промовив Бруколак гортанним шепотом.

Він усміхнувся й згріб рукою копицю волосся з лоба. Затим лизьнув повітря довгим зміїним язиком і жестом вказав гостям розсідатися за дерев'яним столом. Спостерігав, як умощується кожен — люди, хотчі, лорґісси та інші, як усі сторожко взираються у нього.

— Нас обскакали, — продовжив Бруколак. — Пропоную нам подумати над відповіддю.

Суха Падь була багато чим схожа на Гарватер. Палуби із сотнею яликів, барж і блокшивів світилися в темряві та дзвеніли звуками пивничок і театрів.

А над ними всіма манячив німо спотворений сильвет «Юрока». Він мовчки пильнував веселі натовпи Сухої Паді, не засуджуючи й не схвалюючи, а вони у відповідь раз у раз поглядали на нього з якоюсь сторожкою, ніяковою гордістю. Вони мали більше свободи й більше авторитету, ніж ті, хто жив у Гарватері, й нагадували собі: більше захисту, ніж у Ти-і-Твій, більше автономії, ніж у Шаддлері.

Жителі Сухої Паді знали, що багато громадян інших районів вважають кров'яний податок зависокою ціною, але це була кричуща дурниця. Саме недавно завербовані горлали про це найгучніше, — завважували жителі Сухої Паді — забобонні зайди, котрі ще не вивчили правил життя в Армаді.

У Сухій Паді нікого не карали шмаганням, нагадували мешканці таким приїжджим. Усім, хто мав печатку Сухої Паді, влада частково субсидувала їхні товари й розваги. З важливих питань Бруколак проводив зустрічі, на яких міг висловитися кожен. Він захищав своїх жителів. Тут не було нічого подібного до анархічного, жорсткого правління, як в інших місцях міста. Суха Падь залишалася безпечною, цивілізованою, з чепурними, чистими вулицями. Податок був розумною платою.

Вони ревно захищали свій район. «Юрок» був їхнім талісманом, і яким би бурхливим і хаотичним не видався вечір, вони час од часу глипали на його обриси, ніби для заспокоєння.

Тієї ночі, як і кожної ночі, вежі-щогли «Юрока» зацвітали неземною люмінесценцією, відомою серед місцевих як вогонь святого. Від цього періодично страждало чимало кораблів — під час електричної бурі або коли повітря було висушене, — але для місячного корабля цей вогонь був таким самим певним і регулярним, як припливи.

Нічні птахи, кажани та нетлі прилітали до нього і танцювали у його блиску. Вони билися об поверхню й чубилися, а деякі спускалися, заворожені іншим світлом, що сіялося з віконечок. У залі засідань Бруколака радники Кергауза підняли очі, нервуючись через постійне постукування маленьких крил об шибу.

Зустріч проходила не так добре, як хотілося.

Бруколак із усіх сил намагався поліпшити ситуацію. Йому щиро треба було поспілкуватися з радниками, і він намагався працювати з ними, пропонувати стратегії, переглянути можливості. Але йому було важко стримувати свою здатність залякувати. Це становило основу його влади і стратегії. Він народився не в Армаді — Бруколак бачив безліч міст і народів, у житті й несмерті, та зробив одне відкриття. Коли швидкі не живуть у страху, значить, будуть вампіри.

Вони, звичайно, можуть видавати зі себе нещадних нічних мисливців, коли їм доводиться ховати свою сутність у містах, з'являючись уночі, щоб годуватися; але вони спали і годувались у страху. Швідки не терплять їхньої присутності — викриття означало справжню смерть. Це стало для нього неприйнятним. Коли два століття тому він приніс до Армади гемофагію, то приїхав у місто, вільне від рефлекторного вбивчого жаху до його виду — місце, де міг жити відкрито.

Але Бруколак завжди пам'ятав про розплату. Він не боявся швидких, тому вони мали боятися його. А це йому давалося завжди легко.

І тепер, коли було аж млосно від цікавості, коли йому так потрібна допомога, і ця купка бюрократів — єдине, що в нього зараз є, динаміка страху була занадто сильна, майже непереборна. Рада Кергауза дуже боялася працювати з ним. Кожним поглядом, рухом роздвоєного язика, кожним видихом і зціпленими кулаками Бруколак нагадував їм, що він таке.

«Можливо, це нічого не означає, — майнула в нього сердита думка. — Чим вони могли б допомогти?» Він не міг сказати їм про Шрам. Вони б почали розпитувати його, звідки він знає, а він нічого не зможе сказати, і тоді вони не повірять йому. Або він міг би спробувати пояснити про Доула, і тоді вони побачать його як зрадника, котрий видає секрети правій руці правителів Гарватера. Та й, найпевніше, просто не повірили б йому.

«От же ж Утер, хитра маніпулятивна свиня», — подумав він.

Сидячи в цій кімнаті поміж своїх гаданих союзників, Бруколак міг думати тільки про те, наскільки близьким він почувався до Доула, скільки лиха вони разом сьорбнули. Він не міг відігнати це відчуття — зовсім безглузде — що вони заодно. Бруколак сидів і слухав просторікування та слабкі аргументи радників, нажаханих можливими змінами і стурбованих тільки рівновагою сил, прислухався до цих безглуздих абстракцій, цілком відірваних од реальної суті проблеми. Були аргументи щодо точного характеру порушення, до якого вдалися Коханці. Були пропозиції звернутися до бюрократів Гарватера просто під носом у їхніх правителів — субтильні, нездійсненні, абсолютно незв'язні ідеї.

Одного разу хтось за столом згадав ім'я Саймона Фенча. Ніхто не знав, хто він, але його ім'я дедалі частіше згадували серед тієї меншини, яка виступала проти виклику. Бруколак чекав, прагнучи почути якусь конкретну пропозицію. Але дебати знову швидко переросли в марнування повітря. Він чекав і чекав, однак нічого путнього так і не було сказано.

