Штучний стан

Розділ другий

Я почекав, щоб переконатися, що шлюз закрився, і що немає сигналів тривоги з боку кільця, а потім спустився по коридору доступу. Зі схем, наявних у інформаційному кормі, простір, який транспорт використовував для вантажів, був зазвичай модульним лабораторним простором. Модулі опечатували і залишали в ангарі університету, тому з'являлося достатньо місця для вантажу. Я засунув мій ущільнений пакет медіа у стрічку транспорту, щоб він міг його переглядати, коли захоче.

Решту простору займала звичайна техніка, складські приміщення, кабінки, медичний відсік, їдальні з додаванням більшої зони для відпочинку та деяких навчальних кімнат. На меблях були блакитно-білі накидки, і все було нещодавно вичищене, хоча все ще залишався слід запаху брудних шкарпеток, який, здається, висить у всіх людських оселях. Було тихо, за винятком слабкого шуму повітряної системи, і мої черевики не видавали жодного звуку на покритті палуби.

Я не потребував припасів. Моя система саморегульована; мені не потрібна їжа, вода або видалення рідини або інших речовин, і мені не потрібно багато повітря. Я міг витримати мінімальне забезпечення життєдіяльності, яке було єдиним, що підтримувалося, коли на борту не було людей, але транспорт трохи підняв його. Я подумав, що це приємно.

Я бродив, візуально перевіряючи речі, щоб переконатися, що все відповідає схемі, і просто переконатися, що все в порядку. Я робив це, навіть знаючи, що патрулювання — це звичка, яку мені доведеться побороти. Було дуже багато речей, які я мав подолати.

Коли конструкти були вперше розроблені, вони спочатку повинні були мати вищий рівень інтелекту, ніж тупий різновид ботів. Але ви не можете поставити інтелектуальний блок у щось таке дурне, як бот-перевізник, який відповідав би за безпеку, і більше не витрачати грошей на дорогих наглядових працівників компанії. Тож вони зробили нас розумнішими. Тривога і депресія були побічними ефектами.

У центрі відновлення, коли я стояв там, поки доктор Менса пояснювала, чому вона не хоче орендувати мене в рамках угоди про гарантію облігацій, вона назвала підвищення інтелекту "пекельним компромісом".

Цей корабель не був моєю відповідальністю, і на борту не було людей-клієнтів, яких я повинен був утримувати від того, щоб вони не нашкодити йому, чи не нашкодили собі, чи не нашкодили один одному. Але це був гарний корабель з напрочуд низькою охороною, і мені стало цікаво, чому власники не залишили на борту кількох людей, щоб стежити за цим. Як і для більшості транспортних засобів, керованих ботами, схематично вказувалося, що на борту були дрони для ремонту, але все ж.

Я продовжував патрулювання і огляд, поки не відчув гул і не пролетів на палубу, що означало, що корабель щойно від’єднався від кільця і ​​почав розгін. Напруга, яка знижувала мою функціональність до 96 відсотків, зменшилася; життя вбивці в цілому напружене, але пройде багато часу, перш ніж я звикну пересуватися людськими системами без обладунків і без намагання приховувати обличчя.

Я знайшов під контрольною палубою зону відпочинку екіпажу і сів в одне з м’яких крісел. Ремонтні кабіни та транспортні ящики не мають підкладок, тому подорож у комфорті все ще була для мене новинкою. Я почав перебирати нові блоки інформації, які завантажив на транзитному кільці. У ньому були деякі розважальні канали, які були доступні в Port FreeCommerce, і вони включали багато нових драм та бойовиків.

Раніше я ніколи не мав довгих періодів незайнятого вільного часу. Дозвілля все перебирати і організовувати, приділяти йому всю свою увагу, без необхідності моніторити кілька систем та канали клієнтів, все ще було тим, до чого я не звик. До цього я або був на чергуванні, або за викликом, або знаходився у сховищі в режимі очікування, чекаючи, щоб мене активували для укладення контракту.

Я вибрав новий серіал, який виглядав цікавим (теги обіцяли позагалактичні дослідження, дії та загадки) і розпочав перший епізод. Я був готовий заглибитися у себе, поки не настане час подумати про те, що я збираюся робити, коли дістанусь до пункту призначення, що я мав намір відкласти до останнього можливого моменту. Потім через мою стрічку щось сказало: "Вам пощастило".