Він уже відчував, як під світом повзе сонце. За якусь годину до світанку здався і вже не стримував себе.

— Беріть мене боги! — загарчав могильним шепотом. Радники враз затихли й перелякано витріщилися на нього. Він устав і розвів руки. — Я слухав вас годинами, — процідив, — усю цю банальщину, що ви тут ліпили. Тривіальність та відчай. Ви ні на що не здатні. — З його вуст слово прозвучало, як страшне прокляття. — Нема з вас толку. І не буде. Геть із мого човна!

На мить у кімнаті запала тиша, відтак радники поспіхом посхоплювалися на ноги, марно намагаючись зберегти хоча б крихти гідності. Серед них — Вордакайн, одна з кращих, жінка, до якої в Бруколака збереглася хоч йота поваги — відкрила рот, щоб запротестувати. Побіліла на лиці, але твердо стояла на своєму.

Бруколак вигнув руки над головою, мов крила, й теж роззявив рота, випустив на волю скручений у клубок довгий язик і клацнув отруйними іклами.

Рот Вордакайн швидко закрився, й вона пішла за своїми колегами до дверей, зі спотвореним гнівом і страхом обличчям.

Коли вони всі пішли й Бруколак зостався сам, він опустився назад на стілець. «Біжіть додому, маленькі срані мішки з кров'ю», — подумав. На губи чоловіка раптом наповзла холодна посмішка — після згадки про свою абсурдну пантоміму наприкінці. «Місячні цицьки, — іронічно подумав. — Ще подумають, що я в кажана перекинуся».

Згадуючи їхній жах, він раптом подумав про єдине інше місце, де коли-небудь відкрито жив, як немертвий, і здригнувся. Виняток з його правила, єдине місце, де розплату страхом між швидкими і вампіром не застосовували.

«Дякувати кровним лордам, усім прощенним, богам солі та вогню, я більше ніколи не повернуся туди». У те місце, де він був вільний — змушений бути вільним — від машкари, ілюзії. Там, де оголювалася справжня природа швидких, мертвих та немертвих.

Батьківщина Утера Доула. В горах. Він пам'ятав холодні гори, нещадні крейдяні осипи, набагато поблажливіші, ніж довбане Доулове місто.

19

У великі майстерні Джгура прибула надзвичайна комісія.

Однією з опор економіки Джгура було будівництво дирижаблів. За жорсткими, напів- і нежорсткими дирижаблями, повітроплавними суднами та двигунами йшли до фабрик Джгура — ті були гарантами високої якості.

«Зарозумілість» стала найбільшим апаратом у небі Армади. Вона була захоплена десятиліття тому, потріпана після якихось невідомих битв, і нині її зберігали як пам'ятку та сторожову вежу. Міські мобільні аеростати ледве сягали до половини його довжини, найбільші з них мали завдовжки трохи більше двохсот футів, покірно гудячи по місту, названі абсолютно непідходящими іменами, як «Барракуда». Можливості інженерів були обмежені — в Армаді ніде не було місця для величезних ангарів, в яких можна було б будувати такі величезні повітряні кораблі, як найбільший з дирижаблів Нового Кробузона, дослідницькі судна й човники Миршока, сімсот футів з металу та шкіри. До того ж Армада не мала потреби в подібних апаратах.

Принаймні досі.

Уранці після того, як розкидали листівки, всю робочу силу джгурівських аеромайстерень «Опіка» — швачок, інженерів, проектувальників, металургів та незліченну кількість інших — зібрав здивований бригадир. По всій фабриці в переробленому пароплаві лежали без уваги скелети-корпуси дирижаблів, поки він, затинаючись, розповідав працівникам про їхнє завдання.

У них є два тижні.

Силас мав слушність, подумала Белліс. Він ну ніяк не міг би ненав'язливо пропхнути себе в особовий склад експедиції. Навіть вона, відрізана від міських скандалів та інтриг, чула про Саймона Фенча дедалі частіше.

Звичайно, це все ще були нечіткі перешепітки. Керріенн згадувала щось про когось, хто сумнівався у призові аванка, хто прочитав брошуру, котру випустив хтось, відомий як Фінк, або Фітч, або Фенч. Шекель сказав Белліс, що вважає виклик гарною ідеєю, але він чув, що хтось на ім'я Фенч сказав, буцімто Коханці заведуть усіх у халепу.

Белліс усе ще дивувалася здатності Силаса маневрувати під шкірою міста. «Хіба він не ризикував? — дивувалася вона. — Хіба Коханці його не шукали?»

Вона усміхнулася на думці про Шекеля. Белліс деякий час не могла продовжувати його уроки, але от він недавно відвідав її, аби з гордістю продемонструвати, що її допомога вже не потрібна.

Він прийшов спитати в неї, що було у книжці Крюаха Аума. Шекель геть не дурний. Він розумів: те, що він їй дав, має бути пов'язане з раптовими бурхливими подіями минулого тижня — каскадом листівок, дивовижним планом, химерним новим завданням Таннера.

— Ти мав слушність, — сказала вона. — Мені знадобилося чимало часу для перекладу, але коли я усвідомила, що то — звіт про експеримент...

— Вони викликають аванка, — перервав Шекель, і вона кивнула.

— Коли до мене дійшло, що це за книга, — продовжила Белліс, — я відразу показала її Тінтіннабулуму й Коханцям. Бо це необхідна їм річ, частина плану...

— Книга, яку знайшов я, — констатував Шекель і широко всміхнувся.

У аеромайстерні «Опіка» почав набувати форми масивний каркас із дротів та кривих балок.

В одному з кутів величезної кімнати стояла важка хмара із шкіри брунатного кольору. По її краях сиділа сотня чоловіків та жінок, у руках — по голці завтовшки як палець. Були чани з хімічними речовинами, смолою та гутаперчею, щоб запечатати величезні газові балони. Дерев'яні рами та розпечений до білого метал з кузень починали набирати обрисів гондол управління та спостереження.

Майстерня, хоч і простора, не могла вмістити апарат в остаточній його формі. Натомість усі готові компоненти потрібно було підняти на голу палубу «Ґранд Оста», де будуть вставлені балони, склепані секції скелета, а шкіряне покриття зшито докупи.

«Ґранд Ост» був єдиним великим кораблем в Армаді для такої мети.

Сьогодні цепниця 20 або 7 небня чи бісса — Белліс уже було все одно. Вона не бачила Силаса вже чотири дні.

Повітря було теплим і густим від пташиного співу. Белліс відчула, як тиснуть стіни в її кімнатці, й пішла прогулятися надвір, але відчуття нікуди не ділося. Будинки та боки кораблів немов пітніли в морській спеці. Белліс не змінила своєї думки про море: його обшир та одноманіття все ще гнітили. Але того ранку їй раптом дуже сильно закортіло вибратися геть з-під навислих над головою козирків міських будівель.

Вона корила себе за змарновані години, які чекала на Силаса. Гадки не мала, що з ним сталося, але відчуття, що вона цілком сама, що він, можливо, не повернеться, хутко загартувало її. Белліс зрозуміла, наскільки вона вразлива, і знову спорудила навколо себе тверду стіну. «Сидиш тут, чекаєш, як дитя мале», — лютувала подумки.

Йомени приїжджали по неї щодня, відводили її до Коханця і Тінтіннабулума з мисливцями «Кастора», а також до комітетів, роль яких у виклику аванка вона не розуміла. Її переклад ретельно перевіряли й аналізували: їй довелося зіткнутися з людиною, яка читала горішньокеттайською, хоч і не так добре, як вона. Він вимагав хитромудрих деталей: чому Белліс обрала цей час, цю частину мови, чому вона вжила це слово таким чином. Манера говорити в нього була зарозуміла й дещо войовнича, і Белліс дозволяла собі крихітну втіху, ставлячи його на місце.

— На оцій сторінці, — заявив він уже звичним зарозумілим тоном, — нащо було перекладати слово «морґол» як «охочий»? Це ж має геть протилежне значення!

— Через спосіб і час, — безбарвно відповіла вона. — Все підрядне речення в іронічно-тривалому часі. — Белліс мало не додала «Його часто помилково плутають із плюперфектом», але змовчала.

Вона й гадки не мала, до чого всі ці допити. З неї наче вичавили всі сили. Вона потай пишалася своїм вчинком. Бувало, загоралася цікавістю до проекту та острова, потім швидко опановувала себе так, ніби в ній точилася боротьба між незгасним бажанням і похмурою, песимістичною реакцією жертви піратства.

Але ніхто ще не сказав їй, що вона поїде з ними на острів, це-бо суть усього її плану. Їй було цікаво, чи щось пішло не так. Та й Силас зник. Можливо, настав час, спокійно сказала вона собі, для нового плану. Якщо нічого не вийде, якщо вони візьмуть іншого перекладача, то вона скаже їм правду, вирішила. Благатиме їх допомогти Новому Кробузону, розповість їм про атаку ґринділів, щоб вони знали і могли відправити у місто звістку про неї.

Але з неприємним острахом вона згадала слова Утера Доула перед тим, як він застрелив капітана Мизовіца. «Державі, яку я представляю, нема ніякого діла до Нового Кробузона. Геть ніякого».

Вона перетнула міст Віскі від «Мітки», баржі на зовнішньому краю Гарватера, до широкого кліпера «Даріохова турбота».

Вулиці Шаддлера здалися їй голішими, ніж у Гарватері. Фасади були простішими, якщо взагалі були. Парадний Шлях був ринковою вулицею, що сусідила і з Гарватером, і з Годинниковою відрогою, тротуар запрудили візки і тварини, а також покупці: хепрі, люди та інші штовхалися серед струпарів, які становили половину Шаддлера.

Тепер Белліс могла розпізнати струпарів навіть без броні — за характерними важкими рисами та попільним кольором шкіри. Вона проходила біля храму, криваві роги мовчали, охоронці стояли, прикрашені пластинами зі зсілої крові.

Позаду був гербарій, де в теплі сильно пахли снопи сушених рослин із в'яжучими властивостями.

Були тут і лантухи з характерною жовтою речовиною, яку потім заварювали в антикоагулянтний чай. Вона бачила, як чоловіки та жінки пили його з казана. Вважали, що він допомагає за всіляких кров'яних хвороб: кров у венах струпарів мала тенденцію раптово й повністю зсідатися, від чого страждальці швидко й болісно вмирали, перетворюючись на покручені статуї.

Белліс стояла між наїжджених колій, перед складом і встигла відскочити з дороги звіра, котрий волочив віз, — якогось схрещеного карликового коня, на хисткий місток, що вів до тихішої частини міста. Балансуючи між двома суднами, Белліс поглянула вдалину на воду. Там виднілися оцупок-корпус колісничного корабля, вигини рибальського човна, а он одутлий колісний пароплав. А за ними ще і ще. Кожне судно обплутане павутинням містків, підвішене на хистких хідниках.

Там постійно сновигали люди. Белліс стало геть самотньо.

Сад скульптур займав ніс двохсотфутового корвета. Гармат на ньому давно не було, обтічники та щогли — розтрощені.

Невелика площа, втикана кав'ярнями і пивничками, плавко переходила в сад, як пляж у море. Белліс відчула, як опора під ногами змінилася з дерев'яних і гравієвих доріжок на пухку садову землю.