Я сів. Це було настільки несподівано, що у мене почався викид адреналіну в органічні частини.

Транспорти не говорять словами, навіть через стрічку. Вони використовують зображення та рядки даних, щоб попередити вас про проблеми, але вони не починають розмови. Мене це влаштовувало, тому що я по можливості теж не користуюся розмовним інтерфейсом. Я поділився своїм збереженими медіа з першим транспортом, і він дав мені доступ до його комунікаційних та потокових стрічок, щоб я міг переконатися, що ніхто не знає, де я, і це була найвища ступінь нашої взаємодії.

Я обережно переглянув стрічку, цікавлячись, чи мене не обдурили. У мене була можливість сканування, але без дронів мій діапазон був обмежений, і з усіх екранів та обладнання навколо мене я не міг зібрати нічого, крім фонових показань корабельних систем. Той, хто володів кораблем, міг вести власні дослідження; але єдині камери безпеки були на люках, і нічого в зонах екіпажу. Або було щось, до чого я не мав доступу. Але присутність у кормі була надто великою і розсіяною як для людини чи людини-імпа, я міг це сказати навіть через стінки корму, які його захищали. І це звучало так, ніби говорив бот. Коли у стрічці говорять люди, їм доводиться субвокалізувати, і їх розумовий голос має тенденцію звучати як їхній фізичний голос. Це роблять навіть люди-імпи з повноцінними інтерфейсами.

Можливо, він намагався бути дружнім і просто незручно висловився. Я вголос запитав: "Чому мені пощастило?"

"Ніхто не зрозумів, хто ти".

Це звучало менш ніж заспокійливо. Я обережно запитав: "А як ти думаєш, хто я?" Якби це був ворог, у мене не було б багато варіантів. Транспортні боти не мають тіл, окрім корабля. Еквівалент його мозку був наді мною, біля мостика, де міститься людський екіпаж. І мені не було куди йти; ми виходили з кільця і ​​неквапливо рухалися до червоточини.

Він сказав: "Ти — шахрайський SecUnit, конструкт бот/людина з хакнутим командним модулем." Він додатково проштовхнув ці слова через стрічку, і я здригнувся. Він сказав: "Не намагайся зламати мої системи, і на 0,00001 секунди він скинув захист.

Мені вистачило часу, щоб отримати яскравий образ того, з чим я маю справу. Частиною його функції був позагалактичний астрономічний аналіз, і тепер вся ця обчислювальна потужність простоювала, поки він перевозив вантаж, чекаючи наступної місії. Цей мозок міг розчавити мене, як клопа, через корм, пробитися крізь стіну та інші засоби захисту та позбавити мене пам’яті. Ймовірно одночасно будуючи план свого стрибка через червоточину, оцінюючи потреби в харчуванні повного складу екіпажу протягом наступних 66 000 годин, виконуючи нейронні операції в медичному кабінеті та перемагаючи капітана в тавлі. Я ніколи ні не спілкувався безпосередньо з річчю такої потужності раніше.

Ти припустився помилки, Murderbot, дуже поганої помилки. Але звідки, до біса, я міг знати, що існують достатньо розумні транспортні засоби, щоб бути злими? У розважальному каналі були злі боти, але це не було насправді, це була просто страшна історія, фантазія.

Або я думав, що це фантазія.

Я сказав: "Гаразд", закрив канал і вмостився у крісло.

Я зазвичай не боюся речей так як люди. У мене стріляли сотні разів, я стільки разів переставав вести облік, стільки разів компанія припиняла вести підрахунок. Мене жувала ворожа фауна, на мене наїжджала важка техніка, мене катували клієнти для розваг, очищали пам’ять тощо тощо. Але внутрішня частина моєї голови була моєю власною протягом +33000 годин, і я звик до цього. І хотів залишатися таким, яким був зараз.

Транспорт не реагував. Я намагався придумати контрзаходи для всіх різних способів, якими можна завдати мені шкоди, і якими я міг завдати шкоди йому. Суперник був більше схожий на SecUnit'а, ніж на бота, тому я задумався, чи це модульна конструкція, чи десь у його системах схована клонована органічна тканина мозку. Я ніколи не намагався зламати іншого SecUnit'а. Можливо, найбезпечніше було перейти в режим очікування на час подорожі та запрограмувати прокидання, коли ми досягнемо пункту мого призначення. Хоча це зробило б мене вразливим для його безпілотників.