Цей садок був набагато менший від Крум-парку — гайок молодих деревцят, а серед доглянутої трави — десятки статуй різних матеріалів і стилів. Під деревами і скульптурами стояли вигнуті лавиці з кованого заліза. А скраю парку, за низькою огорожею, плюскотіло море.

У Белліс мимохіть перехопило подих.

Чоловіки та жінки сиділи за столиками, сервірованими склянками зі спиртним або чаєм, чи гуляли по саду. Проти сонця вигляд у них був яскравий і кричуще-строкатий. Спостерігаючи, як вони спокійно прогулюються і попивають напої, Белліс аж головою стріпнула, згадавши, що це пірати: зашкарублі, пошрамовані озброєні пірати, котрі живуть із грабунків. Усі вони були піратами.

Вона підняла очі на свої улюблені статуї: «Грізний соловей» та «Лялька й зуби».

Белліс сіла і поглянула вдалину, повз «Пропозицію» — плиту плаского нефриту, як надгробний камінь, поверх дерев'яної стіни. А там, на морі — на пароплави і буксири, що невтомно тягли місто. Там також виднілися дві канонерки, а над ними — броньований дирижабль, що невтомно патрулював води Армади.

На північ по краю міста плив піратський бриг. Вона дивилась, як судно пускалося в місячну або двох-, трьох-, чотирьохмісячну мисливську подорож. З ініціативи капітана? Чи, може, згідно з якимсь масштабним планом правителів районів?

На іншому краю моря, за милі звідси, Белліс побачила, як до міста прямує пароплав. Корабель Армади або, можливо, якесь торгове судно країни, з котрою Армада торгувала — інакше воно б так близько не підібралося. «Це ж він, певно, пройшов тисячі миль», — подумала вона. Коли він тільки ставав на вітрила, Армада могла бути в геть іншому морі. І все ж, виконавши свою роботу — найімовірніше, грабунки й розбій, — безперешкодно плив додому. Це була одна з найвитриваліших таємниць Армади.

Позаду неї повітря вибухнуло пташиною піснею. Белліс гадки не мала та не дуже й цікавилася, що то так співало, але слухала з бездумною втіхою. А тоді, немов під врочисті пташині фанфари, перед очима постав Силас.

Вона сіпнулася й почала підніматися, але він не сповільнив кроку, проходячи повз неї.

— Сядь, — коротко кинув і став біля поручня на краю корабля. Белліс завмерла і стала чекати.

Він стояв трохи оддалік, не повертаючи голови. Так минуло кілька хвилин.

— Вони стежили за твоїм житлом, — зрештою мовив. — Тому я не приходив. Тримався подалі.

— За мною стежать? — спитала Белліс, клянучи себе за легковажність.

— Це моя робота, Белліс, — сказав Силас. — Я знаю, як це робиться. Зі співбесід вони дізнаються небагато. Їм необхідно ще перевірити тебе. Тому не дивуйся.

— І... і зараз за мною дивляться?

Силас ледь-ледь стенув плечима.

— Не думаю, — він повільно повернувся. — Але з певністю не скажу. — Губи чоловіка майже не ворушилися. — За твоїм домом стежать уже чотири дні. І пасли тебе щонайменше до околиць Шаддлера. Думаю, там їм вже було нецікаво, але ризикувати не хочу. Якщо вони складуть два і два і зрозуміють, що їхня перекладачка водить дружбу з Саймоном Фенчем... то ми в глибоченній дупі.

— Силасе, — прохолодно озвалася вона. — Я не їхня перекладачка. Мене ніхто не просив з ними їхати. Думаю, вони мають на думці когось іншого...

— Завтра, — сказав. — Тебе вони запросять завтра.

— Ти впевнений? — запитала спокійно, хоча всередині все дрижало від хвилювання й нечіткого передчуття. Вона вгамувала дрож і поривання поцікавитися: «Ти про що?» чи «Звідки ти знаєш?».

— Завтра, — повторив. — Повір мені.

І вона повірила. І стало млосно від того, як він заввиграшки розкриває шар за шаром загадки. Його щупальця впливу та інформації занурилися так глибоко, що він був немов паразит, який живе з інформації, висмоктуючи її з-під шкіри міста. Белліс поглянула на нього зі сторожкою повагою.

— Вони прийдуть по тебе завтра, — продовжив. — Потім тебе візьмуть в експедицію. План такий, як ми обговорювали. На острові пробудете два тижні, тому в тебе буде час передати інформацію на якесь судно Дрир Самгера. Матимеш усе необхідне, щоб переконати їх плисти в Новий Кробузон. Я все дістану.

— Думаєш, ти зможеш їх переконати? — спитала Белліс. — Вони нечасто запливають північніше Шанкеля, а Новий Кробузон — за тисячу миль від їхнього маршруту.

— Джаббере, Белліс... — він старався не підвищувати голос. — Ні, я не можу їх переконати. Мене там не буде. Переконувати їх доведеться Тобі.

Белліс роздратовано цокнула язиком, але нічого не сказала.

— Я дістану все, що треба, — продовжив Силас. — Лист сіллю й раґамольською. Печатки, рекомендації, документи та докази. Словом, достатньо, щоби переконати кактівторговців поїхати для нас на північ. І достатньо, щоб уряд Нового Кробузона знав, що робиться. Цілком достатньо, щоб їх захистити.

Парк похитувався у такт хвилям. Порипували статуї. Белліс із Силасом мовчали. Якусь мить звучали хіба виляск води і пташиний спів.

«Вони знатимуть, що ми живі, — подумала Белліс. — Принаймні знатимуть, що він живий».

Вона хутко обірвала такі розмисли й рішуче сказала:

— Ми можемо передати їм звістку.

— Доведеться тобі якось викрутитися, — сказав Силас. — Ти хоч уявляєш, що на кону?

«Не треба зі мною говорити, як із дурочкою», — лютувала вона подумки, але він на мить піймав її погляд і зовсім не знітився.

— Ти розумієш, що тобі доведеться робити? — продовжив. — Там буде охорона, армадські охоронці. Тож спершу доведеться обійти їх. А потім анофелесів. Зможеш?

— Зможу, — холодно відповіла Белліс, і він кивнув.

Він почав було говорити, але на секунду ніби не був певний, що сказати.

— У мене не буде... не буде нагоди побачити тебе, — повільно сказав. — Я краще заляжу на дно.

— Звісно, — погодилася Белліс. — Тепер не можна ризикувати.

На його обличчі промайнув гіркий вираз, жаль про щось невиконане. Белліс підтиснула губи.

— Ти вибач за це і за... — він стенув плечима й відвів очі. — Коли повернешся і все буде зроблено, тоді можна... — і, не закінчивши, замовк.

Белліс дещо здивував його сум. Бо вона не відчувала геть нічого. Навіть розчарування. Вони шукали щось, і знайшли це одне в одному, і мали спільну справу (до смішного принижене формулювання їхнього проекту), але це все. Вона не мала до нього якихось недобрих почуттів. Ба навіть відчувала легенький осад прив'язаності та вдячності, як тоненьку плівку олії на воді. Але не більше. Тому з подивом завважила про себе його жаль, вибачення і натяки на глибші почуття.

Белліс із дедалі більшим інтересом виявляла, що він її геть не переконав. Вона не вірила його інсинуаціям. Не могла сказати, чи він у це вірить, але раптом зрозуміла, що вона — ні.

І від того їй стало чомусь дуже спокійно. Коли він пішов, ще довго сиділа зі складеними на грудях руками, підставляючи вітру бліде незворушне лице.

Вони прийшли до неї і сказали, що їм знадобляться її мовні навички і що вона поїде в наукову експедицію. На «Ґранд Ості», в одному з низьких скупчень кімнат, на поверх чи два над палубою, Белліс оглядала навколишні кораблі Гарватера і бушприт «Ґранд Оста» над ними. Корабельні димарі були чистими; щогли стриміли в небо на дві, три сотні футів, голі, як мертві дерева, їхні стовбури вростали у смуги їдалень та мезонінів.

На всій палубі розляглися, мов розкидані скам'янілості, нутрощі велетенського дирижабля. Металеві дуги, схожі на бочкові дуги або ребра, гвинти та їхні двигуни, масивні брезклі газові балони. Вони простягалися на сотні футів уздовж борту «Ґранд Оста», огинаючи основи щогл. Бригада механіків склепувала все докупи, збираючи по сегментах таку гігантську махину. Шум та сліпуче світло від розпеченого металу сягали Белліс навіть крізь вікна.

Прибули Коханці, почали інструктаж.

Уночі Белліс боролася з безсонням. Зрештою облишила намагання заснути і знову сіла писати листа.

Вона немов спостерігала за всім, що відбувається, з деякої відстані. Щодня її супроводжували до «Ґранд Оста». Тридцять п'ять чоловіків та жінок збиралися тут у тій кімнаті. Вони були різних рас. Деякі були Пороблені. Один чи двоє, вважала Белліс, були з «Терпсихори». Вона впізнала супутника Шекеля Таннера Сака і побачила, що він її теж упізнав.

Зненацька настала спека. Місто зі скреготом доповзло до нового клаптя світового моря. Віяв сухий вітер, а кожен день був такий теплий, як у найрідкісніші моменти літа в Новому Кробузоні. Белліс тепло не тішило. Вона, бувало, вдивлялася у нове, непривітне небо й відчувала, немов тане під його тиском. Постійно сходила потом і менше курила й убиралася в легший одяг.

Люди ходили голі до пояса, а небо кишіло літнім птаством. Вода довкола міста була дивовижно чиста, і ближче до поверхні випливали табунці барвистих рибок. Над провулками Гарватера стояв сморід.

Інструктажі проводили Гедріґал та інші — викрадені какти, в минулому пірати-торговці з Дрир Самгера. Гедріґал був блискучим оратором, а завдяки байкарському хистові описи й пояснення в нього виходили як неймовірно цікаві історії. Небезпечна риса.

Він розповів Белліс та іншим про острів анофелесів. І з кожною історією вона була все менш певна, що впорається з таким завданням.

Інколи на зустрічі приходив Тінтіннабулум. Завжди був присутній хтось із Коханців. А інколи, на превелике занепокоєння Белліс, до них приставав Утер Доул, мовчки обіпершись спиною об стіну й не знімаючи руки з меча.

Белліс не могла відвести від нього очей.

На палубі, немов якийсь нечітких обрисів кит, набував форми аеростат. Белліс бачила, як усередині кладуть драбини, як будують хисткі на перший погляд кабіни, натягують просочену смолою та живицею шкіру.

Це була спершу маса частин, потім розрізнений кістяк, а тепер він перетворювався на величезний дирижабль. Лежав на палубі, немов комаха, яка щойно вилупилася з лялечки: ще занадто слабка для польоту, але вже явно стала тим, чим буде надалі.

Белліс сиділа сама у своєму ліжку, мокра в ці спекотні ночі, курила і страшенно боялася того, що їй доведеться зробити, але водночас мало не тремтіла від хвилювання. Іноді вставала і ходила по кімнаті, просто щоб почути, як її босі ноги ляскають по металевій підлозі, насолоджуючись тим, що в кімнаті вона — єдине джерело звуків.

20

Короткі, неприємно спекотні дні та нескінченні просочені потом ночі... З кожним тижнем дні ставали довшими, але все одно раннім вечором денне світло пропадало і довга, липка літня ніч висмоктувала з міста всі соки.