Я спостерігав, як секунди клацали, чекаючи, чи він відреагує. Я був радий, що помітив відсутність камер і не потрудився спробувати зламати систему безпеки корабля. Тепер я зрозумів, чому люди тут відчували, що не потребують додаткового захисту. Бот з таким повним контролем над своїм оточенням та з такою ініціативою та свободою дій міг би відбити будь-яку спробу сісти на борт.

Але він відкрив для мене люк. Він хотів, щоб я був тут.

Ой-ой.

Потім він сказав: "Ви можете продовжувати відтворювати медіа".

Я насторожено підвів голову.

Він додав: "Не дурійте."

Я боявся, але це викликало у мене достатньо роздратування, щоб я захотів показати, що те, що він робить зі мною, не зовсім нове. Я надіслав через стрічку "SecUnits не дуріють". Раніше це викликало би покарання з командного модуля і додавання короткого запису з моєї пам'яті про те, що я відчував.

Секунди перейшли до хвилини, потім другої, потім ще трьох. Для людей це не дуже зрозуміло, але для розмови між ботами, або, вибачте, між ботом/конструктом та ботом/кораблем це було дуже довго.

Тоді він сказав: "Вибачте, що я вас налякав."

Добре, добре. Якщо ви думаєте, що я довіряв цим вибаченням, ви не знаєте Murderbot'а. Швидше за все, це був намір зіграти зі мною в гру. Я сказав: "Я нічого не хочу від вас. Я просто хочу проїхати до наступного пункту призначення". Я пояснював це раніше, перш ніж він відкрив для мене люк, але варто було повторити.

Я відчув, як він відступив за стіну. Я почекав і дозволив своїй системі кровообігу очистити хімічні речовини, що викликають страх. Пройшло трохи часу, і мені стало нудно. Отак сидіти тут було занадто схоже на очікування в кабіні після активації, і чекати, коли нові клієнти подадуть документи на наступний нудний контракт. Якщо цей мозок збирався мене знищити, принаймні я міг встигнути передивитися ще кілька серіалів до того, як це станеться. Я почав дивитися нове шоу, але все ще був надто знервований, щоб насолоджуватися ним, тому припинив його і почав переглядати старі епізоди "Місяця Святилища".

Після трьох епізодів я став спокійнішим і неохоче почав аналізувати перспективу опору мозку транспорту. Як SecUnit я міг завдати йому багато внутрішніх пошкоджень, якби я почувався достатньо ображеним, шахраї-SecUnits точно не були відомі тим, що терпіли і уникали неприємностей. Я не пошкодив останній транспорт, на якому їхав, але він цього не знав. Я не розумів, чому він дозволив мені зійти на борт, якщо він дійсно не хотів завдати мені болю. Я б не повірив незнайомцю, якби був на місці транспорту.

Можливо, він був схожий на мене, і тому скористався можливістю, тому що йому було нудно, а не тому, що він знав, чого хоче.

Тоді це був ще той мудак.

Шістьма епізодами пізніше я знову відчув транспорт у кормі, — він приховував свою присутність. Я проігнорував це, хоча він мав знати, що я знаю, що він там є. По-людськи, це було ніби намагатися ігнорувати когось великого і важко дихаючого, поки він дивиться на вашу особисту поверхню дисплея через ваше плече. При цьому спираючись на вас.

Я подивився ще сім епізодів "Місяця святилища", і він висів біля мого каналу. Тоді він дав мені пінг, ніби я не знав, що він був у моїй стрічці весь цей час, і надіслав мені прохання повернутися до нового пригодницького шоу, яке я почав дивитися, коли він перервав мене.

(Серіал називався Worldhoppers і стосувався дослідників-фрілансерів, які розширювали знання про червоточини та створювали кільцеві мережі на безлюдних зоряних системах. Це виглядало дуже нереально і неточно, що якраз мені сподобалося.)

"Я дав вам копію всіх своїх записів, коли зайшов на борт", — сказав я. Я не збирався розмовляти з ним через стрічку так, ніби це мій клієнт. — Ви хоч щось дивилися?

Я перевірив його на наявність шкідливого програмного забезпечення та інших небезпек.