На перехрестях районів точилися мляві сутички. Алкогольний загул гарватерських бандюків міг закінчитися в тому ж барі, де культурно відпочивала група зі Сухої Паді. Починалося все з кількох взаємних компліментів: гарватерські хлопаки відпускали шпильки про любителів кровососів та демонських когутів і задньопривідних давалок. У відповідь банда зі Сухої Паді сипала жартами про збоченців, які тими верховодять, і голосно реготала з власних каламбурів про порізи і шрами.

Через кілька чарок, понюшок чи затяжок у хід ішли кулаки, але енергія антагоністів при цьому рідко переходила у серйозний мордобій. Вони робили те, чого очікували від себе, — і на крихту більше.

Ближче до півночі вулиці пустіли, і на них до другої-третьої години ночі не було майже нікого.

Гудіння кораблів ніколи не припинялося. У промислових кварталах, на задах старих кораблів мостилися й пахкали димом фабрики і робітні. Нічна варта сновигала містом у тінях — кожен в уніформі свого району.

Армада була геть не схожа на Новий Кробузон. Тут не було альтернативної економіки сміття, убозтва та виживання: у підвалах порожніх будівель не копошилися купи жебраків та бездомних. Не було лабіринтів зі смітників: сміття міста було позбавлене всього, що можна було б повторно використати, а рештки скидали в море разом із мерцями.

По шлюпах і фрегатах розіслалися нетрі, знайдені корпуси, що цвіли в солоному повітрі та спеці, скрапуючи вологою на своїх мешканців. Роботяги-какти Джгура спали стоячи, щільно набившись у дешеві нічліжки. Та вихідці з Нового Кробузона бачили різницю. Тут було менше шансів умерти від бідності. Бійки починалися радше від пияцтва, ніж відчаю. Кожен міг знайти собі дах, хоч би й схожий на решето. В закутках і завулках не виднілися скорчені фігури волоцюг, які спостерігали за пізніми перехожими.

Тому в мертві години, коли хтось прямував до «Ґранд Оста», то його ніхто не помічав.

Він неспішно пішов менш пристойними завулками Гарватера. Вулицею Голці та Блодмід-стріт і лабіринтом Ваттландауб на кораблі «Провокатор», далі на баркентину «Кабельний виток», обліплену крапчастим камуфляжем плісняви, а звідти до батискафа «Пленґант». Пробирався повз люки, врізані у його верхівку, й не виходив з тіні облупленої бойової рубки.

Позаду, серед шпилів і щогл, темніла вишка «Сорго».

Плескатий бік «Ґранд Оста» здимався біля «Пленґанта», як стіна каньйону. Глибоко всередині, під металевою шкірою, чулися вібрації невпинної роботи. Залізну поверхню батискафа притіняли дерева, обплівши його корінням, схожим на вузлуваті пальці. Чоловік ішов у їхній тіні, а згори долинали слабкі та швидкі хляпання тоненьких шкіряних крил кажанів.

Між підводним човном і пароплавом було тридцять чи сорок футів моря. Чоловік побачив на небі вогні й тіні пізніх нічних дирижаблів, слабкі промені факелів йоменів, які патрулювали палубу «Ґранд Оста».

Попереду здіймався плавкий вигин спонсона по правий борт корабля, закриваючи гребне колесо. З-під його дзвоноподібної накривки визирали плиці великого колеса, як литки зі спідниці.

Чоловік вийшов з тіні кволих дерев. Знявши черевики, прив'язав їх собі до пояса. Пересвідчившись, що всюди тихо й нікого нема, підійшов до плавкого краю «Пленґанта» й із тихеньким хлюпом опустився у воду. Швидко доплив до борту «Ґранд Оста» й опинився у тіні спонсона.

Тут мокрий як хлющ чоловік виліз по плицях шістдесятифутового колеса і шаснув у тінь. Старався ступати тихо, аби не сполохати виляск. Піднявся на бік величезного колінчастого вала колеса і до давно забутого службового люка, а він знав, що той там є.

Знадобилося кілька хвилин, щоби зняти з іржі вікову кірку, але зрештою люк піддався і чоловік проліз у просторе й тихе машинне відділення, давно вкрите пилом.

Він повз мимо тридцятитонних циліндрів та величезних двигунів. Кімната була дивним лабіринтом доріжок і монолітних поршнів, заростей шестерень і маховиків, густих та кучерявих, як ліс.

Ані пил, ані світло не ворухнулися. Так, наче час тут висох і втратив владу. Чоловік покопирсався в замку до дверей, потім завмер, тримаючись за ручку. Він пам'ятав схему корабля і знав, куди йому треба — обминути охоронців.

Професія чоловіка передбачала знання кількох заклять: двома-трьома пасами він міг відправити собак у сон, знав, як приклеїтися до тіней, а також межову магію та всілякі хитрощі й фокуси. Але він сумнівався, що тут вони йому поможуть.

Чоловік зітхнув і потягнувся по обмотаний тканиною клунок, прив'язаний до пояса. Його враз охопили недобрі передчуття.

І трепетне хвилювання.

Розгортаючи важкенький пакунок, подумав нервово, що якби він направду розумів, як тою річчю користуватися, то старий замок чи зашкарублий службовий люк і неприємний нічний заплив розвіялися б, як подих. А він усе ще був невмілим невігласом.

Відгорнув останню складку тканини й взяв у долоню різьблену річ.

Предмет був більший за його кулак, вирізаний із гладенького каменя незрозумілого чорного, сіруватого чи зеленкуватого кольору. Красивого в ньому було мало. Камінь немов завивався навколо себе, як зародок, з викарбуваними лініями й кільцями — чи то плавці, чи щупальця і складки шкіри. Робота була майстерна, але немов навмисно викликала огиду. Статуетка дивилася на чоловіка єдиним розплющеним оком, ідеальною чорною напівсферою над круглим ротом, облямованим крихітними, як у мурени, зубками. Фігурка зіпала на чоловіка пітьмою горла.

Уздовж спини статуетки звивисто тяглася складка темної шкіри. Смужка тканини. Плавець.

Він був урізаний у камінь. Чоловік провів пальцями по всій його довжині. Лице скривилося від огиди, та він знав, що треба робити.

Наблизив губи до голови статуетки й почав нашіптувати щось шиплячою мовою. Сибілянти слабко відлунювали у кімнаті, нанизуючись на мовчазні двигуни.

Чоловік декламував статуетці якісь недолугі вірші й пестив у потрібних місцях. Пальці раптом почали німіти, і щось уп'ялося в нього.

Він зглитнув і повернув статуетку лицем до себе. Потім підніс її ближче і, трохи нахиливши голову, в якійсь огидній пародії на пристрасть почав цілувати рот фігурки.

Відтак розкрив губи й запхав язика просто в горлянку статуетки. Відчувши холодні шпичаки зубів, просунув язика ще далі. Рот у фігурки був порожнистий, і язик чоловіка, здавалося, сягнув самого центра каменя. Чоловікові зуби зводив холод. Довелося стримувати нудоту — смак у статуетки був затхлий, солоний і рибний.

І тоді, коли чоловік обмацував язиком кам'яну горлянку, щось поцілувало його у відповідь.

Він очікував такого — сподівався на це, покладався на це. Але все-таки не зміг утримати нападу нудоти та шоку. Щось невловиме облизувало його язик — щось холодне, мокре й неприємно живе: так, наче всередині фігурки жила тлуста личинка.

Смак посилився. Чоловік відчув, як його стравоходом підіймається спожита раніше їжа, але він притлумив спазм. Статуя лизькала його з бездумною хтивістю, і він піддавався її ласкам. Попросив у неї послугу, і та обдарувала його поцілунком.

Чоловік відчув, як із нього витікає слина, а потім — огидно — повертається від статуетки назад до нього в рот. Язик занімів од слизьких дотиків, і від холоду звело зуби. Минули секунди, і він уже не відчував губ. Але почало дошкуляти поколювання в усьому тілі, немов горлом і далі вниз розтікався наркотик.

Статуетка розірвала поцілунок і забрала язичок.

Він занадто швидко відсмикнув свій язик і порізався об обсидіанові зубки. Але нічого не відчув, а зрозумів аж тоді, коли побачив кров.

Обережно закутав статуетку в ганчірку, а потім підвівся і став чекати, поки поцілунок розтечеться тілом. Усі чуття раптом задрижали, пішли брижами. Він невпевнено посміхнувся й відчинив двері.

По боках висіли, гублячись у перспективі, вологі й запліснявілі олійні портрети й геліотипії. Він чув, як наближається патруль йоменів із собаками.

Чоловік розплився в посмішці. Затим підняв руки, потягнувся вгору й повільно опустився вниз, падаючи, немов йому прострелили коліна. У роті відчував смак крові та солоної риби, а язик немов розпух. На землю чоловік так і не впав.

Він рухався по-новому.

Він бачив очима статуетки — дар за поцілунок, і він просковзував та просочувався крізь простір, який наснила статуетка. Він не зважав на кути коридорів, а перебудовував їх.

Чоловік не йшов і не плив. Він прокладав шлях крізь щілини в можливих просторах і проходив без зусиль каналами, які тепер міг бачити. Коли помітив, що до нього наближаються двійко йоменів із мастифами, шлях його був вільний.

Він не був невидимий, але й не переходив в іншу площину. Натомість підійшов до стіни і спостерігав за її текстурою, заново поглянувши на її масштаб, побачив пилинки так близько, що вони заповнили все поле зору, а потім проскочив за них, невидимий, і патруль пройшов, не помітивши його.

У кінці коридору був правий поворот. Чоловік скоса глипнув за ріг, де щез патруль, і зумів, не надто напружуючись, повернути його ліворуч.

Так само він минув «Ґранд Ост», згадавши бачені раніше мапи. Коли прийшли патрульні, він повернув архітектуру проти них різними засобами і швидко проскочив мимо. Там, де він опинився в пастці позаду них не в тому кінці довгого коридору, зміг обійти їх, кинувши скоса погляд і простягнувши руку, схопитися за дальню стіну та швидко підтягнутися за ріг. Він повертався так, що двері опинялися під ним, і під силою тяжіння плив коридорами корабля.

Переборюючи напад нудоти й запаморочення від нових рухів, чоловік хутко й невблаганно рухався до корми корабля.

До фабрики компасів.

Охороняли її серйозно. Довкола стояли вартові з кременівками. Чоловікові довелося обережно і повільно протиснутися по шарах нахилу і перспективи, щоб дістатися до дверей. Він сховався просто перед охоронцями, не в їхньому фокусі, й був занадто великий та стояв заблизько, щоб його побачили. Нахилившись над ними, зазирнув у замкову щілину, на заплутані механізми, поруч з якими невмолимо малів.

Підкоривши і їх, опинився всередині.

У кімнаті не було нікого. Рядами стояли столи і лави. Приводні паси і двигуни машин мовчали.

Подекуди були мідні й латунні кожухи, як великі кишенькові годинники. Лежали уламки скла та обладнання для їхнього шліфування. Там були хитро вирізані стрілки, ланцюжки та гравіювальні голки, щільно накручені пружини. І сотні тисяч шестерень, од малих до крихітних — немов мініатюрні копії коліщат у машинному відділенні. Вони лежали розкидані по всій кімнаті, мов різьблені монети, риб'яча луска чи пил.