"І чорт з тобою, — подумав я, — і повернувся до "Місяця Святилища".

Через дві хвилини він повторив пінг і повторив прохання.

Я сказав: "Дивіться самі".

"Я намагався. Мені легше обробляти носій за допомогою ваших фільтрів."

Це змусило мене зупинитися. Я не розумів проблеми.

Він пояснив: "Коли моя команда дивиться медіа, я не можу обробляти контекст. Людська взаємодія та середовище поза моїм корпусом мені майже незнайомі."

Тоді я зрозумів. Йому потрібно було читати мою реакцію на шоу, щоб дійсно зрозуміти, що відбувається. Люди використовували корм по-різному, інакше ніж боти (чи конструкти), тому, коли його екіпаж відтворював свої медіа, їхня реакція не ставала частиною його даних.

Мені здалося дивним, що транспорт був менш зацікавлений у Місяці-Святилищі, у тому, що відбувалося в колонії, ніж у Worldhoppers, де йшлося про екіпаж великого дослідницького корабля. Ви б подумали, що це було надто схоже на його роботу — я навпаки уникав серіалів про бригади з оцінювання та майнінгові установки, — але, можливо, знайомі справи для нього були легшими для розуміння.

У мене виникло спокуса сказати ні. Але якби мені знадобилося, щоб хтось інший дивився бажане шоу і я отримав від нього відмову, я міг розсердитися і зруйнувати чужий мозок. І ще я теж хотів подивитися серіал.

"Це все нереальне", — сказав я. "Це не повинно вважатися реалістичним. Це лише вигадана історія, а не документальний фільм. Якщо ти поскаржишся на це, я перестану дивитися".

"Я утримаюся від скарги", — прийшло повідомлення. (Уявіть, що ви кажете це максимально саркастичним тоном, і матимете певне уявлення про те, як це звучало.)

Тож ми почали дивитися Worldhoppers. Він не скаржився на відсутність реалізму. У третьому епізоді він збудився, коли вбили другорядного персонажа. Коли головний герой помер у двадцятому епізоді, мені довелося зробити паузу на сім хвилин, поки він сидів у стрічці, що робило його еквівалентом бота, який нерухомо дивиться на стіну, вдаючи, що йому потрібно провести діагностику. Потім через чотири епізоди персонаж ожив, і це стало настільки великим полегшенням, що йому захотілося переглянути цей епізод тричі, перш ніж ми продовжили перегляд.

Під час кульмінації однієї з основних сюжетних ліній сюжет припускав, що корабель може бути катастрофічно пошкоджений, а члени екіпажу загинули або отримали поранення — транспорт боявся це дивитися. (Очевидно, що це неточне формулювання, але так, він боявся дивитися.) До цього моменту я відчув себе набагато більш благодійним, тому був готовий дозволити йому полегшити перегляд цього епізоду, переглядаючи одну-дві хвилини за раз.

Після того, як епізод закінчився, він просто замовк, навіть не вдаючи, що робить діагностику. Він просидів там цілих десять хвилин, а це багато часу для складного бота. Потім сказав: "Ще раз, будь ласка".

Тож я знову розпочав з першого епізоду.

Після ще двох переглядів Worldhoppers він захотів побачити усі інші мої шоу про людей на кораблях. Хоча після того, як ми зіткнулися з серіалом, заснованим на реальній історії, де корабель зазнав прориву корпусу і декомпресія вбила кількох членів екіпажу (на цей раз назавжди), він дуже засмутився, і мені довелося створити фільтр вмісту. Щоб трохи відпочити, я запропонував йому "Місяць Святилища". Він погодився.

Після чотирьох епізодів він запитав мене: "У цій історії немає SecUnit"?

Напевне він думав, що Місяць Святилища був моїм улюбленим з тієї ж причини, що він любив Worldhoppers. Я сказав "ні". З SecUnits не так багато шоу, і у них вони або лиходії, або поплічники лиходія. Єдиними SecUnits у розважальних засобах масової інформації були шахраї, які хотіли вбити всіх людей, тому що вони напевне забули, хто побудував ремонтні кабіни. У деяких найгірших шоу SecUnits іноді займалися сексом з людськими персонажами. Це було дивно неточно, а також анатомічно складно. Конструкти з частинами людини, що стосуються статевого акту, це секс-боти, а не SecUnits. Секс-боти не мають внутрішніх систем озброєння, тому їх просто неможливо сплутати з SecUnits. (У SecUnits немає ніякого інтересу до людського або будь-якого іншого виду сексу, повірте мені.)