Це була реміснича фабрика. За кожним місцем сидів у робочий час фахівець, майстер великого хисту, передаючи свою частину готової роботи наступному. Гість знав, наскільки спеціалізована кожна робота, які рідкісні корисні копалини повинні бути використані, наскільки точною має бути застосована тавматургія. Кожен із готових виробів вартував набагато більше, ніж його вага в золотому еквіваленті.

А онде і вони, замкнені у шафці, подібній до шкатулки ювеліра, позаду стола в самому кінці довгої кімнати. Компаси.

За кілька хвилин чоловік обережно відчинив шафку. Дарунки статуетки все ще були при ньому, і він добре пристосувався до нового сприйняття, але все одно для всієї процедури знадобилося чимало часу.

Кожен компас був не схожий на попередній. Тремтячою рукою чоловік витягнув найменший — просту, без прикрас модель, по краях оброблену полірованим деревом, і з клацанням відкрив її. Кістяний циферблат був розкреслений кількома концентричними дисками з цифрами або якимись незрозумілими сигілами. Довкола центра вільно крутилася одна-єдина чорна стрілка.

Ззаду компаса був набитий номер. Чоловік уважно занотував його собі й узявся за найважливішу частину місії. Він заходився шукати всі записи про цей компас. У журналі реєстрації за шафкою, у списку, що склав слюсар, який закінчив футляр для нього, у переліках запасних частин.

За пів години ретельних пошуків чоловік знайшов кожну згадку про компас. Він розклав їх перед собою і взявся перевіряти, чи все сходилося за часом.

Компас виготовили півтора року тому і ще не приписали до жодного корабля. Чоловік несміливо всміхнувся.

Він знайшов ручки та чорнило й уважніше вивчив основний журнал записів. Підробка давалася легко. Він почав дуже обережно додавати деталі свого компаса. У колонці «Приписано» чоловік додав минулорічну дату (швидко подумки підрахувавши армадські кварти) і назву — «Загроза Маґди».

Коли хтось із якихось причин шукатиме інформацію про компас моделі СТМ4Е, тепер він її знайде. І дізнається, що його встановили рік тому на «Загрозі Маґди» — кораблі, що пішов на дно місяці тому, з усіма людьми й вантажем, і щез без сліду у водах за тисячі миль звідси.

Поклавши все на місця, як було, чоловік узявся за останнє своє завдання.

Він відкрив компас і заходився розглядати тонкощі його металевих нутрощів, викрадених і адаптованих із розробки хепрі століттями тому, а також маленький кам'яний ошурок, укладений у саму його серцевину й закріплений гомеотропною тавматургією. Стрілка слабко погойдувалася на осі.

Десять спритних рухів — і чоловік завів прилад.

Він притулив його до вуха і почув слабке, майже нечутне цокання. Спостерігав за змінами — циферблати смикнулися й пересунулися на інше місце.

Стрілка шалено закалатала, потім зупинилася, вказуючи вперед, на центр «Ґранд Оста».

Звісно, що це не був простий компас. І стрілка його не показувала на північ.

А вказувала вона на уламок породи, оточений тавматургічними закляттями, захований у скляний футляр і згори забитий залізом — залежно від того, хто в яку чутку вірив. Він упав чи то з неба, чи з центру сонця, чи зі самого пекла.

Компас роками, поки не зламається його заводний механізм, указуватиме просто на міський магніт — божий камінь, захований у надрах «Ґранд Оста».

Чоловік щільно загорнув компас у промащену тканину, потім у шкіру й заховав собі до кишені.

Уже, певно, підходив світанок. Чоловік смертельно втомився. Йому вже непросто вдавалося бачити кімнату та її кути і площини, її стіни, матеріали й виміри так, як раніше. Він зітхнув і відчув, як занило серце. Сила статуетки вивітрювалася, а він же ще не вибрався звідсіля.

Тому, облизавши губи й розім'явши язик, зовсім неподалік від озброєних вартових, які вбили б його вже за те, що він знає про цю фабрику, чоловік заходився розгортати статуетку.

Інтерлюдія IV—Десь-інде

Ми продовжуємо путь.

Вода — як піт, і нашим китам це не до вподоби.

І все ж.

На південь.

Слід точний.

У помірні, а потім у теплі моря.

Скелястий пейзаж під водою був мальовничий — визубні та щілини у світовій корі. Атоли та рифи піднімалися з глибин, немов у барвистій бійці. Воду вдобрювали гнилі пальмові листки та лотоси, трупи унікальних істот. Амфібій, які плавали у твані, риб, що дихали повітрям, і водних кажанів.

На кожному острові були десятки екологічних ніш, і на кожну знаходився свій житель. Іноді їх було двоє і більше, тож доводилося боротися за панування.

Мисливці пробиралися на мілину, в солоні лагуни й печери, та їли те, що там знаходили.

Кити стогнали, скиглили і благали повернутися в холодні води, а господарі ігнорували їх або карали і знову казали китам, що їм треба шукати.

Мисливці завважили температуру води, нову якість світла та кристалічні кольори риб, які їх оточували, але вони не скаржилися. Для них це було немислимо — адже їхня здобич усе ще на волі.

«На південь!» — командували вони, і навіть коли їхні кити почали один за одним гинути, їхні хазяїни ні на мить не завагалися. Колосальні туші китів ставали жертвами незрозумілих тепловодних вірусів, посіріла шкіра відшаровувалася і гнила, їхні одутлі від газів тіла погойдувалися на поверхні та смерділи, розкладаючись, поки до них не прилітали стерв'ятники і видзьобували їхнє м'ясо до кісток, а рештки повільно опадали в темну воду.

«На південь», — сказали вони й повернули за слідом у тропічні моря.