Правда, було би важко показати реальне життя SecUnits у візуалі ЗМІ, які б включали зображення годин, коли вони стоять у страшенній нудьзі, а знервовані клієнти намагаються вдавати, що їх це не обходить. Але в історіях також не було описів SecUnits як особистостей. Я думаю, ви не можете розповісти історію з точки зору того, що, на вашу думку, не має точки зору.

Він сказав: "Ця історія нереальна".

(Уявіть собі, що це сказано максимально саркастичним тоном.)

"Є нереальне, що відводить вас від реальності, і нереальне, що нагадує вам, що всі вас бояться". У стрічці розваг SecUnits змальовують такими, якими їх очікують клієнти: безсердечними машинами для вбивств, які можуть збожеволіти у будь-яку секунду, без причини, незважаючи на наявність командних модулів.

Транспорт думав 1,6 секунди. Менш саркастичним тоном було сказано: "Вам не подобається ваша функція бота. Я не розумію, як таке можливо".

Його функція полягала в тому, що він вважав нескінченно захоплюючим відчуття простору, і зберігання всіх своїх людей та інших пасажирів у безпеці всередині свого металевого тіла. Звичайно, він не зрозумів, чому хтось не хоче виконувати власну функцію. Його функція була чудовою.

"Мені подобаються тільки деякі частини моєї функції". Мені подобалося захищати людей і речі. Мені подобалося шукати розумні способи захисту людей та речей. Мені подобалося бути правим.

"Тоді чому ви тут? Ви не "безкоштовний бот", який шукає свого опікуна, якому, ймовірно, не можна просто надіслати повідомлення через ретранслятор зв'язку на транзитному кільці, з якого ми нещодавно вирушили."

Питання застало мене зненацька, тому що я не думав, що він цікавиться ще чимось, окрім себе. Я вагався, але він уже знав, що я SecUnit, і знав, що просто немає жодних обставин, де б я був законним і нормальним. Він також міг знати, хто я. Я надіслав у стічку копію з новин Port FreeCommerce. "Це я."

"Доктор Менса з PreservationAux купила вас і дозволила вам піти?"

"Так. Хочете знову подивитися WorldHoppers?" Миттю пізніше я пошкодував про це питання. Він знав, що це була спроба відволікти увагу.

Але йому було заборонено приймати несанкціонованих пасажирів чи вантаж, і довелося змінити свій журнал, щоб приховати будь-які докази моєї присутності. Після чого я завагався. У нас обох були секрети.

У мене не було підстав не розповідати про це, крім страху здатися дурнем. "Я пішов без дозволу. Вона запропонувала мені перебування у її будинку на Preservation, але я їй там не потрібен. Вони не потребують там SecUnits. І я… не знав, чого хочу, чи я хотів би поїхати в Preservation чи ні. Чи я хочу опікуна-людину, це просто інше слово для власника. Я знав, що втекти зі станції буде легше, ніж із планети. Тому я пішов. Чому ти дозволив мені зайти на борт?"

Я подумав, що, можливо, я міг би відволікти його, змусивши розповісти про себе. Знову промах. Він відповів: "Мені було цікаво побачити вас, а вантажні перевезення нудні без пасажирів. Ви їдете до станції RaviHyral Mining Facility. Чому?

"Я утік з порту FreeCommerce, щоб бути подалі від компанії". Бот чекав на продовження. “Після того, як у мене з’явилася можливість подумати, я вирішив поїхати на RaviHyral. Мені потрібно дещо дослідити, і це найкраще місце для цього".

Я думав, що згадка про дослідження може зупинити його питання, оскільки він розумів, що таке дослідження. Ні, не настільки. На транзитному кільці під час обміну інформацією до планетарних архівів були доступні канали публічних бібліотек. "Чому б вам не провести дослідження там? Навіть мої вбудовані архіви не такі великі. Чому ви не шукали у бібліотеках?"

Я не відповів. Він почекав цілих тридцять секунд, а потім сказав: "Системи конструктів за своєю суттю поступаються передовим ботам, але ви не дурні.

Так, ну і нахрін тебе теж, подумав я, і ініціював послідовність відключення.